Поріг безсмертя [Кшиштоф Борунь] (fb2) читать постранично, страница - 2

знущатися з жінки, не треба вчиняти бешкетів. Не треба бити. Часом годі… мовчати. Бувало, говориш до нього, плачеш, кричиш… А він — ні пари з уст. Тільки дивиться… А то навіть і не гляне. До того ж нестатки… Жахливі житлові умови. Чи знаєте ви, що за шість років нашого подружнього життя він не пропрацював і року? Ніде не міг нагріти місця! Мій батько тричі влаштовував його на роботу. Добре оплачувану! Але він щоразу її кидав! Якось навіть через тиждень! Він не хотів працювати. Тільки клацав ночами на машинці… Вдень спав або десь тинявся… А потім і писати майже покинув, бо продав машинку. На горілку… А від руки писав неохоче. Зрештою, ніхто й не вчитав би його шкрябанини. А чи знаєте ви, що значить мешкати в одній кімнаті і слухати, як хтось клацає ночами? Голова тріщить!

Машинально слухаючи її звіряння, я забув на мить про біль у голові. Тепер голова заболіла ще дужче. Я сперся на стіл і затулив рукою очі. Наче трохи полегшало.

— І нарешті зник… — тим часом вела далі сеньйора де Ліма. — Одного чудового дня! Навіть не сказав, що йде… Маріо було тоді п'ять років. Я повернулася до батьків. А потім…

— Справу про розлучення порушили ви?

— А що ж мені лишалося робити? Я мусила подумати про майбутнє дитини.

— Одначе Браго хотів забрати у вас сина.

— Так. Але суд не відсудив йому Маріо. Хіба це не найкращий доказ того, що вже тоді Хосе був не при повному розумі?

. — На жаль, ні. В ухвалі суду нічого про це не сказано. Там ідеться про алкоголізм і майновий стан.

Біль, здавалося, поволі вщухав. Якби ще скупатися у ванній…

— Мій теперішній чоловік став для Маріо справжнім батьком. Тільки він… — знов почала сеньйора де Ліма. — А Хосе виявився нікчемою навіть після смерті. Як непорядно вчинив він з оцим заповітом.

— То він справді не залишив вам ніяких рукописів?

Сеньйора де Ліма обурено глянула на мене.

— Невже ви гадаєте, що зараз, коли його книжки й п'єси йдуть нарозхват, я чекала б?!. Яка підступність з його боку! Забрати все, а потім написати в заповіті: те, що належить мені, стає власністю Маріо… Ошукати рідну дитину!

— Він заповів своєму синові також усі свої твори, видрукувані до його смерті, і, здається, п'єсу, поставлену в якомусь театрі.

— Сеньйоре адвокате! Адже його п'єс за життя ніхто не хотів ставити. Однісіньке видання «Сірого полум'я» критика рознесла вщент. Ну й кілька оповідань, які він продав за копійки журналам, — от і все.

— Сьогодні ці твори також піднялися в ціні. А втім, якби ви погодилися…

Вона глянула на мене нищівним поглядом.

— Я ніколи не погоджусь! Як ви взагалі можете про це згадувати! Маріо має право на все, що написав його батько! Я не дозволю обкрадати дитини!

— Звичайно, звичайно. Ми зробимо все, що буде можливо. Однак чи не здається вам дивним, що ваш перший чоловік позбавив, певніше, частково позбавив, спадщини сина, котрого, як випливає з судових документів, дуже любив?

— Це комедія. Він просто хотів помститися мені. Відібрати в мене дитину! Але це йому не вдалося і не вдасться! Навіть після моєї смерті! Він нікого не любив. Тільки себе. Нікого, тільки себе!

— Спробуємо зважити всі можливі повороти справи. Заповіт сформульовано трохи дивно. В ньому конкретно не названо жодного твору, крім отієї відкинутої театром п'єси. Це ж саме стосується й запису на користь інституту імені Бурта, тобто тієї «решти» творів, яких у вас немає і які не були видрукувані за життя автора. Отже, мені сяйнула думка. Спробуйте написати назви і зміст відомих вам, але ще не опублікованих творів Хосе Браго. Ми завіримо список у нотаріуса. Можливо, інститут імені Бурта має ще якийсь із цих творів. Тоді ми спробуємо переконати суд, що спершу він був у вас, а потім зник. Звичайно, ми не звинувачуватимемо інститут у крадіжці, але ваші домагання тоді будуть хоч якось, обгрунтовані.

— Я спробую пригадати, — не дуже впевнено відповіла сеньйора де Ліма. — Змісту я майже не пам'ятаю, але назви… А втім, Маріо пам'ятає краще за мене. Хосе читав йому свої твори.

— Вашому синові було тоді п'ять років…

Вона збентежилась.

— Вони зустрічалися пізніше, зрідка…

Голова знову заболіла. Ні, таки треба кінчати розмову.

— Отже, нам не залишається нічого іншого, як чекати.

На обличчі моєї клієнтки промайнула тінь тривоги.

— Не дуже це мене влаштовує…

— Розумію, але що вдієш, — сказав я підводячись.

— Бачте, — почала вона, мовби вагаючись. — Я не знаю, чи з цього щось вийде… Скажу вам щиро: назви і зміст усіх видрукуваних творів, на які претендує інститут Бурта, не були відомі ні мені, ні моєму синові.

Я був ошелешений, але цієї миті не міг проаналізувати фактів.

— Ну, що ж? Подумаємо… — ухильно відповів я.

Я вважав, що розмову закінчено. Але клієнтка ще не збиралася йти.

— Бачите, — знову вагаючись почала вона. — Діючи так, як досі, ми, здається, ніколи не досягнемо мети… І, знаєте, в мого чоловіка виникла… підозра.

— Підозра?

— Авжеж. Припустимо навіть, що