Золотий ключик, або Пригоди Буратіно [Олексій Миколайович Толстой] (fb2) читать постранично, страница - 4

Буратіно відразу ж і схопив.

А це була стара злюща щуриха Шушара.

З переляку вона метнулась було як тінь під сходи, тягнучи за собою Буратіно, та оглянулась і побачила, що це всього тільки дерев’яне хлопчисько.

Тоді вона зі скаженою люттю накинулася на нього, щоб перегризти горло.

Тепер уже Буратіно перелякався, відпустив холодний хвіст щурихи і скочив на стілець.

Щуриха — за ним.

Він зі стільця перескочив на підвіконня. Шушара — за ним.

З підвіконня він через усю комірку перелетів на стіл. Щуриха — за ним. І тут, на столі, вона схопила Буратіно за горло, збила з ніг, тримаючи його в зубах, зіскочила на підлогу й потягла під сходи, у погрібець.

— Тату Карло! — встиг тільки пискнути Буратіно.

— Я тут! — відповів гучний голос.

Двері розчинилися навстіж, увійшов тато Карло. Стягнув з ноги дерев’яний черевик та як жбурне ним у щуриху…

Шушара, випустивши дерев’яного хлопчиська, хрумкнула зубами й зникла.

— Ось до чого призводять пустощі, — пробурчав тато Карло, підводячи з підлоги Буратіно. Подивився, чи все в нього ціле. Відтак посадив його собі на коліна, дістав із кишені цибулинку, обібрав. — На, їж!

Буратіно уп’явся голодними зубами в цибулину і з’їв її, хрумтячи й плямкаючи. Після того став тертися головою об колючу щоку тата Карло.

— Я буду розумненький та розважливенький, тату Карло… Розумний Цвіркун велів мені ходити до школи.

— Добре придумано, малий…

— Тату Карло, але ж я — голенький, дерев’яненький, хлопчаки в школі мене засміють.

— Еге ж, — мовив Карло й почухав колюче підборіддя. — Правду кажеш, малий!

Він запалив лампу, взяв ножиці, клей та клаптики кольорового паперу. Вирізав і склеїв курточку з коричневого паперу та яскраво-зелені штанці. Змайстрував черевички із старої халяви й шапочку — ковпачок з китичкою — зі старої шкарпетки. Все це надів на Буратіно:

— Носи на здоров’я!

— Тату Карло, — сказав Буратіно, — а як же я піду до школи без абетки?

— Еге ж, правду кажеш, малий…

Тато Карло почухав потилицю. Напнув на плечі свою єдину стару куртку і пішов з дому.

Він швидко повернувся, але без куртки. В руці він тримав книжку з великими літерами й цікавими малюнками.

— Ось тобі абетка. Вчися на здоров’я.

— Тату Карло, а де твоя куртка?

— Та… Куртку я продав… Нічого, обійдуся й так… Тільки ти живи на здоров’я.

Буратіно уткнувся носом у добрі руки тата Карло.

— Вивчуся, виросту, куплю тобі тисячу нових курток.

Буратіно з усіх сил хотів цей перший у його житті вечір прожити без пустощів, як навчив його Розумний Цвіркун.

Буратіно продає абетку і купує квиток до лялькового театру

Рано-вранці Буратіно поклав абетку в торбинку і підстрибом побіг до школи.

По дорозі він навіть не дивився на ласощі, виставлені в крамницях, — маківники, солодкі пиріжки та льодяники у вигляді півників, насаджених на палички.

Він не хотів дивитися й на хлопчаків, що запускали паперового змія. Вулицю переходив смугастий кіт Базіліо, якого можна було схопити за хвіст.

Але Буратіно утримався і від цього.

Що ближче підходив він до школи, то голосніше неподалік, на березі Середземного моря, грала весела музика.

«Ні-ні-ні», — пищала флейта.

«Ля-ля-ля-ля», — співала скрипка.

«Дзінь-дзінь», — дзенькали мідні тарілки.

«Бум!» — бив барабан.

До школи треба було повертати праворуч, музика лунала ліворуч. Буратіно почав спотикатися. Ноги самі повертали до моря, де: «Ні-ні, пііііі…» «Дзінь-ляля, дзінь-ляля…» «Бум!»

— Школа ж нікуди ж не втече ж, — сам собі голосно промовив Буратіно, — я тільки гляну, послухаю — і бігцем до школи!

Що є духу він кинувся бігти до моря. Побачив полотняний балаган, прикрашений різноколірними прапорцями, що майоріли на морському вітрі.

Нагорі, на балагані, грали пританцьовуючи чотири музиканти. Внизу огрядна усміхнена тіточка продавала квитки.

Біля входу стояла велика юрба — хлопчики й дівчатка, солдати, продавці лимонаду, годувальниці з немовлятами, пожежники, листоноші — всі, всі читали велику афішу. Буратіно смикнув за рукав якогось хлопчика:

— Скажіть, будь ласка, скільки коштує вхідний квиток?

Хлопчик не поспішаючи процідив крізь зуби:

— Чотири сольдо, дерев’яний чоловічку.

— Розумієте, хлопчику, я забув удома свій гаманець… Чи не позичили б ви мені чотири сольдо?

Хлопчик презирливо свиснув:

— Знайшов дурня!

— Мені стрррррррашенно хочеться подивитись ляльковий театр, — крізь сльози мовив Буратіно. — Купіть у мене за чотири сольдо мою чудову курточку…

— Паперову куртку за чотири сольдо? Знайшов дурня!

— Ну, тоді мій гарненький ковпачок…

— Твоїм ковпачком тільки пуголовків ловити… Знайшов дурня!

У Буратіно навіть ніс похолов — так йому кортіло потрапити до