таковоє мешта-нiє iзиде iз глави моєя i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiєть i полковим суддею бути за таковоє неограниченное i мудроє рiшенiє, єго же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, урем'я i подкрiпленiє вчинити".
От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: "Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я йому хука усучу". Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.
- Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? - спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн - я ж кажу - бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар* (*В лице.) не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.
- Здоров, батьку! - торохнула йому громада. - Усi ми тутечки-здесь до єдиного.
- А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, - повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.
От писарю Ригоровичу вп'ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.
- Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? - крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.
- Та тривай лишень, Ригоровичу! - сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. - Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.
А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: "Так-таки, вельможний батьку, так!" - знай кричать i кажуть: "Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його".
- А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, - кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: -Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене. Нащо я вам? - Та й почав вп'ять з письма: - Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!
От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:
- Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, - каже, - конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати…
- Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!.. - замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: "Подавишся, як я тобi галушку пiднесу… Пiдведу тебе пiд монастир… Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха… кланятимуться i Пiстряку".
- А нам же яка порада буде? - загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?
- А лисий дiдько вас зна! - крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр. - Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiє, чи що бувало); нехай, - каже, - чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер - нiколи. - Та й пiшов тихою ступою додому.
На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати…
III
Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два… аж ось iз кiмнати i
Последние комментарии
1 час 51 минут назад
1 час 53 минут назад
14 часов 36 минут назад
17 часов 24 минут назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 12 часов назад