2medicus: Лучше вспомни, как почти вся Европа с 1939 по 1945 была товарищем по оружию для германского вермахта: шла в Ваффен СС, устраивала холокост, пекла снаряды для Третьего рейха. А с 1933 по 39 и позже англосаксонские корпорации вкладывали в индустрию Третьего рейха, "Форд" и "Дженерал Моторс" ставили там свои заводы. А 17 сентября 1939, когда советские войска вошли в Зап.Белоруссию и Зап.Украину (которые, между прочим, были ранее захвачены Польшей
подробнее ...
в 1920), польское правительство уже сбежало из страны. И что, по мнению комментатора, эти земли надо было вручить Третьему Рейху? Товарищи по оружию были вермахт и польские войска в 1938, когда вместе делили Чехословакию
cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
Закинувши назад голову, він стежить очима за моїм поглядом. А я знизу розглядаю його ніздрі: лівий бік уже геть вологий.
— Що ти там побачив?
— Горлицю, — кажу мрійливо. — Я люблю горлиць. Між іншим, ти читав Кароя?
— Читав, — відказує він. — Слабкий.
— Так-так, — кажу.
Крапля вже дозріває і цілковито поглинає мою увагу. Я не можу зосередитися на слабких сторонах згадуваного роману Кароя. Я його взагалі не читав. Раптом з жахом зауважую, що рука мого приятеля Ференца Ґалґомачаї тягнеться до кишені — явно за носовичком. Рука тремтить. Хвороба Паркінсона? Чи просто старечий тремор? Однак розмірковувати про це вже немає часу. Необхідно відволікти його увагу.
— Он вона! — кажу я, вдивляючись у небо.
— Друга горлиця?
— Не сова ж, — відповідаю. — З совою я востаннє зустрічався на сторінках романів сестер Бронте.
— А я — в Пуркенсдорфі на дзвіниці храму святого Ієроніма, то був старий, хирлявий екземпляр, — повідомляє мій колега. — Однак її очі сяяли, мов карбункули.
— Карбункули? Це смішно! Ніби з лексики нашого великого класика Мора Йокаї!
— Авжеж, саме мов кар-бун-ку-ли! — повторює він наспівно, анапестом. — Коли ж це було? Понад чверть віку тому, мій друже! Точніше влітку сорок сьомого, у серпні.
Хизується своєю блискучою пам'яттю, мов карбункулом.
— У серпні сорок сьомого цього бути не могло, — кажу навмання аби потягти час, — тоді ще не видавали виїзних паспортів на Захід.
— Мені дали, — каже він, докірливо глянувши на мене, тоді схиляє голову, його рука знову починає намацувати кишеню. А я, ніби заворожений, не можу відвести погляду від його носа. На щастя, земне тяжіння вчасно торжествує перемогу, грушовидна крапля відривається від ніздрі й уже поблискує на вилозі модної дублянки. Я усміхаюся… та що там — я заходжуся реготом.
— Чого ти смієшся?
— Просто так.
А скільки це часу я живу удвох із сином! Тобто сам — з ним, на чолі поріділої процесії закостенілих спогадів, у доволі гамірному супроводі Тамаша. Але хіба самому було б ліпше? Жити сподіваннями, що колись, коли прийде моя черга, чиясь милосердна рука витре мої слиняві шмарки?
Я ще не потребую синової підтримки і не прагну її, однак він служить одиницею виміру мого тілесно-душевного згасання. Якщо я ще можу втямити його повсякденні дурні розпитування й вагання, отже, це ознака того, що я досі при здоровому глузді, і лише повільно, мов павук по павутинці, опускаюся до свого прийдешнього пекла. А втім, якщо не помиляюся, з Тамаша вийде здоровий, дріб'язково чванькуватий пересічний чоловік з пересічними бажаннями, які він повсякчас тамуватиме: про це свідчить його любов до порядку й гідна подиву правдивість. Помаленьку він видужає від благоговіння переді мною, коли з часом виявить, скільки я брехав у своєму житті, здебільшого в юнацькі роки, коли ще мав у тому потребу. Від цього, безперечно, його натура стане ще здоровіша. Я і йому пророкую довге життя, хоча, можливо, воно буде коротше за моє.
Розчулено думаю, наскільки шляхетно я поводився з ним по смерті його матері, коли він був ще немовлям, і значно пізніше, коли він самотужки задріботів ніжками. Я мовби хотів надолужити усі втрати свого життя, тобто одній особі символічно відшкодувати скоєне, можливо, всьому людству. Кожного Божого дня рівно о сьомій вечора — навіть якщо й мусив вистрибнути з ліжка коханки чи з-за картярського столу — я з'являвся удома в час вечірнього купання малятка й чекав, поки його покладуть до ліжечка, щоб він забрав у свої супроводжувані кишковими кольками сни образ схиленого над ним татуся. Аби не нудьгувати, я іноді відпускав няньку і купав дитятко сам. Підклавши долоню під його потилицю, я обережно колихав маленьку голівку над поверхнею води, з легкою відразою поглядаючи на рожеве тільце, що тремтіло й сукало ніжками, слухав крики, що своїм тембром нагадували тихі зойки його матері, коли вона ночами шукала втіхи в моїй постелі. Цей спогад мене спершу розважав, та з часом я полишив купання і зайняв місце батька й глави сім'ї біля колиски, а згодом — біля ліжечка.
Він уже був нічогеньким хлопчиком, коли якось, сидячи біля його ліжка й подумки малюючи риси матері над личком сплячої дитини, я раптом зауважив, як над його пахом припіднялося легке літнє покривальце.
Визнаю, я був приголомшений. Приголомшений такою мірою, що лише за кілька хвилин зміг встати й вийти геть.
Зайшовши до суміжної кімнати, що колись правила дружині за спальню, я зупинився перед великим, аж до підлоги, дзеркалом і почав вивчати своє відображення. З сусідньої спальні долинало дитяче посопування.
Мені гаплик, повторював я про себе ошелешено. Я вже маю наступника. Мені кінець. Досі світ належав мені, і ось тепер — вступає він. Отже, я старію. Що зі мною буде?
Я спробував порахувати, скільки ж мені років. І розчаровано полишив це заняття. Цифри, здавалося, підтверджували мої припущення. Я розглядав своє відображення у дзеркалі. Видиме суперечило моєму висновку. Мій
Последние комментарии
13 часов 23 минут назад
13 часов 42 минут назад
13 часов 50 минут назад
13 часов 52 минут назад
13 часов 55 минут назад
14 часов 12 минут назад