Українські гумористи та штукарі [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 36

я служу в міщанській… чи то пак, в жидівській управі за 25 карбованців на рік за розсильщика. Якось живемо й хліб жуємо, ще й горілочку п’ємо, поки сторчака в сиру землю дамо.

- Мабуть, для вас ще не швидко прийде той сторчак; доведеться ще довго кидати в рот чарку, як шапку, - кажу я до Антона.

- Дай, господи! - патетично викрикує Антін. - А чи то правда, що кажуть, нібито вже помер Феофан Гаврилович Лебединцев? - несподівано спитав він у мене.

- Вмер. А хіба ж ви його знали?

- Ще б пак не знав! Знав, бо я з ним вчився вкупі в першому класі в Богуславі в училищі, - каже Антін.

- Що ж, чи дружили ви з ним? Чи були близькими приятелями? - спитав я в Антона.

- Були не дуже близькі: він був першим учеником у класі, а я останнім. Це не близький світ! Кажуть, що він вийшов у великі пани, а от мені довелось коням хвости крутить, - каже Антін.

Антонів жарт навів на мене смутні думи. На Україні багатьом-багатьом талантам часом трохи не доводиться коням хвости крутить. Це відомий художник маляр Айвазовський, сам родом з Криму, примітив в своїй автобіографії, що на південній Росії таланти трохи не валяються на вулицях, і… їх тільки ніхто не підіймає (додам я од себе), щоб довести до пуття. Антін Радивиловський, безперечно, дужий комічний талант самородний, самосійний. В його жартах, в його штукарстві неначебто багацько “школярництва”, але треба пригадать, що Антін був у школі всього-навсього, може, рік і не встиг убгати в себе всієї премудрості жартів “щколярництва” та пустування. Йому вже стукнуло років з 20, як він з’явився в Стеблеві. До того часу він проживав то в батька в селі Хильках, то в родичів десь коло Канева. 43 роки прожив він вже в Стеблеві; 43 роки він забавляє стеблівців своїми жартами та штуками. Ця здатність в йому, сказати б, доживотня, коли не загасла ще на 63-му року живоття. Школярництво не буває таке живуче. Здатність і велика невдержна охота до усякого комічного грання, здатність викидати усякі штуки, вигадливість в жартах виявляють захований в Антонові дужий комічний талант, загинувший в безвісті, в пущі, в тій самій пущі, пишній, затіненій багатими садками, з котрої випадком вилинув соловейком на широкий світ божий Шевченків геній. Якби пак це трапилось і з Антоном, може б не одні стеблівські дівчата й дядьки реготались до сліз, забавляючись його смішними жартами. Може б од його заразливого та заметливого сміху засміялись і “одеські дрохви”, і “петербурзькі корови”, і усякі “єгипецькі одуди”, і усякі “Мелегерії Султанівни”. Якби це трапилось, хто знає, може б примітили й той веселий закуток в ярах, котрий виростив Антона й напоїв своїм повітрям цю оригінальну особість; може б примітили і ті чорні очі, котрі його чарували й надихували його гумором та веселими жартами.

Антін Андрійович Радивиловський жив довго. Він помер на 81 року й сливе до кінця свого живоття не втратив і природженої веселості, жвавості в розмові, в рушіннях і потягу до веселих жартів. За все своє живоття мені не доводилось бачить такого кміти над людьми, яким був Антін. Його бистрі темні очі зорили по людях бистро, якось допитливо, неначе проймали наскрізь людей, котрі впали йому в очі. Така кмітлива була й його сестра Мар’яна. Але вона наче недобачала, що було смішного в людях, і вважала на людей більше з практичного погляду. Антонів брат так само жив довго, більше ніж сімдесят год. Як не було в його роботи, він ішов у повітку, де стояли жорна, сідав і крутив жорна, встромивши кілок у дірку в камені, що висів на бантині на вірьовці над жорнами. Тоді ще на селах у людей не вивелись стародавні жорна та ножані ступи, щоб дома й молоть пашню на борошно, і товкти просо на пшоно в той час, як у Росі й у ставках висихала в жнива вода і млини не мололи часом цілий місяць.^[2]

- Нащо ти, Іване, крутиш жорна? Хіба в тебе роботи нема? - було часом питаю в його, як приїжджаю в Хильки.

- Мелю, бо в швагра борошна мало. Не буде з чого варить гречаних галушок. А я так люблю гречані галушки з вишкварками, що й снідав би галушки, і обідав, і полуднував, і підвечіркував, ще й вечеряв би. А Мар’яна мені таки годить. У неї купа дітей; з’їжа велика, то я й мелю на борошно, щоб настачить харчі на всю сім’ю.

- Чом, ти, Іване, й досі не оженився? Аджеж тобі час би й ожениться!

- Еге! тепер такі горді панни, що я як заговорю до будлі-котрої, то вона кирпу гне, говорить зо мною не хоче.

Я зирнув на його кругле лице з кудлатими бровами, з кудлатими вусиками, з зеленими, як у кота, очима, і мені уявилось, що за жорнами сидить зеленоокий кіт і меле гречку. Я стямкував, чого панни одвертаються од його й не хотять навіть з ним говорить.

Чи садовити Антона на Олімп за стіл, чи ні? Це питання покидаю як змагальне. Олімп сердитий на нас ще од часів Котляревського, од часів його “Перелицьованої Енеїди”. Ще Котляревський допік олімпійцям своїми жартами. А тут ще Антін, випивши за столом богів чарку нектару, як шапку, ще встругнув би штуку якому-небудь богові, назвавши його “одставним козобарабанщиком”, а яку-небудь