Тінь [Євген Жердій] (fb2) читать постранично, страница - 2

і, швидше за все, я не забажаю з цим миритися, а з моїми, не такими вже й великими габаритами, це може привести до… могили. Знову по спині протопталися мурашки. Липка холодна й темна могила, а на дні, в калюжі дощової води, моє голе тіло. Я не можу поворухнутися. Лише очі скажено обертаються й кліпають від холодного дрібного дощу, що до них потрапляє. Шар глини повільно відокремився від стінки, і вона, впавши, засипала ноги. Я не відчув нічого й від цього лише злякався ще більше.

Спочатку я побачив тінь. Дуже слабку й розмиту на краю моєї могили. Потім голову. Ще до того, як упізнав, я вже точно знав, хто саме прийшов до мене в останню хвилину життя. Він підійшов ближче, і я зрозумів, що тепер у нього є ноги. Він витягнув одну, показуючи мені, наче вихвалявся обновою, і посміхнувся.

— Як тобі? По-моєму — непогано. — На його зморшкуватому старечому лиці з гачкуватим носом і білястими очима з’явилось щось подібне до співчуття. — Тобі не пощастило. Таким як ти ніколи не щастить. А я ж попереджав, пропонував вихід.

Я спробував щось сказати, хоча б принаймні послати його, але губи лише легенько затремтіли, а в горлі щось забулькало. Чоловік посміхнувся й підсунув до себе лопату.

— Щось ти нині небалакучий сьогодні. — Чоловік-тінь підвівся, спираючись на заступ. — Давай кінчати з нашою мокрою справою.

Серце в моїх грудях товклося, ніби переляканий горобець, що вперше потрапив до клітки. Витріщивши очі й напружившись, я спробував підвестися… але не зміг підняти навіть голови. Сльози безсилля потекли по брудних щоках, змішуючись з дощовою водою.

— Тепер ти зрозумів, що програв? — спокійно, але з якоюсь злістю, вимовив старий, набираючи в лопату землі. — Мене не можна перемогти, а ти лише звільнив мене.

— Н-на т-тому с-світі!…через силу вичавив я усю лють, на яку був лиш здатний.

Очі Тіні злісно примружилися, зуби скреготнули.

— Прощавай! — і він кинув лопату землі просто мені на голову…

Я розплющив очі, втупившись у стелю камери, й повільно почав приходити до тями, заспокоюючи серце, що скажено калатало, відчуваючи, як уповільнюється подих. Руки тремтіли, і я з радістю стиснув слухняні тепер долоні.

— Чого ти там вовтузишся? — мляво поцікавився Кешка.

Я не відповів. Усе думав, чому це Тінь у вісні був таким схожим на свого батька-привида, адже сам він не був старим. Маячня. І це ще один доказ того, що це був лише сон, а Тінь таки зник. Через секунду в коридорі почулися кроки, а ще через мить замок відкрився, і заскреготали, відчиняючись, двері. Невже петлі так важко змазати, або, може, це традиційний елемент в’язниці, такий же невід’ємний від її образу, як і тверді нари? Може, їх навіть спеціально роблять скрипучими, задля більшого ефекту? Я скосив очі на мента й зрозумів, що той прийшов за мною.

— Вставай, Байдо, до тебе відвідувач. Мордою до стіни, руки за спину.

— Хто відвідувач? — поцікавився я, встаючи коло стіни.

— Олена Вишнякова. Баба твоя?

Питання я пропустив мимо вух. Цікаво, навіщо вона прийшла? Приємно звичайно, але все-таки…

Тінь

За вікном був осінній київський ранок. Стаття, що дивилася на мене з екрану монітора, повільно наближалась до свого логічного завершення. Причин такої повільності було декілька, а точніше — дві.

Перша — це те, що писав я абсолютну нісенітницю. Я звичайно розумію, що більш-менш достовірною інформацією наповнити сторінки нашої газети, з гучною назвою «ПОГЛЯД ЗСЕРЕДИНИ», було практично неможливо, але як же це все набридло! Набридло сидіти й вигадувати усіляку нісенітницю про перевертнів, інопланетян та привидів. Набридло запевняти читачів, що це все чистісінька правда. Загалом, усе набридло. Мабуть, вже прийшов час замислитись, як би змінити місце праці, однак, як і завжди, лінь не дозволяла загострити увагу на цій проблемі. До того ж зарплатня мене наразі влаштовувала. Ех, сидіти мені тут ще не один рік!

Друга причина сиділа навпроти, і звали її Катериною. Ця, аж занадто симпатична, золотоволоса практикантка працювала в нас у відділі вже тиждень, і упродовж цього часу не лише я постійно витріщався на неї, збиваючись із робочого ритму. Ну, хто їй сказав, що, йдучи на роботу, потрібно надягати міні-спідницю й коротесенький топік, більш схожий на бюстгальтер, наносити яскравий макіяж і душитися так, що навіть Славик, який сидить у найдальшому кутку кімнати, зумів би без особливих зусиль визначити марку парфумів. Якби розумівся на цьому, певна річ. А мені було найважче серед усіх: я був неодружений, сидів з нею віч-на-віч, або майже віч-на-віч — між нами були лише два монітори, через які вона зрідка стріляла в мене зацікавленим поглядом.

Ну, от — знову я збився з думки. Про що це я писав?… Ах, так, про рибок-людожерів, що оселилися в невеликій річечці, недалеко від нашого міста. Насправді ніяких рибок не існувало, а стаття була висмоктана з пальця. Точніше не з пальця, а з того факту, що якийсь мужик знайшов свою корову мертвою в тій самій річці. Знайшов він її