Тінь [Євген Жердій] (fb2) читать постранично, страница - 116

побачив лисину охоронця, який віддалявся, потім пішов до дівчини, що терпляче чекала. Коли я сів, незручно влаштувавшись на стільці зі скутими позаду руками, вона співчутливо запитала:

— Як ти?

— Непогано, — збрехав я. Насправді мені було погано, але хіба треба все це їй говорити?

Вона співчутливо кивнула.

— Я тобі нічого не принесла. Тут, напевно, погано годують, але наступного разу обов’язково що-небудь прихоплю. Зараз просто не було часу.

Чисто жіночий підхід. Але це ніяк не зменшувало моєї подяки за її занепокоєння. Тут дійсно годували кепсько. А мені ще звикати…

— Дякую, — буркнув я. Може, до наступного разу Кешку кудись переведуть — не хотілося ділитися з ним їжею, принесеною від щирого жіночого серця. А жлобитися теж недобре, негарно якось, та й не зрозуміє він мене. Кешку переведуть — іншого підселять. Ех, що я тут роблю? Може, відразу вішатись? Або втекти, досвід вже є.

— Може, ще чого-небудь треба? То ти скажи, — продовжила Олена.

— Ні, що ти можеш? Хіба що зашморг, але ти лікар, не принесеш. — Я поклав лікті на стіл і заховав обличчя в долоні. Волосся теж доведеться зрізати, краще налисо — може, у мене пика стане бандитською, хоча навряд чи. Чорт, не зможу я у в’язниці — або повішусь або втечу… швидше за все мене при цьому пристрелять, або спіймають, що ще гірше. Якби я хоч би провину за собою відчував, а так… Яка ж вона симпатична в цій білій міні-спідниці й топіку.

— Я не просто так прийшла.

Так, невже хоче ощасливити мене востаннє? Я не утримався і відверто впендюрився поглядом у виріз її блузи, показуючи, що я не дурень — зрозумів. Тільки б ніхто не зайшов.

— Ми тут подумали, Сергій Іванович хорошого адвоката найняв, і клініка також. Ти чого так дивишся, щось не так? — Вона поправила топік, і збентежено продовжила: — Адвокат до тебе завтра прийде. А поки що ти повинен коротко розповісти мені те, що трапилось останнім часом. Усе, що крім тебе нікому не відомо. Ми подумаємо, а потім виробимо лінію поведінки. Ти не турбуйся — Тетяна Андріївна говорить, що визнати тебе неосудним буде неважко. Отже, у тебе є шанс і непоганий.

Я трохи подумав, навіть від споглядання блузи відірвався, або вірніше від того, що вона приховувала, і сказав:

— Який ще шанс? Я людину замочив, вірніше півтори людини і признався… поки що в цій половинці, а ще двох покалічив, — я знизив голос до шепоту, — це якщо не рахувати тих двох в клініці та ще одного шизика. І того худого наркомана, що охороняв Лінду, на мене обов’язково повісять, і мені нічого не залишиться, як визнати очевидне. У кращому разі не пришиють мені хіба Лінди, хоча і її я поранив, але не серйозно… ти казала, що вона померла від серцевої недостатності. Так про які ще шанси ти говориш?

— Я не знаю, що там ще за наркоман, — трохи роздратованим голосом почала Олена, — але кількість злочинів тут ніякої ролі не грає. Якщо тебе визнають неосудним — а так, безумовно, і буде, тому що висновки Тетяни Іванівни і твого лікуючого лікаря будуть в цьому випадку вирішальними — то ти будеш визнаний таким, який не може відповідати за свої дії, і тебе відправлять на примусове лікування.

— Клініка згоріла, — сторопіло сказав я, ще побоюючись впустити в себе надію.

— До іншої ляжеш, — різко кинула Олена.

— До іншої, то й до іншої, — задумливо погодився я. Потім дозволив якийсь час думкам поганяти в голові і вимовив перші, по-справжньому свідомі, слова за цей клятий день:

— То я їм просто все розповім. Як було, так і розповім — будь-який психіатр після цього мене визнає неосудним.

— Може, й так, але краще, якщо ти розповіси усе спочатку мені, а потім ми всі разом подумаємо, що варто говорити, а про що треба промовчати. Якщо все зробимо так як треба, то дурка тобі забезпечена.

— Ніколи б не подумав, що буду такий радий повернутися туди знову. — І задумливо додав: — А звідти втекти набагато легше.

— Ніяких втеч, — строго погрозила Олена.

— Полікуєшся рік чи два, і, якщо все буде нормально, тебе випустять. А якщо втечеш, то так і бігатимеш все життя. Тобі це треба?

— А що ж ти відразу… — хотів сказати «про пиріжки почала», але вчасно стримався. Погодувати — це дуже особисте і, можна сказати, фундаментальне, в жіночій природі. А на такі речі краще не тиснути — собі ж гірше буде. — Неважливо. Я все зрозумів, усвідомив і починаю розповідати.

І я почав. Насилу вклався у відведений час, хоч і розповідав дуже стисло. Врешті-решт, Олена майже переконалася, що я дійсно не в собі, і в такому стані знаходжуся з тих пір, як втік з клініки. Коли прийшов охоронець, я посміхався. Він не зрозумів і скрушно похитав головою. От так я і посміхався, поки йшов до камери. Тільки там, зустрівшись з потворною фізіономією сусіда по камері, почав трохи відходити.

— Ти все-таки псих, — сказав охоронець і, зачинивши за мною двері, розвернувся і пішов.

— Так, я псих, — не став я сперечатися.

Жовтень 2004 — липень 2005