Романтика [Чак Палагнюк] (fb2) читать постранично, страница - 6

Довгий час я слухав свого дядька та не скакав зі скелі. А тепер і не знаю. Газети попереджають нас про сибірку, створену терористами, та смертельний різновид менінгіту. І єдине, чим може потішити газета, – це запропонувати купон з 20-центною знижкою на дезодорант.

Не мати турбот, не мати смутку – це досить привабливо. І багато хто з крутих хлопців моєї школи вирішив самостійно підсмажити себе, тепер лишилися тільки невдахи. Лузери та справжні кретини. Ситуація настільки жахлива, що мені світить виступати з промовою на випускному. Ось чому дядько Генрі випихає мене з дому. Думає, що коли я переїду до Твін-Фолза, йому вдасться уникнути неминучого.

І ось ми сидимо в аеропорту, чекаючи на посадку до літака, і я відпрошуюся в туалет. У чоловічій вбиральні вдаю, ніби мию руки, і можу подивитися в дзеркало. Колись дядько запитав, чого я так часто заглядаю в дзеркала, і я відповів, що це не стільки пиха, скільки ностальгія. Кожне дзеркало показує, як мало лишилося від моїх батьків.

Я тренуюся посміхатися як мама. Люди не особливо тренуються посміхатися, тому коли потрібно виглядати особливо щасливими, їм не вдається нікого надурити. Я тренуюся посміхатися, коли раптом – ось воно: посмішка – мій білет до прекрасного щасливого майбутнього з роботою у фаст-фуді. На противагу жалюгідному життю всесвітньо відомого архітектора чи кардіохірурга.

Цей предмет віддзеркалюється над моїм плечем дещо позаду. Подібно до бульбашки з думками, яку малюють у коміксах, за мною висить сердечний дефібрилятор. Він знаходиться на стіні, зачинений всередині металевої коробки зі скляними дверцятами, які можна відкрити й запустити сирену з червоним світлом. Над коробкою висить знак з надписом: «Автоматичний зовнішній дефібрилятор» та зображено блискавку, що пронизує серце. Металева коробка нагадує захисну вітрину, на якій лежить коштовна корона, наче в голівудському фільмі про пограбування.

Відкривши коробку, автоматично вмикається сирена й починає блимати червоне світло. Швидко, доки на допомогу не прибігли якісь герої, кидаюся до кабінки для інвалідів разом з дефібрилятором. Сидячи на унітазі, відкриваю. Інструкції на кришці надруковані англійською, іспанською, французькою, а картинки такі, наче в коміксах. Навіть дурню ясно. Якщо зволікати, втрачу можливість. Дефібрилятор скоро зачинятимуть на замок, і коли вони стануть нелегальними, лише парамедикам даватимуть дозвіл на користування.

У руках я тримаю вічне дитинство. Особистий апарат щастя.

Мої руки розумніші, ніж усі інші частини тіла. Пальці знають, що треба оголити електроди та приєднати їх до скронь. Вуха знають, що треба почути гучний сигнал, який означає повну зарядку приладу.

Мої великі пальці знають, що мені треба найбільше. Вони застигли на великій червоній кнопці. Ніби це відеогра. Ніби це кнопка, яку має натиснути президент для початку ядерної війни. Натиснув – і світ, який знав, зникає. Починається інша реальність.

Бути чи не бути. Подарунок, яким Бог нагородив тварин, – відсутність вибору.

Щоразу, коли відкриваю газету, хочеться блювати. Через 10 секунд я вже не знатиму, як читати. Мені не потрібно буде. Не знатиму про світову зміну клімату. Не знатиму про рак чи геноцид, про атипову пневмонію, погіршення стану навколишнього середовища чи релігійні конфлікти.

По гучномовцю кажуть моє ім’я. Я навіть не знатиму свого імені.

Перед тим як заподіяти собі шкоду, згадую дядька Генрі біля входу на посадку, котрий тримає в руках міграційну картку. Він заслуговує кращого. Він має знати, що це не його провина.

З електродами на скронях та тримаючи дефібрилятор, залишаю вбиральню та йду до фойє. Електродроти звисають з обох сторін, наче тоненькі білі косички. Мої руки несуть акамуляторний блок попереду, ніби я терорист-смертник, який ось-ось підірве власний мозок.

Коли мене помічають, бізнесмени лишають валізи на колесах. Люди, що їдуть відпочивати сім’ями, вони махають руками та відганяють своїх дітей в іншу сторону. Якийсь чоловік думає, що він герой. Він кричить: «Усе буде добре». Він говорить мені: «У тебе є заради чого жити».

Обом нам ясно, що він бреше.

Обличчя пітніє так сильно, що електроди можуть сповзти. Ось він – мій останній шанс сказати все, що думаю, і тепер, коли всі дивляться, зізнаюся: «Я не знаю, що таке щасливий кінець. І я не знаю, як все повернути на свої місця». Відкриваються двері фойє і вриваються солдати внутрішньої безпеки США, а я почуваю себе одним з буддистських монахів в Тибеті чи де там вони, котрі одразу обливаються бензином, не перевіривши, чи працює запальничка. Як же це ніяково – облитому бензином намагатися позичити в незнайомця запальничку, особливо враховуючи, як мало людей зараз палять. Стоячи посеред фойє аеропорту, обливаюся потом замість бензину, цим самим