Лихо давнє й сьогочасне [Панас Мирний] (fb2) читать постранично, страница - 3

"ка­ман­ди­нер", і на ліву но­гу.

- Буде ж те­пер гро­му! - до­дав він, пе­ре­да­ючи звістку про те дво­ро­вим, а дво­рові - зад­во­ро­вим. І пішла та звістка по всьому се­лу від ха­ти до ха­ти, попідніма­ла лю­дей на но­ги й мерщій гна­ла їх у по­ле, щоб, бу­ва, яка ли­ха го­ди­на не при­ве­ла пійма­ти­ся па­нові на очі.

Минула тілько та чут­ка од­ну Про­цен­ко­ву ха­ту, Сто­яла та ха­та не­да­ле­ко від пансько­го дво­ру - так че­рез яр на гор­би­ку, як­раз вікна­ми на панське дво­ри­ще й ди­ма­рем схи­ли­ла­ся на нього, мов ра­зом ди­ви­ла­ся й слу­ха­ла… Та, вид­но, на той час осліпла й ог­лух­ла, що не до­ба­чи­ла й не до­чу­ла тієї не­доб­рої звістки.

Та як їй бу­ло не осліпну­ти й не ог­лух­ну­ти, ко­ли в рій за­ве­ло­ся своє ли­хо. У Фе­до­ра Про­цен­ка за­не­ду­жа­ла жінка Хівря. Ще вчо­ра бу­ла во­на любісінька-милісінька. Він, во­на, їх шістнад­ця­тилітня доч­ка Ма­ри­на зби­ра­ли­ся на ра­нок жа­ти панську пше­ни­цю й лаш­ту­ва­лись до то­го цілий день. Федір об­див­ляв­ся сер­пи, чи не по­щер­би­ли­ся, не по­ту­пи­ли­ся; Хівря тур­бу­ва­ла­ся їжею: пек­ла хліб, ва­ри­ла стра­ву, а Ма­ри­на, зби­ра­ючи в го­роді огірки та сти­ха виспіву­ючи, ду­ма­ла про те, з ким-то їй до­ве­деться ря­дом у полі жа­ти, і мо­ли­ла бо­га, щоб він на­до­умив ряд­чи­ка пос­та­ви­ти біля неї ку­че­ря­во­го Ва­си­ля Пру­до­усен­ка - бра­во­го та жва­во­го двад­ця­тилітнього па­руб­ка, що як стрінеться де-не­будь з Ма­ри­ною, то знай пус­ка їй біси­ка очи­ма.

Так бу­ло вдень. До ве­чо­ра зби­ра­ли­ся, скла­да­ли­ся. Сіло сон­це - по­ча­ли ве­че­ря­ти; по­ве­че­ряв­ши, по­ля­га­ли спа­ти, що­би на завт­ра як­най­раніш ус­та­ти. І пос­ну­ли швид­ко, та не­на­дов­го. Ще й перші півні не проспіва­ли, як Хівря не­ду­жим го­ло­сом по­да­ла чо­ловікові й дочці звістку, що з нею щось тра­пи­ло­ся. Під сер­цем як вог­нем пек­ло, під гру­ди підпи­ра­ло, то вип­рям­ля­ло прям­цем, то зво­ди­ло до­ку­пи. Хівря не стог­на­ла - кри­ча­ла. Ко­ло неї Федір з Ма­ри­ною за­бо­ро­та­ли, що б їй да­ти, чим за­по­мог­ти… Да­ва­ли не­по­ча­тої во­ди й уми­ва­ли, й збриз­ку­ва­ли - не по­ма­га­ло. Ма­рині ки­нув­ся в вічі хрест, що батько на­па­лив на сво­лоці, як із страсті вер­ну­ли­ся. Уст­ру­га­ли то­го хрес­та, да­ли ви­пи­ти. Не змог­ла ви­пи­ти Хівря - ви­ки­ну­ла… Кри­ком кри­чить, ду­ху пус­кається!..

- Тату, ви б за Ла­зор­чи­хою збіга­ли… мо­же, во­на од­шеп­че, од­чи­тає,- пла­че Ма­ри­на.

Лазорчиха жи­ве аж на дру­го­му краї се­ла. А вже північ, по­ки до­ди­баєш ту­ди та відтіль - світ бу­де. Федір все-та­ки побіг. Уже зо­ря зай­ма­ла­ся, по­чав край не­ба чер­воніти, як Федір вер­нув­ся до­до­му один: Лазор­чи­ху взя­ли в дру­ге се­ло ба­бу­ва­ти.

Перед світом Хівря за­тих­ла, го­ло­су не од­ве­де, тілько мут­ни­ми очи­ма по­ве­де, на­че хо­че чо­го поп­ро­си­ти, та не змо­же.

- Може, тобі пи­ти хо­четься?- пи­тає Федір, підно­ся­чи Хіврі ку­холь з хо­лод­ною во­дою.

Хівря гля­ну­ла й од­вер­ну­лась, а Ма­ри­на, при­пав­ши до неї го­ло­вою, за­го­ло­си­ла… По­ча­ло сон­це схо­ди­ти за го­ри, з-за лісу по­ка­за­ло­ся йо­го блис­ку­че кільце, й пу­чок зо­ло­то­го проміння, па­да­ючи дов­гою нит­кою на зем­лю, розсіявся на горі по тра­виці си­зо-зо­ло­тим пісоч­ком. До­сяг той промінь і до Про­цен­ко­вої ха­ти, прок­рав­ся че­рез по­мутнілу шиб­ку й заст­ри­бав на клун­ках, що ле­жа­ли на по­лу в кут­ку, зо­ло­ти­ми зай­чи­ка­ми. Він, здається, на­га­ду­вав, що по­ра за ті клун­ки бра­ти­ся, в по­ле поспіша­ти. Федір пер­ший те помітив і на­че знічев'я ки­нув­ся.

- Ану, годі тобі! Час у по­ле - опізни­мо­ся! - про­мо­вив він до доч­ки, бе­ру­чись за клу­нок.

Дочка гля­ну­ла на матір, потім на батька і зно­ву пе­ре­ве­ла очі на матір, не­мов пи­та­ла­ся: на ко­го ж її ки­не­мо, як її са­му зос­та­ви­мо?

- Що ж я вдію?- сер­ди­то скрик­нув Федір.- Не по­не­су ж її на ру­ках за со­бою! Зби­рай­мо­ся, ходімо, бо ла­но­вий як зап­римітить, що нас не­має, бу­де ха­ле­па!

Марина підве­ла­ся, наб­ра­ла ку­холь свіжої во­ди, пос­та­ви­ла в го­ло­вах біля ма­тері, по­ди­ви­лась на неї, взя­ла свій клу­нок на плечі й по­ва­гом по­тяг­ла­ся за батьком.

Шлях на по­ле йшов яром по­над панським сад­ком. Федір з Ма­ри­ною, пох­ню­пив­шись, плен­та­лись мовч­ки; Федір - по­пе­ре­ду, Ма­ри­на - за ним. Сон­це, підняв­шись ви­со­ченько, сти­ха гріло; пташ­ки співа­ли в пансько­му сад­ку, ко­ни­ки сюр­ча­ли в траві; а во­ни, не приміча­ючи то­го нічо­го, йшли один за дру­гим, но­га за но­гою, пох­мурні та по­нурі.

Минувши ярок, шлях по­вер­тав геть кру­то по­за сад­ком, зни­ка­ючи в безк­раїй да­лині ши­ро­ко­го та прос­то­ро­го, як мо­ре, по­ля, де вже ко­ли­ха­ли­ся куп­ка­ми женці.

- Ох, ли­хо! Он уже й на пос­тать ста­ли,- про­мо­вив Федір і при­дав хо­ди. Ма­ри­на за ним приспіши­ла.