За Львів (Оповідання з часів Визвольних Змагань) [Григорій Афнер] (fb2) читать постранично, страница - 2

хліва, де стояли коні. Хоч дорога до Яворова була й недалека, але все ж таки коней треба було добре нагодувати та напоїти, щоб у дорозі не мати з ними мороки.

Поки коні бавилися вівсом, то господар, Марко Жук, витягнув воза, оглянув його й намастив так щиро, що на землі аж плями залишилися. Потім повільно собі пішов у хлів, набрав соломи, положив її на воза, а зверху прикрив чистим, новим рядном.

— Сьогодні це перший раз у моєму житті трапляється, що матиму честь везти українського старшину до українського війська, — гордо промовив сам до себе старий Жук. — Ех, шкода, що мені вже тяжко тримати рушницю в руках, — зідхнув він.

Обійшов господар навколо воза, перевірив чи не перетерся шворень, похитав дишлом, випробовуючи його міцність, підняв та оглянув шлеї і проговорив:

— Ось у мене й все впорядку для пана поручника української армії. Хоч би там стара не барилася, а то пізно вертатиму з міста.

А мати, як кожна добра мати, поки зібрала сина в дорогу, то на своєму обличчю не одну сльозу рукавом витерла.

Коли закінчили всі приготування до недалекої, але невідомої та небезпечної дороги, сім’я господаря Жука сіла за стіл, щоб перед від’їздом святково пообідати. Батькові та синові обід ніби смакував, але матері, то ні. Як вона себе не приневолювала з’їсти хоч щонебудь — нічого не могла їсти. Раптовий від’їзд сина неначе прибив її. Коли син вернувся додому після чотирирічного перебування в австрійській армії, то вона гадала, що війна для нього вже покінчена. Вона мала надію на те, що її Ромцьо нарешті сидітиме вдома або десь у місті, недалеко від дому, влаштується на гарній посаді. А тут виходить, що ні. Ще одна якась війна насувається, мов, тяжка хмара на сонце.

«Що за лихо звалилося на мою голову?» думає мати й насилу стримується, щоб не розплакатися на всю хату.

Обід закінчили.

Всі встали з-за столу.

Син із матірю попрощався й на воза, а батько віжки в руки й рушив у дорогу. Спішив, бо хотів дещо закупити в місті й довідатися куди та коли Роман від’їде з Яворова. Отож часу потрібував він досить.

Тількищо старий Жук із сином виїхали з подвір’я, ще навіть і пару гонів не проїхали, як зустрінули свого сусіда, Семена Павлюка.

Марко Жук ударив по конях і хотів було проїхати через село по господарськи. Він же віз українського старшину до українського війська. Це ж не жарти. Але старому Жукові перешкодили здійснити його намір. Семен Павлюк став серед дороги й замахав руками, щоб зупинилися.

— Щось, Семене, маєш сказати? — запитав старий Жук, коли зупинив коней. — Але говори швидше, бо не маємо часу — поспішаємо до міста.

— Я хотів би дещо запитати пана поручника та порадитися з ним, — відповів Семен Павлюк.

— Прошу дуже, вуйку, — зацікавився поручник. — У чому справа?

— Бачите, сьогодні рознеслися чутки, що треба ставитися до українського війська. Отож хотів би я знати: чи то правда, чи ні? Може це пусті балачки?

— Правда, вуйку, правда. Це не пусті балачки. Ось я вже їду до нашого, до українського війська. Не треба чекати, щоб поляк прийшов аж до самої хати. Тоді вже буде пізно боронитися. Пропадуть тоді й хати й люди з ними.

— Так ви кажете, що вже їдете до війська? А коли ж це саме: сьогодні чи взавтра?

— Та ось бачите вже на возі сиджу. Оце я вже їду. Рішив бути ще сьогодні в коменданта міста. Не хочу гаяти часу. Він дорогий. Знаєте, вуйку, нашу народню приказку: дорога ложка до обіду.

— Сердечно дякую за пораду, — і Семен Павлюк ізняв шапку й ввічливо вклонився. — Взавтра виряжатиму свого. Якщо ласка ваша, то просив би взяти мого Антона під свою опіку. Йому буде добре та й вам не зле. Один одного знаєте, один одному допомагатимете.

— Чудесно, вуйку. Нехай Антін узавтра запитає в комендатурі міста про мою адресу. Я чекатиму його.

— От за це красно дякую. Дуже дякую за вашу згоду. Взавтра раненько Антін буде в Яворові.

Старий Жук підтягнув віжки й, добре відгодовані коні, дали ходу.

На другий день група молодих людей, що мала на собі австрійський військовий однострій, товпилася коло комендатури міста. Вони розпитували про адресу поручника Жука. Довідалися. Але тількищо група намірилася йти до поручника на його приватню адресу, а тут і він сам надходить.

Впереді групи був Антін Павлюк в однострою бунчужного австрійської армії.

— Ого! От тобі й Щербиново! Невжеж це все охотники? — запитав поручник Жук, коли підійшов до групи молодих людей.

— Охотники, пане поручнику, — зразу радо відгукнулося кілька голосів.

— Не припускав я, що Щербиново дасть стільки охотників, — дивується поручник і водить очима по групі, щоб побачити знайомі обличчя.

— Але тут є й з Соколівки, — хтось відзивається.

— Із Малих Ставів нас четверо, — піднімається догори рука з-поміж молодих людей.

— А з Козлівки — два, — додають далі.

— Нас більше з Щербинова, — підійшов до поручника стрілець Михайло Іваськів, що колись разом із ним учився в сільській школі. — Вчора ми