Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать постранично, страница - 2

Добре, що до лікарні було недалеко. Старшина Вовкотруб і Рижков перенесли його туди на руках.

Через кілька хвилин біля місця злочину зупинилась оперативна машина. Підігнали два міліцейських мотоцикли, увімкнули фари. Шульга обдивився кущі, але нічого не знайшов: суха земля не зберегла слідів, лише трава, на яку впав сержант, просякла кров'ю. Увагу майора привернула свіжозламана гілка. Він акуратно зрізав її. «Голодному й опеньки — м'ясо. А що коли гілочку зламав злочинець та ще й залишив відбитки пальців?..»

Вирішивши ще раз оглянути місце злочину при денному світлі, Шульга попрямував до лікарні. Чергова сестра трохи заспокоїла його: пораненому зробили переливання крові, сержант опритомнів, правда, лише на кілька хвилин — стан його важкий. Але якщо сам Юрій Юрійович…

Майор зупинив балакучу жінку нетерпеливим жестом: хто такий Юрій Юрійович і як його побачити?

Сестра здивовано замахала руками: невже майор не чув про їхнього провідного хірурга? Його знає все місто. А про побачення не може бути й мови: Юрій Юрійович звелів нікого не пускати…

Повертаючись до управління, Шульга вдивлявся в порожні вулиці, проводжав очима поодиноких перехожих і з прикрістю думав, що злочинець блукає десь на волі, тепер уже озброєний…

Майор поворушився на сидінні, зручніше вмощуючись. Розумів, що напад на сержанта Омельченка — випадковий, не підготовлений — старшина міг і не залишити Омельченка біля машини…

Отже, випадковість. Але вчинив напад злочинець сміливий і досвідчений, неначе готувався до нього — зробив усе чисто і майже не залишив слідів… Хіба що зламана гілочка. Таж її міг зламати, падаючи, і Омельченко… Те, що злочинець не залишив слідів і вкрав пістолет, дуже турбувало Шульгу.

Розмова з Омельченком дала майорові не дуже багато, але й не мало. Принаймні Шульга вже мав матеріал для першої доповіді начальникові карного розшуку: на її основі був складений список усіх колишніх злочинців, які нині мешкали в місті та області, і дільничні інспектори дістали завдання перевірити, де перебували ті десятого травня між десятою та одинадцятою годинами вечора.

Десятого травня Балабан прокинувся пізно. Побачив на столі холодну, картоплю і шматок вареної ковбаси — скривився: не сніданок, а гидота. З'їв тільки ковбасу, випив склянку холодного чаю і, схопивши залишеного сестрою карбованця на буфеті, подався до міста.

Потинявся вулицями й піднявся по крутій алеї до парку над річкою, сів на лавці. Було страшенно шкода себе. Люто зиркнув на дівчат у коротких спідницях, які проходили повз нього, сміючись голосно й безжурно. Він кинув їм услід брутальне слово, однак від цього не стало легше. Нудьга давила, якась чорна безпросвітна нудьга, злість.

Другий місяць після звільнення з колонії Олексій Балабан жив переважно у сестри в місті. У матері, яка мала будиночок у приміському селищі, бував рідко — мати лаялась і вимагала, щоб він ішов працювати. Балабан навіть улаштувався на місцеву цегельню, але витримав тільки тиждень і втік до сестри. Вважав, що Ганна йому багато чим має завдячувати. Він колись залишив у неї речей не на одну сотню. Перед цим облагодив діло. Тільки японський транзистор коштував щонайменше сотень п'ять… Балабан віддав його за дві з половиною якомусь піжонові на сочинському пляжі, пославшись на матеріальну скруту, І не жалкував. Дві з половиною, то й дві з половиною, не все одно. Гроші тоді текли у нього крізь пальці, і він, повернувшись до сестри, навіть не запитав у неї, куди й за скільки вона продала крадені речі.

Їх з напарником узяли через кілька тижнів. Слідчий мав незаперечні докази, провів навіть ставку віч-на-віч із сочинським покупцем транзистора. Той, виявляється, здав радіоприймач у московський комісійний магазин.

Не виказав Балабан тільки Ганну. І ось тобі вдячність: карбованець!.. Балабан випив за цього карбованця склянку портвейну і купив сигарет. У нього не лишилося грошей навіть на воду. А йому так кортіло випити холодного бочкового пива. У Балабана аж пальці затрусилися, коли пригадав його смак.

Пиво продавали в кіоску на бічній алеї парку. Балабан уявив, як здмухує пінну шапку з кухля — і наважився. Повільно підвівся, потягнувся й попрямував до кіоска.

В будній день тут не було черги — стояли лише три-чотири чоловіка. Льоха сперся спиною на шорсткий стовбур каштана, під яким стояв кіоск, почав очікувати. Незабаром до кіоска підійшов хлопець. Балабан торкнув його за плече.

— Постав кухоль, — підморгнув, — колись віддячу…

Той відсторонився.

— Ще чого захотів! — зневажливо посміхнувся хлопець.

Цього вже Балабан не міг стерпіти: висунув з рукава лезо ножа так, щоб бачив тільки хлопець.

— Поставиш? — запитав погрозливо.

Той посірів, озирнувся на двох літніх чоловіків, що пили пиво за кілька кроків, але ті стояли спинами. Усміхнувся буфетниці жалібно.

— Два… — ледь витиснув з себе.

Буфетниця байдуже виставила кухлі — яке їй діло, хто кого пригощає, пивний