Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
бикові.
Усе це було. І серед тих, хто в це по вірив, знайдеться, напевне, кілька чоловік, що поплатилися за свій скептицизм. Про одного такого, в усякому разі, відомо точно. У нью-йоркському нічному ресторані якийсь містер Чепмен, маклер за фахом, добре підпивши, підійшов до столика п'ятдесятирічного письменника й зі словами: «То оце ви і є Хемінгуей — сильна людина?» — дав йому ляпаса. Містер Чепмен увійшов в історію, але прихопив із собою чимало синців та саден.
Особливою славою овіяні пригоди Хемінгуея в роки друґої світової війни. Його офіційний статус в момент висадки союзників у Франції — кореспондент журналу «Кольєрс». Проте він рідко з'являвся у штабі Третьої американської армії, до якої був прикомандирований, бо йому більше подобалося бувати на передньому краї. Зберігся рапорт командира дивізії, з якого випливає, що одного разу письменник випередив війська на сто кілометрів. Згодом він очолив загін французьких макі, що активно діяли попереду американських бойових порядків. У боях за Париж його «особиста армія» (вона налічувала понад двісті багнетів і була моторизована) приєдналася до частин французького генерала Леклерка. Причому, поки Леклерк вибивав німців з південного берега Сени, Хемінгуей уже вступив у вуличний бій поблизу Тріумфальної арки. За це він мало не став перед військовим судом: адже Женевська конвенція забороняє кореспондентам брати в руки зброю. І врятувало його не письменницько ім'я, а популярність серед солдатів: славнозвісна борода «тата Хемінгуея» в Третій армії була не менш відома, ніж профіль командуючого, генерала Паттона.
Зрозуміла річ, до всього цього неминуче долучалося безліч казок і вигадок. Але навряд чи з вини Хемінгуея: він не хвалився своїми подвигами, а тим більше не вигадував їх. Та він їх створював.
Гертруді Стайн належить парадоксальне, мало не абсурдне твердження, ніби Хемінгуей був, по суті, боягузом, а всі його геройства — не більш як бравада. У розумінні буквальному це — брехня, а от у значенні непрямому, переносному, можливо, й не позбавлене підстав. Бути сильним, влучним, незламним, як залізний важіль, — для Хемінгуея роль чи точніше — наперед визначена й неухильно здійснювана етична програма. І він створював самого себе відповідно до пунктів цієї програми: наприклад, шукав небезпеки не тому, що емоційно жадав її, що його охоплював непоборний «потяг до смерті», а щоб відшліфувати своє мистецтво перевтілення, ще й ще раз випробувати його на ділі.
«Щоразу, як він брався до якогось спорту, — казала та ж таки Гертруда Стайн, він неодмінно щось собі ламав — руку, ногу чи голову». Це — Знов-таки недобре перебільшення, бо ламав він щось не через незграбність чи брак професійного вміння. Просто він надто часто, немовби на зло собі, випробовував долю, кидав їй виклик. Внаслідок цього перелік ран та ушкоджень, що їх він дістав на війні, на полюванні, в авіаційних та автомобільних катастрофах, міг би заповнити цілу сторінку.
У 1942 році Хемінгуей віддав себе і свою яхту «Пілар» у розпорядження військово-морських сил США для боротьби з нацистськими підводними човнами, що з'являлися в Карібському морі. Його план був такий: човен випливає на поверхню, щоб захопити «Пілар», і яхта, ніби скоряючись наказові, пришвартовується до ворожого корабля й підриває на міні його і себе. Фантастичний план. І, на щастя, з тих, яким не судилося здійснитись. Але, якби нагода випала, Хемінгуей, треба думати, скористався б з нього. І не тому, що вважав, ніби його життя так дешево коштує, а щоб довести собі, що він здатен і на це.
«Я все-таки вважаю, — писав вдумливий і доброзичливий критик Малькольм Каулі,— що Хемінгуей-письменник дорого заплатив за свою діяльність спортсмена й військового кореспондента».
Справді-бо. Художник Грот відвідав якось Хемінгуея в штабі його «особистої армії». Будинок стояв у фронтовій смузі, і траплялося, що ворожі патрулі з'являлися біля саду. Обвішаний гранатами, з легким кулеметом у руках, письменник охороняв свій штаб. І Грот резюмує: «Все це мало вигляд хвилюючий і трохи неправдоподібний». Не тому, що Хемінгуей був озброєний до зубів (там інакше й не можна було), а тому що він взагалі там був. І виникала якась театральна невідповідність між людиною і роллю, між всесвітньовідомим письменником і бородатим солдатом.
Та розмірковувати про те, що було б, якби Хемінгуей більше часу приділяв творчості, а менше — полюванню, кориді чи морським подорожам, заняття малопродуктивне. Хоч би тому, що амплуа солдата, рибалки, яхтсмена специфічним чином організовувало хемінгуеївську творчість.
Творчість ця наскрізь автобіографічна. Скажімо, такі оповідання з різних новелістичних книг письменника, як «Індіанське стійбище», «Доктор і докторова дружина», «Кінець чогось», «Триденна буря», «Десятеро індіанців», «Батьки і діти», відтворюють його дитинство, дозвільне життя в дачному будиночку батьків на озері Валлун, серед лісів Мічігану, де батько, звичайний собі лікар і великий
Последние комментарии
21 часов 51 минут назад
22 часов 8 минут назад
22 часов 20 минут назад
22 часов 26 минут назад
1 день 57 минут назад
1 день 1 час назад