Поїзд, що зник [Валерій і Наталя Лапікури] (fb2) читать постранично, страница - 3

міліції, підполковник, колишній начальник розшуку. На момент служби Олекси Сироти його понизили до заступника начальника. Підвела відсутність вищої освіти. Нові часи, нові вимоги, нові віники. Фігурує також як «Підполковник».

Олекса Сирота:

«Оцьому дурневі з Камчатки, - каже Старий, - ще пощастило. Ну, поїсть якийсь час навстоячки, поспить на животі, не покупається в морі. Щоправда, користуватись унітазом буде складнувато. Але то вже його проблеми. Сам винен. Міг би до Одеси потерпіти. А міг би і не по задниці одержати. У мене після війни була схожа історія, по розшуку. Це я тоді тільки лейтенанта одержав. На ті роки, як хто чув від батьків, увесь Київ був одна суцільна «комуналка». Окрему квартиру давали, як Героя Радянського Союзу - навіть не кожному сотому. І от уявіть таку собі пару. Він молодий, красивий, розумний, зарплата велика, машина службова, а головне - ОКРЕМА квартира. Щоправда, на першому поверсі, але хто тоді на такі дрібниці зважав. Дружина молода, молодша нього, бо він уже встиг і повоювати, і покомандувати, а вона після школи. Теж дуже гарна і не працює. Бо у чоловіка зарплата велика і він дружину дуже любить. І нічого, крім неї, не бачить. А на лавочці під парадним, як водиться, цілісінькі дні просиджують народні месниці. Старі, страшні, самотні, нікому й за гроші не потрібні.

І от одна із цих старих-страшних щоразу зачіпає щасливого закоханого:

- От ви усе працюєте, працюєте, а молода жінка вдома сидить. От ви перевірте, чим вона без вас займається. Мало що…

І отак щовечора: «От ви подумайте, от ви перевірте…»

Інший би посміявся чи послав подалі. А наш начальник був ревнивий, як циган. Все мовчки вилицями грав. І догрався. Одного вечора підходить він до свого під’їзду, а та чорнорота вже аж підскакує від нетерпіння:

- От ви й допрацювались! Я ж вам казала - не треба жінку вдома одну залишать! Тепер дивіться.

Чоловік глянув, - а вдома світло горить, фіранки прозорі, видно все, - і отетерів. За столом сидить його кохана, навпроти, спиною до вікна, якийсь незнайомий мужчина, і до нього жінка щось дуже лагідне щебече. Бо мало того, що посміхається, а ще й руку погладила. У ревнивого в очах потемніло, увірвався в квартиру, схопив сокиру і рубанув по голові і дружину, і гостя. Викликав нас. Отут все і з’ясувалося: то не коханець, а жінчин брат був, котрий у Німеччині служив. Оце приїхав до єдиної сестри з швагром познайомитись. І «познайомився».

Загальний веселий настрій після розповіді Старого здимів. Промовчали добряче, а потім Підполковник додав:

- Я отій чорноротій строк таки припаяв - за підбурювання до вбивства. Вона так нічого й не зрозуміла, все тринділа і на суді, і не слідстві: «А до чого тут я?» Той ревнивий бідолаха «вишки» не заробив, бо в ті роки її тільки «ворогам народу» давали. Але, кажуть, що його з Лук’янівки прямісінько в Павлівську перевезли. А вам, хлопці, мораль, як у тій байці: ніколи, ні за яких обставин, не поспішайте вискакувати, мов голі курви з кропиви.

Це у кого там ще на всі випадки життя була «аналогічна ситуація»? У бравого вояка Швейка? Н-да, наша служба такі аналоги підкидає, куди твоєму Гашеку. Бо оце відсміялися ми після історії з пательнею, Старого послухали, аж тут викликає мене Полковник. До себе. А це означає, що мені нічого хорошого не світить. Бо коли світить, то він до мене у кабінетик сам заходить. Начальник у нас демократ. І простий, як правда. Або Ленін з ходоками.

Заходжу, доповідаю. На столі у Полковника кримінальна справа лежить. Вже «тепліше». Біля вікна - Комісар. На Святу Софію дивиться і в носі длубає. Може це «гаряче», а може просто замполіт до начальника у своїх справах забіг. А мені, насправді, знову довірять вигрібати те, що лягаві з райвідділу перепартачили і нам підкинули.

- Сирота, - каже мені начальник, - це ви цікавились, коли нам царя відновлять?

Усе! Доляпався! Настукали! Хто мене за язика тягнув? Стояли усі разом в коридорі, курили, теревенили про політику. Тут якраз в армії звання «прапорщик» відновили, я й пожартував: «А коли ж це, гаспада афіцери, нам і царя відновлять?» Поінформувала якась сволота кого треба і де треба.

Втрачати нічого, я і ляпнув:

- Думаю, товаришу полковник, що не раніше 2013-го року, до чотирьохсотріччя дому Романових!

Начальник зареготав, Комісар смиконувся. Але Полковник його жестом зупинив:

- Без дискусій, у нас не збори! Беріть, Сирота, оцю папочку і працюйте. У мене таке враження, що надалі вам на тему прапорщиків жартувати розхочеться.

Повернувся я до себе, розкрив папочку: на першій сторінці свіженька фотографія потерпілого. Мордяка, хоч пацюки бий, а на плечах погони прапорщика! Наврочив…

Коли я вліз у саму суть справи, одгріб те, на чому спеклась військова прокуратура, а за нею наші парнокопитні з райвідділу, то нормальний настрій у мене зник остаточно. Отой прапорщик у понеділок вранці пішов на службу «в розташування Н-ського підрозділу Збройних сил СРСР, дислокованого на території Київського гарнізону», але туди не прибув. Відсутність його виявили