Живцем поховані [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 5

щілину, потім одхилила двері й знов оглянула, ще й пальцями полапала гострий рубець коло дверей проти защіпки, чи не стерся він часом.

- Чорта з два простромить ножа! А зась йому! - сказала Настя й засміялась, зовсім пересвідчившись в безпешності.

- Але мої коні добре полуднують, вже незабаром спорожнять шаньки, а хазяїн сидить голодний та теревені справляв, та свою перелякану жінку лякає, - сказав Свікліцький, - побіжи лиш, Насте, на город та розгуби там трохи свої страхи, щоб їх на ніч менше зосталось, нарви мені або місячної редьки, або цибулі, або дай мені на полудень оселедця.

Настя побігла на город. Я почав розпитувать Свікліцького, як його батько втратив поле й грунт і з якої причини поле й грунт опинились в графських руках.

- Скажіть мені по правді, як воно так трапилося? - питав я.

- Колись мій батько мав коло Білої Церкви може з шістдесят десятин поля, а може й більше. Це була наша давня держава, наша батьківщина й дідизна, бо ми з давніх-давен були дворяни, коли ще тут і графа Браніцького не було. Таких дворян, як мій батько, тут у Білій Церкві колись було чимало. Усі вони були дрібні поміщики, чи як тут у нас кажуть, дідичі: хто мав десятин двадцять поля, хто сорок або п'ятдесят оттут кругом Білої Церкви. А в містечку усі вони мали справіку свої грунти та левади. І цей огород з левадою, де оце стоїть моя хата, колись це усе було наше, була наша держава. Всі ті дворяни були православної віри, не поляки, обладували землі, аж поки не з'явився тут польний гетьман Ксаверій Браніцький. Бо ще як була Польща, то тут все були польські піддані, і польський король подарував гетьманові Ксаверієві Браніцькому оцю усю Білоцерківщииу й Богуславщину аж до Вільшани та Шполи - сливе цілий повіт сіл та містечок.

- Це було справді так: вже тому буде з сотня років, як це діялось. Останній польський король Станіслав Август Понятовський і справді подарував гетьманові Ксаверієві Браніцькому велику силу сіл, містечок, землі з лісами оттут на Україні за те, що він побив повстання проти Польщі, що звалось «гайдамаччиною», або «Уманською різаниною», і вигубив в 1768 році велику силу повстанців гайдамак. Цьому усьому правда, - сказав я.

- Чув я й про гайдамаччину, чув і про Уманську різанину. Ще й тепер про це ходить чутка між людьми. А кажуть, що тоді, ще як тут панувала Польща, великі польські пани хапали землі, де тільки запірвали, однімали силою поля й огороди од людей, і позиватись з ними не можна було, бо сила була в їх руках. Як приїхав сюди Браніцький та тутечки осівся, то усі наші дрібні дідичі ще довго обладували землі. Але потім, порадившись з своєю жінкою Олександрою, Браніцький послав до усіх православних дідичів свого якогось «рондзу» (управителя), щоб він позабирав у їх давні документи й грамоти на їх землі, левади та грунти, неначебто задля того, що Браніцький хоче переглядіть ті документи та перевірити. Дідичі й пойняли віри. Графиня та й граф Браніцький перегодя покликали їх до себе. В грубі горів огонь. Він укинув у вогонь усі ті документи та й сказав їм: польський король записав мені усі дочиста землі в Білоцерківщині, чиї вони не були б: чи мужицькі, чи дідицькі, чи жидівські. Ви не маєте права обладувать давніми своїми державами. Я попалив ваші документи на землі. Ви тепер не маєте ні полів, ні левад, ні навіть грунтів. Поля й грунти тут тепер суспіль мої, а ви йдіть собі, куди хочете, про мене живіть собі на грунтах, як і жили досі, але ви од цього часу платитимете щороку мені чинш за свої городи та грунти, де стоять ваші хати, як платять мені чинш жиди та міщани за місця та городи, де стоять їх хати. За поля я й чиншу не візьму.

Поклонились дідичі графові за таку високу ласку та й вийшли з палацу, неначе громом прибиті. Йшли до графа дідичами, а вийшли од його старцями: хоч бери торби та йди на жебри.

Свікліцькнй засміявся дрібним щиросердим сміхом. Білі рівні зуби блиснули з-під вусів, в веселих очах не було знать і сліду журби. Він, очевидячки, був не тільки нетужливий, але й нежурливий на вдачу. Та й річ була давня: Свікліцький, знать, ще змалку оговтався з цим батьківським лихом.

Ця сумна подія діялася уже в перших роках царювання Олександра І, в той час, як на Правобережній Україні, забраній недавно од Польщі, ще панували польські магнати й мали великі права, не вчеплені правленством Олександра І, котре таки добре сприяло місцевим польським великим панам, загалом сказавши, католикам. Польський магнат Чарторийський був тоді міністром, Фаддей Чацький правував школами в Київщині, на Волині й Подільщині, а Потоцький правував школами в Харківщині. Вони тоді мали велику силу й власть і тоді завели на Волині в Крем'янці польський ліцей, а в Вільні польський університет. Які ще були православні українські дідичі й дрібні панки, в той час поприймали католицьку віру й спольщились. З цієї причини й наші білоцерківські дрібні дідичі не спромоглись і не насмілились розпочати позов з польним польським гетьманом графом Ксаверієм Браніцьким, хоч його жінка, небога відомого