Дівчина-кульбабка [Роберт Франклин Янг] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
Марк приготував нехитру вечерю й з'їв її на кухні, потім пішов в вітальню читати. В гаражі тарахкотів генератор, проте без нього вечору бракувало би звичних для сучасної людини звуків. Діставши з повної добре підібраних книжок шафи біля каміну антологію американської поезії, він сів і відшукав вірш "Полудень на пагорбі" [3]. Перечитав дорогоцінний вірш тричі, і щоразу бачив її, освітлену сонцем, вітер грається її волоссям, а сукня пухнастим снігом в'ється навколо її довгих красивих ніг. У горлі став клубок.
Він поклав книгу на полицю, вийшов на дерев'яний ґанок, набив та запалив люльку. Він змусив себе думати про Анну, згадав її обличчя - ніжне, але рішуче підборіддя, теплий, співчутливий погляд її очей з якимось дивним натяком страху, який він ніколи не міг збагнути; її гладенькі щоки й ласкаву посмішку - кожна риса здалася йому ще привабливішою коли він уявив собі її пухнасте світло-каштанове волосся й високу й граціозну фігуру. Думаючи про неї, він щоразу дивувався, що вона була непідвладна часу, адже залишалася такою ж гарненькою, як того далекого ранку, коли він підняв голову й раптом побачив біля свого столу сором’язливу дівчину. Незбагненно, що він через двадцять років з нетерпінням чекає побачення з іншою дівчиною, в голові у якої одні фантазії і яка годиться йому в дочки. Втім, це не зовсім так. Була якась мить, коли він похитнувся ось і все. Лише на коротку мить він втратив душевний спокій і втратив рівновагу. Тепер його ноги знову впевнено стоять на землі, як воно й має бути, і світ знову повернувся на орбіту здорового глузду.
Він вибив люльку й повернувся в будинок. У спальні роздягнувся, сковзнув в ліжко й вимкнув світло. Він хотів спати, та сон ніяк не приходив, і ось нарешті він заснув, - час від часу йому снилися сни, які неначе знущалися з нього.
"Позавчора я бачила кролика, - говорила дівчина - вчора - оленя, а сьогодні - вас".
* * *
Наступного дня вона вдягла блакитну сукню і перев’язала своє волосся кольору кульбаби такою ж блакитною стрічкою. Марк трохи постояв біля підніжжя пагорба, очікуючи, коли перестане спирати горло. Потім він піднявся на вершину, туди, де гуляв вітер, і став поруч із дівчиною. Він побачив м'яку лінію її шиї й підборіддя, і в нього знову перехопило подих. А коли вона повернулася й сказала: "Привіт, я й не думала, що ви прийдете", - він довго не міг вимовити жодного слова.
- Але я прийшов, - сказав він нарешті. - І ви теж прийшли.
- Так, - сказала Джулія. - Я рада вам.
Неподалік із гранітних уламків утворилося щось схоже на лавку, вони сіли на неї й дивилися в долину. Він набив люльку, запалив її й випустив дим і його підхопив вітер.
- Мій тато теж палить люльку, - сказала вона, - і коли розкурює її, теж прикриває долонями, навіть якщо вітру немає. У вас багато схожих звичок.
- Розкажіть мені про свого батька, - сказав він, - і про себе теж розкажіть.
І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько - фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама. Потім він розповів їй про себе, Анну та Джефа, про намір колись зробити Джефа своїм компаньйоном, про незрозумілий страх Анни до фотоапаратів, про те, як вона відмовилася фотографуватися навіть у день їхнього весілля, про чудовий туристичний похід, в якому вони були втрьох минулого літа.
Коли він змовк, вона сказала: - Яке у вас чудесне сімейне життя! Як, мабуть, прекрасно жити в тисяча дев'ятсот шістдесят першому році!
- Маючи у своєму розпорядженні машину часу, ви завжди можете перебратися до нас.
- Це не так вже й легко. Не говорячи вже про те, що мені навіть на думку не спаде покинути тата, а ще доведеться взяти до уваги й поліцію часу. Розумієте, подорожувати часом дозволяється тільки членам урядових історичних експедицій, а для простих людей це недоступно.
- Але вам це вдається досить непогано.
- Тільки тому, що мій батько винайшов власну машину й поліція часу нічого про неї не знає.
- Отже ви порушуєте закон.
Вона кивнула.
- Але тільки з точки зору поліції, тільки у світлі її концепції часу. У мого тата своя концепція.
Було так приємно слухати, як вона говорить, що не мало значення про що вона говорить, він бажав лише щоб вона говорила, і неважливо наскільки вигаданою була тема розмови. - Розкажіть мені про неї, - попросив він.
- Спочатку я розповім вам про офіційну концепцію. Ті, хто підтримують її, кажуть, що ніхто з майбутнього не повинен брати участь у подіях минулого, бо сама лише його присутність створить парадокс, і, щоб його врівноважити, повинні
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
Последние комментарии
1 день 9 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 17 часов назад
1 день 23 часов назад
1 день 23 часов назад