"Сатурна" майже не видно [Василь Іванович Ардаматський] (fb2) читать постранично, страница - 217

принесла газети. Знову приходив лікар, він запропонував покликати на консультацію відомого радянського невропатолога. Гернгросс відмовився.

— Навіщо? Я бачу, що приступ починає спадати, — сказав він.

Так, приступ триватиме ще два дні. В суботу Гернгросс має встати з ліжка, але з готелю він не буде виходити. А в неділю зробить невелику прогулянку, головна мета якої — поглянути, чи не стежать за ним. У понеділок — справа…

Колишній ад'ютант Мюллера Біркнер жив у Москві вже тринадцятий рік. Ніхто із знайомих Яна Плуціса й подумати не міг, що цей завжди спокійний, умілий і доброзвичайний інженер є дуже небезпечним іноземним розвідником. Єдина його особливість — по-російськи він говорив з легким акцентом — пояснювалась дуже просто: всі латиші так говорять. Свого часу ще в «Сатурні» Рудін помітив, що Біркнер по-німецьки говорить так, як говорять росіяни, які чудово знають цю мову, та все ж не можуть витравити акцент. І Рудін тоді не помилявся: справа в тому, що мати у Біркнера була росіянка, а батько — німець. Саме це плюс знання російської мови вирішило те, що його було обрано для ролі агента, якого гестапо, як козирну карту, про запас закидало в Москву. Тринадцять років карта була поза грою. Тринадцять років підряд інженер Плуціс щорічно двадцять четвертого червня приходив на умовлене місце — до входу в камеру схову ручного багажу Казанського вокзалу — і протягом години чекав посланця від Мюллера. Але той не з'являвся, і Ян Плуціс повертався в те своє нове життя, щоб терпляче ждати наступне двадцять четверте червня…

Документи його не викликали ніякого сумніву, тим паче, що він і не ліз туди, де їх суворо перевіряли. Маючи диплом про закінчення в Ризі ще в буржуазний час технічного училища, він влаштувався техніком-бригадиром по бетонних роботах у будівельний трест. Він просився спочатку робітником, але начальник відділу кадрів, побачивши ризький диплом, сам наполіг — бригадиром. Бетонну справу Плуціс знав, бо в Німеччині навчався в військово-технічному училищі, яке випускало молодших офіцерів для інженерних військ ТОДТу. Так що працював він не тільки старанно, але й краще від багатьох. Про його раціоналізаторську пропозицію по перевезенню рідкого бетону свого часу навіть писали у якійсь газеті.

В 1948 році Плуціс одержав кімнату в новому будинку. В цей же час він вступив на вечірній факультет інженерно-будівельного інституту і в 1953 році одержав диплом інженера.

У колективах, де йому доводилося працювати, його завжди поважали і навіть любили. Коли він переїздив у новий будинок, у гуртожитку йому влаштували хвилюючі колективні проводи. Завжди спокійний, він ні на кого не підвищував голосу і вмів втихомирити будь-якого крикуна. Він був несхитно чесний, на відміну від декого не допускав ніяких махінацій з підрахунком виконаних робіт, а, як добрий організатор, домагався того, що люди, які працювали з ним, без будь-яких махінацій заробляли краще від інших. Одного разу з ним завели мову про вступ до партії. Він категорично відмовився, сказав, що вважає себе ще негідним цієї високої честі.

Будівельні колективи часто перекомплектовуються, і звичайно люди, які добре спрацювалися, старались залишитися разом. Плуціс, навпаки, завжди охоче йшов на пропозиції перекинути його в інший колектив. І, треба віддати йому належне, своє життя «з подвійним дном» він вів майстерно. Самим собою він ставав лише пізно вночі, коли дома припадав вухом до динаміка радіоприймача і на коротких хвилях слухав радіопередачі з ФРН чи «Голосу Америки» німецькою мовою. Слухаючи ці передачі, особливо в останні роки, він переживав двоїсте почуття радості і тривоги: він бачив, що все відбувається саме так, як казали йому ще в час війни: США все відвертіше йшли на контакт з західними німцями в боротьбі проти комунізму. Йому здавалося, що вже давно настав час активізуватись і йому, а зв'язковий не з'являвся, і іноді в нього виникала думка: чи не забули про нього? Останні три роки, ідучи на червневу зустріч, він щоразу загадував: якщо сьогодні зв'язковий не прийде, значить, усе пішло прахом. Але він зовсім не знав, що йому тоді робити, і тому, повертаючись з явки, казав собі: «Нічого, почекаю ще рік…»

…Спустившись у бюро обслуговування готелю, Гернгросс, який уже одужав, заявив, що перериває свою туристську подорож, на південь не поїде. Завтра він останній день проведе в Москві, а на післязавтра йому потрібен квиток до Стокгольма на літак шведської авіакомпанії «САС».

Зробивши ці розпорядження, Гернгросс пішов погуляти. Це була типова прогулянка туриста по Москві. В руках у нього був план міста, в який він час від часу зазирав. Ішов повільно, зупинявся біля вітрин магазинів, стояв перед пам'ятниками, відпочивав На лавах у затінку бульварів. Але весь цей час він був заклопотаний лише одним: йому треба було з'ясувати, чи не стежать за ним; І чим далі він брів по місту, тим ставав спокійніший. Адже він добре знав, як змусити спостерігачів виявити себе… Ні, ніхто не стежить,