Дiти одного Сонця [Василь Павлович Бережний] (fb2) читать постранично, страница - 3

I ось тепер, слухаючи посвист бурi, чоловiк намагався вiдiгнати невеселi думки, що обсiдали його.

Гуркiтливий вал грому прокочувався все ближче. При кожному розрядi нашi дослiдники зiщулювались, втягуючи голови в плечi. Марсiанська канонада гримiла ще добрих двi години, потiм почало втихомирюватись. Пiщана каламуть поволi осiдала, в небi проступив блiдий диск Сонця, i дослiдники, полегшено зiтхаючи, вийшли зi свого сховку. Та даремно вони радiли. Нiби помiтивши нарештi втiкачiв, розлючена стихiя завирувала з новою силою, електричнi снаряди рвалися поруч, i не встигли вони вернутись на те мiсце, де ховалися, як вибух страшенної сили струсонув не тiльки атмосферу, а й самi гори. Костянтин Федорович вiдчув, що падає, i знепритомпiв. До тями їх привiв голос чергового оператора:

- Дослiдники! Дослiдники! Що сталося? Чому не вiдповiдаєте? Мабуть, присипало пiском...

Оцi останнi слова i дiйшли до свiдомостi Новика.

- Та нi... - спромiгся вимовити. - Оглушило... Шок...

- Скафандри! - тривожно вигукнув оператор. - Як вашi скафандри?

Новик вдихнув i видихнув. Повiтря було свiже.

- В порядку.

- I в мене також, холера ясна! - обiзвався Микола Рудий.

- Ну, от i чудово. Прохання до заходу Сонця повернутися на Базу.

Пiдвiвшись, вони спочатку обдивилися один одного - нiяких пошкоджень на скафандрах не було. А потiм оглянулись на гору i заклякли, враженi побаченим. Там, де був їхнiй сховок, куди вони не встигли добiгти, глибоко в грунт угруз гостроребрий уламок скелi! Он чого двигтiло пiд ногами... Холодок запiзнiлого страху прокотився по спинi, коли Новик уявив, що б сталося, якби вони сидiли там...

- Холера ясна... - прошепотiв Рудий.

- Мабуть, хтось iз нас в сорочцi народився! - вигукнув Костянтин Федорович.

- Обоє, бiсова личина! - озвався Микола.

Тепер уже їх охопила ейфорiя: були за кiлька секунд вiд смертi i лишилися живi!

Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсiм i новонаметенi бархани застигли в нерухомостi.

Микола Рудий цiкавився мiнералами, - вiдбивав топiрцем камiнцi з окремих жил вiдпанаханої скелi та кидав їх до "геологiчної" кишенi свого скафандра. Новик пильно придивлявся до грубих шарiв породи, вiдбатованих скелею. Сiрi, бiластi, рудуватi, вони нагадували шкуру зебри. Та ось вiн помiтив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порiд... Так i є - черепашки!

- Знахiдка, друже!

Показуючи дрiбнi уламки черепашок напарниковi, Костянтин Федорович не приховував своєї радостi.

- Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсi було? Хто, я вас питаю?

- А нiхто, холера ясна! - засмiявся Рудий.

Длубаючись у породi, що була колись дном океану, дослiдники навизбирували цiлу жменю черепашок. Потiм зафотографували мiсцину, позначили пiдхiд низкою камiнцiв та й рушили до Бази, бо вже вечорiло, незабаром язики лютого космiчного холоду лизатимуть пiски. А завтра можна розпочати пошуки з самiсiнького ранку.

На Базi, як i слiд було сподiватися, їхня знахiдка викликала фурор. Радiли всi - вiд командира до кухаря: лише за оцими дрiбними уламками давнього життя варто було летiти на Марс! А це ж тiльки початок, будуть ще цiннiшi релiквiї!..

Цiєї марсiанської ночi Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матрацi, марно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурiкав пiвень - хрипко, з отим протяжним "а-а-а..." Вiн схопився. Пам'ять увiмкнула цi звуки з далекого сiльського дитинства саме вчасно: на марсiанський обрiй викотився маленький диск золотого Сонця...

Того дня Костянтин Федорович не забуде нiколи.

У пiднесеному настрої вони рушили вiд свого космiчного корабля. Вже пiдходячи до розчахнутої скелi, Костянтин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомiтний виступ i засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й ранiше, бо якось не звик дивитися пiд ноги. Але то ж на Землi. А тут... Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловiсне сичання: iз скафандра виходило повiтря.

Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку мiцнющу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха...

- Мундштук, холєра ясна! - скрикнув Рудий.

О боже, вiн зовсiм забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страшно - запасного балона височить надовго...

Звiсно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже иiвдпя, зате ж тепер Новик був обачливiший, дивився куди ступати.

- Виявляється, й на Марсi є тяжiння, трясця його матерi, - пожартував Рудий.

Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спiткнувся.

- Мабуть, якийсь камiнь, холєра ясна. - Микола теж присiв навпочiпки.

- Зараз побачимо. - Новик вийняв лопаточку i почав обкопувати. I в мiру того, як вибирав грунт, його охоплювало хвилювання. - Дивний утвiр... Нi, це не камiнь, а скам'янiлiсть...

Почав обережно похитувати, потiм спробував витягти, але не змiг.

- Допомогти? - запропонував Микола, беручись i собi.

Удвох вони витягли "палицю" i одразу ж взялися очищати її вiд затвердiлого пiску i глини.

- Цiлий стовбур, - холєра ясна!

- Це