Прекраснейший текст! Не текст, а горький мёд. Лучшее, из того, что написал Михаил Евграфович. Литературный язык - чистое наслаждение. Жемчужина отечественной словесности. А прочесть эту книгу, нужно уже поживши. Будучи никак не моложе тридцати.
Школьникам эту книгу не "прожить". Не прочувствовать, как красива родная речь в этом романе.
Интереснейшая история в замечательном переводе. Можжевельник. Мрачный северный город, где всегда зябко и сыро. Маррон Шед, жалкий никудышный человек. Тварь дрожащая, что право имеет. Но... ему сочувствуешь и сопереживаешь его рефлексиям. Замечательный текст!
Первые два романа "Чёрной гвардии" - это жемчужины тёмной фэнтези. И лучше Шведова никто историю Каркуна не перевёл. А последующий "Чёрный отряд" - третья книга и т. д., в других переводах - просто ремесловщина без грана таланта. Оригинальный текст автора реально изуродовали поденщики. Сюжет тащит, но читать не очень. Лишь первые две читаются замечательно.
заходився старанно витирати її.
Дід уже хотів сказати йому кілька тепленьких слів, як він засигналив кілька разів, даючи зрозуміти, що ревно виконує свій обов'язок — готує машину на виїзд.
Дід розгорнув теку і став розглядати фотографії. Його вразила краса дівчини — аж стрепенулося старече серце. Останні двадцять років щоразу, коли доводилося бачити передчасну, наглу смерть, його охоплював невтішний смуток, який переходив у глухий протест. І зараз йому було дуже боляче від того, що обірвалося молоде життя, загинула невимовна врода… Та ще й навесні, коли все квітує…
Дід вийняв з кишені велику лупу і, важко зітхаючи, почав вивчати обличчя дівчини. Він не сумнівався, що знайде вбивцю. Так бувало щоразу, коли його захоплювала врода загиблих — естетичне чуття додавало йому натхнення.
Йоана Рареу, якщо це її ім'я значиться на браслеті, знайденому в неї на лівій руці, була сфотографована в різних ракурсах, одягнена і гола. Дід узяв ручку з білою пастою і замалював сліди від ударів — чорні плями на знімках.
— Шефе, я готовий! — вигукнув Панаітеску, щоб відвернути Діда від благочестивого споглядання.
— А, так-так, — озвався той, ніби пригадуючи, де він є і хто перед ним стоїть. А тоді хутко, жестом егоїста згорнув теку, так що шофер не зміг нічого побачити.
— Гадаю, нам дещо перепаде у зв'язку з цією справою, чи не так, шефе? Я не відмовився б від двох новеньких покришок.
Дід мовчки сів у машину. Звичка його приятеля завжди зводити розмову на гроші й плакатися на їх нестачу не була новиною для старого і вже не дратувала.
— До моргу, Панаітеску, — сказав Дід і обернувся, щоб погладити по голові свого пса Ельзасця, який лежав на задньому сидінні.
— Ну, хлопче, здається, ми маємо важливу справу, — звернувся Дід до собаки, що байдуже дивився на нього, висолопивши язика.
— Куди поїдемо цього літа відпочивати, шефе? — шанобливо спитав Панаітеску. За сорок літ спільної праці він пройнявся великою повагою до Діда, можна сказати, був захоплений ним.
— У морг, Панаітеску, в морг, — відповів той, не дочувши запитання і думаючи про своє.
Водій був шокований такою відповіддю, і швидкість тридцять кілометрів за годину, якої він ніколи не перевищував, тепер видалася йому завеликою — зменшив її до мінімуму, машина ледь повзла.
— Обережність — мати мудрості, — сказав Дід, зиркнувши на спідометр: він не зрозумів, у чому справа.
2
Сидячи на стільці біля анатомічного столу, Гогу Помішор задумливо дивився на труп. Не міг одвести від нього очей. Навколо було багато квітів, і Дід подумав, що тільки Гогу, чоловік щирий і душевний, міг принести їх сюди. Час від часу патологоанатом зітхав і тильним боком долоні змахував із чола великі краплі поту. Він і Діда помітив не відразу і не привітав його радісним жестом, хоч вони й не бачилися кілька місяців.
— Не можу, — промовив Гогу і заходив по кімнаті. — Така вродлива і юна…
На столі лежало тіло Йоани Рареу. Дід упізнав її, вона була незрівнянно вродливіша, ніж на фотографіях, які приніс капітан Алексіу. Великі розплющені очі випромінювали зелене світло, у них застиг подив. Попри всі свої намагання, Гогу так і не зміг стулити їй повік. Уперше за сорок літ роботи він не наважувався розітнути труп.
— Ну ніяк не можу… Бачиш, як вона дивиться… У мене таке відчуття, ніби вона жива, тобі не здається?
Дід нічого не відповів, стан друга був йому зрозумілий: важко втручатися в довершену природну красу.
Він пішов у суміжну кімнату, увімкнув електроплитку і поставив на неї воду для кави. Узяв із письмового столу свіжі газети. Нехай Гогу побуде кілька хвилин сам, зосередиться і розпочне роботу. Він виконає її бездоганно.
— Ніхто не приходив поглянути на неї? — спитав Дід, нюхаючи запашну каву.
— Ніхто… Цією справою займаєшся ти?
— Я. І довго чекати не можу… У мене обмаль часу, рівно стільки, щоб прочитати міжнародну хроніку і випити кави.
Остання фраза ніби підштовхнула Гогу. Він причинив двері, і через кілька хвилин Дід почув знайоме насвистування — звуковий супровід чіткої і впевненої роботи старого лікаря.
— На третьому місяці вагітності, — пролунав голос патологоанатома.
Дід швидко вийняв з кишені картку й почав записувати.
— Смертельний удар в основу черепа, — додав Гогу.
На якийсь час запала глибока тиша. Дід прислухався, тримаючи олівець напоготові.
— Сліди пальців на шиї, намагалися душити.
Занотувавши це, Дід сховав картку — уже не сподівався почути щось важливе. Він переглянув статті на четвертій сторінці й відчув, що очі стомилися. Читав Дід рідко, про новини довідувався в основному з радіопередач, але сьогодні не мав такої змоги. Найбільше його цікавили події, що стосувалися наркотиків.
Дід відчинив двері і побачив, як Гогу старанно підмальовує вії покійниці. На столі були флакони з рум'янами, пудра, фарби.
— Яка твоя думка, Гогу?
— Та ж сама, що й у товаришів з міліції.
— Але ж немає
Последние комментарии
10 часов 13 минут назад
20 часов 32 минут назад
1 день 9 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 17 часов назад
1 день 18 часов назад