Велика місія цивілізаторів (збірка) [Андрей Всеволодович Дмитрук] (fb2) читать постранично, страница - 2

Неправильної форми кожух, скошений назад, з кількома закругленими виступами, прикривав якісь складні механізми. Зверху щось подібне до величезного прожектора з конусом, направленим вершиною вперед. Прожектор було прикріплено на обертовому колі, з-за нього виднілись важелі для піднімання по вертикалі. Це й була Янова проекційна гармата.

Рудий шофер сидів на підніжці грузовика й пихкав цигаркою.

«Кретин», — подумав Ян, дивлячись на нього. Шофер уникав надто промовистого погляду свого шефа. Він прекрасно знав, що чекає на нього після повернення до обсерваторії.

Коли машина проїжджала під гілками розлогих кленів, що нависали над шляхом, Ян сказав водієві:

— Притиш хід, а то зачепимо дерево.

— Не варто, — відповів шофер. — Незабаром смеркне, доїхати до місця не встигнемо, й доведеться відкласти випробування на завтра.

І тієї ж миті гармата зачепилася вершиною конуса за товсту гілляку. Один з кронштейнів прожектора відірвався, другий зігнувся, і весь пристрій перекосився. Поштовх був сильний. Шофер зразу ж загальмував, але грузовик за інерцією проїхав ще метрів п'ять, обірвавши кабель.

— Стій, щоб тобі повилазило! — вилаявся Ян і вискочив на дорогу.

Довкола лежали зелено-сірі плямисті поля з рідкою осінньою травою, вдалині виднілись червонясті дахи й мереживо високовольтної лінії. Шелестіли пожовклі клени. Ян прилаштувався в кюветі, шофер — на підніжці машини.

Вони мовчали. Їм уже нічого було поспішати. Тоді-то в небі й з'явилося величезне похмуре обличчя, пильно глянуло з-за високовольтних щогл. Але ні Ян, ні шофер не помітили його, бо дивилися в протилежний бік. Мало не плачучи, Ян згадував свої мрії… «Проекційна гармата буде надійно відкидати на хмарний шар кінематографічне відображення або фотопортрет», — говорили вчені.

Ян уявляв собі велетенські рухомі постаті в небі і мільйони глядачів, що дивляться фільм з вулиць і стадіонів. Можна буде писати в небі реклами, транслювати телевізійні програми, передавати найважливіші телеграфні повідомлення. Потім збудують нові, ще потужніші й далекобійніші гармати, і ціла земна півкуля дивитиметься кінофільми на безмежному екрані атмосфери…

І ось проклятуща гілка зламала ту тендітну мрію. Хтозна, коли полагодять гармату! Чи не попсувались від удару тонкі чутливі електронні механізми? Перевірити б…

Ян вернувся до машини і враз побачив над обрієм зеленаве зображення, що тієї ж миті розтануло. Ян розгубився: він вважав, що має міцну нервову систему, принаймні галюцинацій в нього ніколи раніше не було. Потім він з острахом перевів погляд на гармату. Вона, звісно, не діяла, та й жерло її було повернуте в інший бік, але Яна вже ніщо не здивувало б.

— Ну й ну! — голосно сказав він.

Шофер обернувся. Ззаду під'їхала автомашина. З неї висунувся схожий на бульдога чоловік з округлою лисиною. Він покликав співробітника обсерваторії і хрипко спитав:

— Ви теж бачили, га? Отакенне обличчя… римське, їй-бо. Дуже гарне, не худе… Не могло ж мені й моїй дружині одночасно приверзтися те ж саме.

Шофер грузовика відповів, що він нічого не бачив. А Ян, насторожившись, сказав:

— Щось таке помітив і я… Думав, то від перевтоми примарилось…

Незабаром під'їхав пікап, за ним — старий оппель-олімпія. Шофер пікапа, здоровило саженного росту, спитав тільки:

— Громадяни, ви оту фізіономію бачили? А то їду, а вона все летить і летить над обрієм і навіть повертає нібито до мене.

Велетень, певно, сподівався, що його звинуватять у нетверезості, але присутні підтвердили, що також бачили обличчя на небі.

Господар оппеля, маленький чоловік, схожий на грека чи на вірменина, розмовляв швидко, з гарячковістю жителя півдня:

— Я чув, що бувають міражі, але над нашим містом…

Ян дожував стеблину й виплюнув. Його думка працювала в іншому напрямку.

«Друга проекційна гармата? Чия? І така потужність… Але ж тільки наша обсерваторія конструювала цей апарат. Більш ніхто, хіба що в іншій країні? Шкода, я не розгледів відображення. Та біс із ним, наші, мабуть, сфотографували. Приїду — подивлюсь. А цього недотепу шофера…» Ян спохмурнів.

До директорового кабінету Ян убіг схвильований. Ледве перевівши дух, він почав швидко виправдовуватись, але директор досить спокійно зупинив його:

— Я не звинувачую вас, дорогий мій. Може, ви й намагались «вистрілити» з гармати, але отой портрет на небі — не ваша робота. Масштаб інший. І ще дещо… Ну, кажіть, у чому справа?

Ян розповів про історію з проектором. Директор почухав лоба й зауважив:

— Дурниця. Є новини важливіші за вашу гармату. До речі, передамо її міському планетарію, — це слід було зробити з самого початку! Чому одна з кращих у Європі обсерваторій повинна займатись рекламою та всіляким фіглярством? Ми дістали нове, дуже серйозне завдання.

— Яке? — здивувався Ян.

— А ось, переконайтесь самі,— відповів директор, показуючи на стіну.

Ян глянув туди й мало не зомлів. На стіні висіли фотокартки того самого