Рей Дуглас Бредбері

Рей Дуглас (друге ім’я дано на честь відомого американського кіноактора Дугласа Фербенкса) Бредбері народився в провінційному містечку Вокеган (штат Іллінойс) у родині, що налічувала вже кілька поколінь американців. Спогади про тепло і затишок щасливого дитинства, поезію американської мрії, народних легенд і звичаїв він проніс через усе життя. І уявне Зелене Місто (Greentown) у багатьох його творах, і дідова оселя як осередок усього світлого в минулому героя (голлівудська трилогія) — змодельовано саме з рідного містечка. Коли батько майбутнього письменника, майстер телефонної компанії, під час Великої Депресії втратив роботу, сім’я, як і тисячі інших безробітних, змушена була мандрувати країною в пошуках долі. У 1934 році родина осіла в Лос-Анджелесі, з яким і пов’язано усе подальше життя майбутнього письменника. Тут він закінчив школу, але центром тяжіння для тінейджера став Голлівуд як фантастичне місце, де створювались фільми. Адже серцевиною голлівудської продукції й голлівудського успіху є той таємничий, химерний, але нерозривний і непоборний зв’язок між мрією і реальністю, що становить саму сутність американської ментальності (а втім – чи лише американської?) і який став стрижнем світовідчуття одного з творців американської фантастики.
З дитинства твердо вирішивши стати письменником, Бредбері домагався поставленої мети найбільш економним — і суто американським — шляхом: писав оповідання, розсилаючи їх у відповідні журнали. Як і один із батьків-засновників США Бенджамін Франклін, юний Бредбері не мав сумніву, що наполеглива праця і активне прагнення донести її наслідки до людей, приведуть до успіху. Починаючи з 1938 року твори молодого автора почали друкувати. Між 1940 і 1947 рр. він був дописувачем кіножурналу «Script». У 1947 р. молодший редактор популярного тоді часопису Mademoiselle Трумен Капоте витяг новелу Бредбері «Повернення додому» ( “Homecoming’) з кошику для сміття і надрукував, після чого її було включено у збірку кращих оповідань року (The O. Henry Prize Stories of 1947).
Того ж року вийшла перша збірка оповідань Бредбері «Темний карнавал» (Dark Carnival), а після появи другої — «Марсіанські хроніки» — Бредбері став відомим і, до речі, непогано оплачуваним автором. Подальше літературне життя Бредбері не можна назвати фантастично вдалим тільки тому, що воно було надзвичайно довгим, і всі стадії успіху (численні премії, нагороди, екранізації тощо) він проходив повільно і поступово, щабель за щаблем. І якщо потрапити на якусь зі сходинок можна завдяки випадковій удачі , твердо «тримати марку» протягом 70 років — це свідчення не тільки таланту, а й величезної внутрішньої дисципліни, постійного навчання та роботи над собою.
Не маючи систематизованої освіти, Бредбері визначав себе як «людину бібліотеки». «Я відкрив себе у бібліотеці. Я прикипів до бібліотеки, коли мені було шість років. Бібліотеки підживлювали мою цікавість, від динозаврів до стародавнього Єгипту. Коли я закінчив школу, то почав відвідувати бібліотеку тричі на тиждень і робив це протягом десяти років … доки не одружився. … Відтак я відкрив, що бібліотека є справжньою школою». До того ж бібліотека, за його думкою, слугує найдемократичнішим джерелом знань, а студенти, які хочуть стати письменниками, марнують роки, виконуючи настанови педагогів замість пошуку власного почерку.
У дитинстві Бредбері зачитувався Л.Ф. Баумом, Е.По (наслідував йому з 12 до 18 років), Е.Р. Берроузом, автором «Тарзана», а також полюбляв комікси, кіно, мандрівний цирк. Потім прийшла любов до поетів — Фроста, Шекспіра, а також таких письменників, як Готорн, Стейнбек, Гакслі, Томас Вулф, Юдора Велті, у кожного з яких навчався чогось на різних етапах своєї письменницької кар’єри. Чесно визнавав, що схиляючись перед майстерністю Пруста і Джойса, читати їх не може — їхня проза наганяє сон. Серед фантастів поважав Хайнлайна, Кларка, а найбільше — Г. Веллса і Жюля Верна. Зізнавався: «Я вважав, що чимось схожий на Верна – творця моральних притч, вчителя гуманності. Він вірив, що люди перебувають у дивній ситуації, у дуже дивному світі, і він вірив, що ми все переможемо, поводжуючись морально. Його герой – капітан Немо, – який є певною мірою протилежністю мелвіллівському божевільному Ахаву, мандрує світом, забираючи в людей зброю і наставляючи їх до мирного життя».
Приватне життя Бредбері залишалося тихим, «кабінетним», позбавленим авантюр і пригод упродовж багатьох десятиліть. Значущими не літературними фактами його біографії можна назвати хіба що укладення єдиного, щасливого і тривалого шлюбу у 1946 р., послідовне народження чотирьох дочок і смерть дружини (2002 р.). Все інше пов’язане з літературою. Бредбері був читачем, письменником, і — якщо висловлюватися пафосно, але без перебільшень — мислителем. Не претендуючи на статус рафінованого інтелектуала і, тим паче, «батька нації», у своїх творах Рей Бредбері дуже глибоко розкрив і психологічні й навіть світоглядні основи того, що було, мабуть, сутністю сучасної йому Америки. Критична складова в прозі Бредбері поєднується з тонким філософським і психологічним аналізом. Бредбері шукає кардинальних вад сучасної Америки не в «системі», а, насамперед, у психології пересічного американця. Письменник показує, що відбувається, коли кліше «американської мрії», традиційного світогляду накладаються на переживання і комплекси «маленької людини» (іноді — маленького хлопчика, підлітка, традиційного для Америки «невинного Адама»), загубленої в світі, який вона не здатна усвідомити і прийняти. Невпевненість у собі, відсутність визначеного місця і статусу у величезному і незрозумілому світі, у поєднанні з патріархальним розумінням ролі й відповідальності чоловіка, з ідеологічно запрограмованим прагненням до матеріального успіху викликає постійну агресію, підозрілість до всього чужого і незвичного. «Маленька людина» у Бредбері намагається руйнувати, тому що є внутрішньо неспроможною. Вона ховається від трагічної суті людського буття, запевняючи себе й інших, що буття в принципі не існує, є тільки побут із його швидкоплинними потребами і вигодами. І ці властивості маленька людина Бредбері демонструє, опинившись віч-на-віч із сутністю людського буття там, де жодна система нічого нав’язати не може: чи-то на інший планеті, чи-то стикаючись із потойбічним, чи-то в найтісніших людських стосунках. Про це, власне, написано «Марсіанські хроніки» та багато інших розповідей Бредбері, які можна віднести до найрізноманітніших жанрів. І не можна сказати, що успіх Бредбері залишався суто літературним. Багато реалій сучасного американського життя, включаючи культ політкоректності чи високий статус екологічних рухів, виникли певною мірою як громадська відповідь на ті думки і погляди, які Бредбері все життя пропагував.
Зрозуміло, такий результат був би неможливим, якби Бредбері був «самотнім вояком», який іде проти течії суспільної думки. Насправді він жив і працював у золотий вік американської фантастики, і насамперед серед фантастів у нього було багато друзів і однодумців. Однак треба зауважити, що для більшості своїх колег Бредбері був патріархом, одним із засновників руху, розквіт якого припав на 1960-ті — 1980-і рр. Впливів на нього було значно менше. Насамперед варто назвати його близького друга, художника Генрі Аддамса, творця «Сімейки Аддамс» (Addams Family). Цей чудовий продукт американської (і водночас антиамериканської) культури, з’являвся в різних іпостасях: спочатку серії коміксів, потім телесеріалу і, нарешті, кількох кінофільмів, що стали культовими. B концепції цих творів загадкові інфернальні «чужаки» Аддамс, змальовані з використанням багатьох кліше «хоррору», протистоять повсякденній «нормальній» Америці як безумовно позитивне явище. Ця концепція генетично пов’язана з повістю Бредбері про сім’ю Елліот «З пороху повсталі» (From the Dust Returned); з текстом, який Бредбері писав, почавши 1945 р. майже одночасно з першими коміксами Аддамса, і остаточно завершив лише 2002 р. Цей цикл і деякі інші речі Бредбері («Щось страшне гряде» — Something wicked this way comes, 1962 та ін..) написані на межі фентезі й хоррора. Однак ірраціональне, конфронтуюче буденному людському життю у Бредбері найчастіше симпатичніше і навіть певною мірою людяніше, ніж буденне людське існування. Крім того, з «Пороху повсталі» мають дуже цікавий підтекст, який у «Сімейці Аддамса» не проглядається. Аддамси явно, підкреслено не американці і протиставлені Америці, змальованій суто сатирично. Сім’я Елліот, за власним визнанням Бредбері, буквально списана з його власної родини, в якій зберігалися народні традиції та забобони, що стали для нього не просто поштовхом до творчості, а й заклали основу його романтичного світовідчуття. Протест проти однієї Америки — безпам’ятної, прозаїчної і прагматичної — спирається на традиції і побут іншої Америки, щедро наділеної і фантазією, і поетичною уявою.
Бредбері зробив внесок у розвиток і наукової фантастики, і фентезі, і хоррора. Саму наукову фантастику Бредбері трактував досить своєрідно. «Науковою фантастикою стає будь-яка ідея, що народжується у голові, а до того ніколи не існувала… Як тільки у вас з’являється ідея, що змінить якусь маленьку частину світу, ви вже створюєте наукову фантастику». У царині наукової фантастики він був досить різноманітний і при цьому перебував у загальному потоці американської фантастики, постійно перетинаючись і взаємодіючи із здобутками інших авторів. Що ж до фентезі — внесок Бредбері помітніший. Він був одним із творців специфічного напряму — якщо можна так сказати, містичної фентезі — найпомітнішими представниками якого стали Желязни («Джек з тіні», «Ніч в тужливому жовтні» та ін.) і Нейл Гейман («Історія з цвинтарем»). Але й в класичній фентезі, родоначальником якої вважається Толкієн, вплив Бредбері важко переоцінити, тому що він виробив для неї особливу мову і стиль, яким користуються багато авторів. Варто, наприклад, порівняти таку знакову річ, як «Останній єдиноріг» Пітера Бігля з текстами Толкієна, щоб помітити, наскільки Бігль у кращих своїх знахідках залежить від Бредбері. Значна частина кіберпанку теж базується на стилістичних здобутках Бредбері, у текстах якого органічно поєднуються проза і поезія, що виявилося ідеальним для створення нібито «кіберпростору», а насправді — простору внутрішнього світу, збудованого за правилами сновидіння, мрії, марення…
При цьому талант Бредбері був потужним, але досить специфічним. Він чудово вмів створити яскравий, переконливий і водночас вражаючий світ — байдуже, що потрапляло у фокус: людина чи предмет або пейзаж (пізніше майстер обумовлював свою манеру письма теорією номенів); умів створити настрій, написати жваву сценку, але послідовний розвиток сюжету або характеру безумовно, не був його сильною рисою. Герої Бредбері, як правило, не змінюються, а лише «розкриваються», виявляючи те, що в них було спочатку закладено — автор здатний показати розкриття образу, але не його еволюцію. Ці обмеження художніх можливостей випливали з художніх відкриттів майстра. Проза Бредбері часто змикається з давно відомим жанром «вірші в прозі». Але якщо Тургенєв чи «прокляті поети» писали пів-сторінки безсюжетної прози, Бредбері пише романи. З одного боку, емоційне піднесення, надлишок поетичної образності відчутно розмивають сюжет (і це створює певні складнощі для читача). З іншого боку, проза, вибудувана за законами поезії, відкриває перед письменником великі можливості. Крім безпосереднього емоційного впливу на читача, крім тонкощів психологічного аналізу, коли душевні рухи не описуються і навіть не називаються, а показуються з усією їхньою скороминущістю і неоднозначністю, вона дає змогу описувати світ, вибудуваний за законами поезії. І цей метод однаково працює при описі казкових пейзажів Марса, «буденного» життя у маленькому провінційному містечку, що під його пером стає поетичним, занедбаних міських звалищ або штучних декорацій Голлівуду. Великий фантаст умів вивести буденні речі з їх звичних функціональних зв’язків і перевести в план поезії, романтики, відкрити через скромне існування речей велич, мінливість і приховану трагічність Буття.