Говард Філіпс Лавкрафт

Дитинство Говарда було своєрідним і наклало певний відбиток на подальшу долю. Тихий і розумний хлопчик до дворічного віку мешкав у передмісті Бостона й виховувався в родині комівояжера Вінфілда Лавкрафта, який збожеволів і був запроторений до психіатричної лікарні, де невдовзі помер.
Мати з сином на переїхали до родичів, в котедж, що належав дідусеві Лавкрафта, у якого була величезна бібліотека, і це зіграло не останню роль у формуванні читацьких уподобань Говарда. Також в їх розпорядженні були кілька слуг, фруктовий сад з фонтаном і стайня з трьома кіньми. Здавалося б - найкращі умови для зростання, проте мати майбутнього письменника, Сьюзан, після втрати чоловіка стала одержима сином. Вона не віддалялася від нього ні на крок, намагалася не випускати його на вулицю, за найменших ознак хвороби він пропускав шкільні заняття. За деякою інформацією мати Говарда одягала його в дівчачий одяг.
Проте таке виховання не завадило Говарду, який почав декламувати вірші, ледь навчившись ходити, призвичаїтися до літератури. Лавкрафт постійно сидів в дідовій бібліотеці. Раннє захоплення книгами підштовхнуло його взятися за перо ще в дитячому віці. Хлопчика постійно мучили кошмари, через які сон був страшним катуванням, бо керувати цими сновидіннями або прокинутися не виходило. Протягом усієї ночі він спостерігав у сні істот з перетинчастими крилами, які були названі «нічними мверзями», що переносили його на «мерзенне плато Ленг».
Говард отримував домашню освіту, аж поки йому не виповнилося дванадцять, проте в 1904 році дід помирає, і вони з матір'ю, зазнаючи фінансових труднощів, змушені покинути особняк, в якому жили, і переїхати в тісну квартиру. Говард дуже сильно переживав втрату будинку. Смерть дідуся і переїзд засмутили Говарда, він занурився в глибоку депресію і навіть подумував звести рахунки з життям. В кінцевому підсумку він так і не отримав атестата про повну загальну середню освіту, чого соромився все життя.
Перші твори Говарда були написані в фантастичному жанрі, проте з часом Лавкрафт закинув цю «несерйозну літературу» і почав відточувати майстерність, пишучи вірші та есе. Але в 1917 році Говард знову повернувся до фантастики і випустив у світ оповіді «Склеп» і «Дагон».
Сюжет останнього будується навколо божества Дагона, який належить до пантеону міфів Ктулху. Здавалося б, успіх уже близько, бо «Дагон» був надрукований в журналі в 1923 році. Але в житті Говарда знову трапилося нещастя: мати потрапила в ту ж лікарню, де проводив останні роки життя його батько. Сара померла 21 травня 1921 року, тому, щоб відволіктися від мук, він почав посилено працювати.
Говарду Лавкрафту вдалося вигадати свої неповторні світи, які можна поставити в один ряд із Середзем'ям Джона Толкіна, Пласким світом Террі Пратчетта, країною Оз Лаймена Френка Баума та іншими паралельними всесвітами в світі літератури.
Як автор Лавкрафт настільки самобутній, що в літературі прийнято виділяти окремий жанр - «лавкрафтівські жахи». Він створив власну космогонію з безліччю богів. Частина, втім, була запозичена з існуючих міфів (наприклад, Дагон), а частина - додана більш пізніми авторами. Придумав Шуб-Ніггурата, Йог-Сотот, Ньярлатотепа, Ктулху і т.д.
Лавкрафт здобув собі тисячі послідовників (серед яких Август Дерлет, Кларк Ештон Сміт, навіть Стівен Кінг), але за життя так і не побачив жодної книги надрукованою.
Лавкрафт часто посилається в своїх творах на «Некрономікон» - вигадану енциклопедію магічних ритуалів, міцно пов'язану з міфами Ктулху, яка вперше зустрічається в оповіданні «Пес» (1923).
Сам письменник зазначав, що рукопис, який написав божевільний араб Абдул Альхазред (ранній псевдонім літератора, навіяний «Арабськими ночами»), існував у реальності. Також він зазначав, що ця книга зберігається за сімома замками, бо небезпечна для душевного і фізичного здоров'я читача.
Примітно, що уривки з «Некрономікона» були розкидані по творах Лавкрафта, і ці цитати зібрали в єдиний том шанувальники-ентузіасти. Першим до цього додумався письменник Август Дерлет - пристрасний шанувальник Говарда.
Цікаво, що книгу, схожу на «Некрономікон» використовував режисер Сем Реймі у своїй культовій трилогії «Зловісні мерці» (1981, 1987, 1992).
Лавкрафт наділяв свої книги своєрідними заклинаннями і малюнками. Наприклад, описав заклинання, щоб вшанувати великого і жахливого Ктулху, гігантського восьминогоподібного монстра, що спить на дні Тихого океану і здатний впливати на розум людини, з'явився в оповіданні «Поклик Ктулху» (1928). Після цього один за другим були написані так речі як «Жахіття Данвіча» (1929), «Тінь над Інсмутом» (1931), «Ті, що шепочуть у темряві», «Сни у відьминому будинку» (1932).
В 1935-му Лавкрафт випустив у світ книгу «За гранню часів». Крім іншого, в послужному списку Говарда є збірник сонетів «Гриби з Юггота», написаний в 1929 році. Також Лавкрафт, чий незаперечний талант цінували шанувальники, допомагав своїм колегам по цеху в написанні оповідань. Причому часто бувало таке, що всі лаври пошани діставалися іншому співавтору, який робив менший внесок в фабулу твору.
Лавкрафт залишив після себе визначну епістолярну спадщину (за деякою інформацією його рукою було написано тисячі листів, в тому числі збереглися і чернетки інших літераторів, виправлені Лавкрафтом).
Відомо, що «годувала» Лавкрафта редакторська діяльність в галузі аматорської літературної журналістики. Він не тільки робив з чернеток письменників «цукерку», а й займався передруком текстів вручну, що обтяжувало його, бо навіть власні тексти Говарду давалися важко.
Сучасники говорили, що високорослий і худорлявий чоловік, чия зовнішність нагадує Бориса Карлоффа і Макса фон Сюдова, був доброю і чуйною людиною. Лавкрафт вмів співпереживати, наприклад, самогубство приятеля Роберта Говарда, який зважився на такий вчинок через смерть матері - поранило Лавкрафта в саме серце і підкосило його здоров'я.
Разом з тим, Лавкрафта часто розглядали в негативному світлі через його расистські переконання (що було обумовлено епохою, в якій він жив). З часом письменник змінив свої погляди, проте темної плями з репутації не вдалося відмити й по цей день.
Автор жахливих історій обожнював кішок, морозиво і подорожі. Парадоксально те, що Лавкрафт не любив холодну і сльотаву погоду. Також він цурався всього, що пов'язано з морем, хоча його твори просякнуті атмосферою морських хвиль і запахом водоростей.
Що стосується особистого життя, то відомо лише про одну обраницю письменника – українку Соню Грін. Вони перебралися з тихого Провіденса до галасливого Нью-Йорку, але Лавкрафт не витримав багатолюдності і швидкого темпу життя. Незабаром подружжя розлучилося, не встигнувши оформити розлучення. Дізнавшись про смерть Роберта Говарда, Лавкрафт не міг прийти в себе. В кінцевому підсумку він перестав вживати їжу, бо у нього виявили рак кишківника. Він помер 15 березня 1937 в рідному Провіденсі, переживши Роберта на дев'ять місяців.
Похований Лавкрафт на кладовищі Свон Пойнт. На простому надгробку крім імені, дати народження і смерті, всього один напис - «I am Providence»...
Говард Філіпс Лавкрафт лишив після себе неоціненний спадок, перш за все літературний. Письменники надихалися його творчістю, музиканти присвячували його персонажам пісні (наприклад, Black Sabbath, Metallica, Therion Cradle of Filth тощо), режисери запозичували його божеств, а могутній Ктулху відомий навіть тим, хто не захоплюється жахами.
Українською мовою Лавкрафта видає «Видавництво Жупанського».