Злий дух Ямбую [Григорій Фєдосєєв] (fb2) читать постранично, страница - 4

ще щось, але тільки безнадійно махнув рукою.

Павло людина мовчазна й лагідна, покірно переносить труднощі роботи польовика. На цього хлопця можна покластися. Він досвідчений тайговик, на диво витривалий, має ту спокійну впевненість, яка робить людей сильними. Його вигоріла на сонці ледь рудувата борідка відтіняє густий загар обличчя. По ньому червоніють свіжі й давнішні бугорки від комариних укусів.

Ось і ми готові покинути нічний захисток. Наша путь лежить на південний схід. Десь там, за далекими синіми сопками, за далиною лісів, здіймається дикий голець — таємничий Ямбуй.

Долбачі йде з нами вперше. Ми не знаємо один одного. І мені хочеться з першого дня подружити з ним, я й намагаюсь в усьому догоджати йому. Це чоловік років п’ятдесяти, міцний, присадкуватий, з гулястими, жилавими руками. Небалакучий. Обличчя в нього вилицювате, майже плоске, волосся чорне, давно не стрижене. Важкі сивіючі брови майже прикривають його малесенькі добрі очі у глибоких западинах. Одежа на ньому дуже приношена. Але дідок охайний і чистий. У його легкій ході вгадується сила; тримається він з гідністю, впевнено.

Долбачі швидко перебирає приготовлені нам з Павлом в юки, зв'язує їх парами і потай крізь вузенькі щілинки очей позирає на нас — йому теж хочеться зрозуміти, що ми за люди.

Потім він підходить до оленів. З ним лишився тільки учаг — їздовий олень, решту набрано з загального стада. Долбачі м'яко кладе зашкарублу долоню на спину тварини, обмацує шерстистий хребет, обшмульгані в'юками боки і заглядає у великі круглі очі, ніби силкується розгадати характер і звички тварини. Відходить, оглядає оленя з боку — треба ж запам'ятати і зовнішні його прикмети, зовсім, незрозумілі для нас.

Отак, не поспішаючи, прискіпливо Долбачі оглянув своїх нових підопічних і почав прив'язувати їх один до одного, дотримуючись випробуваного правила: слідом за сильним оленем повинен іти слабкий, за слабким — знову сильний.

Вигляд у тварин стомлений. Легко сказати, все літо бродити по грузьких болотах з вантажем! Але попереду дорога ще важча.

Провідник піднімає перший в'юк. Тварини ніби пробуджуються зі сну, насторожено повертають до нього голови. В їхніх поглядах безнадійна покірність. Долбачі нам не довіряє, в'ючить сам, туго притягуючи вантаж ременями до натруджених спин оленів. Ми тільки підносимо йому вже зв'язані і вкладені на сідла потки.

Нарешті все готово. У руках палиці, за плечима рушниці. З хвилину мовчки стоїмо біля згасаючого багаття — так уже у нас заведено перед довгим походом.

Долбачі набиває тютюном люльку, прикурює від жаринки і обводить сумним поглядом хвилястий простір, який тікає від нас на південний схід: що жде нас там, за горбами, в синій далечіні.

— Ходімо, — каже він рішуче і, піднявши з землі кінець повідка від учага, веде караван угору по джерелу.

Мене одразу охоплює дивне почуття, ніби я зовсім розстаюся з мрією побачити близьких, рідних, з усім, чим жив останні дні. Невже це передчуття чогось лихого, що жде нас на Ямбуї?..

Загря мчить уперед, гасає по заростях, не може вгадати, куди піде караван. Його завжди захоплює подорож, якщо, звичайно, він іде, як от цього разу, не на шворці. Та тільки-но Долбачі ступив кілька кроків у потрібному напрямі, як Загря зник з очей. До обіднього привалу ми вже не бачили його. Скільки кілометрів пробігає він у такий день по болотах, по горбах — не збагнути! Але як би далеко він не забігав, мабуть, довго чує звуки каравану, що йде далі.

Я дуже звик до Загрі. Вже багато разів пес виручав нас із біди. У тяжкі дні, коли в наших потках не лишалося харчів, він помагав нам добути звіра. Признатися, вирушаючи на Ямбуй, я покладаю на Загрю великі надії, його чудовий слух і добре розвинений нюх допоможуть знайти Євтушенка, навіть коли той мертвий.

Нічого немає сумнішого від пейзажу нагір'я — похмурого заболоченого простору. Про цю землю ще не складено легенд, у неї немає навіть минулого. Тут узимку тільки завиває холодний вітер, а влітку багно і комарі, та зрідка потрапляє на очі слід звіра. Забутий людьми край.

Ми знаємо, що попереду у нас — одноманітні ночівлі коло багаття, готування їжі, сушіння одежі — звичне кочове життя. І хоч усе це давно знайоме, однак щоразу, перш ніж ступити на невідомий шлях, знову й знову в думці перевіряєш себе, чи готовий ти пройти цей шлях.

Єдина розрада для нас — осінь, час буяння та щедрості природи, час достиглих ягід, горіхів, грибів. Земля і небо на наших очах раптом спалахують усіма кольорами, від густо-блакитного до пурпурово-червоного. Тільки цієї короткої пори року й можна побачити таку чарівну суміш барв, такі тонкі відтінки, що їх не передати ні словами, ні пензлем. І все-таки осінь — година смутку, час, коли природа в'яне.

Сьогодні немає сонця, і нагір'я здається ще сумнішим. Ідемо по старих, зарослих осичиною згарищах, без стежки; навколо ніяких орієнтирів, які вказували б дорогу. Скрізь видно тільки лісові горби, невеликі ялиннички та дрібні самітні