Злий дух Ямбую [Григорій Фєдосєєв] (fb2) читать постранично, страница - 3

Зграя казарок, розклинюючи небесну синяву, нечутно, ніби потай, промчала на південь.

Провідники зібралися коло нашого багаття. Мовчки вислухали мене, перекинулися короткими фразами. На їхніх обличчях не було ні подиву, ні страху — ці люди звикли до всяких несподіванок.

Треба було з шістьох провідників-евенків відібрати одного, найдосвідченішого.

— Хто з вас добре знає південний край Алданського нагір'я і може нас супроводжувати? — звернувся я до них.

Всі обернулися до маленького дідка, який стояв позаду, прихилившись до модрини. Наші погляди зустрілися.

— Може, ти, Долбачі, візьмешся?

— Він, він, кращого за нього не знайдеш, — підтвердив старший з провідників.

— Зможеш провести нас навпростець до гольця?

Губи старому скривилися в посмішці.

— Нащо питаєш? Хіба не бачив: евенк у тайзі стежку знає, ніколи не блукає.

— Тоді збирайся.

Долбачі непевно знизав плечима.

— Не хочеш іти? Додому поспішаєш? — спитав я.

— Ходити можна, тільки біда: у мене чай кінчився… Без нього нікуди не піду. Два плитка давай — прямо Ямбуй приведу. — І він кривим пальцем показав на схід.

— Чай у мене теж кінчився, але я роздобуду у хлопців.

— Обов'язково діставай, без чаю голова болить, великий дорога ходити не можу.

Провідники розійшлись, а Долбачі стояв під модриною, поки я не приніс йому обіцяний чай. Він обережно поклав плитки за пазуху, пішов збиратися.

Евенки — завзяті чаювальники. Вони вміють майстерно готувати цей напій і п'ють його з величезною насолодою, але тільки свіжозаварений. Без чаю їм і світ не милий! Будь-який з наших провідників не пошкодує ні часу, ні оленів, аби тільки поїхати до далекого друга і випити з ним кухоль крутого чаю.

З досвідченим провідником нам ніщо не страшне: ні броди через бурхливі річки, ні завали, ні дрімуча тайга, ані перевали. У провідників-евенків у голові своя карта, йдуть вони по ній, не збиваючись з дороги, якимсь особливим чуттям угадуючи небезпеку. Та й олені у таких провідників не підведуть у дорозі, не натруть спини в'юками, прийдуть до місця неослаблені.

Я і Павло відбираємо з свого майна тільки найпотрібніше для походу: рацію, намет, тент, спальні мішки, посуд і десятиденний запас харчів. Ми повинні йти швидко, і олені могли нести на собі щонайбільше двадцять кілограмів вантажу.

З-за темних вершин ялинника бризкає багряне ранкове світло. Табір оживає: люди розбирають намети, згортають постелі, готують в'юки. Каюри зганяють до табору оленів, які відпочили за ніч. Галявина повниться жвавим гомоном.

… Загасли багаття. В один довгий ряд вишикувався караван — майже сто оленів. Ми прощаємося з товаришами. Заздрісно дивимось, як вони ідуть на захід. Попереду — рекогносцирувальники. За ними зарослі бородами астрономи з своїми важенними універсалами, що їх обережно везуть два олені в спеціальних носилках, прикріплених до їхніх спин. Слід астрономів притоптують мовчазні спостерігачі — мабуть, найпрацьовитіші з геодезистів. Похід замикає різношерста зграя собак.

Товариші довго махають нам руками, щось підбадьорююче кричать доти, поки всю цю гомінливу ватагу не поглинають глухі нетрі модринової тайги.

— А де ж Загря? — спохвачуюсь я, не помітивши в таборі свого собаки.

— Нікуди не подінеться, прибіжить, — неприязно, з досадою кидає Павло.

І справді, з просвіту, де щойно зник караван, виривається Загря. Довгими стрибками він скорочує відстань між нами і з усього розгону наскакує на мене. Потім, сівши на задні лапи, пильно дивиться на захід, звідки ще долинає, затихаючи, гомін людей.

Який він чудовий, Загря! Майже весь світло-сірий, з ледь помітною темною остю на спині, і тільки панчохи на передніх лапах білі в цяточках. Тіло гнучке, лапи сильні, пружні, вони не знають утоми. Пухнастий хвіст завжди закинуто кільцем на спину. Навіть у сутичці з звіром і в бійці з собаками Загря рідко коли опускає його. А ікла! Пес ними не кусає, а рве по-вовчому, і рани від них у противника довго не загоюються. Але натурою Загря дуже добродушна й віддана істота. Ось уже два роки, як ми з ним нерозлучні в тайзі.

Присідаю до нього, повертаю його морду до себе, кажу:

— Послухай, Загря, ми повинні повернутись і йти до Ямбую, там люди пропали, треба їх знайти, розумієш, зна-йти!..

Загря виривається, кидається навздогін за караваном — йому не хочеться відставати від веселої собачої компанії, але прив'язаність до мене примушує повернутись.

Час і нам збиратися.

Павло незадоволений.

— Ну чого засумував? — кажу я. — Потерпи трохи, незабаром і ми будемо вдома.

— Я домовився з Світланою, вона прийде завтра на аеродром зустрічати. Хлопці жартувати почнуть, ще образиться. І треба ж такому трапитись!..

— Дужче скучиш — милішою буде…

Зв'язуючи потки ^[2] і не відповідаючи, він з досади так натягнув ременя, що той тріснув. Я розсміявся.

— Це все від ваших розмов, — дорікнув він мені і, обернувшись до мене, хотів сказати