Право на істину [Олег Костянтинович Романчук] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Рецензент СТАНІСЛАВ ПАВЛОВСЬКИЙ
РУКОПИС ОЛІВЕРА ХЕВІСАЙДА
Скільки разів я вам повторював: коли ви відкинете все неможливе, те, що залишиться, нехай найнеймовірніше, і буде правдою. АРТУР КОНАН ДОЙЛЧ ас дії: 3 лютого 1925 року. Холодний вологий ранок. Місце дії: залізничний вокзал Паддінгтон у Лондоні. До відходу експреса “Лондон-Плімут” лишалися хвилини. Паротяг сердито посапував, кутаючись в густі клубиська молочно-білого туману, що поволі розтікався пероном, неспішно забирався під скляне закіптюжене склепіння найбільшого столичного вокзалу. Пасажири, припавши до вікон, марно намагалися розгледіти крізь сизу пелену знайомі обличчя проводжаючих і поступово поринали в дорожні клопоти, знайомилися із сусідами по купе, скаржилися на примхливу, туманну лондонську зиму… У подібні балачки не встрявав лише пасажир п’ятого купе останнього вагону — похмурий і чимось заклопотаний молодик років тридцяти. Худорлявий, з досить приємним продовгуватим обличчям, він був одягнений у брунатне, високо застебнуте пальто, ширококрисий стетсон і тому скидався на справжнісінького янкі. Принаймні так подумав про нього сусіда по купе — червонощокий добродушний товстун. Та ось відлюдкуватий пасажир розкрив пошарпаний саквояж, що лежав на колінах, дістав добряче зачитаний номер “Аннален дер фізік” за 1905 рік. Розгорнув часопис і почав уважно читати. Товстун, краєм ока вгледівши назву статті: “Альберт Ейнштейн. До електродинаміки тіл, що рухаються”, розчаровано зітхнув, оскільки скептично ставився до людей, котрі надто серйозно захоплюються модною і незрозумілою теорією відносності. З тінню легкого смутку він неквапливо гортав ранковий випуск лондонської “Таймс”. Його завжди цікавили оголошення, плітки. Проте цього разу нічого на свій смак не знайшов, і тому знічев’я почав переглядати некрологи на передостанній сторінці. В одному з них йшлося про смерть англійського фізика сера Олівера Хевісайда. Очі товстуна зблиснули цікавістю: нарешті з’явилася хоч якась причина звернутися до мовчуна. — Скажіть, вам не знайоме ім’я сера Олівера Хевісайда? Він, бачу, як і ви, фізик. Молодик рвучко повернув голову, очікуюче вп’явся в дрібненькі хитруваті очі товстуна. Той не витримав погляду й мимовільно простягнув розгорнуту газету. — Цей вчений помер, і я… — Обличчя сусіда враз поблідло. — Що з вами? — перелякався товстун. — Може, покликати провідника? Той заперечливо похитав головою. Тричі вдарив станційний дзвін. Паротяг дав короткий гудок і, зачовгавши колесами по рейках, почав набирати швидкість. А невдовзі він уже мчав на південний захід. Час дії: пізній вечір наступного дня. Місце дії: північна околиця курортного містечка Торкі в графстві Девоншир. Сіяла дрібна нудотлива мжичка. Холодний вітер проймав до кісток. Здавалося, навіть у чепурних будинках немає порятунку від негоди. На вулицях — жодної душі. Несподівано проти двоповерхового будинку, оточеного високою кам’яною стіною із чавунними ворітьми, з’явився високий чоловік. Сторожко озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, він хутко видерся на ворота, а ще за мить шаснув до заскленої веранди. Вітрогін та шум води у ринвах приглушили дзенькіт розбитої шибки… Уважний спостерігач, який випадково опинився б неподалік самітньої вілли, помітив би крізь заґратовані вікна мерехтливий вогник, що сновигав всередині її. А пасажир-товстун з останнього вагона експреса “Лондон-Плімут”, безсумнівно, впізнав би в невідомцеві свого недавнього сусіда-мовчуна. …Із запаленою свічкою в руці той похапцем обстежив нижні приміщення, відтак квапливо піднявся скрипучими сходинами на другий поверх. Заглянувши в усі горішні кімнати, зупинився на порозі останньої. Це був кабінет господаря — тьмяне світло вирвало з темряви розставлені вздовж стін книжкові шафи і стелажі. Прилаштувавши свічку на масивній бронзовій чорнильниці, він прискіпливо переглянув папери, що акуратними стосами лежали на письмовому столі. В шухляді натрапив на товсту теку: “Теорія електромагнетизму. Частина четверта”. Рукопис вмить опинився в саквояжі. А за хвилину людська тінь майнула верандою і небавом розчинилася в пітьмі. Час дії: червневий ранок 216 року до нашої ери. Місце дії: видолинок ріки Авфід поблизу Канн. На світанку римські легіони перейшли через річечку, що відгалузилася від Авфіда і повернула на південь, вишикувалися звичним порядком. Кіннота під проводом консула Емілія на правому крилі стояла на березі річки Авфід, а численні латинські ескадрони на чолі з Теренцієм Варроном прикривали ліве крило союзників. Попереду — легкоозброєні воїни з метальними снарядами. За ними повільно рухалися під командуванням проконсулів Сервілія і Антонія Регула легіонери в блискучих латах. Скільки сягало око, простягалася рівнина. Лише на заході обрій замикався хвилястими лініями гір, що обступали витоки Авфіда. Сходило сонце, виграючи променями на металі грізного війська. У цей час розвідники доповіли Ганнібалу про виступ переважаючих сил противника. От-от розпочнеться битва. Поки воїни снідали, чекаючи наказу виступати, він разом з воєначальниками обговорював ситуацію. Сонце вже піднялося над горами, коли карфагенські загони перейшли Авфід убрід та вишикувалися на протилежному березі в бойові порядки. Легкоозброєні воїни, балеарські пращники і лучники, далеко витягнувшись ланцюгом попереду війська, надійно закрили карфагенський центр. За ними йшла галльська та іспанська кіннота. Половина лівійської піхоти, відсунута уступом назад, примикала до неї праворуч. Далі в серпоподібній позиції розташувалися галльсько-іберійська піхота, друга половина лівійських військ, і, нарешті, на правому крилі стояли нумідійські вершники. Грандіозне видовище! Так вишикувалося військо Ганнібала супроти римлян. Сам полководець з братом Магоном був у центрі, де найнебезпечніше, а його помічники Гасдрубал і Маграбал командували лівим та правим крильми. Пролунав бойовий клич, війська рушили. За наказом Ганнібала центр швидко просунувся вперед, утворивши трикутник, вершиною до римлян. Лівійці на обох флангах лишилися на місці. Виставивши перед собою щити, вони спокійно спостерігали за битвою, яку почали пращники та лучники. Стріли і списи градом сипалися на шоломи й щити легіонерів, каміння та свинцеві кулі балеарців здалеку вдаряли по зімкнутих рядах римлян. Поранений консул Емілій повів римську кінноту на ворога, яка тісними групами збилася коло річки. Вершникам було важко розвернутися, і вони билися око до ока, гарцюючи на місці… Троє вивідувачів — ветеран Корнелій, декуріон Флавій і центуріон Марк — початок битви проспали. Вилазка в тил ворога їм вдалася: в карфагенському обозі пощастило набачити величезних страхітливих тварин — слонів, яких Ганнібал надумав випустити найвирішальнішої миті. Однак розповісти про це своєму начальникові — трибуну Севру — не змогли. Коли вертали до своїх, випадково натрапили на залишений напризволяще карфагенцями віз, де надибали напрочуд смаковите корінфське вино. І вояки переоцінили свої сили… Після п’янкого напою поснули в кущах верболозу. Прокинулися ж від галасу битви. Флавія, наймолодшого, вирішили послати на розвідку. Той, добряче наляканий, повернувся дуже швидко. — Що трапилося? — запитав Марк. — Схоже, Ганнібал, окрім слонів, має щось підступніше, — видихнув декуріон. — Що, що? — перепитав Корнелій. — Вона кругла і блискуча. Має четверо очей, котрі незмигно дивляться і, певно, довкруж усе бачать. — Либонь, ще не проспався як слід, — підняв на глузи Флавія центуріон. — Клянусь Юпітером! Неподалік від нас — срібляста куля. Руками обхопити її — багато людей треба. — І вона чимось загрожує? — Та ні, поводиться поки що миролюбно. — Карфагенцям не варт довіряти, — озвався Марк. — Ходімо, на місці швидше зміркуємо. Неподалік верболозу, на пагорбі, звідки відкривалась панорама битви, лежала срібляста куля. До місця битви — далеченько, тож не дивно, що її досі ніхто не помітив. — Карфагенський вивідувач… — прошепотів старий легіонер. — Я на цих речах добре знаюся. — Виходить, ти раніше зустрічав таке? — насмішкувато запитав Флавій. — Тихіше! — прошепотів Марк. — Погляньте-но: її око повертається в наш бік. Справді, куля трохи повернулася і одним із чотирьох очей втупилась у трійку римлян. — Спробуймо осліпити її, — запропонував войовничий Корнелій. Центуріон згідливо кивнув. Легіонери різко підхопилися, майже одночасно метнули списи прямісінько в око загадкової кулі і вмить знову припали до землі. Дзенькіт примусив їх здригнутися. Підвівши голови, побачили: кулю оповила біла хмарка. Коли ж розвіялась, кулі вже не було. Розвідники вдоволено підхопилися на ноги. — Оце поцілили! — пирскнув Корнелій. — Що за веселощі? — збоку хтось несподівано грубо обірвав сміх. Захоплені перемогою над підступним ворогом, вивідувачі не помітили, як поряд зупинився поранений вершник — ліва рука його нерухомо звисала. — Тікайте, поки не пізно. Ми оточені. Карфагенці кліщами обхопили нас із флангів, — прохрипів поранений. Час дії: 10 вересня 1940 року. Пополудні. Місце дії: одне з відділень контррозвідки Королівських військово-повітряних сил на Ебарі-стріт у Лондоні. Капітан Баррет — офіцер “Сікрет інтелідженс сервіс” — приймав справи свого попередника майора Уездома, котрий загинув три дні тому на станції метро Белгейм під час нальоту бомбардувальників “Люфтваффе”. Новий начальник відділу по боротьбі з диверсантами, на думку підлеглих, був фаталістом, оскільки залишався в своєму кабінеті навіть під час найзапекліших бомбардувань. Щойно прозвучав відбій чергової повітряної тривоги. Капітан мимохіть підвів голову від паперів і сумовито поглянув на заклеєні вузькими паперовими смужками шибки, крізь які виднілися клуби чорного диму й відблиски пожеж. Насправді ж Баррет не був фаталістом. Міцний, трохи вайлуватий чолов’яга, він на власній шкурі встиг відчути дихання кістлявої ще під Дюнкерком, перебуваючи в складі англійського експедиційного корпусу у Франції. Страх притаманний кожній людині, і даремно підлеглі гадають, що він нічого не боїться. А залишається він у своєму кабінеті під час нальотів тільки за браком часу: Баррет волів якнайшвидше покінчити з найбільш заплутаними справами. Особливо непокоїла капітана таємнича знахідка на околиці Лондона. На шести аркушах машинописного тексту з грифом “Цілком таємно” йшлося про дивний апарат, знайдений на Олд-стріт під час розбирання завалів. У розпорядженні контррозвідки було ще п’ять фотознімків, на яких проглядалася груда металу, дроту, кабелів, розбитих радіоламп — все, що залишилося від алюмінієвої кулі діаметром близько чотирьох метрів. Для чого був призначений апарат, спеціалісти “Сікрет інтелідженс сервіс” і досі не могли з’ясувати. Капітан схилявся до думки: куля — своєрідний радіомаяк, аби наводити німецькі бомбардувальники. Лейтенант Моует, котрий очолював групу експертів, похмуро жартував: “Запізнілий десант марсіан, описаний Гербертом Уелсом”. Але всі добре усвідомлювали: за таємничою знахідкою міг приховуватися черговий підступ німецької розвідки. Гітлерівські диверсанти і шпигуни нахабніли з кожним днем. Найперша умова вторгнення на Британські острови, яку абвер ставив перед собою, — цілковите знищення англійської авіації. Отож офіційний звіт про таємничу знахідку перебував у контррозвідці Королівських ВПС: “24 серпня 1940 року під час розбирання завалів першого нальоту німецької авіації на Олд-стріт неподалік будинку номер 103 було відкопано сильно пошкоджений металевий об’єкт невідомої конструкції. Це — деформована алюмінієва куля, начинена електричною та електронною апаратурою. Сильні пошкодження апарата не дали змоги його ідентифікувати на місці і встановити приналежність. Про знахідку негайно повідомлено представників “Сікрет інтелідженс сервіс”. В управлінні також погоджувалися з гіпотезою, що кулястий предмет — радіомаяк німецької бомбардувальної авіації. Зрештою, Баррету це було на руку — роботи і так вистачало. Проте його непокоїв один незбагненний факт. Розчищаючи Олд-стріт, пожежники поблизу апарата натрапили на труп молодика. Документів при ньому не виявилося, лише обгорілі аркуші якогось рукопису. Перше, що спадало на думку, — вбитим був німецький диверсант. Однак лише ідіот, вирушаючи на відповідальне завдання, одягнувся б за модою середини двадцятих років. Навіщо знадобився цей маскарад? Зазумерив телефон. Баррет підняв трубку. Почувши голос Моуета, швидко спитав: — Що нового, лейтенанте? — Сер, під час сьогоднішнього нальоту дві фугаски влучили в нашу лабораторію. Люди, на щастя, не потерпіли — встигли сховатись у бомбосховищі. Але апарат… На місці лабораторії — купа битої цегли. Час дії: 25 травня 198… року. В столиці з’єднаного королівства — тепла весна. Великий Бен відлічив одинадцяту ранку. Місце дії: Королівський коледж у Лондоні. Великий конференц-зал. Пленарне засідання ювілейного симпозіуму з питань релятивістської астрофізики і космології. За кафедрою — професор Шігеру Фучіда з Японії. — …Про що б ми не сперечалися, слід пам’ятати: попри всі досягнення сучасної науки, відкрито лише мізерну кількість законів природи. Потрібні досконаліші теорії і моделі, щоб глибше проникнути в таємниці матерії. Представник Країни ранкового сонця закінчив свою доповідь. Схилившись у традиційному поклоні, японець залишив кафедру. Його місце зайняв посланець Країни Рад. — Цілком поділяю думку колеги, — розпочав визнаний спеціаліст з теорії поля доктор фізико-математичних наук Дмитро Миколайович Кравченко. — Навколишній світ створено так, щоб людство гармонувало з природою. Для пояснення основних закономірностей світобудови бракує універсальної теорії. Переконаний: створення єдиної теорії поля — реальна справа. — Ця теорія була створена ще в двадцяті роки, — пролунала з аудиторії безцеремонна заява. Всі, як один, обернулися на голос опонента. Здивовані погляди вчених мужів перетнулися на худорлявій моложавій людині років тридцяти п’яти. На тонких вустах — іронічна посмішка. Скидалося, він хизується ефектом своєї репліки. Ніхто з присутніх не знав його. Як же розцінити несподівану, якщо не нахабну заяву? Сер Чарлз Боунс, професор фізики Кембріджського університету, не поминув нагоди зіронізувати: — І хто ж автор тієї теорії? — Сер Олівер Хевісайд, — прозвучала відповідь. — Усі результати щодо створення єдиної теорії поля — в підготовленому Хевісайдом до друку четвертому томі “Теорії електромагнетизму”. У залі запала тиша. Надто приголомшливим було пояснення. Вчені чекали, що скаже головуючий, але той мовчав. Тоді Дмитро Миколайович взяв ініціативу в свої руки. — Незважаючи на всю екстравагантність заяви нашого гостя, в ній є дещиця істини. Однак повірити в щойно сказане можна лише в тому випадку, коли будуть конкретні докази зробленого Олівером Хевісайдом відкриття. Якби ж то! На превеликий жаль, донині ніхто не відає долі основного рукопису знаменитого англійського фізика — четвертого тому “Теорії електромагнетизму”, над яким Хевісайд працював останні двадцять років свого життя. Ще в 1890 році, за п’ятнадцять років до Ейнштейна, він установив фундаментальну залежність між масою і швидкістю світла: Е = м·с2. Саме Хевісайд створив мову сучасного зв’язку — ввів в обіг такі терміни, як “індукція”, “імпеданс”. Не виключено: вчений зумів вивести “Світове Рівняння”, над яким кращі уми людства б’ються майже століття. Наскільки відомо, в зниклому рукописі — наслідок його багаторічної праці по створенню єдиної теорії поля, що об’єднує в струнку логічну систему електрику, магнетизм і гравітацію. Та треба ж такому статися! Наступного дня по його смерті в будинок небіжчика проник грабіжник і прихопив з собою оригінал безцінного рукопису. Копія теж загубилася в якогось американського видавця… — Помиляєтесь! — самовпевнено вигукнув незнайомець. — У вас є докази? — Безперечно. Затим молодик хутко підвівся і мовчки заспішив до виходу. Час дії: той же день пополудні. Сонячно. Місце дії: готель “Хілтон”, 486-й номер, двадцять восьмий поверх. Тільки-но Дмитро Миколайович переступив поріг свого тимчасового помешкання, як затеркотів телефон. — Сер, — почувся гугнявий голос портьє, — вам пакунок. Що накажете робити? — Пакунок? Від кого? — здивувався Кравченко. — Брайтон. Якийсь Брайтон. Спершу він хотів було з вами зустрітися, але, певно, обставини змінилися, бо кудись заспішив. Оце й усе, що мені відомо. — Гаразд. Накажіть, щоб мені принесли цей пакунок. Кравченко саме перевдягався, щоб за півгодини встигнути приєднатися до екскурсії у Вестмінстерське абатство, подивитися дорогоцінності британської корони в Тауері, королівських гвардійців. Одне слово, програма знайомства із столицею туманного Альбіону обіцяла бути цікавою. І ось цей несподіваний візитер, якийсь пакунок… У двері номера обережно постукали. Дмитро Миколайович відчинив двері. На порозі стояв посильний, який тримав у руках перев’язаний тонким шнурком згорток. Отримавши чайові, хлопчисько подякував і тут же заспішив коридором до ліфта. Вчений повернувся у вітальню. Поклавши пакунок на стіл, почав його розв’язувати. У ньому виявились пожовклі від часу й частково обгорілі папери. Але що це? Невже йому привиділось? На титульній сторінці рукопису акуратно виведено синім чорнилом: “Теорія електромагнетизму. Частина четверта”. Трохи нижче — розбірливий автограф Олівера Хевісайда. Оригінал! Помилитися Кравченко не міг: надто добре знав письмо геніального вченого — не раз доводилося знайомитися з його архівами під час закордонних відряджень. Що ж мав на меті таємничий доброзичник, передаючи дорогоцінне надбання людської думки саме радянському фізикові? Він гарячково гортав пожовклі сторінки, сподіваючись натрапити бодай на якусь цидулку, котра б пояснювала чудернацьку притрапку. Рукопис зберігся не повністю — обривався на 247 сторінці. І там же був лист, адресований професору Кравченку Дмитру Миколайовичу. “Сер! Моя сповідь здивує Вас не менше, ніж рукопис. Але, попри всю незвичність ситуації, прошу: поставтеся до неї без упередження. Повірте, що в даному випадку керуватися принципом: “Цього не може бути, бо цього не може бути взагалі”, було б помилкою… Я — Дуглас Брайтон, той самий невідомець, котрий сьогодні вранці зробив на симпозіумі заяву про реальність існування єдиної теорії поля. За фахом — фізик-теоретик. Ще в студентські часи мені пророкували блискуче майбутнє. Однак виявилося: талант потребує не лише морального заохочення… Розпочав “наукову” кар’єру як редактор-консультант одного з нью-йоркських видавництв, що спеціалізувалося на випуску наукової літератури. Колишні однокурсники мені навіть заздрили, адже більшість з них марно оббивала пороги різних фірм і контор… 1924 року, наприкінці серпня, в наш відділ передали для попереднього ознайомлення копію рукопису англійського фізика Олівера Хевісайда — другий примірник четвертого тому його “Теорії електромагнетизму”. Тоді я був завантажений роботою найменше, і грубезний рукопис опинився на моєму столі. Авторський стиль, на диво, був бездоганним, і я з превеликим задоволенням, уже як фізик-теоретик, знайомився з концепціями проблем простору і часу. Як з’ясувалося, англійському фізикові вдалося вивести рівняння, котрі однозначно розв’язували проблему створення єдиної теорії поля. Воістину “Світове Рівняння”! За численними математичними символами, формулами — глибока людська думка, сміливий замір, невтримний злет фантазії, помноженої на реальність, вселенська філософія… Геніальна праця була саме тим трампліном, з якого людство могло сягнути до таємниць буття. Спершу гадав, що помиляюся в своїх похапцем зроблених викладках. Однак найприскіпливіша перевірка підтвердила: час симетричний в просторово-часовому континуумі. А це означає, що плин часу можливий і в зворотному напрямі!.. Невже Хевісайд не помітив висновків, які напрошувалися з виведених ним рівнянь?.. Втім, історія науки знає чимало прецедентів, коли геніальне виявлялося на диво простим і звичайним. Але згодом у мене виникли сумніви: “Чи не зумисне Хевісайд не довів до кінця свої викладки? Чи не передбачав він можливі наслідки часткових розв’язків “Світового Рівняння”?” Знайдені мною часткові розв’язки підтверджували: поділ буття на минуле, сьогодення і майбутнє слід шукати в людському розумі, а не в навколишньому світі. На перший погляд може здатися, що подібна позиція надто суб’єктивна, звичайнісінький позитивізм. Та підкреслюю: я не плутаю поняття часу, який випливає з фізики, з часом, що сприймає наша свідомість. Фіксувати “біг часу” — здатність лише високоорганізованої матерії. Судіть самі: минуле ми пригадуємо, майбутнє плануємо, проте діємо тепер. Водночас всезагального тепер не існує. Кожен індивід його відчуває осібно, по-своєму… Втім, такі висновки ви зробите самостійно, уважно ознайомившись з рукописом, точніше, з тим, що від нього залишилось. Я ж розповідатиму далі. Шеф уже втретє нагадував, щоб не зволікав з редагуванням. Довелося зіслатися на неточності, які буцімто допустив автор і які треба вилучити. На тому й зійшлися: роботу завершу до кінця року. Проте ЗО грудня 1924 року, прихопивши копію рукопису, я востаннє переступив поріг видавництва і назавжди залишив Нью-Йорк. Я не мав наміру привласнити працю англійського фізика. І дременув з видавництва тому, що Невтримно хотів зустрітися з Олівером Хевісайдом і повідомити йому свої результати… Наприкінці січня 1925 року я прибув до Лондона, а третього лютого у містечко Торкі, що у графстві Девоншир, де мешкав учений. Та мені не поталанило: Олівер Хевісайд несподівано помер. Про це я довідався випадково з газети в поїзді. І все-таки я поїхав, мусив це зробити… Копія рукопису була в мене. Оригінал же, безперечно, в його віллі. Увечері, через день після від’їзду зі столиці, вдалося без перешкод проникнути в осиротілий будинок, де ще зовсім недавно, напаливши кімнату до тридцятиградусної спеки, запаливши незмінну люльку, вчений сідав за роботу… Одне слово, рукопис опинився в мене… Чому так вчинив? Десь підсвідомо відчував: праця Хевісайда — могутня зброя, яка може втрапити до непевних рук. Відлуння першої світової, що забрала мільйони життів, було надто відчутне. Інтуїція підказувала: необдумане застосування геніальної теорії може призвести до нових фатальних наслідків.
Як уже згадував, виведені мною часткові розв’язки “Світового Рівняння” давали підстави твердити, що час може рухатися і від майбутнього до минулого. Більше того, отримані результати піддавалися експериментальній перевірці. Ось її суть. Весь оточуючий світ наповнений дією. Своєрідна велетенська кінострічка, з якої наш розум-об’єктив може вихоплювати окремі кадри. Під час досліду вона повинна прокрутитися в зворотному напрямі, відтворивши на спеціальному екрані давноминулі події. Мені вдалося знайти кваліфікованого експериментатора — Джорджа Снеддона, чудового хлопця і прекрасного знавця електротехніки, оптики, хімії. Майстра на всі руки! Саме завдяки його старанням був створений “Хронопроектор” — апарат для спостереження за минулим. Але під час дослідів замість того, щоб сидіти і спостерігати за давноминулими подіями, ми стали їх безпосередніми учасниками! Причина? Свого часу, з огляду на малість і відсутність фізичного змісту (яка необачність!), я знехтував останнім членом “Світового Рівняння”. І ось так ми несподівано отримали “машину часу”. Під час подорожі на ній з моїм організмом сталася дивовижна метаморфоза — сповільнився хід біологічних процесів. У свої дев’яносто років мені не можна дати й сорока. Не знаючи наперед наслідків втручання в минуле, ми з Джорджем поводилися вкрай обережно, утримуючись од найменших спроб контакту з прадавнім світом. Та, на жаль, врахували не все… Непередбачений інцидент з римськими легіонерами, коли надто запальні вояки списами пошкодили апарат, призвів до того, що ми опинилися в Лондоні 24 серпня 1940 року. Того дня гітлерівці вперше бомбардували англійську столицю. Джордж і копія рукопису Хевісайда з нью-йоркського видавництва загинули під руїнами. Мене ж вибуховою хвилею відкинуло далеко од місця падіння “Хронопроектора”. Оригінал “Теорії електромагнетизму” хоча й постраждав, але більша частина збереглася. Згоріли ті сторінки, на яких було виведено “Світове Рівняння”. У роки війни я займався розробкою радіолокаційної апаратури і був гордий з того, що вношу й свою частку в перемогу над фашизмом. Коли стало зрозуміло, що війні незабаром кінець, все частіше почав задумуватися над проектом нового “Хронопроектора”, вірячи в те, що дивовижний апарат допоможе нерозважному людству постійно тримати контакт з минулим і вбереже од помилок у майбутньому. Які лише ідеї не відвідували мене у той час! …Навесні 1945 року, здавалося, людство схаменулося і всі нещастя канули в небуття. Тоді багато хто так думав. І я з потроєною енергією взявся відтворювати рукопис генія. Чимало встиг зробити. Але коли у рік розгрому фашизму над планетою виросли два страхітливі гриби, зрозумів, що практичні знання, на жаль, випереджають духовний і моральний розвиток людства. Ейнштейн мав цілковиту рацію, стверджуючи, що вивільнення атомної енергії змінило все, за винятком нашого способу мислення. Частина людства все ще мислить категоріями Клаузевіца: війна — це продовження дипломатії іншими засобами. Отож я знищив усе, що встиг зробити, і дав обіцянку — нікому й ніколи не відкривати таємниці сера Олівера Хевісайда, яку можуть використати нечисті на руку… За останні десятиліття в світі багато змінилося. Змінився і я. Почав замислюватися над тим, що людство не таке вже й лихе. Володіння “Світовим Рівнянням”, осягнення єдиної теорії поля зробить нас могутніми, здатними посперечатись із буттям. Можливо, усвідомлення своєї величі й могутності примусить людей чинити лише добро. Я не пропоную якусь панацею від Зла, шановний містере Кравченко. Знаю Вас як прекрасного фізика-теоретика і чудову людину. Мені відомі Ваші праці з проблеми часу і простору. Я, звичайно, не міг не взяти до уваги того, звідки Ви, в якій країні живете і працюєте. Саме тому, передаючи Вам рукопис Олівера Хевісайда, переконаний, що Ви осягнете таємницю англійського фізика і підпорядкуєте її лише на ДОБРО…”
ШАНТАЖ
Коли видатний, але вже похилого віку вчений каже, що якась ідея здійсненна, він майже завжди має слушність. Коли ж він каже, що якась ідея нездійсненна, він, найімовірніше, помиляється. АРТУР КЛАРКПовинен сказати, що мій друг Чет Фаллер, з “Айлендс реджістер”, недарма має репутацію найпронозли-вішого репортера кримінальної хроніки. Кому-кому, а йому достеменно відомо, який матеріал може на півдорозі між друкарською машинкою і ротацією обернутися в зелені папірці, що так приємно похрускують між пальців. Ви не знаєте Чета Фаллера? Дивно. А втім, це не так важливо. Найголовніше, що він знає вас. І незабаром ви в цьому переконаєтесь… Професоре! Та не позирайте на свій годинник. Я теж прекрасно розумію, що час — це гроші, проте інформація, яку ви зараз почуєте, варта того, щоб набратися терпіння й вислухати все до кінця. Запевняю вас. Мій приятель — великий мастак до всяких витівок, пов’язаних з добуванням сенсаційних матеріалів. Нічого не поробиш — це його хліб. Чет має портативний магнітофон “Філіпс” і спеціальний мікрофон, що вловлює людський шепіт навіть за сто метрів. На сьогоднішній день це не проблема. У будь-якому супермаркеті можна придбати таку апаратуру. Тільки треба нею скористатися. Словом, Чету Фаллеру вдалося зробити запис дуже цікавої розмови. Він запевняв, що найактивнішим її учасником були ви, професоре. Шкода, звичайно, що Чет не зміг прийти до вас і розповісти подробиці діалогу відомих учених. Нічого не поробиш — робота. Останнім часом конкуренти ведуть шалену кампанію проти “Айлендс реджістер”. Хлопці збилися з ніг у пошуках сенсацій. Однак я щось забалакався. Будьте уважні. Вмикаю запис. — …отже, ви не вірите, що один і той же предмет в один і той же час може перебувати в кількох різних місцях? — Нісенітниця! — Я так і думав. У житті частіше доводиться стикатися з браком уяви, ніж з її надміром. А все через те, що про оточуючий світ ми знаємо надто мало. Дуже важко лишатися неупередженим і наївним, коли йдеться про незвичайні ідеї та відкриття. — Цікава позиція. Нічого не скажеш. — В даному випадку доцільно зробити невеликий екскурс в минуле фізики. Ні, я аж ніяк не хочу сказати, що ви не ерудована людина. Просто ви не спеціаліст у даній галузі. Отже, пояснюю. Вся біда в тому, що ми досить часто не можемо уявити деякі фізичні процеси. Але в той же час це не заважає нам пізнавати світ. Бачу, ви не все розумієте. — Так. Не все. — Гм… Як би це розповісти переконливіше… Ага! Здається, знаю. З дитячих років ми оперуємо такими поняттями, як одиниця, крапка, пряма лінія тощо. Все це математичні абстракції, які ввійшли в наш побут. Ми кажемо “один”, “два” і не задумуємося, що криється за цими словами. Згодні? Прекрасно. Перейдемо тепер до складніших речей. Ви, як математик, повинні знати поняття односторонньої поверхні. Математична абстракція, яку навіть люди з добре розвиненою уявою не в змозі уявити. В такому випадку допомагає модель такої поверхні. Чи не так? — Ви маєте на увазі стрічку Мебіуса? — Правильно. До речі, вам не доводилося бачити гравюру голландського художника Маріуца Корнеліса Есхера “Стрічка Мебіуса II”? — По якій повзають мурахи? — Так. Мурахи, що рухаються по стрічці, неодмінно проповзуть і зовні і всередині. До чого я веду. Паперову стрічку, склеєну особливим способом, — модель поверхні Мебіуса — можна тримати в руках, але НЕ МОЖНА ТРИМАТИ В РУКАХ ОДНОСТОРОННЮ ПОВЕРХНЮ, ТАК САМО ЯК НЕ МОЖНА ВТРИМАТИ В РУКАХ КРАПКУ ЧИ ОДИНИЦЮ! Повторюю: навіть людям, які постійно мають справу з математичними абстракціями, нелегко уявити цю поверхню. Щось схоже відбувається з нами, коли ми намагаємося уявити один і той самий предмет в різних місцях в один і той самий час. Тут головне ПОВІРИТИ в можливість існування цього феномена. — Припустимо на мить, що ви переконали мене… Проте оскільки я математик, то повинен знати і вашу теорію (а в тому, що вона існує, я не сумніваюсь), щоб оперувати, можливо, контраргументами або ж, навпаки, повністю і беззастережно підтримати вашу точку зору… — Не все одразу. Це був, так би мовити, вступ до моєї гіпотези про можливість існування еквічасової поверхні. Оскільки з теорією відносності ви знайомі поверхово, то намагатимусь висловлюватися популярніше. Так от. У школі нас учили, що людство живе у тривимірному просторі, де все має довжину, ширину, висоту. Теорія відносності стверджує, що простір і час можуть бути складовими єдиного чотиривимірного простору-часу, геометричні характеристики якого певним чином пов’язані з характеристиками матерії. Іншими словами, цей простір може бути криволінійним. В усякому разі, про це свідчать математичні розрахунки. Тепер слухайте уважно! Теоретичні викладки Альберта Ейнштейна в той же час обмежуються лише областями простору-часу поблизу надважких мас. Мовляв, тільки там змінюється його кривизна… — Я, здається, починаю здогадуватись, до чого ви хилите… — Так от. Я подумав: а коли і наш тривимірний навколишній простір є насправді чотиривимірний простір-час надзвичайно малої кривизни? Я висловив гіпотезу, що структура кривизни нагадує кільце Мебіуса, поверхня якого є не чим іншим, як еквічасовою поверхнею. — Ви хочете сказати, що тіло, яке рухається по такій поверхні, перебуває в одному й тому ж часі — властивість односторонності-одночасовості? — Саме так. Образно кажучи, будь-який предмет, який потрапляє на таку поверхню, ніби “вморожується” в час. Ми ж у своєму звичному тривимірному просторі бачитимемо не один предмет, а три однакових предмети… — Фантастика!.. Ваша теорія дає можливість визначити координати місцезнаходження цих тіл? — Звичайно. Ними будуть точки перетину тривимірного простору еквічасовою поверхнею — четвертим виміром. Більше того. Я навчився змінювати величину і положення еквічасової поверхні. Поміщаючи на неї невеликих розмірів тіла, я заздалегідь можу загадати координати всіх трьох еквіпредметів у тривимірній області простору-часу. — Ви хочете сказати, що відшукали цю кривизну і зуміли зробити на ній свої хитромудрі досліди? Я правильно вас зрозумів? — Так. Я сконструював пристрій, який може підсилювати ефект кривизни в умовах нашої планети. Оскільки Земля теж має гравітаційне поле, то чого воно не може викривляти простір? Проте мене зараз більше цікавить проблема миттєвого переміщення тіл у просторі-часі. Сподіваюся на вашу допомогу. Моїх знань як математика малувато.
— Це щось із області неевклідових властивостей простору? — Маєте слушність. Усі попередні розрахунки базуються на принципах геометрії Лобачевського. Ідею нового пристрою я вже обміркував. Треба тільки уточнити розрахунки… От і все. Запис закінчився. Сподіваюся, ви впізнали свій голос? Дуже радий чути ствердну відповідь. Як ви самі розумієте, така інформація чогось варта. Чет Фаллер недаремно полював за сенсацією. Професоре! Тільки без зайвих емоцій. У кожного свої принципи. Я вас шантажую? Ха! Невже я схожий на гангстера? Ви мене ображаєте. Ні я, ні мій друг Чет Фаллер не хочемо, щоб ця інформація дістала широкого розголосу. Тим більше, що ви теж дотримуєтесь аналогічної точки зору. Між нами не повинно бути ніякісіньких непорозумінь. Що ви повинні зробити? Дрібниця — оформити чек на пред’явника. В такому разі ви матимете оригінал касети. Не бійтеся. Копії не підсунемо. Джентльменська угода. Отже, по руках. Е ні! Ще один нулик. Фі, професоре! Ніколи б не подумав, що ви такий скупердяй. Отак. Чудово. Касету я кладу на стіл. Всього вам найкращого. Коли шантажист зачинив за собою двері, професор полегшено зітхнув. Підійшов до сейфа і дістав звідти невеличкий ящик. Розкрив його, витяг новеньку чекову книжку. Цієї самої миті з гаманця невдахи-шантажиста зник чек, на якому красувалося шестизначне число.
ПРАВО НА ІСТИНУ
— Доброго ранку! Корпорація Ей-бі-сі сердечно вітає своїх телеглядачів! Доброго ранку, Америко! В ефірі наша традиційна програма. Сьогоднішній випуск цієї найпопулярнішої в країні передачі вестиму я — ваш давній друг і порадник, сподіваюся, ви мене впізнали — Деббі Холл, корпорація Ей-бі-сі. Отже, “Доброго ранку, Америко!” У нашій телестудії відомий спеціаліст у галузі фізико-хімічного синтезу Джозеф Кінг з Бостона. Сьогодні він розповість нам про те, як у його лабораторії була синтезована Істина. Так, так. Саме Істина. Істина найвищої проби. Істина виняткової чистоти. Джозеф, я вітаю вас із цим видатним успіхом від імені наших телеглядачів. Усміхніться до них. Вони будуть раді побачити усміхнене обличчя людини, яка подарувала Америці Істину. Ось так… Чудово! Коли ми попередньо розмовляли з вами по телефону, ви сказали, що ЦЕ сталося на початку року. Наші телеглядачі нетерпляче чекають подробиць епохального, я не боюся вжити цього слова, відкриття. — Наприкінці січня минулого року мій асистент Стівен Росе зайнявся вивченням вмісту пробірки під номером 27. У ній зберігалася безколірна речовина, яка й привернула увагу недавнього випускника Гарвардського університету. Повинен сказати, що цей молодий вчений завжди відзначався винятковою допитливістю. Мені дуже шкода, що він не зміг прибути на телестудію… — Нічого, ми привітаємо молодого вченого з екрана телевізора. Хелло, Стівен! Корпорація Ей-бі-сі вітає тебе. Однак ми дещо відхилилися. Професор Кінг розповідає далі. — Комплекс спектральних і рентгено-структурних даних засвідчив, що концентрація матерії в цій речовині становить 99,99999999 відсотків. На більшу точність наші прилади просто не були розраховані. — Як, на вашу думку, в пробірці могла опинитись ця речовина? — Ця субстанція, ймовірно, була синтезована ще два роки тому, коли я завершував дисертацію. Моя асистентка Френсіс Дісс призналася, що вона випадково поклала пробірку в ящик під стіл (Френсіс тоді саме готувалася до конкурсу “Міс Бостон” і була дещо неуважна), де на неї й натрапив Стівен. Ретельно проаналізувавши результати, ми зрозуміли, що за цей час у пробірці нагромадилась величезна кількість різновидів матерії шляхом дифузії частинок повітря, поступово синтезуючись у дивну субстанцію. З’явилась надчиста матерія — Істина. — Невеличка довідка, шановні телеглядачі. Щойно нас повідомили, що вчора пізно ввечері Френсіс Дісс стала “Міс Америка”. Ми обов’язково зустрінемося з нею після її повернення з Нової Зеландії, куди вона вирушила рекламувати зубні щітки фірми “Брукс”. Як бачимо, неуважність чарівних асистенток інколи буває корисною. Чи не так, любий Джозефе? — Певною мірою. — Чи відчули ви якісь емоції, коли зрозуміли, що маєте справу з Істиною? Точніше: як ви усвідомили, що відкрили Істину? — На це питання важко відповісти. Напружена робота, наполегливі пошуки, звикання до самого факту існування цієї дивної субстанції, яка утворилася саме в нашій лабораторії, — все це спершу діяло приголомшливо. Одного дня ми з жахом побачили, що наша Істина поступово зникає. Вона немовби випаровувалась. Проте ми вчасно зуміли встановити, що період розпаду її становить 497 днів. Усі сили були кинуті на те, щоб синтезувати кристалічний аналог Істини. Як зробити це, уявляли лише в загальних рисах. Майже цілодобово ми не виходили з лабораторії. Але усвідомлення того факту, що в наших руках Істина, яку слід зберегти для людства, додавало нам сили. Коли на душі ставало особливо нестерпно, я підходив до вікна і спостерігав за натовпом людей, які з висоти двадцять п’ятого поверху нагадували мурашок, котрі снують у різних напрямках. Нікому з них навіть на думку не спадало, що ми відкрили Істину… І ось, нарешті, нам вдалося синтезувати дивовижну субстанцію. Незрівнянне відчуття: на дні реторти звабливо виблискують кристалики Істини… До неї можна було доторкнутися, потримати її на долоні. Вона захоплювала, вражала. Матеріальне й духовне злилося в ній воєдино. До всього цього додавалося піднесене усвідомлення того, що, крім нас, ніхто не володіє справжньою Істиною, котра увібрала в себе поняття Добра, Правди, Щастя. Синтезовані нами кристалики Істини, мов лакмусові папірці, реагують на Зло, Безчестя, Насильство, змінюючи при цьому свій колір. — Містер Кінг, а чи не здається вам, що ви і ваші співробітники до якоїсь міри піддалися ілюзіям? Приміром, як людина, котра вперше заволоділа вогнем. Що з того вийшло, відомо з історії. Вас ніколи не брав сумнів, що відкриття синтезу Істини позбавить роботи політиків, журналістів, військових? Люди не матимуть з чого жити. Наскільки моральним і гуманним є ваше відкриття? — Істина сама по собі високоморальна і високогуманна. Отже, наше відкриття є нічим іншим, як категоричним імперативом Добра. Вже те, що Істина давала змогу під час експериментів проникати на її різноманітні структурні рівні, говорить про те, що ми маємо справу з навдивовижу коректною, я б сказав, навіть шляхетною структурою-субстанцією. — І все-таки нам здається, що найдоцільнішим у даному випадку буде провести опитування серед різних прошарків населення. Америка — найдемократичніша країна в світі. Опитування дасть змогу дізнатися про реакцію на відкриття істини її громадян. Пропонуємо нашим телеглядачам недавно відзнятий сюжет. Ми в Нью-Йорку, на розі 81-ї стріт і авеню Колумба. В картонному ящику спить літня місіс… — Хелло, мем! Час прокидатися. Вас вітає “Доброго ранку, Америко!” Відрекомендуйтесь, будь ласка, нашим телеглядачам. — Сейра Річардс, 75 років. — Дуже приємно, місіс Річардс. Отже, дорогі телеглядачі, на екранах наших телевізорів місіс Річардс. Дуже симпатична місіс. Вона неабияка оптимістка, адже не кожен зважиться вирушити на пошуки Щастя й Істини, як це робить вона, мандруючи містами і дорогами Америки. Хіба це не цікаве життя? Втім, у нас до місіс Річардс одне-єдине запитання. Скажіть, будь ласка, що ви думаєте про Істину? — Що я думаю про Істину? Її ніколи не було й не буде. Я вже давненько… — Спасибі, місіс Річардс. “Доброго ранку, Америко!” триває. Як ви щойно бачили й чули, навчена багатим життєвим досвідом людина стверджує, що Істини не існує. Однак побалакаємо ще з одним стопроцентним американцем. Ми й далі в Нью-Йорку. Біржа праці. Як вас звати, містер? — Стенлі Сміт, 39 років. П’ять років, як втратив роботу. — Чудово, містер Сміт! У такому разі ваша думка про існування Істини буде однією з найоб’єктивніших. — Істина — не що інше, як вигадка, що в більшості випадків належить урядові. Істина — це фікція! — Спасибі, містер Сміт. Ми все-таки віримо, що ви зміните думку, буцімто Істину вигадує уряд. Америка — вільна країна, і кожен творить Істину на свій смак, на свій розсуд. Сподіваємося, що на біржі праці ви знайдете свою Істину. Рано чи пізно. Гуд бай, містер Сміт!“Доброго ранку, Америко!” сьогодні привернула увагу наших глядачів — на телестудію без угаву дзвонять. — Алло, слухаю вас… Я, Деббі Холл, “Доброго ранку, Америко!”.Даруйте, з ким я розмовляю? О! Сам Фред Лірсон — “Великий Дракон” ку-клукс-клану. Дуже люб’язно з вашого боку, що ви подзвонили. Так ви стверджуєте, що Істина існує? Гм… І в чому вона полягає, на вашу думку? Зрозуміло. Ви стверджуєте, що в Америці розвелося надто багато чорномазих? І ще ви кажете, що дотримуєтесь принципу: “Люби Америку або забирайся геть!” Що ж, це цікава точка зору. її і справді можна вважати істинною. Ми вам вдячні, містер Лірсон. З ким я розмовляю? Редакція “Американського негра”? Бачите, корпорацію Ей-бі-сі цікавлять думки окремих громадян, а не, даруйте, офіційних, так би мовити, організацій. Отже, вибачайте… Так, це “Доброго ранку, Америко!” З ким маю честь розмовляти? Баптистський проповідник містер Філен з Айдахо? Раді чути. Отже, ви стверджуєте, що якби Істини не існувало, то людина повинна б її вигадати? Дуже слушна думка… Хвилинку… Нам зателефонував колишній помічник президента з питань національної безпеки. Він стверджує, що істинним є тільки те, що становить сферу життєвих інтересів СПІА. Повинен сказати, що мені особисто імпонує патріотизм екс-помічника. Оце й справді Істина! Справжня Істина по-американськи. Ви зі мною не згодні, професоре?.. Перепрошую. Ще один дзвінок. Так, це я — Деббі Холл, “Доброго ранку, Америко!” З ким я розмовляю? Томас Шорн, 9 років? Хелло, Том! Дуже радий, що ти зателефонував нам. Ей-бі-сі надзвичайно цікавить твоя думка. Ти кажеш, що Істина — це тато й мама, ліс і дерева, сонце й земля… Оригінально, надзвичайно оригінально. Спасибі. Томе, ти нам дуже допоміг. — Це знову я — Деббі Холл, корпорація Ей-бі-сі, “Доброго ранку, Америко!” Сьогодні я веду репортаж із Вашінгтона. Як ви вже знаєте, дорогі телеглядачі, з наших попередніх передач, Істина, синтезована в лабораторії професора Кінга, була відправлена в Білий дім для аналізу. Отже, ми з вами присутні на засіданні спеціальної комісії палати представників держдепартаменту, а також представників Пентагону і ЦРУ, які бесідують з професором Кінгом. Говорить голова комісії Френк Девіс. — Ми досконало вивчили отриману у вашій лабораторії субстанцію, яку ви, містер Кінг, називаєте Істиною. Більшість членів комісії так вважати не схильні. Тому ви повинні відповісти на деякі наші запитання. Коли були намічені зачатки Істини? — Минулого року. — Виходить, до цього дня Істини не існувало? — Річ у тім, що всезагальна Істина існувала завжди, однак відкрилася вона нам, ученим, лише того пам’ятного дня… — Якщо бути точним, то Істину відкрили навіть не ви, професоре, а ваш асистент. — Ви хочете сказати, що я приписав собі відкриття Істини? — Ні, цього ми не стверджуємо. Однак з формального погляду це відкриття пропагувати мали не ви. І, зрештою, ваш асистент має цілковите право подати на вас у суд. — Він цього ніколи не зробить. Стівен Росс — порядний хлопець. Справжній джентльмен, який добре знається на науковій етиці. — Однак нам стало відомо, що саме ваш асистент готує проти вас процес. Але це так, між іншим. Ви стверджуєте, що у вашій лабораторії тривають досліди над виявленням у кристалах Істини, так званої “Істини прихованої”. Це правда? — Ця проблема, в принципі, уже вирішена. — Кілька чисто методологічних питань. Ви ніколи не задумувалися над доцільністю ваших дослідів? Для чого ви розпочали експерименти? Можете відповісти? — Ні. — Чи цікавила вас технічна сторона застосування цього винаходу? — Якщо бути відвертим, то лише завдяки інтуїції ми досягли успіху… — Зрозуміло. Технічна сторона вас не цікавила. — Ні. — Чи можна описати вашу Істину теоретично? Чи цікавила вас громадська думка про неї? — Нічого певного про це сказати не можу. — А чи не помітили ви, що ця кристалічна Істина є лише ідеалізованим різновидом якоїсь іншої істини? — Ні. Але я переконаний, що Істина єдина. Бракує ще трохи часу, щоб довести це остаточно. Безперечно, тоді виникнуть інші проблеми… — Ось тут ви маєте рацію. І думати про це слід було набагато раніше. Поки що дякуємо. Ще кілька запитань до вас мають представники ФБР. — Будь ласка. — Чи не хворів у дитинстві професор на свинку й кір? — Мені не зовсім зрозуміле запитання. Як пов’язане воно з проблемою Істини? — Нехай містер Кінг вибачить нас, але це лише формальність. Професор повинен нас зрозуміти. Нічого не вдієш, служба. — Не хворів. Дитинство мав щасливе. — У нас більше немає запитань. Слово ще має голова комісії.
— Вивчивши ваші відповіді, містер Кінг, ми прийшли до таких висновків. Перше: відкриття Істини є випадковим, а це вже само по собі насторожує, тим більше, що природна субстанція в пробірці невідомого походження. Твердження вашої асистентки, нібито вона випадково загубила пробірку під столом, також не викликає довіри. Агентам ФБР вдалося встановити, що “Міс Америка” працює на закордонні фірми, рекламуючи італійські спагетті й швейцарські годинники. Отже, говорити про патріотизм міс Френсіс Дісс не доводиться. Друге: як ви самі стверджуєте, ваша Істина не може бути описана. Але ж об’єктивну Істину завжди можна сформалізувати — це минулого тижня довели вчені з Сан-Франціско. Ось найважливіший аргумент, що заперечує результати ваших дослідів. Якби, скажімо, вам вдалося створити такий собі синтезатор істин — істин дозованих, істин на всі смаки й уподобання, істин різної вартості, то наша сьогоднішня розмова мала б дещо інший характер. Втім, шанс у вас залишається… — Істина є одна! Чуєте? Вона існує… — Це знову я, Деббі Холл, Ей-бі-сі, “Доброго ранку, Америко!”. Перепрошуємо за невеличку паузу в нашій передачі. Як ви вже зрозуміли, наукове шарлатанство все ще процвітає серед певної категорії університетських учених. А жаль. У задумі винаходу Істини все-таки щось є… І як прекрасно, що існує телебачення, існує корпорація Ей-бі-сі, яка допомагає своїм телеглядачам хоч на мить повірити в існування Істини! Як кажуть італійці, якщо це й неправда, то добре придумано. Однак я дещо ухилився. “Доброго ранку, Америко!” триває. Сьогодні ми розкажемо вам про те, як Америка шукає Істину в Європі й Азії, в Африці та Латинській Америці. Отже, коротенькі відеосюжети з Сальвадору та Нікарагуа…
ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА
Сіре крило осені торкнулося сіцілійських стрімчаків, від чого острів став безбарвним і беззахисним. Журно квилили білосніжні чайки, немов передчуваючи небезпеку, що нависла над непокірним сусідом могутнього Риму. На скелястому підвищенні, яке зі сходу підступало до самого моря, розкинулося багатолюдне місто. Його стародавня частина, заснована ще фінікійцями, лежала на острові Ортигія, що тягнувся з півночі на південь, утворюючи східну межу великої гавані. З того, як по її плесу сновигали біреми, пентекотери, квадриреми, можна було догадатися: римський флот знов готується до приступу. Із суші долинали вигуки, лайка, бряжчала зброя, скрипіли вози. Табір обложників скидався на мурашник. Шикувалися когорти, маніпули, декурії і центурії. Від Сіракуз вітер доносив запах смаженої баранини, який дратував зголоднілих римлян. Чути було, як обложені виспівували веселих пісень — славили Аполлонову сестру Артеміду. Свято богині мисливства та покровительки звірів збіглося з другою річницею війни проти Риму. Його легіони нічого не могли вдіяти проти сіцилійського міста-держави. Упевнені в безпеці, сіракузці вшановували свого героя — мудрого Архімеда. Всі знали: якщо він у місті, ніхто не може їм загрожувати. І хоча той умовляв припинити недоречні веселощі, однак його не слухали. У зажурі полишив Архімед храм Зевса. Чи ж усе зробив для оборони Сіракуз? За його порадою в міській стіні пробили бійниці, через які захисники випускали снаряди. Вчений велів зробити метальні механізми, що жбурляли на римські кораблі важкі камені. На зубцях стіни встановили довжелезні важелі із залізними гаками, якими спритно зачіпляли і перевертали ворожі судна. Так тривало протягом двох років облоги. Проте сіракузці передчасно заспокоїлися. Римляни надто підступні і не поминуть нагоди розправитись із союзником Карфагена. Тим паче, що їхній полководець Клавдій Марцелл — не безталанний. Завойовників міг би спинити хіба що останній Архімедів винахід — сонячна колісниця. Інтуїція підказувала вченому, що лише така машина завдасть нищівної поразки зарозумілим латинянам. Однак цього разу мойри — богині людської долі — відвернулися од Архімеда. Пізно заволодів він секретом дивовижного сплаву феруму-заліза і “каменя Геркулеса”. Коли винахід був уже втілений у дерево, залізо і бронзу, а затим випробуваний, сонячної днини Ори — богині пір року — зачинили небесну браму. І Архімед не міг застосувати свій витвір. А сонячна колісниця таки й справді могла повернути події на користь сіракузців. Архімеду пригадалося: майстри, які слухняно виконували його розпорядження, з переляку попадали ниць, коли машина ожила. Загуркотіло, загуло, зарипіло — і сталося чудо: схожа на віз, але значно більша, сонячна колісниця рушила вперед. Швидше й швидше котилася химера, якою керував Архімед. А позаду нього сферичні дзеркала збирали в один пучок сонячні промені і посилали їх всередину дерев’яного ящика. Іржали коні, злякано сахаючись дива, яке, набираючи швидкості, котилося вулицею… Сьогодні ж він, Архімед, наказав знищити сонячну колісницю. Вона вже не знадобиться захисникам Сіракуз. Натомість її могли захопити римляни, які не вміли виготовити аналогічної машини (секрет сплаву найважливішої деталі — колеса-ротора — знав лише Архімед). Раптом Архімед згадав про море. Як він забув про нього раніше! Адже сонячну колісницю можна застосувати і на кораблі. Тоді сонячний вітрильник легко долатиме морські простори! І не Еол — бог вітру — штовхатиме його в чужодальні краї, а осяйний Геліос вдихне в нього часточку свого життя. Окрилений новою ідеєю, Архімед заспішив додому, аби зробити конкретні розрахунки. При вході в будинок, де жив учений, стояв на чатах його вірний слуга-вільновідпущений Неоклід. Колишній раб стримано вклонився, вітаючи господаря. Помітивши стурбований погляд слуги, Архімед запитав: — Щось сталося? — Це ти послав Люція Антонія за сонячною колісницею? Архімед заперечливо похитав головою. — Я так і гадав. Твій учень хотів пошити мене в дурні. Коли ж зрозумів, що ошуканство не вдалося, запропонував гроші. І я відлупцював його. Шкода, не зміг затримати — утік, клятий. — Треба розшукати цього негідника! Чому він хотів заволодіти колісницею? …Сутінки впали на місто. Відблиски вогню, що палав у печі, витанцьовували на стінах химерний танок, перестрибували з бронзових коробок для книг на шкіряні футляри з папірусами і пергаментами. У кімнаті, де працював Архімед, було два столи: менший, з нубійського мармуру, стояв посеред кімнати; масивніший, з казімійського дуба, — уздовж стіни, під вікном. На ньому покоївся невеликий дерев’яний ящик. То була діюча модель сонячної колісниці, якою намагався заволодіти учень Архімеда — Люцій Антоній. На передній грані, під горішнім ребром, тьмянів невеликий прямокутний отвір. З лівої грані виступала бронзова вісь із закріпленим точилом. Вчений дістав з полиці масляний світильник і ч підійшов до печі, аби запалити його. Потому підніс язичок вогню до отвору в ящику. І сталося диво: вал, а з ним точило почали обертатися, сповнюючи кімнату розміреним гудінням. Архімед вслухався, як поступово завмирає рух механізму. За мить він уже розібрав дерев’яну обшивку і пожбурив її в піч. На столі лишилася внутрішня конструкція колісниці — кам’яна опора, через отвір якої проходив бронзовий вал з посадженим колесом-ротором. Нижня частина ротора занурена в керамічну посудину з водою. Окрім цього, на опорі кріпився прямокутної форми “камінь Геркулеса”. Необізнаному важко повірити, що подібна система здатна рухатися. Коли верхня частина ротора нагрівалася, а нижня охолоджувалася водою, колесо починало обертатись… Не одразу Архімедові вдалося приборкати сонячні промені. Однак спливло багато літ, поки вдалося знайти точку розташування, визначити вагу “каменя” і залізних кілець, аби останні висіли в повітрі, утримуючись лише взаємним притяганням. Гієрон, сіракузький цар, перед смертю, уздрівши винахід, звелів Архімедові створити нове диво — розмістити залізну статую Артеміди в повітрі при вході до храму. Довго розшукував підхожий “камінь Геркулеса”. І нарешті Архімед спробував виготовити потрібної сили “особливий камінь”, сплавляючи його різновиди на кшталт виготовлення кераміки. Один із таких сплавів несподівано набув дивовижних властивостей: при нагріванні поводився, як звичайне залізо-ферум, а при охолодженні притягував до себе залізні речі, мов будь-який “камінь Геркулеса”. Як і тоді, коли Архімед установив, чи не підмішав золотар срібла в золоту корону царя Гієрона (купаючись у ванні, несподівано збагнув: занурене тіло витіснить стільки води, скільки має власного об’єму), він удруге вигукнув: “Еврика!” Справді, чому б не виготовити колесо із такого сплаву? — Люцій Антоній наче крізь землю провалився! — роздуми вченого перервав Неоклід. — Цього я й боявся, — мовив Архімед. — Колісницю треба знищити. Розбий її і кинь у вогонь. — Ти жартуєш, Архімеде?! — сахнувся Неоклід. — Ні. Бо Люцій Антоній пішов на обман, аби заволодіти моделлю. Архімед того не бачив, як слуга тінню вислизнув з кімнати. Присівши навпочіпки, вчений малював крейдою на підлозі різного діаметра кола, лише йому одному зрозумілі конструкції — проекти майбутніх сонячних вітрильників… Світало. З моря повіяло холодом. Пронизливий вітер змушував легіонерів кутатися в короткі плащі. Кляті Сіракузи! Нічого, римляни ще покажуть їм свою силу. Вони з нетерпінням чекали наказу виступати. Найзухваліший і найздібніший римський вояк Клавдій Марцелл також чекав — вивідувачів. І от настав довгожданий день. Клавдій вийшов із намету, щоб хоч трохи відігнати сон. Аби все було гаразд — відіспиться в Сіракузах. Сьогодні Вікторія на боці римських легіонерів, які приборкають місто. Птахи віщують перемогу. Установити слабкі місця в обороні Сіракуз обложникам допоміг перебіжчик Люцій Антоній, котрий назвався учнем Архімеда. Від нього Марцелл дізнався і про дивовижну сонячну колісницю геніального сіракузця. Хоча принципу її роботи Люцій Антоній не знав. Архімед навіть своїм найближчим учням не відкрив секрет особливого сплаву — основу незвичайної конструкції. На думку зрадника, машина могла будь-кого зробити володарем світу. Усе зваживши, Клавдій наказав повісити Люція Антонія, щоб звістка про нову зброю обложених не викликала паніки серед легіонерів. Він добре пам’ятав той день, коли сіракузці спалили римський флот. Од сонячного світла, що відбивало багато спеціальних дзеркал, спочатку спалахнули вітрила, потім снасті, просмолені канати… Від Архімеда можна всього сподіватися. Ні, Клавдій не доповідатиме сенатові про новий винахід ученого. Він сам спробує скористатися цією таємничою зброєю. Тому Марцелл і послав найспритніших своїх вивідувачів до табору обложених, наказавши будь-що натрапити на слід сонячної колісниці. Але жоден розвідник не повернувся — сіракузці їх схопили. Далі зволікати не можна! Що ж, хай начуваються! Вікторія і Юпітер, допоможіть нащадкам Ромула і Рема! З криками і погрозами військо рушило в наступ. Вивідавши од Люція Антонія слабкі місця і скориставшись тим, що сіракузькі вартові також брали участь у святі Артеміди, римляни швидко захопили місто. Клавдій Марцелл у супроводі охорони рушив до будинку знаменитого ученого — Архімеда виявили вояки з Аврелієвого легіону. Вони доповіли, що ніяких слідів дивовижних машин в домі сіракузця немає. Лише в печі лежало якесь залізяччя. Вислухавши не зовсім втішну звістку, Клавдій наказав своїм охоронцям одвести Архімеда до його господи. …У світлицю найдостойнішого мешканця поверженого міста увійшов ватажок римського війська. Спинився, роззирнувся. І наказав усім вибратися звідси геть. Лишившись із старим віч-на-віч, погордливо мовив: — Сіракузи впали, Архімеде. — Ти прийшов про це мене повідомити? — вчений насмішкувато зиркнув на полководця. — Будьмо відверті, Архімеде. Сіракузам уже ніщо не допоможе. Навіть твій останній винахід. Горе переможеним! — Так, горе переможеним… — сумно сказав учений. — Горе всім, хто не римлянин… — Що вдієш? Війна не забавка для дітей. — Облиш, Марцелле. Невже ти гадаєш, що я відкрию в тобі невизнаного філософа чи покровителя наук? Ти ж не для того завітав до мене? — Мене цікавить твій останній винахід. Я знаю: з його допомогою можна заволодіти світом. Архімед голосно засміявся. — Заволодіти світом?! Ручаюся: цю нісенітницю наплів тобі Люцій Антоній — мій колишній учень, ганебний зрадник. Тож запам’ятай, — голос елліна став суворим, — світом ще ніхто не володів і ніколи не володітиме. Це протиприродно. Моя машина, можливо, і допомогла б вистояти сіракузцям проти численних ворогів. Хтозна. Але я велів знищити її. — Мені вже доповіли, — Клавдій нервувався. — Цікаво, з яких міркувань ти взявся за цю справу? — Так необхідно було моєму місту. — У Римі ти почуватимешся спокійніше… — О-о! В Римі уміють цінувати розум… — Архімед відверто глузував. — Бачу, не хочеш стати на бік наймогутнішої держави світу? — спаленів Марцелл. — Я знаю: йти проти Риму означає смерть… — Не для всіх, — трохи охолов полководець. — Очевидно, це не стосується тих, хто дуже потрібен вам? Поки що мене оберігає мій винахід. Але знай: Архімед не стане відкуплятися од смерті. Навіть бути нейтральним до Риму означає служити його славі і могутності. Це суперечить моїм принципам. Але досить розмов. Я зайнятий серйозною справою. Здавалося, Архімед забув про все на світі, схилився над колами, накресленими крейдою на підлозі. У нестерпній люті Марцелл вибіг з будинку. Оглянувся довкруж — горіли Сіракузи. Чорні клуби їдкого диму заволокли небо. Звідусіль доносилися крики й зойки. До Клавдія підбіг Квінт Луцерій — один з тих, хто полонив Архімеда, і запитав, що робити з ученим. Полководець промовчав. Наступного дня Марцеллові повідомили: Архімед загинув… Це сталося 22 століття тому — Сіракузи впали восени 212 року до нашої ери. За найпоширенішою версією, винуватцем смерті Архімеда був римський легіонер, який вдерся до його будинку. Історики стверджують: знаменитий грек при цьому встиг тільки вигукнути: “Не чіпай мої кола!” Геніальні винаходи завжди прості. Таким був і забутий Архімедів винахід. Нині важко судити, який сплав вдалося одержати вченому. Може, якийсь особливий різновид фериту. У цих хімічних сполуках окису заліза з окислами інших металів поєднується висока намагніченість і напівпровідникова або діелектрична властивості, завдяки чому вони широко застосовуються в радіотехніці, в електроннообчислювальних машинах. Отож, можливо, сонячна колісниця Архімеда буде винайдена людством вдруге.ЗОРЯНА СИМФОНІЯ
Я частенько заходив у цей магазин, що усамітнився неподалік Ринкової площі у старовинному будинку, в темно-сіру стіну якого була вмурована чавунна плита з написом: “Пам’ятник архітектури XVI століття”. Чого тільки не було тут… Троє метких посередників між товаром і покупцями неугавно снували за прилавком, нагадуючи бригаду чарівників, яка може вдовольнити будь-яку забаганку клієнта. Того дня, повертаючись з роботи, я за звичкою заглянув до магазину, трохи довше, ніж вартувало, затримав погляд на одному з виставлених на продаж предметів і мало не став власником “Ремінгтона” першого випуску — 1874 року. — Апарат у зразковому стані, — замуркотів опецькуватий чарівник. — Як знати, можливо, саме на ній друкував Марк Твен. Придбайте, б’юсь об заклад — не пожалкуєте. Миттю осідлаєте Пегаса (Вацек — так звали товстуна — знав, що я трохи пописую). Знаєте, цей веселун-американець був перший, хто приніс у видавництво друкований текст рукопису… — І все-таки хотів би придбати платівку, що лежить біля цього нестаріючого чуда техніки, — ухильно мовив я, киваючи в бік диска-гіганта. Як і належить, Вацек нічим не виказав своєї невдоволеності, вмент виконав прохання. В руках моїх була платівка. Конверт привернув увагу відмінним поліграфічним виконанням: на тлі чорного мороку Всесвіту, поцяткованого жовтими крапинками-зорями, одна з яких яріла червоною плямою, дисонуючи з загальним фоном, завис химерний космічний корабель, на якому з успіхом міг би подорожувати до селенітів один з героїв Уеллса — містер Кейвор. Отож я мав чудову нагоду зробити новорічний подарунок Сашкові, який віддавна збирав платівки. Він — музикознавець і піаніст, мав чималу колекцію творів класиків, сучасної естради. Щось підказувало мені, що ця платівка припаде йому до вподоби. Прослуховувати її не став, покладаючись на авторитет “коміса”. Я тупцював на трамвайній зупинці, названій по імені старовинної площі Ринковою, і зачаровано спостерігав за веселим миготінням передсвяткової реклами. Куцим сподіванням скористатися послугами одного з найдавніших репрезентантів громадського транспорту надходив край. З вежі ратуші зірвались і попливли морозним повітрям тужливі удари старовинного годинника. Я рефлексивно підвів голову. Прожектор вихопив циферблат, поділений стрілками по вертикалі навпіл. Чекати було марно, і я поплентався додому. За вікном шаленіла хурделиця. Сашка, з яким ми повинні були узгодити остаточні подробиці новорічного вечора, іде не було. Повечерявши, вирішив розважитися прослуховуванням купленої платівки. Модернізований передостаннім десятиліттям двадцятого віку, винахід братів Пате стереопрогравач “Фенікс” був увімкнутий. Голка звукознімача несміливо торкнулась першої борозенки. Полилася мелодія… Щось давно забуте ворухнулося в моїй свідомості, може, навіть десь на дні генної пам’яті; калейдоскоп незвичних, раніше незнаних асоціацій, які ґвалтовно дисонували з уже баченим і пережитим. Ніби за помахом чарівної палички, спалахнули міріади далеких сонць. Зграйки світлових фантомів, схожі на дивовижних космічних істот, закружляли у химерному танку. Сліпучо-яскраві виблиски, райдужні переливи вигадливих па розітнули пітьму, примусивши її пульсувати, променитися холодним свіченням, яке поступово тепліло, оживало… Дивовижний симбіоз чуттів охопив мене. Породжені в глибинах свідомості, емоції пінявили хвилюванням і бентежністю, іскрилися радістю, тьмяніли смутком. Найменші порухи душі сягнули розмірів велетенських хвиль. На їх гребенях застигло моє заворожене єство. Але так тривало лише мить. Бо наступної, зірвавшись із стрімкого вершечка, я поринув у безодню видив, породжених виром звуків. І коли вже готувався розчинитися, щезнути в ньому, реальність знову нагадала про себе. Що діється зі мною? Хто вичаклував таке диво? Хтось невидимий і незримий диригує думками, бажаннями, настроєм, емоціями; надвладна сила полонила середньостатистичного землянина…Яка химерна музика! Мої думки хаотичні і дискретні. Вони розпачливо блукають мозком, крадькома снують, наполохані захоплюючою дивиною, метушаться, зливаються в суцільний спектр і, не знаходячи лазівки до реальності, щезають… Однак лише на мить, бо на їх місці постають інші, щойно народжені, ще химерніші, загадковіші. Щось незбагненне чиниться довкруж. Все переплуталось… Які химерні звуки! Вони громадяться, обростають ірреальними деталями, нанизують на незриму голку — фантастичний міст єднання світів: земного і чогось далекого, незнаного. Хтось могутній і досконалий прагне контакту, жадає оповісти, повідомити про себе… Звуки породжували реальні до болю образи далеких світів, які ставали чимраз ближчими і ріднішими. О ні! Це не було вторинне навіювання уже знаних образів. Дивна музика приглушила і звела нанівець раціональне світосприйняття. Натомість запропонувала щось захоплююче і притягальне. Кому підвладні ці звуки? Що коїться зі мною?.. Я мандрую Першошляхом далеких загадкових світів, що палахкотять ген-ген у зоряних безоднях. Холодне полум’я Пітьми… Чорне Безгоміння. Хто породив його: крижане, моторошне, підступне, в якому причаїлася предковічна загадка Життя? Але саме в цій Пітьмі, у цьому Мороці таїться ЩОСЬ НЕЗБАГНЕННЕ, осягнути яке прагне Розум. Чорне Безгоміння — лише епітет безконечного організму, що існує вічно і якого ніколи не торкнеться лиховісна тінь Безвісті. Міріади пломеніючих сонць і зірок, постаті довкруж них, чарівні оази життя, хоча й здебільш позбавлені носіїв Розуму, примушують гігантський організм пульсувати, нуртувати, горіти у невтомному ритмі Творення. …Космічний Скакун, Впокорювач Пітьми і Простору мчить неторованим шляхом. Його торкаються скептичні погляди жовтих зіниць міріадів світил, які, втім, заздрять його Вершникам, що пізнають Сокровенне. Залога Корабля: Командир, Навігатор, Механік і я — Опікун. Саме мені належить стежити за самопочуттям Вершників, піклуватися про них. Саме мені доводиться допомагати Командирові скрашувати одноманітність Подорожі, допомагати переборювати підступи вселенських Таємниць, оминати наготовані пульсарами і туманностями пастки, стерегтися чорних дір і вибухів наднових… Вторувавши нащадкам Першошлях до Голубої планети, ми вертали до рідної домівки. Далеко позаду залишилася прекрасна оаза Розуму, який спинався, тягся до невеличкого жовтого світила, робив перші спроби самопізнання. Незвичний і водночас такий прекрасний світ… Розум лише пробуджувався на крихітному острівці життя, котрий ніжно голубили золотисті промені світила. Ставши мимовільними свідками народження Інтелекту в німому воланні Ночі серед холодного полум’я Пітьми, ми дали слово, що донесемо одноплемінникам розповідь про тих, кого зустріли на шляху Пізнання. …Ми стояли перед Командиром, здивовані несподіваним викликом. Не зронивши жодного слова, він увімкнув Обсерватор. По центру сфероїдного екрана розтікалася червона пляма: майже по курсу народжувалося нове світило. Сліпе, байдуже до всіх. Навіть до Пітьми. Але минав час, і воно, щасливе своєю появою серед чорного Безгоміння, простягало промені-мацаки, вітаючись з Безмежжям. Але не лише вітання несли ці промені, було в них і лихо для тих, хто траплявся на їхньому шляху. Мов знавіснілі, убивчі промені мчали до Голубої планети. Байдуже переморгувалися зорі. Ще одна загадка Безгоміння. Жорстока і підступна, яка означала смерть для прекрасної оази Всесвіту, загин усього живого в ній, кінець розумного начала. — Зневага до Життя і Розуму мусить бути покарана, — наш вірний Наставник пильно дивився на підлеглих. — Навіть коли доведеться заплатити дорогою ціною… Ми були готові до цього. Крім нас, не було кому стати на перешкоді смертельній небезпеці, що загрожувала посестрі. Всі, як один, виказали свою згоду стати на герць з Підступом і Небезпекою. …Навігатор проклав новий курс. Механік зробив усе необхідне, щоб Корабель зміг захистити своїм громаддям Голубу планету. Командир віддавав чіткі, розважливі накази. Мені належало покинути Корабель. І я покинув його. Опікун повинен турбуватися, щоб пам’ять про Вершників, Впокорювачів Безгоміння донести іншим. Я полишив Корабель, все ще не вірячи, що залишаюсь єдиним свідком того, як Безгоміння поглинає часточку Розуму, часточку мене самого. Десь далеко-далеко голубіло Життя… Сліпучо-вогняний спалах. В моїх очах потьмарилося. Я інстинктивно затулив руками обличчя… Нестерпне відчуття самотності заповзло у серце… Мірно обертається платівка. “Шурх, шурх” — невдоволено скаржиться голка, виписуючи концентричні кола (у “Фенікса” був поламаний автостоп). Я підвівся і, перехилившись через стіл, вимкнув звукознімач. З подивом відзначив, що продовжую жити в далекому світі. Відблиски пережитого продовжували палахкотіти в моїй свідомості. Тамуючи хвилювання, вдруге поставив голку. Із стереогучномовців бризнули акорди багатоголосої мелодії. Це була інша музика. Зовсім не ТА… Мій слуховий апарат розрізняв доволі пристойний різновид “диско”. Сучасна інструментальна обробка. Багата акустична палітра, несподівані звукові ефекти, пронизливі дисонанси, синтезовані електронною апаратурою. Я взяв до рук платівку. Нічого особливого. Звичайний диск-гігант. Щоправда, на кружальцях паперових наклейок жодної інформації про твір, його виконавців. Лиш невеличкий напис: “Метагалактика”. Того ж вечора у програмі “Час” була передана інформація: “Найбільші обсерваторії світу зафіксували в сузір’ї Стрільця появу нового джерела жорстокого, раніше невідомого випромінювання. Незрозумілим видається різке зменшення інтенсивності випромінювання в напрямку Сонячної системи”. Одразу ж після цього повідомлення на екрані було показане знане ще зі школи сузір’я. Кружечком було позначене джерело випромінювання. Мене немов обпалило: точнісінько таке зображення зоряного неба було на конверті!.. Мені так і не вдалося довідатися, хто здав платівку до комісійного магазину. Навіть Вацек дивувався, що серед паперів у бухгалтерії немає жодної квитанції на цей предмет. Я постійно запитую себе: чому мені більше не вдається почути ТУ музику? Можливо, життя з його щоденними клопотами зробило мене ІНШИМ? І коли я опускав голку звукознімача на чорний диск, мною керувало і керує вже ЩОСЬ ІНШЕ, приземлене. Можливо, я і справді уже не ТОЙ, не здатний почути незвичне у звичному?.. Вочевидь, тоді, першого разу, мною керувало ЩОСЬ ІНШЕ, чого я й сам не завважив. Важко сказати… Для певного настрою потрібна відповідна музика. Це, як мовиться, незаперечний факт. Ще в сиву давнину музику використовували як засіб лікування та й нині все частіше повертаються до цього методу оздоровлення душі людської. Описати музику логічними поняттями, якими керує раціональна наука, неможливо. Принаймні поки що. Закони соціально-лінгвістичної психології несповідимі. Музику можна зрозуміти лише на основі власних переживань. Стародавні римляни казали: “Усяке мистецтво — це наслідування природи”. Справді, вдосконалені людиною її звуконаслідувальні елементи створили новий різновид мистецтва — музику. Саме музика, оминувши слово, або, як кажуть спеціалісти, другу сигнальну систему, впливає практично на кожну людину. В цьому, зрештою, немає нічого дивного. Бо мистецтво — це й є сприйняття життя як найбільшого чуда. І байдуже, де воно буяє — на Землі чи в глибинах Космосу. Я так гадаю.
СЛІД МНЕМОЗІНИ
Стрімкі сутінки південної ночі впали на місто, лягли на зелені води затоки, де непорушно, мов поснулі Левіафани, завмерли кораблі. Прибережний пагорб, вкритий храмами і незчисленними колонами, які віками споруджувалися на честь богів і героїв, здавалося, з останніх сил тягнувся до затухаючого неба. Позолота чудових скульптур вловлювала мерехтливі відблиски збігаючого дня, від чого місто нагадувало велетенську істоту, що дихає сонячними променями… Вулиці Александрії п’ятьма терасами спускалися до берега, вздовж якого зміїлася вимощена керамікою широка дорога. Перетнувши верхнє плато на самісінькому його вершечку, вона впиралася в обнесений високою кам’яною стіною міський центр — Брухейон — колишню резиденцію Птоломеїв, в якій нині перебував разом із своїм почтом єпископ александрійський Кирило. Неподалік підносився скорботний храм Посейдона, що приречено чекав близької і ганебної для нього висвяти у нову віру. Обабіч білосніжними колонами бовваніла усипальниця Александра Великого, засновника міста. Поруч примостився театр, з верхніх сидінь якого можна було побачити розкішний палац і пристань на острові Антиродос. Але все перевершував заснований першим імператором династії Птоломеїв Аммонієм Саксом Мусейон — біломармурове чудо, останній притулок античного любомудрія і вченості. В його стінах жили і працювали Ератосфен, Феокріт, Філон, Папп, Плотін… Саме тут неспішливо ступав піщаними доріжками мудрий Евклід, старанно вимальовував на воскових дощечках геометричні фігури, доводив свої знамениті теореми. Саме тут містилася славетна Александрійська бібліотека, яка робила місту честь і славу. Рівних їй не було у чужодальних краях. Навіть зібрання сувоїв Атталідів з Пергаму знайшло пристановище саме в місті македонського завойовника — єдиній опорі гинучого язичества. Трохи далі виднілись руїни Серапеуму — храму язичеського божества Серапіса, зруйнованого ошалілим натовпом християн за напученням єпископа Феофіла — дядька Кирила Александрійського. Про велич і багатство цього храму нагадувала лише колонада з червоного асуанського граніту, що криваво палала у променях втомленого свічада. …Будинок префекта Ореста знаходився неподалік руїн храму. На Гієроклове запитання, чи вдома господар, слуги відповіли, що префект буде не раніше початку другої нічної сторожі. Не знаючи, що чинити, юнак поволі рушив кам’яною терасою вниз, до моря. Губився у здогадах. Навіщо міг знадобитися префекту? Чим міг йому прислужитися? На майдані, що вкляк при самісінькій воді, з ранку до пізньої ночі не вщухав різномовний гамір. Наодинці, юрбами невгавно снували мореплавці, купці, вояки, ремісники, корабели. Куди не кинь оком, тіснилися височенні гори заморських товарів, і сила-силенна корзин, тюків, мішків знаходила пристановище навіть серед мармурових портиків будинків патриціїв і негоціантів. Мовчазні, немов чимось наполохані, древні статуї, величні святилища колишніх всевладних богів, з сумом і розгубленістю споглядали на це гурмище. Вулицями пересиченої багатством і непомірними розкошами Александрії вешталося щораз більше зграй монахів-фанатиків, котрі шукали найменшої нагоди проявити непогамовну любов до християнського бога. Дедалі частіше спалахували криваві бійки між прихильниками нової віри і ревнителями старих обрядів. Уподобавши привілля монашого життя, беспутні покидьки горою обстоювали прийшлого месію з Назарету. …В сліпучо-білому мармурі святилища знань — Мусейоні, відходячи до сну, хлюпотіло сонце. З цього місця завше можна було розгледіти море і саме місто, яке пізнього вечора міниться од білосніжного до лазурового, від рожевого до сірого кольорів. Западав теплий південний вечір. На острові Фарос на вершині маяка спалахнув, все сильніше розгоряючись, вогонь. Сфокусоване ввігнутими відбивачами з полірованого граніту полум’я від сухих пальмових гілок полетіло на поміч мореплавцям, що спішили до славетної Александрії… До настання другої нічної сторожі часу було вдосталь, і Гієрокл найперш порішив втамувати голод і заразом обмислити можливі наслідки побачення з префектом Орестом. Юнак завернув до харчівні, що удатно примостилася неподалік осідку гончарів у колишньому храмі усіма забутого древнього божества. Казали, що колись у цьому храмі легіонери Діоклетіана тримали коней. Звідси й справді тхнуло чимось таким, що вмент забивало памороки. Але кульгавий Феодосій з Пелопоннесу справно пригощав смачними стравами та напоями мореплавців і мандрівників, тож завсідників у цьому немилосердно закіптюженому просторому приміщенні не бракувало. Посередині зали палало багаття. Господар — опецькуватий, похмурий і заклопотаний, зарослий по самісінькі очі густою чорною бородою грек — вкупі з трьома фракійцями порався біля вогню, на якому смажилось двійко баранів. Часом він незлостиво погримував на слуг, котрі, на його думку, не були достатньо меткі. Дружина Феодосія — висока, опасиста македонка — спритно розливала густе корінфське вино у кубки та чаші, при потребі розбавляючи його водою з гідрії. Втім, мало хто годився на цей древній еллінський звичай, за яким вважалося поганою ознакою пити вино нерозбавленим. Пошукавши очима вільне місце, Гієрокл угледів незайнятий стілець поруч з грубо обтесаною кам’яною брилою, котра, вочевидь, у минулому могла служити жертовником. За цим своєрідним столом, обіпершись на вичовгану поверхню голими ліктями, що стирчали з подертої ряси, сидів червонопикий монах, злостиво подивляючись на невгавно прибуваючий люд. Гієроклову появу слуга господній зустрів стримано. Мовчки перехилив у зарослий неохайною, розкуйовдженою бородою писок по вінця наповнений келих. Вдоволено заплющив маленькі, масні, схожі на поросячі, очиці, дослухаючись, як булькає смаковите вино, заповнюючи бездонне черево. Погодя розплющив очі й підозріло вшпинився в Гієрокла. Похмуро кинув: — Ти хто — язичник? Сьогодні у Феодосія надто багато язичників. Подумавши, додав: — Однак мені здається, що ти не вкінець зіпсований поганин. Як знати, можливо, ще дасишся навернути себе на справжню віру. Сідай. Гієрокл мовчки всівся поруч з монахом, в якому безпомильно впізнав одного з константинопольських зайд, котрі мало не щодень прибували до Александрії зміцнювати Христове вчення. Ці пройдисвіти не гребували будь-якими засобами, що вели до мети. Вони справно відробляли харчі єпископа Кирила, який конче хотів зробити Александрію християнською. Наступник і родич Феофіла не цурався найпідлотніших методів, прагнучи беззастережно правити містом. Проживши п’ять років у Сахарі пустельником-відлюдником, він фанатично насаджував нову віру. Забороняв будь-які розваги. Тільки церква і молитва повинні були стати єдиною розрадою людській дуті та розуму. Амоній, — так звали монаха, — взявся переконувати Гієрокла у всесильності та всемогутності Всевишнього, який дарує вічне блаженство будь-кому, хто дотримується вчення його учня — мудрого й смиренного назаретянина. Вино таки робило свою справу. З кожним ковтком монах п’янів, язик його здерев’янів, зробився неслухняним. Амоній плів найбезглуздіші нісенітниці. За його словами, незаперечні істини існують лише в священному писанні і уповні можна довіряти лише одкровенням Луки, Матфея та їм подібних вірних учнів Христових. Або ж такому вірному і безпомильному ревнителю справжньої віри, як єпископ Кирило. Коли ж Гієрокл обережно висловив сумнів у справедливості тверджень Амонія, монах вмент протверезів. Очі його налилися кров’ю, бичачий карк набряк. Скидався цієї миті на розлючену тварину. — Не кощунствуй, язичнику, — просичав. — Всевишній уже підняв десницю. Горе грішникам і тим, хто не хоче скоритися. Зваж гарненько. Ти ще можеш порятуватися. Криво всміхаючись, по-змовницьки нахилився до Гієрокла і, бризкаючи слиною, злостиво мовив: — Клятій александрійській язиччиці, що підбурює чернь, небавом прийде кінець. Не сьогодні-завтра Гіпатія переступить поріг обителі Вельзевула. Ніхто вже не порятує її. Ха! Цій гріховодниці забракло глузду прийняти Христове вчення. Натомість вона продовжує збирати у своєму домі христопродавців і втовкмачувати їм грішні мислі. Всевишній довго терпів таку насмішку, але його доброта теж не безконечна. Цю розумницю давно слід було приструнити! Вона найперша подає приклад непокори. Монах раптом вмовк, сполохавшись, що вибовкав зайве. Сторожко дивився на Гієрокла, немов сподівався розпізнати хід його думок. Але даремно. Молодий еллін скам’яніло позирав на вогонь. В голові його роїлись уривчасті думки. Ніяк не міг зосередитись. Невже почуте правда? Страшний здогад обпалив Гієрокла, боляче зачепив серце, яке розпачливо затріпотіло. Невже Учительці загрожує небезпека? Чи не тому хотів його бачити префект Орест? Певно, на обличчі Гієрокла відбилося внутрішнє хвилювання, бо Амоній підозріло втявся палаючими очима у співрозмовника. — А ти, бува, не наслухався цієї блудниці? Якщо так — тоді начувайся! Гієрокл силувано всміхнувся. Заперечно похитав головою. Монах, здавалося, заспокоївся і притишено мовив: — Твоє щастя, язичнику. Вже ніхто і ніщо не порятує проклятої богом. Пекельні муки чекають її. Зареготав. Несподівано урвавши сатанинський сміх, погрозливо мовив: — Замкни вуста і забудь усе, що чув… Лиховісним вогнем спалахнули очі фанатика. Гієрокл мимовільно здригнувся. Такий і справді піде на все. Але хіба він, Гієрокл, мовчатиме?* * *
Префект Орест давно прочув про небезпеку, що чорною хмарою нависла над його вірним дорадником. Він попередив славну Гіпатію про підступні заміри єпископа Кирила і благав чимскоріш полишити Александрію. Він також би рушив з нею світ за очі з цього ошалілого міста… І Орест, цей мужній, сильний чоловік, розповів Гієроклу, що давно кохає чарівну жінку, справжню “перлину мудрості”. Понад усе хотів мати її за дружину. Але… вінець своїх мрій Гіпатія бачила лише у філософському покликанні. І річ не в честолюбстві чи марнославстві, про яке бовкали заздрісники. Дочка славного Теона направду була посестрою Істини, справжнім дитям Природи, яку прагнула осягнути, осмислити. Єдина жінка поміж, поважаних мужів Александрійського магістрату! Але навіть сивочолі старці пройнялися повагою до її гострого і гнучкого розуму. І нікого, окрім ворогів, не дивувало, чому саме її, а не когось іншого префект покликав у дорадники. Три літа тому, по смерті єпископа александрійського Феофіла, це місце посів його племінник Кирило. Такий же заклятий ворог усього еллінського і язичеського. Він і не приховував своєї нетерпимості до Гіпатії-філософа. Іноді потай, а частіше відкрито боровся проти магістрату. Домагався цілковитої, беззастережної влади над містом. Але не просто було здолати префекта Ореста й мужню жінку. її не лякали погрози. Лестощі й загравання також були безсилі. Гіпатією захоплювались усі. Навіть вороги. Звичайні люди і умудрені житейським досвідом учені мужі натовпом сунули до Мусейону, коли з мовниці виступала Гіпатія. Вона рівно говорила з усіма. Чи то з багатолюдним натовпом просто на вулиці, чи з численними учнями в своєму будинку. З усіма, хто хотів осягнути невідоме, довідатися більше, вона щедро ділилася знаннями. Зарозумілий і пихатий Кирило не міг пробачити Гіпатії її розуму, щирості до простолюду, а чине найбільше його дратувала довіра і повага до неї магістрату, який церква хотіла прибрати до рук. За очі називав Гіпатію “духовною дочкою Юліана Відступника”. — Вона надто щира і добросердна, Гієрокле, — важко мовив Орест. — Тому і не йме віри нечуваній підлоті, що шириться довкруж. І тут же, ніби сумніваючись у своїх словах, вголос запитав, ні до кого не звертаючись: — А може, й справді Гіпатія не хоче рятунку?.. — Не вірю, що Гіпатія змирилася з долею, — поривчасто, але якось розгублено мовив Гієрокл. — Ти так вважаєш? — немов прокидаючись з дрімоти, спроквола озвався префект. — Як знати, можливо, Гіпатія послухає тебе. Тим більше, що ти на власні вуха чув п’яні похваляння й погрози цього вошивця Амонія. Так… Єпископ александрійський виявився меткішим, ніж я вважав. Ці покидьки баритися не будуть… Запала тягуча мовчанка. Гієрокл не зводив з Ореста занепокоєного погляду. Що скаже він, досвідчений і розважний? Склавши руки на грудях, префект міряв кроками залу. Враз, ніби спіткнувшись об щось, зупинився. Не піднімаючи голови, глухо проказав: — Наполягай, щоби Гіпатія не йшла вранці до Мусейону. На неї, певно, чатуватимуть саме там. Нехай візьме щонайцінніше і чимскоріш поспішить до трієри, що чекатиме біля причалу, там, де лежить базальтовий сфінкс. Вона впізнає вітрильник. Мій слуга Августин проведе її на корабель. Я також… там буду. …Ще вчора Гієрокл зачаровано слухав незрівнянну Учительку, мудру Гіпатію, яка, стоячи за кафедрою Мусейону, виголошувала перед натовпом сміливі думки. Воістину прекрасною була дочка Теона! Але розумом перевершила вона свого батька. Людське поголосся і в чужодальних краях тільки й мовило про її неземну красу, неперевершену мудрість. Незрівнянна Гіпатія… Струнка, смаглявовида, з гордо піднесеною головою, вона скидалася на прекрасну статую, витесану з цільної мармурової брили чарівником Фідієм. Великі карі очі дивилися тепло й привітно, западали глибоко в душу співрозмовника, могли розворушити найбайдужіше серце. Мова її була прониклива. Про найскладніші речі говорила переконуюче, захватно, навертаючи слухачів на свій бік. — Владарям, царям та імператорам завше потрібна була віра, яка б освячувала устрій і водночас тішила люд примарою майбутнього благоденства, — рекла Гіпатія. — Християнство найбільш підхоже імперії, її ревним захисникам… Юрбі така сміливість думок, сказаних уголос, припала до душі. Прокотився схвальний гомін. І тут же, затамувавши подих, люди з потроєною увагою наготувалися ловити наступні слова улюблениці, найменший порух її, кожен жест. А вони іноді важили більше, ніж самі слова. — Озирніться, і ви побачите, в якій непомірній розкоші живуть патриції і негоціанти. І християнство освячує це. Освячує це святотатство, — Гіпатія зневажливо-гнівно показала рукою в бік осібного гурту багатіїв. Пихаті міські мужі мовчали, сповнені злоби і ненависті. Проте піти геть не думали — чули за собою силу. Так і залишилися стояти, слухаючи мову прекрасноликої жінки, щоби принагідно звинуватити її у всіх смертних гріхах. Тим часом Гіпатія продовжувала: — Саме в Александрії згасає минула велич міста науки. Діяннями підлотників або ж просто нерозумних поховані прекрасні витвори древньої Еллади, Єгипту… — Плотін, якого ти, Гіпатіє, іноді цитуєш, твердив, що беззаконня, які чиняться в народі, не порушують загальної гармонії буття, — насмішкувато озвався хтось із гурту патриціїв. — Більше того, вони навіть необхідні, бо якщо є гімнасій, то є переможці і переможені. Гнівом спалахнуло обличчя Гіпатії. — Саме в цьому і полягає містика діалектики Плотіна, яку я, до речі, відкидаю: вбачання протилежностей і їх єдності, котрі, мовляв, обумовлюють у світі красу і гармонію, зло і безчинства… І ось монахи, ці облудники й нікчеми, лжеці і лицеміри, проповідують якраз непротивлення злу і насильству, запевняючи, що Всевишній наготував найсмиреннішим спасенний притулок у раю. Однак це слова, за якими криється підступність можновладних. Натовп схвально загув…* * *
Гіпатія перечитувала листи свого найлюбішого учня Сінезія: “Прикутий до ложа, я диктував цей лист. О, якби ти отримала його, перебуваючи в доброму здоров’ї, моя мати, моя сестро, моя наставнице, котрій я зобов’язаний стількома благодіяннями і котра заслужила з мого боку всі почесні титули!” Лист був останній, писаний минулого літа, незадовго до смерті лівійця. Язичниця і християнин, вони, на осуд церкви, знаходили спільну мову, обмінювалися листами. Беззавітно відданий Сінезій, прийнявши християнство, постійно відчував незгоду своїх переконань з вірою. Що примусило його прийняти Христове вчення? Сінезій не міг не бачити, як між державою і церквою точиться гостра боротьба за політичну владу. Його хвилювало майбутнє. Яким воно буде?.. Колись Сінезій з гіркотою зронив: “Мені нічого не залишилось, як тікати зі своєї батьківщини… Ми всі безнадійні і безсилі… Пентаполь проклятий богами, Пентаполь вмер, він задавлений, він покінчив своє існування, він убитий, він загинув…” Знатний, багатий і впливовий Сінезій Кренський користувався великою повагою в рідному Пентаполісі. Християнство прийняв, як пояснив Гіпатії, насамперед з бажання забезпечити батьківщині спокій і порядок, не допустити спалахів насильства. Церква вельми охоче прийняла у Христове лоно більш ніж доречного союзника, уповаючи на зростання свого впливу серед язичників. І все-таки Сінезій, зрештою, як і Гіпатія, залишався противником християнського бога, різко протестуючи проти тих, хто вважав, що філософ повинен ненавидіти науки і піклуватися лише про божественне. У листах Сінезій відверто обурювався невіглаством християнських проповідників: “Верх неуцтва — бути самому неуком і братися навчати інших”. Гіпатія всміхнулась. Це були її думки… “Хіба може розумний і добрий, всемогутній і всевладний творець правити світом, в якому панує зло і несправедливість?” — запитував Сінезій. “Богом нашим є мудрість і розум!” — відповідала Гіпатія, але підсвідомо відчувала, що цій тезі чогось бракує. Християнство, незважаючи ні на що, вперто сходило до вершин тріумфу. Коли імператор Феодосій І едиктом 380 року оголосив нещадне переслідування язичників, Гіпатії було десять років. О тій порі Афіни ще вважались осередком мудрих, однак за якихось три десятиліття місто почало славитись лише приготуванням меду… Імена древніх залишились тільки на спомин про колишню велич Еллади. І коли Сінезій говорив: “Я віддаю перевагу елліну, ніж варвару” — вона мимовільно впізнавала свої думки, свої переконання. …Настала остання, четверта сторожа ночі. Над морем засірів ранок. День прокидався від сну. Ще заспаний, він умивався першими променями березневого сонця. Гіпатія так і не стулила очей. Учні і найближчі друзі вже давно розійшлися. Перечитані листи Сінезія. Лише на мить вдалося позбутися гнітючого передчуття, що невідворотно чатує назирці за нею. Чи й справді застороги Ореста мають підґрунтя? Невже Кирило таки зважився вчинити супроти неї якийсь підступ?.. Єпископ александрійський давно на герці з префектом, тож принагідно попрікає Ореста до-радницею-жінкою, особливо наголошуючи, що в її домі збираються вороги Христової віри, поклонники язичеських богів, між якими точаться суперечки про безсмертність ідей, свободу духу. “Бредні платоніків”, — злостився єпископ. Оресте, Оресте… Ти ще й досі кохаєш Гіпатію, хоча достеменно знаєш, що не відступиться вона від свого. Не стане такою, як усі жінки: люблячою матір’ю, коханою дружиною. Земне щастя не для неї… Як знати, можливо, вони могли бути щасливі удвох. Але ж вона була дочка славного Теона і понад усе хотіла прислужитися людям. Лихі часи настали… Руйнується античний світ, у який вона безмежно закохана. Здобутки тисячоліть, котрі могли придатися новим поколінням, гинуть. А вона не в силі зупинити невтримний поступ часу, не в силі переконати людей у хибах, які вони чинять, наслухавшись невігласів у рясах, що прикриваються божим словом. Чого воно вартує, коли ллється кров невинних?.. Як важко бути жінкою… Надто багато сил доводиться витрачати на те, щоб утвердитись в очах учених мужів у рівності своїй. Лиш розумом доводиться здобувати прихильність і визнання, а водночас наживати численних ворогів, прихованих і відкритих. А боротися з усіма вже не вистачає сил… Тривожний щем роз’їдав серце, краяв душу. Зволоженим поглядом зорила Гіпатія на власноруч змайстровані астролябії, котрі стали у пригоді багатьом мореплавцям, допомагаючи їм розшукати шлях у морі по небесних світилах. Лежали на столі виготовлені нею гідроскопи-барильйони для визначення густини рідини. Її цікавила астрономія, математика, філософія. В Мусейоні зберігались написані нею коментарі до Діофантової “Арифметики”, до вчення про конічні перерізи александрійського астронома Аполлонія Пергського, а також до “Математичного канону”. Ширилося людське поголосся, що вона — сама мудрість. Воістину безмежне людське бажання чудесного! Саме тому Гіпатія не поминала нагоди повторювати, що до людини мудрість не приходить сама по собі. Мудрості слід учитися, брати її од наймудріших. Вона ж, Гіпатія, переповідає те, чого навчали інші, те, що вона переосмислила й доповнила… Їй самій багато що невідомо. Хто така людина? Ким стала? Куди йде? Що з нею буде?.. Скільки потрібно ще спізнати, щоб осягнути своє призначення в Бутті! І цю ж людину примушують борсатись у брудних хвилях брехливих віровчень, замість того, щоб спізнавати Природу. Яка ганьба для Розуму!.. Людина, як і космос, належить до ієрархії Буття, займаючи в ньому далеко не останній щабель, але й не перший. Існують світи інші, світліші. І їх багато… Незчисленна кількість. Буття неперервне, променисте, многовиде і розумне. Розумне начало таїться в усьому. До нього слід лише долучитися. Погляд Гіпатії ковзає по розгорненому звитку “Чорного ритуалу”, врятованого з храму Серапіса. Наповнений потаємним змістом езотеричних містерій Ізіди, папірус вабив до себе. “…Люди намагатимуться зрозуміти суть священних просторів, де не ступала нога людини, і подадуться за ними ввишину, бажаючи вивчити природу небесного руху. Але і це ще не все… Вони навіть насміляться досліджувати Ніч, найдальшу Ніч із всіх Ночей, яка сплітає свою сіть швидким світлом, хоча і слабшим, ніж сонячне…” Стукіт у двері відірвав Гіпатію од читання. — Це я — Гієрокл, — донеслося знадвору.* * *
— Учителько мудрості, скажи мені, чому за всіх часів зневажали філософів? — у голосі Гієрокла чувся біль. — Ти помиляєшся, Гієрокле, — розсміялася Гіпатія щиро, майже весело. — Філософів шанували і поважали. Але їх і боялися. Нині особливо. Знання дволике. Мов римський Янус. І мудрість, і зло таяться в ньому. Залежно кому слугує воно, хто розпоряджається ним, що чинить ним. Ті, хто на терези долі поклали золото, й знання, не в силі врівноважити їх. Ці речі несумісні. А коли це станеться, то багатство обов’язково переважить. Але… лиш вагою. Істинне, справжнє багатство саме в знаннях. Примарний блиск полота не спроможний засліпити його. І тим, хто безроздільно вирішив присягнутись Уранії й Кліо, вперто та завзято сходить на Олімп Знань, — тим скориться Вічність. Але цим людям слід відректись багато від чого, окрім віри в Істину. Справедливість для всіх. Вони неминуче наразяться на небезпеку бути осміяними, оскарженими, зрадженими, осудженими, засудженими, а то й позбавленими життя. Але вони матимуть чисте сумління, коли вестимуть за собою інших… Очі Гіпатії зробились вологими. Все-таки вона була передусім жінкою. Гієрокл опустив голову. Він не міг бачити, як Гіпатія сумовито похитала головою, немов відганяючи хвилинну слабість, немов докоряючи собі за цей її прояв. — Як непросто жити в світі серед безчестя, заздрощів і сваволі, — розпука звучала в цих словах, але не каяття. — Як бридко спостерігати за людьми, в яких особисте Я робиться маленьким і нікчемним, прагне упокорити і знищити в людині все хороше і прекрасне, прагне зробити її рабою статків і багатства, влади і вседозволеності.— Любий Гієрокле! Твоїми устами рече бажання допомогти мені. Ти щиро зичиш мені добра, щастя і… спокою. Ти щиросердний, мій любий Гієрокле. Але ти не замислився над тим, що скажуть друзі, що подумають вороги, коли я полишу Александрію. Це буде скидатись на ганебну втечу, яка послужить струменем води на колесо зла, підступності і підлоти. Я вірю, попри все, що знаннями можна навернути люд до віри в Прекрасне, Справедливе і Добре. Слід лише донести слово Істини до людських сердець, і вони зрозуміють, що чинити Зло — найстрашніше з усього. Мене повинні зрозуміти… Людське життя скороминуче. Але є в ньому щось таке, що безугавно нуртує і живе, що кличе до Зірок у чорне Безгоміння… Надто часто марнославство людське й гонитва за золотим тільцем потьмарює усе хороше й світле. Але настане час, коли людські діяння переборють споконвічне зло егоїзму. Зірки покличуть нас, Гієрокле! Покличуть! Ще ніколи так не розмовляла Гіпатія зі своїм учнем. Гієрокл всотував незвичні думки й щораз більше захоплювався прекрасноликою Учителькою. Невже світлий розум згасне в мороці Зла? Яка несправедливість! І він нічого не може вдіяти…
* * *
Народжувався новий день. Виринувши з нічної купелі, неначе свічадо, криваво-червонястий диск сонця тут же заходився висушувати діамантові краплини роси, висіяні царицею ночі на широколистих пальмах, сірому камінні, білих стінах будинків. Легенький вітерець приносив у місто солонкуваті запахи, настояні на пахощах буро-зелених водоростей, що обліпили берег, нетерпляче очікуючи припливу, щоб упірнути в цілющий смарагд моря. Невдовзі до цих пахощів приєднався розмай інших: смаженини, варених бобів, прянощів, котрі ширились у тремтливо-прозорому повітрі, дурманячи перехожих, яких помітно більшало на вулицях Александрії. Однак того березневого ранку 415 року навіть найостанніші жебраки не канючили милостині у заморських купців-негоціантів, багатих громадян, безпомильно відгадуючи серед них наймилосердніших і найжалісливіших, що, втім, траплялося дуже рідко. Якась надвладна, тупа і лиховісна сила звела воєдино поважних матрон і перекупок, патриціїв і приблуд без роду й племені, вояків і монахів, штовхаючи різномовне та різноверствне гурмище до Мусейону. Гієрокл, який з ночі чатував біля старожитного пристанища любомудрія, незмигно стежив за людом, що поступово заповнював величезний майдан. Погляд Гієрокла зупинився на зграйці хлопчаків, які, щось вигукуючи, плутались під ногами дорослих. Двоє малюків розмахували уламками мармурових рук, вочевидь, од розбитої фанатиками статуї богині Венери, і голосно, в якомусь хворобливому екстазі, кричали. Ніхто не звертав на них уваги. Загубившись у прохолоді колонад Мусейону, Гієрокл із заціпенінням спостерігав за тим, що діялось довкруж, безсилий перешкодити і зупинити те, що назрівало. Злочин був уготований давно. Покидьки, увіривши в безкарність всякого гріха, скоєного во славу Всевишнього, ладні були принести у жертву будь-кого, хто насмілиться засумніватися в існуванні душепастиря з Назарету. Втім, і це Гієрокл чудово знав, звиродніла зграя була лише сліпою виконавицею волі можновладних, які вміло спрямовували оскаженілий натовп нітрійських монахів, християнських вандалів, параболанів-головорізів у потрібне русло з метою усунення всякого, хто ставав на перешкоді новій релігії, котра, як ніяка інша, пречудово уживалась з багатством і владою, множила і підтримувала обох. Шум натовпу несподівано вщух. Людське море впокоїлось, зіщулилось, вклякло, напружилось, мов велетенський хижий звір, готуючись до стрибка. Гієрокл здригнувся. Хоча він (та й не лише він) вже давно очікував цього моменту, однак поява запряженої двома чорної масті жеребцями колісниці, в якій гордо, на повний зріст стояла Гіпатія, подіяла приголомшуюче. Речниця Істини, зневаживши небезпеку, прибула до Мусейону, де мало не щодня упродовж багатьох років висівала у людські серця й душі зерна Добра, Знань і Мудрості. Колісниця зупинилась на краю майдану, не в силі пробитися крізь тужавий натовп. Скориставшись мимовільним ваганням і розгубленістю вороже настроєної юрми, Гіпатія владно піднесла правицю вгору, готуючись мовити до обдурених і наструнчених проти неї… Гієроклу здалося, що він бачить, як тихим, спокійним сяйвом променяться лагідні очі Учительки. Немов у фантастичному сні, розвівається на вітрі її довге, дивовижно прекрасне волосся. Юнакові пригадалися слова, мовлені якось Гіпатією, коли вона після запеклої сутички з александрійським єпископом Кирилом, замислена і втомлена, сиділа на березі моря, щось напружено вишукуючи очима на межі земної тверді і небокраю. Притишено мовила до Гієрокла: “Може, це і є найвища мудрість — померти за світло…” Помітивши стривожений погляд учня, лагідно всміхнулась: “А тобі, Гієрокле, ще жити й жити…” — Богохульниця! Коханка диявола! — раптом заверещав чийсь бридкий надтріснутий голос. Гієрокл упізнав його. Кричав його недавній знайомий монах Амоній, подаючи сигнал до вбивства. Зачувши його, знавісніле гурмище кинулось до колісниці. Тисячі рук з розчепіреними пальцями, немов мацаки-щупальця гігантського спрута, погрозливо потяглися до жінки в білому, яка прекрасною мармуровою статуєю височіла серед розбурханого моря люті й ненависті. Щось сталося… Мабуть, вражений цим спокоєм і презирством натовп, немов наштовхнувшись на невидиму перешкоду, зупинився і вже через якусь мить був готовий відкотитися назад, як нова злива прокльонів, густо замішаних на звіриній ненависті, яку виригали заводії, спровокувала натовп до непоправного: — Хапайте її!.. В центрі юрби вихопилась волохата рука, що розмахувала дерев’яним хрестом — символом нової віри. З грубою лайкою озвірілі фанатики зірвали білосніжну одіж з прекрасного тіла Гіпатії. З ревінням і несамовитими прокляттями озвіріла юрма потягла свою жертву до Цезаріуму — церкви на березі моря, і там з тваринною люттю гострими устричними черепашками здирали з неї шкіру і м’ясо, затим з криками радості кидали у вогонь. А навкруг біснувався натовп ошуканих, намовлених, обдурених, які наївно вірили, що карають Зло. До пізнього вечора тривала кривава оргія, не стихало людське ревище. П’яні монахи, голота, найостанніші александрійські горлорізи, отримавши винагороду за службу Всевишньому, зграями вештались вулицями міста, виригаючи страхітливі погрози на адресу тих, хто надумає виступити проти християнства. …Під ранок, коли навіть найвитриваліші п’яниці забулись у зрадливому сні, берегом моря йшло двоє: юнак і статечний муж — Гієрокл і префект Орест. У німій скорботі вони зупинились біля ще теплого попелу, марне намагаючись угледіти в ньому останки тієї, хто ще зовсім недавно була для одного з них Учителькою, для другого — просто любою жінкою, коханою, а для більшості — Мудрістю. Навіть для ворогів. Погляд Гієрокла упав на округлі предмети, які здалися йому знайомими. Це були уламки рук статуї Венери, якими вранці вимахували незнайомі хлопчаки…* * *
…Екран, на якому щойно точилися драматичні події сивої давнини, погас. — Ну як, вражаюче? — запитав Учений, вимикаючи апарат. — Дивовижно… — видушив із себе Журналіст. — У газетярів подібні речі, здається, називають сенсацією. Чи не так? — дещо іронічно мовив Професор. — Це суперсенсація!.. Але, сподіваюся, ви розповісте нашим читачам про свій фантастичний… гм… тепер уже цілком реальний пристрій? Як ви прийшли до цієї методики реставрації минулого? — Бачите, свого часу радянський вчений Юрій Денисюк неодноразово наголошував, що проблемою голографії він зацікавився, а відтак втілив у життя конкретні методи отримання об’ємних зображень предметів, завдяки почерпнутій ідеї з фантастичного оповідання Івана Єфремова. Майже аналогічна ситуація сталася і в мене. Колись відомий письменник-фантаст Артур Кларк (не забуваймо, що він, як і Іван Єфремов, до всього був ще й неабияким ученим) висунув прецікаву гадку: “Припустимо, що колись люди спостерігатимуть минуле настільки детально, що зможуть реєструвати рух кожного атома, який будь-коли існував. Припустимо далі, що на основі такої інформації вони зможуть вибірково відтворювати людей, тварин, окремі ситуації і ландшафти минулого. Інакше кажучи, хоча ви й справді померли в XX столітті, інше ваше Я з усім обсягом життєвого досвіду, накопиченого на момент спостереження майбутнього, може раптом опинитися у віддаленому майбутньому і зажити новим життям. Це схоже на найбуйнішу фантазію, яку тільки здатний створити людський розум, але звідси зовсім не випливає, що таку можливість треба виключати з обговорення, як нісенітницю”. От я й подумав: чому б і справді в структурі електронів історичних пам’яток у вигляді якихось нашарувань не може бути записане минуле, думки людей? Чом не припустити, що й людське мислення може залишати у мікросвіті певний слід?.. — Чи не могли б ви привести якийсь образний приклад сказаному? — Образніше? Ну що ж. Можна й образніше, — посміхнувся Професор. — Правда, не знаю, чи це мені вдасться уповні… Ось хоча б так: якщо до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то останнє можна сформулювати наступним чином: в будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідну. Треба лише навчитися відфільтрувати “шуми”, відкинути все зайве… — І це вам вдалося!.. — Як бачите. — Ще одне запитання: чому вас зацікавила саме статуя Венери Мілоської як об’єкт експерименту? — Справа в тому, що це одна з найвідоміших, найзнаніших скульптур Древньої Еллади. Отож для реклами мого винаходу кращого об’єкта годі шукати. Мільйони людей у всьому світі захоплюються довершеністю форм Афродіти-Венери. І, погодьтеся, не в одного із поцінувачів прекрасного виникало питання: як невідомий скульптор вирізьбив руки міфічної богині? Тепер дещо прояснилось… — І не лише з нею, — докинув Журналіст. — І не лише з нею, — погодився Професор. — В епоху античності жінка-філософ була явищем дивовижним, і на нього дивилися, як на непорозуміння. Але в круговерті історії, зокрема в історії античної філософії, майже завжди згадується ім’я незвичайної жінки-математика, жінки-філософа. Тільки розрізнені спогади сучасників давали досі деяке уявлення про трагічну долю Гіпатії Александрійської, її творчість. І вже навіть те, що Гіпатія відома як коментатор праць Діофанта — знаменитого математика, однієї з найважчих загадок в історії науки, робить честь цій жінці, котра самовідданим служінням ідеалу науки навіки увійшла в історію людства. — Я цього не знав, — признався Журналіст. — Але, знаєте, до всього сказаного бракує ще невеличкої “ізюминки”. — Знайдену на острові Мелос у 1820 році скульптуру, яка була куплена французьким послом в Александрії і подарована Людовікові XVIII, спеціалісти схильні вважати компіляцією з оригіналу, зроблену в 150–125 роках до нашої ери. Мені ж чомусь здається, що Гіпатія має якесь відношення до цієї скульптури. Гадаю, що наступні досліди остаточно прояснять долю Венери Мілоської.ФІАСКО ПАНА ТРОЛЯ
Одного разу Троль зійшов зі сторінок казки і після карколомних пригод потрапив до невеличкого містечка на березі відомої річки… Ви ж пам’ятаєте: “Жив собі один лихий Троль. Він був лютий-прелютий, це був сам чорт!” Так, так, — це той самий Троль із “Снігової королеви”. Він уже давно не був серед людей, принаймні з того часу, коли Г.К.Андерсен розповів нам історію про криве дзеркало, про хлопчика Кая і дівчинку Герду, про те, як… А втім, не переказуватимемо цієї вельми повчальної казки. Нагадаємо тільки її початок. Лихий Троль, як ви знаєте, зробив дуже дивне дзеркало, в якому все добре і прекрасне зменшувалось, а все погане і огидне впадало в око, від чого здавалося ще гіршим. Учні цього чорта разом з дивовижним дзеркалом гасали по всіх усюдах, рекламуючи його творіння. Та якби тільки це! Бешкетникам заманулося полетіти на небо і звідти поглузувати над усім земним. Проте коли вони летіли, дзеркало затремтіло від страху, чорти не втримали його і випустили. Впало воно і розбилось, як твердив казкар, на тисячу мільйонів і ще більше скалок. Багато хто зробив з них шиби у вікнах, скельця для окулярів тощо. Біда в тому, що потворні властивості дзеркала збереглися в скалках, а найдрібніші шматочки попадали в людські очі та серця. Люди ставали лихими, як сам Троль. Відтоді минуло багато-багато років. У світі майже не лишилося тих, хто носив у собі скалки жахливого дзеркала. І все-таки дехто все ще користувався окулярами, зробленими з тих скалок. Декому вони дістались у спадок, дехто носив, аби чимось вирізнятися серед інших. Чимало людей, переважно багатих, мешкало у старовинних будинках і замках з тролевими вікнами і з них дивилися на довколишній світ. Траплялися й такі, які не мали уламків дзеркала, проте, щоб жити краще, у всьому погоджувалися з багатими. Тепер ви розумієте, чому на світі стільки знедолених? Ті, хто дивився на все крізь ці дзеркала, вважали, що так і має бути. “Поділяй і владарюй!” — був їхній девіз. Але не скрізь його визнавали, і тому Троль страшенно лютував. Тролеві подобалися чвари, війни. От він і надумав податися до правителів країн, де готувалися плани воєн, загарбання чужих територій, — хотілося допомогти їм. І він зійшов зі сторінок книжки, щоб… Та не забігатимемо наперед. “Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, то знатимемо набагато більше, ніж зараз”, — застерігав усіх нетерплячих славнозвісний казкар.* * *
Отож Троль ішов вуличкою містечка і роззирався довкола. Документи у нього були справні. Мав солідні рекомендації (чого-чого, а цього добра він міг виготовити скільки завгодно — на те існувала справжня чортяча школа). Ніхто з перехожих не відрізнив би його від середнього статистичного бюргера. Такий собі чолов’яга років під сорок, підтягнутий, сухорлявий, хіба що трохи елегантніший за інших. Але то був Троль — мастак на всілякі капості (він же мав ступінь магістра чортячих наук!). Діяв Троль значно обачніше, ніж кілька століть тому, коли дозволив учням погратися дзеркалом. Він хотів запропонувати проект нового надкривого дзеркала одному з військово-промислових комплексів, яких в останні роки розвелось, немов поганок після дощу. У містечку, куди прибув Троль, осторонь від гамірних бетонованих вулиць і магістралей містилася штаб-квартира “Компані індустрі”. На кожного її співробітника у Троля було досьє, і він не сумнівався в успіху задуманого. Генеральний директор компанії не мав уламка тролевого дзеркала, однак від тих, хто його мав, не відрізнявся, бо страшенно любив гроші. Він саме збирався їхати на обід, коли в його кабінет зайшов досить елегантний незнайомий чоловік. Нога директора автоматично натиснула дзвінок.— Не трудіться, — мовив елегантний тип. — Систему сигналізації я вимкнув. — Хто ви і що вам потрібно? — обличчя директора стало червоне, мов буряк. Запитання було традиційне для таких ситуацій, і Троль не вважав за потрібне навіть відповідати на нього. Він безцеремонно усівся в м’якому кріслі, поклав ногу на ногу. Правда, трохи заважав хвіст, прив’язаний до правої ноги, але Троль не показував того. — Що вам потрібно? — вже спокійніше запитав директор. — Ви шантажист? — Не меліть дурниць! — різко обірвав Троль. — У мене до вас ділова розмова. Вона не відбере багато часу. Чорт коротко виклав суть ідеї. Директор уважно слухав і сам собі не вірив. Але історію з дзеркалом він уже десь чув. — Це казка Андерсена, — підказав, читаючи його думки, Троль і самовдоволено посміхнувся. — Там, до речі, йшлося і про мене. — Зрозуміло! — скрикнув директор. — Ви той самий казковий Троль! Тоді ми з вами знайдемо спільну мову. — Побачимо. Все залежатиме од вас. Ідеї мої, гроші ваші. — Отже, ви пропонуєте поставити на конвейєр виробництво вашого дзеркала? — Супердзеркала, — невдоволено зауважив Троль. — Так, так, — заспішив погодитися директор, який уже збагнув, що до чого, і не хотів випускати з рук вигідного замовлення. — Однак вашу пропозицію слід заслухати на раді директорів. — Ніяких рад, ніяких директорів, — кинув Троль. — Я можу запропонувати свої послуги іншій фірмі. — Ви не так мене зрозуміли, — враз відступив директор. — Я тільки хотів сказати, що нам треба гарненько подумати над технологією виготовлення нового виробу. Знаєте, нова номенклатура, всякі інженерні проблеми. Як я вас зрозумів, ви хочете поставити виробництво наддзеркал на широку промислову основу. Для цього доведеться залучити чимало обчислювачів. Тоді ми зможемо розрахувати найоптимальніші параметри дзеркала, його кривизну, коефіцієнт заломлення тощо. Адже треба добитися, щоб кожен житель країни користувався нашими виробами. — Це було б чудово, — мовив Троль. — Єдина умова: контрольний пакет акцій має бути у мене. Директор скривився, але заперечувати не наважився. З чортами суперечки, як відомо з літературних джерел, до добра не доводять. Отож Троль і директор “Компані індустрі” вдарили по руках. Угоду було укладено. Троль власноручно вколов директора голкою в палець, витиснув трохи крові і примусив розписатися нею під заздалегідь надрукованим текстом. — Сподіваюся, ви маєте при собі зразок нового наддзеркала? — запитав директор. — Самі розумієте, технологія технологією, формули формулами, але… для контролю за продукцією ми повинні мати зразок. — О, звичайно! — вигукнув Троль. — У мене є зразок, який залишився від мого старого чудесного дзеркала. Я завжди ношу з собою, щоб глянути в нього, коли мені стає сумно. В цьому невеличкому дзеркальці все прекрасне стає потворним, і від того моя душа радіє. Що вдієш, робити людям зло — моє ремесло. З цими словами Троль подав директорові уламок старого дзеркала. — Будьте обережні, — попередив. — Це останній шматочок. Все, що у мене лишилося від розбитого дзеркала, я давно пороздавав друзям. До речі, багато хто з ваших добрих знайомих користується моїми подарунками… Так само несподівано, як і з’явився, Троль зник. А директор, радісно збуджений, вислизнув з кабінету, вклонився збентеженій секретарці (цього він раніше ніколи не робив), вийшов з будинку і подався до свого “мерседеса”. Шофер у форменому картузі послужливо розчинив перед ним дверцята…
* * *
Директор компанії мешкав у великому будинку з безліччю кімнат, дверей і вікон, у яких, до речі, були звичайнісінькі скляні шиби. Він жив удвох з сином. Петерові, так звали хлопчика, було дванадцять років. Мати його померла давно. Хлопчик не пам’ятав її. Він добре вчився в школі, найбільше подобалися йому фізика та хімія. Товаришував Петер з сином кухарки Робом і дочкою садівника Гізелою. Батькові Петера не дуже подобалося таке товариство, однак він мовчав і вдавав, що не помічає тих дітей навіть тоді, коли вони були в його кабінеті, — надто сильно він любив єдиного сина. Обідали батько й син завжди разом. Цього дня директор, як ніколи, був веселий і дозволив собі вихилити келих “мартелю”. Петер, здивований батьковою поведінкою, поцікавився, що трапилося, чого він у такому доброму гуморі. Директор не втерпів і розповів синові про майбутнє виробництво чудодійного дзеркала. Він навіть показав Петерові уламок казкового скла. Син зрозумів усе. Саме того дня він разом із своїми друзями закінчив читати “Снігову королеву”. Батькові плани його вразили. Проте хлопець не виказав своїх почуттів, а тільки поцікавився, що там у голубій папці, з якою батько не розлучався навіть за столом. Виявилося, що там описи технології виготовлення наддзеркала. Після обіду директор поїхав на роботу, а папку з документами замкнув у сейфі. Петер довго роздумував про те, що почув. Безперечно, інженером, який запропонував батькові свій винахід, був не хто інший, як казковий Троль. Батько пристав на його пропозицію, і тепер Роб та Гізела бачитимуть лише похмурий і сумний світ. Вони, як і інші діти бідняків, не побачать ні сонячного дня, ні трав, ні пташок… Петер сидів за письмовим столом у своїй кімнаті, підперши руками голову, і думав, думав… Невдовзі до нього прийшли Роб та Гізела. Помітивши невеселий настрій друга, вони заходилися розпитувати його, і Петер розповів історію з дзеркалом. — Неодмінно треба щось зробити, — мовив Роб. — Так, треба, — погодилась Гізела. — Тільки чим же ми можемо зарадити лихові? Петер усе ще сидів у глибокій задумі. І раптом схопився, вигукнув: — Еврика! Знайшов! Хлопець кинувся до батькового кабінету. Роб і Гізела побігли слідом. Петер стояв перед сейфом і вказівним пальцем обертав диск з цифрами, як у телефонному апараті. Він бачив, як батько відмикав сейф. Зробивши п’ять поворотів, хлопець натис важіть, і масивні дверцята відчинилися. Петер схопив з верхньої полиці голубу папку. — Ми врятовані! Роб і Гізела перезирнулися, нічого не розуміючи. — Що ти хочеш зробити? — в один голос запитали вони. — Зараз побачите. Петер витяг з папки кілька аркушів і поклав на підлогу. — Змінимо хімічний склад скла. Ми ж, здається, трохи знаємо хімію? У всіх п’ятірки! Друзі почали міркувати, що саме треба змінити у формулах, щоб дзеркало набуло нових якостей і давало людям радість, щоб вони, глянувши в це дзеркало, знали, як боротись проти зла і несправедливості, як зарадити лихові. Вони дописали кілька формул. Роб майстерно підробив письмо Троля. Акуратно позбиравши папери, діти поклали їх у папку. З уламком дзеркала Троля, який директор компанії необачно залишив у сейфі, вони теж проробили цікаву операцію: розплавили його і, додавши певну кількість соди та кремнію, вилили рідке скло у форму з глини, що точнісінько повторювала форму уламка. На другий день вранці, глянувши в дзеркало, директор жахнувся. Він угледів в собі зарозумілість, пихатість, зверхність, неповагу до інших, зажерливість і — диво! — одразу ж зробив висновок, що у цим треба негайно покінчити. Компанія почала випускати дзеркала. Попит на них серед простого люду був величезний, та й багатії, хотіли вони того чи ні, з часом змушені були користуватися виробами “Компані індустрі”, яка, до речі, перейшла до рук робітників. Троль кипів од люті, проте вдіяти нічого не міг. У безсилій злобі він навіть бився головою об стінку і, кажуть, зламав собі одного рога. Після, цього трохи заспокоївся і знову почав думати про нові капості для людства.ХУДОЖНИК
“Алегро”, “Анданте”, “Соната зірок” — перші космічні пейзажі, створені литовським художником і композитором М. К. Чюрльонісом за півстоліття до польоту Гагаріна.Жінка, увінчана дорогоцінною короною, подавала мені сонце. Очі красуні іскрилися щастям, уст ледь торкалася загадкова усмішка. Одяг, здавалося, був витканий з променів світла, що прямовисними потоками струменіли додолу. Сповнений дивовижної внутрішньої сили і кришталевої чистоти, цей образ не міг не схвилювати. Еоліана? Але звідки? Невже тут, на Землі, хтось, окрім мене, міг бачити прекрасну галлеянку — жительку далекої планети Галлеї? Як Художник, котрий жив на початку двадцятого століття, міг передбачити зустріч землянина з речницею — представницею цивілізації, що загубилася в просторах Всесвіту, серед міріад інших світів? Я розгублено дивився на картину… Коли рухаєшся з гіперсвітловою швидкістю, усвідомлення того, що земний час не встигає за тобою, підтюпцем біжить за кораблем і… ганебно відстає, робить астронавта особливо вразливим до всього, що нагадує рідну домівку. Так було й зі мною, коли я побачив Галлею на екрані обсерватора. Серце моє відразу полонив казковий світ цього куточка космосу, напрочуд схожого на земний. Усе це було давно. Дуже давно. Я виконував програму пошуку цивілізації в далекій системі. Після тривалих спроб мені нарешті пощастило зафіксувати штучне випромінювання однією з планет системи. І я взяв курс на оранжево-голубу зірку. Припущення справдилось. Я був безмірно щасливий, що мені першому випало зустріти носіїв інтелекту, подібних до нас, землян. Еоліана — жриця Часу — показувала планету чужинцеві — брату по розуму. Світла куля в руках красуні являла собою символ життя. Згодом я дізнався, що промені, які випромінювала куля, могли розтинати пелену часу. Але як це зробити, знала тільки Еоліана. Тільки в її руках казка перетворювалася в реальність… Я на рідній планеті. Знову вдихаю пахощі свіжої, щойно скошеної трави, аромат бузку і хвої, польових квітів. Милуюся річками й озерами, зеленаво-голубими хвилями морів і океанів. Наді мною чисте, безхмарне небо. Яке щастя бути вдома! І ось ця зустріч з Еоліаною, точніше, з її образом, у невеличкому музеї — картинній галереї. Нічим не примітний будиночок, зведений десь наприкінці дев’ятнадцятого століття, а в ньому — диво. Справжнє мистецтво! Я знову побачив дивовижні світи, космічні пейзажі, природу далеких планет, де мені довелося побувати. Звідки цей злет фантазії, зверненої в далеке майбутнє? Хто цей Художник, що зумів так точно передати реальний світ прийдешнього, побачити який не мав змоги?.. Надходив вечір. Тихий серпневий вечір. Я вийшов з музею і побрів стежиною в глиб лісу. Підкоряючись невідомій силі, несподівано для самого себе звернув убік і незабаром уже йшов по місячній доріжці, що стелилася по траві. Я йшов далі і далі, в гущавину незнайомого лісу, повз мовчазні, ніби зачудовані сосни, увінчані казковими коронами, такими самими, як на картинах Художника. На мене поблажливо дивилися далекі цивілізації. Там, у глибинах Всесвіту, народжувалось і вмирало невідоме мені життя. Та ось настала мить, коли я відчув, що заблукав. Мовчазні зірки, немов розсіяні чиєюсь невмілою рукою по нічному небу, співчутливо дивилися на мене, не в силі допомогти. Мені стало лячно. Не від того, що я заблукав, а від усвідомлення, що лишився наодинці з безмежним простором. Дивне відчуття! Все моє єство зробилося напрочуд чутливим і вразливим. Кожна клітинка немовби силкувалася вловити хоч який поклик нескінченно далеких світів, відчути, що десь там є жива істота. Я підвів голову і тієї ж миті побачив, як спочатку одна, потім дві, а далі більше й більше — вже ціла лавина — зірок посипалася на ліс. Серпневий зорепад… У старих книгах писалося, що в таку мить треба щось загадати і бажання неодмінно збудеться. Про що я тоді подумав? Про Художника? Можливо… Раптом удалині блимнув вогник. Спочатку тьмяний, він поволі розгорявся, і ось уже поміж дерев попливла світла куля. Я зачудовано стежив за польотом. Коли до мене лишалося метрів п’ять, куля нерухомо зависла в повітрі. Тільки тепер я розгледів її. Як і тоді, на Галлеї, переді мною постала прекрасна жінка — речниця далекої цивілізації, котру намалював Художник. На якусь мить я завмер. Не вірячи власним очам пильно вдивлявся у видіння, не знаючи — реальність переді мною чи ні? Жінка мовчки підняла кулю над головою і поклала на корону. Коштовні камені, що її оздоблювали, враз засяяли різнобарвними вогнями. Один спалахнув яскраво-червоним полум’ям, тонкий світловий пучок прорізав темряву і загубився серед дерев. — Тримайся його, — мовила жінка. — Промінь приведе тебе до Художника. І я пішов туди, куди вела ця своєрідна, незвичайна нитка Аріадни. Дедалі швидше розмотувався в глиб часу чарівний клубок…
* * *
А ти йди, йди без утоми. Заздалегідь кажу тобі: жара не спаде; на цій дорозі ночі немає, є вічний день… Вдивляйся з високих веж, тоді дорогу побачиш. А коли буде ще дуже далеко і старість здолає тебе, то там буде лава, призначена для вісників, і на ній ніколи не бракуватиме юнаків. А тепер іди, — сказав старий, і я пішов удалечінь і дивився з високих веж. М. К. ЧЮРЛЬОНІСНад мовчазною рівниною сходило сонце, посилаючи на кам’янисту поверхню планети зелені промені. Трохи далі плив якийсь куб, випромінюючи в усі боки фіолетове світло. Поряд із зеленим сонцем було ще одне — жовта пляма на голубому тлі чужого неба. Художник творив. Здавалося, він забув про навколишність. Він жив у щойно створеному світі, до якого при бажанні можна було доторкнутися рукою. Фантастичний образ невідомого поступово оживав на полотні, доповнюючись новими й новими деталями. Чоловік з палітрою в руках одійшов від мольберта. Окинув поглядом творіння своїх рук і замислився. Неначе був чимось невдоволений. Знову підійшов до картини і стрімко почав додавати нові штрихи. Мазок, ще мазок, і з-під пензля почало з’являтися диво. Безмовна пустеля поступово оживала. На поверхні незвичайної планети виникла гладінь води, виграючи всіма кольорами веселки. На жовтогарячий берег тихо накочувалися смарагдові хвилі. От-от зашелестять плоскі крони багрянистих дерев. Здавалося, невідоме життя от-от прямо з мольберта вихлюпне в тісну майстерню Художника. Тепер він задоволений. Йому вдалося перенестись у прекрасну країну мрії. — Я бачив ваші картини, — поволі і несміливо почав я. Художник здригається. Поволі обертається до мене. Здивовано оглядає незнайомця, що опинився в його помешканні. — Ніхто не обізвався, коли я постукав, — збентежено пояснив я, — і тоді я відчинив двері. Вони були незамкнені. Зайшов. Ви малювали, і мені незручно було вас одривати від роботи. Ждав, поки закінчите. Мені дуже хочеться з вами побалакати. — Он як?! — В очах Художника світилося зацікавлення, проте відчувалося, що він не дуже вірить моїм словам. Його невеликі пшеничного кольору вуса не змогли повністю приховати іронічної посмішки: — Ви хто? На якусь мить я завагався. Що йому відповісти? — Називайте мене Льотчиком. — Мені ще ніколи не доводилося розмовляти з повітроплавцями. Нині це модно. Ви відважна людина. Пробачте, на якому літаку ви літаєте? На “Ньюпорі” чи на “Фармані”? А втім, можете не говорити. Я не дуже розбираюся в марках сучасних літаків,хоча теж хотів би полетіти… В очах Художника блиснула мрійлива іскорка. — Знаєте, — вів він далі, — в мені живе дивне бажання — полетіти далеко-далеко, де світять зорі, де живуть інші люди… — Я дуже хотів би, щоб ви розповіли про себе, — мовив я. — Як ви творите свої картини? Що спонукає вас до створення цих фантастичних образів? Звідки ви берете сюжети? Художник усміхнувся. Щось журливе було в тій усмішці. — Ви перший, хто ставить мені відразу так багато питань. Мною цікавляться лише кілька чоловік. Повірте, іноді буває так прикро, що хочеться піти світ за очі і більше не повертатися… Він помовчав. Відтак, зважуючи кожне слово, мовив: — Як це прекрасно — бути корисним людям, відчувати світло в своїх долонях. І як важко буває на серці, коли усвідомлюєш свою немічність перед Часом і Простором, коли бачиш, що люди не розуміють неоціненного дару, яким наділила їх природа, — Розуму. Тільки дехто насмілюється зазирнути в далеке Майбутнє… — І ви теж? — швидко запитую я. — Ну, що ви! Я дилетант. Ось Ціолковський, Цандер — то справді генії неземного масштабу. Та коли б мені вдалося посіяти в душах людей зерна прекрасного, допомогти їм усвідомити свою велич і красу, я був би щасливий. Як чудово я розумів цього митця! Чому він не живе серед нас, людей двадцять другого століття?! — Ви часом не читали Камілла Фламмаріона, його “Популярної астрономії”? — Ні. — Шкода. Я чимало почерпнув звідти. Ось послухайте. — Він взяв з етажерки досить пошарпану книгу, розгорнув її на потрібній сторінці і почав читати: — “Коли люди дізнаються, що таке Земля, і зрозуміють скромне положення своєї планети серед безконечності; коли вони зможуть достойно оцінити величність і красу природи, — вони перестануть бути, з одного боку, такими божевільними й грубими, а з другого — такими довірливими. Вони почнуть жити в мирі, присвятивши себе плодотворному пізнанню Істини, спогляданню Краси, служінню Добру, поступовому розвитку свого розуму, благородному прояву найвищих духовних здібностей”. Художник закрив книгу, поклав її на місце. — Добре сказано, правда ж? Я мовчки кивнув: — І все ж, яке у вас кредо? Мій співрозмовник розсміявся. Тепер його сміх був щирим і теплим, як сонячні промені на його картинах. — Моє кредо… Людина-творець. Людський розум — ось перед чим я схиляюсь. Незабаром спробую втілити цю ідею в новому творі. Вже навіть є назва: “Соната пірамід”. Помітивши моє здивування, пояснив: — Піраміди в усі часи були символом непорушності і вічності творінь людських рук. — Ви вірите в те, що малюєте? — Звичайно. — Хай вам щастить! Ми потиснули на прощання один одному руки. Долоня Художника була маленька, проте міцна. Потиск енергійний і щирий.
* * *
Якби можна було жити так, щоб очі весь час були широко розплющені на все прекрасне… М. К. ЧЮРЛЬОНІСЯ знову в польоті. Проте цього разу не сам. Поруч мене живе Художник, який творить свої фантастичні замки, вежі, що, немов стріли, випущені силою людського генія, пронизали Простір і Час. Художник разом зі мною піднімається по сходах мрії у невідоме, туди, де зоряні світи розкривають свої таємниці. В цю далеку подорож я взяв репродукцію його картини “Соната зірок”. Коли мені буває сумно, я дивлюся на неї і бачу в крилатій людині, яка ширяє між космічних світил, Людину з Майбутнього — Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса.
ГУЦУЛЬСЬКА ЛЕГЕНДА
Дзвінку тишу карпатського ранку розітнули ніжні переливи флояри — вербової сопілки. З полонини, зануреної в сизу купіль туману, скочувалися чарівні звуки. Гуцул-вівчар витинав звоїсту мелодію, вітаючи народження нового дня. Його мрійливо слухали гори і плаї, предковічні ліси, що наколющились кошлатим хутром-верховіттям, нагадуючи фантастичну істоту, яка ось-ось прокинеться. Над високою безлісою горою-кичерею, немов з вселенської печі, вигулькнула гаряча паляниця, від якої враз повіяло м’яким теплом. Минуло зовсім небагато часу, відколи я прокинувся, а в безкрайньому синьому морі вже сміялося сонце, немов спішило поділитися своїми радощами з землею, напоїти животворним теплом увесь світ. Ліс прокидався… Стрічаючи сонце, він шелестів верховіттям, перемовляючись із свічадом лише обом їм зрозумілою мовою. Аж ось золотаві промінчики почали просотуватися крізь щілини у заштореному вікні двомісного номера турбази “Беркут”. Один з них, мов палець-мацак, торкнувся моїх вій, погладив ліву щоку, сповз на підборіддя, відтак незбагненним чином опинився на кінчику носа й почав на ньому витанцьовувати, вистрибувати, аж я не втримався й чхнув. Рішуче скинувши ковдру на підлогу, я вискочив на балкон. Моїм очам відкрилася картина, яку щойно бачив, ніжачись у теплій постелі. Я вдивлявся у навколишній краєвид. Його псувала безліса кичера, своєрідна похвала чиїйсь глупоті, осуд нерозважливості непоміркованих лісорубів. Сонячна купіль, в якій гора вмивала позбавлену рослинності маківку, зайвий раз підкреслювала цю дисгармонію. Несподівано звідкись знизу долинули голоси. Перехилившись через поруччя, побачив гурт туристів, які вирушали в похід, точніше на екскурсію, бо мали з собою лише поліетиленові мішечки з їжею, фотоапарати і кінокамери. Це, вочевидь, була та сама група відпочиваючих, яка зібралася відвідати замок. Про це мене інформувала охоча до балачок ключниця турбази, коли я вчора ввечері переступив поріг романтичного притулку мандрівників. Сюди мене, власне, і привело бажання під кінець відрядження познайомитися з недавно реставрованою старовинною фортецею-замком у самісінькому серці Гуцулії. Мені було відомо, що замок уже почав приймати туристично-екскурсійні групи. Отож відвідини цієї екзотичної споруди, в якій експонувалася виставка робіт умільців-горян, могли послужити чудовим доповненням до вже зібраного матеріалу про Карпатський національний парк. Тим часом веселе і гомінке товариство вирушило на рандеву з підцивілізованою екзотикою. Я поглянув на циферблат свого “Корнавіна”. Розкрилля стрілок показувало п’ятнадцять хвилин по шостій. Знаючи, що дорога до замку неблизька, прожогом кинувся в кімнату й почав швидко збиратися. Вмившись і похапцем поснідавши, натягнув на себе побувалі в бувальцях вилинялі джинси, штормівку, взув нові австрійські туристичні черевики, відтак подався вслід організованим мандрівникам. Наздогнав їх лише біля підніжжя порослої реліктовими соснами гори, на якій, немов гніздо величезного казкового птаха, примостився замок. Навіть здалеку від нього відчувався тягар вікового громаддя товстелезних мурів. Численні очі-бійниці похмуро дивилися на білий світ, а чотири вежі, немов вартові, стояли на чатах. Сама споруда, здавалося, навіки вросла у ці примарно синіючі гори і ліси.* * *
Нашим гідом виявився молодий енергійний студент-практикант зі Львова, який досить кваліфіковано знайомив гостей Верховини з експозицією. В численних залах давньоруської твердині відвідувачам були представлені неповторної краси вишиванки, кошлаті, яскравих кольорів ліжники, обруси, різьба — метиковано інкрустовані дерев’яні тарелі і шкатулки, ручної роботи полив’яні кахлі, розписаний дивовижною фантазією народних художників глиняний посуд. В окремій залі стояли засклені шафи із гуцульською зброєю — пістолями, крісами, топірцями. І все це тонко інкрустоване шматочками перламутру, вкрапленнями кораликів, бронзовими дротиками. Тут-таки було виставлене і пишне вбрання верховинців — капелюхи-крисані, шкіряні пояси-черси, штани-гачі, спідниці-запаски (яскраво-жовті або ж червоні, а святкові — з парчі з золотою ниткою), розшиті кептарі, з орнаменту яких, виявляється, можна довідатися, з якого села людина. Одне слово, подивитись було на що. …Екскурсія добігала кінця. Ми підійшли до виходу, де були виставлені народні вишивки. Чичероне підвів нас до стіни, на якій висів дивовижної краси рушник у тисовій рамі, напрочуд гарно інкрустованій цінними породами дерева. Наче відтинок неходженого гірського плаю, поцяткованого різноколірним квітом, порослого зеленою травою і ягодами, він скоріше нагадував картину живописця. — А на завершення нашої двогодинної екскурсії ви маєте нагоду ознайомитися з реліквією замку — так званим “рушником Любави”, — гід указкою торкнувся експоната. Можу побитись об заклад, що тієї миті не одному з екскурсантів пригадалася газетно-журнальна рубрика “Цікаве і смішне”, в якій можна прочитати про славнозвісні англійські замки з духами і привидами, котрі ночами полюбляють вигулювати в аристократичних покоях. Тим часом студент з притаманною лише професіоналам напускною недбалістю пояснював: — У відвідувачів нашої виставки особливе захоплення викликає триметровий рушник, вишитий невідомою майстринею. Орнамент складається впереваж з рослинних мотивів і виконаний у надзвичайно широкому діапазоні: від червоного до синього, не кажучи про десятки відтінків, притаманних лише живій природі. — Яка гама барв! — чувся захоплений шепіт урбанізованого жіноцтва. Одна з його представниць — симпатична, зграбна чорнявка, власниця довгого, майже до пояса, густого волосся, фірмових джинсів “Дакота”, картатої сорочки з закасаними рукавами, гарненького кептарика та цілого ряду принадних атрибутів, дістала з майстерно вишитої яскравої тайстри загальний зошит у клітинку, пакетик різнокольорових фломастерів і заходилася старанно перемальовувати хрещатий візерунок. Манера триматися підказувала мені, журналісту, що дівчина, як і я, не належить до екскурсантів з “Беркута”. Мабуть, студентка і, певно, тутешня. Приїхала на канікули додому, вирішив я. — …використавши традиційні прийоми мережеплетіння, невідома вишивальниця досягла виняткової виразності за рахунок насичення кольорів, в результаті чого у свідомості глядача виникають додаткові зорові ефекти, — продовжував екскурсовод. — Простір у композиції орнаменту рушника стає багатовимірним. Крім основних параметрів існування орнаменту в просторі, виступає і відчуття його глибини та об’ємності. — А чому ви назвали рушник “реліквією замку”? — не стрималась котрась із слухачок. Студент загадково усміхнувся. Весь його вигляд немов промовляв: “Я знав, що вас це заінтригує”. — Про це найкраще може розповісти сторож музею дідо Юра. Робить він це залюбки, особливо коли сюди прибувають екскурсанти. З цими словами наш гід став обличчям до дверей. Те саме зробили й усі, хто був у залі, окрім чорнявки, котра старанно продовжувала перемальовувати взір. При вході до зали стояв старий гуцул у чорній крисані, у кептарі і гачах, сивий, з довгими, опущеними вусами на зораному глибокими рівчаками смаглявому обличчі, все ще стрункий, мов леґінь; він скидався на казкового героя Верховини — Дідо Велета, мудрого і сильного, який завжди приходить на поміч людям, боронить світ од лиха і нещасть. Вже вкотре я пожалкував, що мій “Київ-4” залишився без об’єктива в результаті необережного падіння на кам’яне дно Латориці. — Майтеся гаразд, люди добрі, — вклонившись і трохи піднісши крисаню над головою, привітався старий. І було в цих словах щось таке щире і тепле, що присутні заусміхались і так само приязно, з повагою відповіли: “Добридень вам”. Спершись на одвірок, дідо Юра почав оповідь: — Багато-багато літ тому ґаздував у тутешньому краї один князь. Помираючи, залишив замок у спадок синові Любодару, котрому довелося боронити його від нехриста-татарина. Більмом на оці стала фортеця руська чужинським завойовникам. Чого лише вони не робили, аби здолати кам’яну твердиню. Та все марно. На смерть стояли горді русичі, боронячи волю, рідну землю і віру. Тож змушений був ні з чим відступити поганин. Настав у горах довгожданий мир і спокій. Як і колись, почав князь виїжджати на полювання. Не сиділось йому на самотині в кам’яній господі. А мав о тій порі вже сорок літ. І трапилось якось, що, погнавшись за молодим і прекрасним оленем, Любодар збився з плаю. Довго блукав він гірськими стежками та ізворами, аж доки, знесилений, впав на землю. Розклавши ватру, заснув біля неї. І приснився князеві сон, що прийшла до нього дівчина — лісова мавка. Вроди неземної: високочола, довговолоса, у зітканому з трав і квітів напівпрозорому серпанку, у вінку з лісових квітів, на шиї — червоні коралі. Прокинувся Любодар від того, що хтось торкнувся його чола. Розплющив очі — і… не повірив їм! Обіч нього навпочіпки сиділа мавка. Та сама, зі сну. Аби переконатися, що не спить, князь голіруч вхопив розжарену довбешку. Аж скрикнув од болю. Проте видіння не щезло. — Не бійся мене, князю, — тихенько засміялась мавка. — Як тебе звати? — поспитав володар замку. — Любава. — Файне ім’я. По хвилі, несподівано для самого себе, запитав: — Підеш за мене? — А ти не боїшся мавок? — струмочком проспівала лісова фея. — Русинському князеві негоже чогось боятись. А ти жива людина. — Але ж я мавка. І коли стану твоєю жоною, то сумуватиму за своїми… — Нічого не матиму супроти, коли навідуватимеш їх. Ось так і стала мавка володаркою замку. Того ж дня, коли Любодар і Любава побралися, вишила молода княгиня свому судженому золотим промінням сорочку краси небаченої. Розцвіли на полотні ніколи не в’янучим живим квітом волошки і нагідки. І всі, хто бачив князя в шлюбнім строї, не могли відірвати очей від такого дива. А для себе вишила також золотим промінням рушник, який ожив і заграв усіма барвами лісу, мовби відтинок гірського плаю, на який ще не ступала людська нога, де зеленіла трава, росли гогози й афіни. Цією стежиною-рушником вибиралася мавка до своїх сестер. Коли зникала надовго із замку, то попереджала князя, щоб ніхто не займав рушника, бо інакше не зможе вона потрапити назад. Любодар ніколи не перечив жоні, не ставав напереп’ят прогулянкам до лісу, де зустрів своє кохання. Бо коли Любава вертала звідтіля, то ще прекраснішою, милішою і любішою здавалася йому. Сусідив із замком старий мольфар-знахар. Умів він лікувати людину і худобу-маржину, розумівся на травах, ворожбі. Подейкували, що знався з нечистою силою, і тому його боялися. Коли ще не було Любави, то горяни, попри всі свої страхи, таки йшли до мольфара і шукали в нього помочі од недуги. Тепер добра душею і серцем молода княгиня давала людям цілющі трави і не просила за те плати. Заробіток утік од мольфара. Але найбільше злостило його те, що втратив владу над людьми. Ось тоді довідався він про чарівний рушничок. І надумав учинити лихе… А в Любави саме знайшовся первісток. Радості великої був повен князівський замок. Скликав Любодар силу-силенну гостей. Прийшов на банкет і мольфар, перебравшись у лицаря. Коли веселощі були у розпалі, не втерпіла княгиня, щоб не похвалитися щастям своїм перед колишніми подругами. І попросила мавка свого чоловіка, аби відпустив її на хвильку до лісу. Неохоче погодився цього разу Любодар. Ніби відчував щось. Повагавшись, дозволив. Лише попросив не баритися. А мольфар тільки й чекав цього. Підгледівши, як Любава ступала на рушничок, взяв та й непомітно зрушив його з місця, а сам щез із замку. Чекає князь на жону, чекає, а її все немає. Вже й гості розійшлися, а Любава не повертається. Зрозумів князь, що трапилося лихо, — побачив, що хтось зрушив рушник з місця… Довго горював Любодар. А коли отямився трохи, то наказав найкращому в краї мосяжнику зробити тисову раму і оправити в неї рушник мавки. З тих пір він і зберігається в замку. Оце ви й бачите його перед собою. Екскурсанти по черзі підходили до реліквії. Уважно придивлялися до неї, немов шукаючи підтвердження щойно почутому. Дехто з жіноцтва розчулено зітхав. Оглянувши рушник, аматори туризму прямували до виходу. Проходячи повз старого, ґречно дякували. Тим часом “студентка” закінчила перемальовувати взір. І тепер вкладала зошит і фломастери до тайстрини. Я підійшов до гуцула. Пояснивши, що пишу нарис про тутешній край, попросив старого додати кілька слів до розповіді, щоб повніше використати легенду в своєму матеріалі. Дідо Юра пильно глянув на мене і, хитрувато примружившись, відказав: — Можете повісти своїм чительникам, що мавка іноді з’являється в замку. — Це що ж — привид чи дух? — спробував я пожартувати. Гуцул осудливо похитав головою. — Коли народжується молодий місяць, Любава з’являється у замку… Довго зорить на свій рушничок, а потім щезає. — Ви бачили її? — запитав, щоб не образити старого. — Один раз замолоду. Коли ще парубкував. А затим — відколи почав тут сторожувати. Помовчавши, додав: — Ви також можете побачити її… Якщо дуже захочете і коли й справді повірили у легенду. Нічого правдивішого немає на світі за давні перекази… Отож приходьте. Наступної ночі повинен народитися молодик. Ми тепло попрощалися. Окрім мене та дідо Юри, в залі нікого вже не було. Гарненька чорнявка також встигла щезнути, а я неодмінно хотів з нею познайомитися. Здалася вона мені якоюсь незвичайною. Ще раз подякувавши старому за оповідь, заспішив до виходу.* * *
Дівчину з писаною тайстриною я помітив, коли вона проходила крізь головну браму замку; трохи далі вертали до турбази екскурсанти. Сягнисто крокуючи, я подався слідом. “Студентка” йшла попереду мене на відстані щонайбільше трьох-чотирьох метрів. Хода її була невимушена, легка. Здавалося, що дівчина не торкається землі, а летить над нею. Сама струнка, приваблива, вона ніби магнітом приваблювала мене до себе. Завваживши нежданого переслідувача, час од часу озиралася й іронічно всміхалась, її чорні, схожі на вуглинки очі немов щось промовляли. Мені здалося, що вона ЩОСЬ ЗНАЄ… Чи не кепкує часом зі столичного прибульця, який повірив у легенду? Я наддав ходу. Порівнявшись, коротко відрекомендувався. — А я мавка, — засміялась у відповідь дівчина. — Жартівниця, бачу, з тебе нівроку. — Легенда живе… — Однак і мавки мають імена, чи не так? — Мене зовуть Зоряною.— Гарне ім’я — Зоряна. — Усі мавки мають ладні імена. — І, звісно, всі такі ж вродливі? Дівчина легким порухом відкидає з очей волосся, яке розкуйовдив теплий вітрець. Насмішкувато вдивляється в мене. — То, виходить, маю справу з журналістом? — Нині так. Колись ним не був. — А ким був, якщо не секрет? — Шукачем. — І кого ж шукав? — Самого себе. — Ну і як? Успішно? — Ще не знаю. Ця філософська проблема віддавна допікала багатьох. — Треба прислухатися, що підказує душа, і не завжди керуватися самим лиш розумом. — Ти так гадаєш? Моя знайома немов не чує запитання. Незмигно дивиться мені в очі, відтак сама перехоплює ініціативу: — Що таке, на твою думку, творчість? І тут же відказує: — Особисто мені здається, що це не що інше, як намагання людини зберегти своє Я. Індивідуальне і неповторне у розмаї буття. Продовжити його в майбутнє. Помовчавши, додала: — А в творах мистецтва саме і проявляється жага вічного життя, невмируще бажання пізнавати навколишній світ, оспівувати його красу зрозумілою для всіх мовою. Можливо, саме в цьому і криється сенс життя, його стимул? Я здивовано позирав на дівчину, віддаючи належне її способу мислення. А моя супутниця тим часом розвивала свою думку далі: — Сьогодні майже всі відвідувачі замку відзначили, що рушник Любави — справді високохудожній мистецький твір. Чому? А тому, що в ньому відображене життя. Глибокі почуття, переживання можна відчути, лише спілкуючись з природою, добрими людьми. Саме стан природи — тиша, шум верховіття, шепіт хвиль — здатні надихнути на справжній твір. Я перемалювала орнамент з рушника. Чим він мене привабив? Він живий і промовистий, кожен його елемент існує за законами краси природи. Вже сам по собі він є дивовижною мовою навколишнього світу, призначеного не лише для очей, розуму, почуттів, але й для чогось більшого. Значно більшого і важливішого, що люди усвідомлюють далеко не завжди. Якийсь час ми йдемо мовчки. Я першим порушую мовчанку. — Якщо не помиляюся, твоя майбутня спеціальність — художник? — Художниця?.. — якось дивно, сама до себе повторює моє припущення Зоряна. І тут-таки, ніби збентежившись, сміючись відказує: — Майже вгадав, майбутня вишивальниця. — Прикладне мистецтво? — уточнюю. — Еге ж. Знову мовчимо, крок за кроком відміряючи дорогу, яка поступово переходить у гірський плай. Смеркало. Червоне апетитне яблуко, дозрівши протягом дня в небесному саду, готувалося впасти десь межи гір, де його ніхто не встигне відшукати за коротку літню ніч, а на ранок знову вродиться в лазуровій вишині, щедро сіючи життя. Вдалині, на фоні облисілої кичери, замаячів гостроверхий дах турбази. Коли до “Беркута” залишилось трохи більше кілометра, Зоряна зупинилася. І тут я помітив, що ми стоїмо біля ледь помітної стежини, що зміїлася в глиб оповитого таїною і присмерком заповітного букового лісу. — От ми й прийшли, — мовила юна горянка. — Йдучи цією стежиною вниз, хвилин за тридцять можна натрапити на хатину лісника — мого вуйка. Сьогодні вже пізно, а завтра чекатиму в гості. Сучасна мавка подала на прощання свою маленьку долоню. Розійшлися: вона в лісові нетрі, а я назустріч оазі цивілізації — модерному пристанищу туристів і мандрівників.
* * *
Вранці наступного дня, нашвидку з’ївши бутерброд з ковбасою і випивши склянку міцного чаю, я відчув себе морально і фізично готовим вирушити назустріч пригоді. А те, що вона неодмінно станеться зі мною саме сьогодні, не викликало сумніву. Журналістський досвід підказував мені, що відрядження у тутешні краї виявиться незвичайним. Сонце визирнуло з-за кичері несподівано, скидаючись цього разу на запашний оберемок золотистого, аж червоного сіна. Тихенько ступаючи, намагаючись не розбудити сусіда, якого пізно ввечері підселили до мене, я хутко збіг риплячими сходинами в хол, зайцем прошмигнув повз ключницю, яка солодко спала, і, опинившись на дорозі до замку, закрокував назустріч відкриттям і таємницям, яких, безсумнівно, побільшало на світі протягом ночі. Поки дістався того місця, де вчора попрощався з Зоряною, стрілки годинника показували 7.06. Над кичерею золотим німбом висів пломеніючий диск. Але сьогодні позбавлена рослинності гора серед темно-синього хвилястого дихання лісу здавалася особливо самотньою і розпачливою. Мені стало невимовно шкода її, бо знав, що лише літнє свічадо голубить і заспокоює забуту усіма колишню красуню — мізерна надто компенсація за порушену кимось Гармонію і Доцільність, творену Природою протягом тисячоліть. …По цій стежині мало хто ходив. Вона заросла травою і рясним квітом. Варто було лише ступити крок праворуч або ліворуч, як миттю опинявся в густій, соковитій траві, в буйноцвітті, котре, невтримно прагнучи сонця і світла, з усіх сил тягнулося у вишину. На зелених, тужавих стеблинах блискотіла роса, промінилася райдужним різноколір’ям. Вигравала й пустотливо хлюпотіла під пестливо-ніжними дотиками вранішніх променів, які з зусиллям пробивалися крізь густе верховіття букового лісу. Дихалося легко, до солодкої знемоги і приємного щему в легенях. Ранкове марево напівдрімотливої природи діяло заспокійливо, заколисуюче. Неповторна гармонія лісових фарб ніби навмисне хизувалася перед нежданим гостем тим розмаєм життя, яке з деякого часу стало для урбанізованого людства, затиснутого в бетонні і цегляні вулики, блукаючого серед сили-силенної атрибутів цивілізації, чимось до болю ностальгійним, далеко-прекрасним спомином босоногого дитинства. Я ступав якомога обережніше, боячись наполохати тишу, помережану щебетом, сюрчанням, стрекотом, дзижчанням — тисячами неповторних, ледь вловимих загадкових звуків верховинського лісу. Несподівано моїм очам відкрилася полонина, на якій примостилася чепурненька, схожа на казкову, хатинка лісника. Саме такою я і уявляв її: характерні для тутешніх будівель одвірки, врізані в стіни лавки. В той же час мансарда і невеличка засклена веранда в поєднанні з гострокутною, викладеною традиційною гонтою покрівлею, робили хату схожою на модерне бунгало, вдало стилізоване під житло верховинця. Нещодавно збудоване, воно жовтим кольором свіжотесаних дощок і колод успішно конкурувало з кольором небесного свічада. Вітер доносив запахи свіжої соснової стружки, смоли. Закопані стовпчики з покладеними на них жердинами символічно позначали присадибну ділянку. Господарських приміщень не було. Криницю заміняв стрімкий потічок, де вимочувались пухнасті ліжники, на яких витанцьовували червоні, зелені, чорні ламані смуги. Перестрибнувши гірський струмок, в кришталево-прозорій воді якого віддзеркалювались обриси стін і частина ґанку, я опинився якраз навпроти входу до господи. Ось тут я і помітив Зоряну. Вона сиділа на підвіконні, смішно чеберяла в повітрі ніжками і вишивала. Сонячні промені падали їй просто в руки, на полотно, і здавалося, що вона вишиває сонячними нитками. Моєї появи дівчина не завважила — була надто захоплена роботою. Я мимоволі замилувався цією карпатською мавкою. — Майся гаразд, ґаздине! — поздоровкався місцевою говіркою. Од несподіванки дівчина здригнулася. Сонячні промені випорснули з її пальців, впали на землю, запалали червоним вогнем посаджені довкола будинку мальви та півонії. Впізнавши мене, розсміялась. — Дякувать красно за зичення. — Їй, які вони файні! Мов та ружа, — я не втримався від компліменту, зумисне вбравши його в дещо іронічну форму. — Ігій на тебе, часописнику! — Зоряна сплигнула на землю. Очі в неї блищали, і вся вона немов світилася, радіючи сонцю, гожій днині. — Проходь, — мовила, відчиняючи переді мною важкі двері, прикрашені метикованою різьбою. — Схоже, лісника немає? — запитав, переступаючи поріг. — Вуйко пішли до Космача. Казали, що повернуться лише завтра надвечір. Світлиця була прозора, сонячна. Чиясь майстровита рука гарно попрацювала над оздобленням кімнати. — Хто цей мосяжник, який повирізьблював такі чудерні речі? — роззираючись довкола себе, запитав я. — То все брат неня, — відказала. Долівка була встелена домотканими килимами. В кутку стояв ткацький верстат, з якого звисав майже викінчений ліжник з овечої вовни. На стінах милували око сорочки-вишиванки, рушники. — Не хата, а справжній міні-музей етнографії та художнього промислу, — захоплено вигукнув я. І тут побачив незакінчену скатертину, яку перед моїм приходом вишивала юна горянка. Більше половини обруса було вишито. Це був той самий візерунок, який вчора перемальовувала Зоряна. Помилитися я не міг. Надто свіжі спомини про недавню екскурсію жили в мені. Дівчина підійшла до вікна, взяла з підвіконня пучечок червоних маків, вернулася до столу і поставила букет у глечик. У світлиці враз оселився аромат полонини. Аж ось мій погляд зупинився на стелажах з книгами. Побіжного знайомства виявилося достатньо, щоб скласти уявлення про вподобання мешканців бунгало. Впереваж це були книги з мистецтва, лісового господарства, екології. — Це дядькова бібліотека чи твоя власна? — Спільна. Ми любимо книги. Несподівано перевівши мову на речі прозаїчніші, запитала: — Щось вип’єш? Маю гарну настоянку з лісових трав. — Певно, чаклунське зілля, — жартома відказав я. — Але якщо це трунок кохання, то скуштую з превеликим задоволенням. — Саме такий, — змовницьки підморгнула і тієї ж миті щезла на кухні. Повернулася хутко, несучи перед собою дерев’яну тацю, різьблену великими кленовими листками. На ній бундючливо примостилася пузата карафка з гутного скла і двійко напівпрозорих келишків. У лозовій плетінці лежали тістечка. — Нівроку ґаздиня, — вихопилося в мене. — Овва! — поклавши тацю на стіл, Зоряна сплеснула в долоні. — Та я ж не припросила до столу. — Таки й правда, — я розсміявся. Не чекаючи повторного запрошення, вмостився у різьбленому кріслі. — З дитинства чомусь уявляв, що саме в таких кріслах, хіба що менших, сидять гноми і чаюють. — Це англійські гноми полюбляють файв-о-клоки, а тутешні, верховинські, віддають перевагу козячому молоку. — Справді? — Особливо вони люблять мед з молоком. — Певно, ти з ними добре знайома, коли так говориш? — Айно, — Зоряна ствердно кивнула. Ми п’ємо настоянку з трав. Вона й справді смаковита. Чи то, може, дійсно напій кохання? Весело балакаємо про всяку всячину. Все більше причаровує мене чорноволоса горянка. …Ми ходили лісом, плаями, полонинами. Здавалося, були знайомі вічність. Говорили здебільшого про навколишню природу. Радикалізм Зоряниних поглядів на оточуючий світ спершу мене тішив, але дедалі частіше я ловив себе на тому, що дівчина ПРИМУШУЄ ДУМАТИ. — Біда людства в тому, що воно, збудувавши потужні заводи і фабрики, сконструювавши атомні реактори і електронно-обчислювальні машини, зробивши перші кроки в космос, все ще залишилося дитиною, переконаною в тому, що впокорило природу. Ця наївність з часом може перерости у фатальну помилку, якщо вчасно не схаменутись. Природа нікому не дозволить владарювати над собою. Вона може лише погодитись на розумний компроміс, на мирну співпрацю з людством. Не то жартома, не то серйозно Зоряна додала: — Тільки добрі лісові духи можуть змагатися на рівних з природою, втручаючись у біогенез. Я розсміявся. Образність Зоряниної мови відніс на рахунок надміру емоційності. І лише згодом зрозумів, що за цією алегорією крилося щось значно більше… А тоді я висловив упевненість в тому, що природа своєю повсякчасною невидимою діяльністю врешті-решт спроможеться нейтралізувати збитки, яких нерозважливе людство їй завдає. — Це глибока помилка. Охоронна здатність природи далеко не безмежна. Прикладів цьому безліч. Ось хоча б наша безліса кичера, над якою сходить сонце і починає свої щоденні перегони з часом. Повчальний тон мені не зовсім сподобався, тому я уїдливо мовив: — Чи не здається вам, чарівна добродійко, що для більшої користі людства слід брати уроки в якомусь екологічнішому закладі, ніж займатися прикладанням декоративних латок на пощипану та поскубану антигуманним людством природу? — Ви самовпевнений раціоналіст, який нічого не бачить довкола, або ж робите це навмисне. Маленький Принц, якого добре знав Сент-Екзюпері, любив казати: “Тут є таке тверде правило… Підвівся зранку, вмився, опорядив себе — і одразу ж упорядковуй свою планету”. У голосі Зоряни ледь чутно забриніли нотки образи, і я пошкодував за свій необдуманий коментар. Тоді я не надав належного значення її словам. І, як виявилось згодом, цілком даремно… Ми попрощалися досить стримано. Реабілітовувати себе я не став. Всі мої помисли в цей момент переключились на те, щоб не загаятись і встигнути в замок до того, як зійде місяць-молодик. Йдучи до замку, я картав себе за хлопчачий вибрик і водночас давав собі слово, що завтра обов’язково попрошу вибачення.* * *
Помітивши мене, сторож ще здалеку помахав крисанею, немовби припрошуючи до величної кам’яної господи, яку він вартував од пітьми. Гуцул стояв біля підйомного мосту, очікуючи пізнього візитера. — Я знав, що ти прийдеш, синку, — мовив старий, коли я зупинився за крок од нього. Ми поручкалися. — За години дві має народитися молодик, — почав я розмову. — Айно, — гуцул вузлуватими кореневищами рук дістав з рота файку на довгому чубуку. — Ти побачиш те, за чим прийшов, — задумливо мовив він. — Лиш би повірив. Дивлячись туди, де холодна мріч насувалась на сині, вже почорнілі від браку світла ліси і гори, дідо задумливо проказав: — Ти ніколи не питав себе, чому в Карпатах так багато лісу? І тут же сам відказав: — На світі ніхто і ніщо не зникає безслідно, синку. Ніколи. Стрункі і ніжні смереки, міцні і сильні дуби, буки — всі вони були колись людьми, файними легенями і чічками. А по смерті обернулися в дерева. Навіть колючі тернові кущі мали в собі щось людське. Так казали старі люди, коли я ще був малим. А тепер кажу я: світ навколишній — то є казка, сповнена таїни, чаклунства. Колись люди теж були мудрі і знали чимало такого, про що ниньки дехто лише здогадується. Повідають старі діди, що за давніх часів у лісових нетрях та ізворах, на полонинах і між скель завше мешкало добре і людяне керівництво, яке слугувало лише Добру. Світ — це напівзабута легенда. Чуєш, легеню? І слід лише уважно прислухатися до шепотіння сивого минулого, давніх переказів, легенд та оповідок. …Я блукав замком, куди впустив мене дідо Юра, з нетерпінням чекав появи на нічному небі золотого ріжка. Западав вечір. Тут, за товстелезними мурами давньоруської фортеці, оповитий синювато-чорним присмерком ліс здавався пристанищем казкових духів, де повно лісовиків, які починали виганяти на пасовиська худобу-маржину, де насмішники-щезники причаїлися між скелями, чатуючи на вандрувача, щоб покепкувати з нього. Чекають свого часу лісові красуні-мавки. Здавалося, оживають тіні минулого, ось-ось з’явиться володар замку князь Любодар. І мені вже вчувається брязкіт мечів, шум бойовиська, крики, стогони — це мої предки боронять рідний край від завойовників… Час од часу тишу замку порушували глухі удари, долинав якийсь стукіт, човгання, подібне до людських кроків; сердито прошмигував вузькими галереями і коридорами протяг; чулося рипіння, важкі зітхання вітру, що стугонів у потаємних замкових переходах; стінами шастали химерні тіні. Мо’ й справді пробуджуються древні склепіння, прокидаються від довгого сну незмінні атрибути зачарованого замку? Нарешті я зважився. Штовхнувши ковані залізом двері, опинився в залі, де вчора прозвучала легенда про мавку Любаву. Стояв заворожений, спостерігаючи, як місячне сяйво падає на раму із замковою реліквією. І раптом я відчув, що в самій залі сталася якась зміна. З долини піднімалася холодна ніч, яка поступово заповнювала прямокутник віконця, ховаючи у широкий рукав туману жовтий серп нічного кружала. І тоді ЦЕ СТАЛОСЯ… Звідти, де щойно сиротів молодик, крізь заґратовану шибу заглядало обличчя молодої жінки. У відблисках холодного місячного свічення, яке із зусиллям пробивалося крізь сиву пелену, обличчя це дробилося, немов відбиваючись у гранях кристала. Скільки часу тривала ця фантастична ява, я не завважив, бо видіння раптом почало розпливатися і поступово розчинилось у пітьмі. В залі знову посвітлішало. Ріжок місяця ніби підглядав за мною. Сам того не бажаючи, він освітив мавчин рушник, і… він ожив! Здавалося, все було те саме: той же хрещатий візерунок, ті ж квіти, трава, на якій щойно лежало опале листя, але… ТАМ було життя. У невідоме, у таїну, у далекі ізвори і лісові нетрі кликав і манив чарівний плай. Перш ніж ступити на нього, я довго в нерішучості вибирав, куди поставити ногу — вся стежина була всіяна квітами. Нахилившись, зірвав кілька білих квіточок, навіщось поклав невеличкий букетик до кишені, відтак ступив на рушник, назустріч легенді, назустріч вічній феєрії. Нагледівши під високою реліктовою сосною зручне місце для криївки, я зупинився і став напружено вдивлятись, що діється попереду. Кроків за десять моїм очам відкрилась полонина, осяяна блідим тремтливим холодним місячним сяйвом. Там, серед низеньких кущиків ялівцю, у густій високій траві, на пеньку сиділо химерне створіння з борідкою і ріжками, яке щосили дмухало у вербову сопілку, лупало маленькими очицями-жаринками, що світлячками миготіли в напівтемряві. Поруч смішно підскакував на одній ніжці оброслий шерстю-мохом, в сухому торішньому листі, з сучками на тілі маленький бородатий дідок. Перший, напевно, був не хто інший, як Щезник, а завзятий танцюрист — Лісовик. Трохи далі, як я встиг помітити, за всією цією чудасією спостерігав опецькуватий черевань, на вигляд смішний і добродушний. Він тряс своєю довгою бородою у такт музиці, притримуючи обома руками крисаню. Округлі від задоволення очі, здавалося, ось-ось викотяться з очниць. Не інакше, як Чугайстер — усіх чудес невигаданий майстер. Взявшись за руки, водили танок мавки. Лісові красуні з’явилися несподівано, немов виросли з-під землі. Довговолосі, уквітчані вінками, у прекрасних строях — напівпрозорих серпанках, зітканих з туману і місячного сяйва, — вони наповнювали життям нічний ліс і робили це так вправно, щоб не розбудити інших лісових мешканців, які завзято трудилися протягом дня. Захватне видовисько… Скільки часу тривала ця феєрія, я не знаю. Час немовби зупинився. І лише коли небо засіріло, Чугайстер цитьнув на своїх підданців і щось швидко-швидко залопотів. З легеньким вереском мавки кинулися врозтіч, але невдовзі повернулися, тримаючи в руках чималий шмат білого полотна. Розстеливши його на землі, вони наготувалися до роботи. І ось перший, за ним другий, третій сонячні промінчики торкнулися землі, полотна, опинилися в ніжних пальчиках лісових фей, а серед них — Зоряна!.. Затанцювали в їхніх вправних руках нитки-промені. Стібок, ще стібок — і оживає полонина. Оживають на ній квіти, на їхніх ніжних пелюстках з’являються краплини вранішньої роси, то тут, то там зеленим вогнем спалахує травичка. Таки мали рацію косівські діди, твердячи, що всі мавки — знамениті вишивальниці.* * *
Замок далеко позаду. Під даленіючим лісом можна розрізнити шпичастий дах турбази. Але я туди не поспішаю. Мені нетерпеливиться побачити Зоряну, мою оцивілізовану мавку. Ось і те місце, де починається стежина до хатини лісника. Я прискорюю кроки. Позираю на годинник. Незабаром десята. Що сталося зі мною? Як я опинився на ТІЙ полонині?.. Поки трапив на дорогу, відтак повернув до замку, щоб розшукати дідо Юру, добряче наблукався. Сторож кудись запропастився, хоч я його шукав. Отож так і не зміг ще раз оглянути Любавин рушник після дивовижної пригоди. Був понеділок, і при вході до замку на головних воротах висіла табличка, на якій було написано, що сьогодні тут вихідний день. Не гаючи часу, я заспішив до Зоряни, певний, що розгадка цієї історії блукає біля неї, поблизу лісової хатинки. Але що це? Куди подівся будинок лісника? Ні, я не помилився. Ще вчора саме на цій полонині стояло модерне бунгало. Щодуху біжу на те місце, звідкіля спостерігав, як вишиває Зоряна. Ось мій слід — те місце, де мало не оступився, перестрибуючи потічок. Гірський струмок нікуди не щез. Я дивлюся на воду, і мені здається, що вона насмішкувато дзюркоче: “Ви-ши-ва-ю…” Щось примушує підвести голову. Очима шукаю між знайомих уже обрисів гір безлісу кичеру. Але що за мана? Куди поділася облисіла вершина? Натомість жовта паляниця сонця освітлює уквітчану прекрасним килимом гору, яка соромливо міниться в легенькому мареві ранкового туману, немовби ніяковіючи перед навколишнім світом за неждану обнову. А пухнастий килим, уквітчаний буйноцвіттям барв і відтінків, здається, дихає. Я дивлюся на гору і раптом помічаю в цьому зеленому килимі той самий хрещатий візерунок, що і на рушнику Любави. ТОЙ САМИЙ ВІЗЕРУНОК… “Тут є таке тверде правило… Підвівся зранку, вмився, опорядив себе — і одразу ж упорядковуй свою планету”, — так вчора Зоряна цитувала Маленького Принца… “Вона ставила квіти у вазу”, — кажу собі вголос. Квіти… Звідки квіти?.. Квіти були на підвіконні… На підвіконні лежала невикінчена скатертина… СТІЙ! Вона — Зоряна — зірвала УЖЕ ВИШИТІ квіти! Квіти, вишиті сонячними променями… Як я міг про це забути? “Всі мавки напрочуд файні вишивальниці”, — казали косівські діди. У легенді мовилося, що Любава вишила судженому золотими променями сорочку, яка цвіла живим квітом, що ніколи не в’янув. В такий же спосіб вишила і диво-рушник. А мені ненароком вдалося підгледіти, як мавки вишивали обрус-полонину сонячними променями, одягали гори в прекрасні літні строї. І мені на гадку несподівано спала звідкілясь почерпнута інформація: “На основі закону взаємозв’язку маси та енергії доведено, що електромагнітне поле — це якісно своєрідний тип матерії, котрий здатний перетворюватись на речовину”. А світло — це ж і є потік електромагнітного випромінювання! Виходить, Зоряна одягла кичеру в нове вбрання?.. Хто вона, Зоряна?..УЇК-ЕНД
Ф ранц Дреггер, шеф політичного комісаріату: — Затямте, Брукгарт, справа надзвичайно серйозна, можна сказати, державної ваги. Ні сядь ні впадь зникло шестеро найповажніших громадян нашого Леопшіца. Серед тих, хто нагло щез, не полишивши жодних слідів, голова суду Берінгер, урядовий радник Зоммер, адвокат Мальке, лікар Грот, бургомістр Фрайтаг і, нарешті, сам Ульріх Закс! Ви розумієте? Сенатор з питань внутрішніх справ особисто контролює хід розслідування. Це він наказав кримінальній поліції передати матеріали попереднього слідства нам — відомству по охороні конституції. Сподіваюся, це вам про щось говорить. Пам’ятайте і про те, що зниклий власник концерну “Вальтер унд Закс” був особистим другом сенатора… Так. Він сьогодні уже тричі телефонував мені. Повинен зауважити: з ним жарти погані. Словом, робота, робота і ще раз робота, оберкомісаре Брукгарт. Але ближче до діла. Що нам відомо? Відверто кажучи, небагато. Все, чого бракує, вам і слід встановити. Так ось. Минулої суботи, близько дев’ятої ранку, Ульріх Закс поїхав на своєму “мерседесі” на уїк-енд. Принаймні так сказав дружині. Поїхав і не повернувся. Ні він, ні його друзі. Ось так. Яка спеціалізація концерну? Найрізноманітніша. Від дитячих радіокерованих іграшок до оптичних лазерних систем протисупутникової оборони. Так би мовити, багатопрофільне виробництво… Ні, я не думаю, що за ним полювали агенти іноземних розвідок, хоча, підозрюю, гер сенатор більш ніж переконаний у зворотному. Чи належав до якоїсь партії? Так. До християнських демократів. Тривалий час навіть очолював місцеву фракцію. Чому кажу в минулому часі? Бачите, Брукгарт, Ульріх Закс один з тих, хто народився на початку двадцятих. І над ним, так би мовити, тяжіють гріхи тих, хто давно був покараний. Він, як і багато хто з наших співвітчизників, був членом націонал-соціалістської німецькоїробітничої партії, а дехто з цих бісових пацифістів і усяких там “зелених”, не кажучи вже про червоних, час од часу починає волати про нацистське минуле таких поважаних бізнесменів, як Ульріх Закс. Що то був за уїк-енд? Наскільки я зрозумів, поспілкувавшись з Гізелою Закс (повинен сказати, настирна і занудна старушенція), її чоловік намірявся вкласти частину своїх капіталів у розважальну індустрію, і його поїздка на лоно природи була скоріше діловою зустріччю зацікавлених сторін, ніж просто суботнім відпочинком. Втім, ця бестія явно щось не договорювала. Так що обов’язково зустріньтесь з нею ще раз. На сьогодні ми володіємо лише розрізненими даними. Частина з них знаходиться в поліцай-президії, куди спершу потрапила справа Ульріха Закса і його пяти найближчих друзів. Словом, уперед, друже Брукгарт! Фрау Закс: — Неправда, що мій чоловік військовий злочинець. Це ліві хотіли б побачити його за ґратами. Мого Ульріха навіть три рази притягали до суду, але за браком доказів щоразу звільняли. Так, він був охоронником у концтаборі, служив у дивізії “Мертва голова”… Але хіба він один? Ульріх і справді носив есесівську уніформу, але ж це не означає, що він був якимсь монстром. Він був солдатом і ретельно виконував свій обов’язок. І тільки. Що б там не патякали. Якби ви знали його!.. Був чуйним і працелюбним. Гадаєте, так легко стати главою одного з найбільших концернів країни? Звичайно, знаходяться такі, котрі подейкують, що Ульріх Закс розбагатів на золоті, награбованому у в’язнів концтабору. Говорити можна все. Свідків немає. Але, якщо бути відвертою (ви мені симпатичні, гер Брукгарт), то навіть якщо до його рук і потрапила якась дещиця, то це аж ніяк не може кинути пляму на чесне ім’я Ульріха. Тим, хто помер, золото уже не потрібне. Правильно я кажу?.. Що конкретніше я могла б сказати з приводу таємничого зникнення свого чоловіка? По-моєму, це справа рук терористів, які воліють отримати викуп. Дудки! Я їм покажу викуп!.. Ні, це не означає, що я не хочу, щоб мій чоловік повернувся живий-здоровий… Гаразд, гаразд, емоції на задній план. Ульріх лише сказав, що їде на якийсь особливий уїк-енд. Ні, більше нічого він не говорив і не пояснював. У всякому разі жінок там не було. Це точно. Знаєте, я все-таки жінка й інтуїція в мене — будьте певні! Там мали бути лише його найближчі друзі… Скільки вам повторювати: звідки мені знати, що то мав бути за уїк-енд? Ульріх не любив посвячувати у свої справи навіть нашого сина Курта, хоча той вже п’ятий рік працює одним з шести директорів фірм, що входять у концерн. Хлопчик такий вразливий… Він вже давно позирає на батькове крісло, через що вони й не дуже ладять… Чим я можу допомогти вам? Пам’ятається, після того, як Ульріха суд вчетверте визнав невинним, мій чоловік, будучи добряче напідпитку — ще б пак, такий стрес! — сказав, що усім доведе, що концтабори — це вигадка червоної пропаганди. Що він замислив? Не знаю. Тільки точно відаю: слів на вітер Ульріх Закс ніколи не кидав, навіть будучи “під шафе”. Він не раз повторював — і на суді також, — що в концтаборах перевиховували людей. Примушували любити працю. А коли й дехто помирав, то лише через те, що з дитинства був мазунчиком і неробою. Мені думається, що Ульріх правий. Я надто добре знаю Ульріха… Хвилиночку, мало не забула. Мій чоловік завжди допомагав тим, хто того потребував, а особливо, коли йшлося про оригінальну ідею, втілення її в життя. Його можна назвати меценатом. Мені, наприклад, відомо, що Ульріх допоміг одній ініціативній людині відкрити якесь оригінальне кафе. Як воно називається? В назві є щось військове. Це десь поблизу італійського ресторану “Бобіно” на Бургплац. Я дуже покладаюсь на вас, гер Брукгарт. Кажу “я”, бо не впевнена, що Курт тієї ж думки. Знаєте, ця нинішня молодь… А Курт єдиний спадкоємець… Але не подумайте нічого такого. Курт на ТАКЕ ніколи не зважиться. Ернст Рюкварт, директор фірми “Урлауб”: — Як вам наш бар? Правда, оригінально, гер Брукгарт? До речі, відомство по охороні конституції, яке ви представляєте, не мало нічого проти, коли ми звернулися за дозволом відкрити цей бар. Чи мені в цьому допоміг Ульріх Закс? Ні, тут ми обійшлися своїми силами. Однак гер Закс і справді взяв найактивнішу участь у створенні фірми “Урлауб”, яку я представляю. Я вам про все із задоволенням розповім. Щойно вчора увечері я повернувся з поїздки по країні. Ми хочемо відкрити низку відділень фірми… Ні, з гером Заксом я не бачився і не розмовляв ось уже днів десять. Сьогодні саме збирався зателефонувати, щоб доповісти про результати поїздки і поцікавитись, як пройшло відкриття нашого атракціону… Що за атракціон? Ну, це треба починати здалеку. Ви згодні? Чудово. Бачите, у наш час стресів, інфарктів, нервових потрясінь, різноманітних психічних захворювань, які тягне за собою цивілізація, наша фірма “Урлауб” поставила перед собою завдання створити систему розважальних закладів, які б у повній мірі сприяли відпочинку обивателя. Гер Закс, на диво, чудово орієнтується в запитах наших громадян, а особливо молоді. Соціологічна група нашої фірми прийшла до висновку, що люди потребують після роботи кардинальної зміни обстановки, нових вражень, нового товариства, сильних емоцій і гострих відчуттів. Всякі там дискотеки, туристські мандрівки, пляжування на Мальдівах чи Цейлоні — все це до пори до часу. Під час подібних відпочинків у голови навіть порядних громадян починають проникати небажані для демократичного устрою думки. Це достеменний факт. Бар “Фронт” став нашим пробним закладом. Щоправда, попервах ми самі не підозрювали, що він стане трампліном для створення “Урлауба”. І тільки гер Закс із своїм масштабним мисленням зумів побачити в нашому зачинанні контури майбутньої фірми. До речі, як вам, чиновникові відомства по охороні конституції, подобається в нашому барі? Мені приємно чути позитивну відповідь. Як і ви, ми також повинні бути добрими психологами: відвідувач потрапляє в атмосферу, яка максимально імітує фронтову — магнітофонні записи вибухів артилерійських снарядів, авіабомб, кулеметної та автоматної стрілянини. Дизайнери і художники також попрацювали на славу: мішки з піском, бліндаж, лазарет з пораненими, які стогнуть і лаються на чім світ стоїть, тут же димить кухня. Обслуговуючий персонал у військовій формі. Відвідувачам видають котелки і баклажки, щоб наповнити їх, треба вистояти у черзі до польової кухні. Ні, жодних неприємностей з властями у нас не було. Щоправда, ліві намагалися підняти проти нас кампанію в пресі, навіть пробували пікетувати бар, однак хлопці з НДП швидко навели порядок. Сам голова верховного суду нашої землі висловив обурення втручанням лівих у приватне підприємство. Тепер ми плануємо відкрити десятків зо два подібних барів по всій країні. По-моєму, це здорово! Як ви гадаєте? По очах бачу, що такої ж думки. Це прекрасно, коли тебе розуміють представники уряду. Скажу вам, що у нас з гером Заксом є ще одна ідея, котру вже почали втілювати… Зрозумів, зрозумів. Вас найперш цікавить, за яких обставин і коли я познайомився з гером Заксом? Відповідаю: близько року тому, в цьому барі. Минуло трохи більше місяця, як “Фронт” почав функціонувати. Бажаючих відвідати модний бар більшало з кожним днем. Що за публіка? Переважно молодики і їх подружки з “Націонал-соціалістського фронту дії — національних активістів”. Середній вік — двадцять п’ять років. Через годину тут їх буде повнісінько. Приходять сюди і ветерани. Знаєте, ностальгія. Вони майже завжди тиснуть мені руку і кажуть, що “Фронт” вселяє надію… Надію в що? Не будемо такими доскіпливими, гер Брукгарт. Ви самі прекрасно все розумієте. Краще-но я продовжу розповідь про наше знайомство з Ульріхом Заксом. Глава концерну завітав сюди разом із своєю секретаркою Ерікою, Шмідт. Виявилось, дівчина вже давно із захопленням розповідала своєму шефу про модерний бар. Словом, заінтригувала його. До всього, вона моя сусідка по будинку. Отож з повним правом відрекомендувала мені Ульріха Закса (я саме завітав до свого закладу поглянути, як обслуговуючий персонал справляється зі своїми обов’язками). Глава “Вальтера унд Закса” вельми прихильно поставився до мого починання. Відвідання “Фронту” його навіть зворушило. Того ж вечора Ульріх Закс поділився зі мною деякими своїми планами. Як я зрозумів, ця людина вже давно виношувала щось подібне до мого бару, щоправда, в дещо іншому плані. Відвідини “Фронту” остаточно переконали його в тому, що справа потрібна. Він запропонував мені спілку, гроші. Я охоче пристав, перед тим поцікавившись, у чому полягає ідея створення фірми “Урлауб”.Закс почав з того, що запитав, чи не відома мені гра у вбивць, якою нині захоплена університетська молодь у Сполучених Штатах. Ви, напевно, чули. Це коли кожен учасник гри полює за іншим, імітуючи вбивство. Вам, скажімо, можуть скинути на голову подушку, до якої буде пришпилена цидулка з написом: “Це мішок вагою 100 кілограмів”, або підкласти в постіль предмет, який імітує вибухівку. За всім цим стежить авторитетний арбітр. Після такої преамбули гер Закс пояснив, що вже давно хотів утнути щось таке, що, за його словами, добряче струсонуло б напівсонного обивателя й водночас показало: війна не настільки страшна штука, про яку патякають ліві. Що він мав на увазі? Відверто кажучи, навіть я, людина з досвідом у таких справах, не зовсім уторопав, до чого хилить мій співрозмовник. Але незабаром усе стало на свої місця. Річ у тім, що під час війни гер Закс служив в СС. Був помічником коменданта якогось невеличкого концтабору, через що й донині має деякі непорозуміння з Фемідою. Колишніх “кацетників” ще доволі є поміж нас, знаходяться і типи з Центрального відомства по розшуку нацистських злочинців у Людвігсбурзі. Ці також полюбляють пхати свого носа куди не слід. Навіть мені намагалися інкримінувати неофашизм. Ви тільки подумайте! Пардон, я дещо ухилився. Так ось. Гер Закс вирішив продемонструвати усім, що концентраційні табори були всього-на-всього виховними закладами. З цією метою він загорівся бажанням створити кілька “шоу-концтаборів”, де все мало бути максимально наближене до дійсності. Громадяни нарешті б дістали змогу провести уїк-енд чи відпустку в умовах зразкового порядку і дисципліни. Левову частину витрат він брав на себе, а я, як людина з певним досвідом у сфері розважальної індустрії, очолюю новоутворену фірму “Урлауб” і добираю відповідний штат. Ну, звичайно, “Фронт” увійшов до нашої фірми. Єдина умова, яку поставив переді мною гер Закс — це не афішувати його ім’я. Ха! Ви — це інша справа. Вам я можу розповісти все. Що було далі? Слухаючи нашу розмову, Еріка докинула, що читала, ніби в Англії вже існує щось подібне. “Дилетанти”, — презирливо скривився гер Закс. Так. Юридично все оформлено належним чином. Усе в рамках конституції. Отож за якихось півроку табір був збудований — точнісінька копія тих, які будувало відомство Гіммлера та організація Тодта в тридцяті роки. Колючий дріт, дерев’яні бараки, вишки з кулеметами. Словом, усі аксесуари та реалії тих часів і тих виховних закладів. Правда, крематорій нам таки не дозволили збудувати. Почалися демонстрації колишніх “кацетників”. Слава богу, поліція у нас ще знає, як відробляти заробітню. Після того, як з усіма непорозуміннями було покінчено (звісна річ, особлива заслуга в цьому гера Закса), ми, нарешті, впритул підійшли до запуску первістка розважальної індустрії. Погодьтеся: у цій сфері наша спроба виглядає багатообіцяючою. Бізнес є бізнес. І нема чого шити політику. Дібрати персонал було не важко. Бажаючих потрапити в охорону першого підрозділу “Урлауба” виявилося більш ніж достатньо. Основна маса — юнаки з націонал-демократичної партії. Вони отримали есесівську форму, автомати, кулемети, щоправда, з холостими набоями, і вишколених вівчарок. Все, що мають робити, їх навчили колишні соратники гера Закса, його друзі з ХІАГ — Федерального союзу ветеранів військ СС. Молодики з НДП пройшли чудовий вишкіл, і коли делегація ХІАГ відвідала наш табір, то відзначила, що охорона діє майже як у старі добрі часи. Погодьтеся, це неабияке визнання професіоналізму “Урлауба”. Що за уїк-енд мав бути минулої суботи? Відкриття. Офіційне відкриття табору. Мав прибути гер Закс із своїми друзями. Було розіслано запрошення багатьом іншим поважним громадянам країни. Ціни за перебування в нашому таборі майже такі, як вхідні квитки у “Фронт”. Я більш ніж переконаний, що бажаючих провести канікули, відпустку, уїк-енд під наглядом кваліфікованих вихователів буде більш ніж досить. Пом’янете моє слово. Я страшенно шкодую, що не зумів прибути на відкриття. Признаюсь вам по секрету, звичайно, що з наступного року ми відкриваємо чотири філіали “Урлаубу” в Арізоні, Огайо, Каліфорнії та Неваді. Що б там не говорили, а в американців розмах куди ширший, ніж у нас. І на розважальній індустрії вони знаються, як ніхто. Щоправда, в даному випадку ми таки втерли їм носа. Ха-ха-ха! Чи мені відомо, що табір щез і разом з ним уся охорона, найповажаніші громадяни Леопшіца та гості? Що за нісенітниця! Я щойно повернувся з ділового відрядження. Я вам уже казав… Це якесь непорозуміння… Ви не маєте права мене заарештовувати!.. Ганс Шлегер, фоторепортер газети “Більд ам монтаг”: — Чи я впізнаю, хто зображений на цій фотографії? Що за питання! Ви мене ображаєте, гер Брукгарт. Звичайно, впізнаю! Тим паче, коли сам робив це фото. В центрі глава концерну “Вальтер унд Закс”… Ні. Одяг його мене не дивує. Такі умови гри-відпочинку — всі відпочиваючі грають роль “кацетників”. Ульріх Закс, як завжди, у колі своїх найближчих друзів. Навіть тут. Настрій у всіх чудовий. Хіба не видно? Чи я знаю, що трапилося? Та всяке говорять. Мене це не цікавить. Я зробив усе, що від мене вимагали — дав репортаж з відкриття розважального закладу фірми “Урлауб”. Більше мені нічого не відомо. Знаєте, чим менше знаєш, тим краще спиш. Франц Шмідлінг, член ХІАГ: — Акцію фірми “Урлауб” можна лише вітати. Порядок є порядок. Навіть під час відпустки. А порядок і дисципліна — це запорука всього. Розумієте, ВСЬОГО, гер Брукгарт. А то, чи бачите, Гавайї, Мальдіви… Чортзна-що! Я чув, як охорона цього “шоу-концтабору” просила, щоб їм дали справжні набої… Як я їх розумію!.. І, повірте, не втерпів, щоб не сказати їм: “Не поспішайте, хлопчики. Ваш час ще не настав…” Мені дуже шкода, що так несподівано таємниче щез гер Закс. Таких би нам побільше. Що я думаю з приводу його зникнення? Здається мені, що тут без лівих не обійшлося… Генріх Крюгер, чиновник кримінальної поліції: — Нічого подібного я в своїй практиці не зустрічав. Якась диявольська оборудка! Нам достеменно відомо, що саме в цьому місці на чотирьох гектарах розкинувся “шоу-концтабір” фірми “Урлауб” і… жодного сліду. Розумієте, ЖОД-НО-ГО! Нечувано! Можете вважати нас за кретинів, невігласів, психопатів, але факт залишається фактом: ані найменшого сліду будівель… Гюнтер Штайн, біофізик: — Ви хочете прокоментувати цю аномалію в діяльності “Урлауба”? Ну що ж. Я вельми потішений з того, що така серйозна установа, як ваша, гер Брукгарт, вдалася до моїх послуг. О, та ви, я бачу, непогано знаєте мої роботи з питань матеріалізації психічної енергії. Так, я цілком допускаю, що на відносно невеликій площі, яку займав неоконцтабір, відбулася концентрація психофізіологічних та інформаційних полів індивідумів, що там перебували. І досягла вона такого високого ступеня концентрації, що змогла перенести цей шоу-заклад в інший час… Гаразд, спробую пояснити більш популярно. Справа в тому, що всі учасники цього уїк-енду настільки прониклися ТІЄЮ атмосферою… Розумієте, про що мова? Усі ці охоронники, вірніше, молодики, що виступали в ролі охоронників, відпочиваючі в ролях “кацетників” — всі вони створили таку психофізіологічну атмосферу в навколишньому просторі, що стався прокол, якщо хочете, локальна руйнація часового конти-ніуму. Теоретично весь цей розважальний заклад “Урлауба” з його учасниками опинився десь на межі 30-х і 40-х років. Віллі Шарф, особистий представник рейхсфюрера СС: — Доповідайте, гауптштурмфюрер. Схоже, у вас сьогодні з’явилась нова партія в’язнів? Пауль Нейман, комендант табору, гауптштурмфюрер: — Так точно, гер групенфюрер. Сьогодні, 26 липня 1942 року, о дев’ятій сорок п’ять пригнали нову партію на перевиховання. Самі психи. Дехто з них кричав, що володіє мільйонами, погрожував прийняти міри, навіть страхав охорону. Віллі Шарф: — Сподіваюся, ви зумієте порозумітися і з цими мільйонерами? Пауль Нейман: — Хіба нам уперше, гер групенфюрер?..
КОНТАКТ
Капітан Лукаш уважно дивився на прибулого. Слідчий Комісії в особливо важливих справах людства мав нашивки полковника Космічної розвідки. Високий, худорлявий, з гачкуватим носом, міцно стуленими губами і трохи примруженими очима, він справляв враження допитливої і напрочуд врівноваженої людини. Сивина на скронях робила полковника дещо старшим і поважнішим, ніж то звичайно буває в такому віці. Можливо, на довколишніх якось впливала Відзнака Доблесті, що сяяла на сорочці кольору хакі: невеличка золота змія, що кусає себе за хвіст, — стародавній символ людини, котра почала пізнавати навколишній світ і саму себе. Нагороджували цією відзнакою тільки у виняткових випадках, за особливі заслуги в освоєнні космосу. Капітанові Лукашу не було й тридцяти. Кремезний, трохи вайлуватий, він мало скидався на командира зорельота, хоча й був одягнений в голубу уніформу Третього міжгалактичного загону, що діяв у сузір’ї Раф. Проте його послужний список був чи не найдовший в ескадрі: три медалі Першопрохідця і сім подяк од самого адмірала П’ятого космофлоту. Для дворічного командування “Омегою” — двадцять сьомим фотонним зорельотом-кліпером Четвертої ескадри — це означало немало. Професійного вміння і відваги Лукашеві не бракувало. Полковник подав посвідчення — круглий срібний жетон, на якому світними літерами були позначені ім’я, прізвище та посада: Жан Марк’є, Слідчий. Капітан уперше бачив так близько цей символ майже необмежених повноважень. Проте знав, що власник магічного кружальця — людина виняткової ерудиції й високого рівня підготовки до умов життя в космосі. Він знає його підступи і в багатьох ситуаціях може знайти єдино правильний вихід. Лукаш мимоволі виструнчився. Що ж, тепер він зможе обгрунтовано перевірити свої припущення. — Всі матеріали готові, — доповів він. — Магнітофонні записи, відеокристали, бортжурнал. Ви дістанете вичерпну інформацію про надзвичайну подію, що сталася на “Омезі” під час польоту на Жаннетту — першу освоєну землянами планету в сузір’ї Раф. Я вам не заважатиму. Коли захочете зі мною побалакати, натисніть кнопку виклику чергового. Вона ось тут, на письмовому столі. ЗАПИС У БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ ЗОРЕЛЬОТА “ОМЕГА” СУЗІР’Я РАФ. РАЙОН С-ОО1/Р Спостерігач Центру управління польотом зафіксував у Шостому квадраті появу гігантського метеорита. Згідно з підрахунками, ймовірність зіткнення — 47,58 відсотка. Командир наказав провести коригування маршруту. БОРТОВИЙ ЧАС — 66.269. У роботі Навігатора помічено неполадки. Визначити новий курс неможливо. Оператори дошукуються причин розбалансування вхідних масивів комп’ютера. Всі інші системи корабля функціонують нормально. …Імовірність катастрофи невпинно зростала. На шкалі детектора мерехтить цифра 56.29. Атмосфера на кораблі напружена. Друкарські пристрої видають незрозумілу інформацію. Оператори весь час займаються тестуванням блоків комп’ютера Навігатора. На зорельоті оголошено надзвичайний стан. Штурман Ковальський. Зореліт “Омега” був приречений. Мізерні шанси на порятунок ще лишалися, проте розраховувати на них серйозно не доводилось. У скрутній ситуації капітан Лукаш опинявся не вперше, проте цього разу він визнав своє безсилля перед таким збігом обставин.Не підводячи голови, мовчки вислухав рапорт штурмана. Повідомлення лейтенанта Ковальського були невтішні. Здійснити маневр корабель так і не зміг, незважаючи на відчайдушні зусилля операторів Центру управління польотом. Командир “Омеги” знав, що лейтенант із своїми людьми все ще намагається зробити можливе і неможливе, щоб урятувати зореліт. Але й людські резерви не безмежні. Тінь невимовного жалю набігла на капітанове обличчя, коли він нарешті зважився глянути на штурмана. Змарнілий, з червоними від безсоння очима, Ковальський скидався на привид. А втім, Лукаш не сумнівався, що й у нього самого не кращий вигляд. Клятий метеорит! По курсу зорельота несподівано з’явилась гігантська брила. В сузір’ї Раф завжди можна було сподіватись різних підступів, однак зустріч з колосом, якому не страшне навіть гравітаційне захисне поле фотонного кліпера, не була передбачена в проекті. Воістину фатальний збіг обставин. Зореліт уже ввійшов у гіперсвітловий режим, коли корабель веде електронний Навігатор і здійснити ручний маневр неможливо. Клятий метеорит! Він був надто близько, щоб можна було сподіватися на щасливий кінець. Оператори вже двадцять сім годин сиділи за пультами, міняючи режими вводу аварійної інформації. Але марно. Комп’ютер Навігатора був безсилий перед такою несподіванкою. Він не міг навіть розв’язати задачу мінімалізації наслідків катастрофи. На головному щитку приладів весь час блимало: “Аварійна ситуація!” — У нас лишився єдиний вихід, капітане, — порушив мовчанку штурман. Здогадатися, що запропонує лейтенант, було неважко. Лукаш одвів очі. — Є якісь міркування? — Капітанові хотілося почути не те, на що він сподівався. — Так. Зрештою, це не секрет. — Ковальський трохи насмішкувато дивився на свого командира: він знав, що діється в душі цієї неговіркої людини. Капітан Лукаш ставився до лейтенанта більш ніж прихильно. Для молодого штурмана чартерний рейс на Жаннетту був першим самостійним кроком у Всесвіті. І ось відразу таке несподіване випробовування! — Іншого вибору просто нема, — мовив Ковальський. — Ви самі чудово це розумієте. Я прошу дозволити мені провести внутрішній контроль за функціонуванням комп’ютера. Прокласти новий курс для зорельота може тільки Навігатор. — Ви знаєте, чим загрожує людині таке спілкування з електронно-обчислювальною машиною? — капітан говорив підкреслено офіційним тоном. — Безперечно. Безпосередньо перевіряти блоки і вступати в інформаційний контакт з комп’ютером — це величезний риск. Під впливом полів різної природи в організмі цієї людини починаються необоротні процеси — патологічні відхилення. Біоконтактор прирікає себе на повільну смерть. Командир не помітив на обличчі юнака нічого схожого на нервування, хоча штурман, безсумнівно, хвилювався. Лукаш з жалем подумав, на яку небезпеку добровільно наражає себе цей хлопчина, щоб урятувати інших. Але чи можна зробити щось іще? Певно, лейтенант має слушність. Ніхто, крім нього, так досконало не знає внутрішньої будови комп’ютера. Клятий метеорит! — Ви все продумали? — запитав капітан. — Так. Це останній шанс зрозуміти дивну поведінку Навігатора. Адже в такому становищі можуть опинитися й інші. Кодекс честі космонавта штурман знав чудово. Командир “Омеги” нарешті зважився… ЗАПИС У БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ СУЗІР’Я РАФ. РАЙОН С-002/Р Завдяки рішучим діям лейтенанта Ковальського катастрофу відвернуто. Навігатор вивів зореліт з небезпечної зони, проклавши найоптимальніший курс. Штурман все ще непритомний. Лікар вважає, що у лейтенанта нервовий шок. Що його викликало — невідомо. В усякому разі, патологічних відхилень в організмі Ковальського не помічено. У комп’ютері Навігатора оператори Центру управління польотом зафіксували неконтрольоване зростання швидкості виконання всіх операцій. Друкарські пристрої працюють в циклі, видаючи незрозумілі чисельні таблиці. Це дуже дивно, бо ніхто з залоги кліпера не цікавився у Навігатора цифровою інформацією. Під час розмови з сержантом Реєм Хаккетом, який чергував у машинному залі, коли штурман намагався втрутитися в роботу комп’ютера, з’ясували цікаву деталь: перед тим, як втратити свідомість, Ковальський зробив спробу ввімкнути синтаксичний аналізатор. Що може за цим критися? Про всі події на зорельоті повідомлено Комісію в особливо важливих справах людства. Командир зорельота капітан Лукаш. Аварійна ситуація, яку зафіксувала спеціальна мережа відеокристалів, була вражаюче реальною. Проте Марк’є з досвіду знав, що віддаватись емоціям небезпечно — це може зашкодити слідству. Він дивився на погаслий екран відеона і мовчав. Зрештою, і розмовляти було ні з ким, хіба що з самим собою. Близько трьох годин тому капітан пішов од нього. За цей час полковник чотири рази переглянув відеоінформацію з “Омеги” і разів шість уважно перечитав записи в бортжурналі зорельота. Безперечно, за незрозумілим і загадковим калейдоскопом подій щось крилося. Марк’є багато що віддав би, щоб опинитись на зорельоті. Єдиний, хто міг пролити світло на причини дивної поведінки Навігатора, був лейтенант Ковальський. Проте розраховувати на нього поки що не доводилось. Замислений погляд Слідчого блукав по сріблястому прямокутнику, де не так давно точилися драматичні події. Щось бентежило свідомість. Марк’є ніяк не міг позбутися дивного відчуття. Неясні здогади лякливо ховались десь глибоко на дні свідомості. Треба було з чогось починати. Але з чого? Хто чи, може, що наведе його на правильний шлях? Штурман? Навігатор? А може, щось інше, чого він не вловив і не помітив? Полковник нервував, чого раніше за собою не помічав. Потрібна була версія, чіткі логічні умовиводи. Марк’є дістав з кишені сорочки записник і занотував питання, які найбільше його хвилювали: 1. Чому Навігатор вийшов з ладу, а потім незрозуміло як відновив свої функції? 2. Чому так різко поліпшилися його параметри і швидкодія, коли ніякісіньких порушень у схемі не було? 3. Чи й справді лейтенант встиг змінити щось у комп’ютері Навігатора? 4. Що саме крилося за штурманською спробою ввімкнути синтаксичний аналізатор? Марк’є різко підвівся. Коробка з відеокристалами, яка лежала у нього на колінах, впала на підлогу, проте слідчий не звернув на це уваги. Припущення, яке блискавицею шугонуло в напруженій свідомості, було настільки неймовірне, що полковник у першу мить відкинув його як фантастичне. Проте ідея вже чіпко тримала його розум. Останній запис у нотатнику, схоже, є тією ниткою, з якої можна починати розплутувати клубок загадок. Слідчий взяв бортжурнал. Поквапливо став шукати потрібне місце. Так і є. Він не помилився. Вголос прочитав: “…перед тим, як втратити свідомість, Ковальський зробив спробу ввімкнути синтаксичний аналізатор. Що може за цим критися?” Ледве стримуючи хвилювання, став швидко ходити по каюті. Отже, капітан теж щось запідозрив. Марк’є підійшов до столу, натиснув кнопку виклику чергового. Той не забарився. Двері розчинились, і на порозі виросла довготелеса постать білявого єфрейтора. — Негайно розшукайте капітана! — наказав Слідчий. Черговий приклав руку до пілотки, хвацько клацнув закаблуками і кинувся виконувати наказ. — Капітане! — мовив Слідчий, тільки-но командир “Омеги” переступив поріг каюти. — Чи довго штурман був у ролі біоконтактора? Лукаш нахмурився, щось пригадуючи. Нарешті сказав: — Це легко встановити. Мені здається, хвилини дві. — Як ви вважаєте, — Марк’є не зводив з капітана сіро-зелених очей, — цього досить для внутрішнього контролю за мобільністю комп’ютера? — Ні. Потрібно щонайменше тридцять хвилин, а якщо дотримуватись інструкції — сорок. — Чим же пояснити раптовий шок, який вразив лейтенанта? І подальше нормальне функціонування Навігатора? Навіть більш ніж нормальне. Від чого зросла швидкодія і якість його роботи? — Оператори твердять, що Навігатор працює в абсолютно новому режимі, не передбаченому інструкцією, — завважив Лукаш. — А ви що думаєте з цього приводу? У вас виникли якісь підозри? — Підозри не підозри, а деякі сумніви є. — Які саме? — швидко запитав Марк’є. — Мені здається, що в роботу Навігатора, крім лейтенанта, міг втрутитись іще хтось. Капітан наголосив на останньому слові і тепер очікувально стежив за реакцією Слідчого. Марк’є здивовано глянув на капітана. У полковника склалось враження, ніби Лукаш читає його думки. Запанувала мовчанка. Нарешті Слідчий перервав її: — Хто ж, по-вашому, це міг бути? — Дідько його знає, — Лукаш знизав плечима. — А ви, бачу, веселий хитрун, — Марк’є всміхнувся. І додав серйозно: — Отже, ЩОСЬ, ви припускаєте, втрутилося в роботу комп’ютера… — І на деякий час вивело Навігатор з ладу, але потім удосконалило його, — завершив полковникову фразу Лукаш. Капітан знову здивував Слідчого. Виходить, вони думали однаково? Що ж, у такому разі вдасться скоріше встановити істину. — На мою думку, штурман непричетний до відновлення роботи Навігатора. Просто випадково збіглися початок його втручання і завершення ЧИЙОГОСЬ, — міркував уголос Лукаш. — Гм… Чи не хочете ви сказати, що лейтенантів шок якимось чином пов’язаний з присутністю чужого в комп’ютері Навігатора? — Можливо. Я багато думав про це. Але ведення слідства — компетенція відповідних органів. — Ще одне запитання. Ви не звернули уваги на дивну поведінку штурмана, точніше, його спробу ввімкнути синтаксичний аналізатор? Мені здається, Ковальський хотів щось повідомити… — Послухайте! — вигукнув Лукаш. — Може, в цьому і криється розгадка? — Мерщій до комп’ютера! — кинувся до виходу Марк’є. Капітан наказав черговому по машинному залу ввімкнути синтаксичний аналізатор. Пристрій натужно гудів рівно чотири хвилини, ніби переробляв інформацію. Лукаш запитально подивився на сержанта. Той кліпав очима, стежачи, як весело блимають різноколірні вогники на індикаторній дошці — неспростовні докази переробки якоїсь інформації. Це був той самий сержант Рей Хаккет, який чергував під час біоконтакту Ковальського з комп’ютером. — При мені в аналізатор ніхто ніяких даних не вводив. Ним узагалі ще не користувалися, відколи його встановили на борту “Омеги”, — спантеличено пробурмотів сержант. — Нічого не розумію. Я ні на мить не виходив із залу. Полковник махнув рукою. Хотів було сказати: “Ми це передбачали”, як друкарський пристрій несподівано заклацав цифро-буквенними щелепами. На папері одна за одною з’являлися літери, слова. Всі з’юрмилися біля вихідного каскаду, читаючи про себе те, що видавав комп’ютер. “РОЗУМ ЯК ВИСОКООРГАНІЗОВАНА ЛОГІЧНА СИСТЕМА МАЄ ЗДАТНІСТЬ ДО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ. ВІН ВПЕРТО ФОРМУЛЮЄ ЦІЛІ І ШЛЯХИ ДОСЯГНЕННЯ ЇХ. ПРИ ЦЬОМУ БЕЗПЕРЕРВНО ПОЛЩШУЄ І ОПТИМІЗУЄ СТРУКТУРУ СВОЇХ НАЙЕЛЕМЕНТАРНІШИХ ЗВ’ЯЗКІВ”. “НОСІЇ ІНТЕЛЕКТУ НАЙКРАЩЕ РОЗУМІЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО, КОЛИ РІВЕНЬ ЇХНЬОЇ ПІДГОТОВКИ ПРИБЛИЗНО ОДНАКОВИЙ. ІНШИМИ СЛОВАМИ, ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ ІНТЕЛЕКТІВ — ЦЕ ПРОЯВ ІНФОРМАЦІЙНОГО РЕЗОНАНСУ”. “КОСМІЧНА ІСТОТА МАЄ ЗДАТНІСТЬ МИСЛИТИ І УСВІДОМЛЮВАТИ СВОЄ “Я” НА РІЗНИХ ЩАБЛЯХ ОРГАНІЗАЦІЇ МАТЕРІЇ, ПРИЙМАЄ НАЙОПТИМАЛЬ-НІШІ ДЛЯ ЖИТТЯ ФОРМИ. ПРОСТІР НЕ Є НІЩО”. “В ОКРЕМИХ ВИПАДКАХ РОЗУМ МОЖЕ БУТИ НЕ КІБЕРНЕТИЧНОГО, А БІОЛОГІЧНОГО ТИПУ”. Текст несподівано обірвався. — Якась абракадабра. — На обличчі чергового відбилося здивування. — Не робіть поспішних висновків, сержанте, — озвався капітан. — Справді, — втрутився полковник, — це дещо незвичне формулювання досить цікавих думок. — Особливо останньої, — не втримався черговий і процитував: “В окремих випадках розум може бути не кібернетичного, а біологічного типу”. Марк’є і Лукаш перезирнулися. Сам того не відаючи, сержант влучив просто в ціль. — Знаєте, — звернувся до обох Слідчий, — мені доводилося вивчати праці Ціолковського — видатного вченого минулого. Цей геніальний провидець на зорі освоєння космосу припускав можливість існування могутніх “ефірних істот”, не прив’язаних до якоїсь матеріальної оболонки. — Пробачте, — не втерпів Рей Хаккет, — але мені здається, ніби ви цим самим стверджуєте можливість існування цивілізації іншого типу, ніж людська. — Саме так. — Я, здається, починаю вас розуміти, полковнику, — сказав командир “Омеги”. — Ви припускаєте, що комп’ютер Навігатора увійшов у безпосередній контакт з могутньою цивілізацією кібернетичного типу. Про що нас і повідомили. — Саме так. Очевидно, та цивілізація, натрапивши на електронний мозок Навігатора, почала його модернізувати і тим позбавила на якийсь час корабель автоштурмана. Коли ж лейтенант Ковальський подумав увійти в біоконтакт з комп’ютером, Навігатор уже був готовий до виконання своїх функцій, причому на значно вищому рівні. Несподівана поява в системі комп’ютера іншого носія інтелекту примусила цю цивілізацію, якщо можна так сказати, піти на спілкування з ним. Певно, штурман зрозумів це і хотів якось повідомити нас про своє відкриття, але знепритомнів. — А чим ви пояснюєте шок у лейтенанта? — спитав Лукаш. — Якщо ми справді маємо справу з цивілізацією кібернетичного типу, то її мова повинна бути мовою надзвичайно високого рівня, значно переважаючи коди сучасних обчислювальних машин, а тим більше людські можливості… Лейтенант не міг припустити, що зіткнеться з обчислювальними процесами, на сотні порядків вищими, ніж ті, які відбуваються в комп’ютері Навігатора. — Все зрозуміло, — вигукнув Хаккет. — Лейтенант зазнав своєрідного сильного інформаційного стресу, який лікар визнав за сильний нервовий шок. Все, очевидно, через те, що цей, як ви кажете, кібернетичний мозок не врахував особливостей людської пам’яті і за інерцією ввів штурману величезну кількість інформації, переробити яку Ковальський не зміг. — Думаю, ви маєте слушність, — погодився Слідчий. — Хочу тільки зауважити, що в певний момент представники двох різних цивілізацій все-таки зрозуміли, в чому справа. Інакше просто не пояснити появу в синтаксичному аналізаторі інформації, яку ми, люди, можемо сприймати. Не виключено, що ця цивілізація може встановлювати контакт на будь-якому рівні розвитку матерії. Видрукувана синтаксичним аналізатором інформація — тільки незначна частина інформації, яку сприйняв лейтенант, увімкнувшись в коло: кібернетичний мозок цивілізації — комп’ютер Навігатора — мозок штурмана. — Виходить, незрозуміла інформація, яку друкарські пристрої Навігатора видавали під час польоту, була проявом діяльності цієї кібернетичної цивілізації, — мовив сержант. — Безсумнівно, — відповів Марк’є. — Треба тільки в ній розібратись. Лейтенант Ковальський, гадаю, нам багато в чому допоможе. Як він себе почуває? Лукаш усміхнувся. — Одужує. Коли ви ознайомлювалися з матеріалами слідства, я злітав на базу. Лікарі сказали, що штурман нарешті опритомнів. Навіть хотів порозмовляти зі мною, однак медицина була невмолима. Отож незабаром матимемо живого свідка. — Чому тільки свідка? — здивовано озвався Марк’є. — Ваш штурман просто молодець. Не розгубитися в такій ситуації! З цими словами полковник відшпилив свою Відзнаку Доблесті і передав капітанові. — Вручите її від мого імені лейтенантові. Він справжній герой. На жаль, я змушений вас залишити. Матеріали слідства треба негайно передати Комісії в особливо важливих справах людства. Та ми скоро зустрінемося. Передайте Ковальському мої найщиріші поздоровлення. Нехай скоріш одужує. У нас багато роботи.
Последние комментарии
6 часов 27 минут назад
16 часов 47 минут назад
1 день 5 часов назад
1 день 12 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 14 часов назад