Приреченi. Буржуазно-националистические и униатские провокаторы на службе фашизма и империалистической реакции [Клим Евгеньевич Дмитрук] (fb2) читать онлайн

Рецензент доктор кторичних наук М. В. Коваль, доктор историчних наук В. О. Замлинський

ВСТУП

Історичні досягнення нашої країни в усіх галузях економічного і суспільно-політичного життя, неухильне піднесення матеріального і культурного рівня народу, непорушна єдність і братня дружба всіх націй і народностей СРСР переконливо підтверджують геніальне передбачення В. І. Леніна про те, що «соціалізм, організовуючи виробництво без класового гніту, забезпечуючи добробут усім членам держави, тим самим дає повний простір „симпатіям“ населення і саме внаслідок цього полегшує і надзвичайно прискорює зближення і злиття націй»^[1].

Радянським людям є чим пишатися. За шістдесят чотири роки будівництва нового життя наша Батьківщина перетворилась у високорозвинуту індустріальну державу, в країну справжньої політичної, соціальної та національної рівності. Розвивається й вдосконалюється розвинуте соціалістичне суспільство — суспільство, якого ще не знало людство. В ньому дедалі повніше виявляються невичерпні можливості нового ладу, невпинно розвиваються продуктивні сили, передова наука, культура і мистецтво, зростає добробут трудящих. «Цілковитий простір для дії законів соціалізму, для виявлення його переваг в усіх сферах суспільного життя, органічна цілісність і динамізм соціальної системи, її політична стабільність, непохитна внутрішня єдність — такими є найважливіші характерні ознаки розвинутого соціалістичного суспільства»^[2],— підкреслив Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР товариш Л. І. Брежнєв.

Важливою ознакою розвинутого соціалізму, яскравим показником зростаючої однорідності радянського суспільства, торжеством ленінської національної політики Комуністичної партії стало утворення історично нової соціальної й інтернаціональної спільності — радянського народу. Зрілий соціалізм відзначається дальшим зближенням усіх класів та соціальних верств, усіх націй і народностей нашої країни, посиленням їх братерського співробітництва в усіх сферах суспільного життя.

На XXVI з’їзді КПРС товариш Л. І. Брежнєв, відзначивши неухильне зміцнення братерської дружби народів нашої багатонаціональної Батьківщини, сказав: «Наш курс — нарощування матеріального і духовного потенціалу кожної республіки і разом з тим його максимальне використання для гармонійного розвитку всієї країни. На цьому шляху ми добилися справді історичних досягнень»^[3].

Гідний вклад у примноження могутності нашої Вітчизни своєю самовідданою працею вносять трудящі Радянської України. У братерській сім’ї народів український народ возз’єднав свої споконвічні землі, розправив богатирські плечі і піднявся до вершин економічного і духовного розвитку.

«Минулі роки, — вказується у резолюції XXVI з’їзду Компартії України, — переконливо підтвердили правильність політичного курсу КПРС, її економічної стратегії, виробленої на XXIV і XXV з’їздах. Зроблено новий великий крок у створенні матеріально-технічної бази комунізму, вдосконаленні соціалістичних суспільних відносин, формуванні нової людини. Здійснено широку соціальну програму. Ще більше зміцнився союз робітничого класу, колгоспного селянства і народної інтелігенції, тіснішою стала братерська дружба націй і народностей СРСР»^[4]. Всіма своїми натхненними ділами український народ підтверджує непорушну вірність ідеалам комунізму. Свій найвищий патріотичний та інтернаціональний обов’язок трудящі республіки бачать у тому, щоб і далі всемірно зміцнювати могутність і велику дружбу народів нашої соціалістичної Батьківщини.

На прикладі нашої республіки видно, як з року в рік послідовно виконуються програмні завдання партії Леніна, як зростає народне господарство, матеріальний і духовний рівень радянських людей. Переконливий доказ цього поступального розвитку дала десята п’ятирічка.

Економіка Радянської України — органічна складова частина єдиного народногосподарського комплексу країни — піднялася за п’ять років до нових висот. Досягнуто значних успіхів у створенні матеріально-технічної бази комунізму, підвищенні добробуту населення. Збільшився вклад економіки республіки у розв’язання загальнодержавних завдань. Порівняно з дев’ятою п’ятирічкою національний доход у республіці зріс майже на 70 мільярдів карбованців, або на 22 проценти, випуск промислової продукції — на 123 мільярди карбованців, або приблизно на третину.

Динамічно, випереджаючими темпами розвиваються електроенергетика і машинобудування, радіопромисловість і електроніка, хімія і нафтохімія. До числа діючих введено 150 сучасних великих промислових підприємств. Це — Чорнобильська атомна електростанція імені В. І. Леніна, Запорізька і Вуглегірська ДРЕС, високомеханізовані вугільні шахти у Донецькому та Львівсько-Волинському вугільних басейнах, Житомирський завод верстатів-автоматів, Криворізька вовнопрядильна і Макіївська бавовняно-прядильна фабрики, Луцький шовковий комбінат, Радехівський, Оржицький і Чортківський цукрові заводи, десятки інших потужних підприємств. Стали до ладу Головний Каховський магістральний канал, паромна переправа Іллічівськ — Варна, нові шосейні дороги, залізничні колії, повітряні лінії. Реалізуючи завдання аграрної.політики партії, нових успіхів добилися хлібороби республіки.

Значно зросли у минулій п’ятирічці реальні доходи населення. На 31,5 процента збільшилися суспільні фонди споживання, за рахунок яких здійснюються конституційні права радянських людей на соціальне забезпечення, безплатну освіту і медичну допомогу, санаторно-курортне лікування, оздоровлення дітей тощо. В УРСР працює понад 176 тисяч лікарів, або 345 лікарів на 100 тисяч населення, тоді як в США — 210, в Італії— 184, у Франції— 175. Завдяки постійній турботі партії й уряду побудовано нові лікарні, поліклініки, школи, дитячі і дошкільні заклади, клуби, Будинки культури. Житлові умови поліпшило майже 8 мільйонів чоловік — близько 16 процентів усього населення республіки.

Глибокі позитивні зміни відбулися в галузі народної освіти. За останні п’ять років середню (загальну і спеціальну) освіту здобуло близько 4,7 мільйона чоловік — на мільйон більше, ніж за дев’яту п’ятирічку і майже втричі більше порівняно з сьомою п’ятирічкою. Справжньою кузнею висококваліфікованих робітників стали професійно-технічні училища, які, в основному, перетворились у середні навчальні заклади. Підвищується якість професійної підготовки та ідейно-політичного виховання студентів вищих учбових закладів, зміцнюється зв’язок вузів з виробництвом, з практикою комуністичного будівництва. У 1975–1980 роки вузи республіки підготували 701,2 тисячі спеціалістів.

Великий загін наукових працівників республіки — понад 184 тисячі чоловік — збагачує вітчизняну й світову скарбницю знань видатними дослідженнями з кібернетики, математики, електрозварювання, фізики твердого тіла, електроніки, молекулярної біології, суспільних наук. Лише за останню п’ятирічку на Україні відкрито 50 нових наукових закладів, у тому числі 25 науково-дослідних інститутів та їх філіалів.

Соціалізм створює широкі можливості для залучення народних мас до скарбів культури і мистецтва, до найповнішого прояву здібностей і обдарувань кожної людини. Вагомих успіхів у цій важливій справі досягнуто у десятій п’ятирічці. Розширилася мережа театрів, кінотеатрів, Будинків культури, клубів, музеїв, бібліотек. У республіці діє’ 84 професійні театри, 25 філармоній, понад 41 тисяча кінотеатрів і кіноустановок, 29,6 тисячі Будинків культури і клубів, 65 тисяч бібліотек, 154 державні музеї та більш як 4,5 тисячі музеїв на громадських засадах. Найширші маси трудящих стали безпосередніми творцями духовних цінностей. У культосвітніх закладах республіки працює понад 260 тисяч хорових, драматичних, танцювальних, музичних та інших аматорських колективів, творчий актив яких становить близько 8 мільйонів чоловік.

XXVI з’їзд КПРС виробив ясну політичну лінію, стратегію і тактику дальшого руху до комунізму, чітко визначив основні напрями розвитку народного господарства, науки і культури, вказав шляхи підвищення ідейного рівня і ефективності ідеологічної роботи на сучасному етапі. У той же час партія звертає увагу радянських людей на помітне загострення ідеологічної боротьби між імперіалізмом і соціалізмом. Для Заходу ця боротьба не зводиться до протиборства ідей. Вороги миру й прогресу пускають у хід цілу систему засобів, розрахованих на підрив соціалістичного світу. «Імперіалісти і їх пособники, — говорив на XXVI з’їзді КПРС товариш Л. І. Брежнєв, — систематично проводять ворожі кампанії проти соціалістичних країн. Вони чорнять і перекручують усе, що відбувається в цих країнах. Для них найголовніше — відвернути людей від соціалізму. Події останнього часу ще і ще раз підтверджують: наші класові противники вчаться на своїх поразках. Вони діють проти країн соціалізму все більш витончено і підступно»^[5].

В ідеологічній боротьбі проти країн соціалістичної співдружності розвідувально-підривні та пропагандистські служби імперіалістичних держав активно використовують націоналізм. Розраховуючи на згубний вплив націоналізму, особливо тих його різновидів, які набирають форму антирадянщини, реакційні кола імперіалізму намагаються підірвати класову єдність трудящих, роз’єднати інтернаціональну згуртованість радянського народу, братніх соціалістичних країн.

Ярими підручними ворожих соціалізмові сил виступають українські буржуазні націоналісти та їхні духовні наставники із закордонних уламків уніатської церкви — колишні холопи гітлерівських окупантів, які знайшли нині притулок на Заході. І не дивно, що ці викинуті на смітник історії зрадники українського народу виконують наймерзеннішу роботу на брудній кухні шпигунських та пропагандистських служб капіталістичних держав.

«Під чорними прапорами антирадянщини і антикомунізму зімкнулись усі реакційні сили, — зазначав у Звітній доповіді ЦК Компартії України XXVI з’їздові Комуністичної партії України член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар ЦК Компартії України товариш В. В. Щербицький. — І як завжди особливо шаленіють у безсилій люті закляті вороги нашого народу, прислужники імперіалізму — українські буржуазні націоналісти»^[6]. Вислуговуючись перед своїми хазяями — імперіалістами, буржуазно-націоналістичні та уніатські зрадники з усіх сил намагаються отруїти міжнародну атмосферу. Вони закликають до нового «хрестового походу» проти СРСР та інших країн соціалістичної співдружності, беруть участь у ворожих акціях, ідеологічних диверсіях, поширюють антирадянські наклепи.

У пропонованій книзі наведено чимало фактичних матеріалів про вірне служіння оунівських та уніатських зрадників німецькому фашизму та імперіалістичній реакції, їх мерзенні діла. Якщо окремі факти й документи ганебного запроданства націоналістів гітлерівській Німеччині вже відомі читачеві, в тому числі з попередніх праць автора, то переважна більшість матеріалів про перетворення емігрантських центрів у слухняне знаряддя розвідувально-диверсійних служб НАТО, участь оунівських та уніатських проводирів у розв’язаних імперіалістичною реакцією антирадянських кампаніях та усіляких провокаціях проти нашої країни публікується вперше. У книзі показано, що зарубіжні центри ОУН, реакційні церковні угруповання, — діючи за сценаріями спецслужб США та інших капіталістичних держав, злісно нападають на політику розрядки, економічні і наукові зв’язки з країнами соціалізму, прагнуть торпедувати культурний обмін СРСР з державами Заходу, перешкодити будь-яким формам контактів зарубіжних українців з Радянською Україною.

Та намагання їх даремні. Українські буржуазні націоналісти та їх духовні отці — уніати вже давно опинилися в болоті зради і запроданства, перетворились у платних найманців імперіалістичних спецслужб. Історія вже давно винесла їм справедливий вирок. І як би не корчилися в агонії ці політичні банкроти і блазні, вони приречені на вічне прокляття народу.

ФАШИСТСЬКІ ПЕРЕВЕРТНІ

ХОЛОПИ НАЦИЗМУ

«Ми пережили впродовж першої половини нашого століття вже дві великі світові війни, а що є всі познаки на те, що ще діждемося, і то вже, може, швидко, третьої, може, найбільшої і найстрашнішої світової війни… Насуваючу на світ загрозу сприймаємо як ще одну, може, останню, може, найщасливішу нагоду… Коли б навіть у цій війні мала загинути половина людства або й більше, на наш погляд, це не була б завелика ціна на здобуття волі для України» (тобто за поневолення Радянської України, віддання її на поталу імперіалізмові.— К.Д.).

Наведені слова — не марення божевільного, не голосіння маніяка з цілковито втраченим глуздом. Так писала 5 березня 1977 року бандерівсько-уніатська газетка «Гомін України», що видається в Канаді. І вона не становить винятку. Зі сторінок уніатських і націоналістичних видань, що виходять у США, Канаді, ФРН та інших капіталістичних країнах, на каламутних радіохвилях різного роду «голосів» і «свобод» щодня лунають заклики до посилення боротьби з «безбожною комунією», до грубого втручання у внутрішні справи країн соціалізму. Намагаючись справно відробити тридцять іудиних срібняків, одержуваних від ЦРУ та інших розвідувальних служб країн НАТО, холуйські найманці з табору українського буржуазного націоналізму за вказівкою своїх хазяїв беруть участь у різних акціях ідеологічних диверсій, займаються шпигунством та фабрикацією наклепів, здіймають гвалт з приводу висмоктаних з пальця так званих порушень «прав людини» й «релігійних свобод» у країнах соціалістичної співдружності.

Якщо ж уважно простежити за сучасною антинародною діяльністю закордонних націоналістів, то привертає увагу така вельми істотна тенденція — організатори та інспіратори провокаційних акцій намагаються якомога менше говорити про те, ким вони є насправді, яким чином та за яких обставин опинилися на Заході, яким є справжнє джерело їх патологічного антикомунізму й антирадянщини.

А причина цього замовчування проста. Верховоди уніатсько-націоналістичної камарильї, ті, що знайшли притулок за океаном, кого український народ навіки затаврував як безбатченків, були й залишаються вірними лакузами Гітлера, послідовними прихильниками нацизму, відщепенцями без роду і племені. За своєю «ідеологією», брудним минулим і не менш огидним сучасним — це люди, які, всупереч галасливим запевненням у вірності апостольському престолу, сповідують не християнство, не католицизм чи його уніатський різновид, а саме фашизм і гітлеризм. Саме фашистське минуле, страх справедливої кари за злочини, скоєні разом з гітлерівцями проти українського та інших радянських народів, стали головною причиною їх втечі на Захід, переходу на службу до нових хазяїв, спонукали до нинішньої антирадянської діяльності, дуже далекої від релігії.

Понад три десятиріччя відділяють нас від великої Перемоги над кривавим фашизмом. Але й досі у пам’яті народній живуть спогади про героїчний двобій Батьківщини Жовтня з гітлерівською ордою в ім’я свободи й щастя радянського народу, в ім’я світлого майбутнього всього людства. Під керівництвом Комуністичної партії, під безсмертним прапором великого Леніна радянський народ виніс на своїх плечах основний тягар другої світової війни, відстояв свою свободу і незалежність, вніс вирішальний вклад у визволення народів Європи від фашистського поневолення. Пліч-о-пліч з росіянами та білорусами, узбеками й грузинами, разом з усіма братніми народами Радянського Союзу воїни-українці мужньо громили німецько-фашистських окупантів. За роки Великої Вітчизняної війни в рядах діючої армії було 4,5 мільйона трудящих України. За мужність і увагу, виявлену в боротьбі проти гітлерівських загарбників, 2,5 мільйона синів і дочок українського народу були нагороджені орденами й медалями, понад 2 тисячі удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

Уславлюючи безмежну вірність соціалістичній Вітчизні та відвагу воїнів нашої доблесної армії та флоту, віддаючи вічну шану як загиблим бійцям, так і тим нашим співвітчизникам, кого по-звірячому закатували окупанти, ми знов і знов проголошуємо клятву, народжену в часи грізних боїв проти лютого ворога: «Не забудемо, не простимо!» Ці слова звернені як до фашистських катів, так і до зрадників нашого народу, до тих, хто, запродавши залишки честі і совісті, допомагав гітлерівцям у встановленні та підтриманні тимчасового окупаційного режиму.

Холопи гітлерівських окупантів — українські буржуазні націоналісти та їх духовні наставники з уніатської ієрархії стали вірними послідовниками фашизму задовго до початку Великої Вітчизняної війни. У виданій у Львові книжці уніатського богослова Я. Левицького ще в 1928 році робилася спроба «теоретично» обгрунтувати орієнтацію уніатської верхівки на фашизм. «В цілій післявоєнній Європі,— писав автор, — слідний нахил до диктатури. Найяркіший прояв цього нахилу бачимо в італійському фашизмі… Італійські фашисти відносяться до церкви прихильно. За їх правління привернено при школах науку релігії, позавішувано знов у викладових салях усіх шкіл хрести, представники фашистівського правительства беруть урядово участь у церковних святочних обходах і т. п. Фашисти видвигнули навіть так зв. римське питання, тобто визнання папі державної незалежності». Звідси висновок — націоналістичні та уніатські лідерчуки «в ім’я вищих визначень і цілей» (читайте — в ім’я своїх класових інтересів, в ім’я збереження й зміцнення становища західноукраїнської буржуазії, поміщиків і куркульства. — К. Д.) повинні зробити ставку на фашизм.

Найбільше захоплення оунівської верхівки та уніатських архієреїв викликав прихід до влади в Німеччині фашистської партії та біснуватого Гітлера, з якими жовто-блакитні заводії пов’язували свої далекойдучі плани відриву України від Радянського Союзу за допомогою німецьких багнетів, встановлення кривавої фашистської диктатури і реставрації капіталізму. Завзятим послідовником нацизму та його людиноненависницької ідеології віддавна був і первоієрарх уніатської церкви митрополит А. Шептицький. Вихованець австро-німецьких монархістів, колишній офіцер австрійської армії, поміщик і банкір, він був твердо переконаний, що тільки фашизм з його терористичною політикою щодо демократичних організацій, робітничого класу спроможний раз і назавжди покласти край революційному рухові на Західній Україні, затиснути, за словами владики, «в залізний кулак непокірних», а головне — організувати й очолити «хрестовий похід» проти ненависної уніатам «безбожної комунії».

Послідовники нацистів з храму святого Юра, доживаючи віку на Заході, воліють будь-якою ціною позбутися свого фашистського минулого, довести, ніби уніатська верхівка та її митрополит «вчасно розпізнали» істинне обличчя фашизму. У претензійній молитві «За прославу слуги божого митрополита Андрея Шептицького», надрукованій у мюнхенській газетці «Християнський голос» 5 листопада 1978 року, по-фарисейському проголошується, що первоієрарх уніатської церкви «упродовж свого праведного життя… був добрим пастирем свого стада, ще й великим подвижником».

Але переконливі факти незаперечно засвідчують протилежне. Звістка про прихід Гітлера до влади викликала неймовірну радість у святоюрському храмі. Як згадував після війни рідний брат владики, керівник чернечого ордену студитів К. Шептицький, граф Андрей уже в перші місяці кривавого фашистського режиму в одній з розмов з найближчими прибічниками говорив, що «нове і, як по всьому видно, рішуче керівництво Великої Німеччини нарешті піднесе минулу славу німецької нації й до кінця виконає приречене їй господом богом завдання — знищити більшовизм».

Будучи вірними прихильниками фашизму, уніатські ієрархи, і в першу чергу Шептицький, протягом багатьох років усіляко допомагали своїм доморощеним фашистам з контрреволюційної терористичної ОУН. По суті, реакційна верхівка унії стояла біля колиски ОУН, виховала і вигодувала багатьох оунівських горлорізів, чимало зробила для формуваня її прогітлерівської, людиноненависницької ідеології і перетворення цієї організації в одну з філій гітлерівської розвідки. «Я хочу зробити заяву про те, — зазначав у грудні 1945 року єпископ Н. Чарнецький, — що український націоналістичний рух, який завжди підтримувався німецькими фашистами, а в останні роки виродився у дикий націоналізм, у значній мірі був наслідком діяльності уніатської церкви і її керівництва в особі митрополита і єпископів. Протягом тривалого часу ми в антирадянському дусі впливали на націоналістів, в тому числі й на тих, які з часом стали професійними бандитами і вбивцями, фактично ми були їхніми натхненниками та ідеологічними керівниками».

І це правда. Уніатське духовенство мало великий вплив на формування ідеології ОУН, на зміцнення зв’язків між ватажками організації та їхніми гітлерівськими хлібодавцями. Багато верховодів організації походило з родин священиків і з дитинства виховувалося в дусі відданості й любові до А. Шептицького. Так, «фундатор» і перший керівник ОУН петлюрівський ПОЛКОВНИК Є. Коновалець — ревний уніат і прихильник митрополита. Ватажок ОУН А. Мельник — управитель маєтків Шептицького. С. Бандера — син уніатського пароха з Долинського повіту. Найближчий порадник кардинала Й. Сліпого, нині ватажок так званої Української головної визвольної ради (УГВР) І. Гриньох у минулому парох м. Галича. Один з «ідеологів» українського буржуазного націоналізму С. Ленкавський — син священика-уніата з передмістя Станіслава (тепер — Івано-Франківськ). Я. Отецько — син уніатського пароха з села Кам’янка Велика, що на Тернопільщині.

Тож не дивно, що Шептицький та єпископи-уніати з довір’ям ставилися до оунівських ватажків, завжди вважали їх «своїми людьми», не без підстав покладали надії на те, що за допомогою оунівської кліки навіть ціною масового знищення мільйонів трудящих вдасться стримати поширення революційних ідей. «Український націоналізм, — проголошувала 17 квітня 1932 року газета „Мета“, — мусить бути приготовлений на всякі засоби боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (знищення. — К. Д.), хоч би й жертвою мільйонів людських фізичних екзистенцій» (істот. — К. Д.).

Митрополит діяльно готував свою націоналістичну паству до «війни з комунією». Маючи значний вплив на ватажків ОУН, він послідовно проводив лінію на їхнє зближення з фашизмом, відверто заохочував до співробітництва з нацистами. Весною 1936 року в своїх покоях владика прийняв Мельника і після загальних фраз про стан митрополичого лісництва запитав, чи має він якісь відомості від «пана полковника» (тобто від «вождя» ОУН Є. Коновальця. — К. Д.). Мельник, який, крім організаційних зв’язків, постійно підтримував з Коновальцем і родинні стосунки (обидва були одружені з рідними сестрами — дочками банкіра й багатого домовласника С. Федака), мовчки кивнув головою.

КОМУНІСТИ ВИКРИВАЮТЬ

Реакційна, антинародна діяльність святоюрської верхівки та її буржуазно-націоналістичних послідовників зустрічала рішучий опір західноукраїнських комуністів, прогресивної громадськості. Комуністична партія Західної України, комсомольські організації вели гостру боротьбу з церковниками та їх вихованцями з ОУН. Комуністи рішуче відметали грубі нападки буржуазно-націоналістичної реакції на Країну Рад, показували зв’язок псевдопатріотів у сутанах з фашизмом, на багатьох прикладах ілюстрували ідейний та моральний розклад святенників та націоналістів.

Важливими засобами боротьби проти войовничої уніатської та буржуазно-націоналістичної ідеології були створені за ініціативою КПЗУ «Товариство вільнодумців» і «Союз безбожників», комуністична і прогресивна преса. Попереджаючи робітників і селян Західної України, що реакційні буржуазно-націоналістичні угруповання «орієнтується передусім на Гітлера», комуністи звертали увагу на те, що «ОУН-фашисти стараються перебрати в свої руки роль керівника цілого українського буржуазного табору». Газета «Праця» у травні 1934 року писала, що для залякування робітничих і прогресивних сил оунівські послідовники Гітлера нападають на робітничо-селянські організації, на класово свідомих робітників і селян, створюють свої бандитські боївки.

Комуністична преса зазначала, що в своїй профашистській діяльності оунівські верховоди дістають підтримку з боку очолюваного Шептицьким Українського католицького союзу. Розкриваючи прагнення уніатсько-націоналістичної верхівки, газета «Праця» 20 травня 1934 року підкреслювала, що вона хотіла б «в майбутній „самостійній“ Україні поставити владу на взір Гітлера з концентраційними таборами, шибеницями й розстрілами». Закликаючи трудящих рішуче боротися з прислужниками фашизму, газета підкреслювала: «Маси працюючого населення західноукраїнських земель мусять скріпити свій міжнародний робітничо-селянський протифашистський фронт, щоби не тільки встояти проти наступу фашизму, але піти до протинаступу, повести рішучу боротьбу за повні соціальні і національні права працюючих, за краще майбутнє».

Комуністи послідовно роз’яснювали трудящим, хто спрямовує та фінансує галасливу антирадянську діяльність буржуазних націоналістів. «Після приходу до влади явної фашистської диктатури під проводом Гітлера та проголошення ним програми організації воєнного походу проти Радянського Союзу під гаслом відриву України піднеслася активність української буржуазії на західноукраїнських землях, — писала газета „Праця“ у статті „До боротьби з ОУН-фашистами“ 8 липня 1934 року. — Підбадьорена тепер новими інтервенційними планами Гітлера, веде вона зараз скажену кампанію проти Радянського Союзу і Радянської України. Нема такого обману, нема такого наклепу, яких би вона (західноукраїнська буржуазія. — К. Д.). не використала в цій дикій, божевільній кампанії в своїй фашистській пресі, на своїх святах, з’їздах, парадах та здвигах».

Робітники й селяни-трудівники, прогресивна інтелігенція виступали на підтримку Народного фронту, за демократичні права для людей праці, за кращу долю західноукраїнського населення. Комуністи рішуче викривали буржуазних націоналістів, уніатів та їхніх хазяїв — поміщиків і капіталістів, що виступали проти революційно-демократичного руху під лицемірним гаслом «національної єдності». «На грунті антифашистської боротьби, — відзначалося в маніфесті ЦК КПЗУ, — постає в цілій Польщі антифашистський Народний фронт. Такий фронт мусить постати і на Західній Україні. Героїчна боротьба працюючих мас Львова вже стала сигналом для об’єднання сил усього трудового народу нашого краю»^[7].

ЦК КПЗУ переконливо показав, що шлях українського народу, кожної працюючої людини до кращого майбутнього лежить через Народний антифашистський фронт — фронт боротьби за інтереси трудящих, за національну свободу і права українського народу, за хліб і землю для селянина-трудівника. «Сьогодні,— підкреслювалося в цьому ж документі,— всі буржуазні українські партії від УНДО до ОУН-УВО розпочали нечувану нагінку проти антифашистського Народного фронту, проти комуністів… Ця брехлива нагінка є головною темою для. продажних писак з ундівської та всієї буржуазної української преси, проти антиокупантського Народного фронту». Викриваючи змову імперіалістичної реакції з буржуазно-націоналістичними та клерикальними зрадниками проти Народного фронту, комуністи впевнено заявляли: «Даремний труд, панове! Український народ все виразніше бачить, де його вороги, а де справжні приятелі».

Комуністи роз’яснювали трудящим, що орієнтація святоюрських архієреїв на націоналістичних бойовиків далеко не випадкова. Уніатів і націоналістів об’єднував страх перед революцією, перед можливістю встановлення Радянської влади в західних областях України. І тому класова єдність українського буржуазного націоналізму та клерикалізму була вкрай потрібна і ватажкам ОУН, і уніатським «достойникам».

Внаслідок активної роз’яснювальної роботи комуністів та зростання політичної свідомості народу вплив українських буржуазних націоналістів та уніатської церкви на суспільне життя Західної України був підірваний. Проте напередодні другої світової війни очолюване митрополитом Шептицьким греко-католицьке священство та його розгалужені релігійно-націоналістичні організації, що спиралися на відповідну фінансово-економічну базу, були досить активним загоном мракобісся й реакції, передовим форпостом клерикалізму на Сході.

УСУПЕРЕЧ ВОЛІ НАРОДУ

З нападом гітлерівців на Польщу буржуазно-націоналістичні лідерчуки та уніатські ієрархи поздоровляли один одного з «наближенням переможних армій вермахту», з нетерпінням виглядали, коли «панцерні авта» фашистів, а з ними і два сформованих абвером (німецькою військовою розвідкою. — К. Д.). оунівських «курені"^[8]увірвуться до Львова, Тернополя, Луцька.

Керівники ОУН разом з верхівкою уніатської церкви всі свої надії покладали на те, що після загарбання Західної України гітлерівці дозволять їм створити маріонетковий уряд і "свою", "власну" державу. Розрахунки оунівців на одержання бодай на папері декларованої "державності" з рук їх фашистських хазяїв здавалися їм цілком реальними. На думку оунівських "зверхників", такий крок Гітлера мав стати своєрідною оплатою за вірну багаторічну службу в німецькій розвідці.

Проте життя раз і назавжди перекреслило зрадницькі розрахунки буржуазно-націоналістичних та уніатських заводіїв. Червона Армія, виконуючи почесне доручення Комуністичної партії та Радянського уряду, подала братню руку допомоги трудящим Західної України і Західної Білорусії, принесла робітникам, селянам, інтелігенції західноукраїнських та західнобілоруських земель радість визволення і давно очікувану кращу долю. Трудящі міст і сіл з радістю обіймали і цілували воїнів-визволителів, дарували їм квіти, щиро дякували за звільнення. 27 жовтня 1939 року Народні Збори Західної України одностайно схвалили Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні та її входження до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. У західних областях України створюються перші органи Радянської влади, організовуються колгоспи. Вперше до керівництва заводами і фабриками, школами та науковими закладами, лікарнями, сільськогосподарськими артілями прийшли робітники й селяни, представники трудової інтелігенції. Закладаються основи соціалістичного ладу, соціалістичної економіки, культури.

Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною у складі СРСР — видатна перемога ленінської національної політики Комуністичної партії, важлива історична подія в житті українського народу, вагомий політичний акт, що мав величезне значення для всієї Радянської держави. Під керівництвом Комуністичної партії в західних областях України почалися корінні соціалістичні перетворення: були націоналізовані промислові підприємства і банки, конфісковані поміщицькі, церковні і монастирські землі. Десятки тисяч безробітних, які роками ниділи у злиднях, одержали роботу. В процесі активної творчої праці робітників, селян і трудової інтелігенції створювалися умови для розвитку нових, соціалістичних відносин, змінювалося духовне обличчя людей. Разом з тим встановлення Радянської влади відкрило широкі можливості для всебічного розвитку промисловості, сільського господарства, народної освіти, науки, культури і мистецтва.

Однак класова боротьба не припинилася. До возз’єднання вороже поставилися поміщики і капіталісти, торгівці й куркульство, буржуазно-націоналістичні угруповання та церква. Вони з нетерпінням чекали фашистських "визволителів", які, на думку "чолових діячів" ОУН і уніатського духовенства, допоможуть знищити "безбожну владу большевизму", встановити, хоч би й під гітлерівським протекторатом, "самостійну" Україну, поширити унію далеко на Схід. Не змінилася орієнтація, "політичне вірую" Шептицького. Він і далі пов’язував надії церкви з фашистською Німеччиною та її послідовниками — українськими буржуазними націоналістами. Виходячи з цього, митрополит всіма наявними в його розпорядженні засобами намагався активізувати підривну діяльність ОУН.

Саме наприкінці 1939 року зв’язок українських націоналістів з фашистською Німеччиною, зокрема з гестапо та абвером, став найтіснішим. Виконуючи завдання Гітлера по підготовці нападу на СРСР і забезпеченню вермахту інформацією про Червону Армію, керівники німецьких розвідувальних служб були особливо зацікавлені у використанні шпигунських можливостей ОУН та її функціонерів у радянському тилу. І гітлерівська розвідка одержувала таку інформацію від націоналістів. ОУН з благословення і за допомогою уніатського кліру, по суті, перетворилася в одну з шпигунських резидентур фашистської розвідки.

Член головного проводу ОУН, керівник її референтури зовнішніх відносин М. Степаняк, оцінюючи характер тогочасних зв’язків ОУН з фашистською Німеччиною, писав: "Німеччина утримувала ОУН. за свій рахунок. На її території знаходилась основна частина проводу, який для організаційних цілей не тільки отримував гроші від Німеччини та користувався її протегуванням у ряді інших питань, а в свою чергу доповнював німецький військово-політичний апарат у підготовці для нападу на СРСР".

Основні зусилля провід ОУН за вимогами німецької розвідки спрямував на шпигунсько-диверсійну роботу в радянському тилу. Для цього оунівцям доручалося слідкувати за військовими гарнізонами, проникати на об’єкти транспорту та зв’язку, влаштовуватись у радянські установи та організації. Для виконання цього завдання націоналістичні ватажки, які після звільнення Західної України отаборилися в окупованому гітлерівцями Кракові та прикордонних містах так званого генерал-губернаторства закидали на Львівщину, Станіславщину і Волинь своїх емісарів. Саме їм і доручалося організувати шпигунську мережу абверу в західних областях. Чимало з них радянські прикордонники та органи державної безпеки своєчасно знешкодили.

Одночасно з добуванням військової, економічної та політичної інформації розвідувальні служби третього рейху з метою деморалізації радянського тилу напередодні війни вимагали від націоналістичних ватажків будь-що посилити в прикордонних областях диверсійно-терористичну діяльність і антирадянську пропаганду. Оу-нівським вовкулакам доручалося тероризувати населення, поширювати панічні чутки, готуватися до збройного заколоту, який, на думку фашистських розвідників і верховодів ОУН, дав би Німеччині привід ввести свої війська на Україну і почати війну з СРСР.

І оунівські групи та їхні уніатські пособники почали свою криваву справу. Вони вбивали сільських активістів і бідняків, які прагнули нового життя, представників органів Радянської влади, військовослужбовців. Лише в другому півріччі 1940 року бандити з ОУН, які чинили розбої в Тернопільській області, убили 30 сільських активістів, поранили або по-звірячому побили 32 колгоспників, спалили десятки дворів. Немало своїх жертв, щоб приховати сліди злочинів, душогуби темними ночами виводили в ліси і там убивали, а трупи закопували.

Для виконання терористичних актів при нелегальних "комірках" (осередках) організації та бандах ватажки ОУН створили так звані осередки служби безпеки (СБ), кривавої оунівської катівні, побудованої на зразок гестапо.

Наведені факти говорять самі за себе. Бандитське свавілля ОУН у радянському тилу від початку і до кінця чинилося в інтересах фашизму, для найбільш ефективної підготовки гітлерівського рейху до підступного нападу на Країну Рад.

Однак, незважаючи на опір куркульства, уніатського кліру та націоналістів, народне господарство, наука і культура західних областей УРСР при братерській допомозі всіх народів Радянського Союзу з кожним днем розвивалися. Та головним досягненням було зростання людини — творця нового соціалістичного ладу. До керівництва радянськими установами і промисловими підприємствами, науковими закладами і школами, колгоспами й МТС прийшли тисячі активістів, колишніх членів КПЗУ і КСМЗУ з числа робітників і біднішого селянства. Боротьбу трудящих за соціалістичні перетворення в місті і на селі очолили комуністи. У відповідь на диверсійно-терористичні дії оунівців партійні організації західних областей. України, органи державної безпеки і міліції при діяльній підтримці широких народних мас посилили боротьбу проти банд і їх куркульсько-уніатських пособників. Було знешкоджено чимало націоналістичних осередків та банд, вилучено багато зброї, вибухівки і засобів радіозв’язку німецького виробництва.

Радість возз’єднання, перші досягнення трудівників міст і сіл, нарешті, розгром багатьох шпигунських гнізд націоналістів викликали люту ненависть уніатської верхівки та її вихованців з ОУН, які розуміли, що опинились на порозі ідейного та політичного краху. Резиденція митрополита стала, по суті, останнім легальним пристанищем оунівських бандитів і гітлерівської агентури, центром антирадянських інтриг і провокацій. "Не секрет, — писав колишній радник Шептицького, член митрополичої капітули І. Котів, — що ієрархія нашої церкви негативно поставилася до вступу в Галичину Червоної Армії. Ми турбувалися долею церковних земель, майбутнім наших семінарій, втратою впливу на молодь… Однак церковні лідери й далі мали надію на допомогу Німеччини та її союзників, не втрачали контактів з учасниками Організації українських націоналістів. Все це і зумовило ставлення уніатської церкви до нової влади".

Практично головні зусилля розгалуженого церковного апарату були спрямовані на проведення спільної з оунівцями нелегальної підривної діяльності на користь фашистського рейху. Священики та ченці переховували бандерівських шпигунів і бандитів, збирали за їх завданням військову та політичну інформацію, поширювали провокаційні чутки. Восени 1940 року працівники органів державної безпеки затримали агента абверу О. Мацелинського. На питання, де він переховується і тримає свої речі, шпигун назвав адресу черниці Львівського жіночого монастиря Олени-Йосифи. У багато обставленій та прибраній дорогими килимами квартирі, яка не мала нічого спільного з чернечою келією, чекісти вилучили зібрані для передачі фашистській розвідці шпигунські матеріали і карти, антирадянські листівки і чотири пістолети.

Основним засобом антидержавної діяльності в умовах "совітської дійсності" уніати обрали антирадянську агітацію, яка головним чином велася у вузькому колі людей, переважно під час відвідування родин віруючих. Вона одержала назву "шептаної пропаганди". Отці-уніати поширювали провокаційні плітки, намагалися дискредитувати заходи Радянської влади. Разом з націоналістами вони залякували віруючих введенням "примусової праці коло верстатів, на фабриках та в колгоспах", "конфіскацією майна", "вивезенням худоби і збіжжя" та іншими вигадками. "Нас часто запитують, — повчав слухачів нелегальних курсів уніатських місіонерів єпископ М. Будка, — чи буде війна між німцями і советами. Коли така розмова ведеться з надійними людьми, у вузькому родинному колі, то ми маємо обережно підтримати надії наших парафіян та висловити свою власну, повторюю, власну думку, що така війна вже є на порозі нашого краю. І вислід її може бути лише один — німці розіб’ють росіян і проженуть їх з України".

Будка давав своїм учням єзуїтську настанову: "Ні в якому разі відверто не виступайте проти Рад з амвона, бо цим накличете біду не тільки на себе, але й на свого єпископа. Треба вишукувати в євангельських текстах і залучати до проповідей такі слова, які б відбивали наше сучасне становище, розважали душі і сприймалися вірними як наші душпастирські настанови".

Для посилення боротьби з комуністичною ідеологією та розпалювання релігійного фанатизму уніатська верхівка напередодні війни вдавалася до безглуздих вигадок і забобонів. Режисери "чудотворців" з храму святого Юра хотіли, щоб "новітні прояви божого духу не лише підносили авторитет церкви, але й відповідали вазі моменту", тобто сприяли проведенню антирадянської діяльності церковників і націоналістів, відповідали профашистській орієнтації митрополита та його оточення.

І уніатські богомоли шукають і знаходять виконавців таких "чудес". Одним з них був 19-річний малоосвічений юнак Степан Н. з села Залуква Галицького району Станіславської (тепер — Івано-Франківської) області. Вихованець пароха П. Чолія — ревного послідовника Шептицького, Степан з дитинства відзначався релігійним фанатизмом, вірою у різні церковні забобони, годинами сидів у місцевій дерев’яній церкві Петра і Павла, очікуючу "чудодійного слова божого".

Одного разу взимку 1940 року, коли Степан надвечір залишився у храмі, до церкви зайшов чоловік похилого віку й, звертаючись до хлопця, тихим голосом сказав: "Не сиди на місці, сину. Йди по містах і селах, неси людям слово боже, правду про святість віри греко-католицької та нашого митрополита Андрея… Розказуй, хлопче, вірним нашим, головне молоді, що незабаром почнеться страшна війна, в якій впадуть совєти, а на чолі світу стануть добрі друзі українців — Гітлер і Муссоліні… Скоро, дуже скоро на Золочівщині народиться новий пророк Іван, який разом з тобою понесе вірним правдиве слово боже…"

Наляканий несподіваною зустріччю та якимось особливим, нібито потойбічним голосом незнайомого, Степан зі страхом дивився на нього, аж доки той не вийшов з церкви. А через кілька хвилин до храму влетів священик Чолій і повідав перестрашеному Степанові, що він мав "велике щастя чути й бачити на власні очі святого Петра" і мусить ретельно виконувати все, чому його навчено…

І пішов юнак від села до села, звичайно, у супроводі отців-уніатів, не підозрюючи, що "святим Петром" був львівський священик-катехіт М. Ярема, святоюрський "спеціаліст" з питань фабрикації "чудес божих".

Таким чином, різними методами ідеологічного та психологічного впливу на віруючих уніатськаверхівка, виступаючи в одній упряжці із запроданими фашистам лідерчуками ОУН, проводила напередодні війни активну підривну антирадянську роботу в інтересах гітлерівської Німеччини.

ШЛЯХОМ ЗРАДИ

22 червня 1941 року гітлерівці підступно напали на Радянський Союз. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу з фашистськими окупантами.

З першого ж дня міста і села західних областей України були піддані жорстокому бомбардуванню. Під час нальоту німецьких літаків на Львів 22 червня було знищено багато житлових будинків, вбито чимало мирних жителів.

Західні області республіки стали ареною запеклих боїв. Радянські воїни, вступивши у нерівний бій з переважаючими силами ворога, виявили небачену мужність і героїзм. Велику допомогу їм у отриманні натиску фашистських військ подавали трудящі. Тринадцять днів і ночей мужньо бився з гітлерівцями біля села Скоморохи на Сокальщині невеликий загін прикордонників. Бійці чинили опір нацистам до останнього патрона і загинули смертю героїв.

Організатором і керівником боротьби з німецько-фашистськими ордами стала Комуністична партія. У Перемишлі, на радянському кордоні, з перших годин війни невеликий підрозділ прикордонників мужньо бився з двома ворожими полками. На допомогу воїнам прийшли місцеві жителі. Під керівництвом першого секретаря Перемишльського міськкому партії П. Орленка було створено загін ополченців, до якого вступили робітники залізничного вузла, службовці місцевих установ — усього 187 чоловік. Чотири доби радянські воїни й ополченці відбивали люті атаки фашистів і лише 27 червня відійшли в тил.

На заклик партії Леніна тисячі трудящих західних областей УРСР добровільно вступили до лав Червоної Армії. Першого дня війни комсомольці і молодь Хотина (Чернівецька область) прийшли до міськкому комсомолу із заявами про бажання йти на фронт, битися з нацистами. "Я бажаю добровільно вступити в Червону Армію, — писав у газеті "Радянське життя" 24 червня 1941 року комсомолець Г. Казковський, — і допомогти їй відбити ворожу навалу. Нікому не віддам свого щастя",

В одній із численних заяв, з якими добровольці зверталися до військового комісаріату в місті Галичі Станіславської області, говорилося: "У дні, коли ворог загрожує нашій Батьківщині, я не можу сидіти вдома. Хочу бути там, де героїчна Червона Армія б’є фашистських бандитів". Першими добровольцями стали комуністи і комсомольці. На Львівщині до лав Радянської Армії, не чекаючи призову, вступило близько 80 процентів членів обласної парторганізації.

Із закликом до трудящих західних областей підійматися на священну війну з гітлерівцями звернулися видатні вчені, письменники, громадські діячі. Відомий український радянський письменник Петро Козланюк писав у статті, опублікованій газетою "Вільна Україна": "Радянський Союз — країна традицій героїчних синів і дочок, які вже не раз і не одного розгромлювали ворога. Весь наш радянський народ знає, що таке воля, вміє її захищати. Марні мрії загарбників завоювати хоч один клаптик радянської землі.

Марні мрії лютих ворогів українського народу — буржуазних націоналістів, цих підлих запроданців німецького фашизму. На вітчизняну війну проти кривавих загарбників в одну могутню силу об’єднався весь радянський народ. Коли ж українські буржуазні націоналісти думають, що поодинокими пострілами в плечі бійцям вони прислужаться Гітлеру, то хай знають, що гнів народу великий і нещадний".

Червона Армія героїчно захищала кожний кілометр радянської землі. Та на першому етапі війни сили були нерівними. Нарощуючи їх для майбутніх ударів по ворогу, під натиском переважаючих гітлерівських армій радянські підрозділи відходили на Схід. Фашисти зайняли Дрогобич, Станіслав, Луцьк, Тернопіль, Львів…

Проте "бліцкріг", на який розраховували нацисти, провалився. Стійкість і мужність радянських людей зірвали плани гітлерівського командування. Небачені за своєю запеклістю бої розгорнулися на неосяжній території— від берегів Чорного до Баренцового моря. І скрізь Червона Армія стримувала й виснажувала ворога.

Та існувала купка людців, які давно виглядали фашистських "визволителів". Напад гітлерівської Німеччини на СРСР, якого з нетерпінням чекали у храмі святого Юра, був, за словами Шептицького, сприйнятий уніатською ієрархією як "велике благодіяння боже, як наслідок того, що наші молитви нарешті були почуті господом". Церковними дзвонами та хоругвами зустрічали фашистських загарбників отці-уніати й оунівські бандити, що повилазили з різних криївок.

Удосвіта ЗО червня 1941 року гітлерівські "визволителі" увірвалися до Львова. З передовими загонами сп’янілих від перших перемог фашистів до міста прибув і озброєний та обмундирований абвером кривавий батальйон "Нахтігаль"^[9], сформований нацистами за два місяці до початку війни з числа своїх оунівських холопів. На чолі батальйону стояли гітлерівські офіцери Герцнер та Оберлендер, а також бандерівські ватажки Шухевич і вбивця у сутані капелан Гриньох. Ні на хвилину не зупиняючись на вулицях Львова, вояки батальйону кинулися до собору Юра, щоб віддати шану та одержати благословення від свого духовного отця. І таке благословення бандити з "Нахтігалю" одержали.

Страшним був початок кривавого розгулу фашизму на українській землі! Навчені каїнової справи у гестапівських кошарах, фашистські іберменші разом з своїми бандерівськими найманцями з благословення митрополита відразу ж кинулися винищувати "схизматиків" і "єретиків", якими вважали кожного робітника й селянина, вчителя й науковця, усіх, хто виступав на підтримку Радянської влади або просто тішився величними перетвореннями, які відбувалися у західних областях республіки. Убивали невинних чоловіків, жінок, дітей…

Уже надвечір 30 червня гітлерівці разом з бандитами з "Нахтігалю" зібрали на вулиці Коперника велику групу жителів Львова, приблизно 800 чоловік, і погнали їх цією вулицею в напрямку нинішньої вулиці Миру. Серед них були жінки, старики й діти. Напучені владикою, головорізи стріляли у цей натовп, по-варварському знущалися з поранених.

Вже в перші дні окупації Шептицький видав кілька "пастирських листів" до віруючих, в яких закликав вітати "побідоносну німецьку армію як визволительку від ворога", вимагав відправляти в усіх церквах "благодарственні богослужби" з проголошенням "многая літа німецькій армії", зобов’язував панотців нагадувати віруючим про необхідність "послуху для німецької військової, а з часом і цивільної влади", наполягав на тому, щоб селяни здавали зерно, м’ясо та інші продукти для німецької армії "до найближчих збірних пунктів". А через декілька тижнів митрополит, скориставшись з послуг радіостанції, люб’язно наданої йому нацистами, ще раз повторив свій заклик до віруючих і духовенства надавати діяльну допомогу окупантам. У радіопроповіді Шептицького знову лунали слова подяки фашистській армії, почуття шани й вдячності "для тих, що нас освободили", звернення до господа, щоб він "благословив ту геройську армію і дав їй успішно докінчити перемогу над безбожним комунізмом"^[10].

КРИВАВИЙ ШЛЯХ "БЛАГОСЛОВЕННИХ"

Діставши благословення з уст самого "князя церкви", вигодовані на гроші гестапо й абверу, оунівські бандити з "Нахтігалю" вчинили жахливі злочини на українській землі. У день захоплення Львова цей батальйон був поділений на окремі підрозділи, які розквартировувалися в різних районах міста (на території святоюрського собору, в приміщенні газового заводу, в будинках по вулиці Яблонській). Штаб батальйону розмістився в Будинку студента на Кадетській горі, саме навпроти колишньої бурси Абрагамовичів (тепер — гуртожиток Львівського політехнічного інституту).

Керівники батальйону Р. Шухевич, О. Луцький, В. Сидор підтримували постійний зв’язок з командами СД і гестапо, а також з особистим представником Бандери М. Лебедем, який очолював горезвісну націоналістичну катівню СБ і прибув до Львова з "особливими повноваженнями" абверу та головного проводу ОУН. Суть цих "особливих повноважень" Лебідя була виявлена дуже скоро. Головорізи "Нахтігалю" групами по 10–15 чоловік у ніч з 3 на 4 липня під наглядом Оберлендера, Лебідя і Шухевича приступили до масових арештів і вбивств видатних представників львівської інтелігенції, ні в чому не винних цивільних людей, стариків, жінок і дітей. Вони вривалися в квартири намічених жертв, забирали гроші, одяг, коштовності, арештованих доставляли до бурси. Саме в ці дні вони знищили велику групу вчених і митців, у тому числі 70 відомих діячів науки, техніки і мистецтва. Серед закатованих були видатний письменник Тадеуш Бой-Желенський, 80-річний академік Адам Соловій, професор Ян Грек, ректор університету, професор судової медицини Володимир Серадзький, професор хірург Тадеуш Островський, стоматолог академік Антоній Цешинський та інші.

На третій день після цих звірячих убивств, коли з вулиць Львова ще не змили кров невинних жертв, буржуазно-націоналістична верхівка разом з уніатськими ієрархами зібрала так звану "нараду чільних представників громадянства". Присутній на ній Й. Сліпий привітав націоналістичних заводіїв і закликав їх до "подання найширшої ділової допомоги німецькій армії". У зверненні, підписаному Сліпим та ще кількома колабораціоністами, зазначалося: "По дискусії прийнято однозгідно таку резолюцію: "Представники українського львівського громадянства… зібрані в дні 6. VII. 1941 р., вітають переможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера…"

А 10 липня, як повідомили окупаційні газетки Кракова і Львова, Сліпий у супроводі єпископів Чарнецького та Будки в присутності великої групи фашистських офіцерів і катів з "Нахтігалю" відправив "благодарственну богослужбу" на честь Гітлера і "побідоносної німецької армії".

Не минуло й місяця, як Сліпий разом з купкою оунівських зрадників влаштовує бучну зустріч генерал-губернаторові Г. Франку, що приїхав до Львова за дорученням Гітлера, щоб "прийняти Галичину" під свою криваву "опіку". Як повідомила 16 серпня 1941 року газета "Краківські вісті", на "величній урочистості були присутні генерал фон Рок, генерал поліції Крігер, комендант міста Львова полковник фон Прітвіц, державний секретар фон Білер… а також 15-ти особова українська делегація на чолі з посадником Львова Юрієм Полянським і о. ректором Йосифом Сліпим".

А благословенні панотцями-уніатами вбивці з "Нахтігалю" продовжували свої чорні справи. Кривавий шлях батальйону простягнувся далі через міста Золочів, Тернопіль, Сатанів. Виконуючи завдання своїх абверівських "зверхників", оунівці у фашистській уніформі чинили розправу над комуністами, комсомольцями, радянськими активістами.

На початку 1942 року ландскнехти Гітлера з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд" були перекинуті в Білорусію і зведені в особливий поліційно-каральний "шуцман-шафтбатальйон-201", підпорядкований командуючому каральними силами нацистському генералові фон Бахові-Залевському.

Тепер Є. Побігущий та інші колишні вояки з "Нахтігалю" і "Роланду" намагаються довести, що нібито "військові частини" з числа оунівців, які перебували під командою гітлерівських офіцерів і генералів, мали, бачите, ледве чи не "український характер", діяли "самостійно", лише "відповідно погоджуючи свою боротьбу проти більшовиків з німецькими військовими чинниками". Та подібні заяви — черговий блеф годованців фашизму.

Всупереч твердженням зарубіжних націоналістів та уніатів створення фашистами з числа націоналістичних найманців окремих військово-диверсійних формувань ні в якому разі не означало, що гітлерівці беруть оунівців у "союзники" або ставляться до них як до "рівноправних партнерів". Йшлося лише про використання націоналістів у ролі нацистських холопів, про виконання ними завдань гітлерівської розвідки в тилу радянських військ і брудних справ безпосередньо на фронті.

І хоч військове значення створених з націоналістів військово-диверсійних батальйонів було незначним, факт участі оунівських підрозділів у складі гітлерівського вермахту ще раз наочно підтвердив антинародну класову суть українського буржуазного націоналізму, його спорідненість з найогиднішою фашистською ідеологією. Вишикувавшись з благословення Шептицького під чорним штандартом третього рейху, оунівські ватажки продемонстрували, що вони були й залишилися вірними найманцями фашизму, лютими ворогами українського народу.

СПРАВИ ПОЛІЦІЙНІ

Та отці унії піклувалися не лише про вбивць з нацистських шуцбатальйонів. Не меншою любов’ю Шептицького та уніатських єпископів користувалася створена загарбниками з націоналістів та кримінальних елементів горезвісна "українська" поліція. З перших днів окупації на службу до неї пішло чимало оунівців, вірних парафіян уніатської церкви і навіть деяких священиків, ченців, дяків. Перебуваючи під безпосереднім керівництвом губернатора "дистрикту Галичина" генерал-майора поліції Ляша, а пізніше — бригаденфюрера СС Вехтера і начальника СС та поліції генерал-майора поліції Кацмана, людожери з "української" поліції за наказами своїх гітлерівських хазяїв сіяли смерть.

Нині верховоди зарубіжних ОУН як чорт від ладану відхрещуються від кривавих справ "української" поліції, заявляють, що її нібито створили "самі німці", а вони, націоналісти, не мають до цього "ніякого відношення". Та правди не заховаєш. Сотні незаперечних фактів і документів свідчать про те, що, виконуючи вказівки своїх шефів з абверу, ватажки ОУН приступили до формування поліційних "постерунків" з перших днів фашистської навали.

Вже 25 червня 1941 року Я. Стецько доповідав Бандері про те, що завдяки старанням місцевого священика-уніата, учасника ОУН Согора в селі Кобильниця Руська Краковецького району на Львівщині була створена станиця "української" поліції, яка одержала "писану від ОУН повноважність"^[11].

У перші дні війни Стецько, Лебідь та інші ватажки ОУН наданими абвером автомашинами просувалися до Львова. По дорозі Лебідь заїхав до Краківця, де зупинився на квартирі священика-уніата В. Матковського. Тут він встановлює зв’язок з лейтенантом абверу Ліппе-лем, якому, за словами Лебідя, "зголосився від Організації) УН Степана Бандери на подане гасло (пароль. — К. Д.). Згідно з інструкцією, яку одержав"^[12].

Ліппель доручив Лебідю вислати через лінію фронту в радянський тил додатково активних націоналістів для диверсійної роботи та збирання шпигунської інформації. Вказівки офіцера абверу Лебідь виконував, про що відразу інформував Бандеру.

Лебідь не забував інструктувати місцевих націоналістів та уніатських священиків, вимагав організовувати "дружні зустрічі" та діяльно допомагати німецько-фашистським військам. У листі до Бандери він доповідав: "Виставляємо священикові, голові Громадської управи, міліції (поліції.— К. Д.) та ін. — посвідки в українській та німецькій мові в імені ОУН Степана Бандери. Приїжджає священик з сусіднього села Кобильниці отець Під-лятецький, щоби сконтактуватися з нами. Обговорюємо з ним усі справи, даємо літературу й потрібні вказівки. Доручаємо провести подібну акцію, яку ми (проводимо. — К. Д.) тут у всіх сусідніх селах".

Отже, формування поліційних катівень у західних областях республіки — справа ватажків ОУН. Тому саме вони — верховоди організації — разом з уніатськими спільниками несуть особисту відповідальність за страшні злочини гітлерівських песиголовців у поліцейських мундирах.

"Постерунки" або "станиці" "української" поліції були створені окупантами в кожному районі, селі. В округах (крайсгауптманшафтах) створювалися окружні команди поліції, а у Львові — сім комісаріатів та спеціальна "школа українських поліцистів", яку очолив гестапівець Г. Вальтер. Їх завданням було старанне виконання наказів нацистських шефів, арешти, катування й фізичне знищення радянських людей, пограбування населення. Для винагороди найбільш ревних "українських" поліцаїв гітлерівці встановили спеціальний грошовий фонд^[13].

Убивці в поліцейських мундирах наводили жах на населення міст і сіл. Слідчий Надвірнянської поліції І. Герега з своїми підлеглими завжди походжав вулицями міста з гумовою палицею і великою вівчаркою, яку заради забави нацьковував на перехожих. Озвірілий садист та його поплічники вбили сотні жінок, стариків і дітей.

У липні 1941 року поліцію міста Болехова очолив оунівець В. Тефнер. Разом з гестапівцями він гасав по місту, шукаючи радянських і профспілкових активістів, комуністів і комсомольців, і тут же, на подвір’ї поліції, після звірячого катування розстрілював їх. На совісті Тефнера понад 3700 закатованих радянських людей.

Чимало благословенних уніатами поліцаїв разом з гітлерівцями втекли на Захід і знайшли притулок у ФРН, США, Канаді. Та їхні криваві справи забути не можна.

Сотні жертв у чорному послужному списку колишнього ченця Мукачівського греко-католицького монастиря Ю. Торбича, що мешкає тепер у Нью-Йорку. Під керівництвом "смиренного ченця", який у 1941–1944 роках керував поліцейськими станицями у Саноці, Перемишлі, Раві-Руській та Турці, фашистські наймити заарештували та вбили тисячі радянських людей. Лише в Турці, де Торбич очолював поліцейський "постерунок", тільки протягом однієї "винищувальної акції" 1942 року було розстріляно 800 жінок, дітей, стариків.

Намагаючись придушити зростаючий опір радянських людей, націоналістичні опричники майже щодня влаштовували у містах і селах західних областей "прилюдні екзекуції", тобто страти партизанів, військовополонених, підпільників. У Львові місцем розстрілу радянських патріотів було обрано Стрілецьку площу (нині — площа Данила Галицького). Страти і катування, знищення цілих сіл, убивства немовлят, гвалтування й грабіжництво— такими були буденні справи вигодованих гестапівцями "українських" поліцаїв.

Добре знали про їх криваві вчинки у святому Юрі. З перших днів фашистського лихоліття до Шептицького надходили десятки й сотні переповнених горем листів з благанням про захист і допомогу. Однак святоюрські ієрархи не звертали на них уваги. Натомість Шептицький всіляко заохочував братовбивців до вірної служби нацистам, до посиленого "викорінювання большевицької схизми".

Буржуазно-націоналістичні та уніатські заводії й слухати не хотіли про факти вбивств і знущань гітлерівських шуцманів, поліцаїв та їхніх пособників у сутанах над мирним населенням. Навпаки, у сформованих фашистами різних військово-диверсійних та поліцейських підрозділах вони бачили "бойову силу", що зможе розправитися з відданими Радянській владі робітниками й селянами, які в умовах фашистської окупації продовжували героїчну боротьбу з ворогами нашої Батьківщини, несли людям правду про становище на фронтах, викривали криваві злочини нацистів та їх холопів — буржуазних націоналістів.

КОЛАБОРАЦІОНІСТИ

У проповідях отці-уніати закликали до "послуху й ревної допомоги" нацистським окупантам, до помсти "ворогам церкви". Не дивно, що такі настанови приводили до знущань, нерідко й убивств сотень і тисяч радянських патріотів або й простих людей, віднесених бандерівськими душогубами до "ворогів нації і релігії". Наведемо факти.

У липні 1941 року парох церкви святої Параскеви у селищі Підкамінь на Львівщині А. Іздрик скликав "збори подяки німецькій армії-визволительці". "Дозвольте мені в імені чолових громадських діячів (тобто купки націоналістичних та уніатських запроданців. — К. Д.), — говорив Іздрик, — відкрити збори пошани й подяки німецькій армії та її фірерові. Німецьке побідоносне військо звільнило нас від большевиків. Дякуючи за це, ми всі як один чуємося зобов’язаними надати німецькій армії всіляку допомогу. Та не тільки харчами, продовольством і фінансами, а насамперед пожертвувати власною кров’ю…. Якщо ми пожаліємо краплини своєї крові для богоугодної справи боротьби з большевизмом, то тоді, можливо, нам доведеться проливати свою кров відрами. Так краще вже ворожу кров проливати відрами, а свою лише краплями. Нам конче потрібно знищити ворога".

Після таких закликів фашистського ставленика бандерівські посіпаки вчинили у Підкамені й навколишніх селах криваві погроми й вбивства. За роки окупації гітлерівці та їх наймити розстріляли тут 1146 чоловік.

Страшні злочини вчинили бандерівські убивці з благословення пароха церкви святого Михайла І. Матіаса у с. Яструбині Радехівського району на Львівщині. Сюди разом з фашистським підрозділом прибула група оунівців на чолі з провідником Холодним. Зібравши куркулів і націоналістів, Холодний звернувся до них з "промовою". "Фірер великої Німеччини Адольф Гітлер, — сказав він, — прийшов нам на допомогу, і ми дуже вдячні німецькій армії, яка прийшла на Україну… За дорученням проводу ОУН я хотів би нагадати дещо з інструкції центрального проводу від червня цього року, де, між іншим, говориться: "Наша влада має бути страшною".

Щоб фашисти переконалися в здібностях бандерівських могильників, Холодний тут же призначив старосту, коменданта і слідчого поліції, які, одержавши благословення отця Матіаса, кинулися по хатах місцевих активістів і комсомольців. Вони арештували секретаря комсомольської організації Семена Павліва, сільського коваля Карпа Голуба і комсомольців Степана Бащука, Омеляна Жукевича, Василя Горпенюка, Івана Чижа, Григорія Музичку, Петра Олійника, Івана Крука. їх привели на подвір’я парафії й кинули до льоху, що належав священикові Матіасу. Після кількох днів нелюдських катувань бандерівці по-звірячому вбили героїв.

Ненависть до колгоспів, до селянської бідноти штовхала окремих душпастирів на дикі середньовічні вчинки. 5 липня 1941 року під орудою пароха церкви святого Дмитра у селі Чорна Нижнєустрицького району Р. Копистянського оунівці влаштували провокаційні "похорони" місцевого колгоспу, створеного найбіднішими селянами восени 1940 року. "Раненько у суботу (5 липня), — розповідав про цю провокаційну витівку ворогів колгоспник Василь Киван, — місцеві поліцаї, застрашуючи зброєю, зігнали нас, колгоспників, на сільську площу біля церкви. Там вже заздалегідь був приготовлений великий дерев’яний хрест. Коли всі колгоспники разом з жінками й дітьми були зігнані на площу, до нас голосно звернувся отець Роман: "Ану, беріть хрест! Зараз будемо ховати ваш колгосп". Двох колгоспників похилого віку під голосне тюкання куркулів і поліцаїв примусили тягти на собі хрест, а решті учасникам артілі, у тому числі й мені, наказали нести великі міхи з камінням вагою приблизно по 5 пудів кожний. Всіх нас у супроводі священика поліцаї пігнали до річки. Під час руху поліцаї та куркулі-націоналісти били нас кийками та прикладами гвинтівок, примушували співати "вічну пам’ять колгоспові", а хто відмовлявся, того витягали з гурту колгоспників і тут же мучили і мордували.

Потім нас загнали до річки і під регіт націоналістичних блазнів змусили роздітися та змивати з себе "колгоспні гріхи". Після такої "купелі" колгоспників заставили вирити глибоку яму, закопати туди хрест й таким чином "поховати" наш колгосп. Потім знову нещадно били й мучили активістів і колгоспників, які першими вписалися до артілі…"

24 вересня 1941 року в газеті "Львівські вісті" було надруковано інтерв’ю призначеного Гітлером губернатора Галичини бригаденфюрера СС Ляша, в якому він ділився "першими враженнями про успішну співпрацю" з українськими націоналістами та уніатською верхівкою. Ляш "з особливим задоволенням" відмітив, що греко-католицька церква відноситься до німецьких властей з "повним довір’ям": "Я переконався в цьому також під час відвідання митрополита графа Шептицького і на підставі розмови з ним. Ми ствердили, що наші думки і наші плани — єдині".

Діяльна допомога фашистам з боку уніатського кліру і націоналістів не залишилася непоміченою намісниками Гітлера. Вже 18 липня 1941 року окупанти прийняли рішення про повернення Шептицькому його земель в околицях Львова — колишньому Кайзервальді^[14]. Вони були націоналізовані в жовтні 1939 року за рішенням Народних Зборів Західної України. Церковні і монастирські землі, передані Радянською владою селянам-біднякам, також насильно відбиралися у селян і поверталися отцям-уніатам. Так, 15 гектарів кращих земель були віддані священику Шулю з села Стоянів Радехівського району, 14 гектарів — пароху Трешневському в містечку Угнів та багатьом іншим. Пізніше фашисти встановили щомісячну плату для всього уніатського кліру, починаючи від єпископа до сільського панотця. За спеціальними картками, їм, як і націоналістичним бонзам, видавалися додаткові продукти харчування.

Вдячні за подачки з хазяйського столу, "отці церкви" та їх націоналістичні виученики надавали окупантам значну допомогу в масовому пограбуванні селянства — у стягненні призначених загарбниками так званих контингентів, тобто примусової здачі зерна, м’яса, молока, овочів та інших сільськогосподарських продуктів. За не-здачу контингентів фашисти конфіскували зерно, худобу і взагалі все майно, а "винних" розстрілювали або відправляли в концентраційні табори.

Особливу ревність у прислужуванні загарбникам виявили члени "контингентових комісій": парох дідизни графів Шептицьких — села Прилбичі Яворівського району В. Микулович, декан Мединицького деканату О. Малецький, парох церкви святого Василя Великого у Косові М. Могильник, парох села Потік поблизу Рогатина Д. Теглещук, священик (а в часи фашистського лихоліття староста міської управи) у Городку — В. Демчук та багато інших.

Активну участь у пограбуванні селянства поруч з уніатами брали й українські буржуазні націоналісти. У профашистських газетах оунівці щодня торочили одне й те ж: "Здаймо контингенти достроково, найкращим зерном!", "Здачею хліба допоможемо нашій визволительці — німецькій армії!", "Своєчасно і в цілості сповнимо святий обов’язок здачі контингентів!" тощо.

Націоналісти виправдовували, більше того, заохочували фашистів до розправ над селянами, які відмовлялися від сплати грабіжницьких податків. "Хто своєчасно здасть контингент у назначеній висоті,— писала газетка "Львівські вісті", — може спокійно спати. Зате не дивуймося, якщо несовісного селянина, який не сповнить свого обов’язку, постигне сувора, але заслужена кара. Всіх несовісних мусить влада строго покарати, і ця кара є зовсім справедлива".

Обдираючи до останньої нитки хлібороба, буржуазно-націоналістичні слуги фашизму з усіх сил пнулися показати своїм хазяям ревність і холуйське ставлення до рейху. "До Берліну, — з радістю повідомляв своїх читачів оунівський писака з газетки "Голос Прикарпаття", — прибув недавно з України перший вантажний поїзд з харчами, що його прислав у дар для столиці державний комісар Розенберг. Поїзд мав 50 вагонів. У ньому було між іншим 615 скринь масла, 2036 живих курей, 230 400 штук яєць, 112 бочівок солених помідорів, 96 бочок квашених огірків, 50 мішків сушених грушок, 44 скриньки сушеної капусти і таке інше".

Уніатсько-націоналістичні зрадники несуть безпосередню відповідальність ще за одну трагедію українського народу. Йдеться про їх найдіяльнішу участь у вербуванні та насильницькому відправленні на каторжні роботи до Німеччини багатьох тисяч юнаків і дівчат. Гітлерівці, яким після тотальних мобілізацій не вистачало мільйонів робочих рук, ще з осені 1941 року почали масовий вивіз молоді до Німеччини. Фашисти буквально полювали за "робочою силою", захоплюючи людей під час облав на станціях і базарах, на вулицях і при так званих перевірках квартир.

У брудних запломбованих вагонах, під вартою поліцаїв, майже без їжі й води відправляли до Німеччини українських юнаків і дівчат. Там на них вже чекали огороджені колючим дротом бараки, вартові з "веркшутц-поліції", злиденний пайок і виснажлива праця. Жахливі умови життя, масові арешти, катування і концтабори — такою була реальна дійсність фашистської неволі.

Однак уніатські та буржуазно-націоналістичні верховоди всупереч здоровому глуздові почали галасливу кампанію за виїзд до рейху. Звертаючись до населення, вони в одному з своїх чисельних "звернень" залякували: "Вас вибрано на те, щоб Ви працювали у Великонімецькій державі і тим самим внесли свою частину для створення нової і кращої Європи. Коли ви готові свідомо і чесно сповнити Ваш обов’язок, то тоді в кожнім взгляді з Вами будуть поводитись гарно і справедливо. Однак хто думає, що може противитись розпорядкам німецьких урядовців, той нехай не надіється на поблажливість — його покарають найгостріше".

На сільських сходах, під час проповідей у церквах священики виголошували облудні слова про "високий чин", "обов’язок" і навіть "особистий ужиток" для тих, хто погодиться виїхати до Німеччини. І хоч охочих їхати на каторгу не було, в результаті облав і арештів на 31 серпня 1942 року тільки із так званого "дистрикту Галичина" до рейху було відправлено 254 600 невільників^[15]. У лютому 1942 року з великою статтею під блюзнірським заголовком "Хай Вас Бог, Дорогі, благословить! Письмо Митрополита Андрея Шептицького до тих, що виїжджають на роботу до Рейху" звернувся до мобілізованих і сам владика. Запевняючи юнаків і дівчат, що побут на чужині принесе їм "користь і вигоду", Шептицький обіцяв їм у Німеччині мало не золоті гори і закликав "совісно і добре сповняти свої обов’язки".

Та молодь не корилася фашистам. Тисячі юнаків і дівчат йшли у партизанські загони, створювали підпільні антифашистські групи і організації, ховалися від нацистських людоловів у лісах, втікали з фашистської каторги. Гітлерівці та їхні холопи — націоналісти шаленіли від люті, посилювали терор.

ШПИГУНСТВО, ЗАПРОДАНСТВО, ЗРАДА

Не можна обійти ще одної ганебної сторінки зрадницької діяльності уніатських реакціонерів. Йдеться про їх таємну співпрацю з фашистськими розвідувальними та каральними службами, про видачу на поталу нацистам багатьох радянських патріотів, підпільників, партизан, утікачів-військовополонених.

З перших днів окупації граф Андрей, розуміючи впливове становище розвідувальних служб у системі нацистської держави, люб’язно надав митрополичий палац у розпорядження абверу. В сусідніх з владикою покоях'вигідно розмістилися Г. Кох і Е. Ейкерн.

Наприкінці війни полонений співробітник абвергрупи-202 А. Паулюс свідчив: "Прибувши до Львова з командою 202-6 (підгрупа II), підполковник Ейкерн встановив контакт з митрополитом української уніатської церкви. Митрополит граф Шептицький, як повідомив мене Ейкерн, був настроєний пронімецьки, надав свій будинок в розпорядження Ейкерна для команди 202, хоч цей будинок і не був конфіскований німецькими військовими властями… Пізніше Ейкерн, як начальник команди і керівник відділу ОТС, наказав усім підлеглим йому загонам встановлювати зв’язки з церквою і всіляко підтримувати її…"

Цікаві факти щодо ставлення Шептицького до німецьких розвідувальних органів розкрив інший німецький розвідник — полковник Е. Штольце, який протягом кількох років був заступником начальника другого відділу абверу генерал-майора Лахузена — "правої руки" Канаріса. "Під час окупації німцями України, — свідчив Штольце, — офіцер відділу абвер-2, який працював у Львові, капітан професор Кох доповів мені, що він у нашій роботі (тобто в шпигунстві.— К. Д.) використовує митрополита Шептицького. Про це я доповів адміралові Канарісу, який після цього особисто приїздив для зустрічі з Шептицьким, що її влаштував йому Кох"^[16].

Цікава зустріч! Шеф нацистських шпигунів, диверсантів і високопреосвященний кир Андрей… Під час люб’язної розмови, що відбулася в митрополичому палаці весняного ранку 1942 року, Шептицький широко інформував адмірала про становище на Україні, розповів про одержувані ним повідомлення з місць відносно посилення партизанської та підпільної діяльності радянських патріотів, висловив свої пропозиції щодо ефективних форм залучення буржуазних націоналістів до "боротьби з комунією". Кир Андрей попереджав Канаріса, що, на його думку, "совєти хоч і захитались, але, на жаль, ще досить міцні як в ідеологічному, так і у військовому відношенні".

Зв’язок митрополита з німецько-фашистськими розвідувальними службами значно зміцнів після дальшого розгортання партизанського руху в західних областях УРСР. Саме влітку 1942 року канцелярія Шептицького видає розпорядження, адресоване кожному священику, в якому в категоричній формі пропонується докладно доповідати владикам про становище в своїх селах і районах. "Ординаріат під канонічним послухом жадає від усіх 00 (отців. — К. Д.) деканів і усіх священиків докладних звітів зі всього, що в парохіях і по селах діється. Такі звіти кожний священик обов’язаний щонайменше раз в місяць послати ординаріатові і то так довго, як довго можлива поштова комунікація. Коли одначе лучиться нагода послати письмо не поштою, усильно прошу про таке справотування. Справа надзвичайно важна, а до нас не доходять або ніякі вісті… або доходять пересаджені і несправні"^[17].

Прагнучи вислужитися перед владикою, окремі душ-пастирі відсилали до Львова свої звіти не щомісяця, а двічі, а то й тричі на місяць. Ординаріат буквально був завалений "звідомленнями" парохів і деканів. Адже в ролі інформаторів, якщо брати тільки львівську єпархію, виступало понад 1600 священиків, ченців і черниць.

Від місцевих парохів і деканів надходили повідомлення про створення та пересування партизанських загонів, патріотичну діяльність підпільників-комуністів, відмову населення від виконання наказів окупантів. Ці відомості були сущим скарбом для фашистів. У розмові з працівниками абверу генерал Лахузен у лютому 1943 року зазначав: "У боротьбі з партизанами на Україні нам надає реальну допомогу наша агентура з вищого духовенства та українських націоналістів. Приємно відзначити, зокрема, роль митрополита Андрея Шептицького, який завжди був і лишається нашим ревним прихильником.

Шептицький настільки добре ставиться до нашої служби, що із перших днів війни, попри плітки своїх недругів і канонічні засади, виділив у своєму палаці кілька кімнат для одного з найкращих працівників нашого відділу Ганса Коха. Тактовна співпраця Коха з 78-річним митрополитом і його оточенням — яскравий приклад використання широких можливостей церкви в інтересах абверу. У такий спосіб від Шептицького та уніатських єпископів надходить стільки важливої інформації, що кілька днів тому на особисте прохання Коха я вислав до Львова другого шифрувальника".

Допомагали гітлерівцям у боротьбі з партизанами й інші уніатські владоможці. Під час слідства єпископ Г. Хомишин розказав про такий випадок: "Влітку 1943 року до мене з’явився вкрай збентежений німецький староста міста Станіслава пан Альбрехт. Він сказав, що після поразки німецьких військ під Сталінградом населення втратило віру в перемогу фюрера і подає тепер всіляку допомогу партизанам Ковпака. Його діяльність у Карпатах негативно відбивається на виконанні розпоряджень імперського міністра Польщі і Галичини Ганса Франка. Комендант Крігер ^[18] передав через Альбрехта розпорядження, щоб я особисто і підлегле мені духовенство виступили перед населенням із закликом… ні в якому разі не допомагати партизанам Ковпака". Хомишин виконав прохання нацистів.

Проте біднота з гірських сіл не слухала своїх душ-пастирів. Останній кошик картоплі, захований для дітей, окраєць хліба віддавали вони ковпаківцям. А скільки гуцулів, ризикуючи життям, стали провідниками партизанських загонів у густих лісах, у горах! Учасник Карпатського рейду Герой Радянського Союзу П. П. Верши-гора писав, що партизани та селяни-прикарпатці однаково ненавиділи фашистів, і "почуття, і думки були в нас спільні".

Слід підкреслити, що святоюрські владики підтримували тісні зв’язки з працівниками СД, яка на окупованих гітлерівцями землях займалася карально-терористичними актами проти радянських патріотів. Особливо близькими були стосунки "князів" греко-католицької церкви з начальником відділу управління СД у Львові гауптштурм-фюрером Г. Кнорром. Наприкінці війни Кнорр був захоплений у полон. На слідстві він розповідав, що з 1936 року працював у СД, де "спеціалізувався" на вербуванні й використанні агентури з числа духовенства. У серпні 1941 року Кнорра призначили начальником відділу в церковних справах Львівського управління СД, і з того часу він майже три роки підтримував "дружні контакти" з митрополитом і "великим, за словами гауптштурмфюрера, шанувальником третього рейху" Й. Сліпим.

Кнорр твердив, що головним завданням очолюваного ним відділу був "пильний нагляд за релігійним життям з метою повного підпорядкування церкви інтересам Німеччини, мобілізації всього релігійного апарату на службу нацистській пропаганді, підкуп і широке залучення духовенства до розвідувальної роботи на користь СД".

Свідчення Г. Кнорра, Е. Штольце та інших німецьких розвідників про зв’язки верхівки уніатського кліру з СД та абвером повністю підтвердив один з найкомпетентніших у цьому відношенні людей — колишній начальник відділу IV управління центрального апарату СД доктор К. Нейхауз¹. У своїй заяві від 25 листопада 1945 року він писав: "Главою уніатської церкви в Західній Україні був митрополит граф Шептицький, його резиденція була у Львові. З доповідей львівського відділу СД мені відомо, що Шептицький був настроєний пронімецьки і активно допомагав німецьким урядовим органам і, зокрема СД. Всупереч існуючим правилам та відповідно до клопотань відділу СД у Львові Кальтенбрунер^[19] дозволив Шептицькому видавати свій часопис^[20].

Заслуги Шептицького перед СС і СД були дійсно великими… Шептицький був так само пов’язаний з абвером. Один з підрозділів абверу був розташований в його резиденції у Львові. Зокрема, близькі зв’язки з Шептицьким мав працівник абверу професор Кох".

Звичайно, Шептицький, Сліпий та деякі інші ієрархи унії не були рядовими агентами-шпигунами. Вони не підслуховували біля дверей, не випитували друзів і знайомих, не бігали містом за "підозрілими". Важлива політична й військова інформація надходила до святоюрських владик від сотень священиків і ченців, багатьох буржуазно-націоналістичних ватажків, які вважали своїм обов’язком своєчасно доповісти владикам про "стан справ на місцях". Більше того, владоможці уніатства, діяльно підтримуючи фашистську окупаційну адміністрацію, у вигідному для гітлерівців напрямку намагалися впливати на віруючих. Так було під час масового вивезення молоді на каторжні роботи до рейху, пограбування населення під виглядом різного роду контингентів і реквізицій, виконання інших розпоряджень окупантів.

В агентурній мережі гестапо та СД було чимало впливових отців-уніатів, які робили все, аби лише догодити своїм господарям. Одним з них був ректор Станіславської духовної семінарії А. Бойчук. Іменитий шанувальник Й. Сліпого отець Авксентій, з точки зору заздрісних уніатських панотців, зробив "блискучу кар’єру". Маючи янгольський голос, а чортову душу, Бойчук належав до тих людей, про яких у народі справедливо кажуть, що він виглядає як овечка, а буцькає як баран.

Тихий, підлесливий і надміру шанобливий до його ексцеленції кира Йосифа, Бойчук крізь зуби говорив з сільськими душпастирями і вже зовсім вовком гарчав на семінаристів. Це забезпечило йому і владоможних покровителів, і немало покривджених, але безправних ворогів… Проте, як це не раз бувало серед уніатського кліру, саме тому майже нікому не відомий молодий духовник стає ректором семінарії, а невдовзі — радником і референтом єпископської консисторії, прелатом, соборним крилошанином, архідияконом і прочая, і прочая…

Та одно вельми суттєве становище богомольного ректора не значиться ні в його офіційній біографії, ні в уніатському шематизмі^[21]. Йдеться про його агентурну роботу в гітлерівській СД, де Бойчук був відомий з листопада 1941 року під псевдонімом "герр Клаус".

Як з’ясувалося під час суду над групою уніатських зрадників, наслідки співробітництва Бойчука з нацистською СД були жахливими. За доносами лицемірного гітлерчука в сутані фашистські карателі заарештували десятки радянських людей. І певно не даремно, оцінюючи заслуги "герра Клауса"-Бойчука перед службою СД, гауптштурмфюрер Кнорр записав: "Авксентій Бойчук, як наш агент, працював добре".

Численні факти й документи, спогади віруючих, що постраждали від рук окупантів через свою довірливість перед "отцями церкви", нарешті, переконливі свідчення офіцерів гітлерівських каральних служб, які безпосередньо скеровували явну й таємну діяльність чималої когорти душпастирів, незаперечно стверджують: зрада, запроданство, шпигунство в інтересах німецько-фашистських загарбників знайшли собі благодатний грунт серед уніатських реакціонерів.

ПІД СКЛЕПІННЯМ МОНАСТИРІВ

Особливу роль у наданні допомоги німецько-фашистським окупантам відігравали уніатські чернечі ордени студитів, редемптористів та василіян, які напередодні другої світової війни завдяки постійному піклуванню Шептицького та при підтримці римської курії перетворилися в розгалужений і вишколений релігійно-політичний апарат, націлений проти революційного руху, в своєрідних хрестоносців, готових у будь-який момент вирушити на Схід для боротьби з "схизматиками-більшовиками".

У 1939 році уніатські чернечі ордени в Західній Україні мали 41 монастир і кілька десятків чернечих домів, так званих згромаджень, де перебувало 597 ієромонахів і ченців, 941 черниця. На першому місці серед уніатського духовенства як за своєю кількістю, так і за характером войовничої реакційної діяльності, без сумніву, стояв орден святого Василя Великого, учасники якого були тісно пов’язані з орденом єзуїтів.

З перших днів гітлерівської окупації василіяни показали себе ревними послідовниками нацистського "нового порядку". Вже 13 липня 1941 року уніатські душпастирі-василіяни П. Жупанський, Є. Нижник та інші влаштували у Дрогобичі грубу антирадянську провокацію. Зібравши у храмі Пресвятої трійці кілька десятків своїх послідовників з числа оунівців та новоспечених поліцаїв, вони провели хресний хід з фашистськими прапорами та церковними хорогвами достаровинної церкви святого Георгія. Отці-уніати виголошували "многолітствіє вождеві Гітлеру та німецькій армії, слали прокльони безбожній комунії".

На площі біля церкви святого Георгія отці-василіяни влаштували збіговисько своїх прихильників-націоналістів та ченців Дрогобицького монастиря. Перед ними виступив Жупанський. "Дякуємо вождеві нашому Адольфові Гітлерові,— запопадливо говорив він. — Дякуємо німецькій армії-визволительці. Присягаємо на вірність Великонімеччині та її урядові, що принесли нам волю… Не пожаліємо нічого для наших визволителів. Треба скорше і більше допомогти дружній армії продуктами харчування. Їх чекають від нас німецькі солдати".

Вірними нацистськими холопами проявили себе василіяни з Гошівського монастиря на Станіславщині. Вони всіляко вихваляли гітлерівський "новий порядок", закликали молитися за "перемогу німецької зброї", приймали у своїй "обителі" багатьох фашистських окупантів, а влітку 1943 року навіть влаштували банкет на честь ката Галичини бригаденфюрера СС Вехтера. Ченці з Гошева вели шалену антирадянську пропаганду, закликали молодь їхати на роботу до Німеччини, вступати до гітлерівських поліцайбатальйонів і есесівських частин. І нацисти були задоволені: з села Гошів їм вдалося набрати найбільшу в районі групу найманців на чолі з душпастирем Б. Соколовським.

Тривалий час одним з опорних пунктів уніатів на Львівщині був Жовківський монастир ордену василіян. Він мав велику друкарню, книгосховище, величезні земельні угіддя. Саме тут видавався журнал "Місіонар", який був трибуною уніатських мракобісів. Після окупації фашистами західних областей УРСР ченці-василіяни з дозволу гітлерівців відновили видання журналу і календарів "Місіонар", що відзначалися явно прогітлерівським, відверто антирадянським змістом. Тут же друкувалися розпорядження німецького військового командування, буржуазно-націоналістичні звернення і портрети Гітлера. Лише протягом січня-лютого 1942 року ченці за вказівкою протоігумена ордену василіян В. Градюка надрукували та передали для розповсюдження оунівцям близько 10 тисяч портретів фюрера, проклятого народами світу.

Чимало ченців-василіян (і зокрема керівників ордену) таємно співпрацювали з СД і гестапо. Цікаві факти з цього приводу повідомив гауптштурмфюрер Кнорр. На слідстві він розповів, що "основний кістяк" його таємної агентури серед уніатського кліру становили василіяни. Потрібну СД інформацію про пересування партизанських загонів, політичні настрої населення тощо Кнорру передавали протоігумен В. Градюк, редактори журналу "Місіонар" ченці Р. Лукань та М. Пелех.

Кнорр вважав "найціннішим агентом" ігумена Дрогобицького монастиря василіян Й. Лучинського. Кнорр протягом 1942–1943 років двічі або й тричі на місяць виїздив до Дрогобича для зустрічей з спритним ігуменом. Для розмов з Лучинським, який, за словами Кнорра, завжди мав "свіжі матеріали", СД утримувало в Дрогобичі спеціальну трикімнатну квартиру. Ключі від неї мали Лучинський і Кнорр. Лучинський докладно інформував Кнорра про становище в місті та довколишніх селах, виказував радянських активістів, вороже настроєних до гітлерівців робітників і селян.

Фактично Лучинський виконував функції резидента СД. Для одержання шпигунської інформації він користувався допомогою кількох уніатських священиків і ченців. Наприклад, декан Мединицького деканату А. Круцько наприкінці липня 1942 року за дорученням Лучинського передав йому власноручний донос на шістьох колгоспників — мешканців села Добрівляни, які під час окупації в розмовах з селянами висловлювали патріотичні погляди. Через два тижні цих селян заарештувало гестапо й відправило до концентраційного табору.

Серед уніатської агентури Кнорра був і колишній настоятель львівського монастиря василіян І. Назарко, один з сучасних апологетів унії, який знайшов притулок у Канаді. На сторінках уніатського журналу "Світло" та газетки "Християнський голос" Назарко тепер повчає емігрантську молодь наслідувати "великі ідеали" митрополита Шептицького, настирливо рекомендує присвятити своє життя "служінню Христу" й навіть… готувати себе до "місіонерської праці" на Україні. Мета старого агента СД — удати з себе "релігійно-національного діяча", нібито "далекого від політики" вченого-богослова. Але незаперечні факти й документи засвідчують, що Назарко — цей хамелеон у сутані, видавав Кнорру патріотично настроєних радянських людей, готував для СД шпигунську інформацію з широкого кола питань, добирав ченців-василіян, котрі потім використовувалися Кнорром в інтересах фашистських карателів.

Отакі факти. Отаке насправді огидне обличчя свято-юрських зрадників і шпигунів, які, по суті, перетворили уніатську церкву та її чернечі ордени в філіали нацистських розвідувальних і каральних служб. І зовсім не з ідейних, не з релігійних переконань, як люблять говорити нині апологети збанкрутілої унії, опинилися вони на Заході. Вони втекли туди, уникаючи справедливої кари за зраду, за холуйське прислужництво фашистам, за тяжкі злочини, вчинені проти радянського народу.

НА ПОРОЗІ КРАХУ

НАЗРІВАЛА РОЗПЛАТА

Ні кров, ні знущання, ні тисячі свіжих могил не стримали героїчного опору радянських людей окупантам та їх буржуазно-націоналістичним найманцям. На заклик Центрального Комітету Комуністичної партії на Україні створюються партизанські з’єднання й загони, широка мережа підпільних партійних і комсомольських організацій. Тисячі комуністів, які за рішенням партійних комітетів залишилися для підпільної діяльності, очолили патріотичну боротьбу народних мас, підіймали трудящих на бій з ненависним ворогом.

У зверненнях до населення і листівках підпільники викривали справжнє обличчя гітлерівських катів та українських буржуазних націоналістів, закликали до рішучої боротьби з фашистськими поневолювачами. "Німецькі загарбники, — писалося в одній з партизанських листівок, — показали себе як люті вороги нашого народу. Вони пограбували нашу країну, зруйнували міста і села, завели рабство для всього народу. Сотні тисяч кращих людей — українців, росіян та інших завезено на тяжку працю до Німеччини… Хто як може і по своїй силі повинен допомагати Червоній Армії в знищенні варварів-фашистів. Геть фашистську гітлерівську наволоч з нашої землі. Смерть Гітлерові! Хай живе Червона Армія!"

Мужньо боролися з німецько-фашистськими окупантами та їх уніатсько-націоналістичними прислужниками трудящі західних областей республіки. Вже восени 1941 року на Тернопільщині, Львівщині, Станіславщині, Волині й Ровенщині були створені підпільні групи і партизанські загони, які вели широку роз’яснювальну роботу серед населення, викривали справжнє обличчя гітлерівських катів та їх наймитів, закликали патріотів до справедливої боротьби з нацистами.

На Покутті стала на двобій з ворогом Заболотівська районна підпільна комсомольська організація. Активно діяло антифашистське підпілля на Косівщині. Кінашівськими підпільниками керував колишній член КПЗУ М. П. Сірко. У Конюшках на Рогатинщині виникла антифашистська група на чолі з селянином-бідняком В. Л. Печарським.

Патріоти приймали й поширювали повідомлення Радінформбюро, допомагали молоді уникати виїзду на каторжні роботи до Німеччини, подавали активну допомогу партизанам. Безпосередню участь в антифашистському русі опору на території Станіславської області брало близько 5000 чоловік.

Не стали на коліна перед загарбниками трудящі Тернопільщини. Для роботи в підпіллі обком партії залишив велику групу працівників з числа партійно-радянського активу. Бойову антифашистську діяльність проводив у тилу ворога голова Микулинецької районної Ради депутатів Я. А. Кравченко. Під його керівництвом вже у вересні 1941 року вела боротьбу підпільна патріотична організація "Вуйко". Члени її чинили диверсії на лініях зв’язку, шосейних дорогах, вели активну агітаційну роботу серед населення.

У Гусятинському й Копичинському районах діяла підпільна антифашистська група під керівництвом колишнього працівника Підгаєцького райкому партії М. М. Погоди. Патріоти поширювали повідомлення про становище на фронті, закликали радянських людей саботувати здачу хліба гітлерівським окупантам, допомагали втікачам з полону. В Шумському районі було створено підпільну групу на чолі з комсомольцем 3. І. Бондарчуком. Народні месники сміливо нападали на ворожі загони, що займалися заготівлею продуктів, знищували склади боєприпасів і продовольства, громили поліцейські дільниці.

Вже в липні 1941 року на Волині почала діяти підпільна партійна група на чолі з направленими сюди ЦК Компартії України головою Гривської сільської Ради Камінь-Каширського району М. П. Конищуком, заступником голови Глобської районної Ради депутатів Г. Ф. Мартинюком та іншими патріотами. Підпільники розгорнули активну роботу партизанських загонів і підпільних партійних груп. Основними завданнями бойового підпілля стали створення нових антифашистських груп, ознайомлення населення з подіями на фронті, відбір кращих людей для партизанських загонів, добування зброї і боєприпасів у ворога^[22].

Понад 500 чоловік, людей різного віку й національності, об’єднувала підпільна антифашистська організація "Народна гвардія імені Івана Франка", яка мала свої групи та загони у Львівській, Дрогобицькій, Тернопільській і Станіславській областях. Народогвардійці знищували поліцаїв і зрадників, чинили диверсії, видавали антифашистські прокламації та відозви, випускали підпільні газети.

Патріоти суворо попереджали запроданців українського народу про те, що час розплати за їх каїнові діла вже близький. "Всюди, — писали народогвардійці,— досягне і покарає їх грізна караюча рука народу, знайде і покарає справедливо всіх тих, хто віддає на поталу наш народ загарбникові".

Партизанські з’єднання й загони, що діяли в західних областях УРСР, комуністичне підпілля подавали велику допомогу трудящим у боротьбі з поліцаями та націоналістичними бандами, що вірою і правдою служили фашистам, охороняли села, рішуче протистояли бандитському терору. Завдяки сміливим заходам народних месників вдалося зберегти від знищення сотні сіл, врятувати тисячі радянських людей. Зі своєї сторони населення активно підтримувало партизан, допомагало їм у боротьбі з фашистськими карателями й оунівцями.

Під час героїчного Карпатського рейду партизанського з’єднання двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака до лав народних месників вступило чимало місцевих жителів. "У ті дні,— згадував Сидір Артемович, — багато гуцульської молоді влилося в наше з’єднання. Треба було бачити, з якою сміливістю билися ці молоді партизани— діти гірських країв, які ізсумували за волею! Вони боролися з особливою енергією, бо знали, що кожний знищений у Карпатах гітлерівець — це десятки врятованих від загибелі невинних людей".

Боротьба з кожним тижнем набирала все грізнішого характеру. Навесні 1943 року полум’я партизанської війни охопило Волинь, Полісся і Ровенщину. Партизанські загони швидко поповнювалися новими бійцями з місцевого населення. Народні маси надавали партизанам постійну допомогу. Жителі міст і сіл доглядали поранених патріотів, постачали партизан продуктами, збирали розвідувальні дані, були провідниками партизанських загонів, розповсюджували радянські газети й листівки.

Навіть у тих селах, де реакціонери у рясах і сутанах завдяки підтримці гітлерівців ще мали деякий вплив на віруючих, насамперед з числа літніх людей, населення рішуче підтримувало народних месників, активно включалося у боротьбу з окупантами та їх наймитами з ОУН. "Північна частина Ровенської області,— доповідав Українському штабові партизанського руху командир партизанського з’єднання генерал-майор В. А. Бегма, — райони Морочно, Висоцька, Володимирця, Рафалівки, Клесова, Рокитного повністю перебувають під впливом наших партизанських загонів. За винятком окремих зрадників, весь народ вороже наставлений проти німців і з нетерпінням чекає радісного дня зустрічі з Червоною Армією. Яскравим доказом цього є поширення партизанського руху, наші величезні приховані резерви й та всебічна допомога, котру надає народ партизанським загонам"^[23].

Партизани і підпільники закликали українських буржуазних націоналістів порвати з гітлерівцями, припинити свою каїнову роботу. Найбільш завзятих прислужників німецько-фашистських окупантів з числа карателів, на чорній совісті яких були десятки і сотні замучених та заарештованих патріотів, народні месники знищували. Під ногами окупантів та їх холопів почала горіти земля.

Фашистським наймитам не вдалося поставити на коліна трудящих західних областей. Народ зневажав як окупантів, так і їх маріонеток, відкидав жалюгідні спроби ворогів Радянської влади видати свої класові експлуататорські інтереси за "загальнонаціональні прагнення" населення. Діяльна участь трудящих західних областей УРСР у лавах народних месників, широка допомога партизанам і підпільникам, сміливі виступи проти фашистів та уніатсько-націоналістичних колабораціоністів — яскраве підтвердження їх вірності Комуністичній партії, радянському ладові.

АВАНТЮРА З ДИВІЗІЄЮ СС

Протягом останніх років у США, Канаді та деяких інших капіталістичних країнах відбулося кілька бучних збіговиськ українських націоналістів і уніатів, що урочисто відзначали… день створення "14-ї гренадірен ваффен СС дивізіон "Галіцієн", яку націоналісти називають "14-ю стрілецькою дивізією "Галичина" і навіть якоюсь, тільки їм відомою "Першою українською дивізією" міфічної "Української національної армії". За повідомленням уніатської й націоналістичної преси, отці церкви освящали на цих зборищах штандарти есесівських недобитків, влаштовували для них "урочисті богослужіння", напучували емігрантську молодь "крокувати дорогою своїх батьків", які служили в гітлерівських каральних частинах.

Есесівський журнальчик "Вісті комбатанта", який видається у Торонто, повідомив, що 27 лютого 1977 року ювілей дивізії відзначався в уніатській церкві Успення божої батері в Монреалі. До початку богослужіння, яке відправляв митрат Я. Гайманович, під заплямованим кров’ю штандартом СС у своїй уніформі до церкви строєм прибули 80 колишніх есесманів на чолі з штурбан-фюрером О. Вінницьким. Звертаючись після закінчення церковної церемонії до есесівських вояк, послідовники Гітлера закликали "передавати свої ідеї молодому українському поколінню". "Від присяги, яку ми зложили під час війни, — вигукував Вінницький, — нас ніхто не звільнив. Ми, бувші вояки-дивізійники, не сміємо про це забути".

Ось так зухвало й недвозначно проголошують своє політичне кредо есесівські гвалтівники і вбивці, ладні й сьогодні знову повернутися до своїх каїнових справ, були б тільки нові господарі типу Гіммлера або Кальтенбрунера…

29 травня 1977 року у Філадельфії під есесівськими та буржуазно-націоналістичними ганчірками зустрілися колишні есесмани і бандити УПА¹. їх удостоїли своєю присутністю уніатський єпископ з Аргентіни А. Сапеляк, філадальфійський єпископ В. Лостен та ще з десяток священиків-уніатів. Виступаючи з проповіддю, священик Р. Москаль, як і інші учасники збіговиська, говорив "про важність та актуальність традицій наших комбатантів" (тобто вцілілих есесівців. — К. Д.) та закликав свою паству наслідувати їх приклад. На закінчення зустрічі військові злочинці з принесеної з собою зброї дали "салют" на честь катів і зрадників українського народу.

Такі збіговиська в 1979–1980 роках відбулися в Нью-Йорку, Чікаго, Філадельфії, Лондоні, Торонто. Гучно відзначала "ювілей" дивізії СС зарубіжна буржуазно-націоналістична преса. Мабуть, не варто зупинятися на вихвалянні "історичної ролі" есесівських частин, їх "визначних військовиків" та інших нікчемних вправах колабораціоністів у фраках і сутанах, що зайвий раз свідчать про їх відданість кривавому фашизму. Коротко зупинимось лише на одній тезі, якої торкалися у своїх виступах і колишні есесмани, і їх духовні отці із зарубіжної уніатської церкви. Йдеться, зокрема, про зберігання есесівських "традицій", про виховання дітей та онуків емігрантів на "кращих прикладах з боротьби дивізійників"^[24].

Цьому питанню було присвячено чимало статей і у націоналістичних журнальчиках "Юнак", "Крилаті" та інших, що розраховані спеціально на зарубіжну українську молодь. Вони публікували й продовжують публікувати немічні опуси, вірші та малюнки, в яких на всі лади вихваляють "героїчні чини" та "історичні заслуги" проклятих українським народом есесівських грабіжників і вбивць. Звичайно, у виступах та статейках колишніх есесманів та бандерівських "вихователів" й слова немає про те, що дивізія СС "Галичина" була створена з благословення митрополита Шептицького, за згодою оберката Гіммлера і перебувала у складі злочинних підрозділів СС, що "дивізійники" були озброєні фашистською зброєю, носили гітлерівську уніформу та виконували найбрудніші завдання нацистських окупантів — лютих ворогів нашого народу.

Провокаційна метушня націоналістичних та уніатських верховодів навколо дивізії СС має досить чітку мету — обілити своє ганебне фашистське минуле, спотворити факти, отруїти свідомість молодих українців за кордоном. Проте оббрехати велику правду історії не зможе ніхто й ніколи.

Переконливі документи неспростовно доводять, що 14-та дивізія СС була створена гітлерівцями при безпосередній участі українських буржуазних націоналістів, уніатської ієрархії, особисто митрополита Шептицького та нинішнього первоієрарха закордонної так званої Української католицької церкви (УКЦ) сумнозвісного Сліпого. Безпосередня участь у формуванні дивізії, напучування її учасників на братовбивчу боротьбу, спрямування групи уніатських священиків-капеланів до служби в дивізії, нарешті, прийняття ними присяги есесівців-націоналістів на вірність Гітлеру — одна з найганебніших сторінок історії збанкрутілої уніатської церкви.

Свідчення учасників тогочасних подій, сотні незаперечних архівних документів, багато яких вийшло з-під пера самих націоналістів, об’єктивно показують, хто, як та з якою метою створив дивізію СС "Галичина", чиї інтереси вона відстоювала. Отже, знову слово фактам.

Видатною воєнно-політичною подією другої світової війни став розгром німецько-фашистських військ на Волзі. Радянська Армія продемонструвала всьому світові свою непохитну силу, мужність і героїзм. Під натиском доблесних радянських військ фашистські дивізії відкочувалися на Захід.

Переможний наступ Червоної Армії, розгром 6-ї армії Паулюса викликали розпач і занепокоєння святоюрських ієрархів та їх вихованців з ОУН. Серед фашистських холопів почалася паніка. Всі свої надії на "оборону перед наступаючими совєтами" та створення "єдиного протибольшевицького фронту" жовто-блакитні отамани й уніатські панотці на чолі з князем церкви митрополитом Шептицьким пов’язували з гітлерівською верхівкою.

Протягом 1942 і на початку 1943 року Шептицький разом з націоналістичними ватажками неодноразово звертався до Гітлера і Ганса Франка з пропозицією поповнити нестачу "гарматного м’яса" на східному фронті за рахунок створення у складі фашистської армії "українських військових формацій". Майже одночасно з владикою 6 лютого 1943 року до начальника генерального штабу вермахту генерал-фельдмаршала Кейтеля звернувся "вождь" ОУН А. Мельник. Покірливо пропонуючи свої послуги в справі формування військових підрозділів з націоналістичних харцизів, Мельник писав: "Нам здається, що зараз наступила пора включення України в протибольшевицький фронт. Треба сформувати боєздатне українське військо… Українські відповідальні круги, а головне — військові у розв’язанні цього питання, якому ми для переможного висліду боротьби з Москвою присвячуємо найбільше значення, готові взяти участь та віддати себе в тій цілі до розпорядження верховного командування збройних сил". До принизливих прохань оунівців та уніатської ієрархії залучився і голова створеного нацистами горезвісного Українського центрального комітету (УЦК) В. Кубійович.

Незважаючи на слізні "пропозиції" уніатсько-націоналістичних ренегатів та підтримку їх з боку Вехтера, можновладці третього рейху не квапилися з створенням націоналістичних "військових формацій". Але приперте до стіни переможним наступом Червоної Армії військове командування вимагало все нових і нових резервів. Практично це й вирішило справу організації есесівської дивізії з націоналістичних найманців.

У КАБІНЕТІ ГУБЕРНАТОРА

У лютому 1943 року у Львові на прохання УЦК відбулися "переговори" між представниками фашистської адміністрації генерал-губернаторства, з одного боку, і верхівкою УЦК та уніатської церкви, з другого. За круглий стіл сіли губернатор Вехтер, шеф уряду губернаторства Бауер, інші нацистські чиновники, а також Кубійович, його заступник Паньківський, єпископи Сліпий та Будка. Під час зустрічей, що відбулися у будинку намісництва, нинішній кардинал Сліпий, виступаючи від імені митрополита, виказав стурбованість з приводу "посилення у Галичині роботи большевицьких агітаторів" і запропонував "ширшу допомогу" уніатського кліру в формуванні "української військової формації" в складі фашистської армії. "їх ексцеленція уповноважив мене, — заявив Сліпий, — висловити його думку про те, що зараз найбільш слушний час для рекрутування військової сили. В Галичині й на Волині шириться комуністична пропаганда. Якщо її не стримати тепер, опанувати ситуацію ні уряд (тобто окупаційна влада. — К. Д.), ні церква не зможуть".

Після кількох попередніх розмов з Сліпим і Кубійовичем Вехтер, не виказуючи своєї думки з приводу пропозицій колабораціоністів, звернувся до Сліпого: "Як конкретно може допомогти церква справі створення збройної сили з галицьких українців?" "Наша допомога буде досить ефективною. Такою ж, якою вона була під час формування українських січових стрільців у складі австрійської армії у 1914 році, а пізніше при організації Української галицької армії^[25]. Вірні нашої церкви, — запевняв кир Йосиф, — після проголошення мобілізації слухатимуть своїх душпастирів. А церква в нас, дякувати богові, має немалий вплив на своїх парафіян, і, в першу чергу, на старше покоління, серед якого є чимало комбатантів УГА. Діти ж, молодь, маємо надію, підуть за своїми батьками".

З проханням про "прискорення" справи формування "збройних підрозділів" з числа націоналістів до Вехтера звернувся й Кубійович. Тремтячи за свою шкуру, він у принизливому тоні благав "якнайскоріше узгіднити пропозицію" уніатсько-націоналістичних гітлерчуків з "великим фірером" і надати їм можливість взяти безпосередню "участь у кривавому змагу з Москвою на боці нашої визволительки німецької армії".

Тепер В. Кубійович співає інших пісень. Виступаючи старанним проповідником "історичної місії" есесівської дивізії, створеної у складі збройних сил СС, озброєної й очолюваної нацистами, безпосередньо підпорядкованої кривавому Гіммлеру, він у виданій в Парижі книжечці з претензійною назвою "Мені 70" договорився до того, що, організовуючи дивізію, нібито мав на мені "виключно український інтерес". Більше того, роблячи реверанс у бік нинішніх хазяїв українських буржуазних націоналістів з табору імперіалістичної реакції, Кубійович висуває сміхотворну тезу, начебто ще 1943 року він, "підходячи до справи дивізії з холодним розрахунком" (?!), доручив есесівському офіцерові Д. Паліїву "пильнувати українського інтересу в згоді з німцями чи проти їх волі аж до зірвання зв’язку і переходу дивізії на бік західних альянтів".

Зрозуміло, що подібні заяви екс-провідника УЦК розраховані на людей, які не мають жодного уявлення ні про обставини формування дивізії, ні про особу самого Кубійовича та його роль у цій ганебній справі…

Вранці 28 квітня 1943 року губернатор Вехтер викликав до себе купку націоналістичних пахолків і оголосив їм рішення Гітлера про формування "14-ї гренадірен ваффен СС дивізіон "Галіцієн". Залякуючи полохливих колабораціоністів навальним наступом "большевицьких армій", Вехтер закликав їх разом з німецькими військами "взяти безпосередню участь у боротьбі за безпеку і майбутнє Європи". Губернатор, за словами окупаційних "Львівських вістей", відзначив певні старання в справі створення дивізії "присутнього тут пана професора Кубійовича".

Після цього шеф управління внутрішніх справ генерал-губернаторства Льозакер зачитав заздалегідь підготовлений "маніфест" Ганса Франка з приводу формування дивізії СС. Потім на трибуну піднявся Кубійович. Дякуючи губернаторові за відзначення його трудів на користь "Великонімецького рейху", лакуза розпатякував: "Ми радіємо, що ви, пане губернаторе, як найвищий представник німецької влади в Галичині, приносите нам признання за цей вклад. Особливу радість викликає в нас вістка, що найвищі чинники німецької держави також мають відомості про наше активне відношення. Найвищий дозвіл (тобто рішення Гітлера. — К. Д.) на виставлення стрілецької дивізії СС — це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми дякуємо вам зі щирого серця. Одночасно належиться наша подяка великому фірерові з’єднаної Європи".

Як бачимо, у лакейському виступі Кубійовича йдеться і про біснуватого фюрера, і про милі його серцю "найвищі чинники рейху" і губернатора Вехтера, але чомусь жодного слова нема про Україну, українців та "українські інтереси", за які так уболіває тепер "професор" з мюнхенського націоналістичного смітника! Тричі вигукнувши за командою Бауера "зіг хайль", націоналістичні шуцмани услід за своїми фашистськими хлібодавцями потяглися до храму святого Юра.

Ось офіційне повідомлення про ганебний акт змови уніатських архієреїв з кривавим фашизмом — документ, що остаточно затаврував гітлерчуків у сутанах як зрадників українського народу, апостолів братовбивчої війни (цитуємо за окупаційною газеткою "Львівські вісті" від 29 квітня 1943 року): "В год. 11. 15. прибув вулицями Львова… Губернатор Д-р Вехтер з почотом також до Архікатедрального храму св. Юра. Тут відправлено читану архієрейську службу божу. Відправив її Високо-преосвященний Кир Йосиф" (Й. Сліпий. — К. Д.).

Після "торжественного богослужіння" Вехтер і Льозакер у "будинку касина" прийняли націоналістичних погромників і сформували так звану "військову управу" для створення дивізії, до складу якої увійшли кілька націоналістичних верховодів та уніатський пастор Лаба. Цікава деталь. Розпинаючись перед Франком та Вехтером, Кубійович сподівався, що йому буде довірено керівництво "військовою управою". Проте фашисти не дуже шанували свого вірного, але "расово неповноцінного" прислужника. Керівником "військової управи" гітлерівці призначають полковника абверу А. Бізанца, його заступником — німця С. Бейгерта.

Наприкінці війни А. Бізанц як військовий злочинець був заарештований. На слідстві він розповів цікаві подробиці про мерзенну роль Кубійовича у формуванні есесівської дивізії. Зокрема, він свідчив: "УЦК Кубійовича був створений абвером ще 1940 року в Кракові. З першого дня свого існування він перебував під безпосереднім керівництвом і наглядом розвідувального органу "Абверштелле-Краків". Практично цією роботою займався 2-й відділ "Абверштелле" на чолі з майором фон Демелем. Як помічникові начальника відділу, мені було доручено керувати діяльністю УЦК. Без дозволу "Абверштелле" і мого особистого Кубійович не мав права прийняти до комітету жодної особи, провести будь-який захід… Фінансування УЦК так само проводилось через мене. Щомісяця протягом 1940 року я особисто передавав Кубійовичу і генеральному секретареві УЦК Глібовицькому 50–60 тисяч злотих".

"Формуванням дивізії СС в Берліні опікувався обер-групенфюрер СС Готтліб Бергер, — розповідав далі А. Бізанц. — За рекомендацією Вехтера Бергер затвердив мене керівником "військової управи" по створенню дивізії СС "Галіцієн". На чолі "управи" фашистам треба було мати свою людину, німця, який би добре знав становище в Галичині. На цю посаду претендував і Кубійович. Взагалі, його бундючності, амбіціям, намаганню грати роль "вождя" не було меж. Та разом з тим Кубійович завжди був вірним фашизмові, багато робив в інтересах абверу і його особисті негативні якості не мали суттєвого значення в стосунках з німецькими окупаційними органами.

Більше того, ми (фашистські розвідники. — К. Д.) самі стимулювали його кар’єристські потягання і претензії, бо знали, що Кубійович, будучи давнім і сумлінним агентом нашої служби, при будь-яких обставинах залишиться "нашою людиною"… Домагаючись поста керівника "військової управи", Кубійович очевидно хотів зробити собі ще більшу рекламу, при сприянні окупаційної влади зміцнити свій авторитет серед українських націоналістів та з метою виконання наших (мається на увазі абвер. — К. Д.) завдань об’єднати навколо себе і УЦК інші націоналістичні угруповання".

Із свідчень полковника фашистської розвідки добре видно, який "український інтерес" мав на увазі пан Кубійович, галасуючи за створення дивізії СС.

Звичайно, Кубійович та інші нацистські прислужники з УЦК та ОУН, до яких широкі народні маси з перших днів фашистської окупації ставилися з відвертим презирством, могли завербувати до дивізії хіба що сотню або дві своїх поплічників. І тоді у справу формування есесівських частин, усупереч біблійному "не убий", включилося греко-католицьке духовенство.

"Після розмови з Вехтером і Бауером… (з приводу формування дивізії.— К.Д.), — пише Кубійович, — першу розмову я відбув з найвищим для українців авторитетом (?!) митрополитом Андреєм і почув з його уст: "Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української армії". Звичайно, йшлося не про якусь міфічну "армію", а про формування частин СС у складі фашистських збройних сил.

І почалося. В усі дзвони вдарили уніатські достойники з приводу "великої радості" за виказане "самим фірером довір’я". Одразу ж після оголошення "урочистого акту про формування галицької збройної сили" та освячення цієї "богоугодної справи" в соборі святого Юра зрадливі архієреї разом з націоналістами взяли найдіяльнішу участь в організованому з цього приводу за безпосередньою вказівкою Геббельса пропагандистському шабаші.

Під безпосереднім керівництвом нацистських штадт- і крайсгауптманів українські націоналісти, уніатські єпископи й декани, каноніки й парохи, навіть ігумени й ченці по-військовому включилися у формування есесівських підрозділів. Сотні "богобоязнених душпастирів" були призначені членами створених фашистами мобілізаційних комісій. Гарячково агітуючи за вступ до дивізії СС, окремі священики перетворили церковні амвони у вербувальні пункти. Уніатська та буржуано-націоналістична челядь губернатора Вехтера справно відробляла одержані від нацистів "гонорації"…

ЗУСТРІЧ У СВЯТОЮРСЬКОМУ ХРАМІ

Вранці 12 липня 1943 року на подвір’я святоюрського храму заїхав розкішний чорний лімузин. З автомашини, яка зупинилася біля головного входу до митрополичої резиденції, вийшов невисокий чоловік у зеленому військовому плащі. Кивнувши швейцарові, незнайомець попрямував до покоїв. Назустріч йому вже виходив канцлер митрополичого ординаріату, особистий радник Шептицького Галянт.

Маю честь вітати вас, пане… — очікуючи, що невідомий назве себе, стиха мовив досвідчений єзуїт, пильно дивлячись на гостя.

— Граф Полтава-Розумовський з Бостона, — голосно промовив той. — Зараз за дорученням Червоного Хреста перебуваю на Східному фронті. До Львова щойно приїхав. І спеціально для зустрічі з їх високопреосвященством у дуже важливій справі.

Звичайно, Галянт добре знав, хто такий Полтава-Розумовський (він же Яків Макогон), власник кількох молочних заводів у Закарпатті та на Буковині. Чув, шо він довгі роки був однією з довірених осіб ватажка ОУН Є. Коновальця та виконував його вельми делікатні доручення в Польщі, Чехословаччині, Румунії… Відав про сміхотворні претензії графа на гетьманську булаву, про безуспішні намагання довести, ніби він є прямим спадкоємцем гетьмана Кирила Розумовського. Читав про ледве чи не казкові багатства Макогона: будинки в Лондоні, палац у Чікаго, модерна вілла в Аласіо (Італія). Не розумів тільки, як цей авантюрист і політичний пройдисвіт опинився на фронті, яким чином та з якою місією прибув до Львова.

Полтава-Розумовський-Макогон три дні був гостем митрополита. Об’їздивши Прибалтику, Білорусію та Україну, він побачив крах фашистської окупаційної політики, зміцнення партизанського руху, відчув неминучість продовження переможного наступу Червоної Армії. З жахом розповідаючи про це владиці, Макогон висловив думку, що "єдиним і найбільш радикальним засобом отримання червоних" від дальшого просування на Захід було б створення одночасно з дивізією СС "Галичина" додаткових "військових формацій" у складі фашистського вермахту та під безпосереднім керівництвом Верховного командування німецько-фашистської армії. Ці частини з українських націоналістів та "галицької мужви", за задумом Макогона, мали комплектуватися в порядку "жорстокої тотальної мобілізації" і прикрити собою найнебезпечніші ділянки фронту…

Пропозиція влаштовувала Шептицького. Адже понад усе на світі боявся він "повернення совєтів". Але як просити фашистів про надання зброї для "нових частин", коли навіть до дивізії СС "Галичина" нема охочих і її формування перебуває на грані зриву. Тоді Макогон висуває ідею — треба писати Гітлерові.

— Лише фірер може розв’язати це питання, тільки він один може зважитися на тотальну мобілізацію наших людей, — сказав він.

— Що ж, я згоден, — кивнув Шептицький. — Давайте поки що вдвох, цілком дискретно обговоримо текст вашого листа до фірера. Саме вашого, бо ми вже не раз писали з цього приводу до керівників рейху…

І ось лист готовий. "Становище на Україні жахливе, — писав Макогон. — Величезні партизанські загони чинять напади на німецькі адміністративні органи влади, підривають мости, організовують диверсії на військових заводах… Партизани повністю контролюють становище. Вони на ділі стали володарями України. Німецька влада не в змозі втримати спокою. Партизани щодня, щогодини вбивають німецьких солдатів. Керівники большевицької партизанки одержують безпосередню допомогу з Москви. Партизани відповідним чином підготовлені й добре озброєні… Бідні німецькі вояки й поліцейські в боротьбі з партизанами ризикують своїм життям…

Ми сидимо нібито на бочці з вибухівкою. Ворожа ра-діопропаганда дуже популярна та має великі успіхи. Народ зайнятих німецькою армією земель вірить большевицькій пропаганді… Якщо політичні та ділові кола Великонімеччини думають про перемогу, треба терміново мобілізувати в німецьку армію українців (оунівців, націоналістів. — К. Д.).

На мою думку, не можна відкрити большевикам дорогу в Європу. Якщо Німеччина вірить, що Америка підтримає большевиків для того, щоб знищити Німеччину, то я повинен вас переконати: Америка не хоче відкривати совєтам дорогу на Європу. Ділові кола США були й залишаються торгівцями і після війни хочуть лише продавати Європі свою готову продукцію… Якщо німці не погодяться з моєю пропозицією, то цією справою, безперечно, зацікавляться американські, англійські та інші плутократи і банкіри, але це не буде на користь Велико-німеччині.

Українські політичні й релігійні діячі (буржуазно-націоналістичні та уніатські верховоди. — К. Д.) вірять у позитивне ставлення до них німецького політичного керівництва й промисловців. Тому виступають за дальше розширення співпраці, за створення нових військових формацій для спільної боротьби з большевизмом.

Таку боротьбу має очолити й відповідно скерувати спільно німецько-українська урядова інституція (навіть не уряд. — К. Д.)… Я роблю таку пропозицію імперському урядові і маю надію, що він цю пропозицію прийме:

1. Президентом має бути обраний знаменитий германофіл (так і написано. — К. Д.) професор Дмитро Дорошенко¹.

2. Його заступником повинен бути обраний капітан, професор, доктор Ганс Кох^[26] (перебуває зараз у німецькій армії в Берліні).

3. Шеф верховного командування українських військ — генерал-фельдмаршал фон Браухич.

4. Військовий міністр — генерал-майор Беш, його заступник — полковник Невелінг (обидва зараз служать ум. Жовкві).

5. Міністр народної освіти і пропаганди — головний редактор Карл Арно, керівник ДНБ (фашистське агентство преси та радіо. — К. Д.) у Ровно.

6. Шеф поліції та СД України (без СД "українському урядові" аж ніяк не обійтись. — К. Д.) — Герман Лаазер.

7. Міністр внутрішніх справ всієї України, Білорусії, Донської та Кубанської (?!) областей — доктор Кость Паньківський.

8. Міністр культури — керівник УЦК у Кракові, професор Володимир Кубійович.

9. Дипломатичний радник міністерства закордонних справ України — губернатор Галичини доктор Отто Вехтер.

10. Міністр справедливості (юстиції.— К. Д.) — директор департаменту губернатора Галичини — доктор Отто Бауер.

11. Міністр у справах культів та церкви — граф Андрей Шептицький, митрополит у Львові".

Чи потрібен якийсь коментар до цього ганебного документу, на який Гітлер, до речі, навіть не відповів? Гадаємо, що ні. Пропозиції про створення "уряду" України, який на дві третини мав складатися з нацистів — лютих ворогів українського народу, говорять самі за себе.

Націоналістичні безбатченки, що знайшли притулок на Заході, люблять розпатякувати про свої "національні змагання" та якусь примарну "незалежну концепцію" під час війни. Однак документ, що вийшов з-під пера Полтави-Розумовського-Макогона, поряд із тисячами інших незаперечних фактів, яскраво свідчить, кому насправді служили "надвожді" й "святоюрські "апостоли", якої "самостійної" України і "власного уряду" очікували вони від своїх нацистських хазяїв.

БЕЗУСПІШНІ СТАРАННЯ ЗРАДНИКІВ

Тим часом формування дивізії СС "Галичина" тривало. Було видано офіційне розпорядження про участь священиків в агітаційній кампанії по вербуванню молоді. Капелану В. Лабі доручили підготувати спеціальний молитовник для есесівців.

Проте заклики націоналістичних зайд та уніатських душпастирів не давали очікуваних фашистами наслідків. Мобілізація затримувалася. Радянські патріоти, підпільники викривали антинародний, братовбивчий характер ганебної акції гітлерівських наймитів, закликали молодь рішуче боротися проти окупантів.

Переконавшись, що строки формування есесівських підрозділів зриваються, митрополит Шептицький у "дискретному" листі до підлеглого духовенства наказав душ-пастирям "притягнути до мобілізаційної акції вірних церкві статечних парафіян, які наставлятимуть до служби в німецькому війську (от тобі й українська дивізія! — К. Д.) своїх синів", умовляти, змушувати, а ні — то "відлучати від церкви, погрожувати страшними карами на тому світі".

Влітку 1943 року по містах і селах прокотилася нова хвиля морального й фізичного терору, метою якого було затягнути до дивізії СС якнайбільше людей. Священик церкви святого Онуфрія у селі Майдан Гологірський Золочівського району на Львівщині І. Садовський, звертаючись до своїх парафіян, залякував: "Наші визволителі — німці дозволили створити дивізію СС. Маємо стати пліч-о-пліч з Великонімеччиною проти комунізму. Хто з молоді не йде до німецького війська — той не є греко-католиком, його чекає страшна кара божа".

Йому вторував священик села Луки Самбірського району М. Сенів. Виступаючи з церковного амвона, він говорив: "Німецька армія потребує вояків для боротьби з большевизмом, Тому, шановні та улюблені мої хлопці, якнайскоріше хапайтеся за зброю — і на фронт. Так хоче бог!.. Хто не слухатиме настанов німецької влади — буде покараний".

Парох церкви Преображення у селі Грімно Комарнівського району Я. Пасічинський у липні 1943 року у проповіді говорив: "Діти мої! Беріть у руки гвинтівки й разом з хоробрим німецьким вояком винищуйте совєтів. Я віддаю до дивізії СС своїх двох синів. Наслідуйте мій приклад, посилайте своїх синів до німецької армії, бо тільки так можна перемогти Комунію. Батьки й матері, вірні мої парафіяни, не шкодуйте для цієї перемоги нічого, навіть своїх дітей. Хто робитиме інакше, наражає себе на гнів божий".

Насильницька мобілізація до есесівської дивізії ще продовжувалася, а українські націоналісти та уніатські душпастирі вже ділили "поважні квоти" в окупаційних злотих та продуктах харчування, які були виділені їм окупаційною верхівкою як аванс за юдину працю. "На підставі рішення відділу прохарчування і хліборобства при Уряді генерального губернатора, — захлинаючись від радості, повідомляв "Вісник УЦК", — признано для працівників комітетів і делегатур (філії УЦК в округах і районах. — К. Д.) додаткові харчові картки, так зв. цузац II, у загальній кількості 900 шт. Староства повідомлені про це. Комітети і делегатури мають старатися, крім нормальних (окупаційних. — К. Д.) харчових карток, про додаткові картки перед місцевими урядами прохарчування". У той час, коли на вулицях міст, на дорогах вмирали тисячі голодних, націоналісти УЦК на виділені Г. Франком 900 додаткових карток одержували масло, м’ясо, цукор, мед, біле борошно, яйця, молоко.

На "особливі витрати" для членів "військової управи" керівництво генерал-губернаторства виділило 280 тисяч окупаційних злотих. Бізанц та підпорядкована йому уніатсько-націоналістична команда в особі О. Навроцького, Л. Макарушки та В. Лаби на спеціальному засіданні 15 жовтня 1943 року приймає рішення:

"1. Витратити одержані 280 тисяч злотих на ремонт, купівлю меблів, кришталю та всього необхідного для утримання касина (казино. — К. Д.) для вужчого кола членів В. У. (військової управи. — К. Д.).

2. Касино розмістити у 7 кімнатах на другому поверсі будинку № 29 по вул. Сикстуській. Ремонт та обладнання доручити інж. Пясецькому"^[27].

Керівники "військової управи" планували запрошувати до затишних віталень казино аж ніяк не власних родичів і дружин… Можливо, й не випадково того ж таки дня "управа" прийняла постанову про "створення при військовій управі Комісії пань". За вказівкою Бізанца комісію очоливпреподобний В. Лаба.

Чималі грошові суми з гітлерівської казни потекли й до глибоких кишень сановників уніатської церкви. Згідно з безпрецедентною за своєю ганебністю угодою між Вехтером, Бауером, Вільденом і шефом відділу львівської СД Кнорром, з одного боку, та єпископами Сліпим і Будкою, з другого, фашисти обіцяли забезпечити щомісячне грошове утримання кожного греко-католицького достойника від митрополита до сільського священика. Відповідно до цього вже другого дня після оголошення мобілізації до дивізії СС і благословення нинішнім кардиналом Сліпим цієї "богоугодної справи" в святоюрському храмі, тобто 29 квітня 1943 року, перший відділ головного управління внутрішніх справ генерал-губернаторства за підписом штурмбанфюрера Вільдена переказав на ім’я митрополита А. Шептицького як перший внесок за каїнову роботу чималу на той час грошову суму — 360 тисяч окупаційних злотих^[28].

З квітня 1943 року на особисті витрати апостолів унії почали надходити юдині срібняки. Щомісяця краківський "уряд генерал-губернатора" переказував у святий Юр 360–370 тисяч злотих. То була плата за душі галицьких селян, за тисячі обдурених і запаморочених панотцями людей, які одягалися в есесівську уніформу, щоб виконувати накази фашистів, гинути за чужі інтереси на полях Тернопільщини та Бродівщини, в Словаччині та Югославії…

З благословення Шептицького В. Лаба відібрав до дивізії 14 священиків і ченців, яких зарахували як капеланів "з офіцерським утриманням". Крім того, він звернувся до митрополичого ординаріату з листом, де слізно благав додатково "відпустити на полевих духовників" кількох отців-уніатів. У приміщенні уніатської духовної семінарії у Львові за згодою Сліпого був організований вербувальний пункт для есесівських "волонтерів".

"ТОТАЛЬНА" МОБІЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Уніатсько-націоналістична команда галасувала, що набір до дивізії СС — "справа добровільна", насправді запроданці дотримувалися тактики "тотальної" мобілізації. Вони погрожували, піддавали цькуванню, арештували людей, які відмовлялися йти до "набірних пунктів". Основним методом формування дивізії було насильство. Та, незважаючи на масові облави й арешти, молодь ховалася від набору, втікала у ліси, йшла до партизанських загонів.

Зриву мобілізації, роз’ясненню трудящим справжніх причин створення есесівських частин великою мірою сприяли патріоти-підпільники. "Керівні кола гітлеризму виразно бачать свою загибель і тому стараються знайти людські резерви серед поневолених народів, починають переговори з тими, кого пограбували та значною мірою винищили, — писали підпільники в одній з листівок, виданих антифашистською організацією "Народна гвардія імені І. Франка". — В розпорядженні про дивізію "Галичина" не згадано навіть про український народ. І то цілком зрозуміло чому. Гітлерові непотрібний український народ, йому потрібні українські землі… Хай ні один українець Галичини не ганьбить українського народу і не вступає до гітлерівської дивізії "Галичина".

Ще до остаточного сформування дивізії з "набірних пунктів" втекли сотні насильно приставлених туди "волонтерів". "Ворожа пропаганда змагає до того, щоб відмовити наших людей від зголошень до дивізії, відтягнути від явки до військово-лікарських комісій, не допустити до створення СС стрілецької дивізії "Галичина", — писали запроданці з відділу пропаганди "військової управи". — Ціль її ясна: викликати недовір’я до нашого проводу (точніше, до купки фашистських лакеїв. — К. Д.) й німецької влади… Часом большевикам це вдається". Не часом, а в масовому порядку втікали з дивізії обдурені уніатсько-націоналістичними "вербувальниками" або насильно мобілізовані в СС галицькі юнаки.

У Щирець для "урочистих проводів" дивізійників прибув полковник Бізанц та кілька його націоналістичних поплічників. На мобілізацію "волонтерів" було кинуто всі сили місцевої ОУН і УЦК. Була навіть збудована трибуна, підготовлені фашистські та націоналістичні прапорці. А що ж вийшло? "З цілого району, — писав один з колишніх провідників ОУН на Львівщині Б. Стеци-шин, — прибуло аж 12 добровольців, з яких пізніше 7 втекло. Парад, по суті, зірвався…"

З виїздом есесівських новобранців "на військовий вишкіл" кількість дезертирів збільшилася. Чималий вплив на розклад "дивізійників" мали дальші поразки гітлерівців на фронтах: героїчний осінній наступ Радянської Армії 1943 року, визволення Києва, посилення партизанського руху. В таємних "тезах УЦК" націоналістичні ватажки були змушені визнати, що "…плановий (?!) відворот німецьких військ на Сході та поширення партизанки… сприяли кампанії, скерованої проти дивізії, в зв’язку з чим багато галицької молоді відмовляється від військової служби та втікає до лісу. Наслідком того всього дійшло до масових дезерцій".

Уніатсько-націоналістична команда намагалася будь-якими методами підтримати жорстокий окупаційний режим. Для поповнення дивізії СС мобілізували кількасот поліцаїв з "української" поліції, оунівських "бойовиків" та іншого кримінального наброду, яких звели в 4-й поліційний полк. Почалася галаслива кампанія "боротьби з дезерцією".

Однак стримати дезертирство було неможливо. Тоді командир "української" дивізії бригаденфюрер СС Ф. Фрайтаг видав наказ, в якому презирливо кинув на есесманів тавро боягузів і зрадників. "Хто нас опускає,— писав Фрайтаг, — робить це з боязні. Боягузи — це зрадники, яким належить тільки смерть…"

У своїх "історичних розвідках" і "рефератах", що рясно з’явилися за останні роки на Заході, колишні цуг-фюрери і поліцаї хотіли б довести своїм нинішнім хазяям, що дивізія СС "Галичина" була "українською військовою формацією, вела завзяту боротьбу з совєтами і має тому поважні заслуги". Тут що не слово, то безсоромна брехня. Створена в складі фашистських військ дивізія СС "Галичина" не мала нічого українського. Очолювані бригаденфюрером СС Фрайтагом, одягнуті в уніформу СС, німецькою мовою навчені стріляти й вбивати з німецької-таки зброї "дивізійники" були загоном гітлерівських опричників, перевертнів — лютих ворогів українського народу.

Навіть самі націоналісти змушені тепер визнати, що за "українськими добровольцями" пильно наглядали фашистські оберфюрери й "референти". "Старшинська обсада дивізії,— писав один з оунівських ватажків М. Капустянський, — була німецька. Також командування полками піхоти, полком артилерії й майже всіма дивізіонами спочивало в німецьких руках. Крім того, всі головні референти при куренях піхотних полків, дивізіонах артилерії та дивізіонах іншої зброї й служби були обсаджені німецькими старшинами… Так далеко зайшла німецька обсада, що навіть харчові сотень чи батарей і рахункові підстаршини були німці. У кожній навіть найменшій частині був німець — ухо й око командування дивізії".

Незважаючи на запевнення гітлерівських генералів, "мужва" з дивізії СС "Галичина" ніколи не мала рівних з есесівцями прав. Для нацистів оунівці були лише третьосортними найманцями. У розпорядженні крайсгауптманам (керівникам округів) Вехтер підкреслював: "Ви повинні уникати зворотів мови, які б могли викликати будь-яку форму побратимства між німцями і українцями… Українців не слід називати союзниками".

Фашисти з погордою, а часом і з відвертим презирством ставилися до своїх найманців. Так, бригаденфюрер СС Фрайтаг, за спогадами начальника штабу дивізії майора В. Гейке, "…нарікав в дуже прикрих і грубих виразах" на злу та боязливу поведінку "дивізійників". Навіть у передовій статті тижневика дивізії СС "Галичина" "Zum sieg" зазначалося, що серед "вояцтва дивізії… ми бачимо прояви занепаду вояцьких інстинктів". Вихваляючи "бойові звитяги та здоровий вояцький дух" німецького солдата, есесівські пропагандисти протиставляли їм поведінку "дивізійників", котрим притаманна "психологія такого сумирного гречкосія, якому чужа і далека вояцька. постава".

І як не пнулися зі шкури націоналістичні "бойовики", — аби догодити своїм унтер- і гауптштурмфюрерам, вони залишилися для нацистських господарів "неповноцінною" у расовому відношенні "селянською мужвою", що повинна довіку вірно служити фашистським іберменшам. Запродавши душу і тіло фашистам, есесмани з дивізії "Галичина" раз і назавжди порвали з своїм народом, з своєю Батьківщиною. Про це яскраво свідчить текст і церемонія прийняття "добровольцями" присяги на вірність Гітлерові. Здається, що навіть земля повинна була б розступитися й поглинути уніатських боговідступників, коли В. Лаба, Л. Лещинський та інші призначені Шептицьким капелани привели "дивізійників" до присяги на вірність чужинцям та їхньому фюрерові.

Белькочучи тепер щось про дивізію як "вагому історичну вартість Галичини", уцілілі недобитки не признаються, що, стаючи до "заприсяження" Гітлерові, вони жодним словом не згадували про Україну або український народ, а лише словословили "великого фірера нової Європи", продавали біснуватому Гітлеру свою душу й тіло.

Закінчився гарячковий, прискорений "вишкіл", і так-сяк навчених рекрутів кинули на Східний фронт у район міста Броди. Тут у липні 1944 року дивізії СС "Галичина" було завдано нищівного удару. В результаті могутнього наступу військ 1-го Українського фронту частина дивізії була оточена і розгромлена, а кількасот есесманів, кинувши артилерію, чимдуж тікали аж до Північних Карпат.

Наприкінці війни есесівські недобитки зазнали відчутних ударів у Словаччині та Югославії, де вони брали участь у придушенні партизанського руху. Безславні залишки дивізії, втікаючи від народного гніву на чолі з верховодами, здалися англійським військам і були відправлені в Італію, а потім вивезені до Англії. Частина "дивізійників", зрозумівши свої трагічні помилки, все-таки знайшла в собі сили вилізти з болота і з каяттям повернутися додому. Та чимало есесманів і їх духовних наставників типу І. Кедрина, Є. Побігущого, Л. Лещинського розбрелися по світах і продовжують свої антинародні вправи. Як і раніше, есесівські іберменші марять про нову світову війну, щоб ще раз вдатися до різні та погромів. Безсилля й приреченість породжують у них шалену лють до трудящих Країни Рад, до мирного творчого життя радянських людей.

На чорній совісті українських буржуазних націоналістів та святоюрських "апостолів" чимало злочинів. Проте авантюра з створенням дивізії СС "Галичина" посідає окреме місце. Запродавши фашистам запаморочену облудними гаслами деяку частину молоді та кинувши її на братовбивчу бійню, ренегати з уніатсько-націоналістичного табору остаточно розкрили своє обличчя зрадників українського народу, вірних лакуз Гітлера.

ПІД ЗНАКОМ ХРЕСТА І ТРИЗУБА

В ОДНІЙ ФАШИСТСЬКІЙ ЗАПРЯЖЦІ

Влітку 1944 року доблесна Червона Армія визволила більшу частину західних областей України від нацистських поневолювачів. Радянські війська здійснювали переможний похід на Захід. До діючої армії прийшло багатотисячне поповнення з західних областей республіки. Під керівництвом Комуністичної партії трудящі приступили до відбудови народного господарства та водночас активно допомагали фронтові. Однак відновленню мирного життя всіляко заважали буржуазно-націоналістичні зграї, яких благословив митрополит Шептицький, а озброїли фашисти. Банди бандерівців грабували населення, чинили терор проти радянського активу, знищували цілі села. Вбивства, катування, моральне падіння, звірячий страх перед народною карою, намагання будь-якою ціною відстрочити свою неминучу загибель — ось що стало змістом життя бандитських зграй.

Створення банд буржуазно-націоналістичних сокирників має свою "історію". Пліч-о-пліч, як брати-близнюки, йшли "князі" уніатської церкви та ватажки українських буржуазних націоналістів в роки фашистського лихоліття, поставивши на службу гітлерівцям і хрест, і ніж. Альянс святоюрських реакціонерів і оунівців у важкий для трудящих час прибрав особливо зловісних рис.

Класова експлуататорська суть, патологічний антикомунізм, спільна політична орієнтація на фашистську Німеччину штовхали українських націоналістів і уніатських душпастирів в обійми нацистських загарбників, спонукали їх ревно служити фашистським бонзам. Про своє холуйське ставлення до гітлерівців націоналістичні лідерчуки недвозначно заявили у львівській профашистській газетці "Українські щоденні вісті" вже 16 липня 1941 року: "Ми, українці (оунівці.— К. Д.), щиро бажаємо Німеччині перемогти в боротьбі за новий лад. Це наше бажання не сфальшоване, не кон’юнктурне й не переходове… Тісно співпрацюючи з Німеччиною, вкладаємо у цю співпрацю все: наше серце, почування, всі творчі сили, життя і кров. Бо віримо, що новий лад Європи Адольфа Гітлера — це справжній лад, а Україна — це один з авангардів на Сході Європи і чи не найважливіших співчинників закріплення цього нового ладу".

Подібне плазування перед нацистськими канібалами не повинно викликати здивування. Адже, запродавшись фашистам, оунівські верховоди разом зі своїми духовними наставниками — уніатами роками виховували свої кадри в дусі ідеологічних доктрин фашизму. У той же час оунівські ватажки не могли не бачити, що їх курс на відверту зраду інтересів українського народу в ім’я фашистської Німеччини, їх ганебна служба окупантам зустрічали рішучий опір широких мас трудящих. За цих умов найголовніше, життєво важливе значення для націоналістичних ватажків мала моральна й матеріальна підтримка уніатського кліру.

І святоюрська ієрархія забезпечила їм таку підтримку. Звертаючись до духовенства, Шептицький 10 липня 1941 року писав, що він і греко-католицьке духовенство "цілим серцем" вітають українських націоналістів, котрі повернулися разом з німецькими військами та відзначають їх "щирі зусилля й принесені жертви".

Ідеологічна підготовка та напучування послідовників з ОУН забирали в сановників унії чимало часу. З перших днів встановлення гітлерівського "нового порядку" буржуазно-націоналістичні політикани з будь-якого приводу зверталися до резиденції митрополита. Вони засвідчували владиці свою вірність і послух, погоджували з ним свої антинародні плани, просили про благословення.

Безпосередній зв’язок з митрополитом і його коадютором (помічником і наступником з правом спадщини) єпископом И. Сліпим підтримували ватажки ОУН-мельниківців В. Мартинець, А. Милянич, Й. Бойдунник, ОУН-бандерівців М. Степаняк, І. Равлик, Я. Бусел, Є. Легенда-Климів та інші. Останнім часом у зв’язку з організованою на Заході уніатами кампанією за проголошення Шептицького святим верховоди зарубіжних ОУН намагаються в найвигіднішому світлі показати свої стосунки з графом Андреєм і уніатською ієрархією в цілому. При цьому робляться жалюгідні спроби зняти з себе відповідальність за вірну службу нацистам, за злочини проти мирного населення, що часто-густо чинилися оунівцями зі схвалення митрополита.

До цієї кампанії долучився й старий агент німецько-фашистської розвідки 3. Матла, який під час війни був членом проводу ОУН-бандерівців. Намагаючись виправдати митрополита, Матла в березні 1977 року опублікував велику статтю про зв’язки Шептицького з ОУН у бандерівському журналі "Визвольний шлях". Повтюрюючи ази уніатсько-націоналістичної пропаганди про "велич духу" графа Андрея, його "християнське ставлення" до вирішення різних політичних проблем, Матла не може замовчати того, що Шептицький "цікавився діяльністю" оунівців, мав "якнайдокладніші інформації" щодо цієї "діяльності" й "намагався впливати на націоналістичний рух". Намагаючись набити собі ціну на емігрантському націоналістичному смітнику, шпигун у відставці вирішив повідати своїм колегам "сенсаційну новину" про те, що й він за дорученням проводу неодноразово розмовляв з митрополитом "про діяльність ОУН і УПА, про їх політичну мету та методи боротьби" (підкреслено нами. — К. Д.).

Мабуть, не розуміючи, що визнанням факту погодження з Шептицьким злочинних, людиноненависницьких методів боротьби оунівських банд з мирним населенням він мимохіть робить ведмежу послугу збанкрутілій унії та її первоієрархові, Матла вибовкує, що з митрополитом узгоджувалися також проблеми взаємин бандерівців з поляками і євреями, котрих, як відомо, оунівські іберменші піддавали нещадному фізичному знищенню. Не заперечуючи самого факту цих злочинів, Матла, за його запізнілим визнанням, у розмовах з Шептицьким "пояснював" їх труднощами "вдержати сувору дисципліну" серед учасників організації й неможливістю втримання їх від "самочинних актів". При цьому, як пише Матла, "митрополит А. Шептицький виявляв загальне зрозуміння, брав до уваги як згадані труднощі, так і обставини, які завжди виринають під час війни…"

Навіть ця, зроблена вже тепер, щоб якось обілити Шептицького, заява заповзятого адвоката унії показує, з яким грубим цинізмом митрополит виправдував (а насправді заохочував) злочини бандерівців. Однак Матла, котрий, як видно з архівних документів, справді мав зустрічі з митрополитом, не передбачав, мабуть, що могли зберегтися документальні матеріали про розмови Шептицького з бандерівцями. Написані за "свіжими слідами", до того ж саме оунівцями й уніатами, вони пояснюють справжній характер відносин між Шептицьким і ватажками ОУН, їх спільну службу нацистам.

Ось оригінал звіту крайового проводу ОУН від 15 липня 1941 року про зустріч одного з керівних членів ОУН Дяківа з А. Шептицьким: "П(ан) Дяків був сьогодні в митрополита. Митрополит заявив, що має до нього довір’я… трактує дуже поважно. До митрополита дійшла листа (так у тексті.— К. Д.), в якій повідомлено, що націоналістичний) провід дав приказ убивати польських священиків і поляків. Це не подобалося митрополитові, тому що митропол(ит) в цьому випадку найшовся в глупій ситуації, але митрополит признає, що українська влада (читайте — створені гітлерівцями з оунівців каральні підрозділи і поліція. — К. Д.) має право винищувати ворогів. Просив, щоби цю справу йому вияснити (про це чув з німецьких кругів)"^[29].

Жахливі, неймовірні за своїм цинізмом визнання! Один з вищих сановників греко-католицької церкви не протестує, не кличе кари божої на оунівських убивць, що дали наказ про масове знищення його одновірців католиків-поляків, більше того — католицького духовенства. Це просто "не подобалося" Шептицькому, який, не маючи попередньої інформації з цього приводу, "найшовся в глупій ситуації" перед представниками окупаційних властей.

І ще одна обставина. В числі тих, хто підтримував контакти з митрополитом від імені ОУН, 3. Матла називає "члена проводу того часу магістра М. Степаняка". Позиція цього колишнього активного націоналіста відома. Після закінчення війни М. Степаняк розірвав з ватажком бандитського підпілля Р. Шухевичем і засудив терористичну діяльність ОУН. Оцінюючи ставлення святоюрських "апостолів" до злочинів гітлерівців та їх буржуазно-націоналістичної агентури на західноукраїнських землях, Степаняк ще в 1946 році писав: "Шептицький та його найближче оточення робили усе, щоб тільки закріпити німецькі позиції на Україні, виправдати фашистську політику репресій і вбивств, звалюючи всю провину на непокірних".

Наведені документи, очевидно, не потребують коментарів. Спроби Матли й інших теперішніх апологетів унії виставити Шептицького, Сліпого та іже з ними в ролі "захисників" мирного населення, будь-якими брехливими "поясненнями" виправдати тяжкі злочини, вчинені оунівськими бандами, жалюгідні й даремні.

БЛАГОСЛОВЕННЯ БАНДИТАМ

Митрополит А. Шептицький та інші ієрархи греко-католицької церкви, будучи, за словами єпископа М. Будки, "реальними політиками", ніколи не закривали очей на екстремізм своїх вихованців з ОУН. Навпаки, численні документи свідчать про те, що вони всіляко заохочували націоналістів до антинародної діяльності, благословляли їх на братовбивчу боротьбу.

Повчаючи своїх буржуазно-націоналістичних учнів, митрополит вимагав від оунівців в "усіх ділах своїх завжди йти за нашою визволителькою — Великонімеччиною". Дотримуючись цього головного постулату своєї стратегії і тактики, Шептицький докладав чимало зусиль для зміцнення ОУН, освячував криваві злочини націоналістів. Разом з тим митрополит надавав великого значення посиленню впливу уніатів на формування націоналістичної ідеології, докладав зусиль до дальшого зміцнення "союзу хреста і тризуба", який, на його думку, мав діяти під керівництвом "князів святого Юра".

Владика домагався, щоб діяльність націоналістичних організацій носила релігійно-містичне забарвлення, була "тісно пов’язана з християнським рухом", визнавала "світоглядову зверхність" греко-католицької ієрархії і насамперед його особисто, як "отця церкви і народу". Навіть найменший відхід від цих проголошених ним позицій викликав гнів святоюрського апостола.

З цього приводу заслуговує на увагу звернення Шептицького до ватажків ОУН від 6 вересня 1941 року. У той час коли вулицями Львова, Тернополя, Дрогобича та інших міст гітлерівські людоїди за допомогою своїх буржуазно-націоналістичних холопів гнали на розстріл тисячі радянських громадян, коли на берегах Дніпра та вздовж усього небаченого в історії воєн фронту героїчна Червона Армія вела запеклі бої з фашистськими військами, митрополит вдається до розслідування "принципової і актуальної проблеми"… як треба малювати тризуб — "з хрестом чи без хреста".

Ображений тим, що дехто з його бандерівських послідовників посмів носити тризуб без хреста, Шептицький від імені митрополичого ординаріату видає з цього приводу спеціальне послання під номером 78, у якому чорним по білому написано: "Тризуб без хреста. Не знаю з якої ініціативи і для якої причини укр. патріоти (українські буржуазні націоналісти. — К.Д.) носять часом малу відзнаку тризуба без хреста… Треба признати тризуб без хреста за символ повороту до поганства і за сумну признаку (очевидно, ознаку. — К. Д.) переваги безбожницьких течій серед нашої суспільності… 6. IX 41. Андрей"^[30].

Шептицький не шкодував сил для консолідації всіх буржуазно-націоналістичних угруповань. Зусилля владики були скеровані, по-перше, на те, щоб ОУН, УЦК та інші націоналістичні організації "в усіх ділах своїх завжди йшли за нашою освободителькою — Великонімеччиною", і, по-друге, — "щоби вони об’єднаними силами" відстоювали класові інтереси буржуазії та уніатського кліру і, за його словами, "поборювали наших власних галицьких комуністів і єдиним фронтом вели боротьбу з совєтами".

Великі надії на проведення свого профашистського антирадянського курсу Шептицький покладав на ОУН-бандерівців, яка в основному складалася з відданих уніатам куркульських і попівських синків, різномастих авантюристів і карних злочинців. Вихований у дусі ненависті до простого трудівника, охоплений прагненням помсти й наживи, цей строкатий конгломерат бандитів і провокаторів очікував лише наказу своїх провідників, щоб знову запалити зловісні заграви над мирними селами і, засукавши рукави, приступити до вбивства та грабунків.

І такого наказу оунівські могильники діждалися. На початку 1943 року головний провід ОУН-бандерівців за вказівкою своїх хазяїв з абверу та СД приймає рішення про створення УПА. При активному сприянні окупантів перші банди націоналістів були сформовані на Волині, а пізніше і в Прикарпатті. У березні-квітні 1943 року з відома гітлерівців до складу УПА увійшли підрозділи "української" поліції, а також карателі з колишнього батальйону "Нахтігаль", які й стали кістяком бандерівських зграй.

Для озброєння бандитських груп на Ровенщині та Волині підрозділи абверу в 1943 році створили таємні склади зброї та боєприпасів. Бандам було передано стрілецьке та артилерійське озброєння, міномети, радіостанції, вибухові речовини й навіть цілі друкарні та запаси паперу.

З допомогою банд нацисти сподівалися зміцнити свої тили, ліквідувати загони народних месників, масовим ^[31] терором залякати радянських людей. Розкриваючи основне призначення створених гітлерівцями банд, Ровенський підпільний обком партії у зверненні до населення в липні 1943 року відзначав: "Всі українські націоналісти є прислужниками німецьких фашистів, усі вони — запроданці і зрадники українського народу, всі вони на ділі захищають інтереси німецьких фашистів… і не за волю його б’ються вони, а за те, щоб міцніше німецький кат окутав ланцюгом тіло України, щоб не скинув багатостраждальний народ ярмо фашистське"^[32].

Створені і озброєні окупантами банди, виконуючи волю своїх нацистських шефів, нападали на партизанські загони, убивали підпільників і радянських активістів, тероризували й грабували мирних жителів. Одночасно вони допомагали загарбникам в охороні транспортнх комунікацій, реквізиції продовольства в селян, забезпечували СД та гестапо розвідувальною інформацією, передавали фашистам захоплених бандитами радянських розвідників і партизан.

Соціальною базою буржуазно-націоналістичних банд були вихідці з експлуататорських класів, здебільшого з реакційного духовенства і куркульства. Численні документи незаперечно показують, що всі чільні місця в ОУН, керівне становище в бандитських зграях та зловісній СБ займали представники куркульства, міської буржуазії, уніатського та автокефального кліру.

Наведемо лише кілька прикладів. Один з керівників ОУН М. Лебідь — син багатого куркуля з села Нові Стрілища на Львівщині. Ватажок кривавої СБ М. Арсенич — син заможного землевласника з села Березів Нижній на Станіславщині. Один з верховодів УПА, агент фашистського абверу Д. Грицай мав великі земельні угіддя у с. Дорожів на Дрогобиччині. Референт СБ Ровенського проводу ОУН куркуль С. Янишевський закінчив духовну семінарію. Член головного проводу ОУН Я. Рак — син окружного судді буржуазного суду у Львові. Організатор убивства полум’яного українського радянського письменника Ярослава Галана, надрайонний провідник ОУН на Жовківщині Р. Щепанський — син впливового уніатського священика. Цей список можна продовжити.

Митрополит Шептицький, інші сановники унії та утвореної при діяльній участі гітлерівців Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), що прагнули будь-що підтримати окупаційний режим, з неприхованою радістю зустріли формування банд УПА. Ієрархи уніатської та автокефальної церков у своїх резиденціях неодноразово приймали ватажків банд, цікавилися діяльністю своїх прихожан у мазепинках, благословляли їх на боротьбу з радянськими патріотами. Під час формування банд УПА бандерівці часто гостювали в митрополичій резиденції. Владику відвідували члени головного проводу ОУН-бандерівців М. Степаняк, Л. Ребет, І. Равлик та інші. Кожен з них інформував "отця церкви" про становище в ОУН, про знищення оунівцями радянських патріотів, трудівників міст і сіл, які не погоджувалися з антинародною прогітлерівською діяльністю ОУН, просив про допомогу, одержував поради.

Зберігся запис розмов між Шептицьким і представниками ОУН у лютому 1944 року, що свідчить, які питання хвилювали отця церкви напередодні визволення Львівщини частинами Червоної Армії. Митрополит жваво розпитував націоналістів про дії партизанських з’єднань Ковпака і Наумова, цікавився обставинами відступу гітлерівців з Києва і "з великим жалем говорив про осінню офензиву" (наступ. — К. Д.) Червоної Армії, шкодував, що німці "не змогли втримати совєтів на Дніпрі". Шептицький сказав, що "головною квестією (справою. — К. Д.) УПА має зараз бути сильна допомога Німецькій владі та поборювання комуністичних впливів у Галичині". Він радив оунівцям "ширше спиратися на духовенство, що має великий досвід і розум". На закінчення аудієнції його преосвященство благословив бандерівців "на ревну працю в ім’я Бога, Церкви і святої справи нашої…"

А через місяць Шептицький у своїй резиденції мав конфіденційну розмову з "командуючим" банд УПА Р. Шухевичем. І знову, в котрий вже раз, старий граф-митрополит благословляв озброєних гітлерівцями оунівських шуцманів на братовбивство, на вірну службу конаючому фашистському третьому рейху.

Виховану на донцовських мареннях "залізної руки", вигодовану у гестапівських казармах, озброєну німецькими автоматами оунівську зграю бандитів і вбивць з благословення уніатських ієрархів було спущено з ланцюгів. У західних областях України все частіше почали багряніти криваві світанки. Буржуазно-націоналістичні душогуби взялися до своєї страшної каїнової "роботи".

РОЗГУЛ ОУНІВСЬКИХ ЯНИЧАРІВ

Створивши за вказівкою фашистів і з благословення реакційного духовенства банди УПА, оунівські верховоди одержали нарешті нагоду проявити зловісну силу своєї "волі і духу". Вони нападали на невеликі міста і села, тероризували населення, знищували цілі сім’ї.

Користуючись тим, що фронтові частини Червоної Армії крокували далі на Захід, оунівські бандити повилазили із схронів й чинили розбій. Бандити вбивали сільських активістів і вчителів, представників місцевих радянських органів, комсомольців і піонерів, безжалісно знищували кожного, хто не хотів віддавати бандерівцям останній шматок хліба, відмовлявся слугувати людоморам. Наведемо лише кілька коротких тогочасних зведень з районів Станіславської області.

9 лютого 1945 року у селі Залуква Галицького району група з 6–8 бандитів вдерлася до хати Савчука, який першим у селі добровільно пішов у Червону Армію. Бандити сокирою вбили матір Савчука і до смерті побили його батька. Банда залишила записку, в якій попереджала, що "так буде з усіма родинами тих, хто піде до Червоної Армії".

З 10 по 15 березня 1945 року у селах Підмихайло, Мислів, Бережниця, Голинь Калуського району з’являлася банда на чолі з ватажком "Різуном". Банда грабувала селян, забирала з собою сільських активістів. За ці дні бандити вбили десять чоловік, з них двох учительок, які прибули у район із східних областей^[33]. 1 квітня 1945 року в селі Голинь (у 8 км від Калуша) банда захопила ще трьох учительок.

У ніч з 10 на 11 травня 1945 року у м. Рогатині бандити по-звірячому вбили сім’ю уповноваженого комітету заготівель члена ВКП(б) тов. Марченка — жінку і чотирьох дітей.

20 червня 1945 року у селі Загайпіль Коломийського району бандити замучили 17 селян — українців і поляків. Серед убитих — п’ятеро дітей від двох місяців до 12 років, люди похилого віку. Вбивства жителів цього села носили садистський характер. Так, маленькій дитині бандити відрубали обидві руки.

Убивства, нелюдські катування, підпали… Сторінки пожовклих документів обвинувачують благословенних уніатами націоналістичних душогубів у тяжких злочинах проти мирного населення Прикарпаття. Та хіба тільки там!

Однієї ночі українські націоналісти зарізали 47 селян та їх дітей у селі Іспас Вижницького району на Буковині. Убивши тракториста та його дружину, вони замкнули п’ятеро малих дітей у хаті і, підпаливши її, п’яні спостерігали, як горіли діти, охриплими голосами викрикували: "Хай живе Бандера!".

Коли селянська біднота Іспасу організувала колгосп імені Т. Г. Шевченка, бандити напали на колгоспне подвір’я і спалили приміщення, де зберігався реманент. Озвірілі оунівці побили жінок-колгоспниць, а голову жіночої ради М. І. Труфин повісили, приколовши до її грудей напис: "Так буде з кожним, хто не покине комуни".

У селі Великий Беньків Кам’янсько-Бузького району на Львівщині оунівці повісили секретаря сільської Ради М. П. Іванчука, а його дружину з немовлям замкнули в хаті і спалили. У той же день вони спалили ще чотири сім’ї, загалом 26 чоловік.

Могильники з ОУН старанно приховували свої криваві злочини, й тому багато з них стали відомими вже після війни. Наприкінці 1958 року жителі Червоноармійського району на Ровенщині знайшли у старих, занедбаних криницях трупи людей, по-звірячому замучених націоналістичними бандами в роки Великої Вітчизняної війни. Так підлі зрадники Батьківщини намагалися замести сліди страхітливих вчинків. На численних мітингах і зборах, які відбувалися в дні поховання останків жертв оунівського терору, трудящі Ровенщини вимагали від органів Радянської влади розшукати та суворо покарати винуватців цих тяжких злочинів.

І ось у березні 1959 року в Червоноармійському районному Будинку культури Верховний Суд Української РСР у відкритому судовому засіданні в присутності багатьох робітників і селян, удів і сиріт бандерівських жертв розглянув справу п’яти націоналістичних яничарів.

Обвинувачені 1943 року на станції Радзівилів добровільно вступили на службу в німецьку поліцію. Жителі багатьох сіл пам’ятають шомполи і нагаї, що ними обвинувачені Бондаренко, Крючок, Назарчук, Поляк, Рєзні-ков катували селян, які виявляли свої почуття відданості Радянській владі.

Бандити не тільки розстрілювали людей, а й застосовували найжорстокіші методи допитів і страт, убивали стариків, жінок і малолітніх дітей. З особливою садистською насолодою недолюдки повільно душили свої жертви, підривали живих людей толовими шашками. Улюбленим методом убивства оунівських виродків було задушення з допомогою "кренпульців". Мотузок обкручувався навколо шиї жертви і повільно затягувався палкою. Таким чином Бондаренко і Назарчук знищували навіть жінок і дітей.

На суді було вияснено ще одну деталь. Нещадно чинячи розправу над радянськими людьми — вбиваючи, катуючи, грабуючи їх, бандити співали славу Всевишньому, зводили до нього свої очі. Підсудний Бондаренко говорив, що кожного дня зранку вони відправляли молебні.

Головуючий. А що ви робили потім?

Підсудний. Стріляв людей.

Головуючий. Значить, діяли хрестом і маузером?

Підсудний. Виходить, так.

За справедливим вироком Верховного Суду УРСР люті вороги Радянської влади, убивці і грабіжники були засуджені до найвищої міри покарання — розстрілу.

З ПАРАБЕЛУМОМ ПОВЕРХ СУТАНИ…

Бандерівським недобиткам, що повтікали на Захід, добре відомо, що в бандах перебувало немало уніатських і автокефальних священиків. Про це, зокрема, розповідає виданий у Нью-Йорку збірник "У рядах УПА". В ньому надруковано статтю колишнього бандита Футали, який в 1944–1945 роках чинив розбій у складі групи оунівця Громенка. "Кожної неділі,— пише бандерівець, — приходили наші бойові частини (читайте — зграї бандитів і убивць. — К. Д.) організовано на богослужіння до котрогось з українських сіл або відправляли польове богослужіння в лісі". Про те, якими вони були, можна судити з того, що після оцих, з дозволу сказати, "служб божих" банда Футали звичайно вирушала для здійснення кривавих "акцій" проти мирного населення довколишніх сіл і містечок. Інший бандерівський душогуб Буркун у цьому ж збірнику згадує, що в банді "Бурлаки" разом з на-ціоналістичнимн "бойовиками" перебував "курінний капелян УПА отець Кадило".

Однак оунівські та уніатські борзописці "забувають", що профашистськи настроєні святенники займалися у бандах аж ніяк не душпастирською діяльністю, а виконували там бандитські функції. У зграях ОУН-УПА нараховувалося чимало священиків-уніатів, автокефальних попів і колишніх семінаристів, які, змінивши рясу і хрест на німецький автомат чи обріз, значно досконаліше володіли зброєю, аніж "словом божим".

У листопаді—грудні 1969 року в селищі Красне на Львівщині відбувся судовий процес, де розглядалася кримінальна справа групи оунівських бандитів зі зграї СБ завзятого уніата Д. Куп’яка ("Клея"). Сам Куп’як знайшов притулок у Канаді, на награбоване золото відкрив модерний ресторан, а про людське око видає себе за "політичного біженця". Цікава деталь: зарубіжні уніатсько-бандерівські ультра й нині вихваляють "бойові діла" Куп’яка, а отці-василіяни у своєму календарі навіть рекламують його ресторан.

Очолювана "Клеєм" банда протягом 1944–1945 років по-звірячому закатувала майже 200 радянських людей, у тому числі багато ні в чому не винних жінок, стариків і дітей. "Куп’як був найжорстокішим з усіх бандитів, яких я знала, — розповідала на процесі свідок С. Сусабовська. — "Завалити" когось — це була відома в банді весела поговірка "Клея". Убивства були їх щоденною роботою. Коли Куп’як розповідав мені про те, як він убивав родину Яремкевичів у селі Яблунівці, то дуже жалкував, що не зміг знайти і їхнього сина, щоб убити його, бо, мовляв, він може помститися за смерть батьків. Рішення про знищення людей приймав сам Куп’як… "Клей" говорив: "Чим більше буде вбивств, тим покірнішим буде населення. Самостійну Україну можна здобути лише методом терору". Це був кар’єрист, бандит і грабіжник".

Серед довірених куп’якових есбістів авторитетом користувався вихованець И. Сліпого А. Мороз. "Під час німецької окупації я навчався у Львівській духовній семінарії,— свідчив він. — Разом з Львівською духовною академією, ректором якої тоді був Сліпий, ці два учбових заклади, створені митрополитом Андреєм Шептицьким, готували кадри уніатських священиків. Головне, до чого прагнули отці-наставники, — це зробити з нас слуг католицької церкви, посіяти в наших душах люту ненависть до Радянської влади, до радянського народу. Чимало вихованців цих учбових закладів стали першими добровольцями дивізії СС "Галичина", а ряд викладачів, "професорів" — військовими капеланами. На початку 1944 року я закінчив духовну семінарію і вступив до боївки СБ крайового проводу ОУН, якою керував Куп’як Дмитро — "Клей". Змінити хрест і слово боже на ніж і пістолет для мене не було тоді проблемою, оскільки в семінарії я був ідейно і морально підготовлений до боротьби проти Радянської влади… Терористичну діяльність націоналістичних банд церква активно підтримувала. Священики радо відпускали гріхи вбивцям, вони всіляко поширювали переконання, що, мовляв, без ножа і пістолета "вільної України не здобудеш".

Декілька місяців у банді одного з ватажків УПА "Дуба" перебував священик-уніат з села Висоцьке Боринського району Дрогобицької області В. Карушенко. Він організовував переправу оунівців через розташований поблизу кордон, разом з бандерівцями нападав на мирні села, погрожуючи парабелумом, допитував радянських активістів. Парох церкви святої діви Марії у Криворівні на Косівщині 36-річний Л. Дзьоба в 1944 році став референтом районного проводу ОУН і обрав собі псевдо "Богуслав". Закинувши сутану та озброївшись німецьким шмайсером, Дзьоба темними ночами відвідував священиків і куркулів, закликаючи їх "твердо стояти на антибільшовицьких позиціях, будь-якими методами шкодити совєтам". Войовничий попик брав участь у розправах над радянськими людьми, грабував магазини і колгоспи.

Кривавими душогубами проявили себе вихованці єпископа Хомишина — бандерівські провідники "Еней" і "Віктор", які чинили розправу над радянськими патріотами на Станіславщині. Впійманий місцевими селянами вже після війни бандит "Еней" у судовому засіданні говорив: "Користуючись квитком вихованця Станіславської духовної семінарії, я прийшов до ігумена Гошівсь-кого монастиря отця Гриня і попросив дати мені притулок. Ігумен залишив мене в монастирі. Тут же я мав зустріч з референтом надрайонного проводу ОУН "Беркутом". З ним та іншими бандитами і ченцями ми вбивали відданих Радянській владі людей, залякували їх, щоб вони не вступали до колгоспів, збирали і передавали центрові ОУН відомості політичного, економічного і воєнного характеру".

Учасник оунівського підпілля чернець Й. Білан на запитання прокурора про зв’язки з бандою відповів, що він за вказівками ігумена Гриня постачав бандитам націоналістичну літературу та гроші. Білан признався, що не раз ходив до лісу сповідати бандитів. "Кожний з них, — спокійно описував чернець свою "душпастирську службу", — а їх було 25–30, розповідав мені про заподіяні ним злочини, головним чином про вбивство людей, які співчутливо ставились до заходів Радянської влади, про пограбування населення, наругу над жінками і дівчатами. Бандит "Очерет" на сповіді признався, що він відібрав харчі у пастуха-підлітка на полонині, а коли той почав докоряти, струтив його у глибокий потік. Я відпустив гріхи "Очеретові", як і всім іншим бандитам, молився за спасіння їх душ".

Бандитське лігвище знаходилося також у Підмихайлівському монастирі пресвятої трійці. Ігуменя цього монастиря М. Полянська мобілізувала своїх черниць на виконання функцій зв’язкових і постачальниць націоналістичного підпілля.

Чимало брудних справ на чорній совісті колишнього священика, а потім бандитського ватажка М. Костюка, ченця І. Менчука, панотця Я. Білоскурського та багатьох інших "святих достойників" уніатської церкви. Йдучи поруч із запроданцями-оунівцями, вони тероризували населення, поширювали провокаційні чутки, пускали з димом цілі села.

"Святі отці" в мазепинках, перебуваючи в бандах, за заведеною в оунівців системою конспірації обирали собі страшні нелюдські псевда — "Могила", "Вовкулака", "Ірод". Проповідуючи фарисейські гасла "святої війни з безбожництвом і большевизмом", затавровані свастикою, войовничі уніати штовхали націоналістичних каїнів на злочинну боротьбу проти трудящого люду.

Широку підтримку бандам УПА за прикладом своїх двійників зі святоюрського собору надавала й ієрархія профашистської, буржуазно-націоналістичної УАПЦ. Безпосередньо в бандах перебувало немало автокефальних душпастирів, які замість хрестів узяли німецькі автомати й обрізи і разом з оунівцями нападали на мирні села, грабували та убивали селян, палили їх садиби. До зграї націоналістичного верховоди "Енея" прийшло кілька вихованців з створених у 1942 році архієпископом Полікарпом у Луцьку курсів священиків. Харцизи в рясах виконували в бандах роль "політвиховників" і "есбістів", відправляли богослужби, благословляли оунівців на братовбивство.

Смерть і розправу сіяли на Ровенщині вихованці автокефалії оунівські вовкулаки "Черник" і "Ватра". Перший у 1943 році став сотенним оунівської зграї у Демидівському районі, другий — ватажком так званої боївки СБ. Катюги та їх спільники по-звірячому закатували сотні радянських патріотів, селян-бідняків, колгоспних активістів. На руках чорнорясників кров відважних підпільників— колишніх членів КПЗУ, п’ятьох братів Чечелюків — Григорія, Миколи, Антона, Павла й Василя, чотирьох братів Тарасюків — Никанора, Осипа, Івана і Володимира, Олександра Шипковського з села Лішня цього ж району та багатьох інших радянських громадян.

10жовтня 1943 року благословенні "польовим священиком" УПА оунівські яничари оточили село Лішню, захопили там патріотів-підпільників та, зв’язавши їх колючим дротом, привезли на хутір Дубляни до хати Ф. Приступи. Кілька днів і ночей катюги знущалися над мужніми патріотами. Їх пекли гарячим залізом, кололи ножами, підіймали на дибу, душили арканом… Та марно! Ніхто з відважних не промовив ні слова. І замучених підпільників разом з господарем хати націоналістичні недолюдки кинули до криниці…

Жорстокі вбивства вчинила банда іншого "богобоязненого" семінариста С. Янишевського (оунівське псевдо "Далекий"). У перші роки окупації Янишевський служив заступником коменданта у створеній фашистами ровенській поліції. Грабіжник і вбивця передав ватажкові банд УПА Д. Клячковському (псевдонім "Клим Савур") 50 тисяч німецьких марок, золоті зуби та цінності, здерті з трупів радянських людей.

1943 року за завданням гітлерівців "Далекий" перейшов до бандерівської банди, створив боївку СБ, на чолі якої чинив страхітливі злочини над мирними радянськими людьми на території Ровенщини та Волині. Після чергової молитви Янишевський збирав душогубів з СБ та навчав їх, як треба вішати й катувати "непокірних". "Пам’ятайте, що наше завдання — мучити і вбивати. Засукайте рукави і в наступ", — писав Янишевський надрайонному провіднику ОУН "Ярославу".

Фашистські загарбники та їх буржуазно-націоналістичні наймити не зупинялися перед вбивством тих священиків, які не хотіли догоджати окупантам і зрадникам українського народу. За допомогу партизанському з’єднанню генерал-майора В. А. Бегми фашистські карателі влітку 1943 року по-звірячому замучили і спалили живцем священика Старого Села Рокитнівського району на Ровенщині Миколу Нижевича, його дружину і трьох дочок.

Нещадно вбивали оунівські яничари тих сільських священиків, які відмовлялися освячувати зброю бандитів, стримували свою паству від братовбивства, прихильно ставилися до радянських патріотів. У липні 1943 року фашисти разом із своїми націоналістичними пахолками вдерлися в село Губків Березнівського району на Ровенщині, жителі якого допомагали партизанам, й розстріляли групу селян, у тому числі священика Корнецького, псаломника Петрова. Їх трупи кинули до церкви й підпалили її. Перелік цих страшних злочинів можна продовжувати.

Профашистська орієнтація верхівки УАПЦ, криваві злочини гітлерівських карателів та їх оунівських найманців відкрили очі деяким рядовим священикам-автокефалістам. Окремі з них допомагали партизанам, переховували в себе радянських людей, що втекли з фашистської неволі. Так вчинив, наприклад, 70-річний священик Іван Романовський з села Сварицевичі Висоцького району на Ровенщині, який разом з дочкою Ніною прийшов до партизанів.

Ганебні справи Української православної автокефальної церкви викликали справедливе обурення віруючих і населення. Своїми зв’язками з гітлерівцями й бандитськими зграями, зрадою інтересів українського народу, моральним розкладом УАПЦ остаточно скомпрометувала себе ще під час війни. Віруючі та чимало священиків рішуче поривали із запроданими фашистам ієрархами.

БАНДИТИ У ЦЕРКОВНИХ ХРАМАХ

У той час коли нічні харцизи з ОУН по-звірячому катували кращих синів і дочок українського народу, душ-пастирі-уніати надавали притулок бандитам, харчували їх, виконували доручення націоналістичних яничарів. Верховода ОУН-УПА Р. Шухевич довгий час переховувався та одержував всіляку допомогу від священика села Пуків Рогатинського району на Станіславщині І. Паснака. У сусідній парафії села Верхня Липиця священик А. Яновський дав притулок іншому бандитському ватажкові "Петрові" (М. Твердохлібу). Таких прикладів можна навести багато.

Як відомо, за релігійними канонами до "богом освяченого" церковного приміщення категорично заборонено приносити зброю. Та багато засліплених антикомунізмом священиків-уніатів знехтували цим старим церковним правилом. Вони влаштовували у церквах бандитські сховища, так звані схрони або криївки, де знаходили притулок озброєні до зубів оунівські шуцмани, переховували у монастирях і церквах зброю, боєприпаси, військове спорядження.

Наскільки далеко зайшли окремі уніатські душпастирі, допомагаючи бандитам у їх кривавих справах, свідчить такий факт. У селі Страшевичі Старосамбірського району стояла стара церква, збудована ще 1794 року. Місцевий парох С. Шурко здавна підтримував куркулів і націоналістів. Із створенням оунівської "боївки" бандити майже щоночі приходили до "панотця", довідувалися про дії комсомольців з винищувальних батальйонів, одержували харчі, сповідалися після вчинених злочинів і вбивств…

На початку 1945 року бандити, зайшовши до кімнати священика, застали там 20-річну комсомолку В. Кравченко, яка приїхала до Страшевич і, не маючи знайомих, попросилася переночувати у Шурка. Душогуби, видавши себе за "військовий наряд", вивели дівчину для "перевірки документів" й по-звірячому вбили.

Настали морози, неможливо було всидіти у лісових хащах, і банда у повному складі — дев’яти головорізів — з дозволу Шурка з кулеметом, автоматами і обрізами знайшла собі пристанище у церкві.

Вночі 15 січня 1945 року оунівці пограбували магазин у сусідньому селі Воля та, набравши там вина й горілки, повернулися до церкви й почали пиячити. Нализавшись до чортиків, бандити розвели у христовому домі вогнище і підпалили церкву, яка згоріла дотла.

Палким прихильником бандитизму стало уніатське чернецтво. Ігумени й ігумені, ченці й черниці робили все, щоб урятувати бандерівських катів від остаточної загибелі. "Я стверджую, — писала 22 лютого 1946 року в заяві слідчим органам ігуменя Львівського жіночого монастиря студиток О. Вітер, — що в монастирях Галичини систематично переховувалися бандити УПА. В монастирських обителях закладалися бандитські продовольчі склади, на спеціальних курсах готувалися медичні кадри УПА, для бандитів збиралася інформація про діяльність місцевих радянських органів і військових частин. Ченці та черниці охоче допомагали УПА, вважаючи це своїм обов’язком".

Чимало настоятелів уніатських "обителей", рядових ченців і черниць перебували в ОУН і на ділі використовували своє проживання в монастирях як прикриття для проведення підривної антирадянської діяльності. Членом ОУН з 1932 року була О. Вітер. Активно підтримували оунівців ігумен Гошівського монастиря василіян М. Гринь, ченці Й. Білан, Р. Хомин, І. Менчук та багато інших. Деякі "обителі" були перетворені у справжні лігва бандитів. Ось лише кілька фактів.

Бучацький монастир ордену василіян. Його ігумен І. Готра підтримував таємний зв’язок з Шухевичем, передавав йому зібрані ченцями відомості військово-політичного характеру, які потім переправлялися за кордон, регулярно постачав бандитам продовольство і гроші. З дозволу ігумена в "обителі" кілька місяців переховувалося шість озброєних головорізів.

Золочівський монастир ордену василіян був опорною базою члена головного проводу ОУН Р. Кравчука. З благословення ігумена Й. Федорика тут систематично переховувалися вбивці з бандерівської СБ, які під склепінням "обителі" одержували не лише добрі харчі і горілку, а й інформацію про місцевих комсомольців і колгоспних активістів. За "наведенням" та "порадами" василіян садисти з СБ планували терористичні акти, чинили диверсії, підпалювали садиби селян, які рішуче виступали проти сваволі бандитів. Через Федорика ватажки підпілля передавали у банди антирадянську літературу, друкарські машинки, папір.

Якторовський жіночий монастир ордену студиток протягом 1944–1945 років був практично перетворений у "підсобне господарство" банди УПА, що діяла в лісах Глинянського району. Повновладними господарями тут стали комендант боївки СБ В. Кравчишин та його помічник І. Остюк. За їх завданням настоятелька монастиря Є. Канюка переховувала бандитів і колишніх есесівців з дивізії СС "Галичина", забезпечувала їх продовольством і навіть одягом. Черниці регулярно пекли хліб для грабіжників і вбивць, а у підвалах "обителі" розташувався склад однієї з банд. Сестри-студитки М. Барицька, О. Білогубка та інші стали ординарними шпигунками та зв’язковими коменданта СБ.

Монастир ордену студитів — Староуспенська лавра в Уневі (нині с. Міжгір’я Перемишлянського району на Львівщині) — після визволення району від німецько-фашистських окупантів перетворився у справжнє бандитське кубло. Багато ченців за завданням оунівських ватажків відвідували навколишні міста і села, збирали шпигунську інформацію, вели злісну антирадянську агітацію. Лавра стала своєрідною "перевалочною базою" бандерівців. Таємними стежками з Волині, Прикарпаття, а часом і з-за кордону сюди пробиралися оунівці, які після доброго відпочинку разом з ченцями-студитами йшли на зв’язок до главарів інших банд. Кілька місяців в "обителі" переховувалися офіцери дивізії СС "Галичина" гауптштурмфюрер Пилат і унтерштурмфюрер Го-родинський, яких восени 1945 року ієромонах И. Щестюк таємно переправив у Львівський жіночий монастир студиток. У приміщенні лаври знаходився великий продовольчий склад УПА, нелегальний бандитський шпиталь, керівником якого був монах В. Матовський. Завзятими пособниками бандитів було чимало ченців і черниць і з інших монастирів.

Надійний захист бандити ОУН-УПА і колишні есесівці після вигнання гітлерівців із західних областей республіки мали в очолюваній Сліпим духовній академії та семінарії у Львові. Різними шляхами діставалися сюди вчорашні есесмани і бандерівці, але мета в них була одна — легалізуватися, пересидіти якийсь час на семінарських харчах, щоб зберегти себе від заслуженої кари і при "сприятливих умовах" знову повернутися до грабунків і вбивств. І сановники унії з радістю розчиняли навстіж двері цих закладів перед бандерівськими диверсантами і терористами. За "протекцією" панотців-уніатів лише у Львівську духовну семінарію були зараховані есесівці і бандити Я. Брик, П. Кравець, Д. Параняк, М. Марків та інші.

СЛОВО ГНІВУ

У відповідь на злочини оунівців трудящі маси посилювали боротьбу з бандитизмом. Робітники, селяни, представники інтелігенції вступали до винищувальних батальйонів, які разом з органами Радянської влади рішуче боролися з бандами. За станом на 15 лютого 1945 року в західних областях УРСР уже діяли 292 винищувальних батальйони, що налічували близько 24 тисяч бійців.

Бійці і командири винищувальних батальйонів, яких народ любовно назвав "ястребками", у боротьбі з бандитизмом показували зразки відваги та героїзму. Лише за другу половину 1944 року винищувальні батальйони затримали 39 тисяч гітлерівських солдат з розгромлених частин і злочинних елементів, знешкодили та затримали понад 18 тисяч бандерівців^[34].

Вірними помічниками "ястребків" стали створені в селах західних областей групи сприяння і самозахисту, які поруч з винищувальними батальйонами внесли вагомий вклад у розгром оунівських банд. На 15 лютого 1945 року діяло 2336 таких груп, в яких було понад 24 тисячі селян. Групи сприяння і самозахисту організовували охорону сіл, були вірними помічниками радянських органів. "У деякі села наші не мають можливості з’явитись, бо народ ловить їх і сам передає до НКВС…", — скаржився один з оунівських представників на Станіславщині.

"Ястребки" стали грозою бандитів та куркульсько-уніатських посіпак. На 1 липня 1945 року винищувальні батальйони і групи сприяння лише на Львівщині затримали 1830 бандитів, 115 ставлеників і пособників німецько-фашистських окупантів, 113 солдат і офіцерів ворога. У ході бойових операцій вони захопили 1600 гвинтівок, 203 автомати, 100 ручних кулеметів, 13 револьверів та пістолетів, 200 ручних гранат, 250 тисяч патронів^[35].

Мужню боротьбу з оунівцями та їх куркульсько-уніатськими поплічниками вели трудящі Прикарпаття. Організаторами цієї боротьби були комуністи. У Косівському районі наприкінці 1944 року налічувалося лише 10 членів партії. І все ж вони зуміли згуртувати навколо себе широкий актив, повести рішучий наступ на банди. У цій боротьбі Косівська парторганізація зростала і загартовувалась. У другій половині 1945 року в її рядах уже було 140 чоловік.

Селяни, бійці винищувальних батальйонів, члени груп сприяння давали рішучу відсіч бандитсько-куркульським пахолкам. Ось лише кілька фактів народної боротьби з бандерівцями на Прикарпатті на початку 1945 року:

Болехівський район, село Челгани, 10 січня 1945 року. Група бійців винищувального батальйону при підтримці місцевих селян вступила у бій з націоналістичною бандою, яка намагалася пограбувати село. її розігнали, а частину оточили. 31 бандит здався у полон. В оунівців захоплено станковий кулемет¹.

Богородчанський район, село Глибівка, 21 січня 1945 року. Група озброєних селян та "ястребків", які охороняли село, прийняли бій із зграєю бандита "Благого", що намагалися вдертися до села. Бій тривав шість годин. В результаті мужності оборонців села бандити ще до підходу військової частини були відбиті і втекли. Під час сутички було затримано 5 бандитів, захоплено 7 кулеметів, 7 карабінів, 12 гвинтівок, багато гранат і патронів^[36].

Калушський район, село Сивка Калушська, 15 лютого 1945 року. Боївка так званої СБ ОУН вдерлася до села та почала грабунки й насильства. Бандити схопили, зокрема, 12 мешканців села, які, всупереч наказам націоналістів, за день до описуваних подій прийшли до сільради та просили відправити їх на службу до Червоної Армії. Затриманих добровольців бандити піддали страшним тортурам. Після вчинених злочинів бандерівці залишили село. Того ж дня місцеві селяни за допомогою червоно-армійців та групи активістів району вистежили банду та оточили її. Під час бою було вбито вісім бандитів, п’ять захоплено у полон ^[37].

Найактивнішу участь у боротьбі з бандерівськими харцизами брали місцевий радянський та партійний актив, молодь і комсомольці, селяни. Виступаючи на нараді Львівщини, голова сільради села Великі Підліски Новояричівського району Головач говорив: "Хіба чесний українець буде убивати свого брата за те, що він любить Радянську владу і свою Вітчизну? Хіба чесний українець буде гвалтувати і мучити наших жінок і дітей? Ні, так можуть робити тільки гітлерівці і звірі, подібні до них. Наше завдання — знищити до кінця німецьких посіпак — бандерівців, мельниківців".

Відданість Радянській владі Головач довів своєю хоробрістю. У ніч з 15 на 16 листопада 1944 року на очолювану ним групу сприяння, що складалася з семи чоловік, напало 60 бандитів. Бій тривав дві години. І тільки після того як п’ять охоронців села було вбито, Головач з пораненою дружиною відступив. Бандити спалили його хату і все майно. Коли йому запропонували переселитися в Новий Яричів, Головач категорично відмовився, заявивши: "Мені необхідно дати набоїв і зброї. Бандитів я буду бити, поки зовсім не знищу"^[38].

Важливу роль у залученні молоді до боротьби проти націоналістичних банд та їх уніатських і куркульських спільників відіграли комсомольські організації. Комсомольці вели наступальну пропагандистсько-агітаційну роботу, брали активну участь у діяльності винищувальних загонів та груп сприяння. Очолювали і спрямовували її сільські комсомольські осередки, переважна більшість членів яких складалася з місцевої молоді.

Мужністю і героїзмом відзначалися бійці винищувальних батальйонів комсомольці В. Ю. Вербицький, І. С. Редько та інші вихованці Волинської обласної організації ЛКСМУ. За відвагу в боротьбі з бандами ЦК ВЛКСМ нагородив Почесною грамотою 105 комсомольців Волинської і Дрогобицької областей, комсомольську організацію села Ракове на Дрогобиччині. Комсомолець Петро Герман з Нестеровського району на Львівщині був нагороджений орденом Червоного Прапора.

"Ястребки" разом з комсомольцями викривали та громили бандитські гнізда не лише у лісових хащах, а й нерідко в церковних храмах, на дзвіницях, у плебаніях уніатських панотців. Наведемо кілька коротких зведень винищувальних батальйонів Львівської та Дрогобицької областей про боротьбу з бандитизмом улітку 1945 року.

Глинянський район, село Задвір'я, 5 червня 1945 року. Робітники-залізничники повідомили "ястребкам" про те, що у місцевій церкві переховувалися бандерівці. Коли бійці разом з чекістами підійшли до плебанії, бандити, які засіли в церкві, відкрили стрільбу. Вжитими заходами банда була знешкоджена. Виявилося, що з відома священика А. Шуневича оунівці влаштували у храмі схрон, ретельно замаскований хід якого йшов з кімнати священика.

Ходорівський район, село Сугрів, 17 червня 1945 року. Комсомольці звернули увагу, що ночами хтось потихенько заходить до церкви, священиком якої був В. Левиць-кий. Перевіркою встановлено, що в дзвіниці знайшли притулок три озброєних бандити. Зрозумівши, що оточені, вони здалися. В них вилучено кулемет, дві гвинтівки, пістолет, чотири гранати, 126 патронів. Крім того, у церкві знайдено склад зброї.

Рудківський район, село Купновичі, 9 липня 1945 року. За допомогою місцевих селян встановлено, що священик церкви Стрітення господнього М. Греділь активно допомагав банді оунівських терористів, яка діяла поблизу сіл Ваньковичі і Купновичі. Під час обшуку у церкві знайдена схованка, де було шість карабінів, 18 гранат, 300 патронів.

Новострільщанський район, село Дев’ятники, 3 серпня 1945 року. У церкві святого Йосафата, священиком якої служив В. Сеньківський, група "ястребків" і місцевих комсомольців знайшла склад зброї та обмундирування бандитів ОУН.

Ходорівський район, село Лібухове, 16 серпня 1945 року. Група "ястребків" у дзвіниці місцевої церкви виявила чотирьох озброєних бандитів.

Із зміцненням Радянської влади посилювався процес розкладу банд. Ошукані націоналістичною верхівкою рядові їх учасники, що потрапили до банд примусово або через несвідомість, дедалі більше розуміли, в якому ганебному становищі вони опинилися. Тому шукали будь-якої нагоди, щоб втекти з банди, спокутувати свою провину перед народом. Були випадки, коли з повинною приходили цілі оунівські банди.

Ненависть населення до націоналістичних убивць, активні дії винищувальних батальйонів та груп сприяння, розкол і гризня в самих бандах, масові явки з повинною поставили рештки банд на грань катастрофи. Це визнавали й самі оунівські проводирі. Один з бандитських ватажків на Прикарпатті писав до свого помічника: "Друже Гордій, наказую вам негайно зібрати всіх стрільців (бандитів. — К. Д.)… Майте на увазі, що всіх стрільців потрібно тримати біля себе, так як стрільці йдуть з повинною до большевиків".

Багато бандитів виходило з лісів і схронів під впливом батьків, жінок і сестер, які, зрозумівши злочинний, антинародний характер бандерівщини, вимагали від них повернутися до мирної праці. "В нашій організації,— писав колишній бандит І. Щерблюк, який прийшов з повинною, — мабуть, не було такого учасника, який би не був вражений тим, з якою блискавичною швидкістю оволодіває Радянська влада думами і серцями наших односельчан. Найлютіші вбивства, найвитончсніші знущання, які ми чинили в Богданівці, Черниці, Гриневі та інших селах (Корецького району Ровенської області.— К. Д.), були безсилими зламати любов і відданість народу Радянській владі".

Після переможного завершення Великої Вітчизняної війни становище оунівських банд стало критичним. Бандерівське підпілля розвалювалося на очах. Не допомагав ні жорстокий терор, ні підтримка куркульства, ні допомога уніатської верхівки. Ненависть і презирство народних мас до бандерівських душогубів, великі успіхи трудящих у відбудові народного господарства, розвитку науки та культури, залучення населення до активної громадсько-політичної роботи означали разом з тим і остаточний крах реакційної верхівки.

Вірною службою гітлерівським окупантам, підтримкою націоналістичних банд святоюрські ієрархи остаточно скомпрометували себе, втратили довір’я віруючих і багатьох рядових священиків. Широкі кола населення рішуче засуджували зрадницькі дії "апостолів" унії, вимагали покласти край уніатству, яке, за влучним висловлюванням Івана Франка, спричинило "цілій Русі безконечно багато лиха і нещастя".

Весною 1945 року серед духовенства і прихожан почав ширитися рух за ліквідацію Брестської унії 1596 року та повернення до Руської православної церкви. 28 травня 1945 року у Львові утворилася Ініціативна група по возз’єднанню греко-католицької церкви з Руською православною церквою. Засновниками її були доктор Гавриїл Костельник — протидиякон львівської Преображеної церкви (голова групи), доктор Михайло Мельник — генеральний вікарій Перемишльської єпархії, священик Антоній Пельвецький — декан Гусятинсько деканату.

Діяльність Ініціативної групи по возз’єднанню церков з перших днів знайшла підтримку значної частини духовенства і віруючих. Особливо вона посилилась після того, як Ініціативна група розгорнула роботу по скликанню собору греко-католицької церкви, який остаточно вирішив би питання про возз’єднання з Руською православною церквою.

Такий собор був скликаний 8 березня 1946 року у Львові. Він одностайно прийняв постанову про ліквідацію Брестської унії 1596 року, розрив з Ватіканом і возз’єднання з Руською православною церквою. У ній, зокрема, зазначалося: "Зібравшись у кафедральному храмі святого Юра у Львові перший раз в історії в умовах, коли всі українські землі завдяки зусиллям і перемогам волелюбних народів, братськи об’єднаних у великому Союзі Радянських Соціалістичних Республік, зібрані в єдину Українську Радянську державу і український народ став з’єднаний, заслухавши доповідь голови Централі Ініціативної групи греко-католицької Церкви по возз’єднанню з Руською православною Церквою о. д-ра Гавриїла Костельника, і після переведеної дискусії… Собор постановив відкинути постанови Берестейського Собору з 1596 р., зліквідувати унію, відірватись від Ватікану і повернутись до нашої батьківської святої православної віри і Руської Православної Церкви".

У прийнятому собором зверненні до Верховної Ради Української РСР його учасники писали: "Представники нашої греко-католицьої Церкви, зібрані на Соборі у Львові, нинішнього дня, 8 березня 1946 р., розваживши історичні, політичні і теологічні рації, однодушно вирішили відректися від Ватікану і церковної унії з римо-католицькою Церквою, а повернутися до нашої предківської віри… Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який був для нас мачухою і нічого нам не дав, а в Києві, що є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка стала визволителем і оборонцем усіх слов’ян… Наш Собор висловив щиру подяку Радянському Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель від Тиси через Карпати і від Сяну до Дону і від Пінських болот до Чорного моря в єдину Соборну Українську Радянську державу, себто здійснив те, за що боролися кращі покоління українського народу і без чого наш поворот до Православної Церкви був би немислимий".

Отак і закінчила своє існування уніатська церква, що протягом трьох з половиною століть вірно служила інтересам ворогів українського народу.

ВБИВЦІ

Здавалося б, що після одностайного рішення Львівського собору отці-уніати з числа колишніх фашистських колабораціоністів припинять свої нападки на Ініціативну групу. Однак цього не сталося. Навпаки, успішне завершення церковного возз’єднання, подальша релігійна діяльність священиків, які возз’єдналися з православ’ям, викликали лють уніатських ультра і націоналістичних бандитів,

Бандерівські недобитки, ночами вилізаючи з схронів, грабуючи та тероризуючи селян, вимагали від священиків вийти з Ініціативної групи, "розірвати" з Костельником, діяльно допомагати бандитам. У вересні 1946 року ватажки нелегального бандитського підпілля за вказівкою зарубіжного центру ОУН-бандерівців видали "наказ" священикам, які прийняли православ’я. У ньому під загрозою фізичного знищення пропонувалося негайно припинити відправлення священичих функцій і разом з родиною виїхати за межі своєї парафії.

Та бандити з ОУН не тільки залякували "непокірних". Там, де їм вдавалося, вони йшли на жахливі злочини, по-звірячому вбиваючи непокірних служителів культу. Понад 30 років парохом церкви Пресвятої Богородиці в селі Ляховичі Подорожні Журавнинського (нині Жидачівського) району на Львівщині служив давній прихильник православ’я священик Микола Бобиляк. З створенням Ініціативної групи М. Бобиляк — на той час декан Журавнинського деканату — одним із перших активно підтримав Г. Костельника. Він об’єднав навколо себе велику групу духовенства й віруючих, які вирішили порвати з унією, був учасником Львівського собору.

Бандити-оунівці прислали М. Бобиляку кілька "попереджень", вимагали від 68-річного священика відмовитися від православ’я, загрожували йому. Та Бобиляк стояв на своєму. Уночі 11 жовтня 1946 року до хати Бобиляка увірвалося кілька озброєних убивць з окружної боївки СБ і кількома пострілами на очах дружини і дітей позбавили життя літнього священика.

У червні 1947 року така ж доля спіткала декана сусіднього Болехівського деканату 40-річного священика з села Тисів Євгена Короля. Бандити підступно схопили його біля самої плебанії і по-звірячому вбили.

Однак головним "винуватцем" скликання Львівського собору, його рішення про розрив з апостольською столицею фанатики-уніати та їх бандерівські посіпаки вважали Г. Костельника. На адресу отця Гавриїла, який після церковного возз’єднання продовжував служити в Преображенській церкві у Львові, надходили анонімні листи з погрозами. Окремі священики-уніати, які продовжували підтримувати націоналістичних бандитів, зверталися до нього з вимогами відмовитися від православ’я та "засудити свої помилки". Саме такого змісту листа надіслав Костельникові священик М. Хмелевський, який колись мав особисті контакти з Петлюрою, а пізніше підтримував тісні зв’язки з оунівцями. "Раджу вам, отче, не забувати, що Всевишній карає відступників. Велика сила та влада його!" — натякав Хмелевський. Та Костельник не відмовився від своїх переконань і відкинув пропозиції Хмелевського, інших апологетів унії.

І тоді бандерівці та уніатські мракобіси почали підготовку до підлого вбивства протопресвітера.

Нині зарубіжні уніати та оунівські вихованці розповсюджують наївні казочки про те, ніби вбивство Костельника було вчинено "фанатиком-одинаком", а вони не тільки не мають жодного відношення до цього злочину, а й не знали про його підготовку. Та подібні побрехеньки шиті білими нитками. Бандитське підпілля і уніатські реакціонери довго та старанно готувалися до вбивства отця Гавриїла. У листівках, що нелегально поширювалися націоналістами, вони грубо паплюжили протопресвітера, закликали віруючих "бойкотувати" його богослужіння. Наприклад, в одній з листівок, написаних і таємно розповсюджуваних М. Хмелевським, протопресвітер Гавриїл був по-блюзнірському названий "відступником від нашої святої віри і заповітів великого митрополита" (А. Шептицького. — К. Д.), а віруючі закликалися до негайної розплати над ним. Погрози на адресу Костельника друкувалися й в нелегальному уніатсько-бандерівському листку "Аксіос". У ньому відверто говорилося: "Кара, яку заслужив Костельник, його не мине".

Наприкінці 1945 року за вказівкою бандерівських верховодів у Львів для здійснення терористичного акту над Костельником прибули бандити ОУН В. Ординець та І. Панько. З допомогою святоюрських ретроградів, що залишилися вірними Ватіканові, вони намагалися вчинити вбивство Костельника біля його будинку, але були вчасно затримані й віддані до суду.

1946 року з Мюнхена через Чехословаччину до таємного сховища ватажка націоналістичних банд колишнього офіцера абверу Р. Шухевича пробирався посланець бандерівського проводу і зарубіжних уніатів Поліщук (псевдо "Хмурий"). Він мав завдання погрозами й моральним терором примусити Костельника відмовитися від церковного возз’єднання і таємними бандитськими стежками разом з ним податися на Захід. На випадок відмови протопресвітера Поліщук разом з вовкулаками з охорони Шухевича повинен був захопити його силоміць, доставити в ліс і під вартою бандерівських "бойовиків" через Карпати вивезти у Чехословаччину, а вже звідти живим або навіть мертвим переправити у Західну Німеччину.

Згодом передбачалося інсценувати "втечу" Костельника з СРСР і, вдавшись до морального та фізичного тиску, примусити його "відректися" від своїх переконань. На випадок убивства Костельника бандитами ОУН провокатори від релігії мали намір оголосити його "жертвою більшовизму", "великомучеником" тощо. Цей справді диявольський план розробили колишній підручний С. Бандери С. Ленкавський і колишній апостольський адміністратор уніатської церкви на Лемківщині О. Малиновський, які перед відрядженням Поліщука на Україну інструктували терориста, передали йому листи до Костельника й Шухевича, а також велику суму радянських грошей "на можливі витрати".

— "Чупринці" (псевдо Шухевича. — К. Д.) в доповнення до листа передайте слова пана Степана Бандери, що захоплення й переправа Костельника на Захід, — це політична акція такого значення, від якої, твердо запам’ятайте, залежить, бути чи не бути нашому підпіллю на Україні, залежить само існування нашої організації,— дивлячись спідлоба на Поліщука, з притиском говорив Ленкавський. — Унія — це наша сила, наша опора, нарешті, наша надія на майбутнє.

Поліщук на знак згоди мовчки хитнув головою і повернувся в бік Малиновського, який сидів біля столу.

— Так, так, — тихо, але твердо вимовив священик. — Пан Ленкавський вірно оцінив головну квестію. Але не можна не додати, що й унія без тісного зв’язку з націоналізмом, без підтримки наших вірних підпільників не в силах протистояти більшовикам. Так думаємо ми, так уважають наші друзі в Римі.

"Куди ж гне оцей хитрун у сутані,— міркував Поліщук, — що ще хоче додати до мого й так до краю складного завдання?"

— І рахуйте, — немов угадавши запитання бандита, кинув Малиновський, — корінь потрібно вирвати безжалісно. — Він надувся і з притаманною йому люттю продовжував — Особливо не панькайтесь з ним там, удома. Та й у дорозі. Костельник потрібний нам тут, але вже зламаний, готовий відректися від своїх ідей… Або не потрібний взагалі… Благословляю вас, сину мій, на святе діло.

Однак і цей план зірвався. І тоді за вказівкою з-за кордону підготовку вбивства Костельника було покладено на крайового провідника ОУН 3. Тершаківця. Той у свою чергу доручив цю злочинну акцію бандитові В. Паньківу, який до переходу в банду служив поліцаєм у Рогатині, де його знали як безжалісного катюгу й садиста. Виряджаючи вбивцю, Тершаківець з дорученням уніатських достойників передав Паньківу освячений, за словами ватажка, "у самому Ватікані" маленький образок діви Марії на чорному шовковому шнурку…

20 вересня 1948 року у Львові після закінчення богослужіння й виходу протопресвітера Гавриїла з Преображенської церкви Паньків кількома пострілами убив Костельника і намагався втекти. Але за вбивцею кинулося кілька, прихожан, і тоді, опинившись у глухому провулку та переконавшись у неможливості втечі, Паньків вихопив з кишені пістолет і застрелився.

Підступне убивство релігійного діяча ще раз показало, що жалюгідна купка прихильників унії та благословенних ними оунівських виродків остаточно перетворилася в банду кримінальних злочинців і вбивць, які заради своїх класових інтересів, в ім’я виконання завдань нових імперіалістичних хазяїв готові й далі йти на най-страхітливіші злочини проти свого народу.

У 1949 році, незважаючи на зусилля Східної конгрегації Ватікану, особисто кардинала Є. Тіссерана та двох-трьох десятків фанатично відданих римській курії уніатських реакціонерів, що входили до так званої Мукачівсько-Ужгородської єпархії, шляхом саморозпуску припинила своє існування й уніатська церква в Закарпатській області.

Унія, що 350 років служила іноземним поневолювачам і відіграла ганебну роль у збереженні і посиленні соціального і національного гноблення українського народу, перестала існувати назавжди. Однак фанатики з розгромлених бандерівських банд і найбільш нестямні прихильники унії, під’юджувані з-за кордону, і на порозі своєї загибелі пускали у хід своє отруйне жало. 24 жовтня 1949 року вони підступно вбили вірного бійця Ленінської партії, видатного українського радянського письменника, полум’яного інтернаціоналіста Ярослава Олександровича Галана.

Палкий публіцист Я. Галан з усією силою свого могутнього таланту зривав маску з уніатсько-націоналістичних зрадників, викривав ідеологію буржуазного націоналізму, на підставі неспростовних фактів показував злочини бандерівських шакалів, їх вірну службу фашистам.

За все це вони й вирішили помститись письменнику-трибуну.

Одинадцять ударів сокирою наніс бандит Стахур полум’яному патріотові. Одинадцять ударів… І кожен з них, як підтвердила експертиза, був смертельним. Озвірілий убивця ще багато разів опускав сокиру на голову вже мертвого письменника. Навіть у цьому виявився злісний садизм, бандитська ненависть і страх оунівських недолюдків перед Таланом, його великою комуністичною переконаністю.

Виховані уніатськими душпастирями, навчені іберменшами з СС і гестапо, оунівські душогуби злодійським убивством Ярослава Галана ще раз наочно продемонстрували розбійницьку суть своєї фашистської ідеології і кривавої, людиноненависницької практики.

НА ПОСЛУГАХ АНТИКОМУНІЗМУ

БАНДИТИ І ЕСЕСІВЦІ У ТАБОРАХ "ДІ-ПІ"^[39]

Восени 1945 року колишні бургомістри і поліцаї, оунівські бандити та їх духовні наставники, які втекли до Німеччини, зосередилися переважно в американській та англійській зонах окупації у Мюнхені, Аугсбурзі, Міттенвальді, Регенсбурзі, Новому Ульмі та прилеглих районах. Узявши під захист цих мерзенних зрадників й надавши їм статусу так званих переміщених осіб, або, як їх називали, "ді-пі", англійські та американські окупаційні власті створили для них цілу мережу таборів, де знайшли притулок чимало колишніх колабораціоністів, готових вірно служити новим господарям. Тільки в американській зоні окупації, головним чином у Баварії, нараховувалося понад 80 таборів, де переховувалося від справедливої кари багато карателів, пособників окупантів і кадрових оунівців.

У таборі військовополонених у місті Ріміні (Італія) під крильцем англійської адміністрації знайшли притулок понад 8 тисяч вояків з дивізії СС "Галичина". Серед них — капелани Р. Лободич, Л. Лещинський, Д. Ковалюк та інші. Разом з офіцерами і фанатиками-оунівцями (а їх у числі есесівських недобитків було чимало) уніатські мракобіси нашвидкуруч спорудили в таборі "польову церкву", де не стільки відправляли богослужіння, як вели відверту агітацію за неповернення на Батьківщину і "продовження в будь-яких умовах боротьби з більшовизмом".

За вказівками з Лондона адміністрація табору розглядала колишніх есесівців як резерв, що можна використати у боротьбі проти Радянської держави, тому й вживала заходів, щоб не допустити репатріації солдатів і офіцерів дивізії до Союзу РСР. Уніатська газета "Америка" в статейці про долю колишніх есесманів 13 вересня 1977 року вибовкнула, що керівник британської військової комісії в Італії Галдейн Портер у доповіді англійському урядові рекомендував щодо есесівців з табору в Ріміні застосувати статус "ді-пі" або перевезти їх до інших капіталістичних країн з таким розрахунком, щоб, "коли ввійде в силу договір Італії з Радянським Союзом, Італія не була змушена передати дивізійників Радянському Союзу". Уряд Великобританії прийняв цю пропозицію. Пізніше колишніх есесівців, усупереч вимогам Радянської військової комісії, було перевезено до Англії, звідки вони, як "переміщені особи", вже вільно виїхали до США, Канади, Австралії та інших капіталістичних країн.

Організовані в американській та англійській зонах окупації, діпістські табори стали своєрідними інкубаторами для українських націоналістів. Коменданти цих таборів і створені "табірні ради", які мали там повну владу, з схвалення окупаційних властей комплектувалися переважно з колишніх воєнних злочинців та націоналістичних ватажків. Адже вони швидко знаходили спільну мову з співробітниками розвідувальних органів США та Англії.

У жовтні 1945 року за згодою Головного штабу американської армії націоналістичні зрадники створили в Західній Німеччині так зване Центральне представництво української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН). Основне завдання його поряд з проведенням злісної антикомуністичної пропаганди полягало в тому, щоб не допустити репатріації радянських громадян на Батьківщину. ЦПУЕН керувало своїми філіалами в західних окупаційних зонах та безпосередньо в таборах.

"Представництво" встановило зв’язки з націоналістичними центрами на американському континенті, від яких, починаючи з 1946 року, до таборів "ді-пі" для оунівських зрадників надходила матеріальна допомога. Підтримуючи контакти з органами ЮНРРА, потім — ІРО (Міжнародна організація допомоги), які під впливом реакцій-них імперіалістичних кіл опікувалися колишніми колабораціоністами, а також з буржуазно-націоналістичними організаціями, лідери ЦПУЕН могли чинити не тільки моральний тиск на ідейних противників націоналізму, а й обмежували їх в одержанні продуктів харчування та промтоварних посилок, які надсилалися цими організаціями для "діпістів" безпосередньо через ЦПУЕН.

Однак вирішальним методом боротьби з людьми, які виявили бажання повернутися на Україну, а то й просто не погоджувалися із злочинною практикою комендантів таборів, був моральний та фізичний терор. Для цього активно використовувалися бандерівська СБ. За згодою американської контррозвідки бандерівські горлорізи створили у найбільших таборах своєрідні філіали СБ — "боївки" під умовною назвою "Огайо". Учасники бандитських груп обладнали в таборах підвали, де по-звірячому катували свої жертви. Потрапивши сюди, громадяни, які виступали проти ОУН, або й ті, кого есбісти за старою оунівською термінологією вважали "потенціальними противниками" націоналізму, безслідно зникали.

Грабунки, бандитські напади, убивства, подекуди замасковані "політичними причинами", набирали в таборах "переміщених осіб" такого широкого розголосу, що їх не могла приховати навіть націоналістична преса. "Безупинна боротьба різних таборових груп за опанування таборової самоуправи доводила і доводить до поважних таборових конфліктів, — визнавав один з лідерчуків ЦПУЕН В. Мудрий. — Всі такі явища у таборовому житті вироджуються подекуди не тільки у фанатичну боротьбу, але й звичайне денунціяторство (доноси — лат.) чужим чинникам" (читайте — іноземним розвідувально-каральним службам. — К. Д.).

Неспростовні факти про використання американськими спецслужбами бандерівських шибайголів для "чистки" діпістських таборів від "прорадянських і неблагонадійних елементів" навів один з колишніх активних учасників ОУН Васильчук, який протягом кількох років виконував "найделікатніші" доручення С. Бандери, в тому числі по підтриманню зв’язків з американською, англійською та іншими розвідками.

На початку 1946 року Васильчук за дорученням Бандери зв’язався із співробітником відділу боротьби з комунізмом американської контррозвідки капітаном Бардом.

За взаємною згодою зустріч між ними відбулася в парку на околиці міста Ерлангена. Привітавшись, Бард відразу перейшов до діла.

— Нам відомо, — казав він, — що табори "ді-пі" у Баварії заповнені більшовицькими елементами. Є багато бажаючих повернутися на Схід. Ваша "служба безпеки", про роль якої наш відділ поінформований, вже не в силі стримати ці процеси.

— Ви маєте рацію, пане капітан, — улесливо підтакнув бандерівець, — але повірте, ми робимо все, що в наших силах…

— Передайте своїм босам, що моє керівництво вважає дії ваших "бойовиків" дешевою кустарщиною. Подумаєш, зарізали декілька десятків червоних агітаторів, а галасу наробили на всю Німеччину. Тут потрібні термінові, радикальні заходи.

— Що ж конкретно ви пропонуєте, пане капітан? — запитав Васильчук.

— Передусім вам необхідно зрозуміти політичну сторону питання, осягнути, так би мовити, проблему в цілому, чого, до речі, наці вас так і не навчили. — Бард витяг цигарку, допалив і повчально, тоном хазяїна вів далі:

— В умовах, коли совєти обвинувачують нас у прихованні воєнних злочинців, у задержанні людей, які бажають повернутися на Батьківщину, ваша організація повинна, по-перше, якнайбільше галасувати про те, що втікачі з України ніякого відношення до нацизму не мали й не мають, а навпаки, ви самі нібито вели боротьбу з фашистами, самі страждали від окупації, мучилися по концтаборах… І, по-друге, ви повинні якнайбільше говорити про свою прихильність до демократії, до західних свобод, своїх національних ідеалів і християнських засад, створювати враження, немовби саме в цих питаннях ви не зійшлися з більшовиками. Використовуйте для такої пропаганди всі свої можливості, залучайте до неї ваших земляків у Штатах, вашу церкву. До речі, у цій справі ми й самі збираємося вам допомогти.

— Нарешті,— говорив далі американець, — наведіть порядок у таборах. Дійте швидко й наполегливо. Всі, повторюю, всі без винятку діпісти повинні вимагати виїзду до країн вільного світу. Ми повинні бути впевнені, що будь-який радянський представник, який прибуде до таборів, вже не знайде там жодного більшовика, жодного кандидата на від’їзд на Україну.

Помовчавши якусь мить і даючи співрозмовникові збагнути значення сказаного, Бард додав:

— Гадаю, панові Бандері і всьому вашому керівництву ясно, що без кардинального впливу, якщо хочете, без хірургічного втручання, тут не обійтися. І чим раніше, чим твердішою рукою це буде зроблено, тим краще.

Курс спецслужб на підтримку холопів Гітлера сприяв поширенню бандитських акцій у таборах, привів до знищення багатьох людей, які мріяли повернутися на Батьківщину.

НА НОВИХ ХАЗЯЇВ

У штаб-квартиру американських військ у Франкфурті-на-Майні, як у Мекку, один за одним попростували оунівські та уніатські лідерчуки. На початку 1946 року сюди завітали колишній начальник "української" поліції Львова Є. Врецьона та досвідченийабверівський шпигун, тісно пов’язаний з ієрархією зарубіжної уніатської церкви 3. Пеленський. Перед американськими хлібодавцями обидва виступали як… "представники воюючої з Москвою" УПА. Зрадники встановили зв’язок з американськими розвідниками, інформували їх про становище на Україні і просили надати оунівцям матеріальну допомогу для "продовження збройної боротьби з більшовиками".

Услід за ними тут з’явилися ватажки "Закордонного представництва" ніби-то існуючої на території СРСР так званої Української головної визвольної ради (ЗП УГВР) І. Гриньох, Р. Ільницький та інші. У розмовах з ними брали участь офіцери американської та англійської окупаційної адміністрації, а також представники відповідних спецслужб.

Націоналісти запропонували розвідувальним органам свої послуги в добуванні шпигунської інформації на території СРСР, проведенні підривної антирадянської агітації, а також в організації широкої пропаганди "військової та економічної могутності Заходу". Американці погодилися використовувати ЗП УГВР у шпигунській та іншій підривній діяльності проти Радянського Союзу. З того часу ця націоналістична організація, "президентом" якої є шпигун і вбивця у сутані І. Гриньох, знаходиться на утриманні американської розвідки і всю свою організаційну та пропагандистську діяльність проводить за завданням й під контролем спецслужб США.

Розглядаючи вчорашніх колабораціоністів як потенціальних найманців для боротьби проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, розвідувальні органи США й Англії вживали енергійних заходів для їх консолідації на базі антикомунізму. У квітні 1946 року з участю офіцерів Головного штабу окупаційних військ США у Мюнхені відбулося галасливе збіговисько послідовників фашизму з числа українських, білоруських, литовських, вірменських, татарських, угорських, болгарських, хорватських та інших буржуазних націоналістів. Були серед них такі "борці за справу демократії", як співробітник гітлерівської розвідки грузинський князь Накашідзе, зондерфюрер СД, а потім єпископ білоруської автокефальної церкви в США Томашек, міністр профашистського маріонеткового уряду Словаччини Дюрчанський, ватажок "туркестанського національного комітету", він же референт Розенберга, каратель та вбивця Велі Каюм Хан, фашистський прихвостень, власовський "отаман" Глазков та подібні до них "діячі". Не обійшлося, зрозуміло, і без українських націоналістів, яких представляли Стецько, Ленкавський та ще кілька бандерівців. Усі вони прийняли рішення про створення так званого "антибільшовицького блоку народів" (АБН). Його "головою" проголосили вірного лакузу Гітлера, колишнього агента абверу та італійської фашистської розвідки Ярослава Стецька, який все ще намагався грати роль "екс-прем’єра" опереткового "самостійницького уряду".

Виконуючи вказівки спецслужб США, Стецько та інші ватажки контрреволюційної еміграції з країн Східної Європи з моменту створення "блоку" вживали гарячкових заходів, щоб об’єднати зусилля різних антикомуністичних організацій для боротьби проти СРСР і соціалістичного ладу в Угорщині, Чехословаччині, Болгарії. Югославії. Першу скрипку в центральних органах АБН грали й грають бандерівці, а його штаб-квартира розташовується в Мюнхені, саме в будинку бандерівського центру по вулиці Цепелінштрассе, 67.

В одній з перших "декларацій", підписаних Стецьком, фашисти з АБН зазначали, що їх головне завдання — "консолідація антикомуністичних сил" і створення на цій базі "єдиного фронту" для проведення підривної роботи проти "комуністичних режимів". Характерно, що ворожу діяльність АБН з самого початку підтримали реваншистські та неонацистські угруповання Західної Німеччини, одним з ватажків яких був колишній "політичний керівник" кривавого "Нахтігалю", спеціаліст абверу "з українського питання" Оберлендер.

І хоч українські буржуазні націоналісти відверто не афішували своєї відданості фашизмові (про звірства нацистів тоді нагадували не тільки ще теплі печі Освєнціма й Майданека, не тільки могили мільйонів закатованих гітлерівцями людей, а й Нюрнберзький процес над головними фашистськими злочинцями), вони, як і перед тим, стояли на профашистських позиціях і, як у часи війни, вважали фашизм основою своєї "ідеологічної доктрини".

У призначеному для вузького кола лідерчуків націоналістичної еміграції журналі "Студія" керівник референтури пропаганди ОУН-бандерівців С. Ленкавський у січні 1948 року писав: "Для нас вартісні, гідні уваги і заінтересування не добрі, гуманні, шляхетні люди, добродушні, чесні добряки. Ця категорія людей не гідна уваги й не підходяча для наших планів. В нашому розумінні це нікчемні люди, нулі. Для нас цікаві й вартісні уваги сукини сини — категорія людей, яка може бути на все здатна, їх і належить видвигати в керівне ядро. Нам, по суті, треба наслідувати фашистсько-гітлерівські методи і не боятися внутрішньо, а мати відвагу прийняти і власне перед собою визнавати, що ми таки фашисти. Це треба собі ясно усвідомити і в такому плані розцінювати всіх членів нашої організації. Таким чином, ми насправді матимемо два перстені: один — внутрішній, а другий — зовнішній, до якого будуть належати ці всі наївні, що щиро вірять в наші гарно намальовані програмово-ідеологічні декорації. Для нас ці другі є лише елементом виграння і використання…"^[40].

Що ж, ясніше не скажеш. Зберігаючи своє фашистське єство, роблячи ставку на різні фашистські і неонацистські групи та організації, на реакційні та мілітаристські кола імперіалістичних держав, оунівська мафія марила знову повернутися на Україну в обозах своїх нових хазяїв. Буржуазно-націоналістична камарилья продовжувала свою чорну справу…

ПОКРОВИТЕЛІ КОЛИШНІХ НАЦІ

На профашистських, буржуазно-націоналістичних позиціях залишилися після війни й уніатські реакціонери, які знайшли притулок на Заході. Діставшись з допомогою вермахту і СС до Баварії, вихованці Шептицького з встановленням окупаційного американського режиму відчули себе досить безпечно. В умовах переходу колишніх союзників СРСР по антигітлерівській коаліції до політики антикомунізму провокаційні заяви колабораціоністів у сутанах про те, що вони "емігрували" з України "з політичних причин" сприймалися окупаційною адміністрацією США як такі, що заслуговують "довір’я і співчуття".

Практично це надавало уніатському клірові та українським буржуазним націоналістам, по суті, необмежені можливості для проведення антирадянської діяльності, ідеологічної обробки радянських громадян, які опинилися на Заході, та шаленої агітації проти їх репатріації на Батьківщину.

Широку допомогу уніатським священикам та їх духовним послідовникам — оунівцям разом з реакційними та мілітаристськими колами Заходу почав надавати й Ватікан. Сліпа ненависть до комунізму, Радянського Союзу, яка свого часу штовхала ватіканських реакціонерів на підтримку гітлерівського "дранг нах Остен", залишилася головною рушійною силою зовнішньополітичної лінії папи Пія XII і після закінчення війни. З перших днів "холодної війни" апостольська столиця в єдиному строю з махровою реакцією США й Англії брала активну участь у розпалюванні антикомунізму й антирадянщини, підтримувала мілітаристський психоз.

Патологічний антикомунізм папи Пія XII, його курс на підтримку міжнародного імперіалізму, на створення єдиного "християнського фронту" проти Радянського Союзу знайшли яскравий вияв в активній підтримці воєнних злочинців з числа українських націоналістів, у наданні широкої моральної та матеріальної допомоги єпархіям уніатської церкви в Західній Європі й Америці, які швидко поповнювалися за рахунок учорашніх есесівців та поліцаїв. Ця лінія виявилася і в наполегливому прагненні гальванізувати антирадянську діяльність уніатів у західних областях УРСР.

Практично здійснити ці завдання було доручено Східній конгрегації на чолі з давнім покровителем уніатського священства кардиналом Є. Тіссераном, а також папському Східному інституту й тісно зв’язаному з ним Колегіуму Русікуму. Уже в 1946 році за сприянням Тіссерана у Ватікані було створено так званий Український комітет допомоги біженцям на чолі з єпископом І. Бучком, який в інтересах "захисту" уніатсько-націоналістичних зрадників встановив тісні контакти з військовою адміністрацією США, Англії і Франції.

Підтримка окупаційних властей дала змогу уніатським душпастирям до травня 1947 року створити в таборах переміщених осіб на території Західної Німеччини 118 греко-католицьких парафій, які обслуговували 186 священиків-уніатів. Обладнані в умовах таборів каплиці й маленькі церкви стали місцем зосередження воєнних злочинців, а проповіді священиків-уніатів практично зводилися до закликів берегти вірність націоналістичним ідеалам і проводити далі антирадянську діяльність. Навіть внутрішнє обладнання цих "храмів" підкреслювало їх характер: жовто-блакитні штандарти й оунівські тризуби були розвішані поруч з образами Ісуса Христа й святої Марії, саморобними іконостасами та вівтарями.

Спільними зусиллями уніатського кліру і націоналістів у таборах було створено понад 70 братств, що стали симбіозом націоналізму та реакційного уніатства. На чолі "братств" стояли уніатські священики та фанатики-націоналісти. Прикриваючись релігійною фразеологією, вони поширювали націоналістичну отруту, виховували молодь та дітей емігрантів в антирадянському Дусі.

В організаційному відношенні уніатська церква відповідно до поділу Західної Німеччини на три зони в перші повоєнні роки мала три протопресвітерати з центрами у Мюнхені, Ганновері і Фрайбурзі. Загальне керівництво ними здійснював апостольський візитатор у Західній Європі старий прихильник нацистів М. Вояковський, який безпосередньо підпорядковувався Східній конгрегації Ватікану.

У грудні 1947 року папа Пій XII спеціальним декретом призначив апостольським візитатором у Західній Європі, а фактично головою уніатської церкви в еміграції 56-річ-ного єпископа І. Бучка, запеклого націоналіста й антирадянщина, надійного слугу папського престолу. За кілька місяців до початку другої світової війни Бучко за дорученням Шептицького виїхав у США, а також у Бразілію та деякі інші країни Південної Америки, де вів ворожу СРСР пропаганду, вихваляв гітлерівців, за що був звинувачений у пронацистській агітації і навіть затримувався як агент фашистської розвідки. Повернувшись за допомогою ватіканських дипломатів в апостольську столицю, Бучко всю війну просидів у Римі, виступаючи у досить скромній ролі "представника" Львівської архієпархії при Східній конгрегації.

Ставши апостольським візитатором, Бучко побував у більшості великих таборів на території Західної Німеччини, де на той час перебували оунівці та уніати. Він виступав з антикомуністичними проповідями, закликав колишніх колабораціоністів "не падати духом і твердо стояти" на позиціях українського буржуазного націоналізму й уніатської церкви, бути вірними папі Пію XII. При зустрічах з оунівськими верховодами, які представляли численні, нерідко ворожі одне одному угруповання, Бучко наполягав на потребі зміцнення буржуазно-націоналістичної еміграції. "Міжпартійна боротьба не має перспективи, вона лише підточує наші сили, паплюжить нас в очах наших американських друзів, — напучував єпископ націоналістичних отаманів під час однієї із зустрічей у Мюнхені в 1948 році. —Нам потрібна єдність поглядів та дій, єдність, основою якої була б вірність святому престолу".

Відчуваючи схвалення оунівських верховодів, що добре розумілися на ролі та значенні римської курії у визначенні їх дальшої долі, Бучко тоном наставника говорив: "Ми повинні виправдати надії, які покладає на українську еміграцію вільний світ й особливо наші високі покровителі з-за океану. І ми можемо й повинні це зробити, спираючись на нашу святу церкву, на наше духовенство".

Наводячи приклад такої опори, єпископ послався на Іспанію часів генерала Франко, яку по-блюзнірському називав "цитаделлю католицизму й правопорядку". Нагадавши про "вклад" іспанських фалангістів у справу "врятування багатьох скитальців" (точніше було б — фашистських воєнних злочинців. — К. Д.), Бучко не без підстав заявив, що українські націоналісти можуть і надалі розраховувати на допомогу генерала Франко¹.

Благословляючи оунівських лідерчуків, єпископ запевнив їх, що він та очолювана ним візитатура будуть всіляко підтримувати оунівців. Наслідки цієї підтримки незадовго далися взнаки. В 1948 році з ініціативи Бучка у Льєжі (Бельгія) була створена Українська католицька пресова служба (УКПС), яка стала рупором уніатсько-націоналістичних безбатченків. Того ж року вийшов перший номер друкованого органу уніатів у Західній Європі — місячника "Християнський шлях". Побільшала також кількість іншої друкованої буржуазно-націоналістичної та уніатської макулатури. В Мюнхені, Аугсбурзі, Новому Ульмі й Фюрті з’явилися щотижневі оунівські газетки. За визнанням видавців збірника "Сьогочасне і минуле", папір на друкування всіх цих видань "надавала американська військова адміністрація".

Фінансування антирадянської діяльності уніатів та українських націоналістів у перші повоєнні роки здійснювалося за рахунок кількох джерел. Насамперед то були "субсидії" окупаційної адміністрації та спеціальних служб імперіалістичних держав, переважно американських, матеріальна допомога міжнародних організацій ЮНРРА та ІРО, посилки та грошові внески різних приватних капіталістичних фондів, буржуазно-націоналістичних і релігійних організації США і Канади. Так, лише протягом 1948 року через створений за участю Бучка комітет "громадської опіки" в Парижі для оунівської камарильї з-за океану надійшло понад 1,5 мільйона французьких франків, сотні продовольчих та промтоварних посилок. Проте чи не найбільшу частку витрат на утримання фашистської челяді з ОУН узяв на себе Ватікан.

Гроші на цю мету текли з ватіканської скарбниці в основному через кардинала Тіссерана й очолювану ним Східну конгрегацію. Тільки в 1948 році на ім’я Бучка для утримання уніатського духовенства та його оунівської пастви, за далеко неповними даними, з Ватікану надійшло близько 100 тисяч доларів.

Крім того, римська курія асигнувала значні суми на створення псевдонаукових буржуазно-націоналістичних центрів, навчальних закладів для підготовки уніатських та оунівських кадрів, видавничої бази для друкування антирадянських матеріалів. На кошти Східної конгрегації було, зокрема, придбано земельну ділянку та будівлі в містечку Сорсель біля Парижа, де з благословення Тіссерана розмістилися "європейський філіал" і видавничий центр псевдонаукового уніатсько-націоналістичного товариства, по-фарисейському названого іменем Т. Г. Шевченка — непримиренного ворога унії. У Мюнхені було створено так званий Український вільний університет (УВУ), де недоуки з ОУН протягом кількох місяців ставали "магістрами", "професорами", "докторами"…

З ініціативи Бучка й знову ж таки на кошти Ватікану в замку Хіршберг поблизу Вайльгайма (Західна Німеччина) 1947 року створено уніатську духовну семінарію. Її першими слухачами стали понад 50 колишніх есесівців, бандитів УПА та націоналістів з числа колишніх вихованців уніатських навчальних закладів. Ректором семінарії призначили воєнного злочинця митрата В. Лабу, його заступником з виховної роботи — завзятого фашистського холуя митрата О. Малиновського. Викладачами семінарії були 12 докторів богослов’я й професорів з числа колишніх співробітників Львівської богословської академії, вірних послідовників А. Шептицького, пособників фашистських окупантів, які втекли на Захід, щоб уникнути покарання за злочини, скоєні під час війни. Не дивно, що свою ненависть до батьківщини Жовтня, до соціалізму вони намагалися передати семінаристам, в яких насамперед вбачали своїх ідейних спадкоємців, які, за словами О. Малиновського, покликані "довести справу боротьби з комунізмом до переможного кінця".

Крім УВУ, Хіршберзької духовної семінарії (згодом її переведено до Голландії), декілька десятків колишніх нацистських шибайголів, щоправда, з трохи вищою загально-освітньою підготовкою, з благословення Бучка потрапили в Колегіум Русікум, де з них готували католицьких місіонерів.

Підготовка кадрів уніатсько-націоналістичних проповідників потребувала значних коштів. І Ватікан з цим не рахувався. За свідченням І. Бучка, з 1947 року зарубіжні уніати (очевидно, йшлося тільки про осіб, які перебували в канонічній залежності від самого Бучка, тобто про тих, які знайшли притулок у Західній Європі.— К. Д.) одержали безпосередньо від римської курії близько мільйона доларів. Крім того, за посередництвом Східної конгрегації уніати отримали чималі гроші від різних міжнародних католицьких організацій.

Звичайно, більша частина цих сум пішла на утримання уніатського священства за кордоном, на матеріальну підтримку душпастирів — прислужників нацистських окупантів, які свого часу в обозі різних поліцайлегіонів і дивізії СС "Галичина" опинилися на Заході та за свої "заслуги" перед католицькою вірою вимагали від римської курії все нових і нових подачок. Чимало грошей пішло й на утримання різних "світських" організацій уніатської церкви, на антирадянську пропаганду серед віруючих.

Але великі суми з виділених апостольською столицею грошей з благословення архієпископа Бучка були використані уніатськими реакціонерами для матеріальної підтримки гітлерівських недобитків з числа українських буржуазних націоналістів і посилення, таким чином, впливу уніатської ієрархії на оунівських іберменшів.

Вихваляючи "заслуги" І. Бучка, радіо Ватікану вибовкнуло, що архієпископ після закінчення війни "повсюди втішав стражданних українських емігрантів. Захищаючи їх від примусового повернення на батьківщину, допомагав влаштовуватися за кордоном… зміг знайти кошти (ось де вони, долари з казни Пія XII. — К. Д.) для відкриття учбового закладу для українських солдатів і офіцерів-біженців (йдеться, очевидно, про вояк з дивізії СС "Галичина". — К. Д.), майже всіх забезпечив документами для виїзду в Америку і Австралію".

Що це за "українські" емігранти й "офіцери-біженці" видно хоча б з листа оунівця Ф. Рущака у Ватікан: "Я виходець з України, допомагав німцям як міг. А згодом, як ви знаєте, довелося ховатися у лісах, переховуватися у отця Гриня у Гошівському монастирі. Там я зустрічався з місцевим керівником ОУН "Беркутом". Ми убивали всіх без жалю. Живцем закопували у землю, кидали у колодязь… Ось цими руками я душив їх… У Західну Німеччину мені допоміг втекти львівський монах Маркела. Потім вашою милістю мене перевели в Італію, на навчання в "Русікум"^[41].

Таким чином, гроші папської столиці за посередництвом І. Бучка йшли на пряму підтримку фашистських найманців та вбивць, які заплямували себе небаченими злочинами. Ось які "богобоязливі" учні у повоєнний час з’явилися в аудиторіях Колегіуму Русікуму та інших учбових закладів Ватікану!

Отже, підривна діяльність націоналістичної мафії, що опинилася на Заході, могла здійснюватися тільки на гроші розвідувальних служб імперіалістичних держав. Неабияку роль в активізації зарубіжних реакційних центрів відіграв зовнішньополітичний курс США та Англії, який після розгрому фашистської Німеччини набирав дедалі виразнішої антирадянської спрямованості. Імперіалісти збільшували воєнні бюджети, нарощували збройні сили, тримали курс на воєнну конфронтацію й "холодну війну" проти СРСР.

Наприкінці 40-х років, у період найбільшого загострення "холодної війни", спецслужби США створили в Західній Німеччині з числа оунівських ландскнехтів декілька воєнізованих, так званих охоронних підрозділів. Разом з тим міністерство оборони США через своїх представників у Західній Європі запропонувало націоналістичним ватажкам М. Капустянському і Т. Боровцю з’ясувати, чи можна залучити "добровольців" з колишніх есесівців та бандитів ОУН для підготовки перекладачів й співробітників "інформаційної (тобто шпигунської.— К. Д.) служби" армії США на випадок війни проти СРСР.

Ці факти проникли на сторінки буржуазно-націоналістичної преси й дали (в котрий раз!) новий привід до посилення гризні і ворожнечі в націоналістичному таборі за право постачати американцям "своїх" людей з "своєї" організації.

І це не дивно. Бо ж таке постачання американцям "своїх" кадрів давало можливість тій чи іншій купці оунівських продайдуш урвати для себе "масніший шматок з "дотацій" розвідки США на утримання буржуазно-націоналістичної челяді. Особливо гострі сутички виникли тоді між бандерівськими ЗЧ ОУН та ЗП УГВР, які очолювали М. Лебідь й І. Гриньох. Ці чвари й сутички в оунівському середовищі супроводжувалися взаємними звинуваченнями, а нерідко й фізичними розправами з конкурентами.

Однак гризня в оунівськім лігві не заважала жодній з ворогуючих емігрантських націоналістичних груп і загалом усім їм вірою й правдою служити новим імперіалістичним хазяям. Американські концепції "стримування комунізму", а далі "визволення" соціалістичних країн, — концепції, котрі стали офіційними політичними доктринами уряду Сполучених Штатів, викликали захоплення ватажків буржуазно-націоналістичної еміграції. Намагаючись удати з себе ідейних противників соціалізму, які нібито мають великі "потенціальні можливості" для проведення шпигунсько-диверсійної роботи в нашій країні, націоналістичні ватажки наввипередки пропонували свої послуги іноземним розвідкам у підготовці до нової світової війни.

Нелегально закинутий до СРСР і викритий органами державної безпеки агент іноземної розвідки В. Небесний розповідав, що ватажки зарубіжних ОУН у повоєнні роки перетворили на своєрідний бізнес постачання агентури з числа українських націоналістів імперіалістичним розвідкам. "Вони торгували учасниками організації,— говорив В. Небесний, — як на справжньому базарі: хто більше дав — той і взяв. Спочатку ЗЧ ОУН співробітничали з американцями, а потім "більш вигідно" продавали українські душі англійській розвідці. А трохи пізніше запродали нас (В. Небесного, бандерівців В. Малисевича, Б. Циперу та інших. — К. Д.) італійській розвідувальній службі, у шпигунській школі якої ми протягом 27 місяців готувалися до таємного переправлення в СРСР".

У постачанні агентури розвідкам НАТО від своїх бандерівських конкурентів не відставали й оунівські лідерчуки з буржуазно-націоналістичних організацій, що їх очолювали М. Лебідь, І. Гриньох, А. Мельник. В кінці 40-х — на початку 50-х років англійська та американська розвідки почали грунтовну підготовку шпигунів і диверсантів з числа українських буржуазних націоналістів. Саме для цього вони створили в Західній Німеччині та Англії кілька невеликих розвідувальних шкіл, кадри для яких постачали зарубіжні центри ОУН. Буржуазно-націоналістичних найманців вчили добувати шпигунську інформацію, чинити диверсії на військових і транспортних об’єктах, працювати на портативних радіостанціях. Разом з тим кваліфіковано їх навчали різних засобів убивства.

Тільки протягом 1951–1952 років американська й англійська розвідувальні служби літаками та через "зелений кордон", закинули на Україну близько десяти груп оунівських шпигунів і диверсантів, більшість з яких при активній участі трудящих була захоплена органами державної безпеки. Частина з них, зрозумівши всю нікчемність і безперспективність боротьби проти Радянської влади, добровільно здалася.

Повернувшись на Батьківщину після багаторічного перебування в мюнхенському емігрантському болоті, колишній учасник ОУН І. Бисага, розповідаючи про політичну деградацію, моральний розклад й брехню, якими було насичено повсякденне життя буржуазно-націоналістичних та уніатських лідерчуків у першій половині 50-х років, писав: "Перебування в ОУН, постійний зв’язок з вождями цієї організації, а також доскональне вивчення їхньої діяльності допомогло мені побачити те, що було старанно приховано від рядових націоналістів. Далі я все глибше переконувався, що вся верхівка ОУН всіх напрямів і течій живиться з корита іноземних розвідок і вірно служить тому, хто знову плете чорні змови проти Радянської країни, проти рідного українського народу. Одні служать Бонну, другі — Ватікану, треті — англійцям, четверті — американцям або англійцям і американцям заразом. Одним словом, служать усім, тільки не українському народові".

ЗА ОКЕАН

Під час перебування в таборах "ді-пі" оунівці разом з уніатськими та автокефальними панотцями, які знайшли притулок у Західній Німеччині, неодноразово зверталися до заокеанських центрів націоналізму. Вони благали допомогти їм матеріально й морально, а головне — сприяти в перебазуванні до США і Канади "основного кістяка" оунівських кадрів з числа колишніх есесівців, поліцаїв, бандитів ОУН-УПА. Справа в тому, що американська окупаційна адміністрація хоч і протегувала буржуазно-націоналістичним зрадникам, але ще не наважувалася дозволити їм масовий в’їзд до США та інших країн Заходу.

І тут допомогу своїм оунівським однодумцям подали націоналістичні організації США і Канади. В 1947 році зі схвалення спецорганів США і Канади до Західної Німеччини з широко розрекламованою "місією спасіння" прибув "президент" Комітету українців Канади (КУК) уніатський священик В. Кушнір. Він зустрівся з оунівськими верховодами й представниками греко-католицького кліру, з колишніми старостами й бургомістрами, комендантами кривавої "української" поліції, редакторами фашистських газеток. Уніатський місіонер з Канади відвідав також табір прислужників Гітлера з дивізії СС "Галйчина", і, як він хвалився після повернення за океан, правив для них "польове богослужіння".

Чимало зробила уніатська ієрархія й для того, щоб пособники нацистів з ОУН дістали притулок у США. Для цього з ініціативи уніатського єпископа К. Богачевського в США був створений спеціальний "комітет допомоги". Його керівником став єпископ А. Сенишин. Щоб підготувати умови для виїзду оунівських зайд за океан, до Європи було відряджено секретаря єпископа І. Стахіва. В уніатських церквах для матеріальної підтримки гітлерчуків у рясах і мазепинках регулярно збирали гроші.

Завдяки діяльності "комітету" в США одержали притулок понад 40 тисяч колишніх націоналістів, фашистських головорізів. їх, мовби на сміх, назвали "українськими скитальцями". При цьому головну роль у підготовці переїзду колишніх колабораціоністів до Західної півкулі відіграли спецслужби США, які у вчорашніх карателях й шпигунах перш за все вбачали резерв для проведення підривної антйрадянської діяльності.

Осівши в США та Канаді, колишні есесівці і бандити УПА почали створювати нові і поступово прибирати до рук існуючі буржуазно-націоналістичні організації. У США вони швидко збили бандерівську "Організацію охорони чотирьох свобід України", яку підтримало уніатське духовенство. Пізніше ця організація ввійшла до складу профашистського Українського конгресового комітету Америки (УККА), очолюваного колишнім співробітником американської військової розвідки Л. Добрянським. У Канаді бандерівці створюють свою диверсійно-терористичну Лігу визволення України (ЛВУ).

Поряд з цим у США і Канаді водночас виникає "Братство" вояків дивізії "Галичина". Щоб якось замаскувати, приховати від трудящих-емігрантів своє фашистське обличчя, "братство" есесівських недобитків невдовзі змінило вивіску і нарекло себе "Братство вояків 1-ї дивізії" міфічної "української національної армії" (УНА).

Один з верховодів дивізії СС "Галичина", визначаючи завдання "братства", недвозначно заявив: "Беру на себе обов’язок пригадати, що славне українське вояцтво 1-ї Української дивізії Української національної армії, яке зберігає себе для майбутнього в Братстві вояків 1-ї УД, з вірою очікує на можливість відновлення боротьби за Україну".

У Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто та деяких інших містах США і Канади бандерівці створюють "станиці вояків УПА". Безпосередню участь в їх роботі бере уніатське й автокефальне духовенство. З пишним гармидером уніати висвячували штандарти есесівського "братства" та бандитських "станиць", правили "торжественні бого-служби" на честь галасливих оунівських збіговиськ.

Антикомуністичну активність уніатського кліру за океаном підтримували реакційні кола. Належним чином її оцінили й у Ватікані. В Чікаго, Філадельфії, Стемфорді були створені нові єпархії уніатської церкви. У серпні 1948 року папа затверджує канадську митрополію української греко-католицької церкви. З благословення Пія XII уперше в історії уніатської церкви за межами України у сан митрополитів зведено М. Германюка (Торонто, Канада) і А. Сенишина (Філадельфія, США). У травні 1952 року у Вашінгтоні за рахунок коштів, виділених Ватіканом, було закінчено будівництво Української католицької семінарії імені святого Йосифа, слухачами якої стали вихованці молодіжних націоналістичних організацій, а викладачами — Р. Смаль-Стоцький, Ю. Старосольський та інші запеклі націоналісти. Будівництво семінарії обійшлося в 500 тисяч доларів.

Осівши в Америці, панотці-уніати з колишніх пособників фашистів і капеланів дивізії СС "Галичина" поступово зайняли керівні позиції також в українських католицьких організаціях, створених ще до другої світової війни. У США вони захопили керівництво Союзом українців-католиків "Провидіння", а в Канаді — "Братством українців-католиків" (БУК). Провідні пости в БУК перехопили есесівець В. Лаба, оунівський кат Р. Закревський, колишній капелан дивізії СС "Галичина" Р. Лободич і десяток інших уніатських "скитальців".

Про їх заслуги в минулому переконливо свідчать, зокрема, криваві справи "отця" Г. Поплавського. Пригрівши тепле місце у США, цей, з дозволу сказати, "душ-пастир" видає себе за "глибоко віруючу людину", "релігійного діяча", "політичного емігранта". Тим часом і сутана, і великий срібний хрест на грудях "отця" Григорія — це лише маска, якою прикривається вчорашній бандит і убивця, справжнє прізвище якого Крисевич. Очолювана ним банда закатувала Марію Кравчук, Григорія Чернецького, Пантелеймона й Олександра Будчаків, Степана Бойчука та інших селян. Таких прикладів багато.

Та як би не хитрували нині бандити та вбивці, їм не приховати своїх злочинів. Про мерзенні вчинки Крисевича-Поплавського та подібних до нього запроданців і душогубів довідаються і їх нинішні сусіди, і їх парафіяни. Довідаються — і проклянуть навіки.

Канадський публіцист Марко Терлиця слушно писав, що, опинившись за океаном, бандерівські пройдисвіти тільки й мріяли ще раз піти розбоєм на українські землі, як тоді, коли йшли разом з фашистами у гітлерівському батальйоні "Нахтігаль". Звертаючись до бандерівських різунів, буржуазно-націоналістичний журнал "На варті" закликав: "Пам’ятай, що, розсипавшись по всьому світу, ми не склали зброї, ми лише перейшли на дальні позиції, щоб передихнути від утоми, щоб переформуватися, перешикуватися до нового бою".

Не слід думати, що оунівських головорізів зустріли за океаном з розкритими обіймами. Трудящі маси, прогресивна громадськість США і Канади негативно поставилася до надання притулку колишнім колабораціоністам, які ще донедавна зі зброєю в руках воювали проти учасників антигітлерівської коаліції. Вовкулаками назвав бандерівських, мельниківських та інших злочинців канадський публіцист Джон Вір. У справах порятунку націоналістичних злочинців від справедливої кари шляхом надання їм притулку за океаном він справедливо вбачав "мобілізацію випробуваних антикомуністичних кадрів, які раніше служили нацистам" для розпалювання "холодної війни". Д. Вір відзначав, що, перебравшись до Канади, націоналісти з числа "переміщених осіб" невдовзі показали своє справжнє бандитське обличчя. Вони нападали на учасників прогресивних організацій українських емігрантів, з садистською жорстокістю били кожного, хто висловлював бажання повернутися на Україну, цікавився українською робітничою пресою. "Я був свідком, — писав публіцист, — як ці покидьки, наслідуючи гітлерівських штурмовиків, влаштовували напади на мітинги прихильників миру, підкладали вибухівку в приміщення робітничих зборів у Торонто і Едмонтоні, всіляко намагаючись повторити в Канаді те, що чинили в селах Західної України".

Оунівська мафія, для якої злочини і вбивства вже давно стали буденною роботою, знову бралася за ножі.

ЗБРОЄНОСЦІ "ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ"

Наприкінці 40-х і на початку 50-х років, коли хвилі антикомунізму й воєнного психозу поширювалися у США та інших країнах НАТО, буржуазно-націоналістичні й уніатські лідери, виконуючи вказівки своїх хазяїв з розвідувальних та ідеологічних служб імперіалістичних держав, брали активну участь у розв’язанні антикомуністичної істерії. У хід пускалися брутальні вигадки й наклепи, шантаж і залякування, моральний терор проти трудової української еміграції, яка й надалі зберігала почуття щирої любові й поваги до батьківщини своїх предків.

Захоплено зустріли оунівці й уніати висунутий у фултонській промові Черчілля міф про радянську "залізну завісу", його заклики до США та інших англомовних країн, народи яких він визначав як "сучасну панівну расу", "…негайно укласти воєнну угоду, координувати свої зусилля у воєнній галузі й повести християнську цивілізацію шляхом антикомуністичного хрестового походу". Панегіриками про Черчілля — "захисника свободи і демократії", про Черчілля — "друга і захисника політичних емігрантів" (тобто тих оунівців, уніатів та інших зрадників, які втекли на Захід в обозі фашистів) були заповнені всі націоналістичні газетки й журнали.

Неймовірний галас підняли запроданці, які пригрілися у Сполучених Штатах, після прийняття конгресом США безпрецедентного закону від 10 жовтня 1951 року "Про взаємне забезпечення безпеки". Він надавав право спецорганам США фінансувати ворожу антикомуністичну роботу "будь-яких відібраних осіб, які проживають у Радянському Союзі, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Албанії". Стаття 101-ша цього закону разом з поправкою до неї передбачала також виділення певних сум доларів особам, які втекли з соціалістичних країн, допомогу для їх об’єднання "в підрозділи збройних сил, які підтримують організацію Північноатлантичного договору, або для інших цілей, коли президент вирішить, що подібна допомога буде сприяти обороні Північноатлантичного договору і безпеці США".

"В роботі наших організацій на американському континенті,— писала буржуазно-націоналістична "Свобода", — необхідно ширше використовувати можливості, які надає нам закон "Про взаємне забезпечення безпеки". На його підставі США вирішили щороку надавати для визвольного руху поневолених совєтами народів допомогу у розмірі 100 мільйонів доларів". У відповідь на "піклування" американських правлячих кіл газетка закликала підвищити активність націоналістичних центрів у США, особливо УККА.

Роблячи ставку на розв’язання антикомуністичного "хрестового походу", українські буржуазні націоналісти й уніати голосно афішували свої симпатії до мілітаристських кіл США, всіляко підтримували їх агресивні дії. З особливою яскравістю це виявилося під час агресивної війни, яку американська вояччина вела проти корейського народу. "Американську інтервенцію в Кореї,— писала націоналістична газетка "Український голос" у липні 1950 року, — треба оцінювати як захист великим народом тих основ демократії у західному розумінні, на котрих, і виключно на котрих, може зростати і розвиватися цивілізація і культура людства і без яких не може бути повного і творчого життя людей і народів".

Буржуазно-націоналістичні верховоди в США, ФРН та інших країнах Заходу розраховували, що корейська війна викличе ланцюгову реакцію воєнних акцій імперіалістичних держав проти країн соціалізму і приведе до очікуваної ними "великої війни" проти світу соціалізму.

Ставленики монополій всіляко роздували мілітаристський психоз, розхвалювали "воєнну силу й мобільність" американської армії, до небес підносили командуючого американськими військами генерала Макартура, який, на їх думку, міг не тільки "стерти з лиця землі" Корейську Народно-Демократичну Республіку, а й забезпечити "повну поразку" комунізму на Сході. "Війна у Кореї,— з жалем писали уніатські богомоли з газети "Америка" в липні 1953 року, — могла б закінчитися воєнною перемогою, якби генералові Макартуру було дозволено продовжувати офензиву (наступ. — К. Д.) проти комуністів".

Злісну реакцію націоналістів викликали заклики окремих політичних діячів США до мирного врегулювання корейської війни. На сторінках буржуазно-націоналістичної преси їх поливали брудом, звинувачували у "зраді інтересів Америки", у "прислужництві Москві", інших смертних гріхах. Особливо нестямним захистом антикомуністичної експансії США відзначався колишній член "військової управи" по формуванню дивізії СС "Галичина", нинішній видавець та редактор есесівського журнальчика "Вісті комбатанта" І. Кедрин-Рудницький. Закликаючи боротися з прихильниками миру, з будь-якими проявами "американського ізоляціоналізму", котрі він називав "тяжкою недугою Америки", Кедрин-Рудницький у лютому 1952 року в газеті "Свобода" писав: "Треба пересилити прояви цієї хвороби і саму хворобу. І не сюсюкати до безмежності про мир, миролюбство, загальне роззброєння та тому подібні утопії, а виховувати американський народ (підкреслено Кедрин-Рудницьким. — А. Д.) в переконанні необхідності знищити першоджерело комунізму — червону Москву".

До речі, оунівські ватажки в США не лише завзято агітували за продовження війни в Кореї "до переможного кінця", а, починаючи з 1951 року, за вказівкою американських спецслужб активно вербували "добровольців" в армію Макартура. При цьому за домовленістю з Пентагоном за кожного "добровольця", який мав досвід "бойових операцій" (а фактично — за кожного колишнього головоріза з банд УПА або фашистських поліцайлегіонів), лідери так званого ЗП УГВР через "панотця" І. Гриньоха та колишнього абверівця В. Стахова повинні були одержати по 200 доларів. Немало учасників націоналістичних організацій, а також обдурених ними молодих емігрантів з числа українців-громадян США були зараховані, таким чином, в американську армію і стали учасниками авантюри Пентагону в Кореї.

Одночасно велася військово-диверсійна підготовка оунівських кадрів у Західній Європі. Влітку 1952 року Пентагон прийняв рішення про вербування українських націоналістів до бригади парашутистів, що формувалася на території ФРН і згодом увійшла до складу військ спеціального призначення армії США, які дістали назву "зелених беретів". Сформовані частини так званої 10-ї групи спецпризначення були розквартировані в місті Бад-Тельце поблизу Мюнхена. Передбачалося, що на випадок збройного нападу на СРСР оунівські головорізи, які добре знають "місцеві умови", закидатимуться на Україну разом з американськими диверсантами для проведення підривної діяльності й організації бандитсько-терористичних груп.

В обстановці антикомуністичного психозу, який розпалювали ФБР і ЦРУ, коли так зване "полювання на відьом" з благословення президента Трумена досягло нечуваних розмірів, бандерівці й собі посилили цькування українських прогресивних організацій, строчили довжелезні доноси на емігрантів, запідозрених у симпатіях до СРСР, з усіх сил роздмухували шпигуноманію. У США вони тероризували членів Ліги американських українців. У Канаді здійснювали злочинні напади на членів Товариства об’єднаних українських канадців (ТОУК).

Мракобіси з буржуазно-націоналістичних організацій у США підносили на щит таких запеклих реакціонерів, як Джозеф Маккарті, Джордж Кеннан, Джон Даллес, пропагували "актуальність і необхідність широкої чистки" державних та громадських установ, яку наприкінці 40-х і на початку 50-х років Комісія по розслідуванню антиамериканської діяльності проводила з інквізиторською старанністю. Голова цієї комісії сенатор Д. Маккарті став справжнім кумиром уніатсько-націоналістичної преси.

Вихваляючи його за "твердість" щодо комуністів, жовто-блакитні борзописці солідаризувалися не лише з вкрай реакційним "внутрішнім курсом" та інспірованими судовими процесами над інакомислячими в США, а й повністю підтримували його заклики до посилення конфронтації з Радянським Союзом, до створення умов для "звільнення" (точніше для поневолення) народів соціалістичних країн. "Ми не можемо радіти миру і стабілізації на планеті", — з піднесенням цитувала в серпні 1953 року уніатська "Америка" слова Маккарті, який грубо вимагав нав’язати свою волю "народам Сходу".

Українські прогресивні організації США і Канади, патріотично настроєні емігранти разом з робітничим класом, прогресивними діячами цих країн сміливо виступали проти злісних антикомуністичних нападок імперіалістичної реакції та її пахолків — оунівців, активно протидіяли їх спробам на каламутній хвилі маккартизму вчинити розправу над борцями за мир і справжню демократію. "Чому ж цей злісний боляк (йдеться про маккартизм. — К. Д.), ця неофашистська потвора так подобається націоналістичним недобиткам? — писала нью-йоркська прогресивна газета "Українські щоденні вісті" 16 травня

1954 року. — Адже ще недавно вони присягалися, що ніколи не любили фашизму, що, мовляв, Гітлерові вислуговувалися "з примусу", що вони завжди були "демократами". Ці темні типи ненавиділи і ненавидять демократів. Вони тільки хотіли замаскувати своє темне минуле. Але вистачало, щоб появилася фашистська потвора-маккартизм, як вони повітали її з відкритими раменами".

Усупереч репресіям маккартистів, усупереч бандитським нападам і загрозам оунівських "ультра", трудящі-емігранти наполегливо викривали буржуазно-націоналістичних зброєносців "холодної війни", перед широкою громадськістю розкривали їх справжнє фашистське нутро.

Буржуазно-націоналістичні угруповання на Заході з неприхованою радістю сприйняли звістку про американську агресію у В’єтнамі. Вони сподівалися, що в’єтнамська авантюра Пентагону рано чи пізно переросте у нову світову війну, яка дасть можливість відчайдушним поліцаям та есесівцям цього разу вже з американськими танками повернутися на Україну і знову взятися за свої чорні справи. "Коли дехто відважуєтся порівняти поступовання американців у В’єтнамі із злочинами нацистів на сході Європи, то це свідомазлоба, наклеп, навіть злочин", — по-фарисейському твердили старі прихильники свастики з газети "Християнський голос". Забувши про канонічне "не убий", уніати закликали мілітаристські кола не зважати на масові протести проти війни у Сполучених Штатах і провадити далі бойові операції, щоб "осягнути перемогу над ворогом".

Цікава деталь: у рядах "джі-ай" у в’єтнамських джунглях служило багато синків оунівських зрадників, які затаврували себе вірною службою нацистам. З великою помпою уніатсько-націоналістична преса повідомила, зокрема, про "подвиги" синків редактора фашистсько-оунівської газетки "Голос" Б. Кравціва, колабораціоніста М. Степаненка та інших спадкоємців чорної справи своїх батьків, удостоєних високих "військових нагород" за участь у війні проти жінок і дітей волелюбного В’єтнаму.

Оунівські та реакційні церковні угруповання в США не обмежувалися вихвалянням агресивних дій Пентагону у В’єтнамі. Вони організували бучну кампанію по вербуванню емігрантської молоді українського походження до армії США, надсилали "волонтерам" посилки, в які разом з харчами вкладали жовто-блакитні стрічки та розмальовані тризуби й хрестики. Націоналістичні організації й церковні братства надсилали своїм вихованцям сотні листів, намагалися підтримувати їх моральний дух, закликали "мужньо боротися з комунізмом".

Лише до диверсійно-терористичних підрозділів американської армії — "зелених беретів" — з допомогою буржуазно-націоналістичних ватажків було рекрутовано понад дві тисячі американців українського походження. Однак якогось впливу на хід війни у В’єтнамі вони, певна річ, не мали та й не могли мати. І саме це виводило оунівців з рівноваги. Виявляючи невдоволення станом "бойових дій" у Південному В’єтнамі, бандерівський "міні-фюрер" Стецько закликав своїх американських хазяїв розв’язати атомну війну. "Лише слабодухі, які втратили віру в бога, — патякав він, — лише політики-емпірики, що рахують своїх виборців, бояться атомної війни".

Тим часом бандерівських отаманів, які вимагали якнайшвидшого постачання у В’єтнам "гарматного м’яса" з числа української емігрантської молоді, чекали не лише нагороди й подяки. У ході в’єтнамської авантюри знайшли свою загибель члени націоналістичних угруповань в США М. Мельник, М. Дідурик, М. Заєць, М. Несвячений, Ю. Ліщинський та чимало інших ошуканих оунівцями молодих людей, які служили у "джі-ай". "Вдячний господові, що дочекався різдва, — писав батькам до Сполучених Штатів рядовий американської армії А. Дурбак. — Багато з тих, що приїхали зі мною до В’єтнаму, не дочекалися різдва. Або загинули, або стали каліками".

Дурбак не випадково згадував бога. Адже в день вступу до війська кожному американському солдатові вручали біблію й молитовник, який починався словами: "Люби бога й військову службу". В ньому є "конче потрібні" воякам "Молитва перед боєм", "Молитва про дарування смерті" тощо. Ідейною та психологічною обробкою американських солдатів займалися капелани збройних сил США^[42], чиє головне завдання під час інтервенції у В’єтнамі полягало в тому, щоб переконати солдатів, ніби та жорстока агресія "виправдана самим богом".

Як тут не згадати капеланів гітлерівського вермахту і кривавих підрозділів СС, як не згадати освячену ними фашистську солдатню, на пряжках якої поруч із фашистською свастикою було вибито блюзнірське: "Бог з нами!" Адже капелани дивізії СС "Галичина", батальйону "Нахтігаль" та заплямованих кров’ю в’єтнамських дітей "зелених беретів" чинили одну і ту ж чорну справу — ім’ям бога благословляли свою, озброєну до зубів "паству" на криваві злочини проти мирного населення, намагалися довести "богоугодність" агресії і розбою, відпускали гріхи гвалтівникам і вбивцям.

Але ні капелани, ні найманці з числа зрадників не могли помітно вплинути на воєнні дії. Самовідданість і героїзм трудящих В’єтнаму, рішуча підтримка справедливої боротьби Радянським Союзом, іншими країнами соціалізму, прогресивною громадськістю світу призвели американських агресорів до ганебної поразки, забезпечили історичну перемогу в’єтнамського народу.

Разом з імперіалістичною реакцією українські націоналісти захоплено вітали контрреволюційний переворот у Чілі. Відразу ж після заколоту й злочинного вбивства президента Сальвадора Альєнде оунівська камарилья, проголосивши чілійських нацистів своїми "союзниками по боротьбі з комунізмом", вітала масові розстріли прогресивних діячів і встановлення в країні військово-фашистської диктатури. "Чілійське військо, — захоплено писала буржуазно-націоналістична газетка "Канадійський фармер" наступного дня після кривавих подій у Сантьяго, — заслуговує на щирий салют". Інша канадська рептилька "Новий шлях" 13 жовтня 1973 року опублікувала статейку під заголовком "Очищують Чілі", де з радістю повідомлялося, що солдати Піночета "провели обшуки в усіх будинках столиці… і спалили велику кількість марксистських книжок і брошур".

У своїх панегіриках змовникам і вбивцям уніатсько-бандерівська преса договорилася до того, що проголосила Піночета і його катів "захисниками християнства, цивілізації і християнської культури". Більше того, виходячи з власного досвіду, колишні прислужники Гіммлера заходилися давати "поради і рекомендації" чілійським гестапівцям, які перебувають, так би мовити, "при ділі". Наприклад, бандерівці на сторінках свого "офіціозу" "Шлях перемоги" у грудні 1973 року радили однодумцям з Сантьяго "не звертати уваги" на світову громадську думку і прискорити фізичну розправу над Луїсом Корва-ланом та іншими керівниками Комуністичної партії Чілі. При цьому вони грубо натякали, що чілійські верховоди могли б, не чекаючи суду над заарештованими комуністами, "без найменшого розголосу скрутити їм в’язи".

Наприкінці 1974 року верховоди ЗЧ ОУН встановили безпосередній зв’язок з чілійськими фашистами. Для зустрічі з ватажками хунти в Сантьяго вони відрядили "делегацію" бандерівського Українського головного представництва в Аргентіні. Трохи пізніше вже в ранзі "офіційного представника" ЗЧ ОУН і АБН туди їздила дружина Я. Стецька — скандально відома С. Стецько.

Проте спроби міжнародної реакції та її жалюгідних підспівувачів з ОУН підтримати зграю Піночета провалилися. Жахливі злочини фашистської хунти, її вірність імперіалістичним монополіям, продажність, політична і моральна деградація чілійських нацистів призвели до всенародної боротьби трудящих Чілі троти кривавого режиму, викликали широку хвилю протестів трудящих усього світу. Опинившись біля ганебного стовпа історії, чілійські фашисти стоять на порозі неминучого краху. Ті ж, хто підтримував чи підтримує Піночета та його спільників, ще раз показали своє справжнє фашистське обличчя.

НА ШПИГУНСЬКІЙ СЛУЖБІ

Знайшовши притулок у США, Канаді, ФРН та інших капіталістичних країнах, українські буржуазні націоналісти і клерикали були і залишаються жалюгідними наймитами ЦРУ та інших реакційних центрів світового імперіалізму. Нагадаємо лише деякі "віхи" шпигунської діяльності найманців плаща і кинджала із зарубіжних ОУН.

1952 року правлячі кола США проголосили горезвісну доктрину "визволення поневолених народів", яка передбачала активізацію розвідувально-підривної діяльності проти соціалістичних держав, поступове розпалювання "психологічної війни", проведення інших провокаційних антикомуністичних акцій. У статті "Таємна війна", опублікованій у газеті "Уолл-стріт джорнал", цинічно стверджувалося, що найбрудніші операції такого роду "здійснюватимуться агентурою неамериканського походження, зобов’язаною, однак, підкорятися суворій американській дисципліні. А в разі викриття цих агентів американський уряд категорично їх зречеться".

До практичного здійснення цих акцій залучалися колишні прислужники гітлерівців — поліцаї, власовці, інша наволоч, зрадники і перебіжчики з Польщі, Чехословаччини, Угорщини та інших соціалістичних держав. Особливу ставку підривні центри Заходу зробили на свою буржуазно-націоналістичну челядь з оунівців. Закинутий на територію СРСР колишній член проводу ОУН-бандерівців М. Матвієйко писав, що американська і англійська шпигунські служби відразу ж після закінчення війни почали залучати українських буржуазних націоналістів до створення в нашій країні розгалуженої мережі шпигунів, диверсантів і терористів. Основою "політичної" діяльності оунівських ватажків — Бандери, Стецька, Лебідя, Гриньоха став шпіонаж проти країн соціалізму, а головним джерелом одержання грошей — фонди розвідок імперіалістичних держав і насамперед США.

За гроші підривних центрів ватажки буржуазно-нанаціоналістичних організацій постачали англійську і американську розвідки інформацією про Радянський Союз, поставляли їм кадри шпигунів і убивць, брали участь у проведенні антирадянських пропагандистських кампаній. При цьому політичні пройдисвіти і авантюристи з ОУН не гребували нічим. Шпигунська інформація з політичних, економічних і військових питань, як згадував Матвієйко, продавалася ними за долари і за будь-яку іншу валюту на міжнародній шпигунській біржі, де панує закон: хто дав більше, той і є власником товару.

У 1951–1952 роках ЦРУ і англійська розвідка створили на тихих вулицях невеликих західнонімецьких міст Міттенвальд, Бад-Роттенфельд, Кауфбейрен, Обербейрен; Оберамергау шпигунсько-диверсійні школи для підготовки агентів-парашутистів з числа українських буржуазних націоналістів. Керівниками і викладачами цих шкіл стали кадрові офіцери західних розвідок, а добором та ідеологічною підготовкою шпигунів займалися ватажки націоналістичних центрів.

Для комплектування шпигунських шкіл оунівські та уніатські лідери, по суті, продавали іноземним розвідкам молодих емігрантів, у багатьох випадках доведених до морального і фізичного спустошення через безробіття і злиденне існування.

З найманців готували професійних убивць: їх учили стріляти з автоматів з спеціальними глушителями, висаджувати в повітря мости і тунелі, збирати шпигунські відомості. Водночас їх навчали радіо- і фотосправі, шифруванню текстів, вони проходили посилений курс фізичної і парашутної підготовки. Кожна з груп одержувала конкретні шпигунсько-диверсійні завдання^[43]. Іноземних розвідників цікавили дані про дислокацію військових аеродромів і частин ППО, систему охорони державного кордону і оборонних підприємств, відомості про пропускну спроможність залізниць і морських портів. Як свідчив агент ЦРУ Ю. Стеф’юк, який пройшов повний курс шпигунських "наук" у розвідшколі у Кауфбейрені, йому доручили збирати відомості про радарні установки, інші об’єкти протиповітряної оборони в Карпатах, дані про військові підрозділи, дислоковані у західних областях України, добирати відповідні майданчики, на які американці "в разі потреби або у випадку війни могли б скидати свої військові десанти чи зброю".

Серед тих, хто добирав і готував шпигунські "кадри" ЦРУ з числа націоналістів, було й кілька уніатських святенників. Особливо ж виділявся колишній капелан "Нахтігалю" І. Гриньох. Штатний агент абверу під кличкою "Прістер", нагороджений нацистами "залізним хрестом" Гриньох брав активну участь у кривавих злочинах цього диверсійного батальйону, а також у масових убивствах радянських людей, вчинених бандами УПА. Перед завершенням війни абверівське начальство довірило Гриньохові закидати фашистських шпигунів і диверсантів у тил радянських військ.

Закінчилася війна, і Гриньох при допомозі своїх друзів у Ватікані найнявся на службу до американської розвідки. Як агент ЦРУ, Гриньох роз’їжджав по містах Західної Німеччини, Франції, Італії, де вишукував серед емігрантів потрібних американській розвідці людей, займався збором і обробкою шпигунської інформації, виступав перед віруючими з антирадянськими проповідями. З літа 1950 року безпосереднім керівником Гриньоха став офіцер американської розвідки Блек, який і залучив його до роботи в розвідшколі.

Характеризуючи свого духовного наставника, один із викритих агентів ЦРУ, який навчався в "отця" Івана, свідчив: "Здавалося б, священик — людина тиха і безневинна. А насправді — головна його мета — шпигунство… Понад усе Гриньох боявся втратити своїх нових хазяїв з американської розвідки, яким продався сам і яким продав нас".

Співробітничаючи з новими хазяями, авантюрист у рясі, як і в дні своєї бурхливої молодості, набив руку на різних єзуїтських провокаціях. Про одну з них і розповів Ю. Стеф’юк. 13 серпня 1952 року перед посадкою на літак американських ВПС, який повинен був скинути американських лазутчиків у Карпатах, Гриньох вручив Стеф’юку видруковане на друкарській машинці "звернення" до президента США, яке той повинен передати по радії від імені… начебто існуючого на Україні націоналістичного підпілля. Під фальшивкою стояв підпис: "Від імені ОУН на українських землях член проводу Петро Полтава".

Звичайно, нині Гриньох понад усе хотів би, щоб зарубіжні українці не згадували його брудного минулого. Саме тому він, найближчий послідовник кардинала Й. Сліпого, один з головних "ідеологів" УКЦ, прагне висунути на перший план свої "заслуги перед церквою", свій "внесок у науку богослів’я". Але щоб не торочив про "любов до ближнього" колишній фашистський капелан, йому не вдасться змити сліди своїх злочинів. Зловісна діяльність Гриньоха, який виступає в одній антирадянській запряжці з Сліпим та іншими сановниками уніатської церкви, ще й ще раз викриває профашистську буржуазно-націоналістичну суть зарубіжної УКЦ, уособлює її злочинний зв’язок з найчорнішими силами імперіалістичної реакції.

На ЦРУ та подібні шпигунські служби імперіалістичних держав працювали й інші отці-богомоли. "Служителем п’яти панів" називали українські емігранти у Парижі ще одного хрестоносного шпигуна, агента кількох іноземних розвідок М. Коржана — сина куркуля з села Закомар’я, що на Львівщині. Старанний учень уніатів, вихованець Львівської духовної семінарії, який після війни переметнувся у лави автокефальної православної церкви і був висвячений у сан священика фашистським колабораціоністом архієпископом Палладієм, Коржан здобув славу хамелеона, ладного служити самому сатані, аби той платив готівкою.

Старий націоналіст, член так званої крайової екзекутиви ОУН в Західній Україні ще з тридцятих років, Коржан, як і його шефи з ОУН-бандерівців, починав шпигунську службу в абвері, де був відомий під псевдом "Фабер". Як резидент другого відділу німецької військової розвідки у розташованих поблизу радянсько-німецького кордону містах Саноці і Радимно (Польща), він напередодні Великої Вітчизняної війни разом з своїм безпосереднім шефом майором Вайнером готував і перекидав на територію СРСР диверсантів з числа оунівців, за допомогою спеціально навчених емісарів налагоджував таємний зв’язок з націоналістичними бандами, які залишилися на території західних областей України, добирав "кадри" для розвідувальних шкіл абверу. Одночасно Коржан брав участь у допитах націоналістів, куркулів, кримінальних злочинців, які після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною втекли на територію окупованої німцями Польщі і підбирав з них потрібних розвідці людей.

Полонений наприкінці війни член абверкоманди 202-6 Альфонс Паулюс писав, що оунівців, підібраних "Фабером", посилали "в учбові табори (створені німецькою військовою розвідкою. — К. Д.) у Криниці, Дуклі, Барвінську, Кам’янці…". А різного роду набрід, так звані "біженці" проходили спеціальні чотиритижневі курси в Аленцзее (Бранденбург), після чого абверівці засилали їх у радянський тил.

Вайнер добре платив за послуги спритному агенту і навіть допоміг йому одержати посвідчення фольксдойча, тобто особи німецького походження. Це давало Змогу Коржану одержувати у магазинах для німців кращі промислові та продовольчі товари, мати свою автомашину, тримати служницю. Як фольксдойч, Коржан проживав під прізвищем Лоренца Форкгайма.

У 1940 році Коржан ("Фабер") почав працювати у створеній гітлерівцями поліції, продовжуючи в той же час співробітництво з абвером. Пограбування, вбивства, знущання з людей стали його професією.

У 1960 році кілька віруючих — вихідців з Савойського та Перемишльського повітів, які опинилися після війни у Франції, звернулися до архієпископа Палладія з проханням розслідувати злочини Коржана під час служби у німців і позбавити його сану священика. Та Палладій і його наближені, які самі заплямували себе службою у гітлерівських окупантів, взяли Коржана під захист. Більше того, "за заслуги перед автокефальною церквою" поліцай у рясі був іменований митрофорним протоієреєм і представником Палладія в країнах Західної Європи.

Однак ця метаморфоза не означала, що Коржан облишив ремесло шпигуна і диверсанта і служінням господові вирішив замолити свої криваві гріхи. Колишній член ОУН Ф. Бідник, який після багаторічного перебування у Франції в 1971 році повернувся на Батьківщину, розповідав: "Тепер він (Коржан) узяв, так би мовити, "на озброєння" ще й хрест і слово боже. Коротше кажучи, це — бандит серед священиків і священик серед бандитів. Одним словом, американська розвідка має нині свою людину також в українській православній церкві".

Проживаючи в Мюнхені, а потім у Парижі, Коржан підтримував постійний контакт з американською розвідкою і одночасно не поривав зв’язку з бандерівською СБ, зокрема з її главарем І. Кашубою. Разом з друзями по чарці (а пиятика та амурні справи завжди були своєрідним хоббі "смиренного" батюшки), він збирав, а іноді просто вигадував "відомості" про становище на Україні і продавав їх американцям. Коржан активно займався вербуванням емігрантської молоді у розвідувальні школи, досить успішно виконував завдання своїх хазяїв. Як завзятий прихильник терористичних методів боротьби проти Радянської держави благочестивий абверівець саме в цьому напрямку проводив попередню обробку кандидатів в агенти.

Легке життя, постійне відвідування ресторанів і нічних кабаре вимагали, звичайно, немалих грошей. І "служитель п’яти панів" налагоджує, зв’язки з французькою поліцією. Афери з грішми, інтриги, провокації і шпигунство, стеження за своїми-таки однодумцями, пиятика та моральний розклад — такими були будні і свята митрофорного протоієрея у Парижі.

Ще один штрих до характеристики пройдисвіта у рясі — це відсутність політичних та моральних принципів, продажність, намагання збагатитися за допомогою будь-яких засобів. Заради цього він виголошував проповіді, відправляв панахиди, хвалебні служби учорашнім бандитам та есесівцям. Не моргнувши оком, Коржан робив немало "клятвених запевнень" про свою готовність "вірою і правдою" служити то кардиналові Сліпому, то митрополитові Скрипнику, а то й царгородському патріархові.

Та кому б не служив авантюрист з хрестом на шиї, якими б солодкуватими словами не прикривав своїх нечестивих справ, він завжди залишався людиноненависником і шахраєм, найманцем найгіршого гатунку, безсоромним причепою, який спритно використовує релігійні почуття віруючих в інтересах своїх хазяїв.

ПІДРУЧНІ ПАЛІЇВ ВІЙНИ

АТОМНІ МАНІЯКИ

Намагаючись вислужитися перед своїми хазяями з імперіалістичних розвідувальних та ідеологічних служб, проводирі буржуазно-націоналістичних організацій не шкодують зусиль для отруєння міжнародної атмосфери, посилення міжнародної напруженості. Пов’язуючи плани бандерівських лідерчуків з політикою найбільш екстремістських кіл західних держав і пекінських гегемоністів, журнал "Український самостійник" відверто писав, що у націоналістичному середовищі "декламують про власні сили, а поскільки власних сил немає, то насправді розраховують на війну, тобто інтервенцію якоїсь чужої сили: давніше Варшаву, пізніше Берлін, далі Вашінгтон, останнім часом Пекін (маються на увазі буржуазна Польща, фашистська Німеччина, імперіалісти США, маоїстська верхівка КНР. — К. Д.)". Проповіді культу війни і насильства лунають поряд із закликами знищити соціалістичну систему, стерти з лиця землі антиімперіалістичний визвольний фронт.

Навіть сама згадка про мирне співіснування викликає в оунівських ультра приступи лютої ненависті. "Ми проти всяких "конференцій безпеки". Ми проти так званого відпруження (пом’якшення міжнародного становища. — К. Д.), яке пропонують різні вожді офіційного світу", — одверто заявляють главарі зарубіжних ОУН. Вони шалено нападають на кожного, хто виступає за розрядку міжнародної напруженості, поширюють різноманітні наклепи і провокації щодо мирного зовнішньополітичного курсу СРСР.

Здавна перебуваючи в конфлікті з сучасністю, націоналісти охоче прислужуються імперіалістичним силам у справі пропаганди дальшої мілітаризації економіки та гонки озброєнь. Відробляючи подачки міжнародного капіталу й мілітаристських сил, вони проповідують злісний антикомунізм, підбурюють правлячі кола Заходу до розв’язання атомної війни.

Ставка на війну проти СРСР та інших країн соціалістичної співдружності, на застосування "альянтами" термоядерної зброї — найхарактерніша риса людиноненависницької ідеології та політики емігрантського українського буржуазного націоналізму. Пройняті патологічною ненавистю до Батьківщини Жовтня, до Радянської України, бандерівські виродки дійшли до того, що почали відкрито обговорювати питання про застосування атомної зброї проти нашої країни. Ватажок ЗЧ ОУН Стецько, формулюючи свою "визвольну концепцію" під час поїздки по Австралії, у виступі перед купкою недобитих бандитів і есесівців цинічно просторікував про те, що "атомна війна не така страшна для України", бо вистачить лише кілька бомб, щоб "покінчити з комуністами".

Після такої "відвертості" вигодованець абверу безапеляційно заявив, що знищення кількох мільйонів чоловік не така вже й "велика ціна" за самостійницькі ідеали. "І нехай навіть вигине вся комуністична Україна, — розпатякував Стецько, — то це також не дуже страшно, бо… нові кадри прийдуть з Торонто, Лондона, Мадріда".

Вважаючи атомну війну одним з найефективніших засобів боротьби з світом соціалізму, маніяки з бандерівського журнальчика у лютому 1972 року радили урядам імперіалістичних держав "скинути водневу бомбу на Москву, щоб стерти її з лиця землі". Істеричні заклики до розв’язання війни та проведення роботи по підриву військового потенціалу армій Варшавського Договору лунають раз у раз на збіговиськах так званої Європейської ради свободи (ЄРС), ватажками якої є такі одіозні тіні минулого, як колишній керівник кривавого "Нахтігалю" Т. Оберлендер, гітлерівський каратель з Білорусії Д. Космович, хорватський націоналіст А. Боніфачич, а також Я. Стецько та інші політичні мерці.

Подібні заклики пролунали й на збіговиськах Всесвітньої антикомуністичної ліги (ВАКЛ), що проходили в Сеулі та на Тайвані. Ліга, народжена в розпалі "холодної війни", з легкої руки таких "китів" антикомунізму, як Джон Фостер Даллес і Лі Син Ман, зібрала під свої штандарти фашистів і чорносотенців з усього світу й ось уже близько чверті віку отруює міжнародну атмосферу. Серед заводіїв цього зловісного конгломерату найманців монополій, серед усіх отих екс-королів, міністрів і генералів з Східної Європи, Азії й Латинської Америки, серед професійних "радянологів" і шпигунів "почесне місце" посідають ватажки ОУН та АБН.

З маячними пропозиціями про посилення "визвольної боротьби" проти Радянської України виступили на IX "конференції" ВАКЛ у Сеулі в травні 1976 року Л. Добрянський та Я. Стецько. Як хвалькувато писав бандерівський журнал "Визвольний шлях", "делегація" українських націоналістів на цьому шабаші політичних гангстерів і карних злочинців "була одною з найсильніших" і нараховувала аж "вісім національних діячів". У прийнятій "резолюції" найманці реакції заявили, що вони "не визнають договір Хельсінкської конференції" і вимагають від урядів країн Заходу "припинити економічні взаємини" з Радянським Союзом та іншими соціалістичними державами. Підручні паліїв війни, за словами бандерівських пропагандистів, "відвідали й небезпечну (бач, які сміливці! — К. Д.) демілітаризовану зону між Північною та Південною Кореєю, де у повному озброєнні та постійній готовності розташована залога вільних (!?) корейців".

Під час перебування в Південній Кореї сеульські маріонетки радо приймали оунівських зайд, що зібралися на "конференцію" ВАКЛ, і навіть показали їм тунель, яким "можна провести тисячі вояків протягом однієї ночі" в… Північну Корею. При цьому Добрянський так зацікавився тим тунелем, що "перейшов ним цілу милю".

Слушно відзначала прогресивна українська газета "Громадський голос" у травні 1976 року, що Добрянському та іншим найманцям паліїв війни із зібраної в Сеулі різношерстної зграї колишніх крізь південно-корейську лазівку "при добрій фантазії" було вже, мабуть, видно Владивосток. Додамо тільки одне: панам добрянським, стецькам та іже з ними сеульськими, пентагонівськими чи натовськими "тунелями" не пробратися ані до Владивостока, ані до Києва, ані до інших радянських міст.

Не менш "войовничим" був черговий балаган ВАКЛ у квітні 1977 року в Тайбеї. Його "ушанували своєю присутністю" такі одіозні тіні минулого, як австрійський князь Отто фон Габсбург, болгарський фашист К. Дреников, один із ватажків хорватських усташів С. Пшеничник та інші подібні до них зрадники й провокатори. Про характер і цілі цього сонмища контрреволюціонерів можна судити вже по тому, що на його адресу надійшли "привітання" від чілійського диктатора Піночета, ката парагвайського народу Стресснера та інших душителів свободи й прогресу.

І знов, уже вкотре, купка політичних банкротів обкидала брудом політику міжнародної розрядки, розповсюджувала набридлі байки про "радянську загрозу" та "порушення прав людини" в країнах соціалізму, вимагала від імперіалістичних кіл якнайшвидше "відмовитися від дальшого детанту" й перейти нарешті до "політики визволення" народів соціалістичних держав, тобто до конфронтації та воєнних авантюр проти світу соціалізму.

У нагнітанні мілітаристського психозу не відстають від своєї оунівської пастви й лідери закордонної УКЦ. Уніатська преса з номера в номер друкує статті й "реферати" про необхідність повернення до "твердого курсу" щодо СРСР, закликає до посилення гонки озброєнь та мілітаризації економіки Заходу. Відстоюючи інтереси імперіалістичної реакції, уніатська ієрархія в США часто-густо виступає не тільки в ролі войовничого поборника "холодної війни", а й пнеться у підручні Пентагону. Вона вимагає, наприклад, збільшити виробництво найновіших бомбардувальників, оснащених атомною зброєю, а також сучасних винищувачів Ф-14 та Ф-15, розвідувальних літаків СР-71, виступає за "підвищення" військового бюджету. "Радянський уряд побоюється більше кружляючих ракет, — провокувала в липні 1977 року уніатська газета "Америка" в редакційній статейці, присвяченій переговорам про обмеження стратегічних озброєнь, — проти яких немає ще готової оборонної системи…". Нічого не скажеш — "актуальна" тема для релігійної газети!

Облудна теза про "радянську воєнну загрозу" не сходить із сторінок "Християнського голосу". Розпалювання мілітаристських пристрастей, фарисейські застереження про "небезпеку", яка начебто загрожує Західній Європі, роздмухування шпигуноманії стали постійними турботами мюнхенських уніатів. У кожному номері їх орган публікує статті таких запеклих антикомуністів, як Ф. Кордуба, Г. Іваненко, в яких навіть слова "розрядка", "роззброєння", "міжнародне співробітництво" викликають шалену лють.

"Народи не вивчають досвідів історії (?!), — з відвертим презирством до всього прогресивного людства писав у жовтні 1977 року в газеті "Християнський голос" один із сучасних апологетів українського буржуазного націоналізму Ф. Кордуба, — тому вони захоплюються магічним словом "роззброєння". Вихованець уніатів вихваляє до небес ядерний потенціал США і рекомендує американським правлячим колам й надалі збільшувати воєнні арсенали. Разом з тим Кордуба злісно нападає на "прихильників з СРСР", яких, за його словами, "на Заході є багато" та які "під час демонстрацій вимагають ядерного роззброєння, особливо ЗСА" (США — К. Д.).

Уніатсько-націоналістичні підспівувачі паліїв нової світової війни люблять поговорити й про "свій внесок" у зміцнення воєнного потенціалу США. Так, у лютому 1978 року та ж "Америка" на першій сторінці надрукувала статтю, де всіляко вихваляла американців українського походження — генерала С. Яскілку та полковника М. Кравціва. Газетка, зокрема, розбовкала, що Яскілка — заступник командуючого американською морською піхотою — на запрошення оунівських лідерчуків із Детройта в січні 1978 року прибув на збіговисько націоналістів і виступив з промовою. Бажаючи, очевидно, перекинути місток між "національно свідомим" американським генералом і старими гітлерівськими найманцями з числа оунівців, газетка багатозначно повідомила, що на аеродромі в Детройті Яскілку зустрічала група колишніх есесівців, котрі віддали генералові "почесть військовим салютом".

Тут же газета рекламує полковника М. Кравціва — сина редактора фашистської газетки. Отці-уніати особливо захоплювалися тим, що учасника агресивної війни у В’єтнамі Кравціва було призначено одним з керівників "головного штабу для бойової стратегії", і він тепер займається розробкою "тактичних планів" армії США та інших країн НАТО. Закінчується статейка досить прозорим висновком: "Серед наших людей військове знання не занепало".

Не злічити заяв і статей колишніх есесівців, поліцаїв та їх духовних наставників-уніатів, де вони здіймають лемент проти міжнародної розрядки. Не утруднюючи себе вибором аргументів, писаки кидають отруйні стріли проти переговорів про скорочення озброєнь, обстоюють "ефективне нарощування" зброї в Західній Європі, особливо на території ФРН, котра, як провокаційно залякувала "Америка", може бути захоплена "протягом декількох днів" радянськими дивізіями "аж до берегів Рейну".

В унісон з пропагандистською машиною монополій уніатсько-націоналістична преса зчинила справжній галас з приводу швидкого виробництва нейтронної зброї та оснащення нею армій країн НАТО. Нейтронна бомба оцінюється оунівцями й уніатами як панацея від усіх лих. Вона, мовляв, не завдасть шкоди "матеріальним та історичним цінностям, в тому числі церковним храмам", а головне — допоможе "ефективно стримати" міфічний "ривок радянських танкових армій" до Ла-Маншу.

Один з уніатських паліїв, якийсь Ф. Рафальський, у вересні 1977 року писав, що нейтронна бомба є "ідеальною зброєю" для боротьби з "радянськими танковими з’єднаннями", і, підштовхуючи американську вояччину до дальших провокацій проти соціалістичних країн, запропонував розмістити нейтронні боєголовки "на терені Німеччини (Західної), і то якнайближче до кордонів… але тільки за умови, що нейтронна бомба буде вжита на кордонах та поза ними, але не на (західно) німецькій території".

Другий націоналістичний "стратег" з журнальчика "Вісті комбатанта" у жовтні 1977 року з неприхованим цинізмом писав, що нейтронні бомби "невідхильно й безпощадно винищуватимуть всі живі істоти, зате залишать непошкодженими мертві предмети, як будівлі, мости, віадуки і т. п.". Далі уцілілий послідовник Гіммлера, який підписав свій пасквіль ініціалами І. К., переходить до оцінки атомного бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі американською авіацією, по-блюзнірському називаючи цей акт варварства та вандалізму "історичною подією". Атомного маніяка не бентежить загибель сотень тисяч мирних жителів. Навпаки, він люто нападає на прогресивних діячів, які засуджують цю жахливу людиноненависницьку акцію. З особливою несамовитістю накидається він на "ліберальні й пацифістичні кола" Заходу, котрі, за його словами, "використали роковини трагедії Гірошіми (Хіросіми. — К. Д.) для натаврування Америки за її рішення продукувати нову нейтронну бомбу".

І. К. — не поодинокий проповідник атомної смерті. За виробництво нейтронної зброї неодноразово висловлювалися і "яструби" з Пентагону, і представники імперіалістичних монополій, і реакційні політичні діячі Заходу. Саме тому колишній есесівець з неприхованою радістю пише, що уряд США і Пентагон "не бере під найменшу увагу" протести прогресивної громадськості проти дальшого розгортання виробництва зброї масового знищення. Нікчемні потуги оунівських верховодів остаточно викривають їх людиноненависницьке єство, показують, до якого рівня морального і політичного падіння дійшли здичавілі зброєносці фашизму і найчорнішої реакції.

Разом з тим просторікування націоналістичних писак— платних підспівувачів Пентагону — засвідчують їх зловісні прагнення повернути людство до часів "холодної війни". За провокаційними виступами атомних маніяків з уніатсько-націоналістичної преси легко вгадати їх натхненників і хазяїв з розвідувальних та інших спеціальних служб США та країн НАТО, усіх, хто заради величезних прибутків воєнно-промислового комплексу прагне посилити гонку озброєнь, будь-що перешкодити розрядці як політичній, так і воєнній.

"ПЕКІНСЬКА СТАВКА" КОЛИШНІХ НАЙМАНЦІВ ФАШИЗМУ

Безсилля і приреченість, почуття ненависті до Країни Рад спонукують українських буржуазних націоналістів служити будь-яким реакційним силам, що виступають проти миру й прогресу. Саме про це свідчать контакти зарубіжних ОУН з нинішніми пекінськими керівниками.

Українським націоналістам імпонує відверто антирадянський курс Пекіна, його прагнення підірвати єдність соціалістичної співдружності, спровокувати нову світову війну. Розкриваючи мету своєї "китайської політики" і справжні причини орієнтації оунівських ватажків на пекінських розкольників, канадська буржуазно-націоналістична газетка "Вільне слово" ще у вересні 1963 року вибовкнула: "Нам треба чимскоріше нав’язати зв’язки з китайцями, проінформувати їх, якщо вони про це не знають, з нашими державницькими аспіраціями і запропонувати нашу готовність боротися по їх стороні проти Москви… Раз, що Червоний Китай — це потуга, а по-друге — він готується до війни з Москвою".

В холуйському захопленні перед новим "китайським союзником" апологети українського буржуазного націоналізму висувають і такий безглуздий, наскрізь примітивний "аргумент" — мовляв, українців і китайців об’єднує… "цілком особлива" група крові. Оунівські писаки добазікалися до того, що між китайським і українським народами начебто існує певна "фізіологічно-біологічна близькість", яка визначає "спільність" їх релігій (!?) та духовної культури. Подібні твердження не потребують коментарів. Можна лише згадати, що, перебуваючи свого часу на службі у фашистів, оунівці так само з шкури пнулися, щоб довести своє "арійське" походження, уявну спільність з німецькою нацією й культурою, теревенили про те, що вони, як і чистокровні іберменші, походять із спільного "арійського пня".

Однак розглядаючи наскрізь фальшиву тезу "фізіологічної близькості" українських буржуазних націоналістів і маоїстів, оунівським псевдотеоретикам не можна відмовляти в одному: поміж ними й пекінськими паліями війни безперечно існує своєрідна спільність, яка виявляється насамперед у їхньому зоологічному антикомунізмі і антирадянщині. І це зрозуміло, адже спільною "ідейною" основою як маоїстів, так і українських буржуазних націоналістів є людиноненависницька ідеологія націоналізму й шовінізму. "Провід Китаю, — зазначав мюнхенський буржуазно-націоналістичний журнал "Сучасність", — називає себе комуністичним, але у власному визначенні цього слова він наскрізь націоналістичний".

Не випадково також співпадають позиції пекінських лідерів та оунівців щодо розв’язання нової світової війни. Маоїсти вважають ядерну війну, в якій могла б загинути половина людства, справжнім благом. Як відомо, Мао Цзедун у свій час закликав "не боятися ядерної війни, бо Китай у ній виживе" і на руїнах цієї війни побудує "у тисячу разів прекраснішу цивілізацію". Що ж до українських буржуазних націоналістів, то вони мають у своєму "арсеналі" таку ж відверто людиноненависницьку тезу: "Нехай дві третини української території будуть знищені атомними бомбами, лише на одній третині заіснувала б українська держава".

За дальше зміцнення зв’язків з маоїстами висловлюються й уніатські політикани. Так, орган чікагського єпископа газета "Нова зоря" в лютому 1973 року закликала оунівських верховодів, не гаючи часу, "прокладати свою стежку до Пекіна". При цьому душпастирі по-єзуїтському пояснювали, що "зближення" з антирадянщиками з КНР створить умови для того, щоб "підливати оливи" в підривні акції маоїстів проти Радянського Союзу.

Великі "перспективи" для закордонних буржуазно-націоналістичних угруповань бачить на випадок "китайсько-московського конфлікту" мюнхенський "Християнський голос". 4 листопада 1973 року ця уніатська газета, коментуючи публікацію одного з пекінських пропагандистів, захоплено сповістила читачів, що в ній дано "відповідну оцінку" українським буржуазним націоналістам та їх антирадянській діяльності, а це, в свою чергу, вимагає від оунівців "пильного й речового вивчення" нових "можливостей", що відкриваються. Ще відвертіше висловився з цього приводу в уніатській рептильці "Америка" один з націоналістичних ватажків О. Лозинський, який, посилаючись на висновки "багатьох українських (буржуазно-націоналістичних. — К. Д.) політиків", запропонував оунівцям укласти "союз" або навіть йти під "протекторат Червоного Китаю".

Для практичного здійснення своїх планів щодо встановлення "більш тісних контактів" з Пекіном націоналістичні верховоди в 1970 році створили у Мюнхені і Торонто представництва так званого "Українського товариства по дослідженню проблем Азії", а через деякий час організували в Нью-Йорку "спеціальну групу" для зв’язку з представниками КНР в ООН. З цією ж метою емісари "товариства" неодноразово їздили в Пекін для зустрічі з китайськими "спеціалістами" по проведенню провокаційних операцій. На адресу зовнішньополітичних та інших спеціальних установ КНР зарубіжні ОУН регулярно надсилають свої наклепницькі матеріали, які використовуються Пекіном у підривній антирадянській та антикомуністичній пропаганді.

Ставши на шлях зради ідеалів соціалізму і пролетарського інтернаціоналізму, пекінські лідери не проти того, щоб використати колишніх гітлерівських холопів у своїх розкольницьких, великодержавних інтересах. У 1970–1972 роках у Мюнхені відбулася серія таємних переговорів між оунівцями і китайськими функціонерами в ФРН. У зв’язку з цим американська преса повідомляла, що Я. Стецько хвалькувато заявляв, нібито уряд КНР спеціально направив у свої представництва в європейських капіталістичних країнах уповноважених для забезпечення зарубіжних українських націоналістичних організацій фінансовою та іншою практичною допомогою^[44].

"В історію України, — багатозначно писав у газетці "Українське слово" один з оунівських ватажків-мельниківців Д. Андрієвський, — включається новий фактор, яким є Китай, як колись далека Швеція (згадаємо Карла XII та його прислужника гетьмана І. Мазепу. — К. Д.) і більш близька Німеччина". "В сучасних умовах… Китай в дійсності говорить тією ж мовою, що й ми, — відзначалося в іншому номері газети у грудні 1975 року. — В зв’язку з цим було б помилково зневажати цього нашого потенційного союзника". Невдовзі ця рептильна розкрила справжню причину потягу оунівців до нового спільника і натхненника — Пекіна. Виявилося, що маоїсти додатково "погодились фінансувати газети й листівки, що засилаються українськими (зарубіжними буржуазно-націоналістичними. — К. Д.) групами на Україну".

До орієнтації на антикомуністів з Пекіна закликає оунівських лідерчуків і один з нинішніх "ідеологів" націоналізму А. Камінський. У статті, опублікованій у журналі "Сучасність" у лютому 1978 року, він звертав увагу націоналістів на те, що китайські розкольники для боротьби проти Радянського Союзу мобілізують не лише "свої власні, але й зовнішні сили". Більше того, нині Пекін "часто виказує більше заінтересування у скріпленні Заходу чи таких його конфігурацій, як, наприклад, НАТО, ніж не раз сам Захід чи принаймні деякі його члени".

Відзначаючи, що з 60-х років Пекін дедалі інтенсивніше займається вивченням "українського питання" (йдеться про вивчення можливостей використання маоїстами української буржуазно-націоналістичної еміграції.— К. Д.), а китайські дипломати скуповують усі зарубіжні оунівські видання, Камінський звертається до ватажків закордонних ОУН із закликом не допустити до "занедбання шансів і прогайнування нагод", щоб ще активніше використати "китайську карту" в інтересах буржуазно-націоналістичних центрів. При цьому головну роль у зміцненні зв’язків з Пекіном він покладає на тих зарубіжних оунівців, котрі нині "вже вдержують контакти з різними китайськими чинниками" (гегемоністсько-пропагандистськими колами Пекіна. — К. Д.).

Таким чином, націоналістичні холопи Гітлера знаходять собі нових хазяїв, цього разу в столиці "піднебесної імперії". І можна впевнено сказати, що цей брудний альянс — явище аж ніяк не випадкове.

ПІД ЗНАКОМ ТРИЗУБА І "ЗІРКИ" ДАВИДА

26 лютого 1978 року купка затятих екстремістів вчинила антирадянський шабаш біля будинку радянського представництва при ООН у Нью-Йорку. Вони вигукували ворожі гасла, розмахували транспарантами, галасували… Нарешті хулігани, користуючись потуранням американських властей та нью-йоркської поліції, намагалися заблокувати вхід у радянське представництво. У зв’язку з цим представництво СРСР заявило місії США при ООН рішучий протест.

У перших рядах хуліганів виступали учасники сіоністських організацій та уніатсько-націоналістичні вихованці Гіммлера. І це не випадково. Українські буржуазні націоналісти, сіоністи давно блокуються в єдиний фронт проти Радянського Союзу, міжнародного комуністичного руху, злісно нападають на представників національно-визвольних сил. Для координації антирадянської діяльності вони регулярно проводять у США так звані конференції круглого столу, під час яких обмінюються "досвідом" антикомуністичних провокацій, планують наступні ворожі вилазки проти радянських дипломатичних установ, творчих колективів СРСР, які виступають у США.

Антикомуністичний альянссіоністів і зарубіжних оунівців активно використовується в інтересах спеціальних служб США та Ізраїлю. Тісні зв’язки націоналістів і сіоністів уособлюють один з бандерівських ватажків, затятий послідовник унії С. Мудрик і карний злочинець, агент американської та ізраїльської розвідок А. Шифрин.

Колишній провокатор гестапо Мудрик під час війни вішав і розстрілював радянських людей, зокрема українців та євреїв. У повоєнні роки працював на американську, англійську та інші імперіалістичні розвідки, таємно служив у баварській поліції і водночас очолював бандерівську СБ у ФРН. Відомий як виконавець смертних вироків емігрантам-українцям, які виявляли свої симпатії до Радянського Союзу. Зі слів одного з оунівців, який порвав з націоналізмом, Мудрик "ніколи не поступався загальноприйнятим в бандерівському середовищі правилом — служити одночасно кільком хазяям".

Нині у колишнього гестапівця з’явилися нові, важко сказати, які числом, шефи в ізраїльській розвідці. Його часто можна бачити і в коридорах української редакції радіостанції "Свобода", де його знають як "спеціаліста" по збору "інформації" про радянських людей, які тимчасово виїжджають за кордон. При цьому заради енної суми марок чи доларів цей гітлерівський лакуза завжди готовий збути свій шпигунський "товар" будь-якому "покупцеві", включаючи рідних та близьких тих, кого у роки фашистського лихоліття він заганяв у рови та розстрілював.

А. Шифрин раніше мешкав в Одесі. За шпигунську діяльність і хабарництво був засуджений радянським судом. У місцях ув’язнення познайомився з деякими з колишніх фашистських холопів і націоналістичних бандитів. Його ріднила з ними патологічна антирадянщина й авантюризм. Якось у пориві відвертості Шифрин так сформулював своє "кредо", свій "підхід" до вибору "союзників": "Треба співпрацювати з ким завгодно, хоча б і з чортом, хоча б і з дияволом, лише б створити єдиний фронт проти Радянського Союзу". Після відбуття покарання він виїхав до Ізраїлю, де очолив екстремістську організацію. Націоналісти запросили Шифрина в Канаду, щоб він прочитав для бандерівської "еліти" декілька лекцій з питань "теорії сіонізму".

Окопавшись в Ізраїлі, Шифрин за вказівкою своїх нових хазяїв почав відновлювати зв’язки з однодумцями, намагався визначити можливості використання їх в анти-радянських провокаціях. Про одного з "кореспондентів" ватажка сіоністської організації в січні 1977 року розповіла івано-франківська обласна газета "Прикарпатська правда". Це — колишній колабораціоніст і "генеральний суддя" ОУН В. Горбовий, який відбував покарання разом з Шифрином і почав грати в одну дудку з сіоністами. Вже сам факт встановлення такого зв’язку між Шифрином і тими, хто стоїть за цим запеклим сіоністом, та Горбовим, цією огидною постаттю — колишнім фашистським пособником, людиною, яка довгі роки поділяла нацистські та антисемітські концепції С. Бандери, досить промовистий.

Зрозуміло, що Шифрина, який, до речі, підтримує постійний зв’язок з співробітником ЦРУ, начальником відділу по вивченню аудиторії та ефективності радіомовлення радіостанції "Свобода" М. Ралісом (він же Марк Ісраел), не бентежить минуле Мудрика та подібних до нього представників бандерівської верхівки. Навпаки, вбачаючи в особі Мудрика "достойного партнера" по антирадянській діяльності, колишній карний злочинець за дорученням спецслужб Ізраїлю залучив його до участі у спільних шпигунських операціях.

Промовисті факти про підступність цих ділків навів старший редактор Одеського комітету по телебаченню і радіомовленню Юзеф Ерліх. Журналіст розповів про те, що Шифрин, якого він знав ще тоді, коли той жив в Одесі, довідавшись про виїзд Ерліха до Відня, спершу зв’язав його з ватажками розташованого там філіалу сіоністської організації "Сохнут", намагався залучити до виконання шпигунських завдань ізраїльської розвідки та її старшого партнера — ЦРУ, а згодом познайомив з одним з верховодів профашистського Народно-трудового союзу (НТС) Романовим та С. Мудриком.

При активній допомозі Шифрина Мудрик давав Ерліху різні завдання щодо проведення підривної роботи в Радянському Союзі, намагався залучити його до шпигунської діяльності. У той же час на засадах "взаємності" Мудрик робив чималі послуги Шифрину.

Але сподівання зарубіжних сіоністських та оунівських центрів використати одеського журналіста у ворожих нашій країні цілях провалилися. Замість очікуваного ними "звіту" про виконання антирадянських завдань у лютому 1976 року в "Комсомольськой правде" з’явилася яскрава й переконлива стаття Ю. Ерліха про те, до яких засобів вдаються спеціальні служби імперіалізму та їх найманці — сіоністи і українські буржуазні націоналісти.

Факти, що свідчать про цей брудний альянс, непоодинокі. Сіоністи та оунівці вживають заходів до проведення спільної підривної антирадянської діяльності, постійно обмінюються "досвідом" організації ворожих провокацій. Виходячи з настанов своїх імперіалістичних хазяїв, уніатсько-націоналістичні ватажки не раз декларували свою "підтримку" агресії Ізраїлю проти арабських народів. На ознаку солідарності з ізраїльською вояччиною націоналісти та реакційне духовенство організують різні зборища, демонстрації, приймають "резолюції" та "комунікати". 7 жовтня 1973 року саме у розпал боїв на Сінайському півострові, колишній капелан "Нахтігалю" І. Гриньох та відомий націоналістичний ватажок Р. Ільницький надіслали міністру закордонних справ Ізраїлю "люб’язне прохання" передати ізраїльському урядові "щире побажання успіхів".

Оунівці, сіоністи, реакційне духовенство бояться розрядки міжнародної напруженості. Класова єдність, вірність експлуататорам, ненависть до простого трудівника, патологічний антикомунізм — ось ті засади, з яких вони розгортають боротьбу проти миру і прогресу. Питання про "посилення співробітництва" саме в цьому напрямку обговорювалося, зокрема, уніатськими богословами та рабинами на збіговиську уніатської молодіжної організації "Сокіл" у Торонто. "Головним доповідачем" тут виступав не католицький священик, а рабин Слонім.

Деякі "радянологи" з числа сіоністів висловлюються за активніше використання націоналістичних вожаків у свох інтересах. Так, у виданому бандерівським "теоретиком" П. Мірчуком збірнику "В рядах УПА" вміщена стаття співробітниці міністерства закордонних справ Ізраїлю сіоністки Стелли Кренцбах, яка на всі лади славословить українських націоналістів та уніатів. Виявляється, батько С. Кренцбах — рабин невеликого західноукраїнського міста, за її словами, "жив у приязних відносинах з місцевим греко-католицьким деканом" і завжди "погоджував" з ним свої справи. Та й це не дивно, адже сіоністів і уніатських реакціонерів завжди об’єднували спільні класові інтереси, ненависть до трудящих, до соціального прогресу і миру.

У той же час дочка цього уніатського "достойника", активна українська націоналістка — Ольга була "найщирішою товаришкою" Кренцбах. З її допомогою Стелла під час війни зв’язалася з бандерівцями і виконувала роль санітарки, а пізніше й ординарної шпигунки банди УПА. Ставлячи за приклад свого батька-рабина, який довгі роки "співпрацював" з українськими націоналістами та уніатами, Кренцбах звертається до "синів Ізраїлю" в усьому світі із закликом "не легковажити собі українського питання" та всіляко допомагати українським націоналістам.

За подальше зближення з оунівською мафією виступає тель-авівський реакційний журнальчик "Неделя в Израиле". У його вересневому номері 1977 року не без задоволення відзначалося, що ватажки буржуазно-націоналістичної еміграції "роблять все можливе, намагаючись встановити добрі взаємини з міжнародним єврейством". До речі, сіоністські центри не тільки констатують старання оунівців, а й активно заохочують своїх найзавзятіших прибічників. Так, одна з сіоністських організацій США у вересні 1977 року удостоїла грамоти і спеціальної нагороди бандерівського "ідеолога" П. Мірчука.

Сіоністські "лаври" Мірчука та інших поборників оунівсько-сіоністського альянсу не дають спокою іншим ватажкам зарубіжних націоналістичних організацій. Про свою солідарність з міжнародним сіонізмом заявляла секретар мюнхенського центру АБН Слава Стецько. Вона закликала молодих оунівців "брати приклад" з сіоністських ультра, що чинять бандитські напади на дипломатичні представництва соціалістичних держав у країнах Заходу. Зустрівшись у Брукліні з ватажком сіоністських штурмовиків рабином М. Кахане, С. Стецько від імені свого чоловіка та інших бандерівських верховодів передала йому свою "повагу і захоплення" бандитськими вправами сіоністів і запропонувала посилити "спільну співпрацю у боротьбі з комунізмом".

Як бачимо, нині сіоністів підтримують ті, хто під час війни заплямував свої руки кров’ю невинних жертв, хто допомагав гестапівцям і есесівцям у масовому знищенні єврейського населення. Пані Слава, наприклад, репрезентувала перед Кахане того самого Я. Стецька — маріонеткового "прем’єра" фашистсько-оунівського "уряду", вихованця гітлерівського абверу й уніатських єзуїтів, який у власноручному "життєписі", надісланому в серпні 1941 року рейхсміністру Розенбергу, цинічно писав, що він підтримує гітлерівські "позиції винищення" євреїв і виступає за доцільність "перенести на Україну німецькі методи екстремінації" (знищення. — К. Д.) євреїв.

Від сімейки Стецьків не відстає і племінник С. Петлюри "митрополит" самозваної Української православної церкви (УПЦ) в США С. Скрипник. В одній із "резолюцій" очолюваної ним "конференції" УПЦ, що відбулася у травні 1974 року в Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерсі), ієрархи цього реакційного церковного угруповання по-лакейськи вітали антирадянські акції міжнародних центрів сіонізму.

Жаль, що до цієї "резолюції" Скрипник не додав кількох своїх "звернень" і статей з "єврейського питання", які в 1941–1942 роках друкувалися в газетці "Волинь", коли Скрипник був головним редактором цієї фашистської рептильки. Намагаючись догодити тодішньому хазяїнові гауляйтерові Е. Коху, Скрипник мало не в кожному номері цього брудного листка намагався отруювати читачів антисемітською пропагандою, підбурював до єврейських погромів. Так, 12 березня 1942 року нинішній митрополит з неприхованою втіхою відзначив, що доля єврейства "була припечатана тої самої хвилини, коли Адольф Гітлер заповів проти нього боротьбу, аж до остаточного винищення".

Звичайно, в наш час Скрипник, так само як і уніатські реакціонери, заперечує свою співучасть у підбурюванні українських буржуазних націоналістів до антисемітських "акцій". Більше того, церковники "в екзилі" намагаються довести, що під час війни вони навіть допомагали "страждаючим" євреям. Особливо рекламуються "благодіяння" А. Шептицького, якому з цієї нагоди на одній з площ Тель-Авіва було навіть закладено пам’ятник.

З "лаврів" графа Андрія не проти дещо прихопити й для себе Й. Сліпий. Залицяючись до сіоністських товстосумів, кардинал за останні роки не раз заявляв про свою нібито "негативну поставу" до нацизму і його практики "масових убивств". Одразу ж виявився й результат. Під час поїздки Сліпого до США у банкетному залі нью-йоркського готелю "Американа" відбулася "дружня зустріч" Й. Сліпого і рабина М. Вишограда.

Після взаємних привітань перед купкою сіоністських та уніатсько-націоналістичних найманців капіталу виступив американський рабин. Розпочавши промову цитатою з біблії: "Благословенний, хто приходить в ім’я боже", Вишоград вітав Сліпого як "заступника й наслідника" митрополита Шептицького, якому "належить частина заслуги" за врятування під час війни кількох правовірних рабинів. Під спільні овації сіоністів з банди рабина Кахане та оунівських погромників з "Нахтігалю" і дивізії СС "Галичина" уніатсько-сіоністський альянс був скріплений міцними обіймами рабина і фашистського колабораціоніста у кардинальській мантії.

Скільки фальші і безмежного лицемірства в цьому широко розрекламованому сіоністською та буржуазно-націоналістичною пресою "акті єднання"! Обійми "отців" засудженої українським народом унії і сіоністських прислужників імперіалізму — яскраве свідчення їх класової спорідненості, зради народних інтересів, готовності в ім’я спільної антикомуністичної мети спотворити і сфальсифікувати історичну правду.

Буржуазно-націоналістичні верховоди воліли б уникнути відповідальності за безпосередню участь в організованих гітлерівцями масових убивствах радянських людей як єврейської, так і інших національностей. Лише у львівському гетто з 7 вересня 1941 по 6 червня 1943 року фашисти вбили понад 136 тисяч чоловік, у тому числі стариків і дітей. Частину з них розстріляли в самому гетто, частину — в Янівському таборі, а всіх інших відправили поїздами для знищення у Белзецькій "фабриці смерті"¹. 128 тисяч євреїв за три роки окупації було замучено, розстріляно, повішено і спалено на території Станіславської області^[45]. Сотні тисяч радянських громадян— українців, росіян, поляків, євреїв — окупанти знищили в інших містах і селах Радянської України.

Численні факти й документи свідчать, що в цих страхітливих злочинах разом з гітлерівцями активну участь брали благословенні панотцями-уніатами оунівські кати з "Нахтігалю", дивізії СС "Галичина" і "української" поліції. Чимало з них знайшли нині притулок на Заході і так само, як Стецько або Скрипник, виступають в одній упряжці з сіоністами.

Наведемо бодай один факт. Під час здійснення нацистами геноциду єврейського населення націоналісти тільки з 5-го комісаріату львівської "української" поліції (а таких комісаріатів лише у Львові було сім) протягом трьох "антиєврейських акцій" 1942 року затримали і доставили до місця страти на "збірний пункт": 24 червня— 900, 13 серпня — 685, 21 серпня — ще 525 євреїв, а всього 2110 приречених на смерть людей, серед яких було багато жінок, дітей і стариків.

Такі факти не потребують коментарів. Вони з усією неспростовністю засвідчують, що апологети сіонізму і

українського націоналізму, виконуючи волю імперіалістичної реакції і діючи в ім’я спільних антикомуністичних цілей, ладні забути недавнє криваве минуле.

МІФИ АНТИКОМУНІЗМУ

На сторінках буржуазної преси, в ефірі, по телебаченню вже кілька років проводиться безпрецендентна пропагандистська антирадянська кампанія під фарисейським гаслом "захисту" прав людини в СРСР та інших соціалістичних країнах. Мета її — спотворити історичні завоювання соціалізму, глибокий демократизм і гуманну суть соціалістичного ладу та водночас відвернути увагу трудящих країн Заходу від непривабливого становища з правами простих людей у світі капіталу: масового безробіття і гострих соціальних конфліктів, расової дискримінації і грубої поліцейської сваволі щодо найширших верств трудящих.

Найактивнішу участь у зчиненні цього провокаційного галасу беруть урядові органи й центри ідеологічної диверсії, всілякі антирадянські та реакційні релігійні організації, а також розташовані в Мюнхені диверсійні радіостанції "Вільна Європа" (РВЄ) і "Свобода" (РС) — форпости американської розвідки, націлені безпосередньо проти країн соціалізму.

У різноголосому хорі радіодиверсантів отруює ефір і укомплектована з колишніх гестапівців та запеклих ворогів нашого народу так звана "українська редакція" РС, яка щодня випліскує на слухачів каламутні потоки брехні, наклепів і дезінформації. Перед її мікрофоном часто-густо виступає Л. Дудин, який приховується під прізвищем М. Градобоєва. У роки війни за доносами цього зрадника нацисти розстріляли й кинули до концентраційних таборів десятки мирних жителів Києва. Гестапівці гауптшарфюрер Андрес і оберштурмфюрер Мейснер, яким нинішній "правдоборець" передав мерзенну інформацію, допомогли йому стати головним редактором фашистського листка "Останні новини", зі сторінок якого Дудин паплюжив брудом усе радянське.

Активною пособницею гітлерівців була й Надія Теодорович, учасниця програм РС на релігійні теми, зокрема про вигадане "переслідування" уніатської церкви. Справжнє її прізвище — Абрамова, фах — шпигунка. В роки війни ця "заступниця" уніатів перебувала в Мінську і, як агент гестапо, видавала фашистам радянських патріотів і партизанів. За "особливі заслуги" перед третім рейхом кривавий гауляйтер Білорусії В. Кубе особисто нагородив її фашистською медаллю. Подібні біографії й у багатьох інших штатних і позаштатних співробітників РВЄ та РС.

Не дивно, що дудини й абрамови злісно галасують на захист недобитих фашистів та їх націоналістичної челяді, намагаються підносити на щит різних карних злочинців і відщепенців. Наприклад, диктори "української редакції" РС лили крокодилячі сльози з приводу засудження радянським судом таких "борців за права людини", як колишній агент ворожої розвідки С. Караванський, закинутий у 1944 році літаком для проведення шпигунсько-диверсійної роботи в тилу радянських військ, або хуліган і розпусник В Письменний, засуджений народним судом вперше — за звіряче побиття літньої людини і вдруге — за розтління неповнолітніх учениць однієї з київських шкіл, у якій той відщепенець значився "педагогом".

У зливі брехні й наклепів, поширюваних каналами РС і РВЄ, не останнє місце посідають стандартні пропагандистські міфи про переслідування релігії в СРСР. Яких тільки страхіть не наговорили з цього приводу радіобрехуни. Пошлемося для прикладу на "релігійні огляди" якогось Г. Іваненка з "української редакції", котрий уже кілька років отруює ефір своїми ординарними вигадками. За його словами, на Україні мало не щодня "закриваються все нові й нові храми", "викорінюється катакомбна (виявляється, є й така! — К. Д.) уніатська церква" тощо. В одному з чергових опусів у січні 1978 року Іваненко договорився до того, ніби в республіці "проводиться війна проти релігійних вірувань і переслідуються ті, хто вірить в бога".

Аналогічні небилиці систематично друкує уніатсько-націоналістична преса, яка невідступно слідує у фарватері своїх босів з РС і РВЄ, одержує від них солідні подачки. При цьому в ролі поширювачів відвертої брехні, поряд з газетними писарчуками, нерідко виступають і такі "стовпи" антикомунізму, як кардинал Сліпий, митрополити Германюк і Скрипник, інші ієрархи унії та автокефалії. їх головна мета — нав’язати західному обивателю стереотипні уявлення про нібито "злигоднє" становище релігії, "порушення прав" людини в СРСР і тим самим посіяти недовір’я до нашої держави, підірвати процес міжнародної розрядки і, отже, підштовхнути най-реакційніші та мілітаристські кола імперіалізму до підготовки нового "хрестового походу" проти Країни Рад.

У дусі "холодної війни" витриманий і розрекламований уніатсько-націоналістичною пресою виступ Сліпого на четвертому синоді єпископів католицької церкви в жовтні 1977 року. Закликаючи святих отців прямувати антикомуністичним курсом папи Пія XII, чиє ім’я колабораціоніст у мантії кардинала вже давно використовує в далеких від релігії спекулятивних цілях, Сліпий зажадав, щоб Ватікан став на шлях грубого втручання у внутрішні справи соціалістичних країн. Він, зокрема, висунув провокаційну вимогу про збільшення нелегального пересилання у так звані "атеїстичні країни" реакційної та релігійної літератури, взявши за взірець роботу, яку проводять у цьому напрямі баптисти та "свідки Єгови" Сліпий наполягав і на тому, щоб "посилити зусилля і поліпшити методи" впливу ватіканського радіо на молодь країн соціалістичної спідружності і т. п.

Проте цей та інші виступи чорного кардинала, пройняті духом заяложених шпампів антикомунізму, не викликали співчуття ані у віруючих-уніатів, ані серед реалістично настроєних католицьких діячів. Адже кожній розумній людині ясно, що Сліпий лише виконує настанови реакційних імперіалістиних кіл, зацікавлених в отруєнні міжнародного клімату, співає, так би мовити, з чужого голосу.

Весь світ знає, що в нашій країні створено найкращі умови для духовного розквіту людини. Радянська влада забезпечила трудящим найширші демократичні права і свободи, у тому числі спражню свободу совісті. Гуманна суть соціалістичного суспільства й державного ладу, свобода совісті й рівні права громадян СРСР перед законом незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, ставлення до релігії закріплені в Конституції СРСР, що стала закономірним підсумком успішного розвитку нашої Батьківщини, ще одним переконливим свідченням послідовного демократизму соціалістичного ладу. Небилиці буржуазної пропаганди про "переслідування" віруючих спростовують факти.

На Україні, наприклад, вільно діють й користуються конституційним правом свободи віросповідань релігійні громади різних напрямів — православна, католицька, іудейська і реформаторська церкви, сектантські об’єднання євангельських християн-баптистів та інші. Тільки у Львівсько-Тернопільській єпархії, як зазначав в інтерв’ю кореспондентові республіканського комітету по телебаченню і радіо митрополит Львівський і Тернопільський Николай, працює майже 700 священиків і близько 1000 церков, які регулярно відвідують віруючі.

Про справжнє становище релігії й церкви в Радянському Союзі, зокрема в Українській РСР, чимало пишуть і церковні діячі, які відвідують нашу країну. Ось лише кілька відгуків: "Ми слухали проповіді в багатьох храмах і переконались, що в них проповідуються християнські доброчесності, любов до ближнього, воля до миру і добрі стосунки між людьми" (глава делегації Національної ради церков США доктор Роберт Маршалл, травень 1977 р.). "В столиці України ми відвідали богослуження у Володимирському соборі, Покровському та Флоровському монастирях… У Львові брали участь в богослуженні у соборі св. Юра… Я бачу вільне життя вашого народу, повнокровне життя Руської православної церкви, всіх віруючих" (патріарх Ефіопської православної церкви Текла Хайманот, червень 1978 р.).

Подібні думки висловили в 1977–1978 роках президент Всесвітньої ради баптистів Д. Вонг, керівник делегації Австралійської англіканської церкви В. Чайльдз, архієпископ Кіпрської православної церкви Хризостом, керівник Міжнародної місіонерської баптистської організації В. Брайт, керівники Української ради баптистів за кордоном М. Брич,О. Пятоха та багато інших церковних діячів. Ніяким наклепникам і демагогам не вдасться кинути тінь на наше соціалістичне суспільство. Сини й дочки усіх націй і народностей Крайни Рад, віруючі й атеїсти мають рівні права, спільно працюють в ім’я щасливого майбутнього.

ІДЕОЛОГІЧНІ ДИВЕРСАНТИ

Шпигуни й провокатори із зарубіжних буржуазно-націоналістичних центрів мають у своєму арсеналі чимало витончених і підступних, хоч уже й скомпрометоманих, форм підривної антирадянської діяльності. Йдеться, зокрема, про використання міжнародного туризму. Ідейні противники соціалізму знають, що радянські люди гостинно зустрічають сотні й тисячі іноземних туристів, які відвідують Радянський Союз, щоб на власні очі побачити величні досягнення, познайомитися з радянською дійсністю, історією, культурою та мистецтвом нашого народу.

Ідеологічні диверсанти намагаються використати цю гостинність у своїх злочинних цілях. Наша митна й прикордонна служби в окремих "мандрівників" виявляє ідеологічну контрабанду, шпигунські інструкції і порнографію, які вони намагаються потай провезти з собою.

Так, у червні 1976 року митники київського аеропорту "Бориспіль" звернули увагу на "туристку" Соломчак, яка прибула з Англії і чомусь дуже хвилювалася, зійшовши з літака. А коли її було запропоновано відкрити свою містку валізу, вона почала гнівно обурюватися й навіть залякувати скаргою… з приводу "порушення свободи особи" і "дискримінації". Підозра митників була небезпідставною. У багажі "поборниці прав людини" вони виявили товстенну пачку буржуазно-націоналістичних газеток і директив бандерівського Союзу українців у Великій Британії (СУБ), активісткою якого Соломчак була вже кілька років.

Затята оунівка, прибічниця кардинала Сліпого, пані Соломчак намагалася нелегально провезти на Україну ще й кілька опусів та послань свого духовного патрона. Серед них — "Слово блаженнішого патріарха Йосифа на різдво 1976 р.", "Із думок блаженнішого первоієрарха кир Йосифа", які від початку й до кінця пройняті антирадянщиною та буржуазно-націоналістичним змістом. Але розповсюдити цю ідейно ворожу контрабанду лжетуристці не вдалося. її поїздка так і закінчилася в аеропорту, де вона змушена була висловити працівникам митниці й "Інтуристу" свої запізнілі вибачення.

Закінчився провалом і шпигунський вояж на Україну підданого Великобританії 22-річного бандерівського емісара А. Климчука. Він приїхав до нашої країни з почуттям ненависті, що його змалку прищеплював йому батько, який у роки війни ревно служив гітлерівцям у дивізії СС "Галичина", а потім утік на Захід від народного гніву. Цю ненависть підігрівали уніатські реакціонери і керівники націоналістичного СУМу, членом якого був Климчук-молодший. Його вояж оплатив якийсь Діксон, вручивши Климчукові з коштів ОУН-бандерівців 360 фунтів стерлінгів і туристську путівку до Радянського Союзу.

У підметках черевиків Климчук привіз у Львів 10 тисяч карбованців, призначених для фінансування ворожої діяльності на території республіки. Прихопив з собою також сфабриковану бандерівцями в Англії брудну фальшивку під претензійною назвою "Звернення підпільної України до урядів країн Заходу і світової громадськості…" Цю фальшивку провокатори із ЗЧ ОУН хотіли одержати назад бодай з кількома, навіть "липовими", підписами, щоб потім видати її за думку якогось неіснуючого в нас підпілля. Але даремно! Органи державної безпеки своєчасно викрили невдалого посланця ідеологічних диверсантів, зірвали їх плани.

"Я розумію, що зробив фатальну помилку, — каявся А. Климчук на прес-конференції у Львові 3 січня 1978 року. — Я молодий, ніколи до цього не робив ніяких злочинів. І в мене нема ніяких злочинних намірів щодо Радянського Союзу. Я звинувачую ОУН у тому, що мене втягнули в антирадянські дії, які призвели до мого арешту. Я повністю усвідомлюю свою вину і тому звертаюсь до великого радянського гуманізму з проханням не карати мене. Мені соромно перед своїми співвітчизниками за вчинений мною злочин проти Радянської держави".

Враховуючи щире зізнання і каяття Климчука, його запевнення в тому, що він не буде займатися антирадянською діяльністю, взявши до уваги прохання англійських властей, Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом звільнила Климчука від карної відповідальності. Його було видворено за межі Радянського Союзу.

Ні шмайсери, ні сокири, ні "закрутки" з колючого дроту не допомогли катам з ОУН втриматися на Україні. Назавжди втративши можливість орудувати цими засобами убивства, вони нині взялися за авторучки та друкарські машинки. Використовуючи поштовий зв’язок, бандерівці з-за кордону надсилають на адреси радянських людей мерзенні цидулки, в яких залякують "фізичною ліквідацією", "вищою мірою покарання" і навіть "петлею на шию". Найчастіше автори приховують свої прізвища й адреси, але зміст їх листів не залишає сумніву, що їх автори — оунівські екстремісти з кривавого "Нахтігалю", дивізії СС "Галичина" і СБ.

У 1978 році, наприклад, з Детройта до колгоспників села Паволоч Попельнянського району на Житомирщині надійшов лист від колишнього старости і карателя П. Невінчаного. "Не в довгому часі ми ще побачимося, — залякував у ньому зрадник. — Не думайте, що я не живу, я скоро буду вдома. І ще не одного навчу, як жити на світі…". Так пише бандит і вбивця, який особисто розстріляв секретаря сільради Дмитра Солодкого, бригадира Василя Бойченка, колгоспників Івана Бойченка, Шмуля Гофмана, Василя Черненка та багатьох інших радянських громадян. Цей катюга навіть серед фашистських найманців відзначався садизмом.

Погрози бандерівських "мафіозі" не лякають радянських людей. Та прогресивно настроєні зарубіжні українці не можуть на них не зважати. Що-що, а жалити бандерівська гадина вміє, говорив незабутній Ярослав Галан. І вони жалять. Розповідаючи про терористичні методи бандерівських екстремістів, Теодор Тернецький з Англії в листі до редакції газети "Вісті з України" в серпні 1977 року писав: "Лайка, оббріхування, погрози, закидання камінням — далеко не повний перелік широко вживаних засобів бандитського арсеналу СУБу. Мали місце напади націоналістів на людей доброї волі серед емігрантів та на їхні домівки. А одного робітника, який збирався від’їхати до СРСР, оунівці вбили. Винуватців, звичайно, "не знайшли"… Така безкарність призвела до того, що іншим разом субівці спалили один з лондонських готелів, звідки тільки-но виїхали радянські артисти. І хоча серед англійців — мешканців готелю — були жертви, винуватців і цього разу "не знайшли".

Теодор Тернецький правий. Добре знаючи, що трударі-емігранти як старшого, так і молодшого поколінь зберігають у серцях любов і повагу до землі своїх батьків, що вони мріють відвідати Радянський Союз, Україну, щоб власними очима побачити, як живуть і творять їх земляки, знаючи про те, як сердечно зустрічає більшість зарубіжних українців посланців нашого народу на Заході, уніатсько-бандерівські зрадники силкуються перешкодити культурним зв’язкам української еміграції з Радянською Україною. В хід пускаються і погрози, і наклепи, і навіть запалювальні бомби.

Уніатсько-націоналістичні реакціонери злісно накидаються на будь-які форми контактів зарубіжних українців з своєю Вітчизною, паплюжать і піддають анафемі учасників прогресивних українських організацій. Особливо ненавидять вони емігрантів, які побували в Радянському Союзі і простими, звичайними словами, що йдуть від щирих сердець, розповідають про свої враження, гостро викривають побрехеньки українських буржуазних націоналістів.

Оунівські та церковні верховоди докладають чимало зусиль, щоб не допустити контактів емігрантів з радянськими людьми. "Митрополит" автокефальної церкви Скрипник з цього приводу видав навіть так званий обіжний лист, де "становчо і рішуче" заборонив священству поїздки на Україну, погрожуючи "скресленням непокірних із списку духовників". Більше того, у своєму листі владика уїдливо "радить" віруючим також утриматися "від відвідин СРСР". "Закривши" одним розчерком пера соціалістичну Україну, самозваний "митрополит" ім’ям церкви заборонив духовенству й віруючим зустрічатися навіть з рідними та друзями.

На позиціях "обмеження" відвідувань духовенством і віруючими-уніатами Радянського Союзу стоять і деякі єпископи УКЦ, а також і оунівські лідерчуки. Висловлюючи занепокоєння з приводу того, що зарубіжні українці після ознайомлення з досягненнями Країни Рад поривають зв’язки з націоналістичними організаціями, бандерівська газетка "Гомін України" писала: "Дехто з тих, хто побував в СРСР, відійшов від активної участі в нашому житті… втрачає цінність як антибільшовицька сила".

Так ось чого, виявляється, бояться буржуазно-націоналістичні бонзи! Якщо узагальнити причини, на які посилаються церковно-націоналістичні "провідники", то їх можна об’єднати одним словом — страх. Страх перед могутнім поступом комунізму, перед величчю його ідеології. Страх перед втратою пастви, членів націоналістичних осередків, перед неминучим крахом усього бридкого націоналістичного "політикуму". Страх перед Правдою.

Перелякані щирим захопленням багатьох українців-емігрантів досягненнями СРСР, уніатсько-бандерівські верховоди виступають взагалі проти будь-яких форм контактів з Радянською Україною, у тому числі і в галузі науково-культурного обміну, поїздок офіційних делегацій, видатних діячів радянського мистецтва. Характерний такий випадок. Кілька років тому Україну відвідав мер міста Вінніпегу С. Дзюба. Він побував у Києві та Львові, де під час зустрічей у міськвиконкомах та в розмовах з представниками громадськості відзначив великі досягнення економіки й культури Української РСР, підвищення добробуту радянських людей. Подібні думки С. Дзюба висловив і після повернення в Канаду.

Заяви мера були зустрінуті уніатсько-бандерівськими провокаторами з відвертим роздратуванням. Уніатська газетка "Поступ", яку редагує священик С. Іжик, грубо накинулася на С. Дзюбу, звинувативши його у різних "гріхах". Услід за уніатами з брудною лайкою на мера Вінніпегу накинулася бандерівська газетка "Гомін України", яка, погрожуючи йому, закликала своїх вінніпегських однодумців знову зустрічатися з мером тільки після його відповідної "санітарної обробки".

Озлоблені тим, що трудящі-емігранти щиро радіють визначними досягненнями Країни Рад, уніатсько-бандерівські ретрогради виступають уже не тільки проти поїздок зарубіжних українців у Радянський Союз, а й закликають своїх прихильників усіляко перешкоджати науково-культурному обміну з СРСР, зривати виступи наших творчих колективів, діячів мистецтва, які гастролюють у країнах Заходу.

Під час перебування видатних українських співаків Дмитра Гнатюка та Євгенії Мірошниченко за океаном бандерівські мафіозі намагалися зірвати їх концерти, а уніатська "Америка", всупереч здоровому глуздові, навіть оголосила їм бойкот. Але даремно. Тисячі емігрантів тепло вітали митців, гаряче дякували їм, виражали щире захоплення чудовим радянським мистецтвом.

А ось ще один приклад. Неймовірний галас зчинили оунівці й уніати з приводу встановлення на площі Саскачеванського університету пам’ятника Лесі Українці, який надіслало в дар канадським українцям Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном. У цьому акті дружби й добросусідства колишні есесівці й поліцаї вбачали мало не спробу підірвати "єдність" націоналістів у Канаді.

Обкрадаючи своїх дітей та онуків, позбавляючи їх можливості познайомитися з культурою й мистецтвом Радянської України, буржуазно-націоналістичні лідерчуки в Канаді під приводом боротьби з "інфільтрацією комунізму" прийняли безглузде рішення "категорично заборонити" канадським українцям і навіть їх дітям брати будь-яку участь у семінарах самодіяльних українських колективів, що на прохання прогресивної громадськості проходили в канадському містечку Кю-Аппель і у Вінніпезі з участю радянських музикантів та представників прославленої хореографічної школи. Однак провокаційна метушня збанкрутілих політикантів не досягла мети.

Патріотично настроєні емігранти, трудящі країн поселення дають належну відсіч антирадянським витівкам націоналістів. Прогресивна українська газета "Життя і слово" у червні 1977 року писала: "На жаль, в Канаді є "діячі", які видають себе за "духовних батьків" так званої "української спільноти", які горланять про збереження національності, але водночас погрожують своїм прихильникам анафемою, якщо вони будуть підтримувати зв’язки не тільки з Україною, а навіть з людьми, які приїжджають з України до Канади чи як митці, чи як туристи, чи як гості до своїх рідних. Потрібно викривати цих лицемірів, які нібито "вболівають" над майбутнім українства у Канаді, але в той же самий час своїми препоганими діями готують для нього загибель. Тільки через міцні зв’язки з Україною, її народом, її культурою здержимо свою національну ідентичність у Канаді. Тому треба боротися за зміцнення і розширення таких зв’язків".

І розмах цієї справедливої боротьби, в якій беруть участь дедалі більше й більше людей доброї волі з українських емігрантів, неухильно зростає.

Уніатських ієрархів та націоналістичних лідерчуків лякає широка участь трудящих-емігрантів у боротьбі за мир і прогрес, їх приязне ставлення до Країни Рад, те, що вони гордяться історичними досягненнями соціалістичної України в дружній сім’ї радянських народів-братів. Засмучені зростанням політичної свідомості зарубіжних українців, богослови з журналу "Світло" слізливо скаржаться, що багато "наших братів" у країнах Заходу "вже попали під вплив марксистської ідеології й вірять твердженням, статистиці й гіпотезам комуністів". Дедалі більше українських трудівників-емігрантів поривають з уніатсько-націоналістичними трубадурами реакції і війни, бойкотують їх антирадянську діяльність.

Галасливі провокаційні кампанії, до яких за вказівками своїх імперіалістичних хазяїв час від часу вдаються буржуазно-націоналістичні та уніатські банкроти, аж ніяк не свідчать про те, що вони становлять якусь реальну політичну силу. Це — галас приречених.

ФАЛЬШИВІ КОНЦЕПЦІЇ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

Ідейний арсенал закордонних оунівців й уніатів не зазнав істотних змін з 30—40-х років і, як тоді, нині є мішаниною фашистських та інших архіреакційних буржуазних філософських, соціологічних, а також релігійно-містичних концепцій. І в наші дні буржуазно-націоналістичні ідеологи стоять на відверто ідеалістичних позиціях, даремно намагаються довести "примат" духовного над матеріальним, завзято обстоюють інтереси монополістичного капіталу.

Ідеологи сучасної УКЦ разом із зарубіжними націоналістами, категорично заперечуючи класову боротьбу, проповідують наскрізь фальшиву, антиісторичну "теорію" безкласовості, безбуржуазності української нації. Вони висувають сміховинну тезу про те, ніби у дожовтневій Україні не було української буржуазії. "…Буржуазія на Україні,— просторікував "Християнський голос" у січні 1977 року в статейці під претензійною назвою "Українська нація — безбуржуазна", — була неукраїнського походження, а до того ще й не визнавала України… Українці завжди були безбуржуазною нацією".

А ким же були в такому разі відомі капіталісти, "цукрові королі" Терещенко й Харитоненко, власники банків, заводів і шахт Алчевський, Арандаренко, Войтенко, Рутченко та багато інших? А українські земельні магнати Кочубей, Лизогуб, Родзянко, Скоропадський, які, по суті, перейшли до капіталістичної системи ведення господарства? А десятки великих капіталістів, поміщиків, торговців, банкірів Західної України, серед яких, до речі, було чимало українських націоналістів й уніатів на чолі з графом Шептицьким. А представниками якого класу вважають мюнхенські уніати нинішніх американських, канадських, бразільських та інших власників заводів і фабрик, різних фірм та банківських контор з числа осіб українського походження? Адже тільки у США налічується понад 10 тисяч дрібних та середніх бізнесменів — вихідців з України (загальна кількість українських емігрантів перевищує один мільйон чоловік).

Зарубіжна уніатська ієрархія, як і буржуазна верхівка української націоналістичної еміграції, особливо на американському континенті, багатьма економічними та політичними узами зв’язана з монополістичним капіталом, з панівними колами США, Канади та інших капіталістичних держав. Вона кровно зацікавлена в тому, щоб ідейно роззброїти трудящих-емігрантів, відвернути їх від класової боротьби, підпорядкувати своєму впливові.

Цій же меті служать поширювані уніатськими богословами пропагандистські міфи про "класове співробітництво" і "соціальний мир" в умовах нинішнього капіталістичного суспільства, про зміцнення ілюзорної "асоціації праці та капіталу", про лицемірне виділення робітникам ролі "співвласників" капіталістичних підприємств, базікання про їх участь у розподілі "прибутків" тощо. Всі ці облудні тези служать отцям церкви, щоб недвозначно обстоювати інтереси капіталістів, виступати проти будь-яких "соціальних конфліктів". Коли ж виникають суперечки між трудящими і власниками підприємств, то уніати відверто стають на бік багатих.

"Робітники, — писав у січні 1978 року канадський уніатський журнальчик "Голос спасителя", — часто не виконують праці, але домагаються заплати або завеликої заплати, якої працедавець не годен їм дати, не наражуючи свого підприємства на банкрутство". І далі: "Робітники краще працювали б і не давалися… тягнути себе до шкідливого страйку, якщо б робітники мали уділи в підприємствах і фабриках, у яких вони працюють".

Певна річ, автори цієї рожевої сентенції, намагаючись перекинути своєрідний місток між трудящими та їх визискувачами, не згадують про те, в чому ж конкретно виражатимуться "доходи" робітників.

Та й годі чекати такого роз’яснення від уніатських "ідеологів", яким завжди були чужі інтереси трудящих. Українські націоналісти, ієрархи УКЦ насамперед дбають про охорону приватної власності й соціальних засад капіталістичних держав, прагнуть переконати зарубіжних українців у тому, що капіталізм — "єдиний і найбільш прийнятний" суспільний лад.

У галузі національних відносин ідеологи українського буржуазного націоналізму та уніатства, як і в давно минулі роки, проповідують псевдонаукові теорії про "відрубність" і "особливість" української нації, її "винятковість" та "відмінність" від інших слов’янських націй, передусім від російської, про її безпосередню залежність від "культурного західного світу". Разом з тим вони обстоюють наскрізь фальшиві концепції про "божественне походження" українського народу, твердять про "єдність" і "спільність інтересів" націоналізму та релігії.

Антирадянський альянс буржуазного націоналізму і реакційного духовенства має свої історичні корені. Націоналістів і церковників об’єднували та об’єднують їх класова експлуататорська суть. Прислужуючись правлячим класам, церковники здавна проповідували "національне замирення" й "соціальну гармонію" всередині нації.

Уніатські богослови, постійно поширюючи антинаукові теорії про "особливе месіанське призначення" української нації, з одного боку, всіляко розпалюють націоналістичні настрої, а з другого — намагаються наповнити поняття нації релігійно-етрічним змістом. Вони пропагували і пропагують тезу про те, що українська нація, яка нібито позначена "печаткою божою", подібно до "кращих" націй, була створена за задумом "творця". Особливі заслуги в розвитку "економіки й культури" українського народу уніати приписували собі. На їхню думку, саме греко-католицька церква "врятувала" Західну Україну від "національної смерті" та "відкрила широкі двері" для розвитку на Україні "культури і цивілізації Заходу". Прибічники унії ототожнювали слова "уніат" і "українець", пропагували "релігійну природу" українського характеру, "мессіанське призначення" так званого "західноукраїнського П’ємонту". Святоюрці навіть договорилося до того, що історія унії "органічно й нероздільно злучена з напрямом і духом всієї української історії, навіть з самою національною ідеєю нашого народу".

Зробивши ставку на союз з українськимбуржуазним націоналізмом, святоюрська ієрархія намагалася аргументувати "конечну необхідність" такого союзу як для церковників, так і для націоналістів, постійно підкреслювала близькість їх ідеологій, "спільність їх долі".

На протязі кількох років, виконуючи вказівки Шептицького, "науковим" обгрунтуванням цієї концепції займався один з найближчих радників митрополита професор Львівської богословської академії М. Конрад. Виходячи з класових позицій уніатського кліру, він настирливо прищеплював буржуазно-націоналістичним заводіям думку про необхідність посилення боротьби з "большевією", підготовки до "хрестового походу" проти СРСР. Закликаючи оунівців до кривавої братовбивчої боротьби під безпосереднім керівництвом уніатської верхівки, Конрад відверто писав: "Сполука релігійного пафосу з націоналістичним пафосом — це непоборна сила! Хрест і меч — ось надія народів і людства на нове краще завтра".

Біля джерел людиноненависницької ідеології хреста і меча поруч із шептицькими та сліпими стояв запеклий фашист Д. Донцов. Войовничий расист, багаторічний агент німецької розвідки, він був ревним пропагандистом фашизму, релігійного мракобісся та буржуазного націоналізму, завзятим проповідником найтіснішого союзу цих реакційних сил. Донцов створив своєрідну "доктрину" виховання й підготовки кадрів націоналістичних екстремістів— "лицарів залізної руки", "надлюдей", а точніше — вишколених бандитів і убивць, які мали втілити в життя його людиноненависницькі ідеї.

У своїх "теоретичних" опусах Донцов у дусі гітлерівської "Майн кампф" безапеляційно стверджував, що головними рисами націоналіста мають бути войовничість, фанатизм, прагнення до влади, ненависть до інших народів. Він проголосив культ дикості й кривавої романтики, звірячих інстинктів і "кодексу відплати", закликав бандерівських найманців імперіалістичної реакції, яких називав "аристократами хреста і меча", вести рішучу боротьбу проти трудящих, проти "смердів", які, бачите, об’єднують свої зусилля, щоб протистояти "національній (буржуазно-націоналістичній. — К. Д.) еліті".

Відкидаючи здобутки світової цивілізації й загальнолюдські поняття про честь, совість і моральні принципи сучасної людини, Донцов безцеремонно нав’язував оунівському "хрестовому воїнству" своє, по суті фашистське, розуміння моральних і громадських вартостей. "Всяка ідея, — писав він, — є непримирима, безкомпромісова, брутальна, фанатична, аморальна".

Націоналістичні псевдоідеологи оспівували криваві справи "воїнів-хрестоносців", вихваляли "дух завойовництва і авантюризму", "жадобу влади й слави". Особливо відзначився на цій ниві Д. Донцов, який вважав найбільш прийнятними "елементами характеру" українського націоналіста риси хижака, "вмиваного кров’ю живих", "убивці", що має "новий закон землі принести". Ці антилюдяні концепції мали на меті "теоретично" обгрунтувати потурання загальнолюдських культурних і духовних цінностей, виховати з націоналістичних "бойовиків" брутальних садистів, бандитів і вбивць.

Проголошуючи культ "дикості і одчайдушності минулих віків", часів "нашого темного середньовіччя", Донцов закликав виховувати "новий тип" націоналіста з "залізною молодістю" і "буйловатою шиєю". За Донцовим сучасні націоналістичні іберменші — це вже не просто люди з притаманними їм позитивними та негативними рисами, з своїми моральними принципами й почуттями, а "крокодили, що терзають людськість". "Тверде їх серце, — писав він, — не мало ніякого жалю, здавалось, що самі фурії вселилися в них. Хижі, жадні крові, готові хоть чорту запродатися й самому пеклу, коли б прийшов сатана купувати їх"^[46].

Не вдаючись до сантиментів, Донцов давав відверті настанови: "Треба бути тиранами, від яких стогне земля, треба бути руїнниками". Він закликав націоналістичних ватажків до творення "нової справжньої еліти", "еліти з бичем у руках", до об’єднання оунівських бандитів в кастовий орден "новітніх лицарів", "нових хрестоносців", котрі "врятують Україну від комунізму".

Особливе місце в ідеології та практиці українського буржуазного націоналізму, як і реакційного уніатства, посідала й посідає проблематика еволюції й зміцнення союзу націоналістів і реакційного духовенства. Донцов, наприклад, беззастережно визнавав, що "новоявленому націоналізму" домовленість з церквою не менше необхідна, ніж церкві домовленість з націоналізмом. Висунувши ілюзорну ідею "християнізації України за допомогою меча", Донцов у виданій в Канаді в 1967 році книжечці під характерною назвою "Хрестом і мечем" в унісон з сучасними адептами унії повчав проводирів зарубіжних ОУН: "Християнство — це не рожева водичка гуманності і доброчинності, це релігія войовників Хрестових… які конфліктів не уникають, а їх шукають і зло поборюють мечем духовним і залізним, душею аскета і воїна".

Маячні ідеї Донцова та інших "теоретиків" релігійно-націоналістичного мракобісся стали первісною "ідеологічною базою" для підготовки так званого "декалога" (десяти заповідей українського націоналіста) та інших "інструкцій" і "директив" профашистської ОУН, які мали єдину мету — підготувати з числа членів ОУН бездушних роботів і фанатиків, сліпих виконавців волі буржуазно-націоналістичної верхівки, які б жили, думали, діяли і навіть вмирали за єдиним для всіх оунівців еталоном "взірцевого націоналіста".

Націоналістичні главарі вважали "декалог" своєрідною присягою учасника організації, в якій він, по суті, зрікався власного "я" і віддавав своє життя в повне розпорядження проводу. Увесь "декалог" пройнятий закликами до боротьби і помсти, ненавистю до інших народів. Показово, що цей основоположний документ оунівського душогубства зберігає релігійну забарвленість.

І це не дивно. Адже для вихованих у релігійному дусі куркульських та попівських синків, з яких переважно комплектувалася ОУН, "декалог" мав стати своєрідним доповненням до загальновідомих, "десяти заповідей божих". "У "декалозі", як і у писаннях найреакційніших богословів пропагується ненависть до інаковіруючих, національна (а разом з тим і релігійна) нетерпимість. Окремі тези, подібні до людиноненависницьких вправ авторів "декалогу" на зразок: "Помстиш смерть…", "Ненавистю і безоглядною боротьбою пройматимеш ворогів..", "Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину" знаходимо на сторінках біблії та інших церковних книг.

У ставленні до людей іншої віри біблійські пророки, наприклад, дають такі рекомендації: "Ви приступаєте сьогодні до бою проти ваших ворогів. Нехай не зм’якне серце Ваше…" (Второзаконня, 20:3); "В містах тих народів, які господь бог твій дає тобі у володіння, не залишай в живих жодної душі" (Второзаконня, 20:16); "Хто не зі мною, той проти мене" (Матф., 12:30); "Ворогів же моїх, тих, які не хотіли, щоб я царював над ними, приведіть сюди і побийте переді мною" (Лук., 19:27). У біблії знаходимо чимало й інших прикладів знищення людей богом, а за його наказами — різного роду "праведниками", воїнами та священиками.

Та повернемося до оунівського "декалога". Для роз’яснення "широкому членству Організації" записаних у ньому буржуазно-націоналістичних постулатів "ідеологи" ОУН опрацювали "Коротке пояснення. Як розуміти декалог"^[47]. У "поясненні" окреслюються "головні завдання", які ставить "декалог" перед "націоналістом-лицарем". "Панівною в нас, — проголошується в ньому, — мусить лишитися стара сувора засада: "Око за око, зуб за зуб". Закликаючи до помсти ворогам ОУН, автори "Короткого пояснення" вимагають "змагати" до збільшення "гори трупів противників", незважаючи на те, що "скаже про нас цивілізований світ".

Характеризуючи методи боротьби з так званим "расовим ворогом" (тобто з російським, польським та іншими народами, у ставленні до яких ОУН проголошувала політику "тотальної ліквідації". — К. Д.), націоналістичні псевдоідеологи пишуть: "Боротьба супроти ворога мусить бути так безоглядна, як безоглядне є само життя. Ніж і револьвер, отруя і підступ — це речі, якими націоналіст в боротьбі з сильнішим ворогом може послугуватися, аби тільки виграш був на нашій стороні".

Буржуазно-націоналістичні верховоди у своїх "інструкціях" та "директивах" підкреслюють, що вони завжди були і залишаються "вірними парафіянами" уніатської церкви і цілком поділяють політичний курс її ієрархії.

Таким чином, тісне переплетіння українського буржуазного націоналізму з релігією, зокрема з реакційною уніатською ідеологією, їх зв’язок і взаємна залежність сприяли формуванню й зміцненню союзу ватажків ОУН і уніатських ієрархів. І недарма трудящі маси навіки прокляли цей зловісний альянс, що став знаряддям експлуататорських класів та імперіалістичної реакції, інструметом їх боротьби проти українського народу, проти соціалізму і прогресивного руху.

СОЮЗ ХРЕСТА І ТРИЗУБА В ДІЇ

Чорний альянс українських буржуазних націоналістів і уніатської ієрархії виявляється нині в їх спільній участі у різних антикомуністичних об’єднаннях та організаціях. Йдеться про такі реакційні буржуазно-націоналістичні об’єднання і групи, як Союз українців-католиків Америки (СУК), Братство українців-католиків у Канаді (БУК), Український християнський рух (УХР), Українське всесвітнє патріархальне об’єднання, Товариство католицького студенства "Обнова" та інші. До них слід віднести й координаційні центри українських націоналістів — УККА і КУК.

До складу виконавчих органів цих організацій, які вже давно стали знаряддям шпигунських служб і центрів ідеологічної диверсії імперіалістичних держав, входять колишні гестапівці й есесівці, агенти іноземних розвідок і професійні антирадянщики, єпископи уніатської та автокефальної церкви. Наприклад, керівниками УККА є його "президент" — колишній полковник американської військової розвідки Л. Добрянський, який, до речі, так і не навчився розмовляти українською мовою, "віце-президент" — уніатський священик М. Харина, колишні есесівці О. Луцький і Р. Данилюк, бандит УПА М. Ковальчин та інші.

Керівний центр КУК очолюють "президент" — уніатський священик, митрат В. Кушнір, представники уніатського братства О. Качура і І. Новосад, колишній есесівець О. Гнатюк.

Антинародний союз українських буржуазних націоналістів та уніатів знаходить вираз і в їх спільній участі у різних релігійно-націоналістичних "братствах" та "світських" об’єднаннях зарубіжної УКЦ, які звичайно носять назви організацій мирян. Всі вони мають буржуазно-націоналістичний характер, а їх "чоловими діячами", тобто керівниками, є завзяті націоналісти та клерикали. Ось, наприклад, УХР — націоналістично-клерикальна організація, що виникла у травні 1955 року в Лювені (Бельгія) з ініціативи архієпископа І. Бучка для об’єднання зусиль буржуазно-націоналістичної еміграції та уніатських реакціонерів. Скликана з цього приводу нарада клерикально-націоналістичних лідерів, які осіли в західноєвропейських країнах, проголосила створення нової "світської організації українців-католиків", що одночасно з місією "оновлення української спільности в Христі" взяла на себе зобов’язання "дбати про духовну єдність України з вільним світом" і "брати активну участь у визвольних змаганнях разом з усіма українськими державно-творчими силами" (читайте — з буржуазно-націоналістичними закордонними організаціями бандерівців, мельниківців та інших зрадників українського народу. — К.Д.).

Приховуючись за димовою завісою, якою служать розглагольствування про опору на "незмінні засади христового євангелія і науки церкви" (а однією з цих засад є засудження війн, загальновідоме "не убий"), верховоди УХР вже з першого дня заснування цієї організації практично виступили як відверті агенти імперіалістичних сил західних держав, як факельники нової війни, що заклопотані не релігійними й церковними справами, а "активною участю" в так званих "визвольних змаганнях" (у збройній боротьбі проти українського радянського народу. — К. Д.). Отже, крапки над "і" поставлені досить чітко і категорично.

До основних завдань УХР, перерахованих у "статуті", потрібні були коментарі та окремі пояснення щодо тактики, форм і методів діяльності "руху" на найближчий час. їх знаходимо у доповіді "президента" УХР колишнього співпрацівника гестапо, бандерівця В. Яніва. Він заявив, що УХР вважає своїм завданням виховання націоналістично-клерикальних кадрів, "великих мужів, здібних до великих чинів", "великих постатей, які високо стояли б понад небезпеки мов статуї з граніту". Йдеться, звичайно, про підготовку запеклих антикомуністів, оунівських бандитів і убивць, про поповнення резерву найманців для імперіалістичних центрів ідеологічної диверсії, розвідувальних служб тощо.

Та Янів не обмежує роль УХР тільки вихованням кадрів завзятих антирадянщиків. Згадавши про "величезне поширення" впливу комуністичної ідеології, "силу комуністичних партій у країнах вільного світу" та поширення серед народів надій на тривале мирне співіснування ("коекзистенцію"), Янів войовничо закликає "до дії", до зміцнення й озброєння "християнського Заходу". "Наші дні,— проголошує уніатсько-бандерівський ставленик, — вимагають мантиль^[48] з хрестами, хрестоносних походів з голосним кличем: "Бог так хоче!" І далі: "Люди, які поширювали б святий вогонь (читайте — уніатсько-націоналістичні провокаційні гасла про підготовку нової війни. — К. Д.), мусять вийти з рядів нашого руху й УХР мусить стати першим звеном діючої Церкви".

Керівниками і фундаторами УХР були такі націоналістичні бонзи, як колишній капелан гітлерівського "Нахтігалю" і агент американської розвідки І. Гриньох, колишній "провідник" фашистського УЦК В. Кубійович, колишній капелан дивізії СС "Галичина", а нині доктор теології М. Левенець, прибічники Бандери — О. Коваль, П. Мірчук та інші. Махрові есесівці і поліцаї, агенти абверу і гестапо, шпигуни у сутанах й націоналісти очолюють "крайові об’єднання" УХР у Західній Німеччині, Бельгії, Англії. Наприклад, головою УХР у ФРН обрано військового злочинця штурмбанфюрера Є. Побігущого, на руках якого кров сотень радянських людей. До складу очолюваного ним "крайового об’єднання" увійшли також колишній агент фашистської розвідки М. Коновалець, колишній петлюрівський офіцер С. Шах та ще кілька патентованих зрадників.

Тісно переплелися реакційні церковні організації також з "об’єднаннями" вояків з дивізії СС "Галичина" та бойовиків бандерівських банд, що називають себе "комбатантськими союзами". Вони приймають спільні "комунікати" і "декларації" проти політики розрядки, проводять провокаційні збіговиська і демонстрації. До складу "комбатантських союзів" входять уніатські й автокефальні капелани, зайняті проведенням "торжественних" богослужінь для колишніх карателів і бандитів УПА, "освяченням" штандартів різних екстремістських націоналістичних груп, проголошенням войовничих антирадянських проповідей. Гостями подібних збіговиськ нерідко бувають і вищі сановники церкви.

Так, у жовтні 1976 року для "посвячення" хреста — пам’ятника на честь "загиблих на полі брані" петлюрівців, бандерівців і есесівців з дивізії СС "Галичина" до Едмонтона (Канада) спеціально прилетів кардинал Сліпий. У своєму виступі перед купкою колишніх фашистських найманців первоієрарх УКЦ, за повідомленням буржуазно-націоналістичної преси, уклінно подякував ворогам українського народу і висловив надію, що нинішнє покоління зарубіжних націоналістів наслідуватиме "ті ідеали, за які вони поклали своє життя". Демонструючи своє благовоління до гітлерівських колабораціоністів та воєнних злочинців, Сліпий під час перебування в Канаді та США звів у сан митратів двох есесівців-уніатів Я. Гаймановича (Монреаль) і М. Бутринського (Чікаго). Акція кардинала викликала захоплені відгуки есесівських шуцманів.

Як уже відзначалося, у перші роки після прибуття за океан недобиті есесівці намагалися бодай якось замаскувати, приховати від трудящих-емігрантів своє фашистське обличчя. Однак, відчуваючи підтримку з боку імперіалістичних покровителів, вони з часом остаточно скинули маску й відверто проголосили свої цілі — взяти реванш за ганебну поразку, повернутися на Україну в обозах нових хлібодавців, щоб перетворити нашу квітучу республіку на колонію імперіалістичних держав.

"Нічого соромитись і нічого відкидати до запечатаного архіву назву "Дивізія Галичина", "Гренадирська дивізія" чи термін "14-та Галицька СС стрілецька дивізія", — писав в есесівському журнальчику "Вісті комбатанта", що видається в Торонто, колишній член "військової управи" цієї дивізії І. Кедрин-Рудницький. — Назви не змінюють суті справи, що вояки 14-ї дивізії… приймали разом з німецькою уніформою і німецькими вищими старшинами також потрібний їм новітній військовий вишкіл і новітню зброю… для боротьби з більшовицькою Росією". Ці теревені знадобилися есесівському "кореспондентові", щоб зробити висновок про те, ніби і в сучасних умовах "рідне військо може постати тільки на чужинницькій території, на території тієї держави, яка в силу актуальної міжнародної кон’юнктури стає союзником супроти спільного ворога… Сьогодні немає реальної можливості створити український легіон (згадаємо кривавий фашистсько-оунівський "Нахтігаль", який націоналісти так само називали "легіоном". — К. Д.), та коли б така можливість настала, наприклад, для українських вояків в американській армії і за згодою американського командування й американського уряду, то, мабуть, не було б одного українського патріота-державника (націоналіста, колишнього есесівця. — К. Д.), який поставився б вороже до такої концепції".

На таких же позиціях стоять і главарі нечисельного, але горлатого "товариства бувших вояків УПА", що складається з учасників бандерівських банд, тобто з числа тих небагатьох кримінальників, грабіжників і убивць, яким свого часу пощастило втікти з України. Вони ставлять завдання — сприяти відродженню духу мілітаризму серед небагатьох своїх спільників, вивчати питання військової стратегії і тактики, нові типи озброєння й навіть… "досвід малих війн".

Отже, криваві оргії, марші під звуки гітлерівського "Хорста Веселя" не дають спокою фашистським недобиткам. Формулюючи завдання зарубіжних "комбатантсь-ких" організацій, створених бандитами та есесівцями, один з націоналістичних ватажків М. Степаненко на бучному збіговиську есесманів у Торонто говорив: "Найвищий час покінчити з епохою фразеології на концертах і академіях. На терезах історії нині чи не найбільше важить меч. Зближається хвиля наших віковічних порахунків з Москвою… Так як перед двома попередніми світовими розгромами (війнами. — К. Д.) наші попередники, так тепер і ми, колишні вояки українських національних формацій, повинні активізувати й актуалізувати проблему військового виховання та оволодіння новітнім військовим мистецтвом, яке (військове виховання) повинно вкраплюватися в діяльність наших комбатантських, спортивних, молодечих, студентських та інших суспільних і політичних організацій".

Степаненко звернувся до фашистських недобитків, які пройшли, за його словами, "життєву школу дивізії", з пропозицією активніше займати "керівні позиції" у всіх емігрантських організаціях і установах, а також у системі виховання молоді "від шкіл до університетів".

З подібними вимогами виступив на початку 1977 року і редактор журнальчика "Вісті комбатанта" М. Малецький. Охарактеризувавши становище в зарубіжних буржуазно-націоналістичних організаціях як "перманентну кризу" і "хаос", як стан "взаємної ворожнечі" і "політичного безумства", Малецький закликав колишніх гітлерчуків активно втручатися в цей процес, щоб по-свойому, по-есесівському навести там "твердий порядок". "Як колишні вояки, — писав він, — ми не лише сміємо, але маємо обов’язок вказувати на причини зла й на можливості їх усунення".

Заохочені своїми ватажками вчорашні цугфюрери й есесмани навіть почали де-не-де "наводити порядок". Вони дедалі частіше з’являються на зборищах ворогуючих буржуазно-націоналістичних організацій і груп, повчають їх лідерчуків, намагаються об’єднати пересварених жовто-блакитних "президентів", отаманів і єпископів. З травня 1977 року "спостерігач" від есесівського братства став, наприклад, брати участь і в засіданнях "президії секретаріату" балаганної націоналістичної організації претензійно названої Всесвітнім конгресом вільних українців (СКВУ), яка, за задумом зарубіжної церковно-націоналістичного істеблішменту (пануючої верхівки), покликана стати координаційним, об’єднуючим центром зарубіжних ОУН і реакційних "церков в еміграції".

Колишні есесівці і поліцаї останнім часом без сорому висуваються на перший план у різних націоналістичних угрупованнях, "земляцьких союзах" тощо. Це наочно демонструє націоналістична еміграція в Аргентіні, де знайшли притулок понад сто вояків з розгромленої дивізії СС "Галичина". "Дивізійники, — хвалився есесівський журнальчик у січні 1977 року, — своїм прикладом найбільш об’єднують наші товариства в одну національну (буржуазно-націоналістичну. — К. Д.) цілісність. Майже в усіх товариствах вони займають… головні пости". Пориваються до керівництва і колишні бандити з УПА.

Недобиті бандерівці та їх духовні наставники-уніати з великою помпою відсвяткували 35-річчя створення кривавої УПА. Вихваляючи "героїчну роль" цього дітища німецько-фашистської розвідки, уніатська газетка "Поступ", що видається у Вінніпезі, у лютому 1978 року закликала усіляко популяризувати "традиції" бандерівських головорізів, не забувати, що в наш час вирішальним фактором руху за так звану "українську державність" повинні стати "культ УПА", ставка тільки на "збройну боротьбу".

Гідну відсіч бандитським виродкам та їх ідейним натхненникам дала демократична громадськість Канади, прогресивна українська преса. Газета "Життя і слово" в квітні 1978 року писала: "Ні, панове-отці редактори "Поступу", це не культ якоїсь "української" державності. Це культ фашизму і війни! Ваша писанина — це ганебна воєнна пропаганда. її засуджують і п’ятнують усі чесні люди, які бажають миру і дружби між народами світу".

"ДОХОДИ" І ВИДАТКИ

Деградація буржуазно-націоналістичної еміграції, відхід багатьох зарубіжних українців від націоналістичних реакційних церковних об’єднань значно звужує фінансову базу націоналістичних центрів, змушує їх ватажків гарячково шукати нові джерела грошових надходжень. У своїх спогадах колишній бухгалтер і касир бандерівських ЗЧ ОУН С. Джугало, добре обізнаний з вовчою вдачею оунівських гангстерів, розповідав, що їх "державні уми" постійно хвилює одне питання, як забезпечити собі "люксусове життя". А це в свою чергу висуває перед ними три найважливіші, можна сказати, "програмові" цілі: І. Дістати гроші. 2. Дістати гроші. 3. Дістати гроші.

Головне джерело доходів оунівських шпигунів і провокаторів — надходження від іноземних розвідувальних органів і центрів ідеологічної диверсії за вербування найманців та виконання брудних доручень. Шпигунська діяльність, участь у провокаційних пропагандистських кампаніях давно стали традиційним бізнесом націоналістичної камарильї.

Великі суми грошей за поставку кадрів ідеологічних диверсантів, за шпигунську, іншу підривну діяльність через систему підставних установ, приватних і урядових фондів передає емігрантським контрреволюційним організаціям, створеним на Заході різномастним псевдонауковим "центрам" і "інститутам", а також засобам масової інформації ЦРУ. На його кошти, скажімо, існує націолістичне ЗП УГВР в Нью-Йорку. На гроші розвідки США утримуються також буржуазно-націоналістичні видавництва "Сучасність" (Мюнхен), "Смолоскип" (Балтімор, США), інші органи підривної пропаганди.

Про розмір фінансових "ін’єкцій" оунівським продай-душам свідчать хоча б такі факти: американська розвідка виплачує "щорічну дотацію" у сумі 100 тисяч доларів "дослідницько-видавничому" об’єднанню "Пролог", яке насправді є своєрідним прикриттям ЗП УГВР. Вона ж надавала щомісяця "грошову допомогу" (10 тисяч західнонімецьких марок) антирадянському мюнхенському часописові "Український самостійник".

Проте й цих грошей уже не вистачає, щоб задовольнити добрий апетит націоналістичних лідерчуків. І тоді для поповнення своєї захирілої каси оунівські верховоди звертаються зі слізними проханнями про допомогу до ширших кіл еміграції.

Яких тільки приводів не вигадують націоналістичні бонзи, щоб витягнути трудову копійку від трударя-емігранта. Тут і побори на "особливий (!) визвольний фонд", і збирання пожертв у "фонд АБН", і "обов’язкові виплати" в надстроковий "фонд оборони України". Категоричними вимогами не шкодувати грошей "на загальну справу", "підтримувати" свою газету, свою організацію, свою церкву буквально заповнена вся буржуазно-націоналістична преса. У газетах і журналах публікуються довгі списки "жертводавців", яким оунівські жебраки висловлюють "найглибшу подяку" за їх внески. Доходить до курйозів. Бандерівський "Шлях перемоги" якось відзначив кількох "жертводавців" з Англії, які внесли гроші у "фонд АБН". Серед них понад десять прізвищ емігрантів, які кинули в простягнуту руку Стецька… по 25 і навіть по 10 пенсів.

Цікавий факт. Орган УПЦ в США на сторінках свого журнальчика "Українське православне слово" систематично друкує списки осіб, які "жертвують" кошти на потреби цієї церкви та її псевдомитрополита С. Скрипника. При цьому поруч з графою "пожертви" отці-автокефалісти поставили й іншу — "позички". Виявляється, частина священиків, особливо з оточення "первоієрарха", систематично заглядає в цю графу, лише про людське око кидаючи до каси патрона по кілька десятків доларів. Так, члени церковної ради митрополії Ф. Білецький, С. Гаюк, І. Крета, Т. Форостій тільки під виглядом "позичок" у 1973 році одержали з каси УПЦ 3 тисячі доларів, а внесли — 475. По 500, 1000 і навіть по 5000 доларів з коштів, зібраних від віруючих, захопили собі протопресвітери і протоієреї С. Голутяк (до речі, член "контрольної комісії" УПЦ), О. Мицик, А. Двораківський, І. Ілляшенко, М. Антохій та інші, які до каси автокефалії не внесли жодного цента.

Побори з трудящих-емігрантів проходять в обстановці відвертого примусу, морального терору. Оунівські "збирачі", в ролі яких здебільшого виступають колишні бандити й есесівці, безсоромно спекулюють на національних і релігійних почуттях емігрантів, роблячи усе, щоб змусити їх витягнути свій трудовий гріш з гаманця на "визвольну справу", а насправді — на задоволення зростаючих апетитів буржуазно-націоналістичних заводіїв.

І де тільки не жебрають бандерівські "збирачі"! І на весіллях, і на концертах… За повідомленням мюнхенського бандерівського листка під час весілля Ольги і Та-дея Кульчицьких, що відбулося 9 липня 1977 року в церкві святого Миколи в Буффало, вдалося зібрати 115 доларів. А одруження Марійки й Івана Фанок у молодіжному націоналістичному таборі "Елленвіл" (поблизу Нью-Йорка) 24 вересня того ж року внаслідок "вправної роботи збирачів" дало до бандерівських та уніатських фондів уже 225 доларів.

Кілька років тому бандерівська газетка "Шлях перемоги", що видається у Мюнхені, почала кампанію за організацію "позачергових збірок" на різних "імпрезах", у церковних храмах і навіть — на похоронах. З цього приводу газетка опублікувала досить характерне повідомлення про те, що у Брукліні помер один з членів ОУН-бандерівців М. Шевчук. Після похорону, як звичайно, відбулася тризна. І тут з’явилися оунівські "збирачі" та провели збір у "визвольний фонд". На цей раз їм вдалося видурити у рідних та знайомих покійного аж 25 доларів! Задоволена "суттєвим поповненням" каси фінансова реферантура ОУН повідомила читачів газети про чергове досягнення фінансової політики Стецька-Васьковича. Наприкінці "важливої інформації" редакція рептильки з урочистим пафосом пише: "Жертводавцям щира подяка, а покійному нехай легкою буде американська земля!"

Зібрані таким чином гроші осідають у широких кишенях бандерівських лідерчуків, які утримують дорогі квартири, купують автомобілі, сплачують ресторанні рахунки і відвідують модні курорти. Наприклад, ватажок ОУН-бандерівців Я. Стецько привласнив і перевів на свій банківський рахунок 40 тисяч доларів, зібраних у США, Англії і ФРН на міфічний "визвольний фонд".

Не таємниця, що звичайний для Заходу рекет із "збіркою" та привласненням грошей, видурених у зарубіжних українців, не є, так би мовити, вінцем фінансових комбінацій бандерівської мафії. Як кажуть у народі, злодійське коріння — злодійське й насіння. Бандитське минуле, гарячкова гонитва за наживою штовхають оунівських отаманів на злочинні скандальні афери. Чого тільки варта організація націоналістичними верховодами Лебідем, Васьковичем і Тюшкою нелегальної друкарні для виготовлення фальшивих доларів, що містилася в Мюнхені у глибокому підвалі будинку по вулиці Фюріхштрассе? Або факти купівлі в Західній Німеччині за вказівкою того ж Лебідя кокаїну та інших наркотиків для їх перепродажу в Римі? А відома багатьом емігрантам спекуляція награбованими коштовностями й золотом, а також контрабандні операції на чорних ринках Відня і Мюнхена, якими протягом років займалися бандерівські ватажки?.. Дуже багато місця зайняв би перелік брудних справ. Кожна з них показує, до якого рівня морального падіння дійшли нині кримінальники й аферисти, удаючи з себе "політиків" і "національних діячів".

До поборів з трударя-емігранта вдаються й активісти зарубіжної УКЦ. Зменшення парафіян, дедалі більша пасивність віруючих прямо позначаються на банківських рахунках уніатських ієрархів, які здавна звикли до заможного життя на кошти віруючих. Тим-то отці-уніати услід за буржуазно-націоналістичними верховодами й собі почали проводити бучні кампанії по збиранню "пожертв" на численні потреби. Тут і "пресовий фонд" (на "Християнський голос", "Америку" та інші уніатські рептильки), і "патріарший фонд" (до капелюха його високопреосвященства кардинала Сліпого) і т. п. До тієї ж кишені, але під іншим, досить-таки банальним девізом: "Дар любові для верховного архієпископа" — закликала розщедритися на день народження Сліпого уніатська "Америка". Газета навіть надрукувала спеціальну картку, на якій належало тільки написати прізвище й вказати суму, яку "жертводавець" воліє віддати в простягнуту кардинальську руку.

Однак пожертви, що надходять від віруючих, не задовольняють меркантильних отців церкви. Вони вимагають від трудящих-емігрантів нових і нових подачок на цілі, вельми далекі від релігії. При цьому в ім’я збільшення своїх "фондів", а часто-густо й заради власного збагачення панотці-уніати, не гребуючи релігійною й національною демагогією, звертаються до різних засобів морального та психологічного тиску на віруючих. Наприклад, буржуазно-націоналістична газетка "Свобода" у квітні 1978 року опублікувала статтю під заголовком "Ще раз про патріарший фонд", в якій дорікала віруючим за "несвідомість, байдужість, національну й духовну відсталість". Ці закиди зумовлені їх небажанням вносити конче необхідні уніатам гроші в фонд "патріарха". А внаслідок цього, з жалем констатує газета, помітно занепадає увесь уніатсько-націоналістичний "політикум", створені Сліпим духовні семінарії перетворюються на пустки. Визнавши далі, що зарубіжні українці зовсім не хочуть віддавати зароблені нелегкою працею гроші на чергові авантюристські "програми" уніатських ретроградів, автор статті не стримує свого роздратування: "Тут на перешкоді нам вже не є ані Ватікан, ані Москва. Тут головною перешкодою є наша духовна вбогість і несвідомість. На жаль, ця вбогість не тільки в нашому простолюдді, ця вбогість також в нашій освіченій верстві, в наших дипломованих і високозаробляючих професіоналістах. Про це свідчать кожнорічні збірки на патріарший фонд, що в них бере участь всього 15–20 % вірних".

Залякуючи парафіян тим, що їх байдужість і національна обмеженість призведе до "самоліквідації нашої церкви", автор вимагає від націоналістів активізувати збирання "пожертв" на потреби уніатського священства аж до встановлення обов’язкових відрахувань (ось він, ще один додатковий податок! — К. Д.) від кожного емігранта, "від зароблених чи пенсійних ста доларів". Ось такий шантаж віруючих — ще одне з численних свідчень відходу широких кіл трудящої еміграції від деградуючих отців унії, ще один доказ падіння впливу уніатської верхівки на зарубіжних українців.

КЛЕРИКАЛЬНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ СИМБІОЗ

Трубадури антикомунізму не приховують, що їх метою є розклад і підрив соціалістичного суспільства зсередини і що для цього підходять будь-які засоби. Диверсанти від ідеології, у тому числі в мантіях і сутанах, за допомогою розгалуженого пропагандистського апарату роблять усе, щоб затьмарити велику правду про нашу країну, похитнути комуністичну переконаність радянських людей, викликати суперечності між віруючими та невіруючими, протиставити соціалістичні нації одна одній.

Клерикали здавна розпалюють націоналізм серед віруючих. Висуваючи різноманітні шовіністичні гасла, вони силкуються розширити вплив своєї ідеології, намагаються довести необхідність дальшого зближення релігії та націоналізму, зміцнення їх взаємозв’язку, вживають заходів до того, щоб дати націоналізмові "модерне" релігійне забарвлення. Ідеологи націоналізму на Заході, з свого боку, розраховують за допомогою клерикальної ідеології викликати серед віруючих негативне ставлення до марксизму-ленінізму, ідеалів пролетарського інтернаціоналізму і дружби народів. Таким чином, і націоналісти, і клерикали, керуючись своїми класовими інтересами, стоять на спільних антикомуністичних позиціях.

Своєрідним симбіозом українських буржуазно-націоналістичних угруповань та реакційних емігрантських церковних об’єднань є так званий КУК, верховоди якого восени 1980 року пишно відзначили його сорокаріччя. З цього приводу в зарубіжній націоналістичній пресі з’явилися публікації, автори яких намагалися фальсифікувати минуле цього реакційного формування, твердити, що нібито воно завжди "захищало" національні інтереси канадських українців.

Лідери КУКу силкуються довести, що створення цього об’єднання було результатом турботи "отців еміграції", про "долю українства", своєрідним виразом "піклування" про збереження "національної субстанції" канадських українців. "Йшлося, — писала 27 серпня 1980 року вінніпегська газета "Український голос", — про створення єдиного "репрезентаційного тіла" всіх канадських українців, тобто такого організаційного осередку, який буцімто мав об’єднати "зусилля українців як горожан Канади" та координувати діяльність "в усіх спільних справах українського народу". Та все це пусті слова, розраховані, либонь, на людей, які неспроможні вникнути в суть антинародної діяльності українських націоналістів у Канаді на початку другої світової війни, на тих, хто не зрозумів справжньої мети натхненників і організаторів цього "самостійницького" угруповання.

Насправді ж виникнення КУКу було зумовлене кількома важливими соціально-політичними факторами.

По-перше, воно відбивало прагнення правих сил монополістичного капіталу активніше залучити українських націоналістів і клерикалів до збереження й зміцнення капіталістичних порядків, до роздроблення трудящих мас; їх споконвічні надії на примирення експлуатованих та експлуататорів у рамках одного "національного формування"; ставку на використання клерикально-націоналістичної контрреволюції як потенційного знаряддя в боротьбі з комунізмом.

По-друге, створення КУКу було результатом запопадливої діяльності канадських правлячих кіл та монополістичної буржуазії, зацікавлених в об’єднанні реакційних церковних та націоналістичних лідерів, у створенні єдиного фронту для боротьби з революційним рухом, з прогресивними силами української еміграції, з міцніючими робітничо-фермерськими організаціями українців Канади.

По-третє, відчуваючи підтримку канадської буржуазії і реакційних урядових кіл, які на той час (в 1940 році) під фальшивим приводом "комуністичної пропаганди" заборонили діяльність прогресивних українських організацій і кинули до концтаборів керівників робітничо-фермерського руху, жовто-блакитні верховоди розраховували створенням загальноканадської націоналістичної організації прибрати до своїх рук виплекані трудівниками-емігрантами культосвітні заклади, пресу, кооперативні школи і, таким чином, посилити вплив на поселенців.

Нарешті, по-четверте, створенням КУКу націоналістичні верховоди профашистської орієнтації намагалися шляхом об’єднання й своєрідної зміни вивіски в нових умовах (Канада на той час вже вступила у війну з Німеччиною) замаскувати своє нацистське, прогітлерівське єство й одночасно продемонструвати удавану лояльність до Канади та її тогочасних союзників.

Біля колиски "Комітету" стояли член Верховного суду Канади Джордж Торнсон, колишній британський розвідник Трейсі Філіппс та відомий своїми профашистськими поглядами депутат парламенту Ватсон Кірконелл, які в канадських правлячих колах вважалися "головними спеціалістами" з українського питання. Останній, до речі, досить відверто визначив практичні завдання КУКу, заявивши, що "наріжним каменем" його політичної діяльності мають служити "методи і філософія Адольфа Гітлера". Саме Кірконелл, Філіппс та інші реакціонери зводили до купи й мирили націоналістичних отаманів, уніатських і православних душпастирів, які, навіть опинившись з волі своїх хлібодавців за одним столом, й далі вовками дивилися на політичних конкурентів.

Хоч взаємні міжусобиці у куківському болоті точилися, бо кожне з угруповань, що ввійшло до жовто-блакитного конгломерату, претендувало на "верховенство", однак націоналістичні боси, сказавши "а" (тобто давши згоду на об’єднання), змушені були говорити "б" і вибрати, звичайно, за "порадою" згаданих шефів, першого, з дозволу сказати "президента". Ним став уніатський священик, вихованець Станіславського єпископа Хомишина В. Кушнір. Завзятий націоналіст, відвертий прихильник гітлерівських наці отець Василь з молодих років швидко просувався по драбині церковних звань і чинів. За протекцією Хомишина він працював у єпископській консисторії, викладав у духовній семінарії, став радником церковного суду у шлюбних справах і врешті-решт був призначений на тепленьку посаду викладача закону божого у Станіславській жіночій вчительській семінарії чернечого ордену василіянок.

Отут ледве й не закінчилася блискуча душпастирська кар’єра майбутнього "президента". Розпусник у сутані, вміло користуючись своїм становищем, спокусив молоденьку вихованку і протягом деякого часу, обіцяючи дівчині "золоті гори", користав з її довірливості. Та про стосунки семінаристки і богобоязненого святця дізналися подруги, а потім і батькі дівчини… Почався скандал, і уніатському горе-вихователеві довелося накивати п’ятами. Допоміг Кушніру знову Хомишин. Він чимало зробив для того, щоб притишити колотнечу навколо отця Василя, а потім звернувся до канадського уніатського єпископа В. Ладики з проханням влаштувати свого протеже у країні кленового листка… Отак і з’явився у Канаді душ-пастир з Станіслава, який з волі "сильних світу цього" більше тридцяти п’яти років очолював горезвісний КУК.

Діставшись до влади, Кушнір не шкодував зусиль, щоб віддячити можновладним господарям, показати, що в ньому не помилилися. У той же час він разом з своїми однодумцями з керівництва КУКу, які, зневажаючи на участь Канади в антигітлерівській коаліції, продовжували орієнтуватися на Гітлера та на таких його вірних холопів, як гетьман П. Скоропадський і "вождь" А. Мельник, робив усе, щоб стримати антифашистські прагнення трудящих, підірвати могутній народний рух за організацію ефективної допомоги Радянському Союзові. "Всі, хто помагає Росії,— просторікував уніатський святець, — попали під вплив комуністів".

Декларуючи про людське око підтримку воєнних зусиль канадського уряду, клерикально-націоналістичні верховоди на ділі стояли осторонь боротьби з фашизмом, більше того, силкувалися зірвати допомогу радянському народові та його армії. Неспростовні історичні факти стверджують: жодна з націоналістичних організацій, що входила до складу КУКу, жодна "самостійницька" газета, жодне з реакційних об’єднань у важкі часи воєнного лихоліття не закликали своїх членів або віруючих надати дієву допомогу країні своїх батьків і братів.

Та стримати величний патріотичний потяг найширших мас Кушніру і К° не вдалося. Вже в липні 1941 року у Канаді створюється Українське товариство допомоги Батьківщині, яке разом з прогресивними силами країни провело велику роботу по мобілізації канадських українців на боротьбу з гітлерівськими агресорами, організації активної допомоги СРСР, викриттю зрадницької діяльності найманців фашизму — українських буржуазних націоналістів.

Канадські громадяни українського походження, зокрема активісти Українського Товариства допомоги Батьківщині, брали активну участь у війні проти ненависного фашизму. Чимало з них полягло або було поранено в боях з гітлерівцями, багато удостоєно військових нагород. Досить сказати, що під час війни в армії служило понад 40 тисяч добровольців з числа канадських українців. Усупереч ганебним "комунікатам" верховодів КУКу українські робітники і фермери підтримували радянських людей, збирали кошти з своїх трудових заробітків. Тільки на медичну допомогу пораненим бійцям Червоної Армії канадські українці зібрали понад 132 тисячі доларів. Відзначаючи вклад наших земляків у перемогу над чорними ордами фашизму, товариш В. В. Щербицький на урочистих зборах, присвячених 30-річчю визволення Радянської України від гітлерівських загарбників, говорив: "Наш народ вдячний представникам трудової еміграції, які в міру своїх можливостей допомагали своїм співвітчизникам у той суворий час".

Закінчилася війна. Та верховоди клерикально-націоналістичного КУКу аж ніяк не відмовилися від профашистської орієнтації, що після війни проявилася насамперед у підтримці недобитих гітлерчуків, колишніх есесівців, поліцаїв, старост та іншого наброду. Саме завдяки старанням КУКу отаборилося в Канаді чимало військових злочинців — вахманів, карателів та капеланів з дивізії СС "Галичина". Між іншим, у цій ганебній справі церковники і націоналісти з КУКу користувалися підтримкою канадської реакції. Тузам монополістичного капіталу, урядовим колам йшлося провикористання недобитків фашизму для розколу робітничого руху, зменшення заробітної плати трудящим, для розправи з прогресивними робітничими організаціями.

І хоч тодішній уряд Пірсона прийняв рішення про допуск у країну колишніх гітлерівських вояк "без жодних обмежень", холопи нацизму зустрілися в Канаді з відвертим презирством широких народних мас. Трудящі емігранти, прогресивні українські організації рішуче таврували гітлерівських наймитів, викривали їх фашистське обличчя. У той же час вони сміливо виступали за мир і дружбу між народами СРСР і Канади, за зміцнення культурних зв’язків з Радянською Україною.

Зриваючи машкару "вболівальників за Україну" з недобитих гітлерчуків та їх покровителів з КУКу, один з активних діячів українського прогресивного руху в Канаді Юрій Кренц справедливо писав: "Самозвані лідерчуки українського походження… намагаються ще раз винести на імперіалістичну "товкучку" свій опаскуджений крам, називаючи його українським питанням… Про яке "визволення" гугняво мимрите, панове кушніри, савчуки, лівицькі та ваші покровителі з ласки Даллеса, Діфенбейкера і Стара? Кого збираєтесь визволяти та від кого? Якого "визволення" прагнуть гетьмано-петлюрівські недобитки — ми знаємо. Вони готові знову, як це було за Гітлера, перетворити в попіл і дим бурхливо квітуче життя українського народу, щоб тільки задовольнити своїх панів і свої вовчі інстинкти… Вони готові перетворити квітучі міста і села українського народу в руїни, а народ скривавити і продати новому панові в неволю. Це зрозуміло всім свідомим українцям Канади і поза Канадою".

Зловорожі заклики клерикально-націоналістичних верховодів КУКу до "хрестового походу" проти світу соціалізму — ще одне підтвердження того, що жовтоблакитники й далі залишаються на екстремістських, про-гітлерівських позиціях, що вони й нині виступають в одній упряжці з найреакційнішими колами Заходу, в тому числі з неонацистами і неофашистами. І не дивно. Адже у керівних органах цього буржуазно-націоналістичного конгломерату, в "управах" та "екзекутивах" його "самостійницьких" партій, об’єднань і груп, що вже давно стали знаряддям розвідувальних та ідеологічних служб Заходу, звили гнізда колишні гестапівці і есесівці, поліцаї і бандити УПА, професійні розвідники та ідеологічні диверсанти, владики осколків реакційної уніатської церкви.

Чого тільки вартий один з колишніх "провідників" бандерівської ОУН на Львівщині, ревний уніат Д. Куп’як — убивця більше двохсот ні в чому не винних дітей, жінок, стариків. Опинившись після війни у Канаді, цей кат на пограбовані в мирного населення цінності відкрив у Торонто модерний готель-ресторан і з легкої руки націоналістичних та уніатських верховодів кілька років тому навіть балотувався до федерального парламенту. Правда, безуспішно, бо виборці своєчасно довідалися, за якого "парламентарія" їх примушують голосувати вчорашні військові злочинці.

Зрозуміло, чому пани куп’яки та іже з ними намагаються викоритати будь-яку нагоду, щоб сіяти ворожнечу і недовір’я до Країни Рад. Колишні гестапівські людолови марять реваншем у новій світовій війні, яка, на їх думку, дасть їм можливість в обозах нових хлібодавців повернутися на Україну і знову, як і в часи фашистської навали, чинили свої людиноненависницькі справи. Наприклад, газетка "Гомін України" — орган так званої Ліги визволення України, що входить до КУКу, цинічно писала, що бандерівці можуть досягнути своїх цілей лише за допомогою "третьої, може, найбільшої і найстрашнішої війни" і знищення в ній "половини людства або й більше".

ПРОТИ МИРУ І РОЗРЯДКИ

Виконуючи завдання центрів ідеологічної диверсії, верховоди КУКу нападають на політику розрядки й мирного співіснування, нагнітають військовий психоз, закликають своїх хазяїв-імперіалістів посилити "тиск" на країни соціалістичної співдружності, якнайшвидше перейти від "холодної війни" до "збройної конфронтації" з Радянським Союзом та його друзями. Користуючись вигадками та дезінформацією, куківські "зверхники", у тому числі й уніатська ієрархія на чолі з митрополитом М. Германюком, завзято виступають проти позитивного розвитку канадсько-радянських відносин, економічних та культурних зв’язків між двома країнами, засуджують контакти зарубіжних українців з Радянською Україною, закликають до "бойкоту" радянських мистецьких делегацій і груп. Досить згадати їх безглузді випади проти встановлення на канадській землі виготовлених українськими радянськими скульпторами та подарованих українцям Канади пам’ятників Тарасові Шевченку, Лесі Українці та погруддя Івана Франка. Оцими нікчемними "протестами" куківці лише показали своє справжнє обличчя ворогів української культури. А пам’ятники класикам української літератури стояли і стоять на канадській землі.

Зазнали краху й зловорожі антирадянські кампанії КУКу, зокрема висмоктаний з пальця привід для галасу про "переслідування" релігії і церковних діячів на Україні; Прийняті "резолюції" і "комунікати" свідчать лише про дрімучу відсталість куківських пропагандистів, їх абсолютну необізнаність з нинішнім становищем релігії і церкви в Радянському Союзі, в нашій республіці.

До роздмухування антирадянської істерії з приводу "порушення" релігійних справ і свобод доклав руку і митрополит М. Германюк. За повідомленням мюнхенського "Християнського голосу" від 25 січня 1981 року владика зробив вояж у Мадрід, де зустрівся з церковними діячами та окремими представниками західних держав на мадрідській зустрічі учасників Хельсінкської наради, силкуючись використати цей міжнародний форум у справах далеких як від миру, так і від розрядки в Європі. При цьому, за словами газети, митрополит закликав своїх слухачів виступати "за свободу совісті і релігії" в нашій країні, знову і знову домагався солідаризуватися з уніатською церквою, яка нібито "переслідується" на Україні.

Цілком зрозуміло, що надмірна увага Германюка та куківських верховодів до становища релігії і церкви в нашій країні диктується не їх піклуванням про свободу совісті (хоч таких запевнень з їх боку більше, ніж досить), а намаганням за допомогою провокаційної гри на релігійних почуттях заслужити схвальну оцінку монополістичного капіталу і разом з тим спробувати викликати невдоволення поодиноких священослужителів і віруючих політикою Радянського уряду, інспірувати порушення діючого законодавства про культи.

У перших рядах демагогів і наклепників як завжди виступають ієрархи збанкрутілої унії. Виконуючи настанови своїх хлібодавців з центрів ідеологічної диверсії Заходу, зарубіжна уніатська верхівка разом з українськими буржуазними націоналістами поширює брехливі твердження про "утиски" релігії в СРСР, "переслідування" якоїсь, лише їм відомої, "катакомбної" уніатської церкви тощо. Проте ці злісні вигадки спростовує саме життя. Правда про широку участь трудящих нашої країни в управлінні громадськими і державними справами, про реальні права і свободи громадян СРСР, у тому числі і свободу совісті, які забезпечуються всією нашою економічною і політичною системою, всім устроєм життя радянського суспільства, відома цілому світові.

Дедалі більше канадських українців переконується у зловорожому й шкідливому характері діяльності КУКу та інших націоналістичних груп. Дедалі зменшується кількість поселенців, які з тих чи інших мотивів підтримували націоналістичних лідерчуків. І хоч апологети деградуючого "Комітету" й далі пнуться рекламувати свій "представницький" характер і вигаданий "авторитет" серед українства, правда життя рішуче спростовує ці побрехоньки. Ось приклади. Під час анкетного опиту в Канаді 1200 студентів-українців абсолютна більшість з них заявила, що не має й не бажає мати нічого спільного з націоналістами. Що ж стосується сумнозвісного КУКу, то про його існування знало лише три проценти опитаних.

Виступаючи на сторінках того ж "Українського голосу" з "аналізом" діяльності націоналістичних осередків напередодні XIII конгресу КУКу, якийсь І. Бондарчук 10 вересня 1980 року з великим жалем писав, що в діяльності націоналістів все гостріше відчувається "брак ентузіазму, ідейності, посвяти і відданості справі. Впало число дітей по ріжних школах, впало число передплатників наших (буржуазно-націоналістичних. — К. Д.) газет, впало число читачів української (націоналістичної спрямованості.— К. Д.) книжки, занепала мова, понизився рівень навчання по школах".

У такому ж дусі висловлюються й отці-уніати. Так, уніатський журнальчик "Голос спасителя", що видається у канадському місті Йорктоні, у серпні 1980 року змушений був констатувати занепад націоналістичних і уніатських осередків. "Якщо йдеться про нашу національну свідомість, — бідкаються канадські уніати, — то вона дуже слабенька навіть між нашими новоприбулими імігрантами (читайте — колишніми есесівцями, поліцаями, старостами та іншими фашистськими прихвоснями. — К. Д.) й ще слабша між загалом їхніх дітей… На жаль, воно нелегко дістатися до багатьох наших родин, бо багато з них рідко або й зовсім не ходить до церкви. Інші не читають нашої преси і не цікавляться нею, бо телевізор став їхнім божком, перед яким витрачають цілі години".

Загальний тон багатьох націоналістичних публікацій на цю тему приблизно такий: "Гинемо, розкладаємось, асимілюємось, остаточно втрачаємо вплив на молоде покоління!"

Одна з причин швидкої деградації КУКу та інших буржуазно-націоналістичних угруповань — запекла внутрішня боротьба за "керівне становище" як між його організаціями— членами, так і між окремими "чоловими діячами". Між іншим, ці міжусобиці виникли ще з часів створення "Комітету". Розбрат у строкатому куківському середовищі йшов як у релігійно-церковній, так і в політичній сфері. Довгі роки між собою гризлися отці-душпастирі різних церковних напрямків, особливо уніати і православні. У цій, за словами самих націоналістів, "затяжній боротьбі були і судові розправи, і підпали церков, і полеміка у пресі, і позови".

Та найбільше дався взнаки розгардіяш між різними угрупованнями та окремими ватажками з так званого "самостійницького політикуму". Як з рогу достатку сипалися взаємні звинувачення у прислужництві фашизмові та іншим "ворожим чинникам", "зраді національних інтересів" тощо. "Не завадить тут пригадати, — писав 10 вересня 1980 року "Український голос", — що на початку другої світової війни, коли Гітлер завойовував державу за державою, а відтак напав на Радянський Союз, то дехто з Українського національного об’єднання та Союзу гетьманців-державників (угруповання, що входили до КУКу. — К. Д.) плескав у долоні".

Для об’єктивності хотілось би додати, що націоналістичні "партаймени" не просто "плескали в долоні", а всіляко вихваляли біснуватого фюрера та його жовто-блакитних холопів, саботували діяльність канадських властей по організації відсічі нацистам. Більше того, вся куківська верхівка, яка так завзято гризлася між собою, була отруєна фашизмом.

Характеризуючи різномастих націоналістичних політиканів, газета "Життя і слово" влучно зазначала, що внутрішня гризня між українськими націоналістами "така велика, що вони не тільки готові перерізати, але й перегризти горла одні одним. Якщо вони ще сяк-так спільно виступають в якійсь шопі, то тільки тому, що їх єднає ненависть до Радянської України, бо її існування перекреслює всі їхні сподівання вернутися на рідну землю і сісти на спину свого народу".

Ворогуючи між собою, добиваючись вигідних посад, особливо поблизу різних "фондів", центрів ідеологічної диверсії і тузів монополістичного капіталу, бандерівці, мельниківці, петлюрівці та інші жовто-блакитні відламки обливають одне одного помиями, з усіх сил намагаються довести необхідність свого "провідного становища" в куківському конгломераті, переконати в сміхотворному твердженні, що саме вони є "виразниками думки" і справжніми "вождями нації". Особливо гострого характеру набрали чвари у куківському середовищі зі вступом сюди бандерівців, які багато років "воювали" з КУКом, називаючи його "комітетом українських калік", "смердючим партійним болотом" та іншими неблагозвучними епітетами. Після входження до "Комітету" вони відразу змінили платівку й зосередили зусилля на захопленні в ньому керівного становища.

Взаємну колотнечу "батьків нації" за право ближче стояти до хазяйської кормушки не можуть приховати й самі націоналістичні бонзи. Так, редактор журнальчика "Вісті комбатанта" М. Малецький, виступаючи за припинення ворожнечі між оунівськими верховодами, скаржиться "на перманентну кризу" в заокеанському націоналістичному середовищі, на "ненормальність заіснуваль-ного стану" та "безупинні кризові ситуації". Він закликає своїх однодумців зрозуміти нарешті особливості сучасного життя, відмовитися від "кошмарності політичного безумства і діяти так, щоб здобути і закріпити намічені цілі".

Та марні надії! Вакханалія взаємних звинувачень у деградуючих націоналістичних та реакційних релігійних осередках не вгаває. Куківські банкроти, так само, як і всі буржуазно-націоналістичні зрадники, виродилися у мерзенну жменьку політиканів, оплачуваних диверсійними центрами імперіалізму.

НАЙМАНЦІ МАРЯТЬ РЕВАНШЕМ

Улітку 1980 року жовто-блакитні недобитки з дивізії СС "Галичина", що отаборилися на задвірках імперіалістичних диверсійних центрів, відзначали роковини "бойових дій" під Бродами, в ході яких, як вже згадувалося, ця есесівська зграя була наголову розбита військами 1-го Українського фронту. У зв’язку з таким, з дозволу сказати, "ювілеєм", уніатсько-націоналістична газетка "Америка" 19 липня опублікувала своєрідне "звернення" до колишніх есесманів під претензійною назвою "Товаришам по зброї в роковини битви".

Не приховуючи радості з приводу загострення міжнародної напруженості й посилення ворожої діяльності проти Радянського Союзу, який, за термінологією буржуазно-націоналістичних ультра, іменується "ворогом номер один", есесівські маніяки закликали своїх нових хазяїв розв’язати війну проти нашої Батьківщини, проти світу соціалізму, бо, за їх визначенням, саме війна "є останньою відповіддю на всі непорозуміння". Хизуючись своїм фашистським минулим, автор пасквілю від імені колишніх есесманів і оунівських бандитів дав клятву, що вони й далі "будуть боротися за ті самі ідеї, за які колись (за наказом свого тодішнього божка Гіммлера. — К. Д.) взяли до рук зброю. Бо це є наказом нашої долі і ми знаємо, як виконати бойовий наказ".

Що ж, душогуби з СС і всіляких поліцейлегіонів, які пройшли "вишколи" у гітлерівських кошарах, й справді вміють вішати, розстрілювати, грабувати людей, палити й нищити цілі села. З собачою тугою згадують вони часи, коли виконуючи ці, такі милі їх потворним душам накази нацистських людоморів, сіяли смерть і чинили розправу на українській землі. І це не дивує.

Дивує інше — настирливе намагання імперіалістичної пропаганди обілити есесівських головорізів, виставити їх у ролі "національних діячів", "політичних біженців", отаких собі невинних ягнят. З цією метою реакційні кола США щороку проводять провокаційні "тижні поневолених народів", організують "слухання" націоналістичних зрадників у законодавчих органах країни, дають притулок військовим злочинцям, на чорній совісті яких десятки й сотні вбитих і замучених радянських людей. До ганебної кампанії підтримки й навіть "увіковічнення" військових злочинців залучився й уряд англійських торі.

За що ж така шана недобитим наці? Чому ж так уболівають за колишніми есесівцями буржуазні політикани?

Відповідь на ці питання проста: в умовах загострення міжнародного становища, посилення агресивних і мілітаристських дій США та інших країн НАТО, в умовах нагнітання психологічної війни проти світу соціалізму міжнародна реакція, спецслужби імперіалістичних держав все активніше залучають профашистські елементи до підривної антирадянської та антикомуністичної діяльності.

Не залишилися поза увагою наших ідейних противників і буржуазно-націоналістичні прихильники свастики. Осівши в США, Канаді, Англії, інших капіталістичних країнах, верховоди зарубіжних ОУН не відмовилися від своєї каїнової роботи. Недобиті гестапівці та есесмани, колишні старости та поліцаї й нині марять реваншем у новій світовій війні. Ставка на термоядерну катастрофу, на розв’язання військовою машиною НАТО "наступальних операцій" проти СРСР та інших країн соціалізму була й залишається альфою і омегою оунівської "стратегії і тактики". Посилаючись на "авторитетну" заяву "ідеолога" сучасного антикомунізму 3. Бжезинського про те, що в результаті атомної війни загине "лише" 400 мільйонів чоловік, бандерівська рептилька "Шлях перемоги", що видається у Мюнхені, закликала своїх однодумців "не ухилятися від війни, а психологічно готувати до неї населення". Ця, з дозволу сказати, "орієнтація" оунівських шибайголів проявляється в усій зрадницькій діяльності жовто-блакитної мафії.

Так, виступаючи в ролі підголосків найбільш войовничих кіл антикомунізму, зарубіжна уніатсько-націоналістична преса підняла справжній антирадянський шабаш навколо подій в Афганістані. Націоналісти і уніатські реакціонери грубо паплюжать братню допомогу, яку Радянський Союз у відповідності з міжнародним правом надає афганському народові в захисті суверенітету й територіальної цілосності. Вони намагаються кинути тінь на солдат і офіцерів з обмеженого контингенту радянських Збройних Сил, що, як відомо, перебувають у цій країні на прохання афганського уряду, закликають керівників США та інших країн НАТО "нарешті засукати рукави" та "перейти від слів до діла", тобто до прямого втручання у справи Афганістану. А "оглядач" уніатської газетки "Америка" Л. Рихтицький, відомий своїми людоїдськими заявами про "необхідність" розв’язання атомної війни проти нашої країни, навіть дорікав лідерам західних держав, що вони в зв’язку з подіями в ДРА не пішли… "війною на Москву".

За вихваляння агресивного зовнішньополітичного курсу США, зокрема в афганському питанні, підтримку вашінгтонської політики шантажу і погроз буржуазно-націоналістичні верховоди удостоїлися навіть подяки адміністрації США. "Самостійницька" газетка під гучною назвою "Народна воля" (м. Скрантон, штат Пенсільванія) надрукувала листа помічника колишнього президента Д. Картера Енн Уекслер керівникові так званого Українського братського союзу в США есесівцю з дивізії СС "Галичина" І. Олексину. "Від імені президента, — зазначалося в ньому, — дякую Вам за послання, в якому йдеться про радянську агресію в Афганістані…".

Залишаючи наскрізь брехливу вигадку щодо "радянської агресії" на совісті її авторів, з наведеного та багатьох інших фактів ганебної діяльності зарубіжних оунівців можна зробити неспростовний висновок про те, що лідерчуки націоналістичної еміграції використовують будь-яку нагоду, щоб прислужитися натхненникам антикомунізму, продемонструвати своє патологічне прагнення й далі брати участь у роздмухуванні антирадянської істерії. На подібних позиціях стоїть і уніатська верхівка на Заході.

Реакційна церковна преса, що живиться з подачок ультраправих та мілітаристських кіл США, веде брутальну кампанію за повернення до "холодної війни", за "твердий курс" по відношенню до соціалістичних країн. Не рахуючись з будь-якими релігійними нормами, войовничі уніати закликають до нової світової війни, до "повного викорінення" комунізму, до застосування проти СРСР ядерної зброї. Так, в уніатській газетці "Америка" у квітні 1980 року була надрукована статейка під провокаційною назвою "Напрям видно, але засоби не ті". Під’юджуючи мілітаристські кола США, автори цього опусу прозоро натякали на необхідність розв’язання американською вояччиною превентивної війни проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн. "Найрозумніша війна — це війна виграна", — каркали маніяки з "Америки".

Подібними людиноненависницькими пасквілями буквально рябіє вся уніатсько-націоналістична преса. Вона друкує заклики жовто-блакитних проводирів до можновладців капіталістичного світу "зірвати" будь-які економічні й навіть політичні зв’язки з країнами соціалізму, посилити гонку озброєнь, прискорити випуск нейтронної бомби, і взагалі, якнайскоріше "покарати" СРСР,

УБИВЦІ НА ПОСТАМЕНТІ

У травні 1980 року, коли все прогресивне людство урочисто відзначало 35-ту роковину Перемоги над гітлерівським фашизмом, муніципалітет лондонського округу Кенсінгтон при підтримці уряду консерваторів прийняв небачене за своїм цинізмом рішення про встановлення в одному з центральних районів міста "пам’ятника жертвам Ялти", тобто тим зрадникам свого народу, які вірою й правдою слугували нацистам, вішали і розстрілювали партизан, бійців руху Опору і мирних жителів, тим, хто чинив страшні злочини на радянській, польській, чехословацькій землі і, згідно з прийнятим у Ялті спільним документом керівників антигітлерівської коаліції, повинен був нести сувору відповідальність за це.

Рішення лондонських торі викликало захоплення недобитих колабораціоністів і власівців, різних поліцаїв та есесівців, які знайшли притулок на задвірках шпигунських та пропагандистських служб США, Англії й інших країн НАТО. Особливу радість з приводу цієї "події" висловлюють українські буржуазні націоналісти.

Так, газета "Америка" 14 червня 1980 року у пасквільній статті "Пам’ятник жертвам Ялтинського договору" запопадливо вихваляла гітлерівців та їх холопів з числа різномастих націоналістів та інших зрадників. Автори статейки особливо пишалися тим, що ідею створення "пам’ятника", незважаючи на негативне ставлення міністерства закордонних справ Великобританії, підтримала М. Тетчер.

Але хоч би як силувалися Тетчер і К° витравити в англійських трудящих пам’ять про справжній характер другої світової війни, про бойове братерство народів у боротьбі проти фашизму, хоч би як намагалися вони разом з своїми американськими партнерами оббілити військових злочинців з-під есесівських штандартів — нічого з цієї затії не вийде. Блюзнірська наруга над світлою пам’яттю мільйонів жертв нацистів та їх прихвоснів викликає справедливий гнів усього прогресивного людства.

Що ж до українських буржуазних націоналістів, які отаборилися на Заході, то їх реакція на будь-які політичні авантюри противників миру й соціалізму, в тому числі й на реабілітацію фашизму, цілком зрозуміла. Адже чимало ватажків зарубіжних оунівських центрів були й залишаються завзятими послідовниками гітлерівського фашизму, ретельними учнями Гіммлера і Розенберга, що пройшли свого часу курс нацистської "науки" у спеціальних школах абверу і гестапо.

До речі, правлячі кола Великобританії, керівники англійської розвідки докладно обізнані з прогітлерівською, профашистською суттю ОУН. І це зайвий раз свідчить про те, що англійські торі зовсім не випадково взяли під крильце карателів і убивць з усіляких поліцайлегіонів і частин СС. їх ставлення до жалюгідної купки зрадників відбиває класові інтереси найреакційніших сил Великобританії, їх курс на використання різного роду зрадників і переродженців проти СРСР та інших країн соціалістичної співдружності.

Згадаймо. Після війни англійська військова адміністрація взяла під свою опіку понад 8 тисяч вояк дивізії СС "Галичина" з табору військовополонених у м. Риміні (Італія). Вже тоді англійські урядові кола розглядали їх як резерв для майбутнього використання проти Радянської держави, вживали заходів до того, щоб не допустити репатріації до СРСР. Більше того, уряд Великобританії поширив на есесманів статус "переміщених осіб", так званих "ді-пі", і всупереч вимогам Радянської військової місії прийняв рішення про їх вивезення до Англії. Чимало колишніх есесівців і осіло тут, ставши з часом платними агентами британської секретної служби. Інші перебралися за океан, пішли в найми до ЦРУ та подібних шпигунських відомств.

Про використання англійською розвідкою політичних авантюристів типу зловісного С. Бандери докладно розповів радянський розвідник Кім Філбі у книзі "Моя таємна війна".

Сікрет Інтеліндженс сервіс (СІС) — англійська шпигунська служба протягом багатьох років активно використовувала українських буржуазних націоналістів, зокрема бандерівців, у підривній роботі проти Радянського Союзу. Перша група шпигунів і диверсантів, поставлена СІС Бандерою — цим улюбленцем англійської розвідки, — була закинута на Україну в 1949 році. Наступного року англійська розвідка закинула в СРСР ще дві таких групи. У 1951 році британська секретна служба заслала літаками ще три шпигунсько-диверсійні групи бандерівців, кожна з яких нараховувала по шість чоловік. Одна з них, як пише Кім Філбі, була закинута в районі між Львовом і Тернополем, друга — біля Коломиї і третя — на території Польщі, недалеко від верхів’я Сану.

Подібну розвідувально-диверсійну роботу проти Радянського Союзу з використанням емігрантських антикомуністичних груп паралельно проводила і шпигунська служба США. ЦРУ, як СІС, лізло з шкіри, щоб якнайповніше використати націоналістичних зрадників, які готувалися для нелегального засилання на радянську землю. Щоб координувати спільні акції і не закидати агентуру до тих самих районів, англійці і американці обмінювалися інформацією щодо часу і географічних координат своїх шпигунських операцій.

Проте ні старанний добір "людського матеріалу" для участі у підривних акціях, головним чином, з числа колишніх есесівців, поліцаїв та інших запроданців, які, за фарисейською термінологією торі, стали нині "жертвами Ялти", ні тривала підготовка найманців у спеціальних розвідувальних школах у невеликих західнонімецьких містах не врятували оунівських шпигунів і диверсантів від заслуженої кари. При активній участі трудящих їх знешкоджували радянські органи державної безпеки, а частина з них, зрозумівши безперспективність боротьби з Радянською владою, добровільно з’явилася з повинною.

Про долю поодиноких емігрантів, які потрапили в тенета англійської розвідки, розповів, зокрема, колишній сапер з дивізії СС "Галичина", уродженець Стрийського району на Львівщині В. Малисевич. Як і інші вояки цієї дивізії, що здавалися англійським військам, він був перевезений до Англії, де працював на різних сільськогосподарських і будівельних роботах і одночасно, як член ОУН-бандерівців, піддавався постійній антирадянській обробці з боку націоналістичних верховодів. У січні 1956 року за вказівкою проводу ЗЧ ОУН Малисевич був відряджений до шпигунської школи, по закінченню якої разом з іншими бандерівськими диверсантами нелегально закинутий на Україну. Головним завданням групи було збирати шпигунські відомості про військові і цивільні об’єкти.

Знайшовши в собі сили назавжди розірвати з минулим і розкриваючи справжнє обличчя ватажків бандерівської мафії, Малисевич справедливо писав, що буржуазно-націоналістичні бонзи користуються різними підступними методами для того, щоб "було легше ангажувати молодь до розвідницької діяльності на Україні, до злочинної шпигунської роботи "на чужого пана". Оунівські заводії зробили "продаж братів своїх іноземним розвідкам своєю професією. Їм не шкода ні рідного краю, ні його народу, ні його землі. Немає в них нічого святого. Вони посилають таких, як я, на Україну за розвідкою, щоб потім передати чужинцям відомості про те, куди треба кидати водневі бомби у випадку війни".

Члени шпигунсько-диверсійної групи, до складу якої входив інший бандерівський функціонер М. Яремко, користуючись рацією, мали регулярно інформувати шпигунський центр з широкого кола питань: де і які військові частини розташовані на території республіки, яке в них озброєння, де і які побудовані промислові й народногосподарські об’єкти, які вантажі та з якою інтенсивністю перевозяться залізницею. Особливий інтерес викликали в англійської розвідки міста Київ, Харків, Одеса. Оунівським диверсантам було доручено зібрати інформацію про протиповітряну оборону цих міст, про аеродроми тощо. Однак завдяки пильності радянських людей зазнала краху і ця чергова афера.

Внаслідок "опіки" британських спеціальних служб долею колишніх поліцаїв, есесівців та іншого наброду, який ще з часів "холодної війни" розглядався ними як своєрідний резерв для підривної антирадянської та антикомуністичної діяльності, на островах Альбіона знайшло притулок немало військових злочинців, руки яких заплямовані невинною кров’ю радянських людей, в тому числі жінок, стариків, дітей.

У 1980 році в Старовижівському районному Будинку культури на Волині відбувся судовий процес над трьома фашистськими годованцями — поліцаями, які майже три роки під час гітлерівської окупації по-звірячому убивали радянських патріотів, палили мирні села, катували невинних. Разом з гітлерівцями вони брали участь у знищенні волинського села Кортеліси, де від рук катів загинуло близько трьох тисяч мешканців. Лише за один день, 6 вересня 1942 року, підсудний Дуфанець особисто розстріляв понад сто приречених на смерть людей у селі Кримне. "Якби можна було зібрати всю кров убитих Дуфанцем людей, — говорили на процесі свідки, — то він потонув би у ній".

Проте на лаві підсудних не було ще одного вовкулака — колишнього заступника начальника поліції К. Зварича, який разом з Дуфанцем вішав і розстрілював ні в чому не винних селян. Саме вони вчинили дику розправу над колишнім членом КПЗУ С. В. Наумуком. На суді дочка загиблого, заново переживаючи біль утрати, запитала, чому Зварич не сидить на суді поруч з своїми спільниками.

— Тому, що він втік в Англію, — відповів Дуфанець.

Так, убивця і насильник знайшов притулок у Великобританії, де завдяки "опіці" англійських властей безкарно живе у невеликому місті Болтоні і про людське око видає себе за вбитого бандерівцями С. Петровського.

Що ж являє собою оця "невинна", за визначенням англійських торі, "жертва Ялти"?

Куркульський синок із села Заболоття на Волині, затятий націоналіст Зварич під час фашистської окупації очолював поліцейський постерунок. Разом із своїми підручними— оунівцями він грабував мирне населення, вистежував радянських патріотів і партизан, убивав жінок, стариків і дітей. Улітку 1942 року цей кат розстріляв дворічних Грицька Наумука і Володю Глиняка. У 1943 році садист у поліцейському мундирі організував напад на хутір Заполона Старовижівського району, де разом з поліцаями розстріляв 26 селян. Таких фактів можна навести багато…

І хоч Радянський уряд звернувся до англійських властей з пропозицією видати ката радянському правосуддю, але одержав негативну відповідь на цю справедливу вимогу.

Там же, в Англії, осіли помічник коменданта поліції села Чехів, що на Тернопільщині, кат і вбивця П. Рачкевич, заступник начальника районної поліції у волинському містечку Маневичі А. Пестрак, який брав безпосередню участь у розстрілах сотень радянських військовополонених і в’язнів маневицького гетто, есесівський офіцер з дивізії СС "Галичина", грабіжник і каратель Я. Дерименда, який напучує нині бандерівську зміну на території Великобританії, та ще з добрий десяток нацистських перевертнів і вішателів з УПА.

Отаких людоморів захищає уряд пані Тетчер! Саме їм збирається він ставити "пам’ятник" навпроти лондонського музею Вікторії і Альберта.

Та попри ганебні "рішення" заскорузлих реакціонерів, усупереч жалюгідному скавулінню недобитих гітлерчуків, що, мов миші, розповзлися по закордонню, їм ніколи не вдасться спаплюжити історичну правду про всенародну боротьбу з фашизмом, не вдасться вчинити наругу над світлою пам’яттю мільйонів борців з коричневою чумою.

Радянські люди свято шанують тих, хто, захищаючи Вітчизну, честь і незалежність нашого народу, загинув у жорстокій боротьбі з гітлерівськими окупантами. "Час, віддаляючи від нас воєнні роки, дає змогу глибше і повніше оцінити безсмертний подвиг воїнів, які прийняли смерть в ім’я життя, в ім’я свободи, незалежності і честі любимої Батьківщини, в ім’я соціалізму"^[49],— відзначав товариш Л. І. Брежнєв. Полеглі герої завжди були й будуть з нами — в наших серцях і в наших ділах.

По всій неосяжній нашій країні споруджені пам’ятники і обеліски, на яких золотими літерами викарбувані імена героїв. Радянський народ пам’ятає своїх синів і дочок, які загинули від рук нацистських людоїдів та їх мерзенних наймитів.

Біля підніжжя пам’ятників, біля братських могил полеглих ніколи не в’януть квіти. І хто б не проходив поруч, кожний зупиниться, задумається на хвилину, згадає добрим словом того, хто дочасно поліг у землю-матір, ще й ще раз прокляне нелюдів, які вкорочували віку жінкам і старикам, залишали сиротами немовлят.

Каїнових справ гітлерівських супостатів і їх жовто-блакитних найманців не приховати ніколи.

ДУШОЛОВИ

НА ПРИЦІЛІ ІДЕОЛОГІЧНИХ ДИВЕРСАНТІВ

Ідеологічне протиборство на міжнародній арені охоплює всі сфери суспільного і політичного життя, всі актуальні проблеми сьогодення. "Добиваючись утвердження принципу мирного співіснування, — підкреслив товариш Л. І Брежнєв, — ми усвідомлюємо, що успіхи в цій важливій справі ні в якій мірі не означають можливості ослаблення ідеологічної боротьби. Навпаки, треба бути готовими до того, що ця боротьба буде посилюватись, ставатиме дедалі гострішою формою протиборства двох соціальних систем. І в нас немає сумнівів у результаті цього протиборства, бо правда історії, об’єктивні закони суспільного розвитку — на нашому боці"¹.

Кожний день нашого життя приносить все нові й нові свідчення правильності цих глибоко аргументованих висновків. Реакційні сили старого світу намагаються будь-що загальмувати поширення комуністичних ідей, "розмити" класові ідейні позиції молодого покоління як у соціалістичних країнах, так і в себе вдома, на Заході, прищепити молодим культ грошей і сили, віру в, міфічні переваги буржуазного суспільства і капіталістичного способу життя, аполітичність і нігілізм. Пильна увага апологетів імперіалізму до молодого покоління визначається насамперед збільшенням питомої ваги молоді в складі населення планети. За даними ЮНЕСКО, в 1977 році вона становила вже понад 50 процентів.

Саме молодь нині — більшість робітників і селян, безпосередньо зайнятих у сфері матеріального виробництва. Саме ті, хто ще вчора вчився у вищих і середніх учбових закладах, служать у збройних силах і, як твердять у своїх працях західні соціологи, через 10–15 років стануть головною рушійною силою суспільства. "Сьогодні даремно умовляти (в перевагах капіталізму. — К. Д.) Івана Івановича, груди якого прикрашені орденами за всі п’ятирічки і Вітчизняну війну, — цинічно писав один із західнонімецьких "радянологів". — Ми повинні конфеденційно розмовляти з простодушним молодим Іванком, який завтра також стане Іваном Івановичем, бо саме від цих Іванів Івановичів залежить майбутнє Росії і багато в чому майбутнє світу".

Для боротьби за уми й серця молоді стратеги імперіалізму створили величезний ідеологічний та науково-дослідницький апарат. Лише в США проблемами молодіжної проблематики займається понад 200 спеціальних служб, наукових центрів і університетських кафедр. "…Антикомуністичну пропаганду, — зазначав товариш В. В. Щербицький, — перетворено тепер у свого роду індустрію, яка включає розгалужену мережу державних установ і різних антирадянських, у тому числі націоналістичних і сіоністських центрів.

Наші ідейні противники виділили в спеціальну галузь так звану "совєтоюнологію", яка орієнтована на масовану антикомуністичну обробку молодого покоління, і зокрема студентства. Організатори ідеологічних диверсій нарощують свої зусилля з метою вкорінити у свідомість студентства аполітизм, індивідуалізм, дрібновласницьку, споживацьку психологію, різні технократичні погляди, одним словом, ідейно роззброїти молоде покоління"^[50].

На пропаганді, націленій на молодь соціалістичних країн, віддавна спеціалізуються шпигунсько-підривні центри радіо "Свобода" (РС), "Вільна Європа" (РВЄ) та інші утриманці ЦРУ. У першому пункті затвердженої ЦРУ таємної директиви для РС недвозначно зазначається, що основною аудиторією радіопровокаторів з Мюнхена є "молоде покоління".

За цією директивою, у своїх пропагандистських атаках боси РС та їх найманці з числа колишніх гітлерівців, поліцаїв та інших зрадників намагаються використовувати отруту націоналізму і сіонізму, релігійні почуття і дрібновласницькі пережитки, заздрість і честолюбство. Подібну "діяльність" проводить реорганізована зовнішньополітична пропагандистська служба Управління по міжнародних зв’язках (УМС), яке, за настановами американських "отців демократії", має завдання не більше не менше як… "змінювати переконання людей". Саме на цю, відверто кажучи, цілком безперспективну справу, а точніше, на проведення ідеологічних диверсій проти світу соціалізму, було виділено цьому управлінню на 1979 фінансовий рік 413,3 мільйона доларів, на 1980 рік — 432,7 мільйона. В 1981 році бюджет його зросте до 566 мільйонів доларів.

Проте це лише частина коштів, що витрачаються американськими реакційними колами на психологічну війну з ідейними противниками імперіалізму. Мільярди доларів на антирадянську та антикомуністичну діяльність виділяють ЦРУ, інші розвідувально-диверсійні органи, Пентагон, різного роду псевдонаукові "центри" та "інститути", що спеціалізуються на підготовці й розповсюдженні фальшивок.

Лише Пентагон скеровує диверсійну діяльність розташованих у різних країнах світу близько 300 радіостанцій, випускає або фінансує 125 журналів і газет. Своєрідним центром для планування й координації ідеологічних диверсій підривних служб США, Англії, ФРН та інших капіталістичних держав — членів НАТО проти молодого покоління є спеціально створена при штаб-квартирі цього агресивного блоку політична рада в справах молоді.

Намагаючись змінити соціальне обличчя молоді країн соціалістичної співдружності, посіяти сумнів у комуністичних ідеалах, розпалити ворожнечу між молодшим і старшим поколіннями, ідеологічні диверсанти запопадливо рекламують "безкрайню демократію" Заходу, "необмежену свободу" і "вседозволеність", стараються видати себе за фальшивих "друзів молоді", які начебто вболівають за її долю, за її майбутнє. У своїй демагогії гангстери з ворожих спецслужб не гребують нічим, у тому числі буржуазно-націоналістичним та сіоністським охвістям, послугами різних перебіжчиків та відщепенців.

Вістря ідеологічних атак величезної пропагандистсько-підривної машини спрямовано, зрозуміло, проти юнаків і дівчат Радянського Союзу та інших соціалістичних країн. Однак значна увага приділяється розкладові молодого покоління, боротьбі з прогресивним молодіжним рухом і на Заході.

Це викликано рядом об’єктивних причин. Відчуваючи неспроможність сучасного капіталістичного суспільства хоч будь-якою мірою забезпечити соціально-політичні та духовні прагнення молоді, апологети монополістичного капіталу докладають зусиль, щоб відірвати її від класової боротьби, одурманитй антикомуністичною пропагандою і врешті-решт перетворити у слухняну отару, яка бездумно виконувала б волю імперіалістичної реакції. Але широкі верстви трудової молоді дедалі рішучіше виступають проти порядків, що панують у капіталістичних країнах, поповнюють ряди борців проти імперіалізму, відкидають буржуазну мораль.

Молоде покоління капіталістичних країн постійно відчуває жорстоку експлуатацію, приниження людської гідності та грубу сваволю, розтління людських душ, яке у величезних масштабах ведеться за допомогою культу насильства, порнографії, проституції, наркоманії. Мільйони молодих людей у країнах Заходу не впевнені у майбутньому, не бачать перспективи позбавитися злиднів. У капіталістичних державах, що рекламують свій спосіб життя, чимала частина населення — представників експлуатованих класів, яких капіталісти звикли називати "людьми другого сорту", — неграмотні. Наприклад, у США, форпості імперіалізму, 26 мільйонів дорослих громадян ніколи не переступали порога школи, а 40 мільйонів чоловік ледве вміють читати і писати. Та навіть освіта не гарантує молоді працевлаштування.

За даними Міжнародної організації праці, у 24 найбільш розвинених капіталістичних країнах безробіття серед молоді віком до 25 років досягло 7 мільйонів чоловік, що становить близько 40 процентів загальної кількості безробітних. "Соціальне лихо", "лиховісний стан", "ганьба Америки" — такі епітети дає американська преса становищу молоді в цитаделі "західної демократії"— США. Рівень безробітних серед молоді тут досягає 25 процентів, а серед негритянських хлопців і дівчат — понад 40 процентів. "В цілому створюється враження, — справедливо зазначається у виданій Комуністичною партією США книзі "Становище в галузі прав людини в США", — що молодь розглядається як зайве покоління. Молодим відмовляють у наданні основного права на роботу, на пристойну освіту, нормальні умови життя, на відпочинок і культурні заходи".

ДИНАМІКА ЗЛОЧИННОСТІ І НАРКОМАНІЇ

"Раковою пухлиною" капіталістичного світу називають буржуазні юристи злочинність серед молоді і підлітків. І тут першість — за Сполученими Штатами. "Ми не виграємо битви із злочинністю, — з сумом зазначав колишній міністр юстиції США Уїльям Сексбі.— Якщо говорити правду, ми здаємо позиції".

Жахає американська статистика злочинів. Жахають її, так би мовити, темпи, динаміка зростання злочинності. Душевний неспокій і біль викликають поліцейські зведення про участь підлітків, навіть дітей у вбивствах, грабунках, збройних нападах… За останніми даними, у США щороку відбувається до 5 мільйонів злочинів. А це — близько двох мільйонів крадіжок, мільйон викрадених автомашин, майже 400 тисяч грабунків і розбійницьких нападів, більше 35 тисяч згвалтованих жінок, 30 тисяч убивств… Це значить, що у США кожні 5,5 секунди відбуваються тяжкий злочин, кожні 13 секунд — крадіжка, кожні 82 секунди — пограбування, кожні 30 хвилин — убивство. Причому лише один з п’яти злочинців арештовується поліцією, тільки 80 процентів злочинів розкривається.

Майже половина всіх цих злочинів припадає на молодих правопорушників. Серед молодого покоління, особливо в США, все більше поширюються такі потворні явища, як гангстеризм, вандалізм, рекет^[51]. Доучасті в злочинних зграях все ширше втягуються підлітки, учні шкіл.

У Нью-Йорку, Чікаго, Лос-Анджелесі й інших великих містах США склалося по кілька ватаг так званих "крипсів" (від слова "криппл" — калічити), для яких своєрідним "спортом" стали пограбування і знущання над літніми людьми. "Крипси" (їм іноді не більше 14–15 років) нападають на одиноких людей на вулицях, вриваються у квартири жертв, забирають все, що має якусь цінність, жорстоко б’ють, а часом і вбивають беззахисних стариків. Наприклад, у Бронксі, де живе 250 тисяч американців у віці понад 65 років, щодня знаходять покалічених та пограбованих людей. Тут убили старенького Теодора Вега, забравши у нього 12 доларів. Закатували двох сестер — 70 і 74 років. По-звірячому побили 82-літнього Луїджі Фіццаротті, відібравши у нього 6 доларів…

Та це лише штрих, лише краплина в морі злочинів, які чиняться молодими, часом непогано озброєними гангстерами і насильниками. І не дивно, бо завдяки організованій злочинності, завдяки вільному продажу вогнепальної зброї, мати пістолет або й автомат стало для багатьох підлітків питанням "особистого престижу".

Ось сумна статистика поліції. Лише в американських школярів щороку вилучається 16–18 тисяч пістолетів. Злочинність серед молоді росте. За повідомленням журналу "Юнайтед Стейтс нью єнд Уолрд ріпорт", троє математиків з Масачусетського технологічного інституту встановили, що "в кожного хлопчика, який народився в 1974 році в одному з міст США, зараз більше шансів бути вбитим в своєму рідному місті, ніж їх було в американського солдата — учасника боїв у другій світовій війні".

Людина не народжується злочинцем, не стає сама по собі жорстокою і безжалісною. Такою її робить буржуазне суспільство — суспільство, де жорстокість і насильство, "право" сильного і жадоба до збагачення вже давно стали законом, своєрідною нормою поведінки як представників великого бізнесу, так і їх ставлеників у всіх ланках державного, ідеологічного і поліцейського апарату.

Цілий клан найманих адептів імперіалізму — соціологів, кримінологів, юнологів марно намагається з’ясувати причини інтенсивного поширення злочинності в країнах капіталу, зокрема серед молоді, пояснити жахливу статистику злочинів різними "біологічними факторами", "психологічною схильністю" та "агресивністю" молодого покоління. Та правди не заховаєш. Молодіжна злочинність у буржуазному світі, як і зчолинність взагалі,— явище соціальне, в основі якого — економічна і політична нерівність антагоністичних класів, загальна криза моралі, реакція молоді на несправедливість і втрату життєвих перспектив. Злочинність серед молоді — результат розкладу і деградації буржуазного суспільства, результат згубного впливу величезної пропагандистської машини, послідовної і відкритої проповіді насильства, жорстокості і садизму з сторінок буржуазної преси і сумнозвісних коміксів, з екранів телевізорів і кіно.

Разом з тим злочинність серед молоді на Заході — результат поширення порнографії і наркоманії. Лише у США видається понад 700 порнографічних журналів, що спеціалізуються на розтлінні неповнолітніх. Лише там створено кілька десятків кіно- і фотостудій, які щороку випускають сотні "фільмів", присвячених пропаганді наркоманії і сексу.

"Біла смерть" — наркоманія поступово отруює тіла й душі мільйонів молодих людей. За визнанням уряду США, маріхуану, наприклад, нині регулярно вживає мільйон чоловік. Сотні тисяч американців, а серед них — чимало молоді, стали постійними "споживачами" гашишу, героїну, опіуму… Контрабандна торгівля наркотиками в країнах Заходу стала гігантським бізнесом, що приносить мільярдні бариші як босам мафії, так і їх захисникам, що посідають часом досить солідне становище в адміністративних органах капіталістичних держав.

Не менші прибутки дає розбещувачам молоді і порнобізнес. Швидкими темпами зростає нова галузь розпусної "індустрії" у США — порнофільми, журнали, фотоальбоми, в яких знімаються діти. У найбільших кінотеатрах Нью-Йорка, Сан-Франціско, Чікаго протягом тижнів демонструються порнофільми з участю 6—8-річ-них "зірок".

Шириться дитяча проституція. Все частіше трапляються випадки, коли батьки в гонитві за грошима самі продають своїх дітей порноділкам і утримувачам кубел розпусти. Так, за даними поліції Лос-Анджелоса, в 1976 році тільки в цьому місті в дитячу порнографію було втягнуто понад п’ять тисяч дітей віком до 12 років.

НЕПРИНАДНЕ СТАНОВИЩЕ

Кризисні явища, характерні для всієї молоді в країнах капіталу — безробіття, грубе порушення демократичних прав і свобод, злочинність і наркоманія, роз’їдають і молодь українського походження — нащадків емігрантів-українців, які колись змушені були покинути рідну землю, шукаючи заробітків і кращої долі за океаном. Не оминули вони також дітей та онуків колишніх гітлерівських пособників і націоналістів, які після закінчення війни отаборилися на задвірках Заходу.

Націоналістичні бонзи та церковні ієрархи не можуть не зважати на катастрофічне поширення серед молодшого покоління емігрантів культу зухвалого цинізму та грубої сили, у тому числі у ставленні до батьків та націоналістичних псевдовихователів. "Закони тваринного світу", "закони джунглів" щораз частіше даються відчувати серед нашої молоді, навіть серед її "освіченої верстви", — з жалем констатують у своєму журналі уніатські проповідники з Торонто. "За останні кілька літ прийшло до жахливого збільшення злочинності, особливо по великих містах, — вторить їм орган чікагського єпископа газета "Нова зоря" у номері від 9 червня 1978 року. — Немає ні одного дня, а то й години, щоб не відбувся якийсь більший злочин. Порядна людина не має відваги виходити з хати не тільки вечірньою порою, але навіть в білий день".

Наводячи приклади грабунків, убивств та насильства, вчинених щодо американців українського походження, газета визнає безкарність багатьох злочинів, слабість та продажність американської судової системи. "Злочинець, який майже смертельно вас побив, скоріше вийде з в’язниці на волю, як ви зі шпиталю, — пишуть отці-уніати. — І та сумна правда є дійсністю з тієї причини, що нечесні адвокати можуть за гроші виправдати та звільнити найбільшого злочинця".

Чимало дітей емігрантів, втративши життєву перспективу, бере участь в організованій злочинності, у зграях грабіжників і торгівців наркотиками, потрапляє в залежність від професійних злодіїв. Однією з причин зростання злочинності серед молодого покоління зарубіжні церковні і буржуазно-націоналістичні лідерчуки не без підстав вважають дальше поширення наркоманії, що стала в наш час, особливо в США, жахливим пороком суспільства. "Вживання наркотиків молоддю, — панічно визнають верховоди профашистського УККА, — досягло епідемічного розміру. Зрозуміло, українська молодь не імунізована від цієї пошесті".

"Молоде покоління, — скаржаться буржуазно-націоналістичні "моралісти" з уніатського журналу "Світло", — котиться вниз. Колишні ідеали, за які боролися і вмирали предки (йдеться про петлюрівців, бандерівців й інших найманців капіталу, іноземної реакції та фашизму. — К. Д.) стали звичайними, без жодного значення фразами… Пониження людини, розбиття родин, вбивства, грабежі, расова ненависть, алкоголізм, наркоманія — усе це наслідки упадку моралі".

Та найбільше лякає буржуазно-націоналістичних главарів масовий відхід молоді від зарубіжних оунівських осередків, категорична відмова юнаків і дівчат брати будь-яку участь в антирадянських провокаціях, що щедро оплачуються західними розвідувальними і пропагандистськими службами. Заводіїв зарубіжного уніатсько-націоналістичного "політикуму" жахає щире захоплення молодого покоління історичними звершеннями Радянської України у квітучій сім’ї народів-братів, все більша підтримка ним прогресивних сил країн поселення, активне залучення багатьох молодих емігрантів до прогресивного молодіжного руху. "Ми не хочемо животіти за вашими старими, заскорузлими законами! Не хочемо носити нацуплені вами жовто-блакитні шори! Не бажаємо бути "пішаками", "розмінною монетою" у ваших брудних авантюрах! Ми змагаємо до повноправного, сучасного життя разом з усіма передовими людьми, хочемо боротися за соціалістичну перебудову суспільства, за щастя усього людства" — ось ті вимоги, що все частіше, все голосніше лунають від молоді українського походження.

Така позиція молодих емігрантів призводить до того, що все менше хлопців і дівчат, незважаючи на моральний терор колишніх фашистських наймитів, відвідує створені оунівцями молодіжні організації. Все частіше зриваються заплановані націоналістами "здвиги" та "імпрези", все менше молоді бере участь в опереткових "демонстраціях" та "походах", що організуються уніатсько-бандерівськими лідерчуками за завданням центрів ідеологічної диверсії. Про такі сумні для себе зміни змушені говорити нині й націоналістичні отамани.

Буржуазно-націоналістичні шопки, претензійно названі "конгресами" та "з’їздами", які відбувалися в Нью-Йорку протягом листопада 1978 року і спеціально розглядали молодіжне питання, підтвердили "величезні труднощі", з якими зустрілися оунівські лідерчуки при вирішенні "найскладнішої проблеми" — виховання молодого покоління в націоналістично-релігійному дусі. Бандерівські ватажки констатували, що в зв’язку з "несолідністю (!?) частини суспільства", молодь не виявляє інтересу до діяльності націоналістичних осередків, не читає оунівських книжок і журналів. Особливе занепокоєння "спеців" з молодіжного питання викликає "інфільтрація марксистської ідеології" в середовище емігрантської молоді, особливо студентства. За словами бандерівців, вона вже призвела до того, що "частина молоді пішла на шлях лівизни". Все це, як пишуть оунівські верховоди, "негативно відбивається на ставленні молоді до українства" (читайте — до буржуазно-націоналістичних зрадників та їх провокаційної, ворожої справі миру й прогресу діяльності.— К. Д.)

Недобиті цугфюрери, бандити з дивізії СС "Галичина" та банд УПА разом з своїми духовними наставниками-уніатами змушені визнати, що внаслідок "недосягнення чи то на релігійно-церковному, чи то на суспільно-політичному полі" чимало емігрантської молоді відходить від церковного життя, від релігії взагалі і все активніше стає на позиції матеріалістичного світогляду. "Виховні завдання серед української молоді,— панічно заявляють у зв’язку з цим перелякані уніатсько-націоналістичні наглядачі,— можна одиноко розв’язувати в світлі ідеалістичного світогляду, а ніколи матеріалістичного, які себе взаємно виключають".

Боячись остаточно втратити вплив на молоде покоління і разом з тим будь-яку перспективу каїнової антинародної діяльності, ватажки бандерівців у США, Канаді, ФРН та інших капіталістичних країнах у прийнятому в листопаді 1978 року зверненні слізно закликали своїх спільників мобілізувати всі зусилля на "боротьбу за душі молоді, бо проблема молоді — це проблема змісту життя".

До "виховання" молоді намагаються докласти свої брудні руки і колишні есесівці та поліцаї. Наприклад на цю тему вирішив висловитися колишній шеф створеної фашистами "української" охоронної поліції в окупованому Києві А. Кабайда. У статейці, що з’явилася у вінніпегській газетці "Новий шлях" під досить-таки характерним заголовком "Сумна дійсність", учорашній гітлерчук змушений визнати наявність "прірви" між молоддю і старшим поколінням, розколу націоналістичного емігрантського середовища. Переляканий поліцай закликав якнайпильніше "звернути нашу увагу на українську молодь, яка виростає з почуттям зневаги до української політики" (читайте — до профашистських буржуазно-націоналістичних главарів. — К. Д.), галасував за те, щоб якнайшвидше "рятувати ситуацію…"

Хто ж він, оцей новочасний "рятівник" і "навчитель" молоді? Багаторічний агент фашистської розвідки Кабайда з’явився у Києві в обозі гітлерівців. За вказівкою своїх тодішніх хазяїв садист і кат Кабайда, його поплічники з охоронної поліції вбили тисячі невинних людей — стариків, дітей, жінок. Він брав участь у розстрілах у Бабиному Яру, в знищенні військовополонених у концтаборах в Сирці та Пущі Водиці, у допитах і катуванні патріотів — киян, які не корилися загарбникам. Для заохочення поліцаїв до ще активнішого знищення радянських людей Кабайда видав особливий наказ: за кожну затриману або закатовану людину зрадники одержували "нагороду" — один кілограм сала і стільки ж борошна.

З Києва катюга та його зграя вчасно втекли. Однак і нині Кабайда не припиняє своєї юдиної роботи. Запродавшись іншим хазяям, отримуючи не рейхсмарки, а долари, він виступає на різних збіговиськах, закликає націоналістичних недобитків "школити нашу зміну", "готувати молодь до майбутнього змагу з Большевією…" Що можна відповісти на це скавуління? Лише одне. Залучення оунівцями до справи "виховання" молоді таких політичних трупів, як Кабайда — переконливе свідчення того, наскільки погані справи в буржуазно-націоналістичних верховодів, наскільки далеко відірвалися вони від молодого покоління.

ШКОЛИ ЧИ ДУХОВНІ КОНЦТАБОРИ?

Намагаючись будь-що пригальмувати процес відходу молоді від релігійно-націоналістичного середовища, апологети хреста і тризуба б’ють на сполох. Спекулюючи на релігійних та націоналістичних почуттях зарубіжних українців, ототожнюючи свої діаметрально протилежні соціальним і національним прагненням трудящих-емігрантів цілі з "інтересами загалу української еміграції", буржуазно-націоналістичні заводії почали голосити про "занепад українського духу", "прискорену асиміляцію" та "втрату національної субстанції".

"З острахом стверджуємо щораз швидше завмирання української розговірної мови в наших родинах, — писали в 1978 році верховоди УККА у своєму панічному "Зверненні до родичів". — Якщо мовна асиміляція піде дальше такими темпами, то ми в короткому часі перестанемо існувати в цій країні як окрема мовна група". Уніатсько-націоналістичні лідерчуки УККА навіть ввели в обіг новий термін "колишні українці", до яких відносять не тільки тих емігрантів, діти яких не володіють українською мовою, а й тих багатьох американців — вихідців з України, які, за їх словами, пірвали "усякий зв’язок з українством" (тобто з буржуазно-націоналістичними осередками. — К. Д.).

Останнім часом націоналістичні заводії висунули нову "категоричну вимогу" — повністю взяти в свої руки справу виховання підростаючого покоління, починаючи з дошкільнят. Окреслюючи "головні напрямки" такого, з дозволу сказати, виховання, один з проповідників уніатсько-націоналістичної ідеології священик М. Шудло безапеляційно писав, що в його основі повинен бути "християнський націоналізм", тобто зловісний симбіоз реакційного уніатського віровчення і буржуазного націоналізму, поєднання антикомуністичних зусиль святенників і націоналістів.

Саме на цих засадах і побудовано "українське шкільництво" в США, Канаді та деяких інших капіталістичних країнах. Наприклад, у США, де осіло живе понад мільйон вихідців з України, створено близько тридцяти невеликих "парафіяльних шкіл" з англійською мовою викладання. Є також майже сорок так званих шкіл українознавства, що входять у систему "шкільної ради" УККА. їх вчителями і вихователями працюють місцеві священики уніатської та автокефальної церкви, ченці і черниці, а також спеціально підібрані бандерівські наглядачі, чимало з яких заплямувало себе кривавими злочинами у гітлерівських поліцайлегіонах і бандах ОУН.

Проте американські "парафіяльні" або "українознавчі" школи дуже далекі від справжніх навчальних закладів. У щоденних "парафіяльних" школах (більшість з них належить уніатським парафіям, а деяка частина — приватним власникам) вражає, по-перше, відверте небажання учнів вчитися, низький рівень дисципліни, відкрита зневага до вчителів і священиків, бійки та інші прояви хуліганства в класах. "Ні вчителі, ні учні, ні їх батьки не беруть поважно шкільного навчання, — жалілися уніатські богослови з журналу "Голос спасителя". — І ця справа не йде до ліпшого, але щораз до гіршого". По-друге, кількість учнів у класах невелика, до того ж відвідують вони школи нерегулярно. Це пояснюється тим', що чимало хлопців і дівчат змушені добиратися до школи за 100 км і більше, тому нерідко вважають за краще залишитися вдома або пересидіти дві-три години в кіно.

Хоч уніатсько-націоналістичні провокатори дуже полюбляють патякати про "свободу" та "права людини" в Сполучених Штатах, про свою суперлюбов до "українства" та про так звану "актуалізацію проблеми національної ідентичності", вони не протестують, не піддають анафемі порядки, що склалися в очолюваних ними ж "парафіяльних" школах. А справа в тому, що, незважаючи на примарну "свободу вибору", програма цих шкіл, згідно із законами штатів, опрацьована відповідно до програм державних публічних шкіл, а викладання всіх предметів, за винятком двох-трьох годин відповідно сфальсифікованого "українознавства" на тиждень, ведеться виключно англійською мовою.

Якщо додати до цього гнітючу атмосферу релігійно-націоналістичного дурману, що панує в "парафіяльних" школах, постійно зростаючу оплату за навчання, підвищення цін за проїзд автобусами, брак підручників, досить часту зміну викладачів, які не бажають працювати за встановлену панотцями мізерну плату, то можна зрозуміти батьків, що забирають своїх дітей з-під "опіки" уніатів і оунівців і віддають їх до державних публічних шкіл.

Подібне становище склалося в Канаді та інших капіталістичних країнах. Наприклад, у канадській провінції Альберта, де мешкає понад 100 тисяч українців, за повідомленням торонтської націоналістичної газетки "Новий шлях", українську мову в червні 1978 року у різних школах вивчав лише 1231 учень. Такі ж факти можна навести і з інших провінцій Канади. За даними перепису населення, що відбувся 1971 року, в цій країні з 50 910 українських дітей віком від 11 до 15 років лише 11 065 назвали українську мову своєю рідною. Але й з них тільки 4885, тобто менше 10 процентів від загальної кількості, розмовляють вдома українською мовою. Більша ж половина українців (51,2 %) назвало рідною мовою англійську, значна частина (48,5 %) французьку, німецьку та інші мови. За останні десять років кількість канадців, особливо молодих, які розмовляють українською мовою, значно зменшилася.

Занепадає інтерес до вивчення мови своїх батьків і серед української молоді в США. "Число учнів у парахіяльних школах меншає,— визнавали в одному з своїх "звітів" лідерчуки УККА, — до — шкіл приходять діти, які не вміють говорити українською мовою, число кваліфікованих вчителів зменшується з року в рік, приріст молодечих організацій останніми роками дуже впав… Всі ці речі стверджують невідхильну загрозу, яка стоїть перед нашими школами, перед нашим (буржуазно-націоналістичним. — К. Д.) суспільством".

Так, за явно завищеними даними самих націоналістичних "вихователів", в 1971/72 навчальному році українські католицькі школи у філадельфійській митрополії США відвідувало 14 590 дітей, а в 1975/76 році — вже 10 091 дитина. За останні три-чотпри роки ця цифра істотно зменшилася. Про це, зокрема, свідчать дані про кількість учнів в окремих школах і гуртках при церковних парафіях, що час від часу просочуються в клерикальну пресу. Наприклад, за повідомленням уніатської "Нової зорі", "парафіяльну" школу святого Миколая (Чікагська єпархія) у 1962 році відвідувало 1200 дітей, а в 1977 році — лише близько 300.

Особливу злість проповідників уніатсько-націоналістичного дурману викликає те, що їх каїновими справами та буржуазно-націоналістичною пресою не цікавляться навіть діти "новоприбулих емігрантів", і то здебільшого з середовища "сметанки" (тобто діти ватажків націоналістичних угруповань, а також недобитих есесівців, поліцаїв та оунівських бандитів, які втікали за океан після закінчення другої світової війни).

Жалюгідне враження справляють школи "українознавства", створені при парафіях уніатської та автокефальної церков або відкриті в приміщеннях окремих буржуазно-націоналістичних організацій США. Це практично невеликі навчальні гуртки, в яких раз на тиждень, щосуботи від 9 до 12 години діти навчаються релігії та української мови. Тут, здебільшого у тісних напівтемних кімнатах, без достатньої кількості підручників, церковно-націоналістична "братія" намагається втовкмачувати хлопчикам та дівчаткам свою оббріхану та спотворену "правду про Україну".

Школи "українознавства", як правило, нараховують до кілька десятків учнів. У класах часом збирається по 6–8 дітей, а нерідко й менше. Так, школа при уніатській церкві в містечку Джаймок (штат Нью-Йорк) мала в 1972 році 52 учні в шести класах, школа в Детройті — 44 учні в шести класах, школа "українознавства" в місті Анн Арбор, що притулилася в будинку церкви, мала п’ять учителів, "управительку" і кількох бандерівських наглядачів, нараховує у п’яти класах аж 14 учнів.

Ще гірші справи в школах, якими "опікується" автокефальне священство на чолі з самозваним митрополитом С. Скрипником. Так, до "школи" при церкві святого Андрія у Бостоні ходить п’ятеро дітей, до "школи" при церкві святого Миколая у Сан-Франціско — шість дітей і т. п.

Навіть націоналістичні бонзи з УККА, оцінюючи жалюгідний стан шкіл "українознавства", визнають, що їх приміщення не задовольняють "відповідних вимог". Більшість шкіл використовує непристосовані для навчання кімнати, багато обходиться навіть "непривітними кімнатами у підвалах, що не надто корисно(?!) впливає на розвиток дітей і навчально-виховні процеси". Проте засліплені ненавистю до прогресу оунівські "батьки нації" настирливо пропонують й далі "поширювати" і "підтримувати" остаточно скомпрометовані перед громадськістю школи "українознавства".

Що ж, коментарі тут, справді, зайві. Нагінками, моральним терором, найрізноманітнішими засобами ідеологічної обробки, відверненням від впливу прогресивних ідей українські буржуазні націоналісти та реакційні святенники намагаються ізолювати емігрантську молодь, навіть дітей, у своєрідних духовних концтаборах, у маленьких напівтемних кутках і "школах", навіть у підвалах, щоб лише не допустити їх контактів з демократичними молодіжними організаціями, участі у боротьбі за мир і соціальний прогрес.

Залякати молодих комунізмом і атеїзмом, змусити їх примиритися з капіталістичним гнітом, бездумно сприймати буржуазний спосіб життя, присилувати до покори оунівській мафії — ось ті завдання, які відповідно до настанов імперіалістичних спецслужб ставлять перед собою верховоди зарубіжних оунівських центрів.

"ПРОФЕСУРА" З ЦРУ І ГЕСТАПО

Своєрідним розсадником українського буржуазного націоналізму є так званий Український вільний університет у Мюнхені (УВУ). його завдання — готувати кадри "радянологів" та "українознавців" для центрів ідеологічної диверсії та шпигунських служб країн НАТО. Чимало "випускників підробляє нині в ЦРУ та його філіалах типу "РС", у розвідувальних та пропагандистських організаціях Англії, ФРН, Канади, займає провідне становище в різних буржуазно-націоналістичних центрах.

Керівний та професорсько-викладацький склад цього псевдонаукового центру повністю відповідає його призначенню й місцю в розгалуженій системі антикомунізму і "радянології". Переважно це колишні військові злочинці та гітлерівські пособники, які вірою і правдою служили проклятим народами верховодам третього рейху, професійні шпигуни та диверсанти, "теоретики" та "чолові діячі" оунівського істеблішменту.

От хоча б "ректор" УВУ "професор" В. Янів, семидесятиріччя якого пишно відзначали схильні до розцяцькованих інтермедій зарубіжні оунівці та уніати. Яких тільки "заслуг" та "достоїнств" не причисляли вони "ювілярові", яких "академій" та банкетів не влаштовували на його честь. Виявляється, що пан Янів — це і "видатний поет", і "критик-славіст", і "визначний філософ і історик". Та все це — дешеве словоблуддя.

Так, пан "професор" справді займався розробкою "психологічних і філософських проблем" за завданням Головного імперського управління безпеки (РСХА), що об’єднувало фашистські каральні служби СД і гестапо. "Науковими лабораторіями" Яніва були нацистські концтабори, де він разом з гестапівцями "досліджував" психіку в’язнів та опрацьовував "найбільш ефективні системи" морального та фізичного тиску на арештованих. За "вагомий вклад" у розробку цієї "теми" нацисти й удостоїли нинішнього "ректора" звання "доктора філософії".

Подібні біографії і в багатьох інших "професорів" і "викладачів" УВУ. Географію України тут викладає агент фашистського абверу і колишній "провідник" УЦК В. Кубійович, на чорній совісті якого — сотні тисяч запроданих у нацистське рабство юнаків і дівчат, масові пограбування селян. Богослов’я та історії церкви слухачів навчає Гриньох. Їх "ідейним вихованням" займається Є. Побігущий. Цей список можна продовжити, але й названих прізвищ, мабуть, досить, щоб переконатися, які одіозні тіні минулого готують "кадри" антирадянщиків і націоналістів.

Джерелами існування "університету" є центри ідеологічної диверсії Заходу, різні "благодійні" фонди капіталістичних корпорацій, що фінансують як навчальний процес та оплату викладацького складу УВУ, так і його пропагандистсько-видавничу діяльність. Це, по суті, прихована форма підкупу найманих "радянологів" і антикомуністів, що взагалі досить широко практикується у стосунках між монополістичною буржуазією, з одного боку, і різними антирадянськими організаціями та буржуазними засобами масової інформації, з другого.

І хоч такі зв’язки, як правило, тримаються в таємниці, інформація про них часом потрапляє на сторінки преси. Так, у жовтні 1977 року Янів у звіті, надрукованому мюнхенською газеткою "Християнський голос", заявив, що досягнення УВУ "у видавничій діяльності" (читайте— в публікації, різних пасквілів. — К. Д.) — результат сприяння капіталістичних фірм. "Завдяки промислових кіл, — писав "професор", — можна було видати 12 різних творів зі загальною кількістю 1852 сторінок друку".

УВУ, як і інші навчальні заклади націоналістів, постійно підгодовується церковно-релігійними центрами, зокрема зарубіжними осколками уніатської церкви. Особливо старається псевдопатріарх Й. Сліпий, обраний "почесним доктором" УВУ. Тільки в 1976/77 навчальному році для оплати за будинок, де розміщений "університет", уніатська єпархія внесла 450 тисяч марок.

Крім підготовки "кадрів" націоналістичних функціонерів УВУ займається ще одною досить-таки "делікатною" справою. Йдеться про надання наукових звань без міри амбітним буржуазно-націоналістичним верховодам, про створення враження "солідності" та "наукової підготовки" недобитих жовтоблакитників і есесманів.

"Щоб засвідчити перед усіма, що вони, як і належить "проводирям", стоять вище від пересічного розумового рівня емігранта, — писав С. Джугало, який рішуче порвав з націоналізмом і повернувся на Батьківщину, — анальфабети із ЗЧ ОУН кинулися в гонитву за всілякими вченими званнями. Почалася епідемія титуломанії: духовні та інтелектуальні жебраки заповзялися наввипередки приліплювати до своїх імен різні поважні титули, що мають усім засвідчувати їхню мудрість, вченість та шляхетність. Як гриби після дощу на оунівському вигоні стали з’являтися свіжоспечені на власній же кухні всілякі "доктори", "професори", "магістри", "інженери".

"Власною кухнею" по випіканню "вчених мужів" і став в першу чергу університет пана Яніва. Тут одержали дипломи "докторів" історії, права і філософії такі, пробачте на слові, "науковці", як шеф бандерівської СБ І. Кашуба, ватажок бандерівців з Австрії О. Тюшка, охоронець штаб-квартири ЗЧ ОУН В. Сушко, один з редакторів бандерівської рептильки "Шлях перемоги" шпигун кількох іноземних розвідок С. Костюк та інші пройдисвіти, більшість з яких не має навіть початкової освіти і значно краще володіє ножем і обрізом, ніж науковою термінологією. До речі, саме дипломовані неуки якнайбільше шумлять про "наукову вартість" мюнхенського націоналістичного заповідника, "високу кваліфікацію" його "професорів".

Та незважаючи на рекламу, галасливі кампанії по залученню хлопців і дівчат українського походження до УВУ, переважна більшість молодих людей, особливо дітей трудівників, не бажаючи потрапляти в націоналістичні тенета, категорично, відмовляються від навчання в цьому затхлому гнізді. Кількість студентів УВУ з кожним роком зменшується.

Силкуючись якось компенсувати ці втрати, верховоди УВУ останнім часом практикують організацію літніх семестрів, зимових та літніх курсів "українознавства", на яких намагаються спотворити історію та культуру нашого народу, оббрехати величні досягнення Радянської України в братній сім’ї радянських народів, прищепити молодим емігрантам ненависть до Країни Рад. Аби хоч чимось привабити молодих на ці "курси", бандерівські вербувальники проводять їх у мальовничих місцях, поєднують заняття з відвідуванням історичних пам’яток, туристськими подорожами, спортивними змаганнями і т. п.

Наприклад, протягом 1976–1979 років узимку такі "курси" відбувалися в уніатській обителі у французькому містечку Маквілері, в Ельзаці, поблизу Страсбурга. Викладачами тут були бандерівські верховоди, шпигуни та колишні есесівці Г. Васькович, Б. Вітошинський, О. Коваль та інші, які зі шкури пнулися, щоб заохотити "курсантів" до участі в "семінарах" та "дискусіях", на яких розглядалися питання проведення антикомуністичної буржуазно-націоналістичної діяльності серед зарубіжних українців.

Зрештою, на подібні "курси" не так легко зібрати молодь. Серед 34 чоловік, яких різними обіцянками вдалося затягнути на останні "курси" в Маквілері (грудень 1978 — січень 1979 рр.), за повідомленням "Християнського голосу", було лише 14 студентів і 3 учні старших класів. Решта зібраних— бандерівські функціонери, професійні антирадянщики. Уніатські священики і ченці — разом з "викладачами" УВУ займалися в першу чергу вивченням "майбутньої зміни", визначенням, наскільки придатний той чи інший юнак для виконання "відповідних завдань" оунівських лідерчуків та їх хазяїв з іноземних спецслужб. Вони практично більше виконували роль наглядачів над молоддю, аніж цікавилися "наукою".

Таким чином, "вільний університет", як і інші "радянологічні" та "українознавчі" установи, займається розробкою та проведенням підривних антирадянських операцій, ідеологічних диверсій, готує кадри професійних антикомуністів та націоналістичних "активістів". Колишні провокатори з гестапо й абверу, найманці розвідувальних органів західних держав, які становлять кістяк керівного і викладацького складу УВУ, намагаються нашпиговувати молоде покоління емігрантів отрутою фашизму, націоналізму і реакційної уніатської ідеології, брехнею і підступом втягнути його в антирадянську діяльність.

Та незважаючи на підтримку імперіалістичної реакції, гучну рекламу зарубіжних націоналістів і клерикалів, УВУ вже давно скомпрометував себе в очах трудової еміграції, в очах юнаків і дівчат, які не бажають мати нічого спільного зі зрадниками і пройдисвітами з-під пошарпаних гітлерівських штандартів.

НА ЗРАЗОК НАЦИСТСЬКОГО ГІТЛЕРЮГЕНДА

Особливу роль у вихованні зміни уніати і націоналісти відводять таким реакційним молодіжним буржуазно-націоналістичним організаціям, як бандерівська Спілка української- молоді (СУМ), "Пласт" та інші молодіжні угруповання, чия практична діяльність скеровується оунівськими верховодами і церковниками. Низові ланки цих організацій створюються, як правило, на базі різних націоналістичних груп і церковно-парафіяльних шкіл. При цьому уніатські та оунівські ловці душ намагаються втягнути хлопчиків і дівчаток у свої тенета вже з шести-семирічного віку.

Своєрідним інкубатором оунівських екстремістів стала СУМ, напіввійськова профашистська організація, створена за зразком нацистського гітлерюгенда. її основне завдання — підготовка резервів для ЗЧ ОУН, виховання юнаків і дівчат у дусі антикомунізму і націоналізму, ненависті до Країни Рад, до українського радянського народу.

СУМ очолюють бандерівські главарі з числа колишніх есесівців, поліцаїв і бандитів УПА, які займають тут усі без винятку "чолові посади". Ватажком центральної управи СУМу є досвідчений оунівський провокатор Є. Гановський, його заступником — колишній есесівець Я. Дерименда, керівник так званої "виховної ради" — шпигун кількох західних розвідок О. Коваль, "виховниками" молодіжних таборів — військові злочинці Є. Побігущий і Р. Дебрицький тощо. І хоч кожному з фюрерів СУМу за п’ятдесят, а деяким й за шістдесят років, вони й далі видають з себе "бравих вояків", молодіжних лідерчуків, які "живуть інтересами" емігрантської молоді.

Задля поширення цієї брехливої тези захланні, підстаркуваті словоблуди під час проведення різних молодіжних "дефіляд" і "здвигів" одягаються у сумівську уніформу, в коротенькі штанці й, підтягнувши черевце, як і колись, у складі гітлерівських поліцайбатальйонів, крокують попереду молодих.

Протягом останніх років з Мюнхена до США неодноразово виїжджав колишній штурмбанфюрер, гітлерівський кат і вбивця Є. Побігущий, щоб у дусі старих есесівських традицій на посаді "виховника" по кілька місяців муштрувати емігрантську молодь у таборах СУМу "Холодний яр" (Буффало), "Барабу" (близько Чікаго) і "Елленвіль" (біля Нью-Йорка).

Для заохочення вигодованців гестапо, що за прикладом колишніх шефів дуже полюбляють різні титули й звання, у СУМІ введено чимало всяких відзнак. Тут є і "почесні члени", і чотири ступені "виховника", і по кілька ступенів "суспільника", "міжнародника" і навіть "лицаря-витязя".

Останнє збіговисько сумівців, що відбулося в листопаді 1978 року в таборі "Елленвіль" поблизу Нью-Йорка, відзначило, наприклад, четвертим ступенем "виховника" Є. Побігущого. До цього ж найвищого рангу піднесено ще кількох колишніх гітлерівських найманців, шпигунів і штатних наглядачів з бандерівських ЗЧ ОУН. Неначе насміх збіговисько надало звання "лицаря" О. Ковалю, який майже 20 років очолював СУМ, але змушений був поступитися з цієї тепленької посади через ганебні провали кількох його вихованців, дбайливо підготовлених і направлених бандерівцями на Радянську Україну для виконання шпигунських завдань і акцій ідеологічної диверсії.

Взагалі "військовий гарт", навчання "військової штуки", наслідування "традицій" есесівських частин і оунівських банд, підготовка до "збройної боротьби з Москвою" — ось альфа і омега "виховання" молодих екстремістів у сумівських осередках і таборах. Саме для цього юнаків і дівчат одягають у напіввійськову уніформу. Саме для цього у "спілці" введена ціла система різних "звань" і "чинів". Саме цьому підпорядковані "іспити" оунівців на одержання чергових ступенів. Так, "молодше юнацтво" СУМу, що охоплює дітей віком від 6 до 12 років, повинно складати три іспити відповідно на ступінь "отрока", "вістового" (командира відділення) і "звідупа" (командира взводу). "Старше юнацтво" (молодь від 13 до 19 років) складає іспити на ступінь "воїна" і "дружинника".

Згідно з надрукованим у Мюнхені так званим "Правильником юнацтва СУМ", "воїни"-сумівці повинні, наприклад, уміти командувати невеликими загонами юнаків, володіти азбукою Морзе і передавати сигнали з її допомогою "трьома різними способами: свистом, стуканням і світлом". Вони мають знати фото- і друкарську справи, вміти писати правою і лівою руками, добре розумітися в топографічних картах, орієнтуватися на місцевості, будувати найменше "дві різні споруди" типу "криївок" чи курінів, як це робили колись бандити УПА.

За системою підготовки горезвісних "зелених беретів", що знеславили себе кривавими "подвигами" на землі багатостраждального В’єтнаму, вихованці СУМу повинні навіть… "відбути триденну пробу перебування в дикому терені без власних харчових припасів". Безперечно, все це потрібно бандерівським верховодам для того, щоб підготувати резерви відповідно навченого і обтесаного "людського товару" для імперіалістичних розвідувально-диверсійних служб, товару, на який завжди є попит на шпигунських біржах Заходу. Цій же меті підпорядкована ідеологічна обробка сумівців.

Основним змістом "виховного процесу" в осередках "спілки" та інших молодіжних націоналістичних організацій є зоологічний антикомунізм і націоналізм, підготовка молоді до майбутньої війни. Для цього широко рекламуються "теоретичні постулати" запеклого фашиста і людиноненависника Д. Донцова, всіляко роздувається культ "збройної сили". На важливість вивчення кривавої "спадщини" націоналістичних людоморів типу Донцова і Коновальця, історії УПА, теорії і практики українського націоналізму вказував у лютому 1979 року молодіжний націоналістичний журнал "Крилаті". Пропагуючи культ мілітаризму і війни, журнальчик надрукував жалюгідну "баляду", де вихваляв "брязкіт зброї, крик і стогін", "стальну мову машинову", "вбивства і смерть ворогів".

Щоб ідейно затуманити молодь, знівечити душі націоналістичним словоблудством і, зрештою, поступово перетворити сумівський "матеріал" на знаряддя оунівських главарів, бандерівські верховоди виробили так звані "ідейно-програмові засади юнацтва", "закони молодшого і старшого юнацтва", а також "статут" СУМу. Усе це наскрізь пройняте патологічним антикомунізмом та релігійним мракобіссям, ненавистю до інших народів, вимогою "бути готовими на кожний поклик" до того, щоб "зі зброєю в руках" утверджувати принципи буржуазного націоналізму. Заклики типу "боротися з ворогами", "не зупинятися ні перед якими жертвами", безоглядно виконувати накази своїх зверхників, "виробляти сильну волю", "завзяття й непохитність у боротьбі", "заправлятися до твердого життя", "зберігати довірені таємниці" становлять основу так званих "ідейно-програмових засад" СУМу, сфабрикованих на основі лиховісного "декалога".

Члени СУМу, як твердять ці приписи, повинні в усьому керуватися основними засадами націоналізму, бути "носіями українських націоналістичних ідей", завжди строго дотримуватися релігійних звичаїв, добре знати "історію" буржуазно-націоналістичних "змагань" (під якою оунівські горе-ідеологи, як відомо, розуміють кривавий шлях злочинів і зради, що ним прямували петлюрівські погромники, катюги з УПА та інші вороги українського народу) і навіть… вивчати та популяризувати "культ і традиції" церковного патрона організації "святого архистратига Михаїла".

ВІД ПРОВАЛУ ДО ПРОВАЛУ

Головна увага в роботі серед емігрантської молоді оунівськими заводіями приділяється вихованню та підготовці кадрів, здатних виконувати завдання шпигунських служб країн НАТО, тобто "військовому вишколу". Отруїти молодь романтичним дурманом боротьби за "визволення" (а фактично за поневолення) України, розпалити в їх душах фанатизм, екстремізм і готовність "пролити кров" в ім’я "державницьких амбіцій" і поповнення гаманців бандерівських "вождів" і "вожденят" — ось до чого зводиться вся "виховна робота" наглядачів ЗЧ ОУН у СУМІ. "Допоміжним у вихованні,— просторікує старий вигодованець гітлерівського абверу, головний бос ОУН-бандерівців Я. Стецько, — буде завжди мілітаризація молоді, військовий дух, дух дисципліни, суворості, порядку, послуху".

Молодь розглядається оунівцями як "живий товар", за підготовку і постачання якого диверсійним центрам завжди можна урвати чималий куш. "Головне призначення так званих відпочинкових сумівських таборів, — розповідав колишній член бандерівського керівництва у Франції Ф. Бідник, який рішуче порвав з націоналізмом і повернувся на Батьківщину, — полягало в тому, щоб на основі антирадянської обробки молоді сприяти втягненню її у тенета імперіалістичних розвідок".

До речі, цього не приховують і деякі ватажки зарубіжних ОУН. Ось що написав колишній редактор націоналістичного листка, що під час фашистської окупації виходив у Києві, П. Штепа, обговорюючи на сторінках бандерівської газетки "Шлях перемоги" програму військової та ідеологічної підготовки учасників СУМу та мріючи при "хрестовий похід" проти СРСР і встановлення імперіалістами окупаційного режиму на Україні: "В майбутній війні ми повинні мати при альянтах своїх перекладачів і дорадників… Уряд США вже тепер готує таких спеціалістів. Існують школи для них, і не раз уже оголошували конкурс на нових кандидатів. У США, наприклад, є школа, в які американські старшини вивчають різні мови, в тому числі й українську… Чи багато в тих школах є українців, зокрема членів СУМу?" І войовничий колабораціоніст запропонував якомога швидше, "поки ще не почало горіти" (тобто до розв’язання імперіалістами третьої світової війни. — К. Д.), готувати молодих націоналістів "на посади радників і перекладачів в адміністрації західних альянтів".

В унісон зі Штепою у квітні 1977 року виступив у бандерівському журналі "Вісник" (Нью-Йорк) якийсь В. Архілог. Згадуючи про службу націоналістів у німецько-фашистських окупаційних органах, він з неприхованим жалем писав, що недостатнє знання багатьма з них німецької мови "дошкульно позначилося" в роки війни на виконанні бандерівцями "відповідальних завдань", котрі, за його словами, полягали в тому, щоб "бути зв’язком" між німецькими загарбниками і місцевим населенням. "До того ж, — зазначав автор, — більшовицьке підпілля найбільше дбало про те, щоб за перекладача влаштувати когось із своїх людей". Архілог турбується, щоб це не повторилося "в разі чергового воєнного конфлікту", тому й вимагає від прихильників ОУН-бандерівців у США наполегливіше залучати своїх дітей до молодіжних націоналістичних організацій.

Що до цього додати? І Штепа, і Архілог, і ватажки СУМу грають в одну дудку. Вони дбають про підготовку резервів для західних шпигунських служб і центрів іде-ологічних диверсій, які б уже не в фашистській, а в американській уніформі наслідували приклад своїх попередників з гітлерівських поліцайлегіонів. Для підготовки "резервів" та, за бандерівською термінологією, "дальшої мілітаризації молодого покоління" осередки СУМу за військовою системою поділені на "рої", "курені", "коші", "відділи", що названі іменами Коновальця, Бандери, Шухевича та інших "апостолів" націоналізму або на честь розгромлених есесівських частин чи оунівських банд. У Філадельфії навіть існує дитячий садок імені УПА.

На чолі осередків СУМу поруч з бандерівськими наглядачами стоять вишколені оунівцями молодики-екстремісти, які за сумівським "табелем про ранги" іменують себе хорунжими, бунчужними, булавними,чіпляють на груди й на плечі "старшинські відзнаки", щоб принаймні зовнішньо бути подібними до петлюрівських та бандерівських вовкулаків.

Та справа не лише у зовнішніх формах. У створених під орудою ЗЧ ОУН таборах бандерівські інструктори всіляко пропагують культ УПА, вивчають окремі типи зброї, відбирають та готують "придатних" на їх думку юнаків для виконання шпигунсько-диверсійних завдань на території СРСР.

Кілька разів проходив відповідний "вишкіл" у таборі СУМу у Франкополі (Бельгія) вихованець бандерівців і зарубіжних уніатів Я. Добош. Роками йому втовкмачували ненависть до радянського ладу, до нашого народу. З часом він став ватажком СУМу в Бельгії, членом редакції сумівського журнальчика. І, переконавшись у його надійності, бандерівські верховоди направили Добоша з ворожим завданням на Україну, де він був викритий радянськими чекістами і спійманий на гарячому.

З подібним дорученням приїхав у Радянський Союз і вихованець сумівського табору "Тарасівка" громадянин Великобританії А. Климчук, який "набирався досвіду" від сумівських "хорунжих" у націоналістичних кошарах на березі річки Трент у графстві Дербішир. Тут у перервах між військовими і фізичними вправами майбутньому вивідувачеві "промивали мозок" за найновішими рецептами. На отруйному грунті, з отруйного коріння навчалися оунівські пішаки, що мали бездумно і безоглядно виконувати накази політичних мерців і провокаторів із ЗЧ ОУН.

Пізніше, на прес-конференції, що відбулася в січні 1978 року у Львові, невдаха-емісар, розкаюючись, говорив: "Проживаючи в Англії, я мав спотворене уявлення про Радянську Україну, як і в цілому про Радянський Союз. Українські націоналісти, в тому числі ватажки СУМу, постійно дурманять голови молодим людям — вихідцям з родин українських емігрантів. У спотвореному вигляді підносять радянську дійсність і життя на Україні. Я приїхав на Україну з упередженою думкою і сподіванням побачити тяжке, безправне і жебрацьке життя знедолених людей…" Звертаючись з відкритим листом до верховодів ОУН, Климчук зазначав, що він побачив у нашій республіці справжню демократію, вільну Україну, щасливих трудящих. "Я дістав хороший урок, — писав він. — Я тільки благав бога, щоб до вас вернувся здоровий глузд і ніхто інший не потрапив би під ваш божевільний вплив".

Та все ж таки чекати здорового глузду від бандерівських мафіозі — марна справа. Хіба може, наприклад, прозріти такий "навчитель" Климчука, як Дерименда, що вже давно заробляє юдиного гроша саме на поставці "людського товару" шпигунським службам. Прибувши після війни разом з недобитими есесівцями до Англії, Дерименда невдовзі перепродав душу англійській розвідці, за завданням якої добирав агентуру з українських емігрантів для засилання на територію СРСР.

Саме Дерименда, прикриваючись плащиком СУМу, в часи горезвісної "холодної війни" підбирав і готував для нелегального закидання на Україну сумівських "бойовиків" Малисевича, Рибака, Ткача та інших, які збирали шпигунські відомості про наші аеродроми і військові частини, заводи і залізниці тощо. Але й ця авантюра Дерименди.і його хазяїв закінчилася провалом.

Василь Малисевич, який назавжди розірвав з ганебним минулим, розкриваючи справжнє обличчя Дерименди та його спільників із ЗЧ ОУН і СУМу, справедливо відзначав, що "вони використовують сумівське прикриття для того, щоб було легше затягнути молодих емігрантів до підривної антирадянської діяльності, і, зокрема до участі в шпигунстві на користь імперіалістичних розвідувальних служб. Малисевич писав, що Дерименда та інші ватажки ОУН підбирали й поставляли спецслужбам західних держав "найбільш надійних" сумівців, з яких вони готували шпигунів і диверсантів. За ці юдині послуги націоналістичні верховоди одержали чималі суми в доларах, фунтах, західнонімецьких марках.

І цілком зрозуміло, чому саме оунівські продайдуші підіймають лемент з приводу кожного чергового провалу своїх невдах-емісарів. Вони бояться, що їх шефи з розвідувальних та ідеологічних служб країн НАТО можуть, врешті, збагнути розумову ницість бандерівських лідер-чуків, безперспективність їх мишачої метушні навколо "визвольних змагань" і, таким чином, перестануть виділяти їм грошові подачки, якими й живляться користолюбці з проводу ЗЧ ОУН.

Власне, з цих мотивів націоналістичні верховоди і підняли на Заході гармидер навколо особи Климчука, намагаючись хоч якось підфарбувати, загримувати дешевий фарс з цією шпигунсько-провокаційною акцією, зняти з себе відповідальність за черговий ганебний провал. Гідну відповідь бандерівським отаманам дала прогресивна американська газета "Українські вісті". Зазначивши, що вояж Климчука був підготовлений та інспірований "цілком виразними зарубіжними чинниками", а ті, хто відряджав молодого сумівця, зробили джерелом свого існування антирадянську діяльність, автор статті цілком слушно вказував: "Зашившись у безпечні і теплі місця десь в Англії, в США, в Канаді чи в Аргентіні, оті підбрехувачі, інспіратори та інструктори підшукують собі всіляких климчуків чи їм подібних, відповідно їх інспірують і засилають, щоб вони для них пожинали лаври "героїв". Це чистої води паразити, які жирують або на несвідомості молодих людей, або на їх глупості, або, вкінці, навіть на їх жадобі до легкого заробітку. Цей рід паразитів заслуговує на найбільше осудження".

Відмітивши далі, що вся "життєдіяльність" буржуазно-націоналістичних лідерчуків спрямована "лише на безглузді акти провокації та шкідництва, суто фінансованого з різних секретних джерел", в статті робиться висновок: "Так чи інакше, черговий чин хвалених націоналістичних визволителів, помножений, як вони самі окреслюють, на глупоту молодої людини, зазнав ганебного провалу".

Одним з головних завдань сумівських осередків бандерівські наглядачі вважають організацію різних провокацій проти радянських зарубіжних представництв, наших виставок, зрив гастролей творчих і мистецьких колективів, що несуть правду про Країну Рад, про Радянську Україну широким колам трудящих країн Заходу. Особливо стараються в цьому відношенні верховоди СУМу в Сполучених Штатах. Очолювані колишніми гітлерчуками, молодики-екстремісти нерідко в одній компанії з фашиствуючими ультра, сіоністськими штурмовиками з банди скандально відомого рабина М. Кахане та іншими антирадянцями намагаються блокувати будинки, в яких виступають радянські митці, влаштовують провокаційні витівки біля посольства та представництв СРСР при ООН. Прагнучи заслужити подяку від своїх господарів з ЦРУ та інших подібних відомств, вони розмахують заздалегідь підготовленими гаслами і жовто-блакитними ганчірками, репетують і улюлюкають. Під’юджуючи своїх вихованців до чергових провокацій проти радянських дипломатичних представництв, один з бандерівських заводіїв Мотрук у сумівському журнальчику в лютому 1979 році вибовкнув, що такі акції — "це одинокий спосіб, що дає дещо реклами" антирадянським спробам українських націоналістів.

Що ж, досить характерне визнання. Воно ще раз наочно показує, до яких засобів вдається оунівська мафія, щоб рекламувати свій вже давно відданий в іноземну аренду вертеп, поширювати нікчемну, людиноненависницьку пропаганду.

Разом з тим верховоди зарубіжних ОУН обурюються, що більшість емігрантської молоді саботує антирадянські демонстрації, збіговиська та інші екстремістські заходи. За визнанням мюнхенської бандерівської рептильки, незважаючи на галасливі заклики, в одній з подібних витівок у ФРН "…взяло участь 25 осіб, себто одна десята одного відсотка всіх українців, що живуть в цій країні". Додамо, що абсолютна більшість оунівських "демонстрантів" — не молодь, а підстаркуваті недобиті есесівці, поліцаї та інші зрадники, які свого часу слугували фашистським окупантам.

"ВИШКІЛ" ШПИГУНІВ І КАРАТЕЛІВ

Рішуче засудження прогресивною емігрантською громадськістю злочинної діяльності націоналістичних "наставників" молоді, ганебні провали і категорична відмова багатьох юнаків і дівчат українського походження від участі в сумівському гітлерюгенді змушують бандерівських верховодів змінювати тактику, шукати нових засобів згубного націоналістичного впливу на підростаюче покоління. Цій меті був присвячений "вишкіл" молодіжних "фюрерів" СУМу, що проходив узимку 1978–1979 років у бандерівському таборі в м. Франкополі (Бельгія). Муштруванням і напучуванням сумівських ультра, зібраних з країн Європи і США, займалися Я. Дерименда, О. Коваль та інші "спеціалісти" з числа бандерівських провокаторів і шпигунів.

Зібраних "хорунжих" і "булавних" навчали за військовою програмою, водили в "походи", отруювали антикомунізмом і антирадянщиною, навіть возили на "екскурсію" до військового музею в Брюсселі, де вони старанно знайомилися зі зброєю та іншими експонатами. Учасники "вишколу" старанно зубрили інструкції про методи втягування дітей і підлітків до СУМу, проводили "дискусії" про роботу сумівських осередків, слухали лекції оунівських ватажків про сучасні завдання організації. Серед них центральне місце займав курс лекцій "правої руки" Стецька, досвідченого агента іноземної розвідки Г. Васьковича ("Меєра"), який очолює фінансову референтуру ЗЧ ОУН.

Васькович як керівник шпигунсько-диверсійного підрозділу ЗЧ ОУН — референтури К-3 свого часу спеціалізувався на закиданні до Радянського Союзу завербованих ворожими розвідками оунівських ландскнехтів, звернув увагу слухачів на необхідності ідейної та військової підготовки молодих емігрантів до майбутніх "визвольних змагань", на вкоріненні в сумівських осередках "культу УПА". Однак войовничі заклики і голосне базікання про "військове гартування" емігрантської юні, крім підготовки "гарматного м’яса" для збройних сил країн НАТО на випадок війни, мало й іншу мету. Йшлося, зокрема, про добір кадрів для імперіалістичних шпигунських служб, про створення своєрідного "резерву" юнаків і дівчат, які не тільки знають мову та звичаї радянських людей, а й попередньо ознайомлені з військовою справою та методами розвідки. За такий "резерв" оунівські верховоди вже нині одержують дзвінку монету у доларах, фунтах, марках…

Саме на підготовку "людського матеріалу" Васькович орієнтував бандерівських наглядачів СУМу у статтях, надрукованих у лютому 1979 року в лондонській газетці "Українська думка". Репетуючи про підвищення рівня "політичної освіти" сумівців, зокрема старшого віку, він закликав функціонерів ОУН складати "списки усіх громадських, політичних, молодіжних, церковних і виховних організацій у своїй місцевості" та виявляти їх "керівний склад і діючі управи", з’ясовувати адреси "осередків політичних діячів, організацій молоді, скаутів, окремих вчителів, священиків і редакторів місцевої преси, видатніших громадян різних професій" та нав’язувати контакти з окремими особами, групами і організаціями (звичайно, реакційного антикомуністичного характеру) для проведення спільної антирадянської діяльності.

Що не кажіть, а відповідної практики майбутні шпигуни та ідеологічні диверсанти в процесі цієї, з дозволу сказати, роботи і справді набувають.

Але Васьковича це не задовольняє. Він пропонує створити у сумівських осередках своєрідний клан "ратників" — молодих людей, які б цілком присвятили себе військовій справі. За його словами, "ратники" повинні знати військову техніку, організацію збройних сил, структуру і діяльність окремих військових частин тощо. Вони мають вивчати сучасну зброю, вміти користуватися нею в будь-яких умовах.

"Ратники, — просторікує бандерівський лідерчук, — повинні вступати також до піввійськових організацій у місцях свого мешкання, а там, де можливо, йти до військової служби, яка може дуже прислужитися кожній молодій людині". Таким чином, буржуазно-націоналістичні верховоди дбають про підготовку нового покоління "лицарів" ножа і обріза, про поповнення імперіалістичних шпигунських і диверсійних служб, про виховайня та вишколення карателів і убивць, яких можна було б відправити на погибель в ім’я інтересів монополістичного капіталу.

Саме про це свідчать ганебні факти рекрутування емігрантської молоді до армії США під час корейської війни, коли буржуазно-націоналістичні "батьки народу" одержували від Пентагону відповідну суму за кожного ландскнехта. Саме цій меті була підпорядкована розв’язана оунівцями галаслива кампанія під провокаційним гаслом: "Молодь — заступи шлях світовому комунізмові у В’єтнамі". Виходячи з інтересів реакційних і мілітаристських кіл США, оунівські заводії закликали емігрантську молодь "не гаючи часу зголошуватися на призовні пункти" американської армії, брати "найактивнішу участь" у боротьбі з волелюбним в’єтнамським народом.

Оунівці і уніати на всі лади вихваляли "героїчні вчинки" вихованців молодіжних націоналістичних осередків, які брали участь у кривавих розправах над мирним населенням, надсилали їм поздоровлення і посилки, жовто-блакитні прапорці й розмальовані тризубці. Саме під час в’єтнамської авантюри Пентагону оунівські заводії розгорнули бучну кампанію за створення з молодих українців— громадян США особливого "куреня", вояки якого "ставили б чоло комунізмові в джунглях В’єтнаму". До цього "куреня" вони навіть пропонували послати "досвідчених старшин" (недобитків з дивізії СС "Галичина" і поліцаїв) і "українських капеланів", які іменем бога благословили б юнаків на смерть за інтереси капіталістичних монополій. Та охочих брати участь у цій ганебній авантюрі майже не було, і чергова провокація бандерівських ультра з тріском провалилася.

Чим займаються сумівські "кадри" добре видно з багатьох прикладів. Досить часто сумівських молодиків залучають до роботи в розвідувальних органах і центрах ідеологічних диверсій. Про одного з них розповів С. Джугало. Це — Чепак Б., який прибув з США до Мюнхена начебто на "медичні студії", а насправді для виконання завдань ЦРУ. Нахабний і. самовпевнений американський оунівець не приховував своїх зв’язків з цим відомством. Навпаки, скрізь, де траплялася нагода, він вихвалявся, що знаходиться на повному утриманні розвідки і за кожну "добру новину" дістає від своїх господарів щедрі грошові подачки.

Чимало колишніх сумівців за порадами бандерівських босів залучені ідеологічними диверсантами до роботи у підривних радіостанціях, різних псевдонаукових центрах, що вивчають нашу країну та розробляють відповідні "рекомендації" розвідувальним і військовим службам імперіалістичних держав. Багато вихованців СУМу, за хвалькуватими повідомленнями націоналістичної преси, проходять службу у вишколених в антикомуністичному дусі американських військах спеціального призначення, точніше — у зловісних десантних і диверсійних частинах, що знеславили себе кривавими операціями у В’єтнамі і Лаосі, Гватемалі і Болівії, у Панамі і Домініканській Республіці.

Проте ні галаслива реклама, ні уніформа, ні "військові звання", ні жалюгідні підлещування до молоді вже не допомагають скомпрометованим перед трудящими-емігрантами фашистам і шпигунам з ОУН втримати юнь під своїми обшарпаними штандартами, згуртувати її у сумівських осередках, відірвати від участі у прогресивних організаціях, у громадському і молодіжному житті країн поселення еміграції. Лише незначна частина молодих людей українського походження, за оцінкою самих оунівців, бере участь у роботі молодіжних націоналістичних організацій, відвідує сумівські "вишколи" та табори.

Скаржачись на емігрантську молодь і батьків, які відмовляються віддавати своїх дітей на "виховання" військовим злочинцям, журнальчик СУМу у Великобританії вимушений був визнати, що все менше і менше юнаків і дівчат бере участь у націоналістичних таборах. "Гонитва за грішми під час вакацій (діти трудівників-емігрантів мусять працювати в літній час, щоб якось поправити бюджет сім’ї, допомогти батькам. — К. Д.) здержала від табору одних, а байдужість — других… Навіть діти провідного активу СУМ і виховників сумівських таборів не являються на вишкільний табір, хоч їхні батьки краще розуміють справу, як звичайні громадяни. Звичайно і інші, орієнтуючись на вихованців, поступають в тому відношенні так само, як і вони, даючи волю своїм дітям під час вакацій…".

Молоде покоління емігрантів не хоче мати нічого спільного ні з найманцями іноземних служб з бандерівських, мельниківських та інших оунівських угруповань, ні із зашкарублими противниками соціального прогресу— уніатськими та автокефальними богомолами. Це змушені визнати й самі націоналісти. Так, бандерівська рептильна "Українська думка", що видається в Лондоні, в лютому 1978 року писала, що значна кількість молоді, не бере участі в роботі націоналістичних організацій, а декотрі емігранти не радять своїм землякам влаштовувати дітей в уніатські семінарії, віддавати в націоналістичні табори й інтернати, де їх "вихованням" займаються оунівці й уніати, вважаючи ці заклади (і цілком справедливо) своєрідними "духовними концтаборами".

Та небажання переважної більшості трудящих-емігрантів віддавати своїх дітей під "опіку" бандерівської мафії, крім ідейно-політичних причин (а вони, без сумніву, тут головні), має під собою й інші, досить-таки вагомі, батьківські міркування. Йдеться про аморальну поведінку підстаркуватих оунівських інструкторів, про розбещення ними молодих сумівок. Про це, повернувшись на Батьківщину, розповів Ф. Бідник: "Мені не раз доводилося чути нарікання старших емігрантів, діти яких відпочивали у сумівських таборах. Батьки з обуренням говорили про те, що виховання молоді там доручено особам, котрі не відповідають загальноприйнятим нормам моралі, заохочують розпусту і самі беруть у ній участь". Бідник розповів, як ватажок бандерівської СБ І. Кашуба, один з лідерчуків ОУН у Франції Б. Вітошинський та інші "вихователі" СУМу після кожного "вишколу" хвалилися своїм друзям, скількох дівчат їм вдалося спокусити за допомогою обману, залякування та підступу.

Не дивно, що сумівські верховоди, в тому числі й ті, які самі безпосередньо займаються обробкою молоді, остерігаються віддавати своїх дітей до сумівських таборів. Адже вони добре знають, які "порядки" там існують.

ЛОВЦІ ДУШ З УНІАТСЬКИХ ХРАМІВ

Важливим засобом ідейно-політичного впливу на молоде покоління української еміграції, як відомо, є релігійна ідеологія. Уніатські, автокефальні та сектантські парафії, об’єднання і осередки, церковні угруповання, які разом з зарубіжними націоналістичними центрами віддавна перебувають на службі імперіалістичної реакції, покликані насамперед оправдувати експлуатацію трудящих мас монополістичним капіталом, виховувати в молодих віру в непорушність буржуазного ладу, ненависть до соціалізму, до Радянської держави.

Уся діяльність отців церкви спрямована на закріплення в свідомості молоді стереотипів буржуазної пропаганди, на затуманення їх політичної свідомості, на їх підготовку до "майбутніх хрестових походів" проти світу соціалізму. Духовні наглядачі з уніатської церкви та інших клерикальних об’єднань звертаються до молоді з спеціальними посланнями, працюють "виховниками" і капеланами в молодіжних оунівських організаціях і таборах, не шкодують грошей на утримання "парафіяльних" та "українознавчих" шкіл, на публікацію та поширення спеціально розрахованих на підлітків буржуазно-націоналістичних та релігійних видань.

Прагнучи втримати молодь у релігійно-націоналістичних шорах, сановники унії намагаються пристосуватися до нових віянь у житті. Вони рекомендують парафіяльним священикам якомога більше спілкуватися з юнаками й дівчатами, знати їх настрої й побажання, правити для молодих спеціальні богослуження й навіть "організовувати після них каву", щоб ефективніше впливати на молодь. "Найголовніше, — повчали уніатські богослови з журналу "Голос спасителя" у жовтні 1977 року, — ми мусимо працювати над тим, щоб наше релігійне наставлений стало живішим та увійшло в наше щоденне життя".

Проте всі ці заходи не досягають мети, і отці унії змушені визнати, що "в сьогоднішніх часах" дуже важко тримати молодь у покорі, нав’язувати їй свої обряди, свої реакційні релігійні та буржуазно-націоналістичні традиції.

"Дуже небезпечним" і навіть "загрожуючим" назвав становище уніатської церкви XII "конгрес" українців-католиків Канади, який відбувся у 1977 році у Вінніпегу. "Кожен знає,— говорив один з промовців на "конгресі", — що тисячі українців, особливо нашої молоді, не належать до нашої церкви".

Підстав для занепокоєння в уніатських богомолів чимало. Молоде покоління канадських українців швидко асимілюється і назавжди пориває з уніатською церквою та буржуазно-націоналістичними організаціями.

До подібних висновків приходять і уніатські богослови в США. "Правдою є те, — писали отці-уніати з чікагської газетки "Нова зоря", — що тільки малий відсоток нашої молоді охоплений нашими організаціями". "Молоде покоління, — повторила за ними в січні 1978 року клерикальна газетка "Америка" — цурається своєї спільноти". "Молодь не перейшла духовного світу своїх батьків (колишніх фашистських найманців, есесівців і бандитів. — К. Д.), а тих, що приймали — бідкається автор, — занадто мало, щоб зберегти його для майбутнього й передати наступним поколінням те, що їм хотіли передати їх батьки".

Деякі отці церкви відверто визнають, що старше покоління націоналістичної еміграції остаточно втратило авторитет у своїх дітей. "Батьків і дітей, — писав у вересні 1978 року уніатський богослов М. Гринчишин, — ділить прірва, яку, здається, не можна подолати. Діти пустились іти дорогою, яку батьки не апробують. Постійний конфлікт існує між батьками і дітьми і цей конфлікт зростає та загострюється. Діти відстали від родини, від громади, від спільноти (тобто від остогидлих емігрантській молоді оунівських осередків. — К. Д.), від парафії і від церкви".

Які ж рецепти пропонують уніати, щоб втримати молодих під своїм впливом, зберегти зарубіжні націоналістичні організації, вивести екзильну церкву з кризи?

Насамперед вони радять ізолювати українську молодь від зовнішнього світу, від своїх ровесників у країнах поселення, замкнути її в своєрідному українському гетто. Уніатські проповідники вимагають від віруючих батьків посилити моральний і духовний вплив на підлітків, спонукати їх до регулярної молитви й сповіді, до систематичного відвідування церкви.

Щоб утримати емігрантську молодь на клерикально-націоналістичних позиціях, Сліпий видав і всіляко рекламує уніатський катехізис, котрий, за словами кардинала, має бути "настольною книгою" кожного зарубіжного українця. Як відомо, катехізис — це книга, що містить короткий виклад основ віровчення християнської церкви, її прийнято складати у формі запитань і відповідей і вона призначена для початкового навчання віруючих. Тим часом Сліпий та його співавтори, дотримуючись в основному зовнішньої форми, надали катехізису відверто антикомуністичного, буржуазно-націоналістичного характеру.

Навіть суто релігійні, біблейські мотиви у катехізисі мають яскраво виражений політичний підтекст і призначені аж ніяк не для "духовного збагачення" молодих віруючих, а для їх антирадянської обробки. Повторюючи ази ідеологів українського буржуазного націоналізму, автори закликають читача постійно нести в своїх душах "знак христового воїна", завжди й в усьому "бути хоробрим", брати приклад з "апостолів" і "мучеників", які "за христову віру віддали своє життя".

Для чого ж панотцям-уніатам знову знадобились "хоробрі воїни"? Задля яких цілей молоді зарубіжні українці повинні готувати себе до того, щоб гинути на бойовищі? Зміст катехізису не залишає щодо цього жодних сумнівів.

І це, на перший погляд, релігійне видання, як і десятки інших книг реакціонерів від унії, призначене для психологічної, ідейної та політичної підготовки молоді до "хрестового походу" проти СРСР, до виховання "лицарів хреста і меча", про що марив фашист і людиноненависник Д. Донцов.

Пояснюючи "головні напрями" ідеологічного впливу сучасної УКЦ на емігрантську молодь, один з найближчих прибічників Сліпого доктор богослов’я І. Музичка невдовзі після виходу уніатського катехізису в статті "Погляд на теперішню науку катихітики" відверто писав: "Здобуття власної (буржуазно-націоналістичної.— К. Д.), держави для свобідного життя тієї спільноти (нації), якої ми є членами за законом крові, є дуже важливе і конечне і для добра церкви. В такій ситуації може виникнути зовсім природно переконання, щоб усі сили і енергії кинути виключно в цьому напрямі, змобілізувати все можливе, в тому числі і виховання, для підготовки себе на те, щоб власну державу здобути. Це ясне, слушне і справедливе".

Коментарі до цього відвертого заклику готувати молоду паству до війни на боці імперіалістичних держав, до "здобуття" Вітчизни своїх батьків і дідів навряд чи потрібні.

В уніатському катехізисі далі розвивається теорійка про "месіанське" призначення уніатської церкви, про її особливу роль у поширенні влади Ватікану на Сході. І цю місію первоієрарх УКЦ прямо покладає на емігрантську молодь. "Пам’ятаймо, — віщують автори, — що перед Українською католицькою церквою стоїть окреме завдання: привернути єдність Христової церкви українському народові і на європейському Сходові. Самі христові намісники висловили ту надію, що через нас увесь Схід повернеться до Вселенської Христової церкви. Кожний українець-католик повинен бути завжди помічний своїй церкві в її післанництві. Взором для нас повинен бути наш святий священномученик Йосафат…"^[52]

ВОНИ МАРЯТЬ ПОНЕВОЛИТИ ЮНІСТЬ

Просторікування Сліпого та його оточення про "месіанське призначення" УКЦ має свою, так би мовити, зворотню сторону, яку богомольні панотці будь-що хотіли б приховати від емігрантського загалу. Йдеться, звичайно, не про "духовну опіку" молодих віруючих, не про посилення релігійності парафіян, а про земні, буденні справи, які приносять зрадливим політиканам у мантіях і сутанах дзвінку монету в доларах, фунтах стерлінгів та іншій валюті…

Виконуючи волю міжнародної реакції, панотці-уніати піклуються про підготовку і виховання націоналістично-клерикальних кадрів, які б постійно поповнювали ідеологічні та інші спеціальні служби країн НАТО, стали б надійним резервом для зарубіжних оунівських центрів. Уніатська ієрархія марить про "молоду зміну", яка на випадок очікуваної ними "великої війни" проти Країни Рад разом з імперіалістичними агресорами "хрестом і мечем" навертала б радянських людей у лоно проклятої трудящими масами унії. "Найперше, — писали ієрархи уніатської церкви в одному з послань, — ми потребуємо тисячі ревних і святих священиків, монахів і монахинь для голошення божого слова не лише серед наших вірних у різних країнах нашого поселення, але рівно ж серед наших братів на рідних землях… Ми повинні про це думати й приготовляти такі кадри христових апостолів".

Отцям унії вторують богослови з мюнхенської газети "Християнський голос". Бідкаючись, що "релігійне виховання нашої молоді занепадає, а на богослуженнях чим раз менше молодих людей", уніатські проповідники панікують, що їм може забракнути… "місіонерів, що з запалом лицарів, під прапором Христа-царя у слушний час" вирушили б на Схід для втілення у життя давньої мрії Шептицького щодо насильницького окатоличення українського, російського та інших народів "аж по Урал і Сибір".

У травні 1977 року "Християнський голос" знову нагадав про цю ефемерну фантазію уніатської еліти, закликавши емігрантську молодь до "великого змагу", до "огненної боротьби" в ім’я ідеалів уніатства та українського націоналізму. Богослови з Мюнхена все ще плекають надію, що їм вдасться виховати "нових українських хрестоносців-лицарів", "хрестових воїнів", які, бачите, розійдуться "по всій Україні" і "огненно заговорять" з радянськими людьми.

Можна нагадати забудькуватим панотцям, що під час фашистської навали націоналістичні зайди з різних поліцайлегіонів, а разом з ними й немало уніатських "достойників", які продалися гітлерівським бонзам, з парабелумами та шмайсерами у руках вже намагалися "огненно говорити" з робітниками, селянами та інтелігенцією Радянської України. І, мабуть, у Мюнхені та по інших закордонах добре пам’ятають, що з цього вийшло… Оунівсько-уніатські прожекти "про поворот на Україну", про "нові місійні змагання" на Сході — лише плід їх безглуздих марень та нікчемних надій, перекреслених життям.

Таким чином, і катехізис Сліпого, і різні послання та настанови уніатської ієрархії повністю відповідають основному змістові реакційної, антинародної діяльності зарубіжної УКЦ — її антикомунізмові і антирадянщині, класовому альянсові з буржуазним націоналізмом, відбивають примарні сподівання верховодів сучасної унії на підготовку "хрестового походу" і розв’язання імперіалістами нової світової війни проти соціалістичних країн.

Особливе місце в підготовці "зміни" та майбутніх "місіонерів-лицарів" уніатська ієрархія відводить Папській малій українській духовній семінарії імені святого Йосафата, яка завдяки заступництву Східної конгрегації Ватікану знайшла притулок на вулиці Боччеа, в затишному римському передмісті Прімавалле. До семінарії, що по суті є середнім релігійним учбовим закладом, приймаються хлопці від одинадцяти років, які мають початкову освіту і (обов’язково!) рекомендації від уніатського парафіяльного священика та єпископа. Отже, сюди спеціально добираються діти з родин, які відповідають соціально-політичним критеріям церковних ретроградів і, звичайно, поділяють уніатсько-націоналістичну ідеологію.

Семінарією "опікуються" ченці з уніатського монашого ордену селезіанців, які, здебільшого, живуть разом з учнями і виконують обов’язки учителів, вихователів та ідейних наглядачів. Вся обстановка в семінарії пройнята духом буржуазного націоналізму. Це проявляється на кожному кроці, в кожній розмові викладачів з семінаристами, навіть у внутрішньому інтер’єрі семінарії. Стіни учбових класів, холів та коридорів завішані оунівськими тризубами, жовто-блакитними прапорцями, портретами ворогів українського народу з числа затятих націоналістів і реакціонерів від унії.

Про методи ідеологічно-політичної обробки учнів Папської семінарії та їх ідейну підготовку до проведення підривної діяльності проти соціалістичних країн розповів вихованець ченців-салезіанців Я. Добош. Виступаючи з покаянням на прес-конференції в Києві, він ствердив, що, навчаючись у цій семінарії, а потім в інших релігійних закладах, він не одержував правдивої інформації про нашу країну, користувався лише отруйними націоналістичними джерелами і "виховувався в дусі ненависті до комуністів і комуністичної ідеології".

Не дивно, що зарубіжні українці, які не бажають мати нічого спільного з антинародними провокаціями націоналістів, не віддають своїх синів до Папської малої семінарії. Кількість семінаристів рік у рік зменшується. Якщо за свідченням націоналістичної преси в 1963/64 навчальному році їх було 93, то у 1978/79 — лише 50.

"Найвищим щаблем" уніатсько-націоналістичної псевдонауки є розташований у Римі Український католицький університет імені святого Климента папи (УКУ), в якому, до речі, продовжує навчання і деяка, правда невелика, частина випускників Папської малої семінарії. У своїй претензійності і зарозумілості "отці унії" нарекли УКУ "єдиним і унікальним" центром "християнського духа", рівним (й то лише "у певній мірі")… Києво-Могилянській академії.

Займає він невеликий двоповерховий будинок поблизу побудованої уніатами у Римі церкви святої Софії — мініатюрної копії старовинного Софіївського собору у Києві. Тут є кілька аудиторій, невеликий гуртожиток, бібліотека та їдальня. Під керівництвом уніатського кліру (нагляд за УКУ згідно з так званою конституцією "університету" здійснює особисто кардинал Сліпий) щороку ведеться цілеспрямована ідейно-політична обробка 30–40 студентів — дітей українських емігрантів з різних капіталістичних країн.

Через обмежену кількість абітурієнтів і відверте небажання зарубіжної української молоді пов’язувати свою долю з приреченою історією уніатською церквою, ієрархи унії з допомогою парафіяльних священиків і різних релігійно-націоналістичних осередків намагаються залучити молодих людей на "літні або вакаційні курси" при УКУ, які тривають чотири-п’ять тижнів переважно в червні — липні. Спокушаючи молодь своїми "великими можливостями" задовольняти їх інтереси, уніати приваблюють слухачів обіцянками організувати для них під час літніх "курсів" огляд старовинних пам’яток Риму, "прогулянки" до Помпеї і Флоренції, відвідини Ватікану і навіть… аудієнцію у папи.

У народі кажуть: "Без прибутку попи й ченці не торгують". Отож плата за "вакаційний курс" в 1979 році за "таксою" отців-уніатів становила 100 доларів. Крім того, слухач повинен внести за приміщення та харчування в "університетській" їдальні. Чималі гроші коштує дорога. Отже, "університетські курси" розраховані передусім на нащадків буржуазно-націоналістичної "еліти" і заможних людей, які власне й становлять соціальну базу зарубіжних уніатів.

Уніатські душолови використовують аудиторії УКУ для пропаганди ідей клерикалізму та буржуазного націоналізму, фальсифікації історії України і становища трудящих нашої республіки, для отруєння свідомості молодого покоління емігрантів, перетворення їх у слухняне знаряддя імперіалістичної реакції. Цій, так би мовити, глобальній меті підпорядковані і навчальні програми "університету", зокрема його літніх "курсів".

Так, за матеріалами уніатсько-націоналістичної преси на "вакаційному курсі" УКУ в червні-липні 1979 року читалися лекції з питань сучасної історії, культури, літератури, мистецтва України, "становища релігії" в СРСР тощо. Зрозуміло, що всі ці курси, авторами яких є професійні "радянологи" і антикомуністи (а чимало з них заплямувало себе вірною службою кривавому Гітлеру), відповідно спотворені та начинені злісною антирадянщиною.

Чому, наприклад, можуть навчити "курсантів" колишній капелан зловісного "Нахтігалю", шпигун і провокатор, а нині "професор" УКУ і мюнхенського "вільного університету" І. Гриньох, який веде на "вакаційних курсах" літургічно-богословський семінар, або каратель і вбивця з дивізії СС "Галичина", він же "доктор богослов’я" та викладач УКУ І. Музичка, який керує семінаром з філософії? Безперечно, вони намагаються передати "новій зміні" свою патологічну ненависть до всього радянського, до соціалізму і прогресу взагалі, начинити свідомість молоді бацилами фашизму і буржуазного націоналізму, отруїти їх нацистськими людиноненависницькими гаслами, які оці, з дозволу сказати, "вчені", свого часу добре засвоїли у гітлерівських кошарах.

Та незважаючи на галасливу пропаганду, на загравання і підлещування буржуазно-націоналістичних заводіїв в орбіту облудної оунівської діяльності втягується все менше і менше молоді, бо вона хоче здобути відповідну освіту, влаштуватися на роботу, вирішити актуальні соціально-економічні проблеми в країнах поселення, поліпшити своє матеріальне становище. Молоде покоління дедалі критичніше ставиться до антикомуністичної метушні націоналістів, раз у раз викриває їх брехню та інсинуації щодо Радянської держави.

Багато молодих людей, як і представників старших поколінь трудової еміграції, зберігають у своїх серцях любов і повагу до землі батьків і дідів, до українського радянського народу, його старовинної і вічно молодої культури, до солов’їної рідної мови. Вони прагнуть більше знати про Радянську Україну, про соціалістичні звершення нашого народу. І задля цієї заповітної мети тисячі зарубіжних українців — і молодих, і людей старшого віку — приїжджають до нас, щоб на власні очі побачити, як живуть і працюють радянські люди.

Саме це й лякає націоналістичних перевертнів, що, як справедливо писала нещодавно прогресивна американська газета "Українські вісті", "бояться контакту молодого покоління з рідною землею, як чорт кадила". Адже, відвідуючи Країну Рад, зарубіжні українці наочно переконуються в брехливості оунівської пропаганди, бачать разючу розбіжність між радянською дійсністю і тим, що їм теревенять буржуазно-націоналістичні "вожді".

Благородній справі прозріння одурманених служать поїздки наших мистецьких та творчих колективів, фестивалі та виставки, що організовуються в країнах поселення української еміграції, книги, газети та журнали, які завдяки радянським людям, зокрема, копіткій, повсякденній праці Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном, знаходять численного читача за межами нашої Батьківщини.

І нема сумніву в тому, що чим більше зростатимуть контакти зарубіжних українців з рідним краєм, будуть посилюватися їх культурні та інші зв’язки з Радянською Україною, тим швидше зрозуміє велику правду нашого радянського сьогодення і та невелика жменька обдурених молодих людей, які ще вірять націоналістичним банкротам.

Та як би не старалися апологети монополістичного капіталу, в тому числі із зарубіжного оунівського табору, поневолити юність, перетворити молоде покоління на слухняне знаряддя імперіалістичної реакції, на найманих бандитів і убивць, їх зловісні плани приречені. Молодь капіталістичних країн, молоді зарубіжні українці з гнівом відкидають намагання ворогів миру і соціального прогресу використати їх у своїх антинародних цілях. Вони все сміливіше, все активніше включаються в очолювану комуністами неухильно зростаючу боротьбу широких трудящих мас за мир, демократію і соціалізм.

"ЕКЗИЛЬНА" АНТИКУЛЬТУРА: МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

КУЛЬТУРА ТА ІДЕОЛОГІЧНА БОРОТЬБА

Два світи. Дві ідеології. Дві протилежні культури і способи життя. З одного боку, прогресивна, глибоко партійна, соціалістична за змістом і національна за формою культура, високоідейне реалістичне мистецтво, що виражають корінні інтереси найширших народних мас, їх глибинні почуття й духовні потреби, художні і естетичні ідеали; з другого, підпорядковані великому бізнесові занепадницька, антигуманістична буржуазна культура та ідеологічно безкриле, деградуюче мистецтво, які, відверто ігноруючи соціальні фактори сучасності, всіляко прикрашуючи непристойності "західного" способу життя, все ширше стають об’єктами нікчемних антихудожніх експериментів.

Які ж позиції займає буржуазна культура в сучасній ідеологічній боротьбі? Які ідейні і естетичні наслідки має безпосередня залежність культури і мистецтва Заходу від тузів монополістичного капіталу та панівної верхівки буржуазного суспільства? Як виглядають форми і засоби поширення отруйної продукції буржуазної культури, своєрідна "технологія" поступового "розмивання" ідейних поглядів людей, нав’язування своїх політичних і художньо-емоційних цінностей і установок? Яка ж, урешті, роль буржуазної культури в ідеологічних диверсіях проти світу соціалізму і насамперед проти Радянського Союзу?

Однак перед тим, як відповісти на ці питання, слід підкреслити, що радянські люди, виходячи з відомого ленінського положення про наявність двох культур у кожній культурі буржуазної нації ніколи не зміщували й не зміщують деградуючу буржуазну псевдокультуру з справжнью демократичною культурою Заходу, з творчістю видатних художників-гуманістів, з тими, хто весь свій талант, всю широчінь душі і розуму митця віддав в ім’я світлих ідеалів людства.

Великий чародій слова Ернест Хемінгуей і неперевершений майстер монументального живопису Давид Сікейрос, неповторний, зворушливо-комічний Чарлі Чаплін і суворий та водночас чутливо-ніжний Бертольд Брехт, щедрий серцем і талантом Поль Робсон і натхненна, інтуїтивно вразлива до всього фальшивого Джейн Фонда — кожен з цих та багатьох-багатьох інших художників на власному досвіді переконався, що являє собою так широко рекламована на Заході "свобода митця" і як насправді боси буржуазної культури разом з ФБР, ЦРУ та подібними карально-диверсійними службами і купленими монополіями на пню засобами масової інформації тероризують і обливають брудом письменників, художників, артистів — кожного, хто зважився сказати своє правдиве слово в мистецтві, що не сподобалося можновладцям.

Проте справжньому реалістичному мистецтву, багатогранній культурній спадщині митців-гуманістів протистоїть добре оплачувана панівними класами, широко розгалужена машинерія "духовного виробництва", де митцеві відводиться лише роль звичайного найманця буржуазного чистогану. Головне завдання цієї практично глобальної системи, створеної на протязі десятиріч панівними верствами експлуататорського суспільства, полягає у безсоромному обкраданні в культурному відношенні, широких народних мас, у відверненні трудящої людини від справжньої культури і мистецтва, і взагалі — у девальвації створених людством культурних цінностей. Одночасно споживачеві сучасної буржуазної культури, яку називають "масовою", наполегливо втовкмачуються, нав’язуються, прищеплюються стереотипи, що поступово, але впевнено ведуть до деформації і спотворення уявлень про прекрасне, псують естетичне світосприймання людини, розбещують її морально, виховують лицедіїв, злочинців і хижаків.

Численні факти свідчать про посилення втручання імперіалістичної реакції, ідеологічних та шпигунсько-диверсійних служб США та інших країн НАТО у формування громадської думки за допомогою засобів масової інформації, літератури та мистецтва. Щоб залучити до цієї ганебної справи діячів західної культури, у хід пускаються і зоологічний антикомунізм, і ідейно-психологічна обробка, і ординарний підкуп.

На Заході є чимало літературних ремісників, які заради збагачення чи утвердження архіреакційних переконань стали проповідниками людиноненависництва і жорстокості, культивують неприховану порнографію і приправлену розважальними сюжетами антирадянщину, національну ворожнечу і расову винятковість. Ось, наприклад, західнонімецький літератор Гейнц Конзалик, якого у ФРН за плодовитість назвали "фабрикою мрій".

Він буквально "випікає" свої творіння, за останні 25 років видав 85 романів, де секс, жорстокість і підступність головних героїв тісно переплітаються з ідейною позицією самого автора — затятого нациста, послідовника Гітлера.

У своїх романах Конзалик звеличує фашистських людоморів, захоплюється "силою" духу, вихваляє біснуватого фюрера та йогооточення. Літературний ідеал цього культуртрегера — надлюдина, арієць, що за будь-яких обставин залишається вірним прапорові фашистського рейху. Саме таким є колишній майор Конрад Ріттер (по-німецьки лицар), з роману "На десерт — дикі фрукти", який залишився вірним Гітлеру.

Відданість нацистському символові віри у Конзалика пов’язана з неприкритою зневагою до простої людини-трудівника, особливо до радянських людей, до всіх, кого старанний учень Геббельса відносить до "ворогів великої Німеччини". "Пусті очі", "плоский сибірський мозок", "звірячий оскал" — такими епітетами наділяє Конзалик радянських людей в своєму останньому пасквілі під назвою "Їх було десять".

Цей графоман зовсім не дбає про літературний рівень своїх опусів. Навпаки, він безсоромно хизується, що пише як-небудь, щоб тільки задовольнити примітивні інстинкти невибагливого читача. "Я щоденно друкую певну кількість сторінок, — розповідає про свій творчий метод Конзалик, — ні на секунду не замислюючись пишу все, що приходить мені в цей момент в голову, а потім ніколи не перечитую й не змінюю ні одної коми".

Близько ЗО "творів" сексуально-детективного жанру — "доробок" іншого суперроманіста Жерара де Віллє, автора бойовиків про сучасного агента 8. А. 8., міжнародного шпигуна й убивці. На докори журналістів у примітивності його жалюгідних творінь, Віллє відповів: "Так, мої романи не претендують на оригінальність. Моя мета — розважити читача… Для цього в мене є рецепт, якому я й зобов’язаний своїми успіхами. Це, якщо хочете, своєрідна кулінарія. Перш за все береться соус з сцени насильства. А вже до цього додається трохи садизму, і вся ця суміш приправляється еротикою…"

Не дивно, що ЦРУ та інші підривні служби імперіалістичних держав широко використовують в ідеологічних диверсіях проти світу соціалізму подібну "продукцію" реакціонерів від літератури як з числа західних авторів, так і різних зрадників і переродженців. Переконливі документи з цього приводу навів у книзі "ЦРУ против СССР" відомий радянський історик і публіцист професор М. М. Яковлєв. "Книги, — зазначав начальник одного з управлінь ЦРУ, — відрізняються від усіх інших засобів масової пропаганди перш за все тим, що навіть одна книга може значно змінити ставлення й дії читача такою мірою, якою цього не можна досягти, скажімо, газетою, радіо, телебаченням чи кіно… Тому книги є найважливішим засобом стратегічної (довготривалої) пропаганди".

Щоб використовувати книги в підривній роботі, ЦРУ здійснює цілу низку операцій, а саме: організує публікацію і поширення книг за кордоном, не розкриваючи при цьому американського впливу та таємно субсидуючи іноземних видавців і книготорговців; створює національні і міжнародні організації для видання і поширення книг; заохочує видання політично вигідних (зрозуміло, для американської розвідки) книг невідомими іноземними авторами, прямо субсидуючи їх, якщо можливі таємні контакти з ними, або діючи через літературних агентів чи видавництва і т. д. і т. п.

Невід’ємною частиною гігантської ідеологічної машини великого бізнесу є телебачення. Формування громадської думки і галаслива пропаганда західного способу життя, мілітаризація суспільства і вихваляння агресивних акцій Пентагону, залякування міфічною "радянською загрозою", створення атмосфери шпигуноманії і поширення отруйних міазмів антикомунізму, популяризація культу насильства, збагачення та індивідуалізму — ось основа "масової психотерапії", якою постійно займаються понад 700 комерційних телевізійних станцій США.

Американські політологи вже давно зробили ставку на концепцію "таргет", за якою глядач — своєрідна мішень телебачення. І ця в основі своїй антилюдяна концепція дає свої наслідки. Окремі передачі найпопулярніших американських телекомпаній Ей-бі-сі та Ен-бі-сі збирають аудиторію до ста мільйонів чоловік. "Серед дітей і підлітків, — зазначається у виданій в США монографії "Телебачення і поведінка людини", — телебачення у виховному плані набуло більшого впливу, аніж батьки і школа, а для дорослих воно стало головним джерелом інформації, яка і визначає їх громадську поведінку". Можна тільки уявити, які дози ідеологічної отрути, людиноненависництва та вульгарщини одержує щоденно глядач американського телебачення!

Ідеологічним та політичним цілям великого бізнесу підпорядкована й сучасна кінопродукція Заходу. Голлівуд, провідні кіностудії Англії, Франції, Італії, ФРН разом з їх продюсерами, режисерами, акторами давно куплені далекими від мистецтва промислово-фінансовими корпораціями, які від виробництва фільмів не лише одержують величезні прибутки, але й диктують митцям свої соціальні, архіреакційні замовлення, нав’язують своє деформоване, антигуманістичне світосприймання.

За винятком окремих талановитих майстрів західного кіно, які всупереч монополіям продовжують збагачувати скарбницю сучасного мистецтва, переважна більшість кіноділків орієнтується на такі емоції глядачів, що не вкладаються в жодні моральні та естетичні норми людської поведінки. їх продукція — порнографічні стрічки, "фільми жахів і катаклізмів", сучасні "супербойовики", головними героями яких виступають натівські шпигуни і диверсанти.

Та це ще не все. З легкої руки американського режисера Джорджа Ромеро в комерційному кіно з’явилася низка "канібальських" фільмів, що показують масові вбивства й бучні бенкети так званих "дзомбі" — людожерів, які полюють за людьми. Лише назви стрічок цього гатунку, що вийшли на екрани останнім часом, досить промовисті: "Світ останніх канібалів", "Живцем з’їджені", "Апокаліпсис людожерів", "Мисливець за людьми" тощо. "Ці фільми, — заявив італійський кінорежисер Умберто Ленці,— згусток насильства. Вони задовольняють найбільш ниці інстинкти певної частини публіки. Канібалізм продається сьогодні з екрана як будь-які споживчі товари". Підмінюючи реальне життя безглуздими фантазіями та наркотично-сексуальним дурманом, боси західної кінематографії намагаються відвернути простого глядача від критичного аналізу реакційної соціальної і політичної практики верхівки капіталістичного суспільства, від боротьби за свої права, сприяти ідейній і моральній деградації людини.

Все голосніше, все переконливіше лунають на Заході голоси багатьох діячів культури, які протестують проти бездумного захоплення значної частини молоді рок- і поп-музикою. Буржуазні ідеологи, які спочатку негативно сприймали "революцію" бітлів та інших галасливих поп-ансамблів, швидко зорієнтувалися, що вони нічого не міняють у підвалинах капіталістичного суспільства, і в той же час, в унісон з порнофільмами, наркоманією, апологетикою насильства та іншими мерзотами західного способу життя, поступово притупляють розум молодої людини, привчають її до бездумного, спонтанного світосприймання, прищеплюють їй дух пристосовництва до буржуазного істеблішменту і його розтлінної псевдокультури. "Музично-шумовий чад і наркотичні фантазії,— писав відомий американський публіцист Ф. Боноскі в книзі "Дві культури", — не являли собою якоїсь небезпеки для великого бізнесу. Рок-н-ролл, слава богу, не синонім барикад. Рок-н-ролл — це той гачок, на який монополії підчепили молодь…"

Що ж, справедливий висновок. Зрештою, це зрозуміли й деякі засновники рок- і поп-музики. І окремі з них, мабуть, второпавши, що вони опинилися на гачку в босів індустрії розваг, почали, у повному розумінні цього слова, марнувати життя. Маріхуана, гашиш, героїн, алкоголь — стали постійними супутниками багатьох кумирів "поп-культури". І ось наслідки: Елвіс Прейслі, Малкольм Оуен, Джон Бонхем, Дженіс Джоплин та багато інших "зірок" стали жертвами наркоманії і п’яних дебошів.

У листопаді 1980 року якийсь Чемпен — наркоман з порушеною під впливом "бітлів" психікою — серед білого дня у Нью-Йорку застрелив сорокарічного короля "поп-музики", співака і композитора Джона Леннона. Того самого, який створив такі сповнені гніву пісні, як "Влада народу", "Герой робітничого класу", "Анджела"… Того Леннона, який під час імперіалістичної агресії проти волелюбного в’єтнамського народу, обурений проамериканською політикою Лондона, повернув англійському урядові орден Британської імперії.

Та чи можна дивуватися психологічній несамовитості моральних виродків типу чепменів? Адже тільки за офіційними даними на 1980 рік у США вживають наркотики мільйони американців. Лише в Нью-Йорку кількість людей, котрі потребують лікування від наркоманії, щороку зростає на 150 процентів.

"ЕКСПОРТ" ІДЕЙНОЇ ОТРУТИ І ВУЛЬГАРЩИНИ

Усупереч дальшій деградації "масової культури", очевидному посиленню проповіді насильства і жорстокості, усупереч неприхованому отруєнню мистецтва наркоманією і порнографією адепти монополій продовжують співати дифірамби сучасній псевдокультурі Заходу, милуються її впливом на "масового споживача".

Поширення ж "масової культури" західні ідеологи намагаються представити як "неминучий" результат науково-технічної революції, що забезпечила людство найновішими засобами комунікації, відкрила доступ до духовних цінностей кожній людині. За даними американської статистики, "середній" громадянин США за своє життя проводить біля екрана телевізора близько дев’яти років! У багатьох західних державах учні початкової і середньої школи нерідко витрачають на телевізійні програми більше часу, ніж на навчання. Мільйонними тиражами видаються комікси та інша псевдолітература, яка практично служить "духовними наркотиками".

Але ж все це зовсім не свідчить про те, що широкі кола населення країн Заходу мають можливість знайомитися з шедеврами світового мистецтва, з кращими творами сучасних художників, письменників, кіномитців, композиторів. Передове, демократичне мистецтво, проникнуте справжнім гуманізмом, турботою про долю людини-трудівника, не знаходить шляхів до широких народних мас. Боси західної культури роблять все, щоб не допустити це духовне багатство до народних мас. "Більша частина того, що передається за допомогою засобів масової інформації,— писав американський літератор Лео Ростен, — жахливе барахло і патока, безглузде за змістом, банальне за стилем, невиразне за міркуванням, примітивне за почуттям, вульгарне і образливе для людей".

Показово, що в буржуазній теорії культури і засобів комунікації навіть з’явилися нові терміни: "тотальний споживач", "масова людина", "середній" або "рядовий" глядач тощо. За цими цинічними назвами криється трагічний за своїм характером процес духовної девальвації особи, її ідейного та культурного знецінення в умовах експлуататорського суспільства. Всупереч демократичній і гуманістичній культурі, яка розвивається в сучасному буржуазному суспільстві в нелегких, зовсім несприятливих умовах, так звана "масова культура", користуючись підтримкою монополій, намагається знищити в людині все прекрасне, заглушити, паралізувати її соціально-громадську активність.

І оцю, з дозволу сказати, культуру, ці відверто антигуманістичні тенденції намагаються перекачувати в країни соціалістичної співдружності проповідники антико-мунізму і антирадянщини. В підривних акціях проти соціалістичної культури і мистецтва, що міцно стоять на позиціях партійності, народності і соціалістичного реалізму, адепти буржуазної "масової культури" намагаються використовувати антинаукові, космополітичні концепції "єдиної світової цивілізації", "єдиної культури", "загальної гармонії" тощо. Грубо фальсифікуючи соціалістичну дійсність, вони вигадують наклепницькі міфи про "культурну відсталість" радянського народу, "занепад мистецьких цінностей" в СРСР, "асиміляцію" національних культур. Антикомуністи і ревізіоністи силкуються принизити роль робітничого класу, трудящих мас у духовному житті, довести їх "нездатність" творити культурні цінності.

"Проекти" і "програми" так званих культурних зв’язків, що розробляються в шпигунських та ідеологічних центрах Заходу, переслідують мету скомпрометувати досягнення СРСР та інших соціалістичних країн у галузі створення духовних цінностей, викликати протиріччя між партією і державою, з одного боку, і діячами мистецтва і культури, з другого, інспірувати серед них анти-соціалістичні тенденції, а в перспективі створювати на цій основі різні ворожі "дисидентські" угруповання.

"Вільний обмін інформацією, — цинічно писав натовський бюлетень "Нувель атлантік", — це створення умов для проникнення західних ідей у соціалістичні країни". Для такого проникнення наші ідейні противники намагаються максимально розширити фронт ідеологічної боротьби, використати в протиборстві з соціалістичною культурою найбільш підступні підривні методи, що дістали назву ідеологічних диверсій.

Пристосовуючись до нової обстановки, що складається у світі, та галасуючи за вільний обмін духовними цінностями, різного роду "радянологи" та "кремлезнавці" розробляють все нові, більш витончені методи підривної діяльності, намагаються комбінувати різноманітні засоби ідеологічної диверсії, всіляко маневрувати ними. У своїх підступних цілях вони прагнуть використовувати туризм, зростаючі науково-технічні, торговельні і культурні контакти з країнами соціалізму, приватне листування і т. п. Причому за їх демагогічними заявами про "вільний обмін людьми, ідеями і інформацією" насправді ховаються далекосяжні плани ідеологічної агресії. Особливу увагу вороги соціалізму приділяють розхитуванню, розмиванню комуністичної переконаності радянських людей, духовному розтлінню нестійких в ідейному і моральному відношенні індивідів, нав’язуванню чужих поглядів і звичаїв, у тому числі з питань культури і мистецтва.

Найповніше курс імперіалізму на дальшу ескалацію ідеологічних диверсій і "психологічної війни" проти СРСР та інших соціалістичних країн проявляється в політиці правлячих кіл США. Тут у великих масштабах здійснюється проголошена колишнім президентом Картером програма "підвищення ефективності" всього пропагандистського апарату, який націлений на посилення "психологічної війни" проти країн соціалістичної співдружності.

Імперіалістична пропаганда стала нині практично важливою сферою діяльності державного апарату США. Лише функціонування урядових пропагандистських органів, за даними журналу "Ю. С. Ньюс енд Уорлд ріпорт", щороку обходиться американським платникам податків у 2,5 мільярда доларів. В центральному апараті нового пропагандистського урядового органу — Управління по міжнародних зв’язках (УМС) працює 8879 чоловік.

УМС має відділення і філіали в 111 країнах світу. В них працює приблизно 11 тисяч чоловік, у тому числі 4 тисячі американців. Управління видає друковані матеріали 38 мовами. Саме з цих матеріалів УМС черпають інформацію і аргументи для маскування своєї підривної діяльності такі центри радіодиверсій і провокацій, як РВЄ і РС.

Про справжню мету диверсантів від ідеології, зокрема РС, свідчать слухання в сенаті США і виступ перед сенаторами колишнього керівника ЦРУ Річарда Хелмса, який відповідав на запитання голови комісії Дж. Фулбрайта. Наведемо окремі фрагменти їх діалогу.

Голова. Так чи інакше, коли ви керували цією організацією, ви вирішували, що добре для слухачів, чи не так? І мета була — викликати безладдя в надії, що вони скинуть свої комуністичні уряди, чи не так?

Хелмс. Ні сер, мета була іншою…

Голова. …Яку ж ціль ви переслідували?

Хелмс. Я сказав би, сер, що нашою метою було викликати еволюцію в світосприйманні народів цих країн… і прищепити їм наш спосіб мислення".

Таким чином, американські шпигунські та пропагандистські служби зацікавлені в ослабленні притягальної сили комуністичної ідеології, отруєнні свідомості трудящих наклепами на соціалістичну дійсність, прикрашенні імперіалізму, його грабіжницької, нелюдської політики і практики. Наші ідейні противники розраховують викликати "ерозію" в суспільно-політичній системі країн соціалістичної співдружності, ослабити керівну роль комуністичних і робітничих партій, їх вплив на трудящі маси, у тому числі в такій важливій галузі, як духовне життя, і, тим самим, відкрити шлях для розкладу, підриву соціалізму "зсередини". Нападаючи на завоювання і духовні цінності реального соціалізму, антикомуністи прагнуть очорнити радянське суспільство, наш спосіб життя, досягнення нашої науки, культури і мистецтва, перетворити боротьбу ідей у справжню "психологічну війну". "У своїх підступних цілях, — говорив товариш В. В. Щербицький на XXVI з’їзді Компартії України, — ідейні противники соціалізму використовують величезний пропагандистський апарат, а також дедалі ширші наукові, економічні й культурні зв’язки, туризм, особисті контакти"^[53].

Під прикриттям "вільного поширення ідей", "духовного спілкування" між державами з різним соціальним устроєм імперіалісти намагаються нав’язати радянським людям чужу нам ідеологію, антигуманну "масову культуру", сприяти проникненню через кордон антисоціалістичних та антирадянських поглядів. При цьому використовуються найрізноманітніші засоби: від зовнішньо невинних платівок і магнітофонних записів, коміксів і порнографічних листівок до відверто антирадянської, сіоністської та буржуазно-націоналістичної макулатури. Досить лише оглянути колекцію антирадянського, націоналістичного, реакційно-релігійного та порнографічного мотлоху, вилученого нашими прикордонниками на контрольно-пропускному пункті "Мостиська". Тут і видрукувані за океаном жовчні відозви, що закамуфльовані під "записні книжечки", і провокаційні листівки, і порнографічна отрута у вигляді гральних карт, сірникових коробок, брелочків, гаманців і навіть… своєрідної імітації американського долара з порнографічним малюнком усередині.

Для експорту в соціалістичні країни своєї розтлінної ідеології і буржуазної псевдокультури наші ідейні противники широко використовують радіопропаганду, поштовий зв’язок, спеціально підготовлених агентів і емісарів. До підривних ідеологічних операцій, у тому числі в галузі культури, все частіше залучаються кваліфіковані кадри антикомуністів з професорськими й докторськими дипломами. Проблемами інфільтрації ідеологічної отрути в СРСР, обгрунтуванням облудних концепцій "зверхності" західної культури, "позакласовості і аполітичності мистецтва" займаються такі "спеціалісти по СРСР", як професор Прінстонського університету Д. Біллінгтон, американський політолог професор Ф. Куме та інші.

Характерна деталь. Галасуючи за розширення "вільного обміну" духовними цінностями, панівні кола США, Англії та деяких інших країн НАТО не приховують, що в них досить прозора мета — нав’язати країнам соціалізму свої соціально-політичні концепції, своє архіреакційне розуміння культури і мистецтва. У той же час вони ставлять усякі бар’єри на шляху ознайомлення зарубіжної громадськості з радянською літературою, мистецтвом, з соціалістичним способом життя.

За даними ЮНЕСКО, у Радянському Союзі видається вдвічі більше перекладної літератури, ніж у США, Японії і Франції, вп’ятеро більше, ніж в Англії. Телебачення соціалістичних країн демонструє в три рази більше творів західного мистецтва, ніж телекомпанії США та інших капіталістичних держав — творів авторів країн соціалістичної співдружності. Приблизно так же стоїть справа і з ознайомленням західного глядача з радянськими кінофільмами, образотворчим мистецтвом тощо.

Останнім часом політика дискримінації щодо радянської культури прийняла ще більш потворні форми. 13 травня 1980 року у Вашінгтоні мала відкритися унікальна виставка скарбів мистецтва з Ермітажу. Однак держдепартамент, посилаючись на міфічну "радянську агресію" в Афганістані, заявив, що її демонстрація "суперечить національним інтересам" США. Протягом літа і осені американська адміністрація під тим же сміхотворним приводом грубо відмовила у візах багатьом діячам науки, культури і мистецтва СРСР, візити яких були попередньо погоджені через офіційні канали.

У створенні перешкод для культурного обміну від свого старшого партнера не відстає й уряд англійських торі. Адміністрація консерваторів зірвала заплановані в Англії гастролі ансамблю пісні і танцю Московського військового округу, відмінила фестиваль російської і радянської музики у Великобританії, що мав відбутися в 1980 році. До речі, консерватори позбавляють свій народ можливості знайомитися не лише з багатогранною культурою народів СРСР, а й з кращими духовними надбаннями свого народу. Постійно збільшуючи витрати на озброєння, уряд торі різко скорочує асигнування на культуру, науку, освіту. Лише в 1980 році ці витрати скоротилися на 430 мільйонів фунтів стерлінгів. У зв’язку з відмовою в дотаціях протягом цього ж року закрилося близько двадцяти професійних театрів та припинили роботу п’ять (з одинадцяти) симфонічних оркестрів.

Та, незважаючи на всілякі перешкоди, правда про соціалізм, про радянську культуру і мистецтво доходить до широких мас трудящих країн Заходу. Афіші з іменами діячів радянської культури можна побачити нині на всіх континентах. Люди доброї волі на Заході з великою повагою ставляться до наших митців — справжніх повпредів радянського мистецтва, які високо несуть прапор соціалістичної культури й рішуче відкидають будь-які нападки й провокації наших ідейних противників.

"Створення атмосфери довір’я між державами, такої необхідної для міцного миру, — зазначав товариш Л. І. Брежнєв, — вимагає, щоб народи дедалі краще знали і розуміли один одного. Саме з цієї точки зору, насамперед, ми підходимо до питань культурного обміну і людських контактів в усій їх різноманітності"^[54].

Країни соціалізму завжди відкриті для всього правдивого і чесного, для обміну справжніми культурними і мистецькими цінностями. Але нікому не вдасться протягнути через наші кордони насильство і расизм, людиноненависництво і отруйну "масову культуру".

ДУХОВНІ НАДБАННЯ ПРОГРЕСИВНОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Культурні надбання емігрантів-заробітчан, що селилися за океаном, починаючи з кінця XIX сторіччя, мають свої давні прогресивні традиції. Вже на початку XX сторіччя в Канаді почали виходити перші українські робітничі газети, набирали сили демократичні освітні організації і читальні, створювалися самодіяльні художні колективи. Полум’яні твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки були неоціненним скарбом для перших емігрантів, пов’язували їх з рідним краєм, з його самобутньою культурою.

Історія Канади, як справедливо зазначав в інтерв’ю газеті "Вісті з України" в січні 1981 року голова Крайового виконавчого комітету Товариства об’єднаних українських канадців (ТОУК) Петро Кравчук, писалася українцями, як і англійцями, французами, італійцями та представниками багатьох інших національностей. Зростала політична свідомість трударів-українців за океаном, які сміливо кидали виклик гніту і визиску, безправ’ю і несправедливості. Набирали сили їх демократична культура і мистецтво, що були тісно пов’язані з передовою революційною культурою рідного краю.

Величезний вплив на дальше формування духовної культури трудящої еміграції мали Велика Жовтнева соціалістична революція і встановлення влади Рад на Україні, розвиток нових яскравих, національних за формою і соціалістичних за змістом, інтернаціональних за своїм духом і характером українських радянських культури і мистецтва. Протягом шести десятиріч твори наших письменників і митців, наша соціалістична дійсність, правда про "сім’ю велику, вольну, нову", надихають громадськість за океаном, служать для неї духовним джерелом.

Окреслюючи завдання прогресивної української еміграції в Канаді, тижневик "Життя і слово" влучно писав, що "ні вкрай необхідне висвітлення великого вкладу української етнічної групи в економіку, культуру і громадське життя країни, ні так само важливе з’ясування дітям і онукам правди про минуле своїх дідів і батьків, які були будівниками і творцями матеріальних і культурних надбань Канади, ні сама по собі боротьба проти асиміляції, яка активно впливає на молоде покоління українських поселенців, не зможе… довго здержати нашу національну ідентичність, якщо не будемо піддержувати міцних зв’язків з Україною, її народом, її економічними і культурними досягненнями. Кожен, хто народився у Канаді, повинен знати, звідки почався його рід, де запущені його коріння, де джерело і скарбниця культури його родичів".

Сучасна духовна культура прогресивних українців за океаном багатогранна. Це і твори канадських і американських українських письменників, які на великому фактичному матеріалі показують нелегке життя трударів-емігрантів, і чарівні полотна Василя Курилика, в яких на повну силу неповторного таланту цього чудового митця розкрита епопея освоєння Канади українськими поселенцями. Це і прекрасний художній музей Миколи Колянківського в Ніагара-Фоллс, де експонуються найкращі картини В. Курилика та періодично влаштовуються виставки українських радянських митців. Символом любові до культури свого народу і водночас свідченням братерського зв’язку українців Канади з землею батьків стали пам’ятники Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Іванові Франку, Василю Стефанику, подаровані українцям країн поселення громадськістю нашої республіки.

А яке неоціненне значення для збереження та популяризації демократичної культурної спадщини різних емігрантських груп у США, в тому числі трудової української еміграції, мало відкриття в 1970 році в Арров-Парку (Нью-Йорк) пам’ятників Тарасу Шевченку та Олександру Пушкіну, до яких пізніше приєдналися монументи співцям свободи та братерства Уолту Уїтмену та Янці Купалі.

Заходами Ліги американських українців (ЛАУ) та прогресивних організацій інших етнічних груп влаштовуються зустрічі ветеранів боротьби з фашизмом, концерти, свята дружби. Все це робить Арров-Парк центром спільної культурно-освітньої і патріотичної діяльності американців українського, російського, білоруського походження, трударів-поселенців інших національностей, надає йому по-справжньому гуманістичного, інтернаціонального характеру, сприяє надзвичайно важливій справі миру й дружби між американським і радянським народами.

Або візьмемо музейну справу. Завдяки піклуванню ТОУК на Прітчард-авеню у Вінніпегу відкрито музей Івана Франка. Тут зібрано полум’яні твори великого Каменяра, його особисті речі, портрети громадських діячів і майстрів слова, з якими він дружив і працював. Відкриття музею і пам’ятника Іванові Франку свідчить про те, що жодні зловорожі заходи не могли вбити духу й ідейного гарту Вічного революціонера, який кликав трудящих до бою "за поступ, щастя й волю".

Відомий український письменник Микола Тарновський, який півстоліття прожив за океаном, у книзі спогадів ділиться своїми враженнями про цей музей: "Ви входите в музей і бачите поета мов живого, хоч і вилитого з бронзи. Він дивиться на вас своїми розумними очима, неначе вітається з вами. Проходите далі, оглядаєте картину за картиною, і всі вони промовляють до Вас тим же франківським духом. Ці картини не тільки збагачують Вас знаннями — вони запалюють Вас до дальшої праці й боротьби за ті високі ідеали, якими так дорожив Іван Франко".

При багатьох місцевих відділеннях ТОУК, ЛАУ та інших прогресивних організацій створені музеї, відкриті виставки, бібліотеки. Плідно працює, наприклад, Український історичний і культурний музей у канадському місті Тімменсі. "Музей — це наша гордість, — писала голова жіночого відділу ТОУК Корнелія Ткачук. — Щодня його відвідує чимало людей, і всі вони дають йому високу оцінку".

У місцях поселення української еміграції створено чимало мистецьких колективів, хорів, ансамблів. У США та Канаді майже щороку відбуваються фестивалі української пісні, музики і танцю, в яких беруть участь і митці Української РСР. На фестивалі приїздять тисячі людей з різних міст. Особливим успіхом користуються виступи ансамблю "Кобзар" та хору імені О. Кошиця з Канади, ансамблю українського танцю "Дніпро" та хору імені М. Леонтовича з Сполучених Штатів, в репертуарі яких чимало творів кращих композиторів і поетів нашої Батьківщини.

Дбайливе ставлення зарубіжних українців, особливо в Канаді, до кращих надбань мистецтва, музичної культури і танцю є одночасно своєрідним вкладом у духовну скарбницю країн поселення. В той же час це об’єктивно сприяє популяризації досягнень соціалістичної культури, радянського способу життя, допомагає дальшому зміцненню культурних зв’язків трударів-емігрантів з українським народом.

Така позиція людей доброї волі з числа українських поселенців — гострий ніж для українських буржуазних націоналістів. Вони злісно нападають на прогресивних митців, усіляко перекручують характер їх культурних зв’язків з діячами мистецтва Радянської України.

"ЕКЗИЛЬНИЙ" ПАРНАС ВЧОРА І СЬОГОДНІ

Зрештою, що ж можуть протиставити духовній культурі прогресивної еміграції буржуазно-націоналістичні безбатченки?

Про які культурні надбання уніатсько-оунівських політиканів та їх послідовників від "екзильної" псевдокультури може йти мова, коли вони не тільки відкидають величезні досягнення української радянської культури й мистецтва, їх вагомий внесок у світову духовну скарбницю, але й з піною у роті виступають зі злісними нападками на радянську культуру, фальсифікують її оптимістичний, глибоко гуманний характер, неоціненне естетичне, виховне значення, що відповідають соціалістичному способу життя, моральному клімату нашого суспільства? Більше того, жовто-блакитні невігласи, виконуючи вказівки своїх шефів з катівських центрів ідеологічної диверсії, намагаються всіляко перешкодити культурним зв’язкам з Радянською Україною, виступають з брутальними погрозами на адресу трударів-поселенців, які хочуть більше знати про Країну Рад та її багатонаціональну культуру.

Та одними наклепами і спекуляціями навколо духовного життя радянських людей не проживеш. І оунівські "партаймени" починають шукати "діячів культури" поміж себе, підносити до рівня "класиків" колишніх фашистських холопів. Серед них чи не на першому місці нині вже покійний Б. Кравців, писання та "тернистий життєвий шлях" якого останнім часом широко рекламується зарубіжною оунівською клікою. Що ж воно за "діяч" на самостійницькій "культурно-просвітительській" ниві та яке відношення має він до літератури, а література до нього?

Б. Кравців — один з активних у минулому терористів УВО-ОУН, досвідчений агент гітлерівського абверу, ще в 30-ті роки виконував найбільш "делікатні" доручення першого "вождя" ОУН Є. Коновальця, займався пограбуванням банків та поштових контор на території буржуазної Польщі, "усуненням" небажаних для націоналістів "свідків", збором необхідної німецькій розвідці шпигунської інформації. Та незадовго до нападу фашистської Німеччини на СРСР спеціалісти "мокрих справ" з очолюваного полковником Е. Штольце другого відділу абверу виявили у тоді ще відносно молодого агента певні пропагандистські здібності й передали свого вишколеного диверсанта відомству Геббельса. Відтоді й почав свій шлях "літератор" від свастики і тризуба Б. Кравців.

Новому писарчукові доручили очолити й редагувати нацистську газетку "Голос", що видавалася на початку сорокових років у Берліні і пропагувала фашистську ідеологію й "досягнення" третього рейху. Статті Кравціва, надруковані в 1940–1941 роках у цій ганебній рептиль-ці, а пізніше у брудному листку під назвою "Українець", насичені суцільним плазуванням перед біснуватим фюрером, вихвалянням інших фашистських бонз та "побідної німецької армії", її "хоробрих вояків", "могутньої" зброї тощо. У статтях "Про Гітлера — людину" (10 квітня 1941 р.), "Німецький старшинський корпус" (24 квітня 1941 р.) та інших Кравців з непередаваним холуйством описував "титанічну постать" "фірера" — цієї, за його словами, "надлюдини і творця", славив "непереможних генералів Роммеля, Фріче, Кірхлера. Хто йде з фашизмом, тому, як писав зрадник, "забезпечено виконання його мрій і надій".

Ставленик Геббельса невпинно лив бруд на тодішніх керівників США, Англії та Франції. Нестямно захоплювався гітлерівськими морськими та повітряними піратами, що топили неозброєні торговельні й пасажирські судна, скидали бомби на англійські й французькі міста.

Та хіба тільки це? Виконуючи вказівки своїх хлібодавців з міністерства пропаганди та гестапо, Кравців на сторінках "Голосу" вів шалену антипольську та антисемітську пропаганду, закликав до "помсти" полякам, до "цілковитого виключення" євреїв з суспільно-громадського життя. У той же час він вихваляв "расові критерії" нацизму, у кожному номері свого листка підкреслював близькість "ідейних постулатів" українського буржуазного націоналізму до націонал-соціалізму Гітлера, пропагував так званий "фірерпринцип" (фашистські диктаторські засади влади в партії і державі).

Що ж стосується українських робітників і селян, вивезених на каторжні роботи до третього рейху з окупованої нацистами Польщі, то "головний редактор" вимагав від них віддавати всі сили "дорученій праці", старанно виконувати розпорядження фашистської адміністрації, не скаржитися на рабські умови праці на фашистській каторзі.

Отаким був "бард" зарубіжного оунівського кубельця, отакими були його "літературні" вправи у грізні воєнні роки. Після війни Кравців перебрався у США, де, користуючись набутим у міністерстві Геббельса досвідом, підробляв у націоналістичній газетці "Свобода" та інших галасливих рупорах антикомунізму. Нарешті, вже під старість, коли разом з колишнім агентом абверу, а потім ЦРУ М. Лебідем пригрівся в утримуваній ЦРУ оунівській богодільні, чи пак "видавництві" під претензійною назвою "Пролог", Кравціва потягнуло до "творчості" і він буквально зригнув кількома десятками вбогеньких віршиків і "сонетів". У них висловив відверте почуття відрази і ненависті до людей, до українського радянського народу, що викинув кравцівих, лебідів, стецьків та іже з ними на задвірки історії.

Та, як кажуть у народі, на безриб’ї і рак риба. І "екзильники" починають роздувати кадила навколо "вагомої літературної спадщини" Кравціва, його "величезного вкладу" в українську літературу. З метою популяризації миршавеньких опусів колишнього колабораціоніста створюється "кураторія" (слово то яке!) для видання творів Кравціва. До неї ввійшли "голова кураторії", колега Кравціва М. Лебідь — один із організаторів львівських "кришталевих ночей" у липні 1941 року, коли гестапівці разом з убивцями з кривавого "Нахтігалю" розстріляли, замучили та закопали живцем кілька тисяч мешканців міста, В. Кубійович — у минулому протеже ката польського та українського народів Ганса Франка та "провідник" створеного фашистами Українського центрального комітету, колишній гестапівець М. Прокоп та ще кілька панів і підпанків такого ж гатунку.

"Кураторія" і створений нею "діловий комітет" (ще одна надто потрібна "інституція"!) опрацювали план видання "поетичної, літературознавчої та перекладної творчості" Б. Кравціва і, як годиться, звернулися до поріділої купки послідовників із слізним проханням здавати пожертви у фонд видання "спадщини" Б. Кравціва. "Висловлюємо щиру подяку всім, що досі склали пожертви на цей фонд, — писали вони у мюнхенській газетці "Християнський голос", — і повідомляємо, що список усіх жертводавців буде своєчасно проголошений". Отже, дайте й ще раз дайте на прославлення "нашого славетного…" (додамо — трубадура фашизму) Б. Кравціва.

Організація так званих "фондів", а точніше своєрідна система поборів з трударя-емігранта є, як відомо, одною з форм привласнення важко зароблених ним грошей злочинною оунівською клікою. В емігрантській пресі вже не раз згадувалося про те, що націоналістичні лідерчуки добре-таки гріють руки біля отих "фондів", розтринькуючи їх на задоволення власних примх. Мабуть, так станеться й з "фондом Кравціва". Цікаво, в якому з трьох томів "спадщини" фашистського борзописця пани-"куратори" збираються публікувати його панегірики про Гітлера та погромницькі опуси щодо "викорінення" тих, до кого нині так запопадливо залицяються буржуазно-націоналістичні "батьки еміграції".

Не менше галасу підіймають оунівці навколо іншого "живого класика" емігрантської макулатури У. Самчука, який живе в Канаді. Після нікчемної куркульської хроніки "Волинь", названої чомусь романом, та пройнятої зоологічною антирадянщиною повісті "Марія", Самчук у 1980 році видав у Вінніпегу новий опус під назвою "Плянета ді-пі". У ньому він вихваляє зрадників Батьківщини, різномастих перевертнів, тих, хто за юдиного гроша готовий ще раз продати Україну, тепер вже "західним альянтам". У книзі, що претендує на документальність, розповідається про зустрічі автора в таборах "ді-пі" з фашистськими прихвостнями, затятими ворогами Радянської держави К. Паньківським, В. Мудрим, С. Скрипником та іншими націоналістичними "зверхниками", які, за його словами, прагнули будь-що "сховатися від радянських репатріаційних комісій" і вже у той час виношували ідейки про можливість встановлення тісних зв’язків із спецслужбами імперіалістичних держав.

З приводу виходу в світ нового опусу Самчука у зарубіжному націоналістичному жабуринні почався черговий пропагандистський бум. Немічні оунівські газетки на всі лади славословили пана Уласа за шукання "кращих форм втілення усієї глибини думки митця", за "великанський вклад" у "світову літературу", за його "тверду громадську поставу". У націоналістичних осередках США та Канади протягом 1980 року відбулася серія зустрічей автора з колишніми есесівцями, поліцаями та Іншими зрадниками, яким, як пише Самчук, вдалося "щасливо перебути "діпістські табори та за допомогою нових хазяїв перебратися за океан. Мюнхенський журнал "Сучасність" у листопаді цього ж року опублікував хвалебну рецензію якогось Івана К., де по-блюзнірському підкреслюється нібито Самчук і в таборі творив "велику літературу".

Кому ж плетуть лаврові вінки "екзильні" перодряпи? Кого величають за "тверду громадську поставу"?

Звичайно, свого, такого рідного, такого близького "корпоранта" чи точніше — ідеологічного бандита й диверсанта з більш як п’ятдесятирічним стажем. "Починав" Самчук наприкінці 20-х років підручним затятого людиноненависника Д. Донцова і пройшов, так само, як і його "колеги", відповідний "вишкіл" у гітлерівських кошарах, ну а "закінчує" нині "на харчах" імперіалістичної реакції. Вгазалі, все як у "своїх"… Але є й особливості, так би мовити, деталі.

Деталь перша. Самчук — один з небагатьох живих ще біографів біснуватого Адольфа. З тих біографів, які славословили Гітлера за його життя не тільки за чисту готівку, що регулярно надходила з каси міністерства пропаганди, а й з гарячої прихильності до фюрера, з любові, котру пан Улас не криє й донині. "Чорнильний раб Гітлера", як влучно назвав Самчука письменник-трибун Юрій Мельничук, вклепався у фюрера, як чорт у стару вербу. Редагуючи деякий час окупаційну газетку "Волинь", Самчук присвятив ідолові фашизму десятки статей, насичених такою ганебною запопадливістю, таким єлейним екстазом, що просто дивно, як подібне лакейське паскудство витримував папір.

Деталь друга. Самчука-борзописця, Самчука — затятого проповідника фашизму завжди відзначала й відзначає якась патологічна зневага до нашої історії і культури, до української інтелігенції, взагалі до всього радянського. Вихований на звироднілій маячні Донцова, "редактор УС" (таким криптонімом Самчук підписував часом свої статейки), якщо й мав якісь ідеали, то хіба такі, які були в панича, куркуля, торгівця, що своєю собачою вірністю, своєю, як писав колись він сам, "заангажованістю" нацизмові, намагався заслужити у гітлерівських господарів право на "багате й красиве життя".

Деталь третя. Презирство до "нижчих за себе" й лакейська постава до "мужів великих і сильних", незалежно чи то з польсько-шляхетської, чи фашистської, чи сучасної імперіалістичної верхівки — тісно пов’язане в Самчука з несамовитим бажанням й самому "вийти у пани", "збагатитися", "дістатися самих верхів". Задля цього він усе своє життя йшов і йде на найганебніші вчинки. Так, діставшись до окупованого фашистами Києва, пан УС, мов мародер, вдерся до будинку, в якому до війни жили українські радянські письменники, і в прямому розумінні слова, пограбував квартири М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри та інших митців, поцупивши з них книги, картини, рукописи, архівні документи, вартісні речі. Пізніше чинив крадіжки у квартирах письменників Харкова.

Отак і збагачувався, отак і пнувся "догори" нинішній "кандидат на класика" від запліснявілих оунівсько-гітлерівських одноплемінників. Та марно. Нікчемне скавуління старезного біографа Гітлера, його людиноненависницькі марення викликають лише відразу.

"Самостійницька" поезія, за визначенням "теоретиків" від буржуазно-націоналістичної культури з журналу "Сучасність", також має свої "позитиви". Якщо ж відкинути улесливі епітети й зробити хоча б загальний аналіз цієї "поезії", то стає цілком ясним, що її складовими й далі залишаються злісна антирадянська тарабарщина, злоба до нашого народу, груба фальсифікація радянської дійсності і разом з тим неугавний жах перед нікчемним "екзильним" майбутнім, безпросвітний песимізм і відчай людей, які втратили Батьківщину.

Для цієї "поезії" характерний відхід від реального, конкретно-історичного відображення дійсності, формалістичні й модерністські збочення, якась показна, дешева "романтика", відверта бульварщина. Проте лейтмотивом цієї псевдопоетичної мішанини, поза сумнівом, є холерична ненависть до Радянської України, оспівування бандитизму, вакханалії злочинів і убивств, учинених жовтоблакитниками, настирлива пропаганда жорстокості, терору, так званого "військового гарту".

Гостру й принципову оцінку намаганням буржуазно-націоналістичних словоблудів прищепити молодому поколінню звірячу ненависть до радянського народу та його культури дав лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка Іван Драч:

"Першість"серед піїтів-мальбруків залишається за колишнім петлюрівцем Є. Маланюком, який ще у 20— 30-х роках у своїх хирлявих збірочках "Стилет і стилос", "Земля і залізо" та інших пасквілях мріяв про час, коли можна буде "наточити народної крові" ножем і подивитися на муки "радянців", яких припікатимуть "розпеченим залізом". Хизуючись своїм цинізмом, біснуватий націоналістичний блазень називав Україну "байстрючою матір’ю" та чекав лише слушного моменту, щоб "копирснути її під ребра лезом", а "зір очистити морем сліз". Саме це і викликає захоплення оунівських плюгавців. І недаремно газетки "діяспорних" націоналістичних угруповань продовжують публікувати злобні опуси цього "фашистика" і "жовто-синього трупа", як називав Маланюка Володимир Сосюра.

Рупор недобитих есесманів з дивізії СС "Галичина", що, видається в Торонто, надрукував фрагменти з духовно вбогої, але насиченої злісною розбійницькою "мораллю" віршованої мазні Маланюка "Вояки". У ній змальовано "ідеальний" з погляду редакторів цього журнальчика тип сучасного націоналіста, в якого і "уста затиснуті горять", і "заціплені скрегочуть зуби", і увесь він, мов "замком затиснена пружина", лише чекає на наказ, щоб кинутися різати, вішати й карати тих, хто чимось не догодив апологетам зради й людиноненависництва.

Наслідувати приклад убивць і карателів з УПА закликає й сучасний "екзильний піїт" С. Ольшенко-Вільха. У римованому опусі, надрукованому бандерівською газеткою "Шлях перемоги" у листопаді 1980 року, він вихваляє упівських бандитів та їх каїнові справи, милується "кривавими бойовищами і ровами", де "з болотом всуміш лежать скошені тіла". Його тішить "крові вир і суматохи коло", "жадоба помсти", що кипить у мізках "вояків", які йдуть один супроти другого, як "звір на звіра". "Співець" бандерівського душогубства так і пише:

Останнім часом на Заході опублікована низка псевдо-поезій, що оспівують криваві справи націоналістів дивізії СС "Галичина". Колишній офіцер дивізії Я. Курдидик видав навіть у Торонто збірочку "вояцької (точніше — есесівської.— К. Д.) поезії", де снить новим "дранг нах Остен" та "поверненням" до Києва, вихваляє криваві злочини шуцманів, яким вдалося вибратися живими зі Східного фронту й пригрітися на диверсійних задвірках "альянтів". Інший недобиток з числа есесманів, якийсь Б. Бора і собі надряпав кілька віршиків. У них він силкується змалювати "подібні" бої під Бродами, під час яких дивізія була, як відомо, вщент розгромлена військами 1-го Українського фронту. Колишній прихвостень нацистів безсовісно називає захеканих страхополохів, що, кинувши гармати й важку зброю, за словами начальника штабу дивізії майора Гейке, втікали з району Бродів аж до східних відрогів Карпат, "спадкоємцями слави", "вояками", які, бачите, писали "останні сторінки історії" (точніше — останні сторінки ганебної зради і запроданства свого народу. — К. Д.).

Між іншим, віршовані поганки жовтоблакитників, видані десятками, найбільше — сотнею-другою примірників, "розповсюджуються" примусово. Бандерівські "коль-портери" (поширювачі книжок, преси), в ролі яких здебільшого виступають все ті ж колишні есесівці, безцеремонно нав’язують зарубіжним українцям уже давно остогидлу їм писанину своїх ідейних спільників, залякують та зводять наклепи на тих, хто категорично відмовляється викидати гроші на націоналістичну мазню. Один з "кольпортерів", який розпродував збірочку Курдидика, у листі до редакції журналу "Вісті комбатанта" прямо писав: "Продавати таку поезію — краще каміння глитати". Що ж, з ним погодитися можна.

Можливо й не варт було б спинятися на "поетичних" нісенітницях "самостійницьких" фарисеїв, якби не їх настирливі намагання втовкмачити "вояцькі традиції", а точніше — несусвітню брехню про міфічні "визвольні змагання" молодому поколінню. А таке завдання оунівські верховоди, як видно, вже давно поставили перед собою.

З номера в номер різні молодіжні видання верзуть дурниці про "хоробрих" дивізійників (есесівців) та упівців, намагаються отруїти й понівечити юність псевдодраматичним дурманом "боротьби за волю". Ось лише чотири рядки із стосів макулатури, адресованої молодим:

Ця маячня з’явилася на сторінках брюссельського журнальчика "Крилаті" в лютому 1979 року.

Мета подібних кривавих сентенцій бандерівського вороння— досить прозора. Йдеться про ідейне одурманення молодих емігрантів, про виховання фанатиків і екстремістів, сліпих виконавців волі оунівських провокаторів, про підготовку нових "кадрів" націоналістів-різунів, здатних на будь-які злочини проти свого народу.

Щодо мистецького рівня віршованої продукції націоналістичного "Парнасу", то вона значною мірою є мішаниною різних модерністських викрутасів, формалістичних збочень, показної беззмістовності або взагалі словесної абракадабри. Подібним мотлохом нулі від літератури намагаються копіювати окремих деградованих представників буржуазних "поетичних шкіл" Заходу, "довести", що й вони здатні на антихудожні експерименти, на всілякі вибрики реакційного та антигуманного так званого "безпредметного мистецтва". У таких "поезіях" часто-густо відсутні розділові знаки й великі літери, вживаються нецензурні слова, словосполучення і цілі словотвори. Яскравим представником подібного римованого (і то не завжди) абсурду є М. Царинник, який у виданій в Нью-Йорку книжці "Нові поезії" опублікував досить довгого опуса. Про його художню якість свідчать такі рядки:

І далі:

Отакі-то справи на "екзильному Парнасі". "Байцують" букви, беруть один одного "в адут", "розканючують брата в юшку", ну, а потім "гикають на діпісток", доки горлянка не просохне. Що не кажіть, "свобода творчості"…

"НАУКОВЦІ" З ТАВРОМ СВАСТИКИ

— А як відносно літературної критики? — запитали ми одного з близьких до самого "Парнасу" "діяспорних" культуртрегерів.

— А як же, — відповів він. — Маємо… Й критиків в нас доста. Але найвизначніший — Іван Овечко. Той, що з університету Північного Колорадо…

Є такий. Шістдесятирічний асистент, чи то пак, тимчасово виконуючий обов’язки професора. Його твори — "критично-дослідницька" містерія "Чехов і Україна", яка за визнанням компетентних спеціалістів, у тому числі й декого з нинішніх колег автора, не має жодного відношення ні до Антона Павловича Чехова, ні, тим більше, до України, та ще кілька невибагливих статейок, насичених ненавистю до української та російської культури, нашої літературної спадщини, до соціалістичного суспільства.

Така постава "барда діаспорної критики" не випадкова. Адже Овечко "вибився" на критично-літературну "ниву" з УВУ, яким вже довгий час заправляють гестапівець В. Янів, капелан кривавого "Нахтігалю" І. Гриньох, штурмбанфюрер Є. Побігущий.

Було б несправедливо не згадати, що пан Овечко також починав свій шлях у "літературу" на фашистських задвірках. Писав доноси до гітлерівської жандармерії, на підставі яких нацисти розстріляли кількох мешканців села Володимирівка Запорізької області. Катував радянських людей під час собачої служби у поліції. Писав наклепницькі статейки та віршовану мазню до окупаційної газетки "Мелітопольський край".

Нині ж Овечко на іншій службі в американських "яструбів". І знову захлинається від ненависті. І "розправляється" бодай на папері, з нашою літературою і мистецтвом, з великим народом нашим.

Овечки та інші горе-критики, не маючи за душею жодних наукових і літературних здобутків, усю свою енергію витрачають на препарування української мови, "утворення" нових, нікому не потрібних слів-раритетів або увіковічення старих віджилих, вузькодіалектних й архаїчних букв, назв, понять. Націоналістичні словоблуди, що претендують на звання мовознавців, без кінця торочать про необхідність "вдержання самостійності" сучасної "екзильної" лексики і правопису, які значною мірою засмічені іноземними словами, особливо германізмами, полонізмами, специфічними обласними зворотами, діалектами тощо.

Останнім часом, наприклад, у націоналістичній пресі ведуться баталії з приводу дальшого вживання букви "ґ"^[55], колишньої п’ятої букви українського алфавіту, що не вживається у нашому правописі вже близько п’ятдесяти років, але, всупереч логіці, є обов’язковою супутницею сучасної "екзильної" макулатури і преси.

Головним "авторитетом" з цього питання виступає нинішній редактор мюнхенського журналу "Сучасність" Ю. Шевельов, який навіть "запропонував" нашим ученим розпочати "наукову дискусію з питань літери "ґ". Ставши у позу такого собі "метра", оцей, з дозволу сказати, професор силкується кинути тінь на "компетентність" радянського мовознавства і наших учених, поширює провокаційні плітки про "засміченість" української мови. Безсилу лють Шевельова викликають досягнення української радянської науки і культури, розквіт нашої мови, лінгвістики і правопису, особливо, той загальновідомий і закономірний факт, що мовознавство в республіці залишається на "грунті марксизму".

І хоч Шевельов й далі повторює затерті твердження про "занепад" та "русифікацію" української мови, його головні зусилля скеровані на інше — на поширення антикомунізму і антирадянщини, на підігрівання збанкрутілої буржуазно-націоналістичної ідеології. Мовознавство ж, мовна практика на Україні обрані ним об’єктами для ідеологічних диверсій та поширення всіляких інсинуацій проти українського радянського народу.

Такими ж жалюгідними методами діяв цей "професор" і під час гітлерівської окупації, коли пописував у брудному фашистському листку "Нова Україна", що видавався в Харкові. У статейках, надрукованих у цій газетці, Шевельов вихваляв нацизм і гітлерівських загарбників, лив бруд на радянське суспільство, на нашу Батьківщину, закликав читачів коритися окупантам. У 1942 році він навіть склав "гімн" на честь "німецьких вояків", що, за його словами, "перенесли кордон на Донець".

Не дивно, що шевельови і К°, які добре-таки набили руку на усяких провокаціях у відомстві Геббельса, за їх словами, "б’ють по пальцях" (додамо — й по голові) кожного, хто не погоджувався з віджилими догмами. Досить було керівникові кафедри "українознавства" Гарвардського університету професорові Пріцаку лише заїкнутися про можливість видання писань цієї кафедри (які, до речі, переважно є стандартними антирадянськими викладками, відповідно забарвленими науковою термінологією) загальноприйнятим українським правописом, як на нього з брутальною лайкою і погрозами накинулися найбільш заповзяті прихильники букви "Г".

Та на цьому гармидер навколо "вдержання" віджилого "екзильного" правопису не припинився. Зарубіжних націоналістів бісять великі досягнення української мови, як і інших мов народів СРСР, після перемоги Великого Жовтня. Їх виводить з рівноваги стрімке піднесення літературної мови, значний внесок у розвиток якої зробили П. Г. Тичина, М. Т. Рильський, М. П. Бажан, О. Т. Гончар, М. П. Стельмах та інші видатні майстри художнього слова, створення української радянської наукової, виробничо-технічної і суспільно-політичної термінології та фразеології, видання мільйонними тиражами наукової, політичної, художньої та іншої літератури, принципові дослідження в галузі українського мовознавства, що успішно проводяться в Інституті мовознавства імені О. О. Потебні Академії наук УРСР та інших наукових закладах республіки, помітне поповнення нашої мовної спадщини сучасними лексичними й фразеологічними скарбами. Серед фундаментальних праць, виданих ученими-мовознавцями республіки лише за останні п’ять років — одинадцятитомний "Словник української мови", двотомний "Шевченківський словник", "Словник староукраїнської мови" й інші.

Та чи не найбільшу злість у буржуазно-націоналістичної емігрантщини викликає крах дорученого їй центрами ідеологічної диверсії Заходу "соціального замовлення" — шляхом голосних пропагандистських кампаній протиставити народи СРСР один одному, і насамперед, російському народові, протиставити одну одній національні культури і мови наших народів і викликати на цій основі антиросійські і тісно пов’язані з ними антирадянські настрої і тенденції. Запродані спецслужбам НАТО жовто-блакитні "українознавці" ллють крокодилячі сльози з приводу того, що в нашій республіці, мовляв, "зникає" українська мова, відбувається міфічна "примусова русифікація" і т. п. При цьому вони всіляко спотворюють роль і значення російської мови як мови міжнаціонального спілкування десятків націй і народностей Країни Рад. Зарубіжні націоналісти дійшли до того, що у торонтському журналі "Нові дні" висунули "завдання" — "постійно слідкувати й висвітлювати помилки чи свідомі порушення норм української мови" на сторінках радянської преси. Таке ганебне висмикування поодиноких слів і цитат, як виявляється, потрібне жовтоблакитникам тому, що, як визнається у цій же статейці, "багато редакцій газет і журналів на еміграції одержують радянську пресу і редактори інколи підпадають під вплив слів і граматичних форм, не властивих літературним нормам нашої мови".

Якої "нашої", дозволимо собі запитати? Яке відношення мають націоналістичні зайди до мови українського радянського народу? Сміх, та й годі.

Наші ідейні противники роблять вигляд, що вони не бачать постійного піклування Комуністичної партії про всебічний розвиток національних мов народів СРСР, у тому числі й української. Ленінська національна політика партії, радянський спосіб життя забезпечують "вільний розвиток мов народів СРСР, повну свободу для кожного громадянина СРСР розмовляти, виховувати і навчати своїх дітей будь-якою мовою, не допускаючи ніяких привілеїв, обмежень або примусу у вживанні тих чи інших мов"^[56]. Права громадян Радянського Союзу "користуватися рідною мовою і мовами інших народів СРСР" гарантовані 36 статтею Конституції нашої держави. В умовах братерської дружби і взаємного довір’я радянських народів національні мови розвиваються й будуть розвиватися на основі рівноправності й взаємозбагачення.

Що ж стосується російської мови, на вивчення якої населенням союзних та автономних республік так завзято нападають шевельови, овечки та іже з ними, то опанування нею всіма націями і народностями СРСР зовсім не означає так званої "русифікації". Свідомо і цілком добровільно обрана всіма народами Країни Рад мовою міжнаціонального спілкування й співробітництва російська мова відіграє велику об’єднавчу роль, служить справі інтернаціонального згуртування трудящих, обміну матеріальними і духовними цінностями. "Російська мова, — писав видатний радянський мовознавець академік І. К. Білодід, — своїм широким функціонуванням, творчою допомогою в удосконаленні національних мов народів, своєю дією як засобу єднання між народами, за загальним визнанням радянських народів, стала також їх другою рідною мовою". І той факт, що широкі маси добровільно опановують другу мову — у даному випадку одну з світових мов — російську, явище прогресивне, корисне не тільки для кожної нації, а й для кожної людини зокрема.

НА ПРИЦІЛІ ДИВЕРСАНТІВ — РАДЯНСЬКЕ КІНОМИСТЕЦТВО

Буржуазно-націоналістична пропаганда направляє свої отруйні стріли на підрив основ духовного життя радянських людей, на ідейний розклад молодого покоління, на грубе спотворення і перекручення цілей і політики КПРС, Радянської держави у галузі культури. Не залишає вона поза увагою й українське радянське кіномистецтво. Видатні його успіхи викликають шалену лють жовто-блакитних писарчуків. Але крім трафаретних наклепницьких звинувачень у "русифікації" та "денаціоналізації" сучасного кіно вони не можуть висунути жодного аргумента, який би підтверджував їх нікчемну брехню. Та й що можуть протиставити досягненням наших кіно-митців націоналістичні "уболівальники?"

Нині на Україні працює п’ять кіностудій, які за минулу пятирічку випустили 89 художніх і 138 серій телевізійних фільмів, а також 22 повнометражних і понад 1100 короткометражних хронікально-документальних, науково-популярних і мультиплікаційних стрічок. Кращі фільми українських режисерів за останні п’ять років одержали 60 нагород міжнародних і всесоюзних кінофестивалів, удостоєні Державної премії СРСР та Державних премій УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Неспроможні затьмарити магістральний реалістичний напрям українського радянського кіномистецтва, його величезний вклад у духовну скарбницю нашого народу, зарубіжні націоналісти зосереджують свої злісні нападки, у першу чергу, на тих стрічках, які викривають антинародне обличчя "самостійників" та їх духовних наставників — уніатів. Згадаємо лише брудні спекуляції навколо такого бойового, по-галанівськи цілеспрямованого кінофільму, як "Іванна", що був поставлений режисером Віктором Івченком за сценарієм Володимира Бєляєва.

Оунівське поріддя накинулося на цей твір з несамовитою люттю. Вочевидь їх зачепили за живе наведені у фільмі неспростовні факти про ганебну антинародну діяльність покровительки і наставниці націоналістичних зайд — уніатської церкви, сміливе й аргументоване викриття злочинних справ таких апологетів унії, як митрополит А. Шептицький і нинішній первоієрарх зарубіжних осколків її, інтриган і провокатор Й. Сліпий.

Як згадував Володимир Бєляєв у статті "Довколо "Іванни"… опублікованої у журналі "Прапор", ще до виходу стрічки на широкий екран, після її перших громадських переглядів у Києві і Львові, бандитська наволоч за кордоном розпочала на фільм справжню атаку. Так, бандерівська газетка "Шлях перемоги" виступила на захист "великого митрополита" уніатської церкви, проклинаючи творців фільму. А в оунівському журнальчику "Визвольний шлях", який видається у Лондоні, було переказано і прокоментовано сценарій "Іванни", який на той час уже вийшов друком на сторінках журналу "Искусство кино". "І переказ, і, особливо, жалюгідні коментарі,— пише В. П. Бєляєв, — викликали в авторів фільму чимало сміху, незважаючи на те, що націоналісти не пошкодували міцних висловів, серед яких "москалі" і "пошехонці" були найм’якшими. Навіть патріарх всія Русі Алексій мимохіть був названий "чекістом".

Націоналісти та їх духовні наставники — уніати були дуже стривожені тим, що народові показані брудні справи уніатської церкви, її митрополитів. Характерно, що ні в одній з "рецензій", опублікованих продажною націоналістичною пресою, не було спростовано жодного факту, наведеного в фільмі, а натомість тільки лайка, брудна, злісна, отрутна, що свідчила про повне безсилля клерикально-націоналістичного болота. До речі, такий "підхід" характерний для всієї горе-критики "екзильних" писарчуків щодо праць радянських авторів — без різниці чи то історичні, документальні, науково-політичні чи художні твори.

З грубими нападками накинулися вони на викривальний, глибоко гуманістичний кінофільм "Спокута чужих гріхів", поставлений режисером Валерієм Підпалим за сценарієм Володимира Сичевського. Стрічка, присвячена надзвичайно складній проблемі духовного прозріння людини, обплутаної уніатськими тенетами лицемірства і облуди, стала для зарубіжних апологетів унії неначе кісткою в горлі. У картині розкривається психологічна драма головного героя Богдана Чичури — вихованця уніатської семінарії та ватіканського Грегоріаніуму, який, переконавшись в антинародній поставі "отців" церкви, врешті-решт знаходить у собі сили вирватися з чіпких пазурів релігійного фанатизму й стати до лав борців за визволення свого народу.

Високу місію загартування радянської людини, формування у неї комуністичного світогляду та активної життєвої позиції виконує кінодокументалістика, що гнівно таврує наших ідеологічних противників, які окопалися на задвірках Заходу. Чудовий приклад партійної, емоційно насиченої публіцистичної стрічки — фільм "Вбивця відомий" (автор сценарію Владлен Кузнецов, режисер Левко Удовиченко), в якому ще і ще раз переконливо показана антинародна діяльність націоналістичних "вожаків" і вожденят.

Понад десять років у цьому бойовому жанрі плідно працюють лауреати республіканської премії імені Я. Галана кінодраматург Іван Кочан і режисер Анатолій Федоров. Створені ними трилогія "Троянський кінь", "Упирі", "Остання сторінка" та фільми "Три обличчя Ментена", "Хто ви, містер Климчук?", "Гірке відлуння", схвильована, сюжетно напружена стрічка "Все життя — бій", присвячена незабутньому Ярославу Галану, інші публіцистично-документальні кінотвори незаперечно свідчать — український буржуазний націоналізм був і залишається отруйним знаряддям фашизму та реакційних імперіалістичних сил, знаряддям терору, диверсій, підривної діяльності проти СРСР.

"Чорнильні раби" свастики й тризуба, "спростовуючи" наведені у документальних і художніх викривальних фільмах незаперечні факти, списали стоси паперу. Писарчуки силкуються довести, що вони нібито не мали нічого спільного з фашизмом, ніколи не служили в імперіалістичних шпигунсько-диверсійних службах, не катували і не вбивали невинних сокирами й "удавками-кренц-пульцами", не кидали свої жертви до чистих криниць, не чинили інших страхітливих злочинів.

Як і раніше "екзильні" мистецтвознавці накинулися з лайкою на новий фільм Одеської кіностудії "Багряні береги". В зв’язку з виходом стрічки на екрани газетка "Америка" 8 липня 1980 року грубо нападала на авторів фільму — українського прозаїка і поета Олеся Лупія та його брата — кінорежисера Ярослава Лупія, звинувачуючи їх у "перекрученні" історії та "нових атаках" проти українського буржуазного націоналізму. Спотворюючи історичне минуле, автори статей марно намагаються спаплюжити віковічне прагнення трудящих Західної України до возз’єднання зі своїми братами на Сході, обілити бандерівських зрадників і убивць.

Що ж викликало неугавний шал блазнів з Філадельфії?

Виявляється, їм не до вподоби сама ідея фільму, його політична спрямованість, яскраве і аргументоване викриття авторами стрічки антинародної суті українського буржуазного націоналізму та уніатства, страшних злочинів оунівських душогубів, учинених проти передових робітників і селян, які загоювали рани війни, підіймали до життя зруйноване господарство, будували мости…

Буржуазно-націоналістичним невігласам нічого протиставити високогуманним, пристрасним творам радянського кіномистецтва. Однак, силкуючись обілити своє мерзенне фашистське минуле, виправдати криваві бузувірства на українській землі, вони вдаються до створення сурогатів кіно, які демонструють лише їх ідейне й художнє убозтво. Саме такими кіноерзацами, насиченими проповіддю злоби й ненависті до радянських людей, до миру й соціального прогресу, є випущені бандерівцями в Канаді фільми "Жорстокі світанки" та "Я нікого не забуду". У цих, з дозволу сказати, "творах" під виглядом "визвольної боротьби" оспівується оунівський бандитизм, пропагується ненависть до інших народів, грубо фальсифікуються загальновідомі історичні факти.

Минулого року бандерівські недобитки в Англії випустили ще один "фільм", присвячений діяльності СУМу. Хизуючись цим "новим досягненням" емігрантської "культури", лондонська газетка "Українська думка" в листопаді 1980 року писала, що демонстрація цієї кінострічки в молодіжній аудиторії переслідує мету "заохотити юнацтво до активної діяльності" в молодіжних націоналістичних осередках, керівниками котрих, як відомо, є колишні есесівці і поліцаї. При цьому головний стереотип у пропаганді засобами кіно, як і в цілому в диверсійно-пропагандистській діяльності жовто-блакитних культуртрегерів серед молодого покоління, зводиться до ідейного одурманення зарубіжної української молоді, наслідуваня "традицій" лиховісної пам’яті оунівських банд, підготовки "гарматного м’яса" для армій та шпигунських служб країн НАТО.

Позбавлені естетичної цінності націоналістичні ерзаци не справляють враження на молодих (і не тільки молодих!) українських поселенців, а навпаки, відштовхують їх від "самостійницького" охвістя. Прогресивна зарубіжна преса, трудящі-емігранти справедливо зазначають, що нікчемна метушня найманців монополій навколо "власних культурних здобутків" засвідчує лише їх неспроможність створити справжні духовні цінності, протидіяти великій правді про чудові звершення української радянської культури.

КУЛЬТУРТРЕГЕРИ З ДИВІЗІЇ СС

— Чи має націоналістичний "Парнас" свого, так би мовити, споживача?

— Звичайно, має,— відповість на це запитання трудівник-поселенець, бодай поверхово обізнаний зі станом "культурного життя" уніатсько-оунівської "еліти". — Це ж колишні есесівці, поліцаї, усі ці зрадники, які осіли після війни у США, Канаді, Англії…

Суща правда. Тон у зарубіжному самостійницькому кублі задають недобиті фашистські найманці мамелюки з кривавої УПА та інші запроданці, яким вдалося уникнути народної кари. Це вони, колишні поліцаї і цуг-фюрери, муштрують молодих націоналістів по різних націоналістичних "вишколах" і таборах, добираючи там відповідні "кадри" для ідеологічних та шпигунсько-диверсійних шкіл НАТО. Це вони пописують в "екзильних" газетах і журналах, закликаючи небагатьох своїх послідовників "готуватися до боротьби з большевією". Це вони закручують веремію "бойкоту" українських радянських митців і художніх колективів, які несуть західному глядачеві, у тому числі й зарубіжним українцям, правду про величні звершення нашої соціалістичної культури.

Продайдуші з дивізії СС "Галичина" і колишні поліцаї висунули навіть сміхотворну тезу про те, нібито вони, і, взагалі, "тризубні" культуртрегери "уособлюють" сучасні "духовні цінності" нації й повинні "нести відповідальність" за їх дальший розвиток. "Коли хтось каже, — писав один з таких мудрагелів у есесівському журнальчику "Вісті комбатанта", — що на чужині неможливо розвивати і звершувати якісь творчості, то він помиляється. Навпаки, щоб глибше зрозуміти проблему батьківщини, краще бути поза нею".

Більшої глупоти годі й придумати! Виходить, учорашні гітлерчуки, які не мають поняття про український народ, "творять" національні "шедеври", що, виявляється, і можуть побачити світ тільки там, за морями-океанами, на малокалорійних харчах з хазяйського столу, завдяки піклуванню панів "доброзичливців" з різних капіталістичних "фондів" і спецслужб… А копітка, повсякденна праця великого загону українських радянських письменників, художників, композиторів, артистів по збагаченню культурної спадщини народу, примноженню його чудових мистецьких традицій, відповідальна місія багатьох тисяч самовідданих працівників Будинків культури, клубів, бібліотек, музеїв по залученню найширших мас трудящих до духовних скарбів народу є, всупереч здоровому глуздові, нічим іншим як "занепадом" культурного життя… Що не кажіть, а в панів "екзильників" своя "логіка"…

Але що б не торочили есесівські людомори про свої "досягнення" на "культурній ниві", як не оббріхували б наше сьогодення, скомпрометована буржуазно-націоналістична "спільнота" на чужині тріщить по всіх швах. Більшість трудівників-емігрантів уже давно пірвала з жовто-блакитними волоцюгами, рішуче засудила їх антинародну діяльність. Чимало наших земляків, у тому числі молодих людей, пов’язали своє життя з українськими прогресивними організаціями, що як складова частина загальнодемократичного руху країн поселення відстоюють мир і соціальний прогрес, докладають багато зусиль, щоб донести до зарубіжних українців правду про нашу країну, Радянську Україну.

Отут і з’явилася та почала ширитися поміж колишніми шуцманами одна невідчепна ідейка, підкинута свого часу кимось з протекторів націоналістів з центрів ідеологічних диверсій. В її основі лежать запозичені у Геббельса методи одурманення, дезінформації мас: брешіть, галасуйте, організовуйте будь-які пропагандистські трюки, може, хтось і клюне… Йдеться про організацію та рекламування різних зборищ "дефіляд" (маніфестацій), "здвигів" та інших войовничих акцій недавніх холопів фашизму, що хочуть продемонструвати натхненникам антикомунізму свою готовність і далі виконувати нові диверсійні завдання.

Яких тільки назв не придумують жовто-блакитні пігмеї для збіговиськ, яких тільки приводів не знаходять для їх організації і проведення. Тут і псевдонаукові "академії" і провокаційні шабаші під націоналістичними прапорцями біля радянських дипломатичних представництв у капіталістичних країнах, і "культурно-мистецькі вечори", приурочені до "ювілеїв" створених та озброєних гітлерівцями есесівських частин та оунівських банд, і, навіть, "дивізійне печення бараболі", яке щороку проводиться "станицями" недобитків Гіммлера у Філадельфії, Торонто, Чікаго і є нічим іншим, як своєрідним копіюванням бучних зборищ фашистів та неонацистів у ФРН, Італії, Австрії.

Кілька войовничих збіговиськ есесівсько-націоналістичної камарильї відбулося в липні 1980 року в США, Канаді, Англії, Австрії. Вони були присвячені 36-й річниці "бойових дій" дивізії СС "Галичина" під Бродами. На зборищах виступали колишні вояки з "Нахтігалю" та частин СС, уніатські та автокефальні святенники, а також есесівські і бандерівські віршомази, які до небес славословили криваві діла гітлерівських зайд, клялися й далі "готували зброю і молоду зміну" для нових походів на Схід.

24 липня 1980 року таку шопку з участю шести уніатських панотців влаштували в торонтській церкві святого Миколая. До храму за старим фашистським звичаєм внесли есесівські штандарти. "Зі словом привіту" до гіммлерівських вояків звернувся уніатський декан І. Сиротинський. Тут же, у церкві, з грубими погромними "промовами" виступили кілька бандерівських ватажків. Вони вихваляли "історію" і "добре ім’я" кривавої есесівської дивізії, вимагали підтримувати її "традиції", а в зв’язку зі справедливим викриттям жорстоких справ гітлерівських найманців у канадській пресі зухвало закликали до "протизаходів в справі нападів на дивізію".

Майже одночасно відбулося збіговисько колишніх есесманів, поліцаїв і бандитів з УПА у бандерівському таборі СУМу в Елленвілі (біля Нью-Йорку). Тут демонструвалася "виставка", присвячена зловісним бандам ОУН-УПА, яка мала популяризувати криваві справи жовто-блакитних гітлерчуків, їх "здатність" й далі прислуговувати найбільш екстремістським колам імперіалізму. Цій же меті була присвячена і "дефіляда" бандерівсько-есесівських недобитків, які у військовій уніформі крокували під своїми заляпаними брудом й ганьбою штандартами. Захоплюючись оперетковим "маршем" купки підстаркуватих шибайголів, філадельфійська газетка "Америка" писала, що в Елленвілі парадували ті, "хто зі зброєю в руках, коли прийде велика година (тобто розпочнеться очікувана націоналістичними бонзами війна. — К. Д.) вийде здобувати нашу свободу". А це, за "екзильною" термінологією, означає "свободу" різати, вішати, грабувати "братів сущих", торгувати долею українського народу.

Та на цьому войовничі організатори зборища не заспокоїлися. Після звичайного у таких випадках богослужіння перед купкою фашистських недобитків виступило кілька бандерівських лідерчуків, які не приховували своєї радості з приводу загострення міжнародної обстановки й висловлювали надію на… "визволення Києва", до якого жовто-блакитні безбатченки все ще марять дістатися в обозах американських мілітаристів. При цьому унівські бонзи на всі лади розхвалювали афганських контрреволюціонерів, милувалися їх кривавими справами. А один з оунівських харцизяк — якийсь Голяш-Мар, за повідомленням тої ж газетки, навіть "порівнював" банди УПА з афганськими басмачами.,

Що ж, для такої аналогії справді є підстави… Адже і буржуазно-націоналістичні банди, що були в наймах у фашистів, і афганські басмачі, які перебувають на службі імперіалістичної реакції, робили і роблять одну й ту ж чорну справу. І одні, і другі грабували і вбивали мирних жителів, отруювали криниці, палили села. І одні, і другі вірно служили і служать чужоземцям — ворогам свого народу. І хоч катюги з контрреволюційних афганських банд подекуди ще творять свої криваві справи, їх неодмінно чекає нікчемна доля оунівських найманців фашизму— доля зрадників і відщепенців, навіки проклятих власним народом.

Останнім часом збіговиська колишніх есесманів і поліцаїв з числа українських буржуазних націоналістів все частіше проводяться спільно з сіоністами, хорватськими фашистами, чехословацькими та мадярськими контрреволюціонерами, прибалтійськими націоналістами та іншим набродом. Про одну з таких провокаційних інтермедій, що відбулася в австралійському місті Сідней, розповів радянський публіцист Володимир Большаков.

В. один з вечорів делегація радянських митців після чергового концерту поверталася в готель "Флоріда". Але дорогу перекрили вантажні автомашини з відкритими платформами. На цих пересувних підмостках досвідчені у проведенні антирадянських провокацій режисери організували свій "спектакль". "Ряджених" у бутафорських ланцюгах і арештантському одязі супроводжували мордаті охоронці. І ось за сценарієм в'язні впали перед вартою на коліна й почали лементувати: "Помилуйте! Ми тут знаходимось лише тому, що боролися за права людини!" Далі "охоронець" зі знанням справи бив "ряджених" і з їх облич текла бутафорська "кров": вони брали її із заздалегідь підготовленого тазика. "Ось так, — кричав у мегафон розпорядник цього шоу, — в Радянському Союзі ставляться до борців за права людини!"

Характер спектаклю не змінювався — змінювались лише "ряджені". Спочатку на поміст вийшли сіоністи, потім бандерівці, далі — прибалтійські прислужники гітлерівців, що переховуються в Австралії… До речі, "ряджені" одержували погодинну плату з тих самих фондів, з яких і раніше виділялися субсидії на антирадянські провокації.

Та чи не найбільшим оперетковим шоу є так званий тиждень поневолених націй, який щороку проводиться в США. У ці дні, як правило, влаштовуються низькопробні театралізовані вистави і карнавали, антикомуністичні "дефіляди" і "здвиги", а то й звичайні пиятики підтоптаних "борців за свободу людини". Робиться все це знову ж таки за гроші всіляких антирадянських "фондів" і установ.

Історія проведення цих "тижні" така: у 1959 році американський конгрес прийняв спеціальну резолюцію "Про поневолені народи". У ній населенню країни було рекомендовано щороку демонструвати "солідарність" з народами СРСР та інших соціалістичних країн, котрі, як по-фарисейському твердили конгресмени, нібито втратили свою "державність". Біля джерел ганебної резолюції, як визнавав пізніше колишній посол США у Москві Д. Кеннан, стояли войовничі елементи, які не тільки хочуть війни з Радянським Союзом, а й мають "чітке уявлення, заради чого її треба вести". Підкресливши, що він має на увазі "втікачів і іммігрантів, особливо недавніх", з неросійських областей СРСР і деяких східноєвропейських держав, Кеннан у другому томі своїх мемуарів досить чітко сформулював головне кредо цих політиканів: "їх ідея, якої вони пристрасно, а часом нещадно дотримуються, проста — Сполучені Штати задля користі цих людей повинні воювати з російським народом…" Автором проекту цієї резолюції, виконання якої, за словами Кеннана, було б "божевіллям таких нечуваних масштабів, перед котрим навіть наша авантюра у В’єтнамі, виглядала б незначним епізодом", був керівник ппофашистського УККА полковник резерву розвідки США Л. Добрянський.

Отже, і "історія" виникнення резолюції, і особливо грошові "дотації", що виділяються долародавцями найманцям з УККА, викликає у буржуазно-націоналістичних блазнів гарячкове бажання ще і ще раз здіймати галас навколо "підготовки визвольних змагань на Сході", репетувати про "права людини і церкви", поширювати брудну антикомуністичну макулатуру. При цьому вся оця провокаційна тріскотня, яка, до речі, вже давно обридла і американському народу, і трударям-емігрантам, тісно пов’язується з викачуванням трудового гроша з поселенців різних національностей під приводом "необхідності поповнення" усіляких "визвольних фондів", що безсоромно привласнюються "отцями нації" з числа колишніх гітлерівських колабораціоністів.

Не відрізнявся від попередніх і "тиждень поневолених націй" 1980 року. За рішенням екс-президента Картера він проводився з 13 до 19 липня й, як завжди, відзначався брудними інсинуаціями проти миру й міжнародної розрядки. "Гвоздем програми", опрацьованої буржуазно-націоналістичною емігрантщиною, стало збіговисько фашистських недобитків у Детройті. Тут було проведено кілька комедійних "маніфестацій" і зборищ жовто-блакитних горлохватів та їх спільників з інших емігрантських контрреволюційних організацій. І знову у перших лавах різних маріонеток антикомунізму послідовники фашистів з прислужницького УККА на чолі з Добрянським…

З мовчазної підтримки нью-йоркської поліції наймані "демонстранти" з числа сіоністів, бандерівців, прибалтійських націоналістів та іншого наброду чинили у ці дні хуліганські бешкети біля радянських дипломатичних установ, особливо у Нью-Йорку. Зрештою, останнім часом грубі антирадянські акції біля наших представництв, які стають дедалі зухвалішими, одержали офіційну підтримку американських властей. Йдеться про прийняте на початку грудня 1980 року рішення верховного суду штату Нью-Йорк, який дозволив проведення біля будинку радянської місії при ООН ще більш "багатолюдних", а іншими словами — ще більш войовничих і галасливих зборищ і маніфестацій.

Мотивуючи це унікальне щодо порушення міжнародного права рішення, представник судових властей цинічно заявив, що, приймаючи його, суд нібито керувався "турботою" про надання "невід’ємного права американцям на такі дії, гарантованого їм першою поправкою до конституції США". Цікавим є той факт, що це рішення прийняте судом усупереч вимогам жителів будинків, які прилягають до радянської місії, угамувати занадто завзятих антирадянщиків, які своїми бучними збіговиськами порушують нормальне життя всього мікрорайону. Більше того, судова постанова містить пряму вказівку поліцейським органам "сприяти" учасникам антирадянських провокацій і гарантувати їм "безпеку".

Цією акцією власті США остаточно викрили себе як фарисеї, відкрито взяли під захист профашистські, ультраправі й сіоністські угруповання і, по суті, підштовхують їх до посилення і без того розгнузданої антирадянської діяльності. Рішення, прийняте нью-йоркським судом, ще раз пролило яскраве світло на позицію, яку займають офіційні кола США щодо різних антикомуністичних організацій, показало, що вони потурають тим колам, які перешкоджають нормальній діяльності радянських установ у Нью-Йорку і тим самим грубо порушують взяті на себе міжнародні зобов’язання.

ПРАВДА І МІФИ ПРО ОЛІМПІАДУ-80

Націоналістичні культуртрегери намагаються простягнути свої брудні руки й до спортивних стадіонів. Особливо яскраво їх негідні силкування проявилися під час Олімпійських ігор. І у Мюнхені, і у Монреалі оунівські ультра як жалюгідне знаряддя центрів ідеологічної диверсії поширювали підбурювальну макулатуру, намагалися зривати виступи наших атлетів, розповсюджували антирадянські плітки, влаштовували хуліганські зборища. Ганебну роль найманців ворогів Олімпійського руху грали й молодики зі СУМу під час зимових ігор у Лейк-Плесіді, де вони під охороною американської поліції по кілька годин на день розмахували антикомуністичними гаслами та влаштовували різні обструкції, одержуючи за це 10 доларів.

Сіллю в оці для жовто-блакитних партайменів стали XXII Олімпійські ігри в Москві. Буржуазно-націоналістичні та уніатські листки почали публікувати всілякі вигадки про радянський спортивний рух і наших атлетів, залякувати ділків від спорту на Заході "небезпечністю" участі в Олімпіаді-80. При цьому чи не найбільше старався колишній есесівець, а нині "оглядач" газетки "Америка" Л. Рихтицький. У своїх статейках, що друкувалися у ній протягом травня-липня 1980 року, він біснувався з приводу масовості нашого спорту, фальсифікував характер відносин між радянськими атлетами, спортивними організаціями і державою, оббріхував провідних радянських спортсменів. Залякуючи американців "глобальністю" радянського спорту, гітлерівський недобиток договорився до того, що нібито в 1976 році спортсменам СРСР "роздано 20,5 мільйона золотих і срібних медалей". Видно, "оглядач" і рахувати як слід не вміє…

З неприхованим захопленням зустріли "самостійники" рішення уряду США про "бойкот" Олімпіади-80 у Москві. Націоналістична преса називала цей ганебний акт, засуджений багатьма видатними американськими атлетами і тренерами, не інакше як виявом "політичної мудрості" та "твердої волі" Картера. На підтримку "бойкоту" організовувалися збіговиська оунівської мафії, приймалися резолюції, збиралися підписи.

У своїх зловорожих акціях проти Московських ігор оунівські політикани дійшли до того, що разом з іншими буржуазно-націоналістичними перевертнями в липні 1980 року організували в передмісті Торонто провокаційний спектакль, претензійно назвавши його "вільною олімпіадою". У спортивному шоу, що, до речі, проводилося на надзвичайно вбогому рівні, взяли участь близько трьохсот американських і канадських громадян, переважна більшість яких навіть не мала уяви про наміри політиканів від спорту використати їх у своїх мерзенних цілях.

Однак афера з торонтською псевдоолімпіадою, як і широко розрекламовані на Заході спортивні змагання у Філадельфії, зазнала провалу. За визнанням газети "Торонто стар", самі спортсмени одностайно відзначали низький спортивний рівень та гнітучуатмосферу на цих, з дозволу сказати, змаганнях, скаржились, що їх організатори безсоромно використовують спорт у брудних аферах.

Мерзенна антиолімпійська діяльність ворогів миру й міжнародної розрядки зустріла рішучий опір широкої демократичної громадськості США, Канади, Англії, інших капіталістичних країн. З гнівним осудом провокаторів від спорту виступили зарубіжні прогресивні українські організації. "Олімпійський вогонь — не заступити нікому, — справедливо писала в серпні 1980 року газета "Українські вісті". — Бойкотуючи Олімпіаду, деякі уряди західних країн, і в першу чергу США, передусім боялися безпосередніх контактів широкого кола своїх громадян з радянськими людьми. Тому й заборонили не лише виїздити до Радянського Союзу спортсменам, але й своїм телевізійним станціям вести прямі передачі із спортивних арен. Адже скільки всяких нісенітниць поширено засобами масової інформації про Радянську країну, і раптом люди на власні очі переконаються: все, що їм казали досі,— справжнісінька брехня".

XXII Олімпійські ігри, які стали великим святом сучасного спорту, дали новий могутній імпульс дальшому розвитку олімпійського руху, з новою силою відобразили прагнення народів до дружби, миру й взаєморозуміння. І звичайно, весь наш народ пишається досягненнями радянських олімпійців, які гідно захищали спортивну честь нашої Батьківщини і зайняли перше місце у чесній спортивній боротьбі. Добрих результатів добилися і спортсмени Радянської України. Виступаючи в єдиній, дружній збірній команді країни, вони встановили 5 світових і 8 олімпійських рекордів, здобули 38 золотих, 37 срібних і бронзових медалей.

Бойкот Московської Олімпіади, затіяний з негідними антирадянськими цілями адміністрацією Вашінгтона, з тріском провалився. А його войовничі організатори разом зі своїми нікчемними підголосками, як кажуть у народі, "пішли по шерсть, а повернулися самі стрижені".

БАНКРОТСТВО ОРАКУЛІВ ПСЕВДОКУЛЬТУРИ

Незважаючи на активну підтримку імперіалістичної реакції, постійне підгодовування центрами ідеологічної диверсії Заходу, буржуазно-націоналістична ідеологія і політика зазнає все більш очевидного краху, а "екзильна" псевдокультура — банкротства і деградації. Перебуваючи у глибокому конфлікті з сучасністю, з об’єктивними тенденціями світового розвитку, жовто-блакитні лідерчуки втрачають одну позицію за другою. Процес ідейного й організаційного розкладу зарубіжного оунівського та уніатського середовища особливо чітко проявляється у відході від "самостійників" молодого покоління, у категоричному відмовленні більшості юнаків і дівчат брати участь у будь-якій націоналістичній діяльності.

Для націоналістичної верхівки, як твердив якийсь Б. Казанівський у філадельфійській газетці "Америка" в червні 1980 року, "настав важкий час у приєднуванні членів". Причину цього, скажемо від себе, цілком закономірного явища, він вбачає у тому, що "доростаюче покоління в більшості не цікавиться українськими братськими (буржуазно-націоналістичними, профашистськими. — К. Д.) організаціями", не хоче "наслідувати приклад старших", тобто колишніх есесівців, поліцаїв та інших гітлерівських найманців.

Приблизно в такому ж панічному дусі написана й "резолюція" зборища бандерівського Союзу українців Британії (СУБ) від 21 червня 1980 року, в якій висловлюється відвертий жах "отаманів без війська" з приводу катастрофічного зменшення учасників "союзу". "Число померлих членів у минулому році,— пишуть "субівці", — досягає 200 осіб, і це залякуюче число мусить апелювати до нас усіх, щоб заповнити цю прогалину молодими членами". Нелегко бандерівцям нині затягнути до своїх організацій молодих емігрантів.

Гнітюча обстановка в націоналістичному болоті, взаємна компрометація і постійна гризня між верховодами, злісні нападки на Радянську Україну, паплюження всього, що пов’язане з рідною землею, викликають презирство й відразу молоді. Це змушені визнати й окремі "діаспорні політики". "Наше громадське, політичне і церковне життя — це лента (сплетіння, низка) помилок, — писала не так давно чікагська уніатська газета "Нова зоря". — Трагедія в тому, що люди, відповідальні за ці помилки (йдеться, очевидно, про буржуазно-націоналістичних керівників з числа колишніх фашистських холопів і учасників оунівських банд. — К. Д.), не вважають відповідним і гідним признатись до них і відсунутись у тінь. Вони дальше вперто виправдують правильність своїх дій". Мало того, як пише далі газета, ці люди силкуються виносити себе "на п’єдестал", за допомогою "усіляких підступів вимагають, щоб їх малювали в ореолі слави і недоторканості" і т. д., і т. п.

Богослови з Чікаго бідкаються, що "в громадській, політичній, а останньо і в церковній справах, в нас не можна називати речі по імені, вказувати на помилки і робити з того висновки. Всяка критика (скерована проти верховодів націоналістичного істеблішменту. — К. Д.) вважається в нас святотатством, і тих, хто намагається говорити, знешкоджується дуже нехристиянськими методами". Звичайно, який же це приклад для емігрантської молоді, для її виховання в уніатсько-націоналістичному дусі!

Намагаючись створити враження турботи про "долю еміграції", "майбутнє молодого покоління" тощо, націоналістичні рупори докоряють зарубіжним українцям в тому, що вони відмовляються читати "екзильну" макулатуру, уникають націоналістичних збіговиськ, не сприяють залученню своїх дітей до молодіжних оунівських та церковних осередків. "Модерні засоби розваги, — писав у жовтні 1980 року вінніпегський тижневик "Вільний світ", — відтягають людей від нашої книжки і преси. А до того всякі видання дешевих безвартісних коміксів зовсім обезцінюють значення книжки і преси, як джерела знання і духовної розваги. Наші (буржуазно-націоналістичні.— К. Д.) книжки не мають читача і лежать по книгарнях і бібліотеках".

Щоб хоч трохи піднести інтерес до "екзильної" псевдолітератури серед емігрантської "спільноти", інша канадська націоналістична газетка "Вільне слово" 25 жовтня 1980 року оголосила так звану "лотерею української книжки". У зверненні до своїх читачів редакція пише, що вона має на меті "зрушити з місця той прямо трагічний застій у зацікавленні українською книжкою, пресою та українським друкованим словом серед української спільноти в діаспорі, який настав особливо в останніх десяти роках". Визнавши далі, що націоналістична макулатура, яка лежить у книгарнях і видавництвах, "припадає порохом", автори звернення ставлять перед собою завдання "усунути ту угроблюючу нас байдужість і неохоту до своєї книжки, до своєї преси. Треба бити в дзвін тривоги, бо все пропадає".

Не минуло й двох місяців, і ця ж газетка розгорнула нову "кампанію", на цей раз на підтримку націоналістичної преси, тиражі якої весь час падають. Пропонуючи розгорнути "фронт боротьби" за передплату на "екзильну" періодику, часопис у номері від 31 грудня того ж року зі скреготом душевним визнавав, що хоч передплата такої щоденної уніатсько-націоналістичної газети, як "Америка" коштує лише 75 центів на місяць і "на ці гроші не можна купити навіть цигарок", передплачувати її ніхто не хоче. У подібному становищі й інші жовто-блакитні листки в США і Канаді. Як визнає "Вільне слово", навіть серед так званих "політичних емігрантів" (тобто колишнього фашистського наброду. — К. Д.) 75 відсотків відмовляються від передплати на націоналістичну пресу. Що ж тоді говорити про широкі маси трудящих поселенців, котрі з презирством ставляться до оунівської камарильї та її брехливих писак?

Але й в умовах розкладу і деградації, коли переважна більшість зарубіжних українців не звертає жодної уваги на буржуазно-націоналістичну тарабарщину, оунівські зверхники роблять все, щоб не допустити спілкування наших земляків за океаном з українською радянською книжкою, піснею, танцем, з діячами нашої культури і мистецтва. Ось лише один приклад. Восени 1978 року товариство "СРСР — Канада" передало в дар міській бібліотеці Вінніпегу вісімсот томів української радянської літератури. Дар було прийнято з вдячністю, книжки знайшли своє місце на стелажах українського відділу бібліотеки. Минув рік, і на стендах, де стояли книги поетів і прозаїків, опинилися спогади есесівців, декларації зоологічних антикомуністичних організацій і подібна макулатура, та, яка за визнанням "Вільного слова", "припадає порохом" по різних оунівських закапелках…

З ненавистю ставляться "самостійники" й до радянських письменників і митців, які, перебуваючи за океаном, несуть землякам вагоме слово правди про наше прекрасне сьогодення. Націоналістичні бонзи намагаються "бойкотувати" їх зустрічі з поселенцями, залякати організаторів та учасників концертів і виступів представників соціалістичної культури, а при нагоді — й жбурнути бомбу у радянських людей. Зрештою так і вчинив якийсь бандерівський вишкребок, кинувши порхавку під час одної із зустрічей мистецької делегації республіки з нашими канадськими друзями у березні 1980 року.

Та незважаючи на спекуляції буржуазно-націоналістичних мамелюків, дружні зв’язки між українською громадськістю і зарубіжними українцями час від часу міцніють і розширюються. Почуття щирої поваги і захоплення викликають у наших земляків виступи видатних радянських митців Євгенії Мірошниченко, Сергія Козака, Анатолія Мокренка, Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка. З увагою прислухаються вони до полум’яного слова письменників Володимира Бровченка, Віталія Коротича, Бориса Олійника, Олександра Підсухи та багатьох інших представників творчої інтелігенції, які вносять свій вклад у благотворну справу донесення до трударів-емігрантів у пісні і слові правди про Радянську Україну. Зміцненню культурного співробітництва з нашими земляками служать також фестивалі і виставки, що організуються в країнах поселення.

Все більшої популярності набирають у Канаді організовані товариством "Україна" семінари з хорового співу та диригування для учасників канадських хорів. Щоліта у Київському університеті імені Т. Г. Шевченка працюють безплатні курси української мови для американських та канадських учителів і студентів. Перелік цих плідних заходів можна продовжити.

Зарубіжні українці прагнуть більше знати про життя рідного краю, про соціалістичні звершення радянського народу. І щоб на власні очі побачити, як живуть і працюють трудящі СРСР, тисячі наших земляків їдуть до Радянського Союзу, на Україну, а, повернувшись додому, захоплено діляться своїми чудовими враженнями, дають гнівну відсіч націоналістичним зрадникам.

І як би не пнулися націоналістичні продайдуші набити собі ціну на імперіалістичних шпигунсько-диверсійних біржах, вони були й залишаються політичними банкротами, заклятими ворогами трудящих мас.

Мишача вовтузня українських буржуазних націоналістів та реакційних емігрантських церковних об’єднань навколо культурного обміну західних держав з Радянським Союзом, їх безуспішні намагання перешкодити ознайомленню трударів-емігрантів з величними надбаннями радянських людей в галузі економіки, науки та культури лише викривають "тризубників" як противників духовної культури, ворогів її дальшого поширення серед людей доброї волі. Все це, зрозуміло, викликає справедливий гнів з боку як трудящих поселенців, так і радянських людей.

Нікчемним наклепам і вигадкам жовто-блакитних безбатченків трудящі Радянської України протиставляють свій полум’яний патріотизм і соціалістичний інтернаціоналізм, непорушну вірність величним ідеалам комунізму, високу політичну пильність і згуртованість навколо Комуністичної партії, її ленінського Центрального Комітету. В ідейному двобої з ворогами миру, прогресу і культури та їх жалюгідними найманцями — перемога на нашому боці.

ЯК ПАВУКИ В БАНЦІ

ПАТРІАРХАЛЬНИКИ ЗА "РОБОТОЮ"

Розклад і деградація закордонного уніатсько-націоналістичного "політикуму" яскраво проявилися під час крикливої кампанії навколо так званого "Київсько-Галицького католицького патріархату". Як сподівалися Сліпий та його оточення, утворення патріархату, на чолі якого, зрозуміло, став би кир Йосиф, дало б можливість збанкрутілим уніатам посилити свій вплив на зарубіжних українців, у тому числі й на православних, і сприяло б активізації антирадянської діяльності. "Створення уніатського патріархату, — претензійно заявили учасники проведеної в Римі у жовтні 1963 року наради уніатських єпископів і ватажків буржуазно-націоналістичних організацій, — допоможе знищити Радянську владу на Україні".

Однак у впливових ватіканських колах знехтували авантюристичною ідеєю уніатів. Ставлення апостольської столиці викликало шалену лють деяких уніатських архієреїв та їх буржуазно-націоналістичних вихованців. Виступаючи 21 жовтня 1971 року на єпископському синоді у Ватікані, Сліпий заявив, що хоч уніати "пролили ріки крові за віру католицьку і свою вірність апостольській столиці", проте "їх ніхто не обороняє". Газета "Християнський голос" з цього приводу писала: "Кардинал сказав, що він і його заборонена церква стали жертвою ватіканської дипломатії…"

Грубий авантюристичний випад Сліпого розраховувався не лише на учасників синоду. Це був заклик старезного політикана у кардинальській мантії до розкиданих по закордонах уніатських ультра та пастви з числа українських буржуазних націоналістів, заклик, який, крім різних релігійно-догматичних викрутасів, означає одне: "Шикуйтеся до боротьби за "самостійність" нашої церкви, до бою як з большевією, так і з тими, хто заважає нам вести наступальну протикомуністичну акцію!" І дисциплінована паства, передусім з колишніх поліцай-батальйонів і дивізії СС "Галичина" добре зрозуміла свого духовного наставника.

За сценарієм, розробленим Сліпим та його бандерівськими дорадниками, протягом другої половини 60-х і початку 70-х років оунівці при підтримці найреакційнішої частини уніатського кліру, незважаючи на заперечення римської курії, організували кілька невеликих, але галасливих угруповань "За патріархальний устрій УКЦ", проводили крикливі зборища та демонстрації, посилали у Ватікан "декларації" і "протести" з вимогою "негайного структурного завершення" уніатської церкви шляхом створення патріархату. Прибічники Сліпого завзято цькували єпископів Василя (Лостена), Мирослава (Марусина) і деяких інших сановників УКЦ, багатьох священослужителів і мирян, які, на думку уніатсько-бандерівської мафії, не виявляли "абсолютного довір’я" та "діяльної допомоги" їх кумиру в кардинальській мантії.

Нещадним нападкам прихильників "первоієрарха" кир Иосифа був підданий, зокрема нині вже покійний філадельфійський митрополит Амврозій (Сенишин). Звинувачуючи американського митрополита у тому, що він "від початку валив ідею патріархату і досі їй ставить непереборні перешкоди", уніатсько-бандерівські вболівальники кардинала у спеціально виданому листку оголосили, що Сенишин "досі заподіяв стільки лиха нашій церкві в Америці, в Римі та у світі", що мусить "за це дати відповідь" і виконати цілий ряд категоричних вимог.

У дусі старої бандитсько-оунівської практики противники Сенишина провокаційно погрожували: "Коли ж одначе митр. Сенишин не знайде в собі сили духа змінити напрям своєї особистої й загальної політики, коли він готовий вести війну з верховним архієпископом та з великою частиною своїх вірних, то нам не лишається нічого іншого, як прийняти виклик! Війна буде, якщо її бажає собі Митрополит! Вона буде вестися в пресі і поза нею! Вона перейде на церковні і суспільні організації, до парохій і між священиків… Церква переживе того митрополита, який про свою паству казав, що йому ще вірних вистачить!"

Коло резиденції владики почали збиратися невеликі купки послідовників Сліпого з "Нахтігалю" і дивізії СС. Вони улюлюкали, погрожували, зривали богослужіння в церквах, де намагався правити митрополит. І Сенишин здався, почав підспівувати Сліпому, визнав його "верховенство", та врешті захворів і помер.

У листах і газетних публікаціях, інспірованих колишніми есесівцями й поліцаями, противників патріархату оголошували "іудами" і "зрадниками", залякували розправами та "бойкотом", вимагали "негайно покаятися". І чимало з них, добре знаючи бандитську вдачу оунівських вовкулаків, справді каялися… Та як не покаєшся, коли есесівці та бандерівські ультра грубо під’юджували мирян, відвертали віруючих від церков, де проповідували "вороги" новочасного "апостола", погрожували каліцтвом, а то й смертю, залякували навіть їх дітей та близьких.

Прихильники Сліпого час від часу демонстрували, так би мовити, свої "біцепси". Під час роз’їздів чорного кардинала по США, Канаді, Австралії вони супроводжували його у формі "комбатантів" есесівської дивізії, розмахували штандартами і провокаційними гаслами.

А коли Сліпий, перебуваючи в Чікаго, 21 вересня 1976 року в "асисті" єпископа І. Прашка та колишнього фашистського найманця митрата М. Бутринського відправляв "польову богослужбу" на площі Факс Чейз, у "почесній стійці" навколо свого ідейного натхненника під прапором гітлерівської дивізії СС "Галичина" стояли зібрані в Чікаго і навколишніх містах колишні есесівські бузувіри.

У квітні 1975 року Сліпий при підтримці своїх найближчих прибічників самочинно проголосив себе "патріархом Йосифом першим". Практичні заходи його щодо створення патріархату, засуджені римською, курією, викликали нову хвилю міжусобиць і взаємних нападок в уніатсько-націоналістичному середовищі. 24 травня того ж року, звертаючись у зв’язку з цим до Сліпого, папа Павло VI зазначав, що самочинне прийняття кардиналом титулу патріарха "не лише завдало великого болю нашому серцю, але так само викликало багато замішання та розладу серед єпископів і вірних візантійсько-українського обряду, останні звернулись до апостольської столиці з проханням про належне вияснення та невідкладні вказівки".

Після проголошення Сліпого самозваним "патріархом" і засудження цього акту папою Павлом VI в уніатській церкві почався розкол, який викликав гостру кризу релігійно-націоналістичного об’єднання, що триває й досі. Проти псевдопатріарха відкрито виступили не лише деякі впливові єпископи й священики, а й люди з його близького оточення, такі, наприклад, як відома буржуазно-націоналістична діячка, багаторічний біограф Сліпого професор Мілена Рудницька. Вона на замовлення видавничої комісії так званого Товариства за патріархальний устрій УКЦ протягом кількох років писала книжку про релігійно-політичну діяльність Й. Сліпого. Книга була насичена панегіриками на адресу кардинала.

Однак сміхотворні претензії Сліпого на "патріарший престол", метушня навколо "помісності" УКЦ і насамперед нападки кир Йосифа на римську курію викликали невдоволення ревної послідовниці папи. Вона вирішила у вступному слові до своєї книжки (рукопис якої на той час вже був готовий і знаходився в мюнхенській друкарні "Льогос") досить "тактовно і стримано" зазначити, що "прослава митрополита Сліпого" у пропонованій читачам праці стосується лише періоду його життя до останніх років, тобто до авантюри з патріархом. "Моя совість, — писала М. Рудницька, — казала мені утриматися від похвал церковної політики верховного архієпископа, бо вважаю її за неправильну і для нашої церкви шкідливу".

Та (небачений випадок!) видавнича комісія заборонила авторові дати вступне слово до вже готової, ним же написаної книги. З наказу Сліпого вступне слово М. Рудницької було конфісковано і з книжки вилучено. Це викликало черговий скандал в уніатсько-націоналістичному середовищі. Пояснюючи мотиви зміни свого ставлення до кардинала, М. Рудницька у листі, опублікованому і широко прокоментованому буржуазною пресою, обвинувачувала Сліпого в кризі й розкладі уніатської церкви, створенні навколо верховного архієпископа своєрідного культу, засуджувала його далекі від релігійних справ зв’язки з націоналістичними екстремістами і особливо протиставлення кир Йосифа Ватіканові. "Мені,— писала М. Рудницька, — дуже не подобається боротьба верховного архієпископа з Ватіканом, яка підірвала повагу УКЦ в апостольській столиці і в усьому католицькому світі та від якої нема і не може бути для нас жодної користи… Мені дуже не подобається співпраця Верховного архієпископа з екстремістськими політичними групами (читайте — бандерівцями, колишніми есесівцями та іншими войовничо настроєними буржуазно-націоналістичними шуцманами. — К. Д.) та віддання в їх руки мирянського руху… Я не проти авторитету, зокрема, я розумію необхідність авторитету в ієрархічній будові католицької церкви. Але я рішуче проти ставлення ідолів та ідолопоклонства".

Виступи М. Рудницької викликали шалену лють найбільш войовничої частини уніатського кліру та українських буржуазних націоналістів. Брудні звинувачення, прокльони і погрози посипалися на її голову як з рогу достатку. Визнавши, що "своя", колись така рідна пані М. Рудницька, яку за минулу антикомуністичну писанину оунівці були готові навіть "обезсмертнити", забила тепер "нам цвях в голову", уніатсько-бандерівські борзописці вимагали від неї відмови від своїх заяв, іменем бога обіцяючи за це простити її "жахливе лиходійство".

Гостра критика на адресу войовничого кардинала почала дедалі голосніше лунати й з лав уніатського священства, від людей, що так само, як пані Мілена, ще вчора до небес вихваляли "українського Мойсея". Показовим щодо цього є відкритий лист до Сліпого, опублікований священиком з Торонто в бюлетені "За патріархат", що видається групою віруючих католиків-уніатів у Філадельфії. Нагадавши Сліпому, що він "є його учень з Львова" і раніше з повагою ставився до владики, священик, що із зрозумілих причин підписав свого листа ініціалами Н. Н., з жалем констатував: "Одначе з прикрістю приходиться відмітити, що Ваша популярність в останніх часах сильно обнижилася і на місці давнього одушевлення приходить велике розчарування і Вашою особою, і Вашими потягненнями, і потягненнями, які заіснували в нашій Церкві з Вашого благословення або за вашою мовчаливою згодою. І пишу це з болем серця, для вашої інформації, як особа духовна, що виросла під Вашим проводом і яка тепер жаліє, що під плащиком змагання за святу справу патріархату заіснували в нас дуже не святі події і потягнення".

Виступаючи, зрозуміло, з позиції релігійної людини, священик з Торонто збентежений нікчемним політиканством і нездоровим гоном Сліпого до грошей. Він не може погодитися з тим, щоб "миряне" (буржуазно-націоналістичні ділки) вмішувались у справи церкви. Колишній учень звертає увагу Сліпого на те, що кардинал вже "від кількох років" знаходиться на утриманні людей, які "привозять до Риму чи висилають Вам щедрі грошові пожертви і тим немов "купують" Вас, щоб Ви мовчали на їх крутійства і нецерковні акції. Це вони до Вас шлють каблограми (телеграми. — К. Д.), до Вас телефонують, а ви до них, пишуть Вам листи, а Ви на них відповідаєте, і то в тоні не дуже гідному ісповідника віри".

Далі уніат з Канади протестує проти лицемірства Сліпого, який, намагаючись закріпити свою "верховну владу" серед зарубіжних осколків унії, "кидає підозрення на тих чи інших владик, висловлює свої жалі, а навіть позраджує їм те, що повинно бути тайною і що нарушує добре ім’я третіх людей". Констатуючи, що в почті його еміненції з’явилися "демагоги й крикуни", які "не є навіть добрими, практикуючими християнами", а "у самих верхах нашої Церкви" відчувається "бабське потягання", автор застерігає Сліпого, щоб він покинув дальше загравання з деякими своїми вболівальницями-жінками, які, за словами Н. Н., "сповняють таку ролю в нашій Церкві, як Розпутін сповняв на дворі останнього російського царя".

Згадавши гострі атаки Сліпого проти окремих душ-пастирів, які не бажають "бавитися політиканством", автор пише: "Чому аж стільки "ворогів"? Чи тут не хвороблива манія — всіх підозрівати, всіх бити, всіх копати!.. Владики "йдуть Вам на руку" тільки тому, щоб Ви їх не били. Стягають грошові датки на "Церкву в потребі" (надруковано в лапках. — К. Д.), щоб Вас втихомирити і купити собі у Вас ласку, а поза Вашими плечима нарікають на Вашу диктатуру, автократизм і макіявелистичну мораль. Кадять Вам, ще за життя роблять Вас святим, аж від того голова завертається, а тут Ви самі виказали дуже низький ступінь духовності, бо не вмієте запанувати над Вашими пристрастями: гнівом, мстивістю, ароганцією^[57], властолюбством і грошолюбством".

У травні 1977 року вінніпезька газета "Український голос" надрукувала іншого відкритого листа Сліпому. На цей раз від уніатського священика Ю. Сполитакевича з міста Томпсона (провінція Манітоба, Канада). Зазначивши, що Сліпий узурпував владу в УКЦ, поводиться нещиро й нетактовно навіть з вищими сановниками церкви, шантажує своїх "братів у Христі", вимагає від них великі суми грошей і використовує релігійно-церковну діяльність як "політичну арену для розтрублення свого протиправного патріаршого титулу", Сполитакевич доходить висновку, що Сліпий перетворює богослужіння на своєрідну комедію, в якій він сам грає роль "головного актора".

"Ви йдете за бандерівцями, — пише священик з Томп-сона, звертаючись до псевдопатріарха, — бо вони найбільше крику роблять. Але ви забуваєте, що вони також найбільш короткозорі й найменше прогресивні з усіх українців… Вони своїм поступованням компрометують Україну. З такою партією Ваше Блаженство себе зв’язали і помагаєте здобувати для нас таку "славу". Недарма ваше ім’я є Сліпий, коли ви цього не бачите! Ще гірше, що та сліпота виглядає у вас невиліковною. Ви є "сліпий вождь" з євангельської притчі, який усіх тих, що за ними ідуть, веде у вовчу яму".

Виступ Сполитакевича у пресі викликав ненависть у таборі псевдопатріарха. На голову священика посипалися погрози й прокльони. Доклав до цього руку і сам Сліпий, який висунув перед митрополитом Германюком вимогу "позбавити Сполитакевича парафії". Проте Гер-манюк під впливом віруючих поки що не виконав розпорядження мстивого кардинала, чим викликав гнівні обвинувачення на свою адресу. Скандал в уніатській обителі триває…

"ВІЙНА" З ЄПИСКОПОМ

Однак пристрасті навколо Сполитакевича та його "вельможного захисника", як іменують Германюка прибічники "патріарха", — лише буря у склянці води порівняно з подіями, що вже кілька років вирують в уніатській єпархії у Великобританії. Тут противники Сліпого об’єдналися навколо єпископа Августина Горняка, який назвав проголошення патріархату "незаконним актом, що суперечить канонам католицької церкви" і, виходячи з цього, заборонив священикам своєї єпархії під час богослужінь згадувати Сліпого як патріарха. Горняк навіть усунув з парафій кількох духовників, що відмовились виконувати його розпорядження.

Позиція Горняка викликала неприховану лють Сліпого, який назвав єпископа "юдою". В унісон з кардиналом лондонська бандерівська газетка "Українська думка" затаврувала Горняка і священиків з його оточення як "відступників і зрадників". Підбурюючи уніатсько-націоналістичних ультра, газета провокаційно запитувала: "А чи не йде єпископ Горняк в ім’я свого претензійного "я" слідами тих, хто приводив ворогів на Україну?" В іншому номері цієї ж газетки в травні 1978 року бандерівці недвозначно натякали: "Хто вітер сіє, той бурю збирає — це природний закон. Хто ширить ненависть словом і ділом — той мусить бути готовий на такий же вияв ненависті".

І почалося… Створений бандерівцями за порадою Сліпого так званий Центральний патріархальний комітет помісної УКЦ оголосив "війну" Горнякові і висунув перед Ватіканом вимогу "терміново забрати зненавидженого мирянами єпископа". Колишні бандити і есесівці буквально засипали резиденцію Горняка листами з прокляттями й погрозами, зривали єпископські богослужіння, не пускали віруючих до церков, де служили прихильники Горняка.

Одночасно послідовники "патріарха" створили свою "самостійну" парафію в Галіфаксі, яку очолили спеціально відряджені Сліпим з Риму священики М. Матичак і колишній есесівець з дивізії СС "Галичина" І. Музичка. Відкриття нової "патріархальної церкви" поза юрисдикцією єпископа та апостольської столиці Горняк і його ватіканські покровителі зустріли не*смиренно. Самовільні вчинки Музички та Матичака, за повідомленням газети "Дейлі телеграф", деякі впливові сановники Ватікану розцінили як "прямий виклик верховенству папи римського", а обом "емісарам патріарха" було запропоновано припинити богослужіння.

Все це шалено обурило уніатсько-бандерівських екстремістів. Вони блокували церкви, де правили Горняк і його послідовники. Для "наведення порядку" єпископу не раз доводилося викликати англійську поліцію. Проте нерідко й поліцейські не могли втихомирити лютуючих ультра.

18 грудня 1977 року, коли Горняк приїхав для освячення нової уніатської церкви у м. Глостер, зібрана бандерівцями юрба фанатиків прорвала поліцейський кордон і побила єпископа. Як повідомили англійські газети, тільки рішуче втручання "томмі" врятувало Горняка від "мученицької смерті". Через тиждень у будинку церкви у місті Лестері бандерівці покалічили уніатського священика М. Грегора-Григоровича, шотландця за походженням, який у своїй проповіді засудив напад екстремістів на єпископа.

На захист Горняка та вірного йому кліру виступив папа Павло VI, який на особистій аудієнції 9 лютого 1978 року висловив потерпілому єпископові свої співчуття. "Складаю вам доцінення за ваше терпіння і подяку за вашу вірність святій столиці і католицькій церкві, в якій ми є об’єднані", — сказав Павло VI. Разом з тим, як зазначала газета "Християнський голос", — папа ще раз підтвердив, що з боку римського престолу "нема жодних змін у принципіальному наставленні щодо справи українського католицького патріархату".

Та й на цьому уніатсько-бандерівська мафія, очолена лжепатріархом Иосифом першим, не вгамувалася. Не тільки не пориваючи зв’язків з Ватіканом, а й упадаючи перед апостольською столицею, без фінансової допомоги якої неможливе саме існування жалюгідних друзок уніатської церкви, вона разом з тим почала загравати з зарубіжними православними ієрархами та всіляко спекулювати можливістю свого "розриву" з Римом.

За допомогою цієї досить-таки прозорої тактики "отці" унії намагалися змусити ватіканську ієрархію визнати, хоча б і постфактум, так званий "патріархальний устрій" УКЦ. "Між католиками (уніатами. — К. Д.) і православними, — просторікував у газетці "Гомін України" 27 листопада 1976 року в зв’язку з цим Сліпий, звертаючись до одного з керівників Української греко-православної церкви в Канаді єпископа Бориса, — немає жодної різниці. Вороги нас роз’єднали і нам роз’єднання накинули. Це робили Москва і Польща, бо їм це було на руку".

І хоч серед "ворогів" зарубіжних уніатів кардинал римсько-католицької церкви Сліпий цього разу прямо не назвав сановників Ватікану, які виступали проти створення патріархату, первоієрарх УКЦ, по суті, висунув гасло "боротьби" уніатів з римською курією і навіть оголосив цю "боротьбу" "головним завданням" уніатських екстремістів. В інтерв’ю кореспондентові цієї ж газетки самозваний патріарх, накликаючи за звичкою найстрашніші кари на голови своїх противників, заявив: "Патріархат для нас проблема життя і смерті. Треба мати свій невгнутий хребет, розуміння відповідальності перед історією й видержати на принципах помісності УКЦ. Перемога за нами" (очевидно, тут недвозначно йдеться саме про "б о р о т ь б у", і зокрема п р о "п е р е м о г у" над тими ватіканськими колами, які не бажали погодитися з патріаршими претензіями Сліпого. — К. Д.).

Виступи проти так званої "остполітики" Іоанна XXII і Павла VI — не новина для верхівки УКЦ. Уніатські єпископи — учасники другого Ватіканського собору — одностайно приєдналися до войовничої "поправки" ультраконсервативної меншості, яка вимагала "засудження комунізму". Відробляючи грошові подачки імперіалістичних спецслужб, політичний курс Ватікану в 60—70-х роках не раз критикував Й. Сліпий. Більшість таких виступів, особливо у вужчому колі "отців"-уніатів та бандерівської "еліти", які не проникають у пресу, мала відверто погромний характер. Поборник якнайшвидшого "наступу на большевію", войовничий кардинал називав багатьох сановників римської курії "млявими лібералами" і "нікчемними пацифістами", які чомусь не бажають вести "наступальну визвольну політику", щоб добитися реставрації на Україні капіталістичних порядків та повернення його, Сліпого, звичайно, в ролі "Київсько-галицького патріарха" до золотоверхого Києва…

Ієрархи УКЦ та їх "духовні діти" — бандерівці дедалі голосніше вимагали від Ватікану не багато і не мало — відмовленням від підтримки ідей мирного співіснування й від Хельсінкських угод (під якими, як відомо, стоїть підпис представника папської столиці), наполягаючи на посиленні ідеологічного наступу проти "безбожного комунізму".

Лідерчуки буржуазно-націоналістичної еміграції висловлювали своє "обурення" тим, що Ватікан, залишаючись, звичайно, в загальному руслі сучасної антикомуністичної ідеології, після смерті Пія XII вже не піддавав анафемі комуністів, не закликав до "хрестових походів" проти соціалістичних держав. їх не задовольняли, зокрема, ухвали другого Ватіканського собору, де чорним по білому було записано, що собор засуджує тотальну атомну війну як "злочин проти бога і людини".

БАНДЕРІВСЬКІ "МАФІОЗІ"

Особливо старалися в цьому відношенні бандерівські ультра. І рекомендації, а точніше — вказівки своїм, так би мовити, доморощеним "отцям" церкви і навіть Ватікану оунівські заводії часто-густо викладали мовою фашистських фельдфебелів, яку вони добре опанували у фашистських кошарах.

"Боротьба за Україну (зрозуміло, буржуазно-поміщицьку. — К. Д.) і віру Христову на Рідних землях, — писали націоналістичні главарі у претензійному "Зверненні до української спільноти і грома дської думки світу", — нерозривно поєднана. Українські церкви зобов’язані (так і написано. — К. Д.) спільно стати… в ім’я Христа до спільної боротьби з безбожницькою Москвою. Україн ський політичний світ (читай — немічні бандерівські недобитки з числа колишніх поліцаїв та есесівців. — К. Д.) дає свою повну підтримку воюючому християнству". Проте оунівці, і зокрема ватажок бандерівців — Стецько, намагалися повчати не лише "власну" церковну ієрархію і кардинала Сліпого, але… і римських понтифіків Іоанна XXII та Павла VI. Стецька і К°, зрозуміло, брав жах у зв’язку з благотворним процесом розрядки у відносинах між державами з різним соціальним ладом, зміцненням авторитету Країни Рад на міжнародній арені.

Бандерівські геростати та їх господарі з табору мілітаризму та імперіалістичної реакції були обурені, що Ватікан, залишившись, звичайно, у загальному руслі сучасної антикомуністичної ідеології, після смерті папи Пія XII вже не піддавав анафемі комуністів, не кликав до нових "хрестових походів", а, навпаки, засуджував атомну війну як засіб встановлення світового панування.

Ватажок бандерівської мафії не раз лякав римських понтіфіків жупелом комунізму. Закликав ні в якому разі не йти на "мирне співіснування".

Та бандерівські "мафіозі" не лише голосили, яким вони хотіли б бачити політичний курс римської курії, а й провокували, підбурювали уніатську ієрархію відповідно "впливати" на міжнародні акції апостольської столиці. Наприклад, у статті "Церковна ієрархія і Београд", надрукованій газеткою "Шлях перемоги" в липні 1977 року, бандерівці безцеремонно повчали "отців" унії, що і як вони "повинні зробити" для підриву розрядки, які заходи їм обов’язково треба "провести для зриву Београдської конференції", що саме "належить виконати", щоб примусити Ватікан перейти на шлях втручання у внутрішні справи соціалістичних країн. "Ситуація для дії ієрархії УКЦ у Ватікані,— цинічно повчали церковників бандерівські провокатори, — тепер сприятливіша тому, що Ватікан має ускладнення з акцією архієпископа Лефевра" (ультраконсервативний католицький діяч, що виступає проти прийняття протягом останніх років окремих соціально-політичних і релігійних заходів римської курії).

Бандерівські екстремісти дійшли до того, що почали звинувачувати деяких ватіканських владоможців, ніби вони, підтримуючи ідею мирного співіснування, "зраджують Христа", "відмовляються від віри", намагаються "знищити нашу (уніатську. — К. Д.) церкву-страдницю".

А далі… українські буржуазні націоналісти за своєю звичкою пустили провокаційну плітку про те, що Східна конгрегація Ватікану лиш чекає на смерть Сліпого, щоб "наша церква, — як писав мюнхенський журнал "Сучасність" у березні 1978 року, — знову розпалася на незалежні єпископські удільні князівства, керовані ватіканськими централістами".

До якої тільки лайки не вдавалися вони, щоб заплямувати тих, кому протягом віків присягалися у вірності й уклінно дякували за "благодіяння" для греко-католицького кліру. "Ватіканські фарисеї", "представники віджилого римського куріального абсолютизму", "римські інтригани" і т. п. вислови адресували уніатсько-бандерівські прихильники Сліпого на адресу окремих сановників курії. "Не дозволимо, щоб до нас насильно стосували римські закони, — заявляли колишні есесівці і поліцаї з лондонського "патріархального комітету". — А всяку сваволю римської курії, її ставлеників і вислужників серед нашого священства будемо поборювати на кожному кроці".

Щоб хоч якось "допекти" апостольській столиці, самозвані "патріархи" й "міністри" з емігрантського підворіття усіляко роздували культ папи Пія XII, наголошуючи передусім на його "твердості й непримиренності" до комунізму, ненависті до Радянського Союзу, "щирому та сердечному" ставленні до уніатської церкви. З архівів витягли й голосно розрекламували антикомуністичні енцикліки Пія XII, його виступ перед учасниками архіреакційного Американського легіону, документи про моральну й матеріальну допомогу так званим "політичним скитальцям" (тобто нацистам та всіляким колабораціоністам, які втекли на Захід під крильце англо-американських військ), про активну підтримку ним угорських контрреволюціонерів під час спровокованого імперіалістами заколоту в 1956 року. З цією ж метою широко популяризувалися листи покійного понтифіка до Шептицького й Сліпого.

І зовсім не випадково дифірамби на честь папи — покровителя злочинців найголосніше лунали з уст колишніх гітлерчуків, чиї руки заплямовані кров’ю радянських людей, тих, кому за допомогою Пія XII та його поплічників удалося уникнути справедливої кари за страхітливі злочини на радянській землі. До таких "популяризаторів" його святості треба передусім причислити одного з найближчих клевретів Сліпого І. Гриньоха.

Виступаючи з проповіддю в уніатському соборі у Мюнхені в травні 1977 року, Гриньох щосили вихваляв Пія XII, захоплено говорив про його "християнське світовідчуття", "відважну й рішучу" боротьбу проти комунізму. Прочитавши кілька уривків з енцикліки Пія XII від 8 вересня 1958 року, в якій папа зводив наклепи на державну політику щодо церкви в соціалістичних країнах, Гриньох звинувачував тогочасних керівників римської курії у відході від антикомуністичного та антирадянського курсу Пія XII, в небажанні очолити новий "християнський похід" проти "…комуністичних, і зокрема російсько-більшовицького режимів".

З таким самим апломбом, з яким він 1940–1941 роках у краківській церкві Чесного хреста співав алілуя Гітлерові й дякував нацистам за знищення "польського плутократичного режиму", з такою ж бундючністю, з якою за кілька днів до нападу фашистів на нашу Батьківщину приймав присягу оунівських ландскнехтів на вірність кривавому фюрерові, з тою ж запозиченою в абверівських шефів пихою, з якою він благословляв садистів з "Нахтігалю" на вбивство львівських учених і митців, кавалер фашистського "Залізного хреста" І. Гриньох, вихваляючи чесноти Пія XII, просторікував: "Від часу, коли прозвучали ці відважні, людяні та глибоко християнські голоси (ось вона, логіка ката в сутані — заклик до війни проти волелюбних народів видають за акт людинолюбства! — К. Д.), минуло майже чверть століття. На жаль, відважних, людяних і християнських голосів сьогодні рідко коли можна почути… Відважні голоси змінило таємниче, неначе сфінкс, мовчання".

Якими тільки "святими" і "гуманними" словами не маскує свої брудні, провокаційні цілі уніатсько-націоналістична мафія! Адже у волання про допомогу, у заклики до боротьби за "права та свободи" підбурювачі з табору колишніх колабораціоністів вкладають усю свою зоологічну ненависть до миру і прогресу, до повнокровного і щасливого життя українського та інших радянських народів. Антирадянськими провокаціями та галасливими збіговиськами реакціонери у сутанах хотіли б прикрити свій жах перед необоротним процесом ідейного та організаційного розкладу закордонного націоналістично-церковного середовища, перед безрадісним для них завтрашнім днем.

Запеклих антикомуністів лякають величні досягнення Радянського Союзу, щире захоплення більшості українських емігрантів історичними звершеннями Радянської України у квітучій сім’ї республік-сестер.

Нап’явши на себе маску таких собі "непорочних" глашатаїв "християнської цнотливості", приречені релікти фашизму, підбурювані найреакційнішими колами імперіалізму, за допомогою словесної еквілібристики хотіли б підштовхнути найбільш реакційні клерикальні кола, а за ними і весь "вільний світ" на активізацію антикомуністичних кампаній, на повернення до "холодної війни" та її подальшу ескалацію у тотальну війну проти Радянського Союзу, у війну, котру покровитель реакціонерів від унії Пій XII вважав свого часу за "необхідну".

Ставка на війну, на "хрестовий похід" махрової імперіалістичної реакції проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн і є, по суті, головним політичним "вірую" всіх оцих сліпих, гриньохів, стецьків та інших помазаників Гітлера, що за завданням своїх нинішніх хазяїв намагаються отруїти міжнародну атмосферу, посіяти між народами сім’я розбрату. Ця примарна ставка відбиває також маніакальні надії уніатсько-бандерівських ультра на те, що з допомогою імперіалістичних агресорів їм пощастить встановити своє панування над українським народом, гальванізувати капіталістичні порядки й, зрештою, нав’язати радянським людям раз і назавжди відкинуту віруючими зрадницьку антинародну унію. Але жалюгідні намагання затаврованих фашистською свастикоюжовтоблакитників, які перебувають на службі ЦРУ та інших подібних відомств, лише витвір хворобливої фантазії, бо їм ніколи не спинити величного ходу історії — руки короткі.

КРИЗА, З ЯКОЇ НЕМА ВИХОДУ

Катастрофічне зменшення віруючих, загальна, швидко прогресуюча втрата релігійності, рішуча відмова молоді від участі в церковно-релігійній та націоналістичній діяльності зарубіжних "отців церкви і народу" поставили зарубіжну уніатську церкву перед остаточним крахом. Розклад УКЦ викликаний, по-перше, масовим відходом від неї віруючих з числа трудящих-емігранів, які не погоджуються з перетворенням церков у буржуазно-націоналістичні осередки та хочуть рішуче відмежуватися від антирадянської діяльності отців-уніатів.

По-друге, значна частина парафіян пориває з уніатством і з релігією взагалі у зв’язку з поширенням на Заході, в тому числі серед зарубіжних українців, процесу секуляризації (звільнення віруючих від впливу релігії). Найочевиднішим наслідком цього процесу, як змушені визнати уніатські богослови, стає занепад релігії. "Якщо дивитися з перспективи історичного розвитку й на основі соціологічних досліджень і міркувань, — пишуть занепокоєні проповідники унії з газети "Християнський голос", — то можемо говорити про заник релігії в недалекій майбутності".

І, нарешті, по-третє, великий вплив на відхід віруючих від уніатства має швидка асиміляція багатьох зарубіжних українців, особливо молоді, одруження з особами інших національностей і перехід у зв’язку з цим частини віруючих до інших церковних обрядів.

Особливий страх в уніатських ієрархів викликає участь зарубіжних українців у боротьбі за мир і прогрес, їх любов і повага до Країни Рад. Намагаючись перешкодити цьому, вони вдаються до заяложених пропагандистських штампів "холодної війни". У проповідях, зі сторінок клерикальних газет і журналів душпастирі шлють прокльони "безбожному комунізмові", поширюють різні вигадки, брудні плітки. "Найперше мусимо, — писав уніатський журнал "Світло", — освідомлювати (про комуністичну ідеологію. — К. Д.) таки наших братів-українців, бо деякі з них підпали під її вплив і вірять твердженням, статистикам і гіпотезам комуністів". Відзначивши далі, що "комунізм має багато прихильників на Заході", журнал висунув "друге важніше завдання" — поширення антикомуністичної пропаганди серед мешканців країн поселення. Цією справою, на думку уніатів, повинні зайнятися насамперед буржуазно-націоналістичні "радянологи".

Один з них ревний уніат, викладач Торонтського університету Я. Даревич, розглядаючи становище релігії у країнах капіталу, в журналі "Голос спасителя", органі уніатського чернечого ордену редемптористів, змушений визнати загальне послаблення ідеологічних позицій Заходу, масовий відхід віруючих від релігії, "затрату християнського духу" і "духовну пустку в душах мільйонів мешканців" капіталістичних держав. Які ж рецепти виписує Даревич для поліпшення становища?

На відміну від багатьох католицьких богословів, які зрозуміли, що грубий лобовий антикомунізм під релігійною маскою вже давно дискредитував себе в очах мас, Даревич радить взяти на озброєння брутальні антирадянські методи періоду "холодної війни", закликає до "рішучого бою" з комунізмом під прапором Христа. Він пропонує об’єднати антикомуністичні сили, припинити суперництво між різними капіталістичними країнами і, згуртувавшись "навколо Христової церкви, добитися… перемоги над Кремлем". "Поки провідники західної демократії,— повчає переляканий "професор", — не зрозуміють цієї правди, доти комунізм буде ширитися у світі і ніяка сила не зможе спинити марксистської лавини".

Не зайвим буде нагадати таким забудькуватим захисникам збанкрутілої унії, що їх поради, м’яко кажучи, не оригінальні. Адже ще на початку XX сторіччя завзятий реакціонер папа Лев XIII силкувався кинути "цивілізований світ до підніжжя Христа" і силою імператорської армії вірного Ватіканові Вільгельма II раз і назавжди покінчити з "соціалістичними та атеїстичними ідеями". Але даремно. Перемога Великого Жовтня, велична правда, яку принесла народам Ленінська партія, стали провісниками нової ери в житті трудящих всього світу. Повністю провалилися намагання Ватікану досягти своїх цілей шляхом зловісного альянсу з італійським фашизмом і гітлерівським нацизмом, котрі, на думку папи Пія XI, повинні були "понести Христову правду на Схід".

Характеризуючи кризисний стан УКЦ і зарубіжних буржуазно-націоналістичних організацій, інший проповідник "хрестоносного наступу" на "безбожний комунізм", чернець василіянин Р. Ганас у квітні 1975 року писав: "У нашому середовищі… яловіють душі, залляті бажаннями розкішного життя, маліють наші найцінніші духовні скарби, наша Українська Католицька Церква, якій нині дуже бракує допливу священиків і дяків, монахів і монахинь, маліють наші організації з браку допливу до них молодих людей, брак нам народної згоди та буяє партійництво й дальше ділиться наш народ, ослаблюючи себе морально і матеріально, в численних родинах затрачується вживання рідної мови та бракує в них наших рідних книжок чи нашої преси".

Ганас скаржиться й на те, що багато зарубіжних українців вже не звертається до ранішньої і вечірньої молитви, не бере участі в недільних богослужіннях, не йде до сповіді, не причащається, а багато молодих людей, не відчуваючи відповідної "опіки" з боку уніатів і націоналістів, втікає від них і, за словами Ганаса, "потрапляє в чуже середовище" і залишається там назавжди.

Уніатські богослови пропонують не шкодувати ні часу, ні грошей, щоб загальмувати цей невблаганний процес, будь-що втримати молодь в уніатських парафіях. Виходячи з цього, Ганас змушений визнати, що залучення емігрантської молоді до церковної діяльності, навчання її релігії і уніатських обрядів — це, по суті, "вимога життя чи смерті нашої УКЦеркви, наших (буржуазно-націоналістичних. — К. Д.) організацій і наших родин".

Уніати докладають багато зусиль, щоб зберегти свій вплив на віруючих у своїх парафіях. Вони розуміють, що навчати української мови людей, які користуються англійською мовою, — марна справа. Тому серед греко-католицького священства жваво дискутується питання про виголошення проповідей в греко-католицьких церквах Канади і США… англійською мовою. Молитовники цією ж мовою отці-уніати вже заздалегідь видрукували. Окремі газети, журнали та церковні брошури вони видають англійською мовою або ж двома мовами — українською та англійською.

Цікаво, що саме за такий підхід виступають навіть керівники войовничого уніатського чернечого ордену редемптористів. Ще недавно вони закликали піддавати анафемі кожного греко-католика, який на чужині "забуває рідну мову і рідний обряд". "Якщо не можна навчити деяких вірних української мови, то треба дати їм молитовники в англійській мові,— повчають отці-редемптористи. — Тепер щораз більше таких парафіян по наших церквах, бо наші юнаки чи дівчата женяться чи віддаються за неукраїнців… Для тих людей треба присвятити трохи часу, щоб бодай сяк-так ознайомити їх і з нашим обрядом. їм треба дати до рук англомовні молитовники-літургікони^[58] і показати, як користуватися ними, інакше вони відійдуть від нас і ще заберуть з собою свого партнера або партнерку".

Визнавши далі, що перехід на англійську мову в уніатських церквах може хоча б на деякий час зберегти кількість віруючих, уніати попереджають "не звертати уваги" на "фальшивих патріотів", які хотіли б навчити української мови молодих емігрантів та їх чоловіків і жінок, бо з цього, як вони, очевидно, встигли переконатися, нічого не вийде. "Що ж бо варті церкви (і, звичайно, священики. — К. Д.), коли не буде наших людей, що ходитимуть до них? — панічно запитують богомоли. — А людей не буде, якщо занедбаємо молоде покоління".

Глибока криза зарубіжних залишків унії яскраво простежується на проблемі так званих духовних покликань, тобто залучення молоді до духовних семінарій та монастирів. Це дуже непокоїть Сліпого та інших владоможців унії. Адже практично йдеться про дальше животіння зарубіжної уніатської церкви або її остаточне зникнення. Досі уніати намагалися замовчувати це питання, щоб не компрометувати цим свою і так немічну церкву, приховати від віруючих її деградацію і тим самим не відштовхнути від себе решту парафіян, не посилити безвір’я.

Дуже заклопотані уніати безперспективним майбутнім своєї церкви. Стара когорта "душпастирів", які втекли на Захід в есесівській або поліцейській уніформі, доживає віку. Багатьом з них по 70–80 років і більше. Для поповнення та омолодження кліру зарубіжні осколки унії мають, здавалося б, усі можливості. Як зазначалося вище, завдяки чималим коштам, що надходять з апостольської столиці, завдяки поборам з віруючих уніати відкрили в Римі Український католицький університет і Папську малу духовну семінарію, духовні семінарії працюють також у Вашінгтоні та Буенос-Айресі. Лише на американському континенті чернечий орден василіян має сім монастирів і більше десяти чернечих домівок. Свої монастирі та згромадження в США та Канаді має й орден редемптористів. Не бракує уніатським реакціонерам "професорів" і викладачів з числа колишніх фашистських прислужників, колабораціоністів, есесівців і агентів іноземних спецслужб.

Однак отці унії позбавлені головного — молодої зміни, яка б бажала присвятити себе "науці божій". В останні роки приплив до духовних навчальних закладів і чернечих чинів став мізерним. Ось чому уніатські богослови почали бити на сполох.

"Замало тепер лише молитися за покликанням", — писав чернець-василіянин Р. Кравець. Визнавши, що дальше існування УКЦ "залежить від того, скільки вона матиме покликань", він з жалем зауважував, що останнім часом значно впав "престиж священика", його вплив на віруючих і особливо на молодь. Та це, на думку Кравця, — не єдина причина відмови юнаків від священичого чину. Головну біду він вбачав у "ворожому наставленні" частини зарубіжних українців "до деяких священиків чи до духовенства взагалі, що негативно впливає на виховання їх дітей".

Уніатський богослов панічно писав: "Молоді люди виростають з упередженням до священиків, що його перебрали від батьків. Виростають теж і без віри. У таких обставинах, годі сподіватись, що вони виберуть священичий сан як свою життєву дорогу. Вкінці, бувають випадки, що батьки активно ставлять опір дітям, що хочуть посвятитися на службу богові — відраджують їм, або просто забороняють". Для таких батьків войовничий василіянин вимагає тяжкого покарання і навіть помсти після смерті. "Таким людям, — загрожував Кравець, — слушною карою буде похорон без священика".

Розгніваного ченця можна зрозуміти. Адже в просторому монастирі святого Йосафата в Оттаві, де могло б розміститися принаймні кілька десятків чоловік, крім самого автора, залишилося… лише три монахи. Ось-ось і доведеться закривати далеко не святу уніатську обитель…

Визнавши, що становище УКЦ стало "критичним", уніатські богослови сходяться на тому, що якщо вони негайно не вживуть ефективних заходів, щоб "зарадити цьому фатальному бракові, то час змете нас з лиця землі". Рецепти для подолання цієї невиліковної недуги пропонуються різні. Так, газета "Християнський голос" закликала священиків не поспішати до батьків з пропозицією віддати свою дитину до семінарії або монастиря. Вона попередила уніатських вербувальників, що тепер "батьки, зокрема матері, які давніше так щиро бажали, щоб їхній син став духовною особою, нині неохоче віддають його на службу богові, не піддержують його в покликанні та й нерідко відраджують, протиставляються".

З цією думкою погоджується і редактор журналу ченців-редемптористів М. Шудло. Він попереджає, що невдовзі, коли відійдуть старі священики, уніатські єпископи в США і Канаді будуть змушені закрити багато церков. Докоряючи зарубіжним українцям за те, що вони не хочуть схиляти своїх дітей до священичої і чернечої кар’єри, Шудло робить досить характерний висновок: "…Самі українці (у США і Канаді.— К. Д.) зліквідували (курсив М. Шудла. — К. Д.) власну церкву та загнали її до гробу!" І далі: "Наша церква страшно потребує нових священиків і місіонерів. Коли ж наші парафії не дадуть їй своїх синів, то вона поволі згине з лиця землі, і наші добрі люди будуть відповідати за її смерть".

Намагаючись затягнути молодь до семінарії та чернечих домів, ієрархи з усіх сил рекламують "високоморальне та забезпечене" життя семінаристів-клериків, оголошують "місячники" молитов "за найкраще приготування кандидатів до священства", зі сторінок журналів звертаються до віруючих з проханням допомогти їм у цій справі.

Та галасливі кампанії заманювання молоді до богословських учбових закладів закінчуються провалом. Семінарії та монастирі пустують. І тоді до "вербувальної акції" вже відкрито приєдналися И. Сліпий, увесь єпископат УКЦ та уніатські богослови. При цьому Сліпий висунув нечувану в церковній практиці вимогу — одна дитина з кожної уніатської родини (незалежно від того, хлопчик це чи дівчинка) обов’язково повинні присвятити себе церкві. Залякуючи віруючих усіма можливими карами за отримання дітей від духовної діяльності, мстивий кардинал проповідує: "То була б страшна провина батьків, бо це їхня відповідальність".

Проблемою "надзвичайного значення", питанням "бути чи не бути" уніатській церкві назвав розв’язану Сліпим "акцію" щодо "духовного покликання" чікагський єпископ Я. Габро. "Обсадження наших парохій, — писав він у квітні 1977 року в газеті "Нова зоря", — є у великій загрозі. Вже кілька парохій у нашій дієцезії (єпархії, церковно-адміністративному окрузі.— К. Д.) є порожні… Якщо в наших священиків не буде учнів і наслідників, то… замре наше духовне життя, знидіє наша національна свідомість, не буде кому виголошувати божого слова. Залишаться тільки цвинтарища, на них хрести і мармурові монументи з прізвищами наших батьків, а над їхніми могилами не буде кому відслужити панахиди".

Розуміючи, як низько впав авторитет духовенства, і зокрема уніатського, єпископ Ярослав в ім’я поповнення істотно поріділих рядів уніатського кліру вже не претендував на те, щоб залучити до УКЦ обдарованих, розвинених чи навіть глибоко віруючих людей. Він ладен був до складу священства і чернечих орденів рекрутувати кожного, хто дасть згоду "служити богові". "Такий кандидат чи кандидатка, — писав Габро, — не мусять відзначатися великою святістю, бо, як практика життя виказує, духовні люди — це люди з пересічними здібностями". Воістину отцям-уніатам, як кажуть у народі, не до жиру, аби живу.

Але надії уніатських старців марні. Реакціонерам від унії не зарадять ані заклики "спасати церкву", ані прокльони та провокації. Перед трухлявими апологетами унії стоїть реальна перспектива неминучого краху.

ДЕМАРШІ ЗАБУДЬКУВАТОГО КАРДИНАЛА

Головним винуватцем безприкладної кризи зарубіжної УКЦ чимало уніатських духовників і богословів вважають Й. Сліпого. Вони, зокрема, вказують на його політичну відсталість, нездатність зрозуміти великі зміни, що сталися останнім часом у світі, в міжнародному житті, відзначають відверте небажання кардинала рахуватися з думкою своїх-таки однодумців з числа вищого священства, його грубий гін до влади і безмежне лицемірство. Щоб якось прикрасити свого скомпрометованого перед віруючими і уніатським духовенством божка, най-завзятіші прибічники самозваного патріарха розповсюджують різні побрехеньки про його "вірність унії та заповітам великого митрополита" (тобто Шептицького).

Одна з легенд, що їх поширюють Сліпий та його прихильники з числа есесманів, — міф про "багатостраждального первоієрарха" уніатської церкви, про "каторжника", що аж 18 років "поневірявся" по, "сибірських тюрмах і кацетах".

До посилення цієї легенди чи не найбільше зусиль доклав сам честолюбний кардинал, який у свої 89 років безперестану торочить, нібито він втратив здоров’я на "колимській каторзі" і в "сибірській тундрі" і "навіть має на своєму тілі сліди тих страшних часів". Про вісімнадцять років "страждань на каторзі" Сліпий не раз згадував і в своїх зверненнях до папи Павла VI…

Тут що не слово, то брехня, інсинуація, наклеп. Блаженний фарисей, якого, до речі, у вузькому колі уніатської еліти нарекли "святим артистом", силкуючись грати головну роль у ганебній уніатській трагікомедії, не раз виставляв себе на посміховисько.

Звернімося до фактів. Так, у 1946 році Сліпого за зрадницьку діяльність та активну допомогу нацистським окупантам під час Великої Вітчизняної війни судив радянський суд і, згідно з вироком, відповідно до нашого законодавства, він кілька років перебував у місцях позбавлення волі, але, між іншим, фізично не працював. Та вже 1953 року Сліпого звільнили з ув’язнення, він приїхав до Москви, де, за його словами, віддавав свій час… "науковій діяльності та журналістиці". "Нещасний каторжник" оселився в одному з кращих готелів столиці. Він відвідував Московський університет, наукові інститути, бібліотеки, музеї, художні галереї, вряди-годи молився і слухав церковні хори.

В одному з листів з Москви, датованих тим же роком, "мученик" у кардинальській мантії (який тоді, згідно з його нинішніми заявами, нібито "поневірявся по сибірських тундрах"), писав: "Потрясаюче враження роблять гігантські постаті святих у Новодівичому храмі, ікони Третяковської галереї, Новодівичого монастиря і Василя Блаженного, це впрост архитвори унікати у сему світі, деякі навіть з XI і XII ст., від яких не можна відірвати очей. А мушу сказати, що бачив їх у моєму житті не мало і сам їх збирав. Московські ікони ще збільшили незвичайно моє зацікавлення".

Захоплення Сліпого викликала й бібліотека імені В. І. Леніна, в якій він протягом 1953–1954 років досить часто працював. "Бібліотека імені Леніна це теж свого роду великан, окремий світ для себе, — захоплено писав він. — Кілька цифр свідчать про сказане… Неодно я бачив в інших світових бібліотеках, переважно в менших розмірах, та зовсім новим є читальні для дітей від 8 літ і для середньошкільників".

В статті до одного з київських журналів, яка збереглася, хоч не була опублікована, Сліпий, що нині обливає брудом все радянське, вихваляв московське метро, величезне будівництво в столиці, її вулиці і парки, пам’ятники старовини і навіть московських водіїв автомашин. "Все те разом узяте, — просторікував лицемірний святенник, — свідчить, які великі старання положило вже і дальше кладе Радянське правительство і управа столичного города, щоби старовинну Москву, чи як її звали, "велике село" перетворити в справжню висококультурну столицю величезної держави".

До цього ж часу належить ще одна провокаційна акція кира Йосифа, за допомогою якої він намагався знову виплисти на поверхню, привернути до себе увагу, а заодно й виканючити для своєї особи відповідні "привілеї та гонорації". Після кількарічного "многоліття" кривавому Гітлеру, благословення вбивць з "Нахтігалю" та дивізії СС "Галичина" політичний аферист у сутані звертається до Радянського уряду з пропозицією… бути посередником в організації "неофіційної зустрічі" між представниками радянських державних органів і апостольського престолу.

У власноручно написаному Сліпим плані такої зустрічі, яку нинішній лжепатріарх за своєю звичкою до дешевої патетики претензійно назвав "Участь папських установ і осіб в евентуальних майбутніх переговорах з СРСР", Сліпий розкриває функції та специфіку ідеологічної і релігійно-політичної діяльності окремих конгрегацій та інших установ Ватікану, називає їх особовий склад, дає характеристики тогочасним членам кардинальської колегії та іншим керівним діячам римської курії.

Намагаючись, як завжди, набити собі ціну, Сліпий старався показати свою близькість до ватіканських ієрархів, зокрема до керівника Східної конгрегації та Колегіуму Русікуму колишнього офіцера генерального штабу Франції, професіонального військового розвідника Євгенія (Ежена) Тіссерана. "Найліпше я знайомий з кардиналом Євгенієм Тіссераном… До мене особисто кардинал Тіссеран відносився дуже добре — помагав мені в справах Академії (греко-католицька академія у Львові.— К. Д.), коли я ще був її ректором… З кардиналом Пачеллі (з 1939 р. — папа Пій XII) кардинал Тіссеран був у дружніх відносинах… Він з Секретаріатом Стану мав рішаючий голос у папи при назначенні мене митрополитом".

Однак, як не хвалився Сліпий своїм "великим авторитетом і впливом" на керівників римської курії, ніхто не збирався залучати старого фашистського пособника до участі у "дипломатичних контактах" чи "переговорах" з папською столицею.

Проте липовий "каторжник" гуляв не тільки московськими вулицями. Не наважуючись повернутися до Львова, бо, за його ж словами, "мав там багато ворогів з числа колишніх уніатських священиків, які апелювали до державних чинників, аби мене не пускали в Галичину"^[59]. Сліпий протягом 1955–1960 років навідувався до Києва, де хотів влаштуватися на роботу в Інституті історії Академії наук УРСР. При цьому в розмовах з представниками наукових закладів пояснював це прохання своїм "остаточним рішенням відійти від релігійної діяльності". Врешті колишній митрополит почав збиратися в дорогу до Ватікану.

І ось тут починається трагікомедія. Діставши дозвіл на виїзд в Італію, Сліпий понад два тижні зволікав з від’їздом, майже нічого не їв, намагаючись змарніти, щоб не мати вигляду такого здорованя, яким він був на той час, — з червоним пещеним обличчям, досить помітним черевцем та добре розвиненими біцепсами. Адже треба було з’явитися перед очі сановників курії та отців II Ватіканського собору. Та ще й показати себе "страждальником" і "мучеником", і Сліпий потерпав від голоду і спраги, потерпав, можливо, вперше і востаннє у своєму житті…

Отже, "спогади" чорного кардинала про 18-річну "каторгу" — черговий блеф горезвісного лицедія, людини, яка звикла інтригами, зрадою і шахрайством торувати собі шляхи "вгору".

БЛАЖЕННІШИЙ "ЦАР" І ЙОГО КЛЕВРЕТИ

"Пророк", "український Мойсей", "батько емігрантської спільноти", "великомученик", "ісповідник віри", "блаженніший праведник"… Якими тільки епітетами не величали націоналістичні писаки Й. Сліпого, якими титулами та чинами не обдаровували в зв’язку з його "унікальним подвійним ювілеєм" — 85-річчям від дня народження і 60-річчям висвячення у сан священика.

Від окремих осіб до емігрантської преси почали навіть надходити пропозиції, щоб на відзначення "видатних звершень" кира Йосифа проголосити "національне свято". Критикуючи найзавзятіших проповідників культу "українського Мойсея", один з емігрантів у листі, опублікованому у чікагській газеті "Українське життя", не без гумору писав: "До наших загальнонаціональних здобутків: маємо аж три державні уряди, маємо кількох вождів, нації, маємо комбатантів аж трьох визвольних воєн та аж п’ятьох визвольних армій, маємо кілька загальнонаціональних рухів та безліч політичних партій — долучився ще один: маємо нарешті вже свого патріарха.

Як тут не зробити всенаціонального свята на злість Ватіканові і деяким православним. Адже є така прекрасна нагода показати нашу високу національну свідомість, глибоку релігійність і сильну державно-політичну виробленість. Хай собі світ не думає, що ми дикуни".

Запінені від словоблуддя запопадливі гітлерчуки дійшли до того, що стали величати свого кумира словами "ваша світлість", з якими у католицькій церкві без будь-яких винятків личить звертатися лише до папи. Але й цього здалося замало надто завзятій пастві. З ініціативи одного з бандерівських лідерчуків у Канаді С. їжика Сліпого нарекли навіть… царем.

Так, так. Виступаючи перед купкою недобитих оунівських сокирників, які зібралися у Вінніпегу, щоб привітати свого духовного "пастиря", їжик, за повідомленням газетки "Гомін України", гучно заявив: "Провидіння прислало нам Вас, патріарше, щоби ви стали українським Мойсеєм і запровадили нас до обітованої землі… Ви, блаженніший, є нашим царем!"

І хоч Їжик та К° з бандерівського табору не пояснюють, навіщо їм знадобився замшілий божок, ясно одно — в особі Сліпого вони вихваляють ідейного натхненника й однодумця, людину, для якої, так само, як і для них, політичним "вірую" завжди була кривава гітлерівська "Майн кампф".

Недаремно головними глашатаями новоявленого буржуазно-націоналістичного "царя" останнім часом виступають такі затавровані свастикою оунівські верховоди, як колишній агент фашистського абверу Я. Стецько, капелан кривавого "Нахтігалю" І. Гриньох і добре відомий в емігрантському середовищі садист і вбивця І. Кашуба, якого позаочі зарубіжні українці давно титулують бандерівським Гіммлером.

Виступаючи в грудні 1976 року на бенкеті на честь свого ідейного патрона в резиденції Сліпого у Римі, перший кат ОУН, за словами оунівської рептильки "Українська думка", заявив: "Ніхто, як саме ми, бандерівці, повністю зрозуміли ідеї нашого патріарха (його настанови знищувати кожного, хто виступав би проти буржуазного націоналізму та його клевретів з ОУН. — К. Д.) і його особистий приклад (вірне служіння гітлерівцям, зрада, лицемірство. — К. Д.). Ми зрозуміли, як треба реалізувати ці ідеї і тому всіляко підтримуємо і будемо підтримувати їх…"

Зрадницьке фашистське минуле Стецька та Гриньоха вже відоме читачеві. Не менш огидна біографія і в Кашуби — агента львівського гестапо та співпрацівника так званого Українського крайового комітету. Відразу ж після закінчення війни він опинився в Мюнхені. І тут, завдяки своїй сліпій вірності ватажкам, фанатизмові й Жорстокості, поступово видряпався по націоналістичній драбині від "слідчого", тобто звичайного, так би мовити, пересічного душогуба, до керівника бандерівської СБ. Улюблений вираз цього адвоката його блаженства кардинала Сліпого: "Взяти всіх сильно за морду і подивитися в очі, щоб розпізнати: хто ти, чи часом не комуністом від тебе тхне". І саме це, за свідченням С. Джугала, який тривалий час був безпосереднім свідком мерзенної діяльності верховод ЗЧ ОУН, — єдина формула дій Кашуби.

Разом з тим ця, з дозволу сказати, "життєва формула" є чи не найвищим досягненням розумових потуг Кашуби, його кредо — кредо ката, який за вказівкою своїх босів та за відповідну "грошову компенсацію" ладен розкраяти голову будь-якій людині, навіть учорашньому однодумцеві, як, наприклад, сталося з колишнім оунівським функціонером Д. Штикалом.

Отакі завзяті гітлерчуки, катюги та наймані вбивці кадять нині фіміам "українському Мойсееві" у кардинальській мантії. І на схилі віку Сліпий не обходиться без послуг сокирників на зразок Кашуби…

УНІАТСЬКО-НАЦІОНАЛІСТИЧНІ БЛАЗНІ

У незавидному становищі опинилися закордонні буржуазно-націоналістичні та реакційні церковні угруповання. У зв’язку із зміцненням могутності та авторитету Країни Рад, переможним поширенням комуністичної ідеології, уніатсько-націоналістичні безбатченки остаточно втрачають грунт під ногами, позбавляються підтримки зарубіжних українців. Трудящі-емігранти відвертаються від збанкрутілих політиканів у мантіях і сутанах. Переважна більшість молоді вже не реагує на маніячні заклики оунівців та уніатів про "підготовку нових змагань проти більшовизму" й "хрестових походів на Схід", які лунають з амвонів "церков у екзилі" (в еміграції, на чужині).

Прогресивні кола еміграції все наполегливіше вимагають від церковної ієрархії та ватажків буржуазно-націоналістичних організацій врахувати зміни у сучасному світі, припинити, нарешті, антикомуністичну, ворожу українському народові діяльність воїнства "холодної війни". Така позиція трудящих-емігрантів викликає паніку серед націоналістів і войовничих святенників. Добрий десяток єпископів, сотні священиків і ченців, чимало іншої церковної челяді, що роками звикли живитися за рахунок простого трудівника, разом з паствою втрачають і чималі прибутки. Меншає кількість так званих жертводавців на "визвольну церковну політику", зменшуються щонедільні побори у церквах, все менше надходить коштів у каси парафіяльних священиків і єпископів за виконання різних релігійних відправ.

Все це лякає реакціонерів у сутанах, які хотіли б і надалі утримувати свою паству у покорі, відвернути віруючих від участі у прогресивних організаціях, від громадського життя взагалі.

"Наш національний (буржуазно-націоналістичний. — К. Д.) вишкіл є занадто слабий і занадто плиткий, — бідкаються клерикальні "вихователі" з журналу "Голос спасителя". — …На жаль, зважується сумний факт між нашою еміграцією, бо не брак нам таких "патріотів" (тут слова взяті у лапки самими уніатами. — К. Д.), що зовсім не цікавляться долею нашої Церкви". Звертаючись до колишніх оунівських бандитів і есесівців, зарубіжні уніати ставлять провокаційне запитання: "Де ж дівся дух УПА, що вони привезли з України? Хіба він так скоро розвіявся в вільнім світі і загинув у погоні за доларом, автомобілями і всякими іншими вигодами? Якщо б воно так не було, то як треба толкувати факт, що численні наші діти, навіть діти новоприбулих патріотів (бандерівців, поліцаїв, есесівців та іншого фашистського наброду. — К. Д.), не знають української мови і не розмовляють нею між собою? Чому деякі наші національні і церковні організації (буржуазно-націоналістичні та реакційні релігійні угруповання за кордоном. — К. Д.) ледве животіють? Як вияснити факт, що наші семінарії і чернечі доми стають пустками?"

Подальшій компрометації уніатсько-націоналістичних реліктів "холодної" і "гарячої" війни перед трудівниками-емігрантами сприяє сама обстановка в їх середовищі, взаємні гризня й чвари, що стали постійним явищем у зарубіжному антирадянському болоті. Балаганні "президенти" і "прем’єри", самозвані "патріархи" й "митрополити", "генерали" і "полковники" без єдиного солдата, "академіки" і "професори", які часом не мають і середньої освіти, — ось реальність буржуазно-націоналістичної еміграції, що відживає свій вік. Криза в її середовищі посилюється постійною ворожнечею й розбратом, створенням нових груп і організацій, які часто-густо складаються з п’яти чи десяти членів, хоч голосно іменують себе "партіями" і "об’єднаннями".

За лаштунками уніатсько-націоналістичного вертепу, за патетичними гаслами про "спільну долю" еміграції, про єдність зарубіжного "національно-релігійного табору" точиться гостра затаєна боротьба за верховодство в оунівському середовищі, за право якнайбільше урвати з подачок підривних пропагандистських і розвідувальних служб Заходу. Колотнеча набирає дедалі огидніших форм.

Визнавши, що "внутрішня гризня" та намагання "перегризти горло одне одному" — найхарактерніша ознака повсякденного життя сучасних буржуазно-націоналістичних організацій, партій і "вождів", один з найстаріших оунівських лідерчуків Д. Андрієвський у паризькій газеті "Українське слово" писав: "І чим більше ми відриваємось від України, тим ця гризня страшніша. І від гризні організацій, партій, від гризні політичної перейшли до. особистої, більш того, до фізичних наскоків, щоб силою зігнати свою злість. Дійшло до пасквілів, анонімних листів, погроз, а це негативно позначається на еміграції. І навіть ті люди, які вірили нам і в тяжкий час були з нами, бачать, як ми замість ідейного горіння тліємо, коптимо, а від цього тільки чад і сморід."

Звичайно, уніатсько-націоналістичні блазні і провокатори не в силі дати відповідь на ці питання. Адже закономірний процес деградації і розкладу зарубіжного буржуазно-націоналістичного середовища зумовлений самим життям, характером націоналістичних і реакційних організацій, що вже давно перетворилися у слухняних виконавців волі західних розвідувальних та ідеологічних служб, у жалюгідних найманців імперіалістичної реакції.

Більше півстоліття точиться боротьба між різними оунівськими кліками в оперетковому буржуазно-націоналістичному "урядовому центрі" так званої Української народної республіки (УНР), який нині очолює колишній агент гітлерівської військової розвідки і службовець міністерства пропаганди фашистів М. Лівицький.

До яких тільки "урядових вибриків" не вдаються учасники цієї мертвонародженої націоналістичної шопки. Тут і трагікомічна штовханина за портфелі "президентів", "прем’єрів" і "міністрів" між політичними трупами, що, до речі, вже давно стали громадянами США, Англії, ФРН та інших західних держав, і взаємні обвинувачення у зраді "визвольних ідей", і інтриги та провокації навколо "державної спадщини" кривавого отамана Петлюри.

Не дивно, що проти політичної та моральної деградації зарубіжних "отців нації" виступають навіть окремі особи з націоналістичного середовища. Так, вінніпегська газета "Український голос" у травні 1977 року писала: "Справа, яка нас осмішує,— це різні історичні інституції, культ певних фікцій (йдеться про фіктивні, сміхотворні "українські правління" за кордоном та їх "прем’єрів" і "президентів". — К. Д.). Це насправді не приносить нам ні користі, ані честі, лише компрометацію!".

Автор статті відверто глузує й з так званих "екзильних академій наук" (їх на Заході аж дві) з їх "почесними і дійсними академіками", чимало з яких, якщо добре придивитися, не мають не тільки наукових праць, а й вищої освіти. Кепкує він і з двох створених націоналістами псевдоуніверситетів, які легким коштом фабрикують "магістрів" і "докторів". "Кого ми хочемо обдурити? — запитує автор. — Адже найбільшою прикметою культурної людини є її скромність. Чи можна її запримітити серед наших академіків, учених, професорів?".

Особисті сутички, взаємна компрометація і чвари між націоналістичним заводіями за керівне становище в еміграції, за досягнення заповітної мрії кожного лідерчука — якнайближче стати до "фондів" і "гонорацій" іноземних розвідувальних та ідеологічних служб — точаться в зарубіжному оунівському середовищі з будь-якого, часом зовсім нікчемного приводу. Наприклад, протягом останніх двох-трьох років між недобитками горезвісної гітлерівської дивізії СС "Галичина" і колишніми петлюрівцями з так званого "Вільного козацтва" триває "принципова боротьба" у "принциповому" питанні, як правильно називати "першу старшинську рангу" — підпо-ручник чи хорунжий. Есесівський журнальчик "Вісті комбатанта", розглянувши "проблему", у жовтні 1977 року, так би мовити, на повному серйозі зазначав: "Добре було б, якби Військовий ресорт (бачите, є й такий! — К. Д.) видав правильник українських рангів. У тім правильнику повинно теж бути зазначено, як носити медалі, хрести та відзначення (одержані від фашистів та інших ворогів українського народу. — К. Д.) та як уживати прапори при різних святкуваннях".

Далі колишні есесмани, які все голосніше висловлюють претензії до керівництва буржуазно-націоналістичної еміграції, виливають чимало помиїв на своїх політичних опонентів. Вони звинувачують старезних отаманів (петлюрівцям з "Вільного козацтва" вже по 80 років і більше, та вони все ще вважають себе "частиною війська, яка в разі потреби(!?) повинна включитися в збройну боротьбу") у "титуломанії", виданні чисельних "наказів" про "підвищення рангів і надання відзнак", в результаті чого серед кількох десятків цих горе-вояк здебільшого опереткові "генерали", "полковники" та цивільні люди, зокрема єпископи і священики. Більше того, есесівці називають "козацьку старшину" боягузами, нагадують їм, як вони під час громадянської війни утікали від червоноармійців, вказують на виродження й розклад серед "козаків". Ця ж рептилька всіляко вихваляє "мобільність й дисципліну" німецько-фашистських військ, у складі яких діяла дивізія СС "Галичина". Говорячи про переваги офіцерського складу есесівської дивізії над немічними петлюрівськими отаманами, автор статті хизується: "Німецька старшинська школа мала відповідних викладачів (нацистів. — К. Д.), підручники, військовий виряд, вправи". Напрошується висновок: ми, есесмани, на відміну від петлюрівських вояк, пройшли добру школу, ми молодші і спритніші, тому ще знадобимося новим імперіалістичним хазяям, ми ще повоюємо за "вільну й незалежну"…

Безперечо, все це не подобається петлюрівським дідуганам, зокрема таким "генералам" без війська, як А. Кущинський і М. Петруняк, яких "найбільш гостро атаковано" в есесівському журнальчику. "Вільні козаки" й собі накинулися на колишніх есесманів, тавруючи їх "анархістами", "неуками", "анальфабетами у військових справах". Гризня в націоналістичному болоті продовжується…

Із закликами припинити "домашню війну", стримати пристрасті та взаємні нападки до розлючених буржуазно-націоналістичних ультра не раз зверталися уніатські та автокефальні владики, інші представники екзильних церков, окремі богослови.

Бідкаючись, що "церковні й громадські" справи з кожним роком хиріють, автор редакційної статті "Для єдності", опублікованої в газеті "Християнський голос", писав, що причиною занепаду є "відсутність єдності" серед націоналістичних ватажків. "Скільки-то в нашій пресі,— відзначається в статті,— шкідливої полеміки, різних перекручень, зловмисного порушення цілком маловажних справ, егоїстичного коментування фактів і подій. Одне слово, багато такого, що ще більше роз’єднує спільноту, що наставляє одних проти інших, розбурхує пристрасті й приводить до бентеження та суперечок".

"Сила і цінність — вартість організації не залежить тільки від самої цілі, але й від того, як її члени намагаються осягати цю ціль", — повторює за своїми мюнхенськими колегами канадський журнал "Голос спасителя". Розкриваючи причини слабості церковних та націоналістичних осередків, святенники в першу чергу змушені визнати, що закордонні українці оминають уніатів, не хочуть брати участі в їх провокаційній роботі. "Багато католицьких організацій, — пишуть вони, — ледве животіє, бо їх члени стали лінивими і недбалими в виповнюванні затягнених обов’язків".

Другою причиною, яка, за словами отців-редемптористів, "паралізує наше національне (буржуазно-націоналістичне. — К. Д.) і церковне життя та не дозволяє нам здійснити наші церковні та національні ідеали… є брак єдності в проводі". Автори пишуть, що "болячка (незгоди. — К. Д.) походить із того, що між нами кожний бажає бути провідником і думає, що він є мудріший, ніж інші, але мало хто вміє і хоче слухати встановленої влади". Називаючи постійні сварки й суперечки між закордонними оунівськими й церковними групками "єгипетською язвою в нашім національнім і релігійнім житті", уніати закликають побороти цю "вікову болячку незгоди" й раз і назавжди позбутися "релігійної й національної незрілості".

КАРДИНАЛЬСЬКІ ПРИСТРАСТІ

Думку про "замирення" оунівських "мафіозі", бодай на словах, нібито підтримує і кардинал Сліпий. Але насправді, як підкреслюють окремі уніатські богослови, йдеться лише про "замирення" під його особистим "патронатом", під його "світоглядовою зверхністю". Таким чином, своїм ставленням до "справи єдності", безмірною амбітністю псевдопатріарх Йосиф насправді сприяє посиленню взаємної колотнечі й гризні в уніатсько-націоналістичному таборі. Чимало віруючих і священиків протестують проти примітивного політиканства Сліпого, його намагання всюди підкреслювати свою "верховну владу", проти його добре відомого широким емігрантським колам лицемірства і відвертої гонитви за грошима.

Уніатський душпастир з Торонто, який, до речі, свого часу навчався в очолюваній Сліпим Львівській духовній семінарії, у листі, опублікованому в емігрантській пресі, звинувачуючи чорного кардинала в порушенні церковних канонів, зовсім не випадково приділив особливу увагу недостойному грошолюбству первоієрарха УКЦ. Ще наприкінці 1941 року Сліпий, вважаючи академію і семінарію мало не за свою дідизну, вів непристойну тяжбу з митрополитом Шептицьким… за 100 окупаційних злотих, які владика наказав відрахувати з платні Сліпого за харчування в академічній їдальні. У листі до графа Андрея ректор-користолюбець дорікав Шептицькому за невдячність, з якою той поставився до його вірної і "невтомної праці" на користь уніатської церкви.

Перелічуючи свої заслуги, Сліпий принагідно нагадав Шептицькому, що в перші ж дні гітлерівської окупації, коли уніати гарячково гасали від церкви до церкви, славословлячи "фірера та його славне воїнство", він не мав "ні авта, ні вознього", однак змушений був усюди побувати і "всюди бігати так, що приходив домів втомлений до краю. При тім знищив одежу і виходив дослівно 2 пари черевиків".

Вимірюючи ставлення Шептицького до своєї особи лише сумою одержаних "гонорацій", Сліпий вів далі:

"7. За це все я не одержав ні сотика жадної гонорації, виходило би, отже, що я ще маю до того доплачувати 100 зол.

8. Відколи Духовна Семінарія існує, ректор все одержував харч і пенсію. Не знаю, на якій основі я би мав тепер оплачувати харч, котрий до того я сам виходжую, випрошую і кінець кінцем оплачую.

9. Професорська платня — це запрацьована належна мені ремунерація (лат. — винагорода). Вісім годин догматики тижнево, це не обряди чи якийсь там легкий предмет. я приготовлявся до догматики 10 літ і викладаю вже 20, тому таке зарядження є болюче. Рівнож гадаю, що не нарушу скромності, коли скажу, що зі всіх стипендистів я найменш коштував Вашу Ексцеленцію, бо крім 2-х років в Інсбруці, за що все вдячний Вашій Ексцеленції, я весь час сам удержувався".

Далі "покривджений" на 100 злотих користолюбець, не витримавши, лив бруд на інших священиків, які, мовляв, мали і "бічні доходи" та "інші заробітки", одержували набагато більше грошей, ніж вразливий ректор духовної семінарії. Сліпий писав:

"10. Кожний другий професор бере свою платню за виклади, хоч він має бічні доходи чи то з парохії, чи з катехитури, чи іншого заробітку і працює без порівняння менше від мене. Чому н. пр. о. Рудь¹, який дістає рівнож харч у палаті, одержує цілу професорську платню, а я лише частину?

11. А може, я так ситуйований, що мені переливається? Ваша Ексцеленція знають добре, що від 1. VII я не одержав буквально жодної платні, хоч я є каноніком, офіціалом суду, ректором Академії, ректором Семінарії, професором, предсідником предсоборової Комісії і проче і проче… і нині ще мушу оплачувати каноніцьке помешкання. Інші Отці Каноніки урядилися краще і брали по три і чотири пенсії".

Ані словом не згадавши про чималі прибутки, які він одержував за помешкання семінарії, відправлення богослужінь та інших церковних треб і т. п., кир Йосиф, сперечаючись за 100 злотих з самим митрополитом,зайвий раз довів, що він куди більше цікавиться грошима, ніж богоугодними справами своїх вихованців.

Народна мудрість влучно відзначає: у владики два язики — бога хвалити і людей дурити. Так і Сліпий, наплівши сім міхів гречаної вовни і кинувши чимало камінців у город улюблених "князем церкви" святоюрських каноніків і самого митрополита, закінчує листа лицемірно: "Я зовсім не хочу жалуватися і дякую Бога, що можу працювати, а тих кілька завваг прохаю прийняти від наболілого серця як вияснення фактичного стану. Цілую святительські руці, во Христі відданий"^[60].

Пожадлива натура Сліпого, його патологічний гін за грошима, на цей раз італійськими лірами, проявилась ще в одному, майже комедійному випадку, який мав місце кілька років тому. Для своїх вихованців з Папської малої духовної семінарії в Римі кардинал вирішив купити корову, яку підібрав у Ватіканському маєтку в Кас-тельгандольфо. Торгуючись з представниками апостольської казни, Сліпий поставив умову, щоб вибрана ним корова давала в кардинальську дійницю… не менше 25 літрів молока на день. За це "ісповідник віри" обіцяв виплатити римській курії 600 тисяч лір. Після одержання від Сліпого 200 тисяч лір авансу, корову доставили до спеціально збудованого недалеко від семінарії хліва.

Незабаром виявилося, що худобина, опинившись в інших умовах або, можливо, одержуючи менше кормів від підручних первоієрарха, почала давати лише 20–22 літри молока на добу. Це викликало неабиякий гнів його преосвященства, який з цього приводу заявив "офіційний протест" ватіканським господарникам і відмовився сплатити борг за корову в сумі 400 тисяч лір. Тяганина з приводу "дійсної вартості" корови тривала понад рік, але "твердий" кир Йосиф так і не поступився…

Та хіба справа в корові? Цей факт — лише штрих, що розкриває приховану від людського ока дрібну і пожадливу натуру людини, яка претендує на роль "отця еміграції".

Ще одна характерна риса чорного кардинала — безмежне лицемірство. Фарисей у мантії, гідний вихованець австрійських та італійських єзуїтів^[61], прагнув догодити кожному, з кого траплялася нагода мати хоч якусь користь. Він ладен був йти на все, щоб втриматися "при владі", бути "нагорі", відчувати свою "зверхність".

У Центральному державному історичному архіві у Львові зберігається досить показовий щодо фарисейської моралі Сліпого документ — його звернення до Й. В. Сталіна одразу ж після смерті Шептицького в листопаді 1944 року. Читаєш його — і мимоволі спадає на думку: яким ганебним блюзнірством, безмежним лицемірством отруєна набоженська душа того, хто ще й сьогодні удає з себе "проповідника правдивого слова божого".

Після вихваляння фашистів, після тотальної мобілізації уніатського кліру на всебічну допомогу гітлерівській армії Сліпий у цьому лицемірному листі висловлював подяку радянським органам і "искреннюю благодарность" особисто Й. В. Сталіну за "благосклонное отношение во время похорон митрополита" (Шептицького. — К. Д.). Благословляючи убивць з кривавої УПА, які й після визволення західних областей України чинили криваві розправи над радянськими патріотами, Сліпий облудно просторікував, що "церковь по Божьему закону не вмешивается в политические, военньїе и чисто светские дела, а всегда вьшолняет гражданський долг, согласньїй с Божьим законом".

Кульмінацією безсоромного лицемірства й демагогії Сліпого слід, мабуть, вважати "надгробне слово", виголошене в римському храмі святої Софії на поминках померлих викладачів Львівської богословської академії. За словами нинішнього кардинала, покійні "вславилися геройськими ділами й подвигами, досягненнями й здобутками" перед уніатською церквою. Перелічуючи покійних і відзначаючи їх заслуги перед "всечеснішим духовенством", Сліпий безпардонно назвав й ім’я доктора Гавриїла Костельника… Того самого Костельника, який з благословення уніатських реакціонерів серед білого дня був по-злодійському вбитий бандерівськими недолюдками. Сліпий по-блюзнірському проголошував: "Нехай ця коротка згадка з гарячими молитвами буде нашою тимчасовою подякою для божої премудрості, що виявила через них (тобто покійних викладачів академії, в тому числі й убієнного Г. Костельника. — К. Д.) своє просвітління для нас. Водночас ми певні, що вони будуть з нами вставлятися перед престолом Господнім…"

Яких тільки "святих" і жалісливих слів не вживає "з болем у серці" блаженніший фарисей! "Пошана та любов до народу", "благодатне просвітлення", "геройська святість життя, відданого для церкви" і прочая, і прочая… Слова для Сліпого, як і яскрава кардинальська мантія, — лише бутафорія, за якою криється холодна і підступна плоть політичного афериста і людиноненависника.

Не можна обійти ще однієї суттєвої риси характеру старого колабораціоніста в кардинальській мантії — його жадобу до влади. День у день він вимагає від духовенства і пастви рабської покори. А тих, хто не бажає гнути перед ним спину, злостивий первоієрарх таврує як "відступників од святої віри" й піддає анафемі. Наприклад, у претензійному "Слові патріарха Иосифа до українців у Великій Британії на різдво 1976 року" демагог з відвертою ненавистю накинувся на тих духовників і мирян, які, за його словами, "припасовують нам самозванство". Немов навіжений, кардинал проклинає духовних побратимів та одновірців, накликає найстрашнішу кару господню на їх голови.

Сліпий залякує непокірних священиків "усуненням з посади", пропонує їм "переходити на латинський обряд" або шукати "приємливого для себе місця" і, нарешті, прозоро підказує "не забувати, що і між апостолами-єпископами був Юда". Ретроград у кардинальській мантії дійшов до того, що у цьому різдвяному посланні звинуватив особистих недругів з числа уніатського духовенства в тому, що вони "п’ють українську кров, жиріють на живому організмі українського народу та знущаються над ним".

Наведені слова — не якийсь виняток, так би мовити, крик душі релігійної людини, в якої також часом може увірватися терпець. Брутальна лайка й прокляття на голови непокірних стали вже нормою "душпастирської діяльності" біснуватого кардинала.

Улітку 1975 року "український Мойсей" накинувся на уніатських "прочан" з США, Канади, Австралії та інших капіталістичних країн, які, відзначаючи проголошений Ватіканом так званий "святий рік" і відвідуючи вічне місто, в першу чергу прямували до Колізею та інших пам’яток старого Риму. При цьому багато "прочан" і навіть уніатських священиків категорично відмовлялися відвідувати центр уніатської церкви, не хотіли брати участі в богослужіннях, які відправляв Сліпий, не поспішали давати "пожертви" на давно вже обридлі емігрантам "патріархальні" та інші уніатсько-націоналістичні фонди.

Все це розгнівило мстивого й пожадливого первоієрарха, який мав надію добре поповнити власну кишеню за рахунок "святого року". "Завітавши до Рима, — писав Сліпий в офіціозі "Вісті з Рима", — паломники не відвідують святі місця і святині їхньої Церкви-Матері, до якої належать і якій, як це голосно впевняють, служать. Вони не спішать до храму св. Софії^[62], не приходять, щоб поклонитися перед чудотворною іконою… не ідуть до Батька і Глави Помічної уніатської Церкви-Матері (тобто до Сліпого. — К. Д.). Вони ще й горлають, погрожують і чваняться тим, що не прийдуть у поклоні до своїх святинь і до свого Глави-Ісповідника. Напрошується питання: паломництва це чи, може, модерні туристичні волокитства".

На закінчення кардинал з неприхованою ненавистю до парафіян і священиків кидає слова прокляття: "І не можна не скрикнути у святому гніві: Горе, вам, гроби побілені, поріддя гадюче… Де ж поділася моральна й релігійна спадщина українського народу й його помісної Церкви? — її загубили діти нашої Церкви навіть не з власної вини, а з вини своїх учителів і священослужителів, між якими було так багато рабів нерадивих, які відреклися, а ще сьогодні не вагаються відрікатися цієї дорогоцінної спадщини. До них наше кінцеве слово: "Схаменіться, будьте людьми. Не будьте нелюдами!"

Отже, взаємні прокляття, запеклі міжусобиці, особиста гризня і чвари стають в наш час повсякденною реальністю мерзенного животіння різномастих емігрантських націоналістичних угруповань та організацій, їх, так би мовити, буденною справою. Саме про це свідчать останні події, що мали місце в уніатському кублі у Римі.

ЧЕРГОВИЙ УНІАТСЬКИЙ БАЛАГАН ТА ЙОГО УЧАСНИКИ

У грудні 1980 — січні 1981 року на сторінках буржуазно-націоналістичних листків, що видаються на гроші імперіалістичної реакції на Заході, знову зарябіло прізвище кардинала Й. Сліпого та інших ієрархів зарубіжних залишків уніатської церкви. Схвальні відгуки на адресу Сліпого зробили й деякі відверто реакційні органи буржуазної та клерикальної преси, зокрема, в США та Італії. Чим же викликана така увага до особи цього колабораціоніста та зарубіжного уніатського кліру?

Таємниць з цього ніхто не робив. Скринька, як кажуть, не була замкнена. Просто уніатські та буржуазно-націоналістичні верховоди (в котрий вже раз!) спробували зіграти чергову роль у розв’язаній нашими ідейними противниками психологічній війні проти Радянського Союзу, роль, яка заздалегідь була їм відведена їх хазяями. Йдеться про проведення у Римі наприкінці 1980 року так званого "синоду" УКЦ, на якому від імені неіснуючої на Україні уніатської церкви виступали все той же Сліпий і затверджений апостольською столицею його коадютором філадельфійський уніатський архієпископ Любачівський, який вже понад сорок років не був на Україні і не має ніякого уявлення про нашу республіку і український народ. Цей синод прийняв "рішення" про "скасування" постанов Собору греко-католицької (уніатської) церкви, який відбувся в березні 1946 року у Львові.

У своїй заяві, надрукованій мюнхенською уніатською газетою "Християнський голос" 4 січня 1981 року, уніатські реакціонери, не моргнувши оком, твердять, що Собору, "на якому наша церква зривала свій святий зв’язок з римським апостольським престолом, ніколи не було". Отак, не було, і все тут.

У той же час Львівський собор 1946 року — останній собор греко-католицької церкви, що проходив під головуванням відомого поборника уніатства протопресвітера Гавриїла Костельника, як добре знають і самі автори цитованої заяви і їх нинішні хазяї, носив широкий представницький характер. У його засіданнях брали участь екзарх України митрополит Київський і Галицький Іоанн, кілька єпископів православної церкви, 216 греко-католицьких священиків, серед яких майже всі декани, і 19 мирян. Всебічно розглянувши історію виникнення насильницької Брестської унії 1596 року, нав’язаної українському народові Ватіканом і правлячою верхівкою шляхетської Польщі, антинародний характер уніатства, яке, за влучними словами Івана Франка, спричинило "цілій Русі безконечно багато лиха і нещастя", та рішуче засудивши "ненависть і братовбійну борню", яку несла з собою унія на протязі всього свого існування, Львівський собор одностайно вирішив: ліквідувати унію, раз і назавжди порвати з Ватіканом і возз’єднатися з Російською православною церквою.

Оцінюючи значення рішень Львівського собору, можна сказати, що його постанови, внаслідок яких греко-католицька церква назавжди перестала існувати на українській землі, переконливо свідчили про її ідейне і політичне банкротство, викликане одвічною орієнтацією уніатської верхівки на чужинницьких поневолювачів і своїх, "власних" експлуататорів, її вірною службою гітлерівським окупантам, підтримкою оунівських банд. Разом з тим вони означали, що втілення у життя давніх планів Ватікану про насадження католицизму на Україні та в Білорусії, а далі й у Росії і на Далекому Сході, плани використання уніатської церкви як передового форпосту папської столиці на Сході, зазнали фіаско.

Нині ці постанови оголошуються "недійсними", "неканонічними". Дивна ж "логіка" в панів сліпих, любачівських та іже з ними! Своєрідний підхід до визначення "канонічності" тих чи інших церковних рішень! Широко підтримана віруючими греко-католиками одностайна постанова Собору 1946 року, проведеного на власній землі, серед своїх вірних, Собору, в якому взяло участь понад двісті представників уніатського священства, — "неканонічна", "не має правної сили".

А ось папірець, який анулює постанови цього Собору, прийнятий п’ятнадцятьма зарубіжними уніатськими верховодами, які за вказівкою своїх покровителів з’їхалися до Ватікану і оголосили себе "синодом" УКЦ, папірець, прийнятий за межами батьківщини людьми, які вже давно не мають нічого спільного з українським народом, більше того — проштампований без будь-якої консультації з духовенством і віруючими на Україні, тобто з людьми, до яких він безпосередньо звернений, — "юридично і канонічно вірний!" Чи може бути більша наруга над правом і законом, навіть з точки зору церковної етики?

За роки, що минули після постанови Собору, віруючі і духовенство, у повній відповідності з Конституцією СРСР, з радянським законодавством про культи, широко використовували право свободи совісті, плекали своє релігійне життя. "У моїй єпархії,— розповів в інтерв’ю газеті "Вісті з України" в липні 1980 року митрополит Львівський і Тернопільський Николай, — діє кількасот православних церков. Їх обслуговують близько семисот священиків… Возз’єднання колишніх греко-католиків з Російською православною церквою стало тією силою, яка забезпечила розвиток духовного життя віруючих. Внаслідок цього було припинено підступну діяльність єзуїтів, які сіяли серед віруючих розбрат і ворожнечу".

Оцінюючи значення Львівського собору, митрополит заявив: "Віруючі добре пам’ятають, що уніатська ієрархія в часи фашистської навали вірно слугувала окупантам. Це призвело до того, що і віруючі, і більшість галицького духовенства не вірили облудним посланням своїх ієрархів, ігнорували їхні розпорядження. І коли 1944 року територію західних областей України було визволено від гітлерівців, віруючі повсюдно заявили про своє бажання порвати з унією і відновити духовну єдність з Руською православною церквою. Що й було зроблено 1946 року на Львівському соборі. Це було здійсненням споконвічного прагнення віруючих повернутися в лоно православної церкви".

Здавалося б, усе ясно. Духовенство та віруючі колишньої греко-католицької церкви розірвали будь-які зв’язки з Ватіканом й будують своє релігійне життя у складі і разом з усією православною церквою. Усупереч нісенітницям, що поширюються на Заході про якісь міфічні "обмеження" свободи совісті та релігії, віруючі в нашій країні, у тому числі в західних областях республіки, задовольняють усі свої релігійні потреби і разом з усім радянським народом беруть активну участь у суспільному й політичному житті країни, віддають свої сили справі збереження миру на нашій планеті. До речі, існування повної свободи віросповідання в СРСР не раз підтверджували як релігійні діячі нашої країни, так і численні представники зарубіжних церковних об’єднань, у тому числі і католицького кліру.

Все це, зрозуміло, добре відомо і у Ватікані, де саме і відбувся провокаційний "синод" УКЦ. Та організатори чергової антирадянської витівки, як видно, переслідують інші цілі. Ідеологічні диверсанти, в тому числі у мантіях і сутанах, виконуючи соціальні замовлення натхненників антикомунізму, прагнуть затьмарити велику правду про Радянський Союз, посіяти недовір’я до миролюбної політики країн соціалізму, похитнути комуністичну переконаність радянських людей, викликати негативні антидержавні тенденції серед духовенства і віруючих, протиставити соціалістичні нації одна одній.

Цій меті й служить лемент, піднятий деякими пропагандистськими та підривними службами Заходу й їх найманцями з числа українських буржуазних націоналістів навколо зборища зарубіжних осколків уніатства. Цим вони хочуть ввести в оману світову громадську думку і, поширюючи брехливі твердження про "переслідування релігії", сіяти отруйне насіння релігійного й національного розбрату, викликати суперечності між віруючими та невіруючими, а всередині віруючих — нацьковувати представників одних віросповідань на інших. В учасників псевдосиноду у Ватікані, що войовничо проголошували якісь "права" на поширення своєї "юрисдикції на цілу Україну", на створення якоїсь "великої Києво-Галицької митрополії", "Києво-Галицького патріархату", само-собою, під уніатською "зверхністю", навіть не виникло питання: як поставляться до такого, з дозволу сказати, рішення віруючі, священики і єпископи на Україні, які вже давно відкинули уніатство і рішуче засуджують антинародну діяльність "апостолів" унії.

Однак такі думки, як видно, й не виникали у головах зрадливих архієреїв та їх зарубіжної націоналістичної пастви. Вони звикли поширювати ворожнечу і ненависть, користуватися фашистськими методами провокацій. Не випадково одним з "доповідачів" синоду з питання "становища української церкви на Україні" був уніатський "богослов" І. Гриньох.

Як видно з опублікованих у зарубіжній уніатсько-націоналістичній пресі матеріалів, Сліпий, Гриньох та інші учасники проведеного у Ватікані "синоду", виробили навіть "відповідний план дії" щодо перенесення своєї підбурювальної діяльності на територію України, сфабрикували відповідні провокаційні "звернення" й "послання", щоб викликати антидержавні прояви з боку колишніх уніатських священослужителів і віруючих. Таким чином, реакціонери ще раз висловили свої домагання на проведення ворожих акцій ідеологічної і політичної диверсії проти СРСР. Зрештою, нічого нового в цьому немає.

Уніатські найманці імперіалізму вже давно ведуть підривну роботу проти Країни Рад. З амвонів своїх церков, зі сторінок буржуазно-націоналістичної та клерикальної преси і по радіо вони вдаються до фальсифікацій і наклепів на Радянський Союз, на нашу республіку, посилають своїх емісарів, які, діючи під виглядом туристів, намагаються схиляти до вчинення особливо небезпечних державних злочинів колишніх уніатських священиків і монахів, збирати і передавати на Захід наклепницьку інформацію, таємно перевозити через кордон гроші та інші цінності, призначені для інспірування ворожої щодо Радянської держави діяльності. Останній приклад — невдалий вояж на Львівщину за дорученням Сліпого католицького місіонера Бернардо Вінченце, затриманого на гарячому при спробі контрабандно ввезти в СРСР близько 13 тисяч карбованців, що призначалися для стимулювання антирадянських проявів окремих осіб з числа колишніх уніатів і бандерівців.

У зв’язку із загостренням ідеологічних атак імперіалістів та їх пособників проти світу соціалізму звертає на себе увагу все активніше залучення до підривної антирадянської діяльності зарубіжних реакційних церковних організацій. Апологети антикомунізму розглядають релігію, з одного боку, як важливий засіб обстоювання капіталізму, а, з другого, — як своєрідне знаряддя боротьби проти марксистсько-ленінського світогляду і принципів соціалізму, як специфічний канал проникнення в країни соціалістичної співдружності з метою підбурювання деяких віруючих проти існуючого ладу.

У той же час реакційно настроєна частина ієрархії клерикальних об’єднань на Заході намагається виправдати покладені на неї надії. Будучи тісно пов’язана з монополістичним капіталом економічними, політичними та ідейними інтересами, вона практично поставила на службу антикомунізму всі засоби масової інформації, і, в першу чергу, реакційну релігійну радіопропаганду. Ефір все більше наповнюється тенденційними передачами, розрахованими на підігрівання релігійного фанатизму, перетворення релігійності у прапор об’єднання і згуртування проти соціалістичного ладу, проповіддю ззовні замаскованої релігійним забарвленням антирадянщини і буржуазного націоналізму. Особливу активність проявляє так звана "українська" (точніше — уніатська, антиукраїнська) редакція радіостанції "Голос Ватікану", "великі заслуги" якої в організації передач на Україну відмітили у своєму "рішенні" на "синоді" "отці" зарубіжної уніатської церкви.

І не даремно. Передачі з Ватікану українською мовою, підготовкою яких займаються махрові антирадянщики й недобиті гітлерчуки у сутанах типу І. Гриньоха та керівника "української" редакції, колишнього вояки гітлерівської армії Р. Головацького, повністю відповідають політичному та ідеологічному кредо уніатських зрадників. Поруч з релігійною тематикою, яка, зрештою, останнім часом займає все менше і менше місця в радіопередачах українською мовою, на каламутних хвилях Ватікану відверто пропагується антикомунізм і антирадянщина, грубо перекручуються твори класиків марксизму-ленінізму, рішення Комуністичної партії, фальсифікується миролюбна зовнішня і внутрішня політика К.ПРС, економічне і соціально-політичне становище в республіці. Разом з тим радіодиверсанти на всі лади вихваляють буржуазно-націоналістичну ідеологію, проповідують зловісний союз хреста і тризуба.

У передачах з апостольської столиці під рубрикою "Історія церкви на Україні" видаються за героїв фашистські найманці з дивізії СС "Галичина" і бойовики з кривавих бандерівських банд, усіляко прикрашається ганебна історія уніатської церкви, звеличується діяльність таких уніатських ретроградів, як Кунцевич, Шептицький, Волошин. Особливе місце в них займають вигадки про становище релігії в СРСР, зокрема на Україні, про якісь міфічні репресії щодо церковних діячів та існуючої лише в хворобливій уяві уніатських старців підпільної або "катакомбної" уніатської церкви у західних областях республіки. Цілком зрозуміло, що пильна увага радіобрехунів до становища релігії і церкви в нашій країні диктується зовсім не піклуванням про свободу совісті (хоч таких запевнянь з їх боку більше, ніж достатньо), а відповідно опрацьованими диверсійними планами: за допомогою цілеспрямованих пропагандистських акцій, за допомогою провокаційної, єзуїтської гри на релігійних почуттях викликати невдоволення окремих священослужителів і віруючих політикою нашої партії, під’юджувати їх проти радянських законів, органів народної влади, до "священної боротьби" з "воюючим атеїзмом", під яким наші ідейні противники розуміють все соціалістичне суспільство, наш радянський спосіб життя.

МАРНІ НАДІЇ

Облудна антинародна діяльність купки "апостолів" уніатського анахронізму на Заході давно відома радянським людям. Адже на протязі всієї історії уніатства отці церкви освячували експлуатацію трудящих поміщиками, капіталістами і куркулями, були завзятими ворогами прогресу, слугували і австрійським баронам, і польській шляхті, і німецько-фашистським окупантам.

Дивує інше — всіляко рекламована буржуазно-клерикальними засобами масової інформації, особливо останнім часом, підтримка Ватіканом грубих антирадянських вправ уніатських ретроградів та їх націоналістичних послідовників. Римська курія не приховує, що "синод" уніатських єпископів був скликаний за "особистою волею і бажанням" папи Іоанна-Павла II, а провокаційне "рішення" про "скасування" постанов Львівського собору — плід нового курсу консервативних сил, які беруть нині верх у Ватікані.

Таким чином, відкрито схвалюється і заохочується грубе втручання у внутрішні справи іншої держави. Все це, як добре розуміють у Ватікані, є грубим порушенням пункту VI першого розділу Заключного акту Хельсінкської наради, під яким стоїть і підпис представника "святого престолу", про недопустимість "будь-якого втручання, прямого або посереднього, індивідуального чи колективного" у внутрішні або зовнішні справи іншої держави-учасника.

Між іншим, ставлення Ватікану до уніатських ультра ще донедавна було більш ніж стриманим. Окремі, досить впливові сановники "святого престолу" не раз докоряли політиканам від унії, що вони "не приділяють уваги розвиткові релігійного життя", а займаються підбурювальною діяльністю, сприяють створенню атмосфери розколу й ворожнечі всередині зарубіжної УКЦ. Як вже згадувалося, папська столиця в кількох офіційних документах рішуче відкинула претензії уніатської верхівки на створення "патріархату", категорично заперечувала проти постановки провокаційного питання про поширення впливу зарубіжних уніатів на Україну.

І коли Сліпий, усупереч волі Ватікану, самочинно проголосив себе "патріархом Йосифом І", папа Павло VI в листі до нього від 24 травня 1975 року недвозначно засудив його дії і не тільки підкреслив "неможливість створення Українського патріархату", а й нагадав забудькуватому кардиналові про "існуючу канонічну дисципліну". З певною обережністю поставився спочатку до уніатських домагань і папа Іоанн-Павло II. У зверненні до самозваного патріарха від 5 лютого 1980 року він прямо вказав, що "не заміряє поширювати юрисдикацію верховного архієпископа (тобто Сліпого. — К. Д.) наданням надзвичайних властей поза його територією".

Серйозні зауваження щодо зарубіжного уніатського кліру були висловлені кардиналом Августином Казароллі і державним секретарем публічних справ Ватікану Йосифом Дель Тоном у буллі на ім’я новопризначеного коадютора УКЦ Любачівського від 27 березня 1980 року. Вищі ватіканські достойники доручили Любачівському уважно "наглядати за кліром і ченцями, в будь-який спосіб приналежними до єпархії Львівського архієпископа… які задля незвичайних обставин перебувають поза своєю територією" та пильно контролювати "можливі надужиття у господарстві" зарубіжної уніатської ієрархії.

Між іншим, ця булла викликала несамовиту лють бандерівських послідовників Сліпого, які у мюнхенській бандерівській газетці 2 листопада 1980 року накинулися з брудною лайкою на кардинала Казароллі, цього, за їх словами, "майстра політики детанту з безбожниками", та інших ватіканських владик, грубо обвинувачуючи їх в усіх смертних гріхах. Дісталося і найвищим сановникам папської столиці, в яких, як писала газетка, бандерівці "глибоко розчарувалися", і митрополитові Любачівському, і архієпископові Бріні зі Східної конгрегації та іншим ієрархам. Але міняються часи, і міняється ставлення апостольського престолу до уніатів.

Чим же пояснити раптову зміну ставлення Ватікану до УКЦ? Чим викликані старанно афішовані ватіканськими засобами інформації обійми вищих сановників римської церкви з Й. Сліпим? Як же, зрештою, пояснити відверте підштовхування запроданої на пню ворожим мирові і прогресу колам уніатської кліки до нових авантюр проти Радянської держави?

Відповідь на ці питання може бути лише одна — в умовах ускладнення міжнародного становища, в умовах дальшого посилення агресивного курсу США та їх союзників по НАТО, в умовах роздування мілітаристського психозу міжнародна реакція вишукує будь-які можливості для проведення антирадянських акцій, посилення психологічної війни проти світу соціалізму. Поза сумнівом, саме з врахуванням цих обставин й був вибраний час для чергової провокації уніатських безбатченків.

Цікава деталь. Реакційні кола Заходу останнім часом навіть почали залучати буржуазно-націоналістичних зрадників та їх духовних наставників — уніатів до пропагандистської кампанії проти соціалістичної Польщі. У своїх газетках та по радіо вони, виконуючи настанови спецслужб імперіалістичних держав, почали вихваляти ворожі акції антисоціалістичних угруповань у ПНР, давати їм провокаційні "поради". Далі — більше. Як повідомила 7 грудня 1980 року уніатська газетка "Християнський голос", у Мюнхені, у так званому "українському вільному університеті" відбулася "польсько-українська наукова конференція", яка розглянула питання встановлення взаємодії між польською та українською емігрантською контрреволюцією.

Колишній гестапівець, а нині "ректор" і ватажок профашистського Українського християнського руху, що уособлює симбіоз уніатського хреста і національного тризуба, В. Янів, який головував на цьому збіговиську (і, до речі, перед тим побував у Ватікані, де був прийнятий вищими сановниками папської столиці), виступаючи перед присутніми, заявив: "Наше завдання — створити відповідну атмосферу для дії наших політичних центрів чи угруповань". Цілком зрозуміло, що мав на увазі прихвостень Гіммлера. Йдеться про об’єднання різношерстого емігрантського наброду, про створення "альянсу" між зрадниками народної Польщі типу учасників архіреакційної "Полонії" і шибайголів з горезвісної ОУН, про активізацію підривних акцій як проти ПНР, так і Радянського Союзу. І, як не дивно, на адресу зборища політичних трупів, за інформацією "Християнського голосу", надійшли "теплі слова привіту" від Іоанна-Павла II, а також від нового "сірого кардинала" Ватікану, префекта Східної конгрегації В. Рубіна.

Залицяючись до польської реакційної емігрантщини та нових хлібодавців у Римі, уніатські верховоди висунули завдання — "розчистити шляхи" для співпраці з польськими антисоціалістичними організаціями на Заході, створити для цього необхідні "передумови". В зв’язку з цим зі сторінок уніатсько-націоналістичної преси лунають голоси "переглянути ставлення" до минулого польського і українського народів, "відкинути крайності історизму сенкевичського чи гайдамацького типу". Як писав у газетці "Християнський голос" у грудні 1980 року якийсь О. Зеленецький, "польські утиски часів давньої Речі Посполитої", які часто є провідною лінією в працях українських істориків, не такі вже були й страшні. "Адже, — зауважує він, — за часів того "гніту" (слово взято в лапки О. Зеленецьким. — К. Д.) процвітала Могилянська академія, а панщина, від якої наші селяни втікали "на уходи", була іграшкою в порівнянні з невільницьким кріпацтвом…"

Зеленецький навіть пропонує переглянути ставлення й до подій на польських та українських землях під час другої світової війни, коли бандерівські душогуби, керуючись настановами СД та гестапо, винищували цілі села, особливо на Холмщині, Волині та в Прикарпатті, вбивали, палили живцем у хатах і костелах тисячі ні в чому не винних польських селян, серед них стариків, жінок, дітей. Лише за один день, 28 лютого 1944 року, у селі Гу-та Пеняцька (Бродівщина), мешканці якого допомагали партизанам, банда "Сіроманців" разом з ротою вояк дивізії СС "Галичина" розстріляла і спалила живцем близько 700 селян — поляків і українців. Такого з історії не викреслиш, як би не старалися уніатсько-націоналістичні борзописці та їх господарі з центрів антикомунізму і клерикальної реакції.

Ганебну метушню панів зеленецьких, сліпих, янівих та інших прихильників фашизму навколо польсько-українського минулого інакше як блюзнірством не назвеш. Дружба польського та українського народів, як і дружба польського народу з усім радянським народом, склалася, зміцніла і стала непорушною у спільній боротьбі проти експлуататорів, в буремні роки революційних битв, у всенародній звитяжній борні проти гітлерівських загарбників. Відстоюючи цю велику дружбу, народи СРСР і Польщі завжди були на одному боці барикад, а сучасні "піклувальники" про співпрацю з польськими антисоціалістичними колами — на другому, разом зі смертельними ворогами поляків і радянських людей.

Отже, дехто у Ватікані й далі, як і в часи папи Бенедикта XV та його наступників Пія XI і Пія XII, бачить в уніатській ієрархії знаряддя атирадянських інтриг, своєрідний клан слухняних виконавців волі папства, що під виглядом так званих "місійних змагань" мають забезпечити проникнення католицизму на Схід. У зв’язку з цим не можна не звернути увагу на галасливу пропагандистську кампанію, організовану уніатськими богомолами та їх протекторами у Ватікані навколо особи колишнього полоцько-вітебського уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича. В грудні 1980 року до неї приєднався і папа Іоанн-Павло II, який, виступаючи перед учасниками "синоду" УКЦ, назвав Кунцевича "апостолом єдності церков", "мучеником за віру", що не більше, не менше, "…наче б опечатав своєю кров’ю" Брестську унію 1596 року.

Історичні аналогії завжди небезпечні. Тричі небезпечні вони тоді, коли переслідують певну політичну мету, коли призначені гальванізувати старі збанкрутілі ідеї. Створити ореол "мученика" навколо особи, що понад 350 років тому була вбита повсталим трудящим людом Вітебська, віруючими-православними, які терпіли грубі соціальні і національно-релігійні утиски й рішуче противилися наверненню "ножем і путом" під владу Риму і шляхетської Польщі, перетворити ім’я Кунцевича в прапор боротьби за реанімацію небіжчиці-унії навряд чи вдасться. Часи не ті!

Якщо ж з підтримкою гітлерівських помазаників з УКЦ та популяризацією байочок Сліпого про особливу "післанницьку роль" зарубіжних уніатів у наверненні "до вселенської християнської церкви усього Сходу" хтось у Ватікані пов’язує свої плани нових атак проти марксистсько-ленінської ідеології і соціалістичного ладу, той глибоко помиляється. І хоч такі плани всіляко маскуються і камуфлюються за допомогою релігійної фразеології, зокрема вони по-фарисейському видаються то за прояви екуменізму (рух за об’єднання християнських церков), то за місіонерську діяльність, то за піклування про права віруючих у соціалістичних країнах, проте суть від цього не міняється. Відверто антирадянський характер таких планів ще й ще раз свідчить про те, що реакційно настроєна клерикальна верхівка в умовах посилення міжнародної напруженості взяла курс на активне використання релігії як засобу "духовної ерозії соціалізму", на підбурювання віруючих, на створення так званої "релігійної опозиції" соціалістичному ладу.

Незважаючи на широко розрекламовану відмову від прямолінійного курсу грубих нападок на теорію і практику марксизму-ленінізму та намагання офіційного Ватікану завуалювати свої антикомуністичні позиції релігійною термінологією, про справжню спрямованість сучасного політичного курсу Ватікану свідчить і те, що за два роки свого понтифікату Іоанн-Павло II, не раз виступаючи за активніше проникнення клерикальної ідеології в країни соціалізму, не знайшов й слова для засудження американського імперіалізму, його агресивної мілітаристської політики, що призвела до нинішнього загострення міжнародного становища. Мовчанка, прямо скажемо, досить показова.

Особливо ж вражає ставлення офіційного Ватікану до уніатських екстремістів, немало з яких вже давно пов’язали своє життя з ворожими радянському народу силами. В одному з своїх останніх виступів папа навіть назвав уніатів, що отаборилися у Римі, своїми "домашніми". А якщо так, то тоді до цих "домашніх" треба зарахувати і згадуваного вже "професора" І. Гриньоха, руки якого заплямовані невинною кров’ю львівських вчених, і "доктора богослов’я" І. Музичку, заступника редактора наклепницького бюлетня "Вісті з Риму" П. Стецюка та "ректора" уніатської духовної семінарії С. Мудрого, які, перебуваючи у дивізії СС "Галичина", брали участь у каральних операціях, жертвами яких впали сотні мирних громадян. Та хіба тільки їх…

Як видно, міжнародна реакція, а вслід за нею й дехто у Ватікані намагається залучити колишніх есесівців, бандитів та капеланів гітлерівських абверкоманд до ще голоснішого "священного цькування" комунізму, до участі у давно засудженій історією політики "хрестових походів" на Схід. Однак чим більше стараються гриньохи, музички, сліпі та інші помазаники нацистів догодити своїм нинішнім хазяям, вони лише дискредитують і їх, і релігію в очах віруючих і прогресивної громадськості світу.

ПІСЛЯМОВА

Вся історія звитяжної боротьби трудящих України за своє соціальне і національне визволення, усі величезні досягнення нашого народу в будівництві соціалізму і комунізму, сама правда життя рішуче спростовують фальсифікаторські вправи буржуазно-націоналістичних найманців імперіалізму. Небачений розквіт Української РСР, її історичні досягнення в усіх галузях економіки, науки і культури — переконливий результат братерського співробітництва трудящих республіки з усіма народами Країни Рад, і насамперед з великим російським народом. Звершення Радянської України на шляху будівництва комуністичного суспільства ще і ще раз підтверджують необхідність братнього, рівноправного союзу соціалістичних націй у рамках єдиної, багатонаціональної держави — такого союзу, котрий, за словами В. І. Леніна, "грунтувався б на цілковитому довір’ї, на ясному усвідомленні братерської єдності, на цілком добровільній згоді"^[63].

Трудящі України зробили свій вибір. Вони виконали ленінський заповіт. Спираючись на безкорисливу дружню допомогу народів-братів, Українська РСР, як і вся країна в цілому, впевнено крокує до великої мети — комунізму.

Подією світового значення, новою історичною віхою в розвитку нашої Вітчизни став XXVI з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу. Він переконливо продемонстрував досягнення розвинутого соціалізму, непохитну вірність нашої партії безсмертним ідеалам великого Леніна.

Ще більше зміцніла непорушна єдність партії і народу, всіх націй і народностей Країни Рад, яка була і залишається джерелом могутньої сили нашого соціалістичного суспільства. "Ми йдемо походом гідним!" — ці крилаті слова поета-комуніста Павла Григоровича Тичини, автора відомого вірша "Партія веде", і нині яскраво відтворюють високі патріотичні та інтернаціоналістичні почуття, душевну гордість радянських людей за свою соціалістичну Батьківщину, за рідну партію, яка веде нас ленінським курсом.

"Саме тепер, — говорив товариш Л. І. Брежнєв у Звітній доповіді ЦК КПРС XXVI з’їздові партії,— у світлі вражаючих досягнень радянського народу, ще глибше сприймається відома ленінська формула: партія — розум, честь і совість нашої епохи.

Разом з розвитком нашого суспільства, зміною його соціально-політичного і культурного обличчя зростає, міцніє, мужніє партія комуністів"^[64].

Нашій Ленінській партії, всім радянським людям випала завидна роль першопроходців соціалістичного перетворення життя. Робітники, колгоспники, народна інтелігенція всім серцем сприймають плани партії, вважають їх своєю кровною справою. У непохитній згуртованості і єдності радянських людей, у випробованому керівництві партії, у твердій вірі у величні ідеали комунізму — запорука того, що історичні плани, накреслені XXVI з’їздом КПРС, будуть успішно втілені в життя.

Горизонти, які відкриваються перед нашою країною, перед нашим народом, радують, окрилюють, кличуть до нових творчих злетів в ім’я будівництва комунізму, миру і щастя людей праці.

Хвилюючі почуття, щиру подяку за велику батьківську турботу про благо і щастя трудівників до партії Леніна висловила з трибуни XXVI з’їзду Компартії України чудова радянська жінка, мати трьох синів, колгоспниця з колгоспу "Дружба" Тернопільської області, Герой Соціалістичної Праці Г. С. Юрчишин. "Піклування партії про людей праці,— сказала вона, — особливо близьке нам, трудящим західних областей України, які довгий час були відірвані від своєї матері-Вітчизни. То були тяжкі роки. Наші діди і батьки важко працювали, але не знали достатку, їм часто не вистачало навіть шматка хліба. Люди залишали рідну землю, їхали за океан у пошуках кращої долі, але й там не знаходили щастя. Все це стало історією. За роки Радянської влади Тернопільщина при допомозі всіх радянських народів-братів стала краєм високорозвинутої промисловості, сільського господарства і культури… Величні зміни сталися в нашому житті. Звичайне для нас те, що всі люди мають роботу, кожному гарантовано матеріальне забезпечення в старості, безплатно лікуємось, безплатно вчаться наші діти. Ці прекрасні завоювання особливо відчуваєш тоді, коли побуваєш у капіталістичній країні. Не так давно мені довелося бути в Італії. Поряд з багатством я бачила злидні. Бачила, як люди просили головного — роботи. Там, у чужій країні, особливо гостро відчула, що немає більшого щастя, ніж бути громадянином нашої великої Батьківщини".

На величезному історичному досвіді будівництва соціалізму і комунізму український народ переконався в тому, що його свобода, щастя, дальші звершення в усіх областях економіки, науки, культури можливі тільки в єдності і могутності Країни Рад, у братерській дружбі з усіма народами Радянського Союзу.

Минуло вже 35 років з того часу, як ліквідована в західних областях республіки ненависна унія, давно немає й сліду бандерівського охвістя. Животворний вплив мудрої ленінської національної політики КПРС дістав яскравий вияв у прискореному розвитку цих областей, справжньому розквіті кожного міста, кожного села цього колись багатостраждального краю. Тут виросли десятки сучасних промислових підприємств, продукція яких відома не тільки в нашій країні, а й за рубежами Батьківщини. Видатні успіхи досягнуті робітниками, селянами і інтелігенцією цих областей також у сільському господарстві, науці і культурі, народній освіті, охороні здоров’я, в усіх сферах суспільного життя. В цьому відрадному явищі, яке відображає закономірності соціалістичного розвитку, яскраво проявляються незаперечні переваги нашого державного ладу, могутнього союзу братніх республік.

І лише в пам’яті народній навіки залишаються незчисленні жертви оунівських катів, гіркі спомини про страхітливі злочини, вчинені буржуазно-націоналістичними зрадниками на догоду своїм фашистським хазяям.

Та не перевелися ще вороги нашого народу по різних закордонах, де під крильцем імперіалістичних шпигунських і пропагандистських служб пригрілися колишні есесівці та буржуазно-націоналістичні душогуби. Переконливі факти і документи, в тому числі наведені й у цій книжці, незаперечно свідчать, що закордонні українські націоналістичні об’єднання вже давно виродилися в знаряддя антикомунізму — платних виконавців волі розвідувально-диверсійних служб і пропагандистської машини Заходу.

На рубежі сімдесятих і вісімдесятих років, коли імперіалістична реакція відкрито взяла курс на підрив розрядки, посилення гонки озброєнь і створення атмосфери мілітаристського психозу, підривні, антикомуністичні акції ворогів миру і прогресу набрали особливо злісного характеру, стали більш підступними і витонченими. Буржуазні пропагандистські центри та їх найманці з емігрантського болота виступають проти пролетарського інтернаціоналізму, намагаються протиставити соціалістичні нації одна одній. Однак замірам буржуазних "стратегів" ніколи не здійснитись. Ніяким ідейним противникам соціалізму — ні реакціонерам з-за океану, ні пекінськимгегемоністам, ні буржуазно-націоналістичним та сіоністським зрадникам — нікому не вдасться підірвати устої нашого суспільства, заважати нам жити і працювати.

"Історія, невблаганні закони класової боротьби, — говорив товариш В. В. Щербицький на XXVI з’їзді Комуністичної партії України, — з усією переконливістю підтверджують: всілякі відщепенці і зрадники свого народу неминуче опиняються по той бік барикад, скочуються в болото антикомунізму, стають платними найманцями імперіалістичних спецслужб. Вони проливають крокодилячі сльози за "долю народу", по-блюзнірськи просторікують про "свободи" і "права", всіляко маскуючи свої справжні цілі й відпрацьовуючи подачки за принципом — гроші не пахнуть"^[65].

Трудящі Радянської України, як і всі радянські люди, з презирством відкидають нікчемні спроби імперіалістичної реакції та її найманців посіяти ворожнечу між народами нашої країни, підірвати монолітну єдність країн соціалістичної співдружності.

В той же час, враховуючи, що ворожі нашому народові сили всіляко нагнітають міжнародну напруженість, нарощують ідеологічні диверсії для підриву соціалізму зсередини, комуністи, всі радянські люди бачать своє найважливіше завдання в тому, щоб і далі посилювати інтернаціоналістське загартування трудящих, насамперед молоді, наполегливою працею зміцнювати економічну і оборонну могутність нашої Вітчизни, як зіницю ока берегти непорушну дружбу і священну єдність усіх націй і народностей Радянського Союзу.

Партія звертає увагу радянських людей на необхідність і далі рішуче і своєчасно викривати підривну пропаганду імперіалістичних, буржуазно-націоналістичних і сіоністських центрів, спроби зарубіжних клерикальних і сектантських організацій використовувати релігію у ворожих цілях, підвищувати політичну пильність радянських людей, виховувати в них уміння правильно, з класових позицій оцінювати експлуататорську суть капіталізму з його вовчими, людиноненависницькими законами і порядками. Адже саме класове чуття, революційна пильність завжди були й залишаються надійним щитом у боротьбі проти наших ідейних противників.

Надії міжнародної реакції та жалюгідної купки її підспівувачів з числа націоналістичних та уніатських верховодів повернути назад хід історії приречені на провал. Озброєні всеперемагаючою ідеологією марксизму-ленінізму, радянські люди завжди давали, дають і даватимуть якнайрішучішу відсіч класовому противнику, у які б шати він не рядився.

Клим Евгеньевич Дмитрук

ОБРЕЧЕННЫЕ

Буржуазно-националистические и униатские провокаторы на службе фашизма и империалистической реакции (На украинском языке)

Львов, издательство "Каменяр", 1981

Редактор Р. М. Стефанишин

Художник В. С. Василенко

Художній редактор Б. Р. Шкудицький

Технічний редактор 3. Ф. Стецьків

Коректор Є. Ф. Русин

ІБ № 616

Здано на складання 22. 06. 81

Підписано до друку 26. 08. 81

БГ 05843. Формат 84X108V32. Папір друк. № 2 Гарнітура літературна. Високий друк. Умов. друк. арк. 17,22 Умов, фарб. — відб. 17,82. Обл. — вид. арк. 19,19 Тираж 50 000 пр. Замовлення 824-1

Ціна 70 к.

Видавництво "Каменяр".

290006, Львів, Підвальна, З Львівська книжкова фабрика "Атлас", 290005, Львів-5, Зелена, 20.

Примечания

1

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 30, с. 20.

(обратно)

2

Брежнєв Л. І. Ленінським курсом: Промови і статті. К.: Політ-видав України, 1978, т. 6, с. 607,

(обратно)

3

Матеріали XXVI з’їзду КПРС. К.: Політвидав України, 1981,

(обратно)

4

Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України. К.: Політвидав України, 1981, с. 80.

(обратно)

5

Матеріали XXVI з’їзду КПРС, с. 10.

(обратно)

6

Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України, с. 54.

(обратно)

7

Маніфест ЦК КПЗУ — За волю, за щасливе майбутнє українського народу. Львів, 1936.

(обратно)

8

Йдеться про шпигунсько-диверсійні підрозділи з числа українських націоналістів (за кількістю приблизно в обсязі батальйону), які були створені у складі полку "Бранденбург" і виконували спеціальні завдання німецької військової розвідки в тилу польських військ.

(обратно)

9

Нахтігаль (нім.) — соловей.

(обратно)

10

Центральний державний історичний архів УРСР у Львові (далі — ЦДІА УРСР у Львові), ф. 201, оп. 4 "б", спр. 2653, арк. 10–11.

(обратно)

11

Центральний  державний  архів  Жовтневої  Революції  та  соціалістичного  будівництва  УРСР  (далі  —-  ЦДАЖР  УРСР),  ф.  3833,  оп.  1,  спр.  12,  арк.  10.

(обратно)

12

Там же, арк. 36.

(обратно)

13

Львівський облдержархів, ф Р-22, оп. 1, спр. 1; ф. Р-16, оп. 1, спр. 276.

(обратно)

14

ЦДІА УРСР у Львові, ф. 201, оп. 4"б", спр. 2665, арк. 13.

(обратно)

15

Львівський облдержархів, ф. Р-35, оп. 6, спр. 31, арк. 9.

(обратно)

16

ЦДАЖР УРСР, ф. 3833, оп. З, спр. 19, арк. 57.

(обратно)

17

ЦДАЖР УРСР, ф. 3833, оп. З, спр. 19, арк. 57.

(обратно)

18

Оберштурмбанфюрер Крігер — начальник гестапо Станіслава, користуючись допомогою українських націоналістів, організував масове знищення радянських людей. У 1970 році західнонімецький суд у м. Мюнстері за злочини проти людства засудив Крігера до позбавлення волі.

(обратно)

19

Йдеться про військового злочинця Е. Кальтенбрунера, який з 1942 року був начальником Головного імперського управління безпеки (РСХА), що об’єднувало СД і гестапо. Страчений за вироком Нюрнберзького трибуналу.

(обратно)

20

Справді, з першого і до останнього місяця фашистської окупації уніати видавали щомісячник "Львівські архієпархіяльні відомості". У той же час жодна інша церква таких пільг не мала.

(обратно)

21

Поіменний список духовенства єпархії.

(обратно)

22

Докладніше про це див.: В. О. Замлинський. З вірою у перемогу. К.: Вища школа, 1976, с. 55–56.

(обратно)

23

Так звана Українська повстанча армія — створені і озброєні фашистами націоналістичні банди.

(обратно)

24

Цим словом українські буржуазні націоналісти соромливо іменують фашистських яничарів, уникаючи надто скомпрометованих слів "есесівець", "есесман", якими називали себе "вояки" з дивізії СС "Галичина",

(обратно)

25

Українська галицька армія (УГА) — військові формування контрреволюційної Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Захищали класові інтереси української буржуазії, поміщиків і куркульства. Частини УГА використовувалися для придушення революційних виступів західноукраїнських робітників і селян. У складі військ петлюрівської Директорії УГА боролася з Радянською владою на Україні. З рядів УГА вийшло чимало майбутніх ватажків ОУН, гітлерівських агентів, есесівців.

(обратно)

26

Вже згадуваний офіцер 2-го відділу абверу, давній знайомий А. Шептицького.

(обратно)

27

ЦДАЖР УРСР, ф. 3971, оп 1, спр. 7, арк. 8.

(обратно)

28

ЦДІА УРСР у Львові, ф. 201, оп. 4"б", спр. 2710, арк. 81.

(обратно)

29

ЦДАЖР УРСР, ф. 3833, оп. 1, спр. 44, арк. 6.

(обратно)

30

ЦДАЖР УРСР, ф. 3833, оп. З, спр. 13, арк. 19—20.

(обратно)

31

ЦДАЖР УРСР, ф. 3833, оп. 3, спр. 13, арк. 19–20.

(обратно)

32

Цит. за кн.: В. Замлинський. Шлях чорної зради. Львів: Каменяр, 1969, с. 134,

(обратно)

33

За рішенням Радянського уряду для роботи в школах після визволення Станіславської області від німецько-фашистських окупантів протягом лише 1944 року прибуло близько 700 учителів Боячись правди, що її несли у гуцульські села молоді радянські патріоти-вчителі, бандити по-звірячому вбивали їх.

(обратно)

34

Українська  РСР  у  Великій  Вітчизняній  війні  Радянського  Союзу.  1941—1945  рр.  К.,  1969,  т.  З,  с.  145.

(обратно)

35

Львівщина у Великій Вітчизняній війні (1941–1945 рр.). Збірник документів і матеріалів. Львів, 1968, с. 227.

(обратно)

36

Там же, арк. 219.

(обратно)

37

Там же, оп. 1, спр. 63, арк. 226.

(обратно)

38

Грицьків Л., Герасименко С. Вирок виносить народ. К., 1970, с. 117.

(обратно)

39

"Ді-пі", "діпісти" — так звані переміщені особи, що утримувалися в таборах, створених після війни на території західноєвропейських країн. У багатьох з цих таборів при сприянні англо-американської військової адміністрації верховодили українські буржуазні націоналісти, колишні есесівці, поліцаї та недобитки з банд УПА.

(обратно)

40

Всесвіт, 1977, № 8, с. 206.

(обратно)

41

Під прапором ленінізму, 1973, № 22, с. 68.

(обратно)

42

Інститут військових капеланів армії США налічував на початку 1975 року близько 4 тисяч чоловік. "Капелан є головним радником командира у питаннях морального духу військ і релігії,— відзначалося в одному з офіційних документів армії США. — Він основний офіцер, який відповідає за поширення серед офіцерів і солдатів моральних, духовних і релігійних цінностей".

(обратно)

43

Більшість учасників цих диверсійних груп при широкій допомозі населення була захоплена чекістами одразу ж після їх закидання на територію республіки. Частина шпигунів, обдурених націоналістами і клерикальними верховодами, ознайомившись з радянською дійсністю, добровільно прийшла з повинною в органи Радянської влади.

(обратно)

44

Див.: В. Чередниченко, Анатомія зради, К.: Політвидав України, 1978, с, 306–307.

(обратно)

45

Івано-Франківський облдержархів, ф. 58, оп. 1, спр. 1, арк. 10–11, 142

(обратно)

46

Цит. за кн.: Ю. Римиренко. Буржуазний націоналізм та його "теорія" нації. К.: Наукова думка, 1974, с. 245.

(обратно)

47

ЦДАЖР УРСР, ф. 3833, оп. 1, спр. 37, арк. 30–32.

(обратно)

48

Накидка на плечі, плащ середньовічних хрестоносців.

(обратно)

49

Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 4, с. 15,

(обратно)

50

Радянська Україна, 1979, 17 трав.

(обратно)

51

Рекет (англ.) — шантаж, грабіж шляхом, залякування або насильства й фізичної розправи.

(обратно)

52

Йосафат (Кунцевич) — полоцько-вітебський уніатський єпископ (1580–1623 рр.). Відомий своїми кривавими розправами над духовенством і віруючими православної церкви, яких намагався окатоличити шляхом насильства і обдурення. Зарубіжні уніати підняли навколо особи Кунцевича великий пропагандистський галас, оголосивши його "поборником просунення унії на Схід", "мучеником за справу церкви" і т. п.

(обратно)

53

Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України, с. 54.

(обратно)

54

Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 6, с. 55.

(обратно)

55

Ця буква вживалася, наприклад, у словах "газ", "газета", "генерал", "гігант" та інших.

(обратно)

56

Програма КПРС. К.: Політвидав України, 1977, с. 102.

(обратно)

57

Ароганція (лат.) — зарозумілість, нахабність.

(обратно)

58

Молитовник, церковна книга з переліком богослужень.

(обратно)

59

Йдеться про звернення групи колишніх уніатів до органів Радянської влади, в якому вони, зокрема, писали: "Ми просимо не давати дозволу колабораціоністу Сліпому… повернутися до Львова, бо він знову буде нацьковувати віруючих проти Радянської народної влади".

(обратно)

60

ЦДІА у Львові, ф. 451, оп. 3, спр. 284, арк. 89–90.

(обратно)

61

Й. Сліпий ще 1917 року закінчив католицький університет в Інсбруку, а потім вивчав теологію і догматику в папських університетах у Римі — Анжелікумі та Грегоріаніумі.

(обратно)

62

Побудований уніатами на одній з околиць Риму і відкритий у вересні 1969 року кафедральний собор уніатської церкви. За зовнішнім виглядом нагадує мініатюрну копію Софії Київської.

(обратно)

63

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 40, с. 41.

(обратно)

64

Матеріали XXVI з’їзду КПРС, с. 81.

(обратно)

65

Матеріали XXVI з’їзду Комуністичної партії України, с. 54.

(обратно)

Оглавление

ВСТУП

ФАШИСТСЬКІ ПЕРЕВЕРТНІ

  ХОЛОПИ НАЦИЗМУ

  КОМУНІСТИ ВИКРИВАЮТЬ

  УСУПЕРЕЧ ВОЛІ НАРОДУ

  ШЛЯХОМ ЗРАДИ

  КРИВАВИЙ ШЛЯХ "БЛАГОСЛОВЕННИХ"

  СПРАВИ ПОЛІЦІЙНІ

  КОЛАБОРАЦІОНІСТИ

  ШПИГУНСТВО, ЗАПРОДАНСТВО, ЗРАДА

  ПІД СКЛЕПІННЯМ МОНАСТИРІВ

НА ПОРОЗІ КРАХУ

  НАЗРІВАЛА РОЗПЛАТА

  АВАНТЮРА З ДИВІЗІЄЮ СС

  У КАБІНЕТІ ГУБЕРНАТОРА

  ЗУСТРІЧ У СВЯТОЮРСЬКОМУ ХРАМІ

  БЕЗУСПІШНІ СТАРАННЯ ЗРАДНИКІВ

  "ТОТАЛЬНА" МОБІЛІЗАЦІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

ПІД ЗНАКОМ ХРЕСТА І ТРИЗУБА

  В ОДНІЙ ФАШИСТСЬКІЙ ЗАПРЯЖЦІ

  БЛАГОСЛОВЕННЯ БАНДИТАМ

  РОЗГУЛ ОУНІВСЬКИХ ЯНИЧАРІВ

  З ПАРАБЕЛУМОМ ПОВЕРХ СУТАНИ…

  БАНДИТИ У ЦЕРКОВНИХ ХРАМАХ

  СЛОВО ГНІВУ

  ВБИВЦІ

НА ПОСЛУГАХ АНТИКОМУНІЗМУ

  БАНДИТИ І ЕСЕСІВЦІ У ТАБОРАХ "ДІ-ПІ"[39]

  НА НОВИХ ХАЗЯЇВ

  ПОКРОВИТЕЛІ КОЛИШНІХ НАЦІ

  ЗА ОКЕАН

  ЗБРОЄНОСЦІ "ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ"

  НА ШПИГУНСЬКІЙ СЛУЖБІ

ПІДРУЧНІ ПАЛІЇВ ВІЙНИ

  АТОМНІ МАНІЯКИ

  "ПЕКІНСЬКА СТАВКА" КОЛИШНІХ НАЙМАНЦІВ ФАШИЗМУ

  ПІД ЗНАКОМ ТРИЗУБА І "ЗІРКИ" ДАВИДА

  МІФИ АНТИКОМУНІЗМУ

  ІДЕОЛОГІЧНІ ДИВЕРСАНТИ

  ФАЛЬШИВІ КОНЦЕПЦІЇ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

  СОЮЗ ХРЕСТА І ТРИЗУБА В ДІЇ

  "ДОХОДИ" І ВИДАТКИ

  КЛЕРИКАЛЬНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ СИМБІОЗ

  ПРОТИ МИРУ І РОЗРЯДКИ

  НАЙМАНЦІ МАРЯТЬ РЕВАНШЕМ

  УБИВЦІ НА ПОСТАМЕНТІ

ДУШОЛОВИ

  НА ПРИЦІЛІ ІДЕОЛОГІЧНИХ ДИВЕРСАНТІВ

  ДИНАМІКА ЗЛОЧИННОСТІ І НАРКОМАНІЇ

  НЕПРИНАДНЕ СТАНОВИЩЕ

  ШКОЛИ ЧИ ДУХОВНІ КОНЦТАБОРИ?

  "ПРОФЕСУРА" З ЦРУ І ГЕСТАПО

  НА ЗРАЗОК НАЦИСТСЬКОГО ГІТЛЕРЮГЕНДА

  ВІД ПРОВАЛУ ДО ПРОВАЛУ

  "ВИШКІЛ" ШПИГУНІВ І КАРАТЕЛІВ

  ЛОВЦІ ДУШ З УНІАТСЬКИХ ХРАМІВ

  ВОНИ МАРЯТЬ ПОНЕВОЛИТИ ЮНІСТЬ

"ЕКЗИЛЬНА" АНТИКУЛЬТУРА: МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ

  КУЛЬТУРА ТА ІДЕОЛОГІЧНА БОРОТЬБА

  "ЕКСПОРТ" ІДЕЙНОЇ ОТРУТИ І ВУЛЬГАРЩИНИ

  ДУХОВНІ НАДБАННЯ ПРОГРЕСИВНОЇ ЕМІГРАЦІЇ

  "ЕКЗИЛЬНИЙ" ПАРНАС ВЧОРА І СЬОГОДНІ

  "НАУКОВЦІ" З ТАВРОМ СВАСТИКИ

  НА ПРИЦІЛІ ДИВЕРСАНТІВ — РАДЯНСЬКЕ КІНОМИСТЕЦТВО

  КУЛЬТУРТРЕГЕРИ З ДИВІЗІЇ СС

  ПРАВДА І МІФИ ПРО ОЛІМПІАДУ-80

  БАНКРОТСТВО ОРАКУЛІВ ПСЕВДОКУЛЬТУРИ

ЯК ПАВУКИ В БАНЦІ

  ПАТРІАРХАЛЬНИКИ ЗА "РОБОТОЮ"

  "ВІЙНА" З ЄПИСКОПОМ

  БАНДЕРІВСЬКІ "МАФІОЗІ"

  КРИЗА, З ЯКОЇ НЕМА ВИХОДУ

  ДЕМАРШІ ЗАБУДЬКУВАТОГО КАРДИНАЛА

  БЛАЖЕННІШИЙ "ЦАР" І ЙОГО КЛЕВРЕТИ

  УНІАТСЬКО-НАЦІОНАЛІСТИЧНІ БЛАЗНІ

  КАРДИНАЛЬСЬКІ ПРИСТРАСТІ

  ЧЕРГОВИЙ УНІАТСЬКИЙ БАЛАГАН ТА ЙОГО УЧАСНИКИ

  МАРНІ НАДІЇ

ПІСЛЯМОВА

*** Примечания ***