Радощі життя, або Сімейна таємниця [Вільям Сомерсет Моем] (fb2) читать постранично

Вільям Сомерсет Моем Радощі життя, або Сімейна таємниця Роман

З англійської переклав Володимир Легпоступ

Малюнки Ю. Кремньова

Сомерсет Моем. Радощі життя, або Сімейна таємниця // Всесвіт. — 1963. — № 1— 2. — С. 12.

Розділ перший

Я вже помітив — коли хтось дзвонить вам по телефону і, не заставши вдома, просить передати, щоб ви одразу ж, як тільки повернетесь, подзвонили, бо справа, мовляв, дуже важлива, — так і знайте: вона важливіша для того, хто дзвонив, ніж для вас. Коли ж трапляється нагода зробити приємність або послугу вам, тоді більшість людей стають напрочуд стриманими. Тому, коли я повернувся додому, розраховуючи випити чогось міцного, викурити сигарету і почитати газету, перш ніж настане час переодягатися до обіду, і почув од міс Феллоус, моєї господині, що містер Олрой Кір дуже просив негайно йому подзвонити, то зрозумів, що можу просто не зважати на його прохання.

— Це той самий, письменник? — спитала міс Феллоус.

— Так, той самий.

Вона кинула на телефон ніжний погляд.

— Може, вас з’єднати з ним?

— Дякую, не треба.

— А що ж йому сказати, коли він знову подзвонить?

— Запишіть, чого йому треба.

— Гаразд, сер.

Міс Феллоус міцно стулила губи. Вона взяла порожній сифон, обвела поглядом кімнату, чи все в ній на своєму місці, і вийшла. Міс Феллоус дуже любить романи. Я певен, що вона прочитала всі книжки Роя. А її незадоволення з моєї неуважності свідчить, що вона читала їх з великою насолодою.

Повернувшись пізніше додому, я помітив на буфеті записку, написану розгонистим, чітким почерком міс Феллоус:

«Містер Кір дзвонив двічі. Чи зможете Ви поснідати з ним завтра? Якщо ні, то який день Вас більше влаштовує?»

Я підвів здивовано брови. Востаннє я бачив Роя місяців три тому на одному з вечорів; він був, як завжди, дуже привітний, а коли прощалися, навіть висловив жаль, що ми так рідко зустрічаємось.

— Лондон жахливий, — заявив він. — Не маєш часу навіть для того, щоб зустрітися з приємною тобі людиною. Давайте поснідаємо разом наступного тижня!

— Охоче, — відповів я.

— Я подивлюся вдома в свою записну книжку і подзвоню вам.

— Гаразд.

Я був знайомий з Роєм уже двадцять років і прекрасно знав, що в лівій верхній кишені свого жилету він завжди носить невеличку записну книжку, в якій занотовано, коли і з ким має зустрітися, тому я зовсім не дивувався, що він не нагадує про своє запрошення. Тепер ніхто не зміг би переконати мене, що його палке бажання зустрітися зі мною безкорисливе. Попихкуючи люлькою, перед тим як лягти спати, я перебрав у пам’яті всі причини, які могли примусити Роя запросити мене на сніданок. Може, він поступився настирливим проханням якоїсь поклонниці. Або ж американський видавець, приїхавши всього на кілька днів до Лондона, попросив, щоб Рой влаштував йому зі мною побачення. Але хіба міг я подумати, щоб мій приятель та не зміг би сам знайти вихід з такого становища? Крім того, він надав мені право самому визначити день зустрічі. Отже, навряд чи тут був замішаний ще хтось третій.

Ніхто краще за Роя не вміє виявити стільки щирої сердечності до прославленого колеги-письменника. Так само як ніхто швидше за Роя не відвернеться від того ж колеги, коли чорна смуга невдач або успіх іншого затьмарять скороминущу славу. У кожного письменника є свої зльоти і падіння. А саме зараз я чомусь почав користуватися підвищеною увагою читачів. Звичайно, я міг би знайти якусь причину, щоб, не образивши Роя, відхилити його запрошення. Але він така людина, яку ніщо не позбавило б рішучості зустрітися зі мною. Відкараскатися від нього можна було, лише пославши його під три чорти. Та мене це запрошення зацікавило. Зрештою, я почуваю навіть певну симпатію До Роя.

Я з захопленням спостерігав як зростає його літературна слава. Кар’єра Роя може служити добрим прикладом для тих юнаків, які обрали своїм фахом обробіток літературної ниви. Не пригадую жодного з моїх сучасників, який би, маючи так мало таланту, став таким авторитетом у літературі. Цей талант, подібно до тієї дози патентованих ліків, яку приймають розумні люди, міг би вільно вміститися в одній столовій ложці. Рой добре це знає і часом йому самому, мабуть, здається чудом, що при таких здібностях він написав уже десь біля тридцяти книг. Певно, для нього було справжнім відкриттям, коли він уперше прочитав, ніби Чарльз Діккенс одного разу заявив, що геніальність являє собою лише безмежну працьовитість. Рой довго думав над цим висловом і, мабуть, вирішив: якщо справа тільки в цьому — я обов’язково стану генієм. А коли захоплений оглядач якоїсь газетки для жіноцтва в рецензії на одну з його книг вжив це слово (останнім часом критики почали надто вільно з ним поводитися), — Рой зітхнув із задоволенням людини, якій після довгого напруження пощастило, нарешті, розв’язати складний кросворд. Кожний,