Розплата [Дмитро Міщенко] (fb2) читать онлайн

Дмитро Міщенко Розплата

ЧАСТИНА ПЕРША ОБРИ ЙДУТЬ

Каган «послав Апсиха з військом і повелів йому цілковито винищити народ антів».

Феофілакт Сімокатта. «Історія»

Всякий, нагодований тобою, навіть коли він чужинець, перестає бути ворогом, і всякий безневинно скривджений — ворог.

Із звичаїв стародавніх слов’ян

«Не збирайте собі скарбів на землі, де їх міль їсть і злодії підкопуються, а збирайте собі скарби в душі своїй».

«Повість временних літ»

I

Гінці не зважали на те, що коні геть змокріли під ними й помітно вибилися з сили, гнали та й гнали їх схилами гір. Тоді лиш, як досягли таких-сяких долів, а в долах — людських оседків^[1], пили піднесену поселянами воду й казали: «Іменем князя і люду: коней нам, і найліпших».

З ними не сперечалися, знали-бо: це сторожові з обводів^[2]. Та поки одні виконували їхню волю, інші соловіли з дива й питали:

— А що сталося?

— Обри ідуть і з найлихішими намірами. Маємо оповістити про це князів і якомога швидше.

— Чому ж не вижами^[3] оповіщаєте?

— Бо обри не прийшли ще, лиш наближаються до наших гір. Ви теж не баріться, сідайте на коней та звідомляйте окольний люд: безліття^[4] гряде. Най знають усі і дбають, як належить дбати в такій оказії.

Нашвидку сідлали поданих їм коней і гнали їх у діл, а долом — на Волин і Черн. Бо таке повеління воєводи: не знати сну, не знати й перепочинку, поки не досягнуть стольних городів та не оповістять князів, які лихі вісті надійшли з-за гір, від паннонських слов’ян. Обри, сказали, до краю обурені загибеллю посланого до антів сольства і передусім каганового сина Ікунімона. Вість та на смерть вразила Баяна, а всі інші авари заприсягалися іменем бога свого, що відомстять антам за кагана і його слів найлютішою карою. «Уже збирають турми, ось-ось протрублять похід, — застерегли паннонці. — Довкола гір не повинні піти, там на путі їм стануть або ж ромеї, або слов’яни, що сидять на нижнім Дунаї. Пильнуйте, аби не прокласти собі путь через перевали. А ще знайте — князь Вірагаст заприсягнув: слов’яни Загір’я не підуть на вас купно з аварами, най вони навіть луснули зі злості».

Нікому не хотілося вірити, що таке станеться і що може статися. Гори Карпати не так просто перейти, та ще й з кіньми і такою лавою, як у обрів. Там, де є якісь проходи, є й сторожові вежі^[5], а на тих вежах знають, що робити, коли є загроза вторгнення. І все ж грозяться обри, до безуму люті й завзяті асійці. Від них всього можна сподіватися. А коли так, де вже тут до певності і супокою. Безліття ж насувається з гір, воно впаде передусім на люд, що сидить при Карпатах. Тож треба думати і дбати, аби розминутися якось із тою бідою. Ано, коли не відвернути, то бодай розминутися.

Одні сідали на коней і гнали їх на околії, звідомляли тих, хто не відав ще про аварське вторгнення, інші впрягали коней у повози, клали на них ті пожитки, які можна було взяти з собою, і поспішали зникнути в лісових пущах та ущелинах, ще інші сідлали випестуваних на дозвіллі Вороньків та Ласок, приторочували до сідел щити, тули^[6] із стрілами; уперізували на собі мечі й гуртувалися в общинні сотні, а сотні — в тисячі.

— Нам велено відходити, — вдавалися до старших, як завжди, більше обізнаних. — А як же стариня, жони, діти? Так і полишимо їх напризволяще?

— А майно, товар? — вигулькував-хтось збоку.

Розмови ті лиш злили старших.

— Запитайте ви мене, а я вас: як? Ніби це так просто — визначитись і знати. Обрів, сказали гінці, суне тьма. Чи ми обстоїмо роди свої власною силою, без князя і його дружини, без ополчення всіх племен? Все каже за те, що маємо відходити, поки не зберемося в рать.

— То відходьмо всіма родами, купно з старинею, майном і товаром.

— І далеко зайдемо, коли так підемо?

— Ано, про що змагаєтесь і чого домагаєтеся, люди? Справді, чи далеко втечемо, коли підемо купно з кревними та товаром? Може ж, не про втечу слід дбати? Може, наша сила, як ніколи, потрібна зараз на перевалах?

Хтось тільки замислився, почувши ту слушну думку, а хтось і підтримав уже її: а й справді, чому мають оступатися? Всякому більш-менш тямущому має бути ясно: треба йти назустріч тим, що вторгаються. Адже там, на перевалах, потрібна у сто крат менша сила, щоб упоратися з обрами, аніж на долах. Чули? У сто крат менша! Гляди, сторожовим на вежах саме й не вистачає цієї сили, щоб зупинити обрів, не пустити їх через гори.

— На перевали! — дружно відгукнулися на цю раду в сотнях. — Коли не всім, то якійсь частині ополчення треба йти на перевали! Ото й буде суттєва поміч усім: землі, людові, князю.

На тому стали, так і вчинили: послали надійні в ратнім ділі сотні на перевали, решті ополчення веліли бути поки що у підніжжі гір, — прийдуть, коли покличуть. А гінці з гірських веж знай своє робили: гнали та й гнали коней у глибинні верві^[7] землі, і що далі віддалялися від Карпат, то надійніше виколисували в собі певність: не тривогу повинні сіяти між люду, мають будити його до січі і єдності. Чи те, що знають про обрів, не повеліває: дійте так і тільки так? Воєвода не казав: «Скачіть і оповістіть князів». Сказав: «Скачіть і підійміть люд на січу з супостатом». А коли так, чому б зараз уже не робити те, що робитимуть завтра чи післязавтра княжі гінці?

Кому не вихолодять серце такі вісті? Мов зле повітріє, ширилися вони землею й тривожили всіх, від малого до великого, від спроможного стати на ратний подвиг до неспроможного, геть ветхого в численні літа свої. Живуть-бо, підперті з полудня горами, з полуночі, заходу і сходу — своїм, слов’янським, людом, не літо і не десять — віки. Тож і не зазнавали вторгнень, лише чули від інших, що зазнають його там десь, що ті вторгнення супроводжуються ґвалтом, повальними грабунками та пожежами, а відтак і смертю. Тепер і їм погрожують цим. А за віщо? Боги світлі та боги ясні, за віщо? Чим завинили вони, дуліби, тиверці, білі хорвати, і саме перед обрами? Бігме, вже понад півста літ минуло, як ходили за Дунай, поривалися до чужого. Знали своє і лиш своє.

А втім, що тепер думати? Гінці правду сказали: коли у твою землю йдуть із мечем і вогнем, іншої ради немає, мусиш братися за меча і відповідати ударом на удар. Ось тільки що буде з кревними, котрих залишають по домівках, і що з живністю, що її нажили родом чи общиною? До лісу всього, не забереш, а лишатися на подвір’ї і берегти подвір’я он як небезпечно.

Як поставився до вістей про нашестя князь Келагаст і чи був такий спішний, як ті, що доправляли йому звіди від карпатських перевалів, воєводиним гінцям не поталанило довідатися — князя не було на той час у Волині. Приймала і слухала їх княгиня Даная.

Не зраділа, ясна річ, новинам, правдиво кажучи, не одразу й повірила їм.

— Воєвода так і сказав, — поцікавилася, вислухавши, — най не бариться князь, збирає рать усіх племен та йде в Прикарпаття?

— Ано, так і сказав. Кінні турми аварів, як запевняють слов’яни Загір’я, налічують шістдесят тисяч. А веде їх усім знаний Апсих, той самий, що лишив свого часу від склавинських весей^[8] та городищ самі лиш згарища. Тепер він і поготів лютий та жорстокий буде: вісті про смерть Ікунімона вразили на смерть кагана їхнього, Баяна.

Даная не сумнівалася більше. Покликала воєводу, отроків, запитала, де князь, і тут-таки стала на місце князя.

— Ви, — повеліла одним, — сідлайте найліпших коней і скачіть чимдуж у землі древлян, русів, уличів, втікичів. Лиш до тиверців не треба, туди послано гінців. Самим князям згаданих земель станьте перед очі й повідайте, чим погрожують нам обри, де можуть об’явитися. Най не баряться зібрати всю, яка є, силу і вийти на полуденні обводи землі — у Прикарпаття.

— Древлянам також казати це?

— І древлянам також. Най не легковажать, за цим разом ліси не захистять їх.

Помовчала мить, певно, пригадувала, що хотіла сказати іншим людям із княжої дружини, і вже потім по-жіночому розчулено торкнулася руки одного з них:

— Ви пошліть гінців в усі верві землі нашої і повеліть кому слід, най збирають повальне ополчення, йдуть із ним до Дністра і стають заступом^[9] по цей бік ріки — там, де в неї впадають Стрий та Стрипа. Князь, гадаю, не забариться бути там і тоді вже дасть кожному окреме повеління.

Гінцям із Прикарпаття веліла перепочити з путі і потім уже зайти до неї чи до князя. А коли й вони пішли, ходила по терему й ламала, хвилюючись, руки. Бо чула серцем: наближається лихоліття, таке, якого, може, й не знали досі. Зрештою надумалася й покликала воєводу.

— Най вибачає достойний муж, — сказала, коли воєвода ступив через поріг. — Не турбувала б, та мушу.

— Об чім річ, княгине. Такий тривожний час.

— При всіх не могла допитуватися, а віч-на-віч хочу запитати: може, воєвода знає все-таки, де зараз князь?

— Не знаю, княгине. Присяйбіг! Коли б знав, чи міг би легковажити?

— А хто ж знає? Не може ж такого бути, аби ніхто не знав.

Старк переступив з ноги на ногу й розправив, бентежачись, вуса.

— Я теж так гадаю, — довірливо глянув на Добритову доньку, — не може бути, аби ніхто не знав, де зараз князь, і тому запевняю княгиню: не варто печалитися цим. Той, хто відає, де він є, давно погнавсь уже кликати князя. Не з чужкраю ж бо є, повинен розуміти, яка тривога загостила в нашу землю і яка може загостити в будучим.

— Воно й князь Келагаст не з чужкраю, — зітхнула Даная, — а ба, як вільготно почуває себе в такий непевний час.

Старк лише дивився на неї співчутливо, казати нічого не казав. І того доста було, аби Даная заговорила з ним про найголовніше.

— Хто ж поведе рать? Хто візьме у січах з обрами гору?

— Келагаст достойний привідця, княгине. У січах він орел.

— А думати, коли, де і з якою силою вийти на боролище, хто за нього буде?

— Є ще тисяцькі. Та й мужі у нас, ті, що з старшої дружини, не з плохих. Деякі з них напевно будуть воєводами в сім поході.

— Хто саме?

— Хоча б і Таль, Ситник, Виштак.

Помовчала і вже потім подала голос:

— Був би тут стольник^[10] Світозар, була б і певність, що рать наша не сплохує у січах із обрами. Це ж треба статися такому: відлучився в найнепевнішу з усіх непевних годину… Може, ти підеш із Келагастом, га, воєводо? Правдиво кажучи, у мене тільки й надії зараз, що на тебе.

Старк усміхнувся сам собі.

— За прихильність серця і за добре слово спаси біг, Данає. Я був би радий виправдати твої сподіванки на мене, та не годен уже для походів, застарий став.

— Я те мала на оці, давній друже роду нашого, що ти будеш при Келагастові яко муж думаючий.

— Думаючому теж самому треба триматися в сідлі. Та й Келагаст навряд чи візьме з собою такого, як я.

Мовчала, і доволі довго.

— А тут, у Волині, кого залишимо?

— Напевно, Мезаміра, ну і я можу бути при ньому яко радник.

— Син, знаю, в похід пориватиметься.

— Тут, у Волині, також треба комусь бути. Яко воєвода наполягатиму на цьому. Ти теж наполягай. Він — єдиний спадкоємець столу, ним не можна ризикувати, як всяким воїном чи навіть привідцею.

— Гадаєш, буде кровопролитна січа?

— Може, найкровопролитніша з усіх, що знали досі.

І знову змовкла Даная. Ніби заворожена, дивилася на воєводу і не зважувалась перепитувати.

— То що ж маємо робити?

— Як тільки князь поведе рать і дружину до Дністра, пошлемо гінця на Тивер і попросимо Світозара, аби прискорив похід тиверців та й сам поспішив на з’єднання з Келагастом. Тільки ця єдність може дати нам якусь певність вистояти у поєдинку з обрами.

— Навіть без уличів, русів і древлян?

— Навіть без них.

— Гінці сказали: князя Тивері оповістять інші. Вважаєш, того замало?

— Так. Як замало й тих гінців, що ти послала на верві.

— Не розумію. Чому так мислиш, воєводо?

— Бо Тивер зволікатиме з походом. Вона відкрита для обрів з боку Дунаю, її має переконати хтось із мужів, що вторгнення буде таки через перевали, і тим прискорити з’єднання нашої ратної сили. Ну, а на верві через те маємо слати своїх нарочитих^[11] вдруге, що общини, як водиться, пошлють із князем не все ополчення, дещо залишать і для себе. Ось ми й покличемо тих, що залишаться, до Волина, гуртуватимемо з них другу дулібську силу — ту, що її очолить і, коли треба буде, поведе на січу твій син Мезамір.

Даная була сумніша від самого суму. Знай ходила з кутка в куток та думала. Зрештою стала перед воєводою й сказала:

— Готуй дружину до походу. Об’явиться князь — трубитимемо путь^[12].

А сама, як тільки вийшов Старк, дала волю розпуці своїй і заломила у відчаї руки.

«Боги світлі та боги ясні! — простогнала. — Одведіть і заступіть! Коли станеться ця кара, не лише Келагаст, я також буду винна і, може, найбільше. Бо мала б не серця, розуму слухатися, коли зголошувалася саджати його на княжий стіл. Такої біди накоїв. Такої біди! Мало того, що мене заверижив, обплутавши злюбними узами, може статися, що й усі роди дулібські завдасть у вериги^[13]. Ано, Старк — бувалий і обізнаний в ратних ділах муж, він так собі, без належних підстав не лякатиме».

II

Старий воєвода не помилився, застерігаючи княгиню про можливе зволікання з боку тиверців. Вислухавши гінців, що пригналися від перепалів, князь Радим передусім поцікавився:

— То обри об’явилися вже чи тільки нахваляються об’явитись на перевалах?

— Слов’яни Загір’я заздалегідь попередили нашу сторожу. Сказали, авари збираються йти, і великою силою.

— Бачите: тільки збираються йти. А що буде, коли вони підуть не через гори, а довкола гір і прямісінько на нас, тиверців?

— Такого не може бути. Коли підуть поза горами, їм доведеться прокладати собі путь мечем та сулицею^[14] спершу у землі Склавинській, потім у землі Ромейській.

— А через перевали, по-вашому, кінним так просто пройти, та ще такою силою, як у аварів, — шістдесят тисяч?

— Це обри, від них усього можна сподіватися.

— Саме тому я остерігаюся і вважаю: є всі підстави остерігатися. Скачіть у зворотну путь, до тих, хто послав вас, і скажіть їм: Тивер лаштує дружину й збирає ополчення. Путь же протрубить тоді лиш, як напевне знатиме, де вторгаються обри і чи там уся їхня сила, а чи та лиш, на яку покладено ввести нас в оману.

Слід віддати належне князеві Тивері: не зволікав із приготуваннями. Вислухав гінців й одразу ж велів скликати раду старійшин, мужів ліпшої дружини. Не був велемовним перед радними (чи до велемовності зараз?), гранично точно визначив повинність кожного в поході й перед походом. А вже по тому, як радні залишили гридницю^[15], нагадав братам, що з ними буде в нього окрема бесіда.

— Хочу домовитися з вами, — сказав, коли усілися й стали уважними та думними, — хто з нас де стоятиме у цю тривожну годину.

Радим поглянув на одного, другого, третього з братів своїх і лишився вдоволений. Усі як на підбір: високі, дужі, ані на силу, ані на розум, ані на одвагу не бідні. Воістину анти, та опора люду і землі, яку он як хотів мати в свій час вітець. Вийдуть у поле — покосами кластимуть супостатів, стануть на стінах — ніхто не зіпхне.

«Як добре, отче, — прихильно подумав про князя Волота і матір свою Миловиду. — Як добре, кажу, що ви подбали за свого життя-буття про цю міць. Он якою доречною буде вона нині. Обри чи не найбільша напасть, від якої ви застерігали нас».

— Чули, либонь, — знову повернувся до найголовнішого, — раті тиверській велено іти в Прикарпаття, на з’єднання з дулібами. Дружину, як і належить князеві, поведу я. Воєводою і оборонцем Черна, на випадок вторгнення, залишаю Велемудра. Дружини в тебе буде небагато, брате, покличеш до ратної повинності всіх мужів стольного города і тих з околій, що шукатимуть захисту в стольнім городі. Остромир піде зі своєю сотнею і стане на чолі ополчення, що боронитиме Дикушу. А як бути з тобою, Данку, і з тобою, Добролику, давайте помізкуємо.

— А що тут мізкувати, — не втерпів завжди чимось невдоволений Данко. — У кожного з нас є своя тисяча дружинників. Купно з ними та з тобою, княже, й підемо на супостата.

— А хто даватиме лад і робитиме справжньою ратною силою ополчення?

— Тисяцькі, хто ж іще.

— Тисяцькі — одне, а князь чи особа княжого роду — зовсім інше.

— Ця твоя затія, — підтримав Данка й Добролик, — умалить головну ратну силу Тивері — дружину.

— Ба ні, гадаю, буде навпаки: ця моя затія зробить такою ж надійною ратною силою, як дружина, й ополчення.

Вони засперечалися, а тим часом над’їхав із Соколиної Вежі Світозар.

— Боги в поміч, братіє, — привітався. — Про що так голосно бесідуємо?

Радим доволі швидко погасив у собі буєсть сперечальника.

— Гадаю, чув уже, яке безліття гряде в нашу землю? Обри йдуть.

— І ви не почуваєте себе одностайними в таку годину?

Князь розвів руками, та одразу ж поспішив і заперечити: най криють боги, до неодностайності між ними, єдинокровними братами, ще не дійшло, всього лиш міркують уголос, хто де стоятиме, коли дійде до січі з обрами.

— Як на мене, міркувати будете тоді, коли станете перед обрами. Зараз не тим маємо сушити мізки. Що сказали гінці з Карпат?

— Нічого певного. Є всього лиш чутки: обри вельми обурені загибеллю сольства, як і смертю кагана, збирають усю свою ратну силу і мають нібито намір іти на Карпатські перевали, а звідти — на нас.

— То вам цього мало?

— А коли підуть не через перевали, а поза Карпатами, через Дунай?

Світозар перезирнувся з усіма і вже потім порадив:

— Аби не трапилося чогось несподіваного, не уповайте на те, що вам хтось добуде і пришле достеменні звіди про обрів. Самі пошліть вивідників і на Дунай; і до перевалів. А тим часом збирайте рать і виводьте її ближче до можливих боролищ, хоча б і на Прут, у Дикушу. Звідти і до перевалів значно ближче, і На Дунай так само, як і від Черна. Доки зберете рать та виведете її на Прут, матимете й звіди, де обрини, куди тримають путь.

— Це правда! — підтримав Світозара чуліший за всіх інших Волотовичів Добролик. — Приставай на це, княже. Приставай і вели рушати уже в путь. Зволікання може дорого обійтися нам потім.

Радим не примусив себе умовляти, і Волотовичі примітно вільніше стали почуватися в гридниці.

— А як же уличі, втікичі? Їх оповістив хтось про аварське вторгнення? — поцікавився Данко.

— До уличів я послав гінців, — Радим йому. — Уличі ж понесуть вісті про вторгнення далі — втікичам, росам, полянам.

— А які в тебе, брате, стосунки с кутригурами, ромейськими навікуляріями^[16]? — влучив нагоду й поцікавився Світозар.

— З ромейськими навікуляріями, окрім тих, що єднають нас у торгах, ніяких, а з кутригурами добросусідські.

— До кутригурів, як і до ромейських навікуляріїв, теж, гадаю, слід послати нарочитих. Хто-хто, а навікулярії перші знають, чия куди правиться рать. Най і за соліди^[17], все ж зроблять тобі добру послугу, коли виявиться раптом, що Апсих простує поза горами, на Дунай.

— То, може, Світозар яко стольник всієї землі на себе візьме цю повинність?

— Я мушу поспішати до Келагаста.

— Чом так?

— Сам добре знаєш: він учинив уже одне глупство — зле повівся з аварським сольством. Боюсь, коли б не вчинив і другого.

— Усе то, може; й так, — зітхнув князь, — одначе й до навікуляріїв, як і до кутригурів, не можна слати будь-кого.

Вони довго ще радилися, десь аж поночі вже пішли на спочинок. А наступного дня нагодився й другий гінець — уже від Данаї.

— Князь Келагаст пішов на аварів, — доповів Радимові. — Просив і князя Тивері не зволікати, іти до нього купно з раттю своєю. Ждатиме тиверців, сказав, на Дністрі, там, де впадають у нього Стрий та Стрипа. Тебе, стольнику, — обернувся до Світозара, — княгиня Даная також просила не гаятися і по можливості борше вирушити в табір князя Келагаста.

«Вона не певна за нього, як і я», — подумав стольник, а вголос мовив:

— Скажи нам, віснику княгині Данаї, що нового чув ти у Волині про обрів?

— Окрім того, що погрожують нам вторгненням через перевали, нічого.

— А в путі?

— І в путі нічого втішного не чув.

Світозар ствердно киває головою.

— Як бачиш, княже, — обертається до Радима, — я таки мушу бути в таборі Келагаста, і негайно. Що скажемо княгині про наміри тиверської раті?

— А те, що є. Днями вирушаємо в Прикарпаття. Зосереджуємося в острозі Дикуша, а вже звідти підемо на з’єднання з ратною силою дулібів.

— Княгиню цікавитиме, мабуть, коли саме тиверська рать буде в таборі князя Келагаста?

— Як тільки об’являться на перевалах обри, ми будемо там.

Не час було сперечатися з ним та й не місце. А хотілося. Схоже, що князь каже одне, чинитиме ж інше. А то погана прикмета.

III

Торованої путі, тієї, що дозволяє правитися через гори з поклажею в повозі, обри не відшукають у Карпатах. Є всього лиш проходи через перевали і серед них один-два — не більше, що дозволяють самому пройти і коня провести в поводі. Скрізь стоїть княжа сторожа, а біля тих, що дають можливість пройти з конем, і вежі споруджено, чатові пильнують вдень і вночі. Знають-бо: коли обри сунуться через гори, підуть саме тут. Тому й доглядаються до схилів та уповають, доглядаючись: хай скільки не буде їх, зайд асійських, тут вони все одно не пройдуть. Ано. Над кожною стезею звисає камінь-моноліт. Коли його пхнути потужною людською силою, впаде й перекриє собою те, що звалося проходом. А перекриє — і піший не поткнеться вже на цей бік гір.

Вдень пильнувати за зворотними схилами Карпат доволі легко — он як далеко видно з високої високості. Зате ночі тривожними стали. Аби авари не вломилися зненацька, сторожові змушені висилати звідунів^[18] своїх далеко за перевали та повелівати їм: «Будьте пильні; коли що — не баріться дати вижу вогнем».

Чого побоювались, те й сталося: обри таки зробили спробу підкрастися до перевалу й заволодіти проходами через нього. І раз, і вдруге, і втретє. Спершу вдосвіта, далі й поночі, і невеликою, і доволі-таки відчутною силою.

Сторожові раділи: їм на диво легко пощастило упоратися з навалою. Бігме, коли й далі так піде, жоден тать^[19] не пройде через їхні гори.

Та поспішили тішити себе. Обри, як виявилося, лише відволікали їх спробами заволодіти пригожими для ратного вторгнення проходами в горах, готували їх в іншому місці — далі на захід сонця, і, не зустрівши там опору, ринули в Дулібську землю безборонно.

— Нас зрадили! — згадав хтось слов’ян Загір’я і їхнє застереження. — Зумисне сказали: пильнуйте проходи, аби ми не допильнували там, де обри підуть насправді.

— Пощо пасіюєш? — гримав на нього хтось із старших. —Чи ті, що застерігали, казали тобі, куди підуть обри? Вони всього лиш попереджали: збираються йти. Про все інше самі мали б вивідувати і знати.

Жах і стогін ішов землею Дулібською. Перла така чисельна рать, що зібраному під руку тисяцьких ополченню нічого іншого не лишалося, як оступатися, уповаючи на те, що десь має бути вже князь, а з князем усі дуліби, а з дулібами інші племена, та об’єднана слов’янська сила, котра одна може заступити цьому грізному супостатові путь і таки не дозволити йому топтати віками не топтану чужинцями землю.

Найбільшого жаху наганяли ті авари, що йшли першими. Потішені вдалим переходом через круті Карпатські гори, а ще тим, що за плечима в них он яка сила, що тій силі ніхто не зважується та навряд чи зважиться стати на путі, вимахували нагаями й гнали коней із видолинка на пригірок, із пригірка у видолинок, а надто, коли бачили попереду весь і передчували наближення поживи. Усе шукали чогось в халупах і поза халупами, а не знайшовши, помщалися на псах, що не хотіли миритися з чужинцями й кидались на чужинців, на літніх старцях, котрі не побажали втікати з молодшими й лишилися на подвір’ї, аби бодай якось захистити своє подвір’я, нарешті на спорожнілих халупах. Крик, гам, стогін ішов такою супокійною і такою звиклою за багато віків до супокою землею. Та чи не найпромовистіш казали про кару, що постигла людність Прикарпаття, високі дими над спаленими в злості оселями. Вони, яко вижі, позначали собою обшири вторгнення ліпше, ніж звідуни, оповіщали, куди простує аварська сила. А те оповіщення не тішило та й не могло тішити дулібів. Бачили-бо: аварські турми плавом пливуть по підгір’ю, і чи довго буде так — одні боги відають.

— Де ж князь? — питали один у одного. — Доки ж це ми оступатимемося та лишатимемо кревних своїх на поталу татям із чужкраю? Це ж не жарти, людове!

— А що вдієш? Чи наші сотні спроможні зупинити таку силу, як у обрів?

— Бодай на передніх, бодай із засідки, а маємо нападати й громити їх потроху. Най знають: супокою їм тут не буде. Земля наша непідвладна!

— Ай справді. Чому оступаємось та й оступаємось? Мусимо нагадати вже про себе, най і не надовго, таки стримати обрів.

Привідці не перечили завзятцям — думали. Коли ж настав вечір, покликали вивідників і звеліли їм: «Проникніть в обсаджену аварами весь і вивідайте, чи багато їх там, що роблять, які є пильні вночі».

Ждати довелося не так уже й довго. Зате звіди тих, що повернулися, нікого не потішили. Обри поцупили все, що можна було поцупити по оседках, та й подалися до табору, що його там десь обрала турма.

— Що вдіємо, братіє? — зійшлися на раду привідці. — Засядемо в надійному сховку та нападемо з нього на татей серед білого дня чи покладемося на поміч богів та вторгнемось у аварський табір поночі?

— Спершу вдармо, привідцю, на табір тих заброд та понаженім їм страху, а вже потім нападатимемо на них і серед дня.

— Ано, — пристали до тої ради й інші. — Доки обри занадто певні себе, варто напасти на них у таборі й потяти до ноги! Чули, коли вже нападати, то витинати треба до ноги!

Привідці ополченських сотень розуміли: не так просто проникнути у ворожий табір, хай і поночі. Та в своїй землі, в залісненім підгір’ї чому б і не попробувати? Чи обри так уже й всюди нишпорять? Чи вони заглядають у лісові пущі, в гірські ущелини? Торованими путями та путівцями здебільше ходять. Ось цим і варто скористатися. Причаяться дві-три сотні добірних воїв десь неподалік від аварського табору, діждуться, поки їхніх супостатів зморить сон, і впадуть на сонних опукою. А такий напад не буде марницею. Бігме, не буде!

Не все так сталося, як гадалось. А проте багато чого й сталося. І сторожу прибрали дулібські ратники тихо, і в табір проникли непомітно, ба й обринів приткнули до землі немало — кого мечем, кого сулицею. Аж поки котрийсь із них, несмертельно вражених чи ненароком розбуджених, не заволав не своїм голосом і не розбудив інших, а ті інші — ще інших.

Січі не було, принаймні справжньої. Налякані появою в таборі дулібів, а ще більше тим, що угледіли, збудившись, обри не стали ждати найгіршого й кинулися хто куди. Темінь багатьом із них допомогла, одначе й на землі залишилось немало. І все ж не цим вимірювався успіх ополченців, що ходили в нічну вилазку, як і не кіньми, яких залишили їм перелякані обрини. Страх, що його нагнали дулібські сотні передовій турмі аварів, став неабиякою пересторогою для всіх інших Апсихових турм. Далебі, так і поклали собі: перед ними об’явилася княжа дружина, бо спинили аж надто безпечний похід і стали збирати розпорошені по підгір’ю сотні.

Вони не набагато помилилися. Ополченські ратники здибалися через кілька днів на своїх потаємних путях із вивідниками князя Келагаста й довідалися від них, що дулібська рать вийшла уже на Дністер і стала заступом на його лівім березі.

Почалися приготування до січі. Обри намагалися проникнути у табір дулібів і вивідати, скільки їх, де стоять, дуліби — у табір обрів. А оскільки і ті, і другі виявилися занадто пильними, вивідини не тішили привідців.

— Ви можете бодай одне сказати мені, — допитувався Апсих у своїх терханів, — лише дуліби стоять перед нами чи й тиверці, росичі, уличі?

— До наших рук потрапляли поки що тільки дуліби.

— Ну, а ті, що потрапляли, що кажуть?

— Анічого.

— Як то — нічого?

— Вмирають лютою смертю, а не кажуть.

— Прокляття. З паннонських слов’ян є хтось серед нас?

— Чи привідця не відає: вони відмовилися іти на своїх кревних. Сказали, така була домовленість із покійним каганом: на будь-кого ходитимуть із аварами, тільки не на слов’ян.

— То ж із покійним каганом. А зі мною була така домовленість?

Посидів, погрозився на загірних слов’ян і вже потім сказав терханам:

— Мусимо проникнути якось у дулібський табір і вивідати, хто з ними. Одне, коли перед нами тільки дуліби, і зовсім інше, коли і росичі, і тиверці, і уличі.

— Росичі, уличі навряд чи встигли ісполчитися й прибути. Їм он яку треба здолати путь.

— А тиверці? Сим же ближче до Карпат, ніж дулібам.

Терханів менш за все тішило таке повеління. То тільки сказати легко: проникніть і вивідайте. Попробуй проникнути у дулібський табір, коли на тебе перший стрічний слов’янин тикне пальцем і скаже: «Братіє, це ж не наш!» Та не минуло й седмиці, як один із аварів пригнався на змиленім огирі й заспішив до Апсиха.

— Приємні вісті, хакан-бегу! Тиверці не з’єдналися ще з дулібами, вони за три-чотири денних переходи від нас.

Апсих підхопився рвійно й став на весь свій, достойний високого привідці, зріст.

— Це напевно?

— Певніше не може бути. Мої люди на власні очі бачили їх.

— Дандала до мене. І Башира також.

Їх немало є в його турмах, синів нині покійного вже Баяна, та ці два, а ще Форисин, Хафіз, Єлемунд виділяються найбільше. Такі, як Дандал, Башир — і літами, і мудрістю, такі, як Форисин, Хафіз — одвагою і доброю славою. Це і тішило Апсиха (пам’ять про Баяна свіжа ще в серцях аварських воїв, за його синами вони підуть у вогонь і в воду), і бентежило, признатися. Не раз думав, доки йшов на антів: чи на користь йому їхня слава?

— Кликав, хакан-бегу?

Зайшли буряно й стали перед ним, привідцею аварської сиди, на все згодні, до всього готові. А не сказали, бач, як кажуть інші: привідцю. Таки не визнають цього за ним.

— Ви не забули, що наказував вітець ваш, полишаючи нас?

— Таке не забувають, привідцю.

Ага, таки привідцю.

— Настав наш час, сини славного в родах аварських Баяна. Щойно мені стало відомо: анти не встигли об’єднатися. Князь дулібський вивів свою рать і став заступом на супротивнім березі Дністра, князь тиверський перебуває за три-чотири переходи від нього, з усього видно, іде на з’єднання з Келагастом. Інші анти, треба думати, і зовсім далеко. Повеліваю: ти, Дандале, бери свою тьму і не дай тиверцям з’єднатися з дулібами. Ти, Башире, поведеш свої одважні турми на дулібів. Не далі як завтра почнемо супроти них виправу.

— Лише моєю тьмою почнемо виправу чи всією аварською силою?

— Там побачимо.

— Хай буде так. А все ж хотів би знати перед тим, як іти на дулібів, скільки їх?

— Узнай, хто тобі не дає?

Башир вийшов із намету видимо невдоволений.

— Ти щось тямиш у цій його затії? — підозріло подивився на Дандала.

— Тямлю, чом ні. Хоче не допустити з’єднання антської сили, погромити антів поодинці. Я поділяю ці наміри.

— А що ти скажеш, коли тиверці погромлять тебе, а дуліби мене?

— Гадаєш, це можливо? Тих і других, буде більше ніж по десять тисяч?

— У них тільки княжих дружинників є по кілька тисяч. Скільки раті ополченської, того й сказати ніхто не зможе.

— А нас мало? З Апсихом залишиться ще сорок тисяч. Він на те й уповає, мабуть: коли анти ув’язнуть у січу, вдарить їм у спину і витне до ноги.

— Може, й так. І все ж чому він не сказав мені цього, коли питав, усією аварською силою вдаримо на дулібів чи тільки моєю тьмою?

IV

Авари встигли пересвідчитись за ці кілька днів: розкидана вздовж Дністра дулібська рать почала переміщатися, не інакше як зосереджується і має намір рушити на Баширові турми. Невже Апсихові пощастило ввести дулібського князя в оману? Бігме, справді повірив: у аварів ото тільки й турм, що стоять перед ним на Дністрі. Якщо так, хитрість, до якої вдався хакан-бег, — зумисне затримав у підгір’ї всю іншу аварську силу, подбав, аби між Башировою тьмою і підвладними йому сорока тисячами лягла спустошена земля, — може виявитися мудрою знахідкою і уторованою путтю до слави. Ось тільки чого коштуватиме вона його, Башировій, тьмі?

Не гаявся без належної потреби, сідав на огира і мчав у супроводі вірних у турми. На одних гримав за надмірну безпечність і недбальство, інших тільки попереджав: «Будьте обачні. Коли дуліби підуть через ріку, зробіть усе можливе, аби їх лягло там від стріл якомога більше», ще інших збадьорював: ось коли погуляють аварські мечі на антських головах.

— Давно пора, — погоджувалися з ним. — Надто багато дозволяють собі.

— А так! — приєднувалися до розмови й інші. — Можеш не сумніватися, терхане, брат твій буде відомщений. Смерть за смерть і кров за кров!

Така єдність помислів і намірів не могла не тішити Башира. Тож і об’являвся в турмах і зникав із турм несподівано швидко. А повернувся до свого намету, не став вагатися, покликав гінців і сказав:

— Скачіть до хакан-бега і скажіть йому: січа з дулібами станеться завтра вдосвіта. Хай буде готовий прийти нам на поміч і вчинити з недругом нашим те, що намислив.

Він не набагато помилився. Дуліби пішли через Дністер таки наступного дня, одначе не на світанку, задовго до світання. І той їхній виверт одразу ж позбавив аварські турми вигоди, яку мали перед цим і на яку покладали он які надії. Пішли-бо не кінні дулібські лави, пішло піше ополчення, а піші зуміли перейти через Дністер непомітно й опинитися перед аварським табором неждано й негадано.

Хто не змаліє духом, побачивши перед собою примару смерті? Змаліли й авари, коли продерли очі й пересвідчились: дуліби поруч, вони йдуть потоптом і кладуть під ноги всіх, хто не встиг оступитись чи взяти до рук меча. А коли над тобою заносять меч, коли на тебе звідусіль прищуть стрілами, хто буде дбати про те, щоб не пустити через Дністер кінні лави недруга? Дбали про інше — аби швидше сісти в сідло та вихопитися з тої пагуби.

Тоді вже, як вихопилися та стямились, стали давати такий-сякий лад хто в своїй сотні, хто в турмі. Та пізно було. Кінні дуліби теж встигли перейти через Дністер і позбавили аварів усіх, що мали досі, переваг.

Башир перший збагнув, що втратив, і поспішив у передні лави — нагадати тим, у кого не лише серце, а й розум пішов з переляку в п’яти, що втеча — ганьба, а слабодухість останніх негідників достойна.

— Авари чи не авари, ви?! — будив умиті росами й від того дзвінкі та зичні доли. — Кого злякалися? Перед ким змалів ваш ратний дух? Просніться, страхопуди, та згадайте, що під вами не віслюки — огирі, ті вільні духи степу, яким немає й не може бути стриму. Іменем вітця свого, славного серед славних Баяна повеліваю: вийміть із піхов мечі-самосіки, збудіть у собі достойний родів наших дух месників — і вперед. Разіть знахабнілих антів мечами, топчіть копитами, наганяйте навальністю і нестримністю лав своїх страху, та не зупиняйтеся! До того часу сійте в лавах їхніх смерть, доки огирі ваші не стануть перед Дністром, а анти не захлинуться в бистроплинних річкових хвилях.

Безвихідь говорила в ньому чи віра в непереможність своєї тьми, Башир і сам не тямив. Либонь, і те, і друге. Гнав попереду всіх огира і на щось сподівався, чув позад себе навальний тупіт кінських копит — і починав вірити: все стане не своє місце; варто родакам його відчути плече друга, а ще посвист вітру що б’є у вид, як той уславлений родовий дух покине п’яти й об’явиться там, де й належить йому бути, — у збуянім на ратний подвиг серці.

Не оглядався і не розглядавсь, без того знав: не тільки вірні, турми теж йдуть за ним, деякі багатури настигають уже, ба порівнялися з своїм привідцею, силкуються випередити. І по один, і по другий бік, ближче і далі.

«Не все утрачено, — радів тій навальності. — Ми ще поміряємося з тобою силою. Чуєш, княже татей, ще поміряємося!»

Земля починала дудніти вже під копитами, одначе привідця обрів знав: це не те дудніння, що його зроджує біг тисяч і тисяч коней. Від того гуде-стрясається, посилюючи гул землі, й небо. В такі менти в серцях воїв, що скачуть у лавах з одним-єдиним наміром — змести з лиця землі супротивну їм силу, зроджується відчуття такої ж могутності, якою є могуть злютованих кінних лав. Башир покладає на це неабиякі надії, коли начистоту — усі. Знає, дулібів до гибелі, інакше їм не поталанило б зіпхнути його турми, посіяти серед них страх. Та вони — піші, а піші, які б не були, не вистоять супроти кінних. Хай уразять стрілами якусь сотню-дві коней, хай знімуть із сідел тих, котрі не зуміють прикрити себе щитами. Більшого урону його турмам не встигнуть завдати. За мить-другу самі стануть тванню під копитами перейнятих буєстю коней. Бо що для його турм щити, якими намагатимуться прикритись пішаниці, і що — виставлені наперед сулиці? Їх змете перша ж лава, а що зроблять із тими, які сидітимуть за щитами, друга та третя, про те й говорити не доводиться. Справжня розмова з антами почнеться тоді, як його багатури зійдуться на боролищі з княжими дружинниками.

З-під лісу, де залягли піші дулібські лави, заприскали, висвистуючи біля вух, стріли. І заіржали вражені чи приострожені сильніше, ніж досі, коні, заволали, жадаючи мсти-відплати, воїни. Башир хотів було подати їм черговий клич, та збагнув: йому не перекричати галас січі, що започаткувалася вже. Крик, гам, дзвінкі й глухі удари — все злилося докупи і все було неприхованою погрозою, злетом людського гніву і жаданням нелюдської мсти. Одного не спостеріг привідця обрів: щоб схитнулися лави дулібських пішаниць.

«Невже вони спромоглися зупинити таку силу, такий навальний рух? — майнула думка. — Не може того бути!»

Над’їхав ближче до дулібського заступу й очам своїм не повірив: ті його вої; що йшли в перших лавах, лежали вже ниць, інші вигарцьовували перед щитами та прикривалися від стріл, що ними прискали та й прискали Келагастові ратники.

— Чого ждете?! — крикнув на всю потужність голосу свого. — Метайте в них сулиці — й навалом уперед!

Перший зробив ледве вловимий для ока рух, метнув у анта, що виглядав з-за щита, сулицю і, не роздумуючи, кинув у прогалину між ворожих пішаниць нажаханого острогами огира.

Що було потім — і сам не тямив. Здається, не оглядався вже, відбив мечем наставлену на нього чи його огира бронь, прикрився щитом від стріл і сягнув через дулібський заступ. Та недалеко. Перед ним знову постав хтось із сулицею. Чув, заіржав уражений кінь, самого опекла гарячим доторком стріла, а проте не зважав на те. Комусь чимось погрожував, когось разив мовчки, над кимсь здиблював і кидав уперед, не доглядаючись, що сталося з ураженим, огира й тоді лиш опам’ятався та згадав про тьму свою, як Сірий виніс його з дулібських лав і зробив недосяжним коли не для стріл, то принаймні для мечів і сулиць.

Лишився вдоволений тим, що угледів позаду: прикритої щитами та сулицями слов’янської лави не було вже. На тому місці вирував вир запеклого поєдинку між пішими і кінними. А в такім поєдинку коли не взяли ще, то візьмуть гору кінні. В тому можна не сумніватися.

І Башир не став повертатися назад, знав: там і без нього впораються. Витягнув із власного тіла дві стріли, затим зліз і почав обмацувати коня. Хотів було сягнути в кишеню й добути звідти вигаптувану жоною хустку — одна з ран відчутно пекла, з неї не переставала сочитися кров, та почув тієї миті віддалений, схожий на перестук кінських копит гул і скинувся серцем: ось вони, кінні дулібські лави.

Облишив поратися біля рани, підібрав, хапаючись, повід і погнав огира туди, де вирувала ще січа.

— Увага і послух! — кинув тривожний клич. — Зі сходу, заходу і від Дністра на нас ідуть кінні дуліби. Турми хай добивають піших пішаниць, терханам стати під мою руку.

Повеління було коротким і гранично ясним. Перша, друга і п’ята турми розвертаються в лави і йдуть супроти тих дулібів, що наближаються до табору справа, третя, шоста і сьома турми беруть на себе тих, що мають намір упасти на табір зліва. Всіх інших поведе він, Башир.

Невідомість гнітила привідцю тьми. Що анти мають намір ударити на нього одразу з трьох сторін, в тому, здається, не було сумніву. Та хто може сказати, скільки їх навалиться на його тьму, які вони в січі, чи встигне Апсих прислати поміч і вчинити з Келагастом те, що Келагаст хоче вчинити з ним? Добре хоч, що настає світання. Доки дійде до січі, і зовсім розвидниться. А вдень простіше буде розглянутись.

— Піші анти повержені, — доповіли вірні. — Що велиш вчинити з полоненими?

— У вериги і на поляну, хай ждуть своєї черги. До речі, привідці є серед них?

— Це все ополченці, достойний, вони усі на один лик.

— І все ж розшукайте привідців та допитайтеся в них, де князь Келагаст, скільки з ним дружинників, що обіцяв він пішаницям, посилаючи супроти нас.

— Буде зроблено, достойний.

І обіцяли твердо, і робили те, що повелів їм, якнайщиріше. А проте не потішили Башира звідами про князя Келагаста. Він сам об’явився невдовзі там, де й сподівався здибатися з ним.

— Восьма і дев’ята турми, — повелів зично, — станьте грудьми супроти князя Келагаста і затримайте його бодай на час.

І пішли, і стали, та нетвердим було те протистояння. Супроти двох аварських турм виступили такі чисельні дулібські лави, що уповати на затримку, а тим паче на успіх, не доводилося. Мусив одразу ж кидати в поміч тим двом ще одну турму своєї тьми.

Знав, вона дещо поріділа вже. І нічне вторгнення когось та вихопило з лав, і січа з лучниками немало забрала. А все ж тьма — десять кінних турм, не така собі абищиця, щоб падати духом. Коли ж взяти на карб ще й те, що кожен привідця турми достойний будь-якого князя, а кожен аварський мечник — двох зледащілих без січей дулібів, чи тра сумніватися в чомусь і давати привід для сумнівів усім, що довкола тебе?

— Міме^[20], — обертається до привідці вірних, які невідступно йшли за своїм терханом, ладні виконати будь-яке його повеління. — Пошли до тих, що подалися на дулібів ліворуч і праворуч, багатурів. Хай скажуть терханам: коли їм не вельми сутужно, повеліваю зняти по одній турмі й прислати до мене. Тут, з усього видно, головна антська сила. Маємо навалитися на неї так, аби схитнулася. Тоді схитнуться і всі інші.

— Буде зроблено, достойний.

Башир належав до тих терханів, які не мали звичкивідсиджуватися десь позаду боролищ. Своє місце вбачав між воїв, ба навіть попереду них. Та нині свідомість інше підказувала: це не та січа, що вимагає присутності привідці в передніх лавах. Вої його стинаються не лише попереду, ліворуч, праворуч також. Була б певність, що по обидва боки табору усе гаразд, що Мімові посланці приведуть з собою сподівані турми, бігме, таки не втримався б і кинувся у вир тої кривавиці, що бачить попереду. Бо там-таки непевне щось діється. Хай не все видно йому з пригірка, все ж видно: завертіли його турмами так, що не добереш уже, де дуліби, а де авари. Схоже, що втратили з виду (а чи й зовсім втратили) привідць, забули про випробуваний у багатьох січах виверт — закручувати і тим знесилювати недруга, робити з боєздатних лав безтямну овечу турму. У кожного є свій недруг, котрий волею випадку чи обставин виріс перед ним і став найлютішим і найненависнішим із усіх людей. Здиблюються в найсутужнішу мить коні, метаються стріли-блискавиці, підставляються щити, і виблискує на сонці криця. В одному, другому, сотому місці. Добре, коли сходяться і стають на герць один на один чи трійця на трійцю. Тоді можна зловчитись і прикритися щитом від стріли, відбити націлену в тебе крицю й поспішити на поміч соратнику. А коли на одного авара йде два, а то й три анти? Щось надто багато їх рябіє в очах.

— Де твої гінці, Міме? — знову обертається до привідці вірних. — Що чути з боролищ?

— Анічого, достойний. Гінці не прибули ще.

Башир метає позирки-стріли в один, у другий кінець і не витримує зрештою.

— Лишайся тут із вірними,повеліває. — Я подався з десятою турмою на боролище. Коли надійдуть звіди чи прибудуть вивільнені турми, шукайте мене там, — показав мечем уперед і, приостроживши огира, подав знак причаєній під лісом турмі.

— За мною, багатури! Слава непереможним аварам!

І налетіла сила на силу, і задзвеніла броня об броню. Так часто, і дужо, що прикрила собою всі інші звуки, крім хіба іржання коней, стала єдиним і разом з тим тисячоголосим брязкотом-передзвоном, чимось схожим на передзвін молотів у корченицях^[21]. Анти помітно оступилися перед лавою, що налетіла на них, мовби водяний потік із гір. Зате обри он як збадьорилися, стали єднатися коли не в сотні, то примітні гурти і вже гуртом, прокладати собі путь до своїх чи ближче до Дністра.

— Слава багатурові Баширу, найхоробрішому серед хоробрих!

— Слава! Слава!

Зроджена появою привідці хвиля таки добряче потіснила дулібів, дала тверде опертя сподіватися: не все утрачено. Та до пори до часу. Бо замість тієї, погромленої чи знекровленої, наспіла інша княжа тисяча і загаласувала незгірше, ніж авари перед сим.

— Січіть асійських зайд! Упень, до ноги!

— Смерть татям, — відповіли їм, — убивцям слів!

— Ха-ха! Знайшлися праведні. А смерть сла нашого, Мезаміра, на чиєму сумлінні? А двадцять тисяч полонених хто потопив у Дунаї? Те забули вже, кобилячі с…ки!

— А-а-а! Умри ж, коли так!

— Умри ти!

І знову дзвеніла броня об броню, іржали язвлені чи боляче приострожені коні, скрикували, хилячись у сідлі, вражені, і голосно торжествували ті, хто взяв гору над супостатом своїм. І в одному, і в другому, і в третьому місці, поблизу і ген далі десь. Боролище он яке просторе, є де стинатися, є куди й відійти, коли непереливки, набрати лету-розгону, щоб знову вломитися у супротивні лави чи стати на поміч тим, хто потребує її.

— Привідцю! — розшукали Башира вірні й заслонили собою від антів. — Терхани, що стинаються по один і другий бік від чільного боролища, веліли переказати тобі: не можуть виділити з своїх лав ані сотні. Їм теж до краю сутужно.

Башир витирає піт із чола і тим самим ховає від воїв своє сум’яття.

— Що чути від хакан-бега?

— Анічого. Гінці не повернулися ще. Будемо сподіватись, що повернуться разом із надісланими ним турмами.

— Щось довго воловодяться вони там. Незбагненно і злочинно довго!

Торкається відчутно болісних ран на тілі і кривиться з тієї ж досади чи від болю. Якусь мить роздумує: перев’язати їх, змочивши соком цілющих трав, чи хай уже по січі, а тим часом з-за переліска, за яким, знав, стоять супроти дулібів три його турми, вихопилися вершники на непомірно високих конях і припадаючи до грив, погнали їх прямісінько на боролище.

— Наші чи дуліби?

Вірні доглядалися і відмовчувались.

— Таки дуліби, привідцю.

— Четверту турму до мене. Мерщій, негайно! І вірних також. Усіх до єдиного!

Розглядався і не знав, що вдіяти. Ставати супроти тих, що пруть від переліска, однією турмою і стримати їх чи кликати, доки не пізно, за собою всі турми та рятуватися втечею? Це ж не жарти. Коли турми, що прикривали боролище, погромлені, це вже не жарти. Вої його можуть не вистояти супроти сили, що є у дулібів на цім боролищі, і тієї, що йде від переліска. А не вистоять, стенуться — вважай, кінець.

Прокляття! Де ж Апсих? У нього ж цілих сорок тисяч!

Пригадав розмову з Дандалом і відчув: йому не по собі. Схоже, що зроджені тоді сумніви не безпідставні.

А дуліби помітно зближалися і, зближаючись, розгорталися лавою. Невже це ті, що проти них стояли три його турми? Невже усі вони погромлені? Не може бути. Три тисячі — не така абищиця, аби потяти так швидко. Це інші, мабуть, просочилися десь.

— Авари! — здибив перед турмою, що йшла на його клич, огира. — Турми хакан-бега на підході вже. Здолаймо цих — і візьмемо гору над усіма антами. Вперед, багатури!

Либонь, повірили йому. Не зважали на те, що їх видимо менше. Вломилися в дулібські лави і так, опукою, як і йшли, перетнули їх навпіл.

«Ага! — торжествував у помислах Башир. — То вас не така вже й тьма-тьмуща».

І вже, розвертаючись, подав знак: отак і діймо.

Убога то була зверхність, а проте й вона збадьорила воїв, піднесла їм ратний дух. Мов зранені дики, налітали на недруга свого, разили люто, блискавично і так само блискавично вихоплювалися з його смертоносних обіймів. І вдруге, і втретє отак. Лиш за четвертим разом дуліби, видно, дотямкували, що робить обрів такими слизькими та невразливими, і затиснули їх у зімкнутих лавах.

— Не зупиняймось! — повелів Башир, осилюючи гамір січі. — Робім круговерть!

І перший показав приклад: ішов вздовж ворожого заслону й разив, де міг, кого діставала його бронь.

Людське та кінне юрмисько швидко стало схожим на велетенський річковий вир. Дуліби так і сяк пробували спинити його чи принаймні вклинитися — дарма. Башир знав, що робить. Перебуваючи в постійному русі, він не підпускав до себе Келагастових мечників, по суті робив їх бездіяльними, а тим часом норовив відшукати послаблене в їхніх лавах місце і розірвати стягнуте довкола турми кільце.

Чисте й незаймане донедавна поле давно стало схожим на коров’яче тирло, на якому не бракувало вже й повержених, а січа не припиняється, їй, здавалось, кінця-краю не буде. Дуліби голосно повелівали щось своїм чи всього лиш підбадьорювали себе криком та погрожували-похвалялися, ганяючись за слизькими в тій круговерті обринами. Башир же ніби навмисне збиткувався з них: то колобродив на боролищі, втягуючи в круговерть все більше та більше ворожих вершників, то відшукував раптом у їхніх лавах слабе місце і спрямовував туди головний удар, вихоплювався з оточення й робив спробу позбутися переслідувачів і переслідування, то передумував раптом і йшов назустріч тим, що переслідували.

Він давно міг би зробити це: уникнути погоні, передихнути десь у лісі, зібратися з думками. Та чи міг дозволити собі таке, коли знав: має утримати тут дулібів, бодай якось допомогти тим, що стинаються на головнім боролищі. А раптом відсутність цієї княжої сили допоможе його турмам вистояти у січі з Келагастом. Обри єдині в житті, єдині і в смерті. Тож має тримати якось біля себе цю силу, дурити привідців, стинатися з ними, однак тримати.

І він тримав. Аж поки звідти, від побратимів на головному боролищі, не прискакали гінці і не сказали своєму терханові:

— Біда, достойний. Нас видима обмаль. Несила стояти більше супроти дулібів.

Що міг сказати на те? Не вірити, дорікати? Сам бачив: немає за що.

— Відходьте з усіма своїми рештками до нас. Тут найслабші в них лави. Проб’ємося купно до лісу і постараємося уникнути погоні. Тим, що на околіях, — обернувся до вірних, — те саме скажіть: коли несила упоратися з дулібами, хай відходять. Все, робіть, що велено.

Вони й учинили, як велів: і докупи зібралися, і злютованою Баширом купою проклали собі путь на вільні простори. Ось тільки Башира не вберегли. Воно, коли бути правдивим, він сам винен. Звик ходити в січі першим, і тут, на прорив, теж пішов попереду всіх. А дарма. Хтось із вірних схибив, не вихопився вчасно наперед і не прикрив собою нащадка роду Баянового, і та хиба стала фатальною: не Башир пробив усім їм путь на волю, Баширові пробили груди вправно пущеною сулицею. Єдине, що встигли зробити для нього вірні, підхопили отак, як сидів у сідлі, і винесли поза ворожі лави, таки розметані й подолані нестримним натиском аварських решток. А вже як винесли й уникнули погоні, поспішили кинутися до Башира, силились порятувати. Та даремними були їхні зусилля; удар виявився смертельним, у самісіньке серце.

V

Зате Келагаст мав усі підстави почувати себе нині вознесеним до небес. Дружинники його ніяк не могли упоратися з полишеними супостатом кіньми (присяйбіг, їх так багато, що вистачить зробити кінною ще одну таку дружину, як у нього), було що робити тут і пішому ополченню. Одні в’ючили на себе та правили на супротивний бік Дністра мечі, сулиці, іншу бронь, що її покинули язвлені та потяті в січі, інші підбирали повержених і зносили туди, де їх віддаватимуть вогню чи землі, ще інші поралися біля язвлених.

— З своїми знаємо, що робити, — казали князеві. — А як бути з язвленими обрами?

— Передайте на руки полонених. Най самі дбають про своїх язвлених та виходжують, кого можна виходити.

— Достойний, — зважилися зауважити йому. — Таких серед аварів немає.

— Яких себто?

— Неушкоджених, всього лиш полонених.

Примовк на мить, дивився на своїх ратників і не йняв віри.

— А ті, що були оточені? Їх випустили?

— Випустили лише окремих. Всі інші потяті.

Далебі, вдовольнився тим.

— Скільки ж їх, потятих?

— Не лічили, княже. Надто багато полягло в цій січі і наших, і обринів, щоб полічити.

— А ви полічіть, це вельми важливо.

— Гаразд, постараємось. І все ж що робити з язвленими обринами?

А й справді, що? Не везти ж їх купно з своїми у віддалені верві. Хоча, коли помислити, чом би й ні? Добивати ж не станеш і обринам не передаси. Видужають — знову меча візьмуть до рук.

Гнала князя Келагаста на боролище не лише радість — як же, по всій землі пішла вість: здолав самих обрів, здобув славу, якої люд дулібський давно й давно не мав; гнала сюди й цікавість: чи то ж правда, що тут, як доповідають тисяцькі, потято добру третину аварських турм? Коли це так, коли пощастить знешкодити й тих обрів, що пішли супроти тиверців, гору над Апсихом, вважай, узято. Ті рештки, з якими є десь хакан-бег, не складатимуть уже сили, що її може остерігатися, та сила сама змушена буде обернути коней і податись за гори.

Хто ж вів їх, обрів, супроти нього? Сам Апсих чи хтось з його терханів? Де він, зрештою? Утік із тими, що пробилися крізь лави дулібських мечників, чи лежить серед потятих і на цім-таки боролищі? О-о, як було б добре, коли б його розшукали серед потятих! Влаштував би тому аварському привідці пишні похорони і тим возніс би себе не лише в своїй землі, а й далеко за її обводами.

Здибався там-таки, на боролищі, з тисяцьким, на якого поклав порати язвлених, прибирати потятих і знов нагадав: бодай приблизно, а має сказати йому, скільки полягло аварів. Хотів було повеліти, аби тисяцький допитався ще в котрогось із язвлених, скільки аварських турм виходило на січу, хто їхній привідця, та одразу ж і передумав. Нащо перекладати це на когось? Чи сам не годен допитатися?

Повернувся до намету й повелів отрокам:

— Розшукайте серед легко язвлених привідцю аварської турми чи принаймні сотенного й поставте перед мене.

Привели кількох, і все якусь дрібноту — привідці турми серед живих обринів не виявилося. Допитувався в одного — дурником прикинувся, допитувався в другого — те саме: «Я знав свою сотню і свою турму, більш нічого».

— А де привідця всіх аварів Апсих?

— Про те лише він знає.

— Неправда! — розгнівався і велів скарати, аби нагнати жаху іншим.

І таки домігся свого. Один із допитуваних не став ждати найгіршого, впав на коліна й заволав про милосердя:

— Я все скажу князеві антів, хай обіцяє лиш одне — життя!

— Кажи.

— Вів нас супроти тебе Башир, один із синів великого кагана на аварах — Баяна. Мав він під своєю рукою тьму — десять тисяч. Інша тьма, теж під проводом каганового сина Дандала, пішла й заслонила від тебе тиверців.

— Апсих де?

— Апсих за горами ще, жде, доки підійдуть і стануть під його руку турми околій і всі ті, що загаялися з якогось дива.

— Це напевно?

— Певніше не може бути, ось і вони скажуть, — показав на аварів, що стояли поруч.

Ті закивали головами, далі й загомоніли навперебій. А Келагаст усе ще не вірив.

— Коли ж буде тут?

— Про те не відаємо.

— І за таку правду ти просиш життя?

Обрин телющив очі, з усього видно було — дивувався: як, хіба він мало сказав князеві антів? Хіба те, що сказав, замала правда? Затим почав присягатися Небом, плазував, присягаючись, бив себе в груди й був такий щирий у тих своїх запевненнях, що не вірити йому якось не випадало. Та й інші обри в один голос казали те саме.

— Ну, гаразд, — змилостивився. — Про Апсиха ви небагато, скажімо, знаєте. А де Башир?

— Був тутки із своєю тьмою.

— І правив січею?

— А так. Принаймні тоді, як ваші здолали наш заступ і пішли звідти, від переліска, Башир кликав четверту турму на поміч. Що сталося з ним потім, не відаємо.

— Він у вас був достойний привідця?

— О, так! Чи не найдостойніший.

«Значить, пробився до своїх», — подумав, а вголос сказав:

— Схоже, що ви щирі зі мною. Тож ідіть собі. Ідіть і знайте: удостовіритись мені є в кого. Підтвердяться ваші звіди — добре, а ні — начувайтеся. Я не тільки в своїй землі, і під землею розшукаю вас.

Грозився по-справжньому, хоч у серці й не мав на обрів гніву. Бо таки повірив їхнім запевненням. Надто вже схожі вони на правду. Одне, Апсиха з рештою турм, як старанно не шукали його звідуни, виявити не виявили, а друге, дуже ймовірно, що супроти нього стояла таки тьма — десять тисяч, а третє, тиверців затримав між Дністром і горами не хтось інший, таки Дандал, і затримав знов-таки не більшим числом аварських кінних воїв, як тьма. А коли так, звіди полонених достовірні. Най торжествує наша правда і наша сила, достовірні!

— Внесіть до вух тисяцьких моє повеління — сказав тим, що були при ньому. — Най прискорять порання з потятими на боролищі й готуються справити по них тризну. Час не жде, мусимо поспішати з цим.

— Час справді не жде, — подав голос досі мовчазний Світозар. — Ти певен, княже, що ці обрини сказали правду?

— Чому не був би певен? Усе підтверджується.

— Що — усе?

— Ну, що супроти нас стояла тьма Башира, що супроти брата твого, князя Радима, вийшла інша тьма, що Апсиха поблизу таки немає.

— Я на твоїм місці не був би такий певний.

— А то ж чому?

— Хоча б тому, що правдою в їхніх звідах є лише одне: що супроти нас стояла тьма, тобто те, що є уже для нас яв’ю. Скільки пішло супроти тиверців ми, напевне, не знаємо, де є нині Апсих з усією іншою раттю — також не знаємо.

— Гадаєш, він не прийшов би на поміч Баширу, коли б був поруч?

— А коли саме Апсих повів усю решту аварських турм на воїв брата Радима?

— Агов, стольнику? Чи не здається тобі, що ти занадто високо ставиш свого брата? Супроти мене виставив десять тисяч, а супроти Радима всі п’ятдесят?

— Могло ж статися так, що в Апсиха не було вірогідних звідів або братові пощастило ввести обрів в оману, запевнити, скажімо, що з ним не лише тиверці, а й сусідні уличі, втікичі, ба навіть племена, що на полуніч від Росі.

— Бридня! І це кажеш ти, Світозаре? З якого часу оскуднів так думкою? Будь Апсих там, поблизу з тиверцями, чи він не встиг би удостовіритись, хто перед ним насправді, чи не погромив би вже брата твого і не прийшов би Баширові на поміч? Його немає ще тут — ось в чому заковика. Бранці правду сказали: супроти нас вийшло лише дві тьми.

Світозар не ворохобився, уподібнюючись князю, навпаки, осміхнувся на ту його певність і сказав:

— Якщо ти твердо увірував, що обри повідали правду, то тим паче дивно, чому дбаєш зараз про язвлених, про тризну по потятих.

З Келагаста пер уже не так подив, як гнів.

— А чому не мав би дбати про це?

— Про язвлених могло б подбати (як і дбає, до речі) навмисне залишене для цього діла ополчення. А тризну по потятих на боролищі можна було б справити й пізніше. Тобі ж, як на мене, належало б негайно, доки Апсиха немає по цей бік гір, знятися всією нашою силою і йти на поміч тиверцям. Казав уже і знов скажу: якщо обрини рекли тут правду, саме час піти і погромити тих, що підперли собою братову рать. Збагни, коли подамося звідси правим берегом Дністра, зайдемо і вдаримо обрам у спину. А то буде для них несподіванка з несподіванок. Радим звідти, від своєї землі, піде на них, ми — звідси. Підемо й роздавимо в один мент, може статися, що покладемо край всьому їхньому вторгненню.

— А що скаже люд? Що скажуть вої? Ти хочеш посварити мене з ними, зворохобити їх?

— Воям, як і дружині, можна й сказати, чому чиниш так. А станеться те, що замислили, і казати не треба. Вони й самі зрозуміють: того вимагали потреби землі і люду. Чи за тризною діло стояло колись? Тризну й по всій виправі не пізно буде справити.

Келагаст вагався. Видно було: це не вельми імпонує йому. А чим заперечити Світозарові, як спростувати його застереження, не відає.

— День сюди, день туди — то вже нічого не вирішує, — сказав перегодом. — Встигнемо й на поміч тиверцям прийти. Зате я певен буду: сумління в мене чисте як перед полеглими на боролищі, так і перед живими.

«Тобі передусім не хочеться втрачати нагоди зайвий раз побенкетувати, — своє думає Світозар. — Однак що ж робити? Скликати раду мужів та старійшин і переконувати з їх поміччю цього безпутнього гуляку? А що це дасть? Коли і хто його переконував?»

— День може й нічого не важити, а може й занадто багато, тим паче, що тризна триватиме не день. Хто-хто, а я відаю, княже, як любиш ти побенкетувати.

Келагаст не втримавсь-таки, підвищив на свого стольника голос, і доволі відчутно:

— Це наш покон, стольнику, і не тобі виученику ромеїв, порушувати його. Ти ліпше мовчав би в такім разі!

— Це ж чому я маю мовчати?

— А тому. Думаєш, не відаємо, що ти, як і весь рід твій, зрадив віру батьків, перед Ісусом хилите голови, йому б’єте поклони!

Світозар спохмурнів, ба навіть налився злістю.

— Князеві дулібів і привідці всієї раті в землі Трояновій не личило б поширювати лжу, що її ширять злі язики. Віру Христову сповідувала лиш наша мати, більш ніхто.

— А мій стольник і княжич Світозар? Хіба не він висвячувався на християнина і бив поклони в Константинополі?

— Бив, то й що? Чи те означало, що зрікся своєї віри?

— А то ні?

— Бо ні! Того вимагали навчителі ромейські, наука ромейська — і більш ніщо. Це я кажу тобі, той, що завжди казав: коли визнаю за потрібне увірувати в чужу своїм родам віру, нікого не питатимусь. Поки що не бачу в тім потреби.

— Бачиш, коли зрікаєшся покону.

«Бевзь один!» — хотілось крикнути, та не крикнув, помовчав і вже потім вирік:

— Коли так, скликай раду мужів і старійшин.

— А це ж навіщо?

— Буду говорити з ними: або ти прислухатимешся до голосу радних і чинитимеш так, як мислять всі, або я піду від тебе.

— Можеш і без згоди радних іти. Я не тримаю.

Світозар позеленів зі злості.

«Він накоїть біди. Він накоїть великої біди! Одначе й відступати тепер уже пізно».

— Гаразд, я піду. Одне хочу знати: що маю казати князеві Тиве віднині проти нас? Князь Тивері може покладатися на твою підтримку у січі з аварами чи змушений буде розраховувати лише на власну силу?

Келагаст різко обернувся на ту його речницю й прибрав зосереджено-похмурого вигляду.

— Та повинність над усі повинності. Вона була й лишається за кожним із нас принаймні доти, доки існує рішенець земського віча, в годину ж такого безліття, як це, тим паче. Так і скажи князеві Радиму: одразу по тризні іду на обрів.

Не прохав для себе кінний супровід — Келагаст сам догадався й дав таке повеління. Це, признатися, дещо вгомонило гнів. А все ж, від’їжджаючи, не захотів бачитися з ним. Здибався якось із ратним мужем у його дружині і впливовою особою в княгині Данаї Виштаком й зізнався йому, що полишає табір не з власної волі.

— Це ж як розуміти? — видимо невдоволено перепитав Виштак.

— Дійшло до суперечки, а затим і до розбрату з князем. Вознісся він занадто високо, не потрібний я йому яко стольник.

— Стривай, — Виштак підійшов ближче і поклав правицю на узду Світозарового огира. — А рішенець віча?

— Мабуть, князь не зважає вже на нього.

— То є ж тут ми, його радники. На нас теж не зважає?

— Гадаю, він сам не забариться сказати про це.

— А скаже, коли зберемося та припремо тім’ям до муру.

— То вже без мене буде. Ось що хочу порадити тобі і всім чільним мужам раті дулібської. Князь затіває тризну по потятих, і, гадаю, не на день. Не легковажте так, як він, пошліть по ближніх і дальніх закутках Прикарпаття своїх людей, най удостовіряться, чи то правда, що Апсиха і його раті немає ще по цей бік гір. Бранці запевнили князя, ніби це так, і він повірив. А я сумніваюся. Апсих — зла й підступна личина, від нього всього можна сподіватися.

Виштак недбало якось махнув рукою.

— Цим можеш не печалитися. Ми й без Келагаста пошлемо вивідників і до перевалів, і в той бік, де тиверська рать. Скажи, де тебе шукати, коли потрібен будеш? Чи не на Волин тримаєш путь?

— Ба ні, на Тивер, до князя Радима подамся. Там моєю радою не гребуватимуть, як тут. Та й звідомлю його про все, що сталося.

— Оце діло. Їдь, Світозаре, і скажи князю тиверському, най починає втягувати обрів у січу. Будуть вони націлені на нього, не так пильно доглядатимуться, хто і що в них позаду. А не доглядатимуться, нам простіше буде взяти їх у шори. Тоді вже, як погромимо Дандала, поговоримо і з Келагастом.

VI

Апсих яко привідця надто твердо і зверхньо почував себе в каганаті, аби когось чи чогось остерігатися. Та сьогодні й під ним похитнулася твердь. Хай уже ханичі вбачають у ньому винуватця Баширової смерті й он як неприховано являють свою неприязнь до нього, ба навіть більше — дику лють. А чому вої напустили на себе такого суму? Вид поверженого приголомшив їх, чи те, що повержено не лише найхоробрішого серед хоробрих, а й усю його тьму? Пробі, не вперше ж перебувають там, де ллється кров і падають потяті. Мали б тямити, січа — не забава, а боролище — не велелюдний бенкет, де повержений може проснутися і знову бути між живих. А не тямлять, бач, он як неприховано являють біль утрати. Що ж буде, коли на місце болі прийде й обсяде серце кожного гнів? Чи не спитають, як це сталося, що Баширова тьма гинула, оточена дулібами, а ніхто з аварів не прийшов їй на поміч?

Треба щось робити, аби не зродилася така підозра і не стала приводом до ворохобні.

І Апсих зважився.

— Авари! — вийшов наперед і став поруч із закривавленим тілом терхана Башира. — Несподівано сумно і гірко почався наш похід у землю антів. Ми втратили найдостойнішого серед багатурів, втратили усю його тьму. Вони такі великі, ці втрати, що нам, які звикли устеляти боролища не своїм — чужим трупом, і повірити важко. І все ж не впадаймо, багатури мої, в тугу. Ті, на кого зняли ми караючу руку, не хто-небудь — анти. Колись казав і зараз кажу: похід супроти них не буде легкою прогулянкою. Коли вже ми зважилися піти у їхню землю, мусимо бути твердіші самої криці й шукати баяння-остуду на свої рани не в осмуті — у мсті-відплаті за Башира, за Ікунімона, за славного кагана нашого Баяна.

— Ано! Веди на них, хакан-бегу. Нині, зараз, негайно! Кров жадає мсти-відплати!

— Такої, щоб не тільки землі і сущім на ній антам, небу стало жарко. Смерть за смерть і кров за кров!!

Ширили роти й кричали на повний голос, знімали над собою бронь, грозилися нею і знов кричали, вимагаючи: веди, і негайно, дай потішити серце відплатою.

Мусив підносити меча і жадати тиші.

— Відплата буде, багатури. Це обіцяю вам я, Апсих. Та почнемо не з неї. Віддаймо передусім належне потятому в січі синові роду Баянового Баширу. Аби бодай щось зробити для нього і тим бодай якось потамувати біль утрати, гадаю, так вчинимо: натремо тіло терхана благовонними травами і переправимо в супроводі братів його та кількох сотень воїв на береги Дунаю. Хай оплачуть там нашого улюбленця жони, діти та поховають поруч із вітцем Баяном. А ми, вої родів аварських, заприсягнемо, прощаючись із Баширом: дорого заплатять нам анти за цю смерть. Замість води кров потече їхніми ріками!

— І передсмертні зойки долами! Веди, привідцю. Заприсягаємо: буде так і тільки так!

А в таборі дулібського князя йшли останні приготування до тризни. Потятих дулібів — і дружинників із старшої та молодшої дружини, і воїв-ополченців із поселян — склали вже на лодії-помости, нагромадили під ними сухого хмизу, свіжого паліччя. Лишалося поставити для тих, що підуть до Вираю, як і на розстелені неподалік столи-полотнища — для живих — миски із свіжою печенею, корчаги^[22] з медом, почути слово-прощання, виголошене князем чи кимось із старійшин, та й розпалювати вже під лодіями вогонь.

Його добувають тертям сухого дерева, а тим часом отроки-виночерпії розливають по братницях^[23] та поставцях хмільне, розставляють з’їжу, і князь перший бере до рук виповнену медом посудину.

— Братіє моя возлюблена, — звернувся до тих, кого огорнули вже дими, — до життя покликана, та рано смертю-мораною упокорена. Чи давно відлітував той день, коли ми, наділені щедрою вдачею та відчуттям молодечої буєсті в тілі, пили-веселилися з вами на бенкетах і воздавали хвалу богам за тоті веселощі, за даровану нам благодать? Які ви славні та дужі були такої днини і як далеко витали помисли ваші від злюки морани. А вона підстерігала, бач. Погасли ваші очі, застигли, не осміхаються уста. В далеку путь зібралися ви, братіє, до ясного і затишного Вираю, а нам лишаєте подвоєну повинність. Та сум по собі. О так, ми сумуємо по вас. Сумуємо і не відаємо, чим можемо віддячити вам за те, що були першими в січі, що не убоялися супостата, обрами іменованого. А ще за те славимо вас, що не пошкодували себе, прикриваючи нас з добра і мужності зітканими серцями. Слава вам, мученики боролищ!

— Слава і хвала! — одностайно підхопили княже слово дружинники.

А Келагаст узяв тим часом виповнену медом братницю і вихлюпнув те, що було в ній, у вогонь.

— Аби були веселі й там, у затишнім Вираї, — побажав.

Мужі, отроки зробили те саме, наслідуючи князя. А вже опісля стали пити меди та споживати страву, щедро виставлену перед ними з нагоди тризни.

Вогнища палали не лише там, де спалювали потятих, а й далеко поза боролищем, де таборилися численні сотні й тисячі людського ополчення. На місці спалення лиш князь та його старша, почасти молода дружина. Всі інші поодаль, по правий чи по лівий бік Дністра. А щоб єдність між тими, що йдуть до Вираю, і тими, на кого покладається повинність боронити землю від супостата, не уривалася і присутність на тризні всіх воїв була відчутно зримою, палили в усіх таборах багаття, лили туди хмільні напої, самі споживали їх і бесіду вели, як на всяких поминках, — про тих, з ким прощалися назавжди.

— Ми ж із Стемидом всюди були поруч, — хвалиться котрийсь із ополченців, — а як налетіли оті запацьорені та завертілося таке, що світу не стало видно, не вгледів, де він подівся і коли саме. Знай підставляв під удари супостатів своїх то щита, то меча чи сам разив, коли випадала слушна нагода. Випала вона і на той мент, як побачив Стемида в біді. Дивлюсь, двоє на одного насідають. «Тримайся! — кричу йому. — Я йду на поміч!» І таки прийшов та взяв на себе найзавзятішого. А поки стинався з ним, Стемида не стало. Воно й не дивно: ми — піші, вони — кінні. Зі мною теж могло б те саме бути, коли б не наспіли наші.

— Після цеї січі ми теж матимемо коней. Чули, княжі дружинники перегнали за Дністер такі табуни, що їх і перелічити годі.

— Гадаєш, князь посадить на тих коней нас, поселян?

— А кого ж тоді саджати на них, як не нас? Сам чув від мужів: князь хвалився, що вчинить саме так.

— Ото справді було б діло. Вип’ємо й за це.

— Ано. Щоб наша сила множилася, щоб ми менше мали потятих на боролищах.

Їм ніхто не перечив та й чого мали б перечити? Чи так часто переймають у супостата славу? Чи за таке не годиться випити, як і за тих, що полягли, здобуваючи собі честь, а князю славу? Тризна є тризна. Де ще так надійно проженеш від себе сум, де скинеш із плечей тягар обид і повинностей, як не тут, на велелюдній тризні, у щирій, як сама правда, бесіді з ратниками? Туманиться зір? Колобродить мисль? Дарма. Зате он як втішно і затишно на серці й геть нічого не хочеться серцю, окрім веселої бесіди, а ще всеочищаючої, як той вогонь, пісні, а ще танцю, в якому й зовсім уже б’єш лихом об землю й возносиш себе на достойну достойника височінь. Гей, хто там мастак заспівувати? Нагостри, брате наш, на високий лад серце та заспівай тієї, що б’є з нас молодістю, що є силою духу нашого і окрасою жадань наших. Ано, саме ту!

Серед такого велелюддя заспівувач завжди знайдеться, а ті, що підтримають його, і поготів. Тож і злітає до неба та стелиться долом не так, може, злагоджена, зате сердечна пісня, а десь-інде вої ведуть уже й танок і б’ють лихом об землю, являють себе і кличуть інших являти такими, як є від вітця-матері, ба від самого світу, що, попри все, є он який світлий та ясний, привіллям та дозвіллям красний.

Вдень, коли світило сонце, численних багать при Дністрі, либонь, не видно було в околіях. Зате коли зайшло в ніч, а тризна тривала та й тривала, про неї довідалися не лише в Придністров’ї, а й далеко поза ним. Бо віщали об тім незліченні і он які високі багаття і віщали на рівних долах. А з узвишшя такі доли і такі багаття далеко видно. Бачив їх люд, що ховався по горах та ущелинах від обрів, бачили, звичайно ж, і обри.

— Обступайте цих гультяїв звідусіль, — повелівав Апсих своїм терханам, — так щільно і так надійно, аби ні один не випорснув.

— Вони не лише по цей, а й по той бік ріки таборяться, — нагадав котрийсь із тих, що стояли позаду.

Хакан-бег удав, ніби не чує. А тим часом виважував якусь думку.

— Про це ж і мовиться, — озвався перегодом. — Не тямите хіба, коли всім, хто є на цім боці, буде непереливки, кинуться в Дністер і за Дністер. Ось ви й запріть їх так, щоб потрапили не на простір-волю, а в зашморг.

— Хто має стати по той бік Дністра і відтяти, дулібам путь до Антії? — озвався мовчазний досі Форисин.

— А ти й станеш. Десяти турм на це, гадаю, доста буде.

Форисин скосив у бік хакан-бега дещо подивовані очі.

— Усе залежатиме від того, як складеться січа на цім березі ріки.

— Сумніваєшся, що вона може скластися вдало?

— Всяко може обернутися. Кажу про те, що коли дуліби, не будуть потяті тут і підуть через Дністер, і тьми може не вистачити, аби стримати їх. Гляди, — кивнув у долину, яка їх сила.

— А ми де будемо?

— Ви будете серед тих, що напиратимуть, ми — серед тих, що мають стримати усі ті лави. А то, прошу хакан-бега уяснити, різниця.

Огир під Апсихом занепокоївся й почав витанцьовувати.

— То, може, я подамся за Дністер, а ти візьмеш на себе Келагаста і його дружину?

— Не про те річ, — остудив голос Форисин. — Гадаю, в нас доста турм, щоб кинути поза дулібами більше десяти. І ще одне. Поночі ми не зможемо обійти їх, оскільки правитимемося не торованою путтю — лісами та перелісками. Доведеться ждати світання.

— Слушна думка, — погодився, зламаний упертістю ханича, Апсих. — Одначе й призначеної січі не відкладатимемо. Домовимося з тобою так. Підеш через Дністер на світанні і далі від дулібського табору, а виходитимеш поза нього завидна. Доки ми тут стинатимемося з Келагастом, у тебе, гадаю, буде час і обійти табір, і стати поза ним заступом.

Послані Виштаком вивідники простували підгір’ям на три сторони світу. Одні — правим берегом Дністра на захід сонця, інші — на схід, ще інші заново прокладали давно відому їм путь до гірських перевалів. Усі розглядалися, чи немає десь поблизу обрів, чи не рискають уже дикими вовками по околіях, виказуючи себе жадібністю своєю?

Вивідували, ясна річ, лише вдень, з настанням ночі ставали на перепочинок. А оскільки відведена для тризни ніч настала доволі швидко, відійшли від дулібського табору не так і далеко. Аби не виказувати себе, не розпалювали багаття, сиділи своїм невеличким гуртом — ті над Дністром, ті в підгір’і — й перемовлялися та дивувалися пустельності віддавна обжитої землі. «Най немає обрів, — гадали одні, — а де люд підгір’я? Невже геть увесь втік за Дністер? Може, слід пошукати по лісах та ярах, запитати, коли бачили обрів, де є ще обри?» — «Чи варто тратити час і потуги? — перечили інші. — Що можуть знати ті, котрі ховаються?» — «І то правда», — пристали до цієї гадки треті і вмовкли, хто вкладався на спочинок, хто йшов і ставав на чати та ждав тієї години, коли розбудить змінного свого й ляже на його місце.

Вони не проспали обрів (у нічній тиші кінський храп, а тим паче тупіт такої сили, як Апсихові турми, далеко чути), та поки розібралися, хто порушує тишу, поки доскакали до своїх, багато втратили. А ще більше часу пішло на те, щоб роздобути тих, котрі гуляли на тризні і тільки-но поснули. Князь, мужі його — і ті нешвидко прокинулись та второпали, будучи добряче п’яними, хто і що каже їм, чому будить ні світ ні зоря. Про всіх інших дружинників і говорити не доводиться. Багатьох із них можна було розтормошити й привести до тями, а ті, кого вдавалось пробудити силою, не до кінця збагнули, мабуть, що казали їм, будячи, бо знову хилили на груди важку від хмелю голову чи й норовили продовжити перерваний сон. І годі було довести таким, що це не чиясь забаганка, йдуть обри, табору, всій раті дулібській загрожує страхітливе побоїсько. На біду свою, про рать ополченську забули в тій колотнечі. Хто пробудився та втямив нарешті, до чого йдеться, передусім поспішив відшукати полишену не знати де броню, питався в тих, що були тверезіші, де коні, й біг засідлати мерщій коня, а вже потім, як опоясувався мечем та опинявся в сідлі, метавсь по табору й періщив нагаєм усіх, хто не пробудився ще, нарікав не знати на кого та кликав свій десяток чи сотню докупи.

Табір був схожий на подвір’я, охоплене полум’ям, а ті, що в таборі, на уражених чорним повітрієм, коли не гірше. Одні бігли в один, інші в другий, ще інші в третій слід. Ті гарцювали, закликаючи до броні, на конях, ті бігли пішо, а ті плазували, гнані нагаями, і не могли второпати, чого від них хочуть. Крик, гам, кінське іржання стрясали таборище, а ще безнадія, що комусь колись поталанить навести тут лад. Те розумів кожен, до кого встигла прийти тяма, і найперше, мабуть, князь Келагаст. Гуртував довкола себе дружину й щораз зичніше та твердіше повелівав старшим дружинникам, а ті, зриваючись з місця в галоп, гнали та й гнали коней хто в один, хто в другий, хто в третій кінець табору, комусь переказуючи повеління князя, комусь повеліваючи іменем князя та поспішаючи туди, де мали об’явитися обри.

Хто з них міг догадуватися тоді, що звіди прийшли до табору з одного кінця світу, а обри обступлять звідусіль і обступлять он якою силою — всіма сорока тисячами. Думали собі, найперше треба стати лавою та зупинити тих передніх, що постараються скористатися непідготовленістю дулібського табору до січі і вторгнутися в нього на світанні з заходу. Коли ті, передні, будуть відкинуті, а на зміну ночі прийде день, тоді видно буде, кого і де поставити.

— А що ополчення? — згадав Келагаст. — Йому сказав хтось про наближення обрів?

Ситник подивився на Таля, Таль — на Виштака.

— У нас, крім князя, немає кому подумати, — вибухнув гнівом Келагаст. — Негайно пошліть нарочитих, най піднімуть рать ополченську та перекажуть моє повеління.

Він не встиг дати його. Попереду, від підгір’я, а вслід за тим і збоку, від гір, ба навіть там десь, на схід сонця, почувся знайомий кожному тупіт копит, щодалі гучніший, відчутно наростаючий.

— В мечі! — зично повелів Келагаст й одразу ж додав: — Виштак, підіпри собою тих, що йдуть із захід сонця, ти, Ситнику, візьми на себе всіх, що напирають від гір, Таль піде назустріч тим, що наближаються зі сходу. Мерщій, братіє! Я підійму і кину в поміч вам рать ополченську.

Не всі побачать, як діятиме на боролищі князь Келагаст. Одначе ті, що бачитимуть і лишаться по січі живими, розповідатимуть дітям чи онукам: був яко пардус. Слав та й слав в усі кінці нарочитих, а поки нарочиті гнали коней за Дністер та вкладали в уста тисяцьких княже повеління, гасав, мов несамовитий, по табору й гнав отарою всіх, до чиєї тями тільки-но доходило, яке безліття впало на їхні голови.

— Бевзі безмозглі! — лаяв та погрожував. — Хто так п’є? Забули, де перебуваєте? Це ж треба: обрів проспали, і таку переяту в супостата змогу звели ні нащо. Браття ваші, — казав, гуртуючи в сотні, — давно стинаються. Підете на перший їхній клич і кров’ю змиєте провину свою. Чули?!

Рать ополченська не забарилася прийти на княжий клич, та не забарилися надійти і перші лихі вісті з боролищ.

— Шли поміч, достойний! Обри пруть безперестану і щільними лавами, — волали одні.

— Дай лучників, — благали інші. — Без них кінним не стримати обрів!

Лише Виштак мовчав до пори до часу.

— Перекажіть воєводам, — напучував князь тих, кого посилав у поміч Ситнику чи Талю, — най бережуть і мечників і лучників. Нам їх всюди треба буде.

Найбільше бентежила Келагаста непевність: чи то ж правда, що це вже Апсих і ті сорок тисяч, котрих мав він привести з собою? Схоже, ніби він і є. А коли так, Світозар правду казав: полонені вводили його в оману. Не був він за горами; тут, по цей бік гір, сидів, притаївшись, ждав слушного часу. Прокляття! Отак сплохував, дозволив обманути себе. Що ж тепер буде? Виходить, мав слухатись Світозара і йти на з’єднання з тиверцями. Воно, коли подумати та зважити на час, навряд чи встиг би і Дандала погромити, і з князем Тивері об’єднатися. А втім, чому б і ні? Коли одні ударили б по ньому з чола, а другі в спину, усе могло б статися.

«Якщо не вистою в цій січі з обрами, — зізнався сам собі, — не вистою потім і в змаганні з старійшинами. Вони знатимуть, що я не послухався Світозара, по суті прогнав його від себе, і скажуть, коли дійде до змагання за стіл: «Доста. У нас є достойніший за тебе, він і сяде на княжий стіл». Давно мали такий намір — посадити Данаїного сина Мезаміра, тепер не вагатимуться. Скористаються невдачею і скажуть: «Іди геть».

А помочі вимагають та й вимагають. І не з доброго дива. Один переказав через нарочитих: «Несила стояти там, де стояв, змушений відійти на вигідніше місце, стати заступом», і другий те саме каже. Що ж робити? Податися, доки не пізно, за Дністер і прикритися Дністром? А чи така ріка може бути перепоною, тим паче для кінних. Ні, доки є в нього там, за Дністром, ратна сила, триматиметься за правий берег. Відійти — все одно що втекти з боролища. А це не в його, князя Келагаста, звичці. Інакше натомість вчинить: подасться ближче до боролищ і на власні очі побачить, чи все так є, як йому доповідають.

Уже прикидав у думці, кого залишить тут замість себе, що повелить, лишаючи, та тієї миті з-за Дністра прискакали одразу три гінці і в один голос заволали:

— Біда, княже! Із сівера пішли на нас і вдарили у спину кінні обри!

— Як то — з сівера?

— Обійшли, видно, узяли в зашморг.

— І що рать?

— Борониться, та чи вистоїть, одні боги відають. Обрів тьма-тьмуща.

— А саме?

— Полонені сказали: дванадцять турм.

«Того не може бути», — Келагаст відчув зимність у серці, та одразу ж і позбувся її.

— Коли прибудуть гінці від Ситника, Таля чи Виштака, скажіть їм: обри пішли на табір і з сівера. Я подався наводити лад серед раті ополченської. Якийсь час най не покладаються на поміч. Надія наша на вістрі мечів наших, більше ніде.

За усталеною в слов’ян традицією вся княжа дружина ділилася на ліпшу і молодшу. Молодша — це отроки або ж ті, що не набули ще добрих навиків у ратнім ділі. Ліпша дружина об’єднувала воїв бувалих і досвідчених, тих, що переконали всіх у особистій вправності на поєдинках та у січі, а ще — в умінні стати привідцею над десятком, сотнею з молодшої дружини. У князя Келагаста ліпша дружина виділялася серед загалу ще й тим, що користувалася правом недоторканності. Вона, як і вся дружина, підкорялася князю і тільки князю. Зате, на відміну від молодшої дружини, у відсутність князя могла бути сама собі князем. А оскільки дулібський князь не знайшов в особі жони своєї, княгині Данаї, сердечного друга і спільника, вдався спершу до надмірного питія, затим і до блуду, спільником у тих його веселих діяннях стала старша дружина. Це з нею бенкетував він на пирах, це вона викрадала для нього серед люду дівиць, берегла таємницю, як і супокій по княжих пирах та оргіях. Тому й мала від князя не лише особливе право, а й волості та угіддя у волостях. Усе те зробило її особливо содружною з князем Келагастом і вірною Келагастові.

Коли дійшло до походу, при князеві невідступно було п’ять сотень ліпшої дружини — та сила, в повинність якої покладалося бути на сторожі особи князя. Та утрималися вони при ньому лише до цієї січі. Коли зайшло на лихе, три з п’яти сотень особистої охорони Келагаст послав воєводам — кожному по сотні. Це вони перші прийняли на себе удар чільних аварських турм. Стиналися так стійко і вправно, що обрини змушені були пригасити в собі націленість на легку і найвірогіднішу з усіх вірогідних спроможність помститися за Башира і відійшли, уславши поле трупом. А поки збиралися та громадились для чергового вторгнення в лави супостата, наспіла дулібська сила, спершу кінна, затим і піша.

Ті три сотні так і не повернулися вже до Келагаста. Змушений був іти на поміч раті ополченській з двома, що лишилися при ньому.

Коли пригнав туди геть змордованого в скаженім леті коня, серед раті ополченської не спостеріг того найгіршого, чого міг сподіватися. А проте й тішитися не було чим. Поле від дальніх обводів утримуваної раттю землі і ген далі, до самого переліска,крилося трупом тих із ополченців, які зовсім недавно були найдалі від боролища, а стали з волі обставин його першими мучениками. Обрини, оповідають, посікли їх до ноги. Вважай, та сама доля спіткала б і ополченців, що спочивали, скорені сном, далі від обводів свого табору, коли б ті, перші, конаючи чи захищаючись в нерівнім поєдинку, не підняли на ноги своїх сусідів, а ті в свою чергу — своїх. Життя вони не всі собі вибороли — он скільки лежить їх між нинішнім табором і переліском, зате вибороли час і дали можливість всій іншій раті відійти на вигідні обводи й захистити себе де непрохідним для кінних яром, а де поставленими один до одного і скріпленими між собою повозами.

Усе те полегшило оборону, а відтак і становище пішої дулібської раті, хоча й не давало великої надії. Ліси, яри — перепона до пори до часу. Припече — обри знайдуть спосіб пробратися через них. А проберуться — біда буде.

Князь не став затримуватися серед тих, що сиділи за повозами. Дав перепочити коням й одразу ж подався по обводах, що їх обсіла дулібська рать.

«Що ж робити? — билася, як птаха в перевісищі^[24], думка. — Відійти ближче до Дністра, звузити обводи табору і тим зробити їх надійнішими? А коли доведеться сидіти та й сидіти запертими звідусюди? Що їстимуть коні і що — така сила людей? Та й повозів оперезати весь табір все одно не стане. Єдина надія на ратників та дружинників. Вистоять вони — буде врятована й виправа».

Перепочилі коні слухалися найпершого доторку острогів і не єдинижди із рисі зривалися вскач. Тоді доводилося стримувати їх: правитись далеко, варто зберігати їхню силу.

«Одначе я всіма помислами цілюсь на сидіння, — підстерігає Келагаста інша думка. — А що дасть воно, те сидіння? Чого діждемося, сидячи за повозами? Помочі? А чом би й ні? Табір не всюди запертий. Пошлю нарочитих до князя Радима, а він — до уличів та русичів. Хтось та прийде, виручить із біди».

Де об’являвся князь Келагаст, там об’являлась і надія. Вої бадьорилися й охоче показували, де зараз обри, та розповідали, як стримували їх. Не приховували й побоювань: тутки вони не пройдуть, а що буде, коли підуть там і там? Адже через яр можуть перейти піші, а лісом проберуться й кінні.

Загроза вторгнення аварів у табір ворушила, видно, думку. Одним підказував зробити те, іншим — інше й бачив: сприймають поради, як рятунок.

Чи не найщасливіша думка відвідала князя Келагаста, коли виїхав на одне з узлісь, де лежали, прикриваючись щитами, лучники.

— А чом би вам не нарубати колод та не зробити засіки для стрільців? — запитав сотенних і заходився мріяти вголос, як надійно сидітиметься їм, лучникам, за таким заборолом.

— Твоя правда, княже. Так і вчинимо.

— А з покладених гіллям до обрів дерев могли б вийти непогані завали.

Та його рада бодай якось піднесла ратний дух приголомшених втратами ополченців. Бачив, усі старанно взялися за діло. А коли так, труд їхній, як і його умисел, не підуть намарне. Ано, най не думають обри, що візьмуть дулібів голими руками. Вони ще поборяться. А тим часом, гляди, й поміч надійде.

Розбив свій намет тут-таки, на лівім березі, і перше, що зробив, подався на правий, де, знав, нелегко його ратникам.

В тих клопотах минув мало не весь день. Лише під вечір вгомонилися обри, обіцяючи тим: ніч буде спокійна. Такою, правду кажучи, й була, та не до кінця. Десь на світанні вбіг до намету той із мужів, що стояв на чатах, і зняв тривогу:

— Біда, княже! Обри пробилися через наш заступ-вужаку і вломилися в табір.

— В мечі! — повелів тим двом сотням, що були тут-таки, при князеві.

Він не знав тоді ще, та й від кого міг би знати, що обри підкралися поночі пішо і, роз’єднавши повози, проклали своїм сотням путь до табору дулібського ополчення не в одному — в кількох місцях, як не відав і про те, що вторгнулось занадто багато, щоб упоратися з ними двома сотнями. Покладався на ратників — вони коли й пропустили супостата до табору, то недалеко, а ще докладався на вправність своїх охоронних сотень. Най тих, обрів, і втричі буде більше, його дружинники випруть їх за межі табору в одну мить.

«Коли це станеться, — думав, припадаючи коневі до гриви, — сьогодні ж зроблю те, що мав намір зробити вчора, — перекину в поміч ополченню бодай п’ять сотень кінних дружинників, а на правім березі збільшу число піших. Пішим без кінних важко оборонятися тут».

На тій мислі, мов на крилах, і вломився зі своїми сотнями в лави аварів. Ті не схитнулися. Бачили-бо: одчайдухів, що зважилися піти на них, обмаль. Тож, навпаки, приострожили коней і силилися стримати навальний лет дулібів. Та сталося несподіване: дуліби так потужно налетіли на них і так блискавично розчистили для себе путь, що ті з аварів, котрі не потрапили під їхні мечі, очам своїм не повірили і лиш розвернули нажаханих коней та подивовано глянули Келагастовим сотням услід: на землі — жодного з тих сотень; лежали лиш авари і тільки авари.

Подив був такий великий, що коли б дуліби розвернули сотні й знову пішли на щойно таранені аварські лави, мабуть, не зважилися б стинатися з ними. Та Небо виявилося милостивим: дуліби не мали наміру повертатися. Вони гнали коней туди, де сталося аварське вторгнення. З цими, що проникли уже в табір, гадали, мабуть, поквитаються пізніше. Зараз важливо закрити у заступі пролом і тим самим порятувати табір, оборонну спроможність дулібської раті.

Князь знав, він недалеко вже, рятівний заступ із повозів, та й бачив: там іде ще січа, хай і якась, все ж січа. Однак що ближче зближався з тим місцем, де був заступ, то відчутніше меркла злеліяна тривогою сподіванка. Обри встигли розметати повози мало не на всій галяві між лісом та яром і ломилися тепер у табір турмою чи й двома.

«Це все, — майнула думка і змусила князя Келагаста натягти поводи. — Вої ополчення лишаються самі на себе, більше я нічим не зможу допомогти їм. Хіба…»

— Поза яром, в обхід марш! — велить сотням і перший жене свого Білокопитка в зворотну путь.

Коні відпочили за ніч, обганяли вітер. І думка княжа також перепочила, добре тямкує собі: там, по другий бік яру, найбільше дулібських воїв; коли пощастить кинути їм клич та закрити вузьку горловину між Дністром і яром, ополчення, хай і не все, буде врятоване. У горловині обрів надовго затримає, а тим часом переправить усіх зайвих воїв через Дністер, стане при березі новим заступом, і най тоді спробують взяти його там. Або перегрупує свою силу, звузить обводи і, окопавшись, стане недоступним для аварів, сидітиме та ждатиме помочі або вибере, відсиджуючись, найслабше місце в лавах супостата, скористається ліпшою, ніж ця, нагодою і випорсне з аварського зашморгу.

Кінь у нього неспокійний, либонь, із самих живчиків зітканий. Варто попустити повід та торкнути острогами, як він являє вже чорнобожу прудкість і наддає ходи. А покажеш пугу, так дужо і рвійно стелиться долом, ніби сам із себе норовить вискочити. Його ліпотно^[25] вигнута, увінчана буйною гривою шия витягується в такім разі в струну, і тільки маяння тієї ж гриви та посвист вітру повз вуха засвідчують вершникові — кінь його дав собі волю, він у полоні своїх найсокровенніших бажань. В такім шаленім леті і князь Келагаст почуває в собі шалену силу. Летять пріч всякі біди та перестороги, і високо заноситься мисль. Брешуть авари! Надаремне силкуються посіяти страх і тим зламати дулібську силу. Не все утрачено. Можуть завдати лиш шкоди, щоб погромити і доконати — зась. Ще не народився той, котрий здолав би слов’ян на силі, у мислі чи спритності. Такого під сонцем не було ще і скоро не буде!

На щастя, здибався йому чималий загін ратників. Їм і повелів заперти собою прохід між Дністром і недоступним для кінних яром, не пустити поза яр обрів.

— А вам ось яке буде повеління, — сказав кільком своїм, одібраним серед дружинників, мужам. — Лишайтесь на цім боці яру, збирайте всіх, хто є тут, і правте за Дністер. Будьте тим решткам раті дулібської привідцями і все зробіть, аби обри не перейшли на супротивний берег Дністра.

«Ми ще потягаємося з тобою, зайдо асійський, — погрозився Апсихові і знову дав волю своєму прудконогому Білокопиткові. — Дай тільки вистояти між Дністром і яром та стати новим заступом по той бік Дністра. Нас он скільки. Вийшли уже супроти тебе тиверці, вийдуть незабаром древляни, уличі, русичі. Побачимо, як звиватимешся, коли прийдуть та візьмуть тебе в такі ж, як ти оце взяв мене, лещата».

Недовго тішив себе князь сподіванками та міряв у стрімкому леті далину. Зустрів по якімсь часі воїв, що перли з тої далини, і схолонув серцем: то також були втікачі.

— Що сталося?

— Біда, княже. Обри й по цей бік яру зламали наш заступ, січуть і топчуть воїв усією своєю кінною силою.

— І ви покинули тих, кого січуть та топчуть?

— Таким було веління тисяцького: всім, кого не прихопили обри, відходити за Дністер і ставати там новим заступом.

— Відходьте, коли є таке веління, я прикрию.

Князь не переінакшив свого наміру, правився, як і досі, ближче до того місця, де боронилися його ополченці. Лиш строгіший та похмуріший став. Коли ж над’їхав та угледів, що діється там, мимоволі притримав коня і збавив його лет: заступу не було вже; вої його нагадували острівці в морі, що іменувалося кінною силою супостата.

«Я нічим уже не допоможу їм», — стає на думці, а все ж чогось дошукується й кидає гострі позирки то в один, то в другий бік.

— Поглянь туди, княже, — показав хтось із дружинників.

Під лісом, ближче до яру, стояла примітна дулібська сила, і там точилася справжня січа. Підперши себе густо порослими деревами, ратники виставили супроти обрів випукло вигнутий заступ із повозів і не дозволяли зайдам наблизитись до нього. Засипали вершників і їхніх коней стрілами, зустрічали тих, які підступали аж надто близько, мечами та сулицями.

— Опукою на супостата! — князь голосно подав клич і перший приострожив коня.

Кожен із мужів його розумів: коли кинуто такий клич, має із шкіри випорснути, а по можливості борше стати на своє місце — так, щоб із безладно розкиданих вершників стала збита у видовжену опуку сила, така ощетинена вістрям сулиць та мечів і така злютована, що до неї й підступитися годі, а вломитись та порушити лад і поготів. Перед такою опукою не всяка кінна (а піша тим паче) лава вистоїть. Вона налітає, мов блискавиця, й робить із неї, щойно вилаштуваної, розсічене навпіл тіло.

Тих обрів, на яких вів своїх мужів Келагаст, було надто багато, аби вони зважили на якусь мізерію кінних, що об’явилися неподалік. А все ж коли дуліби, зближаючись з аварськими турмами, ані на мить не завагалися, що буде опісля, перли, мов самогубці, в прірву, насторожилися, а далі й зовсім загаласували, почали кликати всіх, хто був ближче, до броні. Та, мабуть, пізно покликали. Дуліби бурею вломилися в їхні лави (чомусь не між обрами та вужакою, де їх найбільше ждали, значно далі) і, розітнувши їх на дві не так, може, налякані, як спантеличені половини, розвернули в змиг ока коней і погнали тепер уже прямісінько на тих обрів, що стояли ближче до оперезаного повозами дулібського табору.

За цим разом їм не пощастило пробитися крізь аварські лави. Терхани, видно, встигли розглянутись, яка мізерна купка нахаб замахнулася на їхні турми. Почулися надсадні заклики: оточити, знешкодити антів. Обри, певно, пригадали, що вони не хто-небудь, таки обри, що не звикли оступатися перед кимось. Насідали на Келагастових дружинників дужо і зусібіч. Одного не могли втямити: чому зусилля їхні йдуть намарне. Дуліби успішно відбивають їхні шалені наскоки і менш за все падають під копита. Могутні тілом і непохитні духом, здається, й не зважають на те, що їх тут обмаль, знай здиблюють своїх широкогрудих огирів та напирають на тих із аварів, що підвертаються під руку. Одних разять двосічними мечами, інших вибивають із сідел сулицями, самі ж лишаються недоступними. Бо пробиваються не поодинці, а опукою, а ще закуті в броню, коли й падає котрийсь, то не інакше як із необачності, вражений зненацька. Усе те сіє серед бувалих у січах аварів не тільки подив, ай непевність: перед ними всього лиш такі вправні вої чи заворожені від меча і стріли духи?

Не відсиджувалися, склавши руки, й ті дуліби, що за возами. Спершу засипали обрів стрілами, зрештою вийшли з-за возів і пішли на поміч своєму князеві пішо, з щитами та мечами.

Це доволі швидко позначилося на січі, в усякім разі, дозволило кінним дулібам зблизитися, а затим і зійтися з пішими.

— Хто у вас привідця? — силився перекричати гомін боролища князь.

— Тисяцький Перезва.

— Скажи йому, і негайно, най бере усіх своїх ратників та відходить із ними яром до Дністра, а там, за Дністром, стає супроти обрів заступом.

— А як же ви?

— Ми тут із-за вас. Підете — проб’ємося.

І закипіла ще завзятіша, ніж досі, січа. Тепер уже не авари являли повсюдно свою силу та насідали на дулібів, дуліби завертілися між них всією своєю злютованою опукою, тіснили в один, тіснили в другий бік, схоже, ніби шукали, де слабший опір, а тим часом все ближче та ближче пробивалися до Дністра. Те завважили терхани і не забарилися розкинути думкою та пошукати для своїх турм бодай якоїсь спонуки.

— Авари! — голосно крикнув котрийсь із них. — Сини вольної волі! Не випускаймо цих антів із зашморгу. Серед них дулібський князь!

— А-а-а! А-а-а! — голосно відгукнулися ті, що були найближче.

— Хто візьме його й поставить перед привідцею живим чи мертвим, тому найвища винагорода — меч привідці!

— Ого-го-го-го!!!

То була неабияка спонука. Володарю терханового меча першому серед усіх воїв надається право посісти місце терхана, коли той зістаріється чи загине в січі. Тим же правом користується і воїн, що удостоїться меча хакан-бега. Тож і дав кожен волю своєму заповітному жаданню, мов засліплений, поліз під дулібські мечі та сулиці.

— Княже! — порадив котрийсь із охорони. — Зніми ялівець. Поглянь, як пруть на тебе!

— Дарма! — відмахнувся Келагаст. — Не об тім думаймо, братіє. Настав час прокласти собі путь до Дністра.

— Там щільна запруда.

— Не щільніша, ніж десь-інде. Велю усім, — обернувся до сотень, — опукою на Дністер!

Приострожив і без того нажаханого Білокопитка, здибив не в міру високо й кинув між зворохоблених обіцянкою терхана аварів. Те саме зробили й інші дружинники, принаймні ті, що були неподалік. Авари явно не сподівалися такої зухвалості і схитнулися. Одні не встигли ще й збагнути, що сталося, як упали, стяті мечами, інші вжахнулися того видовиська, що зродилося в незбагненно-блискавичну мить, і позадкували, ще інші зважились-таки не випустити дулібського князя із зашморгу і стали жертвою власної одваги. Когось із них вибили з сідла сулицями, когось посікли мечами й доволі швидко опинилися на тому прузі, за яким виднівся уже простір. вабив сподіваний порятунок. Та обри теж були й лишалися обрами. Хай не одразу, все ж возбуяли духом і на слов’янську буєсть відповіли своєю, аварською буєстю, на відчайдушну навальність ще відчайдушнішою навальністю. Зблиснула на сонці опущена на мить-другу криця, зметнулися над головами воїв і їхніх коней сулиці й хмарою полетіли в той бік, де були Келагастові дружинники. Хтось із них встиг ухилитися від сулиць, хтось підставив щита і зумів відвести несхибно спрямоване в серце вістря, а хтось і схопився за груди чи впав, повержений на смерть. Передні лави дулібів стали помітно рідшати, а те й зовсім уже збадьорило обрів.

— Сулицями їх, багатури! Одні стинайтеся на мечах, інші разіть сулицями, вони цього не люблять!

То була правда. Мечі аварські, навіть коли їх тьма, не страшили могутніх тілом і возбуялих духом дружинників. В руках у них довші і важчі, а опріч того, двосічні мечі. Сулиці ж летіли занадто густо і часто, аби упоратися з усіма.

«Прийди, Перуне!» — встиг покликати князь, та не встиг висловити своє прохання богові ратного промислу. Одна з аварських сулиць виявилася проворнішою за його помисли й настигла за мить раніш. Вразила в плече, і так боляче, що в очах потемніло. Проте знайшов у собі силу вихопити її й кинути пріч. Зате забракло її, сили, заволодіти поводом і правити Білокопитком. Правиця могла і тримати меча, і разити мечем, ліва ж висіла, мовби пліть.

«Це гірше», — пошкодував і приострожив коня: хай несе, куди знає, аби ближче до простору-волі.

Дружинники, певно, завважили: з князем не все гаразд, і вихопилися наперед, прикрили собою з боків.

— Навалом, братіє! — обернувся Келагаст до тих, що були позаду. — Навалом уперед!

Клич його, а може, й не клич, всього лиш свідомість, князя вражено, йому загрожує найстрашніше — смерть, пробудили в кожному з охоронців ту крайню буєсть, яка іменується відчайдушністю і здатна творити неможливе. Не зважили на втрати серед своїх, не помічали завзяття, з яким авари стояли в поєдинку з ними чи й тиснули на них. Знай здиблювали коней та напирали на супостатів своїх, знімали мечі й разили так люто, з такою ладністю на все, аж до самопожертви, що обри змушені були забути про обіцяну терханами спокусу — стати володарем меча привідці й уступити своє місце тим з аварів, котрі були досі позаду і не хотіли вірити, що ту дулібську мізерію не можна потяти чи полонити.

Боролище примітно устилалося трупом, та на те не зважали. А може, й не помічали, потерпаючи за власне життя і стинаючись із самою смертю. Знай напирали та й напирали одні на одних та вірили, напираючи: ось-ось доможуться свого.

«Антів меншає та й меншає», — упевнювались авари й черпали в тій своїй певності силу, аби доконати їх до решти.

«До Дністра недалеко вже», — потішали себе сподіванкою Келагастові охоронці й теж не шкодували сили, як і самого життя, аби пробитися до річки. Їх справді небагато залишилось, коли є з двох сотень половина, то добре, зате он які. Ті з обринів, що кидаються на їхні мечі, далебі, й не відають, що перед ними не просто дуліби — мужі, та старанно леліяна і щедро винагороджувана князем сила, котра уміє бути вдячною як за ласку, так і за щедрість. Вона або поляже купно з князем, або заступить собою і оборонить. На те он як старанно готувалася та пишалася своїм званням, як і приналежністю саме до дружини князя Келагаста. Гірко усвідомлювати, що настав час платити своєму господареві за все, що мали від нього. А що вдієш? Платять-бо не лише за те, що мали, а й за те, що могли б мати на землі праотців своїх.

— Зберімось із силою, братіє возлюблена моя! — знову подав голос Келагаст і доволі дужо як для язвленого. — Попереду мало вже обринів, та й ті безвусі. Розметаймо їх мечами та сулицями!

Князь вихопив неураженою правицею сулицю, зручно виважив її над собою й запустив у першого, що трапив на око, обрина.

— Князь здолав, братіє! Долаймо обринів і ми!

— Берімо над ними гору!

— Гор-ра-а! Гор-ра-а!

Котрийсь, метнувши в обрина сулицю, налетів тієї ж миті на смертельно ураженого і все ще не поверженого супостата, вихопив із його тіла броню свою й цілився запустити її вдруге, котрийсь, не метаючи, облюбував у вихорі січі жертву і вибив ударом під серце з сідла, а інший мав надмір сили в руках і захотів приголомшити обринів дивом: настромив першого-ліпшого з чужинців на сулицю, підніс, ніби мару якусь, і кинув через себе. Його подвиг не забарилися наслідувати й інші. Видовисько те сталося в змиг ока і неабияк приголомшило аварів. Ті, що були найближче до дулібів, отетеріли і стали жертвою власної розгубленості, всі інші оступилися чи ввібрали голови в плечі і подалися пріч.

— Гора! Гора! — торжествували дружинники, покладаючи усі свої, які могли ще бути, сподіванки на Дністер і піший заступ, що його, напевно ж, встигли уже виставити послані князем ратники.

Гнали коней чимдуж, а проте недалеко втекли. Обри швидко стямилися й завважили, як мізерно мало їх, тих, що вихопилися з їхнього зашморгу, а завваживши, відчули докори сумління.

— Кого ви випустили, бевзі! — надривалися в гніві терхани. — Там дулібський князь! Наздогнати і взяти живим чи мертвим!

Наздогнати — не те, що стояти супроти антів стіною. І духом возбуяли Форисинові мечники, і коней приострожили, і гналися такою чисельною турмою, що земля дудніла під ударами копит. Та одразу ж і збагнули: надолужити втрачене не зможуть уже. Доки монялися, стенувшись не так давно, та зважувались бути рішучішими, Келагастові дружинники досягли Дністра і кинулися в його води. Збагнули і добули луки та стріли.

Бистроплинна течія Дністра ненадовго затримала рештки дулібських мужів серед річки. І все ж того було доста, щоб затримка стала фатальною. Аварські стріли летіли в неприкриті спини Келагастових мужів. Коли не сотні, то десятки на одну. А така хмара стріл не могла розминутися з мізерною купкою дружинників. Багатьох розшукала в ті короткі миті, коли мужі долали течію. І серед тих багатьох — князя Келагаста. Він був уже посеред Дністра, ба навіть ближче до супротивного берега. Мав намір повеліти тим, що лежали у заступі і цілилися в обринів: «Не дайте аварам вийти на цей берег ріки», — та не встиг сказати те, як самого настигла аварська стріла. Якусь мить боровся ще з пекучим болем у грудях, бачив, як іде круговерть далина з усіма її зеленими знадами, і, вже вивалюючись із сідла, відчув доторки холодної, не так давно збіглої з гір бистриці. А далі зникло і те, останнє, відчуття.

Дуліби уперто боронилися на правім березі Дністра, а все ж не вистояли в жорстокій січі з турмами Апсиха. Видимо переважаюча сила взяла гору над хоробрістю і самопожертвою. Замертво впали ратники, котрих князь встиг зібрати й виставити супроти Форисинових турм, поріділи до решти й тисячі Таля та Ситника, не пощадила морана й самих воєвод. Лише Виштаку пощастило зібрати докупи уцілілих, посадити піших ратників на коней і пробитися тією з’єднаною силою через аварські лави, а вже там, поза лавами, сховатися в хащах Прикарпаття. Їх було до болю мало, решток Келагастової дружини, раті ополченської. Про виправу супроти обрів — бодай якусь — годі було й думати. І це найбільше гнітило воєводу. Сидіти в хащах не випадає, треба йти кудись. А куди? До князя Радима, який тому, мабуть, і не починає дійової виправи супроти обрів, що жде помочі від інших князів землі Троянової, чи на Волин, де є син княгині Данаї Мезамір і є сподіванка зібрати під його руку дулібську рать та стати супроти обрів, боронити роди свої і землю свою?

Думав, вагався і таки скликав усіх, що були при ньому, чільних мужів.

— Що робитимемо, братіє?

Ті, на подив і радість воєводі, не вагалися, в один голос заявили: тра йти на Волин; там є княжич, онук славного Добрита, Є й люд дулібський, а він раніш не лишався байдужим до княжої речниці, зараз і поготів не лишиться, віддасть князеві і старого і малого, аби тільки оборонив його від обрів і безліття, що гряде купно з обрами.

— А як бути з тими, котрі впали на боролищах?

Питав хтось із ратників, і те його питання ударило всіх по найболючішому. А справді, як? Боролище он яке велике, на десятки поприщ^[26] розкинулося по один і по другий бік Дністра і на тім боролищі —труп на трупові. Де — суспіль дуліби, де — суспіль обри, а де — і ті, і другі. Як полишиш їх на втіху звірам і крукам? Покон не велить робити того і боги покарають. А тих, що лишилися жити, обмаль, тоді як авари повсюдно. Вийди та об’яви себе в такім числі, як є, не забаряться приострожити коней і потяти всіх, хто лишився ще.

— Може ж, вони знімуться та підуть звідси?

— Якщо й-підуть, то не всі. Їхніх теж лежить немало. Когось залишать, аби зібрали та поховали за їхнім поконом.

— Є інша гадка, — подав голос один із сотенних. — По хащах лісових переховується люд поселянський. Треба піти комусь із нас до нього й сказати старійшинам, най підуть до обрів і вблагають їх дати їм, поселянам, дозвіл знести докупи потятих та віддати вогню. Не звірі ж ті обри, мають пристати на се, коли не хочуть, аби землею пішов мор та подавив і решту, що вціліла на боролищах.

— Розумно, — погодився воєвода. — На цьому й станемо: пождемо, доки обри дозволять старійшинам порати потятих, та й підемо на Волин збирати нову силу.

VII

Сподіванки Виштакових мужів були небезпідставними. Апсих не мав наміру затримуватися на боролищі і пригнічувати присутністю мертвих волю і розум живих. Повелів одній із турм віддати землі потятих, всіх інших посадив на коней і повів далі від боролища. Авари так і поклали собі: веде на тиверців. Аж ні, міряли путь по підгір’ю лише до раннього надвечір’я, в надвечір’я стали на перепочинок. Хакан-бег так і сказав привідцям турм:

— Січа жорстока була, а отже, й виснажлива. Даю ніч на веселіє і півдня на сон. Приготуйте для воїв ситну їжу і щедрі питва. По перепочинку знову підемо.

А до свого намету, властиво, на поляну біля намету, покликав найдостойніших.

— Маємо добре помислити, терхани мої, — сказав, коли сіли колом, — як діятимемо далі. Та передусім вдовольніть себе стравами, звеселіть серця напоями. Коли вої заслужили цього, то ви, терхани, і поготів. Я п’ю, — підвівся і став над усіма, — п’ю за привідцю тьми Форисина. Це його ратний умисел дозволив нам ущент погромити найсильнішу антську рать — дулібську. Лишається погромити тиверців — і всі інші анти перестануть бути силою, спроможною погрожувати нам.

Форисин сидів, не підводячи очей. Зрештою теж звівся, і доволі різко.

— Чи подобає так, хакан-бегу? — запитав і пильно подивився на Апсиха. — Чи подобає, кажу, тримати річ во славу живих і забувати про мертвих, тих, хто заслонив нас собою на боролищі і тим самим дозволив нам узяти гору над дулібами? Одміни слово, хакан-бегу, воздай хвалу передусім потятим. Це вони були найхоробріші серед усіх нас.

Апсих зблід, терхани ж перезирнулися. Усі-бо знали: він і колись, за кагана, не терпів тих, хто дозволяв перечити йому в чомусь. Невже стерпить зараз? Форисинова зухвалість поза всякою пристойністю, одначе й Форисин — не хто-небудь, син великого Баяна, привідця тьми і брат Дандала, Єлемунда, ще з півсотні каганових синів, котрі сидять уже в сідлі й тримають у руці меча. А крім того, він сьогодні справді заслуговує найвищої похвали. Це його зусиллями повержено дулібських ратників і тим самим надано можливість потяти найбільш упертих і непохитних серед них — княжу дружину. Як возбуяєш гнівом супроти такого і явиш свою зверхність над таким?

— Мертвим, терхане, воздають належне ті, кому велено лишитися на боролищі і здійснити цю повинність. Невже не тямиш, тому й повів вас звідти, аби живі менше печалилися смертю стійбищ своїх? Ми взяли гору над дулібами — ось що має бути на мислі в кожного по січі. Це те перше, що кажу тобі на твою гірку і несправедливу речницю. І друге. Хоч ти й син великого Баяна, не забувай найповажнішого покону в родах аварських: молодшим не личить возносити себе над старшими, їм належить скорятися волі старших. Вітець твій не на тебе, а на мене поклав повинність вести аварські турми на антів і не залишити з сього роду-племені кореня на землі. Тож сідай і слухай, що велітиму.

Він не став уже запрошувати радних до страв і напоїв, повів річ про наміри свої коли не завтра, то післязавтра погромити тиверців, про повинність кожного з терханів у майбутній січі, і тим доволі мудро, ба непомітно якось приспав усіх. Діяв не так, як хотів Форисин, та водночас і погодився з Форисином. А те не могло не втихомирити ханича. І сів та слухав, як мислить хакан-бег погромити тиверців, що повеліває кожному з терханів, не минаючи, ясна річ, і його. Одним був подивований, і неабияк: сам Апсих іде на Тивер, а його, Форисина, посилає заволодіти Волином і дулібами? Чого б то? Таки вірить, що лише він, Форисин, спроможний упоратися з цим і стати потім тудуном^[27] на дулібах чи не хоче, аби лишався тут, серед війська, і мав можливість об’єднатися з Дандалом та виступити купно з ним супроти хакан-бега? Таки не хоче, мабуть, аби найвизначніші ханичі були при купі. Чимось іншим пояснити його рішенець важко.

І хотілося ханичу підвестися й сказати Апсихові чергове слово супротиву: хочу йти на тиверців, бути купно з усіма, і не міг сказати того. Комусь же справді треба іти на Волин і доконати дулібів. Чому це має робити хтось інший, а не він, котрий найбільше відзначився в погромі Келагастової раті?

Змовчав тоді, як мовчав і пізніше, коли пили та їли на Апсиховій бесіді. Лиш опісля вже, полишаючи застілля, шепнув братам своїм, тим, кому найбільше вірив і до кого мав сердечну прихильність:

— Зайдіть до мене.

І вже як зайшли та всілися в наметі, мовив притишено:

— Річ, братове мої, піде про важливу таємницю. Таку важливу, що я не всім у роді нашім можу звіритися нею. Чи згодні ви заприсягтися, що берегтимете її, мов зіницю ока?

Брати ширили очі й мовчали.

— Вона стосується роду нашого?

— Хвалю за розум, Хафізе. Саме так, стосується роду нашого, і так дуже, що може погрожувати йому загибеллю.

— Клянусь! — твердо заприсягнув Хафіз.

— Клянусь! — наслідував його ще один ханич.

— Коли це стосується роду нашого, — виструнчився перед Форисином третій, — заприсягаюся честю: берегтиму довірену мені таємницю, мов зіницю ока.

Форисин був задоволений їхньою одностайністю.

— Тоді слухайте, що казатиму. Мене, як знаєте, хакан-бег посилає супроти недобитих дулібів. Ви ж підете купно з ним на Тивер і тиверців. Як тільки прибудете, знайдіть спосіб зустрітися таємно від усіх з Дандалом і повідати йому: супроти нас, синів великого Баяна, замислено пагубне діло. Дандал яко старший має подбати, аби той злий умисел не став жорстокою дійсністю. Чули, негайно має подбати про це, інакше всіх нас може спіткати доля Башира.

VIII

Князь Радим, а з ним і всі Волотовичі ждали на Келагаста перші п’ять діб, ждали й шосту. Більше, гадали собі, він не повинен затримуватись. Та минула шоста, минала й сьома доба, а дуліби не об’являлися поблизу.

— Щось сталося чи князь-привідця навмисне діє всупереч вашій домовленості? — звернулися до стольника.

Світозар знизує плечима.

— Сам не втямлю. Легковажності в діяннях князя на дулібах не бракує, та щоб так аж надто… Що, коли йому спало на думку піти до перевалів та удостовіритися, де зараз Апсих, а то й стати на перевалах і не пустити його за гори.

— Чому ж тоді не шле нарочитих?

Світозар розводить руками.

— Про те лиш боги відають.

— Тож-бо, — сумно зітхає князь. — Мусимо, брате, слати нарочитих і до Келагаста, і до уличів, і до Велемира. Доки не довідаємося, де дуліби, чи йде поміч зі сходу, виправи не починатимемо.

Світозар ствердно киває головою.

— Тепер — так, а седмицю-півтори я інше сказав би тобі, Радиме.

— Чого б то?

— Не слід було тобі зупинятися і відсиджуватись перед Дандалом. Мав би робити те, що й Келагаст, — іти й громити його.

— Це, по-твоєму, так просто?

— Келагаст не думав, як буде, пішов і погромив.

Тиверський князь довго і пильно доглядався до свого умудреного вченням брата.

— Я не такий легковажний, як твій Келагаст.

— Погром, по-твоєму, легковажність?

— Погром — ні, а поспішність — так.

Відчував, князь говорить із ним загадками, у нього є щось на мислі таке, чого не хоче казати братові.

— Таку поспішність можна тільки вітати. Апсих втратив десять тисяч кінних воїв. Вони не повернуться уже до нього. Уявляєш, що було б, коли б і ти погромив Дандала?

— А що було б, коли б Дандал погромив мене?

— Ну, знаєш…

— Не будемо сперечатись. — Радим осміхнувся мислям своїм і, проходячи мимо, легенько обняв брата. — Посилаймо мерщій нарочитих. Удостовіримося, що та як там, то й знатимемо, хто в нас стояв на вірній путі: я, що відсиджувався, чи Келагаст, що поспішав.

Та Світозар не міг уже вгомонитися.

— Ти щось приховуєш від мене, Радиме.

— Нічого особливого.

— Ба ні, приховуєш, я ж бачу.

Князь відпирався, і все ж не вистояв перед підозрілою цікавістю брата.

— Не хотів додавати тобі, Світозаре, передчасно смутку, та коли наполягаєш, скажу. Ти не допускаєш собі мислі, що причина непояви дулібів у визначенім місці і в визначений час — пастка, в яку обри заманили Келагаста і його рать?

І знову Світозарові нічого іншого не лишалося, як дивуватися тій його догадці.

— Я попереджав воєвод. Вони мали послати в усі кінці Прикарпаття звідунів.

— А коли ті звідуни потрапили Апсихові до рук або були введені ним у оману?

— Як же розуміти тоді Апсиха? Гадаєш, він зумисне пожертвував десятьма тисячами своїх воїв, аби ввести Келагаста в оману?

— А чом би й не пожертвувати?

— Та хоча б тому, що це недозволений безум і недозволена жорстокість. Жертвував-бо не кимось, єдинокровними своїми.

— Е-е, стольнику, — осміхнувся Радим. — Тебе, бачу, багато чому вчили ромеї, не вчили лиш одному: що світ стоїть однією ногою на доброті, а другою — на жорстокості. Через те ним так і вихитує. Хто-хто, а мужі ратні не думають, що жорстоко, а що ні. Для них головне — узяти гору над супостатом, якою ціною — байдуже. Що для Апсиха десять тисяч? Завтра-післязавтра він набере їх серед аварів-молодців. Зате дулібів, коли це сталося, назовсім вибив із наших лав.

Князь говорив щось і далі, здається, згадував уличів, котрим давно пора вже бути, а їх нема та й нема. Та Світозар не дослухався уже до його бесіди. Що більше думав про щойно повідане братом, то надійніше впевнювався: це дуже схоже на правду. Хіба Баян завагався, як бути з двадцятьма тисячами полонених, коли довідався, що за них не дають навіть половини визначеної невільницьким ринком ціни? Велів вивести в поле й потяти до ноги. А імператор… Він же не варвар, хрещений і просвіщенний, а ба, як повівся. Пошкодував дати мізерію — п’ять солід за голову — і тим прирік на загибель не сотню і не дві — двадцять тисяч вчорашніх своїх легіонерів… О боги! Що ж тоді буде, коли дуліби справді потрапили в пастку і стали жертвою Келагастової сваволі? Це ж мало не третина всієї нашої раті. Бігме, коли зважити на те, що і уличі, і поляни, росичі, не кажучи вже про древлян, виставлять не все, що мають, таки третина.

— Може, до уличів, до князя Велемира слід податися? Якщо догадка твоя виявиться правдою, їм треба поспішити, інакше погано складеться у нас із обрами. Уявляєш, що буде, коли наваляться на тебе всією своєю силою?

— Якось буде. У мене вельми ліпотне місце для боролища. Стоятимемо, доки можна, а стане непереливки — відійдемо до градів своїх, під захист стін.

— У обрів суспіль кінні турми, Радиме. І обійти можуть тебе тут, і наздогнати, коли підеш. Потрібна поміч, тільки поміч!

— Згоден, поміч потрібна, одначе не ти підеш за нею. Посилай нарочитих. Ти мені тут знадобишся.

Дандалові турми лише на початку, як натрапили на передові тиверські загони, являли буєсть свою та норовили стинатися малими силами. Пізніше вгомонилися й поводились порівняно мирно. Ото тільки й нагадували про себе, коли хотіли похизуватися перед тиверцями на перепочілих після тривалого переходу конях. Не інакше як спонукали на поєдинки. А оскільки серед тиверців теж немало молодих та завзятих, десь хтось не витримував, супроводжував зухвальців стрілами, а то й користувався тим, що ліс дозволяв підійти до них непоміченим, і об’являвся перед самим носом у обрів-задерик із своїм загоном. Тоді доходило й до січі. Іноді вона була миттєва, мов спалах блискавиці: налетіли, викресали іскри, ударивши бронею об броню, і розскочилися; іноді на поміч тим, що зійшлися, обри посилали свою поміч, тиверці — свою. В таких випадках — стиналися довше і завзятіше, нерідко втягували в січи щораз чисельнішу і чисельнішу силу. Таких зупиняли лише помітні втрати або настання ночі.

Бували й інші сутички. Обри засилали своїх таємних послухів^[28] між тиверські чи й поза тиверські лави, старалися вивідати, скільки їх, які вони, тиверці проникали між аварські та поза аварські. Тоді доходило й до викрадання воїв чи їхніх привідців. А ті викрадання теж завершувалися спробою повернути одноплемінців мечем і сулицею.

Готувалася така мала виправа й по бесіді між Волотовичами, та незадовго до того з-за Дністра пробився до тиверського табору гінець від дулібів, і привідці змушені були одмінити ті приготування.

— Князя потято, — сказав приречено. — Його рать, дружину також. Воєводі Виштаку боги посприяли зібрати рештки піших та кінних, зробити всіх воїв кінними й вихопитися з аварських лещат. Сказав, правитиметься на Волин, стане під руку княжича Мезаміра й рихтуватиме нову рать. Вас же, тиверців, вважає за потрібне застерегти: від дулібів помочі не ждіть. Кличте всі інші племена — уличів, втікичів, русичів, древлян, громіть обрів, а вже тоді, як погромите, приходьте на поміч дулібам. Вони постараються вистояти бодай у Волині, коли не обстояли всієї землі.

Отак, значить. Ось на що обернулося свавілля Келагаста. І одне, і друге, і третє.

«А твоє? — підстерегла Світозара давно вичікуюча нагоди думка. — Хто похвалить тебе за те, що полишив Келагаста, що поступився перед ним, дозволив сваволити й далі? Князі? Люд? Даная?

— Що ж вдіємо, Радиме? — Світозар не став ждати, доки зійдуться всі інші брати, чільні мужі, намислив домовитися, аби діяти потім заодно, передусім із князем. — Як станемо боронитися тепер від обрів, коли перед нами не сьогодні, то завтра постануть вони всією своєю силою?

— Доведеться по можливості стримувати і відходити, доки надійдуть всі інші раті.

— Гадаєш, дозволять тобі і стримувати, і відходити?

— А що ти радиш?

— Раджу негайно знятися і відійти непомітно для обрів до Дикуші. Тамтешній острог буде тоді доброю опорою, а крім того, вузьке місце між горами, що їх омиває Прут, та Дністром, як і далі по Збручу, вигідне, щоб стати там заступом і затримати обрів до підходу ратної сили Забужжя.

— Твоя правда, Світозаре, — вхопився за ту пораду князь Радим. — Тим більше, що там починається Тиверська земля, там кожен воїн стоятиме за двох.

— До речі, скільки їх у тебе?

— Кінних разом із дружиною вісім тисяч, піших — дванадцять.

— Коли станеш так, як мислимо, гадаю, стримаєш обрів, і на тривалий час. Не забудь тільки бодай роз’їзди виставити на Збручі та по Дністру між Серетом і Збручем, аби не зайшли та не вдарили зненацька в спину. А я таки подамся назустріч уличам, затим — усім іншим племенам, що стають чи й стали вже під інсигнії^[29] князя Велемира, і постараюся прискорити прихід бодай його дружини.

Брати і всі інші чільні мужі сходилися тим часом на раду.

IX

Князь Радим велів пішій раті знятися з насиджених місць і стати, поки є час, заступом та окопатися як слід на новім рубежі — там, де Збруч впадає в Дністер, а між Дністром та Прутом, що обмиває Карпати, найвужчий відтинок суходолу. Дружину, кінне ополчення тримав поки що на попереднім заступі — чомусь не хотілося відходити так собі, не попрощавшись із обрами. Бачив-бо, у них доволі безпечно нині: горять (надто в надвечір’я) численні багаття, стеляться долами дими, а з ними й запахи нахапаної по людських подвір’ях телятини та кобилятини. Ті з тиверців, що проникали в табір чи були неподалік від нього, чули тоді веселий гомін застілля, були свідками ще веселіших ігрищ та частування. Коли піти на таких, захоплених частуванням, обрів зненацька та вдарити на приспаний безпечністю табір потужно, можна нагнати великого жаху, а жах пособить зробити й добрячий погром.

Мали намір зробити все те завтра на світанні чи навіть перед світанням, коли обри міцно спатимуть. Уже обиралися утаємничені путі, якими кожен сотник виведе свою сотню в розташування супостата, давалися повеління десяцьким (жарти хіба, нарешті започаткується справжня січа). Та незадовго до надвечір’я в аварськім таборі зчинилася веремія, яку кожному більш-менш бувалому неважко було розгадати: до тих, що стояли перед тиверцями, турм приєдналися нові; з гаму та крику, з голосного іржання коней видно: чисельні, і дуже.

Тиверці осмутніли враз, ба навіть упали духом: це Апсих. А коли так, про виправу годі й думати. Зате серед аварів не вщухала весела хвиля торжества. Там зустрічали тих, хто перейняв славу в дулібів, і виголошували їм здравиці на всю широчінь потішеного зустріччю серця, там похвалялися взяти гору над тиверцями, всіма іншими антами і теж не стримували себе в радощах, як і в похвальбі. А ще ж були щасливі зустрічі родаків, побратимів по спільних походах на ромеїв, що сиділи у Сінгидуні, і на склавинів, що ходили потручати тих же ромеїв у Фракійські гори та доли, під саму Фессалоніку. І де вже було утриматися по тій зустрічі від взаємного частування, як і веселого гомону по тривалому частуванні при багатті, від ігрищ та забав.

Апсих сидів за щедро заставленим стравами та напоями килимом, на чільнім місці. По праву руч від нього і разом з тим не поруч, на певній відстані возсідав Дандал, по ліву — радник у стольних ділах Таргіт. І пили купно з усіма, і вдовольнилися стравами, як усі, ба жартували навіть, приймаючи здравиці та тішачись з того, що привідці турм воздають хвалу як хакан-бегові Апсиху, який он як мудро повівся у січі з дулібами, так і Дандалові. Терхан не відмагався. Йому, як і всім, приємно було чути похвалу, та ще з уст всього синкліту. А проте не вельми й зважав на неї. Те завважив Таргіт і визнав за потрібне врозумити Баянового нащадка.

— Не личить похвалятися заслугами, — звернув на себе Дандалову увагу, — та не личить і применшувати їх. Ти заступив путь другій половині антської раті, не дав їй прийти на поміч дулібам. А то не якась там абищиця. Скажи йому, хакан-бегу, — звернувся до Апсиха, — як багато важило в погромі дулібів те, що на поміч їм не прийшли тиверці.

Апсих трудився саме над покладеним перед ним стегном з молодого теляти. Вимочене перед тим, як смажити, у вині і напахчене досвідченими куховарами запашними травами, воно більше цікавило зараз аварського привідцю, ніж бесіда, що її вів із Дандалом стольний радник. Либонь саме тому відповів не одразу, ба якось нетвердо. А Дандал завважив йому відмовчування, як і нетвердість одповіді і сприйняв те за небажання погоджуватися з Таргітом.

«Отак, значить, — не без суму намотав собі на вус. — Коли посилав, запевняв: «Стримаєш тиверців — зробиш половину діла». Тепер по-іншому мислить, чого доброго, і дорікнути може під хмелем: чому відсиджувався, чому не погромив тиверців?»

Аби покласти край цій уподібненій занесеному над головою мечу тиші, переступив через власне «я» і сказав:

— Я міг би зробити й більше, та пам’ятав повеління хакан-бега: головне — не дозволити тиверцям об єднатися з дулібами, затримати їх на далеких від боролища обводах.

— А вони таки поривалися з’єднатися, — Апсих підвів нарешті очі й не без цікавості глянув на Дандала, — чи, може, мали всього лишнамір не пустити вас у свою землю?

— Не просто поривалися — ішли на з’єднання. Коли ж натрапили на наш заступ і спробували його міць, змушені були стати й завагатися, як бути далі.

— Скільки їх?

— Кінних чи всіх?

— Усіх.

— Гадаю, значно більше, ніж нас.

— А хто напевне знатиме і коли?

Апсих говорив тихо і доволі супокійно, та погляд його казав інше: «Тобі, Дандале, немає чим хвалитися. Он скільки стояв перед князем Радимом і не спромігся вивідати, скільки з ним раті, яка вона».

— Дійде до того, щоб іти на Тивер, — знатимемо.

— Ми йдемо вже, ханичу. І те, що не знаємо, на кого йдемо, не красить тебе, зрозумій. Про всіх інших антів Задністров’я та Заросся теж нічого не знаєш?

— Я не мав на те повноважень — довідуватись. То твоє діло, діло привідці всіх турм.

— Отак? — не без подиву і обурення поглянув на Дандала Апсих. — А те, що стояв найближче до них, що міг будь-якої миті стятися з ними, ні до чого не зобов’язувало?

«Він таки невдоволений мною, — увірується врешті-решт Дандал. — І навмисне применшує значимість того, що моя тьма не дозволила антам об’єднати свої сили в січі при Дністрі. Чого б то? Хоче уразити моє сумління перед наступною січею і кинути потім у найпрожерливішу прірву? Щось дуже схоже на це. Башир не без підстав застерігав, коли розлучалися: «Будь обережний з Апсихом». Він щось примітив за цим вітцевим пестованцем. Небом можу заприсягнути: щось примітив!»

Похмура тінь як зродилася та лягла між них, так і не зникала вже до кінця трапези. І серце що далі, то відчутніше гострило на хакан-бега свої леза, і мислі нуртували, гейби річковий вир. Не раз підносилися на такий гребінь, коли хотілося випростати спину і брязнути таріллю об діл. А вже як брязнув би, не тримав би більше нуртуючої в собі каламуті, вивергнув би її усю, як є, і прямісінько в Апсихову твар. Хто він зрештою, аби попрікати йому, Дандалові? Чи так уже більше має заслуг, ніж Дандал? Чи такий аж надто непогрішимий та нездоланний яко привідця? А хто ходив на склавинів і повернувся звідти із побитим писком? Хто підказав вітцеві Баяну: «Треба йти на Далмацію, там наші турми жде велика пожива», — а повернувся з Далмації з присохлими до хребта здухвинами? Велике діло — погромив Келагаста і його дулібів. То ще треба удостовіритись, хто погромив: Башир, Апсих чи Форисин. Кому не відомо, що Башир і його тьма упали не так собі, сонними чи до краю переляканими. Вони он скільки потяли Келагастових воїв, перш ніж самі упали огирам під копита. І Форисин не відсиджувався за спиною в дулібів. Очевидці оповідали, як топтав він кіньми пішу дулібську рать. Тож не вельми величайся, Апсиху. Пожав чужу славу й пишаєшся тепер. Ну й пишайся, а Дандала не смій ганьбити! Він для тебе не всякий там терхан і не просто привідця тьми. Він — ханич, старший серед сущих нині син великого Баяна!

Був уже добряче під хмелем і відчував: досить чийогось необережного слова, як сколихнеться та, що хлюпає в серці і ладна перевалити через край, каламуть. А сколихнеться, ніхто й ніщо не стримає вже її. Вся, як є, виллється на голову Апсиха. Та хакан-бег Апсих був на те Апсихом, аби усе завбачити. Роздмухав у Дандалові бурю — і не став засиджуватися біля Дандала. Згадав, певно, що ханич може мати на нього гнів ще з тих часів, як став замість нього хакан-бегом у каганаті, і поспішив залишити трапезу — послався на подолану в сідлі путь, на втому в путі. Довелося Дандалові з іншими заливати гіркоту його зневаги, аж поки вірні не підійшли та не сказали: доста, завтра велика рада, маєш спочити і прийти на неї з твердими мислями.

Спав, як усякий хмільний, мертвецьким сном, і доволі довго. Брати, що прибули з Апсихом, навідалися до нього раз — вірні не дозволили будити, навідалися вдруге — так само.

— Апсих уже пробудився, — наполягав старший із ханичів — Хафіз. — Зробить омивання, поснідає — і скликатиме раду мужів. А нам до того треба побачитися з братом.

— Не велено, — була одповідь.

— То для інших не велено. Ми — не всякі інші, ми брати твоєму привідці.

— Дарма. Не велено — і все.

Мусили піти від намету ні з чим. А пізніше Хафіз і ті, що приходили з ним, не могли вже навідати Дандала. Їм, яко терханам, веліли бути в турмах і дбати про їхню готовність до виправи.

Хакан-бег не скликав того дня всіх мужів. Велів прибути лиш найстаршим із них — кому підлягала тьма. Та Таргітові ще. І бесіда не була велемовною. Запитав у Дандала, де проходить тиверський заступ, чи є в ньому необсаджені воями місця — ліси, яруги, якими можна було б проникнути до тих, що в заступі, і, удостовірившись, що для піших воїв такі лази знайдуться, повелів терханам зайнятися передусім цим: проникнути поза тиверські лави й вивідати, тиверці самі стоять перед аварською силою чи є серед них і інші анти, де зосереджені піші вої, де — кінні, скільки їх. Вивідникам, що підлягали особисто йому, хакан-бегові, велів добути поза тиверськими лавами коней і податися (коли поміч не надійшла ще тиверцям) в глибинні верві Тивері, вивідати, де зараз східні та полуночні анти, скільки їх. Звіди про їхнє посування присилати постійно і дбати, аби були достовірні. Всім іншим велено бути готовими до січі і націленими на січу.

Ото і все, що сказав Апсих на раді. Дандал вислухав ту його речницю і лишився вдоволений. Хакан-бег не починає з того, за що попрікав його вчора, схоже, ніби угомонився за ніч і не має наміру ускладнювати свої взаємини з ханичем. А то добра прикмета. Коли й далі так піде, незлагода й зовсім може бути забута.

Хто відає, може, так і сталося б (від правди нікуди не втечеш: провина за Дандалом якась, та є), коли б вивідини того дня не обернулися проти Дандала і таким робом, що не лише в Апсиха, а й у нього, ханича, полізли на лоб очі: вивідники прибували один за одним і доповідали один поперед одного, що тиверців немає там, де були чи мали б бути; на добрий десяток поприщ пройшли далі вчорашнього чи позавчорашнього заступу, а жодного тиверського воя не зустріли.

І тут Апсих не міг уже стриматися. Покликав до себе Дандала й напустився на нього з властивим хіба що вітцеві гнівом.

— Це як розуміти?

— Либонь, довідалися, що прибув ти з підвладними тобі турмами, і втекли.

— Та їх давно немає вже тут! — Апсих возбуяв раптом таким гнівом і прибрав такого спотвореного в гніві вигляду, що Дандал втратив на якусь мить присутність духу і не знав, що сказати, як виправдати себе.

А хакан-бег лютував і, лютуючи, вергав на Дандала усі свої назбирані за кілька літ обиди, кривди, невдоволення. Не називав їх поіменно, зате не приховував, що має їх доста. Він давно знав, з нього, Дандала, ніякий не привідця, та мусив терпіти, оскільки він — син великого і всемогутнього Баяна. Тепер, мовляв, немає його, і він, Апсих, не потерпить, аби тьмою, чули, не сотнею і не турмою — тьмою правили ось такі бевзі. Подумати тільки, ціла рать знялася й пішла не знати коли й невідомо куди, а терхан Дандал і усом не повів, аби догледітись та зняти тривогу, вжити належних заходів. Де таке видано? Чи той, що допустився такої безпечності, може іменуватися привідцею?

То було занадто вже. Так занадто, що Дандал забув, перед ким стоїть, і теж вибухнув не меншим, ніж у Апсиха, гнівом:

— Ще раз кажу: вони втекли цієї ночі, довідавшись, яка у нас після твоєї появи сила.

— Хто може потвердити те? Хто, питаю?

— Та я й потверджу, коли на те пішло. Чи ба, велике діло — утекли. Не на нас же пішли зненацька — утекли.

— Ото і йди тепер поперед усіх, ото й розшукуй, куди пішли, де стануть тиверці, самі стоятимуть супроти нас чи з усіма іншими антами.

— А це вже зась! — спалахнув, мов сухий хмиз від блискавиці, ханич. — Де інші анти, йдуть тільки чи прийшли вже, вивідуй ти. Не забувай, тобі багато дано, та ненадовго.

Дандал не став ждати, що скаже хакан-бег, вскочив у сідло й погнав огира до своєї тьми.

Як діяти тепер, і без Апсиха знає, коли вирушати на пошуки тиверців, і питатись не буде. Що швидше піде з очей хакан-бега, то ліпше. І чим далі перебуватиме від нього, то теж на ліпше. Принаймні до пори до часу.

З братами Дандал зустрівся тоді вже, як отаборився вдруге. Обернулося так, що на його звіди, надіслані Апсихові про новий тиверський заступ між горами та Дністром, першими відгукнулися саме вони й прибули на братів клич раніш за Апсиха.

— У нас до тебе таємна бесіда, — не став зволікати Хафіз.

— У кого це — у вас?

— Ну, у тих, хто стоїть перед тобою.

Дандал був удвічі старший за Хафіза. Про інших двох і говорити не доводиться. Тож сприйняв речницю брата неприховано зверхньо.

— За цим разом, — визнав за потрібне виректи повчання, — хай буде так, як є. А надалі запам’ятайте, мої младомладі братове: великі таємниці не виголошують при всіх.

— Тут усі свої.

— Хіба Хафіз не відає, свої теж коней крадуть. Ну та дарма. Кажіть уже, з якою бесідою прийшли до мене.

— Чи відає Дандал, що брата Башира немає вже серед нас?

— Як не відати? Мав зустріч із хакан-бегом, терханами, казали й про смерть Башира.

— А про те, що вся його тьма потята у січі з дулібами, теж казали?

— Атож.

— То знай і те, чого терхани, гадаємо, не повідали тобі: хакан-бег навмисне зробив так, щоб загинув Башир і його тьма.

Дандал мимоволі розглянувся: чи поблизу немає когось стороннього?

— Як це — навмисне? Хто вам сказав таке?

— Форисин. Вони з Єлемундом двічі ходили до Апсиха й прохали його: «Дозволь піти й стати братові в поміч». Апсих же щораз вибухав гнівом і проганяв їх, казав: «Зітну тому голову, хто посміє полишити наш сховок і виказати себе Келагастові».

— Чим же він пояснював ту свою непоступливість?

— Тим, що хотів увести дулібів і їхнього князя в оману: «Хай подумають, — казав, — ото і всі авари, що з Баширом та Дандалом, і відчують себе безпечними, а вже, безпечних, ми візьмемо їх у лещата і погромимо дощенту».

Дандал відмовчувався, і доволі довго.

— Я не менше пригнічений тим, що сталося з Баширом, та що можу сказати Апсихові, коли жертва, на яку пішов він, виправдала себе.

— Виправдала?

— Як бачите, дуліби були приспані хитрістю нашого хакан-бега і є тепер погромлені.

— Одначе якою ціною. Чи їх без всяких хитрощів і без такої жертви, на яку пішов хакан-бег, не можна було погромити такою силою, як наша? Невже найстарший і найдосвідченіший серед нас брат не розуміє: хакан-бег хитрує, так, одначе тією своєю хитрістю хоче вполювати одразу два зайці?

«Стривай, стривай! — уловлює натяк Дандал. — Башир теж натякав про це: «Будь обережний». Невже догадувався: Апсих хоче і дулібів та тиверців погромити, і найбільш впливових ханичів позбутися? О Небо! Це так схоже на правду! Тому й послав на дулібів Башира, на тиверців — мене, що передбачав: обох нас потнуть у січі, а воїв наших погромлять. І не підтримав, коли в Башира дійшло до справжньої січі, а потім і до біди, теж через те. А тепер лютує, бач. Якже, загинув лише Башир, Дандал при силі і здоров’ї».

— Що ж радив Форисин? Як маємо повестися, коли це виявиться правдою?

— Сказав, старший брат сам має знати, що чинять у таких випадках. Одну велів повідати тобі певність: Апсих намислив прибрати з путі всіх, що є у турмах, ханичів, і не зупиниться, доки не здійснить цих своїх намірів. Він воліє бути каганом на аварах і боїться, що на заваді станемо ми, сини Баянові.

— Хто, крім вас і Форисина, знає про це?

— Гадаємо, ніхто. Ми теж не подумали б, що це навмисне робиться, коли б не Форисин.

— І що ж хакан-бег? Догадується чи не догадується, що Форисин знає про його чорні наміри — позбутися всіх ханичів?

Брати переглянулись.

— Про те не відаємо. Щоправда, чомусь саме Форисина послав він на Волин.

— На Волин мав іти привідця, здатний замінити в поході і кагана, і хакан-бега. А таким міг бути лише хтось із ханського роду.

— Може, й так, одначе Форисин надто крутий був у бесідах з Апсихом, гляди, хакан-бег догадався, що він знає про його чорні наміри стосовно нас, спадкоємних синів Баяна, і послав далі від усіх інших ханичів, аби роз’єднати нас.

«А він має кебету, цей Хафіз. Далебі, саме на нього й доведеться опиратися, коли дійде до поквитання за смерть брата».

— Гаразд, — мовив перегодом. — Я візьму на карб ваші застереження і приглянуся до помислів та діянь хакан-бега. А вже як пересвідчусь, які вони, покличу й скажу, як нам бути з Апсихом. В одному хочу застерегти вас: ані словом, ані вчинком не дайте комусь знати, що відаєте про чорні Апсихові замисли. Скрізь, де йтиме мова про хакан-бега і його діяння, возносьте Апсиха яко мудрого привідцю, достойного сподвижника вітця нашого. Буде певний у цьому, ми з вами спокійніше почуватимемо себе.

X

Світозар повернувся від уличів, втікичів та зароських слов’ян несподівано швидко, одначе не тим подивував Радима. Князі землі Троянової за цим разом не явили потрібної єдності, либонь, злякалися вчиненого аварами погрому на Дулібській землі і завертіли сідницею: шлють у поміч тиверцям лише втікичів та уличів, всі інші виходять на східні обводи Тиверської та на західні Древлянської землі і тим вичерпують свою поміч.

Князь Радим не міг приховати неабияк збуяного гніву.

— Вони при своїм глузді? — вивергнув його, не соромлячись брата. — У такий тривожний час відвернулися від Дулібії, уже поступились Дулібією. А далі хто на черзі? Тивер?

— Будь мужем і князем, Радиме, — силкувався вгомонити його Світозар. — Не давай волю гарячому серцю.

— Та як я можу стримати його, коли ближики^[30] наші замість мужності являють страхопудство, а замість розуму — безтямство! Невже не здатні збагнути; нас роздавлять, коли не об’єднаємо раті свої, стоятимемо проти обрів поодинці. Лише одразу і всією силою навалившись, можемо погромити цих зайд і виперти за межі землі Троянової, інакше загинемо!

Як міг угомонити такого гнівного, до краю збуяного? Сказати, що помиляється, що це не страхопудство і не зрада?

— Мені яко кревному братові і тиверцю можеш принаймні повірити: князі землі Троянової саме про погром обрів дбали, коли ставали на мислі: не втягувати поки що в січу усю нашу силу, обмежитись поміччю уличів та втікичів.

— Віру не кревними зв’язками, ділом доводять, Світозаре, — не гасив, супротивно тому, роздмухував у собі полум’я Радим. — А яким ділом можеш похвалитися ти? Оцим, що привіз від древлян, з-за Росі?

— Ну, а те, що сам я повернувся до тебе, що виходитиму купно з тобою на січу з обрами, цього хіба не доста?

— Що це міняє?

— Найперше ось що: коли ти віриш мені, то повинен повірити й тому, що казатиму про задум союзних з тобою князів. Передусім розглянься, брате мій, і збагни: вони не відкинулись від Тивері, шлють у поміч тобі втікичів, уличів (а це ще одна така, як у тебе, рать), виходять з усією іншою ратною силою на західні обводи своїх земель і, отже, мають намір стинатися з обрами.

— Стинатися будемо тут, між Дністром і Прутом, і не колись — завтра. Невже не тямлять там, у Києві, на древлянах: тут вся аварська сила, тут і вирішуватиметься доля землі Троянової.

— Обри пішли й на Волин. І немало: десять тисяч. Їх там ніхто не зупинить уже. Що, коли з Волина повернуть коней на Іскоростень і Київ? Хто стане їм на путі, коли ми оголимо древлянські обводи й покличемо усіх сюди, в Прикарпаття?

— Я не допускаю такого походу — із Волина на Київ.

— А я допускаю, і тому наполягав саме на такій розстановці нашої сили.

— Ти?

— Так, я.

— Як же… Як же ти міг?

— Доки правився до Києва, розкинув мислію по древу і зважився: інакше не можна і не слід.

Радима коробило. Це ж треба, рідний брат поставив під удар всю тиверську рать, саму матір Тивер. Чи ті помисли, про які торочить оце, можуть бути доказами, тим паче серйозними? Ні і ні! Він вірив і віритиме в інше: лише спільними силами могли б погромити аварів, і саме тут, у Прикарпатті. А що робитиме тепер? У Апсиха сорок тисяч і всі кінні, він сьогодні вдарить в одному місці, завтра обійде заступ і шукатиме собі щастя-долі в іншому, післязавтра ще в іншому місці. Як вистоїть супроти такої сили, коли матиме купно з уличами та втікичами тридцять тисяч і з них кінних менше половини?

— Ми не з січі почнемо, — вгадував його тривогу і силився погасити її Світозар.

— А з чого?

— З перетрактацій.

— Пробі, Світозаре! Чи ти забув, що обри прийшли помститися нам за погром їхнього сольства? Вони вдіють із тобою те саме, що вдіяли з Мезаміром.

— Дарма.

— Не дарма, брате. Та й на те зваж: хто стане слухати тебе? Не ми ж погромили обрів, обри погромили нас.

— Не нас, Радиме, дулібів. Я ж, може, недаремно он скільки літ витирав тиверськими ногавицями університетські лави в Константинополі, бував між сенаторами та логофетами^[31], знався з мудрими навчителями права, діл сольських. Запевняю тебе, нічого лихого не вчинять мені обри і на розмову стануть, дарма що дикі і неотесані. А поки розмовлятиму з ними, гляди, й у полян та древлян відпаде потреба тримати рать на всіх обводах землі нашої.

Радим забуває про свій гнів на брата, довго й уперто відмовляє його: що вже буде, те й буде, най суперечка вирішується на боролищі. Та Світозар стоїть на своєму, знай вишукує та й вишукує щораз переконливіші докази, і князеві нічого не лишається, як хилити обсаджену думами й від того таку обважнілу голову.

— Великий камінь кладеш ти мені на груди, брате. До кінця днів своїх не прощу собі, коли щось станеться з тобою там, між обрів.

— Келагаста ж, який спричинив цю ворохобню і на якого гострили вони меча, немає вже серед нас. Аварське сольство відомщене вже, чого їм ще треба?

— Коли б же й вони так мислили, як ми з тобою.

— То вже від мене залежатиме.

— Покладатимемось на це, і все ж останнє слово своє скажу тобі, брате, після того, як принесу жертву богам та удостовірюсь, що й вони з нами.

Світозар відкланюється князеві і йде, а відходячи, тішить себе сподіванкою: боги приймуть братову жертву, і він, Світозар, має зараз уже рихтувати сольство. Ано. Наміри в тиверців правдиві і чисті, а боги не можуть противитися таким. Коли навіть станеться найгірше — авари возбуяють з його появою гнівом і помстяться за своє сольство саме на ньому, Світозарові, жертва та не буде марною. Тиверські вої теж возбуяють гнівом і подвоять у січі з ними свою ратну силу, а подвоєна сила кожного воя — то подвоєна рать, а подвоєну рать хай спробують подолати обри.

Поява тиверських нарочитих з білим полотнищем на сулиці була, певно, великою несподіванкою для обрів, і не лише для тих, які перші побачили ту несподівану кавалькаду, а й для привідців: тримали та й тримали в себе посланців тиверського князя, гадаючи, видно, як бути з ними. Десь аж надвечір надумались-таки й одпустили з миром, а одпускаючи сказали: «Гнів наш на антів надто великий, щоб можна було погасити його словом. Те спроможна зробити лиш їхня кров. Та хай буде й так: розмову меча з мечем започаткують перетрактації. Присилайте слів».

Обіцянка не з ліпших. Схоже, що обри справді затялися і не вдовольняться тією кров’ю, що мали у січі з дулібами. Одначе й оступатися вже пізно. Перетрактації, вважай, започаткувалися, лишається одне: шукати чогось такого, що пригасило б гнів супостата, упокорило його злі наміри. А що може бути ліпшого в таких оказіях за довіру? Тож і обрав її яко надійну бронь: сам їхав без меча та сулиці і супровід узяв лише з двох мужів та тлумача. Дивіться, мовляв, і знайте, з відкритим серцем іду до вас.

Без тлумача міг би й обійтися. Обертався ж свого часу між аварів, і здатний порозумітися з ними, та не хотів, аби його обізнаність із їхньою мовою нагадала котромусь, що це і є той ескулап, котрий учинив ворохобню між бранців. Добре, коли возбуяють повагою до такого, яко до багатура, а коли ні?

Одначе все йшло як слід. Авари не являли великої прихильності до антського сла, одначе не являли й гніву.

— Привідцям аварської раті, гадаю, сказали вже, хто я і чому об’явився у їхньому таборі.

— Так, нарочиті повідали.

— Хотів би знати також, з ким веду сольські перетрактації.

— Я — стольник і перший радник у каганаті, це — син Баянів і привідця тьми Дандал, це, — показав на інших трьох, — радники й терхани.

«Хакан-бега немає, значить. Це, може, й на ліпше. Коли із стольником та радниками не знайду спільної мови, поведу перетрактації з самим хакан-бегом і виграю час».

— Поява аварських турм у землі Трояновій спричинилася до розбрату і січі між аварами та дулібами. Нині ж авари підійшли до Тиверської землі і погрожують їй тим же. Князь Тивері Радим і його мужі хотіли б знати, чим завинив перед вами люд наш, земля наша, за що уготована їм така зла доля?

— Ніби князь і його мужі не відають?

— Бо таки ні.

Таргіт поглянув у той бік, де сидів Дандал, затим туди, де радні.

— Анти потоптали усталені між людом ойкумени^[32] покони — потяли наше сольство до них і серед усіх — найусолодженішого кагановому серцю сина Ікунімона. Чи сол тиверський відає, що та татьба і нечувана згуба забрала від нас найдостойнішого з усіх достойних мужа і привідцю на аварах — Баяна? Він помер тієї самої миті, як почув про свою найбільшу, що мав колись, втрату. Такого, стольнику, не прощають. За таке Антія має розплатитися кров’ю, і такою, якої вона досі, може, й не проливала.

— Я співчуваю вам і всім родам аварським. То справді невимовна втрата. Каган Баян знаний був на всю ойкумену яко неперевершений муж ратний. Та будьмо справедливі, достойні. Адже Тивер і люд її нічим не завинили в цім чорнім ділі. Коли вже ви прийшли з таким наміром — карати нас, і великою карою, давайте спершу удостовіримося, хто винен у погромі вашого сольства.

— Княжич гадає, що про це можна удостовіритись?

— Є ж ваші люди, котрі бачили, очевидно, хто, де і як погромив, є наші.

— Істину визначить тепер тільки меч.

— А коли спробувати все-таки? В ім’я миру між родами нашими, в ім’я того, щоб даремно не лилася кров.

— Ні і ні. Турми перейшли через Карпати, їх не зупинити вже.

Що вдієш з такими? Бігме, націлилися перечити — і тільки.

— Ну, гаразд, — надумався Світозар і підступив до аварів з іншого боку. — Нехай важко удостовіритися зараз, хто потяв Калегула, хто — усе сольство. Одначе ви, як і ті з ваших, що були присутні при суперечці в наметі князя Келагаста, не можуть сказати, що потяли тиверці. Розшукайте уцілілих із того сольства та запитайте, вони підтвердять інше: саме тиверський князь перечив Келагастові і ставав на захист аварського сольства. Пощо ж має бути тепер покараний він і люд його?

— Бажання заступитися — ще не заступництво. Було б ліпше, коли б не пролилася кров.

— Свого часу наша кров також, пролилася в аварському наметі і так само, як і ваша, безневинно. Люд Антії не помщався за те. Він розумів: нерозважний вчинок одного не може бути карою для всіх. Якщо цього нерозважного вчинку допустився Келагаст, то він покараний уже за це. І він, і люд його. Звертаюся до вашого розуму і вашого серця, мужі достойні, як і до розуму та серця привідці вашого: доста крові. Одне, коли вона пролита з чиєїсь вини, і зовсім інше, коли пролита безневинно. За цю кров теж доведеться розплачуватись, і дорогою ціною. Збагніть, ми погубимо роди свої. Сусіди скористаються тим і приберуть до рук як нашу, так і вашу землю. Чи сини гір і степу — авари — можуть не втямити цього і дійти до цього? Чи не ліпше буде, коли житимуть у мирі з антами, такими ж вільнолюбними і нікому не підвладними, як і вони?

Таргіт засовався. Видно було, хоче сказати щось і не збереться з думкою. Зрештою став перемовлятися з радними.

— Ми маємо обміркувати те, що сказав нам сол землі Тиверської, — була відповідь. — Речницю свою висловимо завтра, о цій же порі.

Небагато віз Світозар у табір брата свого, всього лиш надію на завтра. Проте і вона виявилася маревом. Обри сказали, зустрівши:

— Тиверці і дуліби завжди і в усьому були єдині. Тож і за злочин дулібів мають відповідати купно з дулібами.

— У злочинах супроти аварів ми не були єдині.

— Дарма. Довести те нікому та й не час. А, крім того, анти — союзники ворога нашого — Візантії, і як такі є вороги і для нас.

— Авари не стинаються нині з Візантією.

— Дарма.

— В такім разі я хотів би зустрітися з хакан-бегом.

— І знов дарма. Наша речниця — його речниця. Все розсудять мечі та сулиці.

Он як! Що ж скаже тепер князеві Радиму і що — всім воям? Те, що сказали обри: розсудять мечі і сулиці? Пробі, то невелика втіха.

Старався не виказувати себе таким, що упав духом і змалів на силі^[33]. Обрам сказав: «Коли так, то й так. Видять боги, я хотів як ліпше». Своїм не відав ще, що скаже. Їхав попереду всіх і думав, відмовчуючись, поки хтось із, мужів, що правились позаду, не обізвався та не розбив той його смуток-задуму.

— Не падай духом, княжичу. Пустимо їм крівці — іншої заспівають.

Аж обернувся з несподіванки. Боги світлі та боги ясні! Світ не такий вузький, як гадаємо собі. Ано, є в ньому торовані путі, та є й не всякому примітні. Так і скаже братові: «Тепер слово за тобою. Пособи мені мечем. Це зараз обри гнуть кирпу і дають волю гордині. Станеш надійно своєю раттю та пустиш їм раз-другий крівці — інакше заговорять. Чуєш, ти тільки стримай перший і другий їхній натиск та збий гординю, все інше я візьму на себе: самого хакан-бега примушу говорити з нами, і іншою, ніж досі, мовою».

XI

Князь Радим не сприйняв Світозарових звідів про перетрактації аж надто похмуро. «Добре вже те, — сказав, — що ти затримав обрів на ці кілька діб. Прибули уличі, втікичі, а з ними легше буде стояти супроти супостата нашого». Одначе й утіхи в речах його теж не було. Як і прихильності до брата.

— Тепер іди, — повелів. — Іди й роби своє діло. Мені треба помислити, як зустріну завтра-післязавтра кінні турми аварів.

«Не довіряє чи як це розуміти?» — подумав, одначе не став ані перепитувати, ані затримуватися біля князя. Велено — то й піде. Це, може, й на ліпше, що матиме нагоду побути на самоті. Не тільки князеві, усім належить зібратися з думками та визначитись, що мають робити сьогодні, що завтра-післязавтра, коли почнеться січа. По обрах ніби не видно було, що готуються почати її цими днями. Таки не почнуть ще чи зумисне приховують свої наміри? Січа є січа, вона тоді може бути успішною, коли в замислах привідці є щось таке, чого не сподівається від нього супостат. Що можуть вигадати такого несподіваного обри і що — князь Радим? Коли надумається, покличе всіх чільних мужів і скаже, а все ж цікавий зараз уже знати, що і чому думає без нього, без усіх інших братів своїх?

Охоче розслаблює, улігшись на вистеленому травою ложі, натомлене в путі тіло і склеплює повіки. Так простіше зосередитись, а зосередившись, відсторонитися від гомону табору, лісу, вітру, котрий гуляє над лісом. Щоправда, від гомону лісу не так просто відсторонитися. Он як буряно у верховітті, чи не до негоди йдеться? Коли повертався від обрів, не до того було, щоб доглядатися, яке на овидах небо, замоложене^[34] чи не замоложене. Хоча видимої ясності, здається, теж не спостерігав. На ліпше чи на гірше то буде, коли піде дощ, а то й злива? Січа, ясна річ, відкладеться тоді на дві-три доби, та зачастять вивідники супостата, коли йтиме дощ, захочуть знати, скільки антів, де стоїть їхня сила, поцуплять і одного, і другого, і третього. А то згуба. Внукам Трояновим немає потреби довідуватися, скільки обрів, вони й без того знають, а обрам не завадить знати, яка перед ними сила. Бере це на карб князь чи не бере? А мужі його, вої з поселянської раті? Он скільки їх, серед такого велелюддя мають знайтися обачні.

Обачність… Коли бути щирим і казати, поклавши руку на серце, це і є те, що менш за все притаманне його ближикам. Чи дійшло б до аварського вторгнення, коли б Келагаст — най будуть милостиві до нього боги, у січі, розповідають, тримався, як справжній муж, — коли б князьки з кагановим сольством, відповів йому гідно, одначе й чемно. Знайшов час помщатися за смерть брата. Ось і маємо тепер пагубу. Дулібія втратила ліпших мужів своїх, її, вважай, уже немає, і що буде з усіма іншими родами, одні боги відають. Недарма ж Даная такою чужою і злозичливою була Келагастові. Вона, на відміну від мужа свого, уміє далеко дивитися і багато бачити. Бачила й те, що Келагаст не годен бути князем на дулібах, а привідцею раті в землі Трояновій і поготів. Через те так і зраділа, коли у Волині об’явився він, Світозар. Ано, саме на нього покладала свої затаєні сподіванки — позбутися Келагаста і яко мужа, і яко князя. А Світозар зростив той буйний паросток та й не став живити його.

Як давно це було. Боги світлі та боги ясні, як давно це була і як по-іншому склалися б їхні з Данаєю долі, а відтак і доля люду в землі Трояновій, коли б рішучіші були та прибрали тоді Келагаста! Не спромоглися, не одважились і ось розплачуються тепер. А були не такі вже й далекі від того. Коли Світозар опинився в Дулібії та став з волі ради старійшин стольником при князі-привідці і першим його радником, обернулося так, що князь Келагаст несподівано передовірив йому мало не всі стольні діла, окрім клопотів про дружину та про полюддя, яке уподобав давно і чи не найбільше: як же, була можливість нагледіти ліпшу серед ліпших поселянську дівицю, котра рано чи пізно ставала йому наложницею. Міг би скористатися тою довірою, тим паче, що саме вона вознесла його в очах усіх — Данаї, ради старійшин, люду дулібського. Келагаст або дружиною заклопотаний, або по лісах та озерах гасає, чинячи лови, або бенкетує по ловах. Устави давав Світозар, доходило до суду між позивачами, знову йшли до Світозара й шукали заступництва. Щоправда, не всі одважувалися звертатися безпосередньо до нього. Більшість ішла до Данаї, а вже Даная вела скривджених до стольника й казала: «Він один правдиво розсудить». Та слава швидко пішла гуляти околіями і не забарилася утвердити за стольником Світозаром ім’я першого мужа на троянах. Так і казали: «Не збідніла наша земля на мужів думаючих, про всіх однаково правдиво і сумлінно дбаючих. Глядіть, який лад дає княжич із Тивері».

Бігме, за одне літо більше знаним став між дулібів, аніж князь Келагаст, надто після того прикрого випадку, коли дійшло до того, що відшукалися позивачі на самого князя. Прийшли і сказали: «Князь і його мужі потравили своїми кіньми общинне поле. Самі ходили на лови чи частувалися по ловах, коней же лишили напризволяще, і ті коні геть знівечили посіви, те, на що общинний люд покладав свої надії. Най князь чи ті, що були з князем, повернуть нам наше».

Аби не трубили про те по всій верві і далі за верв’ю, звинуватив мужів, котрі були в одвіті за коней, і повелів їм повернути общині всі, що заподіяли, збитки, а щоб і мужі не вельми ремствували на нього, умовив князя дати збіжжя із своїх підклітей^[35].

Вистачало, звичайно, й інших клопотів, окрім цих, — була ще вся земля Троянова і були в неї неспокійні сусіди. Та розбрат між людом дулібським і князем чи не найбільше завдавав йому клопоту і чи не найвище возніс його в очах поселян. Як і в очах Данаї. Удостовірилася, як він легко і мудро залагоджує позови скривджених на кривдників, як уміє вдовольнити одних та угомонити інших, і стала сама заходити до нього з своїми сумнівами чи кликати до себе й питатися ради, як бути їй в однім і як у другім ділі. Мала тоді літ під сорок, та коли ставала перед ним і бідкалася бідами землі чи своїми власними, не завважував великої одміни між тією Данаєю, що видів на вежиці^[36] в часи земського віча, і тією, що пломеніла перед ним зараз. Однаково була ліпшою з-поміж усіх ліпотних і знаднішою серед усіх знадних.

«Таки справді літа не беруть її, — гадав, милуючись княгинею, — чи усе ще живу давнім зачудуванням її ліпотою і не помічаю одмін?»

За перших одвідин її теремка і світлої кліті^[37] в теремку угомоняв себе тим, що це всього здається йому. Даная рада бачити в себе мужа, з яким може поділитися найсокровеннішим, і тому ясніє видом. А та ясність і молодить її. Та ось почав завважувати, що молодить княгиню радість, одначе не та, що думає. Присяйбіг, не та! Коли жде на нього, Світозара і жде, як завжди, на порозі, воістину зоріє. А настане час прощатися, бентежиться і помітно гасне.

«Не байдужа до мене чи як її розуміти? Га, невже не байдужа? Пробі, з якої б то речі? Вона ж на всі дванадцять літ старша за мене і заміжня. Ні, ні, то лиш здається так. То марення, хвороблива уява».

«А коли не марення? — осмикує інша думка. — Даная з усіх гожих гожа і з усіх ліпотних — найліпша, а що звідала за свій вік? Мезаміра втратила одразу по воседлі^[38] і з Келагастом не зазнала ані радості, ані втіхи. Як зневажив по першім літі слюбного життя, так і залишилася до сьогодні покривдженою та зневаженою. Шукав молодших чи просто інших і втішався з іншими, її ж, княгиню і миловиду, топтав у багні, вважав за нізащо. Чи така могла не зітліти, ждучи сподіваного, і чи в такої могло не озватися жорстоко катоване і все ж не закатоване серце?»

«А вік? — вигулькує все та ж, націлена перечити й затята в своїх запереченнях думка. — А те, що є матір’ю он якого сина і якої доньки, що є жоною іншому? Чи ж він, стольник князя Келагаста, може посягнути на жону свого повелителя? Що скаже про те люд і що буде з князівством, з усією землею, де привідці йдуть блудом і дбають про перелюб^[39], а не про злагоду і благодать?»

Серцем чув: мислі ці, здогад цей зродилися в ньому не з доброго дива. І розгубився, правдиво кажучи, злякався сам себе. Бо знав: коли те, про що зараз лише догадується, стане невідворотно явним, не вистоїть він перед Данаєю, піде на перелюб — куди покличе і чого захоче від нього Даная.

Мабуть, злякався цього і неабияк, бо перше, що вчинив, — зникнув із Волина. Вигадав невідкладну потребу, доволі далеку путь і зникнув.

«Гляди перегорить, — гадав собі, — доки їздитиму, вогонь її присухи^[40]. Перегорить — і тим вичерпає себе, поставить усе і всіх на своє місце».

Не на день, на всі три седмиці зник із Данаїних очей, та тим не віддалив від себе Данаї, правдиво кажучи, прискорив своєю відсутністю те, що так чи інак мало вже статися.

Як об’явився по мандрах у дитинці^[41] та спішився, не зважала на те, що поруч її челядь. Вибігла з терема (либонь, виглядала й завважила, коли об’явився біля воріт) й поспішила до нього властивою швидше жоні-поселянці, аніж княгині, спішною ходою.

— Вітаю княжича з щасливим поверненням! — мовила розчулено і тим своїм голосом відсторонила челядь, вивільнила для себе путь. Не кинулася стрімголов і не обняла, як обіймає злюбна жона мужа свого, коли повертається з походу. Спинилася за крок-два і так ясніла видом, таким потішеним щебетом защебетала, годі було й думати, що запідозрила його в чомусь. Вірила, як од’їздив, і зараз вірить: стольник дбав про закон і благодать у землі отців її, і коли відлучався так надовго в потребах землі і люду, значить, того вимагали потреби.

Якщо при челяді не визнавала за потрібне ховатися з своєю радістю, у теремі, за гостинним столом, і поготів не приховувала її. Сиділа супроти стольника, слухала його оповіді й зоріла сяєвом зорі-зоряниці, перепитувала щось і знов зоріла, чула його запевнення: на обводах їхньої землі мир і злагода, поміж люду також — і усміхалася усміхом Золотої Коси, Ненаглядної Краси.

— А в мене теж радість, — похвалилася. — Доня моя, Лілейка, відрада серця мого, уподобала вишивання і такий дар являє, такими ліпотними вигадками оздоблює вбрання своє, що мені дух спирає від утіхи безмежної. Звідки це в неї? Я не мала до вишивання схильності, мати моя також.

— Є ще ж рід мужа твого, княгине. І є, щоб знала, воля богів. Кого одним винагороджують, кого — іншим, а кого й зовсім обходять. Тебе неземною ліпотою, бач, винагородили, щирістю серця і доброзичливістю вдачі. Невже ще більшого хотіла? А що ж лишиться іншим? То ж, може, буде вже обкраданням когось із землян? — звів на жарт і видів: Данаю тішить це.

— Гадаєш, я вельми ліпотна і доброзичлива? — запитала грайливо і разом з тим виклично, либонь, хотіла, аби жартівливий тонус, яким заговорив оце з нею, не зникав, був підтриманий у їхній бесіді.

Сам не відає, що смикнуло його тієї миті за язика сказати:

— Не лише гадаю, напевне знаю, і дуже давно, княгине, ще з того дня, як видів тебе на вежиці перед людом земського віча.

— Йой!

— Можеш вірити, — запевнив і не міг вже спинитися. — Я ж бував не лише в нашім, слов’янськім, світі, у візантійськім також, багато бачив ліпотних жон, а такої, як ти, присяйбіг, не видів. Матір мою, княгиню Миловиду, знала колись?

— Не доводилось.

— Вас дві такі на весь світ.

Ще примітніше заясніла видом і очі засльозилися сльозинками неприхованої розчуленості.

— Навіть у такім, як зараз, віці бачиш у мені ліпотну жону і миловиду?

— Є люди, які в зрілім віці стають ще ліпшими, ніж були в молодості. Ти теж належиш до них, княгине.

Дивилася на нього пломеніючим поглядом і мовчала. Далі збудилася враз, схоже, що спіймала себе на недозволеному, й заходилась припрошувати стольника, аби їв, пив, та питалася, що більше до смаку йому: це, те чи оте?

— Усе до смаку, — заспокоював її, — бо, признатися, заскучав за смачними стравами та й виголодався в путі.

— То прошу, прошу! — ожвавилася і навіть вийшла з-за столу, аби догодити йому, а догоджаючи, не вмовкала, знай говорила та й говорила, та ясніла видом, та осміхалася, норовила заглянути у вічі чи й перепитати, вірить він, Світозар, тому, що каже?

По обіді не засиджувався в княгині. Послався на втому в щойно подоланій путі та й пішов до своєї кліті. А пізньої ночі, либонь чи не перед світанням, завітала до нього Данаїна наставниця й обережно торкнулася плеча.

— Стольнику. Чи чуєш мене, стольнику?

Лупнув очима, не добере, хто кличе і чи кликали взагалі.

— Це я, — поспішила заспокоїти стара. — Данаї зле, ходи, кличе тебе.

— Занедужала?

— А так.

Схопився, накинув на себе вдяганку й поспішив за наставницею.

«Що могло статися? — питав себе подумки. — Така весела була вчора».

У княгиненій ложниці^[42] ледве посвічувало вогниво.

— Чи не можна більше світла? — обернувся Світозар до наставниці.

— Не треба, — подала голос Даная. — Мені шкодить світло.

Присів поруч, хотів було спитати, що їй болить, і стримався: Даная лежала ниць, схлипувала. Відчував, силкується погамувати в собі болісно-ревні плачі і не може.

— Що з тобою, княгине?

Питався тихо, не по-чоловічому співчутливо і тим тільки додав їй болю. Обняла оголеними руками пуховики, уткнулася в них видом своїм і дала сльозам волю.

Що мав робити? Допитуватись? А хіба й без того не видно: хтось образив княгиню, і образив безжалісно жорстоко. Далебі, все той же Келагаст, більше цю ліпотну жону немає кому образити. А коли Келагаст, то що він, Світозар, вдіє. Пообіцяє поговорити з князем? Пусте. Чи з тієї розмови буде якийсь хосен? Єдине, чим може допомогти княгині, — дати випити настояний на траві валер’яні декокт.

— Даная плаче від чиєїсь кривди чи їй таки болить щось? — перепитав для певності. — Коли у неї всього лиш скривджене серце, то я піду і принесу на цю недугу ліки.

— Облиш, — вихопила з-під пуховиків руку й спинила його, уже націленого йти. — Невже вишколений у ромеїв княжич не тямить… до цього часу не збагнув, що він і є той кривдник, що княгині Данаї, крім нього самого, нічого в світі не треба.

— Данає…

— Що? Негоже чиню? Мала б бути достойною імені княгині і мовчки терпіти наруги, що маю від людей і від самої Обиди^[43]? А я натерпілася вже! Не можу більше, Світозарку!

Схопилася, збуяна болем чи й відчаєм, обняла його гарячими від давно розбудженого в собі палу руками й захопилася виливати плачі свої та благати, аби і він, Світозар, не був такий жорстокий із нею, як є жорстокі всі, аби не цурався її та не відштовхував від себе, як відштовхнула — і не раз уже — зла мачуха-доля.

Не боялася, либонь, що хтось нагледить чи підслухає. Говорила гаряче, пристрасно, часом ховалася у нього на грудях і називала своїм давно омріяним жаданням, звабним вогником у царстві пітьми, часом зболено заглядала у вічі й питала-допитувалася, чи вона не обманює саму себе, чи Світозар справді не байдужий до неї, вважав колись, вважає й нині найліпшою серед усік ліпотних і найдостойнішою серед достойних? А він борсався в її обіймах, мов потопаючий у річкових хвилях, і єдине, на що спроможний був, обпалений вогнем, що ним пашіла княгиня, повторював раз у раз:

— Данає… Данає… Данає.

Не відає до пуття: пробував угомонити дулібську княгиню, казав, вона не тямить, що робить, чи безсилий уже був противитися тому, що обіцяла, й став губити під собою твердь. А вже як згубив її й піддався спокусі, забув, хто він, де він, цілковито поклався на волю течії, котра підхопила й понесла його в запаморочливу круговерть…

Лежав по тому, ніжно пещений Данаєю, й відмовчувався. Ніби й не соромився уже її, часом простягав руку й на пестощі відповідав пестощами, часом наближав до себе й пив із її уст прикриту темінню красу, а заговорити все ж не зважувався. Аж поки Даная не завважила його тривалого мовчання й сама не заговорила:

— Тебе бентежить те, що сталося між нами, чи я не мила тобі?

— Мила, Данає. Казав уже і знов скажу: ліпшої і не хотів би мати. Ось тільки…

— Що тільки?

— Як же воно буде у нас? Ти злюбна жона, належиш самому князеві.

— Он чим печалишся, — підвелася й схилилася над ним, дихаючи рівно, одначе й схвильовано. — Не належу я йому, Світозарку. Від того самого дня, як осквернив себе перелюбом з іншою, не пускаю до себе Келагаста. Він сам по собі живе, я — сама по собі.

— Отак?

— Отак, радість моя. Тебе ось уподобала по багатьох літах самотини, да так, що й голову втратила. Коли б не прийшов сьогодні, коли б відкинувся, бігме, у вир річковий кинулася б.

— Ой леле! Пощо лякаєш так? Чи міг я не прийти до тебе, отакої? А все ж скажи мені, пригожа жоно, як буде у нас з тобою? Отак і крастимемо у темних нічок і радість зустрічей, і солодощі злюбу?

— Ба ні. Коли згоден бути моїм мужем, коли справді-таки злюбна та рідна тобі, як кажеш, прожену геть Келагаста, тебе зроблю князем на дулібах. А станеться те — відпаде всяка потреба ховатися від люду з нашим сердечним пориванням.

— Як це — проженеш?

— А так. Усі про те відають, що він невірний мені, наложниць має й живе з наложницями. А крім того, який із нього князь? Бевзь один. Ламає наші закони і покони, не дбає та й не годен дбати про благодать. Досить мені сказати раді старійшин: «Приберіть», — скличуть віче і в один мент приберуть його зістолу. Тим паче, коли скажу: «Не муж він мені, обираю іншого, княжича Світозара».

— А ось цього не слід робити.

— Чом так?

— Наскільки я знаю, за Келагастом, коли дійде до цього, горою стане вся старша дружина. Може обернутися так, що не він піде зі столу, а ми з тобою.

— Гадаєш, стане?

— Гадаю, Данає. Я був на бенкетах і видів: вони єдині з князем і помислами, і намірами, бо мають від нього он яке привілля і он які винагороди.

— Є віче і є рада старійшин.

— Що віче і що рада старійшин супроти такої сили, як злютована Келагастом дружина? Тим паче, що в них будуть переконливі докази: скажуть, це стольник винен; присягався бути вірним Келагастові, творити лад і благодать у землі, а скористався довірою Данаї і сам сідає на місце Келагаста.

Даная примовкла, думала, либонь.

— То як же вчинимо, коли так? Радиш мені піти із Волина, лишивши на Келагаста і рід, і стіл, і землю?

— Цього теж не можу радити. Ти донька князя Добрита, як можеш піти й уступити комусь стіл? Хіба забула — у тебе є син. Посади його на місце Келагаста, сама ж лишайся матір’ю князя, а відтак і княгинею. Він — не я, його не звинуватять у підступних намірах, як могли б звинуватити мене. А то багато важитиме, тим паче коли заручимося підтримкою ради старійшин, віча, коли відшукаємо супроти Келагаста яко недостойного бути князем переконливі докази. Бігме, тоді й дружинники слухнянішими стануть.

— Ну, а ти… Ти візьмеш мене й без столу?

— Пробі, Данайко! Чи стіл така вже радість? Чи вона може зрівнятися з тією, що матиму, коли станемо мужем і жоною, від тебе?

Заніміла, дивуючись а чи не вірячи тому, що чула, зрештою скинулася й заходилася обіймати Світозара та винагороджувати частими, мов злива, цілунками за ту, як хвалилася потім, богоподібну щедрість мислі і серця.

— Ти — боже послання мені, усім нам, — казала між цілунками. — Мезамірові справді давно пора сісти на стіл його діда. А буде там Мезамір і будеш ти при Мезамірові — земля наша возбуяє цвітом. І ми возбуяємо на ній. Бігме, Світозарку! Я вірю, я певна, я знаю! Гординя не втім, щоб мати мужа чи жону на вічні часи, гординя в тім, щоб жити в злюбі і мати злюбних дітей. А я народжу ще тобі їх. Присяйбіг!

Така щедра була в своїх винагородах і така беззастережно віддана, либонь, і справді прогнала від себе усі, які були і які могли бути, перестороги. Навіть про те, що день заглядає у вікна, забула.

— Я піду вже, — одважився і перший нагадав: їхній час вичерпав себе. — Сказати там, — кивнув на двері, — що тобі ліпше вже, ти спатимеш тепер, най не будять?

— Як знаєш, так і чини, — прощалася і не могла проститись. — Віднині я стаю під твоє накриття і в усьому покладаюся на тебе.

Спала того дня непробудно міцно і довго. Зате коли пробудилася та об’явилась поза теремом, не тільки Світозара, багатьох примусила спинитися і виказати подив. Давно-бо не бачили її такою певною себе і такою збадьорено-щасливою. Ніби помолоділа княгиня. Ходить і винагороджує всіх радістю, якої давно не бачили в її виповнених іскристими сльозинками очах.

— Тобі слід бути обережнішою, — сказав їй, коли лишилися самі. — Невже не завважуєш, як виказуєш себе тією веселою пломінню, що б’є з тебе водограєм?

— Куди ж подіну її, радість моя? Боги свідки, яка я щаслива з того, що маю тебе, що володію тобою.

— Така вже певна, що володієш?

— А то ні? Хіба не видиш, які ми єдині і помислами, і серцями? Не Келагаст і не Мезамір, ти судився мені.

— І все ж поки що між нас стоїть Келагаст.

Замислилась і остудилася. Одначе ненадовго. Згадала, про що домовлялися минулої ночі, й стала запевняти, не завтра, то післязавтра матиме бесіду з Мезаміром, а там — і з найбільш прихильними до її роду старійшинами. Вони — ревниві охоронці поконів і вітцеві однодумці, певна, зроблять так, що Келагаст і розглянутись не встигне, як позбудеться вже столу і увидить на ньому іншого — Мезаміра.

Наступної ночі знову обіймала його й виціловувала, а між цілунками казала:

— Потерпи, солоденький мій, щастя моє вистраждане. Недовго лишилося ждати. Лада^[44] недаремно звела нас докупи й відкрила нам таїну тих знад, що ховала досі. Вона піклується нами, певна, пособить нам.

Не міг не вірити Данаї, та недовго тішив себе тією вірою. По кількох днях покликала й сказала:

— Що робитимемо, Світозарку? Старійшини супротивляться нашим намірам.

— Чим же вони пояснюють свій супротив?

— Тим, що й ти: распря піде в землі нашій. Келагаст надто міцно тримається за княжий стіл, аби поступитися ним. А крім того, знаєш, що сказали? Мезамір надто молод, щоб бути князем-привідцею для всіх племен. Дійде до віча, можуть старшого і достойнішого визначити.

«Оце і все, — подумалося по тім її освідченні. — Дуліби не захочуть поступитися правом чільного племені і тому не послухаються Данаї. А поки Мезамір досягне потрібного віку та належної достойності, багато води спливе».

Щось обірвалося тоді в ньому. Хай не одразу, хай поступово, все ж остудило вогонь, яким горів при згадці про Данаю. А остудився вогонь, став тверезішим і розум. За цим разом не вигадував відлучення з Волина — Тивер і без вигадок покликала. Брав злюб найменший брат Остромир і прохав Світозара побувати на його воседлі.

Коли виїздив, зайшов і сказав княгині: «Я ненадовго». А опинився в своїй землі, між свого роду, не так склалося, як гадалося. Відбув воседля — і не міг не навідатися до Соколиної Вежі, як не міг не поцікавитися, що там та як там, у його вотчині. І та цікавість затримала на триваліший, ніж міг сподіватися, час. Чомусь зродилася й стала певністю думка: після всього, що сталося між ним і Данаєю, стольникування його при князі-привідці є дуже і дуже ненадійним. Перший поголос між люду: «Чули, стольник Світозар відвідує поночі Данаїну ложницю» може примусити його залишити і Данаю, і Волин. А куди подасться, коли полишить? Тільки в Соколину Вежу. Тож і скористається нагодою, аби навести в ній лад.

Клопоти затягували та й затягували від’їзд. А якоїсь ночі й таке спало на думку: йдеться до пізнього поліття. Чи не зазимувати в Соколиній Вежі, пославшись на невідкладну потребу? Даная або ж розгнівається, або вивітрить за цей тривалий час із свого серця вогонь присухи. Тоді усе може стати на круги свої. Ано, це ж он як довго не буде його поблизу Данаї. За такий тривалий час не лише присуха, єство може перегоріти.

Певен був: так і вчинить. Даная — жона преліпа і люба йому, а все ж на дванадцять літ старша. У неї цей злюбний пал — останній, а він — муж при силі і здоров’ї, його злюбний вік тільки набирає лету. Чи не стане посміховиськом для всіх, коли довідаються: стольник бере злюб із перестиглою вже княгинею? Чи не скажуть: «Не смійтеся, йому не Даная — княжий стіл потрібний»?

Кілька днів носився з цими мислями, гейби з вістрям стріли у тім’ї, була мить, коли ладен уже був дати собі роту^[45]: так і вчинить, пошле до Волина нарочитого й скаже князеві, а заодно й княгині: «Потреби роду змушують залишитися на зиму в Тиверській землі». Та підвернулася якоїсь миті думка-спокусниця, та, що возносила його в мріях про Данаю, і знов поманила давніми звабами: а він зможе перебути зиму без Данаї? Чи Даная належить до тих, з якими можна бути жорстоким? Він же не обавник^[46] якийсь, є другом і соратником для Данаї у її змаганнях із беспутнім князем. Та й уподобав он як, надто після того, як мав із нею злюб. Так уподобав, що тепер уже навряд чи може зректися її. Тож чи не ліпше буде не уникати Данаї, об’явитися перед нею й сказати: «Не печалься, достойна. Не можемо вийти на люд і сказати: ми — муж і жона, скажемо це Ладі та й житимемо з тобою хай і утаємничено, все ж злюбно. Чи ти, така ліпотна, можеш бути обійдена долею? Хтось має стояти поруч із тобою — такий, з яким могла б ділити не лише мислі, а й серце. Ано, пощо інакше жити на світі?».

Коли прибув до Волина та зустрівся з Данаєю, казав сії речі не поночі, хоча й у тій же кліті-світлиці. Була подивована тим, що чула. І думала опісля промовисто засмучено та довго. Зате коли зійшлися пізньої ночі, не стрималася, упала йому на груди і ревно плакала. А вже як виплакалася, сказала:

— Коли інакше не можна, най буде так, що вдієш. Об однім проситиму тебе: не полишай мене, соколику. Знай, ти зоря моя, світоч і надія, той єдиний промінь, на який уповаю, без якого після того, як спізналася, не можу жити на світі.

І ось обернулося так, що полишив-таки, полишив у тузі й безнадії. Що ж вона подумає після всього про свого Світозара, а надто, коли довідається, що стольник пішов від Келагаста в найтривожнішу мить? Лиш подивується чи змаліє духом і скаже: «Боги світлі та боги ясні, і цей обманув мене. На кого ж маю покладатися тепер?»

Воно й справді: на кого має покладатися тепер? Мала Дулібія он яку силу, й не стало її. Прийдуть обри, стануть брудними чадигами^[47] на груди. Хто захистить княгиню? До цього не мала за зрадливим мужем щастя і після цього не матиме. А яка жона була. Яка жона! Другої такої в усій ойкумені не знайти. Не інакше як позаздрив хтось і наврочив із заздрості. Або ж самі боги покарали за те, що насмілилася об’явитися серед земного люду богоподібною.

Аж надто віддалився від табору, поринувши в гадки, чи спав уже, заколисаний гадками, не одразу добрав, що до гомону лісу і табору, такого звичного вже, долучився чийсь спів, віддалений і ледве вловимий через віддаленість, а все ж на диво знайомий.

Підвівся жваво й став наслухувати. Співали його пісню, оту, зроджену серцем і помислами ще на зорі молодечих літ.

Не втримався, вийшов з намету. Постояв мить-другу і знову пішов все ближче та ближче до того місця, звідки чувся спів.

Не забули, виходить. Он як давно пішла між люд ця пісня, а пам’ятають, бач. Чи то ж і всі інші приберегла людська пам’ять? Немало пустив їх гуляти по світу, надто тоді, як ходив землею слов’янських родів та виливав жалі свої по братії невольницькій, аварами згубленій. Тоді… А пізніше? Як це він не завважив, що пізніше його гуслі відчутно примовкли, що він взагалі облишив думати про них? Став стольником всієї землі і визнав за недостойне творити пісні чи ліпота Данаїна змусила дбати про інше і співати для інших?

Радим сказав: іди й роби своє діло. Чи це не є воно, те найпотрібніше зараз діло? Землю постигло безліття, а стольник і його сольство ні до чого зараз. Може, й ненадовго, одначе ні до чого. Настав час заговорити пісні. Хто, крім співця, здатний дійти до серця кожного й сказати кожному: перед нами — смертельно небезпечний супостат, за нами — наші кревні, злеліяна пращурами земля. Будь мудрим і мужнім, не допусти згуби в родах своїх. Ти — їхня опора і надія, вони твоя совість і честь. А коли так, що довго думати? Має розшукати їх, співців-боянів, серед мужів та воїв і дати в їхні уста пісню, що громом гриміла б, подвоїла б силу родів слов’янських на боролищі.

XII

Апсих не зволікав із походом на тиверців. Як тільки буря пронеслася над долами, змочивши землю між Дністром та Прутом не таким рясним, як можна було сподіватися, дощем, пождав один-єдиний день, доки стряхне, й кинув свої турми на тиверський заступ одразу в двох місцях: при самих горах і по правім березі Дністра. Що переслідували тим обри, неважко збагнути. Одне крило їхніх лав погрожувало надійній опорі князя на Дністрі — Дикуші, друге, в разі успіху, могло вломитися в Тиверську землю й нагнати жаху як поселянам, так і раті. Найбільша згуба від такого вторгнення — зайдуть за спину тиверським тисячам і вчинять із ними те, що з дулібами. Одначе князь Радим слухає своїх воєвод і не вельми бентежиться.

— А той Апсих, — каже перегодом, — виявився не таким уже й тямковитим привідцею. Гадав, щось інше вигадає, а він діє супроти нас точнісінько так, як діяв супроти Келагаста.

— Я не поспішав би радіти з цього приводу, — заперечив Добролик, в повинність якого покладено стати осібною раттю на Пруті і який має стримувати тепер чи не найпотужніший натиск аварських турм.

— Гадаєш, це не всі його замисли?

— Гадаю, вони не такі вже й смішні, аби глумитися з них. У обрів значно більша, ніж у нас, сила, до того ж уся кінна. Біда буде, коли така сила зламає десь наш заступ і піде в глибинні верві землі.

— А ти думай об тім, щоб не зламала нашого заступу. Чи в тебе така вже мала сила?

— Немала, одначе менша, ніж у обрів. А крім того, знай, князю: на Дикушу вони лише удають, що йдуть. Ломитимуться через наш заступ таки на Пруті. Уявляєш, скільки турм вторгатиметься там, коли ця моя догадка виявиться правдою?

— Дарма. Ми теж дещо приготували їм. Стій так, як я велів, і обри не пройдуть. А щоб надійніше стоялося, так тому й бути, даю тобі ще дві тисячі уличів. Постав їх позаду і скористайся лиш в крайнім разі.

— А решта уличів так і стоятиме без діла? — подав голос воєвода їхній — Варган.

— До пори до часу. Догадується, як чинитимуть надалі обри, не лише брат мій Добролик, я теж маю її, догадку. Коли вчинять так, як думаю, тоді й покличемо вас. Є ще якісь сумніви чи прохання?

Воєводи промовчали.

— Тоді до діла, братіє. Про всі одміни та переміни в намірах супостата повідомляйте мені в Дикушу, і негайно. Тобі, Данку, — затримав середульшого брата, — яко воєводі, що боронитиме середину нашого заступу, особливо треба бути пильним. Коли в обрів не вигорить у долинах Дністра та Пруту, вони непремінно підуть там, де ти стоїш.

Добролик не помилявся, коли казав: на його рать піде в кілька разів більше обрів, аніж має він у своєму заступі. Та помилився в іншому: на Дикушу теж не менше йшло обрів, ніж у долині Пруту. Схоже, що Апсих справді-таки має намір пробитися через тиверський заступ на обводах і взяти їхню рать у лещата. Тому й пре в долинах обох річок силою, від якої земля гуде і пилюга стає стовпом до неба. Воїв його разять стрілами, тих, що прориваються до заступу, знімають із сідел сулицями, нерідко кладуть на землю купно з кіньми, а спину аварській навалі нема та й нема. Як немає й бодай якогось поступу в заходах Апсихових терханів. Бо не та сила стала перед ними, що була до сьогодні, і не той привідця в цієї сили. Князь Радим не легковажив, готуючись до січі. Сотню за сотнею, тисячу за тисячею слав воїв ополчення в передні лави й примушував копати там, де не було непрохідних яруг, крутопадей^[48], глибокі й широкі, через які не могли б пересягнути аварські коні, урвиська. Заступ, що його обсіла тиверська рать, простягнувся від одної до другої ріки всього на півсотню поприщ. На якійсь частині цеї відстані є природні перепони. Чи такому тлуму людей, як той, що вийшов супроти аварів, важко перекопати решту й зробити весь заступ недоступним як для аварських кінних турм, так і для пішаниць? Може, до нього, князя Радима, ніхто інший не вдавався до такого, може, то над людську спроможність. Та чи може привідця раті завагатися перед неспроможністю, коли побачив: рятунок від навали вдвічі сильнішого супостата є, треба лишень потрудитися та утерти поту перед січею? І велів, і домагався свого, і застерігав: «Копайте спішно, одначе так, аби авари не бачили ваших приготувань. Чули, як знайте, так і приховуйте від них уготовану несподіванку, та до початку січі вона має бути для їхніх турм несподіванкою».

Здається, послухались свого князя. Он як пруть на тиверський заступ аварські людомори, а досягти його не можуть. Одних знімають із сідел стрілами ще до того, як наблизяться до викопаних перед заступом урвиськ, інші, проскочивши під стрілами, зникають купно з кіньми у глибоких, хоча й спішно, все ж добротно викопаних урвиськах. Крик, ґвалт, благання про поміч зависають над боролищем. А ще застереження тих, що заздалегідь помітили пастку й розвертали тепер коней, старалися уникнути біди.

Відбито одну, відбито й другу спробу узяти тиверський заступ приступом, а обри ніяк не вгамуються, далебі не хочуть вірити, що взяти таки неможливо. Нуртують поодаль на вигуляних у степу конях, і назад не йдуть, і вперед не насмілюються пориватися.

— Чого зупинилися, годованці кобилиць? — не без глуму питаються ті, що сидять у заступі. — Не до смаку наша гостина ?

— Ідіть же бо, йдіть, доки не удостоїлися Апсихової пуги! Все одно пожене, чули?

Чули чи не чули, а таки пішли, тільки не кінними вже, — пішими лавами. Передні прикривалися щитами й прискали, зупиняючись час від часу, стрілами, задні старалися не відставати від них, ішли-бо під їхнім прикриттям і тримали в руках не мечі і не луки — заступи. Тиверці тоді лиш завважили те, як обри зблизилися з урвиськом і стали закидати його землею. Усі й одразу збагнули, авари впевнилися з перших спроб: інакше не підступлять до заступу і нічого не вдіють із ним, тільки так — засипати рів. Тому й не зважають, яка це згуба — лізти під стріли, знай пориваються до свіжої землиці та норовлять засипати нею рів.

Пробі, глузду в тому мало. Тиверці сиділи поруч і стріл мали доста. Прискали та й прискали ними, доки геть не зріділи аварські лави. А вже як зріділи до краю, оголили мечі, перекинули через урвисько сходні та й погнали решту обринів далі від боролища.

Тим переслідуванням, либонь, і підказали Апсихові: ось вона, ще одна можливість зломити ворожий заступ і доступитися до нього. Завидна не йшли на приступ. Об’явилися поодаль з білим полотнищем і стали домовлятися із привідцями в тиверських лавах, аби замиритися на час та забрати з боролища язвлених, поховати потятих, затим вгомонилися і мовчки зализували завдані їм рани. А настала ніч, таки зробили ще одну спробу пішо вломитися й викинути княжих ратників з надійно обсадженого ними заступу. Видно, встигли підготувати такі, як бачили в тиверських воїв, сходні. Підкралися темної ночі, перекинули їх через рів та й полізли з мечами та сулицями на воїв тиверського ополчення.

Ніч є ніч, вона багатьох приспала, та не приспала всіх. Князь передбачив можливість нічного вторгнення й повелів тисяцьким виставити поперед заступу вивідників (і не тільки там, де йшла січа), а ті вчасно виявили появу обрів перед заступом і попередили всіх, хто був у заступі. Почалася кривава, та, якої тиверці успішно уникали досі, січа. Привідці ополченських лав гадали собі та й воям повеліли: сидіти в одритих у землі сховках і не пориватися до обрів, стріли відшукають їх і в темряві — он як густо летітимуть. Воно так і сталося: стріли не минали обринів. Та не сталося іншого: обри не оголеними йшли на тиверські лави. Одні прикривалися сходнями, несучі їх поперед себе, інші — щитами. А вже як перекинули через рів сходні та опинилися по цей бік урвиська, годі було стримати їх лише стрілами. Бо йшла лава за лавою і турма за турмою.

— Братіє! — знявся й полетів над тиверським заступом зичний чийсь голос. — 3 нами Перун! В мечі супостатів!

Вої не забарилися полишити сховки, і задудніли підставлені під удар щити, чувся закличний лемент тих, що вломилися, і зичні прокляття-погрози тих, що боронились. Лави в змиг ока перестали бути лавами. Там проклав собі путь і виборов ударом меча п’ядь землі, по якій ішов, зворохоблений обрин, там обстояв себе, допоміг сусідові і вломився купно з ним між нападників тиверець. Одні покладалися в цій звихреній колотнечі лише на меч та щит, інші об’єднувалися в осібні десятки й розчищали собі путь у своїй землі сулицями. Йшов приречений на приреченого, зчепилася лють із люттю, і не було вже на боролищі місця для милосердя, як і для глузду. Переймав славу та змогу той, у кого дужча сила, більше спритності, і падав під ноги слабший чи всього лиш людяніший. Комусь пособляв ліс, що був за спиною, як і темінь, що густо стояла в лісі, когось не заступали вони, супротивно тому, ставали посібниками для супостата. Тоді злітав із уст останній крик і останній, всього лиш наполовину висловлений жаль, а вслід за ним — чиєсь торжество. І не було вже з-поміж тих двох ні обрина, ні анта, був потішений звитягою звір і був той, у кому вбили звіра, котрий тепер лиш, одходячи у небуття, починав усвідомлювати себе й прибирати людської подоби.

— Милано! — шептали немічні, такі дитинно чисті й невинні в немічності своїй уста. — Як то ти будеш без мене, Милано?

А поруч, таки зовсім поруч, силився здолати пекучий біль у череві й мовив-благав когось, сягаючи думкою через гори, інший смертельно вражений:

— Баба^[49]! Де ти, баба! Прийди, зціли мої рани, жагу втоли живодайною силою водиці. Хоч краплю дай, чуєш, баба!

Благань їхніх не чули ані ті, що були далеко, ані ті, що поруч, а не чуючи, не брали й на карб. Чи до конаючих живим, у кому була ще сила й кого підігрівала в січі не зовсім розтрачена лють? Перед очима — супостат, по одну і другу руч також він. Тож своє знали: напирали одні на одних, стиналися одні з одними та ждали досвітку, а з досвітком — підмоги.

Обрам вона, щоправда, не переставала надходити, тож хай нескоро, хай недалеко, все ж оступилися тиверці й дозволили аварам вчинити на боролищі те, заради чого вони ішли сюди.

— Поспішіть до терхана, — почулося нарешті серед аварів, котрі орудували в січі не мечами — заступами. — Скажіть, рів засипано, хай шле кінних.

Вони не забарилися об’явитися у світанковій млі і не стали доглядатись, де свої, а де чужі. Налетіли бурею і так само буряно, в якусь незбагненну мить, розкидали, ба навіть змели з лиця землі піші лави. Одних змусили сховатися в земляних криївках чи уступити з путі, інших — лягти, аби не бути потятими, ниць, ще інших таки потяли, не давши розглянутись і стямитися. Ніби велети-змії, слалися над землею, самі навіжені і лють у собі мали навіжених. Либонь, певні були: це і є вона, переята у тиверців змога. Тепер ніхто і ніщо не зупинить їх. За тиверцями будуть погромлені уличі, за уличами — всі анти. Чимось іншим годі було пояснити їхню навіженість, як і те, як безоглядно потрапили вони з одної пастки в другу: одразу за лісом, на доволі просторім, навіть для тисяч кінних, полі на них ждала з сулицями напереваги княжна дружина. І все — мужі-велети на конях-велетах, ті, що про них іде землею слава яко про антів.

Діватися нікуди. Та й чого мали б вагатися авари і їхні привідці? Знали ж бо: за першою турмою йде друга, за другою — третя і так, доки не об’являться по цей бік тиверського заступу всі, кому належить об’явитися і йти прямісінько на княже гніздо в Подністров’ї — Дикушу. Розібралися так-сяк, оголили мечі та й погнали коней на тиверців. І зійшлися у звичній як для одних, так і для других січі, і стиналися, як належить стинатися мужам: не на життя — на смерть. Десь поступалися перед велетами з двосічними мечами, десь брали гору над ними і кликали, збадьорені тим, на подвиги інших:

— Авари! У ваших руках мечі-блискавиці, а ці ведмеді, антами іменовані, такі ж вразливі, як і всі. Користуйтеся перевагою й січіть їх упень!

— З нами слава! — відгукувалися на той клич по один бік аварських лав.

— На чолі нас непереможний Апсих! — підохочували кревняків своїх по другий бік, не відаючи; що Апсих, коли й хотів би, не прийде вже на поміч. Тиверці теж не дрімали, кинули туди, де був потоптаний аварськими кіньми заступ, свіжу — також кінну — силу, і та сила перетнула решті аварських турм путь на Дикушу, спромоглася викидати згорнуту не так давно у рови землю й знову відновити заступ.

Апсих лютував: усі три турми, що прокладали собі путь на Дикушу, не повернулись уже до табору. Коли ж від турм, що йшли на антів у долині річки Прут, надійшли не набагато втішніші звіди, і зовсім втратив терпець.

— Віслюки! — кричав на всіх, хто підвертався під руку. — Хто вас наставив терханами? Хто дозволив бути привідцями турм, коли маєте макотери^[50] замість голови?

Йому не казали: з твого ж повеління ми стали привідцями. Не згадували й імені покійного кагана. Кожен розумів: такої миті ліпше відмовчуватись. І те мовчання таки доконало хакан-бега.

— Я сам поведу воїв, коли так! — вихопився з речницею і вже не став відступати від неї. — Бачить Небо: на когось іншого в цій раті немає надії.

І вої, і терхани вірили: в тій безвиході, що опинилися, тільки хакан-бег і може порятувати від ганьби. Одного побоювалися: аби не вчинив того, що намислив, згарячу. Он як пасіює, втративши над собою владу. А проте даремно боялися: Апсих не поспішав стати на чолі турм і вести їх на тиверський заступ. Їздив понад ним, десь тільки доглядався, а десь зупинявсь і подовгу розпитував терханів, зрештою повернувся до себе в намет і повелів, аби його не турбували без потреби.

Не міг бути спокійним тієї ночі й князь Радим. Знав-бо: обри не вгомоняться і втрат, що зазнали на цім боролищі, не подарують. Жарти хіба, одразу трьох турм позбулися, не кажучи вже про тих, що йшли на заступ і впали перед заступом пішо. А коли так, спочивати не випадає і тішитись мудрістю своєю не личить. Має все зважити і передбачити: де, на якому з багатьох поприщ Прикарпаття захоче Апсих помірятися з ним силою? Там, де й мірявся, чи десь-інде? Не може бути, аби там же. В нещасливі місця вірять усі, і привідці також. А та віра — не може бути знахідкою. Та й чого мав іти Апсих тим самим слідом, що й потяті турми, коли знає: там урвиська, через них не так просто пересягнути. Видно, шукатиме в заступі іншої, не такої згубної щілини. То будуть уготовані природою непрохідні ліси та яри чи той хитромудрий обрин зважиться залишити тиверський заступ між Дністром та Прутом на прикриття, а сам піде поза заступом — через Дністер і Збруч? Мав би відати, що береги тих річок не є безборонні з тверського боку. Не так густо стоїть там його воїв, одначе стоять.

«Покладатимусь на послухів, — вирішує князь. — Вони мають знати і попередити, де збиратиме Апсих турми, куди правитиме, зважившись зробити ще одну, вдалішу, ніж досі, спробу зломити опір тиверських тисяч».

З цією певністю й відійшов до сну. Та не доспав тієї ночі. Десь по других півнях отроки зважилися зайти до його намету й покликати:

— Княже. Збудись і вийди. Хочуть бачити тебе.

— Хто?

— Звідтам, від обрів, прибув перекинчик.

Таким звідам, та ще спросоння, важко повірити. А все ж чому б і не вірити? Чи отроки даремно тривожили б глупої ночі?

— Де він? Хто він?

Обрин-перекинчик там-таки, біля намету, й постав перед князем, та, побачивши зайвих свідків, що встигли зібратися довкола них, завагався, затим і вголос сказав тлумачеві: воліє розмовляти з князем сам на сам.

Радим розуміюче кивнув головою.

— Най заходить, — повелів тлумачеві. — І княжича Світозара кличте мерщій.

Коли прибув Світозар, потреба в тлумачеві відпала, і його теж спровадили з намету.

— Хто ти? — запитав стольник перекинчика. — Що привело тебе до нас?

Обрин осміхнувся і вже іншою мовою, мовою загірних слов’ян, нагадав князеві: хотів би розмовляти з ним тільки сам на сам.

— Князь — мій брат. При мені можеш говорити все, з чим прибув до нас, — поспішив розтлумачити йому Світозар.

Бачив, подіяло. Перекинчик заяснів на виду й заговорив скоромовкою:

— Я — ханич Хафіз, рідний брат привідці тьми, що стоїть перед вами, Дандала. Прибув сказати князеві: у нас із Дандалом, в усіх братів наших, синів славного Баяна велике зло на хакан-бега Апсиха. Хотіли б, аби тиверський князь допоміг нам позбутися його.

Таким речам не можна було не дивуватися. Аби не так впадав він, його видимий подив, у вічі, князь Радим перезирнувся із Світозаром і вже потім запитав у перекинчика:

— Чим ханич пояснює таке зло на свого привідцю?

— Хакан-бег хоче стати каганом на аварах і тому робить так, аби ми, сини каганові, були потяті в січах з антами.

Он як! Що ж це є? Велика приманка чи така потрібна зараз правда?

— На те у ханича і його братів є переконливі докази?

— Так. Апсих послав на видиму смерть одного з найдосвідченіших привідців у нашім війську, сина великого Баяна — Башира. Князь, чув, либонь, він і його тьма мало не до ноги потяті дулібами.

— Січа є січа. Чи брат ваш і його тьма, не могли бути осилені в ній і загинути, як загинув князь Келагаст, усі його дуліби?

— Хакан-бег зумисне не подав йому помочі, хоча мав під рукою в п’ять разів більше, ніж у Башира, турм. Він і з Дандалом хотів зробити те саме, та не зробив, Дандал виявився хитрішим і далекогляднішим за самого хакан-бега. Він не став стинатися з вами, тиверцями, ждав, доки надійдуть всі аварські турми.

«А чом би й не так ? Чом би Апсихові та не заполонити себе цим наміром — стати каганом на аварах?»

— Як же я можу допомогти ханичам? Брат твій говорив щось про це?

— Говорив. Апсих у великому гніві на терханів своїх і на брата також за позавчорашні невдачі. Сам викликався вести турми на ваш заступ. Має звичку ходити в перших лавах, тож брат і радить князеві зробити з ним те, що зробив позавчора з турмами, які пробилися через заступ і мали намір вийти на Дикушу.

— А хто з вас двох дасть мені певність, що буде саме так, як мислить твій брат?

— Тобто?

— Ну, що Апсих піде в перших лавах, що всі інші аварські турми дадуть нам можливість відтяти його?

— Я запевняю князя: буде саме так. Є вже рішенець: сьогодні на світанні Апсих іде на ваш заступ із турмою вірних. За ним рушить із своєю тьмою Дандал.

— Рушить і піде потоптом по наших лавах?

— В тім-то й ба, що цього не станеться. Як тільки Апсих зломить ваш заступ і опиниться поза вашими лавами, Дандал стримає свої турми і не піде за ним. Від вас багато не вимагається. Зробіть лиш видимість, що стали Дандалові на путі і не дозволили піти услід за Апсихом. Ну, і хакан-бега, ясна річ, його турму не випустіть із свого зашморгу. Він має бути потятий у січі.

Радим не переставав доглядатися до перекинчика, і Світозар визнав за доцільне вкинути й від себе слово.

— Погоджуйся, княже. Це дуже схоже на правду.

— А де певність, що таки правда? Уявляєш собі, що буде, коли виявиться: це пастка? За Апсиховими головорізами, іменованими вірними, підуть всі десять тисяч із Дандалової тьми. Хто стримає таку силу, та ще на світанні, та під проводом самого Апсиха? Хіба не чув, що то за один? Ще вітець наш стинався з ним і не міг потяти, Келагаст у молодечі літа свої і шукав з ним зустрічі на боролищі, і побоювався зустрітися. Не привідця, казали, сам Чорнобог у личині людський.

— Одначе ж і спокуса яка, Радиме. Що, коли отрок цей приніс нам не просто добру вість — рятунок? Адже загибель Апсихова може покласти край усій аварській навалі. Я певен, з Дандалом ми інакше поведемо річ і ліпше, ніж із Апсихом, домовимося. Хіба не бачиш, обернулося так, що для ханичів найголовніше зараз — позбутися Апсиха. Не скористатися цим — злочин.

Ханич не все розумів у тиверській речі, та міг догадуватися, про що йде бесіда: те, чого не кажуть слова, доволі прозоро виказують лиця, очі, уста.

— Дандал сказав, — надумався і втрутився у бесіду між братами, — як тільки не стане Апсиха, відновимо перетрактації і про все домовимося з антами.

— О, чуєш? Цей отрок з головою. Без пояснень зрозумів нас і запевняє: буде саме так.

Радим не поспішав давати згоди, а все ж по ньому видно було: ось-ось дасть її.

— Спокуса справді велика. Коли б же й запорука була якась.

— А він? — кивнув Світозар на Хафіза.

— Що — він?

— Сла-перекинчика цього залишимо в себе і скажемо: важиш головою. Не хто-небудь, ханич-бо є. Дандал не стане ризикувати його життям.

Либонь, подіяло. Ожвавився князь, іскра надії майнула в очах.

— Коли так, то можна й зважитися. Поговорим про це з перекинчиком, гляди, саме на цьому й спіймаємо його: правду рече чи лже.

Світозарові не хотілося ловити ханича на слові: встиг увірувати, він щирий із ними. Одначе й не сказати того, про що домовилися з Радимом, теж не міг.

— Князь зголошується, — повів річ і затнувся на мить. — Зголошується, кажу, вчинити так, як воліє брат твій. Одначе він хоче бути певним, що обійдеться без підступності і лжі.

— Чи те, що Дандал не піде слідом за Апсихом, мала певність?

— А коли піде? Хто, крім князя тиверського і воїв тиверських, розплачуватиметься тоді за довіру?

— Далебі, я, — не став вагатися Хафіз.

— В такім разі домовляємося: ти лишаєшся в нас, яко аварський таль^[51]. Повернешся до кревняків своїх тоді лиш, як піде між нами на мир.

— Ні, так не буде.

— А як буде?

— Дандал сказав: повернутися мушу одразу по січі, разом із іншими полоненими.

— Ще не уклавши миру, хоче, аби повернули полонених?

— Не всіх. Йому потрібне буде тіло Апсиха. З цим Дандал звернеться до князя Тивері, і князь має вдовольнити те його прохання: поверне тіло хакан-бега і тих кількох полонених, що нестимуть його в наш табір. Серед них маю бути і я, інакше не почнуться перетрактації про мир і злагоду.

«Хитра бестія, — міркує про себе Світозар. — Боїться, що коли дійде до перетрактацій, а брат перебуватиме на той час у нас, це надасть нам можливість твердіше почувати себе на перетрактаціях».

— Як же ханич повідомить братові, що ми пристаємо на його умови? Адже він прибув сам.

— Розпаліть там, де ломилися позавчора наші турми, три великі багаття. Одне — в самому заступі, два — позад нього, так, щоб відстань між кожним із трьох багать не перевищувала стрелища^[52]. То й буде знак для брата: ми про все домовилися.

— Гаразд, пристаємо й на це. Лишається уточнити найголовніше: де йтиме Апсих на наші лави і чи не станеться так, що він сказав одне, а вчинить інше?

— Того не може бути. Турмам ще звечора велено зосереджуватися в урочищі, з якого почнеться вторгнення. Урочище те іменують у вас Зловіщим^[53].

XIII

Турма, що йшла з Апсихом на тиверський заступ, справді була вірна йому. Коли стріла чи сулиця вихоплювала котрогось із передніх лав, на його місце одразу ж ставав інший, на місце того іншого — ще інший. Апсиха ж не лишали відкритим, а лаву поріділою. Заміна робилася так швидко і лава накочувалася на заступ так буряно, що тим, котрі сиділи в ньому, здавалося: вона невразлива. Від того зимно робилося на серці, щезала десь віра в себе, і мить, що потребував кожен на роздум, нічого іншого не підказувала, як ввібрати голову в плечі й покладатися на милість богів, а ще на вивірену в січах певність: коні — не люди, навіть у шаленім леті пролетять над тобою, ніби ті змії, і не стануть копитом на лежачого та й земляний сховок пішого пересягнуть, не схибивши.

Та несподівана для раннього досвітку навала така схожа своєю відчайдушністю та одностайністю на напад приречених на загибель диків, тривала не так уже й довго, а вихолодила всіх, через кого пронеслася, дощенту. Одначе й сподіванка на милість богів виявилася не марною. Як тільки пронеслися над заступом крилаті кінці лави, прийшла туди і стала в поміч вихолодженим страхом і свіжа тиверська сила. Стала так негадано і твердо, що й їм, змалілим на силі, додала твердості.

— Не шкодуйте стріл! — повелів хтось зично. — Навостріть серця свої на певність: всі інші авари не пройдуть!

Ті, що поривалися потоптати піших слідом за Апсихом, справді не пройшли. Поткнулися раз до тиверського заступу і змушені були повертати коней назад, поткнулися вдруге — і знову змушені були відмовитися від свого наміру. А тим часом виїхали і стали позаду піших кінні тиверські лави. Кільце довкола обрів, які пронеслися щойно над заступом, замкнулося, бігме, їм уготовлено те саме, що й позавчорашнім аварським турмам.

— Слава мудрому князю!

— Гор-ра! Наша сила непоборна! Не обри, ми візьмемо гору на цім боролищі!

До того було далеко ще, а все ж свідомість, що в зашморг потрапив сам Апсих, той аварський привідця, від якого залежало все, і сила та воля аварів, і сама доцільність подальшого походу на антів, будила ратний дух і вселяла кожному тиверцю певність: це вирішальна мить. Коли являть себе достойно, так, як хоче князь, в цій січі зможуть уже й покласти край аварському вторгненню. Чули — це вирішальна мить і ліпша з усіх можливість переяти в супостата змогу!

Апсих теж вірив: буде так, як повелів. Опір тиверців у заступі зламано, Дандалу лишається піти слідом за вірними, розширити смугу вторгнення — і буде так, як замислив собі: три турми прийдуть і стануть у поміч тим, що тримають путь за Дикушу, решту Дандал пустить поза тиверським заступом, сіючи в ньому страх і смерть. Певність, що вдалий початок січі є запорукою вдалого завершення її, не примушувала оглядатися. Цілився на Дикушу і вів вірних прямісінько на Дикушу. Лише згодом, як вихопився з лісу і опинився в полі, а наспіла на той час днина розширила обрії, зупинив коня і розглянувся.

— А Дандалові турми не йдуть слідом за нами, — над’їхав і звернув увагу привідці один із терханів.

— Як це — не йдуть?

— Ми он на скільки стрелищ одірвалися вже від тиверського заступу, їх же не видно і не чути.

Ще раз розглянувся, прислухавсь до того, що діялося позаду: Дандалових турм справді не видно і не чути. Що ж сталося? І як могло статись?

Кидав дикий погляд на ліс, із якого щойно вихопився, на вірних, що громадилися під лісом, зрештою торкнув острогами огира і виїхав на пригірок, з якого ліпше було оглянути околії.

Схоже, що анти знову влаштували йому пастку. А проте чому ніде не видно їх? Відкрили путь на Дикушу і ждуть там, біля Дикуші, чи приберегли на путі до неї щось аж надто несподіване і тим уже пагубне? Іти на ту твердь, маючи з собою хай і добірну, все ж тільки тисячу воїв, безглуздя. І назад повертатися небезпечно. Там щось сталося, не інакше як перекрили Дандалові путь надійнішою, ніж у нього, силою. А коли так, нічого іншого не лишається, як піти там, де мав іти Дандал, — поза тиверським заступом. Одне, нагонить тим, що в заступі, неабиякого жаху, а друге, вибере, шастаючи поза спинами пішаниць, вигідне для себе місце і проб’ється, користуючись несподіваною з’явою, до своїх.

Вірні — його надія і опора. Аби й надалі лишалися такими, не став приховувати від них, що змінилися обставини, отже, мають одмінитися й замисли.

— Витязі мої! — звівся в стременах і сказав так, аби всі чули. — Нас змушують відмовитися йти на Дикушу й погуляти в багатій медами Дикуші. Та не примусять відмовитись від найголовнішого — піти поза тиверським заступом і пособити нашим турмам зламати заступ. Раз і назавжди! З нами Небо, багатури! За мною, вперед!

Хто з них, вірних, посміє не вірити своєму привідцеві? Чи вперше ходять з Апсихом на ратні помисли, чи не відають — такий через вогонь і воду проведе? І все ж мулько мислям. Що сталося там, у тиверськім заступі? Чому не пішов через нього Дандал? Чи не спіткає їх те, що спіткало аварські турми у позавчорашній виправі?

Розгадка не забарилася явити себе. Як тільки очолена Апсихом турма наблизилася до весі, що тулилася під лісом, звідти виїхали і стали півколом тиверські мужі — при повній броні, на високих, широкогрудих конях. З лісу — ліворуч, праворуч — виїздили також.

Скільки було їх, важко судити. Ліс міг ховати безліч. Та Апсих не належав до тих, у кого здригається в ратній скруті серце. Прилаштував на руці щита, підібрав поводи і, вже обертаючись до витязів своїх, вихопив меча.

— Передайте всім, — повелів найближчим, — змітаємо навалом тиверців, що стануть на путі, і не затримуємось ні на мить, зникаємо в лісі.

Йшов перший і коня приострожував так, що землі, здавалося, не торкався. Проте серед вірних відшукалися такі, котрі настигли його й зрівнялися з ним, щоправда, вийти наперед і заступити собою уже не спромоглися. Сталося так, як і повелівав хакан-бег, турма його налетіла на щойно розгорнуту в лаву тиверську дружину і не дала їй узяти себе в лещата. Впали лиш ті з аварів, кому не пощастило в поєдинку з мечниками чи відбити щитом пущену збоку сулицю. Решта пронеслася крізь кінний стрій тиверців бурею і буряно зникла у сусідньому з вессю лісі.

— В погоню! — почули ті з аварів, що пробивалися крізь тиверську лаву останніми. — Згайку, Беркуте! Ідіть слідом за обрами і не випускайте їх із виду. Я подамся напересічень.

То повелівав княжич і воєвода Данко. Він знав, куди веде путь, якою поскакали обри, як знав і те, де зуміє перехопити їх. А все ж скільки гнав удвічі коротшим, хоч і не вельми зручним, перепутком коня, стільки й побоювався: чи ж перехопить? То не хто-небудь, то — Апсих, від нього всього можна сподіватися. Ба як розметав виставлений супроти нього кінний заступ. Чи він не годен зробити те і вдруге?

Копита Данкового коня спішно відстукували час, а серце — тривогу. Тільки б не схибити. Така нагода випала: одним ударом, по суті одною смертю примусити обрів забути про виправу, піти з Тиверської землі. Невже не скористається нею, виявиться неспроможним скористатися? Не може того бути! Із шкіри випорсне, а потне Апсиха і тим вволить найвищу волю не лише князя — усього тиверського люду.

Коли вихопився на сподівану поляну, зітхнув полегшено: обрів не було ще тут.

— Четвертій і п’ятій сотні засісти в лісі по один бік путі, шостій — по другий. Покладаю на вас, мужі мої, повинність: повалити передніх в Апсиховій турмі стрілами, збити її шалений лет. Все інше вирішать мечі тих, що стануть супроти обрів чоло в чоло.

Умисел цей навіть для Апсиха виявився несподіваним. Стріли, з усього видно, летіли в його турму густо й посіяли серед вірних, що вихопилися на поляну, непевність, примусили їх спинити шалений перед цим лет, збитися докупи. Та й урон робив своє діло — стріляти ж бо не лише по тих, що вихопилися на поляну, не менше стріл летіло й на вершників, що були ще в лісі.

Тим скористалися Данкові мужі й пішли на супостатів своїх лавою з одного, другого і третього боків. Апсихові нічого не лишалося, як ув’язнути в січу. А поки стинався, підоспіла й тиверська погоня. На порівняно невеликій поляні згромадилася така сила кінних, повернутися не всім і не завжди було де, не те що розглянутися і знайти рятівну щілину. Єдине, що живило надію аварського привідці, спроможність вірних. Їх тут немало — тисяча, а тисячу голими руками не візьмуть. Доки вона з ним, доки стинатиметься та кластиме собі під ноги зухвалих антів, десь та нагледить у цих лещатах щілину, щось та придумає. Йому б тільки простір, Небом ладен заприсягти — зуміє пройти і через цей, і через другий тиверський заступ.

Привідці, та ще такому, як Апсих, не випадає лізти в передні лави і наражатися на смерть. Його повинність — правити січею, бути в одвіті за її щасливе завершення. Та нете на мислі в хакан-бега. Навіть у нього, випробуваного на всьому, уривається терпець. Що сталося з вірними? Он скільки стинаються і не просунулись ані на п’ядь. Чи таким, як вони, личить тирлуватися на місці ? Чи в такому, як у них, становищі можна покладатися на те, що з ними, багатурами, ніхто не вистоїть у поєдинку, рано чи пізно вичерпає силу і покаже спину? Швидше навпаки буде. Чули, швидше навпаки!

Апсих кидає гарячі позирки очей своїх в один, у другий бік і таки зважується.

— Кличте до мене багатурів, — велить тим, що завжди поруч. — Пробиватимемося он там.

Якийсь час іде на збирання, якийсь — на повеління, і з уст аварського привідці злітає зрештою клич:

— За мною, витязі мої! Всі, як один, на прорив!

Ті, що були попереду хакан-бега, розступилися й дали йому місце в передніх лавах. Йому і багатурам, що їх узяв він під свою руку. Самі теж не забарились. Кинуто клич: на прорив. Хто стане роздумувати чи вагатися, коли то — порятунок? Таки всі, таки як один збудилися ратною буєстю й подалися услід за своїм привідцею. Та за цим разом не пощастило їм розметати тиверських мужів, як розметали там, біля весі. Не злякалися вони, ані виду та люті аварських багатурів, ані замиготілих перед, очима мечів. Метали з усієї, що мали в тілі, сили сулиці, здиблювали нажаханих острогами коней і кидали із здибленої високості на першого-ліпшого з аварів, що підвертався під руку, заносили над собою мечі й стиналися, не уступаючи аварам, на мечах. Сила йшла супроти сили, буєсть супроти буєсті, і ніхто не хотів уступати з путі чи оступатися. Де тільки видзвонювала, а де й скреготала, висікаючи іскри, броня, чулися погрозливі чи спонукаючі до рішучої дії крики людей, іржали налякані людським безглуздям коні, падали, не вірячи, що мертві вже, потяті, і торжествували над ними ті, що потяли, а жаданого погрому обрів чи тиверців не було та й не було. Не один уже багатур упав, прикриваючи собою хакан-бега чи йдучи поруч із хакан-бегом, і не один уже тиверець став на місце потятого, підхопивши його слово, мов знамено: «Тут сам Апсих!» Честь є честь, а повинність є повинність. Хай не він, хай хтось інший, все ж мусить зробити те, що конче треба зробити і саме на цім боролищі. Чи то ж жарти: від того, буде чи не буде потятий Апсих, залежить он як багато: буде люд землі Троянової, як і досі, вільний чи не буде, процвітатиме на рідних долах мир та благодать чи їхня одвічна згубниця — чорна осмута.

А хакан-бега що далі, то помітніше розбирала лють. Не вірив і не хотів вірити, що він, та ще з вірними, з хай і поріділими, все ж присутніми в січі багатурами не може пробитися крізь кінний стрій тиверців. Мов зацькований дик, кидався то в один, то в другий бік, скрізь, де об’являвся, сіяв жах і смерть, спонукав своєю завзятістю всіх, хто йшов за ним, помітно втрачав як багатурів, так і вірних, і змушений був нагадувати, аби став хтось на їхнє місце. Знав, то погана прикмета: в серця його вірних почав заповзати страх, а все ж не хотів вірити, що не проб’ється крізь тиверські лави, і гарячково шукав слабкого місця в тих лавах.

Данко теж встиг завважити: хакан-бег вихопився вперед, і поспішив скористатися його похибкою.

— То Апсих, — показав одному з сотенних. — Заходь звідтам і відрізай його від решти аварської турми. Ти, — повелів іншому, — заходь із супротивного боку і теж одрізай цей витягнутий у наш бік хвіст. Коли це станеться, хакан-бег не випорсне вже із нашого зашморгу. Клянусь Перуном!

Сотенні, хай і в упертих січах, вже ж сумлінно виконали його повеління. Та й Данко не сплохував. Завваживши: найближчих до Апсиха вірних єднає з усіма іншими аварами всього лиш ненадійна нить, він оступився перед Апсихом і тим остаточно відірвав його від турми.

Бачив, настала вирішальна мить, і не став втрачати її.

— В мечі їх! — повелів мужам і перший кинувся туди, де вигарцьовував на змиленому в доволі тривалій уже січі коні привідця аварів. Той відчув, певно: щось сталося позаду, обернувся на якусь ледве вловиму мить, і тієї миті доста було, щоб чиясь влучно пущена сулиця вп’ялася йому в шию. Апсих шарпнувся всім своїм могутнім тілом, встиг ще вихопити сулицю й кинути її пріч, та не встиг уже захистити себе від занесеного над ним Данкового меча.

Удар був з тих, після яких годі сподіватися на рятунок, і все ж вірні поспішили своєму привідці на поміч. Поспішили, та не порятували вже, самі стали жертвами тієї поспішності.

XIV

Вість про загибель аварського привідці у січі з Данковими дружинниками швидко облетіла як тиверську, так і улицьку рать, досягла, певно, й аварських турм, бо того ж таки дня, у полудень, прибули від Дандала нарочиті й захотіли знати, чи то ж правда, що хакан-бег Апсих наклав головою по другий бік антського заступу.

Тиверський князь не вважав за потрібне приховувати це від Дандалових мужів, дозволив самим пересвідчитись, що той, кого бачать потятим, таки їхній хакан-бег.

Нарочиті вдячно вклонилися князеві і вже потім, як оглянули тіло упокореного Данком Апсиха, сказали:

— Новий привідця наш, син славного в ділах і помислах Баяна — Дандал, просить князя передати йому тіло потятого в січі хакан-бега. Вої аварські хочуть поховати його з честю і воздати, ховаючи, достойну його слави і імені шану.

Радим не став вагатися.

— З мертвими не змагаємось, — сказав нарочитим. — Беріть.

— А ще привідця наш, — заспішили авари, — просить замиритися з ним на час похорон і складання жалоби по потятому.

Князь переглянувся з братом Світозаром, іншими воєводами.

— На який час авари просять перемир’я?

— На седмицю.

— Перемир’я має бути повсюдним чи тільки на цім боролищі?

— Лише на цім боролищі.

І знову князь Радим переглянувся зі своїми радниками.

— Що скажемо новому привідці аварів?

— А те скажемо, — вихопився Данко, — ми не є подолані у січі, аби від нас чогось жадали і ставили нам свої умови.

— Нам не ставлять свої умови, — осмикнув його Світозар, — нас просять. Гадаю, — обернувся до Радима, — слід погодитися на перемир’я. Від себе ж маємо сказати аварам: чи не був би згоден новий їхній привідця поновити під час перемир’я чи пізніше перетрактації, з якими ми зверталися уже до них? Гадаємо, вони на часі. Причин для чвар і розбрату між нас немає, як немає й того, котрий чомусь не хотів цього визнати.

Коли сказали про це Дандаловим нарочитим, ті теж переглянулися між собою.

— Нам не було такого повеління — домовлятися і про перетрактації, одначе з настроїв привідці відаємо: такі перетрактації цілком можливі.

Авари пождали, доки князь перекинеться словом із радними, і знову вдалися до нього:

— То ми зараз уже можемо взяти тіло хакан-бега?

— Так. Вам підготують його і допоможуть нести ті з воїв, яких ми відпускаємо для супроводу тіла свого привідці. Пощо нарочиті мужі мають клопотатися цим?

Усі лишилися вдоволені розмовою з аварськими нарочитими, лиш Данко не переставав хмуритися — йому, як і всім іншим радним, не сказали про таємну домовленість, що була, у князя з Дандалом.

— Не розумію вас, — підозріло позирав то на одного, то на другого брата. — Пощо поступаєтесь тілом Апсиха, надаєте аварам час і можливість для поховання? Невже не тямите, як скористаються вони цим, як роздмухають у серцях своїх воїв гнів на нас? Пробі, ще й тим чотирьом із Апсихових вірних дозволили повернутися. Та вони ж те й робитимуть там, серед Дандалових турм, що кликатимуть до мсти-відплати.

— Трьом, Данку, — зауважує Світозар. — Четвертий не з вірних.

— Ніби то не все їдно.

— Бо не все їдно. Присяйбіг, що завзятіше репетуєш ти з цього приводу, то певнішою стає моя догадка: боїшся, аби авари не помстилися тобі за потятого в січі Апсиха.

Данко надто зворохоблений був, аби примітити у Світозаровім глумі відтінок жарту, обернувся й пішов купно з усіма іншими радними.

— Я боюсь, аби всім нам не помстилися, — сказав, відходячи вже.

Стольник нічого не відповів на те, одначе став примітно похмурнішим.

— А він недалекий від істини, — порушив мовчанку князь. — Урочисте прощання з хакан-бегом справді може роздмухати в серцях аварів неабиякий гнів на нас. А гнів подвоїть їхню силу.

— Їхню подвоїть чи ні, а нашу уже подвоєно. Піди та глянь, як потішені ратники твої тим, що немає вже головного привідці аварського вторгнення. Надія на те, що коли не сьогодні, то завтра візьмемо над супостатом гору, яснить вид усім — і воям, і привідцям воїв. А то не якась там абищиця, князю.

Радим надовго лишається мовчазним і замисленим.

— Най будуть добрі та милостиві боги до наших замислів, — каже зрештою. — На що зважилися, на тому й стоятимемо, принаймні цю седмицю.

Спроби тиверських вивідників проникнути в аварський табір лишалися марними. Єдине, на що спромоглися вони, — спостерігали за табором і тим, що робилося в ньому, із засідок. А те небагато давало.

«Авари ховали свого привідцю з великими почестями», — доповіли князеві на третій день після того, як Апсиха забрали з тиверського табору.

«Уже другу добу палять багаття, смажать биків і справляють тризну, — повідомляли в чергових своїх звідах. — Безпечність повна, почувають себе, ніби вдома».

— Де Дандал? Що роблять привідці турм? — питав князь у воєвод, а воєводи — у вивідників.

Мужі старалися. І зближалися недозволено близько як із турмами, так і з наметами аварських терханів, і за наметами стежили пильно, а чогось суттєвого так і не спромоглися вивідати.

Князь хвилювався, а часом і гнів являв.

— Сусіди наші не нахваляться спроможністю тиверців таємно проникати в табір супостата і добувати звіди, а я похвалитися цим не можу.

— Чи того, що знаємо, мало? — виправдовувалися воєводи. — Перепочивають авари, до січі не пориваються.

— Вої не пориваються. А привідці? Хто скаже мені, що роблять тим часом привідці? Тоді довідаємося, як підуть на нас?

Помовчав, і до Світозара:

— Лаштуй, стольнику, сольство. Ми давали згоду на замирення, ми маємо й нагадати обрам: воно позаду. Настав час або відновлювати січу, або розійтися з миром.

Світозар не цікавився в князя, як повестися йому в тому разі, коли Дандал захоче ухилитися від перетрактацій про замирення. На те він стольник, аби шукати путі замирення самотужки. І все ж не міг не бентежитись, лаштуючи сольство. Бачив-бо: князь менш за все вірить, що воно буде успішним. Ба навіть співчутливо позирає на брата.

— Не печалься, — заспокоїв Радима, прощаючись. — Якось обійдеться.

— Уповаю на богів і на твою обачність, брате мій. Будь мудрий з новим привідцею аварів, то, гляди, якось і обійдеться.

Дандал не одразу прийняв антське сольство. Довелося ждати та й ждати, доки збирав радних та радився з ними, Нарешті покликав.

І сам він, і його радні сиділи в. наметі одутлувато-спухлі і через те неприховано похмурі.

«Погана прикмета, — подумалось. — Не інакше як після перепою. А на похмілля всього можна діждатися від аварів».

— З чим прибув до нас антський сол? — поцікавився Дандал, вислухавши Світозарове освідчення.

—Усе з тим же.

Ще в путі — а тут, у Дандаловім наметі, особливо, — Світозара переслідувала мисль не вплутувати в перетрактації всіх антів. Хто знає, може, доведеться поступатися цим зайдам частиною землі Троянової, тоді будуть підстави сказати: не всі анти виходили супроти вас, не всі мають бути і в одвіті перед вами. Саме з цих міркувань згадуй у розмові лиш Тивер і її князя. Так і казав:

— Люд Тивері і князь тиверський знову звертаються до тебе, сину великого Баяна, може, і з надокучливою, все ж слушною речницею: пощо ми маємо стинатися один з одним і лити даремно кров? Яка тому причина? Невже кагану (він не обмовився, зумисне назвав так Дандала)… невже кагану не відомо: саме тиверський князь обстоював аварське сольство перед Келагастом ? Чи за таке заступництво карають? Чи то вагома причина для розбрату між нами? Попередній привідця аварських турм не зважив чомусь на наш ревний клич — замиритися і жити в мирі, визнаємо за доцільне і потрібне звернутися з цим до тебе і уповаємо на тебе. Син мудрого Баяна, гадаємо, збагне недоречність розбрату між нами і покладе йому край.

— А хто потяв нашого привідцю, хакан-бега Апсиха, і хто буде в одвіті за це? — не втримався і подав голос котрийсь із радних.

— Січа є січа, достойні. Чи ми просили хакан-бега іти в нашу землю? Чи нашому князеві не загрожує те саме — бути потятому у січі з вами?

— Ось тоді й замиримося, як відплатимо вам за Апсиха, — підтримав того, непримиренного, інший із радних, та Дандал поспішив піднести руку і тим поклав край пристрастям, що почали було розгорятися вже.

— Як мислять собі анти замирення з нами?

Бачив, настрій у Дандалових радних не той, щоб говорити зараз про найголовніше. А проте куди дінешся, питання поставлено.

— Було б найліпше, коли б авари вдовольнили себе тим, що помстилися на головному винуватці розбрату — князеві Келагасту і його родах та й пішли за гори. Анти тверді в слові, могли б підписати ряд^[54] та й бути аварам надійними сусідами. Це немала вигода, привідці, мати антів за надійних сусідів.

— Про це й говорити годі. Авари дорого заплатили, виборюючи цю землю, і не мають наміру поступатися тим, що вибороли.

— Що ж пропонують вони? На яких засадах хотіли б. підписати з нами ряд?

— Дулібія віднині аварська і навічно. Всі інші анти повинні платити нам данину.

— Про це теж не може бути й мови. Авари не скорили собі всіх антів, аби вимагати від них данини.

— То скорять, і тоді не одбудетеся даниною.

Обіцянка не з тих, що можуть потішити. А проте й розпалювати пристрасті не варто. Таких, як авари, не погрозами слід вчити, а ділом.

— Це останнє твоє слово, привідцю?

— Так.

— Шкода. Я тому і йшов на цю, повторну, розмову, що сподівався: з тобою ліпше домовлюся, аніж міг домовитися за тамтим разом із Апсихом. Сила в нас не така мала, як думають собі авари, багато крові проллється, коли не замиримося. Супроти вас стоять поки що тільки тиверці, а є ще древляни, поляни, роси, втікичі, уличі, є ще слов’яни, що сидять на Десні і Сеймі, на Чуді й за Прип’яттю. Подумай, славний сину мудрого Баяна, подумай і зваж. Коли є потреба порадитися ще, я можу відійти й пождати твоєї остаточної речниці в своїм наметі.

Дандал виважив Світозара відверто холодним і неприховано важким поглядом.

— Я своє слово сказав, стольнику. Іншим воно не буде вже.

— Тоді дозволь нам піти.

Князь Радим що далі слухав брата, то помітніше хмурився.

— Помилилися ми з тобою в своїх сподіванках на обрів і на можливу домовленість із ними.

— Так уже й помилилися? А те, що позбулися Апсиха найзавзятішого і наймудрішого з аварських привідців, що купно з ним полягли найдобірніші аварські турми, мало хіба важить?

— В усякім разі, менше, ніж те, що мають із нашої довіри авари. Уявляєш, що буде, коли Дандал скористався замиренням і взяв Волин, вийшов тією тьмою, що є під орудою його брата, на обводи Древлянської землі? На Іскоростень, а тим паче на Київ та тьма, може, й не піде, а силу нашу роздвоїть і тим дасть Дандалові можливість доконати нас.

Слушність в цих міркуваннях є. Адже тиверці, як і уличі, окрім того, що підперли собою аварську силу між Дністром та горами, нічого іншого вдіяти не можуть. Дандал бачить це і волен чинити так, як йому заманеться. Захоче — кине всі, що є при ньому, турми на тиверський заступ, ламатиме його то в одному, то в іншому місці, доки зламає десь, захоче — лише вдаватиме, що напирає на тиверців, а тим часом кине з десяток турм у поміч Форисинові і вчинить так, як мислив щойно князь Радим, — піде на древлян і тим роздвоїть силу братніх племен. Треба щось робити, і то негайно. Тепер, коли немає Апсиха, Дандалові захочеться показати себе перед усіма аварами, що з нього коли не ліпший, то не гірший привідця, ніж Апсих, і він неодмінно вдасться до якогось ратного вивертня. Було б найліпше, коли б ми упередили його, зійшлися воєдино і вдарили так, як уміємо. Та де вона, та єдність? Одні окопалися між Дністром та горами і думають, що це усе вже, обри не пройдуть, інші ніяк не зважаться, супроти кого іти їм, виходити на січу за землю Тиверську чи свою берегти.

Що ж робити? Ризикнути й податися на Київ та Іскоростень, кликати всі інші раті землі Троянової у Прикарпаття? А чи князі послухаються ? Адже то теж не безпідставні судження: у обрів доста сили, вони й на Київ та Іскоростень можуть піти.

Відклав розмову з князем про ці свої наміри на завтра (час ліпше, ніж хтось, розраджує а чи утверджує в мислі), та не встиг поговорити: прискакали гінці від уличів, що стоять на Збручі, й сказали, обри переправилися поночі через Збруч і, зламавши їхній, улицький, заступ, пішли в глибинні верві Тиверської землі.

— Що ж тисяцькі? — питався князь. — Де їхні тисячі?

— Стоять супроти тих обрів, котрі розвернули коней на полудень та полуноч і напирають на нас вздовж ріки Збруч. Ті ж, що пішли в тиверські верві, пішли безборонно.

— Яка сила в тих обрів, що йдуть на вас, і в тих, що пішли в глибинні верві Тиверської землі?

— Далебі, немала, зламали заступ і напирають потужно.

— Воєвод Данка та Добролика до мене, — не став більше допитуватися князь.

Був зосереджено суворий і бистрий на думку, далебі, почував уже себе на боролищі. Щойно питався, де саме перейшли обри через Збруч, радів, збагнувши, що вони йдуть наосліп, інакше вторгалися б між улицькою та втікицькою ратями, і знову питався, уличі та втікичі стримують обрів при Збручі чи оступаються перед ними, як мислять собі стримати їх, а прибули воєводи, тут-таки дав визріле вже повеління: Данко поведе свої кінні тисячі супроти тих обрів, що йдуть Тиверською землею безборонно. Добролик піде на поміч уличам і допоможе їм скинути в Збруч аварські турми, що пробиваються на полудень, до Дикуші, а вже потім подасться на поміч втікичам. Заступ на Збручі має бути поновлений, доступ аварських турм на цей бік ріки припинений.

— Тобі, тисяцький, — обернувся до привідці улицької пішої раті, — інше повеління: зроби улицький заступ між Дністром і горами таким же недоступним для кінних аварів, як і тиверський. Скрізь, де це треба, вирий перед заступом глибокі урвиська.

— Це зроблено вже, княже.

— Хвалю за старанність і поміркованість. Коли так, зроби ще одне: перекинь найбільш боєздатні свої сотні в передні тиверські лави. Дуже можливо, що на них піде Дандал, і немалою силою. Коли станеться так, що передні лави десь поступляться перед нею, твій заступ має прийняти тих, що відійдуть, під свою руку і не пропустити аварські турми, за всяку ціну стримати їх, а коли вишукається можливість, то й викинути за межі першого заступу. Надходить вирішальна мить нашого поєдинку з аварами. Вистоїмо — житимемо, не вистоїмо — поляжемо всі тут, а роди свої завдамо в аварське ярмо.

Світозар вибрав слушну нагоду й підійшов до князя з своєю радою.

— Є потреба поговорити, брате.

— На самоті чи тут-таки?

— Ліпше на самоті.

— Ну, то ходім.

І коли всілися, не без цікавості подивився на Світозара.

— Я слухаю.

— Як на мене, настав час правитися до забузьких князів і кликати їх на прикарпатські боролища.

— Це те, стольнику, що давно треба було зробити.

— Давно — ні, а зараз конче треба. Дандал таки на Тивер націлює усю свою силу. Аби переконалися, що доля їхніх земель вирішується не десь-інде, а тут, у Прикарпатті, не користуватимемося послугами нарочитих, поїду я сам.

— Не перечу. Їдь, брате мій. Їдь і скажи: що швидше будуть тут, то борше упораємося з обрами. Як збираєшся правитись? Може, з Данком поскачеш?

— Ба ні. Дай надійний супровід. Відвідаю спершу Черн, попереджу Велемудра: обри гуляють по нашій землі, най буде готовий зустріти, коли сунуться. Звідти подамся в Улицьку землю і нею — на втікичі та росичі.

— Най буде так. Повертайся борше і неодмінно з раттю усіх племен землі Троянової.

XV

Світозар не барився в путі, а проте, доки добрався до стольного города уличів, затим — на Втікич і Рось, пішло днів та й днів. А ще ж кожному з привідців племені треба було втлумачити: не зволікай із поміччю, ближики твої в біді; станеш зволікати, тебе, люд твій, всю землю Троянову постигне те саме.

Усі зголошувалися з тим, що казав, та не всі відпускали одразу ж. Страх велику силу має, тож питали-допитувались, чи правда, що погромлено дулібів, що немає вже ані князя привідці Келагаста, ані його дружини, як і раті ополченської.

— Обрів теж немало полягло, — заспокоював. — З шістдесяти тисяч, що йшли з їхнім привідцею, п’ятнадцять уже не долічуються, як не долічуються й самого привідці — хакан-бега Апсиха. А ще десять тисяч пішло на Волин. Коли вчасно зберемо свою силу та станемо на січу з обрами так, як стоїть зараз князь Радим, не лише здолаємо супостата, а й поженемо пріч.

— Збиратися слід, що вдієш. Ось тільки хто поведе тепер?

— Кажу ж, там, на боролищі, успішно стоїть супроти обрів князь Радим, тут гуртуйтеся довкола князя Велемира. Не все утрачено. Сила в нас є і мужності та мудрості не бракує. Потрібне лиш спішне єднання тієї сили, як потрібна й воля кожного узяти гору над аварами.

Уличі не стали ані вагатися, ані перечити. Про що може бути мова, сказали, чи не бачать, не відають, коли постигне безліття Тивер, та сама доля спіткає й уличів. Послали на боролище рать ополченську, пошлють в поміч тиверцям і дружину, всіх інших ратників, що є під рукою тисяцьких. Те саме сказали Світозарові на Втікичі, у Києві. А древляни спершу завагалися, іти чи не йти їм у Прикарпаття, далі й зовсім запротестували.

— Наша земля, — відмагалися, — сусідить із Дулібською. Не можемо залишити її напризволяще, коли обри поруч? Чи їм довго повернути коней на схід і піддати вогню та татьбі наші городища?

— Дуліби погромлені, однак не скорені, вони най і розрізненими силами, все ж уперто боронять себе. Обрам не до вас зараз.

— Дарма.

— Чому ж дарма? Є речниця князя-привідці, згода земського віча — купно іти і купно стояти супроти супостата, що прийде в нашу землю.

— Отож ми вийдемо й станемо На обводах своєї землі.

Що скажеш таким? І гнівався, і погрожував, казав, коли обернеться так, що упораються з обрами самі, без древлян, вилучать їх яко відступників із братньої спільності, зрештою утихомирився й сам став схилятися до думки: а чи не ліпше справді буде, коли залишать древлян стояти супроти обрів, що є зараз на терені Дулібської землі? Що то за вої будуть із них, коли весь час оглядатимуться та думатимуть, як там вдома. І поляни, втікичі певніше почуватимуть себе, коли знатимуть: супроти тьми, що пішла на Волин, стоять древляни.

— Коли вже надумали взяти на себе цю повинність — боронити землі братньої спільності від обрів, що пішли в глибинні верві Дулібської землі, то маєте боронити по-справжньому. Чи ви хоч відаєте, де вони, що роблять?

— В Дулібії, де ж іще.

— Дулібія велика, княже. Може, обступили і силкуються взяти Волин, а може, гасають у погоні за поживою по всій землі. Чому б тобі не знати цього і не шукати зустрічі із супостатом за межами своєї землі? Чому б не стати в поміч дулібам і не допомогти тим самим собі ?

— Це діло, стольнику. На се пристаю.

— Ну, коли пристаєш, то на тому й станемо. Скажу полянам, росичам, втікичам, най не бояться вторгнення обринів у їхні землі з полуночного заходу. Там супроти них стоять древляни. А ми уповатимемо на богів. Гляди, з їхньою поміччю й упораємося з обрами, що напирають на нас у Прикарпатті.

Немало пішло у Світозара днів на мандри із землі в землю, ще більше — на вмовляння та спонукання. А тиверці та уличі стікали тим часом кров’ю. Потуги князя Радима поновити улицький заступ на Збручі не увінчалися успіхом. Обри усе ще продовжували йти в полуночні верві Тивері, позначаючи путь свою високими димами в небі і ще вищими та лиховіснішими загравами в надвечір’я. Зусилля тиверських, улицьких та втікицьких воєвод були немалі, не всім обринам дозволяли вільготно гуляти по всій землі, а все ж їхня сила відчутно менша аварської, тож і брали на свої рамена удвічі більше, ніж авари, надто кінні тисячі обох княжичів.

— Ти підеш і станеш табором в урочищі Трьох Дівиць, — повелів Данко одному, з своїх тисяцьких, — на путі, що веде в городище Підлісне. Ти, — обернувся до іншого, — стань із своєю тисячею в самім городищі Кам’яні Гори. Обри напевне будуть сьогодні і там, і там. Ви й накриєте їх зненацька на підступах до городищ. Дбайте саме про це: аби могли напасти зненацька там, де найменше вас ждуть. А вже як нападете, не випускайте ані одного обрина, тніть упень, аби ті, що випорснуть, не покликали поміч. Я піду із своєю дружиною на Берестове і стану супроти обрів у Берестовому.

— Турма є турма, — чухав потилицю котрийсь із тисяцьких, — її одним махом меча не витнеш, тим паче рівною їй силою.

— У вас є перевага — несподіваний напад.

— То тимчасова перевага, воєводо, і скороминуща. Що, коли обри покличуть-таки, доки стинатимемося з ними, поміч? Завваж, між нашими тисячами відстань та й відстань, ми, коли піде на зле, нікого не докличемося. Вони ж ідуть густо.

— То що маємо робити? Скласти мечі і дозволити обринам завдати себе у вериги? Будь мудріший за обрів, коли не маєш переваги в силі, то й візьмеш гору. Я на всі випадки поради не дам, шукатимеш її сам. А те, що раджу, по-моєму, заслуговує уваги.

Городище Берестове стояло на путі, що вела із Волина в Улицьку та Тиверську землі і тут, у Берестовім, розходилася. Одна вела на Черн, друга — на Полуденний Буг, у стольний город уличів. Рух обрів за Збручем підказув в Данкові: не всі вони повернуть коней на полудень, супроти піших і кінних тисяч уличів, яким князь повелів стати по Дністру і не пустити супостата за Дністер. Значна частина аварських турм спрямує коней в ніким не прикриту землю Уличів. А то пагубне діло. Одне, уличі, довідавшись про те, можуть покинути князя Радима й піти на захист своїх кревних, а друге, обри, коли не спинити їх тут, нароблять великого переполоху в землі Трояновій, можуть взагалі похитнути її силу. Полуденний Буг — друга велика після Дністра слов’янська ріка. Дати перейти її — багато втратити. Тож і поклав собі: не пустити обрів далі роздоріжжя при Берестовому й ріки Ушини, що підпирає його з заходу. Погромити їх тут, може, й не погромить, а зупинити мусить.

Усе робив, як водиться: залишив обабіч путі приховані сотні, по дальніх околіях — послухів, при них — гінців, котрі за будь-яких обставин зможуть пробитися до воєводи й оповістити його, де обри, скільки обрів, куди простують, при потребі — повернутися назад і дати послухам нове повеління воєводи. А обернулося з якогось дива так, що обри об’явилися перед Берестовим таки несподівано. Спершу вигулькнуло з лісу кілька їх. Погарцювали перед вижатим уже полем берестовських поселян і, не запримітивши, видно, чогось непевного, знову повернулися до лісу.

— Перекажіть усім нашим, що стоять по один і другий бік путі, — повелів Данко, — най не поспішають являти себе обрам, аж поки не впевняться, що всі вони виїхали з лісу і ув’язнули в січу з оборонцями городища. Лиш по тому, як ув’язнуть, мають вийти і вломитися в аварські лави всією своєю силою.

Городище як городище, яка з нього твердь? А все ж Данко зважився стати за стінами Берестового і захищатися з-за стін. Хай подумають аж надто певні себе обри, що то збезумілі в безвиході своїй городищани посміли противитися такій силі, як аварська, і кинуться на зухвальців без всякої застороги. Видимість легкого погрому городищан засліпить їм баньки, а на засліплених легше буде накинути тенета.

З усіх княжичів Данко найвідчайдушніший. Те неабияк тішить князя Радима, певен, такого можна посилати у вогонь чи в воду і не сумніватися, що повернеться й скаже: «Я не зміг вволити твою волю». А проте князь не завжди й зважується відпускати від себе Данка: середульший брат не лише буває відчайдушним, а й зухвалим надміру. Не раз траплялося вже: дай лиш волю, накоїть такого, що й ну.

Зараз не ті часи, щоб наглядати чи осмикувати брата. Коли бути щирим, саме такі, як Данко, й потрібні на боролищах. Он як поривався князь думкою і в один, і в другий, і в третій кінець, коли принесли вість про вторгнення обрів у Тиверську землю через Збруч, а зупинив свій вибір таки на Данкові. Тут, у заступі між Дністром та горами, такі, як він, теж потрібні, одначе там чи не найпотрібніші.

А що ж Данко? Радіє з того, що вийшов з-під братової опіки чи вперше відчув, яка то нелегка ноша — бути в одвіті за все і всіх і споважнів, став стриманішим? Несхоже щось, аби радів, як не помітно за ним і видимої статечності. Стоїть на заборолі високий і дужий, знай зирить у той бік, де мають об’явитися обри, або ж обертається й повеліває комусь із отроків. Повеліває й знову прикладає руку до брів, приглядається до лісу обабіч торованої путі.

— А глянь, воєводо, — вдається до нього котрийсь із мужів — либонь, обри.

Данко рвійно обертається в той бік, куди показували йому, й прикипає очима до рухливих громадиськ на синім плесі ріки. Так і є. Обри пройшли лісом до Ушини, змайстрували там плоти й пливуть, гнані її течією, під самісінькі стіни Берестового. Як же вони розминулися з нашою засадою? Сотенні навмисне пропустили їх, аби не виказати себе? Молодці, коли так. Присяйбіг, молодці!

«Скільки ж вас є? — питається подумки в тих, що нишкли, зближаючись, із городищем, на плотах. — Один, другий, третій, четвертий… П’ять плотів і на кожному з них не більше тридцяти мужів. На що ж вони сподіваються?»

— Приготувати луки, сулиці, — зично повелів воям, що стояли на заборолі, — каміння також.

Тут не було ані баліст, ані скорпіонів, єдина надія вразити супостата на відстані — стріли та сулиці. Тож мужі не стали ждати, доки обри пристануть до берега. Цілилися в них із луків і прискали стрілами. Якийсь час зусилля їхні ішли намарне — обри надійно прикривалися щитами. То вже пізніше, як пристали до берега та змушені були іти на приступ, щити не всім і не завжди допомагали. То один, то другий скрикував лячно і падав нерухомо чи корчився, язвлений, на землі. А стріли летіли густо і що не крок, то прицільніше. Коли ж полетіли зі стін сулиці, а вслід за сулицями полетіло й каміння, обри і зовсім стенулися, не знали, куди податися їм: таки вперед, до порівняно невисоких стін чи далі від них?

— Вершники, привідцю! Обри пруть від лісу!

«То це і вся загадка? — осміхнувся сам собі Данко. — Пробі! За кого ви, обрини, маєте мене, сина князя Волота, котрий он як скородив вам свого часу ребра?»

— За стіни! — повелів мужам своїм. — Добивайте цих, що підпливли на плотах, і назад мерщій. Всім іншим, — підвищив голос, — зустріти лави обринів стрілами і сулицями!

Авари йшли на городище видовженим клином, і йшли навально, на всю кінську пору, а Данко доглядався до тієї навальності й силкувався прикинути в помислах, скільки їх, обрів. Либонь, турма, одначе далеко не повна. Чому ж так? Розгубили терхани свої сотні у попередніх січах чи приховали до слушного часу в лісі? Який вдячний він був би тим із своїх, що сидять у засідці, коли б дали знати: усі обри йдуть на приступ чи не всі? І послухи по околіях мовчать. Що сталося? Потрапили до рук аварів чи пробиваються до Берестового окольними путями і запізнюються із звідами?

— Дати сотням, що в засідці, вижу: оборонці городища стають із обрами до січі! З нами боги, братіє! За нами — земля-медоносиця славної Тивері!

Певний час доглядався не так до обрів, як до своїх: чи надійно стоять, чи вправно діють? Далі те й робив, що кидав позирки на лави супостатів. Ціляться авари передусім на ворота. Он як пориваються до них, засипаючи тиверців стрілами та прикриваючи собою воїв, що цуприкують доправлені уже якимсь дивом колоди-бивні. Заздалегідь довідалися, що ворота в городищі не такі вже й міцні, чи всього лиш догадуються? А втім, хай спершу підступлять до них. Мужі його — не якісь там безтямки та слабодухи. Он як разять і тих обрів, що ближче до воріт, і тих, що далі. А ще ж і ріка неабияка перешкода. Міст через неї піднято, хай спробують здолати течію та наблизитися до воріт. Бігме, чи не найбільше гине їх, аварів, у хвилях Ушини.

— Наші, воєводо! — нагадали збоку. — Полишені в засаді сотні вихопилися з лісу.

— Бачу.

А про себе подумав: «Коли б і привідця аварської турми борше побачив те. Ано, що швидше побачить, то ліпше буде».

Певен, коли не зараз, то через мить-другу, а має статися те, що замислив: обри не витримають, загледівши позад себе тиверців, обернуть коней і підуть назустріч сотням, що напирають на них від лісу. А воєводі Данку того й треба. Швидше б загледіли та пішли, то буде те, що треба!

Ждав тієї миті, мов рятунку. І таки діждався. Авари спершу помітно згасли перед стінами городища, далі забалакали, показуючи один одному в той бік, звідки мчали на них тиверські сотні, й почали спішно розвертати коней.

— Пора! — стає на мислі воєвода. — Кінним сотням — у сідло!

Гнідий під ним, як і в багатьох інших: високий, буйногривий. Лиш прудкістю ніг та буйністю норову не всякий огир зрівняється з ним. Як тільки відчув на собі воєводу, а через удила — тверду руку ратного мужа, через остроги — недвозначну спонуку господаря, заіржав дико і став, стримуваний, цапки.

— Міст — донизу! Ворота — навстіж!

Обри не сподівалися наглого нападу з лісу, яким тільки-но пройшли, та ще менше сподівалися вони кінних сотень із городища. Тож і заметалися по полю, а заметавшись, дали Данкові можливість доволі легко розітнути їх навальним ударом своїх сотень навпіл, і вже розітнутих узяти на меч і сулицю.

«Тепер ви в моїх руках, — тішився з того, що вдіяв із обрами так, як хотів. — Тепер ані один не випорсне!»

Йшов поруч із мужами і стинав усіх, хто потрапляв під руку. Те швидко помітили й стали показувати на нього мечами, про щось перемовлялися, показуючи, далебі, запевняли своїх: то антський привідця. Та Данко не зважав на те. Здиблював гнідого й кидав здибленого вперед, а вже як опинявся з-поміж аварів, не доглядався до них і не дослухався до їхніх бесід, разив хвацько і дужо, передусім, зрозуміла річ, тих, що були найближче.

— Слава Перуну! — торжествував, загледівши, що й мужі не відстають від нього, йдуть плече в плече і по один, і по другий бік.

— Слава й хвала!

Певен був: сонце не встигне ще досягти найвищої високості, а обрів, що опинилися в обох зашморгах, повергнуть уже. Он як насідають на них мужі, он яку хіть і волю являють, аби взяти нарешті гору над зайдами і поквитатись за ті невдачі, що терпіли досі. А певність та взяла та й похитнулася. Обри лиш на початку стенулися та кидались то в один, то в інший кут, шукаючи шпарки, через яку можна було б випорснути із зашморгу. Коли ж побачили, такої шпарки немає, а пощади від антів не буде, зібралися з духом і згадали, що вони не хто-небудь — обри, стали злобними та лютими в січі, мовби тури. На них вергають такі, що, здавалось, криця не витримає, удари, а вони або ж ухиляються від них, звиваючись у сідлі змією, або прикриваються щитами і в свою чергу норовлять повергнути необачних. Доводиться одному виманювати такого завзятця на себе, другому заходити тим часом збоку і вибивати з сідла. І в одному, і в другому, і в десятому випадку отак. А січа триває та й триває. Уже під ногами в коней не вижата нива, а зоране копитами поле, вже пилюга клубочиться не лише внизу, там, де вигарцьовують до краю зморені і змордовані коні, знялася над боролищем і покрила собою боролище, стала забивати дихання, лізти у вічі, липким брудом лягати на спітніле тіло. Де сонце, чи довго тривати ще дню, ніхто не доглядався. По тому лиш, як спекотнява почала відчутно згасати, догадалися: сонце хилиться вже до вечірнього круга.

«А кривавиці ні кінця ні краю, — розглядається Данко. — Чи то ж і до ночі так буде?»

— Тиверці! — голосно промовив до тих, що були найближче. — Чи довго ще воловодитимемося з цими забродами? Нагостріть розум і серця свої зверхністю, борше беріть у мечі супостатів! В мечі і сулиці!

Клич той не всі розчули, зате буєсть ратну тих, що йшли з привідцею і потіснили обрів там, де йшли, загледів багато хто. Серед тих багатьох відшукалися й такі, у кому буєсть побратимів збудила певність, а вже певність — і пісню. Злетівши з одних уст, вона одразу ж була підхоплена іншими й доволі швидко заволоділа помислами і серцями всіх. Стиналися й співали, чули в собі молодече завзяття, якусь безоглядну відвагу та рішучість і знову співали.

Підхоплена по один бік боролища, пісня ця порівняно швидко й невимушено перекинулася в інший бік, звідти — ще в інший і стала тією відчутно високою і дужою хвилею, котра, накочуючись, підхопила всі інші, перевалила врешті через край і вихлюпнулася на обрів всепоглинаючою лавою. Їхній щільно збитий досі тлум, ті рештки котрі, хоча й танули, все ж трималися круговою порукою і заступали себе, перестали бути з’єднаною силою. Їх затопила тиверська кінна сила, а вже як затопила, не знала , топтала кіньми, доки не витнула та не витоптала до решти.

Переято в аварів змогу, переято й славу, та не почували себе тиверці аж надто втішеними. Розтратили й свою силу, зборола втома? Ано, таки розтратили і втомилися, а ще відчули по січі: супостат у них мужній і дужий, коли й далі губитимуть отак свою силу у січі з ним, ненадовго стане її. Єдиний серед усіх, хто не занепав духом і не почувався розтраченим на силі, був воєвода Данко. Гнав Гнідого в один кінець боролища, гнав і в другий, тому повелівав правитися до городища й кликати люд збирати по полю потятих, тому — подбати про язвлених, ще іншим не забував нагадати: коні, що лишилися без господарів, також мають бути підібрані, як і мечі, сулиці, щити. Бо певен був: се тільки цвіт, ягідки попереду. То малодухи можуть нишкнути, видячи, чим завершилась січа, йому не випадає. Будуть мечі та коні, буде й зверхність. Ано. Сьогодні ж збере всіх, кого можна зібрати в Берестовому, й поставить на місцедасть погаснути.

XVI

Князь Радим продовжував утримувати заступ між Дністром і горами. Обри не раз пробували вторгнутись через нього в Тиверську землю і за кожним разом змушені були відходити. Зрештою увірували, мабуть, що то марна справа, і вгомонилися. Чи надовго — не відає. Одне знає: стояти мусить до останнього. Бо що буде з пішою раттю, коли зніме із заступу, і що буде з Тиверською землею коли відчинить ці ворота? Рать посічуть, настигаючи в путі, кінні обри, а Тивер тоді вже не утримає за собою. Он який простір матимуть Дандалові турми і яку змогу пошматувати його землю, а вже пошматовану поглинути. Ні, ні, стояти мусить. Як не сутужно Данкові і тим, хто вийшов на Дністер і стримує обрів по Дністру, з полуночі, не все уже втрачено. Одне, Тивер опирається на надійний заступ між Дністром і горами, на острог Дикушу (коли що, хай попробують обри взяти князя в Дикуші, котру годуватимуть неабиякі запаси збіжжя та тварі, а поїтиме ріка), друге, має ще один заступ від обрів з полуночі, що його воздвиг воєвода Добролик, — від тої ж Дикущі і далі на схід по Дністру. А ще ж є надія, що прийде сподівана поміч з-за Росі, від древлян, втікичів, як і від уличів. Світозар подався ж за нею, він не з тих, що пускають слово на вітер. Не було б тільки запізно. Данкові он як нелегко стримувати обрів на Ушині. Метається з одного кінця Тиверської землі в інший, а заступити собою всю землю не годен, надто мало воїв має під рукою. Тра було б пособити йому, а ким і чим? Від себе не може послати поміч. Єдине, до чого вдається, шле нарочитих у Черн, братові Велемудру повеліває, сусідів просить: «Зберіться з силою і пособіть воєводі Данку. Коли він не вистоїть на полуночних обводах Тивері, не лише мені, вам теж несолодко буде».

Гінці повідомляють: Велемудр і Добролик ні вдень, ні вночі не мають супокою. Збирають усіх, кого ще можна зібрати по тиверських весях, і обсаджують ними полуденний берег Дністра. Та чи зможуть вони обсадити його весь і чи то такий уже надійний заступ — піше ополчення?

Чого вони вчепилися за Тивер, ті обри? Дулібію — і ту облишили в спокої, послали тьму на Волин — і тим обмежилися. А на Тивер усі інші турми пруть. Бояться, що тиверці вдарять у спину, коли підуть далі — на древлян, у Заросся? Ано, таки бояться. Чому ж зароські племена зволікають, коли так? Довідалися, що немає князя-привідці, і не бажають іти на поміч, свою землю сторожать? То ж погибель і для Тивері, і для всієї содружності. У обрів он скільки турм, поодинці вони здолають нас, тим більше коли услід за дулібами Тивер перестане бути силою, що погрожує їм.

Не раз ловив себе на мислі князь Радим: останні дні тим і живе він, що сподівається — ось-ось прискачуть гінці зі сходу і скажуть: «Радій, княже, ти не єдиний тепер. Всі інші князі ідуть на поміч».

Вони й прискакали, та сказали не те, чого ждав.

— Біда, княже! — вирекли, ледве перевівши дух. — Обри перейшли через Дністер і ціляться на стольний город наш Черн.

— А де воєвода Велемудр?

— У Черні.

— І дружина його з ним?

— А так.

— То це він і прислав вас?

— Ба ні, прислав княжич Добролик. Велів сказати, аби ти знав: обри віднині гулятимуть у тебе за спиною. Він Добролик, нічого іншого не може вдіяти, як прикрити тебе зі сходу і то не скрізь, лише поблизу Дикуші.

Радим помовчав, видно, зважував думки свої.

— Перепочиньте та й поспішіть до Черна. Скажете воєводі Велемудру, най збере до острога всіх, хто може стояти на стінах, і боронить стольний город наш, аж поки не прийде поміч. По путі заглянете і до воєводи Добролика, звідомите його: князь воліє бачити воєводу в себе і по можливості борше. Коли ж хтось із них — Добролик чи Велемудр — може доступитися до Данка, цьому інше мають повеліти іменем князя: як досі діяв, так і далі має діяти — не давати обрам супокою в землі нашій. Я ж, скажете, як стояв, спираючись на Дикушу та заступ між Дністром і горами, так і далі стоятиму. Доки Черн наш і Дикуша наша, доки при нас є ратна сила, Тивер не буде скорена.

Сумнівів не було: починається найскрутніша година і для люду тиверського, котрийзалишився по весях та городищах беззахисним, і для раті. Це сьогодні Дандал відмовчується, розгулюючи в поверженій Дулібії. Завтра довідається, що турми його перейшли через Дністер, погрожують самому Черну, і збудиться ратною буєстю, захоче зломити тиверський та улицький заступи і тим прискорити остаточне падіння Тивері.

Що ж, чому бути, того не минути. Ще раз поміряються силою. А може, й не раз. Тиверцям, як і уличам, відступати нікуди, тож стоятимуть один за двох.

Аби підтримати в тих, що сидять у заступі, ратну буєсть, узяв кінний супровід і виїхав із Дикуші.

Ратники, либонь, знали вже про оказію, що трапилася на полуночних обводах їхньої землі (лиха вість, як пошесть, іде невидимими путями, одначе йде швидко і нестримно). Казати нічого не казали князеві, однак дивилися на нього такими очима, ніби прощалися з ним і сумували прощаючись.

— Не падаймо духом, братіє, — казав одним, казав і другим. — Коли вистоїмо ми, там, під Черном і поза Черном, буде кому погромити обрів і погнати пріч.

— Князь гадає, — поцікавився котрийсь із тисяцьких, — що Дандал піде з рештою турм саме тут? А чи не ліпше податися йому услід за тими, що проклали собі путь через Збруч і Дністер?

— Йому тра десь і якось погромити нас, аби заволодіти нами, хоч не виключено, що й таке може вдіяти — піти услід за тими, що подалися на Черн через Збруч і Дністер. Я затим і прибув оце, аби застерегти вас: не прогавте обрів, як прогавили вже раз. Ідіть між них, наслухайте, вивідуйте, шукайте послухів та вивідників серед люду, що залишився під обрами, і знайте все, що мислять, куди і якими силами переміщаються обри. Від тих звідів залежатиме багато, коли не все.

Охоче пристали на його раду, ба збадьорилися, підігріті княжою вірою, що не все уже втрачено, а проте ні другого, ні третього дня нічого не доповіли. Десь аж на п’ятий, і доволі рано, прискакали й повідали: обри заворушилися, підіймають турми й правлять ближче, до Пруту.

— Від піших лав, що стоять у заступі, видно те їхнє переміщення?

— Хіба що з узвишшя. Далі від заступу переміщаються.

— Усі чи лиш окремі турми?

— Ті, що стояли перед нами, здебільше стоять. Всі інші переміщаються ближче до гір.

«Ну що ж, — подумав, — ризикнемо й ми: посилимо в долині Пруту заступ, виставимо там усі, що можемо виставити, кінні тисячі».

Наміри аварського привідці не забарилися явити себе, і недвозначно. Січа започаткувалася там-таки, в підгір’ї, й була не схожа на всі попередні. Обри, щоправда, й за цим разом не вигадали чогось несподіваного. Приготували за дня сходні й пішли з ними на тиверський заступ пішо, одначе пішли задовго до світання і не на вузькій смузі в одне стрельбище — по всьому, що прилягає до Пруту, заступу. Їх не проспали, вчасно виявили і вчасно зняли тривогу, а все ж ніч зробила своє. Доки ті, що спали, одійшли від сну та розбуркалися, обри були вже по цей бік урвиська і змусили забути про луки та стріли, одразу ж взятися за мечі та сулиці. А поки йшла січа з пішими, що проникли в заступ з поміччю сходнів, засипалися урвиська, а засипа

Заступ перестав бути заступом, а вириті в землі криївки — криївками. Їх вигідніш було залишити зараз і зустрічати супостата на рівнім місці, з сулицею напереваги. Єдине, на що годилися ті потайні в передранковій сутіні ями, то хіба як ловчі. Обізнаному легше заманити туди не пройшли через піші тиверські лави, принаймні до світання.

Князь теж був неподалік — на вежиці позад боролища, і все, чого сягав його зір, бачив. Про те ж, що діялося поза видимим для ока боролищем, доповідали гінці.

— Січа йде на рівних, — казали. — Та недовго буде такою. Обрів прибуває та й прибуває. Тисяцький питає, чи не час виводити на них кінні тисячі.

— Ні. Підете й скажете привідцям: на те най не сподіваються, принаймні скоро. Коли стане аж надто сутужно, най вводять у січу пішаниць, що дав їм у поміч. Та не всіх і не одразу: поміч ще буде та й буде потрібна.

Не те бентежило князя Радима, що в нього менше, ніж у обрів, воїв. Бентежило, що вони піші, звичайні ролейні^[55] люди. Чи їм упоратися з кінними і он як вишколеними в постійних походах аварами? А все ж сподіваному нічого не лишається, як сподіватися. Одне, не вперше стоїть його піша рать супроти обрів, встигла пересвідчитися: може брати над ними гору, а друге, сам бачить: таки непогано стоїть. З раннього досвітку триває січа і все ще триває, в усякім разі, Дандал не досяг свого. Коли б досяг, давно був би поза першим заступом.

Сонце знялось уже над тиверськими долами, благословило життя на землі, а там, на боролищі, ворохобився та й ворохобився вир людський, знімалася й падала з усердним свистом криця. І чулися в тому вирі дзвінкі, схожі на перестук кузні^[56] в корчениці удари, людський крик-погроза чи крик-прощання, а ще повеління іти туди й туди, робити те і те. Бо обри усе ще напирають і напирають дужо, їм не скрізь поступаються, а коли й поступаються, то всього лиш на мить. По тій миті знову збираються з силою, кличуть на поміч спритність, чи не останній вияв ратного духу, й кладуть супостатів собі під ноги.

— За нами наша земля, братіє! — кличуть за собою інших. — Не віддаймо цеї п’яді її, аби не віддати всю!

Ті з тисяцьких, що стояли далі від заступу, бачили: лише на самопожертві та відчайдушності воїв і тримається він. А чим пособити тим, що стоять у заступі, як зарадити неминучій біді, не відали. Пропустити третину чи й половину аварських лав на другий заступ, а решту взяти в мечі і доконати тут? То була б помітна полегкість, та є веління князя: другий заступ не виказувати, най лишається несподіванкою і тим уже пагубою для супостата. А ще ж і те знане кожному: лише скажи тим, що бороняться: оступіться, потім не збереш докупи. Мабуть, лишається одне: виводити з січі поріділі й знесилені до краю сотні, а на їхнє місце ставити свіжі і тим вимотувати аварську силу та стояти до пори до часу.

Зробили так раз, зробили вдруге й відчули себе твердіше: заміни не пішли намарне, обри оступились-таки, густо усіявши боролище трупом. А втім, оступилися недалеко і ненадовго: їм теж не забарилася надійти поміч, і вони, в свою чергу, потіснили тиверські лави. Коли так і далі піде, ставити на місце поріділих сотень нікого буде. І та невідворотна година недалеко вже, бігме.

Розглянувшись та прикинувши, що кого жде в недалекім часі, тисяцькі знову послали гінців до князя.

— Вчини щось, достойний, інакше не вистоїмо!

Князь гнівався, не хотів вірити тому, що казали, в тих випадках, коли з боролища над’їздив хтось із привідців, кричав: «Зрозумійте, не час!» А подався туди сам та удостовірився, і змушений був змінити гнів на милість.

— Оступіться трохи, — повелів тисяцьким, — виведіть обрів он на те поле. Зараз на них підуть наші дружинники.

То тільки сказати легко — зараз. Доки те «зараз» стало видимим і явним, немало крові пролилося і на путі до поля, і на самім полі. Зате коли вихопилася княжа дружина з лісу й пішла широкою лавою на аварів, полегкість одразу стала відчутною. Обри заметалися по полю й перестали напирати, далебі, не знали, як їм бути, й питалися в старших. А доки питались та розглядалися, підоспіли й Дандалові турми.

І зійшлися кінні з кінними, а мужі з мужами, і почалася січа, якій нескоро судилося влягтися. Обри, либонь, помітили: у князя не та сила, якої мають лякатися, і кинули супроти неї найзавзятіші з своїх турм. Їх разили важкими двосічними мечами, вибивали з сідел сулицями, а вони не зважали на те, напирали та й напирали, либонь, саме в княжих мужах вбачали тих, на кому мають помститися за найбільшу втрату в сьому поході — смерть хакан-бега Апсиха, як і за ті потяті до ноги турми, що стали жертвою ошуканства.

Князь Радим стояв на узвишші і добре бачив, до чого йдеться. Обри не поскупилися турмами зараз, не поскупляться й потім — громадять їх по другий бік боролища і ждуть слушного часу, аби кинути в поміч тим, що на боролищі. Тож не губився в мислях і не вагався, так чи не так чинить. Натрапив на першого з нарочитих і повелів йому:

— Візьми супровід із кількох мужів і скачи до брата мого і воєводи Добролика. Скажи йому, там, де стоїть він, має залишити всього лиш прикриття. З усіма іншими кінними тисячами най скаче сюди, і то негайно. Аби не вагався, повідай: князь вважає, що не десь-інде, тут, у долині Пруту, йде вирішальна січа. Від того, як швидко прибуде він із своїми тисячами, залежатиме, вистоїмо чи не вистоїмо ми на цьому боролищі.

Нарочитий мовчки приострожує коня й жене його в той бік, де має взяти супровід. Князь теж не затримується на вежиці, притьмом злазить із неї.

— У сідла, братіє! — подав клич сотням, що були при ньому. — Поведу вас туди, де перший наш заступ не зломлено. Станемо між ним і другим заступом та й запрудимо собою обринам путь на тиверські простори. Коли надійде поміч, доля січі вирішуватиметься на цім і тільки на цім полі — між Прутом, другим заступом і нами.

Князеві, який ішов під прикриттям своїх сотень, порівняно легко вдалося пробитися між, боролищем і улицьким заступом. А ті його дружинники, що стояли супроти аварів і ждали помочі, ледве тримались. Бо Дандал теж не ловив гав. Відчувши, що його сила видимо переважає на боролищі, повелів терханам скористатися тим і взяти як піших, так і кінних антів у лещата.

— Потнете цих, — сказав, — вважайте, що взяли гору і над усіма іншими. Далі ніхто вже не стане на вашій путі.

— Вельми уперті, привідцю. Без твоєї помочі не зможемо взяти в лещата.

Дандалові не подобаються такі розмови: скільки можна слати її, поміч? Проте не став ані наполягати, ані сперечатись. Чи до того зараз?

Один помах руки — і свіжі аварські турми полишають згарцьоване кінськими копитами місце під лісом, поспішають на поклик привідці.

— На вас, багатури, покладається найпочесніша повинність в цій січі: зайти антам за спини і доконати несподіваним ударом. Так, щоб ні один із них не вийшов з боролища живим. Вони влаштували пастку нашим турмам, ми влаштуймо їм!

Не встиг князь Радим стати кінним заступом між тиверською і улицькою пішою раттю, як довелося вже міняти свої наміри: обри пішли в обхід боролища і тих його тисяч, що стиналися на боролищі. Мусив забути про заступ і виводити свої сотні супроти тих аварських турм, що обходили його мужів та воїв ополчення зліва. Коли ж впевнився перегодом: по праву руч їх обійшли вже і беруть у лещата, зважився й повелів уличам, що сиділи досі непомічені, полишити заступ і піти на обрів пішою лавою. Хотів Дандал ударити антам у спину, то хай має його, такий удар.

XVII

З двох тисяч княжої дружини, яка схрестила того дня мечі з аварами, не повернулося з боролища близько половини. Скільки не повернеться воїв із пішої раті, поки що й сказати ніхто не годен. Вісті ті лягли князеві на серце чорною осмутою, а вже осмута — каменем. Навіть поява воєводи Добролика з двома тисячами кінних, серед яких хай і половина, все ж мужі достойні, варті віри і довіри, не була утіхою. Вислухав, чого припізнилися, сказав, де перебути до ранку, та й пішов до намету. Лиш опісля, в раннє надвечір’я, згадав про брата й велів покликати до себе.

— Сідай, повечеряємо вкупі та порадимося, як діятимемо далі.

— Вельми сутужно, еге?

— Сутужніш і вигадати годі. Повернути втрачений нині передній заступ немає кому, а вдосвіта обри й наступний, улицький, можуть зломити, і тоді вже ніхто не стримає їх, розгулюватимуть по землі нашій, як самі того захочуть.

— Якщо так, чи є потреба сидіти нашим воям у решті першого заступу?

— Є. Він прикриває Дикушу, а Дикушу і землю, що прилягає до неї, я триматиму до останнього, навіть тоді, як уся Тивер опиниться під обрами.

— В такому разі постав когось між першим і другим заступом, там, де кінчається обсаджений нами перший.

— Стоять уже. За ніч там буде вирита крутопадь, через яку кінні авари без помочі піших не пройдуть. Скажи мені, ким зміцнити заступ уличів, які залишилися сам на сам із обрами?

Воєвода скинув на брата свої лагідні, геть як у мами, очі і, не роздумуючи, сказав:

— А чом би не поставити там мої тисячі? Спізнилися на цю, то най хоч у наступній січі являть себе.

— Мала то підпора, брате. За мужів твоїх певен, ба навіть за отроків дружини нашої. А як поводять себе ті кінні, що з ополчення?

— Непогано, князю. Ідуть за всіма іншими і стинаються, як і всі інші.

— Тоді на цьому й станемо. Чогось ліпшого при нашій сутужі з людьми і вдіяти годі. Коли знімешся зараз, до ночі встигнеш доправитись до Пруту?

— Коли й не встигну, доправлюсь поночі, а рушати маю зараз. Сам казав: удосвіта там вирішуватиметься доля всієї Тивері.

— То кінчаймо трапезу і в добрий час.

До сну князь Радим відійшов більш-менш заспокоєний. Та й спав, як всякий натомлений: без просипу. А таки недоспав тієї ночі. Розбудили на світанку й сказали те саме, що вчора.

— Княже, обри йдуть. За цим разом прямісінько на Дикушу.

Усі повірили, що обри йдуть на Дикушу, і князь разом з усіма. Бо надто вже завзято поривалися їхні турми до тиверського заступу й намагалися заволодіти заступом перед Дикушею. А тая віра зроджувала не лише певність, і радість-потіху також.

— Пробі, — казали один одному, — чи ті обри зроду такі нетямковиті, чи тутки вже одбили їм тяму. Коли десь не зломили тиверців, під Дикушею й поготів не зломлять.

Одне не спало нікому з потішених на мисль: не все тиверцям водити обрів за носа, настав час і тиверців поводити за ніс. Поки князь і всі, хто стояв на обороні Дикуші, ламали мізки, як захистити її від супостата, той самий супостат і в той же час поліз пішими лавами на улицький заступ і доволі швидко заволодів ним, а заволодівши, відчинив ворота у Тиверську землю. Кінні тисячі воєводи Добролика стали було тим, що вторгалися, на путі, та що вони могли вдіяти, коли через погромлений улицький заступ пішли мало не всі, що лишилися з Дандалом, турми.

Вісті про той погром дійшли до князя тоді, як обри особливо уперто лізли на заступ під Дикушею, і геть приголомшили його.

«Не може того бути!» — ладен був крикнути, та як міг не вірити тому, що казали, коли казали ті, кого погромили.

— Де ж Добролик? Де його тисячі?

— Того не знаємо, княже, Чули, там, де стояв він, ішла січа, а чим завершилась вона, одні боги відають.

— Скачіть до Остромира, — повелів іншим, — і перекажіть йому, най бере всі, що є під його рукою, сотні й заслонить ними Дикушу з боку землі Тиверської. Він знає, де стати. Добролика ж, — обернувся й пошукав серед оточення тих, на кого покладався, — розшукати й доповісти мені негайно, де він, що з ним.

Того дня, тільки надвечір уже, пробилися до Радима і втішні вісті. Київський князь Велемир і брат Світозар прислали гінців, а ті запевнили від імені своїх достойників: очолені ними раті витурили обрів з полуночних вервей Тиверської землі, одначе на Дністрі, від Смотрича до крутого згину ріки на полудень, змушені зупинитися й запитати в князя, як бути далі. Обри обсіли полуденний берег Дністра. По всій Тивері вони чи всього лиш на Дністрі? Що з тиверською та улицькою раттю? Де вона є нині і як можна покладатися на неї?

Вісті не з останніх. А проте й вони не вельми втішили князя. Над’їхали рештки дружинників, що були з Доброликом, і привезли на наметі, напнутому між двох коней, потятого в нерівній січі з аварами воєводу свого. Чи до втіхи, коли бачить мертвого брата, того самого, котрий вчора ще був із ним і дивився на нього добрими маминими очима? Боги світлі та боги ясні, де вже тут до ратних помислів, коли так обтято крила? Не міг князь купно з братом на день-два раніш прибути. Що тепер радитиме їм, на кого і на що покладатиме надії?

А все ж гінцям сказав інше:

— Обри щойно оце здолали тиверський та улицький заступи в долині річки Прут і пішли в Тиверську землю. Далеко не встигли проникнути. Я тримаю Дикушу і всі околії, що прилягають до Дикуші, в тім числі й західні. Зі мною здебільше піша рать, хоча поріділа наполовину. Десь ходить по Тивері й тручає, як може, обрів княжич і воєвода Данко з трьома тисячами мечників. Та княжич Велемудр зібрав у Черні, й тримає напоготові всіх, кого міг зібрати. Гадаю, там доста їх, воїв, щоб надійно боронити Черн. Що він наш, сумніву немає. Обри не встигли ще й підійти до нього.

Гінці відкланялись і хотіли йти вже, та князь надумався на той час і затримав їх.

— Скажете князям: до походу зможу пристати тоді вже, як розшукаю та відкличу воєводу Данка, зберу докупи та дам лад усій іншій раті.

— Гадаємо, коли князь буде готовий до походу, одразу ж і повідомить про готовність.

— Ано, одразу ж і повідомлю.

Увесь той день, як і наступний, був заклопотаний похоронами брата та збиранням раті, що зазнала погрому. Уже по похоронах згадав про Данка й став прикидати в мислях, де може бути він зараз. Якщо кияни та втікичі не зустрілися з ним у полуночних вервях Тивері, значить, перейшов через Дністер і гуляє десь у полуденних. А може, потрапив, оточений обрами, у велику скруту і подався до уличів, а вже землями уличів — на Черн? Присяйбіг, це найбільш ймовірно: шукати його треба передусім у Черні, а вже потім — на терені полуденної Тивері.

Так і поклав собі: завтра ж злютує надійний загін і повелить йому пробитися до стольного города, та не встиг ще утвердитися в мислі, кого пошле, як відхилилася запона в наметі і отроки повідомили: знову прибули гінці від київського князя і просять вислухати їх.

— Най заходять.

Ждав, як усі приречені, найгіршого, а гінці зайшли й сказали: радій, княже, світлий день настав^[57]; стольник Світозар купно з князями Києва та Втікичі просить тебе прибути до їхнього табору і то негайно — обри прислали слів своїх, хочуть вести з нами розмову про замирення.

Радіти справді було чого, а все ж не до нього прислали обри слів своїх, прислали до князя, що погнав їх з полуночі. Вважають, що князь Тивері погромлений уже, а ті, що за Дністром, — сила, з ними й треба говорити про перемир’я, чи це чергова аварська хитрість — виграти час і зібрати докупи розкидані по Тиверській землі турми? Щось дуже схоже на чергову хитрість. Он скільки воїв втратили, прокладаючи собі путь до Волина і Черна, і раптом заговорили про замирення.

Світозарові відомо вже було про смерть брата Добролика. Може, саме тому зустрів князя Радима не так, як зустрічають по довгій розлуці.

— Як же це трапилося, брате? — запитав холодно і журно.

— А так, як з усіма трапляється, кого настигає смерть. Стояв Добролик там, де вторгалися обри. Мав намір заступити собою землю нашу і не заступив… Скажи мені, — заговорив про інше, — чому це авари так уперто лізли на наші заступи? Не відали, що ви йдете з полуночі, чи, супротивно тому, відали і хотіли стати супроти вас саме тут, по Дністру?

— Гадаю, вони самі скажуть зараз, чого хотіли і чого хочуть.

— Перед тим, як започаткувати перетрактації з обрами, я маю знати, що діється в землі моїх батьків. Ти щось відаєш про те?

— Сподівався, що ти скажеш.

— Коли і звідки міг би довідатися? Моя рада всім: не поспішати з перетрактаціями, довідатися, що з Черном, які верві землі Тиверської під аварами, які — наші, а тоді вже й ставати з Дандалом на розмову по замирення.

— Сли аварські тут уже, відкладати перетрактації не можемо. Та й на те зваж: авари коли й не обсіли ще всієї Тивері, то не сьогодні-завтра обсядуть. Їх там не менше тридцяти тисяч. Хто стримає таку силу?

— А Данко, Велемудр, а люд тиверський? З одним Данком три тисячі воїв та з Велемудром біля двох. На їхній бік коли не став ще, то стане весь люд тиверський. Пощо не береш на карб цю силу?

— Беру, княже, та чи можу покладатися на неї, не відаю. А на твоїм місці дав би зараз волю спритності та мудрості привідці, а не пасії покривдженого поселянина. Знай, перетрактації почнуться незабаром, а триватимуть довго. Ось ти й скористайся цим та вивідай, що діється в землі твоїй і на що спроможна вона.

Князь звів над переніссям брови, дивиться на брата широко відкритими очима.

— Так одразу й казав би.

Аварське сольство очолював той самий муж, що й попереднього разу, коли по мир та злагоду ходив до Апсихового табору стольник Світозар. Це дало підстави почати перетрактації невимушено, як з давнім знайомим.

— І знову ми під одним наметом, — перший заговорив Світозар. — А хтось казав не так давно: занадто велика кривда стоїть між нас, розсудити її може лиш меч та сулиця.

Таргіт не осміхнувся, лиш приплющив, похитуючись, очі.

— Того, хто примушував казати так, немає вже серед нас. Тож і даємо волю високій мислі замість гострого меча.

Стольник не нагадує аварському слові, що була й друга зустріч і одповідь на ревні благання антів замиритися теж була. Вона, як і перша, не свідчила про високу мисль, давала перевагу мсті і гніву, а відтак мечу.

— Я, — сказав замість того, що спало на думку, — і всі присутні тут князі Антії ладні вислухати тебе, достойний сол родів аварських.

Таргіт не поспішав казати те, з чим прийшов. Глянув у один, глянув у другий кінець, схоже, що лічив, скільки є їх тут, антських князів.

— Найдостойніший із синів великого Баяна і привідця турм наших Дандал велів мені сказати князям Антії і воєводам антської раті: він одмінює попередні кондиції — мати антів за своїх данників — і згоден вести перетрактації на вигідніших для них засадах.

— Які вони, ті засади?

— Авари залишають за собою ту землю Антії, яку взяли на меч і сулицю. Це Дулібія і Тивер. З усіма іншими антами вони підписують ряд і обіцяють жити у мирі та злагоді.

— Це ви взяли Тивер на меч і сулицю?! — підхопився і став на весь свій зріст князь Радим. Він був такий збудний і такий рвійний, здавалось, вихопить зараз меча й піде на обрина, доводячи незламність і силу своєї Тивері. Та його вчасно осмикнули і веліли сісти.

Світозар пождав, доки уляжеться братова пристрасть, і вже потім сказав аварському слові:

— Нарочитий муж родів аварських чув, як сприйняли князі його речницю, і, сподіваюсь, вкладе до вух свого привідці, що анти не пристануть на таке. Коли авари справді, мають намір жити з нами у мирі та злагоді, вони повинні переглянути свої кондиції, інакше залишиться так, як і було: все вирішать меч і сулиця.

Таргіт довго і неприховано осмучено дивився на Світозара, потім на князів.

— Це останнє ваше слово?

— Ні, — поспішив заперечити стольник. — Це моє поки що слово. Речниця всіх радних буде виголошена завтра о цій же порі. Маємо порадитися між собою і визначитись. Гадаємо, що вашим привідцям теж належало б визначитися за цей час і остаточно. Мають зважити на наші покони і закони: доки стольний город землі не є скорений, а люд заверижений, земля також не є скорена і заверижена.

Аварське сольство відкланялося чемно й залишило радних. А в наметі стольника лише на час проводів вляглася тиша. По проводах збудився спершу гомін: глядіть, як заговорили, і Дулібію, і Тивер їм віддай, затим збуяв і гнів: де таке видано, шматувати нашу землю? Чи вони так уже й скорили Тивер та Дулібію?

На той час повернувся до радних господар намету — стольник Світозар.

— Ось що, князі, — сказав, діждавшись тиші. — Ви можете обурюватися — у вас є на те всі підстави, та не повинні забувати, що до вас звернулися з бажанням укласти ряд на мир і злагоду. Отож передусім маємо визначитися, є в нас нині сила, котра могла б збороти і вигнати за обводи землі нашої обрів, у яких лише тут, на Тиверській землі, є не менше тридцяти тисяч кінних воїв, чи немає. Завважте, кінних воїв. Друге, що хотів би почути від вас. Обри можуть запитати нас, прийшовши завтра на перетрактації: коли не згодні з нашими кондиціями, кажіть, на яких кондиціях ви згодні укласти з нами ряд? Що скажемо, коли запитають?

— Єдине, — знову не втримався і вихопився з речницею князь Радим, — най забираються пріч.

Світозар подивився на нього не так осудливо, як співчутливо, і вже потім продовжував.

— Третє. Зацікавлені ми, аби перетрактації тривали по можливості довше чи, супротивно тому, хочемо завершити їх якомога швидше.

Подумав мить, либонь, пригадував, що мав сказати ще радним, і вже потім мовив.

— Нарешті останнє. Хотів би, аби кожен із вас сказав зараз, провадитимемо перетрактації і укладатимемо ряд із обрами без дулібів чи відкладемо все це до того часу, поки хтось із привідців Дулїбії прибуде сюди. До речі, — похопився, — нам не завадило б знати, що з Волином і княгинею Данаєю, її сином Мезаміром. Усе ще непідвладні вони аварам чи стали їхніми бранцями?

— Стольник хоче сказати цим, що ми не готові до перетрактацій? — подав голос князь уличів.

— Передусім хотів сказати: нам належить в усьому цьому визначитись, перш ніж вести перетрактації. Отож почнімо з найголовнішого: є в нас тут, на Дністрі, сила, яка могла б здолати тридцять турм кінних обрів, не беручи до уваги тих, що пішли на Волин, і викинути їх за обводи нашої землі?

— Гадаю, що такої сили немає в нас, — першим обізвався київський князь Велемир.

— Як то немає? — не забарився заперечити йому тиверський князь.

— Давайте полічимо і побачимо: таки немає. З тобою, князю Тивері, скільки є кінних?

— Чому тільки кінних? А піша рать?

— Пішу не будемо поки що чіпати. Скажи, скільки кінних?

— Зі мною обмаль, десь біля тисячі. Та є з братом моїм Данком три, з братом Велемудром тисяча, а коли і ратників посадив на коней, то і всі дві набереться.

— А в князя уличів скільки?

— П’ять, та стоять вони, як відаєте, не тут, нижче по Дністру, головне, супроти Черна.

— Ось бачиш, коли додати до всіх, що маєте з князем уличів, наших із князем Втікичі, і двадцяти не набереться. А ще зваж на те, що вони не з нами, що ти взагалі не відаєш, є в тебе ті тисячі, що ходять з воєводою Данком, чи немає.

— Доки вестимемо перетрактації, знатиму. То навіть ліпше, що не вся наша сила при купі. Коли об’єднаються ті, що є неподалік від Черна, і підуть у поміч нам, Дандал не вистоїть, присяйбіг. То ж буде несподіваний для нього удар — у спину.

— Коли вважати, що привідця аварів — такий собі легкодум, що він нічого не відає, хто і де стоїть супроти нього… Як бачиш, стольнику, — обертається київський князь до Світозара, — у нас якщо й набереться половина того, що мають авари, то добре. Чи з такою силою можемо взяти над аварами гору?

— А піша рать? Чому її не берете на карб?

— Піші можуть стинатися з кінними лише в заступі чи сидячи за стінами города. У січі кінних із кінними вони — тільки завада.

— Неправда то! Побачили б ви, як стиналися наші піші вої з аварами там, при Карпатах!..

Світозар завважив: брат аж міниться в лицях, ось-ось, здавалося, вихопить меча і крикне своїм дужим голосом: «На замирення з обрами підете тільки через мій труп!» І не захотів ждати, аби те сталося.

— Забудьмо, князі, що ми мужі ратні, будьмо в цю мить передусім мужами думаючими. Пам’ятаймо: ми вирішуємо долю не одної лиш Тивері — всієї землі Троянової і люду, на ній сущого. Отож візьмім у руки серце і даймо простір розуму. Завершуй свою мисль, княже росів і полян. Твій умисел, коли не помиляюся, такий: скористатися тим, що авари самі заговорили про мир, і постаратися укласти його з ними.

— Так.

— А твій, княже Тивері?

— Чи я, чи всі інші проти того, щоб замиритися? Йдеться про інше: замирюючись, не поступатися землею і волею люду нашого.

— Князь уличів і князь втікичів теж пристають до сего нашого наміру — укласти з обрами ряд на мир і злагоду?

— Так.

— Тоді висловлюймось про найголовніше: на яких засадах стоятимемо, ведучи перетрактації про мир і злагоду? Твоє перше слово, княже Тивері.

— Я сказав уже: не поступатися землею і волею люду нашого, зажадати, аби пішли геть. Коли не зголосяться, піти на них зведеною силою племен і вигнати за обводи своєї землі.

— А що скаже князь уличів?

— Гадаю, що на такі кондиції обри не пристануть. І сили, щоб вигнати їх за обводи землі своєї, у нас теж не знайдеться. Може, варто затягти перетрактації, пославшись на те, що без дулібів не можемо підписувати ряд, а тим часом вдатися до сусідів, хоча б і до сіверян, ільменських слов’ян, полян, що за Віслою?

— Непогана мисль, княже, та, на жаль, запізніла. На яких засадах пропонує замиритися з обрами князь підвладних Києву родів?

Велемир не одразу заговорив. Видно було, нелегко йому казати те, що мав сказати. Одначе мусив.

— Не думаймо, — почав здалеку, — що обри прийшли до нас з одним-єдиним наміром — помститися за кривди. У них інше на мислі, надто після того, як завдали нам он якого урону і заволоділи Дулібією, по суті посіли й Тивер, — хочуть стати володарями всієї землі Троянової. В ці нелегкі для нас часи, гадаю, мусимо бути як ніколи тверезими і мати мужність дивитися правді у вічі. Авари хочуть занадто багато — це так. Та чи можемо ми зашкодити їм у їхніх намірах? Коли підемо на них тією силою, що маємо, напевне поляжемо всі, а гору таки не візьмемо над ними. Що станеться тоді з землею нашою і що — з людом ? Одне: земля Троянова стане аварською, а люд — рабом у аварів, і чи зуміє він колись знайти в собі силу, аби повстати і скинути з себе ганебні вериги, одні боги відають. Дуже можливо, що не збереться вже з такою силою. Коли ж пристанемо на вимоги аварів і замиримося з ними, половина землі нашої буде вільною, а сила люду — подвоєною, оскільки всі, хто може і хоче втекти зараз від аварів, утікають на схід — до полян, древлян та на полуніч — за Прип’ять. Тож і кажу: маємо скористатися нагодою, що дають нам обри, і замиритися з ними. Певен, вони тому і йдуть на замирення, що не відають, скільки в нас воїв, яка ратна сила стоїть перед ними на Дністрі. Затямили одне: вийшла вся Антія — і поспішили вислати сольство. Либонь, так гадають собі: посягнемо на всю землю антів, можемо втратити й ту, що маємо вже.

— І ти зголошуєшся віддати їм ту землю?

— За Тивер поторгуємося ще з обрами. Маємо докласти в перетрактаціях і розуму, і хитрості та спритності, а таки обстояти її. Дулібії ж не порятуємо вже. Як не прикро, вона стане тією жертвою, яку мусимо принести в ім’я волі, що здобудемо колись для всього люду землі Троянової.

Зворохоблений перед цим тиверський князь примітно схолонув, а все ж не переставав доглядатися до Велемира.

— Ну, а коли обри не захочуть торгуватися, скажуть: так і тільки так?

— Поведемося з ними розумно та побрязкаємо перед очима силою — не скажуть.

Його тоді ще, як рушали в похід, обрали привідцею дружини і раті, що йдуть на поміч Тивері, і він яко привідця став мислити тепер уголос, що слід зробити, де і як стати, аби обри куди не поткнулися, всюди натрапляли на слов’ян, піших чи кінних — байдуже, важливо, щоб натрапляли і впевнилися врешті-решт: вони в лещатах, одрізані є від Карпат, з яких прийшли, і від тієї тьми, що подалася на Волин.

Князі слухали його терпляче, ба навіть обнадієно. А й справді, на сході аварам заступили путь уличі, на заході — тиверці, з полуночі погрожують всі інші племена. Обри заперті в Тиверській землі, їм, крім Дунаю, немає куди йти.

XVIII

Таргіт був надто літній і, знаний у каганаті, щоб хилитися перед хай і не таким молодим, все ж значно молодшим за нього сином великого Баяна. Та за цим разом і він почував себе непевно.

— Достойний, — сказав нетвердим голосом і поглянув так, ніби чув за собою не знати яку провину. — Анти поступаються лиш Дулібією. Про Тивер, кажуть, і речі не може бути.

Дандал не являє гніву, того, що міг являти такої миті його вітець. А все ж дивиться на свого сла неприховано холодно.

— І ти не зумів обставити їх, примусити поступитись?

— Як примусиш, коли про щось інше й бесіди не хочуть вести?

— Коли Таргіт має бажання узяти гору в перетрактаціях із чужинцями, він завжди бере її, коли не має такого бажання, каже, нічого не вдію.

— Заприсягаюся…

— Не словами, ділом треба доводити щирість свою. Як і мудрість. Чому так швидко повернувся від антів? Чи тебе, бувалого в бувальцях, учити, як домагаються свого в перетрактаціях?

Дандал не зводив із свого сла і радника аж надто пильних, не обіцяючих чогось доброго очей. Здавалося, надумається зараз і скаже: «Пішов пріч!» Та не сказав, бо швидше за привідцю аварської раті зібрався з думкою Таргіт і вже не зважав на те, як буде.

— Раніш казав і зараз кажу, — заговорив скоромовкою, — будьмо мудрими і далекоглядними. Чи варто замахуватися одразу на все? Візьмім те, що можемо взяти. Інші часи дадуть можливість добути все інше.

Либонь, не сподобалося Дандалові нагадування про потребу бути мудрим та далекоглядним. Схопився, мов ужалений, і, міряючи вздовж та впоперек просторий намет, став виказувати Таргітові, який він безтямко. Вік прожив уже, а не може збагнути: аварам потрібна не тільки Антія, потрібне сусідство з давніми й лукавими боржниками — утигурами та кутригурами.

— Скудно мислиш, Таргіте, — казав, угомонившись. — Не розумію, як міг тримати тебе вітець своїм повіреним у ділах сольських.

— Я звик казати йому те, що думаю, тобі теж кажу.

— Неправда! — знову підвищив голос. — Ти казав йому те, що вітець хотів чути від тебе. Інакше не був би його повіреним.

«О так, — погоджується Таргіт. — Інакше він не тримав би мене, як і ти, бачу, не триматимеш коло себе, коли казатиму правду».

Таргіт не знав, як завершити розмову з привідцею, й шукав-дошукувався мислі-рятівниці. Та на поміч йому прийшов сам Дандал.

— Іди, — махнув рукою. — Коли треба буде, покличу.

Супроводжував свого радника неприховано невдоволеним поглядом, а тим часом думав: «Як ти не розумієш, заїжджений огирю вітця мого, що коли я не забезпечу уділами бодай найстарших братів своїх, мені доведеться ділити з ними не лише Паннонію, а й Гепідію».

Міряв уповільнено-розміреними кроками намет — думав про це, сидів — теж думав. Зрештою повелів покликати до нього терханів, тих, що стояли на чолі найбільших в аварському війську з’єднань — тьми, а також кількох братів.

— Що скажете про чисельність антів?

Терхани переглянулися й потупили очі.

— А що можна сказати? — зважився бути відвертим із Дандалом його улюбленець Хафіз. — Чи в нас був час вивідати? Чи ми думали про це, перебуваючи в поході?

— Пора б уже й подумати. Про цих, недобитих, не кажу. Скільки тих, що з полуночі прийшли, — ось що мене цікавить.

— Про недобитих теж не варто забувати, привідцю, — посміливішали терхани. — У Дикуші як сидів, так і понині сидить тиверський князь Радим, ті з наших, що поверталися з-під Волина, подейкують: знову поновлює заступ. Тут, на Тивері, гасає з кінними тисячами молодший брат його § завдає нам доволі відчутного урону, у Черні сидить інший княжий родак — воєвода Велемудр, а з ним ховається за стінами уся окольна Тивер.

— І те ще візьми на карб, — додали інші, — нам погрожують не лише з полуночі, зі сходу також. Одразу за Дністром стоять улицькі кінні тисячі й ждуть повеління, коли рушити на нас. Удар їхній, як і недобитих тиверців, буде ударом у спину. А то немало важитиме.

Дандала не втішила бесіда з терханами. Бачив, уже цих звідів досить, аби впевнитись: Апсих не так уже й мудро вчинив, пославши Форисина на Дулібію і її стольний город; схоже, що поділив турми на дві нерівні раті і тим самим надав антам можливість упоратися з одною, а затим і з другою. Форисин звідти шле гінців і просить помочі: дулібів, що заперлися в Волині, не встиг доконати, об’явилися древляни, а з ними — товписька піших дулібів, і тут, на Тивері, обступають їх звідусіль антські тисячі. Що ж робити? Зголоситися з кондиціями, що їх приніс від антів Таргіт, і замиритися? Пробі, то ж ганьба. Чи авари поступалися колись тим, чим заволоділи вже? Вітець завжди і всім казав: «Де побували аварські коні, та земля належить аварам». Як же може поступитися Тивер’ю, коли вона затоплена його тридцятитисячною раттю? Жарти хіба, тридцятитисячною!

Груди розпирала злість, і рука поривалася до меча, та спливали в пам’яті щойно почуті звіди і змушували гасити в собі тоті поривання.

«Усі застерігають. А чого? Мушу знати, аби бути твердим у намірах своїх і домогтися того, чого хочу».

— Послухи наші, звідуни є серед антів?

— Послухів немає, а звідунів послали.

— Повеліваю: довідатись, і то найближчим часом, скільки тих антів, що прийшли з полуночі, і скільки тих, що погрожують зі сходу. Це має зараз першорядну вагу. Ідіть і дійте, а Таргіта знов пошліть до мене.

Так буде найліпше. Доки його повірений у сольських ділах поратиметься з антами, він, привідця аварських турм, упорається з трьома найважливішими в сім поході ділами. Найперше — довідається, яка в антів сила. Друге, що вдіє, — пошле гінців до Форисина й повелить йому, хай залишить у спокої Волин і тих, що в Волині, й кине турми на древлян; коли не зможе погромити їх, хай стримає, сила у нього немала, аби впоратися з цим. А тим часом він, Дандал, вчинить третю і найзначимішу акцію: погромить до решти тих тиверців, що тримають ще в руках мечі, і посяде всю Тивер.

Не одкривався перед Таргітом помислами своїми, не мав навіть такого наміру — одкриватися, та радості сердечної, видно, не зумів приховати, а тим паче збуяності; Таргіт кинув на нього набитий за довгі літа позирк очей своїх і зачудувався.

— Дивуєшся, чого знову покликав?

— І дивуюсь, і радію, привідцю. Не інакше як є втішні для всіх нас вісті.

— Ні, старче. Є всього лиш втішна мисль. Аби примусити антів бути зговірливішими на перетрактаціях, затягни їх, і по можливості надовше.

Таргіт не поспішає казати: «Гаразд», як не поспішає й лякатися того, що повеліває Дандал.

— Коли привідця наших турм намислив піти стопами вітця свого — пошити антів у бевзі і тим самим узяти над ними гору, то, може, він і мені, котрий здійснюватиме його волю, сказав би, що ховається за цим його умислом.

— Дуже багато, Таргіте, — зважився поділитися деякими з своїх замислів. — Перш ніж сказати тобі, пристаю чи не пристаю я на вимоги антів, маю знати, скільки їх. Отож до того, що виголосив тільки-но, буде ще одне повеління: пильніше приглядайся, скільки з київським князем привідців, хто вони. Не завадить, коли супровід твій робитиме те саме серед підлеглих антських князів. Підлеглі завжди бувають довірливіші і доступніші, ніж привідці.

Таргіт посідав у каганаті те саме місце, що й Світозар у Києві: нарівні з каганом, а тим паче у відсутність кагана, мав вирішувати справи війни і миру. Та що вдіє, коли у вершителі долі родів аварських пнеться найстарший каганів син, привідця походу і найвірогідніший каган у не далекім часі? Має прислухатися до його повелінь і вибирати щось середнє між істиною і повелінням.

— Я цілком згоден з тобою, сину мудрого серед мудрих вітця: на те, щоб пересвідчитися, скільки антів, потрібен час. Та як затягнемо перетрактації, коли анти сказали вже: або — або? Лишається єдине: висунути інші кондиції. Якими вони можуть бути за цим разом?

— Це вже ти думай.

— Я думав, достойний, та ба, нічого втішного не спливає на думку. Хіба на таку підемо поступку: Дулібія хай буде неподільно наша, аварська, а Тивер платитиме нам лише данину. В усьому іншому дозволимо їй бути непідвладною: мати своїх князів, свої покони і закони.

— Ні. Про це забудь, такого і в мислі собі не бери. Був аж надто твердий у намірах своїх, одначе й Таргіт не мав куди відступати.

— Достойний, — усовіщав Дандала, мов пустотливого сина. — Чи в тих, що платять данину, важко забрати згодом і все інше?

Мабуть, певен був, не сьогодні, то завтра Дандал піде й на ці поступки. Дивився на нього вичікувально і ждав.

Минув день, минув другий, третій пішов, а від аварів ані сольства, ані нагадування через нарочитих, що перетрактацій більше не буде.

«Усе ще міркують, якого берега триматися їм у розмові з антами, — питав сам себе Світозар, — чи, навпаки, надумалися й кладуть край усяким розмовам? Повинні б сказати, що не можуть погодитися з кондиціями антів і кладуть край перетрактаціям… А втім, від кого я сподіваюся чеснот?»

Князі хвилювалися вже: чи не водять їх обри за ніс? Доки сидять тут, у таборі київського князя, та ждуть на аварське сольство, там, за Дністром, гляди, гуртується супроти їхньої раті сила, спроможна завдати несподіваного удару. Треба б бути вже серед своїх воїв, подумати, як боронитимуться, коли підуть. Мати ратників в одному, другому, десятому місці й удавати, що погрожують обрам звідусіль, — одне, а погрожувати по-справжньому — зовсім інше. Може, час зосередити свою силу й завдати обрам відчутного удару тут, на полуночних обводах Дністра, і там, на полудні та сході?

Князь Радим був рішучіший, ніж усі інші: саме так, не боронитися — гнати слід обрів із отньої землі. Боронитися можуть лише між Дністром і Карпатами, там, де стоїть його піша рать. Всю іншу силу, і передусім кінну, мають зосередити і кинути на обрів.

— А що буде з княжичем Данком і що — з уличами, — боронився Світозар, — коли обри супроти одного і других кинуть удвічі більшу силу? І що буде з нами, коли від Данка та уличів лише боронитимуться, а супроти нас кинуть всі інші турми?

— То що ж робити?

— Як на мене, не поспішати, заждати, що скажуть обри на наше «ні». Коли ж нічого не скажуть і готуватимуться до січі, знати, де готуються, і мудро скористатися тією силою, що маємо.

— Як не мудруй, — вкинув слово сумніву й князь втікичів Славомир, — а вона у нас відчутно менша, ніж у аварів.

Аби не дійшло до їхньої єдності з Радимом, Світозар осміхнувся по-родинному дружньою усмішкою й сказав:

— Князь Радим переконливо довів, що й меншою силою можна боронитися. Щоправда, тільки боронитись, а нам, як справедливо казали тут, треба гнати обрів із отньої землі. Якщо вже обернеться так, що перетрактації з ними нічого не дадуть, радив би всім діяти, як тиверський князь діяв: виставити супроти аварів пішу рать, най вона знекровлює їх, скільки може, а вже на знекровлені аварські турми кидати свої кінні тисячі. Гляди, таким вивертнем і візьмемо гору над обрами.

Князі ожвавилися і доволі швидко пристали до поради, уже наступного дня заходилися робити переміщення: піших виводити на Дністер, кінних відводити від Дністра. Рух той, певно, підігнав аварів, і вони знову об’явилися в антському таборі з речницею про мир і злагоду.

Таргіт і за цим разом говорив довго, здебільше співав хвалу мудрості та терпимості свого привідці (через те, мовляв, так довго й перетрактовують), а наостанок сказав-таки і найголовніше: авари поступаються своїм правом цілковито володіти Тивер’ю, як володітимуть віднині Дулібією, одначе й антською вона не повинна бути. Каганат бере її підсвій захист, лишає за нею право мати свого князя, свої закони і покони, накладає всього лиш повинність платити йому щоліта данину. Аби за збиранням данини було кому наглядати і було куди доправляти її, Дикушу авари залишать за собою: там стоятиме їхня турма і постійно перебуватиме каганів тудун.

— Коли анти, — сказав наостанок Таргіт, — зголошуються підписати з нами ряд на цих засадах, аварське сольство підпише його хоча б і зараз. В одному застерігає: інших поступок від нього уже не буде.

«Не на жарт вчепилися за Тивер», — подумав Світозар і глянув по черзі на кожного з князів: що то скажуть вони на ці аварські кондиції?

— Вимоги аварів лишаються смертельно згубними для Антії, — мовив, звертаючись уже до Таргіта. — Тому мужі її повинні добре подумати, перш ніж сказати остаточне «так» чи «ні». Свою одповідь дамо не раніш як через дві седмиці. Мова йде про втрату Дулібїї, отож у перетрактаціях мають взяти участь і дулібські мужі.

Авари на диво швидко пристали на це, щоправда, з однією умовою: за цим разом не вони прибудуть у антський табір підписувати ряд чи казати, перетрактації перериваються, анти об’являться у їхнім таборі.

По тих словах Таргіт поспішив одбути за Дністер. Мав докласти всіх, на які спроможний, старань, аби Дандал не вдався до глупства і не пішов громити тиверців, що лишилися на терені Тивері і чинять опір аварському ґвалту. Замирення є замирення, його слід витримати, аби не нашкодити конечній меті. А Світозар засів тим часом у своїм наметі з князями і сказав князям:

— Настав час остаточно визначитись, як поведемося з обрами. Узяв на це визначення цілих дві седмиці, аби добре обміркувати свій рішенець і діждатися, між іншим, когось із дулібів, довідатися, як поставляться вони до нашого наміру підписати з обрами ряд на засадах, що їх чули тільки-но. Аби не було з цього приводу небажаних розмов чи й ворохобні, питання війни чи миру з обрами мають вирішувати не лише князі, а й вої усіх ратей, хоча б і устами своїх привідців.

Скликати радних, розкиданих по всіх усюдах, не так уже й легко було. Та ще важче виявилося домовитися з ними. Князь Радим послав своїх нарочитих не лише в Дикушу, а й у Черн, до якого з боку уличів можна ще проникнути, і наскликав стільки радних, що за ними голосу не можна подати. Вимахували мечами й грозилися, грозились і кричали:

— Ні і ні! Це з якого ж часу сини Троянові не стали єдині? Не встигло замоложитися небо, як уже злякалися, у кожного своя шкура заговорила. Ганьба! Зрада й ганьба! Не торгувати, землею дідів і прадідів, боронити треба її.

— Якою силою? Чи не бачите: обри затопили своїми турмами вашу землю, потяли до ноги дулібів.

— Сили нам ніколи не бракувало. Треба зуміти поставити її супроти обрів та мудро скористатися.

Світозар сподівався: хто-то, а тиверці мають послухатись його, і силився вгомонити їх.

— Чи я не так само, як ви, вболіваю за нашу Тивер? Чи мені не гірко і не боляче поступатися її незалежністю? Збагніть, наше замирення з обрами не триватиме вічність. Усі тиверці і ви дуліби, спроможні тримати меча, не залишаться під обрами; підуть у землі уличів, древлян, втікичів, росів і гуртуватимуть купно з сими племенами рать, а збереться вона — знову рушимо на обрів. Вони довго не триматимуть тут таку кількість турм, як нині, змушені будуть податися за гори. Ось ми й поженемо тоді решту, повернемо Дулібію — дулібам, Тивер — тиверцям.

— Марна сподіванка! У ярмо легко впрягтися, вилізти з нього завжди було сутужно.

Князь Велемир помітив: незгоду і гнів виголошують переважно тиверці, і вийшов перед усіх.

— Опам’ятайтеся, братіє! Опам’ятайтесь і збагніть: зараз наша сила може не здолати обрів. Що буде, коли не здолає? Адже усі ми поляжемо в січі, а на люд наш — не тільки на тиверський, і на той, що поза Тивер’ю, — надінуть вериги. Чи заверижені зможуть піднятися колись і звільнити себе? Доки лишаються нікому не підвладні поляни, древляни, уличі, втікичі, росичі — така сподіванка є, не будуть вони вільними — не буде й сподіванки.

— Ми ліпше поляжемо в січі, аніж пристанемо на це!

— Це ви так вважаєте. А що думають уличі, втікичі; що скажуть, коли прибудуть, древляни?

Радні загомоніли. Спершу тільки сперечалися між собою, далі поділилися на два гурти та й заходилися напирати один на одного.

— Князь правду каже, — стали на бік Велемира поляни, а вслід за ними й уличі, — буде половина землі Троянової вільною, буде й сподіванка, що стане вільною вся вона.

— Псові під хвіст твого князя і його правду! Най сам надіне аварські вериги та скуштує, які вони, а не нам радить. Теж знайшлися мудрі, чужими руками жар хочуть загребти.

— Ано, не дозволимо!

Велемир встиг завважити: втікичі вагаються, може статися, що в критичну мить перейдуть на бік родаків своїх. Як на те, стольник Світозар підвівся і зажадав тиші.

— Єдиної думки, бачу, немає. Доки не потягнемо жереб, не домовимося, як бути з обрами.

— Ано, інакше не домовимося! Вели, стольнику, стати вряд і брати жереб.

— Стривайте! — вийшов перед усіх київський князь. — Брати можна, та на яких засадах?

Радні притихли, розглядаються, питаючись один у одного: що він хоче сказати цим?

— Ви загадалися, бачу. І недаремно, братіє. Рада мужів — не збіговисько випадкових людей, як дехто думає. Коли вже ми стали на мислі: долю угоди чи розбрату з обрами має вирішити рада мужів, то не станемо, ж ми кликати їх з усіх вервей землі Троянової, як те робили в мирну годину? На боролищі долю земель наших мають вирішувати мужі ратні і тільки ратні.

— Ано, так завше було, так має й бути!

— А коли так, то жереб хай тягне стільки мужів, скільки тисяч виставило кожне князівство на січу.

— Мудро! Хай буде так!

— Усі згодні з сим?

— Усі!

— То на тому й станемо. Стольнику, — обернувся київський князь до Світозара, — тобі яко однаково вболіваючому за долю всіх земель доручаємо довершити почате — одібрати радних, і хай кожен із них візьме жереб та укаже нам нашу путь у прийдешнє. Тягти ж жереби будемо тоді, як прибудуть радні від дулібів та древлян.

Настав час сподіванок, а відтак і відчутного примирення. Тиверці та втікичі сподівалися, що вони візьмуть гору, поляни, росичі та уличі — що вони. Отож одбирали радних і збуджено гомоніли, ждали радних від древлян, дулібів і знов гомоніли, нерідко жартували й сміялися жартуючи. А полічили кинуті в посудину, що її тримали лічці, жереби, і знов примовкли: жеребів, що ратували за угоду з обрами, виявилося стільки ж, скільки було їх проти угоди.

— Що скажеш на це, стольнику?

— А те скажу: іншої ради немає; тепер долю січі чи миру з обрами має вирішити жереб князів.

— Їх чотири, негоже так!

— П’ятий най буде стольник.

— Ано! П’ятим хай буде стольник. Пристаємо на це!

Тиверський князь не став перечити. Одне, ніяких інших гадок не міг відшукати на той час у мізках, а друге, певен був: більшість князів за ним потягне руку. Світозар яко брат не піде супроти брата і Славомир яко небіж також не піде.

На тому став, тим і тішив себе, поки старійшини роздавали князям жереби (кожному два: білий і червлений), визначали час на роздум, затим підходили й одбирали в кожного один із жеребів.

Який хто кидав, радним не видно було. Тоді вже довідалися, як висипали їх із охоронниці та показали всім: за угоду з обрами на кондиціях, що їх запропонували вони, вкинуто три жереби, за січу — два.

— О нещасна земле моя! — вхопився за голову князь Радим. — Яких безліть зазнавала ти впродовж віків і яких зазнаєш ще! Хто ж це зрадив нас? — кинув дикий погляд на кревняків своїх. — Ти, Славомире?

— Ні, вуйку. Я і рід мій з вами.

— То хто ж? Ти? — обернувся до Світозара. — Невже ти?

— Не я, брате. Справедливість віддала свій жереб за сумну долю нашої Тивері. Що вдієш, коли так треба.

Радим мінився в лицях, як лик земний, по якому пробігають хмари.

— Віднині ти не брат мені. Чуйте і знайте, мужі: віднині він не брат мені, а вам не соратник. Гнів і прокляття на його голову! Гнів і прокляття!

А мужі ширили з великого дива очі і мовчали: вони усе ще не вірили, що це могло статися.

Всі інші, визначені домовленістю про замирення, дні пішли на погамування пристрастей. Силкувався погамувати біль образи, що її кинули прилюдно в вічі, й стольник Світозар. Не йшов між князів, не вдавався до трапез, як вдавалися, передчуваючи замирення, інші. Відсиджувався в наметі і думав та краяв серце невтішними думками. Може, слід було розкинути думкою і щось інше відшукати для роду свого, в усякім разі, не таке пагубне і вбивче? А що можна відшукати, коли земля Троянова знекровлена і пошматована? Лиш сила могла б переінакшити її долю, а коли сили бракує, лишається одне: вдатися до розуму й перехитрити супостата.

Який жаль, що не всі це розуміють, а через те нерозуміння можуть накоїти ще більшого лиха. Що, коли обри передумають опісля і скажуть князю Радиму, іншим братам, що залишаться при князеві: «Знімаємо з вас цю повинність — платити нам щоліта данину, коли зголоситеся взята на себе іншу — ходити з нами в чужі землі і добувати хліб мечем та сулицею?» Тож он яка ганьба буде: брат піде на брата, може обернутися так, що та переміна стане погибеллю для всіх слов’ян. Яко покликаний стояти на сторожі миру і благодаті в своїй землі, мав би подбати, аби, уберегти її від такої згуби. А як подбає? Що вигадає? Наполяже, кола складатиме з обрами ряд, аби там було й таке: замиряючись, анти, як і авари, обіцяють не причиняти один одному лиха, не робити, будь-яких, навіть невинних набігів? А чи потрібне це антам, коли вони для того й замирюються, щоб зібратися з силою і вигнати в недалекім часі аварів з отньої землі?

Не потішили стольника й вісті, що їх привезли з Дулібії. Волин не впав ще, одначе не впав виключно тому, що ханич Форисин кинув ліпші свої турми супроти древлян і тих решток дулібів, котрих Мезамір вів купно з древлянами в поміч стольному городу. Йде між тими і другими січа, і чим завершиться вона, ніхто чогось певного сказати не може. Обри зазнали відчутних втрат, та лиш на початку. Сила їхня переважає ту, що є в древлян, вона суспіль кінна, легко може перекидатися з одного боролища на друге.

— А де княгиня Даная?

— У Волині, достойний.

— І що сказала про наш намір підписати з обрами ряд, на тих засадах, що їх пропонують нам як неодмінну умову замирення?

— Сказала, такого не сподівалася від князів Антіі, а від княжича Світозара і поготів.

«І ця не сподівалася».

— Завтра знову долатимеш путь до Волина. Маєш вище себе сягнути, а таки пробитися туди й сказати княгині: я виговорю у обрів для неї право виїхати з Волина, куди забажає. Для неї і всіх родаків її. А ще таке скажеш, тільки таємно від усіх: най скористається цим правом і забере з Волина всіх мужів, які здатні тримати в руках меча. Мине два-три літа — і ми повернемо Дулібію — дулібам, а Тивер — тиверцям.

Уже збираючись до аварів, став на мислі і збадьорив себе нею мислю: це й буде те, що зашкодить обрам повести тиверців на братовбивчу січу супроти родаків своїх. Ано, коли не сам він, то небіж Славомир має переконати князя Радима, аби не лишав у Тивері жодного мужа, окрім тих, що складатимуть його охоронні сотні. Хай ідуть з уличами, а ще ліпше із втікичами, й селяться неподалік від обводів землі Тиверської. Тим позбавлять обрів бажання втягти тиверців у пагубне для люду на троянах діло. А поки підростуть молоді вої, відселенці об’єднаються з мужами Подніпров’я, згромадять потрібну силу і принесуть своєму людові жадану волю.

XIX

Даная стала невпізнанною за ці кілька седмиць. Колись ставна та пишна, забула, що княгиня, і має триматися перед людом такою. Осунулась і помарніла, уповільнила ходу, ба навіть помітно зблідла в лицях.

— Ви поїли б, мати княгине, — підкаже, сумно споглядаючи за своєю господинею, клітниця.

— Дарма, іншим разом.

— Ви спочили б, мати княгине, — нагадає пополудні, а то й пізньої ночі.

І знову те саме чує:

— Дарма. Чи до спочинку нині?

Воно й правда: чи до спочинку? Таке діється довкруж. Не лише весі поселян, земля взялася вогнем, гуде-погрожує тривогою та згубою-смертю. Коли розповідають ті, що пробиваються до Волина з околій, волосся стає дибом. І уста німіють з жаху. Князь поліг там десь, при Карпатах, а купно з князем полягла й дулібська дружина, рать ополченська. І залишилась Дулібія беззахисною, обрин пішов по ній з мечем та вогнем, палить оселі, ґвалтує люд поселянський, забирає живність. Подумати тільки: сотні літ не знала земля Дулібська чужинського вторгнення, процвітала у мирі та злагоді, прикрита звідусіль своїм, слов’янським, людом. І ось маєш, усе йде прахом: живність, набутки, саме життя людське обривається в муках. За що така кара? Боги світлі та боги ясні, чим завинив перед вами цей люд?

Не раз і не двічі вже доносився до Данаї поголос: це все через князя. Надто багато дозволяв собі. Пив, гуляв, не дбав про повинності, покладені на нього волею люду, — стояти на сторожі землі. Жоною своєю, преліпою Данаєю, нехтував, зате не нехтував чужими жонами, як і дівами; зневажав покони та закони люду свого, як і сам люд, купався в солодощах, ніби риба в божій водиці, і вважав, що так і треба, він — богоподібний на землі. Ото боги й карають за ті нечестиві поривання, ото й мають тепер аварів та кару аварську. То хай би його самого карали — хто уболівав би та плакав? — а люд за що і княгиню за що? Вона й без цієї кари натерпілася від Келагаста.

На лихо всім і Старка не стало за це літо. Добре, хоч воєвода Виштак пробився з рештками дружини до стольного города та серед люду встиг набрати якусь рать, тепер є кому стояти на стінах та боронити город. А землю так і немає кому боронити, люд дулібський — тим паче. Скільки його йшло з полудня в ліси полуночні, скільки і нині йде неходженими путями. А де знайдуть пристанище? Деякі назад повертаються, зневірившись у порятунку, інші пробралися лісом чи водою до стольного города й просили дати їм воєводу. Силу, сказали, маємо, а вести її на супостата немає кому. Княгиня хотіла було поставити привідцею над ними Виштака, та виступив наперед син її, Мезамір, і сказав матері:

— Чи гаразд вчинимо, коли залишимо стольний город без воєводи? За його плечима — досвід, за моїми — молодість і сила. Кому, як не мені, належить стати привідцею в сміливих, водити їх незвіданими путями лісів окольних та громити обринів, нападаючи зненацька? А воєвода вам, матінко, буде доброю опорою і надією.

Не хотіла княгиня посилати на те небезпечне діло сина, он він який пишний та красний у неї в розквіті літ. Та що могла вдіяти, коли син казав правду? Дозволила піти і стати на чолі тих, що в лісах, а тепер ходить тривожніша стривоженого вітром осикового листу. Як там, що там? Вісті рідко приходять через стіни острога, а коли й приходять, то здебільше невтішні. Ото тільки й радості було, коли почула: древляни прийшли на поміч, Мезамір об’єднав із ними свою рать і рветься по трупах обринів до Волина. Та ба, досі не пробився. Воєвода повідомив днями: «Форисин відвів од Волина свої ліпші турми й кинув їх супроти Мезаміра». Повідомив та й не приходить більше. Видно, немає звідти, із боролища, ані втішних, ані невтішних вістей, як не повернулися й обри, що відступилися від Волина. Не інакше як ув’язли в січу. А може, й таке сталося: анти, розуміючи малість свою, уникають вирішальної січі, ховаються в лісах і нападають тоді лиш, як бачать перед собою посильну для себе силу. Мезамір — він такий, молодечої буєсті йому не позичати.

Мати є мати, їй завжди лячно за своє дитя. А тут ще прибули нарочиті від стольника землі Троянової й сказали княгині: ми нічого не можемо вдіяти супроти сили, що її виставили обри, змушені укласти з ними ряд, за яким Дулібія стає підвладною обрам. На що надіятись тепер княгині Данаї і як не печалитись? То ж не просто погроза, то вже зашморг на шиї. Не данницею — невольницею буде земля її, а люд — рабом-невольником. І в кого — у обрів, тих татей, що про них давно начуваний і неабияк жахається світ.

Вийшла княгиня на поріг і запитала ключниці:

— Хтось із отроків є поруч?

— Ано, знайдеться.

— Вели покликати воєводу Виштака. Най з’явиться, коли може лишити на когось ратні клопоти.

Воєвода нескоро об’явився в дитинці, одначе об’явився того-таки дня.

— Я слухаю княгиню.

— Як там ведеться, на стінах?

— Усе гаразд. Обри обсіли лиш город, на приступ поки що не йдуть.

— Чи в нас, як і раніш, є спроможність вийти з острогу, не трапивши на очі супостату?

— А так. Маємо підкопи, які виводять до ріки і до лісу. Через них і виходимо в світ.

— Пошліть когось, хай довідається, де Мезамір і його люди, що з ними? Давно нічого не знаємо.

Воєвода поривається сказати: «Чи так давно?» — та завважує, який стривожений у княгині вид, і стримує себе.

— Гаразд, — зголошується. — Діждемося ночі й пошлемо. Ще будуть якісь повеління?

— Повеління нема. Прохання є, воєводо. Скажи мені, муже ратний, що нам робити, як бути, коли станеться так, як сказали нарочиті: нас віддадуть на волю каганату і його привідців? Обстояти себе без всіх інших племен землі Троянової, мабуть, несила буде, одначе і в аварське ярмо встромляти шиї, сподіваюсь, ні в кого немає бажання.

Виштак подивився на неї сумовито і переступив з ноги на ногу.

— Ось про це і маємо довідатися в Мезаміра. Коли сила його раті не змаліла, а, супротивно тому, зростає, коли й древляни мають тверді наміри й далі стояти на нашому боці, поборемося ще. Гляди, щось і виборемо в обрів, коли вже не повну волю, то бодай половину її: бути непідвладними, а лише залежними, платити переявшим змогу данину.

— Коли б це хоч.

— На те й уповатимемо, княгине.

Маленьку іскорку полишив воєвода у серці Данаї, а й вона гріла, щоправда, недовго: за кілька днів Мезамір сам прибув до острогу і погасив ту іскру.

— Біда, мати княгине, — сказав, — немає більше содружності племен, іменованої чужинцями гордим ім’ям «анти». Днями у Черні підписано ряд, за яким Тивер стає аварською данницею, а Дулібія — невільницею. Цим актом руси, уличі, втікичі та древляни уберегли свою незалежність. Нам же, чули, мати княгине, нам радять скоритися своїй долі і, поки обри не обсіли всю землю, вивести за обводи Дулібії мужів, здатних тримати в руках бронь.

— Це ж нащо? — жваво поцікавився воєвода.

— На те, достойний муже, щоб там, на вільній від обрів землі, по можливості борше зібралася сила, котра могла б позбавити нас аварського іга. Стольник Світозар запевняє: замирення взяте лише на час і під тиском переважаючої аварської сили.

Запала тривала тиша.

— І син має намір чинити саме так? — подала врешті голос Даная.

— Маю такий намір, хоча й прийшов почути, що скаже на це мати княгиня і що скажуть радні.

— Які радні? Де вони, Мезаміре?

— Якісь мужі лишилися.

— Мізерія лишилася, сину мій. А щодо тебе і твого наміру таке скажу: не личить князям полишати свій люд у біді.

— Коли ж не буде князівства, мати княгине. Неволя буде, і для всіх.

— Якесь та буде князівство, коли залишимося в князівстві ми. І потім, залишиться ж тут люд дулібський. Що він скаже нам, коли покинемо його, безборонного, на наругу татей аварських, а вже потім, по нарузі, об’явимося і вклонимось: «Здоровенькі були, ми ваші родичі»?

Мезамір зиркає на воєводу, потім — на матір.

— Хто ж тоді прийде та звільнить люд дулібський, коли усіх нас завдадуть у вериги? На кого і на що уповатимемо?

— І то правда, — підтримав його воєвода. — Мезамір діло каже, княгине. Пощо поспішати хилити голову та простягати руки для аварських вериг? Повернутися до свого люду ніколи не пізно, тим паче, що є сподіванка: повернемось не самі.

Даная відмовчувалась. По ній видно було: усе ще не певна, що син, як і воєвода, на вірній путі.

— В такім разі на цей наш рішенець справді потрібна воля віча. Скільки під твоєю рукою збройного люду, сину?

— Понад три тисячі.

— Чи мав з ним бесіду? Що каже він про цей твій намір?

— Усі, в кого є жони, діти, лишаються на своїй землі. Тим же, у кого немає їх, велять іти зі мною й повернутися, коли проб’є урочий час.

— Оце най і буде він, рішенець віча: молода пагінь родів має піти з тобою, всі інші — як хто собі хоче. Це саме, воєводо, оголосиш завтра і в стольнім городі. Сам теж волен вибирати одне чи друге. Я ж залишаюся у Волині і розділю з своїм людом ту долю, яка випаде йому.

Мезамір туманіє з дива і довго не зводить з матері прибитих сумом очей.

— Княгиня не відає, хто такі обри.

— Відаю, сину, та інакше не можу. Окрім страху за власне життя і благополуччя, є ще поняття честі і гідності. Не хочу, аби хтось колись міг кинути тінь на них, а відтак і на наш княжий рід.

І знову всі довго і сумно відмовчувались.

— Коли так, — перший озвався воєвода, — я теж лишаюся.

— Вважаєш, що зможеш захистити мене?

— Зможу чи не зможу, а мушу. Княгині совість і честь не дозволяють лишати напризволяще люд дулібський, а мені — княгиню. Ачей і виникне така потреба — захистити її. Вірні мені мужі завжди знайдуться.

Розчулилась і якусь мить тамувала в собі ту розчуленість.

— Спаси біг, муже ласкавий. На тому й станемо.

Воєвода відкланявся й пішов, а Мезамір як сидів мовчазно-сумовитий, так і лишався сидіти.

— Як же я піду, коли так?

— Повинність поведе, сину. Будемо сподіватися, що все це ненадовго і недарма.

Помовчала і вже потім запитала:

— Жону, дітей забереш із собою?

— Атож. Може, й сестра Лілейка най правиться з нами?

— Не печалься Лілейкою. Я все ж таки княгиня, не позволю, аби хтось наглумився над моєю дитиною. Та й не посміють обри, які вони не є.

ЧАСТИНА ДРУГА ГНІВ ОЙКУМЕНИ

Обри воювали і проти слов’ян, і примучили дулібів, також слов’ян, і насильство чинили жонам дулібським. Якщо треба було поїхати обрину, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів запрягти три, чотири або й п’ять жон у повоза і везти його, обрина.

ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ

Були ж бо обри тілам великі і розумом горді, і бог покарав їх… Не залишилось жодного обрина. І є притча на Русі, до сьогодні пам’ятна: загинули, яко обри. Не те що племені — сліду не лишилося від них.

ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ

I

Не так, може, довго, як до нудоти звільна посуваються переселенці напівосідлою Задністрянщиною. Сотня за сотнею і валка за валкою плуганяться з узвишшя у діл. Коли вирушали з Черна, не видавалося, що йде багато. А нині, гля, скільки їх, тих, що побажали чи змушені були піти услід за княжичем Данком. Мовби ключ журавлиний, витягнулися звивистою биндою й простують за суспіль кінними сотнями привідці. Одні йдуть за возами чи обіч возів і сумно хилять до землі голови, інші — либонь, ті, що вітця-матір полишили в Тивері, а жони не встигли придбати — оглядаються раз у раз та міряють зболілими позирками відстань між собою й полишеною там десь Тивер’ю мірою сердечної туги, за нею. Так встигли засумувати за отньою оселею, кревними, що в оселі, чи все ще вагаються: іти чи не йти їм на відселення? Може, не пізно ще повернутись?

«Це тиверці такі засмучені розлукою з рідною землею, — думає Світозар. — А як то дулібам? Здобути нічого не здобули на кривавих боролищах із обрами, а втратили все: столітню незалежність під мирним небом вітчизни, саму вітчизну. Хто і як воскресить колишню їхню силу, укріпить дух і волю, бажання взяти гору над аварами і не на седмицю-другу — на літа? Без коренів, що єднали їх із рідною землею і живили живністю рідної землі, не так просто це буде. Бігме, не так просто».

Світозар їхав серед тих, що очолювали валку, тому перший чи принаймні один із перших нагледів вершників, які гнали коней назустріч відселенцям.

— Чи не до нас? — перекинувся словом із сотенним.

— Далебі, що так. З виду уличі ніби.

Вони не помилилися. Зблизившись, вершники передусім поцікавилися, хто серед них, тиверців, стольник Світозар.

— Я.

— Князі землі Троянової веліли тобі і воєводі Данку правитися з нами. Всі інші відселенці мають зупинитися і стати табором по цей бік Бугу.

— А це ж чому?

— Князі сказали: ждатимуть вас і князя Дулібії, коли зберетеся всі та вирішите на княжій раді, де мають поселятися ті, що йдуть з-під обрів, тоді підуть і сядуть.

Он як.

— Гаразд. Будьте з нами чи правтесь до Бугу і ждіть. Я прибуду тоді лиш, як діждуся воєводи Данка.

А сотенному повелів:

— Пошли гінця, най скаже Данкові, аби залишив валку на когось і поспішив до мене.

Данко нескоро наздогнав їх. Був похмурий і невдоволений, певно, знав від гінця, чому кличуть і що хочуть сказати покликавши.

— Це ж як розуміти? — напустився на брата. — Обіцяли селити між своїм людом, на Втікичі, тепер по цей бік Бугу зупиняють. Невже поселять тутки, на необжитій землі?

— Поки що тільки зупиняють, Данку. Де селитимуть, вирішить рада князів. Затим і кличуть нас.

Воєводу явно не тішать ці запевнення.

— Уже ж вирішували ніби. Недарма кажуть: чужа земля, що мачуха — і там не сядь, і там не стань, всюди застуєш… Ти як собі хочеш, — сказав перегодом, — а я не полишу відселенців, доки не розіб’ю табір та не влаштую всіх бодай якось.

— Куди поспішати і чого поспішати? — погодився з ним Світозар. — Дуліби раніш за нас все одно не прибудуть.

По тому їхали поруч і тільки вдвох.

— Ти саме цим невдоволений? — поцікавився Світозар. — Чи чимось іншим?

— І цим, і іншим. Від тої миті, як полишив свою землю і опинився по сей бік Дністра, не перестаю думати: нащо ми пішли з Тивері?

— Отаке. Ніби про це не говорилося, ніби з цим не були згодні.

— Там і говорили, і зголошувались, а тут що далі, то більше переконуюсь: поспішили зголоситися. Най дулібам немає куди подітися, або в ліс, або в невільницьке ярмо. Ми ж не стали підневільними обрам, всього лиш данники є їхні.

Світозар зміряв його пильним зором.

— А ти певен, що отакечки й буде?

— Як це — отакечки?

— Що Тивер надовго залишиться всього лиш данницею?

— Підписано ж ряд. Обри виговорили з усіх наших земель Дикушу та тим і вдовольнилися.

— В тім-то й ба, що не пішли з нашої землі зовсім. Виговорили Дикушу, виговорили й право бути присутніми при збиранні данини з поселян. А то немало. Є така приповідка: пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл. Чи є в когось із вас певність, що обри не сядуть тепер вам на шию і не злазитимуть, доки не спаде їм на думку: а чом би й зовсім не зробити Тивер своєю землею?

Данко нетямковито дивиться на брата.

— Гадаєш, і таке може бути?

— Хто заборонить обрам зробити все це можливим, коли на їхнім боці буде сила? Ми з тобою чи князь Радим? А ось коли наша сила буде на терені Улицької і разом з тим неподалік від Тиверської землі, не посміють надіти на нас і люд наш ярмо. Більше скажу: доки вона є, буде в люду нашого й сподіванка, що рано чи пізно прийде та сила і випре обрів за обводи рідної землі.

Якийсь час Данко їде мовчки.

— Добре, коли буде так, як кажеш, — озвався перегодом. — А коли на інше обернеться: і люд свій знесилимо, втікаючи, і тут, на терені содружньої землі, не станемо силою, від якої можна ждати визволення.

— Чому ж це не станемо чи не можемо стати такою силою?

— А тому. Розтикають нас по необсаджених околіях і обірвуть пуповину, що поєднала з кревними. А ще й на те зваж: з нами переважно молода пагінь родів наших, отроки. Гадаєш, вони надовго залишаться такими, не візьмуть злюб з чужинками? А тих, що візьмуть злюб з чужинками, не зібрати вже докупи яко рать.

— Злюбитись ми їм, ясна річ, не заборонимо. А про те, що вони тиверці, маємо подбати. І передусім зараз, коли йтиметься про розселення. Чи нам боронитиме хтось переходити через Дністер і брати там жон для молодиків?

Данко не відмовчувався вже. Збудився враз, ба навіть коневі, яким правив, передав те збудження.

— То це з твоєї намови князі повеліли спинитися по цей бік Бугу?

— Ні, не з моєї. Я всього лиш мислю, що це буде не на гірше.

— Може, й так, хоча й незручностей випаде на нашу долю немало. Обживати доведеться пущу.

— Готової землі, Данку, ніхто нам не дасть. Так чи інак, доведеться обживати пущу.

II

Суперечки не виникло на раді, принаймні такої, як сподівалися. Князь Велемир яко господар вийшов перед усіх і сказав:

— В смутні часи годиться, братіє, являти розум і терпіння, а не свавілля і гнів. Тож вчинимо так: хай виходить на чільне місце найстарший і вершить раду згідно з нашими законами і поконами.

Найстаршим виявився князь уличів Богодар. Князює він не так і давно, по смерті вітця свого князя Зборка, та є третім у княжім роді спадкоємним сином і має вже за плечима більше, ніж будь-хто з присутніх тут князів, літ. Тому саме на його долю й випало вершити раду.

З незвички чи з якоїсь іншої причини (досі так складалося, що князям уличів, як і древлян, не випадало бути чільними) Богодар непевно всідався на визначене йому місце і ще непевніше почував себе, коли настав час звертатися до радних. А все ж упокора духу, хай і звільна, прийшла до нього.

— Невеселі часи переживаємо, братіє тож невеселою буде й бесіда наша. Маю ось оповіщати вам і засвідчувати своїм оповіщенням: немає вже серед нас князя-привідці Келагаста, відпали по січі з обрами землі дулібів і тиверців, змаліла на силі донедавна дужа і грізна для сусідів земля Троянова. Та живий про живе думає, подумаймо про це і ми.

— Ано, — підтримав його стольник Світозар, бажаючи, видно, прискорити перебіг подій. — Змаліла земля, змаліла на силі рать, та не вичерпав себе дух вольності в людові слов’янському.

— І я кажу: не вичерпав. Маємо подбати на першій по замиренню раді, як збудити його, на що уповати, кличучи люд збудитись. Гадаю так собі: передусім маємо домовитися, чия земля буде віднині чільною на троянах і чий князь — князем-привідцею для всієї раті. Узаконити свій рішенець на раді князів ми не зможемо. Князя-привідцю, як і чільну землю, може проголосити лише віче. Та перш ніж виходити на нього, маємо поміркувати добре, аби було з чим виходити перед люд вічовий. Чи є в цих моїх мислях слушність?

— Є, є!

— То з цього й почнемо раду. Най кожен вийде і скаже, які має в даному разі мислі.

Князі примовкли. Спершу блудили тільки очима; далі закрутили й сідницями. Світозар примітив те і попросив слова.

— Мені, мабуть, найбільше личитиме висловитися з цього приводу першим. У мене немає ані дружини, ані землі, ніхто не запідозрить, що хочу виговорити для себе якусь вигоду. Отож слухайте, що скажу. Віднині чільною землею на троянах може бути одна земля — Поляно-Роська, а князем-привідцею для всієї раті — князь Велемир. Хочете почути й докази?

— І без доказів ясно, — подав голос князь втікичів Славомир.

— А мені — ні, — тут-таки вихопився древлянський князь. — Нашим найвірогіднішим супостатом були й лишаються обри. Чому б чільним князівством, як і чільним князем, не бути в такому разі князівству і князеві, які сусідять із ними?

— Тобто древлянському? — не без єхидства уточнив Славомир.

Дехто тільки осміхнувся на те, а дехто ладен був уже взяти сперечальника й на глузи. Та древлянський князь встиг випередити таких:

— Не блазнюй, князю втікичів. Я не себе, а уличів маю на оці.

Така річ не могла вже видаватись якоюсь там абищицею, тим паче, що князь уличів возсідав на місці привідці ради і ні пари з уст.

— Бачу, потрібні докази, — не став зволікати Світозар. — Тож слухайте їх. Не хтось інший, саме поляни укупі з росичами та втікичами мають найбільш чисельну і спроможну стинатися з таким супостатом, як обри, дружину і ще чисельнішу можуть зібрати в разі потреби ополченську рать. А се найголовніше у нашім поєдинку з обрами. Другий доказ. Князь Велемир нічим ганебним не явив себе ані в перетрактаціях, ані на боролищах. Саме його розумне слово і твердість духу допомогли нам завчасно визначитись і вибороти в обрів мир та злагоду. Дбаймо не про гординю. Дбаймо про інше: аби була вільною земля наша і не зникнув, поглинутий чужинцями, люд нашої землі. Хто в ній чільний, хто не чільний — байдуже, важливо, аби всі були рівні.

І знову князі не поспішали зголошуватись. Ані ті, що були на боці Світозара, ані ті, що перечили йому.

Тоді заговорив князь-привідця на раді — Богодар.

— Стольник Світозар розумні речі говорить, братіє, і мені здається, від цих речей його не варто відмахуватись. Коли вже сталося так, що немає серед нашої содружності ані Дулібії, ані Тивері, чільним князівством у землі Трояновій має бути Поляно-Роське. А проте, коли вже бути до кінця щирим, хочеться внести в речницю стольника і одміну. Я нічого не маю супроти князя Велемира. Та чи не ліпше буде, коли вийдемо на віче з такою речницею: хай чільним князівством на троянах стане віднині Поляно-Роське, а чільним князем — стольник Світозар. Ми вже пересвідчились на діяннях князя Келагаста, яка то згуба, коли чільний князь належить до родів чільного князівства. А стольник Світозар, коли вже говорити про достоїнства, чи не більше за всіх нас явив їх у ратних і нератних змаганнях з обрами.

— Княже, — поспішив заперечити йому Світозар, — коли це було таке, аби князем-привідцею був той, у кого немає ані землі, ані дружини?

— Є вся земля Троянова і є люд тієї землі, він і покличе при потребі під твою руку люд, подбає, аби мав і дружину, хоча б і ту, що прийшла купно з тобою із Тивері.

Світозар поривався сказати: «На чолі тої дружини стоїть брат мій, воєвода і княжич Данко», — та йому не дали можливості висловитись. Підвівся князь Велемир і сказав, звертаючись до Богодара:

— Мені, либонь, належить першому-висловитися з цього приводу. Тож і речу: княжич Світозар справді найдостойніший серед нас бути князем-привідцею всієї землі, най він і буде ним.

— Згода, згода! — пристали до його речниці князі, та не пристав на те Світозар. Тут-таки підвівся й запитав:

— А хто буде в такім разі стольником, коли я піду в князі-привідці?

Радні не знайшлися що сказати на те, а Світозар, користуючись їхнім мовчанням, дав волю речам своїм, як і мислям. То колись, казав, стольник був так собі, княжим нарочитим — і тільки. Нині не ті часи. Виникнуть якісь ускладнення у взаєминах із обрами — треба буде правитись до них і залагоджувати ті взаємини стольникові, попросять заступництва родаки, що залишилися під обрами, поїде шукати заступництва не князь-привідця, а стольник, складеться так, що муситимемо шукати спільників у ратних змаганнях з обрами, теж треба буде стольника і тільки стольника. А ще ж он скільки свого, земського клопоту прибавилося: тра розселити переселенців, треба подбати, аби вони мали до зими житло для себе і бодай якусь схованку-затишок для худоби. Чи князеві-привідцю до того буде, щоб дбати про це, щоб побувати всюди і знати, чого потребують переселенці? Ту повинність має взяти на себе хтось інший, і тим іншим совість і честь велять бути саме йому, стольнику.

Князі вгомонили, доки говорив, пристрасті і пристали до його ради.

Настав час послухати, що скажуть переселенці про свої бажання та потреби і що — князі переселенцям.

З цим князь уличів і звернувся до ради.

III

На тому стали тоді князі, з речницею княжої ради погодилося й віче: хай чільною землею на троянах буде віднині земля росів і полян, а чільним князем — їхній князь Велемир; стольником же при князі-привідці, як і княжим повіреним у потребах переселенців, призначити княжича з тиверців Світозара. Не виникло суперечок і з приводу поселення. Схоже було, що люд вічовий, надто старійшини, за якими йшов люд, зраділи такій раді — селити тиверців на обводах Улицької, а дулібів — Древлянської земель. Зраділи і охоче пристали до іншої княжої ради — не зволікати із спорудженням кушт^[58], як і споруд для коней, подбати, аби була живність у відселенських куштах. До зими, а тим паче до поліття з частими дощами не так і далеко вже, яка може бути розмова, чого тут сперечатись? Згода з усім, пристають на все!

Тож і поскакали одразу по вічі поселянські гінці у весі та городища, а княжі — до воєвод і дружини. Одних кликали збирати люд, усе, що треба для спорудження жител, і правитись до визначеного старійшинами місця збору; іншим веліли забути на певний час, що вони дружинники, і змінити мечі на сокири. Робилося все це іменем стольника і князя, а ще — іменем земського віча, і робилося без зволікань.

Світозар не поспішав до відселенців. Хай збереться там люд, хай удостовіриться, що всі і все взяли з собою для нових поселян, як і для себе, і взяли достатньо, тоді вже осідлає коня й подасться на місце забудов.

Князі Києва, Втікичі, уличів виділили йому по півсотні отроків, аби мав кого послати в один, другий і в десятий кінець. Земля он яка велика, дарма що урізана мало не наполовину, мусить знати, чи всі діють так, як обіцяли, тим паче, що вісті не завжди надходили втішні. То тільки обіцянки були красні, коли дійшло до діла, люд не скрізь і не в усьому скорявся. Звідти валки з будівничими не вийшли тоді, як домовлялися, там вийшли, та не все взяли. Кожен норовить, аби менше лягло на нього і так частих та зморних повинностей, тому й уникати не уникає їх, і зволікає. А йому, стольнику Світозару, кожне таке зволікання — ніж по серцю. Бо в одвіті за всіх нині, і тих, що таборяться на обводах Улицької та Древлянської земель без крівлі над головою, і тих, що не поспішають стати в поміч бездомним.

Здавалося, все бачив і знав, дякуючи численним гінцям своїм. А проте не міг усидіти в Києві. Нерідко полишав замість себе сотенних і правився до тих, що зволікали. Тоді був рішучий і гнівний, часом до краю обурений і безжальний. І та безжальність робила своє.

Коли впевнився, що послав на місце спорудження тиверських та дулібських городищ усіх чи майже всіх, кого могли послати роди полян, росичів, втікичів та уличів, і сам подався туди, спершу до дулібів, потім і до своїх тиверців.

Данко, як і всі інші відселенці, усе ще жив у наметі. Йому, стольнику, теж розбили його неподалік. Передусім поцікавився в брата, чи багато прибуло до нього тих, що мають стати біля споруд.

— Правдиво кажучи, — знизав плечима Данко, — і ліку їм не знаю. В усякім разі, ті, що прибули, завзято взялися до діла.

— Яку ж повинність поклав ти на них? Всього лиш стинати та возити ліс, лупати камінь чи й на спорудження кушт у городищах, самих городищ ставиш?

— Хто до чого зугарен, того туди й ставлю. Як на мене, прибули такі, що все можуть, окрім хіба молодців. Я, признатися, менш за все доглядаюся до цього, у них, прибулих, є свої старійшини, вони ліпше за мене знають, кого і куди поставити.

— Скільки ж закладено городищ?

— Поки що тільки три.

— А треба не менше п’яти?

— Коли не більше.

— Як же воно буде? До зими явно не встигнемо зробити те, що конче треба зробити, а на зиму люд улицький, як і втікицький, піде до своїх осель. На передлітті^[59], влітку звідтам його уже не витягнеш. Кожному треба буде засівати ниву, потім — полоти, ще потім — жати.

Пождав, що скаже Данко, і, нічого суттєвого не діждавшись, мовив:

— Постарайся, брате, аби якомога більше навезли тобі колод із лісу, каменю з каменоломень і землі на вали. Коли доведеться по зимі завершувати забудови самим, все ж легше буде.

— З цим якось обійдеться. Як упораємося з іншим?

— З чим тобто?

— Улицькі та втікицькі будівничі споживають поки що те, що прихопили з собою. Чим годуватимемо їх, коли вичерпаються ті запаси? Своїм десь серед зими вже не буде чого дати.

Світозар дивився на брата і не хотів вірити речам його.

— Була ж домовленість, що живністю люд, буде забезпечений. І той, що прибув у поміч, і той, що лишиться тут зимувати.

— Йой, брате, не видно того.

— Може, то тобі тільки здається?

— Коли б тільки здавалося.

Помовчав, досадуючи, і вже потім сказав:

— Посилай гінців до брата Радима, най допоможе, чим може допомогти, а я пошлю гінців до окольних князів і старійшин. Вода камінь довбає, не може бути, аби наша біда, як і наша правда, не додовбалися до найчутливішого місця в серцях, наших кревних.

І знову стольникові посланці гнали коней в один, другий, десятий кінець. Та й сам стольник не засиджувався на одному місці. Правився до князя уличів і не повертався звідти, доки не домагався свого, заїздив до кревняків своїх, втікичів, — і знову не залишав їхніх осель доки не впевнювався: хури з борошном, крупами, медом, як і гурти молодих бичків, в путі уже, правляться-таки на захід сонця, за Буг.

А ще ж були дуліби і була вдвічі, коли не втричі, більша потреба в живності для дулібських переселенців, котрі втекли з своєї землі без будь-яких припасів, лише з мечами та кіньми, а то й без них. Ано, коли прибув туди та приглянувся, як живуть, що споживають, і зовсім занепав духом. Бо знав: цього разу живність доведеться канючити передусім у древлянського князя, а він, крім усього іншого, й скупий надміру. Коли дійшло до зустрічі, те й робив, що хмурився, та являв невдоволення повинністю, та нарікав не знати на кого. Відав-бо: нікуди не дінеться, змушений буде не лише людей та коней дати, живність також, а проте огинався, знай бубнів щось собі під ніс та косував на стольника очима, так ніби стольник може розжалобитись та не взяти чогось із того, що вимагає.

— Затям, — застерігає древлянина Світозар, — мої люди повсюдно є, не сьогодні, то завтра знатиму, послав чи не послав ти те, що належить послати відселенцям. А довідаюсь, що не вволив волю віча, сяду купно з усім людом, що є при мені, у тебе в острозі й сидітиму на твоїй шиї до тих пір, поки не буде так, як і належить бути. Римляни в такім випадку знаєш, що казали? Двічі дає той, хто невчасно дає.

Геть занедбав себе стольник Світозар у тих мандрах по околіях, примітно осунувся, а все ж ні в чому й нікому не поступився, поки не домігся свого.

Клопоту того вистачило до самої зими. Взимку ж, як завіяло холоднечею, і обида підстерегла в путі. Ледве добився, знесилений неміччю, до Києва, а в Києві як зліг у тепле ложе, то вже й не підводився з нього до самого Коляди. Перші кілька днів лише жар чув у тілі та неміч долала, а потім і до запаморочення дійшло. Хто відає, чи й випручався б із лабет вогневиці^[60], коли б не турботи князя Велемира. Спершу сам навідав, затим поставив коло нього баянів^[61] своїх, а вже баяни виконували його, Світозарову, волю. Доки міг повелівати, звичайно. Як виходжували, коли губив тяму, то вже їм одним знати. Казали опісля, що дотримувались його ескулапських приписів, та, помічав, не гребували й своїми. І напували лише їм відомим зіллям, і розтирали настоями на зіллі.

Скільки лежав опісля, вичунюючи, стільки й думав: як там зимується їм, позбавленим отньої землі і отньоготепла біженцям? Випали великі сніги; замело путі, да так надійно, розповідають, що ні пройти, ні проткати. Вважай, до самого передліття не буде вістей звідти. Ані проб’ються через сніги, ані докличуться. Самі змушені будуть боронитися від злигоднів вигнанських і виборювати у матері-долі право на життя в необжитій землі. А чим і як? Ано, чим і як?!

Бідний люд. Таке безліття обсіло його, впало, гейби сніг на незахищену голову. Тиверці, вважай, від навали ромеїв, а дуліби — від появи в їхній землі Германаріха та його лютого нащадка Вінітарія не знали подібного до того, що мають нині, лихоліття. Всяке бувало, і несподівані вторгнення татей із чужкраю, і ще несподіваніша смерть настигала тих, що зазнали вторгнення, втрачали житла, живність, усі, які мали, набутки, ба навіть із землею своєю змушені були прощатися, гнані голодом і всяким іншим безліттям, що його породжує голод, а такого наглого прощання з своєю землею, по суті втечі з своєї землі, не було ще. Втекли, у чому стояли, і лишилися в засніженім полі чи лісі, з чим утекли.

Коли прощався з тиверцями, казав їм: «З вами княжич і воєвода Данко, він подбає, аби було пристанище і була живність»; коли полишав дулібів, також казав: «Уповайте на князя свого Мезаміра, а ще почувайте себе єдиним родом — і здолаєте безліття, що випало на вашу долю». Нині ж, дивлячись із вікна на замети, не почуває в собі віри, не має й певності, що буде так, як обіцяв. Бо стала між ним і ними зима, бо люд землі Троянової, що міг би прийти такої години на поміч, лишився сам по собі, а відселенці — самі по собі. Єдине, що бодай якось живить ще іскру сподіванки, є віра: людина — найдосконаліше створіння, вона і на краю безодні повинна встигнути розглянутись і порятувати себе. Йдеться ж бо не про щось недосяжне, аж геть нездійсненне, йдеться про спроможність перебути зиму.

«Бідкаюсь цими, — ловить себе на думці, — що втекли від аварів. А як-то почувають себе ті, що лишилися під аварами? Що з дулібами і що — з Данаєю? Люд її відмежувався від світу, а заодно й від аварів, недоступними заметами й зорює в куштах, принаймні до передліття не знатиме насилля. Для нього поки що тільки й прикрості, що не повернувся хтось із кревних з боролища, тільки й тривоги, що по зимі об’являться обри і почнеться те, чим лякають. А Даная зараз уже перебуває під п’ятою в обрів, коли й залишилася в своїм теремку, то не як княгиня, всього лиш як підвладна їм жона колишнього князя. Чи він, Світозар, не знає, хто такі авари? Чи ті варвари серед варварів зважать на те, що була княгинею, що має богоподібний лик? І збиткуватися можуть, як над усіма іншими, і неволити, як усіх інших.

Стольник полишає засніжене вікно в одведеному йому київським князем теремку і звільна ходить по просторій кліті. З кутка в куток, і знову з кутка в куток.

Як же це сталося, що Даная залишилася під аварами? Не захотіла покидати люд свій напризволяще чи аж надто вже гнівна була на князів землі Троянової за те, що віддали її на глум і наругу аварам? Невже не тямить: нічого іншого не можна було вдіяти. Ніби ж не належить до легковажних, швидше навпаки — до твердих у намірах своїх, ба навіть одержимих. Затялася, видно: не піду — і край, ліпше вже під супостатом бути, та на своїй землі, аніж в підсусідках у зрадливих родаків. А того не подумала: це ж не хто-небудь, це — авари. Чим пособить людові своєму, коли сама буде підневільна? Чи хтось із аварів зважить на її заступництво, знаючи, що не сидить на столі і не має сили, яка могла б примусити слухатись її?

«Пусте затіяла ти, добронравна донько нещасливого племені. Пусте і згубне. І коли надумала являти гординю, норови свої. Ано, коли! Як вишукалася нагода бути вкупі, не ховатися з присухою, що так єднала нас в наші ліпші літа. Була б зараз тут, удвічі більше зробили б для тебе і твого люду, аніж зможемо зробити, перебуваючи нарізно. Присяйбіг, удвічі, а то і втричі. Гадаєш, рада твоя не потрібна була б мені чи тепло серця завадило б? Ми ж не підсусідки були б із тобою у князя Велемира, бігме, не підсусідки!»

Тієї ночі довго не спав та й до сну відійшов із помислами про Данаю. А прокинувся — теж не міг про щось інше думати. Приходила й бентежила серце, дивилася з свого далека зболеними очима — і знов бентежила. Аби забутися якось, покликав до себе княжих лічців, що баяли^[62] його, коли згорав від вогневиці, й повів із ними бесіду про Гіппократову науку, що нею славляться Греція, Рим, Візантія, про інших великих лічців, потім княжих баянів слухав, сподіваючись забути в тій бесіді тривоги минулої ночі, бентеги самотності серед білого дня. Та дарма. Доки бесідував, доти й перебував поза бідканням Данаїною долею, усім, що йшло на нього купно з тривогами про Данаю. Усамітнювався — і знову бачив її перед собою, лягав перепочити — і чув той давно і добре знаний клич: «Світозарку! Зболений сон мій, воскресла надіє моя! Чи ми ще будемо колись укупі?»

«Вона таки кличе мене, благає рятунку», — думав Світозар, збудившись, і довго не спав уже по тому, перевертався у ложі та пригадував утаємничені зустрічі з Данаєю, крадені в ночі спільні утіхи, що видавалися тепер чимось до щему солодким і знадним, якимсь утраченим Вираєм.

IV

Наприкінці місяця студня^[63] стихли вітри, влягалися завірюхи, і молода пагінь київських родів дружно висипала раннього вечора на засипані снігом вулиці. Молодці, дівки, підлітки навіть покинули оселі, нікому не сидиться цього вечора вдома. Старші бредуть попереду з Козою, несуть у руках великі, освітлені зсередини божі подобизни, молодші тягнуть за собою сани-залубні, на яких чинно возсідає Коляда — святково вбрана дівка. Всі інші — і підлітки, і старші — долають високі снігові замети і весело співають:

Такі ж співи чи всього лиш гам чути й на суміжних  вулицях, по всьому городу Києву. Дива в тім мало. Сьогодні велике свято — народилося нове сонце. Від самого місяця червеня^[64] змагалося воно з демонами темряви, які норовили погасити світло, наслати на землю; суцільну ніч, люті морози та снігові завії. Нині сконали демони. Яре сонце взяло над ними гору. Вдягається десь у святкове вбрання, сідає на золоту колісницю, запряжену трійцею коней-зміїв, і виїздить чи виїде невдовзі на літню путь. Сяятиме тепер з кожним новим днем ясніш та ясніш, кидатиме свої промені-стріли на закуту Морозком землю — і луснуть вериги Морозкові, стануть сніги і потечуть у доли, а вже як потечуть, прийде на землю теплінь і благодать. Як не радіти цьому: новий рік гряде, Коляда торжествує. Пробудиться під щедрим на добро сонцем земля, усе, що є живого на землі, заграють соки в травах та деревах, у молодому тілі кожного. А то над усі свята святої життя бере гору над смертю.

Тож і радіють дівки та молодці, залюбки долають снігові гори й колядують під вікнами:

— Господарю-володарю, чи знаєш ти, який нині день?

— Знаю, знаю! — збадьорено озивається Світозар і поспішає відчинити двері.

— Чи ждеш у себе Коляду та колядників?

— А так! Заходьте, дівоньки, і ви, молодці, колядуйте.

Їх немало. Запрудили собою не лише простору кліть, а й передкліття. І заспівали злагоджено:

— Спасибі, дівоньки! — кланяється стольник. — Спасибі й вам, молодці, за радісні вісті, за спів-усолоду.

— Спасибі й вам, господарю, що пустили поколядувати.

— А чим ми почастуємо колядників? — обертається Світозар до челядниці.

— Слава богам, частувати є чим. Хай проходять, сідають за стіл та відвідають куті, узвару, а я внесу тим часом меду, вепрятини смаженої. Проходьте, дітки, вістуни гожі, співайте-веселіться в нашій господі. Хай буде вона веселою всеньке літо.

По кутках стольникової оселі, як в усіх нині, стоять необмолочені снопи, на столі — чересло від плуга. Засіватиме він на цьому передлітті ниву чи ні, а хоче, бач, аби родила вона, аби кроти та миші не точили збіжжя.

Сміх, жарти, співи, частування. А на прощання знову співи та побажання. Господар віддячує колядникам за ті щедрі побажання дарунками — кладе до міха, що висить через плече міхоноші, пироги, мед у куманці, засмажених тетеруків.

Не встигла влягтися по цих колядниках тиша, як інші вже стукають у вікно:

— Дозвольте поколядувати!

— Просимо, просимо! Та не стійте ж на морозі, заходьте до оселі.

І знову дзвенить пісня, лунають дзвінкі молодечі голоси, чути побажання добра-достатку в господі, на ниві, в оборі, медуші^[65], зичення щастя-долі усім, хто є під крівлею щедрої на дари оселі.

І так до глибокої ночі, аж поки вона не зморила всіх — і господарів, і колядників.

«Щасливий день, — думає Світозар, відходячи до сну. — Щасливий і радісний. Чи то й всеньке літо буде таке?»

Довго ще лежав у теплі та згадував свіжі молодечі личка, осяяні радісним сяєвом-блиском очі, чув дзвінкі дівочі голоси. Скільки в тому співові-щебеті людської віри, надії, ба навіть певності: буде так, як хочеться. А заснув, і в сні приверзлося схоже на те, що наяву.

Ішов він, кимось кликаний (а ким, і сам не знає), засніженим Києвом, за ті його обводи, які упали в око і закарбувалися в мислі, коли повертався від Мезаміра і його дулібів. Йшов та йшов, аж поки не завважив: десь із засніженої на овиді далини вихопилася запряжена в залубні трійка коней. Вона помітно зближалася, так помітно, що Світозара насторожило те і змусило зупинитись. Коли ж та шалена, гнана через замети трійка наблизилася, радість відчутно залоскотала в грудях: хтось знайомий сидів у залубнях. Пізнати одразу не пізнав, та серцем відчув: таки знайомий. І коні знайомі, і шалений лет їхній десь бачений. Замети круті, і залубні то провалювалися, пірнаючи між них, то знову вихоплювались, так дужо і рвійно вихоплювались на снігові пригірки, здавалось, відірвуться, набравши розгону, від землі й полетять у небо. Та ось вони звернули раптом ліворуч. Доволі круто звернули і явили йому ту, що сиділа в них, одягнена в біле й прикрита яскраво-червленою веретою^[66]. Нічого не сказала та жона Світозарові, лиш обернулася в його бік і винагородила звабним сяєвом преліпого виду.

— Данає! Куди ж ти, Данає! — заволав зляканим голосом. — Там Дніпро! Там крутопадь!

Не почула чи не захотіла чути, сягнула купно з залубнями, запряженою в них трійкою коней униз, і тільки віддалено згасаючі звуки пісні її долинули звідти:

Прокинувся, а надворі день уже, і хтось нетерплячий добивається в двері.

— Там є хтось? — покликав челядників. — Відчиніть.

І швидко став одягатися.

У передклітті чекав на нього посланець від київського князя.

— З Новим роком, стольнику!

— Спаси біг. Тебе також.

— Володар наш, князь Велемир, і його жона, княгиня Росава, запрошують тебе розділити з ними святкову радість і святкове застілля.

— Так є вже пізно?

— Не так щоб, а все ж просили не баритися.

— Скажи, невдовзі буду.

Княжа оселя веселила око пишнотами вишивок, різьблених прикрас. Та й господарі не поступалися цим. Одне, вразили Світозара не по літах веселим молодечим видом, а друге вбранням. На князеві святкова сорочка, оздоблена позолоченими бляшками, довга, нижче колін, і підперезана, як і належить, вузьким шовковим поясом. Комір, поділ, манишка та й рукави щедро вишиті червленими та чорними нитками. Ногавиці теж із барвистої заморської тканини, черев’я — з червленої уснії. Усе це надавало високій і дужій статурі князя святковості, ба навіть молодості і знади. Княгиня ж Росава, діти її, що стояли поруч і тулилися до матері, тим, паче приглянулись гостеві. Такі младомладі і такі гожі були, що в Світозара серце йойкнуло і не забарилося збудити непрохану в цей день і серед цієї святковості думку: «А де твоя жона і де твої діти, Світозаре?» Проте знайшов у собі силу перебороти ці жалі і затримав погляд на княгині. Вона видалася йому аж надто тихою та сором’язливою, силилася осміхнутись а чи сказати щось, одначе не годна була підшукати потрібне слово і лиш наливалася червінню та виказувала все одразу — і радість, і сум’яття.

Червінь щік її доречно доповнювали вбрання — білу, з червленою каймою хустку-убрус, спадаючу до самих п’ят туніку з барвистої заморської тканини, наверхник, такий доладний на ній, як і туніка, свіжо вишита по подолу, на рукавах, на комірі.

«Вона у Велемира не перша», — подумав, а вголос сказав:

— З Новим роком, княгине! — вклонився. — І тебе, високо вознесений над землею нашою князю. Най він буде щасливим для вас, роду вашого. З Новим роком, малята, — присів перед дітьми і обдарував їх дарунками.

— Спаси біг, — подякувала за всіх Росава. — Проходь, стольнику, та сідай на краснім кутку нашого терема, хай буде красним для нас все літо.

— То місце господаря, ясна княгине.

— Ба ні, — скинула з себе ніяковість і заясніла ще дужче. — Завжди — так, а нині — ні. Ти перший завітав до нашої оселі, ти й будеш тим Дідом Морозом, що обдаровує в цей день щастям-долею.

Її запросини підтримав князь, і задзвеніла в оселі невимушена, ніби між давно знаними, бесіда, вишукалися дотепи, жарти, не бракувало й розповідей про життя-буття їхніх родів у міжріччі Росі та Дніпра, про вітців, дідів, які знались із тиверцями, не раз і не двічі ходили до моря і за море, купно дбали про закон і благодать у землі Трояновій, насипали вали та споруджували остроги, сторожові вежі по обводах, єднались на січу з супостатом, що ліз у їхні городи, й правились на супостата за доли та гори.

Княгиня не засиділась біля них — почали сходитися гості, і вона подалася зустрічати захожих та припрошувати до столу, затим правила челяддю, яка носила вже страви та заставляла ними столи.

Що більше збиралося люду, то певнішою ставала Світозарова мисль: князь Велемир запросив на гостину мало не всіх чільних мужів, що є у Києві. Буде достойний новорічного свята пир і достойне такій нагоді веселіє.

«А як-то тим, що гибіють, занесені снігами, на відселенні, що нишкнуть най і по куштах, все ж під обрами? На що вони уповають нині і чи уповають взагалі?»

Кожен із тих, що переступають поріг гостинного терема, норовить велемовніше і сердечніше привітати князя, княгиню. Чути їх улесливі чи дотепні словеса і за столом, не бракує й іскристого чи просто добродушно-веселого сміху, а Світозар усе ще не може прогнати від себе невідступну думу про кревних, що опинилися під аварами чи терплять муку через аварів, як не може зрушити з серця й каменя, що поклали ці думи колись, кладуть і нині. Такий, що підвівся б і пішов, коли б це зручно та можливо. Бігме, зовсім зайвим почуває себе серед веселих та щасливих, хоча новорічне щастя, як і веселіє, он яке доречне.

«Це княгиня Росава купно з дітьми своїми розтеребила в мені давню і невигойну рану. Ано, побачив, яке воно, людське щастя, — і збагнув, як багато втратив, не замавши Данаї яко жони. Сплив час, спливли за часом її пестощі, крадені ночами утіхи — і нічого від того, що було утіхою, не лишилося».

Що ж має робити? Податися по зимі в Дулібію і вихопити звідти Данаю, поки можливо ще, доки не пізно? А чи Даная погодиться піти? Що, коли справді розгнівалася на князів землі Троянової, а відтак і на нього, свою завчасно згаслу надію?

Київські мужі, нинішні княжі гості, не приховували того, що, було в них на мислі, надто коли пригостилися медами. Хвалили князя і хвалились, мріяли уголос про те, що жде їх, родаків їхніх завтра, післязавтра і почували себе он якими обнадієними. Одначе Світозар не міг не завважити, чуючи ті голосні бесіди: мислі захмелілих мужів вертяться здебільше довкола їхніх та ще княжого родів, рідше — довкола потреб Києва, Поляно-Роської землі. Уличів не згадують, дулібів, тиверців — і поготів.

«До нашого безліття їм байдуже, — став на мислі і схилив обважнілу голову на руки. — А що ж буде далі, коли втрата Дулібії і Тивері відійде в давнину і стане звичкою? Погодяться з тим та й забудуть, що була колись он яка спільність і була знана в світах могуть? Ні, ці настрої слід гасити в зародку. Я ж, може, на те й поставлений на місце стольника, аби щось значити в землі Трояновій, а не просто собі бути при князеві-привідці».

У тому застіллі Світозар не зважився ділитися з Велемиром своїми утаємниченими намірами — не той день і не той час, не ті довкола й люди. Зате через місяць-півтора, коли випала нагода зустрітися і уже в своєму теремі, а мислі і наміри стали певнішими, не ходив довго блудом, одразу і без жартів запитав князя-привідцю: чи є в Києві і його околіях співці-гуслярі, гудці-скоморохи та каліки перехожі?

— Ні тих, ні других, ні третіх не бракує. А нащо вони стольникові?

— Коли потепліє і потепліє по-справжньому, допоможи мені зібрати їх докупи. Діло маю до них.

Велемир явно не розумів затії свого стольника, дивився на нього зачудовано і відмовчувався. Світозар завважив те і не став зволікати.

— Маємо знати, Велемире, що діється в Дулібській, Тиверській землях. І не тільки там, у Паннонії, Гепідії, між слов’ян, що під обрами і поза обрами, також. А ще у землях сусідів їхніх — ромеїв, франків, як і наших — кутригурів.

— Отак?

— Отак, княже. Цій братії — і калікам, і співцям-гуслярам та скоморохам — усі путі відкриті. Най ідуть ними, доглядаються та дослухаються і шлють нам свої звіди. Маємо знати, що замишляють на поневоленій землі обри, що робить і як мислить заверижений ними люд, про що дбають сусіди їхні.

— Не перечу, знати треба. Та, може, не зараз? Може, спершу маємо згуртувати силу, спроможну піти на аварів.

— Тоді особливо треба буде знати, та зараз теж не завадить.

Сказав багато Велемирові, та сказав не все. Не так знає він київського князя, аби одкривати йому, окрім помислів, ще й порухи серця. Наміри стольника — одне, а наміри мужа — зовсім інше. Кому, крім нього, треба знати, що серце його зазирає далі і зважується на більше? Сам ставав, спонукуваний жалями, на мислі, сам і робитиме її ділом: добуде чи не добуде собі Данаю, то вже як складеться, а волю землі Трояновій має добути. Вітець і мати брали злюб затим, щоб дати їй надійну твердь — дітей-оборону. У нього не склалося так. Злюбні узи з Данаєю були солодкі, та не дали нащадків, тож мусить себе класти на жертовник в ім’я волі і благодаті, як і в ім’я примирення з братами. Ано, в ім’я примирення також. Кожен мусить чимось платити рідній землі за те, що народився на ній. Це й буде вона, його дарствениця^[67], а коли має провини, то буде й покута.

V

Замирившись із антами, Дандал відвів турми в Прикарпаття, а проте через гори не поспішав правитися з ними. Став трьома таборами і ані руш. Чогось жде, а чого — одне Небо відає. Не інакше, як вагається, іти йому за перевали чи не йти. А те вагання не могло не навіювати кожному свої мислі: одним — тривожні (що, коли Дандал передумає і зламає ряд, піде потоптом, хоча б і по Тивері), другим — сумовиті (чи довго ще нидітимуть тутки без діла і як буде, коли повернуться до жон і дітей отак, як є, з порожніми руками?).

Терхани вільніше почували себе в присутності привідці, ніж вої. Як би там не склалося, серед них немало таких, що були донедавна нарівні з Дандалом. А проте й вони не зважувалися запитати: «Як надовго отаборилися? Чого ждемо?»

Чи Дандал завважив їхні допитливі позирки, чи надумався врешті-решт, покликав одного з терханів і велів послати гінців до Форисина, всіх інших чільних братів — кликав їх на родову раду.

Не пояснював, про що йтиметься на раді, та терхан і без слів розумів: привідця щось важливе має повідати братам, а отже, і всім їм, воям аварських турм. Скликається надто багато ханичів, аби кликати заради дрібної забаганки.

Як виявилося потім, догадка його ходила у парі з істиною.

— Хто стане каганом, хто — хакан-бегом у каганаті, — почав Дандал, діждавшись, коли брати усядуться, — скаже велика рада, і не тут — у стольнім стійбищі. Та перед тим, як виходити на неї, я хотів би, аби ви, спадкоємні сини великого Баяна, розкинули мислю по родословному дереву і нарекли одного й другого. Не сперечатися ж нам там, на великій раді. Коли є така потреба, посперечаймось тут. Туди маємо виходити єдині в помислах і намірах своїх. Отож питаю всіх і кожного зокрема: кому передамо стіл вітця нашого? Хто серед аварів найдостойніший цього?

— Ти, Дандале! — рвійно підвівся і твердо виголосив Хафіз. — Ти найстарший серед нас, умудрений належним досвідом, тобі й бути каганом у аварів!

— Є достойні й серед молодших, — не поспішав зголошуватися Дандал. — Може, хтось із них візьме на себе цю повинність — стояти на сторожі честі і слави родів наших, боронити добуту потом і кров’ю землю, на якій ще за вітця покладено сісти навічно.

Брати відмовчувалися. Дехто крадькома позирав на Форисина, уповав на нього чи питався: а що ти скажеш?

І Форисин сказав:

— Бери ти, Дандале, на себе повинність вітця нашого. Під твоєю орудою турми аварські взяли гору над самими антами, тобі й бути каганом у аварів.

— А так, — жвавіше підтримали його радні. — Будь ти, Дандале, каганом. Сідай на місце вітця і прав нами!

— Являв не раз їх, і мужність, і мудрість, і не властиву всім іншим витримку, тобі й вручаємо свою долю, як і долю родів наших!

На його бік стала видима більшість, коли хтось і сумнівався, то мовчки, і те збадьорило Дандала.

— За довіру спаси біг, брати мої. Постараюся бути гідним ваших сподіванок, як і імені вітця нашого. А тепер поміркуймо, хто з терханів стане на чолі турм, водитиме їх у походи і примножуватиме нашу славу.

— Форисин! На місце хакан-бега ставмо Форисина, він воістину достойний його.

— Згоден, Форисин — багатур, достойний бути хакан-бегом. Має світлий розум і тверду руку, має й серце, яке не здригнеться в сутужну мить. Та для нього є інше, чи не важливіше місце. Зізнаюся вам, не вірю я, що анти замирилися надовго. Болить їм і що далі, то відчутніше болітиме втрата Дулібії та й Тивері. А що дужче болітиме, то наполегливіш шукатимуть нагоди повернути собі ці землі. Маємо лишити тут достойного привідцю-тудупа. І мужнього, і мудрого, і далекоглядного. Наш брат Форисин, гадаю, і є такий. Тьму йому поповнимо новими турмами та й будемо певні: відхоплені в антів землі за горами в надійних руках.

— Тоді на місце хакан-бега ставмо іншого, та непремінно з нашого роду. Доста покладатися на чужих, Хіба Апсих не провчив нас? Брата Башира і його тьму зумисне згубив, аби самому утвердитися на місці кагана. Інших також згубив би, коли б не ти, Дандале, та не Форисин.

— Коли з нашого роду, то хто?

— Хоча б і Хафіз. З нього он який відважний привідця.

— Згоден — відважний, та молод. Рада терханів і старійшин не пристане на це. Коли вже й хакан-бег має бути з нашого роду, то ставмо на це місце Єлемунда, тим паче що на Хафіза варто, гадаю, покласти іншу повинність: залишити його нашим недремним оком у Тивері. Хай сяде з своєю турмою в Дикуші і споглядає з висоти її веж, яку дружину мають князі тиверські, скільки полюдного збирають, чи все, що належить з них, іде до нашої скітниці^[68].

— Коли так, згода: нехай хакан-бегом буде Єлемунд.

— Якщо згода, то слухайте, що далі казатиму. Завтра повелю десятьом турмам піти долами Дулібії і взяти з кожного оседку половину тварі, що є на подвір’ї. Другою половиною, як і збіжжям, що є в підклітях, поселяни поділяться з Форисином і його турмами. Коли усе це буде зібрано і доправлено до табору, кому велено лишитися по цей бік Карпат, залишиться, всі інші підуть купно з полоном за перевали.

Довго довелось переганяти через гори добуте турмами по дулібських оседках. Зате коли перегнали та пішли з полоном паннонськими долами, скільки правилися, стільки й бачили: люд аварський потішений тим, що добули в поході на антів. Виходили назустріч турмам піші, виїздили з дальніх стійбищ кінні, і очі ширили, і видом ясніли та казали тим, що спізнилися: «Це ті, що ходили на антів. Помстилися-таки тому люду за потятих у горах слів, погромили його дощенту і он який полон узяли. Бачите, кінця-краю йому не видно».

Дандал не все чув, що казали родичі, не все й бачив — їхав-бо в оточенні вірних і далеко попереду. Зате коли діждався добутого в антів полону біля стольного стійбища та вгледів, скільки люду зібралося подивитися на полон, як світилися в усіх, в тім числі і в старійшин, лиця, сумніву не лишалося: роди аварські проголосять каганом не когось іншого, його. Не такі вони раді з того, що добув їм, не так торжествують та славлять Дандала, аби передумати завтра-післязавтра і посадити на місце вітця когось іншого. Хіба не чув звідусіль: «Ось хто замінить Ясноликого. Ось кому можна довіритись і вручити долі родів аварських. Такий не дасть їх в обиду. Небо тому свідок — не дасть»!

VI

А Форисин повернувся тим часом до Волина і не став довго думати, з чого почати йому яко аварському тудунові в землі Дулібській. Вишикував на місті^[69] під городом всі десять турм і, об’їжджаючи їх, казав:

— На вас, вої мої, і на вас, уславлені в січах терхани, покладаю чи не найважчу з усіх, що мали досі, повинність: утримати за собою взяту на меч і сулицю землю. З чого почнемо, багатури? Найперше, гадаю, маємо почати свою бутність на дулібах із того, щоб нам і коням нашим було і затишно, і ситно тут. А ще маємо не забувати, що ми серед поверженого, одначе недобитого люду. Від нього всього можна сподіватися: і непокори, і нападів. Тож застерігаю всіх: будьте мужні і непохитні, не потурайте ницому анту, та будьте й обачні. Ділю всю Дулібію на десять оджаків^[70] — кожній турмі свій оджак. Їдьте туди й будьте володарями там — над всім і над усіма, однак пам’ятайте, що є стольний Волин, де сидітиму я і де перебуватиме турма, повинністю якої буде віднині — дбати про мир між вами і людом Дулібії.

— Започаткуємо свою бутність тут — і то негайно — ось із чого. Кожен терхан, прибувши до свого оджаку, має подбати, аби у воїв його була крівля над головою і була живність. Обирайте найбільш вигідне, на ваш розсуд, городище в оджаку й поселяйтеся в ньому. Встигнете спорудити для себе і коней житло до зими — зберіть люд окольний, його вози, коней і споруджуйте, не встигнете — поселяйтеся в куштах поселян і покладіть на них повинність дати вам не лише місце під крівлею, а й живність. Одначе це — в крайньому разі. Найліпше буде, коли спорудите до зими своє житло і зимуватимете осібно від поселян. Дрібнитися на сотні теж не раджу. Роздрібнених легше потяти й знову стати володарями в своїй землі.

Форисин пождав, доки вої перекинуться словом, і вже потім промовляв далі:

— Друге, що маєте вчинити, прибувши до оджаку, — піти й забрати в кожного з поселян належну вам половину збіжжям і худобою. Аби не було серед дулібів єдності і ворохобні, будьте хитрими, яко лиси, і мудрими, яко змії: не збирайте полюдне одразу і в усіх. Тих, що підуть, споруджувати вам житла, обминіть на першій порі, візьміть у тих, що відсиджуватимуться вдома. На передлітті чи влітку зробите навпаки.

Він знову примовк на мить, приглядався до воїв, терханів.

— Застерігаю всіх, — підвищив голос, — визначена мною повинність має бути такою, як чули, не переінакшеною ані на ліпше, ані на гірше. Хто візьме в дулібів зайве, поплатиться головою, хто явить милосердя — також. Про свою бутність на дулібах звідомляйте через кожні чотири седмиці, крім тих випадків, коли,треба буде звідомити чи порадитися негайно.

— Це все, що хотів сказати на прощання. Завтра рушите у визначені кожній турмі оджаки, і хай допомагає вам у помислах і діяннях ваших Тангра^[71].

І заголосила Дулібія на всі потривожені вторгненням, чужинців околії. Бо мало було по оселях мужів, усе жони та діти. А яка в жон та дітей бронь, з чим вони можуть вийти на захист набутків своїх? Лише з плачами та благаннями, іноді ще з наміром кістьми лягти, а не поступитися останнім, що мають. Тоді злітали над непокірними нагаї і чулися вже не тільки плачі та благання, чувся й той, що крає серце, вереск. Авари не зважали ані на те, ані на друге, брали своє і йшли до інших, а ті інші, бачачи, чого удостоїлись за непокору сусіди, шукали захисту в терханів, коли вони об’являлися неподалік: «Перед вами були вже авари і взяли половину: пощо ж і не добірки ділите навпіл?» Та дарма, тут-таки пересвідчувались: від терханів, крім нагая, іншого милосердя не буде, і бігли за давньою родовою звичкою до старійшин: «Підіть, достойні, — благали, — вгомоніть насильників, заступіться!»

Чи могли знати, що терхани не зважать на благання, бо мають повеління: не являти милосердя, а старійшини віднині такі ж підневільні, як і вони? Відколи пам’ятають себе людьми, мале й доросле знало: слово старшого в роді — повинність для молодшого, а слово старійшини — закон для всіх. Удостоївся від нього похвали — вважай себе винагородженим найвищою винагородою, а заслужив докору — маєш змиритися з тим і робити так, як велів старійшина. Тож і старійшини не розкидалися з похвалою, а коли вже визнавали за потрібне заступитися за когось, певні були, їх не ослухаються. Стоять-бо на сторожі закону і покону, а їхній закон, як і покон, — чисте золото правди. У кого зніметься на такого рука, тим паче, коли старійшина стане на захист вдови? Вірили цьому і уповали на це, як уповали, певно, й старійшини: покони в людей не однакові, та закони — для всіх закони. Тож і нині йшли на клич вдів поважно, ставали перед обрами твердо й старалися умовити: схаменіться, люди, та не встигали виголосити його, слово заступництва, як одразу ж розплачувались за ту свою зухвалість: обри ошкірювалися й били старійшини по чому бачили.

Від того видива холонула кров у жилах, хай не одразу, через пагубно вбивчий страх і відчай, все ж приходила певність: коли вже обри і на старійшин знімають руку, добра не жди. Їх, дулібів, віддано на поток і пограбування^[72], над ними збиткуватимуться, як кому заманеться і коли заманеться.

Зболено трубила, оповіщаючи на всі чотири сторони світу про нечуване лихо, земля, волав до неба і благав заступництва люд, а битими й небитими путями Дулібії правилися та й правилися кінні. В один і в другий кінець, рано, вдень і надвечір. Ті везли чи гнали нахапане по весях, ті їхали по не нахапане ще чи мали повеління згуртувати дулібський люд і покласти на нього ще одну повинність — іти з возами та кіньми в ліс, стинати дерева й возити колоди у визначені терханами городища, пішим правитись до тих-таки городищ і споруджувати там аварські тверді — де тільки житла, а де й остроги.

Звиклі за сотні літ мирного життя до лагоди в родах і між родами, дуліби ніяк не могли повірити, що безчинства аварів у їхніх весях благословилися зверху. І згадалося їм у тій тузі та скруті: є ж у них княгиня! Усі і всюди подейкують: не захотіла втікати купно з іншими за Горинь, лишилася в своїй землі, під тими ж обрами, а лишаючись,сказала нібито: «Як можу покинути люд свій у біді? Ділила з ним радощі, мушу ділити тепер і горе, княгиня-бо є йому». Коли то правда: була й лишилася княгинею, повинна заступитися, відвести від них силою своєї верховної десниці напасть, що стала нестерпною мукою. Ано, повинна!

І пішли ходаки-старійшини лише їм знаними путями до стольного города свого, а в городі стали шукати утаємничену стезю до Данаї. Знали, вона перебуває тепер у теремку, примітно віддаленому від княжого терема, де обсівся привідця аварів Форисин, а все ж вірили: хай це і в однім острозі, обнесенім недоступним валом, немає заказаної путі, коли є бажання здолати її. Не можна пересягнути ані вдень, ані поночі через вал, обминуть сторожу, що туманіє на воротях і ні з ким не стає на розмову, вдадуть із себе баянів, яких кличе заслабла княгиня, пристануть до тих, що доправляють княгині і її челяді живність, а таки проникнуть у дитинець. Та й Даная не заперта в своєму теремку, виходить у город пішо, виїздить на конях. Хто хоче здибатися з нею та виплакати біду свою, той здибається і виплаче.

— Я чула вже і знаю, — казала княгиня одному з ходаків, казала й другому. — Обри пустили вас на поток і пограбування. Та що вдію, достойні, коли на моє слово ніхто не зважає.

— Ти ж княгиня в землі нашій. Ачей не заперечують же: була й лишаєшся нею. Іди й наполягай, домагайся, аби визнавали за таку й прислухалися до твого голосу.

Ходила й думала, зупинялася і знову думала.

— Гаразд, — пообіцяла зрештою. — Я ще раз піду до посадника й домагатимуся полегкості для люду. Одначе й ви не полишайте мене саму, приходьте й кажіть, що і як. Будемо єдині, гляди, чогось і доможемося.

Не вельми сподівалася, що примусить терхана бути стриманішим і обачнішим на місці посадника. А все ж певна була: таки піде до нього. Раз пообіцяла, мусить піти й бути твердішою теж мусить. Що це вони справді надумали? Одні пройшлися по землі Дулібській і забрали все, що було ліпшого, другі йдуть і теж беруть. А з чим залишиться поселянин? Те ж, що розповідають старійшини, не щось інше, таки повне пограбування і безсоромний ґвалт.

Угомонившись за ніч, сказала сама собі: «Усе, що чула, дуже схоже на правду, а проте чи така вона, мушу і на власні очі побачити, хоча б і в ближніх околіях. Ітиму ж до посадника он із яким гнівом та звинуваченням, Маю бути певна, що звинувачую по праву».

Далеко, як виявилося, не треба було їхать. Одразу за Волином, на полуденно-західній околії його, почула стукіт сокир, туди ж правилися повози з лісом, чулася гортанна аварська річ, чиїсь роз’яснення чи виправдання.

— Заверни туди, де юрмиться люд, — повеліла возниці.

Запряжені в повоз коні йшли розмірено, одначе швидко. Не встигла розглянутися як слід, звідки возять ліс, чи багато таких, що возять, уже була на місці забудови.

З обрами не стала бесідувати, пішла до дулібських здателів^[73].

— Боги в поміч, людове.

Спаси біг, княгине.

— Що то буде? — показала на великий, тільки-но започаткований зруб.

— Гридниця.

— І там?

— І там також. Привідця обрів тлумачив, коли починали забудову, це буде їхній осібний острог. Отакі, як ця, споруди-обиталища — для кожної з аварських сотень, отам стоятиме терем привідці, там житла для терханів. Уже опісля, як зведемо всі ці споруди, обнесуть забудови валом.

— Чому ж не в наметах житимуть, як звикли?

Здатель знизав плечем.

— Хто їх знає. Либонь, бояться наших морозів. Або нас.

Кивнула розуміюче і вже потім питала далі.

— У лісі, на повозах усе наші люди?

— Усе наші, достойна. Обри лиш наглядають за ними.

— І багато там люду?

— Вважай, у п’ять разів більше, ніж тут.

Хотіла було йти вже до свого возниці, та передумала враз і знову звернулася до здателя.

— Чи не відаєте часом, такі, як цей, остроги лише у Волині споруджують чи ще десь?

— Нібито кожна турма споруджує собі житла. Мабуть, то будуть заодно й остроги.

— Далебі, що так.

Назустріч ішли та й ішли повози із тесаними вже, готовими лягти в зруб колодами. Княгиня, либонь, хотіла переждати, доки проїдуть вони, й тоді вже рушити в зворотну путь, та раптом примітила: один із повозів зупинився у вузькому місці між колод і затримав тих, що напирали ззаду. Обри кинулися туди, кричать, повеліваючи, деякі вихопили вже й нагаї, вимахують, ба й періщать ними винних.

Пішла, спонукувана серцем, ближче до стовписька і того гаму, що зчинився над ним, і тільки тоді, як наблизилася, завважила: у повіз, що зав’яз між колод, запряжені не коні, а младомладі жони, ба навіть дівиці. Поривалися вжалені нагаями, то в один, то в другий кінець, не відаючи в страху, що їм робити: тягти непосильно важкого повоза, доглядатися чому зав’яз він, чи захищати себе від дошкульних ударів.

— Схаменіться! — голосно крикнула Даная і стала між кінними обрами та жонами. — Що все це значить? Хто дозволив?! Хто посмів запрягати в повоза жон?

Її, з усього видно, не зовсім розуміли, а все ж, завваживши, хто протестує і як протестує, спинилися на мить, і та мить надала княгині ще більшої певності.

— Негайно звільніть жон! — повеліла вже. — Гей, мужі! — обернулася до здателів. — Витеребіть повоза з ковбані, звільніть путь для інших.

Сказала — і перша кинулася визволяти жон та дівиць із упряжі. Хтось із обрів, либонь, привідця, намірився було зашкодити їй, та виступив наперед воєвода Виштак, який супроводжував Данаю, і застеріг:

— Це княгиня. Не смій ставати на заваді!

На той мент надбігли дулібські мужі, підхопили повоза й доволі легко прибрали його з путі.

Даная звільнилася тим часом і стала перед старшим з-поміж обрів.

— Це ж хто дозволив таке, питаю? Хто посмів чинити, над людом глум?

Обрин белькотав щось, і з усього того белькотання зрозуміла одне: Форисин.

— Я буду мати бесіду з Форисином, — спокійніше вже сказала обрину. — А ти негайно ж відпусти цих жон, як і тих, що є десь, і не смій більше запрягати їх у повози. Мало вам мужів? Чи немає на те худоби?

Коли вже йшла до свого повоза, спинилася й сказала жонам:

— Йдіть, людове, додоме. Йдіть і будьте вільні.

В отній терем, волостелином^[74] якого був тепер терхан Форисин, пішла одразу ж і доволі рішуче. Обри завважили те, однак не посміли затримати — княгиня все-таки. Лише ті, що біля самих дверей стояли, заступили їй путь.

— Терхан не приймає. У нього рада.

Хотіла було сказати: тим ліпше, а все ж не посміла. Можуть затятися і не пустити до Форисина. А то ганьба для неї, княгині.

— Коли завершить раду, скажете свому привідці: я волію бачитися з ним.

Обернулася й пішла звідти така ж рішуча й гнівна, як і тоді, коли на зустріч із Форисином простувала. І в теремку своїм не скоро заспокоїлася. Ходила від порога до супротивного йому вікна, від вікна — до порога й розпалювала себе гнівом, метала погрози. Такою погрозливо-гнівною постала й перед Форисином, коли покликав.

— Це ж як розуміти, тудуне? — напустилася з порога.

— Що саме?

Форисин не являв особливого гніву на княгиню — він був чи не вдвічі молодший за неї, хоча й вдоволення від того, що напустилася он як, теж не помічалося на його виду.

— Авари обіцяли нам, коли вели перетрактації з оборонцями Волина: в разі замирення і покори візьмуть під своє накриття люд дулібський і його землю, повеліватимуть нам жити за своїми законами, одначе поважатимуть і наші покони. Де вона, та повага? Чи посадник відає, що його терхани дозволяють собі он яку сваволю і дійшли до крайнього глупства — запрягають дулібських жон і дівиць у повози, возять на них дерево з лісу?

— Відаю, княгине, — відповів не моргнувши.

— І дозволяєш цей глум?

— Над людом дулібським — ні, а над непокірними, тими, що зневажають нас, яко аварів і витязів, переявших у ваших мужів славу, і не таке ще можемо дозволити собі.

Не одразу й второпала, що він каже, — така була збуджена та гнівна. Форисина, видно, обурило те.

— Ті жони і діви, — пояснив, хмурячись, — яких ти бачила в упряжі, відмовилися взяти злюб з аварськими воями і терханами. Накажеш милувати таких?

Чула, паленіє з ніяковості, та ще більше кипіло в ній обурення.

— А це… а це з якого ж дива вони мають бути їм жонами?

— Хоча б з того, що вої мої скорили їх.

— Не їх, достойний. Братів, вітців, мужів їхніх.

— А відтак і їх. Не хочуть знемагати в хоті, хай знемагають в упряжі. Нині всього лиш ліс возять на них, а будуть і надалі опиратися — запряжемо і в рала. Така воля тих, хто взяв вашу землю і вас, на ній сущих, на меч і сулицю. Можеш утішити їх цим, коли так ждуть її, твоєї утіхи.

Не тільки серце, тіло схолонуло в Данаї по тому освідченні. Усе, що обіцяли авари, коли вели перетрактації про замирення, було, виявляється, підлим обманом, з ними, дулібами, поводимуться тепер, як із останніми рабами. Захочуть — братимуть силоміць у жони чи наложниці, захочуть — оратимуть ними землю, утинатимуть голови за непокору. І нічого не вдієш з такими. Як же житимуть, коли так? Підневільними, зовсім безправними? Чи то ж можливо? Чи задля того залишилася вона, княгиня, з людом своїм? Поступиться, не доможеться права — сама стане такою, як і всі, рабою. Ано, варто раз поступитися своїм, як її вже матимуть за ніщо.

— Ми так не домовлялися, тудуне. За тим рядом, що укладали, дуліби були й лишаються вільним людом у своїй землі.

— Дуліби, княгине, обіцялися жити за нашими законами. Оце і є вони: за непокору — неволя, а то й смерть.

— Це не закон! Це глум і насилля! Казала і знов кажу: ми обіцялися платити вам половину і бути вільними в своїй землі. А що робите ви? Пізнього літа турми ваші пройшлися по дулібських весях і забрали де половину, а де й більше, як кому заманулося, нині вої твої знову пішли по них і теж беруть половину з того, що лишилося, катують нагаями тих, хто обстоює своє: тепер і в повози запрягають уже. Чи такий глум можна назвати законом?

Форисинові, з усього видно, вельми хотілося дати серцю волю й послати цю володарку без володінь пріч. А все ж не зробив того. Щось стримувало його, і доволі вагоме.

— Ті, що брали з твого люду в кінці літа, — знайшовся нарешті, — брали яко вої, що здобули право на полон. Ми ж беремо по весях яко волостелини. Гадаєш, я з Паннонії правитиму з’їжу для всіх, хто є тут зі мною?

Що скажеш такому? Ба як звивається, шукаючи виправдання.

— А що братимеш, терхане, наступного поліття, коли поїси узяте ґвалтом, а поселян позбавиш можливості засіяти ниву, зібрати урожай, як і взяти з худоби приплід? А воям твоїм треба буде щось їсти. І коням — також. Ви ж не на день і не на два прибули сюди, казав, господарями збираєтеся бути в землі нашій. Чи це по-господарськи? Чи волостелин, в повинність якому покладено бути в одвіті за землю і люд дулібський, має так господарювали?

Таки приперла посадника до стіни. Сидів, дивився на Данаю блудливими очима і не знав, що сказати їй.

— Я старша за тебе, терхане. І князівством навчена правити більше, ніж ти. Муж мій, князь Келагаст, більше веселим застіллям клопотався, аніж думав про устави та уроки. Тому сама змушена була дбати про закон і благодать в землі нашій. Отож коли хочеш, щоб був у ній лад і покора, послухай моєї ради: не посилай своїх воїв на полюддя, най мої люди ходять, а тиматимеш свою половину від мене.

— А хто скаже мені, що то половина?

— Твої послухи. Най вони будуть при моїх мужах, одначе тільки як послухи і очевидці.

Помислив і вже потім сказав:

— Гаразд, я подумаю. Може, й справді так було б ліпше, — обізвався перегодом, — та ось яка притичина утримує мене дати свою згоду: де набереш ти стільки мужів? І що то за мужі будуть? — подивився на Данаю неприховано підозріло. — Твоя дружина?

— Пробі! — осміхнулася. — Чи їх так багато буде, аби лякатися, та ще тобі, котрий має в нашій землі он яку силу?

Знову підозрілий позирк у її бік, і знову мовчання. Даная сприймає те по-своєму і зважується скористатися нагодою до кінця.

— І глуму над людом не дозволяй, добре? Надто глибокі рани ще у дів та вдів наших, щоб брати злюб з твоїми воями, зрозумій. Кожна з них втратила у січах вітця, брата чи лада свого, щонайменше літо має ходити в жалобі. Це теж, щоб знав, один із тих поконів, на які не гоже посягати навіть тим, що взяли гору в січі. Боги покарають таких, а люди рано чи пізно осудять.

VII

Відстугоніла, відгримала, добиваючись купно з Морозком до натоплених поселенських кушт, зима, вляглися холодні полуночні вітри, вляглися й завії. І, здається, надійно. Прийшов на зміну бокогрію^[75] сухній^[76], прийшло й тепло на київські гори. Давно стаяли сніги, збігли униз, на Поділ, веселі почайни^[77], відпарувала й земля, а відпарувавши, вкрилася першою зеленню. Он як метушаться в ній, шукаючи поживи, воробейки. Ади, які раді, що є де погребтися, відшукати жадану поживу. Та ще більше її, радості, в галасливій метушні київської малечі, в пробуджених на горах і в долах деревах, у тій далині, що синіє аж ген десь, за Дніпром. Як і в веселих хвилях ближчої до гори ріки — Почайни. Бігме, все ожило, збудилося, б’є веселим водограєм народженого по зимі життя. Бо таки народилось воно і надійно утвердилося — настало довгождане передліття.

Що ж має вдіяти він, Світозар? Таки вдатися до київського князя чи самому зібрати воїнство, на яке покладає свої сподіванки? А втім, до князя завжди встигне. Тра побувати передусім на торжищі та приглянутися, чи є вони, гуслярі, скоморохи. Он яке велелюдне воно нині, певно, неспроста. Одні не лінувалися довгої зимової ночі по куштах, виготовляли потрібні на політті шлеї, ярма, вдяганку та взуванку всяку, видзвонювали допізна по корченицях, аби було чим торгувати на передлітті, іншим саме час вийти й придбати все, що тра буде в полі і на подвірниці^[78]. А це ж тільки кияни зійшлися на торжище. Що ж то буде, коли прибудуть поселяни з верхніх і нижніх городищ, гості з сусідніх земель?

Коли спустився на Поділ та підійшов ближче, було на що задивлятись. Скудельники^[79] вивезли торішні чи встигли випалити у вишгородських печах тепер уже витвори рук своїх. Видзвонюють та закликають не обминати їх і товар їхній. У кого розтелилася корівка, тому пропонують окрини^[80] для набілу^[81], хто сподівається надерти меду на передлітті, най вибирає корчаги, кому потрібні миски, поставці, макотери — будь ласка, все щонайдобротніше. Є що продати й шевцям. Перед одними лежать виступці, поборошні, перед іншими — чадиги, бачмаги. Кому що треба, те й вибирай, у кого водяться зайві куни чи заморські соліди, підходь і купуй. Є й рала, берковці^[82], кузнь дрібна. А вже що набілу в окринах, печива всякого! Не бідно живе город Київ, люд полянський. Бігме, не бідно.

Де ж ті, кого хоче бачити? Не вийшли ще з зими, сидять по своїх куштах? Не може того бути. Он який жвавий торг іде, скільки люду на торжку. А де люд, там і гуслярі, перегуди, скоморохи-потішники.

Ага, он там десь чути гуслі, чути й спів.

Пробирався стольник Світозар між людом і заглядався на люд. А він і усом не вів. Знай своє робив: той закликав покупців, той торгувався, ніби й байдуже йому, що поруч не хто-небудь — сам стольник.

Гусляр сидів поодаль від торжкових. Схилив сиву голову й дослухався до мелодії, що її видавали потривожені пальцями струни. Поруч — сучкуватий костур, калансува з вилізлими від негоди оловирами^[83], бесага^[84] з убогим начинням. Небагато біля нього цікавих, а все ж були. Стояли зосереджено-уважні й ждали чи то нової, чи то недоспіваної пісні.

Коли співець подав голос, Світозар спинився на мить і завагався, підходити йому ближче чи не треба: із уст гусляра злітала й тихо линула на околії виколисана свого часу ним, Світозаром, і пущена в люд пісня:

«Невже гусляр — тиверець? — майнула думка. — А чом би й ні? Міг завважити, будучи серед своїх: нічого не виблагає він там, серед знедолених, співом, і податися до полян, ближче до київського торжка, де — всім відомо — завжди людно».

Гусляр поклав долоню на струни і тим сказав: пісню проспівано, на якийсь час вмовкає. Люди мовчки підходили й клали перед ним дарствениці. Хто мідницю, хто — окраєць посмаги^[85].

Підійшов і Світозар віддячити співцеві.

— Спаси біг, — вклонився той і звів на щедрого торжкового очі, звів і застиг нараз. — Спаси біг, княжичу.

— Ти… знаєш мене? — зрадів, як комусь із кревних. — З Тивері будеш?

— Ба ні, з Дулібії. А знаю княжича давно, ще з там того часу, як він бував між люду й співав цю, підказану йому серцем, пісню.

На мить замислився. Та всього лиш на мить.

— І давно з Дулібії?

— З того чорнобожого дня, як усі полишали її, втікаючи від обрина-супостата.

— Належиш до гуслярської общини чи сам по собі живеш?

— Як можна бути самому по собі? Гурт нас. Невеликою общиною промишляємо, все ж маємо її.

— І далеко вона? Чи є серед вас старійшина?

— Усі тутки нині. І старійшина також.

Світозар не роздумував довго. Знову добув ногату^[86] й поклав її не в калансуву — на долоню співця.

— Зведи мене з ними. І негайно.

Гуслярі не були такі спішні, як хотілося б. Ждав та й ждав їх, прибувши з тим, що подибав на торжищі, до їхньої київської чи, сказати б, білякиївської оселі.

— Може, братії твоїй не сказали, хто кличе і нащо кличе?

— Як можна, княжичу, сказали. Я ж не одного, кількох попередив.

Сходилися поодинці, а зійшовшись, не вельми потішили Світозара: їх було обмаль, так обмаль, що коли сказали: усі вже, і руки опустилися.

— Мало вас, братіє, — був щирий із ними. — Мені потрібно значно більше.

— Скажи, навіщо, зберемо й більше, — пообіцяв старійшина.

— Повинність хочу покласти на вас і вельми важливу для люду, землі нашої. Хотів би тоді вже казати про неї, коли зберете всіх.

Гуслярі примовкли, а зрячі й переглянулися між собою.

— Хочеш, княжичу, покласти на нас важливу для всієї землі повинність, а не довіряєш. Що ж ми казатимемо гуслярам, скликаючи?

— Передусім скажете, що кличе їх не княжич Світозар, а стольник землі Троянової, а також князь Велемир. Того доста, аби послухалися.

— Коли скликати?

— Хоча б і завтра.

— Завтра не зможемо, бо кликати доведеться не лише тих, що в Києві, а й тих, що є по окольних городищах. На те піде не менше седмиці.

— Най буде так.

Буєслов виявився старанним старійшиною: рівно через седмицю всі, кого кликав він, були у княжій гридниці на Київській горі. Світозар вийшов до них купно з князем Велемиром. Сліпих гуслярів, як і домовлялися, не було, усі зрячі. Сиділи в занадто просторій для такої мізерії люду гридниці, тягли німотно застиглі й неприродно видовжені шиї, ждали, що скажуть їм.

— Дехто з вас знає, — першим заговорив Світозар, — я, стольник землі Троянової, і князь-привідця Велемир хочемо покласти на вас, братіє, повинність, від якої залежатиме, буде чи не буде земля Троянова — хай і згодом — єдиною. Гадаю, усвідомлюєте собі: це значима і нелегка повинність. Най кожен із вас подумає зараз і скаже, може чи не може він узяти її на себе? Зугарен буде здійснити те, що покладаємо на нього волею люду і землі, чи ні? Коли хтось має якісь сумніви, най встане і йде собі. Всі інші вислухають по тому нас із князем, підуть до капища Перуна й дадуть роту на вірність землі Трояновій і люду.

Таких, що підвелися б і пішли з гридниці, не відшукалося. Та по-стольниковому теж не вийшло. Той же Буєслов, прокашлявшись, мовив:

— Казав уже і знов кажу тобі, стольнику: коли звіряєшся, то ввіряйсь до кінця. Вислухаємо, яку покладаєте з князем повинність, тоді вже й зважуватимемо, брати чи не брати її на себе, давати роту на вірність землі і люду чи не давати.

Світозар відчув себе ніяково.

— Гаразд, — зголосився, — скажу наперед. Хочемо, аби всі ви пішли в землі Дулібську, Тиверську, ба навіть за гори Карпати й вивідували там, буваючи між люду, що помишляє він, а що —обри, та звідомляли нас із князем чи інших князів, що будуть ближче до вас, об тих помислах. Коли ж примітите щось лихе чи тривожне, шліть нарочитих, оминаючи князів, — у Київ.

— Ото і все?

— Ні, не все. Ще має старійшина кожної гуслярської общини визначити місце в довіреній йому землі, куди гуслярі слатимуть йому звіди і де могли б розшукати його в разі потреби ми з князем. Підете так, аби знати, що діється в кожній другій верві і ходитимете там від передліття до передзим’я. Лише на зиму повертатиметеся до своїх родин чи до своєї общини. Не помишляйте собі, що це абияка повинність чи мала послуга землі і люду. Зараз, коли є замирення між нами і обрами, це чи не найголовніше: знати, які в них стосунки з людом і які наміри. Чи згодні і чи зугарні будете зробити наше повеління корисним для всіх нас ділом?

— Ано.

— Тоді йдіть до капища Перуна і давайте роту.

VIII

Вещба^[87] пробуджених до життя околій, як і самої гори в городі Києві, була нині всесильною. Богиня світла і добра, всеблага плодоносиця Золота Коса, Ненаглядна Краса слала з піднебесся м’які і теплі промені-стріли, Дніпро, Почайна — приємну остуду, трави, що ними густо вкрилися гори, дерева на схилах гір — млосні пахощі і знаду. А ще ж бог-громовик не лінується одкривати путі для медоносних струменів дощу. Тоді поновлюється злюб між Небом і Землею. Небо дарує Землі плодоносну вільгість, Земля дарує Небу колиску для піднебесних вод — повітря, і настає погожа днина-благодать. Така, як була вчора, позавчора, як є і нині. Он яка вирайська далина відкривається з гори. Синя та ліпотна, весела та знадна. Бігме, мав би крила, то знявся б і полетів над Дніпром, над закучерявленими долами, що починаються одразу за рікою і йдуть у безмежжя. Аби викупатися в тих чистих струменях синяви та побачити, які вони, закучерявлені зелом доли, зблизька. Та ба, знає, певен, того не буде. Тож і вещба, що її зродила ліпота околій, згасла в ньому так само швидко, як і зродилася. Постояв, помилувався щедротними знадами далини й спрямував стопи свої в зворотну путь — до терема. Знав, сьогодні велике свято — проводи русалок. Челядь, либонь, уся, крім, може, старої Розради, пішла за вал, ближче до галяви під лісом, де будуть гуляння, а по гулянні — й самі проводи. Що ж, на те вони й даються, узвичаєні між людом свята, аби святкувати їх.

Йшов звільна і розглядався. Розглядався і заглядавсь на заклечані гіллям ворота, подвір’я киян, житла. Все, як і на Тивері: де липовим, кленовим, де тополиним обставились гіллям, а де тим, другим і третім разом. Поминає люд усіх рано і нагло померлих, та водночас і боїться їх. Ано, обороняє себе, житло своє зеленню, не ходить на цій седмиці до гаю, не купається в річках, озерах. Там, каже, навка удавить, там — русалка залоскоче. А чого мають удавити і чого залоскотати? Такі гнівні на живих, так завинили перед ними живі? Либонь, завинили, інакше чому страхалися б. Одних не доглянули, коли були малими, інших не вберегли, коли ввійшли в літа та загорілися злюбним вогнем, молодечою буєстю. А хтось і ногу підставив, аби швидше впали та не стояли на заваді. Хіба сам не звідав того, не знає?.. Тепер радіють, бач. Якже, настав останній день клечальної седмиці — день проводів русалок. Підуть, віддадуть данину співом-каяттям та й будуть певні, що все гаразд, і русалки залишаться вдоволені, і до живих прийде й ляже на серце супокій: вони убезпечені від мсти-відплати.

— Княжичу! — почув з не такого вже й далека. — Агов, княжичу Світозаре!

Скинувся й зупинивсь нараз: кликала княгиня Росава. Стояла по другий бік і махала йому рукою: підійди. Далебі, на свято зібралася — була, як і всі інші жони, що супроводжували її, в зеленім вінку з васильків, полину, кленового листя, по-літньому легко і невишукано вбрана.

Осміхнувся, потішений її увагою, і пішов на клич.

— Ходімо з нами, княжичу. Свято-бо яке.

— То ваше свято, княгине. Мужам не випадає бути на ньому.

— Як то — не випадає? — взяла під руку й мало не силоміць повела до валу. — Мужі також будуть. І князь там уже. Весь город буде нині на святі, достойний стольнику.

Що міг сказати? Он яка весела та ліпотна, по-молодечому радісна і збуджена. Та й не сама умовляла. Жони чільних мужів також обступили й заторохтіли навперебій: як можна бути в такий день осібно, русалки підстережуть і залоскочуть… Бігме, коли б і не хотів, мусив би скоритися.

Відразу за валом, на поляні, справді був чи не весь не вельми велелюдний, та не такий уже й бідний на люд Київ. Мужі здебільше стояли, лиш деякі ходили по узліссі, збирали квіти, запах яких лякає русалок, ламали молоде гілля й несли жонам, а ті вже складали лист до листу і квітку до квітки та плели дітям своїм — старшим, підстаршим, зовсім малим — вінки, увінчували ними голівки доньок і хвалилися сусідам, які вони у них ліпі та гожі, а вже нахвалившись, посилали до молодечого гурту.

Там, у гурті (також не одному), своїх вистачало клопотів: робили опудала з гілок, надавали їм жіночої подобизни, сміялись і сперечалися, удосконалюючи, а найбільше ждали, коли почнеться врешті-решт найголовніше: танці, співи довкола подобизн, те, що іменується проводами.

Світозар, як і належить достойникові, не пішов із жонами, став там, де був князь, чільні мужі його дружини. Доглядався до приготувань молодої пагіні слов’янських родів і перекидався з тими, що були поблизу, словом, іноді підкликав котрогось із молодців і радив, як зробити, аби подобизна була справді схожа на жіночу парсуну. Коли ж почалися танці та співи, сів поруч із князем на принесену челяддю лавицю й сам не помітив, як втратив бажання до бесіди. Подобизн на полоні немало та й поляна немала. Одне дівоче коло водило танок прямо перед князем, друге — довкола опудала-подобизни, що по праву руч, третє — що по ліву від князя, четверте — ближче до лісу, п’яте — ближче до валу. І так по всій поляні. Те велелюддя і та круговерть не могли не зродити в серці стольника замилування, а дівочий спів, такий урочистий та потужний, — і торжества.

Ці, найближчі, дівки воздавали хвалу улюбленій квітці:

Від того дівочого кола, що ліворуч, чулася інша пісня, від того, що праворуч, ще інша:

Багато київського люду водить танок, та ще більше таких, що стоять чи сидять осторонь і милуються дівочими танцями, дослухаються до пісень. Одне коло увінчаних вінками жон, дівиць веде танок з лівої на праву руч, друге — з правої на ліву, ще інше — знову з лівої на праву. І така вишукана чинність у їхньому танку, така радість на лицях, в очах, здається, забули цієї щасливої миті, що є десь русалки і є страх перед ними, знають одне: настає літо, а літо — пора земної благодаті, злюбного єднання і злюбної втіхи.

Коли найближче коло танцюристок, плавно пропливаючи повз князя, аж надто щиро вигнулося, Світозар завважив: серед тих, що удостоїли Велемира грайливим поглядом і ще грайливішою усмішкою, була й жона його, княгиня Росава. Такою святковою і такою младомладою видалася тієї миті, ніби справді не жона є і не мати двох дітей — дівиця.

«Не забула ще княгиня молодих літ, бігме. Он яка рада, що є нагода згадати їх. А як-то Данаї нині? — набігла мисль і заступила, мов темна хмара, світлий день. — Як тим, що поселилися на обводах Древлянської та Улицької земель? А гуслярам як ведеться в Дулібії, Тивері, Паннонії? Послав — і ніби в безодню кинув. Ані звуку, ані півзвуку від них. Може, не варто було покладатися лише на гуслярів? Може, самому час би побувати і в Дулібії, і в Тивері, і серед відселенців? Стольник-бо є. Усі, хто обирав і хто не обирав, сподівалися: цей не полишить напризволяще; він вчений сольському ділу, має знайти путі, що ведуть до поліпшення долі люду слов’янського. Чи знайде, коли відсиджуватиметься в Києві та уповатиме лиш на те, що якось воно буде?

Наступного ж по проводах русалок дня заговорив про це з князем.

— Я маю сам побувати там — і серед відселенців, і на Тивері та в Дулібії, на власні очі побачити, як ведеться нашому людові під обрами і поза обрами.

Велемира немало подивувало те.

— І що це дасть? Ані ми не маємо зараз сили піти на обрів, ані обри на нас. Слід приглядатися до них, як і до люду дулібського, — це так, одначе не більше. На більше, стольнику, замахуватися не час. Тож давай про згуртування сили своєї дбати зараз, а не про мандри із гуслями в руках.

Аби стольник угомонився, тут-таки пообіцяв не ждати нагадування й послати дулібським відселенцям хури із збіжжям, ралами, упряжжю, сокирами й іншим причандаллям, що пособило б їм обробити до осені лядини^[88] й започаткувати господарювання в необжитій землі. Те, признатися, вгомонило Світозара. Взяв на себе спорядження хур і он скільки днів та ночей потратив, поки відіслав-таки збіжжя, а скільки, аби придбати потрібну кузнь, упряж та ярма. Зате, коли відіслав хури, знову відчув: немає певності, що зробив усе.

«Коли не хтось інший, саме я маю дбати про згуртування всеантської сили, — міркував на самоті, — то чого маю знов-таки сидіти в Києві і ждати, доки вона десь, кимось згуртується? Не треба йти зараз на Тивер, до дулібів, то подамся до втікачів, уличів, затим до відселенців, націлю їх на множення і згуртування сили, а там видно буде, є потреба чи немає потреби правитися зараз на Тивер, до дулібів. Ано, під лежачий камінь вода не потече, аби потекла, хтось має зрушити його».

IX

Буєслов не сам добирався до Паннонії, з ним були ще чотири гуслярі, і в кожного по надійному міхоноші з тих отроків, що не лише бесагу, а й меча вже можуть тримати в руці. Ватага немала і доволі надійна, та купно добиралися лише до Дикуші. Звідти пішли вже нарізно, від городища до городища і від весі до весі. Аби не впало комусь у око, що це гуслярі аж із далекого Дніпра, не вельми поспішали. Там, де були торжки, затримувались надовше, слухали, не виказуючи себе, тамтешніх гуслярів, і вже тоді, як намотували на ус їхній спів, а в пам’яті укладали слова, йшли далі. Так само робили й на наступнім торжку, з тією хіба одміною, що тут уже могли позмагатися і в грі, і в співі.

Докупи зійшлися перед самим перевалом.

— Люд тутешній подейкує, що обри не стоять на перевалі. У них із паннонськими слов’янами злагода, — повідав своїм побратимам Буєслов. — Повіримо і підемо чи вивідаємо передусім?

— А коли й стоять, то що? Чи нам вперше прикидатися сліпими? Прикинемося й там, коли що.

— А може, вивідати все-таки?

— Пусте, Буєслове. Таким, як ми, путь всюди одкрита, до обрів також.

— Усі так гадають?

— Та так, що й усі.

— Тоді ось що зробимо: наймемо кмітливого провідника, такого, котрий зміг би і обрів обійти, і через перевал провести. Гори — не доли все-таки, а ми — люди не гірські.

Провідник трапився їм славний. Не отрок уже, муж, одначе з тих, котрі не встигли геть зовсім попрощатися з отроцтвом… По горах лазив, мовби кіт по крівлі. А вже що на бесіду щедрий був!.. Скільки збиралися схилами гір, стільки й сипав словами, та все доладно і все на веселій ноті. Буєслов нащо зугарний до потішних бесід, а й він змушений був більше слухати, аніж говорити.

— У вас усі такі ? — запитав провідника, коли вишукалася нагода.

— Ба ні, а все ж і таких багато.

— Весело живете, виходить.

— Жили, бадіко, жили.

Буєслов розуміюче киває головою.

— Хочеш сказати: тепер живете лиш давніми звичками?

— Хто звичками, а хто й надіями.

— Щось не видно їх, голубе, — зітхає гусляр. — Коли вже такі, як ми, втікають із землі, що опинилася під обрами, чи до надій тут?

Провідник обертається в його бік і єхидно прискалює очі.

— Втікаєте від обрів і до обрів?

— До слов’ян, голубе. Тамтих слов’ян, гадаємо, не так оббирають, як по цей бік Карпат.

— Може, й так. Звертаймо на цей плаїчок, — показав рукою. — Він виведе в утаємничене місце на перевалі. У тім місці й перейдемо на зворотні схили гір.

— А ми утрапимо звідти у діл? Не зіб’ємося з путі?

— Не бійтесь, я з вами буду, виведу. Та й плаїчок вірний, для себе прокладали.

— Себто?

— Ну, для таких, які вважають за ліпше обминути сторожу, коли хочуть піти за гори.

Через перевал він провів їх, а горами ще йшли та йшли, доки впевнилися: там уже доли.

— Ну що ж, братіє, — зупинився, доглядаючись до заїрської далини, Буєслов, — далі підемо нарізно.

— Щоб дуже хотілося, не сказав би, — зауважив один. — Чужа земля, чужий люд. Чи знайдемо прихисток?

— Тобі не все одно? Літо попереду. Де присів, там і заночував. А люд слов’янський по всьому Подунав’ю є, прикриє.

— Підемо — побачимо.

— Ано, то найліпша достовірність: піти й побачити. Отож боги в поміч, братіє.

— Боги в поміч.

— Запам’ятайте, — уже навздогін напучував Буєслов, — зустрічаємось у Сірмії, на першій седмиці поліття. Коли ж хтось вивідає достойне негайного звідомлення, не ждіть того дня, правтесь мерщій і звідомляйте князів на Тивері, а то й тих, що в Києві.

Якийсь час у діл вела одна путь, і та давно торована. Та ось стали траплятися й такі, що вели обіч. Там — ліворуч, там — праворуч. На них і звертали попарно. А все ж скільки виділи одні других, стільки й зглядалися: чи не покличуть часом, чи не скажуть чогось втішнішого, аніж сказали?

X

Минуле поліття було для Дандала суцільним святом. Сівши на стіл вітця свого, те й робив, що об’їздив стійбища, приймав дарунки та величання, милував тих, котрі трималися за володарювання вітця у чорнім тілі, і не скупився на обіцянки всім іншим. Зима, щоправда, трохи погамувала в ньому відчуття величі і святковості, а все ж не так аж надто. Щедрішими, ніж досі, були на ласки жони, не забували його й соратники в недавніх походах — терхани. Коли не один, то другий відвідував у святкові дні, і кожен норовив потішити новообраного кагана не лише веселою бесідою в застіллі, а й щедрим дарунком. Не втямить до пуття, сам устиг дати їм привід чинити так чи узвичаєна поведенція попередників дозволяє, одначе мало не всі, хто відвідував у святкові дні, вважали за доцільне і пристойне винагороджувати младомладими полонянками, а деякі такі щедрі, що не шкодують для кагана виплеканих матерями й наділених божественною ліпотою сестер, ба навіть власних доньок. «Лише ти достойний такої, — кажуть, — лише, тобі має належати така».

Як відмовиться, коли дарунок справді такий, що сліпить очі? І як може не винагородити терхана за такий дар?

Одначе були й такі, що псували йому настрій. Чомусь усі брати і не тільки рідні, двоюрідні також — взяли собі до тями, що Дандал, яко повелитель, має винагородити кожного чільнішим, ніж мав досі, місцем у каганаті, ішли й натякали про це, а деякі дозволяли собі навіть канючити.

«Я десь не так повівся з кревними, — став на мислі Дандал. — А де? Тут, коли повернувся з походу і став каганом, чи там ще, в Антії? Бігме, схоже, що там ще. Усі знають: помщаючись Апсихові за Башира, я опирався передусім на братів. Форисина послав на дулібів та й посадив у Дулібії, Хафіза залишив своїм довіреним на Тивері, Єлемунда призначив хакан-бегом, ще кількох возніс, поставивши на місце призначених. Отож всі інші й подумали: каган опирається на кревних, нагадаймо йому, що й ми не останні. А де наберу для всіх чільних місць? І як можу прибрати котрогось із терханів, коли вони ходили зі мною в походи і є достойні серед достойних? Ні, маю притлумили розбуджені бажання кревних, і то негайно, коли трапиться нагода, при всіх».

Її не треба було шукати, сама підвернулася. Як повіяли з моря теплі вітри і сніг у долах почав братися водою, прибув до стольного стійбища терхан Кочагир, один із тих Дандалових братів, яким за віком належало б бути більше знаними в каганаті, ніж є знані. Ще вітець їхній, світлої пам’яті каган Баян поставив його старшим над оджаками, які кочували між слов’ян, у тих їхніх землях, що сусідили з франками. Дандал не вникав тоді в діла і помисли вітця, одначе чув одним вухом: то неабияка повинність. Кочагир мав бути поблизу одних і других, знати, що замишляють слов’яни, а що — франки.

— З чим прибув до нас, брате? — не приховував своєї цікавості Дандал. — Зайшло вже на безпуття. Невже тривога погнала в таку негоду?

— Не так тривога, як бажання бачити тебе, кагане.

— Хіба ти не був на великій раді?

— Чом ні, був.

— То це ж не так давно було. Щось скоїлось-таки?

Кочагир зиркнув на присутніх і вже потім мовив:

— Хай опісля, як залишимося один на один.

Щось схоже на торжество заговорило в серці кагана.

— У мене, Кочагире, не водиться так: приховувати від своїх терханів таємниці.

— А коли це саме та, яку не всім належить знати?

— Ну, гляди. Сідай, будь гостем. Про те, з чим приїхав, поговоримо пізніше.

Терхани не засиділися в кагановім наметі. Розуміли, видно, приїхав брат, і приїхав он із якого далека, хай погомонять на самоті. Та не встигли засідлати коней, як їх знову покликали.

— Брат мій помилився, терхани, — зустрів їх сумирним і дещо вибачливим тоном Дандал. — Те, що повідав мені, стосується усіх нас. Отож хочу порадитися. Кажи, Кочагире.

— Таж казав уже: є нагода потручати франків. Коли каган дозволяє, візьму те на себе.

— Чули, терхани мої, має намір потручати франків. Чи є така потреба?

— Це ж не хто-небудь, достойний, це франки. Чи варто зчіпатися з ними?

— Кочагир уповає на те, що коли піде купно з слов’янами, успіх походу буде забезпечений.

— Чому слов’яни йдуть на франків?

— Аби помститися за кривди, як і за наїзди.

— У них, можливо, й є така потреба, — знову заговорив Дандал, — та чи варто нам, аварам, втручатися в ту пірку і зчіпатися з франками? Що ми здобудемо там? Землю? Нам її й без франкської вистачає. Живність? Після підкорення антів і живність матимемо. Хочуть богемці, морави, всі інші слов’яни поквитатися з франками, замати щось у них, хай ідуть. Чи те, що здобудуть там, не буде нашим?

— А так! — підхопилися терхани. — Слава мудрому каганові! Чи здобуте слов’янами не буде нашим, коли самі слов’яни ходять уже під нами?

Висловлювалися всі разом, висловлювались потім і поодинці. Кочагир силився спершу нагадати всім, в тім числі й Дандалові, що здобуте слов’янами без участі аварів не стане набутком аварів; хіба забули, слов’яни не платять данини, а набутим у січах діляться тоді лиш, коли здобувають його купно з аварами. Та його не слухали.

— То колись було, віднині інакше буде, — відмахнувся Дандал, і тим до решти пригасив бажання сперечатися з ним, тим паче, що терхани, здавалось, і не зважали на присутність каганового брата, воздавали хвалу Дандалові і запевняли Дандала: має бути саме так.

Кочагира розбирала лють.

«Вилупок савірський, — пригадав Дандалові його матір, полонянку з погромленого в свій час сусіднього племені. — Справді мудро, як горланять терхани, розмислив чи всього лиш розгадав мої далекосяжні наміри і стає на путі тим намірам? Ну, стривай же», — пригрозив подумки, а вголос сказав:

— Наші оджаки не брали участі в поході на антів і тому не мають того полону, що всі. Чим живитимемося, із чого житимемо?

— А з чого всі живуть? Отари овець, череди корів, табуни коней маєте?

— Ну, маємо, хоча й не всі і не обов’язково череди та табуни.

— Ото з того й живіть. Буде нагода, пошлемо ваші оджаки на промисел, а поки що вдовольняйтеся тим, що маєте. До франків же іти не дозволяю. Не забувайте, ще вітець наш підписав із ними ряд на мир і злагоду. Яка є потреба порушувати його?

XI

Літо видалося незвично прохолодним і нудотним — ішли часті дощі з грозами. Такі часті, що навіть княгиня Даная, якій донедавна байдуже було, що діється на землі і в небі, стривожилася врешті і вдалася до челяді:

— На добре це чи на зле?

— Більше на зле, достойна, аніж на добре. Для худоби і паша є, і сіно буде. Та чи дадуть ці дощі вихопити з поля те, що вродила нива?

— Оце й мене тривожить. Покличте воєводу.

Виштак чемно вислухав її, а проте визнав за потрібне заперечити.

— У нас же є тепер люди, на яких покладено повинність збирати данину. Най вони й поцікавляться, чи буде що збирати. Княгиня всієї Дулібії все одно не об’їде.

— А всієї Дулібії й не треба об’їздити. Най побувають бодай десь, аби знати, як там і що.

— Так і скажу мужам.

Посланці стольного города недовго їздили по окольних весях та городищах. І вісті з околій були не такі вже й печальні: общини вихоплюють у негоди те, що вродило на нивах, біда лиш, що вродило нерясно.

— Питали, на скільки менше зберуть, коли рівняти з попереднім чи аж попереднім літом?

— Питали. Старійшини сказали: рано ще міряти, однак є такі гадки, коли половину позаторішнього зберуть, то добре. Не всі поля були засіяні, і що найгірше зашкодило — дощі більше бур’ян гнали на ниві, аніж сприяли набиратися сили зерну.

«Я недаремно тривожилася, — сумно подумала Даная. — Сутужно буде нам домовитися з обрами. А не домовимося — знову пагуба вломиться в оселі дубілів. І все ж ліпше буде, коли самі збиратимемо данину. На цьому стояла й буду стояти».

До того далеко ще було. Знала: збіжжя лише збирають на ниві та звозять до овинів^[89], можливо, й сушать перед тим, як скласти. Потім треба буде зорати убрану ниву, засіяти тим, що дадуть перші спроби веректи^[90]. А вже по сівбі піде веректа, по веректі настане час іти й правити правеж^[91]. Ано, до того далеко. І все ж мусить зараз уже шукати нагоду зустрітися з Форисином та повести річ про недорід. Хай знає, що візьме у дулібів не все, що міг би взяти.

«А може, йому слід показати сьогорічний урожай на пні? Леле, як я не додумалася до цього. Маю негайно йти і порадити: най виїде і на власні очі побачить, яка сьогодні нива».

— Нескошеного збіжжя на нивах багато ще? — покликала тих, що били по околіях.

— Не так щоб, одначе є.

— Мужі можуть, показати неподалік від Волина одну-другу ниву, де вродило кепсько?

— Чом ні, покажемо.

— То будьте готові, я незабаром покличу.

Знала, зараз Форисина немає в острозі, дуже можливо, що до вечора й не повернеться вже. Отож підстереже завтра. А вже як підстереже, не зволікатиме і не церемонитиметься, підійде і скаже: «Оскільки ми купно маємо дбати про закон і благодать на цій землі, чи не вважаєш, тудуне, за потрібне зійтися й порадитись?» Не повинен відмовити. Якийсь він не такий став, як був. І вої його, терхани, не такі. Після того, як поговорила з ним яко привідцею раз, затим і вдруге, не став похвалятися: «Вої мої взяли вас на меч і сулицю, що повелівають, те й робіть». Схоже, що узяв на карб княгинині бесіди. Коли так, і за цим разом має послухатись, діло ж бо радитиме.

І челяді звеліла стежити за тудуном та звідомити її, коли повернеться, і сама не раз ставала перед вікном, наглядала, а таки не завважила, коли повернувся він. Либонь, пізно об’явився в дитинці. А наступного дня не встигла зібрати звіди, є вже Форисин чи немає, як він сам завітав до неї в теремок.

Був на диво збадьорений, ба навіть не по-мужньому веселий.

— Знаю, — сказав, усівшись, — я добряче набрид княгині своєю присутністю в дитинці, по суті в її господі. Прийшов сказати: скоро піду. Здателі завершили вже роботу в моїй оселі. Чи княгиня не була б така ласкава заглянути туди та порадити, що слід зробити ще там перед тим, як селитися.

— Чом ні ? — радо відгукнулася.— Хто ж ліпше за мене може порадити тудунові? Охоче піду й гляну на твою оселю, скажу, що там гоже, чого недостає.

— То хай княгиня й доньку прихопить з собою, Лілею. Волію, аби й вона сказала своє слово.

— Лілейку то й Лілейку, — осміхнулася і, збадьорившись, додала: —А в мене теж є прохання.

— Я слухаю княгиню.

— Дійшли вісті з околій, що згуба, якої зазнали ми на боролищах, зробила убогою і нашу ниву. Погано зорана вона була на політті і тому забуяла тепер бур’янами, а не житом та дикушею^[92]. На лихо й дощі зачастили, дали бур’янам буєсть. Хочу показати тобі, достойний, наші ниви, аби бачив і не був подивований опісля, коли дійде до збирання данини і поселяни скажуть: був недорід, взяли тільки половину того, що могли взяти.

— Я бував, княгине, по околіях і, яке нині поле, теж бачив. Цілком згоден з тобою: не візьмемо ми з нього те, що хотіли б узяти.

— То як же буде? Що скажуть тобі в Паннонії, коли не даси того, чого ждуть від тебе?

— А те й скажу, що є: хай підождуть. Були січі на боролищах, була згуба. Потрібен час, аби роди дулібські набралися сили й дали всім нам сподіване. Хай княгиня не сушить собі голову тими, що в Паннонії. Раз вона діє заодно зі мною, я не дам її в обиду.

— Спаси біг! — розчулилася і ледве стримала себе, аби не виказати тої розчуленості аж надто. — Я рада, що терхан такий прихильний до нас. За ту його прихильність люд дулібський воздасть сторицею.

Коли пішов із теремка, повеліла челяді готувати для неї виїзд. І з Лілейкою була несподівано жвава та потішена.

— Чула? — об’явилася зненацька і винагородила доньку сяєвом виду свого. — Терхан Форисин кличе нас до себе. Хоче, аби оглянули новий терем та порадили, як ліпше обставити його. Зодягни, доню, це, — підійшла й показала на вбрання та, тут-таки передумавши, додала: — Ба ні, це. В гостину ж ідемо.

Лілейка і вірила, і не вірила тому, що чула.

— То це вже обри підуть із нашого дитинця?

— Ано. Свій острог і свої оселі мають.

— Як-то добре буде, матінко, — раділа Лілейка і квітнула з тої радості.

Даная ладна була погодитися, та завважила в доньчиних речах, надто в їхнім тонусі, щось утаємничене і стрималася.

— Чому так думаєш?

— Ніби не бачили й не відаєте. Завериженою почувала я себе при обрах, геть із терема не могла вийти.

— Дозволяли собі лихе щось?

— Дозволяти не дозволяли, а лихі наміри були в них.

Помовчала, чуючи себе до краю остудженою, і вже потім сказала:

— Тепер вільготніше буде. Наберися терпцю і витримай ці кілька днів. Виберуться обри — запремося в дитинці і всім небажаним скажемо: зась.

Донька скорилася волі матері. І одяглася — не барилася, і одягла те, що хотіла. А проте, коли настав час їхати, спинилася на порозі і запитала:

— Може, матуся сама поїхала б на оглядини?

— З нами буде посадник. Чого боятися?

— Та посадника ж найбільше й боюся.

Даная і руки опустила. Отак?

— Я пообіцяла йому, доню моя. Може погано подумати про нас, коли не підеш. Да ти не бійся, — збадьорилась. — Я ж поруч буду, а доки я є, нічого з тобою не станеться.

Доки спускалася з горішньої кліті та виходила з терема, здавалося, взяла себе в руки, зможе говорити з посадником і не виказати бентеги, що нуртує в ній. А проте, коли вийшла та побачила: Форисин поспішає підігнати до теремка свого повоза, мало не йойкнула з ляку: донька не помиляється, їй є чого лякатися обрів і передусім наймогутнішого серед них — каганового тудуна.

— Прошу княгиню, прошу й княжну сідати в мого повоза, — не помічав чи не хотів помічати обрин Данаїної бентеги.

— Я повеліла вже челяді запрягти коней у свій повоз.

— Пусте, розпряжуть. Укупі веселіше буде правитись.

Що мала робити? Відмовлятися? А що казатиме, відмовляючись?

Чула, геть маліє на силі, а глянула на Лілейку — і зовсім не по собі стало. Донька її, на лихо собі, перебуває в тих літах, коли ліпота і знада жіноча розпускаються найпишнішим цвітом. У тім на багатьох пересвідчилася і на собі також. Ходила в дівках — довгою лозиною видавалася, худою й костистою. Народила Мезаміра — дещо набрала в тілі і розквітнула, а все ж не так, як тоді, коли брала по кількох літах злюб із Келагастом. Усі, хто зрів її на воседлі, заглядалися і німіли з дива, а декотрі й уголос казали: «Най ліпота твоя, доню, буде запорукою щастя у злюбі цім, на добро бранім». Нещиро бажали, мабуть, а то й гірше: казали одне, а думали інше. Бо не мала вона щастя за Келагастом. Ані найменшого! Як відштовхнув від себе тоді ще, коли прийшли і сказали, де і з ким ділить її муж злюбні ночі, то більше уже й не поверталася до нього. Ото тільки й пам’яті, що Лілейка. Така мила, така ліпотна доня в неї, а щастя, з усього видно, матиме те, що й мама. Коли не гірше. Через ліпоту свою та ще через бажання мати достойного своєї ліпоти мужа пізно взяла злюб та й у злюбі не натішилася з ладом. Одне, не мала діток, чотири літа прожила із сотником, а не звідала, яка то радість і яке щастя — материнство, а друге, пішов її муж на обрів купно з нетямковитим князем та й поліг десь, в усякім разі, до Лілейки не повернувся. Може, варто було послухатися Мезаміра й послати Лілейку з ним? Усі кажуть: таки варто було послати, а їй про те й подумати страшно. То ж не просто собі в мандри пішла б — на вигнання, в чужі краї, між чужий люд. Чого зажила б там? Кому потрібна така, хай і княжна, все ж вдова-вигнанка?

«А чого заживе тут? — вигулькнула зненацька думка. — Лілейка ж недвозначно сказала: посадника найбільше й страшно. Перуне всемогутній! Ладо ласкава! Одведіть і заступіть! Цього тільки й бракувало мені яко княгині — поєднати доньку з обрином. Ано, цього тільки й бракувало!»

Зиркає на один бік вулиці, затим на другий і вбирає голову в плечі, така, що й крізь землю провалилася б, коли б була поруч прірва. Боги світлі та боги ясні! Люд дулібський зупиняється, загледівши її і її доню в одному повозі з тудуном, і ширить, дивуючись, очі. Навіть тоді, як розминається з ним, не перестає переслідувати допитливим поглядом.

«Що я наробила? — німіє Даная. — Роди дулібські не тільки зречуться, прокленуть мене. Скажуть, це таке її заступництво? Це для того залишалася княгиня у Волині, щоб роз’їжджати з супостатом нашим у однім повозі? А що ж буде, коли підуть по їхніх куштах мої вої і братимуть для обрів ту страшну щорічну половину? Хто з них повірить, що княгиня робить те заради їхнього ж блага: аби обри брали не більше, ніж належить, аби не глумилися, беручи? Бігме, ніхто не повірить, тим паче коли ті, що братимуть, змушені будуть вдаватися до сили, а отже і до ґвалту».

Як добре, що путь до нових забудов не така вже й далека і що Форисин більше з Лілейкою гомонить, аніж із нею, княгинею. Мабуть, не приховала б того, що нуртувало в грудях і било в лице пекучим соромом. Отак довіритися якомусь обринові. Отак сплохувати в стосунках із ним, а паче всього з людом своїм! Де була її прозорливість? Де був знаний усім і не раз хвалений всіма розум? Сіла в повоза й поїхала, кивнув пальцем — і послухалась. Ніби не тямила, що то є. Пробі, сама ж закликала, довідавшись про загибель дулібської раті: «Будьте тверді і мужні, людове! Не поступайтеся обрам ані добром своїм, ані честю. Не зможете помститися за кривди мечем чи стрілою, помстіться зневагою. Всім і повсюдно! Най бачать і знають: вони — наші супостати, і не на седмицю-другу — на віки вічні».

На забудовах не було здателів. А то вже на ліпше. Пройшла до терема і не була розіп’ята їхніми осудливими очима.

— Що ж скаже княгиня? — почула нарешті. — До вподоби їй моя оселя?

— Чому б мала бути не до вподоби? Пізнаю руку здателів своїх.

— Люд у тебе тямковитий, княгине. Я вдоволений ним.

«Ще б пак, — про себе міркує Даная. — Чи тобі снилася колись така оселя? Чи мав би її, коли б не мої здателі? Ось тільки я не вельми вдоволена ними. Най терем ставили з принуки. А нащо півня вирізьбили й прибили на крівлі? Чи обри відають, як багато те важить? Чи могли примушувати різьбити та ставити?.. Не інакше як тяму втратили її здателі з ляку. Ніби не відають: люд наш тому й величає того віщого птаха будимиром, що знає, певен: саме він гонить голосним своїм криком у царство пітьми духів темряви, будить до життя яре сонце, передвіщає його народження. Тому-то й ставить будимира лише на тій оселі, якій бажає світла, сонця, добра. А що думали-вони, здателі, коли ставили?»

Бесідувала і старалася не виказати себе в бесіді, до крику прагнула швидше завершити її й повернутися в свій теремок, у відгороджену від світу оселю і все ж не виказувала того прагнення, аж поки посадник не вдовольнився її порадами і не дав знати: пора повертатися домів.

Певно, загледів терхан: княгиня чимось невдоволена, не став затримувати, коли опинилися в острозі, хоча й обіцявся. «Наближається поліття, — казав, коли їхали на оглядини. — Нам треба буде поміркувати купно, хто, де і коли правитиме правеж». Підвіз туди, де підібрав їх із Лілейкою, подякував за поради і, вже як відходили, нагадав:

— Усе інше, гадаю, обміркуємо завтра. Чи не так, княгине?

— Гаразд. Маємо час, куди поспішати.

І таки дотримав слова: не далі як наступного дня покликав її на бесіду.

— Княгиня впевнилася, що я незле ставлюся до неї і її люду?

— О так. Я казала вже: люд дулібський буде вдячний тудунові за це.

— Як буде вдячний люд, побачимо на передзим’ї, коли дійде до правежу. Зараз хотів би знати, чи вдячна княгиня.

Ось воно, те найголовніше, заради чого кликав її терхан. Догадувалася, ба навіть певна була: у бесіді їхній і до цього дійде, а геть стерялася, приперта до стіни. Що ж скаже, будучи припертою?

— Ніби тудун не впевнився: я стала на його бік і дію заодно з ним. Хіба то мала дяка?

— Немала, та я хотів би від княгині ще більшої.

Чула: маліє на силі. А що вдіє? Коли надумався домогтися свого, такидоможеться.

— Якої б то?

— Хотів би, аби княгиня зробила ще один, найважливіший крок на путі нашого порозуміння і тим остаточно сказала: ми купно з нею правимо землею Дулібською.

— Щось не второпаю. Чи домовленості, віри й довіри, що є між нами, не доста?

— Гляди, було б і доста, коли б я не вподобав княжну Лілею! Тому й кажу: зроби ще один крок на путі нашого зближення: віддай за мене Лілейку. Сама бачила — терем готовий, пора робити воседля, а яке ж то воседля без господині? Лілейка твоя до серця мені. Породичаємося — будемо вдоволені не тільки ми з тобою, люд дулібський також. Будучи кревно поєднаний із ним, я й далі домагатимуся для нього полегкості, хто відає, може обернутися так, що доб’юся й найбільшої.

Поки говорив, старалася зібратися на мислі і не схибити. Ано, зараз найголовніше — не схибити, відповісти так, аби обрин збагнув: про те хай і не мріє.

— Достойний! — дивувалася речам його і не барилася висловити той подив. — Як же я віддам за тебе доньку свою, коли вона заміжня?

— Була, княгине.

— І нині є.

— Мені сказали, — не поступався терхан, — що муж її потятий на боролищі.

— Неправда то. Хто видів? Хто знає, що потятий? Правдиві очевидці інше кажуть: добувся він із своєю сотнею чи рештками її до тиверської раті, а звідти, коли прийшли туди ваші вої, подався в чужі землі. Довідається, що в нас з аварами замирення, й повернеться. Бігме.

Форисин хмурився. Він явно не вірив Данаї.

— Княгиня має зрозуміти, — обізвався нарешті, — я справді хочу, аби ми були єдині в помислах і в діяннях. І в почуттях своїх до Лілейки щирий. Був би нещирий чи мислив інакше, міг би взяти Лілейку за жону і без чиєїсь згоди. Отож хай княгиня йде зараз і подумає купно з Лілейкою. Я діло раджу, і не яке-небудь.

Отак. Сказав, мов одрізав, а ти, Данає, йди тепер і думай: віддаси доньку по добрій волі чи ждатимеш того часу, коли прийде привідця обрів і візьме її силою, як звик брати скрізь, де брали гору його меч і сулиця.

XII

Це чи не вперше на своїм віку Даная подумала отак: як було б ліпотно, коли б ніч, спустившись на землю, так і залишилась на ній. Знала-бо: настане день — і подесятериться мука її, муситиме йти на клич привідці обрів, казати тому перейнятому злюбною буєстю мужу, віддає за нього доню свою чи не віддає. А що скаже, коли і віддасть — біда, і не віддасть — біда? Воістину правду рече люд: в такій оказії ніде не знайдеш супокою, хіба що на дні ріки. Питалася в Лілейки — окрім ревного плачу та твердого: «Ні і ні! Ліпше вдавіть мене, мамцю», нічого не почула, питалася сама в себе — і теж не допиталася. Єдине, що спливає раз у раз на мисль, — не поступатися, посилатись на покон, на те, що коли Лілейка зречеться мужа, покликаного на січу, і розділить з іншим ложе, її жорстоко покарають боги, а люди прокленуть як останню пущеницю^[93]. Отак вийти й сказати Форисинові: «Маєш право забити її за непокору, то забий, а твоєю вона не стане»! Та ба, де певність, що Форисин зважить на покон, як і на гнів богів? І скарати може за непокору, і силою примусити бути покірною.

А ніч — хоч в око стрель, темна і тиха, така надійно приспана і тиха, чути навіть, як хлюпощеться під стінами острогу ріка. То Буг не мирить із Лугою. Одвічний гомін там і одвічне невдоволення. Навіть за тихої погоди не можуть помиритися. Давно колись Даная полюбляла виходити на забороло й заглядатися вниз, на сплески стрічних хвиль — тих, що котить з полудня на полуніч повноводий Буг, і тих, що їх гонить з полуденного сходу менш потужна, все ж непокірна Луга. А стіни і до одної, і до другої ріки підходять кам’яним своїм опертям впритул, до самої води. Стане, бувало на заборолі й чує себе вільним птахом у висі, а то й мореходом у відкритім морі. Бо там, у глибині єства, зроджувалося тієї миті щось велике і непоборне, либонь, те саме, що почуває птах у польоті чи мореход на вольній волі. Бо таки було чим пишатися тоді й возносити себе на круту хвилю гордині: Волин видавався неприступним острогом. Не знати тільки, чому його націлили на полуночний захід. Так давно закладали, тоді загроза вторгнення була не з полудня, а з полуночного заходу? Можливо. Дуже навіть можливо. В усякім разі, коли б і з полудня оперізували його такі ріки і такі стіни, обри нізащо не зломили б Волина. Хіба що голодом примусили б воїв скласти бронь.

«Я знову хвалюсь, — ловить себе на мислі Даная. — Чи до гордині і до похвальби зараз? Міркуй, жоно, як порятувати завтра дитину свою, себе, люд тиверський. Невже немає якоїсь іншої путі, крім цих двох: коритись і не коритись?» Ось коли шкодує, що не послухалась Мезаміра і не послала Лілейку за обводи землі Дулібської. Не мала б тепер тої напасті, що має. Налагодила б із Форисином стосунки, дала б людові нові устави та й ждала б того слушного часу, коли князі зберуть потрібну силу та поженуть обрів за Карпати. Не послухалася доброї синової ради і ось має тепер.

«Стривай, — ловить себе на думці. — А хіба зараз пізно послати доньку до Мезаміра? Мужів, що вволять волю своєї княгині, маю, путі, якими можна обійти обрів, їм добре знані. Чому б справді не послати Лілейку і не покласти тим самим край домаганням аварського тудуна?»

Збудилася Даная, ладна була тут-таки кликати челядь, а з поміччю челяді — Виштака, потрібних в цім ділі мужів, та згадала: з острогу ж поночі не вийти, авари стоять на чатах, і утрималась, не стала турбувати вогнищан^[94].

«Втечу слід підготувати за дня», — стала на мислі і, заспокоївшись більш-менш, пішла перепочити світанням.

Вогнищани погодилися: аби з Волина вислизнути непоміченими, поза Волином ніхто не перетне їм путі, тим паче, що втікати не обов’язково на схід та й на схід, можна податися спершу на полуніч, а звідти окольними путями — у Древлянську землю.

Були єдині і в усьому іншому (це вже Виштак порадив): аби обри не догадалися, що затіває княгиня, хай візьме Лілейка двох челядниць із козубеньками і піде на торжок, немовби за покупками, а вже як загубиться між торжкових, вислизне непомітно (хоча б і з тими ж торжковими) з города. За городською стіною на неї й ждатимуть ті, що супроводжуватимуть у путі до Мезаміра.

Лілейка безборонно пройшла через ворота дитинця. І всі кінні мужі проїхали опісля вільно. Та одразу по тому до Форисина покликали Данаю.

— Княгині погано спалося, бачу?

— Не солодко.

— Сподіваюсь, недаремно хоч. Щось намислили з донькою, іншими радниками?

— Анічо, тудуне. Одне з двох лишається: або ти зважиш на покони роду нашого і не примушуватимеш злюбну жону ділити ложе з іншим, або скарай нас, і матір, і дочку, за непокору.

— Он як. І це останнє твоє слово?

— Останнє. Ми віддали у ваше володіння землю свою, її багатство, та не серця.

Даная певна була: доки вони теревенять із Форисином, Лілейка вийшла уже за городську стіну і встигла розшукати посланих у поміч їй дулібських мужів. Можливо, скачуть уже, сівши на коней, на полуденний схід, а там перейдуть через Лугу й подадуться в полуночні верві. Чого має церемонитися з якимсь обрином, коли так. Допече, то й не те ще скаже.

А проте обернулося інакше: сказав, будучи до краю розгніваним, Форисин:

— Тоді знай, княгине: я тобі не вірю, і вся наша домовленість про купне ходіння на полюддя, про твою участь у вирішенні долі люду і землі перестає бути чинною. Маєш нас за ворогів своїх, то й будемо ними. Насильно родичатися з тобою не буду, одначе й глумитися над собою не дозволю. Відновлюю в Дулібії повинності, що були вже, й кажу, що казав колись: не хочете знемагати в ложі, знемагатимете в ярмі. Ми — авари. Ми нікому й нічого не прощаємо, а зневаги — і поготів.

Постояв, зважуючись на щось, і вже потім повелів:

— А тепер можеш іти.

Багато наговорив. І погрожує неабияк. Ну й нехай, їй аби донька втекла, аби перед людом своїм залишилася непорочною. Все інше — дарма. Лже обрин: у ярмо її, княгиню, не запряже. Всіх інших дулібів може запрягти, її — зась. Коли до того дійде, зуміє постояти за себе. Ано! Вона — не хто-небудь, вона — княгиня!

З цією певністю переступала поріг теремка, з нею ждала й вістей з-за Волина. А діждалася самої Лілейки. Її привели Форисинові воїни й повеліли матері, аби надалі стерегла свою доньку й не дозволяла їй виходити з острогу. Така воля тудуна, так має й бути.

Не відала, чого більше зродилося в її серці тієї миті. Гніву, люті, бажання кинути їх обринам межи очі чи німого жаху й безсилля. Подумати тільки, з нею, княгинею, дозволяють собі так розмовляти, їй, княгині, повелівають таке!

XIII

Літо було в повному розквіті — половіло на нивах жито, наливався зерном колос. Коли не через седмицю, то через дві почнуться жнива. Види ті не могли не тішити Світозара, тим паче, що одразу за Києвом, правдивіше, за Зміїним валом, що оперізував Київ полуночніш Стугни, одкривалися доволі просторі, лише вряди-годи порізані ярами поля. Було на що заглядатися, було чим і тішитись. Дощів на передлітті випало немало і сонця вдосталь було. Тож збіжжя й набиралося сили, гнало і в стебло, і в колос. Може, саме тому, що в землі достатньо вільгості, і спекотняви не відчуває, принаймні такої, як відчував на Тивері чи тим паче в ромеях. Он як, світить нині сонце, а промені-стріли якісь на диво м’які і приємні, не просто собі гріють — ласкають тіло. Від тої ласки, либонь, не тільки людині солодко почувається, — нивам, збіжжю на нивах також. Дорідне все на них: і жито, і дикуша, і просо. Гарний урожай збере цього літа люд поселянський, бігме.

За Россю яровина і зовсім уже стигла, подекуди на нивах можна угледіти й женців.

— Боги в поміч! — привітав Світозар тихі що були найближче.

— Спаси біг.

— Чиї будете, людове?

— Божі, достойний.

— Про те відаю. Земний володар хто у вас?

— Князь Славомир.

— То ми уже в родаків своїх? Я ж не помиляюся, ви — тиверці?

— Тиверцями були кревні наші. Ми — втікичі.

— Знаю, одначе й тиверці також. Мій брат Богданко привів вас на цю землю. Невже забули?

Випростали спини, дивляться на подорожнього спантеличено і тим ніби кажуть: «Йой! То перед нами княжич із Тивері, а ми теревенимо з ним, мовби із звичайнісіньким поселянином».

Угомонило їх, здається, те, що княжич не вдавав із себе прогніваного, був веселий і доступний, потішений зустріччю з своїм людом. Тож недовго німували. На радість відповіли радістю, на бажання поділитися словом — бесідою, прихильною згодою стати до бесіди. Спершу тільки відповідали на його питання, вдовольняли ту чи іншу цікавість — як живуть на цій землі, чи великої згуби завдала їм січа з обрами, згодом самі почали цікавитися: що з Тивер’ю нині, таки під обрами вона чи всього лиш платить данину?

Знав, люди вийшли в поле робити діло, їм не до бесід. А все ж не міг утриматися від спокуси. І допитувавсь, доки не вдовольнив себе, і цікавість женців вдовольняв щедро. Адже це колишні переселенці. Хто вони нині? Чи прийдуть на поміч таким, як самі були?

По завершенні бесіди проводжали Світозара як свого кревного та все напучували, через які весі їхати йому, яку путь обирати, коли траплятимуться роздоріжжя. Усе те не могло не гріти стольникові серця. Їхав по указаній втікицьким людом путі і осміхався сам до себе: таки добре зробив, що подався спершу на полудень, а потім уже поверне на захід сонця. Урожай на нивах полян, росичів, уличів преліпий. А це й буде те, що дасть йому можливість обнадіяти відселенців Данка, Мезаміра, коли зустрінеться з ними. Так і скаже їм: «Сподіванка на підтримку з боку людності землі Троянової є, відродження ратної сили, як і народження звитяжного духу в серцях, жадаючих стятися з обрами за праотню землю, можливе».

Стольне городище тиверських відселенців на правім березі Полуденного Бугу мало такий убогий вигляд, що його годі було й іменувати цим голосним ім’ям. Посеред доволі-таки просторої улоговини при ріці стояла чимала гридниця, супроти неї — терем, певно, княжий, позаду гридниці — кілька невисоких кушт, притулених до тої забудови — громаддя, мовби пташині гнізда до скелі. Були ще, правда, недовершені будови, купи каменю та тесаного дерева при них. Зате не було ані стіни чи бодай якоїсь огорожі, що про них дбають передусім, коли поселяються, ані воріт, що позначають в’їзд до поселення.

— Вали, бачу, не поспішаєте насипати, — невесело поглянув Світозар на Данка, — Покладаєтеся на гори, що оперезали улоговину?

— А нащо вали, коли гори — не менш надійний захист?

— Вони ж доступні всім — і пішим, і кінним.

— Пізніше подбаємо, аби не були доступними.

Світозар не поспішав до братової оселі, ходив улоговиною та доглядався до всього.

— Мало ти спорудив, брате. Чом так?

— Бо не було з ким споруджувати. Та й для кого споруджував би?

— Як то?

— Добра половина воїв повернулася до Тивері. Це з мого городища, з інших ще більше.

Не вірилося, мабуть, стольникові. Довго й збентежено дивився на Данка.

— І давно?

— Дехто на передзим’ї ще, дехто по зимі.

— Не витримали, виходить, нужденності та холоднечі в незатишнім вигнанні.

— Хтось не витримав, а когось зманили. До багатьох із відселенців приїздили кревні. Подивилися, як живемо, й сказали: «Чого маєте гибіти у вигнанні, коли можете жити і вільно почуватися вдома?» Ось і спокусилися.

— Чому ж тоді не всі?

— Лишилися найдостойніші та ще ті, чиї мечі особливо запам’яталися обрам.

Світозар мовчки тамує в собі жаль.

— Діла-а. А я їздив від князя до князя та домагався помочі відселенцям, сподівався згромадити в недалекім часі силу, з якою рушимо на супостата, обрами іменованого. На кого і на що уповатимемо, коли так?

— Мабуть, на ратну силу всієї землі.

— Твої і Мезамірові вої мали б бути в голові тої сили, тими тисячами, що започаткують похід і поведуть за собою всіх інших.

Данко недовго відмовчувався.

— То це ж не зараз, — подав нарешті голос.

— А що зміниться потім, коли нас он яка мізерія? Розумієш, нас, найбільш зацікавлених у поході.

— Цим, гадаю, не варто печалитися. Згодом багато чого може змінитися. Почнуть обри оббирати кожного та збиткуватися над кожним — знов прибіжать і перші скажуть: пора.

Не став перечити, а проте й не возбуяв духом по тому. Перепочивши та нагостювавшись у брата, захотів побувати і в інших тиверських городищах. А вже як опинявся в кожному з них, не міг прибути та одразу й вибути. Оглядав споруди, бесідував із людом, казав одному з другим те, заради чого їхав сюди: не опускайте, братіє, рук; з вами люд всієї землі, він шле вам поміч і підтримку, настане час — піде пліч-о-пліч на обра-супостата. Тиверцям, що переселялися, колись теж нелегко було, а підіть та гляньте, як живуть нині. Саме вони охоче відгукнулися на ваш клич і послали слідом за полянами свою дарственицю — збіжжя, рала, сокири.

Бесіди зобов’язували не обмежуватися запевненням, тож старався вникати в діла общин, радити, як бути в тому випадку, як — у тому, і тим збадьорював людей, повертав їм коли не віру, то надію.

Не мав такого наміру — затриматись серед тиверців на все літо. А обернулося так, що й до поліття засидівся б тут, коли б не об’явилися одного дня гінці від Мезаміра й не сказали: з княгинею Данаєю і її донькою біда; Мезамір просить дозволу піти таємно до Волина і визволити матір та сестру з пазурів супостата.

Світозар пояснив братові, куди і чому кличуть його, та й подався на клич. Серцем чув: біда, про яку йде річ, не терпить зволікання. Доки гінці дулібські гнали коней до Києва, а з Києва — на Буг, он скільки днів спливло. І доки з Бугу доправляться в Древлянську землю, також спливе немало. Мезамір може не втриматись і накоїти ще більшої, ніж є, біди. А то велика може бути згуба. Не просто біда — згуба.

Даная, Даная… Ти ж завжди виділялася серед усіх сущих не лише ліпотою, а й поміркованістю. Чому ж за цим разом сплохувала, не подумала, з ким лишаєшся у Волині і на що уповаєш? Чужинець завжди був і залишиться, чужинцем у взятій на меч і сулицю землі. Він живе за іншими, ніж усі, законами та поконами, у нього, як люблять повторювати християни, немає нічого святого за душею, окрім бажання вознести себе в очах повержених, узяти з них усе і навіть більше, ніж можна. Чи тобі з твоєю жіночою силою змагатися з обрами? Як ти могла повірити, що твоя присутність серед люду дулібського зарадить безліттю, яке випало на його долю? Ще й доньку залишила при собі. Гай-гай, ніби навмисне готувала для себе і для неї пастку.

Сумніву немає: мають прийти їй на поміч. Не такі вже всюдисущі обри і не такі всевидящі, аби не можна було обійти їх у своїй землі й проникнути у Волин. А вже як проникнуть, стануть у поміч і Данаї, і її Лілейці. Не напсував би тільки Мезамір.

Коли прибув між дулібів та вгледів, що діється, не міг не подякувати богам, котрі вчасна доправили його сюди. Мезамір справді недалекий був від того, щоб замість порятунку, завдати матері і сестрі (а відтак і собі) ще більшого лиха — одібрав кілька добірних сотень і лагодився пройти з ними глухими путями до Волина, вломитися зненацька в дитинець і вихопити звідти княгиню і княжну.

— А далі ж як?

— Покладаємося на несподівану появу і таке ж несподіване зникнення.

Світозар виміряв його пильним оком.

— Гадаєш, це так просто? В дитинець ще можеш проникнути з несподіванки, а назад навряд чи вихопишся. І що тоді буде? Мало того, що сотні твої, ти купно з княгинею і княжною загинеш, здобутий такою ціною мир може обернутися для землі Троянової погромом і згубою. Обри вхопляться за твій виверт і підуть на нас лавами. А ми, як сам добре знаєш, не готові до січі з ними.

— То як же бути? Не йти на поміч? Уповати на те, що якось обійдеться, мине час — і тудун аварський змушений буде змінити гнів на милість?

— Ні. На те уповати не будемо. Маємо пошукати з тобою іншої путі, що допомогла б нам і княгиню з княжною порятувати, і у Волин не ломитися ратною силою. Ті, що оповістили про ув’язнення княгині з донькою, є ще в таборі?

— Так.

— Клич їх сюди.

Це були ті самі мужі, на яких княгиня покладала повинність діждатися Лілейки за городськими воротами, посадити в сідло вивільненого кимось із них коня й доправити глухими путями у Мезамірів табір. Не діждавшись княжни — із засідки видно було: її схопили при виході з города, — мужі не зважилися повернутися до княгині, послали свого пішого вивідника, і вже від нього мали повеління: правитися до Мезаміра й кликати його на поміч.

— Як саме Мезамір має допомогти їй, княгиня не сказала?

— Ні, про те нічого не говорила. Ми так зрозуміли: мав прийти і вихопити її з донькою силою. Інакше не можна. Обри перекрили всі таємні виходи з города, поставили біля одних і других воріт надійну сторожу, княгині ж, як і доньці її, заборонили відлучатися з Волина.

— На стінах теж стоїть сторожа?

— Вдень немає, а на ніч виставляють.

— А ви, яко княжі мужі, теж стояли там свого часу?

— А так.

— То скажіть, поночі до стін дитинця можна підпливти непомітно для сторожі?

— Дивлячись де. З боку Луги, мабуть, можна буде. Вона неширока, а на супротивнім боці темний ліс підходить до самого берега і накриває своєю тінню всю ріку.

— Ось цим і скористаємося.

— А сторожа?

— Сторожу доведеться підмінити.

— Як саме?

— Тут уже іншого способу не буде, тільки силою. Тих, що стояли там на чатах, гадаю, не треба вчити, як підступитися до неї і полонити чи упокоїти навічно. А до острогу вам, яко княгининим мужам, певно, легко буде пройти.

— Та ні, то вже ліпше як челядникам.

— Ось на цьому й станемо, Мезаміре. Отож розсідлуй коней, вкладай у піхви мечі. Зі мною не більше півсотні піде. Всі інші й там знайдуться.

— Як то, з тобою? А я?

— Тобі ще треба буде визволяти Дулібію. І потім, погодься, діло, на яке йдемо, літнім людям більше пристало робити. Вони обачніші.

— Там, стольнику, моя мати, сестра. Як можу сидіти і ждати, доки їх звільнить хтось?

— А як можу сидіти і ждати милості з неба я?

XIV

Обрів не кличуть, обри самі приходять до оселі. У цьому багато хто пересвідчився уже і князь Радим також, дарма що менш за все хотів би бачити їх. Видять боги, он як мучиться шорами, що накинули вони на нього і його люд, до цього часу не може простити тим, хто явив слабість духу та мислі й погодився замиритися з ними, поступившись волею. Всяке траплялося за віки, і римляни вторгалися в їхню землю, і готи посягали, вертаючись із Тавриди з слідами асійської оброті на писку, а до такої ганьби не доходило ще. Подумати тільки, данниками стали, мовчазно терплять присутність чужинців у своїй землі.

Багато передумав за літо й зиму, а нічого іншого не спадає на думку: ганьба ця сталася тому, що не було на троянах достойного князя-привідці. Був би такий, не пошили б себе дуліби в дурні і не полізли б у вміло розставлену Апсихом пастку, як заворожена звірина у пащу полоза. І князі-кревняки прийшли б вчасно, і діяли б єдиною раттю, а не так, як там, при Дністрі. Ішли в січу й оглядалися та думали оглядаючись: «Обрів он скільки. Потнемо їх чи ні, а дружину в такій січі напевно втрачу. І що тоді буде з моєю землею, коли позбудусь дружини, що буде зі мною?» Ано, саме ця мисль гніздилася в мізках кожного й стримувала руку, що мала б піднести на обрів меча й разити нещадно. Хто відає, може, за братом Світозаром і немає тієї вини, яку кладе на нього. Міг там ще, на боролищах при Дністрі, узріти, до чого йдеться, які не єдині є князі, і змусити себе поступитися третиною землі, аби не втратити всю.

Це чи не вперше подумав так про брата і то лиш тому, мабуть, що чув про нього і не раз уже: відколи опинився в Києві і сів на місце стольника всієї землі, не перестає дбати про відселенців, їздить від одного князя до другого й бере за барки: «Не спи, примножуй ратну силу землі Троянової, під боком у тебе обри. А поки вони по сей бік Карпат, добра нікому не буде. Ані дулібам із тиверцями, ані полянам та древлянам з уличами». Коли це справді так, гнів на нього може виявитися даремним. Ано, якщо вже й там, у Києві, не когось іншого, його обрали стольником, певно, увірували під час замирення з обрами і після замирення — він найдостойніший серед усіх князів, дарма що не має ані столу, ані дружини.

Найбільше мучить князя Радима те, що обри сіли по цей бік Карпат, і немалою силою. У Дулібії ціла тьма їх, і тут, на Тивері, не бракує. Не довіряють, бач, йому, князеві, терхана свого посадили в Дикуші, а з ним — турму татей, котрі те й роблять, що позирають на тиверські статки, пильнують, гаразд чи негаразд лежать. Якже, дозволено й таке: бувати всюди та приглядатися, що в тиверців є, аби не обманули потім, коли дійде до збирання данини. Боги світлі та боги ясні, до такого дожити! А той аварський терхан — Хафіз — ще й ластиться, коли зустріне. Так прихильно заглядає йому, князеві Тивері, у вічі, немовби в гостину напрошується. «Боги в поміч!» — вітається здалеку і вже не перестає осміхатися. І така вона осяйна, по-молодечому весела та його усмішка, хочеш — не хочеш, а осміхнешся у відповідь і скажеш: «Спаси біг!» Хоч по тому одразу ж і дорікаєш сам собі: «Для кого просиш у богів спасіння?»

Мужі не раз уже питали:

«Чому ти, княже, такий крижаний із Хафізом?»

«А який маю бути?»

«Не бачиш хіба, хилиться до тебе, шукає в тобі соратника. Скористайся тим і зроби його вигідним для себе».

«Навіщо?»

«Дружній супостат все-таки ліпший за всякого іншого».

Нічого не сказав мужам, а про себе подумав: «Бути содружнім з таким — все одно що запобігати перед ним, благати милостині. А я не хочу того! Чули? Має данину — і хай вдовольняється нею».

Востаннє бачився з Хафізом пізнього поліття, тоді, як звозив до Дикуші та передавав з рук у руки данину. Обрин зник по тому, либонь, переправляв товар, збіжжя до Дунаю, а Дунаєм чи понад Дунаєм — у Паннонію. Потім у зиму зайшло. Чи повернувся Хафіз до Дикуші, не відає. Схоже, що зазимував серед кревних своїх, бо не об’являвся ані в Черні, ані десь-інде в землі Тиверській. Як на нього, князя, коли б і надовше лишився там, прикрості не завдав би, швидше навпаки.

Та одне — бажання, а інше — діяння. Хафіз об’явився в Черні, і саме тоді, як найменше ждали. У князя гостила сама небога з донькою. Сиділи за столом і мирно бесідували, як раптом прочинилися двері і на порозі з’явився челядник.

— Княже, — мовив, бентежачись (знав, те, що скаже зараз, може не сподобатися господарю), — до тебе терхан Хафіз.

Радим глянув подивовано, однак не розгнівався на челядника.

— Скажи, я невдовзі буду.

— Та він…

— Я тут, — виглянув з-за челядника обрин і усміхнувся своєю осяйною, тією, що всякого робить безоружним, усмішкою. — Мир дому твоєму, княже. Бачу, не ждав мене. А я тільки-но прибув, одразу й сказав собі: маю провідати володаря Тивері.

Що було робити з таким? Мусив кликати й саджати за стіл.

Бесідувати з ним знайшлося про що. Терхан Хафіз таки був за горами і зимував у стольнім стійбищі каганату. А то неабияка спокуса. Коли вже обернулося так, що доля звела його, князя Тивері, з аварами, цікавий знати, що то за один — каганат і що то за плем’я — авари, тим паче, що гість он який довірливий, анічого не приховує. Є чим хвалитись — хвалиться, є з чого глузувати — глузує. Коли ж до бесіди прилучилися й інші, надто Доброликова внучка Забава купно з матір’ю своєю Ярославою, і зовсім залився соловієм. Розповідав та й розповідав, як живуть авари по стійбищах, яких кобилиць випасають у степах, щоб мати від них бистроногих і дужих, мов змії, огирів, яких — щоб надоювати повні курдюки набілу.

— А нащо? — ширить Забава й без того великі, зігріті іскринками дитячої безпосередності очі.

— Щоб було що дати дітям, щоб мати цілебний для мужів і жон напій — кумис.

— Княжна пила коли-небудь кумис?

— Ба ні, не доводилось, — осміхнулася Забава.

— О-о, княжна має попробувати. Тоді вона не щиритиме так своїх добрих від мами-природи очей.

Ярославі не сподобалося щось у бесіді терхана з донькою, вона благально подивилася на князя. Той, певно, побачив бентегу і втрутився в розмову.

— Привідця аварів на Тивері цінує в людях добро?

У тій бесіді не можна було не відчути гіркоти, уїдливого сміху, і все ж Хафіз удав, що не завважив його.

— Моя мати з слов’янських полонянок, — сказав безпосередньо, ба навіть весело. — Вона навчала мене цінувати саме це в очах вродливиць.

Тепер переглянулися між собою всі, хто був за столом. Не знати, так зраділи цій новині чи так приголомшені були нею, одначе змовкли надовше, ніж личило.

Перша зібралася з думкою Ярослава.

— Скажи, терхане, чи то правда, що родаки твої й зимової пори живуть у наметах?

— У кибитках, достойна.

— Ніби то не все одно?

— Ба ні, не все одно. Кибитка ставиться надовго, вона затишніша й тепліша.

— А худоба ж як? Невже під відкритим небом зимує?

— Корови, жеребні кобили, кітні вівці — ні. А все інше і взимку випасається. Чи зими за горами такі суворі, щоб боятися за худобу?

Князь завважує: з ким би не розмовляв Хафіз, те й робить, що кидає замилувані позирки на Забаву. Те не подобається Ярославі та й йому, признатися.

— Терхан, сподіваюсь, прибув до Черна не так собі. У нього до мене діло?

— Князь, як завжди, догадливий, і надто догадливий.

— То пригощайся та й підемо. Повинність — вона передусім. А наші жони вельми цікаві, їх не переслухаєш.

Хафіз усміхається. Пригощається живністю й кидає веселі, теж усміхнені позирки на всіх, а найбільше-таки на Забаву. Чи не вподобав дівку? Воно й не дивно, Забава зріла вже і не по-земному ліпотна. Он скільки в матері Миловиди внуць, а лиш Забава вилита бабця. Геть усі крапельки її позбирала. Та й вдачу має вельми людяну і серце голубино довірливе та ніжне. А обрин сказав: він саме це цінує в очах вродливиць. Тож і забув, либонь, угледівши таку, що по серцю йому, в які ворота ломиться. Нічого не скажеш, собою він ліпотний і вдачею такий, що будь-кому розтопить серце. Одна усмішка чого варта. А бесіда? А позирки очей? Та й статурою справжній муж, літами молод ще. І все ж обрин є. Хай і наполовину, одначе обрин. Забава мала б пам’ятати це й ховати від нього очі, а не ширити їх та заглядатися не знати як.

Таки нескоро усамітнився б, мабуть, із тим Хафізом, коли б Ярослава не знайшлася та не зникла з-за столу купно з Забавою.

— Я слухаю терхана, — мовив, коли залишилися вдвох. — Кажи, яке діло привело тебе до мене?

Хафіз примовк на мить, схоже, ніби вагався, казати чи не казати.

— Не вельми веселе, княже.

— Отак? Що ж, кажи, яке є. Веселого діла можна уникнути, невеселого — навряд.

— Що правда, то правда… Каган повелів мені привести до повинності і сплати данини сусідів твоїх — кутригурів.

— Тією силою, що маєш?

— Не силою. Кутригури давно колись були скорені вітцем нашим і як такі полишені в цих землях. Відтоді ані данини не платили, ані якоїсь повинності не мали, крім одного-двох походів у землі Візантії. Дандал велить нагадати їм, що вони багато завинили.

— Їдь, нагадуй. До чого тут я?

— Сподіваємось, що князь не відмовиться підтримати нас мечем і сулицею, коли дійде до того, що доведеться нагадувати кутригурам про їхню повинність силою.

— Ну ні! — обурився князь Радим і став на рівні. — З мене доста тієї січі, що мав із вами. Хай знає твій каган: ані на кутригурів, ані на когось іншого в супрязі з ним не піду. Вистачить і того, що плачу данину.

— Вона могла б бути меншою, а то й зовсім могло б не бути її.

— Ні і ні! Мій вітець навчав мене не перекладати своє безліття на чужі плечі і пам’ятати: честь — над усе. Вона — окраса імені, як і діянь, тим паче діянь князя.

Аж тепер Хафізові, здається, не до веселощів.

— Я казав уже: похід — лише в крайньому разі. Передусім буде нагадування про повинність.

Радим ні пари з уст.

— Князь і цього не радить робити?

— Ніби моя рада щось важитиме, коли є рада кагана Дандала.

— І то правда, — підвівся терхан і тим дав знати: ітиме вже. — Від чого, від чого, а від неприємної розмови з кутригурами мені не ухилитись.

Рушив до виходу, та на порозі знову зупинився.

— Я чому вдався з цим до князя. Вперше йду на таке діло, гадав, він поїде зі мною і підкаже, де слід, як діяти.

Князь мовчазно, одначе промовисто розвів руками.

XV

Воістину правду кажуть потішники: згадала бабця, як дівкою була. Понад сорок літ тому були кутригури підвладними аварам, потім — спільниками в походах ратних, ще потім — ні від кого не залежним плем’ям, і маєш: багато завинили, одягайте знову на себе вериги, будьте конюхами. Ні, для цих аварів не існує ніяких законів. Що намислили, те має й бути, чого заманулося, те й подай їм. Це так і Тивері можуть сказати, коли виб’ється з-під них і стане вільною: «А ви забули, що були колись нашими данниками?»

О сусідів замали! І Баяна немає вже, і в поході супроти слов’ян мало не половину турм втратили, а не вгомоняться, бач, нових данників шукають.

І все ж жива, не вмирає певність: таке аж надто вже непомірне зазіхання на все і всіх рано чи пізно стане для них крутопаддю, в яку летять усі заповзяті стрімголов, та з якої не вертаються. Хай ідуть до кутригурів, хай домагаються боргу, може, саме там і утнуть їм пазурі, що хочуть запустити в живе людське тіло. Кутригури нині не ті, що були колись, та й хан Коврат не з тих, що можуть явити слабкодухість і простягти руки для вериг. Роту дає — не з тих. А коли не являть покори кутригури, то буде знак і для них, тиверців.

Тим потішав себе князь Радим, тією певністю, властиво, й жив усі, що їх посилали боги, дні, седмиці та ждав, чим же завершаться Хафізові відвідини хана Коврата, перетрактації з Ковратом. Знає Хафіза, не втерпить, повертаючись від кутригурів, заверне до Черна і скаже, тим паче, коли поїздка виявиться вдалою. Та ба, минали дні, минали седмиці, а Хафіз не об’являвся в Черні. Як поїхав по бесіді і слід по ньому згаснув.

«Таки поламав зуби на Ковратові чи взагалі послухався моєї ради і не їздив до Коврата?»

Цікавість не давала супокою, такий, що й послав би когось вивідати, був обрин у кутригурів чи не був, а коли був, то що виїздив. Коли справді обламав на кутригурах кігті, об тім має знати Світозар і всі князі-кревняки, коли послухався його, княжої, ради і не вів перетрактацій із кутригурами, теж непогано. З такого можуть бути люди, з таким і заприятелювати не завадить. Має ж бо в жилах і слов’янську кров.

Був саме на тім небі, з якого вирайські сади видно, як почувся на подвір’ї голос Ярослави: «Чи князь вдома?» Либонь, не тому почув його, що надміру голосний був, а тому, що неприховано тривожний.

«Що з нею?» — рушив назустріч, та одразу ж і зупинився. Чи з двору до терема така далечінь? Прийде і скаже.

Ярослава справді прийшла не з тим, що тішить: на ній виду не було.

— Княже, — мовила й затнулася. — Порятуй нас, а купно з нами і весь рід.

— Пробі, що сталося?

— Той обрин, гість твій, хоче взяти злюб із Забавкою.

«Маємо, — поклав до пам’яті, як якусь давно сподівану біду. — Цього тільки й бракувало: мати з обрами кревні узи».

А Ярославі сказав:

— То чого страхатися, небого? Виставте за поріг, коли не вгоден.

— Аби ж можна було. Йому це, йому те, а він знову приходить. Пообіцяв до тебе вдатися. Затим і прийшла оце, аби застерегти: не поступайся моєю дитиною. Дідуні Добролика немає, будь ти їй захисником. Нащо нам кревна єдність із супостатом?

Ото заковика. Коли справді обернеться так, що Хафіз вдасться до нього яко повелителя в Тивері і Забавиного кревного й попросить заступництва, іншої одповіді йому не може дати: «Я не волен примушувати, бути властним над чиєюсь долею». А те навряд чи сподобається йому.

— Ніби в Забави немає вітця, матері, — надумався врешті-решт. — Пошліться на те, що дівка іншому обіцяна, та й по всьому. А я підтверджу те, коли обрин вдасться до мене. Скажу, такий у нас покон: дівку з княжого роду ще малою обіцяють комусь. Ладо в Забави, сподіваюсь, є?

— Коли б же був. Усі про те відають і обрину встигли укласти до вух: потято його при Дністрі.

— Тоді знайдіть іншого. І то негайно, інакше ми не відгедзькаємося від того обрина. Молодець він, сама бачила, преліпий собою, і натурою таки на гедзя схожий, що завзятіше відбиваєшся від нього, то наполегливіш лізе.

Ярослава пішла від князя з похиленою головою. Та й князь не міг уже позбутися мислі про той злюб. Лишався на самоті — думав про нього, одходив до сну — і не міг заснути. Отаке вигадав Хафіз? Всього лиш уподобав Забаву чи хоче видобути з того кревного єднання з княжим родом щось більше і значиміше? Що ж він може видобути? Нашу прихильність? Мою — нехай. А люд тиверський хіба стане колись прихильним до того, чиїм данником є, кому щоліта має віддавати добуте потом? Даремні сподіванки, Хафізе. Такої прихильності до тебе не було й не буде.

Терхан не примусив його довго клопотатися цим. Прибув на третій день, і не сам, укупі з наймолодшим Радимовим братом Остромиром. Не гукав, як завжди: «Боги в поміч!» Чи по-своєму: «Селям алейкум, князю! Не хабар?»^[95] І осміхався вже не так, як колись. Окрім ніяковості, нічого не було в його усмішці.

«Е-е, та він справді вподобав Забавку. Що ж скажу такому?»

Остромир, либонь, завважив деяку розгубленість у братових очах і відвів його осторонь.

— Княже, — мовив притишено, — угомони Ярославу. Чого вона опирається?

— А ти не опирався б, коли б йшлося про долю твоєї дитини?

— Є ще доля землі і люду.

— Хочеш сказати…

— Затим і покликав, аби застерегти тебе: не зважай на Ярославу і її благання. Хафіз обіцяє захищати Тивер і її люд перед каганом і каганатом, коли віддамо за нього Забаву. Скористайся цим.

Це вже не вперше підказують: скористайся. Колись — мужі, зараз — брат. Та є ще доля винагородженої божественною ліпотою Забави. Невже пожертвує нею, хоча б і заради благодаті в своїй землі? І є, між іншим, доля Забавиної матері.

— Ти тямиш, Остромире, що то є — віддати Доброликову онуку за обрина? Сьогодні він уподобав Забаву — жона Забава, завтра уподобає іншу — буде жоною інша. Сьогодні він Дандалів достойник у Тивері, а завтра зніметься й подасться в Паннонію чи ще кудись. Яка мати бажає своїй дитині такої долі? І потім, що скаже нам рід, коли вчинимо так з онукою брата нашого, який поліг у січі з тими ж обрами? А ось що скажуть. «Немає Добролика — немає кому й заступитися за Забаву». Я такої слави не бажаю собі.

— Хафіз заприсягається, що він твердо сідає в Тивері, яко каганів довірений. Злюбне єднання з нашим родом нагадає йому, що і в його жилах тече слов’янська кров. Він почуватиме себе кревним нашим і буде більше з нами, ніж із Дандалом. Як можемо не скористатися цим?

— В ім’я покону нашого можна і треба, Остромире.

— А в ім’я благодаті? Чи уявляєш, що буде з нами, коли відмовимо йому і завдамо його серцю кривди, яка не знає прощення?

Та князя тільки злило те.

— Казав і знов кажу: я не можу торгувати долею Забави і її матері!

І тут Остромира осяяла рятівна мисль.

— Торгувати? А це ж з якої речі? Хіба князеві не сказали: Забавка з доброї волі обирає цю долю. Вона вподобала Хафіза і просить-благає матір, аби віддала за нього. Коли б не була княжого роду, давно втекла б уже з ним.

— Як то — вподобала? Коли і з якої речі?

— Далебі, спізналася десь і виходила на його клич.

Це гірше, Ярославо. Безсилі там наші повеління, де є повеління серця. Щось він, Хафіз, казав подібне: у крові його більше від матері слов’янки, аніж від вітця-авара. Може, та кров і хилить його до Забави? А коли хилить, то чому б тиверцям справді не мати серед обрів свого достойника, того чільного мужа, котрий, будучи обплутаний злюбними узами, стоятиме не так на боці кагана і каганату, як на боці роду жони своєї? Га, це ж діло, здається, радять.

— Гаразд, — зголошується врешті і першим рушає туди, де полишили Дандалового терхана. — Ходім, послухаємо ще, що скаже Хафіз, а вже потім будемо зважуватися, на чий бік стати: Ярославин із мужем чи його з Забавою.

XVI

Якийсь час Форисин не нагадував про себе ані княгині ані її доньці. Либонь, тамував у собі гнів на них, дошукувався на самоті, як зламати опір цих дулібок. На те, щоб полишив у спокої, мала надія. Не так він світив очима, коли заглядався на Лілейку й сподівався на її прихильність, і не такий гнів являв, коли сказала: марно сподівається.

«Най як собі хоче тепер, — стала на мислі Даная. — Для нас добре вже те, що не лізе межі очі і не бере за карк. Що довше не нагадуватиме про себе, то ліпше».

Знала від мужів: Виштак не тільки тому не повернувся до Волина, що певен був, обри схоплять і скарають яко привідцю затіяної княжною втечі, він подався до Мезаміра, аби взяти у нього воїв і силою вихопити полонянок із острогу. Ось тільки певності, що вихопить, не було. Яку це силу треба привести з собою, щоб взяти гору над обрами, яких є та й є тут? Та й як проведуть її до Волина непоміченою?

Аби не сидіти сидьма в затіснім з якогось часу теремку і не мучити себе мислями, як буде, що буде, брала з собою Лілейку і йшла з острогу в окольний город. Одне, цікава була знати, як дуже стежить за нею і Лілейкою Форисин, а друге, певна була: там, між люду, швидше відшукає порятунок для себе і своєї нещасливої доньки.

Її одразу ж пізнали і телющили на неї очі, а ті, що були ближче, хилили й голови. Усе те не подобалося княгині. Нащо вони виказують її обрам? Не дадуть і приглянутися як слід, є вони поруч чи немає. Зрештою вгомонилася й не стала звертати на торжкових уваги.

Найбільше вабили ворота, що вели з города. Чи то ж чатують там обри, чи доглядаються до перехожих? Таки чатують. Щоб дуже приглядалися до тих, що виїздять, та зазирали в повози, не можна сказати, а при воротах стоять і зирять час від часу на тих, що наближаються.

«Коли об’явлюся там я чи Лілейка, — міркує княгиня, — напевне сполошаться і заступлять путь, бо одразу пізнають. Хіба переодягтися й попробувати проникнути через ворота під виглядом торжкових? Одначе це не зараз. До цього і самій треба приготуватися, і челядь напоумити. Та й там, за стінами Волина, мусить хтось ждати вже, і то надійний».

— Княгині, бачу, поміч потрібна?

Аж кинулася з несподіванки: поруч стояв один із тих мужів, що пішли з Виштаком і не повернулися. Одягнений тільки був у вдяганку поселянина.

— Хай челядники йдуть собі, княгине, — підказав. — Ми понесемо поклажу.

— Гаразд.

То були посланці від Мезаміра. Коли добралася з ними до теремка та вислухала, з ким прийшли, чого прийшли, бігме, помолоділа на радощах. Нарешті вона не самотня, за стінами Волина — її спільники, сам Світозар, а то вже не просто світла сподіванка — порятунок.

Знову саджала поруч із собою мужів і знову допитувалась, коли вважають за можливе викрасти їх із Лілейкою у Форисина, як викрадуть.

— Стольник Світозар (у Данаї серце зайшлося і очі засльозилися, коли почула це ім’я) повелів нам не зволікати. Як тільки всі, хто визволятиме тебе, достойна, пройдуть до Волина та відчують себе мужами при броні, маємо дати йому знак: готові стати з тими, що чатуватимуть на заборолі, до січі. По тому знаку лодії його ввійдуть у Лугу і ждатимуть на нас та на тебе з донькою під стінами дитинця.

— Тих, що на заборолі, небагато, їх можете й прибрати. Та чи впораєтеся з тими, що в дитинці?

— Вони тим часом спатимуть, княгине.

Не зовсім вірила тому, що казали, а проте й не вірити не могла. Світозарові посланці — мужі бувалі, їм ліпше знати. Тож коли пішли від неї, місця не могла нагріти собі. Чи то тривожилася так, чи раділа — і сама не знала. Те й робила, що зверталася до богів та благала: допоможіть. Вона ж, княгиня, нікому й ніколи не бажала лихого, хай і їй складеться на добре, не на лихе. Нерозумно вчинила, що сама залишилася і доньку залишила під важкою десницею супостата? Бачить тепер: таки нерозумно. Та чи то така вже провина? Чи справді не допомогла б людові своєму, коли б Форисинові не впала в око Лілейка?

Мужі не барилися, готуючись до нападу на аварську сторожу. І її, княгиню, спонукали не зволікати. Тож вгомонила сяк-так Лілейку та й поспішила скропити домашнє капище кров’ю жертовного птаха.

— Прийміть, боги, жертву мою, — сказала, і тоді вже, як запалав вогонь, а по терему пішов пах смаженого м’яса, стала на коліна й піднесла руки до неба. — Молю й благаю тебе, Перуне, всесильний боже наш. Ти один здатний побороти всіх демонів — на землі і в небі, побий супостатів наших, обрами іменованих. Врази їх огненними стрілами, затьми вічі їхні і мізки в той час і в ту годину, коли ми рватимемо вериги свої і шукатимемо доступу на вольну волю. Змилуйся, боже, і затьми їм на той час мізки!.. І тебе прошу, — мовила, перевівши подих, — богине Ладо, покровителько долі жіночої. Заступися за дитя моє, недругом заверижене, силою спонукуване до небажаного і недостойного імені дулібки злюбу.

Завважиланараз: мужі зайшли й зупинилися неподалік від неї, ждуть.

— Пора?

— Пора, княгине. Бери Лілейку та й підемо.

— Уже вільний доступ до стіни?

— Ба ні, ще тільки прокладатимемо його. Та вам треба бути поблизу.

Була не вельми темна, звичайна, політня ніч. Не світив місяць, одначе доволі яскраво світили зорі, і небо чисте, незамоложене. Тож звідти, куди вивели княгиню й приховали від стороннього ока, видно було, як ходять по заборолу чатові, хай невиразно, все ж видно. Княгиню ознайомили, як діятимуть її рятівники (аби знала і слухалася, коли повеліватимуть): тих, що стоять на чатах, мають прибрати з путі влучно пущеними стрілами. Як тільки те станеться, мужі, з котрими нишкне зараз у сховку, поведуть її та Лілейку нагору, перекинуть через забороло линви, по яких спустяться вниз усі: вона, її донька, мужі-охоронці. Всі інші, коли буде тихо, спустяться пізніше.

Уповали на богів, а ще на те, що в своїм подвір’ї і стіни стануть в поміч. Та й стрільців, казали, підібрали таких, що не промахнуться, і прикриття на випадок чого передбачили. А все ж виправу почали не в добрий час. Пущені знизу стріли не розминулися з обрами, які чатували на валу, одначе не всіх вразили смертельно, і з заборола почулося волання про поміч. Були б обри далеко, на тому й скінчилося б, уражених приткнули б до заборола мечами й робили б своє діло без свідків. Та сталося інакше: хтось із обрів вийшов на той час із гридниці (чи не до вітру), почув волання чатового і зняв тривогу. Тим, що поспішили на поміч, заступили, ясна річ, путь і потяли багатьох, а все ж сили виявилися явно не рівні, щоб вистояти, і княгиню з донькою змушені були ховати в її ж теремку. Мужі ж, що бралися вихопити її з аварських лабет, або стояли до останнього і полягли в нерівній січі, або сягнули, чуючи за плечима смерть, із заборола в річку.

Форисин догадався, хто і чому зчинив поночі ворохобню. Коли розвиднилося і тих, що полягли на заборолі чи біля заборола, знесли докупи й поклали посеред подвір’я один в один, сам вийшов подивитися на потятих. Ходив звільна і приглядався пильно, затим повернувся круто й пішов до теремка княгині Данаї.

— Отак, значить? — мовив з притиском і, не діждавшись від неї слова-відповіді, додав: — То знай, княгине, ані я не піду тепер із твого дитинця, ані ти не підеш. Коли Лілейка не подасть мені завтра-післязавтра знаку, що міняє гординю на прихильність, то по післязавтрьому запряжу обох вас разом із людом вашим у рало й оратиму вами ниву. Хай вої мої виб’ють із вас гординю пугою, коли не можете упокорити її силою власної волі. Слово моє тверде, пам’ятай.

Обернувся і вийшов. А княгиня як стояла, застигнута зненацька, так і лишилася стояти. Була бліда і знищена, безсила не те що вдіяти, мовити щось.

— Чула, доню? — обізвалася тоді вже, як Лілейка вийшла до неї і стала неподалік. — Що ж робитимемо тепер? Усього, два дні дано нам на розсуд.

Ждала бодай якоїсь ради, а діждалася ревних жіночих сліз.

Дві доби — не такий уже й куций час. Було коли, здавалося, обдумати все і надуматись, тим паче, що ані Лілейку, ані її матір ніщо інше не цікавило вже у цім збаламученім світі. Та як не билася їхня птаха-думка, в яке віконце не поривалася — дарма. Всюди висока стіна-загорода, а то й гірше — безодня-крутопадь. Знали: ті, що прийшли порятувати їх, уже не порятують. У Форисина вистачить воїв, аби заступити їм путь як до Данаї, так і від Данаї. А коли на посланців нескореної Дулібії немає сподіванки, то на кого і на що можна сподіватися ще? На переодягнення чи на схованку в когось із волинських мужів? Пробі, коли це порятунок, то про нього раніш мали б подумати, тоді ще, як можна було вийти з дитинця.

А Форисин лютував, чи не зумисне являв усім, яка в нього сила над Дулібією, людом дулібським. Зганяв удосвіта до острогу мужів, жон, дівиць волинських, впрягав у повози і, посадивши на кожен із них по обрину, велів гнати в поле — там на них чекали борони, рала, робота тих, що готують до посіву на передлітті лядину.

— Може, скоришся, доню? — зупинялася перед Лілейкою і питалася в Лілейки. — Що вдієш, коли нас немає кому захистити?

— Як можете казати таке, мамцю? — крізь сльози перечить княжна. — Чи ви не видите, який він, той обрин? Чи мені, що леліяла себе для найліпшого серед мужів Дулібії і була божественно щаслива зі своїм сонцеликим Говейком, личить бути Форисиновою? Та най ліпше вже у рало запряжусь!

— Нам не можна в рало, дитино. Ми — жони княжого роду.

— Тоді… тоді у Буг кинуся, а жоною обрину не буду! Даная безсила збороти в собі жалі, що підступали до горла.

— Я мала б пишатися тобою, доню, такою ліпотною і такою в усьому угодною мені дитиною, а плачу, як бачиш. Бо коли ти справді не можеш належати привідці аварів у землі Дулібській, то іншого вибору у нас таки не буде: коли надійде вона, остання мить, підемо шукати втіху серцям своїм у Бузі.

— Як скажете, мамцю гожа. Я на все згодна, аби з вами.

Десь перегодом, коли наданий для роздумів час нагадав про вирішальну мить, а покірна княгині челядь добула валаха і принесла його в жертву богам, стала укупі з донькою своєю на коліна, простягла до подобизни богів руки й просила у них заступництва. Як ніколи ревна була в молитвах своїх, а вже що жалісна, то такою, далебі, ніхто й ніколи не бачив її. Може, саме тому наближеною почувала себе до богів, воістину єдиною з ними і помислами, і серцем. Геть змаліла властива колись високоповажаній княгині гординя, одкрилися, позбувшись запруди, давні рани — ті, що їх завдали, потявши мужа Мезаміра, обри, і ті, що їх полишив, ранячи кожним своїм вчинком, Келагаст, і потекла з тих ран запечена болем-мукою кров, задиміла на гарячих струменях жалів її й обернулася там-таки, у вирі поверженої гордині, в рясні, не менше пекучі, як і рани, сльози. Не ховала їх ані від людей, ані від богів, питалася, за що покарана так, і плакала, скаржилася на несправедливість, і знову плакала, благала бодай на цім чи не останнім рубежі буття її прийти на поміч — і не певна була, що прийдуть.

Навіть звиклі до жорстокостей обри, зайшовши до теремка, аби нагадати: «Визначений час минув. Що скаже княжна?», — розгубилися, угледівши княгиню такою.

— Скажіть тудунові, — мовила, завваживши їхню присутність, — княжна Лілея зголошується назватися йому жоною. Просить тільки…

— Мамцю! — почула наляканий доньчин голос, однак не зважила на нього.

— Просить тільки, аби він не поспішав, пождав до обжинкових свят. Того вимагає покон наш: злюб і воседля по злюбі роблять лише по обжинкових святах.

— Форисин сказав: ніяких зволікань.

— Скажіть і ви йому: це — останнє. Та й не так довго ждати, всього лиш седмицю.

Обри вагалися, певно, не знали, як їм бути: примушувати княгиню і княжну коритися їм чи повертатися до Форисина без них. А все ж утямили, мабуть: з такими не варто бути свавільними,  вернулися й посунули з теремка без княгині і її доньки.

— Що ви ото сказали їм, мамцю? — заспішила, втираючи сльози, Лілейка. — Чи я не говорила вам…

— Тямлю, дитино, що ти говорила, тямлю. А все ж так ліпше буде. Матимемо цілу седмицю. Хто відає, може, щось зміниться за цей час, може, вихоплять-таки нас із глухих і недоступних стін острогу. Десь є поза ними стольник Світозар, мужі дулібські. Чи затим їхали вони з такої далечини, щоб опустити після першої невдачі руки і нічого не вдіяти? Не може того бути, дитя моє. Серцем чую, не може того бути!

Форисин не повірив тому, що принесли з теремка його посланці, а проте й не послав їх по княгиню та її доньку вдруге, сам прийшов до них.

— Те, що сказали вірні, правда? — звернувся не так до княгині, як до її доньки. — Княжна зголошується бути моєю жоною?

— Так, — відповіла за Лілейку Даная. — Одне лиш хотіли б знати: у терхана є вже жони? Авари, наскільки відомо, рано одружуються.

— Те нічого не міняє.

— Як то… не міняє? А коли терхан повернеться до каганату та й забуде, що в нього є тут, на дулібах, жона.

— І знов нічого не міняє. Княгиня повинна знати: у нас воля повелителя над усе. А крім того, я надовго тут, і наміри мої стосовно Лілейки непохитні.

— Що ж, і на тому спаси біг. Заручини справимо в присутності люду, що прийде обспівувати мене. Терхан, сподіваюсь, не перечитиме цьому?

— А що то є обспівування?

— Узвичаєне в наших родах свято. Женці приходять в такий день вітати господаря чи господиню з початком жнив, ну й вимагають частування.

— Гаразд. Седмиця — не такий тривалий час. Заради того, чого жду, являю ще раз добрість і своє терпіння.

XVII

Усяке було на віку княгині Данаї, а такої гнітючої жури і такої всеспопеляючої муки не зазнавала ще. Таке відчуття, ніби під занесеним над головою мечем ходить. Ось-ось опуститься він і вразить. Мислимо, що не день, то ближче до останньої, наперед визначеної тобі миті. Раніш бодай одну мала віддушину — виходила на забороло й дивилася звідти на білий світ, тепер і туди не поткнешся.

Це їй, матері, так журно, а Лілейці? Здається і не помишляє вже про втечу, геть втратила віру, що вона можлива. Що не день, то сумнішою та зніченішою стає, інакше й не позирає на свою маму, як крізь пекучий біль.

— Може, спробуєш, дитино, вийти з дитинця?

— Сказали ж, не випустять.

— То в гніві. Спопеліє гнів — гляди, змилуються. Може ж, там, поза дитинцем, ждуть на нас, хочуть підказати, як маємо діяти і що вчинити, аби порятуватися.

— Було б можна вийти з Волина, ми й без них порятувалися б. А з Волина і мужі не виведуть. Хіба не пробували вже?

— Спроба — не згуба. Не забувай — там стольник Світозар.

— Боюсь, що й він не спроможеться уже проникнути до нас. Обри не на жарт заповзялися зламати нашу гординю, а отже і нас. Рабами їхніми судилося бути, золотенька моя, або вчинити те, що казала: убаяти обрів, вийти на забороло — і вниз сторч головою.

— Туди ніколи не пізно, дитя моє, тож не поспішаймо.

Бігме, не розраду, ще більшу осмуту винесла з бесіди, на яку, хай і якісь там, все ж покладала надії. Зате яка радість збуяла в серці, коли довідалася: воно не помилилося. Того дня і задовго до обіду Світозар таки нагадав про себе: замість челядника, котрий ходив із теремка на торг, повернувся до острогу посланець від нього й сказав:

— Стольник радить княгині і її доні зробити ще одну спробу вийти з дитинця. Коли це станеться, з Волина вийде з поміччю наших мечів.

— Як же вийду з дитинця, коли усі путі нам перекриті?

— Чи княгиня не вдатна зробити бевзями таких бевзів, як обри? Най надасть іншого вигляду спершу Лілейці, потім — собі, хоча б і вигляду челядниць, і опиниться поза стінами дитинця. А вже через ворота в окольній стіні ми проведемо.

— Мала надія, муже достойний.

— Яка є, такою маємо й користуватись. Сидіння теж нічого не дасть.

Подумала — і загорілася цією порадою, а вже потім відшукала й спосіб для ошукання сторожі. Є серед її челядниць горбата Вірниця. Ходить вона назгинці, отож до неї менш за все приглядаються. Лілейка набуде її вигляду, намостить горба та й пройде, зігнувшись, між усіх інших челядників. Ано, під личиною Вірниці, гляди, й пройде.

— Стольник Світозар вважає, що Лілейку мають ховати в окольнім городі, доки вийду з дитинця я?

— Так. Через ворота в окольнім валу разом вас маємо вести.

— Я можу зашкодити цим заходам. Так і скажіть стольникові: не певна, що пройду непомічена. А пізнають мене, і Лілейки не виведете. Тож зробимо інакше: споряджу зараз доню, та й ідіть з нею через одні й другі ворота. Я опісля вже пробуватиму своє щастя, тоді, як довідаюся, що дитина моя на волі.

Ожвавилася, ба звеселіла навіть Даная. І в Лілейці зуміла розбудити іскру надії. Коли ж одягла її в таке, як у Вірниці, вбрання та звеліла пройтися по кліті так, як ходить Вірниця, і певність відвідала обох: обри повірять, що перед ними не хтось інший, таки горбата княгинина челядниця. Коли б ще виду її надати якогось вереду — і зовсім тверді були б у мислі: таки пройде через ворота непомічена. А втім, чому б і не надати? Змастять його жиром, дмухнуть злегенька сажею, та й буле не Лілейка вже Вірниця-попелюшка.

Не відкладала задуму свого на потім. Послала челядника приглянутися, хто з обрів стоїть на воротях, чи вельми пильні, та й дала в руки Лілеї, тим, що ішли з нею, кошелі, якусь поклажу.

— Най помагають боги, — сказала й стала перегодом біля вікна, очей не зводить із воріт, біля яких походжали обрини. Тільки б вистачило в її дитини витримки-супокою уподібнюватися Вірниці, тільки б вистачило! За воротами якось уже буде. Там свій люд, а крім того, стольникова охорона…

Коли челядники, а з ними й Лілейка, стали наближатися до сторожі — і серце заніміло. Зараз усе вирішиться. Ще мить, друга — і все вирішиться! Обри завважили челядь — обидва і водночас, дивляться вивчаюче. Зрештою звернулися до старшого, питають щось. Той вимахує руками, видно, пояснює, бо показує на теремок, на челядників. Один із них бере тим часом з Лілейчиного кошика поклажу й подає тому з чатових, що стояв без діла. Обрин узяв подане йому до рук, перепитав щось і вже потім закивав головою. Дякує за дарунок чи велить проходити? Либонь, і те, і друге. Бо челядники йдуть-таки в прочинені ворота. І Лілейка з-поміж них. Не першою і не останньою, таки з-поміж них!

— Дякую тобі, мати Ладо, заступнице наша! І вам дяка, ясні боги, в піднебессі сущі. Дяка й хвала! Дяка й хвала!

Набутися не могла в теремку своїм. То ставала перед жертовником на коліна, підносила до неба руки й воздавала богами заслужену хвалу, то знову підводилася і йшла до вікна, доглядалася до воріт: чи все гаразд там? Чи не одумалася сторожа?

Таки гаразд, сторожа стоїть, як і стояла.

Сили небесні! Коли б же й там, біля воріт окольного валу, поталанило її дитині. Як шкода, що не може супроводжувати втікачів зором, вал, що довкола дитинця, заважає. А вийти за нього зась. Має набратися терпцю і сидіти мовчки, доки не повернеться челядь і не оповістить, як обійшлося там, біля дальніх воріт. Та де візьме його, того терпцю? Раніш іще вичерпала, і, здається, до краю. Тож не витримала-таки, вийшла з оселі й сіла на порозі. Коли вже не може бачити, то принаймні чутиме, що там, в окольнім городі, буде січа і гам чи обійдеться без них. За визволення Лілейки узявся не хто-небудь, сам Світозар. А він не легковажитиме. Це той думаючий муж, з яким імператорські сли не завжди почували себе твердо. Не може бути, аби він і не зумів обійти аварську сторожу, провести повз неї переодягнену жону. То ж не логофети і не трибуни, то всього лиш сторожа!

Сподівалася ліпшого і ждала, ждала і вірила: коли вже з дитинця Лілейка вийшла неопізнана, там, через окольні ворота, і поготів пройде, визнана звичайною поселянкою. Бо он скільки люду йде в такі дні через них пішо й кінно, з повозами і без повозів. І пильність там не та, що в воротах дитинця.

«А за тамтим разом, — осмикує княгиню тверезіша думка, — хіба не біля окольних воріт затримали твою Лілейку?»

Даная силкується захиститися від непроханої думки, та тієї миті, ніби на догоду перестраху, що зродився вже, саме там, біля воріт окольного валу, почувся людський крик, затим і справжній галас.

«О боги! Невже Лілейну і тих, що з нею, настигла Обида? Тьфу, тьфу на тебе злюща! В таку пору і лізеш до мізку. Заступіться, боги! Заступіться і заступіть собою мою донечку, єдину мою відраду у цім і без того знедоленім житті».

Така, що схопилася б і подалася ближче до того галасу. Та куди піде, коли ж не випустять? Ліпше вже повернеться до свого теремка, доглядатиметься та дослухатиметься до галасу біля дальніх воріт із вікна. А проте і в теремі не могла всидіти. Боліло серце, не знати куди і не знати як поривала тіло тривога. Була б спроможна, випурхнула б із цих чотирьох стін і побігла б через усі сторожі та загорожі, аби на власні очі побачити, чи то ж є потреба тривожитись? Може ж, то радість веселить люд. Коли б то. Милостиві боги! Коли б то було саме так!

А від окольних воріт не було та й не було тих, що мали б прийти і сказати. «Заспокойся, княгине, усе гаразд, обійшлося так, як і передбачали». Замість челядників обри прийшли — і то нескоро, десь аж у пообідню пору і з найлихішими вістями: немає більше віри в твердість княгининого слова. Умерла вона вкупі з її донькою.

Зблідла, либонь, і видивилася на своїх супостатів так, що змушені були умовкнути. Вже опісля десь відповіли на німе її питання промовистіш:

— А як мали б діяти, коли донька твоя порушила дану тудунові обітницю?

— Що ви… що ви кажете оце? — спромоглася врешті-решт на слово. — Як то умерла? Чому умерла?

— Бо втікала з Волина. Уже на річці Лузі настигла її караюча стріла. Княгиня мала б знати: у нас порушникам обітниці не прощають, а тим, що зневажають нас, і поготів.

Більше не чула, що казали. Упала на чиїсь руки, плакала та нарікала на жорстоких, до безуму кривавих обрів, на Келагаста, який накликав їх на землю Дулібську і тим згубив себе, дитя своє, губить до решти її, княгиню Данаю, безневинно покараний люд. Бо розуміла, втрачено все: праотню землю, спроможність жити на ній за своїми законами і локонами, ба навіть останню надію — порозумітися з обрами і тим бодай якось полегшити долю люду свого. А коли так, який вибір має зробити вона, що лишається для неї у цім безцеремонно жорстокім світі? Окрім смерті, нічого. Бігме, анічого!

Поночі до неї проник-таки один із мужів і ствердив те, що казали обри: Лілейку не пощастило вивести в ліс і доправити до Мезаміра. Котрийсь із обрів пізнав її серед тих, що наближалися до воріт, тримаючись завантаженого різною поклажею повоза. Довелося мужам, що супроводжували княжну, хапати прикриті ганчір’ям мечі й ставати до січі. Усе йшло як слід: Лілейку відбили в сторожі і до річки Луги доправили, у лодію посадили. Та не взяли на карб тих, що стояли з луками на вежах, по заборолу. Вони й прохромили княжну стрілою, а вже прохромлена, не втрималася вона на ногах, звалилася в ріку і зникла в хвилях.

— Вертайся, муже, до своїх, — мовила Даная по тривалих та надривних риданнях. — Скажеш стольникові Світозару і моєму синові, князеві Мезаміру, най подбають про звільнення землі і люду дулібського від аварського іга. Мої надії на це, як і спроможності, умерли вкупі з Лілейкою.

Її старалися умовити: треба збороти це горе, стати вище власного горя, та дарма, і слухати не стала. Одним повеліла: ідіть, звідки прийшли, іншим — лишитися на день-другий при ній. А одного досвітку надумалась-таки й послала челядниць нарвати лугових та польових квітів і сплести з них десять малих і два великих вінки. Ті, великі, прикрасила кетягами калини, колоссям із нового врожаю, і, коли обри з’явилися невдовзі й нагадали, настала і її черга йти купно з челяддю на намістя^[96] та впрягатися у воза, попросила дозволу взяти з собою челядниць і віддати шану потятій на річці доньці своїй, Лілейкою іменованій.

— Форисин велів, аби йшла негайно.

— Негайно й буде. Кину в ріку вінки, віддам шану померлій та й прийду. Чи ваші покони і цього вже не дозволяють робити?

Промовчали обри, а Даная сприйняла те їхнє мовчання за згоду і повеліла челядницям узяти вінки та йти разом із нею на острозький вал, туди, де Буг набігає на менш потужні потоки Луги й бурлить-вирує, позначаючи межу єднання і борні. Це не так далеко, тож вшанувальниці не забарилися вийти на забороло. Княгиня стала брати по одному вінку й кидати їх на воду. Кидала й примовляла за кожним разом:

— Прийми, доню ласкава, останню шану від твоєї невтішної матері. А це прийми, радість моя, завчасу згасла, дари від землі нашої, та не будь гнівна на нас за те, що не зуміли заступити тебе від супостата. Віддам, Лілейко моя ненаглядна, достойну тебе і твого імені шану та й піду до тебе, аби не сама була там, на дні річковому, та не нарікала на свою маму за те, що послала тебе на смерть, а сама лишилася жити.

Тоді вже. як кинула на воду п’ять малих вінків і шостий великий, обернулася до челядниць і повеліла:

— Решту вінків, діти роду нашого, кинете в річку услід за мною. Піду я від вас, — пояснила тим, що особливо дивувались та виказували жалощі. — Знаю, люд буде питатися в кожної, чому княгиня вчинила так. Ось що кажіть усім. Обри хотіли поглумитися з мене за те, що не скорилася їм і не віддала за тудуна їхнього доньку свою Лілейку. Мене, княгиню вашу, в ярмо хотіли запрягти. Не маючи якогось іншого способу захистити себе, обираю, замість ганебного рабства, смерть і тим кажу всім: не коріться супостатам землі нашої і родів наших. І нині, і потім, коли прийде з дружиною син мій Мезамір, поквитайтеся з ними за мене і за себе. Будьте мужні і непохитні, скажіть усім.

Стала на забороло, глянула в далину, що відкривалася з острозького валу на всі чотири сторони світу, і сягнула вниз, у чисті води ріки родів своїх — Бугу.

Цього спекотнявого дня женці дулібські мали б започаткувати жнива, воздавати хвалу ниві, хлібові, що вродив на ній, леліяти в собі світлі сподіванки на майбутнє, та не леліють, ба навіть не думають об тім. Он які сумні та тихі ходять випестуваним небом і сонцем прибережжям, збирають квіти, плетуть із них вінки й так само тихо та сумирно пускають їх на воду. В одному, другому, третьому місці, на цім і на тім березі божої дарствениці в землі Дулібській — ріки Бугу.

Мужам, що виїхали верхи з лісу, видно, невтямки, щоб то мало значити. А може, супротивно тому, знають, чим заклопотаний люд, і не зважуються зближатися з ним, зашкоджувати тому клопоту. Стоять, доглядаються з висоти свого воседля на конях і ні пари з уст. Нарешті один із них спішується і йде до жон, що при березі.

— По кому жалоба, люди?

— По княгині Данаї і її доньці Лілеї.

Не розпитував далі, таки відав, мабуть, що сталося з Данаєю і її донькою. Пішов купно з жонами в луг, нарвав квітів і вмовив дівчат, що сиділи при березі, сплести два вінки.

— У два чи в штири ряди?

— Плетіть у штири, я ще принесу.

А вже як вінки були сплетені, подякував дівкам, став при березі й пустив те плетиво з квітів на воду. Довго стояв і доглядався, як вони віддаляються від нього та й від берега, а вже по тому добув гуслі, сів на крутім прибережжі й став перебирати струни та дослухатися до голосу струн.

Біля нього мало-помалу почав збиратися люд. Десь із глибини єства разом із згадкою про княгиню Данаю спливла й підступила до серця жалість, а вже вона заговорила в ньому й піснею.

Старші з жон лиш сумували, слухаючи, а молодші, чутливіші до людської біди, втирали й непрохані сльози.

XVIII

Кочагир не втримавсь-таки від спокуси, пішов купно з слов’янами, у яких зайшло на січу з баварськими герцогами, по ратний хліб. Похід тривав недовго, тож Дандал міг і не відати про ту братову сваволю, та обернулося так, що підлеглі франкам бавари змушені були поступитися деякими відхопленими свого часу у слов’ян землями й обсадженими вже баварськими родами. А та втрата не могла не наробити галасу, отож і сли франкського короля не забарилися об’явитись у стольнім стійбищі каганату. Дандалові вручили королівське послання, в якому з подробицями і не без підстав згадувалося, коли і чим допомагали франки аварам, чому допомагали, які обіцянки мали за ту поміч, й питалося під кінець, як розуміти їхнє вторгнення у землі франків нині, хто відшкодує завдану вторгненням пагубу.

Дандалові нічого не лишалося, як вибачитись за свавілля терхана, котрий дозволив собі похід супроти дружньої держави. Довелося давати, звичайно, й обіцянки: надалі такого не буде, а Кочагира кликати до стольного стійбища й думати про покарання.

«Вітець тому й почував себе твердо на місці кагана, що нікого і ні в чому не милував», — гадав Дандал, виколисуючи погрози, і коли Кочагир прибув нарешті та об’явився в наметі, не став довго допитуватися, як розуміти його сваволю.

— Аби не думав і не втішався думаючи, що тобі яко братові моєму багато дозволено, — сказав, не прибираючи в нього погляду, — віднині сядеш у землях, що сусідять із Далмацією. І потім, — додав поспіхом, видно, не бажаючи слухати благання чи виправдання, — щоб не свербіли в тебе і твоїх воїв руки і не поривалися до меча серця, підеш по переселенню купно з турмами своїми в гори Карпати і прокладеш там путь, по якій Форисин і Хафіз могли б правити з антських земель худобу, збіжжя.

Кочагир поривався було перечити і сперечатися з братом, та завважив: марні то поривання. Надто суворо дивиться на нього Дандал, аби піддатися умовлянню і одмінити свій рішенець. Єдине, що виблагав, — піде в Карпати не одразу по переселенню, тоді вже, як стане на новім місці стійбищами та впевниться, що влаштував роди свої, що їм буде що їсти, пити, буде де й зігрітися, коли завіє віхола.

Знав, на переселення та влаштування потрібен час та й час. А з часом, гляди, уляжеться Дандалів гнів, відпаде й потреба іти в Карпати. Та Дандал не забув про покладену на нього і його свавільні роди повинність. Як тільки зайшло по зимі на тепло й підсохла більш-менш упоєна талими водами земля, одразу й нагадав: пора рушати.

Пора то й пора, куди подінеться, тим паче, що це не таке вже й покарання. Прогуляється по Паннонії, побуває в тій стороні, де усі вже були, крім нього, гляди, чимось і поживиться в склавинів, що туляться по схилах Карпатських гір.

Так гадалося Кочагирові, та не так склалося. Поки добирався до Карпат та прокладав доступну всім путь через перевали, по сусідству з нещодавно поселеними родами його сталася заміна оборонних ромейських когорт: на зміну тим, що несли сторожову службу на обводах нещодавно відвойованої в остготів Далмації, прийшли інші, щойно набрані серед жадаючих легкого хліба. Їм, начутим про можливості наживи в січах, упало в око, що по другий бік Дунаю безпечно випасає отари овець, череди корів, табуни коней ніким не прикритий з боку ріки люд.

— Де ж їхня сторожа? — запитали обізнаніших.

— Певно, серед тих-таки пастухів.

— Ба ні. Ті пастухи — отрочата або старе луб’я. У стійбищах жони та діти. Будь пильний, побачиш.

Та дивовижа стає відома іншим сторожовим, від тих інших — привідцям, і на ромейськім березі Дунаю, між густими зарослями при воді, все більше та більше об’являється лімітатів^[97], пильніше та довше доглядаються вони до аварського берега.

— Присяйбіг, так і є. Вої аварські подалися десь, не інакше як у новий похід покликано їх.

— Не чути ж ніби.

— Настане час — почуєш. Скачи до стратига^[98] та звідом його.

— Може, звичайного гінця пошлемо?

— Що гінець? Маємо втовкмачити, яка є нагода заволодіти скарбом, що його ніхто не охороняє.

Стратиг недалеко, одначе не так і близько — у славній на всю Далмацію і далеко поза нею Салоні, тій самій Салоні, що її зводив яко перлину Іллірика ще імператор Діоклетіан^[99]. Щоб подолати відстань між Дунаєм і сим городом, потрібен не один день. Тож центуріонові^[100], що отримав повеління побувати в стратига і звідомити його про можливості заволодіти людом і худобою за Дунаєм, не так уже й хотілося правитись туди. Та що може вдіяти, коли повелів старший? Узяв з собою ще двох легіонерів та й подався в путь, втішаючись бодай тим, що побуває в жони, побавиться з дітьми.

Стратиг сприйняв ті звіди по-своєму: раз немає серед аварських поселян мужів, значить, ті мужі знову збираються чи, може, й пішли уже в похід. А коли так, в чиї землі йдуть вони, як не в ромейські.

— Маємо зашкодити тим їхнім намірам, — сказав центуріонові, а перегодом — і на зібранні привідців. — Йдіть до Дунаю усіма маніпулами, вивідайте ще раз, і, коли авари справді є безборонні, підіть в обсаджену ними землю й наробіть там добрячого переполоху. Хай подумають по всьому, іти чи не йти на розбій, коли палає власне стійбище.

Маніпули не завагалися, і за Дунай пішли, і за Дунаєм зробили те, що велено їм. Та й чого мали б не зробити, коли брати по стійбищах було що, а опору аніякого? Гнали та й гнали через Дунай корів, коней, переправляли, як могли, отари овець, не розминулися, ясна річ, і з аварськими дівами, младомладими жонами. Багата й славна перед тим походом Салона стала ще багатшою, а відтак і звабливішою для всіх, хто встиг почути про те багатство й норовив не втрачати нагоди, поживитися ним. З’їздилися ласі до дурнички не тільки з околій, з’їздились і з інших городів та селищ Далмації. Тож весело було на серці в тих, що збували добуте в аварів, та ще веселіше в тих, що зловчилися придбати його за дешевшу, ніж будь-коли, ціну. А де веселощі, там щедре застілля, там і вакханалії.

У Кочагира обімліло тіло і серце схолонуло, коли почув, а потім і побачив, що вчинили ромеї з його родами. А все ж у нього вистачило за цим разом терпцю і глузду. Не підніс тієї миті над собою меча і не подав клич піти за Дунай, помститися, поки вирує в серцях гнів, на зайдах. Подався передусім до стольного стійбища і зажадав від кагана дозволу на похід, а заодно і допоміжних турм.

— Коли це сталося? — поцікавився Дандал, вислухавши брата.

— За три седмиці до мого повернення з Карпат.

— Вої твої були вже за Дунаєм?

— Коли й були, то поодинці, ті, що цікавилися долею своїх кревних.

— Постарайся й надалі не виказувати себе ромеям. Роби вигляд, що турм твоїх усе ще немає між родів. А тим часом пильно стеж за ромеями. Маніпули, що прийдуть на зміну тим, котрі поживилися вже, теж захочуть скористатися відсутністю твоєї сили і поживитися дурничкою. Ось ти й нагрянеш тоді на них, да так, щоб жоден не випорснув із зашморгу і не повернувся за Дунай. Коли це станеться, подбаєш і про достойну помсту. Турми я дам тобі.

Дандал ніби у воду дивився. Наступного передліття, коли отари поповнилися веселими ягнятами, а череди — добутими в непограбованих стійбищах коровами, бичками та теличками, тисяча кінних ромеїв прибула в надвечір’я з Салони на зміну тим, що несли сторожову службу з передзим’я до передлітніх християнських свят. Ті ж, що змінилися, не поспішали того дня до Салони, стали неподалік від Дунаю табором. Недовго розглядались та вивідували, другого дня й пішли через Дунай. Кочагир дозволив їм розбитися на кілька загонів і заглибитися в його землю (адже ближні до Дунаю стійбища нещодавно пограбовані, певен був, ромеї підуть на дальні). А вже як заглибилися, оточив їх своїми турмами і вчинив так, як велів каган: жоден не випорснув із того зашморгу.

Довідавшись від полонених, хто пограбував його роди на минулім політті, Кочагир не став довго роздумувати, переодягнув своїх воїв у ромейські строї, прихопив із собою ромейські інсигнії та й пішов усією, що мав під рукою, аварською силою, за Дунай. Поночі тихо прибрав сторожу поблизу переправи і зникнув у порослих лісом горах Далмації. Від полонених знав: усі, що змінилися днями, маніпули мали повернутися в Салону напередодні християнського свята — великодня. Отож того дня і об’явився з переодягненою турмою біля воріт Салони, повелівши всім іншим турмам приховатися неподалік. Подвійно щасливі горожани — якже, наближається он яке свято і повертаються мужі до своїх осель — охоче розчинили перед ними ворота. Розчинили та й застигли з дива. А деякі й застигнути не спромоглися. Авари налетіли на них буряно (ці, переодягнені, і ті, що вломилися в город слідом за переодягненими) й не стали допитуватися винних. Заносили в лютій злобі мечі й клали коням під ноги усіх: мужів, жон, дітей, тих, що вийшли на намістя зустрічати кревних, і тих, що сиділи по домівках, ні сном ні духом не відаючи, що сталося. Лиш деякі аж надто завзяті месники не витримували й присмачували удари свої поясненнями:

— Це за те, що посміли зняти руку на аварів!

— А це за кров і сльози наших кревних!

— За знівечені стійбища і за татьбу у стійбищах! Більшість разила жителів Салони, не пояснюючи.

Хтось силився вгомонити їх, казав, благаючи милосердя: «Чи то ж ми?» Та дарма, авари не доглядалися і не дослухались до благань, устилали землю трупом та приказували:

— Кара і смерть! Кара і смерть!

В якийсь незбагненно короткий час багата і пишна Салона була залита кров’ю. А вслід за Салоною жертвою мсти-відплати став і другий великий город Далмації — Аспалаф. Про дрібниці й говорити не доводиться. Уся славнозвісна ромейська провінція на полуночних обводах їхніх земель від Діррахія на полудні до Істрійських гір на полуночі, від Адріатики на заході до Дунаю на сході стала володінням аварського кагату. І поскакали гінці в усі кінці світу. Одні спішили повідомити кагана Дандала про ще одну славу, здобуту його турмами, інші силилися доправитись якомога швидше до найближчих пристанищ Адріатики, в яких, знали, стоять швидкохідні драмони^[101], а вже на драмонах попливти до Константинополя і звідомити нового імператора: перлина серед його володінь в Іллірику — Далмація — віднині не належить йому. Авари взяли її ґвалтом і вчинили серед хрещеного люду нечувану різню.

Усі гадали, плекаючи потаємні сподіванки: почнеться нова січа між обрами і ромеями; імператор не подарує каганові жорстокості, як і самої Далмації. Та ба, того не сталося, принаймні так швидко, як хотілося б. Ті, що сподівалися відплати — і то негайної, — усе брали на карб, крім одного: нині не той у Константинополі імператор і клопоти у нього не ті. Фока доволі швидко і спритно встиг помститися Маврикію, як і його кревним, однак не встиг утішити себе належною зверхністю над усіма, хто стояв близько до Маврикія. А оскільки таких немало і зверхності по суті не було, якось байдуже подивився на біди потятих у Далмації, тим паче на біди тих, що встигли утекти, лишившись всього лиш домівки та маєтності. Сенатори завважили це й сказали тим, що прибули з Іллірика:

— Мовкніть і не дишите. Імператорові не до вас зараз.

— А Далмація? Так і залишиться під аварами?

— Не залишиться, щось вдіємо.

І таки вдіяли. Без Фоки, на власний розсуд і власний страх, а таки вдіяли. Десь опісля вже, як втікачі з Далмації знайшли собі пристанище в Іллірику чи метрополії, а авари впевнилися: вони твердо й надовго сіли в Далмації, згуртували ті сенатори невелике, для загалу таємне сольство й послали його до білих хорватів, не так давно, приведених їхніми привідцями з-за Бабиної гори^[102] й посаджених поблизу аварів, переважно в Дінарських горах.

— Коли ви, хорвати, — сказали ромейські сли, — волієте назовсім сісти в наших землях і саме тут, маєте прилучити до тих, що є, плодоносні долини і передусім прибережжя.

— Самі бачимо. Гори мали в праотній землі, маємо й тут. Чи з-за того варто було переселятися? Без плодоносних долин не всидимо тутки. Та як прилучити їх?

— Погроміть аварів і сідайте на їхнє місце в благословенній богом і людьми Далмації. Вчините те — вона ваша.

— Чи буде так?

— На те є воля сенату, можемо хоча б і зараз укласти ряд. Чи ми не тямимо: буде Далмація землею наших підданих — хорватів, буде й нашою, а залишиться під аварами — не бачити нам її, як своїх вух.

Ті ромейські сенатори, як і їхні сли, либонь, не розуміли тоді, що започатковують вони, напускаючи хорватів на аварів: окрім бажання повернути собі першу перлину в короні імперії — Далмацію, нічого іншого не мали на мислі. А сталося так, що саме тією ратною виправою започаткувалася нова хвиля серед слов’янських племен, котрі сиділи в середній течії Дунаю й були спільниками аварів у ратних змаганнях із Візантією. Ано, започаткувалася і не згасла вже, набирала та й набирала сили, аж поки не накрила аварів і не одмінила історичної долі як самих слов’ян, так і Візантії.

— Вони тим і сильні були, — скажуть потім про аварів, — що примножували свою силу силою підкорених ними народів і племен.

Та то буде десь аж ген потім. А поки що хорватам треба було думати, як зробити перший крок.

XIX

Світозар не поспішав полишати Дулібію. Ходив від весі до весі, від городища до городища, грав у людних місцях на гуслях та слухав потім бесіди поселян про малі і великі біди, а найбільше про те, що спіткало їх і їхню княгиню цього літа.

— Таке лихо сталося, — удавав із себе необізнаного.

— Йой, чоловіче божий, — зітхали. — Таке лихо, хоч лишай обжиту дідами-прадідами землю та йди пріч.

— І куди підете? — питалися збоку.

— А куди очі глядять.

— Схаменіться, небого. Коли вже йти, то не родом — усім людом. Хто прийме рід, де знайдете притулок?

— Подейкують, ніби княжич Мезамір осів за Случчю та й збирає біглий люд.

— Не люд, а лиш мужів.

— А я кажу: люд.

Що порадить їм? Ствердить те, що мовить перша з жон, чи стане на бік другої? Коли стати на бік другої, що ж радити тоді першій? Сиди, жоно, й терпи? А до якого часу? І чи можна терпіти те, що мають уже, що можуть мати, коли залишаться під обрами?

— Чув я, — вкинув і своє слово, — ніби молодці йдуть до лісу, збираються там у ватаги та й нагадують обрам: не вельми розперізуйтесь, бо будете биті.

— Мала надія, — відмахуються від того натяку-поради. — До лісу йдуть лиш ті, що завинили чимось перед обрами. Чи таких багацько? Чи вони усидять довго в лісі?

— Ваша правда: не всидять. Таким найліпше правитись до Мезаміра. Чув я, ніби княжич немало назбирав уже їх. Жде слушного часу, аби прийти і вигнати обрів із Дулібії.

— Коли б то, коли б то!

Стольник пробирався на Тивер, та нерідко й звертав із битої путі. Там — аби заночувати в когось, там — аби вивідати щось. А найбільше хотілося йому здибатися з тими, кого послав у Дулібію яко своїх послухів. Десь же вони є. Така була домовленість: на зиму всі, хто бажає, повертаються до Києва, влітку мають бути тут, до всього приглядатися та дослухатись. Невже зміряє ногами всю Дулібію і ні з ким із гуслярів чи скоморохів-потішників не зустрінеться?

Спершу лиш думав про це, далі почав тривожитися цим, а ще далі й побоюватись: невже ж нікого з своїх не зустріне?

Ба, зустрів-таки, і одразу трьох.

— Отак і ходите купно? — подивувався вголос.

— Домовилися здибатися тут, тому й бачиш укупі. Ще два мають надійти не сьогодні, то завтра.

— В такім разі заждемо й тих двох. Ви мені потрібні, людове.

Гуслярі мали вже овин, у якому збиралися на ніч. Пішов ночувати до них і Світозар.

— Що трапилося, стольнику? — поцікавилися, усамітнившись. — Чому ти тут?

— Захотів на власні очі побачити, що діється в землі Дулібській.

— І ходиш у супроводі одного лиш поводжатого. Чи на Дулібії так безпечно? Чув, яка біда спіткала княгиню і її доньку?

— Як не чути? Про те вся Дулібія знає.

— Що ж скажеш нам? Як маємо поводитися після всього? Казати чи не казати Мезамірові?

— Йому й без вас скажуть. Не сушіть собі цим голови.

— Хто скаже? Люд?

— Я послав до Мезаміра мужів, що були зі мною. Сподіваюсь, вони там уже.

— Виходить, ми даремно збиралися.

— Ні, братове, не даремно. Я шукаю вас ось уже другу седмицю і добре, що здибав одразу скількох. Маю дати вам інше повеління. За седмицю, а то й раніш буду я в своїй Тивері. Сидітиму там усе літо, а може, й довше. Отож звіди віднині посилайте на Тивер, у отчу оселю — Соколину Вежу. Коли вони будуть суттєві, ясна річ. З несуттєвими до мене іти не треба. Тямите, що кажу?

— А так.

— То перекажете це і всім іншим. Дулібів же, надто мужів, що не мирять із обрами, посилайте до Мезаміра. Так і кажіть: там збирається сила, котра дасть усім волю.

Де почалася Тиверська земля, завважив доволі швидко. Не став подибувати обрів, іншим побачив люд на путях, а надто на ролейній ниві. Не було вже того перестраху і тієї недовіри в очах, що в Дулібії, не було й смутку на лицях. Десь тільки розпрямляли спини та доглядались, а десь і перегукувалися, питаючи сусідів, чи не знають, хто це йде до них.

— Боги в поміч, люди!

— Спаси біг.

— Чи дасте води напитись?

— Чом ні, — ішли й наливали та казали «добре здоров’я, пивши», коли підносив поставця до уст. — Звідки будете та хто будете?

— Перехожі люди, гуслярі. І баяни водночас. Коли є серед вас слабі чи уражені, можемо стати в пригоді.

Дякували й робили своє. Одні мовчки, інші питаючись, чи здалеку йдуть гуслярі, куди йдуть.

— Бували в світах, тепер до вас ідемо, на Тивер. Як живете по січі з обрами? Чи й над вами так збиткуються ці зайди, як над дулібами?

— Не бачимо їх, тоту й не знаємо над собою збиткувань. А повинність платимо, дарма що сватами стали.

Осуд, хай і прихований, все ж чути в голосі. Та й позирк очей те саме каже. Жона є жона, хіба втримається, аби не вжалити тих, кого ненавидить.

— Якими себто?

— Мой, люди! — дивується. — По білому світу ходите, а що діється в світі, не відаєте. Князь кревнячку свою віддав за привідцю обрів.

Пробі! Що вона каже, ця велеречива жона? Чи то ж можливо? Хай котрась із князівен дозволила собі таку легковажність, а що думали кревні її і що думав князь?

Віддав кревнячку. Кого ж це? Чия з роду князя Волота занапастила себе такою ганьбою? Оце втішився новинами з рідної землі, оце допитався! Бігме, далі й питатися годі. Ліпшого не скажуть, а гіршого й не почує вже. А ще вагався, завертати до Черна, з’являтися перед князем Радимом з повинною чи не з’являтись? Доста, порозумівся й без повинної. Піде на Соколину Вежу, а там видно буде, як повестися з таким братом і таким князем. Милостиві боги! Не є підвладним обрам, всього лиш данину платить, а так низько впав: віддав за Хафіза кревнячку. Що змусило його? Лиха погроза? Бажання вигоди? Не інакше як вигоди шукав. То де ж вона, коли люд платить данину? Заради якої біди заплямував честь?

Скільки йшов путями та перепутками Тивері, стільки й теребив себе цією мукою. Немов болячка якась усілася під серцем, а прорвати не може. Якими зустрінуться з Радимом і якими будуть після всього? Казав, прощаючись: «Ти не брат мені». Тепер обертається так, що він, Світозар, має казати те саме князеві. А як буде тоді із сподіваним походом на обрів? Чи може Тивер лишитися байдужою до нього? Ні, ні, пріч такі мислі! Тра спершу добратися до своєї вотчини, осісти там, та розглянутись, та розпитатися в усіх, в тім числі і в князя, а вже потім думати, як бути з таким князем.

До Соколиної Вежі прибув поночі. Зумисне припізнився, аби менше виділи та знали, яким прибув. Ітих, що виділи його в убранні перехожого гусляра, застеріг: «Про мене нікому ані слова. Настане час, сам об’явлюсь».

Довго викупувався та відсипався в отній оселі, зрештою велів майстрині пошити для нього нові строї і знову викупувався та відсипався. Коли ж об’явився десь згодом перед челядниками, ні в кого й гадки не виникло, що княжич Світозар міг бути інший. Навіть ті, що бачили його іншим, у вбогих строях перехожого гусляра, забули.

— Може, княжич хоче поглянути на товар у скотницях, на випасі?

— Ано, обов’язково погляну.

— Може, воліє побувати в полі, подивитися, як вродила цього літа нива?

— І в полі побуваю, ая. Он скільки літ не був та не видів, яке воно в нас. Одначе й наперед хотів би знати: чи є кому вбирати його і чи є що збирати на нашому полі?

— Женців негусто, княжичу. Хоча збирати є що. Усе поле засіяне і добротно оброблене. Князь Радим, най будуть з ним боги, допомагає.

— Зате й забирає до своїх житниць^[103], мабуть, усе, що дає нива.

— Не буду гнівити богів: для нас, для худібки теж лишав. А все інше возили до його житниць.

— Віднині не возитимете, принаймні поки я тут. Робитимете те, що я велітиму.

— Ано. Я розумію княжича і повинуюсь віднині тільки йому.

Бував у полі — не міг не тішитись і не відпочивати, тішачись, серцем: нива таки дорідна цього літа. Бував на випасах — і теж блаженствував: худоби не прибуло, швидше навпаки, убавилось, одначе та, що є доглянута і сита.

«Обри, либонь, худобою найбільше беруть. Ано, хіба не видно, за всі літа моєї відсутності нічого не прибуло ані в отарах, ані в чередах, ані в табунах».

На князя Радима не нарікав за це: з кого ж тоді мав брати він, як не з Світозара і його вотчини. Інший міг би й більше поцупити. Добре вже те, що Соколина Вежа якою була, такою й лишилася.

Першим навідав його в прадідній оселі Остромир. Був неабияк радий і збадьорений, не ввійшов — вломився до терема.

— Чолом тобі, брате! — яснів видом і простягав для обіймів руки. — А я почув, що ти на Тивері, та до Радима мерщій, гадав, ти там, у Черні, знайшов пристанище.

— Чолом, Остромирку! Бачу, тобі незле ведеться. Он який бравий вигляд маєш.

— А чому мало б бути зле? Літа не обсіли ще, діти також. Ото лише й клопоту, що дружина та повинності, що їх раз за разом покладає на мене яко тисяцького князь.

— Маєш всю тисячу дружинників?

— Не всю, брате. Лише зветься по-давньому — тисяча. Є в тій тисячі не більше трьох сотень.

— Не багатіємо, виходить. А я йшов землею нашою й думав собі: Тивер недорого поплатилася, ставши аварською данницею; люд порається на полях, не покладаючи рук, з усього видно, живе добрими намірами.

— Мусить, брате Світозаре. Живий про життя думає. А який люд на нивах, бачив? Все жони та жони. Щоб мати мужів для ролейної ниви, як і для ратного діла, потрібні літа та й літа.

— Правду кажеш, Остромирку. Ой, правду!.. Проходь, зроби омивання. Сядемо з тобою за стіл, поділимо, як колись бувало, хліб-сіль та поговоримо.

— Чи варто, Світозаре. Радим жде нас обох.

— Ну, так уже й жде.

— Бігме. Послав мене по тебе. Сказав, аби негайно повертався, і разом з тобою. Там уже й побесідуємо, і хліб-сіль поділимо.

Признатися, не вельми хотілося їхати й бути Радимовим гостем. Після всього, що посварило їх по січі з аварами і що чув по дорозі на Тивер, було б ліпше — і набагато ліпше, коли б Радим сам прибув до Соколиної Вежі. Тут він, Світозар, яко господар, міг би бути відвертіший із ним, ба навіть крутіший. А там, у княжій господі, не скаже того, що хотів би сказати. Одначе й не їхати не випадає. Просить все-таки.

Князь зустрів його, як і Остромир, обіймами, теплим сяєвом в очах.

— Слава богам! — сказав. — Повернувсь-таки до рідного порога. А я почув, що ти подався до дулібів, та й занепав духом. «Що він надумав? — гадав собі. — Чи з тою сотнею, що взяв із собою, можна зарадити такій, як у княгині Данаї, біді?»

— Хто ж це так постарався — аж на Тивер повідомити, що я подався до дулібів?

— Данкові мужі були в Мезаміра й довідалися.

Застілля в князя воістину княже. І бесіда складалася на диво весело і дружньо. Були-бо тут не лише Радим із Остромиром, їхні родини, Велемудра теж кликано. Тож і бесідувати було про що. Брати оповідали про Тивер і тиверців, їхні жони — про дітей та онучат. Не обминули й Світозара своєю цікавістю. Тож мусив казати все, що знав: про відселенців, люд зароський, улицький, втікицький, не забув оповісти, ясна річ, і про себе: з чого живе на полянах, що робить яко стольник і на що уповає.

«Чи ж знають про Данаю? — питався сам себе і приглядався до кожного з бесідників та бесідниць. — Либонь, ні. Коли б казали, давно запитали б уже, надто жони. А втім, коли відають, чого я їздив туди з сотнею воїв, то чому мають не відати, що виїздив?»

При жонах не зважився порушувати цієї розмови, ждав, доки залишиться тільки з братами. Та склалося так, що вони перші порушили її.

— Що ж дуліби? — поцікавився Радим. — Кажуть, збиткуються над ними обри, і то аж надто.

— Мало сказати: збиткуються. Потоптали їхню честь, гідність і чи не найбільше сам Форисин. — Про княгиню Данаю і її доньку чули?

— Ні. А що з ними?

— Нема вже ні Данаї, ні її доньки.

Волотовичі помітно зблідли і видовжили з дива лиця.

— Як то — немає?

— Загинули, обстоюючи свою честь і княжу гідність. Форисин погрожував запрягти обох у рало, коли княжна Лілея не погодиться бути йому жоною. Лілея зробила спробу втекти з Волина до лісу, а лісом — до Мезаміра, і була прохромлена аварською стрілою. Даная ж, не бажаючи стати з княгині рабинею, ходити купно з людом своїм в упряжі чи ярмі, кинулася з розпуки в Буг.

Запала німотна тиша. Князь зосереджено думав щось, а Остромир із Велемудром кидали перестрахані позирки то на нього, то на Світозара.

— Це треба було їм так дуже вже опиратися, — перший надумався і подав голос Остромир.

— Як маю розуміти тебе? — холодно подивився на брата Світозар. — Хочеш сказати, княгиня мала б поступитися Лілеєю, як поступилися ви донькою Ярослави?

— Коли до такого йшлося, може, варто було й поступитися.

— А честь, а гідність княжа?

Радим відчув: йдеться не тільки про Данаю, йдеться й про них, привідців Тивері, і визнав за потрібне стати на бік Остромира.

— У нас ніхто нікого не примушував. Забава сама зголосилася стати Хафізові жоною.

— А ви й зраділи, що не ваша донька чи внуця вчинила так, що є можливість і нагода одкупити кревнячкою потятого в січі Добролика.

— Чому зраділи? Хто тобі сказав, що зраділи?

— Бо не перечили.

— Хафіз вельми дружній із нами, а те піде на пожиток усім нам, і то невдовзі.

— Отож-бо й є, братове, дбали передусім про пожиток і забули про честь. А Даная насамперед про неї думала. Вона не уявляла собі, як то може бути так, щоб люд ходив у ярмі, а княгиня з донею своєю ніжилася тим часом у хоромах.

— Наш люд не ходить у ярмі.

— А данина? Хіба вона — не ярмо? Були ви серед свого люду, чули, що думає він і що каже про ваше родичання з обрами? Бачу, не були і не чули. А я був. Погано, братове, думає він про вас і ще гірше каже.

Князь зиркає на Світозара спідлоба, проте не одразу знаходиться на слові.

— Настане час — увидить, що ми дбаємо про його ж благо. А увидить — змовкне, а то й величатиме нас яко мудрих достойників.

— Марна сподіванка, княже.

— Чому марна? Казали вже, Хафіз прихильно ставиться до нас, він багато чого може вдіяти, аби полегшити долю нашого люду.

— Повинності платити каганатові данину не позбавить вас. У цьому можеш бути певен. А потім, скажи нам, княже, й таке: як розуміти тебе по цьому родичанні з Хафізом людові і як розуміти нам, привідцям сили, що гуртується на східних обводах землі? Усі мріють і дбають про те, щоб викинути обрів за Карпати, а ти шукаєш із ними миру і злагоди?

— Доки живемо з ними в мирі, мусимо шукати й злагоди.

— А потім?

— Що потім?

— Як ти поведешся, коли всі ми підемо супроти аварів і тобі доведеться вийти на герць із Хафізом? Зітнеш йому яко ближиці голову чи станеш пліч-о-пліч із ним і виступиш супроти нас?

— Світозаре!

— Що, брате? Хочеш сказати, що синам князя Волота не пристало так думати? Згоден, не пристало. А я мушу спитати тебе, як і всіх інших ближчих своїх, ще й таке: що вдієте ви, коли дійде до січі з обрами, із внуцею брата вашого Добролика, нарешті, з її дітьми? Теж оголите мечі і зітнете їм голови?

На нього дивилися мов на знетямленого.

— Від кого, від кого, а від тебе не сподівалися чути таке.

— Так, сам я на це не здатний. У мене не зніметься рука на своїх кревних. Зате зніметься вона в усіх інших мужів землі Троянової. І ніхто не зупинить їх, братове. Ані ви, ані я, ані всі інші князі. Ненависть до супостата, що творить насилля на землі нашій, зростає з кожним днем, і, доки дійде до січі з ним, зросте в сто крат. А то незборима сила. Вона не відає, що таке жалість і що — пощада. Ось і питаю вас: як буде тоді?

Суперечка вляглася не скоро. Десь аж пізнього надвечір’я пішла звична для мужів думаючих бесіда. В тій бесіді Радим сказав якось:

— Зустрінешся, Світозаре, з Хафізом, сам пересвідчишся: такому не можна було не поступитися Забавою.

— Такий аж надто вже лепський?

— І лепський, і на веселу бесіду зугарен, і серцем прихильний до нас.

Князь багато чого сказав того вечора про Хафіза, одного не зважився виголосити вголос: що Хафіз хоче домогтися від тиверців не лише прихильного ставлення до аварів, він прагне зробити їх аварськими соузниками, такими, як паннонські слов’яни. Відвертої розмови про це не було ще з ним, одначе натяки на вигоди з таких уз із аварами були. Не раз і не двічі заговорював про ті вигоди. То правда, він не лукавить у бесідах із князем і його братами, він прихильний до тиверців, та занадто багато хоче за ту прихильність: аби Тивер і тиверці забули про давні свої вольності.

Мав би бути відвертий із братом, а тим паче із стольником всієї землі: його, князева, провина в родичанні з обрами є. То тільки визнати не хочеться, насправді вона є. Хіба небога Ярослава, мати Забавина, не приходила й не благала. «Прийди, княже, стань на місце діда Добролика й зупини Забаву. Чи то ж мислимо, зголошуватися на злюб із супостатом?» Хіба не чув тоді ж таки від неї, а затим і від люду: «Князь тому зголошується на цей недостойний злюб, що Забава не його внуця, а потятого, в січі брата»? Тож не просто собі шепталися по закутках, уголос казали: «Князь передбачає вигоду від цього родичання і шле на жертовник кревнячку».

Сам не тямить, хто обаяв його тоді і що обаяло. Таки передбачувана вигода? Либонь, вона, клята. Хіба не сумнівався на самім початку: нащо воно, родичання з обрином? Хіба не обіцяв Ярославі: «Скажу Забаві, аби і в мислях не мала цього»? А поступивсь-таки перед вмовляннями Хафіза і не в меншій мірі брата Остромира. Якже, Хафіз — наполовину слов’янин, Хафіз щирий із нами й прихильний до нас. А той прихильник не встиг побратися, як одразу й показав свою щирість: покликав на воседля не лише своїх та Забавиних родаків, а й хана кутригурів. Дивись, мовляв, і затям: за спиною в мене стоїть не лише весь каганат із численними турмами, стоїть і найближчий сусіда твій, князь Тивері. Скоряйся й нишкни, роби, що раджу, коли не хочеш нажити біди.

Тоді вже певен був: непотрібне воно, родичання з супостатом. І непотрібне, і згубне для Тивері. Та що міг вдіяти, коли вороття не було. Як і зараз немає його. Лишається одне: вдавати з себе покірного данника і ждати тієї миті, коли, як обіцяв Світозар, проб’є уроча година визволення.

Певно, розуміючи сердечну муку брата, Світозар торкнувся рукою Радимового плеча й сказав, підводячись:

— По січі на герць не йдуть. Якось воно буде.

То було схоже на примирення. Радим виразно відчув те і тому не загаявся сказати:

— Я теж тої мислі: якось воно буде. То, може, й добре, що приспали Хафіза, що він певен тепер: Тивер — надійна соузниця в його ділах. Настане, час вийти супроти обрів із бронню в руках і гнати їх з отньої землі, можеш не сумніватися і князям землі Троянової сказати: в ту урочу годину Тивер буде з вами.

— От і гаразд. Це найголовніше, саме в цьому й хотілося бути певним. Наостанок хочу сказати: я надовго поселяюся в Соколиній Вежі. Коли пробиратиметься до мене люд із Дулібії чи з Києва, від Данка чи від Мезаміра, посприяй, аби той люд без перешкод потрапляв до мене.

— Гаразд.

XX

Світозар, признатися, радий був, що все так завершилося. Найперше відчував неабияку приємність від того, що Радим не згадав про розбрат між ними по замиренні з обрами, власне, під час замирення (он як гримав тоді: «Ти не брат мені!»), та не менше має вдоволення від його запевнень: родичання з обрами нічого не міняє, він, привідця тиверців, був і лишається з князями землі Троянової. Так обернулося, ніби поквиталися за колишнє і замирились. Тож хай уже й буде, як є. Як поведуться з Хафізом, домовляться тоді вже, коли наблизиться година повстання.

Тим заспокоїв себе та й осів у праотній оселі. Приймав послухів, сам не раз навідувався і до Данка, і до Мезаміра, і в Київ. Літо сидів у Соколиній Вежі, на зиму правився на східні обводи землі, у стольний город росів і полян, мав доста клопотів і не помічав, як спливло одне, за ним друге, третє літо. Хафіз не нагадував про себе, тож і він забув про Хафіза. Аж поки не сталося неждане й негадане побачення з ним. Об’явився біля воріт у супроводі кількох воїв і, не злазячи з коня, привітався через загорожу:

— Мир дому твоєму, княжичу!

Бачив, перед ним обри, тож і догадувався: не інакше як родак їхній. А проте не подав виду, що знає, які це обри.

— І тобі того ж бажаю, муже достойний. Хто будеш? Чому я не пізнаю тебе?

— А мав би пізнати, колись бачилися. Хафіз я, терхан аварської турми на Тивері і муж золотокосої Забави.

Отака ловись. Що серед Забавиних кревних є княжич Світозар, скажімо, не таємниця для нього. А звідки знає, що той княжич на Тивері зараз? Адже тривалий час не був тут.

— Радий бачити мужа кревної своєї. Лишай, коли так, коня на челядь і будь моїм гостем.

Він справді належав до людей, на яких не можна гніватись. Так сонячно усміхався, розмовляючи, і так довірливо світив на бесідника очима, всім видом, мовби давно знав Світозара і тепер неабияк радий зустрічі.

«Так уміє прикинутись чи й справді такий є? Бігме, не скажеш, що прикидається».

Либонь, сонячний лик обрина й примусив почати бесіду з ним на веселій ноті.

— Де ж наша миловида пестунка Забава? Чому терхан прибув до мене на гостину без жони своєї?

— Бо далеко правлюся, а Забаву діти встигли обсісти.

— Йой! І багато маєте?

— Двійко, — показав на пальцях. — Заїхав до княжича по путі, та, признатися, й по ділу. Він, сказали мені, навчався в ромеїв, був стольником на антах, отож добре обізнаний із сольськими ділами. А мене саме вони змушують їхати до кутригурів і привести їх до повинності.

Світозар не міг утриматися від спокуси і звів на нього збентежені очі.

— Терхан так давно приводить те плем’я до повинності і досі не привів?

— Таки ні.

Лишаючись по-дитячому довірливим і по-ромейськи безцеремонним, Хафіз заходився викладати усе, як є: і що кутригури були взяті свого часу аварами на меч і сулицю, і що вони зобов’язувалися ходити купно з ними в ратні походи, а давно не ходять, як не платять і данини. Колись аварам не до них було, а нині настав час нагадати: вони, кутригури, багато заборгували каганові, най думають, як сплатити борг.

— То чого ж терхан хоче від мене?

— Аби княжич поїхав зі мною і допоміг привести кутригурів до повинності. Я вмію всього лиш правити турмою, в ділах сольських мало тямлю.

«Він справді такий безцеремонний чи такий наївний? Ади, поводиться, ніби з рідним братом. Не більше й не менше».

— Хто наказав нашому родакові чинити так?

— Каган Дандал.

— А він відає, що повеління його ні в які ворота не лізе?

— Княжич так вважає?

— Коли увірував у мою обізнаність із сольськими ділами, то мусиш повірити й тому, що кажу: ваша зверхність над кутригурами давно утратила силу. Півсотні літ відтоді минуло, людове! Тямите, що то є?

— Відтоді, як кутригури ходили на нашу вимогу в похід, а отже, визнавали нашу зверхність значно менше.

— І все ж дуже давно. До речі, якої повинності маєте намір вимагати від них? Знову походу?

— Та ні, данини. Похід не передбачається.

— Ось бачиш, данини. Чи вони вам платили її колись, аби вимагати тепер, через багато літ непідвладного життя?

Хафіз замислився.

— То княжич не радить і правитись туди?

— Не раджу.

— Одначе ж каган вимагає.

— То най сам їде й примушує кутригурів платити данину. Кутригури не такі слабосилі нині, аби повинитися.

Веселість Хафізові помітно згасла.

— І князь Радим те каже. Що ж маю вдіяти? Зізнаюсь, я на вас, князів Тивері, покладав надії.

— Тивері аж ніяк не випадає втручатися в сі діла. Вона платить данину вам — і того доста.

Більше про це не йшлося в їхній бесіді. Хафіз охоче ділив із господарем застілля і на слово не скупився, ба заночував навіть у Соколиній Вежі. А настав час від’їздити,

Восьме літо минає, як Фока ввійшов в Августіон^[104] і сів на імператорський стіл, а зрушень у житті громадян імперії не помічається. Чому так, ніхто не годен поясни одначе й цей, народний, імператор не виправдує сподіванок, ані тих, що привели й увінчали його діадемою, ані тих, що тремтять відтоді по закутках, постійно відчуваючи над собою нещадну сокиру. Легіонери^[105], що прокладали «рудому варварові» путь до Августіону та кричали всім стрічним і поперечним: «Це наш, він вийшов із охлосу^[106] й захищатиме інтереси охлосу», як були, так і залишилися легіонерами — їм дали всього лиш перезимувати біля жон та сплатити несплачений борг; охлос, котрий услід за легіонерами співав гімни імператорові з народу та радів з того, що він он як завзято тне голови знаті, теж залишився охлосом: ждав-ждав реформ, якогось полегшення в своїй долі та й перестав ждати, а надто коли побачив: Фока карає, лише аристократів, синкліт, інколи — великих землевласників, вся інша знать, в тім числі й стратеги^[107] та стратиги, стала під руку нового імператора, посіла свої місця в Августіоні й співає хвалу йому, як не співала, може, й самому Юстиніанові. І мудрий він, і наділений вищим даром державного керманича, і справедливий, як і належить бути імператорові. Карає прихильників поверженої династії, аристократів-опозиціонерів? А що має робити, коли вони заносять меч на народного обранця? То ж ті, що грабували державний фіск, набивали кишені зібраними серед громадян солідами, були работорговцями і на ступінь не відступили від свого права карати раба власним судом. Чи таких треба милувати? Карає, і добре робить, що карає.

Вихваляння імператора стало чи не найдостовірнішою прикметою вірності інтересам імперії, а всякий супротив і навіть натяк на нього — зрадою. І все ж опір імператору на безмежних просторах Візантії набирав та й набирав розмаху, його годі було зупинити, навіть карою. Першою, як і слід сподіватися, виступила супротив Фоки рабовласницька аристократія, а вслід за нею — великі землевласники, нарешті — монофісити і євреї, які складали переважаючу більшість торгового люду. Деякі з ворохобників були настільки злютовані і єдині в намірах своїх, що підняли навіть збройне повстання дімотів і Фока змушений був кидати супроти них легіонерів.

В імперії почалася по суті громадянська війна.

До хаосу, що запанував у багатьох провінціях, додалося й бажання сусідів відновити в імперії те, чого не пощастило відхопити раніше. Насамперед подбали про це давні, по суті непримиренні недруги Візантії — перси. Скориставшись тим, що старший син Маврикія Феодосій був скараний Фокою поза межами Константинополя і в стольнім городі ходили доволі уперті чутки, ніби Феодосію пощастило втекти, персидський шах Хосров Другий Парвез не забарився відшукати людину, дуже схожу на Феодосія, і зобов’язав монофіситського патріарха вінчати двійника на царство, а вже повінчаного лже-Феодосія послав із військом забрати у Фоки трон свого вітця. Несподіваний і тим уже підступний удар мусила витримати передусім фортеця Дари, та сама, що була яблуком розбрату і в минулій, і в позаминулій січі персів із візантійцями і де пролито з обох сторін стільки крові, що нею можна було б залити ту фортецю по коліна, коли б кров пустити з усіх потятих там одночасно. Візантійський гарнізон уперто боронився, та за цим разом йому не допомогла ані упертість, ані надіслана Фокою поміч. Чи то перси були не ті, що колись, чи оборонці інші, хай не за першим, хай за п’ятим разом, а городом і фортецею заволодів-таки Хосров Другий і, потішений так давно жаданим успіхом, повелів не залишити від фортечних стін каменя на камені — аби Дари, ця недоступна цитадель, по суті ворота в обводи Візантії, не ставала більше йому на перепутті.

Поразка та, а надто вчинений персами погром у городі й поза городом, мабуть, неабияк вплинули на візантійські легіони. Услід за фортецею Дари перси заволоділи Вірменією, Едесою, Феодосіополем, Кесарією Каппадокійською, а один із привідців у війську Хосрова Другого проклав собі путь навіть до Халкідона, погрожуючи з супротивного берега Босфору самому Константинополю. Існування гігантської, досі ніким не взятої на меч і сулицю імперії повисло на волосині, і чим не забарилися скористатися як ті, що стояли в опозиції до Фоки в самій Візантії, так і всі інші недоброзичливці, що їх було та й було поза обводами Візантії. Когорти, що стояли супроти обрів і слов’ян по Дунаю і мали цілу мережу недоступних фортець, якось одразу і, на подив усім, відчутно перестали бути боєздатною силою, а Дунай, фортеці на Дунаї — надійною запрудою для варварів. Обри вільно стали ходити через нього й добувати для себе у фракійських та іллірійських поселян хліб, слов’яни ж повальніше, ніж досі, ішли на поселення і не обмежувалися вже необжитими горами, схилами гір, обирали обсаджені візантійськими підданими землі й селилися на них, по суті затоплювали собою найплодоносніші провінції імперії. А що ж імперія? Анічого. Вона немовби не помічала того. Відмовчувалися й префекти^[108] та екзархи провінцій, епархи^[109] численних городів. Вони розуміли: синкліту, що вершить ділами імперії, не до того зараз: під стінами стольного города стоять перси: коли не відшукати в провінціях сили, яка заступила б їм путь до Константинополя, усе може піти прахом. А поки в Августіоні сидить Фока (це теж усім ясно), такої сили ніхто не відшукає і тим більше не пошле її рятувати рудого варвара. Його ненавидять не тільки аристократи, крупні землевласники, торговий люд, в ньому розчарувалися легіонери, ба навіть горожани — та сила, що складає діми великих і малих городів і завжди перша ставала на їхній захист. Потрібне було якесь несподіване зрушення, хтось мав прийти й подати надію: не все пропало.

Низи затамовано відмовчувалися, верхівка потерпала, лише десь у глибині єства плекала надію на диво. І недарма: диво сталося. Порятунок прийшов з тих віддалених околій імперії, якими заволоділа вона, дякуючи ратному генію стратега часів Юстиніана Першого Велісарія, і які до цього часу не являли ознак особливої покори. Екзарх Карфагена Іраклій як намісник імператора у найвіддаленішій провінції зважився і показав усім приклад рішучої непокори узурпаторові: відмовився доправити в стольний город хліб, що його регулярно збирали з африканських підданих і так само регулярно доправляли щоліта морем. То була видима прикмета невизнання над собою влади імператора, та Іраклій і не приховував того, покликав на поміч непокірні імперії африканські племена маврусіїв^[110] на чолі з їхнім вождем Бонакисом, посилив їх своїми когортами, привідцею яких був племінник Микита, і без особливих зусиль заволодів спершу Пентаполем, затим і Єгиптом. Аби знайти серед населення цих провінцій підтримку, Іраклій звільнив його на три літа від усяких податей, чим одразу ж схилив на свій бік: єгиптяни самі швидко упоралися і викинули за межі землі своєї як Фокиних комітатів^[111], так і його адміністрацію — ректорів^[112], президів^[113], погархів^[114].

Тим часом син карфагенського екзарха Іраклія (теж Іраклій) рушив із численним флотом прямісінько на Константинополь. Вість ту не забарилися вкласти до вух рудого варвара (друзі чи недруги, хто знає). Фока заметався, мов лис у загорожі, силився виставити супроти зворохоблених африканців якусь силу, та долю його вирішила саме та сила, на яку у нього була якась надія: дімоти з партії зелених опустили ланцюг, котрим перекривався вхід до затоки Золотий Ріг, і тим самим дали можливість морякам Іраклія висадитися в Константинополі. Переодягнувшись у дрантя убогого горожанина, Фока попробував було знайти притулок і захист у храмі, що користувався правом недоторканості, та його швидко розшукали там і не стали зважати на право — передали в руки Іраклія, який не забарився засвідчити усьому хрещеному і нехрещеному світові, що злоба і мста властиві не лише людям із низів, вони властиві й аристократам: скарав посадженого на візантійський стіл центуріона в тому ж дранті, якого він силкувався позбутися впродовж усього свого життя, та так і не позбувся.

У константинопольських аристократів були підстави для торжества. Вони стали свідками не лише справедливої кари, а й возведення на візантійський стіл імператора з аристократів — Іраклія Молодшого.

І покотилося долами та горами Візантії:

— Слава божественному імператорові! Слава переможцеві виплодженого темними силами узурпатора!

— Ось хто врятує нас від персів і ганьби! Будьмо єдині, станьмо під інсигнії Іраклія — і ми візьмемо гору над ворогами імперії. Над тими, що, йдуть на нас із полудня, і тими, що з полуночі!

— Що ті полуночні? Персів маємо прогнати передусім!

— А так, коли це було таке, щоб вони йшли далі фортеці Дари? До броні, громадяни! Смерть персидським псам. Кара і смерть!

Імператор розкланювався і тим мовчазно стверджував: він поділяє настрої підданих. Одного не уявляв тоді: як багато повинностей ляже на його рамена. А їх таки немало лягло і того самого дня, як увінчали діадемою. Мало не вся Мала Азія, Вірменія перебували в руках персів, а з полуночі, ніби гірські потоки в долину, не переставали вторгатися слов’яни. Слідом за білими хорватами, котрі прийшли під проводом п’яти братів-князів і сіли по сусідству з далматськими обрами, спустилися з гір і поповнили лави переселенців інші їхні родичі — бойки. Одні з них, перейшовши через Дунай і не зустрівши на своїй путі ані лімітатів, ані комітатів, що могли б сказати: далі заказано, дійшли аж до Сулонської провінції і сіли родами своїми поблизу Сулоні, інші зупинили свій вибір на землях поблизу хорватів, тільки по другий бік гір — за холмом (відтоді й іменувалися захолмянами), ще інші осіли в Каналісі чи Тервунії, в Аренті. Слов’яни ж, що вийшли з Склавенії, затопили собою всю Мізійську долину. З полуночі їх прикривав Дунай, із заходу і полудня — гори, зі сходу — Понт Евксінський^[115]. Префекти, екзархи, проконсули, президи, епархи, всі інші чини візантійської адміністрації у Фракії, Іллірику не мали кого виставити супроти того нестримного потоку слов’янського люду і змушені були миритися з небажаним поселенням. Єдине, чого домагалися від переселенців, аби приймали підданство візантійської імперії. Першими зголосилися на це бойки і в нагороду за слухняність отримали інше, ромейське найменування — сервулів, по імені черевиків, що їх носили раби, а землі, обсаджені ними, стали називатися Сервулією, і вже на слов’янський лад — Сербією. Усі сім слов’янських колін, що сіли в Мізії, дістали спільну назву словен. Лише хорвати не поступилися своїм давнім ім’ям, і на те були в них підстави — вони утвердили себе неабиякою послугою імперії.

Посівши свого часу Гепідію, мало не всю Паннонію, відхопивши, нарешті, добрий шмат Антії, а вслід за тим Далмацію, авари вдовольнилися на певний час — он які простори підвладні їм, які вигоди мають, володіючи такими просторами. Одначе вдовольнялися тими вигодами лише до пори до часу. Бачили-бо: слов’яни йдуть через Дунай і зникають за Дунаєм, йдуть і зникають. Тож і не витримало серце в чільних терханів, одважились і вдалися до кагана:

— Достойний! Чим ми гірші за слов’ян? Подейкують, заволоділи мало не всіма землями Іллірика, Мізії. Лиш прибережні городи та грецькі поліси не стали ще їхніми. Пусти бодай погуляти там.

— А що ж ромеї? Дозволяють сідати в своїх землях?

— Що вдіють, коли їм не до того? Перси напирають зі сходу.

Дандал не пішов усією своєю силою. Одібрав по кілька сотень з кожного оджаку, об’єднав їх у турми й сказав:

— Ідіть, та ненадовго.

Ромеям справді не до Мізії і не до Іллірика було. Мали думати і дбати, як позбутися персів, що стояли по другий бік Босфору, тримаючи Константинополь, а отже і всю імперію, в постійнім страху. Коли б не флот, якого перси не мають тут, та й не матимуть, дякуючи старанням того ж імператорського флоту, гляди, й про втечу на провінцію подумали б. Коли ж об’явилися на фракійських долах ще й обри, і зовсім опустили руки.

— Це кінець, — всього лиш подумали чи й уголос сказали одні.

— Що ж робити? — питалися другі. — Де взяти силу, що врятувала б імперію?

— А слов’яни? — нагадав хтось. — Хіба то не сила, яку можна було б кинути хоча б і супроти обрів? Нащо ми селили їх у себе? Всього лиш на те, щоб мати зайві роти?

— Хорвати зголошувалися вигнати аварів із Далмації. Чому б не нагадати їм про це?

— Й справді. Це може бути порятунком для нас, принаймні від аварів.

За ту пораду вхопилися, мов утопаючий за соломину, й послали до хорватів не лише слів, а й радників.

Князем у хорватів був тоді Порга. Скликав він усіх інших, доволі численних в їхнім родах, князів і сказав їм:

— А що, братове, може, справді зчепимося з аварами? Земля в Далмації родюча і привільна, на весь Іллірик славиться, з одного боку море омиває її береги, з другого — гори підпирають. Та й розкинулась привільно — від Діррахія до Істрійських гір, від моря до Дунаю.

— А що запіють нам обри? Не ці, що в Далмації, з цими ми упораємося швидко, ті, що в Паннонії, що скажуть?

— Ті подалися нещодавно до Фракії, на пошуки легкого хліба.

— Імперія тому й посилає нас до Далмації?

— Далебі, що так.

— Казали за тамтим разом і зараз скажемо: з аварами не варто було б зчіпатися, то грізна сила, привідцю. Та що вдіємо, коли тісно нам і на нових землях, а нагода добути ліпшу серед усіх ліпших справді неабияка, заради такої можна й випробувати долю.

Їх було немало, окремих хорватських дружин. На чолі п’ятьох із них стояли брати Клуха, Ловел, Хорват, Косенцес, Мухло, на чолі інших двох сестри Туга і Вуга. Коли спустилися з гір і хлинули зусібіч у Далмацію, земля задвигтіла, а лави напирали так нестримно і завзято, що Кочагирові нічого іншого не лишалося, як мазати п’яти лоєм. Випорснув із хорватських лещат лише з тими рештками своїх родів, які не були під сідлом і яких, як дотямив потім, ніхто не мав наміру й стримувати: втікають — і хай втікають, менше голодних ротів буде на цій і без обрів обсадженій землі.

Дандал одразу ж хотів було відповісти хорватам достойним їх зухвалості ударом, та прибули сли від персидського шаха Хосрова Другого й заговорили з ним, каганом аварських родів, на мові, котра змусила його забути про втрачену Далмацію.

— Бери свої недобитки, — повелів Кочагирові коли той домігся-таки побачення з братом, — і шукай пристанища серед наших родів, які сидять по слов’янських землях. Іншої землі для тих, що втратили свою, у мене немає.

XXII

Поява аварів на обводах землі Богемської спершу тільки насторожила поселян, далі почала й обурювати.

— Це що ж вони дозволяють собі, тії авари? Чи для них мало Гепідії, Низинної Паннонії, що вже й до нас добираються? Глядіть, приходять і стають стійбищами на наших пасовиськах, ніби у себе вдома.

— Треба йти до князя.

— Ано. Іти й казати, хай гонить їх пріч. Чи з нас баварських герцогів мало?

Згадка про баварців і зовсім збурює люд, а збуреному що лишається? Або братися за мечі й робити, що велить серце, підказує розум, або йти-таки до князя й вимагати того ж від князя.

Гору взяли поміркованіші.

— Самим негоже зчиняти ворохобню, — сказали. — Підемо до князя.

А князь як князь, не встиг вислухати, одразу й напустився на тих, кого послали до нього поселяни.

— Вам мало вражди із баварцями? Ще й з аварами хочете мати її? Невже не тямите: сила не та в нас, щоб стинатися з одними й другими.

— То як же нам бути?

— Опирайтеся, не пускайте аварські череди на свої пасовиська. Довго не всидять, коли не матимуть їх.

— Не пустити можна лише бронню.

— А ви обмежтеся поки що киями і ждіть слушного часу.

Що мали робити після такої ради? Збиралися докупи й ставали аварам на путі, не жили, колотилися від раннього передліття до передзим’я та потерпали в засніжені зими, що буде, коли з новим літом та прийде в їхню землю нова біда: авари не обмежаться вторгненням черед, самі прийдуть і сядуть в отній землі силою? Бігме, почували себе приреченими і, як всі приречені, пригадували ті часи, коли земля ця була незайманою дівицею. Якою багатою і якою миловидою, либонь, видалася вона прапращурам. До цього часу ходять між люду перекази: ті роди, що їх вивела доля на незаймані тоді обшири, такі вражені були ними і такі полонені вирайською красою долів, повитих зеленню гір, прохолодою, що йшла від численних почайн, а ще духмяністю, яка здіймалася над долами і споювала собою доли — такі, подейкують, вражені були, що не втримались і стали перед тою небаченою красою на коліна.

«Людове! — звернувся до свого роду-племені привідця. — Великі муки терпіли ви, блукаючи світом, шукаючи землю-годувальницю. Ось вона, та земля! Видите, які злаки буяють на ній, чуєте, яка вільгість споює вас, яка духмяність стоїть над долами? Такі земні пишноти бувають лиш там, де течуть медові та молочні ріки. Уклоніться землі цій та принесіть жертви щедрим богам. Це вони вивели нас по довгих муках-блуканнях у землю обітовану, у Вітчизну, долею визначену».

«Слава мудрим і щедрим богам!» — рвійно піднесли руки до неба переселенці.

«Слава старійшині, що зробив обіцяне явним».

І задиміли перегодом вогнища на долах, запахла принесена в жертву богам кров, возбуяла радість в серцях тих, що волхвували біля жертовників.

«З воседлям вас, братіє! — вітали один одного новосели. З щастям-долею на дарованій богами землі!»

«Най буде мир і злагода між нас, братове. Такі, як вдача наша підказує, як серце того хоче».

«Ано, найо буде мир і злагода! — зголошувались родичі. — Як назвемо даровану землю?»

«А так і назвемо: Божа Земля, Богемія».

«Славно! Най так і йменується віднині: Богемія!».

Розселилися богемці на тій ніким не обсадженій землі та й стали її володарями. І простір, і розкіш мали, і благодать таку, що серце розпускалося від утіхи. Не літо і не два — сотні літ орали ниву та доглядали її, як не доглядали, може, й власне дитя, випасали на нерозораних долах худобу, драли по дуплах мед і були ситі в землі своїй та вдоволені волею, що мали. А вдоволеним чого більше треба? Множили роди та гуляли воседля, ростили й наставляли уму-розуму внуків — і тих, що були малими, і тих, що підростали та виходили з роду. «Живіть, — казали їм, — у злагоді та мирі, дотримуйтесь поконів вітців своїх, дідів та прадідів, стійте на сторожі благодаті, що її дає вам земля».

Діти, онуки й дотримувалися того. Віки вікували у злагоді, аж поки не зворохобився люд ойкумени та не став посягати на чуже. Готи прийшли — не розминулися з Богемією, об’явилися ті, що переслідували готів — також не розминулися. Тепер авари обсідають, баварці не дають спокійно заснути. Що робити? У кого шукати захисту? Таки в самих себе? Іншої ради немає: таки в самих себе.

— Чого ходимо до князя та кланяємось князеві? — обізвались сміливіші. — Маємо скликати віче й примусити його злютувати рать та показати аварам, хто ми є!

— Ано, скликаймо віче!

І погнали коней гінці поселянські в усі кінці землі, кликали окольний люд і казали: «Настав кінець терпінню! Або ж князь покличе всіх до броні і провчить аварів, аби знали свою землю і не посягали на чужу, або хай іде пріч, другого знайдемо собі».

Те всім наболіло, тож і не забарилися зібратися на віче. Коли ж вийшов перед вічовий люд князь Спитигнів, були одностайні і непохитні.

— Ви тямите, чого домагаєтесь? — обурився привідця. — Чи є у нас така сила, що могла б упоратися і з аварами, і з баварцями?

— Терпіти теж немає сили. Веди спершу супроти одних, потім — супроти других.

— Баварці заодно з франками, а з аварами сама Візантія не може упоратись. Єдине, що можемо, стати на обводах і не пускати охочих поживитися в нашій землі. Я обіцяю…

Перед тим, як сказати, що обіцяє він людові Богемії, князь розглянувся і вмовк нараз: із лісу, що зеленів неподалік, виїхала чимала ватага вершників. Двоє з них, ті, що були дещо попереду, везли на прикріпленому до сідел наметі когось третього, не інакше як язвленого.

Поселяни невільно обернулися в той бік і теж уклякли. Лиш згодом, як ватага зблизилась, а зблизившись, не стала зважати на люд вічовий, простувала прямісінько до вежиці, на якій возносився над вічем князь, прогнали від себе німотний подив і загомоніли.

— Це окольничі, з обводів повернулися. Кого ж то повезли вони?

— Хіба не видите, язвленого.

— Глядіть, який всевидячий. Питається: кого?

Окольничі були надто похмурі, щоб пояснити. Тоді аж заговорили до них, як над’їхали до вежиці.

— Що сталося, мужі?

— А те, що й позатамтого разу. З тією хіба одміною, княже, що нині герцог Рігельський не до нас ішов з татьбою, а до наших сусідів — гломачів^[116]. Сотень зо три виїхало їх на незайманщину. Не відміряли, правлячись ступою, й милі, як зустрівся їм хтось із гостей. Герцог перекинувся з привідцею валки словом, либонь, пізнав його, бо той їхав під франкською інсигнією. Затим передумав чи, може, так собі й замислив, розвернув свої сотні й кинувся, як всякий тать, на гостя і його челядь.

— А ви, як водиться, не втримались, пішли гостеві з чужкраю на поміч.

— Як могли втриматися, достойний, коли бачили перед собою видиму татьбу. Герцог стинав голови усім підряд: і тим челядникам, що при броні були, і тим, що не мали її. Вози ж з майном забирав і гнав до лісу. Та й на те зваж: у герцога три сотні мужів, а серед гостей, що при броні були, всього лиш півсотні.

Князь подав знак утриматися від подробиць.

— Хто цей, що на наметі?

— Привідця валки, що стала жертвою герцога Рігельського і його татей.

— Ви одбили його в баварців?

— Ба ні, доки над’їхали до місця січі, баварці встигли забрати вози з майном і зникли в лісі. Цей, що на наметі, упав із коня останнім, тому й одбувся всього лиш раною, щоправда, глибоко і чи не смертельною. Видів би ти, княже, як вправно і завзято стинався він із ратниками Рігельського, бігме, сам не стримався б і пішов такому завзятцю на поміч.

— Скажи інше, — знову обірвав на слові окольничого князь. — Бавари, як відаєш, є підданими франкського короля. І гість також належить до франків, коли їхав під їхньою інсигнією. Як же розуміти в такому разі вчинок герцога Рігельського?

— А так і слід розуміти, достойний: баварці є баварці. Хіба не відаєш, у них татьба не є ганьбою, супротивно тому: жити з татьби вважається славним і достойним справжнього мужа ділом. Хто не ходить на ратний промисел, той дурень і нетіпака. Куди велиш доправити язвленого?

— До мене на конюшню. Скажете лічцям, хай подбають про нього.

Доки тривала бесіда між окольничими і князем, люд вічовий примовк, здавалося, й забув про свої біди, перейнявся тими, що їх привезли від Баварського лісу. Навіть тоді, як від’їхали окольничі, не одразу згадав, чого зібрався докупи. Перші, як і личить, оговталися старійшини.

— То що князь може обіцяти нам після всього?

— Єдине, людове: збільшити число окольничих, покласти на них повинність не пускати чужинців у обводи нашої землі. Силою чи перетрактаціями, а не пускати!

І знов загомоніло віче. Певно, відчуло: князь добре діло радить, в усякім разі, не останнє. Пощо вдаватися до броні коли можна стати на обводах і заслонити зухвальцям із аварів чи баварців путь?

— Є слушність в тім, що обіцяє князь. Погоджуймося з ним!

— Коли ж на те, що обіцяє, мала надія.

— А хто нині може дати вам більшу? Не бачите хіба, сили видимо нерівні.

Князь завважив одміни в настроях віча і поспішив схилити шальку терезів на свій бік.

Язвлений баварцями гість надто, довго приходив до тями. Певно, багато крові втратив, поки везли його з-під Баварського лісу. Та й рана виявилася не з легких. Тіло ніяк не могло збороти тієї нечисті, що занесла в нього доволі-таки глибоко всаджена стріла.

Князь Спитигнів поцікавився ним тоді ще, на початку, та й забув, либонь, що є такий, бо коли йому нагадали про нього: «А той франк таки видряпався з безодні, в яку тягла його недуга», — обернувся й перепитав лічця:

— А він цього часу в нас?

— Ано.

— Живе там же, на конюшні?

— Ба ні. Медушниця^[117] Божена побачила, в якім бруді валяється він, долаючи неміч, і змилостивилася, забрала до себе.

Усміхнувся утаємничено та й повів про інше річ. Опісля теж не згадував про того гостя-невдаху, аж поки він сам не нагадав про себе. Був ще блідий, і не по літах виснажений, коли постав перед князем Спитигнівом, одначе неважко було помітити: він із знатного роду.

— Це ти і є той франкський гість, якого бавари пограбували в незайманщині? — запитав князь для годиться.

— Так, це я і є.

— Прийшов сказати, що хочеш повернутися до свого роду?

— Ні, княже, прийшов просити, аби ти взяв мене в свою дружину.

Спитигнів довго і не без подиву дивився на нього.

— Що робитиме в моїй дружині франкський гість?

— До того, як стати гостем, я був воїном у короля, і непоганим. Коли князь не вірить, може випробувати мене в ділі.

— Чому ж саме нам хочеш служити?

— Волію помститися баварцям за себе, жону свою, за знівечене з волі дурноголового герцога діло. А баварці — піддані короля, коли піду до нього на службу,змушений буду забути про відплату. До торгів теж не маю наміру та й можливості повернутися. Усе, що мав, забрали бавари.

— Ну, а рід не кличе?

— З Хорутанії я. У франків лиш служив. Жону, челядь потяли бавари, дітьми не встиг обзавестись. Візьми до себе, княже. Не дивись, що я ще кволий, пізніше не пошкодуєш.

— Як звуть тебе?

— Само.

— Сотню поведеш на січу, коли виникне потреба?

— Поведу, й тисячу достойний.

— Гаразд, так тому й бути. Житимеш із моїми дружинниками чи маєш уже тут житло?

— Маю. Медушниця Божена обіцяє бути мені жоною, коли князь візьме її обранця в дружинники.

— Можеш сказати своїй Божені: беру.

Того поліття князь Спитигнів не послав Само на обводи землі своєї разом із окольничими. Надто слабий він був та й злюб із медушницею не дозволяв князеві бути жорстоким. А наступного літа, герцог Рігельський нагадав про себе черговим вторгненням у землю Богемії, отож — нагадав і про Само.

Князь скликав чільних мужів на раду і сказав їм:

— Усякому терпінню є кінець, здається, настав він і нашому. Герцог вторгся в Богемську землю на одних обводах, а виходив на інших, тож спустошив її до краю: забрав усе що можна було взяти.

— А де ж були окольничі?

— Надто мало їх там, мусили уступити з путі, аби не губити даремно воїв.

— Тоді збирай, княже, рать і йди на герцога. Да так, щоб надовго запам’ятав той похід і не поривався уже з мстою-відплатою.

Говорили всі і говорили збуяно. Одні всього лиш обурювалися, казали, допоки буде це, інші питалися, скільки ходитимуть до короля франків із наріканнями-чолобитними? Чи герцог зважав колись на чолобитні? Настав час показати, що то є гнів богемців і що — їхня сила.

— Ано, давно пора показати!

— А чи не станеться так, — засумнівалися обачніші, — ми підемо до баварців, а авари скористаються відсутністю нашої сили на обводах і підуть до нас?

— Авари підуть чи ні, а ці вже ішли.

Мужі знову засперечалися. Тоді зважився і подав голос новий княжий сотник Само.

— Аби цього не сталося, візьмім із собою в похід і аварів. Люд той спокусливий на таке, як замишляємо, діло, гадаю, зголоситься піти. А піде з нами, не піде супроти нас.

За ту раду вхопилися і стали вимагати від князя: чи треба довго думати? Посилаймо до Кочагира, найближчого з аварських привідців, нарочитих і завтра знатимемо вже, піде чи не піде він із нами.

Так і вчинили.

Герцог не сподівався, що богемці підуть на нього купно з аварами. Такого, либонь, і в гадці не мав, бо коли довідався, не став і опору чинити, намазав масним п’яти та й подався далі від біди. Тож гуляли по його землі як хотіли і скільки хотіли, надто авари. Десь аж на п’ятий день князю Спитигніву пощастило здибатися з Кочагиром і нагадати йому: пора відходити. А вже як поверталися назад, діяли, як і баварці: брали усе, що було в оселях і поза оселями.

Певні були, герцог нескоро прийде до тями і зважиться відповісти богемцям своєю мстою-відплатою. Тому й злегковажили, забули на радощах, що баварці не стиналися з ними, ратна сила їхня лишилася такою, як і була. А герцог Рігельський навів у Баварії такий-сякий лад та й став помишляти, де і як піти на недругів своїх, аби найдошкульніше вразити.

За цим разом стояти супроти нього довелося самим, без аварів, і хто відає, чи й вистояли б, коли б не Само. Зловчився і зайшов ратникам Рігельського за спину, вдарив на них так навально і саме в той мент, коли богемцям було особливо сутужно. Удар той похитнув баварських ратників і дозволив богемцям повірити в свою силу та спроможність, а перегодом і взяти гору над супостатом.

У тій січі поліг герцог Рігельський, та привезли в наметі ледве теплого й князя Спитигніва. Лічці з ніг збилися, стараючись утримати в ньому життя. І те, і інше клали до ран, не погребували в страху перед неминучістю навіть послугами басих^[118], яких в інші часи і за інших обставин зневажали, а таки безсилі були щось вдіяти. Настав день, коли князь звелів покликати до нього чільних мужів і старійшин.

— Я не чуюсь уже спроможним, братіє, бути у вас князем. Кожної миті можу відійти. Тому й хочу висловити вам свою волю. Ви вільні самі собі вибирати князя, та я радив би зупинити вибір на сотенному Само. Бо удостовірився в січі і поза січею: саме з нього буде достойний привідця.

Сказав те і не спромігся вже почути, як ставляться до його поради старійшини, відійшов у інший світ.

І прощалася Богемія з князем своїм, — сумувала, і простилася — довго не могла убаяти себе. А все ж настав той день, коли зібралися радні й запитали один в одного: хто ж справді буде привідцею, кому доручать в цей сутужний час оборону землі і люду?

Заговорили передусім про побажання князя.

— Що скажеш, сотнику? Чи почуваєш себе спроможним бути князем у нас?

— Най скаже насамперед, — вихопився котрийсь, — чи почуває він себе богемцем?

Само не сподобалося оте «чи почуває себе богемцем». Однак не подав виду.

— Я присягав князеві на вірність, — сказав супокійно, — отож почуваюся богемцем. А крім того, маю жону з вашого роду і маю дитя, народжене в злюбі з жоною-богемкою.

— Князь повірив йому, повірмо й ми, — проголосили старійшини.

З ними погодилися й інші, однак і запитали, коли вже проголосили Само князем: як він мислить собі їхнє майбутнє? Може, їм, аби позбутися таких, як баварці та авари, сусідів, варто податися слідом за тими слов’янами, що пішли з гір і сіли в Мізії та Іллірику?

— Поганих сусідів, — сказав на те Само, — не позбудетеся, доки не знайдете гарних. Чому б вам, богемцям, не об’єднатися з такими ж слов’янами, як і ви? З сербами, хорутанцями, з моравами, з склавинами східного підгір’я? Коли хочете жити і благоденствувати в своїй землі, об’єднайте сили слов’янських племен, створіть дужу державу — і вам перестануть, бути страшними і баварці, і авари.

Старійшини не поспішили зголошуватися, їм було про що думати.

XXIII

Іраклій тепер тільки, як сів на місце імператора в Августіоні та приглянувся до сенаторів, вислухав стратегів, збагнув: він узяв на свою совість давно й безнадійно опорочене, ба навіть приречене на загибель діло. В Августіоні з низу до верху — низькопоклонники, для яких, крім ситої їжі та ще відчуття вищості над усіма, хто поза Августіоном, нічого не треба, серед стратегів — жодного тямковитого привідці легіонів, такого, що справді міг би бути стратегом, у фіску, мов у погорільця на подвір’ї. Лише царські скарби, за всіх, навіть найскрутніших часів, недоторкані, й могли бодай якось живити надію. А вісті з обводів одні других тривожніші. Персів прогнали лише від Халкідона і тим уже від Босфору. Всі інші, відхоплені за Фоки провінції в Малій Азії, досі лишаються за ними. Слов’яни купно з аварами і незалежно від аварів затопили собою Іллірик, Мізію, Дакію, одні приходять і сідають на давно обсаджених ту земним населенням землях, інші беруть усе, що можна взяти там, і повертаються додому. Багатющий донедавна край по суті спустошений, в усякім разі, зиску з нього аніякого. Ото тільки й Візантії там, що прибережні фортеці, великі городи. Вони ще тримаються, дякуючи стінам і гарнізонам. І все ж його, Іраклія, ніхто не примушував брати на себе повинність імператора в такий час і в таких обставинах. Сам викликався, тож мусить щось робити, аби порятувати імперію.

Дошукуючись її, воістину рятівної путі, згадав імператора Юстиніана, найбільш славного серед усік славних, й заходився строчити в усі кінці едикти^[119], новели-заклики^[120]. Одні — префектам, ректорам, президам чи екзархам, інші — стратегам, ще інші —громадянам імперії. Тим велів слати до стольного города Візантії збіжжя, тим — нові контингенти військ, зібрані серед підданих соліди, всім іншим — об’єднуватися в діми і створювати в городах загони самооборони, стояти на захисті свого города на смерть. Особливо вимагав цього в тих едиктах, які адресувалися епархам, що сиділи у фракійських та іллірійських фортецях, таких схожих нині на острови в розбурханому морі. Так і писав їм: «Доки ви там, доти там і Візантія».

Не давав супокою й стратегам. Велів дошукуватись мужів, спроможних тримати меча в руках, зводити їх у когорти, а когорти — в легіони, множити та й множити їх, аби було кому викинути персів із Малої Азії чи бодай нанести їм відчутний удар. Для початку і таке годилося б. Тріумф — не завжди раптовий злет, його готують і малі, часом непомітні поступи вперед.

Аби збудити серед легіонерів підупалий в часи ганебних поразок дух, виїхав перед вишикувані лави й оголосив: ламає узвичаєні ще римлянами традиції й сам особисто очолить легіони, що підуть у похід.

Жест той не був марним. В серцях легіонерів справді збудився ратний дух. Славили нового імператора не лише тоді, як стояв перед ними й брав на себе цю давно забуту повинність, славили й після того, да так голосно, що про найдостойніший серед достойних намір його знав другого дня весь Константинополь. А того виявилося доста, аби про Іраклія пішла між люду добра слава, і вслід за славою збудилися жадані поривання: як можна терпіти присутність персів у Візантії? Настав час вигнати їх за межі імперії, помститися за ганьбу, що нажили за правління рудого варвара.

Коли дійшло до походу, стратеги порадили вести легіони на Антіохію. Повернення її багато важитиме, казали. Передусім персам буде перекрито путь у глибинні провінції багатої Сірії, Ліванської Фінікії. Немало важитиме й те, що звідти чи не найвигідніш почати визвольний похід.

Не перечив стратегам, ба навіть визнав їхні поради за слушні. А опинився під стінами Антіохії й пересвідчився: для того, щоб збороти персів, одної присутності імператора на боролищі замало. Легіони ходили на стіни добре знаного ними города в одному, другому, третьому місці, а опір персів не спромоглися зломити. Якісь не ті вони були, якими знав їх світ. І стратеги та стратиги не ті. Діяли звично, без жодної вигадки, покладаючись на те, що візьмуть гору над запертим в Антіохії супостатом тривалим сидінням під стінами. І досиділися: перси обійшли їх не знати звідки перекинутою кінною силою й погромили, в усякім разі, примусили ганебно втікати, поступившись на тім боролищі не лише Антіохією, а й важливим стратегічним пунктом регіону — Кілікійськими воротами, що, в свою чергу, відкрило персам путь на Тарс і Дамаск, а там — і на Єрусалим.

То була ганьба. Адже не підняв своїм походом на персів ратного духу підданих. Кожен стрічний може спинитися тепер і показати в нього пальцем: «Ось імператор, що мав під рукою всю ратну силу імперії і не зумів збороти один-єдиний гарнізон, залишив малоазійські городи самих на себе».

Пекла досада — на стратегів, на набрані ними наспіх легіони, та ще відчутніше тієї печії їв очі сором. Як гляне після всього підданим у вічі? Чим виправдає свою невдачу перед сенаторами, всім Константинополем? Казав: витуримо персів, помстимося за ганьбу, в яку завдав Візантію рудий неотеса — Фока. І маєш: сам завдав її в таку ж, коли не більшу ще, ганьбу.

Полишив у путі легіони, не об’явився, прибувши до стольного города Константина, перед сенаторами. Заперся в загородній резиденції і не захотів ані з ким бачитись. Чого ждав, сам не відав. А могло бути й навпаки, тому й ховався від усіх, що відав: те, що сталося під Антіохією, — тільки цвіт, ягідки будуть попереду.

Воістину правду кажуть: коли людина втрачає певність, на її місце приходить страх, коли приходить страх, перестає являти себе розум. Можна убаяти байками, іменованими вірою в диво чи боже заступництво, себе, та чи можна обманути людність такого обізнаного в усьому, що діється, города, як Константинополь? Раз довідалася вона про погром візантійських легіонів під Антіохією, то хто заборонить їй догадатися, що буде далі? Адже персам, крім дімотів та гарнізонів у городах, ніхто вже не стане на путі. Чи їм великих зусиль треба, аби здолати відстань між Антіохією і Халкідоном?

Перші зважилися постати перед імператором і нагадати про біду сановники, що відали зовнішніми зносинами.

— Достойний, — сказали, — через день-другий перси будуть по другий бік Босфору. Маємо щось робити.

Поривався було спитати: «Що саме?» Та опам’ятався вчасно.

— Хочете сказати: «Настав час випробувати силу слова, коли обертається так, що неспроможний упоратися меч».

— Саме це хочемо сказати, імператоре. Хосров Другий — не якийсь там варвар, коли врозумити його та ще підсолодити, врозумляючи, може змилостивитись і укласти з нами ряд, хай і на невигідних для нас умовах.

— Мала надія, а все ж якась, та є. Рихтуйте сольство і виїздить до персів. Знаєте, де вони нині?

— Їхати далеко не треба: завтра-післязавтра перси будуть у Халкідоні. Одначе… Ми так гадаємо, що за цим разом наша поява в наметі Хосрова Другого нічого не дасть, їхати і вести перетрактації з шахом доведеться тобі.

Це теж було щось нечуване й незнане, принаймні у Візантії. Та чи міг перечити Іраклій сольським, коли кажуть правду: за тих, що склалися, обставин, шах не захоче вести розмову із звичайними слами. Їхати треба йому.

Якоїсь миті подумалось навіть: це, може, й добре, що поїде він, імператор. Ніхто не попрікне, що перекладав вагу повинностей у цей тривожний час на чиїсь рамена. Усе, скажуть, брав на себе, і тим, гляди, бодай якось виправдають.

Помолився, як перед всяким доконечно потрібним і смертельно небезпечним ділом, богові, сів у лодію й поплив на супротивний берег Босфору.

Шаха, як виявилося, не було серед тих персів, що ввійшли в Халкідон. Розмову довелося вести з привідцею персидських військ, відомим на всю Персію і далеко поза Персією полководцем Шахином.

— Достойний шани стратегу, — почав Іраклій тоном, який аж ніяк не личив йому, імператорові такого колоса на Середземномор’ї, як Візантія. — Я і весь синкліт візантійської держави просимо тебе бути посередником між нами і його величністю шахом Хосровом Другим. Ублагай його, аби прийняв наших слів і був милостивий до нас — уклав із нами ряд на мир і злагоду.

Шахин вагався, либонь, знав: не ті у Хосрова Другого наміри і не так далеко він зайшов, щоб вести перетрактації про мир і злагоду. А проте, помисливши, сказав:

— Підготуйте письмове звернення до шаха. Я передам.

— Воно готове.

Синкліт купно з імператором звертався до шаха найулесливішим тоном, не забувся нагадати при тому, що веде перетрактації з просвіщенним монархом: «Благаємо Вашу величність, — говорилося в посланні, — прийняти слів наших як належить і небавом повернути їх з миром, угодним богові і приємним Вашій, величності».

Ждати на відповідь Хосрова Другого довелося довго, так довго, що й терпцю не вистачало вже. А діждалися не ліпшої з усіх, що можна було сподіватися, відповіді: шах зібрав докупи розкидані в Малій Азії кінні загони й кинув їх на завоювання Єгипту. Комітатів, що боронили його, було видимо мало, і екзарх Микита не став випробовувати долю, втік купно з патріархом з обложеної Александрії, що по суті й визначило долю Єгипту.

У той самий день і час, як до Константинополя дійшла ця чи не найсумніша звістка (жарти хіба, услід за Сірією і Кілікією імперія втрачає і Єгипет, головну свою житницю), на дальніх підступах до Константинополя, біля Довгої стіни^[121], що захищала стольний город імперії з полуночі, об’явилися авари.

«Це все, — змушений був зізнатися сам собі Іраклій. — Досить персам зосередити після всього головну свою силу на супротивнім березі Босфору — і ми не вистоїмо». Боже праведний! До чого дожилися. Такий колос стояв на берегах Середземномор’я, така могутня, єдина на весь широкий світ імперія процвітала під полуденним сонцем — і все може піти прахом. Що ж робити? Чи затим брав на себе повинність рятівника уславленої держави від неминучої загибелі, щоб тепер безславно загинути разом із нею? Чи гадав, підставляючи голову під імператорський вінець, що не мине кількох лічених у постійних тривогах літ — і йому доведеться класти її на плаху, замість сподіваної слави, зганьбити себе іменем такої ж нездари, як і Фока?

«Не в добрий час викликався я бути імператором, — зізнався сам собі Іраклій і чи не вперше пошкодував, що викликався. — Таки не в добрий час! Бог карає мене за зухвальство».

«А було б ліпше, коли б імператором Візантії був нині Фока?» — питався тут-таки й міряв, як і перед цим, просторі палати — з кутка в куток, з кутка в куток.

Ще завзятіше, ніж сам імператор, металася з кутка в куток його державна думка. А рятунку не було та й не було.

— Маємо рятувати імператорські скарби, — зважився нарешті і висловив бодай цю, коли не відвідувала інша, думку на синкліті.

— Яким чином?

— Повантажимо на драмони й перевеземо в Карфаген. Там їм безпечніше буде.

Радні його переглянулися між собою і промовисто надовго змовкли.

— Бачу, сумніваєтесь, не вважаєте за потрібне робити це. А що буде, коли авари вломляться до Константинополя через Довгу стіну, а перси підуть через Босфор? Гадаєте, авари випадково об’явилися тут, між ними і персами немає домовленості?

— Дуже можливо, що є така домовленість. Та не про те зараз річ.

— А про що? Про що інше може мовитись зараз?

— Одсилаючи до Карфагена скарби, імператор хоче сказати, що й стольний город Візантії може бути перенесений туди?

— Поки що мова йде про перевезення скарбів. Як буде зі стольним городом, покаже час. Збагніть, будуть у нас імператорські скарби, буде й можливість обстоювати імперію, не буде їх — усе загине: імперія, ми, загинуть і скарби.

— Стольним городом Візантії, — підвівся і сказав за всіх патріарх Сергій, — був і повинен залишатися Константинополь.

Його підтримали, до того ж доволі дружно, всі інші з синкліту, і Іраклієві нічого не лишалося, як поступитися цим.

— Чи я наполягаю? Хай буде так: стольним городом Візантії був і залишиться Константинополь. А скарбами не можемо ризикувати. До речі, як тільки драмони вийдуть у море і опиняться в безпечнім від переслідування місці, маємо зробити так, аби об тім знав кожен горожанин. Хто відає, може, саме це й порятує нас. Перси, а надто авари, довідавшись, що скарбів немає в стольнім городі імперії, наполовину, а то й зовсім втратять бажання іти на приступ такого колоса, як Константинополь.

Тепер не мав чого сказати імператорові і змушений був погодитися з імператором синкліт: то правда, не буде в Константинополі імператорських скарбів, у кого-кого, а в аварів відпаде бажання ломитися через Довгу стіну. А коли вже мали розходитись, хтось із радних зважився й попросив слова:

— Достойний, — сказав, — а чому б тобі не спробувати одкупитися в аварів? Вони ласі на соліди.

Радні обернулися в той бік, звідки подали голос, потім — до імператора. А й справді, чому б не спробувати відкупитися, хоча б від аварів?

Говорив один, за ним другий, третій. Згадували колишнє — он скільки разів імперія рятувала себе тим, що сліпила заздрісні очі варварів золотом, замість того, щоб устилати поле трупом і поливати крівцею, відкуповувалася набутками державного фіску. Чому б справді не вдатися до цього вивіреного способу зараз, тим паче, що перси, крім імператорського скарбу, нічого іншого не могли пообіцяти аварам у Константинополі.

— На цьому й станемо, — стримав запал синкліту імператор і відчув себе, як давно не відчував уже, осяяним і збадьореним. — Спершу повеземо до Карфагена скарби і зробимо ту новину набутком аварів, потім пошлемо до них сольство.

Аж ось коли пересвідчився Іраклій: у кволому тілі кволі й думки, в збадьореному — вони бадьорі. А так! Не встиг потішити себе сподіванкою: золото всесильне, кого-кого, а аварів воно спокусить і пожене пріч від Константинополя, як об’явилася інша, не менш втішна, ніж та, що її висловили радні, думка. На що він покладався, коли правився з далекого Карфагена рятувати імперію? На золото фіску? На імператорський скарб? Так, і це було. Та найбільше покладався все-таки на люд. То чому ж забув про нього? Доки не вся Мала Азія підпала під персів, а Фракія, Іллірик — під аварів і слов’ян, має вилучити звідти весь спроможний тримати меч і щит люд, зосередити його на найближчих підступах до Константинополя — і тоді побачать ще всі, хто навалився на Візантію, скориставшись її бідами, на що спроможна Візантія. На це знов-таки потрібні будуть соліди? Нехай, аби імперія була врятована. І зробить це зараз, негайно, доки з аварами йтимуть перетрактації, а перси тішитимуть себе щасливим завершенням походу в Сірію, Кілікію, Єгипет, тим, що поглумилися над святинею християнства — Єрусалимом, заволоділи житницею імперії і найбільш пожиточною для фіску постачальницею шовку-сирцю Сірією.

Стратегів до мене, — повелів тим, що стояли за дверима.

Спливало ще одне літо по народженню Христа. Яким-то буде наступне? Щасливим чи таким же клопітним і пагубним, як всі попередні? Ніби ж на краще складається. Від аварів відкупилися, здається. Взяли соліди й пішли за Дунай. Відхопили немалий кусень — п’ятсот тисяч солід. Та й провінції пограбують, відходячи за Дунай, дощенту. Нехай, аби тільки пішли. А без аварів і перси не посміють брати Константинополь, а стоятиме Константинополь, можна з певністю сказати: стоїть і імперія. Стоїть і стоятиме, коли все піде на лад, в усякім разі так, як мислить собі він, Іраклій.

Ніби по велінню долі, тієї самої миті, як витали в палатах здатні окрилити імператора помисли, об’явилися стратеги й сказали: імперія укомплектувала поріділі в січах легіони, є певність, що в недалекім часі візантійська армія поповниться ще двома.

— Це добре. У вас, бачу, є якісь потреби, не лише з цим завітали до мене.

— Так. Коли імператор звелить фіску видати нам зазначені в клопотанні соліди, зможемо бодай кілька піших легіонів зробити кінними. Це конче потрібно зараз, оскільки і перси, і авари суспіль кінні.

— Довідаємося спершу, чи є вони в державному фіску.

Звелів покликати тих, що відали фінансами імперії. Либонь, мав намір одразу ж, не відкладаючи порушеного стратегами клопотання на потім, вирішити долю кінних легіонів, та, поки посланці його ходили там десь, до Августіона докотилися з Карфагена інші вісті й геть приголомшили Іраклія: візантійський флот, що йому велено було супроводжувати драмони з імператорським скарбом, настигла неподалік від Карфагена страшної сили буря, і весь він, в тім числі й драмони зі скарбами, пішов на дно морське.

Імператор зблід до невпізнання, і лише згодом десь спромігся на слово:

— Це кара небесна. Імперія прогнівила чимось бога, він немилосердно карає її. Хтось грішив, а ми мусимо розплачуватися за ті гріхи.

Стратеги тихо, не обронивши жодного слова, вийшли з імператорського палацу. А в святій Софії сумно задзвонили невдовзі потому дзвони: імператор уповав на бога і молився богу.

XXIV

Хафізові не раз довелося перетрактовувати з ханом кутригурів і все дарма, мабуть. Були б ті перетрактації успішними, не втримався б, заїхав би до Соколиної Вежі і похвалився. А не заїздить, бач.

«Отак і вчать нас», — подумав стольник, тішачи в собі певність: обрин може розгніватися після цього на Забавиних родаків і не навідуватись більше ані до Черна, ані до Соколиної Вежі. Та він помилився. Хафіз не відцурався його оседку, завітав, і, що найбільше здивувало Світозара, сяяв, мов сонце по вранішній купелі.

— Невже домігся свого, виторгував у кутригурів данину? — не втримався й запитав доречним для такої, як їхня зустріч, тоном.

— Ба ні,— сміявся Хафіз і світив ясними очима, не менш ясним, ніж очі, видом. — Я послухався вченого княжича й не став вести річ про данину. Почну, гадав собі, з маленького: виторгую спершу в кутригурів клапоть землі для себе і своєї турми. І, знаєш, хан як не опирався, а таки поступивсь тим клаптем: пообіцяв віддати нам Холмогород при Дунаї.

— Отак навіть? Чим же ти застрахав його?

— Сказав, що обсаджена кутригурами земля між тиверцями і Дунаєм добута передусім аварами, а потім уже кутригурами, лиш милостиво уступлена їм свого часу. Хан має поступитися тепер бодай клаптем при Дунаї, аби було куди зганяти взятий у Тивері та Дулібії товар, звозити збіжжя і переправляти усе те у верхів’я Дунаю, родам аварським.

— Ну й ну, — не приховував свого подиву Світозар. — А казав, малообізнаний в ділах сольських. Гарно повів ти їх, Хафізе, ліпше і вигадати годі. Ось тільки… Невже справді збираєшся переправляти всю, зібрану на Тивері та в Дулібії, худобу Дунаєм?

— Там видно буде. Мені аби сісти та бути присутнім на кутригурах.

Скільки говорили, стільки й дивувався Світозар. Цей обрин дійсно здатний полонити серце кожного. Ади, і не хочеш, а хилишся до нього. Що ж то Забавна? Либонь, і справді полонена є його звабами. Треба навідати її якось, побачити, як живе за обрином, та й погомоніти.

Пообіцяти сам собі пообіцяв, а їхати все ж не їхав. «Най колись, — виправдував своє зволікання. — Хафіз захопився воседлям на Дунаї, далебі, не раз побуває там, доки впевниться, що сів надійно. Поїду тоді, як вгомониться та буде вдома». А поки ждав того вгомоніння, до Соколиної Вежі прибився гінець із Паннонії.

— Буди свою силу, стольнику, — мовив, коли залишилися вдвох. — Буєслов сказав: пора.

— Що ж сталося? Чому він гадає так?

— На обрів пішли хорвати і виперли їх із Далмації.

— І то все? Невже Буєслов гадає, що я від нього вперше чую про те? Он коли виперли, а він тепер тільки хвалиться. Та чи й доста того, щоб казати: пора?

— Стольник не вислухав мене до кінця і даремно гнівається. Буєслов не тому сказав пора, що обрів погромили хорвати. То був лиш початок моєї речниці до тебе. Суть її в іншому. Княжич, сподіваюсь, знає, що обри ходили на промисли до Фракії, стояли, кликані персами, під Константинополем.

— Так, мені те відомо. Як відомо й інше: що обри пішли від Константинополя.

— Пішли, та ненадовго. Буєслов тому й прислав мене: персидські сли знову в каганаті — і не просто кличуть обрів, багато обіцяють їм.

— І що ж обри?

— Заметушилися, либонь, підуть. Перси заповзялися доконати Візантію, тому й аварам багато обіцяють.

— Це вже дещо. Повертайся до Буєслова і скажи йому, най стежить за обрами і звідомляє нас про всі одміни та переміни: чи пішли обри на ромеїв, а коли пішли, то якими силами, хто повів їх, а хто лишився в каганаті. Якщо мене не виявиться в Соколиній Вежі, звіди шліть князеві Радиму.

— Розумію, та вислухай, стольнику, ще дещо.

— Кажи.

— Назріває незгода між слов’янами і обрами.

— А саме?

— Збираючись у похід, обри стали кликати й слов’ян, як це й раніш бувало. Та за цим разом паннонські слов’яни заремствували, а деякі з них і твердіше сказали обринам: «Чи ромеї супостати нам, що маємо іти на них походом ратним? Глядіть, хорвати, бойки-сервляни, бойки-захолмяни, тервунці, діоклитани пішли й безборонно сіли в їхніх землях, стали володарями в своїх займанщинах. Чи авари скоряли нас мечем, що маємо коритися їм?»

— І таки не пішли?

— Твердо не знаємо ще, як буде, коли дійде до походу. Либонь, не всі підуть. У підгірських слов’ян моцний привідця об’явився — Само. Досі він водив їх на баварів і мав січу з баварами, а нині уперто противиться й обринам: «Коли ви, — каже їм, — шукаєте в поході на ромеїв вигоди, то йдіть собі, шукайте. Ми нічого там не загубили».

— Ось бачите, — незле вже мовив Світозар посланцеві з Паннонії, — ви поспішили із звідами. Я маю твердо знати, підуть авари на Константинополь чи не підуть, як поведуться слов’яни з ними і як обри з слов’янами, коли дійде до розбрату. Чули, твердо.

Сам не міг до пуття розібратися, прикро йому від того, що приніс від Буєслова гусляр, чи радісно. Бігме, є щось від прикрості: он які вісті принесли і лиш розтеребили серце тими вістями — нічого ж певного! А проте й радісно: коли обри справді підуть на Константинополь, а загірні слов’яни розіб’ють із ними глека, можна буде трубити похід. В усякім разі, все каже за те, що наближається жадана мить, треба бути готовим, і якомога швидше!

З чого ж почати? Потрібно було б негайно правитись на Київ, скликати раду князів і сказати князям: ісполчайтеся, братіє, наша година настала. Та перед цим не завадило б побувати в кутригурів, вивідати, хто вони, на чий бік стануть, коли люд землі Троянової піде на обрів. І в загірних слов’ян, зокрема тих, що в них привідцею Само, теж не завадило б побувати. А не побуває вже, пізно. Єдине, на що покладає надію, — заїде до князя Радима й ублагає його перебрати цю повинність на себе. Сам же має негайно вирушати на схід і трубити там тривогу.

Князя Радима не застав у дитинці. Челядь повідала: поїхав до котрогось із мужів на гостину.

«Маєш, — зітхнув, досадуючи, ждати не випадає, і кликати також».

— Чи надовго це?

— По полудні, казав, буде.

Що вдієш, доведеться затриматись. За вечір і ніч обміркують усе, що слід обміркувати, а вдосвіта й подасться на Київ.

Князь Радим повернувся до терема, занадто веселим, щоб одразу ж починати з ним, таку, як мав почати, бесіду. Довелося ждати, доки проспиться та вийде до вечері здатним тверезо мислити.

Це і зовсім, засмутило Світозара, і Радим не міг не помітити того смутку.

— Щось сталося? — поцікавився, коли лишилися по вечері самі.

— Настав, княже, час збирати нашу силу, і коли обернеться так, як передбачається, трубитимемо путь.

Князь не виказав великого подиву, одначе й утіхи не помічалося на його виду. Був сумовито задуманий, і те насторожило Світозара.

— Не радий, що наближається година визволення, чи як тебе розуміти?

— А чого радіти? — Радим йому. — Он скільки крові проллється.

— На це крові не шкодують, княже.

— Чи я зрікаюся? Треба буде йти на січу, піду і люд свій поведу. Коли і з чого почнемо?

— Я подамся завтра до Києва. Зберемо з князем Велемиром всіх інших князів землі Троянової й постараємось переконати їх: настав наш час, най будуть готові до походу, принаймні дружини тримають під сідлом. Як тільки обри підуть на ромеїв і ув’язнуть там у січу, скличемо рать і потрубимо путь. Тобі за цей час ось що належить зробити. Таємно чи явно, а постарайся вивідати, як ставляться кутригури до появи обрів у їхній землі. Коли пересвідчишся: яко до супостатів, можеш відверто запитати, чи не пішли б вони купно з нами на аварів? З цим самим варто було б послати когось і до привідці слов’ян за горами — Само.

—А чи не занадто і чи не передчасно то буде, усім і усьому відкриватися?

— Сумніваєшся в кутригурах?

— Передусім сумніваюся, що треба звірятися загірним слов’янам.

— То ж слов’яни, брате.

— Нехай і так. Одначе ти ж не знаєш, як складеться у них із обрами, замиряться з ними чи вже не замиряться? Передчасне освідчення може погубити всі наші наміри, все наше діло.

— Гадаєш?

— Більше ніж певен. Якщо вже й відкриємося їм, то перед самим походом.

— Гаразд, на цьому й станемо.

Радим повагався і вже потім запитав:

— А як же нам бути з Забавиним мужем, Хафізом.

— З нього й доведеться почати виправу. Я радив би тобі запросити його з родиною до себе в гості і тут, у відсутність турми, все вирішити.

— В готський спосіб?

— Не обов’язково. Передусім запропонуєш йому скласти бронь і стати твоїм полонеником. Аби пристав на це, скажеш: «Відпровадимо тебе разом із жоною, дітьми в одне із городищ при Бузі. Будеш чільним мужем у нашій землі і вкупі з дітьми, жоною. А захочеш, повернешся перегодом до Дикуші, матимеш її і землі, що довкола неї, як своє володіння». Зголоситься — добре, а ні — доведеться сплутати і вивезти силою. Ну, а по тому вже зробиш те саме з його турмою.

Світозар помовчав і вже по мовчанні додав:

— Коли починатимемо виправу, скаже мій гінець, а може, й сам Данко. Він перший прийде до тебе з своїми тисячами.

— Від кого знатиму, що Дандал пішов із своїми турмами на ромеїв?

— Мої послухи в Паннонії прийдуть і скажуть.

— Ось тоді я, мабуть, і подамся до кутригурів. Заздалегідь не варто відкриватися з своїми намірами.

Світозар і цього не став заперечувати.

— До речі, — мовив, як ішли вже на спочинок, — все, що скажуть тобі мої послухи і про що домовишся з кутригурами, негайно повідом мені у Київ чи принаймні Данкові. Він теж знатиме, як діяти.

XXV

Радість недовго виповнювала серця князів теплом і благодаттю. Щось сталося у стосунках між персами і аварами, в усякім разі, минуло одне літо, минуло друге, третє пішло, а Дандал не йде на поклик Хосрова Другого. І те зволікання не може не зроджувати суму.

— Що ж кажуть кутригури? — перший озвався князь Велемир.

— Анічого. Певно, не вірять нам, родакам, Хафізовим, і тому відмовчуються.

— Погане діло, стольнику. Запевнили князів, збудили ратну буєсть серед мужів їхніх, ба навіть серед воїв, тепер змушені будемо трубити зворотну путь.

— Навіть дуже погане, княже. Хто послухає нас, коли доведеться робити це вдруге? Чи будуть всі такі єдині тоді у намірах і вчинках? До всього й вік у нас із тобою похилий уже. Невже так і підемо з життя, не звільнивши свою землю від супостата? Хто ж тоді звільнить її? Сини, яких не маємо, чи принаймні не всі мають? А що, коли вони, не відаючи, що то є справжня воля, звикнуть до чужинського ярма та так і ходитимуть у ньому? Що, коли сини князя уличів, древлян, твої зрештою відвикнуть від мислі: рятунок наш — у єдності, і скажуть: «Яке нам діло до Тивері, дулібів?»

— Уповатимемо на богів. Гляди, ще пособлять нам, гляди, і в нашім вікні засяє світле сонце радості.

— То єдине, що лишається: сподіватись.

За вікном терема весело виспівувало птаство, та не до веселощів було князеві Києва, стольникові землі Троянової.

— Скільки у нас набереться дружинників? — поцікавився перегодом Світозар.

— Коли лічити й тих, що в князя Тивері, Данка та Мезаміра, не більше п’ятнадцяти тисяч.

— А в обрів тільки в Дулібії десять. Скільки за горами, того й лічити, мабуть, не доводиться.

— Є ще рать ополченська, а серед ратників немало кінних.

— Удар наш, як підемо на обрів, має бути блискавичним і одразу в кількох місцях. А на це здатні кінні тисячі і тільки кінні. Посилай, княже, гінців і труби зворотну путь. Так тому й бути, пождемо слушнішої нагоди. Та й подбаємо за цей час, аби у нас було більше кінних, аніж піших тисяч, в тім числі і серед раті ополченської.

Коли в Києві лиш уповали на богів, імператор Іраклій помолившись у святій Софії і віддавши належне богові, ризикнув покластися і на самого себе.

— Що перси? — покликав стратегів і поцікавився в них. — Угомонилися, заволодівши Єгиптом, чи готуються до нових походів?

— Такого не помічається. Щоправда, є непевні вісті: ніби знову послали слів своїх до аварів.

— Отак навіть? Тоді й ми маємо готуватися до походу, і негайно. Імперія не повинна миритися із втратами, що зазнала. Сірія, Єгипет, Кілікія… Чи можна уявити Візантію без цих земель? А без Іллірика, Фракії?

— Ну Іллірик, Фракію не втрачено. Слов’яни приймають наше підданство, приймають і хрещення. А то швидше набуток, аніж втрата.

— Можливо. А все ж із втратами в Малій Азії, Африці погодитись не можемо. Я ось що надумав, стратеги. Нам треба реорганізувати наші легіони. Одміни в адміністративному поділі уже почалися. Уся земля наша віднині буде поділена на феми. На чолі фем стоятимуть стратиги. Вони й допоможуть вам набрати потрібний контингент легіонерів. Були в поході? Бачили, якими силами діяли супроти нас перси? Переважно кінними. У нашім поході теж мають переважати кінні когорти. Про це і дбайте зараз.

Стратеги перезирнулися, і вже по тому старший серед них наважився сказати:

— Ми цілком поділяємо мислі і наміри імператора: мати кінні і тільки кінні когорти. Та чи дадуть нам після всього, що сталося в імперії, соліди на придбання мечів, щитів, коней, на утримання тих, заново сформованих когорт?

— Будемо дбати, аби були вони, такі потрібні нині, соліди. Імперія велика, і скарби її не вичерпуються тими, що пішли на дно, були чи є у фіску.

Не став уточнювати, де візьме такі соліди, хоча й знав уже. Завершив так-сяк розмову з стратегами й одразу ж покликав до себе сенаторів:

— Готуйте едикти, — повелів їм. — Одні — церквам, монастирям, інші — торговому люду, куріалам^[122], власникам гінекей^[123] і ергастирій^[124]. Повелівайте всім моїм іменем: імперія в небезпеці, хай дають на її порятунок усе, що мають нині, коли не хочуть втратити й те, що матимуть завтра, післязавтра.

Поки стратеги дбали про когорти та їхній вишкіл, імператор приглядався до стратегів, одних удостоював ласкою і довірою, іншим висловлював невдоволення чи й зовсім прибирав із місця, що посідали. Коли ж впевнився: легіони у нього достатньо вишколені та й легіонів не менше, ніж у персів, вдався до несподіваної для всіх хитрості: усі піші посадив на місце кінних, що боронили фортеці, а кінні взяв під свою руку й повів у внутрішні провінції Персії.

Обізнані з законами виведення ратних виправ скрушно хитали головами: імператор грається з вогнем. Та минуло дві-три седмиці — і змушені були змінити сумнів на торжество: боже, ти не обійшов імперію в сутужну годину, винагородив її хоробрим і мудрим привідцею. Он як обернулося. Перси заметалися і там, у державі своїй, і тут у малоазійських провінціях. Хосров Другий попробував було відповісти Іраклію тим самим — вторгнутись силами, що перебували в Сірії, Єгипті, в необсаджені ним землі імперії, та натрапив на міцні горішки, якими стали для нього заново сформовані чи поповнені гарнізони візантійських городів, і змушений був одмінити свій намір — повелів заступити Іраклію путь у Персію.

Першим опинився перед візантійськими легіонами і став на перепутті загін, що перебував доти в Кілікії, громив Іраклія під Антіохією. Привідця його, либонь, занадто певен був себе: громив Іраклія під Антіохією, погромить і тут. Тож не роздумував довго, тільки-но настиг візантійців, одразу й кинувся у січу. Та раз на раз не завжди виходить: Іраклій наголову розбив його в тій січі. Коли хтось і вцілів із доволі-таки численного персидського загону, то лише ті, що понесли сумні ці вісті Хосрову Другому.

Поразка та змусила шаха думати про захист Персії і, отже, кликати з візантійських провінцій уславлені в січах загони мечників, а ті переміни дозволили Іраклію звільнити невдовзі мало не всі свої малоазійські провінції, наявність же легіонів, що про них дбали та й дбали в Константинополі, спонукала й на рішучіший крок — піти на Вірменію. Першою впала під ударами його легіонів фортеця Двін, затим був підданий нищівній руйнації Ганзак — один із центрів панівної в Персії релігії — зороастризму.

Хосрову Другому нічого не лишалося, як бити на сполох. Гінці його точнісінько так, як і в Візантії свого часу, гнали коней в усі кінці не менш просторої, як і Візантія, держави — по самій Персії (Ірані, Іраку), в Афганістан, Кавказьку Албанію, Грузію, в ту ж Вірменію. Не забув шах і про зрадливих союзників своїх — аварів. Не дорікав їм, ясна річ, за те, що продали його за золото, спокусилися на жалюгідні тисячі римських солід, уповав на інше: «Ми — діти одної матері, — писав каганові Дандалу. — Як можемо не пам’ятати цього і не стояти пліч-о-пліч, коли у наш дім ломиться одвічний і довічний ворог — Візантія? Згадай, достойний син достойного вітця, скільки крові асійської, в тім числі й аварської, пролили ромеї за віки. Чи є мука, сильніша за ту, що її завдали вони нам, і чи є кара, лютіша тієї, якої вони заслуговують? Підійми, великий кагане великого народу, турми свої і кинь їх на ромеїв з полуночі. Ми знімаємо караючий меч свій і обіцяємо бути під стінами Константинополя наступного передліття».

Знав, з ким веде перетрактації, тож не обмежився високими словами про кревні зв’язки, передав через сольство і міхи з золотом.

У Дандала помітно розширилися очі, коли побачив те, що було в міхах. І все ж у нього вистачило мужності сказати персидським слам:

— Ми укладали з ромеями ряд, і зовсім недавно.

— А скільки разів укладали його з аварами ромеї і скільки порушували потім?

Дандал хмурився. Усе то правда, одначе ж…

— Царських скарбів у Константинополі немає — знайшовся нарешті. — Чого маємо йти, що знайдемо там?

— Знайдете, і немало. Згадай, достойний, скільки в Константинополі церков і які скарби в церквах. А є ще й скарби в знаті. Шах сказав, — кивнув сол на міхи, — це лише половина. Другу половину каган отримає на згарищах Константинополя.

Спокуса немала, а все ж де певність, що буде так, як обіцяють, і що перси спроможні пробитися й стати по другий бік Босфору вдруге? Поки що не вони Іраклію, Іраклій завдає їм відчутних ударів.

Те й вирік слам, що думав:

— Я буду під Константинополем, одначе тоді лиш, як пересвідчусь: з полудня до нього підходять турми шаха.

Що скажеш такому? І золото не випадає брати назад, і надія на підтримку в поході на ромеїв мізерна.

Мусили повертатися до шаха з тим, що є. І шаха не вельми обнадіювали, що авари підтримають його в поході.

— А золото Дандал узяв-таки?

— Золото взяв.

«Смердючий шакал! — подумки вилаявся Хосров Другий. — Ба, що дозволяє собі».

А не дбати про похід супроти ромеїв не міг — не давала спати втрата так успішно добутих персидськими мечами земель, не міг примиритися і з ганьбою, якої зазнав через ту втрату. Іраклій притих чомусь, либонь, готується завдати персам ще одного удару. Де? Коли? Невже цілиться на Єгипет? Про те й подумати страшно. Аби не допустити до того, мусить щось вдіяти — таке, чого ромеї не сподіваються і сподіватися не можуть.

Думав день — нічого суттєвого не міг вигадати, думав другий — і знов те саме.

«А нащо в моєму війську он скільки привідців? Нащо сольство, всі інші радники? Чи тільки мені думати, хай і вони поворушать мізками».

Приглядався до всіх і доволі довго, а зупинив свій вибір таки на Шахрваразі, найбільш тямковитому й одважному серед воєначальників, що були під рукою.

— Незабаром підемо до ромеїв. Першим нанесеш Іраклію удар ти. Подумай, де і як підстерегти його, аби ударити в найболючіше місце.

— Я думав уже, повелителю.

— І що скажеш нам?

— Таким місцем був і лишається Константинополь.

— До нього неблизько. Та й фортець он скільки на путі. Доки зруйнуємо їх та візьмемо на меч і сулицю, Іраклій встигне вийти нам назустріч і нав’язати січу на далеких підступах до Константинополя.

— Коли звіряєшся на мене і на те військо, що є під моєю рукою, дозволь вирушати, повелителю. Похід підкаже, що вчинити, аби сталося так, як ми хочемо, а не так, як хоче Іраклій.

Шах довго і неприховано підозріло приглядався до свого воєначальника. Сміливості, як і гостроти розуму, йому, справді, не бракує. Та чи несвідчить це, що бракує обачності?

— Не завадило б знати, де він зараз, Іраклій, що уготував нам за ці літа?

— Повелителю! Коли я кажу: дозволь почати похід, то кажу тому, що знаю: саме час. Імператора візантійського немає зараз у Константинополі. Він полишив його на свого регента-патріарха Сергія та епарха Вона. Сам же відбув до Лазики, гуртує там нові легіони. Є певність, що таки супроти нас.

— Звідки знаєш це?

— Є-бо привідцею війська, якому рано чи пізно доведеться схрестити з візантійським імператором мечі. Мусив наперед і все знати про нього.

— Якщо так, розпочинай похід, Шахрваразе. Даю тобі волю і право діяти, як вважаєш за потрібне. Одного жду: погрому ромеїв. А з боку Лазики ми виставимо супроти Іраклія наше військо.

Шах не помилився, покладаючись на цього привідцю у його війську. Шахрвараз не просто собі похвалявся, коли казав: похід підкаже, як діяти, коли дійде до січі з візантійцями. Він наперед знав, хто і з якими силами стане йому на путі до Константинополя, як вчинить він, коли стануть. А оскільки сміливості і розуму йому не бракувало, діяв навально і рішуче: брав чи залишав обложеними лише ті фортеці, які могли погрожувати йому ударом в спину. Всі інші обминав і, ні на що не зважаючи, ломився до Константинополя.

Іраклій довідався про його похід з деяким запізненням, проте не так уже й пізно, щоб не встигнути повернутися до Константинополя коли не з легіонами, то принаймні самому. Регент Сергій, епарх Вон послали за ним один драмон: поспіши, достойний, у цю тривожну для імперії годину твоє місце тут, — дарма, отримали повеління, як діяти, кого й де виставити супроти Шахрвараза, і тільки; послали другий драмон з нарочитими на борту і ще з тривожнішими вістями: коли не прийде і не стане з своїми легіонами нападникам на перепутті, Халкідон знову стане персидським, Шахрвараз вийде до Босфору й погрожуватиме безпосередньо Константинополю, — і теж дарма, імператор лишався непохитним.

«Перси того тільки й ждуть, — була відповідь. — Хай беруть Халкідон, хай виходять до Босфору. Через Босфор їм не перейти без флоту, і не якого-небудь, такого, що міг би взяти гору над нашим, візантійським. Доки маєте флот, певен, Константинополь буде за нами. На це уповайте, цього найбільше пильнуйте. Я ж завершу тим часом вишкіл нових легіонів і піду на Хосрова Другого з боку Лазики. Побачимо тоді, що робитиме він і що — його зарозумілий Шахрвараз».

Імператор, з усього видно, лишався невдоволений регентом, синклітом, як і регент та синкліт імператором. Жарти хіба, в такий час і отак легковажити. А Шахрвараз заволодів тим часом Халкідоном, вийшов на супротивний берег Босфору і став спостерігати за повитим легеньким туманом Константинополем неозброєним оком.

— Віднині ця земля персидська, — пообіцяв усім, хто стояв поруч, а через нарочитих — і шахові. — Коли пересягнемо через Босфор, на суходолі ніхто й ніщо вже нас не зупинить. Візантія буде повержена!

Люд константинопольський не відав про ті похваляння, та почував приблизно те саме. Імператор не поспішає на поміч стольному городу своєї держави, зате поспішає аварський каган Дандал. Ходять чутки — і, либонь, достовірні, коли випурхнули й пішли гуляти по городу з Августіона, — ніби розіслав уже гінців по всьому каганату й далеко поза каганатом — до паннонських і підгірних слов’ян, ба навіть до утигурів і кутригурів. Усіх кличе в похід на Константинополь і всім обіцяє золоті гори, якщо пристануть до походу. А коли так, яка є сподіванка на порятунок? Загибель жде імперію, не інакше.

Дандал справді мав такі наміри — підійти до Константинополя з полуночі й навалитися на нього купно з персами. Гінці його гнали коней в усі кінці каганату й голосно оповіщали всім волю привідці. Тож про похід аварів на Константинополь і про сутуж, в яку потрапила імперія в зв’язку з появою на супротивнім березі Босфору персів, не забарився довідатися тиверський князь.

«Це чи й не є вона, жадана мить визволення», — подумав і все ж не поспішав посилати нарочитих до Києва. Є ще Хафіз, він більше, ніж хтось інший, знає, йдуть обри походом ратним на Константинополь чи не йдуть. Має побувати в нього й удостовіритись, а тоді вже робити ту сподівану мить набутком князів землі Троянової.

Взяв із собою сотню дружинників (їде ж не до когось там — до обрів) і вирушив на Дикушу. Путь не така вже й далека, одначе й не близька. Здолав першу сотню поприщ — і мусив зупинятися на перепочинок, а там — і на нічліг. Лише по ночівлі досяг перепуття, від якого недалеко вже було й до Дикуші. Та не встиг зблизитися з нею, як нагледів: назустріч йому, із пригірка в діл, правилась інша сотня кінних.

— З’їдьмо обіч, — повелів своїм. — Із засідки приглянемося, хто такі.

То були обри, а на чолі їх — Хафіз.

Князь Радим не став уже ховатися, виїхав із переліска й перший погнав коня навпереріз подорожнім.

— Хафізе!

Авари завважили його і стали стримувати коней.

— О, князь! — заяснів видом Хафіз. — А я їду й думаю, заїздити чи не заїздити мені до родака свого. Невже до мене правишся?

— Таки до тебе.

— Ото заковика, — відчув себе ніяково. — І гостя такого, як князь, мав би прийняти належно, і повертатися не можу, повинність кличе.

— Коли кличе повинність, їдь. Що вдієш, погостюю іншим разом. На Холмогород націлився?

— А так. Дандал у похід зібрався. Маю намовити кутригурів, аби теж не барилися, ішли купно з ним.

— Куди ж це? Супроти кого?

— На Константинополь. Є нагода поквитатися з ромеями за всі їхні кривди. Не чув хіба, перси підійшли до Босфору, погрожують стольному городу Візантії з тамтого боку.

— Не заздрю ромеям.

— А так. За цим разом не вистояти їм. За сим разом візьмемо вже Константинополь.

— Ти теж підеш із Дандалом?

— Якщо покличе, піду. Чи можу не піти, коли йдеться про взяття Константинополя?

«Ось і уяснив, що хотілось уяснити, — подумав князь. — Тепер напевне знаю, як діяти».

Довідавшись від брата про наміри аварів іти об’єднаними силами на Константинополь, Світозар не втримався, сам пригнався на Тивер, аби на власні очі побачити і достеменно знати, що діється в Подунав’ї.

Князь Радим нічого нового не повідав йому, окрім того, що знав уже. Єдине додав: авари не просто збираються, пішли вже на Константинополь.

— І паннонські слов’яни з ними?

— Ано. Морави, богемці, щоправда, утрималися від походу і тим недвозначно сказали: вони не з аварами.

— А утигури, кутригури?

— Ці також пішли. Не всією, щоправда, силою, одначе пішли.

— Погане діло, коли так. Знову ми самотні. Що ж робитимемо, брате?

— Може, податися комусь до Само? Не такі вже й самотні будемо, коли він підтримає наш похід.

— Боюсь, що не зважиться. Пождемо, мабуть, хай обри і всі, що з обрами, ув’язнуть у січу за Константинополь. Гляди, саме вона и додасть нашим мислям, як і серцям, ту частку одваги, якої бракує зараз.

— Сподіваєшся, що Дандал буде побитий там?

— Не так сподіваюся, як хочу, аби був побитий. Тоді ми напевне домоглися б того, чого прагнемо домогтися.

— Марна сподіванка, Світозаре. Ромеї не вистоять супроти такої сили.

— Ти погано знаєш ромеїв. Вони коли не відкупляться, то перехитрять, а все ж постараються взяти гору, навіть над такою силою, як персидська та аварська.

— Старатися — одне, а взяти — зовсім інше. Я іншим печалюся: що буде, коли авари справді візьмуть Константинополь? То ж смерть буде усім нашим намірам? Чи не ризикнути все-таки? Чи не піти супроти них зараз?

І так, і сяк міркували Волотові сини, а проте не зважилися кидати клич: пора. Дали перевагу обережності і стали на мислі: будуть готувати слов’янську силу і ждати, доки обри ув’язнуть у січу. Коли шалька терезів бодай трішки схитнеться в бік тих, що жадають визволення, тоді вже й кинуть його, визвольний клич.

Уголос ніхто з них не казав: «Бо як можемо трубити путь зараз, коли люд вийшов у поле й започаткував жнива?» Та про себе кожен і таке думав.

Зате обри не зважали на жнивну пору. Що їм жнива? Вони не орють і не сіють, коли надумали, тоді й подалися на легші, ніж ролейна нива, промисли. До константинопольських стін підійшли в розпалі літа — в кінці місяця червеня і не стали роздумувати. Силу мали таку, що нею море можна загатити. А ще ж і на ту, що по другий бік Босфору, покладали неабияку надію. Шахрвараз, сподіваються, не відсиджувався в Халкідоні так собі, далебі ж, думав, як пересягнути через Босфор. А коли думав, до чогось додумався.

Дандал розглянувся і, нагледівши кого треба, повелів:

— Князя словенів Вірагаста до мене.

Привідця словенів був у літах уже, тож не явив тої поспішності, якої ждали від нього. Під’їхав ступою, передав коня отрокові і вже потім пішов до намету.

— Слухаю кагана.

— Сідай, — показав Дандал на місце обіч себе. По другий бік — і теж трохи попереду — сидів уже хан кутригурів.

«Ти ба, — дивується Вірагаст. — Саджає поруч. Коли це було таке? Мабуть, не дуже певен, що візьме Константинополь, тому й запобігає».

— Терхани мої, — звернувся до союзників, — уважно обстежили стіну, через яку маємо ломитися до Константинополя, і визначили в ній дванадцять вразливих місць. Супроти них поставимо тарани й битимемо до тих пір, доки не зламаємо. А вже у проломи й кинемося пішо чи кінно, як у кого складеться. Про це й подбайте невідкладно. Кому і де споруджувати вежі, терхани скажуть. Є інша рада?

Пождав, доки зберуться з мислями і, не діждавшись ані схвалення своїх намірів, ані заперечення їх, мовив:

— Хан кутригурів, радні мої можуть іти, коли не мають чого сказати. А ти, княже Вірагасте, залишся.

Доки радники виходили з намету, доти й дивився їм услід.

— Ну, — мовив, коли залишилося вдвох з Вірагастом. — А що приготуємо для ромеїв несподіваного?

Привідця словенів потиснув плечима.

— Коли каган звертається до мене, либонь, хоче, аби з моря пішов на Константинополь. Однак він повинен знати: те, що маємо ми, мізерія порівняно з тим, що мають на морі ромеї.

— А ти підійди своїми лодіями до анатолійського берега, а там, під прикриттям персів, вийдеш і на Золотий Ріг. Мислиш собі, який переполох зніметься у таборі ромеїв, коли ми звідси ломитимемося в город, а ти звідти.

Вірагаст длубався у тім’ї.

— А що ж перси?

— Дечим і перси допоможуть. Одначе не вельми покладайся на них. Знай свої лодії й постарайся проскочити в Золотий Ріг неждано й негадано. Перси для того, власне, й зчинять веремію на анатолійськім побережжі, аби ти проскочив.

— Ромеї не такі простаки. Можуть довідатися про наш намір і стати флотом у Босфорі, там, де приймає він води моря Евксінського.

— Не печалься тим, ми подбаємо, аби не довідалися.

— Не подбаєш, кагане.

— Чом так? У Константинополь з нашого боку ніхто вже не пройде. Он яка сила обсіла його.

— Це ромеї. Вони й крізь вухо голки пролізуть, коли треба.

— Не пролізуть. Я подбаю об тім.

«В’їлася вам наша вправність на морі», — подумав князь подунайців, та вголос не сказав того. Нащо казати, коли бачить, каган не відступиться від свого. Чи його переконаєш, що пусте діло задумав. Пусте і згубне.

— На цьому й станемо, — поклав край його сумнівам Дандал. — Коли лодії і ті, що сядуть в лодії, будуть готові до відплиття, скажеш мені. А поки що наготуй одну з них, подамся на супротивний берег. Щось зволікає Шахрвараз, не бачу тих приготувань, про які домовлялися.

А Константинополь лихоманило. Хай тоді, як у Халкіндоні об’явилися перси й стали неприховано ласитися з супротивного берега на привільно розкиданий на семи горбах город Константина, імператор уповав на те, що через Босфор перси не підуть, у Константинополі стоїть флот, який не пустить їх. А чому зараз, коли з полуночі підійшли до стін стольного города й авари, слов’яни та кутригури, коли у горожан тільки й надії, що Босфор та стіни, — чому Іраклій відсиджується в Лазиці і не йде на поміч? Не сам же там, має під рукою он яку силу.

Патрикіїв, що складали синкліт, як і стратегів, у стольнім городі Візантії не бракувало, когорт, що встигли відійти з Малої Азії й стати на стіни оборонцями, також. Порозумнішали, відчувши смертельну загрозу собі й своєму городу, дімоти та їхні привідці — демархи. Усі взяли до рук мечі, сулиці, щити, наготували стріли, перевірили тятиви на луках і дбали, аби через Довгу стіну не те що варвари, миша не пролізла, а коли трапиться так, що авари таки вломляться десь, було кому запрудити пролом і не допустити вторгнення. Одначе тривога не переставала зависати над усіма мечем дамокловим. Що буде? Як буде? Варварів тьма-тьмуща, а город один супроти них. Який не є, все ж один.

Патрикій Вон геть схуд і зчорнів від безсоння, постійних клопотів і тривог. Знав-бо: на нього, епарха города і привідцю всіх, хто тримає меча і є захисником Константинополя, дивиться зараз і благає заступництва не лише власна жона, полишена на неї родина, на нього уповає синкліт, уся знать, ба навіть стратеги і стратиги мало не на половину розшматованої Візантії. Бо ніхто інший, тільки він та патріарх Сергій наділені в ці тривожні дні повноваженнями імператора. Не комусь іншому, йому та патріархові Сергію доведеться відповідати перед самим господом-богом за життя сотень тисяч невинних душ, за благополуччя стольного города, самої імперії. Смерть-бо люта, наруга нечувана жде кожного, коли не вистоять на стінах. Тож не до сну і не до супокою патрикію. Сьогодні в одному кінці города і його фортифікаційних споруд має бути, завтра в другому, післязавтра в третьому. А патріарх те й робить, що скликає паству та напоумлює її, як має діяти, якою має бути в ці дні. Було б набагато ліпше, коли б зібрав торговий люд Константинополя та врозумив його: не про зиск нині має дбати, а про хліб. Хай би кожен, хто має лодію, сходив, доки є можливість, до Фессалоніки чи ще кудись та привіз зайві міри збіжжя. Що буде, коли облога Константинополя триватиме довго? Настане ж голод, а де голод, там байдужість, там зрештою мор.

Мислі ці зродилися в путі. А путь — дозвілля для них. Тож і стали низатися одна на одну. Присяйбіг, старий робить не те, що мав би робити. Чому б синкліту і йому, яко духовному пастиреві і регенту, не вдатися до аварів із сольством та не одкупитися золотом? Чи вперше роблять те? Знає ж бо, авари стають на бік того, хто більше платить. Не інакше як шкодує церковного золота. Більше його немає де взяти нині, тільки в церквах, тому й відмовчується.

Зробив, як обіцяв сам собі: тільки-но повернувся з фортифікаційних споруд на околіях города, одразу й подався до святої Софії, резиденції патріарха Сергія. Мав намір напуститися на старого з докорами, а мусив ставати на його захист.

Те, що побачив біля храму людське стовписько, не подивувало епарха. Церква завжди була осередком, де гамували страх і шукали спасіння, а в таку тривожну годину, як зараз, тим паче. Та й церква ж це не яка-небудь — Софія, святилище всього православного світу. Тут проголошуються нині не тільки молитви, звернені до бога, тут даються й повеління всім, хто стоїть на обороні города чи дбає про оборону. Та за цим разом у стовпиську тім чинилося щось непевне. Миряни не почували себе сумирною паствою, покликаною сюди вищими помислами — помолитися, виблагати в бога заступництва. Чимось збуяні були, вимахували руками, цілилися на святу обитель і погрожували обителі, силячись перекричати один одного.

«Їх привела сюди злоба? На кого і чому?»

Не став допитуватися, що й до чого, повелів легіонерам розчистити путь до храму й хотів уже йти слідом за ними, та тієї миті з’явився перед зворохобленим натовпом патріарх Сергій і, підносячи над собою хрест, став вимагати тиші.

— Доста! Чули вже! — не слухалась його і, з усього видно, не мала наміру слухатися паства. — Скажи ліпше, хто з вас додумався підвищувати в таку лиху для всіх годину ціну на хліб? Чому його обмаль?

«Он воно що!» — дотямив зрештою епарх і не став ждати, доки дорогу до храму розчистять інші, сам пішов на натовп. Гримав так люто, що тим, котрі стояли найближче і горланили чи не найголосніше, заціпило враз, а те їхнє заціпеніння не забарилося передатися й іншим.

— Епарх! Епарх! — чулися застереження і таки допомогли йому пробитися до патріарха, стати поруч із патріархом.

— Чим клопочетесь, сини і дочки осмученої божою карою вітчизни? — покрив решту людського гомону своїм дужим і гнівним голосом. — 3 чим прийшли ви до храму божого в таку, як ця, годину? З криком черева ненаситного? Хто ж ви є після цього? Люди і християни чи твар безтямна? Хто, питаю?! Перси, авари тьмою обступили город від моря до моря, лютою карою погрожують вам і дітям вашим, а ви… Де ваша горожанська честь? Де совість? Не відаєте хіба, отець Сергій денно і нощно піклується про вас, не знає сну, не знає супокою. Беріть мечі до рук і на стіни мерщій! Це вас стосується, мужі. А хліб у городі буде. Доки море наше і лодії торгового люду стоять у Золотім Розі, хліб буде, горожани! Синкліт і особисто патріарх повеліли всім навікуляріям забути нині про торгівлю і зиск, йти морем у віддалені городи імперії і везти звідти збіжжя для вас, дітей ваших. Дбайте, аби обри не вломилися до нас через стіни. Про все інше подбають без вас.

Коли натовп, помонявшись та нагомонівшись, залишив прилегле до собору подвір’я, патріарх Сергій зміряв епарха розумними старечими очима і, осінивши себе хресним знаменням, сказав:

— Слава тобі господи! Мужі державні у нас ще не перевелися. Дякую патрикію за мудру раду і вчасне втручання. Цим справді слід зайнятися, і то негайно.

— Так, святий отче, негайно і щонайсерйозніше. Дбання те ліпше за проповідь скаже всім: синкліт не має наміру залишати город. Одначе цим займуться з нашої намови інші. Нам варто подумати про речі ще важливіші.

— Тут чи в Августіоні?

— Гадаю, там. Думати-бо не тільки нам, ще багато кому доведеться.

Едикт, що зобов’язував усіх константинопольських, фессалонікських, афінських, родопських, крітських, карфагенських і багатьох інших навікуляріїв імперії забути на час облоги Константинополя про все й подбати про доставку хліба обложеним, склали доволі швидко і таких, що взяли на себе повинність довести те, що йшлося в едикті, до відома навікуляріїв, теж відшукали, а про нинішні ціни на хліб засперечалися. Одні казали: імперія в небезпеці, витрати на її оборону зросли в кілька разів. Де брати соліди і з кого брати, коли вся Мала Азія, Єгипет відпали від Візантії? Та патрикій Вон, а вслід за ним і патріарх Сергій лишалися непохитними: тільки не зараз; візьмуть, що треба взяти, пізніше і не тільки з тих, що хочуть хлібам одначе не зараз.

— Зараз про інше маємо подбати, сенатори: щоб вистояти у поєдинку з обринами і тими, що прийшли з ними. Перси для нас не страшні. Маємо надійний флот, він не дозволить їм перейти через Босфор. Боронитися маємо від аварів. Сила то страшна і дика, а ще більше жадібна на наше добро. Коли не вистоїмо супроти неї на стінах, вважайте, що й не вистоїмо вже. Вона затопить собою город і всіх, хто в городі. А затопить — пощади не буде. Не помишляйте, що лякаю вас, що хочу збудити тим буєсть ратну. Кажу те, що є, і кажу заради одного: аби кожен із вас розкинув розумом і подбав про порятунок. Моя гадка така: те, що робимо всі, аби город лишався недоступним, діло добре, конче потрібне, одначе не все. Маємо подумати й про сольство до аварів. Чи давно угомонили їх солідами? Чи один раз угомоняли?

— А так! Зберім усе, що маємо, й віддаймо тим ненаситним пругам^[125], аби лиш пішли з землі нашої.

— Посилай сольство, епарху! Позбудемося аварів та їхньої погрози городу, соліди наживемо, а втратимо Константинополь — утратимо все.

— То правда. Нам би тільки аварів позбутися, з персами упораємося потім. Імператор піде на них з Лазики і примусить полишити Халкідон, а там і всю Малу Азію.

З цією радою усі погодились і стали уповати на сольство, як на єдино можливий рятунок. Інакше повелися радні, коли мова зайшла про те, хто ж піде до аварів. Одні відпиралися тим, що не мають достатнього сану, інші — що не володіють даром красномовства, ще інші — тим, що були вже в аварів за слів і не хочуть більше бути.

Тоді підвівся і заговорив патріарх Сергій.

— В цю грізну для імперії годину негоже, сенатори, думати про страх. Благослови, боже, на благеє й пожиточне для всіх нас діло. Беру тяжкий цей хрест на себе.

XXVI

Вимахуючи білим полотнищем, перший із сольських не встиг і з воріт ще вийти, як упав, поцілений у саме горло стрілою. Другого обминуло те лихо, бо розминулася з ним стріла, а та, що летіла услід за нею, не могла вже поцілити — сольський принишк за каменем. Тоді одважився переступити смертну межу один із патріаршого оточення. Він був у вбранні служителем божого храму і не простого сану. Відвага його, а чи ряса та митра угомонили аварів. Не стали реготати, як реготали досі з переляканого сольського. Загледіли біле полотнище, в одній руці та хреста в другій і примовкли, ждуть.

— З миром іду до вас, братіє! — поспішив подати голос патріарший посланець. — З миром і солодким словом про перетрактації.

Либонь, хтось із терханів повелів воям своїм не чіпати посланця, священик ішов та й ішов, аж поки не добувся до вежі, за якою стояли чільні мужі аварських турм.

— Що скажеш, старче? — запитав передній.

— Патріарх і настоятель православного храму в Константинополі преподобний старець Сергій просить привідцю турм аварських прийняти його з сольством від стратегів ромейських і синкліту.

— Чого хоче патріарх і його сольство?

— Перетрактацій про мир і злагоду.

— Пробі! Ми ж не розпочинали ще січі.

— Святий отець хоче, аби вона й не розпочалася.

Терхани повеліли заждати — послали когось із своїх, аби повідомили каганові про ромейське сольство і його наміри.

Почувши, хто очолює сольство, Дандал гидливо скривився. Догадувався, про що піде річ, служитель християнського храму страхатиме його Небом, благатиме замиритися, доки не пролилася кров. А проте не зважився відмовити Сергію і тим, хто йшов із ним добути мир і злагоду.

— Проведіть їх до мене, — сказав посланцеві терханів. Приймав слів у просторім, не по-походному обставленім наметі. І не сам — обабіч сиділо чоловік вісім із його найближчого оточення.

— Великий кагане, мужі ратні і думаючі! — стримано, одначе й доволі урочисто почав свою речницю патріарх. — Імперія, стратеги її і весь люд ромейський послали мене поговорити про замирення між нами і ратною силою каганату.

Патріарх змовк на мить, жде, що скаже каган. А Дандал ні пари з уст. Дивиться на пещеного в церковних хоромах сла і відмовчується.

— Хотіли б знати передусім, — говорить по деякім мовчанні патріарх, — що привело каганові турми під стіни Константинополя. Чи імперія завинила чимось перед родами аварськими? Чи вона не живе з ними, як і належить жити сусідам?

І знову Дандал не поспішав із речницею.

— Було б ліпше, — озвався зрештою, — коли б імперія не нагадувала нам про свою добропорядність. Скільки разів обіцяла вона нам платити за службу на обводах і скільки виявлялося потім, що то був обман?

— Достойний! — не став вагатися патріарх. — Зобов’язувалися платити каганові Баяну. Відтоді; як його не стало, а авари замали свою землю, договору між нами не було.

Дандал хотів було сказати щось на ту речницю сла, а казання не спадало на думку, і те, видно, розгнівило його.

— За давні кривди теж розплачуються. А коли вони занадто давні, то вважайте, що прийшли ми взяти своє по праву сильного.

Тепер патріарх довго і пильно дивився на кагана повитими тихою осмутою очима.

— Сину мій, мовив звичним для церковника голосом, — побійся бога. За це карають — і жорстоко карають — небеса.

— Наші небеса завжди були за нас, святий отче. Коли оце і все, що хотів сказати нам, вважай, що перетрактації вичерпали себе.

То була несосвітенна зухвалість і видима зневага. Та що мав робити Сергій? Він не просто особа, хай і високого сану, він сол від народу, держави, мусить і таке терпіти. Хіба не знав, до кого йшов? Варвар — він і є варвар.

— Мені є що сказати, привідцю. Затим і прийшов, аби звідомити тебе: імперія і за цим разом ладна відкупитися, тільки б не мати січі з аварами, не лити задарма людську кров. Назви суму викупу — і ми сплатимо тобі її, якщо матимемо, звичайно, гарантію.

— Яку ще гарантію?

— Що каганат, отримавши викуп, не піде на імперію походом ратним, принаймні в найближчі двадцять п’ять літ.

— Хм. І за скільки ж імперія збирається придбати собі мир із нами?

Патріарх завагався.

— Миру благає слабший, ціну йому визначає сильніший. Лишаємо це право за каганом і нині.

Дандал, видно, був підкуплений довірою, не одразу одважився сказати те, що намислив. І все ж одважився.

— За цим разом, достойний сол, ми хочемо узяти все, що є в Константинополі.

— Як то?

— Бо візьмемо сам Константинополь. Всім, хто не хоче бути потятим у ньому, даємо три доби на те, щоб залишили город і вийшли до нас чи морем до земель візантійських. Потім може бути пізно.

Сумнівів не лишалося: візантійське сольство терпить крах, он яка зухвалість у каганових речах, он яким хижим пломенем палають його очі.

— І знов кажу тобі, кагане: побійся бога. Проллються ж ріки крові.

— Аби не пролилися, раджу всім, хто не причетний до січі, полишити город. І то за однієї умови: коли візьмуть із собою лише туніку та плащ.

«Господи! — подумав Сергій. — Воістину правду речуть: силу можна угомонити лише силою».

Так і сказав епархові і всім, хто був із ним:

— Через три доби авари братимуть город приступом. Зробіть усе, щоб оборонці його вистояли, інакше загинемо. Від малого до великого — всі загинемо.

Він не марнував часу. На Довгій стіні стояли в нього надійні когорти з легіонерів, поодаль від них — теж легіонери, ті, що мають прийти на поміч, коли станеться вторгнення чи поляжуть оборонці стіни. Усе побережжя Босфору оперізували лави дімотів, за ними — знову лави і знову з дімотів та схоларіїв^[126]. Немалу надію покладав і на гвардію, котра лишалася до певного часу в резерві, ще більшу — на флот. Він у нього достатньо могутній, щоб допустити вторгнення недругів з моря. А коли так, дімоти та схоларії, яких тримає на побережжі, теж, вважай, його резерв. Бо що вдіють слов’янські лодії супроти драмонів, на яких є грецький вогонь, і що — супроти трирем^[127] та квадрирем^[128], де сотні воїв із стрілами та сулицями і є надійне прикриття — борти?

Мав намір поставити завтра всі, які є в пристанищі, кораблі вздовж Босфорського побережжя — так, щоб город був прикритий ними звідусіль — і з боку моря, і з анатолійського узбережжя, та вночі його несподівано розбудили й сказали:

— Вийди, достойний, прибув перекинчик з аварського табору.

Спросоння не второпав, що за один, звідки взявся, тож ждав, коли введуть і поставлять перед очі.

Перше, що запитав: хто він?

— Грек я, патрикію.

— Як опинився серед аварів?

— Був серед тих, кого силою погнали майструвати на вежах тарани, і чув від слов’ян: тоді, як каган ломитиметься з своїми турмами через стіни, слов’яни мають ввійти на лодіях у Золотий Ріг і зчинити в городі переполох, який допоможе каганові здолати опір на стінах.

— Скільки ж у нього лодій?

— Того не відаю. Одне знаю: каган дасть їм із Влахернського окопу знак. По тому знаку він почне ломитися в город через стіни, слов’яни ж мають пройти тим часом до анатолійського побережжя, підійти під захистом персів до Золотого Рога і зчинити там ворохобню, яка й допоможе, як мислять вони, зломити опір оборонців Довгої стіни.

— І що то за знак?

— Вижа вогнем.

— А це не є зумисний виверт?

— Ні. Я випадково підслухав, коли слов’янам переказували каганове повеління.

— Гляди, молодче. Коли це правда, будеш достойно винагороджений, коли лжа, матимеш кару, і найлютішу.

XXVII

Дандал знав: ромеї бачать його приготування і в свою чергу готуються до січі. Що ж протиставлять вони його таранам, балістам, скорпіонам? Такі ж балісти та скорпіони чи вергатимуть на його метальні апарати і грецький вогонь? Досі вони використовували його на морі, та хіба їм заборонить хтось використати й на стінах фортець? Либонь, знають же, як це робити. А то гибле діло. Вогонь і метальним апаратам нашкодить, і воїнів налякає так, що під страхом смерті не примусиш іти на приступ.

Вдень ходив поміж тих, що стояли біля метальних апаратів, думав, і ніч настала — теж думав, та перевертався з боку на бік, та дошукувався, що ще можна вигадати, крім раптової появи слов’янських лодій у Босфорі, пересувних веж, на яких вої поставили тарани, крім баліст, скорпіонів, що метатимуть через стіни каміння, драбин, по яких піші збиратимуться тим часом на стіни. Скорпіонів, як і баліст, у нього небагато, таранів теж. А проте, коли зібрати все докупи, не так і мало. Може, справді зібрати всі метальні та руйнівні апарати докупи та навалитися тією руйнівною силою на ромеїв в одному місці? А що ж робитимуть інші? Намір був такий: доки тарани розхитуватимуть стіни, а скорпіони та балісти метатимуть каміння, смертоносні стріли з вогненними хвостами на кінці, піші вої ставитимуть тим часом драбини й здиратимуться на стіни. Он скільки їх, десь та вчепляться, десь та пересягнуть через ту перепону. А пересягнуть чи зроблять в однім-другім місці пролом, ніхто й ніщо вже не стримає їх. Ні, як намислив спершу, так хай і буде, не переінакшуватиме вже.

Певність збадьорює дух і гонить пріч сон, до всього й літня задуха аж надто вже відчутна. Підвівся, націлився вийти на простір й спинився нараз: по цей бік запони, на тлі синіючого неба побачив сумну, по-старечому згорблену постать вітця свого.

«О Небо!» — вжахнувся, та не встиг покликати когось, як постать схитнулася й пішла, не відхиляючи запони, з намету.

Сидів, заклятий, і не відав, як йому бути, лишатися в наметі чи таки вийти. Знав, поява тіні померлих — не перед добром, а тіні вітця — тим паче. Про щось застерігає його, попереджує. Про що б то?

Таки зважився і вийшов з намету, розглянувся. Ніде анікого. Лише сторожа нагадала про себе, сколихнувши темінь.

— Гей, хто там, підійди сюди.

Воїн підійшов. Зупинився перед каганом, ширить, насторожений, очі.

— З мого намету виходив хтось щойно?

— Н-не видів.

— Всього лиш не видів чи таки ніхто не виходив?

— Та таки ж ніхто не виходив. Коли б виходив, я бачив би.

Не повернувся до намету (соромно зізнатися, та мусить: бере острах), пішов до розлогої груші, під якою і вдень полюбляв сидіти, ховаючись від нестерпної тут, на березі Босфору, спеки. Під нею й зараз почувалося привільніше. Свіжо повівав вітерець, приємно, ба заспокоююче навіть шелестіло листя над головою. Хоч спокій, здавалось, і не обіцяв уже повернутися до нього. Як не старався забутися, думка знов і знову поверталася до того ж: що означає це видіння? Вітець пройшов крізь запону, не відхиляючи її, і тим показав, як має діяти син, чи, супротивно тому, не радить брати Константинополь, знаменує: стіни його були й залишаться недоступними. Як же не брати, коли підійшов до стольного города Візантії он якою силою, розтрубив про неминучий погром ромеїв не лише серед своїх, а й серед чужих родів? Ні, вороття немає й не буде. Тепер уже братиме Константинополь. Нагода ж бо яка, іншої такої може вже й не трапитись.

Найбільше боявся все-таки грецького вогню. Тому, відходячи до сну, повелів тим, що були найближче:

— Перекажіть терханам, завтра не розпочинатимемо ще виправи. Даю їм час на те, щоб оббили всі вежі і тарани, що стоять на них, свіжими шкурами.

— Тобто тільки-но знятими?

Обернувся й хижо подивився на того, що перепитував.

— Ніби мало їх знімають щодня, поїдаючи биків, коней.

Перші, як і належить, почали пробувати міцність ромейської оборони вздовж Довгої стіни балісти та скорпіони. Прикриті від легіонерів вої доволі швидко і вправно натягували воротами линви, і коли вони доходили до краю, з баліст вилітали великі, з вогненними хвостами стріли, із скорпіонів — каміння. Стріли перелітали через стіни й разили тих, що метушилися за стінами, чи принаймні наганяли страху, запалюючи те, що піддавалось вогню. Каміння з свистом летіло під верхні зрізи стіни, разило тих, що стояли на заборолі, чи розхитувало неміцні між бійницями опори. Не відсиджувалися в засідках і лучники. Прикриваючись щитами, ближче та ближче підходили до стіни. Стріли їхні доволі густо летіли в бійниці чи принаймні в тому напрямі, де бійниці, разили або ж примушували ховатися ромеїв, що в свою чергу засипали їх стрілами із бійниць. Тим поєдинком не барилися скористатися вої, що мали підкотити до стіни тарани.

Ромеї теж не відсиджувалися мовчки. Окрім стріл, що їх пускали лучники, летіли з їхнього табору й стріли з баліст, летіло каміння, пущене з скорпіонів. Коли ж авари підкотили до стіни дерев’яні вежі з лобастими таранами, в них полетіли й палаючі смолоскипи.

— Оце і все? — питався сам себе чи тих, що метали з ромейського боку смолоскипи, Дандал і, потішений такою приємною несподіванкою, поспішив повеліти своїм:

— Дайте знак князю Вірагасту: пора. Всім іншим — навалом уперед! Затміть їх своєю чисельністю, примусьте стенутися хоробрістю, тим відчайдушшям, на яке здатні тільки авари — і Константинополь наш. Обіцяю всім і кожному: хто що здобуде в тому багатому городі, те й його!

Турми відповіли голосним злетом радості, а ще — здравицею своєму каганові і пішли на приступ. З-за лучників вихопилися ті, що несли драбини, що мали збиратися, оголивши мечі, на стіну. Стояли вже на своїх місцях і тарани. Вої, що порались на вежах, розганяли їхні баранячі голови й били ними в стіну. Їх теж не милували, разили камінням, стрілами з баліст. Хтось скрикував, вражений, падав із вежі, падали й ті, що несли драбини чи тиснулись до драбин. Та на те не зважали. Січа є січа, на місце полеглих чи вражених одразу ж ставали інші й робили своє, визначене повинністю діло. Важливо, що є певність: як би там не було, впадуть одиниці, хай сотні, лишиться ж тьма, а тьму ніщо вже не спинить. Побачать, якої заспівають ромеї, коли вона добереться до стіни та вихопиться на стіну, коли слов’янський флот ввійде в затоку Ханич і вдарить їм у спину.

Був ранок сьомого дня місяця зарева^[129]. Над морем Евксінським доволі високо вже знялося й звеселило околії рум’яно-свіже сонце. Такої пори годилося б облишити на мить-другу в супокої всякі повинності й милуватися химерно-загадковими схилами гір, що збігають до моря аж там десь, на супротивнім березі Босфору, як і морем, що стелиться від краю, таке зніжено-голубе і таке лагідне, мов мала дитина. Та не до милувань нині морякам, надто тим, що на слов’янських лодіях. Із Влахернського окопу подали вижу, велено сідати на весла й гребтися що є духу до того ж таки знадного берега по другий бік Босфору, а берегом, під прикриттям персидських баліст — до Золотого Рога.

— Най допоможуть вам боги, братіє! — зичать щасливої виправи ті, що лишаються на березі.

— І най порятують, — моряки їм, — коли рятунок буде можливий.

Вітрил не напинали. Був би вітер, була б і надія, що зловчаться і обійдуть у морі неповороткі ромейські триреми та квадриреми, висадяться в Золотім Розі, уникнувши невигідної морської баталії. Та що вдіють, коли його немає, а каган не бере того на карб, дає вже знак: ідіть і дерзайте? Якщо і є в сім дерзанні якась сподіванка то хіба що на богів. Вони завжди були на боці слов’ян, гляди, й за цим разом не обминуть своєю милостивою увагою. Від анатолійського берега до Золотого Рога не так і далеко. Коли ромеї не запруть його щільним рядом свого флоту, гляди, зловчаться і проскочать до Константинополя. А там що буде вже, те й буде.

Каган сказав: «Ви тільки ввійдіть у Золотий Ріг та зчиніть у стольнім городі Візантії переполох. Того доста буде, щоб у ромеїв, котрі стоять на стінах, підломилися ноги. Все інше я зроблю: так натисну тієї миті, разом із стіною зіпхну з своєї путі». Та легко сказати: ввійдіть. У ромеїв он який флот; у них на кожній триремі, квадриремі, як і на кожнім драмоні, грецький вогонь. Що протиставлять йому? Стріли та сулиці чи власні груди?

— Хто в них за флотоводця нині? — питається котрийсь із мужів свого сусіди по веслу. — Чи не Доброгаст?

— Ба ні, того давно не чути. Або ж помер, або доживає віку тут-таки, в Константинополі.

— То, може, син його виведе супроти нас візантійський флот?

— Може, й син. Чи те має якусь вагу?

— Родак все-таки.

— Е-е, брате. Родацтво в такім ділі мало важить. Найнявся, кажуть, все одно що продався. Тим паче, коли на чолі візантійського флоту стоїть нині не Доброгаст, а син його. У нього кров наполовину ромейська вже, вважай, що чужа. Не пошкодує нас і добутою славою не поступиться.

— Славою ясна річ, не поступиться, та й у велику біду не повинен би ввести.

— Сподівайся, — втрутився в розмову третій, — чи тобі хтось заважає?

Князь Вірагаст — на передній лодії. Доглядався, як і личить флотоводцю, до моря, що слалось попереду. Зрештою обернувся назад, прикидає, либонь, яка в нього сила, як має стати вона, коли ввійде в протоку, як — коли трапиться на путі візантійський флот. І саме тієї миті хтось із дозорних надсилає пересторогу:

— Ромеї, княже!

Їх було занадто багато, драмонів, трирем, квадрирем. аби сподіватися на успіх у баталії. І на те, щоб розминутися з ними, теж мала надія. Ромейський флот чомусь не в пристанищі, а при вході в протоку. Схоже, що флотоводці ромейські довідалися про наміри слов’ян і ціляться перекрити їм путь у Босфор.

Що ж робити? Вертатися назад? Відійти в море? А січа, що її започаткував Дандал? А надія на слов’янський флот і його місце в боролищі під Константинополем і за сам Константинополь? Каган же не простить відступу. Голову зітне, і передусім йому, князеві.

— Правте ближче до європейського берега Босфору! — повелів кормчим. — Всіх інших теж звідомте: доки ромейські триреми розвернуться та наберуть ходу, ми маємо проскочити між ними і берегом. А там і Золотий Ріг недалеко. Гребці, наляж!

Вузькі і бистроплинні лодії слов’ян доволі швидко змінили напрям і, поки ромеї дотумкували, до чого йдеться, та розверталися, дотумкавши, слов’яни встигли проскочити між ними і берегом. Ще б кілька зусиль — і стали б недосяжними, для трирем. Та не до того йшлося. Ті ромеї, що з ними пощастило розминутися, були не єдині в Босфорі. Там, трохи далі, властиво, на півпуті до Золотого Рога чатували на слов’ян швидкохідні драмони.

Тепер нічого іншого не лишалося, як пробиватися силою.

— До баліст! Гребцям — що є сили гребти, всім іншим засипати ромеїв стрілами, не давати їм висунутися з-за бортів! Балістам цілитись по вітрилах, в усе, що береться на драмонах вогнем! Не губіть глузду, братіє. Будемо мужні — проскочимо.

Вони й старалися. І гребли що було моці, і засипали супостатів своїми стрілами з баліст та луків. Однак до пори до часу. На драмонах теж не відсиджувалися так собі, аби далі від біди. Не один уже з слов’ян випустив із рук весло чи лука і не в одну з лодій полетіли потужні, нещадно вражаючі стріли баліст. Те не могло не посіяти сум’яття. Одні лодії збавили хід, інші, втративши занадто багато гребців, почали крутитися на місці.

Князь Вірагаст не знав, як зарадити біді, і кидав гострі позирки очей своїх то в один, то в другий бік. Нарешті зважився.

— Обступаймо ці два драмони, що перед нами, і берім їх на гаки! На них і доберемося потім до затоки Ханич.

Його почули і, певно, увірували: коли вже ставати тут, у морі, з ромеями на січу, то тільки так, взявши драмони на гаки, витеребившись на них. А там уже, нагорі, знають, як діяти. Слов’яни — вої могутні і дужі, ромеям не вистояти у поєдинку з ними.

Де й сила та спритність бралися. І заміну знайшли, і на весла налягли дружно. Та недовго тішили себе сподіванкою: ось зараз, не цієї, то наступної миті вчепляться і стануть бортами до бортів. Як тільки лодії зблизилися з драмонами, ромеї не стали метати стріли — хлюпнули на одну, затим на другу, третю лодію смертоносним грецьким вогнем.

Крик людський і жах людський, як і торжество ромеїв, злилися воєдино. Злилися і сполошили Босфор, оба береги його, кому додали снаги, у кого забрали й ту, що була. Слов’янські моряки заходилися було гребтися назад. Надія на те, що проб’ються до затоки, здиміла купно з лодіями, що взялися вогнем і палали тепер смолоскипами. Та їм і там, на зворотній путі, не поталанило. Доки змагалися чи всього лиш мали намір змагатися з драмонами, надійшли обійдені в протоці триреми та квадриреми й обступили уцілілі лодії півколом. Одне лишалося — висадитися на берег і пробитися до своїх берегом.

Їх разили стрілами — і з моря, і з суші, їм ставали на путі дімоти — дарма. Від стріл заслонялися щитами, тих, що одважувалися стати на путі, стинали мечами, самі нерідко падали, потяті чи смертельно вражені, а все ж лишалася якась частина й таких, кому таланило йти далі, берегом чи водою пробиратися до своїх.

Дандал, як свідчать очевидці, неабияк обурений був тим, що сталося в Босфорі, а більше наляканий, мабуть. Зблід, довідавшись про погром флоту, його чи не найбільшу надію, і втратив таку потрібну тієї вирішальної миті присутність духу.

— А де привідця їхній князь Вірагаст? — возбуяв нарешті гнівом.

— Загинув купно з повитою полум’ям лодією. Ромеї, з усього видно, довідалися про наш намір ввійти в затоку і зчинити в городі переполох, вийшли назустріч слов’янським лодіям усім флотом і спалили їх грецьким вогнем чи примусили пристати до берега. Лише рештки з тих, що ходили морським походом, пробиваються до нас, хто суходолом, хто морем. Може, станемо їм в поміч?

— Як і кому? Тим, що оступилися в січі? Потяти всіх, хто вийде. Всіх до єдиного!

Повеління кагана — повеління Неба. Сказав потяти — і потяли. Одначе тим не нагнали страху і не наблизили падіння Довгої стіни. Перші возбуяли гнівом ті п’ять тисяч слов’ян, що не брали участі в морському поході, ломилися купно з аварами через Довгу стіну. Вони й без того он як були вражені загибеллю князя Вірагаста, моряків, що ходили з ним, а довідалися про кривавицю, що її вчинили авари з порятованими в січі (кололи, подейкують, мечами тих, що пробилися, заюшені кров’ю, суходолом, добивали при березі й тих, що вибиралися з моря вплав), геть втратили розум і заволали в один голос, вдаючись до князів своїх чи просто привідців:

— Доста! Ми не раби їм! Допоки збиткуватимуться над нами?

Князі й не перечили. Самих роздирав гнів, палила пекельним вогнем лють: такого привідцю і таких мужів втратили. То ж найхоробріші, то — цвіт слов’янських родів. А все тому, що Дандал — не каган, бевзь один. І супостат для слов’ян лютіший, ніж ромеї.Тисячу моряків послав на смерть. Де був розум його? Де певність, що такий, як у ромеїв, флот можна здолати лодіями та стрілами, що на лодіях? Зумисне зробив так, аби знекровити слов’ян. Знекровити і надіти ще відчутніші вериги.

— Полишимо аварів і їхню затію — добути Константинополь, — піддав хтось лою до вогню. — Вертаймось домів!

— Ано! Вертаймось домів! — підхопили те гасло. — Допоки будемо сервулами в аварів, литимемо заради їхніх ненаситних потреб кров свою?

І пішла гуляти табором доконечна вимога: доста лити з безуму кров, вертаймось домів! А збирання не потребувало великих клопотів, як і часу. Поклали, що було класти на повози, сіли на коней та й рушили, діждавшись ночі, в зворотну путь.

Каганові доповіли про той недостойний умисел слов’ян тоді вже, як по них і слід прохолонув. Не повірив, послав нарочитих, а почув від них: слов’яни таки полишили боролище, позеленів з люті й метав позирки-блискавиці то на радних своїх, то на тих, що принесли ці невтішні вісті.

— Та як вони сміли?! Хто дозволив таке? Негайно ж наздогнати й потяти всіх до єдиного!

Радні, як і терхани, хилили голови і не поспішали робити його повеління ділом.

— Це ж п’ять тисяч кінних воїнів. Щоб покарати таку силу, і покарати достойно, треба послати удвічі більше, цілу тьму. Хто ж братиме Константинополь, коли під Довгою стіною не виявиться цілих п’ятнадцять тисяч?

Дандал лютував і, лютуючи, не тямив, що робить. Терхани бачили те й дошукувались рятунку. Для себе, турм своїх, усієї виправи.

— А що, як послати на це діло кутригурів? — порадив котрийсь. — Вони давно не являли нам вірності своєї. Хай підуть і доведуть: таки з нами, таки за нас.

Усі, хто був при тій розмові, загомоніли, їм, з усього видно, сподобалася ця рада, і Дандалові нічого не лишалося, як зголоситися з радними.

— Хай буде так, — сказав. — Кличте хана кутригурів.

XXVIII

А в серцях слов’ян гейби кип’ячка зродилася і забила в кожному потужним струменем. Були в путі — те й робили, що нарікали на аварів та їхнього привідцю, ставали табором — забували, що не тільки коням, самим теж треба і спрагу, і голод втолити, і тілу дати перепочинок. Збиралися купно, а вже купами — на віче і вимагали від князів: таке не прощають, такого не можна прощати!

— То чого хочете? — князі їм. — Сказали там, на боролищі під Константинополем: полишимо аварів — і ми полишили їх.

— Полишили, та й по всьому? А далі ж як?

— Повернемося домів, порадимось.

— Зволікати не можна. Зволікання завжди губило нас, погубить і за цим разом.

— То кажіть, чого хочете, яка в кого рада.

— Рада одна: вчинити супротив. Чи авари брали нас на меч і сулицю? Чому мають за рабів своїх?

— Ніби те, що пішли з боролища, не є вже супротивом?

— Може, й є, та того не доста! Маємо прийти і витурити їхні роди з нашої землі.

— Ано! — тисячоголосо відгукнулося віче. — Поки аварські турми там, під Константинополем, прийдемо і витуримо їхні роди! У Гепідію чи Дакію — байдуже. Паннонія споконвіку була слов’янська й має бути слов’янською!

— А потім як? Чим розплачуватимемося, коли повернуться аварські турми?

— Станемо по Дунаю і не пустимо. Чи нас мало? Чи на наш бік не стане вся Склавинія?

— До Само і його родів пошлім гінців! Най не з баварцями зводить рахунки, супроти аварів кличе і сербів-лужичан, і богемців та моравів.

Князі недовго радилися.

— У цій, останній, раді, — сказали, — є глузд. Коли вже повставати, то дружно і розумно. Зараз-таки, з цього табору пошлім гінців у оба кінці. Одних — до князя богемців, моравів, сербів-лужичан Само, других — до антів. Вони також ждуть не діждуться нагоди піти супроти аварів і витурити їх за обводи землі своєї. Як одному, так і другим скажемо через нарочитих: «Будьте готові. Як ми почнемо, починайте й ви. Пам’ятайте, коли будемо єдині й підемо на аварів всією слов’янською силою, вони не вистоять, змушені будуть піти пріч чи полягти в нерівній січі. Лише єдність дасть нам жадану волю».

— Згода! Шлімо нарочитих, а самі поспішаймо за Дунай. Смерть аварам-супостатам! Кара і смерть!

Дандал не подавав виду, що збентежений подіями останніх днів. Супротивно тому, бадьорився і всіх, хто був коло нього, бадьорив. А це зажадав навіть побувати на самім боролищі. Довго приглядався до стіни, за якою сиділи ромеї, до руйнацій, що їх завдали його тарани.

— Невже вона така міцна, ця Довга стіна, — поцікавився в терханів, — що, крім опор між бійницями, нічого не зруйновано?

— Таки міцна, достойний. Удари нижче опор нічого не дають.

— Не може того бути. Бивні он які важкі, ними скелі можна лупати.

За цим разом терхани не озвалися.

— Не бере один таран, — надумався зрештою і подав голос каган, — поставте поруч два, три, а зробіть бодай один пролом у стіні. Чули, бодай один!

І вої, і терхани не барилися, одразу ж, і великими силами, заходилися вволювати волю кагана — переставляти дві найближчі вежі до третьої, середньої. Та було б ліпше, коли б вони не квапилися, а то й зовсім ослухалися свого привідці. Доки пересували та встановлювали поруч ту руйнівну силу, ромеї встигли, либонь, злякатися її й дотумкати, як запобігти лиху. Коли вежі стали одна повз одну, а тарани почали показувати свою силу, на них полетіли з-за стіни сіті. Накинуті на головешки, вони надійно припнули їх до стіни, і спроби аварських воїв визволити бивні з полону дорого коштували їм: одних засипали стрілами, на інших полилася гаряча смола. А поки уражені і не уражені приходили до тями, у простір між вежами та стіною полетів хмиз, дрібно поколені дрова і вслід за тим — знову гаряча смола.

Найгірше, що все те відбувалося на очах у Дандала.

— Чого стоїте, бевзі! — кричав він, догадуючись, до чого йдеться. — Не дайте їм голови висунути з-за стіни, звільніть від сітей бивні!

Та пізно похопилися. Зрештою, що могли вдіяти тепер стріли, коли палаючі смолоскипи можна було кидати з ромейського табору і не висовуючи голови.

Так воно й сталося. Политий смолою хмиз, а вслід за хмизом і всі три вежі взялися невдовзі вогнем, і годі було думати про їхній порятунок: вогонь спалахнув потужний, до нього, коли б і хотів хтось, не міг підступити.

Каган метався, мов зацькований звір, і не знав, на кого вилити гнів свій. Радив би хтось інший стягти докупи всі три вежі, накинувся б на радників. Та що вдіє, коли радив сам?

«Той візантійський сол правду казав, — подумалося, — коли карає Небо, карає жорстоко».

Не став дивитися далі, що діятимуть ромеї, що — його вої, подався, роздосадуваний, до свого намету. А там ждали на нього ще приголомшливіші вісті: кутригури не повернулися на боролище.

— Як то?

— Зрадили нас. Ті, що ходили з ними яко свідки, прибули тільки-но й сказали: «Відмовилися виконувати твою волю. Відійшли ген далі від нашого табору, зібралися купно й стали на мислі: «Пощо маємо ганьбити себе такою кривавицею? Чи слов’яни подарують її?» До тої речниці загалу пристав і хан, бо послав невдовзі гінців своїх до слов’ян з такою речницею: «Каган послав мене потяти вас за зраду, а я роблю супротивне тому, — полишаю, як і ви, кагана, йду в свою землю яко брат ваш і однодумець».

Тепер уже Дандал і погрожувати не міг. Хоч лютувати й лютував і прокляття слав на голови зрадливих соузників своїх такі, що коли б їм судилося здійснитись, земля розступилася б і поглинула всіх, на чию голову слалися. А радні тупили тим часом долу очі й відмовчувались.

— Що ж вдіємо, коли так?

Терхани переглянулися. Таке рідко трапляється, щоб каган не сам казав, що вдіють, питався. Не інакше як розгубився вкрай, утратив присутність духу. А коли так, чом і не сказати, що мають вдіяти.

— Як на мене, — озвався найстарший, — годі думати нам про погром ромеїв, тим паче під Константинополем, час повертатися до родів своїх.

— А що скажемо персам? Ми ж укладали з ними ряд, брали золото!

— Скажемо, що не ми — вони зрадили нас, ані однією виправою не підтримали, хоч обіцяли. Хіба не купно з персами мали ми брати Константинополь? Хіба не з їхньої вини загинув слов’янський флот? Ось це й скажемо, достойний, коли запитають, коли взагалі буде кому питати.

Не згоджувався, метав на всіх і на кожного зокрема громи, зрештою полишив радних і сховався на всю ніч у наметі. А вранці покликав довірених своїх і повелів: спалити всю решту стінобитних пристроїв, трубити зворотну путь.

Даремно перси раділи по другий бік Босфору та поспішали зробити свою радість набутком привідців: «Константинополь палає, авари вломилися в Константинополь!» Вздовж Довгої стіни справді здіймалися високі стовпи диму, палали незвичні вогнища. Одначе то були вогнища не їхньої і не аварської слави, то були вогнища ганьби.

В усіх церквах стольного города Візантії правилися того дня урочисті відправи, воздавалася хвала богові яко заступникові християнського люду.

Те саме писав і патріарх Сергій, споряджаючи до імператора ще один, цього разу чи не найспішніший драмон: «Господь змилостивився над нами, грішними. Імперія врятована!»

XXIX

Першим про розбрат між аварами і їхніми спільниками в поході на Візантію дізнався тиверський князь Радим. Одразу ж послав гінця за Світозаром, і коли той прибув із своєї вотчини — Соколиної Вежі, знову покликав посланця зворохоблених слов’ян, аби вислухати його купно з братом.

— Скажи, достойний, — поцікавився стольник, довідавшись від нарочитого про подробиці і причини розбрату, — тебе посилало до нас віче чи князі?

— Посилали князі, та вимагало того віче.

— А як поставилися до вимоги віча князі? Сперечалися чи зголосилися з вимогою воїв, не сперечаючись?

— Чому б це мали сперечатись? Вони такі ж гнівні на аварів, як і вої.

— То добре. Вирушиш завтра домів купно з нашими слами. Скажете князям, най негайно ж повідомлять нам, чи підтримали їх своєю ратною силою слов’яни, що ходять під інсигніями Само. Маємо знати те, аби все і розумно зважити. А ще запевните князів: анти повстануть всіма своїми родами, підуть так потужно і навально, щоб ані один не подався з нашої землі за Карпати. Що буде саме так, заприсягаємось Перуном і даємо свою несхитно тверду роту.

— Князі Склавинії будуть раді чути таке. Най живе єдність помислів і діянь наших!

— Най жиє.

Стольник Світозар відбув із Черна на східні обводи землі Троянової того-таки дня, що й сли до Склавинії. Цього разу узяв супровід не з двох-трьох мужів, як колись, а цілу сотню. Бо наміри мав такі, що не потребували зволікань. Як тільки прибуде до стольного городища тиверських поселенців на Полуденнім Бузі, одразу ж пошле гінців в усі кінці землі: на схід — до втікичів і уличів, на полуночний захід — до дулібів і древлян. Сам же порозуміється з Данком і рушить на Київ. Поляни та росичі — головна сила в поході на обрів. Має твердо домовитися з князем Велемиром, скільки виставить він дружинників, скільки — воїв, хто поведе одних і хто — других. А вже як домовляться, наполяже, аби одразу ж ішли на західні обводи землі своєї й були готові до походу.

Князь Велемир слухав стольника уважно і думно.

— Згоден з тобою, — мовив, коли Світозар повідав йому, що сталося між аварами і паннонськими слов’янами, між аварами і кутригурами, — маємо спішно збирати свою силу й виводити на західні обводи землі. І не тільки тому, що це слушна нагода визволитися. Авари не простять паннонцям втечі з боролища, між ними почнеться ворохобня, а то й справжній погром одних другими. Хочемо чи не хочемо того, а маємо прийти слов’янам Загір’я на поміч.

— Тиверський князь теж такої думки. Усю кінну силу, гадаю, слід буде зосередити в двох місцях: твою, древлянську і дулібську — там, де стоїть князь Мезамір, звідти найближче до Волина і всієї Дулібії; улицьку, втікицьку і ту, що є під рукою Данка, — в городищах тиверських відселенців. Піше ж ополчення все піде під руку князя Тивері.

— Це ж нащо так багато?

— Вийдуть купно з його дружиною на Дунай і стануть по всьому березі, аби не пустити звідти обрів, коли надумають піти.

— Завбачливо і мудро. Та що скажуть на це кутригури? Адже ми вторгнемося в обводи їхньої землі.

— Після всього, що сталося під Константинополем, вони гадаю, будуть з нами.

— Добре. Це дуже добре, стольнику. Та є цим нашим намірам і перешкода.

— Яка?

— Ми не зможемо кинути зараз усю нашу силу на Тивер і Дулібію.

— Чому?

— Хозари заворушилися на сході. Що буде, коли ми підемо на аварів, а вони — на нас?

— Ну, так одразу вже й підуть.

— Довідаються, що ми зчепилися з аварами, можуть піти.

Світозар спохмурнів.

— Коли так мислитимемо та страхатимемося кожного куща, ніколи не позбудемось ані аварів, ані їхнього іга. Це остання нагода. Другої такої може не бути, княже!

— А я не те хіба кажу?

— Кажеш одне, а чиниш інше. Бувають такі часи, коли не випадає остерігатися, мусимо ставити на шальку терезів усе, що маємо. Це і є ті часи, княже.

Вони засперечалися, і хто відає, в що вилилася б та суперечка, коли б Велемир не стямився вчасно і не заходився шукати путь для примирення.

— Не розумію, — сказав розважливо, — чому тебе так збентежила ця моя пересторога. Чи з тобою мало піде моїх воїв, коли навіть складеться так, що змушений буду залишити при собі дві-три тисячі?

— Як це — зі мною? — знову насторожився Світозар. — Хіба князь не піде на аварів?

— Поява хозарів у степу зобов’язує мене залишитися в Києві.

— Це й зовсім кепсько. Коли так починати похід, ліпше не починати його.

— Дружину і рать полянську поведуть воєводи і син мій Володимир.

— Що — воєводи і що — княжич Володимир? Одні норовитимуть бути обережними, як є обережний нині князь, в іншого гонору возбуяє багато — як же, стоїть на чолі походу. А досвіду ніякого. Або ж робитиме так, як підкажуть воєводи, або полізе куди не слід і погубить все діло. Я не так мислив собі, княже, наш похід на обрів. Гадав, князь Києва взагалі візьме на себе місію визволення землі Троянової від супостата, в усякому разі, стане на чолі тих, що підуть на Волин і Дулібію. Ну, а я міг би взяти під свою руку уличів, втікичів, мужів, що є під рукою Данка. Князю ж Радиму зручно було б очолити рать, що піде з ним і стане по Дунаю.

Велемир змушений був думати. Нічого не скажеш, умисли стольника варті уваги: саме київський князь має стати на чолі всієї повстанської сили, бути привідцею визвольного походу. І все ж хозари… Як може не зважати на те, що вони перейшли Сіверський Дінець, рискають уже в степах?

— А князь уличів, гадаєш, виставить усіх, що має?

— Може, й не всіх. Я від полян, росичів теж не вимагаю виставляти доконечне всіх. Хтось має залишитися й на східних обводах, тільки не дружина. На обрів маємо йти великою силою, та найголовніше — кінною. Пішій там не буде чого робити, окрім того, що казав уже, — стати по Дунаю і не пускати обрів через Дунай.

— Дніпра така сила не заступить.

— Дніпра ніяка не заступить, а Київ може заступити.

Велемир зміряв його бистрим і пильним оком.

— І того, гадаєш, доста?

— Та так, що й доста. Коли хозари справді надумають піти в наші землі, то підуть передусім на Київ.

За цим разом Велемир не вагався.

— Мабуть, зробимо так. Коли моя присутність у поході доконечне потрібна і кінні тисячі потрібні, зголошуюсь: піду на обрів я, підуть і мої тисячі. На східних обводах залишимо третину моєї і третину улицької пішої раті, для термінових звідів і для дальнього спостереження за хозарами — по кілька сотень кінних у кожнім із князівств. Очолять усіх їх, як і безпеку з боку степу, князь уличів і мій син Володимир.

— Скільки ж кінних піде з тобою?

— Купно з кінними раті ополченської не менше восьми тисяч.

— Ну, це інша мова. На цьому, гадаю, й станемо.

XXX

Прокладаючи найближчу путь до Тивері, Світозарові нарочиті гнали коней лівим берегом Дунаю, посланці аварського привідці на слов’янських землях Кочагира — правим. Бо не одна лежала їм путь, хоч тих і других підганяли одні вісті, загірні слов’яни, іменовані в ромеях склавинами, повстали. Прибули в свою землю ті, що ходили на Константинополь, розбрелися по всьому Подунав’ю і зняли в численних своїх князівствах ворохобню.

«Каган послав слов’янський флот на видиму смерть! — казали стрічним і поперечним. — Усі, хто ходив у той похід, спалені грецьким вогнем, а ті одиниці, що порятувалися якимсь дивом, були добиті з волі того ж кагана при березі!»

«Чули? — питали торжкових чи просто цікавих. — Усіх, хто порятувався плаванням, добивали при березі. А за віщо? Де таке видано і де чувано, щоб убережених в січі богами умертвляли свої ж? Авари — супостати нам, вони — ярмо на нашій шиї. Допоки терпітимемо його?»

Того було доста, щоб проти аварів зворохобився увесь люд, його підтримали й князі. Зібралися на раду й стали на одній мислі: вигнати аварів із своєї землі, а щоб виправа ця мала успіх, послали нарочитих до найсильнішого серед них — князя богемців, моравів, сербів-лужичан Само, благаючи його стати в них привідцею. Поки що Само не сказав свого твердого слова, стає чи не стає він супроти аварів, та слов’яни Паннонії, інших земель і не ждуть його, збираються в сотні, а сотні — в тисячі й ламають аварські стійбища, а самих аварів женуть пріч. Тих же, що опираються, витинають рішуче і нещадно.

Кочагир силився скликати докупи всіх, хто спроможний тримати в руках меча, одначе таких набралося занадто мало, аби щось вдіяти. Одні пішли з каганом (жарти хіба: обіцяв добути Константинополь, а в Константинополі — всі багатства світу), інші малі та старі, ще інші не зважилися лишати роди напризволяще, захищають їх власноручно. Тож і сталося те, що мало статися: слов’яни зганяють аварські роди з насиджених місць, тиснуть на них силою, котру годі стримати.

«Кидай усе, — благав Кочагир Дандала через нарочитих. — Кидай і поспішай рятувати роди наші, а заодно і землю, що мали ми між слов’ян. Поки що змушені оступатися лише перед найзавзятішими, що буде далі — не відаємо».

Нарочитим його не треба було гнати коней до Константинополя — Дандал повертався уже звідти і повертався не в ліпшому настрої. Похід і за цим разом виявився пагубним. І себе не утвердив ним яко достойний син великого вітця, і союзників своїх ввів у ганьбу. Це ж треба, стояли під самим Константинополем і змушені будуть, як і він, піти від Константинополя. Це напевно, в цьому немає вже сумніву.

Плуганячись від Константинополя до Дунаю, Дандал міг лише догадуватися, яка ганьба спіткає персів через його втечу. Пізніше і напевно знатиме: ще гірша, ніж аварів. Шахрвараз, довідавшись про розбрат в Дандаловому таборі, так і не зважиться піти через Босфор, змушений буде податися вкупі з своїми кінними тисячами до Сірії, а шаха Хосрова Другого постигне ще гірша доля. Поки чинив у горах лови, пив-гуляв та похвалявся: візантійський імператор доживає останні дні, купно з аварами перси здобудуть нарешті Константинополь і тим доконають Візантію, — імператор Іраклій не обмежився тим, що злютував у Лазиці легіони, спроможні змагатися з персами, відшукав серед інших володарів світу надійного союзника в особі хозарського кагана і вломився разом із ним у Персію. Хосров Другий сполошився, старався стримати як хозарів, так і ромеїв, та марними були ті старання. Іраклій знав, що робив: не лише погромив виставлені супроти нього кінні лави персів, обернув похід свій і своє вторгнення в Персію так, що проти шаха яко законного володаря держави виступив його власний син Каваз-Широє. Хосров Другий не встиг і збагнути, чому те сталося, чи то ж правда, що власний син зняв руку на вітця, як був схоплений змовниками і страчений тієї ж ночі. Візантія ж з легкої руки нового володаря в Персії домоглася вигоди, яка могла лиш снитися в тій скруті: їй повернули всі, що мала до вторгнення персів, провінції — Вірменію, Месопотамію, Сірію, Єгипет, а шах Каваз-Широє з одвічного ворога, хай і ненадовго, обернувся в слухняного виконавця волі імператора.

Усе те станеться не того самого дня, коли авари полишали Константинополь, станеться дещо пізніше. А поки що Дандал плуганився з-під Константинополя і передчував: не поздоровиться персам після його втечі, а передчуваючи, досадував, а досадуючи, гострив меча на слов’ян: усе це через них. Не хтось інший, слов’яни ввели його в ганьбу, тож мають поплатитися за це. Не потяли за зраду кутригури, турми його вчинять розправу. А так, повернеться ось за Дунай, розглянеться, що в сусідів, як поведуть себе ромеї після того, як побували у них та нагнали жаху, лупаючи Довгу стіну, і піде на розправу. Не лише цих, паннонських, і тих, що під горами, не помилує. Забере собі їхню живність, усі, що мають статки, а самих вижене в гори, а то й далі, щоб і духом їхнім не пахло. Земля між горами і Дунаєм має належати аварам і тільки аварам. А станеться те, подумають всією радою, як бути і з недобитими антами, з тими слов’янами, що сидять за горами. Якщо вітець домігся лиш аварського утвердження на Дунаї, він, Дандал, піде значно далі — створить аварську імперію, достойну суперницю самій Візантії.

Невдачі не завжди лягають на серце гірким смутком, іноді саме вони спонукають до достойних державця роздумів, а вже роздуми зроджують і справжні знахідки. Ця, що відвідала кагана на путі від Константинополя до Дунаю, була схожа на неї. Тим паче, що турми його не лінувалися, рискали по землі ромейській в один і в другий бік від обраної привідцею путі, іноді так собі, іноді й зовсім вдало гасили в серцях своїх зазнану під Константинополем прикрість. Назад-бо поверталися через необібрані ще селища, городи, а в необібраних було що взяти.

XXXI

Така воля богів, що опікалися антами, чи паннонські слов’яни не менше зацікавлені у виступі союзних антів, аніж гінці, що правились за гори, путь їхня з Паннонії до Черна долалася значно швидше, ніж із Черна в Паннонію. Тож і постали перед стольником і його братом, князем Тивері, на кілька діб раніш, ніж самі сподівалися.

— Світлий день настав, достойні, — сказали, осилюючи втому. — Змагання паннонських слов’ян із аварами підтримали всі їхні родичі за горами. Стали під інсигнії найсильнішого серед князів — Само, й тепер уже пішли на аварів повсюдно і нещадно.

— Слава богам!

— Слава і хвала!

— І що ж авари?

— Оступаються, котрі можуть ще оступатись. Сила пішла на них велика, за цим разом навряд чи й Дандал допоможе.

— Спаси біг за приємні вісті. Ідіть спочивайте, ви ще знадобитеся.

Коли нарочиті вийшли, Світозар обернувся до брата й запитав:

— Ну, з чого почнемо?

— З того, брате мій, з чого давно хотілося почати: слатимемо гінців у всі кінці землі Троянової й кликатимемо князів до броні. Воістину правду сказали нарочиті: світлий день настав, не можна втрачати ані миті.

— Згода. Та одразу ж, гадаю, слід слати наших нарочитих до хана кутригурів. Стане чи не стане він на наш бік, то вже як собі хоче. Важливо, аби не виступив на боці аварів.

— Того не повинно бути. Коврат — хан не без глузду, та й не випадає йому після всього, що діялось і що діється, ставати на бік аварів.

— Можливо. І все ж говорити з ним треба. Кого пошлемо?

— Ні ти, ні я не можемо поїхати зараз. Доведеться слати когось із мужів.

— Ба ні. До хана має їхати хтось із княжого роду. Оскільки ні ти, ні я не можемо відлучитися зараз, їхати доведеться Велемудрові.

— На тому й станемо.

Стольникові поради, видно, не вельми переконали київського князя. Скільки лишався на самоті, стільки й думав, як же бути з хозарами. Ті, що ходили до арабів з товарами, запевняють: їм зараз не до сіверських земель, усе ще стинаються з персами. Та інші заморські гості поговорюють і таке, ніби похід у Персію — не завада, у хозарів і на сході не бракує сили. Що, коли змагання слов’ян з аварами стане набутком тої сили? Чи не засвербить сверблячка — скористатися тим і прогулятись аж за Дніпро? Знають-бо: гостей з цієї землі через їхні степи ходить багато і всі — з дорогоцінним товаром — пушниною.

Ні, легковажити чи, як каже стольник, бути рішучим не випадає.

— Княжича до мене.

Володимир нескоро об явився перед кревним своїм. У нього все ще молодечі турботи в мізках.

— Чим так втішений? — незлобливо, одначе й без особливого вдоволення поцікавився князь, коли син постав перед ним.

— Ловами, отче, та перегонами на ловах.

— Пора вже й про інше думати, Володимире. Ти був пізнього передліття на Задніпров’ї. Як далеко проникав у степи?

— Не далі Трубежу, отче. За Трубіж лише потикалися, та одразу вертали назад.

— Що бачили там?

— Анічого. Далі степ і степ.

— Навіть бродники^[130] не траплялися вам?

— Бродники коли б і були, то сховалися б. Чи вони затим ішли на відлюддя, щоб являти себе княжим дружинникам?

Велемир пильно приглядався до сина і вже потім зважився сказати те, заради чого кликав.

— Може статися, що я піду незабаром у похід. Ти залишишся замість мене на київськім столі. Не легковаж тут. Про лови забудь, стеж за степом.

— Є підозра, що з’явиться там хтось?

— Коли мене не буде, можуть з’явитися, і передусім хозари. Аби не нагрянули на нас зненацька, пошли кілька кінних ватаг за Трубіж — до Удаю, Сули, а то й далі. Хай довідаються, чи бували вже там хозари, що чувати про них.

— У кого ж довідаються, отче?

— Хоча б і в гостей, що правляться з-за Дону. Та й осідлий люд повинен бути там. Не вірю, аби таке роздолля лишалося до цього часу незалюдненим. Повинність за супокій з боку степу покладаємо на князя уличів. Слухайся його, коли дійде до вторгнення, одначе й сам міркуй, що маєш робити, аби в усяку годину дня і ночі був готовий до січі.

Повчаючи сина, князь Велемир і в гадці не мав, що не мине й двох днів, як змушений буде полишити Київ. Спонукали його, спонукав і він мужів своїх лаштувати коней і рушати туди, де ждала на князя-привідцю з’єднана сила чотирьох племен.

Знав від Світозара, коли мають прибути під стольний Черн очолені Данком тисячі, коли — ті, що їх приведуть воєводи уличів, привідця втікичів Славомир. Тож мав час оглянути й приглянутись до тих кінних, що стають під його руку — і дулібів, і древлян, і росичів, чи, як іменують їх тут (а з ними й полян), русичів.

Дружина тішила добірністю (і своя, і древлянська). Мужі як на підбір, коні в них — також. Та й бронь надійна. А ті кінні, що їх прислало ополчення, не можуть похвалитися ні кіньми, ні бронню. Всякі є, надто серед дулібів. Зате жаданням швидше піти в свою землю й помститися супостатам за наругу над кревними ніхто не зрівняється з ними.

— Були в своїй землі, — поцікавився в Мезаміра, — відаєте, як поводять себе обри?

— Як і раніш: збиткуються над людом, деруть із нього лико.

— Відають уже, що там, за горами, супроти їхніх родичів повстали усі слов’яни?

— Либонь, відають. Щоправда, не почувають себе збентеженими, видно, певні, родичі упораються з слов’янами.

— Ну, а про те, що ми збираємо супроти них свою силу, догадуються?

— Коли б догадувалися, давно виказали б себе, хоча б і приготуванням, зосередженням сили. А цього не спостерігалося.

— Хай помагають нам боги, коли так. Ще одним цікавлюсь: скільки обринів у Волині, а скільки по дулібських вервях?

— Того не знаю, княже. В усякім разі, в кожнім крупнім городищі є вони. Пильнують, аби поселяни сіяли ниву, збирають по врожаї належне їм, яко господарям, утверджують свій, аварський лад у дулібських общинах.

— Віднині довго не утверджуватимуть.

Князь не міг не завважити: його поява в таборі збадьорила всіх: і дружинників, і воїв, що їх прислали общини, а те, що зібрав під свою руку немалу силу — десь біля двадцяти тисяч — і поготів. Що ж скаже їм, оголюючи, меча і тим спонукаючи до січі? Що вони не одні такі, там, по другий бік Карпат, не витримали аварської наруги й пішли на аварів слов’яни Загір’я? Що від обводів улицької землі підуть на цих, що в Дулібії, зайд очолені стольником Світозаром тиверці, уличі, втікичі? Що всі піші вої вийдуть на Дунай і запруть його собою, аби каган аварський не вдарив їм і всім їхнім ближикам у спину? Так, це теж скаже, ба навіть обов’язково, та скаже й найголовніше.

Коли протрубили його, визвольний похід так і вчинив виїхав перед численні лави, заніс над собою меча й мовив дужо, аби всі чули:

— Братіє! Бачите, скільки нас? І це не всі. Від обводів Улицької землі підуть інші тисячі, і теж кінні, теж на Волин. Спитаєте, чому так, кінні і тільки кінні? Бо маємо впасти на обрів нагло і такою дужою силою, аби ні один із них не випорснув із наших перевісищ. Чуєте, що кажу? Ані один! Так нещадно маємо розправитися, аби про них не лише діти та онуки, а й далекі нащадки наші казали: «Загинули, яко обри».

Звертався до дулібів, старався підібрати потрібне слово й переконати дулібських воїв: вони беруть на себе благословенну богами повинність — звільняють землю свою і люд свій від обрина-ката, тож мають бути достойні сподіванок, які покладають на них кревні їхні. Звертався до всіх інших, а надто до своїх — полян, росичів, яких з якогось часу стали іменувати одним іменем — русь, русичі, — казав:

— На вас, мужі і вої східних обводів, лежить не менш достойна повинність — прийти на поміч братам своїм, здійснити те, що заповідали всім нам пращури: кістьми лягти, а не дати супостатам дробити та неволити рідну землю. Була вона споконвіку вільна і єдина, такою й мусить бути. З нами боги, братіє! З вірою в торжество своєї правди вперед на супостата!

Йшли трьома, визначеними київським князем, путями — так, щоб і не подовжувати їх аж надто, і аварів не лишити у себе за спиною, видатися їм силою, що уподібнюється гірській лавині. Перші з них, ті, що урядували на околіях, не встигли й спам’ятатися, як були накриті тією всюдисущою лавою, другі — так само. Лише до третіх докотилася спершу тривога: «Русь іде!», а вже потім далеке відлуння тої ходи. Не повірили, либонь, принаймні не всі повірили й припали вухом до землі. Припали й одразу ж схопилися, поспішили сісти на коней і погнати їх чвалом далі від того, що почули. Земля-бо ніколи не обманює: так дужо й погрозливо дуднить вона в одному випадку — коли по ній б’ють тисячі тисяч кінських копит.

— Русь іде! — кричали, зустрівши своїх, і не спинялися вже, гнали коней на Волин.

— Русь іде! — раділи, позбувшись чи й не позбувшись ще аварів, дуліби. — Чули, братіє, Русь повстала супроти аварів, веде за собою всі роди землі Троянової.

— Слава богам! Може, позбудемось-таки аварів і того ярма, що наділи на нас.

— Ано, слава й хвала! Слава й хвала!

За дві доби перед цими подіями на обводах Дулібської землі полишили Черн і всі три Волотовичі. Радим не став ждати, доки прибуде з уличів, втікичів та полян піша рать (її спровадить до нього Остромир, який залишається в стольнім городі за князя), взяв із собою кінних тиверців та й подався на Дунай, Світозар очолив ті кінні лави, що їх привели з собою Данко, воєвода уличів Варган, і пішов передусім на Дикушу, а вже звідтам Данко подасться зі своїми тисячами на перевали, а Світозар з усіма іншими мужами Побужжя — на Волин, у поміч київському князеві Велемиру.

Зближаючись із володіннями брата Добролика на Кайнарі, Світозар пригадав: там ще, у Черні, повелівав Данкові навідати небогу Ярославу й удостовіритися, де зараз донька її Забава — у мужа свого чи, може, гостює з дітьми у матері. Полишив кінне рушення на воєводу Варгана й подався наперед — туди, де мав бути Данко.

— Ти не сказав мені, що вивідав у Ярослави?

— Бо нічого путящого не вивідав.

— Як то?

— Немає Забави на Кайнарі, в Дикуші вона, при мужеві своєму.

— То хіба це нічого? Це те найгірше, чого не хотілося б знати. Що ж робитимемо з нею і з її мужем Хафізом?

— З нею нам найпростіше: посадимо укупі з дітьми на повоза та й одвеземо до мами. Як поведемося з Хафізом — ось заковика. Таки умовлятимемо, аби перейшов на наш бік, чи без всяких перетрактацій і умовлянь братимемо Дикушу на меч і сулицю?

— Доки не поговоримо з ним, ратної виправи супроти нього і його турми не починатимемо. Родак все-таки, нечесно і неподобно буде брати його підступно. А як ліпше повести їх, перетрактації, сам не відаю. Послати в острог нарочитого і сказати: «Слов’яни повсюдно повстали супроти аварів; коли хочеш жити, бери дітей, жону й переходь на наш бік» чи викликати за острог і погомоніти віч-на-віч, без свідків?

— Найліпше буде, коли викличемо за острог. Тут не через нарочитих, самі розмовлятимемо, гляди, вгомонимо норовистого обрина і візьмемо з його поміччю Дикушу. А не вгомонимо, накинемо аркана і спеленаємо.

— А Забава, її діти? Що, коли обри визнають Хафіза за перекинчика і помстяться на них?

Данко нічого не сказав на те, і Світозар, посперечавшись сам із собою, змушений був пристати до його ради.

«Гляди, саме так і збережемо для Забави мужа, а для дітей — вітця», — подумав і назвав братові ім’я нарочитого.

— Княжичі Світозар і Данко веліли кланятись тобі, достойний, — сказав нарочитий, поставши перед Хафізом. — Правляться в гори і стали неподалік на перепочинок. Просять родака свого прибути й розділити з ними хліб-сіль, а коли має можливість та бажання, то хай пристає до їхнього ловецького гурту та погуляє по клопотах земних у горах.

— І як далеко вони звідси?

— За п’ять-шість поприщ.

— Скажи родакам моїм, що то нечемно є: бути поруч із Дикушею і не завернути до мене на гостину.

— Був такий намір, та змушені відмовитись від нього: надто багато челяді мають із собою.

Хафіз довго дивився на нарочитого і відмовчувався.

— Гаразд, — зголосився нарешті, — скажи, де це, я буду.

Коли об’явився в таборі, кому-кому, а Світозарові ніяково стало: Хафіз справді нічого лихого не запідозрював. Був веселий і довірливий, яко дитина. Та й прибув у супроводі всього лиш трьох мужів.

— Я чимось зобидив вас? — питав, зближаючись. — Чому обминаєте мою оселю, не хочете погомоніти з своєю родачкою, а моєю жоною Забавою, побачити дітей її?

Він усе ще не помічав, яка з ними сила, — ратний люд, як і коні їхні, були десь за переліском.

— Так складається, Хафізе. Сідай, погомоніти треба.

Вони трапезували вже, тож не забарилися поставити перед гостем таріль із смаженею, виповнити його братницю медом.

— Це брат мій, — кивнув Світозар у той бік, де сидів Данко. — Днями прибув із вигнання, хоче познайомитися з тобою.

Хафіз приклав до серця руку, засвідчуючи тим свою шану і честь.

Вони підняли братниці і випили.

— Чув, Хафізе, — не став зволікати Світозар, — що діється в світі?

— А що?

— Загірні слов’яни повстали супроти каганату, всіма родами своїми пішли на аварів.

Хафіз застиг на мить, а проте важко було добрати, що в нього на мислі. Вперше чує таке і тому дивується чи силиться збагнути, чому родаки так несподівано повели річ про повстання.

— І що вони думають собі?

— Слов’яни тобто?

— Ано.

— А що лишається думати тим, у кого урвався терпець? Знаєш, либонь, як повівся каган із слов’янським флотом і моряками. Флот послав на вірну загибель, а моряків, що рятувалися плаванням, повелів добивати при березі. Такого нікому не прощають. Ось і сталося, що давно мало статись: зворохобилися слов’яни й пішли на аварів з мечем і сулицею. Сам тямиш, таку силу непросто стримати, тож і покотилися ваші оджаки до самого Дунаю. Більше скажу, супроти вас, аварів, повів цими днями на Волин кінні тисячі київський князь Велемир, звідси, від Дикуші, поведемо ми з Данком. Покликали тебе, родаку, аби запитати: з ким ти, що вдієш у цій веремії? Надії на порятунок у тебе немає аніякої. Як і в брата твого Форисина. Князь Велемир не сам пішов на Волин, з ним кінна сила чотирьох слов’янських племен, з нами — вся решта. Тиверська дружина і піша рать пішла з князем Радимом на Дунай і запре там собою всі переправи, гірські перевали також перекриті. Оскільки ти зв’язав себе з нами кревними узами, радимо бути розсудливим і не проливати даремно крові.

— Себто?

— Ставай на наш бік. Поки що поселимо тебе з родиною в одній із віддалених вервей землі нашої, згодом, коли уляжеться буря, будеш чільним мужем у княжій дружині, слюбним мужем жоні своїй і добрим вітцем дітям.

— Аз моїми воями?.. Що буде з ними?

— Усіх, хто складе бронь, триматимемо до замирення яко полонених.

— І яко рабів, еге?

Хафіз схопився раптом і за якусь незбагненну мить став невпізнанним. Усміхнені досі очі засяяли гострим, мов лезо, блиском, нестямно лютим і диким зробився вид. Здавалось, сягне зараз рукою до меча і скаже: «Ану, хто першим?»

— Не являй безуму, Хафізе. Збагни, іншої путі у тебе, як і в воїв твоїх, немає. Нас десять тисяч. Чи стали б розмовляти з тобою, коли б не твоя кревна приналежність до роду Волотів?

— А те, що я належу до роду великого Баяна, забули? Про те, чи можу я зрадити рід свій і воїв своїх, подумали? Честь для багатура — найбільше з усіх, що можуть бути, достоїнств, тоді як зрада — ганьба. Ви хочете, аби я став на путь ганебної зради? Хочете, щоб мене прокляв рід, щоб на мене наклав печать запроданця Тангра? Не буде того, родаки!

— Ще раз нагадуємо: іншої путі немає. Коли турма твоя не складе бронь змушені будемо брати Дикушу на меч і сулицю. А то, сам розумієш, нікому не обіцяє утіхи, лиш зайва проллється кров.

Хафіз помовчав роздумуючи.

— Коли не хочете, щоб вона пролилася, випустіть мене з моєю турмою за обводи землі своєї. Ото й буде вона, інша путь.

— Цього не можемо дозволити собі.

— Ну і я інакше не можу.

Він обернувся, щоб іти, та завважив: між ним і кіньми його стояло вже кілька мужів при броні, і різко обернувся до Волотовичів.

— Оце така ваша гостина?

Світозар теж миттєво звівся і пішов на Хафіза.

— Я можу нагадати тобі, якою є ваша. Отих двадцять тисяч полонених, що їх потяли з волі вітця твого в Дунаї й поза Дунаєм, пам’ятаєш? Чи, може, твої родаки не залічили їх до своєї слави? А я був серед тих двадцяти тисяч і добре тямлю, яка вона, ваша гостина і ваша слава.

Зупинився, міряє терхана зболеним зором.

— Прошу тебе, отямся. Знаю, ти великий воїн, та будь і думаючим мужем, вітцем дітям своїм, зрештою.

— Я ним і є. Коли не звелиш пропустити, мечем прокладу собі путь до воїв своїх і до дітей.

Данко стояв уже поруч і руку тримав на руків’ї меча.

— Коли так, — стримав його Світозар і до Хафіза: — роби як знаєш. Пропустіть терхана.

— Ти дозволяєш йому випорснути й стати на чолі обложених? — не вірив Данко.

— А що вдію? Бачиш, затявся, не хоче зрозуміти, на що зважується. Най іде й бере на себе всю провину за кров і сльози, що проллються в цій видимо безглуздій січі.

Брати того ж дня обступили Дикушу, а на приступ не йшли. Чи то мізкували, з якого боку вигідніш брати її, чи ждали слушнішої, ніж дає день, нагоди. А може, й інше стримувало: хай побачить Хафіз, скільки кінних біля стін, та помислить з мужами, жоною, чи гаразд чинить обороняючись. Хафіз же намертво запер, повернувшись до острогу, ворота, виставив на вежах, по заборолі посилену сторожу і тим недвозначно сказав: таки готується до січі.

Що лишалося робити? Мусили думати про неї й тиверці. Звечора ніби й не помічали за ними якогось пожвавлення, видимих приготувань, а вдосвіта вони одразу й доволі тривожно нагадали про себе: об’явилися в однім із найглухіших закутів острогу, і немалим числом.

Сторожові не забарилися затрубити в роги, забити в тимпани^[131]. Посіяна ними тривога зняла на ноги воїв, а вже вої примножили й саму тривогу. Одні кричали, ніби на пупа: «Мерщій, анти в острозі!», інші пояснювали, де саме бачили їх, ще інші запевняли: «Це тиверці, їх небагато. Коли обступимо звідусіль, витнемо до ноги й зупинимо доступ». Переполоханий крик, як і зичні веління, швидко змінилися брязкотом криці, глухим ударом мечів об щити, та ненадовго: гам січі й над ними взяв гору. Хтось не знав, чим заглушити аж надто видимий всім страх, і погрожував антам криком (хоча анти — це всі бачили — ішли й стиналися мовчки), хтось встиг уже сплохувати в двобої й волав, смертельно чи й несмертельно вражений, про поміч, а комусь усе ще не вірилося, ніби якусь жменьку знахабнілих не можна виперти з острогу такою силою, як у аварів, і він не переставав спонукати своїх — ближніх і дальніх — до січі. Авари й не плохували, напирали звідусіль і таки завзято, та швидко переконалися, ті, що казали: антів обмаль, казали неправду. Антів не так уже й мало просочилося в острог, схоже, що вони взагалі прибувають та й прибувають.

— Де наша сторожа? — питалися ті, що вийшли на якийсь час із січі. — Чому не перекриє доступ антів до острогу?

— Піди та перекрий, — попрікають йому збоку. — Не бачиш хіба, анти зробили підкоп чи вийшли до острогу відомим їм підземним ходом. Пруть і пруть тепер з-під землі, мов потужна ріка.

— То й що, коли з-під землі? Чи хід той так уже й неможливо перекрити?

Хафіз і сам розумів: порятунок один — припинити доступ антів до острогу. Тому й зібрав довкола себе найбільшу аварську силу, докладає розуму і хисту, аби, хай і ціною життя багатьох, все ж пробитися до забудови, в яку слов’яни зробили собі підземний хід і з якої пруть та й пруть тепер безперестану. Та даремні були його зусилля: там, поблизу забудови, давно стояв княжич Данко і теж докладав розуму і хисту, аби авари не доступилися до колись утаємниченого тиверцями, тепер явного вже підземного ходу. А ніч розтанула тим часом і спливла разом із вранішнім туманом. Тепер видно було, де в аварів надійніший, а де слабший заступ, кого з них стримувати, коли йтимуть на приступ, кого брати приступом.

— Ви поспішіть на поміч он тамтим уличам, — повелівав Данко одним й одразу ж обертався до других, — а ви — своїм тиверцям. Ти ж, сотнику, — кликав до себе привідцю іншого гурту, — візьми на себе Хафіза. Бачиш, як пробивається до нас? Заступи йому і його воям путь, бодай на той час, доки ті, що пішли в поміч уличам та нашим тиверцям, зламають аварський заступ і підуть гуляти по острогу.

Сотня — немала сила, і сотник, що Данко послав на Хафіза, не з плохих. Став на чолі своїх та й уподібнився скелі, яку ані накрити, ані зіпхнути. Вої в Хафіза — не з слабкодухих та й Хафіз усім багатурам — багатур, а нічого не вдіють із ним, як і з його сотнею. Напирали з чола — дарма, попробували обійти з одного, другого боку — і знов дарма, не оступаються анти, кладуть під ноги найвідчайдушніших, самі лягають, вражені чи й потяті, а все ж не оступаються, коли й схитнуться десь, то так і гляди — навмисне, аби заманити в пастку необачних.

Хафізові, з усього видно, не віриться, щоб він і не впорався з якоюсь сотнею. Немов оскаженілий дик, збирає докупи всю свою силу, всю, що є в серці, лють і кидається саме на сотника. Так відчайдушно-рвійно, що той не встигає прикритися мечем, підставляє під удар несамовитого обрина щита. Та удар зацим разом, видно, був незвичайної сили: щит луснув і дав можливість криці дістати руки. Уражений сотник закляк на мить, і та мить вирішила його долю.

— Вперед, багатури! З нами Тангра і дух великого Баяна!

Йому щастить вразити ще одного анта, перегодом — ще. Завзятіше й помітно успішніш діють тепер і ті, що йдуть на січу поруч із терханом. Та недовго. Антам встигла надійти свіжа сила, обступила аварів з одного і з другого боку.

— Нас оточують, привідцю! — вдається котрийсь до захопленого січею і своїм успіхом у січі Хафіза. — Іншого рятунку немає: треба пробиватися до воріт, а там і до лісу.

Почув і взяв те, що радили, на карб, поставив супроти антів інших, сам же спинився й розглянувсь.

Прокляття! Рятунку справді немає. Анти затопили собою мало не весь острог, його воїв мізерія з-поміж тих, що вломилися й погрожують смертю.

— Перекажіть всім, хто лишився, хай пробиваються до воріт. Ми теж відходитимемо.

Про щось інше справді не випадало вже дбати, хоча й путь, на яку кликав своїх, не обіцяла рятунку. До воріт хтось із його турми, може, й проб’ється, а що далі? За воротами ж тисячі кінних антів. Чи вони дозволять вийти до лісу якійсь жменьці хай і вцілілих, все ж до краю знесилених воїв?

Усе те розумів Хафіз, ба навіть певен був: рано чи пізно станеться найгірше. А проте не міняв речниці, як і наміру. Знову йшов попереду й прокладав путь до воріт. Аж поки не загубив на тій путі всіх, кого не побажав зрадити і хто визнав за ліпше бути потятим, аніж зрадити рід свій, привідцю.

Данко настиг його тоді вже, як терхан був щільно оточений тиверцями та уличами. Стояв посеред вузького, на дві-три сулиці кола один-єдиний, одначе не збирався кидати бронь і просити пощади. Лютий і ошкірений, роззирався навсібіч і ладен був потяти всякого, хто наблизиться.

— Склади, Хафізе, бронь, — стримано, не зловтішаючись, порадив Данко. — Чи не бачиш, січу програно, іншої путі у тебе немає.

— Доки є я, доти є й путь, родаку. Ти підійти та візьми мене.

— Треба буде, візьмуть. Будь розважливий, не губи даремно життя. Ти все зробив, що належало зробити довіреному мужеві кагана.

— Не все, родаку. Доки живий, не все. З тобою ось хочу ще помірятись силою.

— Не маю такої охоти.

— Боїшся?

— Ба ні, не хочу відчувати потім на руках кров мужа своєї кревнячки — Забави.

Згадка про Забаву, певно, протверезила Хафіза. Опустив меча, безвільно повиснув на його руці й щит. Далебі, людське щось заговорило в непокірнім донедавна терханові. Не блукав уже, вишукуючи жертву, налитими кров’ю очима. Дивився лише на Данка, Забавиного родака, і дивився не властивим йому зболеним позирком. Та раптом збудився, обернув меча вістрям до серця і, скрикнувши своє щось, тільки йому й зрозуміле, кинув себе на меча.

Данко поспішив було на поміч, та одразу ж і остудив у собі той порив: Хафіз знав, що робив, і добре відав, як роблять, коли прирікають себе на смерть.

— Тут мають бути жона його, діти. Розшукайте їх, — повелів котромусь із старшої дружини.

— Як можу знайти, — засумнівався дружинник, — коли не знаю їх.

— Я знаю, — озвався інший. — Ходімо.

Вони нескоро об’явилися перед своїм привідцею. В острозі встигли потяти за той час усіх, хто не хотів скласти бронь, вишукати по криївках тих наївняків, що мислили собі пересидіти в сховку біду та випорснути потім з Дикуші непоміченими; встигли одчинити й ворота та впустити до острогу тих тиверців та уличів, котрі ждали завершення вранішньої вилазки поза стіною. Зате коли об’явилися, не втішили привідцю, самим видом своїм сказали: з Забавою і її дітьми біда.

— Не зволікайте, — і дивувавсь, і гнівався Данко. — Кажіть уже, що сталося?

— Вони потяті.

— Н-не… не може бути! Я попереджав усіх своїх: жон і дітей не чіпати.

Дружинник знизав плечима, та в нього й не допитувались уже. На той час над’їхав Світозар, і оба Волотовичі поспішили на те місце, де проживала з своїм обрином Забава.

Перші ввійшли до кліті-передпокою і перші побачили те, чого ліпше було б не бачити. Мати, видно, захищала дітей своїх — лежала посеред кліті з мечем у руках і глибокою, безжально заподіяною раною в грудях. Дітей же потято там, де спали чи ховалися, — у ложі.

— Хто вчинив се звірство? Хто?! — не міг заспокоїтися Данко.

— Напевно, сам Хафіз, — вирік догадку один із дружинників, що супроводжували Волотовичів.

— Хафіз був у січі, від самого початку й до кінця.

— А коли він повелів комусь із челяді: потяти дітей і жону, якщо обернеться так, що авари не вистоять у поєдинку з нами? Це асійці, від них всього можна сподіватися.

Перед Данковими очима постала нараз та одміна, що сталася з Хафізом, коли нагадав йому про Забаву: і яким спустошеним зробився він враз, і якими очима глянув на нього, Забавиного кревняка, почувши оте: «Не хочу відчувати потім на руках кров мужа своєї кревнячки». Либонь, так і є: повелів комусь із своїх: «Якщо ми не вистоїмо в січі, не лишайте антам ані жони, ані дітей. Не волію, аби хтось із них зрадив своєму родові і став служити на потіху недруга тому ж недругові».

— О боги! — простогнав Данко і тим сказав усе, що хотів сказати.

Потятими в Дикуші клопотатимуться ті, що залишаються в ній яко залога, всі інші мужі вийшли уже з острогу й лаштуються до походу.

— Криваво почався він у нас, брате, — зітхнув Світозар. — Несподівано жорстоко і криваво. Що скажемо небозі Ярославі і хто скаже?

— Що є, те й повідаємо, а повідають ті, кого залишаємо на чолі залоги. Нам не випадає брати на себе цієї повинності.

— Через поспішність чи тому, що соромно і лячно постати з такими вістями перед Ярославою?

Данко холодно глянув на брата.

— І соромно також, хоча я й не почуваю за собою провини в тім, що сталося з її донею. Най той почуває її, хто благословив цей злюб.

— Натякаєш на Радима?

— І на нього також.

— Викинь це з тями. На велике діло пішли ми купно з братом Радимом, негоже думати в такий час про чвари, тим паче, що Радим давно осмислив той свій вчинок і встиг уже виправдати себе.

— Як то?

— Домігся в хана кутригурів дозволу вийти всією своєю ратною силою на Дунай і стати по Дунаєві.

— Йой, чи то так багато?

— Таки багато, бо й сам хан стає там і тим самим каже: іде проти обрів.

— Це напевно?

— Маю гінця від князя Радима, а від гінця — запевнення. Кутригури з нами.

Данко міняється на виду, і міняється на добре.

— Тоді в путь?

— Ано. У добру путь, брате. Бери свої тисячі і поспіши заперти ними перевали. Пам’ятай, коли обри оступляться перед князем Велемиром, підуть саме туди.

— І на тебе також.

— Можливо, хоча більше ймовірним є, що, коли стенуться, постараються розминутися з моїми тисячами, підуть прямісінько в гори.

XXXII

Кінні тисячі полян, древлян, дулібів, інших слов’янських родів доволі швидко і без особливих перешкод посувалися землею Дулібською. Їхній навальний рух, як і нещадна розправа з обрами, що насадив Форисин по окольних городищах, нагнали посадженим відчутного жаху. Бігме, ніхто з них і не помишляв про опір. Знімалися того ж дня і тієї миті, коли довідувалися про антів, і гнали змилених коней на Волин, під захист валів та мудрості каганового тудуна на дулібах.

— Русь іде! — казали спершу стишено, лише найближчим і довіреним, далі голосніше та й голосніше.

— Пре така кінна сила, від якої земля стогне.

— І не одною лавою, — уточнювали обізнаніші, — по всій землі.

Форисин мав щось вдіяти, аби повернути турмам певність: та сила не страшна для них, свою мають незгіршу. А як повернути, не відав. Послатися на те, що сидять за неприступним валом? Що в них, аварів, є живність, є доступ до води, можуть і літо, і поліття висидіти в облозі, а настане зима, руси не витримають, знімуть облогу й підуть пріч? Вої можуть і не повірити цим байкам. Острог, скажуть, не такий великий, аби вмістити всю тьму, тим більше прогодувати її тим, що є, до зими. Мусить щось інше вдіяти. А що, крім січі, може зарадити в цій скруті?

І Форисин зважився вийти назустріч тому грізному, як застерігають усі, недругові, нав’язати йому січу поза острогом. Аби знати, де він, як і яким числом іде, чи можна завдати одній із антських лав, коли правда, що йдуть нарізно, відчутного удару, одібрав з молоді кмітливих терханів і повелів їм вийти на східні околії, вивідати все, що належить знати про ту руську навалу.

Звідів ждав недовго і не був потішений ними. Першою, за всіма ознаками, підійде до Волина головна сила антів — та, на чолі якої стоїть князь Велемир. З нею менш за все хотілося б здибатися. Та що вдіє, коли вибору немає?

Від Волина не зважився віддалятися, тим паче аж надто. Ті, що йдуть на нього стороною, можуть опинитися позаду турм і вдарити їм у спину, а то й гірше — вторгнутись, користуючись відсутністю головної сили аварів, у Волин і взяти його на меч і сулицю. Тож став заступом по лівім березі Луги, а далі на полуніч — по Бугу і ждав, коли наблизиться князь русів Велемир. Наперед висунув і велів окопатися, доки є час, лучників. Кінних відвів назад і сховав у перелісках. Авари до такого ніколи не вдавалися, вони стинаються тільки в кінних лавах. Та чому й цього разу має бути так, як завжди? Гляди, цей виверт і стане тією несподіванкою, якої князь Велемир не жде. А всяка несподіванка — половина успіху.

Руси підійшли до Луги десь через день після того, як Форисин виставив супроти них заступ. Не сунулися в ріку наосліп, зупинилися за кілька стрельбищ від неї й вислали вивідників. Певно, догадувалися, а може, й напевне знали: Лугу не перейдуть безборонно, як переходили інші ріки, бо й вивідники надто вже обережні були. Доглядалися до супротивного берега з засідок, ближче ж як на стрельбище не наближалися до нього. Зрештою знялись і подалися до своїх, либонь, дають звіди.

Що ж вчинить київський князь? Піде чи не піде через Лугу?

Ждав до ночі і не діждався походу русичів. А на ранок змушений був тетеріти з дива: спішені Велемирові вої теж підійшли мало не до самої ріки і окопалися супроти його табору.

«Оце і все, Форисине, — сумно сказав сам собі каганів тудун. — На цьому умисли твої — піти на недруга, коли він не при купі, вважай, вичерпали себе. Що ж робити? Набратися терпіння і ждати? А чого діждусь? Поки анти зберуться докупи й підуть на заступ та на Волин об’єднаною силою? Ні, ні, мушу щось зараз вдіяти».

Вибір невеликий був, тож і дошукувався потрібного діяння недовго. Залишив на цім березі Луги піших, третину кінних, а всім іншим повелів скористатися темінню, вийти непомітно з табору і перейти через річку вище по течії.

Поночі не зважився нападати — не знав до пуття, яку силу має Велемир під рукою, уся вона в таборі чи є й по околіях. А успіх можливий тоді лиш, коли впаде на русів несподівано й певний буде: його не обійдуть і не зашкодять діяти так, як хоче.

Сам утвердився в мислі: несподівано можна впасти на Велемира лише на світанні, й інших мав намір утвердити. А поки ждав світання, визрів і вірогідніший умисел: упаде на недруга свого, як падає орел на облюбовану жертву, — дужо і навально. Пройде, сіючи смерть, через увесь його табір і вийде до своїх з супротивного боку, під самим Воликом. Навальність дає певність, що не ув’язне у велику січу, а несподіваний напад — що наробить у таборі русів великого шелесту і ще раз нагадає їм, хто такі авари. Хай не будуть такі певні, що й далі йтимуть безборонно. Далі, матимуть справу з ним, Форисином, а не з переляканими тудунчиками по окольних городищах.

Покликав незадовго до нападу привідців турм і повелів кожному, де і як має діяти. А вже як роз’їхались та стали на чолі турм, подав і знак: пора.

Слов’яни таки спали на світанні міцним, як всякий натомлений, сном. Проте не всі. Коли об’явилися авари і під численними копитами кінних сотень озвалася знайомим перестуком земля, у таборі князя Велемира зично засурмили в роги, сповіщаючи всіх і кожного: «Тривога! Тривога!» Ті ж, що мали охороняти табір з ночі, взагалі були при броні і на конях. Та що могли вдіяти вони, коли на табір ішли лави? Зім’яли їх, тих перших, в якусь незбагненну мить. Та сама доля спіткала й других, з тією лиш одміною, що других, а надто третіх не так просто було зіпхнути, а затим і накрити потужною хвилею кінних. Вони вчинили аварам відчайдушний опір і тим стримали їхні лави, а вже стриманих взяли на себе організовані в сотні княжі мужі.

І закипіла жорстока, не на життя — на смерть січа. Обри, мов навіжені, лізли вперед, будь-що хотіли пробитися через кінні лави русів, а пробитися не могли. Схоже, що Форисин спрямував вістря свого удару не в найслабше місце, як хотів того, утрапив саме туди, де був князь Велемир, а біля князя — його старша дружина, ті добірні, за багато літ добре навчені ратному ділу мужі, для яких обрана раз на віку повинність — довічна повинність, а вишколеність — ремесло. Тож даремно каганів тудун рвав пупа й повелівав усім своїм не зупинятися, йти вперед. Їх зупинили-таки, супроти них стали стіною. Авари лізли на кожного з мужів по два, по три, викрешували іскри мечами, метали сулиці — і все дарма: руси уміло відбивали націлені на них мечі, ухилялися від сулиць, не скупилися винагороджувати нападників своєю бронню, а на місце тих, що падали, встигали стати інші, і лави Велемирові таки не оступалися, аж поки не обернулося так, що оступатися довелося обрам. Київський князь, видно, немало мав їх, кінних сотень, так натиснув з одного і другого боку, такого відчутного завдав удару, що ті, котрим велено було прикривати передні аварські лави, прискакали невдовзі до свого привідці й заволали: «Не вистоїмо. Відходь, достойний, доки не пізно!»

Та Форисин не зважив на ті волання. То була б ганьба відійти ні з чим. Має ж щось вдіяти, явити в січі і силу, і розум свій, коли вже ув’яз у неї. Хай сталося так, що не пройшов через табір русі в бурею, не потяв їх сонних, хай станеться ще якось інакше, а піти отак відразу, тільки-но об’явившись, не воліє та й не може. З ним все-таки дві турми і вої не з останніх. Перед тим, як самі впадуть огирам до ніг, покладуть і когось із недругів своїх.

— Не оступатися! — люто подивився на тих, що прискакали з благанням-порадою. — Стояти на смерть!

А оступитися все ж довелося. Не одразу, тоді вже, як сонце аж ген піднялося над обрієм, а з двох тисяч воїв, що були під його рукою, лишилася всього лиш половина, однак оступився. Бо сам побачив і пересвідчився: русів сила-силенна, коли й далі стоятиме на своєму, може взагалі не випорснути з їхніх лещат. Хай вдовольняються тим, що осилили, хай. Він теж повернеться до Волина не такий уже й пригнічений. Все-таки нагнав князеві Велемиру жаху. Та й урону завдав немалого.

Те, про що довідався від своїх на супротивнім березі Луги, не додало втіхи. Доки стинався з дружиною київського князя, надійшли ті анти, що правились на Волин лівим крилом, і встигли вже перейти через Лугу, ось-ось наведуть лад серед свого тлуму і підуть на його, Форисинові, турми.

Не знав того дня, хто вони, теж русичі чи якогось іншого роду-племені. То вже пізніше, як підуть та зітнуться з його воями, довідається: на нього вийшли дуліби на чолі з князем своїм Мезаміром. Довідається й відчує: ці найстрашніші, бо несуть у серці не лише ратну буєсть, а й нелюдську злобу, жадання кровної мсти. Десь в глибині єства зродиться по тому відчутті й перший сумнів: чи добре чинить, змагаючись із антами поза острогом? Чи вистоїть взагалі, коли їх така сила? Вивідники доповідають: наближається до Волина й третя антська лава. Що, коли ця, остання, перейде через Буг полуночніш острогу й піде на нього з боку Підляшшя? Тоді він взагалі опиниться в зашморгу. Путі до відступу відріжуть, лишиться одне: запертися у Волині й уповати на поміч.

Де сумнів, там і вагання: як же бути? Чи не відійти, доки не пізно, за Буг, а там — за Віслу чи Сян? Кінним і літньої ночі вистачить, щоб переправитись і зникнути, поки спить недруг, в дальніх закутках Забужжя, через день-другий — і в горах. Та що скаже каган, коли довідається: полишив стольний город на дулібах і Дулібію без будь-якої спроби обстояти їх? Чи Волин — такий ненадійний острог, щоб занепадати духом, тим паче передчасно? Що з того, що запруть його там, хай попробують узяти. Хтось же з тих аварів, що перебували на околіях, встиг пробитися до Паннонії. А коли встиг, скаже, що діється тут, каганові чи кендер-хаканові. Того буде доста, аби прийшла поміч. А прийде поміч, анти не вистоять, побіжать з-під Волина пріч. Отож до лиха всі сумніви! Стоятиме, підпертий високим валом Волина, доки можна буде стояти, а ні — сховається за валом.

Певність — бодай якась — прийшла, а твердої віри, що буде саме так, все ж не було. Тому й не вгомонився аварський привідця, ставши на мислі: стояти, і тільки. Одним звелів спішитись і заритися в землю, стати супроти аж надто завзятих дулібів, що напирали з полудня, неприступною стіною (і лучниками, і мечниками заодно), іншим робити те саме і стати тим самим з боку Бугу.

— Пощо так, привідцю? — дивувалися терхани. — Русів там немає.

— Немає, то будуть.

Усе, здавалось, передбачив і до всього був готовий, та ненадовго вистачило тої готовності. Очолені Мезаміром дуліби таки несамовито перли на його лучників і доволі швидко змусили їх вичерпати в собі запас багатурської мужності. Пустили в перших, що неслися чвалом, вершників по кілька стріл та й стенулися: хто побіг, не тямлячи куди й чого, хто шукав рятунку на дні щойно відритого сховку в землі.

Довелося кидати клич кінним турмам.

— В мечі їх! — показав на дулібів, які встигли пересягнути через його лучників і, не відчуваючи вже супротиву, гнали огирів на всю кінську пору.

Цього разу Форисин не пішов у січу. Стояв на пригірку, стежив за тими, що стримували навалу, і поглядав на Лугу. Скільки тих, що рвуться до Волина з полудня, не відає. За курявою, що її збили кінні сотні дулібів і його турми, за тією ворохобнею, що закрутила всіма на боролищі, важко було догледітись. Одне знає: супроти дулібів пішло три турми. Коли вони не змогли погнати їх пріч, у Мезаміра, виходить, не менше, коли не більше, ніж у нього, воїв. І все ж терхани його на щось сподіваються. Ба як завертіли тими першими з ворожих лав, що видаються найбільш завзятими. Йдуть по колу і збирають докупи всіх, що опиняються в колі. Коли дуліби, захопившись січею, не втямлять, до чого йдеться, станеться те, що має статися: розчленують їх, а вже розчленованих витинатимуть, насідаючи звідусіль, та й витинатимуть, доки не посічуть дощенту.

Так завше було, так має бути й нині. Ось тільки… Чому не всі так діють? Деякі, почавши затягувати дулібів у відомий ще з тих часів, як були в Прикаспії, зашморг, відмовилися з якогось дива від нього. Не інакше як не даються слов’яни, знають, до чого йдеться, і випорскують.

— Тудуне! — покликав хтось із вірних. — Глянь за річку. Руси пішли!

Маєш! Чого боявся, чого до крику не хотів, те й сталося.

— Лишайся тут, — повелів тому, котрий попередив. — Я подамся до турм, що стоять супроти Велемира. Буде потреба, шли на підмогу знесиленим останню з прибережених під лісом турму, а відкинути тих, що пориваються до Волина з полудня, мусиш. Чув, що кажу?

Скільки гнав огира, стільки й потерпав: чи вистоять лучники, котрих посадив вздовж Луги. У них є своя перевага, і немала: дружинники князя Велемира, щоб зійтися з ними, мають здолати під стрілами галяву при річці а потім і саму річку. То не така вже й абищиця. Доки руси перетнуть відкрите місце на боролищі та вийдуть на лівий берег ріки, кожен лучник язвить чи й зовсім заб’є одного-двох воїв. А це не так мало. Бігме, це не так уже й мало, коли брати на карб, що дістанеться не тільки княжим дружинникам, а й їхнім коням. Решта ж або стенеться, вжахнувшись, або стане легкою здобиччю його, тудунових, турм.

Форисинові добре видно вже їх, Велемирових русів. Вихопилися з лісу сотнями, а стали зближатися з рікою — розсипалися враз і, прикриваючись щитами, погнали коней прямісінько на лучників.

«Маєш, — встиг подумати. — Недарма старші в родах полюблять повторювати: «Лиш бевзі в думці багатіють». Гадав, кожен із його лучників зсадить із огира не менше двох русів, а щось не видно їх, потятих чи вражених. Коли й вивалюються з сідла, то лиш окремі. Либонь, уміють Велемирові дружинники прикритися щитами, більше коням дістається, ніж їм. Здиблюються, вражені стрілами, а то й падають на лету чи йдуть на дно, коли стріла настигає в річці.

— Тримайтесь, багатури! — збадьорює своїх. — Зараз тут будуть наші турми!

Вони справді не забарилися. Покликані привідцею, на лету врізалися в тих полян та росів, що здолали вже річкову течію, і скинули їх своєю навальністю в ріку чи завертіли ними в смертельній круговерті — так, як авари це вміють. Ті ж, кому не вистачило нападників при березі, кинулися в річку і зчепилися з ними на мілководді. Чулися зичні повеління, чулись погрози, хлюпала немилосердно збита кіньми вода, та над усе возносився над рікою і слався далеко поза нею тисячоголосий брязкіт мечів, уповало на милосердя чи нарікало на дурість людську дике іржання язвлених коней.

Форисин не міг бачити всього боролища й ганяв Гнідого від турми до турми. Тих збадьорював, тим повелівав а комусь і погрожував.

— Не оступатися! Пам’ятайте, вам повеліваю не лиш. я, повелівають роди. Над тим, хто оступиться, висить прокляття самого Тангри!

А тим часом рискав барсом і шукав місця, звідки видно було б весь річковий берег і те, що робиться при березі. Привідця мусить бачити боролище і знати, куди послати поміч, де об’явитися самому, коли треба збудити в воях і останню буєсть, і всю, що є ще в руках, силу. Та ба, такого місця не відшукалося, мусив вдовольнитися тим, що бачив зі свого огира.

— Трьом сотням із турми Омара повеліваю стати над берегом Луги поблизу воріт, двом — там, де ріка робить крутий вигин. Всі інші сотні і сам терхан хай ідуть під мою руку.

Це все, чим міг він пособити посланим супроти київського князя турмам. Мізерія, що й казать. Хіба покликати кілька сотень з острогу?

Не встиг подумати про це, як від міжріччя пригнався гінець і крикнув, зближаючись:

— Біда, привідцю! Супроти нас кинуто вдвічі більшу силу, ніж маємо. Терхани сказали, коли не пришлеш поміч, не вистоять.

— Звідки терханам знати, скільки в антів воїв?

— Це й без обізнаності видно. Їх тьма.

— Я лишав для підмоги турму. Де вона, чому не кинули в поміч тим, кому непереливки?

— Кинули, достойний. Що турма, коли в них їх не менше шести. А, крім того, переважають дуліби. Злість мають таку, що й криця не лякає.

Форисин креше очима іскри. Та що може вдіяти, коли перед ним всього лиш гінець? Бере ті, що мав при собі, сотні, приострожує огира й скаче в міжріччя.

Прокляття! Де їх стільки взялося, цих антів! Хай руси могли покликати в похід і дружину, і воїв ополчення. А де взялися ще й дуліби? Хіба не він потяв їх на Дністрі, і потяв до ноги? Не менше шести турм… Бредня! У тих, що послали гінця, двоїться, а то й троїться з ляку в очах, не інакше. Слимаки, а не терхани. Хай-но прискаче та пересвідчиться, що так, голови постинає! Заприсягається Небом: виявить винних і постинає голови, аби всім іншим не повадно було ганьбити ім’я аварів і багатурів.

За вихором ратної веремії, пилюкою, що її зняли засмикані воями коні, не міг догледітися, де свої, де чужі, а тим паче визначити, на чиєму боці перевага. Навіть те, що стоїть хай і на невисокому, все ж узвишші, не допомагає. Напирають один на одного вершники, зблискують на сонці мечі, так часто і так густо, не добереш, йде лава на лаву чи все змішалося, стало єдиною круговертю. Ба ні, он там, на лівім крилі, слов’янські сотні, здається, не затопили собою аварські турми, там переважають його вої. То чи й не є вона, остання, що кинув на поміч знекровленим, турма.

Що ж вдіяти йому, Форисинові? Податися з сотнями, що має при собі, на поміч знесиленим чи пристати до тих, котрі тримаються ще купи, і потіснити дулібів? Далебі, що так.

— За мною, багатури! — кинув клич, і вже тоді, як Гнідий відчув повеління господаря й дав волю силі та спритності своїй, обернувся до сотень і сказав сотням: — Доведімо вістрям меча свого, що ми були й лишаємося непоборними!

Врізався між зворохоблених січею вершників і не став доглядатися, як далеко ті, що йшли за ним. Стяв першого, що підвернувся, дуліба, вибив із рук меча в другого, либонь, потяв би одразу ж і третього, та третій встиг підставити під його удар кутого бронню щита і захистив себе від видимої смерті. Певно, заважили дуліби: перед ними не звичайний воїн, — багатур, і стали розступатися, кликати своїх до гурту й насідати на Форисина уже гуртом. Та припізнилися. Форисин не сам уже був. На той час встигли підійти його сотні й заслонити свого привідцю.

— Грім і блискавка, авари! — згадав бойовий клич, з яким брали гору над антами ще тоді, по смерті Баяна.

— Грім і блискавка, привідцю! — дужо підхопили його клич вої.

Відчував: за ним надійна стіна однодумців, тих, що не розгубили віри у власну силу, бо вірять йому, своєму привідці. А проте не міг не відчути й силу дулібів: вони таки завзято боронять себе. І сам тне їх за першої-ліпшої нагоди, і ті, що йдуть поруч із ним, не ловлять гав, а поступу вперед не помічає. На місце потятих чи уражених стають інші, на місце тих інших ще інші, а таки не оступаються вже і не церемоняться з його мечниками, кого язвлять, кого на смерть вражають, надто сулицями. Коли б вої, що стоять пліч-о-пліч із ним, не оберігали свого привідцю, не розминутися б і йому, Форисинові, з бронню дулібів. З усього видно, завважили: це сам терхан, і за всяку ціну хочуть покласти його огиреві під ноги, а то й надіти на сулицю та понести над зворохобленими лавами, як інсигнію своєї слави.

Треба б вийти й кинути оком на боролище. А вийти не може. Певен, це на його буєсті і на його присутності попереду всіх тримаються аварські лави. Вийде з них — і похитнуться.

На щастя, вихопився з дулібських лещат і пробився до Форисина один із привідців посланої сюди на початку січі турми. Дуліби пригасили буєсть свою і дали аварському тудунові можливість перекинутися з терханом словом.

— Як сталося, що вас роз’єднали, ба й затопили собою слов’яни?

— Бо їх утричі більше, ніж нас. Тут не тільки дуліби…

— А де Махмут? — назвав ім’я іншого привідці турми.

— Десь там, — показав терхан. — Якщо він взагалі є ще. Його відтіснили від мене якісь інші, не дулібські сотні й навалилися дужо, всією своєю силою.

— Скільки з тобою мечників?

— Якщо половина турми залишилася, то добре.

— Пробийся з ними до Махмута, допоможи йому вихопитися з зашморгу. Одразу ж по тому відходьте до Волина.

Дорого коштував їм той відхід. Був-бо справжнісінькою втечею. І гналися за ними по п’ятах, і свистіли їм навздогін (а то нестерпно гірко для аварів, такого не знали вони мало не сто літ), і стрілами та сулицями прискали в спину. Добре вже те, що попередив заздалегідь воїв, які стримували русів по Лузі: стояти, доки не відійдуть турми, що були в міжріччі; лиш потім відійти під прикриття острогу і його валу. Не були б попереджені, хто відає, як обернулося б. Могли б збитися усі настрахані біля воріт і приректи на смерть не лише тих, кому велено було відходити останніми, — всіх, і піших, і кінних, виведених з острогу на січу, і тих, що сиділи й ждали повеління привідці в острозі. За такої наглої втечі усе можливе.

Бачив, терхани дивляться на нього, аварського тудуна в Дулібії, ніби на приреченого. Невже так підло упали духом і встигли увірувати за ці дні: і їм, і їхньому привідці уготовано найгірше?

Здолав гнітюче відчуття, що встигло лягти на серце, й подав нарешті голос:

— Передусім хочу знати, скільки в кого залишилось воїв.

Підводилися й казали, а він слухав їхні казання і що далі, то помітніше хмурився. Лише в двох січах побували його турми, і не всі, а он скільки втратили воїв, вважай, половину. Одні не повернулися до свого привідці з околій (не інакше як подалися за гори), інші ходили з привідцею на антів і нічого, крім смерті, не виходили. Як же стоятиме з такою силою супроти значно чисельнішої сили князя Велемира? На що покладатиметься? Всього лиш на вали Волина чи таки й на поміч із-за гір? Проспав він Дулібію. Он скільки літ сидів у ній, а ні разу не поцікавився, що діється поза її обводами, про що помишляють недобиті анти. Упивався розкошами, що мав, тішився жонами, якими обзаводився та й обзаводився. Гадав, твердо й навічно сів у Дулібії, коли одних запріг у ярма, на других накинув оброті, то всі інші анти не посміють, не зважаться зняти руку на аварів. А вони зняли, бач, і он як грізно занесли її. Що ж сталося? Чому так розхоробрились? Почули, що каган повернувся з-під Константинополя ні з чим? Так його ж не погромлено там, всього лиш знеславлено підлою втечею тих же слов’ян! Мали б знати це і тямити: дорого поплатяться за цю зухвалість, коли з-за гір прийде і стане помщатися каган.

— Повеліваю всім і кожному, — заговорив по тривалих роздумах, — наявну в острозі живність взяти під надійну охорону й берегти, яко зіницю ока. Коней також. Дуже можливо, що сидітимемо ми за валами острогу довго, до того самого дня, коли прийде з Паннонії і погромить зухвалих антів котрийсь із високих привідців. Вони, гадаю, знають уже, що сталося в землі Дулібській, і все-таки, аби не барилися й прийшли, маємо подумати, як послати до них свого гінця.

— Ще одне. Ворота і вали оберігати пильно і надійно. Так надійно, аби привідця русів і помишляти не смів, що може взяти нас за ними.

XXXIII

Перші кілька днів анти й не поривалися брати Волин на меч і сулицю. Ходили по боролищах — одному, другому й третьому, підбирали своїх і аварських коней, вибиту з рук бронь, зносили докупи потятих (окремо — своїх, окремо — аварів) і готувалися віддати полеглим у січі останню шану.

— Авари втратили близько трьох тисяч потятими, — доповіли київському князеві.

— А ми скільки?

— Наших теж немало, і все ж менше.

— Далі буде навпаки: ми втрачатимемо більше, ніж авари. Віддаймо шану потятим, а потім уже зійдемося та помислимо, як братимемо острог і тих, що в острозі, де, хто стане табором та що вдіє, аби жоден аварин не проник ані в город, ані з города.

— Гадаєш, робитимуть такі спроби?

— Форисин може не відати, що Дандалові зараз не до нього, і кликати його на поміч. Тим паче, що іншої надії на порятунок у нього немає.

Повинностей у тих, що готувалися до тризни, було та й було. Тож і готувалися не день і не два. А коли упоралися з усім — і обринів поховали, і своїх віддали вогню, — нагодився й Світозар з уличами. Тож тризну по потятих справляли таким велелюддям, яке буває лиш тоді, коли віддають останню нашу найбільшим достойникам. Виповнювали братниці й казали: «Най царствують там, на вічнозеленій поляні Дажбога». Знову виповнювали і знову казали: «Вони полягли за велике, благословенне богами діло — звільняли люд свій від аварських вериг. Їм будуть там, у Вираї, найбільші почесті і шана». Треті, захмелівши, не забували й про себе: «Випиймо, братіє, за побратимів та попрохаймо їх, най не забувають там, у царстві благодаті, й про нас, на землі сущих. Най стануть перед ясними богами та вблагають їх, аби не насилали на нас супостатів з чужкраю, надто таких, як обри, аби поливали землю медоносними дощами, а не крівцею людською. Ано, і об тім подбаймо, коли вже сталося так, що попрощалися з ними на віки вічні».

А хміль що далі, то помітніше розбирав мужів. Спершу тільки хвалилися своїми подвигами в недавній січі, далі стали й похвалятися: чого мають терпіти цю нечисть — обринів — на своїй землі? Підуть зараз і скажуть князеві: завтра, а найпізніше післязавтра хай кидає клич і веде всіх, хто є тут, на Волин. Он скільки їх, полян, росів, дулібів, уличів, втікичів, древлян. Чи таку силу спроможні стримати ті, що сховалися за валами? Та варто гуртом натиснути на вали, як рухнуть, дарма що он які міцні, а від того осиного гнізда, що його звив там каганів тудун Форисин, сліду не залишиться.

— Хочете, — вихоплюється найзавзятіший, — зараз піду й скажу про це князеві.

Його вгомоняють: не спіши, чи князь без тебе не відає, коли і що повелівати? Не видиш хіба, він не сам тепер, і стольник тутки, і князі древлян, втікичів, дулібів. А щоб вгомонити, затягують пісню, молодші йдуть і в танок.

Веселощі на все міжруччя між Лугою та Бугом і далеко поза Бугом. Бо підпирають слов’ян волинські вали з полудня і з полуночі, з заходу і сходу. Лиш Волин німує та жде, що спіткає його по тризні. Коли ж настав вечір і ті, що справляли тризну, розпалили ще й багаття, аварам, котрі стояли на валу й бачили, що діється поза валом, і зовсім не по собі стало: а що, коли ця сила та піде на приступ отак, як є, — хмільною?

Той день мав настати колись. І він настав. Першими зійшлися на раду князі та воєводи і стали питатися один в одного, як візьмуть Волин.

— Княже Мезаміре, — обернувся Велемир до привідці дулібів. — Ти найліпше знаєш свій город. Скажи нам, де в окольнім валу найслабше місце, через яке можна було б проникнути нашим воям?

— Тільки через ворота, більше ніде не зможемо проникнути.

— А через ворота яким чином?

— Єдиним: маємо висадити їх. Закріпимо дубові колоди на возах, надамо возам великої швидкості й битимемо, доки тріснуть чи поваляться.

— Гадаєш, обри дозволять зробити те?

— Боронитимуться, ясна річ, та наші ж теж будуть поруч, можуть і не дати їм боронитися, тим паче аж надто.

Не повірили чомусь, засумнівалися. Тоді підвівся князь втікичів Славомир.

— Вітець розповідав мені свого часу, як дід Волот брав Анхіал. Він поробив широкі і дещо вищі за вали сходні. Внизу вони мали в кілька разів ширшу опору, ніж угорі, отож зіпхнути їх супостат аніяк не міг. А тими сходнями на забороло вільно могло вийти одразу десять-двадцять мужів. Коли поставимо такі сходні по обидва боки від воріт, авари неспроможні будуть стримати наших.

За цим разом князі не сумнівалися, супротивно тому, заговорили навперебій, казали, коли зробити це поночі і, отже, несподівано для тих, що боронять город, успіх забезпечений. На заборолі буде лише сторожа. Поки вона зніматиме тривогу, поки всі інші обри прокинуться та стануть на вали, мужі землі Троянової будуть уже на заборолі, а там і поза заборолом, гляди, розчинять і ворота.

Сталося навіть швидше й легше, ніж гадалось. Обри або ж не завважили своєчасно сходнів, з якими руси наближалися до валу, або не надали їм належної ваги, прискали на тих, що ворушили темінь, стрілами, і не знімали великої тривоги. Коли ж угледіли, з чим підійшли руси, як швидко та спритно полізли вони на вал, пізно було кликати поміч, а тим паче боронитися. Нападники лізли та й лізли тими сходнями, доволі швидко зіпхнули з заборола сторожу, загуркотіли сходами до воріт, молодші і спритніші стрибали на землю прямісінько з заборола і там, на землі вже, ставали до січі. Зашкодити вторгненню в обрів не було на той мент ані сили, ані спроможності. А тим часом число тих, що вторглися, помітно зростало, і ворота доволі швидко виявилися розчиненими. В них не забарилися вломитись кінні сотні, потяли мечами чи прикололи до землі сулицями решту сторожі і, не затримуючись, погнали коней вузькими вулицями города. Одні — аби нагнати жаху тим обрам, що спали по оселях горожан, інші — аби швидше бути біля намістя при острозі, де, знали, є княжі конюшні, а до тих конюшень поспішають розбуджені тривожними сурмами обри, і коли не сіли ще в сідла, то ось-ось можуть сісти і вихопитися назустріч полянам, росам, уличам злагодженими сотнями, а то й турмами.

Відстань до волинського намістя не така вже й далека, а проте і її пощастило здолати безборонно. Город давно уже виповнився галасом, людською метушнею, за мить-другу вигулькнули з воріт та заступили собою путь і аварські вершники, — далебі, ті, що спали по волинських оселях і мали коней там-таки, по повітках та конов’язях.

Задзвеніли мечі, знялись над Волином і полетіли в розбурхану ніч чиїсь погрози-нахваляння. Спершу виразно чуті, далі менш розбірливі, схожі часом на лемент-тривогу, часом на торжество. Ті, що вторглися, не остуджували буєсті, робили все, аби іти вперед, аби нагнати обрам страху; обри ж що далі, то помітніше збиралися докупи, силилися злютуватися в надійні лави. Хтось із них догадався підпалити там стіг сіна, там — соломи, а там — і халупу. До світання далеко ще, город затоплювала темінь, піди та розберися в ній, де свої, де чужі. Одначе й русам це не на збитки — бачать, де авари, скільки перед ними аварів. Знай напирають та й напирають на них, не одного вже упокорили і не одну злютовану до оборони лаву примусили оступитися. А підмога в такій метушні не завжди встигає надійти. Тоді аварам нічого іншого не лишається, як стояти на смерть і гинути в нерівній січі або шукати рятунку у втечі.

І все ж коли об явилися за далеким небосхилом перші промені сонця й розтопили чи відтіснили ген далі десь темінь, князі не могли не пересвідчитись: город Волин до лиха густо заселений кінними обрами. Воно й не дивно, сюди збігалися вони звідусіль, саме тут шукали захисту і порятунку.

— Що робитимемо? — над’їхали молодші князі і запитали в старших. — Невже усе оте скописько аварів маємо потяти?

— А як інакше замиритися з ними?

— Може, варто піти на перетрактації?

— Це обри, Мезаміре. Вони не складуть броні і не подадуть руки до вериг.

— Своїх багато втратимо, ось біда, — вкинув слово й Славомир.

— Іншої ради немає. Не ми в них, вони в нас мають просити миру.

Мезамір довго і пильно оглядав город, що став боролищем, приглядався до тих, що стиналися на боролищі.

— Тісно нам тут, — обернувся до Світозара та Велемира. Може, почленуємо тих, що бороняться, на малі островки і тим примусимо стенутися?

— А як нашим буде серед почленованого супостата? — Світозар йому. — Я про інше думаю: аби не було так тісно, відкиньмо навпіл поділених аварів далі від намістя і починаймо облогу дитинця та аварського заводія, що возсідає в ньому. Впаде дитинець, швидше будуть зломлені в намірах своїх і всі інші обри.

— А що, це діло, — вхопився за ту пораду київський князь. — І оскільки воно не з легких, візьму його на себе.

— Особисто з Форисином мав би поквитатися я, — несміливо, одначе й владно заперечив привідця дулібів.

— Візьмемо дитинець, дамо тобі таку нагоду, ніде він не дінеться.

— То буде, княже, не те і не так. У січі хотів би здибатися з кагановим тудуном і побачити, чи такий хоробрий він, як жорстокий.

Світозар і Велемир переглянулися. «Занадто молод ти, Мезаміре, — казали ті позирки, — аби виходити на герць із Форисином!» Перший зібрався з думкою і зважився висловити її стольник:

— То, може, удвох і йдіть на дитинець? Взяти його, справді, нелегко буде, а Мезамір знає там усі можливі щілини.

Привідця дулібів не став ждати згоди київського князя, підібрав поводи й націлився їхати. Та нараз згадав щось і обернувся до Світозара:

— Хто стане на місце моїх воїв у лавах?

— По сусідству з тобою хто стоїть?

— Князь втікичів Славомир.

— Він хай і стане з своїми воями на місце твоїх.

І тоді вже, як Мезамір від’їхав, вдався до київського князя.

— Наражати його на цю січу справді не варто було б, одначе й утримати від неї нелегко. Образиться, і вельми. Я тому пристав до цієї його гадки, що покладаюсь на тебе, княже. Приглянь за ним, коли йтимете на приступ. Ненависть має неабияку, по молодості може невміло скористатися нею.

— А як же з поквитанням?

— Дозволиш його тоді вже, коли більш-менш безпечно буде. Дулібія й без того он які понесла втрати. Най матиме бодай свого князя. З усього Добритового роду лише він залишився.

— Домовились. Хай буде славен сей день.

— Най буде славен.

Та одне — бажати собі слави, удачі і зовсім інше — мати їх. Руси з дулібами лиш готувалися впродовж усього дня взяти дитинець — розібрали, перенесли і знову склали далі від дитинця і тих, що засіли в ньому, сходні; древляни, уличі стиналися з аварськими турмами в городі, да так і не добилися чогось суттєвого, окрім того хіба, що устелили трупами обринів двори, вулиці та провулки й примусили супостата поступитися ними.

— Їх тут до гибелі, — виправдувалися сотенні перед тисяцькими, а тисяцькі — перед привідцями. — Однак завтра-післязавтра доконаємо вже.

З тією сподіванкою відходили в надвечір’я на спочинок, з нею ставали другого дня й до січі. А обіцянка лишалася всього лиш обіцянкою. На лихо, й київському князеві купно з привідцею дулібів не поталанило взяти впродовж тих днів дитинець. Форисин розгадав їхній намір, а може, й догледівся, коли готувались, і заздалегідь розтопив кип’ячку та облив нею сходні, як тільки-но приставили їх до валу. Руси з дулібами й огледітись не встигли, як сходні взялися вогнем. Довелося ждати наступної ночі, а тим часом мізкувати, як перехитрити супостата.

Мезамір досадував більше, ніж всі інші.

— Заприсягаюся гнівом Перуна: таки не ждатимемо, — надумався врешті і вдався з тою думкою до київського князя.

— Гадаєш, інакше якось, зможемо взяти Форисина?

— Гадаю, княже. Он з тої, найближчої до валу, забудови почнемо підкоп, і одразу ж, серед білого дня. Землю буде куди викидати, обри не видітимуть, що підкопуємося, а отже, й не догадуватимуться, що чекає на них. Об’явимося поночі в дитинці неждано й негадано.

— А що, це мисль. Коли так, одразу й починаймо підкоп.

Доки в городі точилася третього дня січа й стояв звичний для неї галас, дуліби спішно і без особливого побоювання, що будуть заважені й потяті, робили своє діло. А пішли на світанні через прокладений під землею хід до дитинця і не застали там Форисина, як і його вірних.

Немало дивувалися з того, та ще більше були подивовані ті, що рушили на аварські недобитки в городі і не виявили їх ані по людських подвір’ях, ані під валом, де вони тлумилися в останнє надвечір’я. Ті, що відсиджувалися купно з своїм привідцею в дитинці, певно, через підземний хід вийшли до Бугу і зникли невідомо де. Ці ж, що лишилися після триденної січі в городі, перекинули через стіну линви і, либонь, по них випорснули з накинутого вже на них зашморгу.

— Що кажуть ті з наших, котрі стоять за Бугом? — поцікавився стольник у сотенного, що доповідав йому про оказію.

— Анічого. Жоден обрин не об’являвся перед їхніми лавами.

— Не інакше як спливли за водою, — жваво озивався Мезамір.

— Гадаєш?

— Більше їм не було куди дітись. Погляньте, усіх коней залишили, а бронь прихопили з собою. Бо що воїн без броні? Анічого. Отож склали її на плоти й спливли на них, скориставшись темрявою, за течією. Супроти течії без надійних весел їх не поженуть.

— Так-так. Виходить, сліди обринів-втікачів слід шукати в полуночній стороні і там, де немає вже наших дружинників.

— Саме в полуночній.

— Тоді — в погоню. Без коней далеко не втечуть.

І знову Мезамір перший відгукнувся на це стольниковеповеління — йому не терпілось-таки схопити Форисина і привселюдно поквитатися з ним.

— Я подамся лівим берегом Бугу, а хтось має податися й правим. Обри й таке могли втнути, аби заплутати свої сліди.

— А хто наводитиме лад в острозі, в усій землі? Нам не випадає братися на це.

— То — потім. Зараз важливо добити обрів, не дати їм зібратися з силою чи навіть втекти.

Світозар бачив: надто надійно заволоділо дулібським князем бажання мсти-відплати, його все одно не стримати. Та й потреби такої, здається, немає. Най скаче назустріч вітрові та пригасить його прохолодою жагу жадань своїх. Форисин тепер уже не страшний.

Князі так постановили, зійшовшись на раду: доки Мезамір, інші воєводи з київської та древлянської дружини ганяються за збіглими аварами, всі інші дружинники, вої народного ополчення також не повинні марнувати часу. Одні пройдуться з мечем та сулицею по вервях Дулібії, передусім там, де не були, звільнять їх від обрів, коли не втекли ще, та їхніх уставів, поновлять давні дулібські покони та закони, інші віддадуть шану потятим побратимам, очистять землю від обрів, що прийшли сюди з надією бути довічними володарями, а впали від мечів та стріл яко таті.

Возили та й возили їх за волинські обводи. Обрів віддавали, за поконами родів їхніх, землі, своїх готували віддати вогню. А Мезаміра і тих, що пішли з ним на пошуки аварського тудуна, не було та й не було. І вістей від них аніяких.

Мужі не могли не завважити цього і почали хвилюватись.

— Що могло статися там?

— Повернуться — скажуть. Або ж подалися на дальні пошуки, або оточили десь обрів і не можуть взяти.

— Коли б оточили та не могли взяти, покликали б поміч.

— А що, як гординя не дозволяє?

Привідці раті слов’янської до певного часу не брали Мезамірову відсутність на карб, принаймні не подавали виду, що беруть. А може, їм за клопотами й не до того було. Коли ж під стольним городом землі Дулібської віддиміли останні вогнища і всі живі віддали достойні почесті потятим, та відсутність і їх почала бентежити: а й справді, де може бути послана по слідах аварів погоня, чому немає саме тих, що пішли лівим берегом Бугу? Уголос ані князь Велемир, ані стольник Світозар не зважувалися казати: час посилати загони й удостовіритися, що сталося, де може бути погоня, а про себе помишляли про це, і хто відає, чи не зробили б ті помисли ділом, коли б Мезамір не об’явився найближчого дня у Волині і не погасив їхню тривогу.

Либонь, не в ліпшому настрої був, бо не пішов і не доповів князеві Велемиру чи стольнику Світозару яко верховним привідцям, чим завершилися його пошуки тудуна Форисина… Дав повеління своїм соратникам, де розміститися, та й пішов до материного теремка, що його отроки встигли оглянути вже й приготувати для єдиного спадкоємного нащадка князя Добрита.

Велемир не міг не завважити того, однак не став домагатися негайних звідів, переклав ту повинність на стольника — він ближче знається з дулібським привідцею, хай вивідає звіди та й про все інше побесідує заодно. Йдеться до відновлення Дулібії яко князівства. Хто, як не Мезамір, має докласти розуму і сили, аби обійшлося так, як мислять собі.

Світозар не поспішав турбувати майбутнього князя на дулібах. Дав йому можливість розглянутися у материнім теремку, та спочити після виснажливого походу і лиш потім звелів покликати.

Розшукав його Мезамір не в теремі, як сподівався. Сидів на вежі в острозькім валу, там, де підходив він до самого Бугу, мрійно й журливо дивився на воду.

— Кликав, стольнику?

— А так, — збудився. — Сідай, поговорити треба.

Мезамір відсторонив піхви меча й сів.

— Гадаю, погоня за Форисином нічого не дала тобі. Було б інакше, давно звідомив би нас. Невже й на слід його не натрапив?

— Натрапив, чом ні. Та взяти не зумів.

— Хтось завадив?

— Очолені ним рештки обрів забрали у перших весях, що трапилися на їхній путі, поселянських коней і зникли. Не інакше як у Підляшшя подалися, а звідти або до завіслянських полян, або за Сян, у гори. Піди знайди їх тепер, коли й сліди замели за собою.

— Не печалься тим, — заспокоююче торкнувся Світозар його десниці. — Слов’янський світ широкий, а обрів усі знають, десь та попадуться в розставлені на них перевісища.

— Такий може й вислизнути, стольнику. А, крім того, власними руками хотілося б поквитатися з ним за сльози матері і сестри.

— Данко зробить це за тебе. Він перекрив усі путі, що ведуть на перевали.

Десь неподалік між дерев жалібно скрикує пташка. Світозар обертається на той крик, силиться розгледіти, що там скоїлося, і вже потім стає до розмови з Мезаміром.

— Мати… Незабутня княгиня Даная. Від багатьох і різне чув, а не можу втямити, як сталося, Мезаміре, що вона залишилася з Лілейкою під обрами? Ти не зумів вихопити їх?

— Зумів би, та не захотіли піти зі мною. Мати так і сказала: «Не гоже то діло, сину, втікати усім в таку, як ця, годину. Хтось із нас має лишитися з людом дулібським і розділити з ним його долю. Інакше не матимемо права називатися князями».

— І не розминулася, бач, із лихою долею свого люду. Жорстокий світ таки не годен ужитися з непорочним. То два одвічні і довічні супостати. А яка жона була. Боги світлі та боги ясні, яка жона!

Річкові хвилі тихо і лагідно хлюпали внизу. Так лагідно, що обидва бесідники не могли не завважити того і надовго змовкли, тамуючи в собі і задавнені болі, і свіжозроджені жалі.

— Завтра чи післязавтра, — перший надумався й порушив тишу Світозар, — збери, Мезаміре, старійшин родів, мужів ратних та думаючих, усіх, хто вцілів по цій біді. Порадимо їм, най саджають тебе на дулібський стіл та правлять купно з тобою дулібами. Виправу завершено, обри не посміють уже сунутися за гори, не до того їм. Чув, не лише слов’яни Загір’я, і кутригури пішли супроти них.

Мезамір не поспішав являти радості. Схоже було, що не почув або ж не завважив, яку новину повідали йому.

— Як же іменуватиметься тепер знана колись в світах Антія? Нині щось не чую того ймення. Ані один не казав у поході: «Анти пішли на обрів». Казали: «Русь іде». А то й інакше: «Київ і його русь несе людові волю». Чи не тому це, що Київ так хоче?

— Не тому, Мезаміре. Авари іменували нас по-всякому: і руссю, і антами. Чи в назві суть? Важливо, що земля наша знову вільна, а князівства Дулібське, Тиверське, Улицьке, Древлянське, Поляно-Роське були осібними й залишаться, матимуть свого князя, своє віче, свої покони та закони.

— А все ж…

— А все ж чи буде Волин стольним городом у землі Трояновій, а дулібський князь — князем-привідцею? Ти це хотів сказати?

— І це також.

— Е-е, Мезаміре, багато ти хочеш, та саме цього обіцяти тобі не можу.

— А це ж чому?

— Мав би бачити, відтоді, як дулібський князь перестав бути князем-привідцею, а Волин — стольним городом у землі Трояновій, багато води стекло в наших ріках. Передусім дуліби і Волин опинилися під обрами і не з чиєїсь забаганки, таки з провини князя дулібського і твого вуйка Келагаста. Обернулося так, що й Тивер стала аварською данницею, і уличі, древляни не такими вже й міцними, щоб бути чільними. Єдиним достатньо сильним і надійним у землі Трояновій лишалося Поляно-Роське князівство, те саме, що його, як ти завважив, іменують вже Руссю. Воно й взяло на себе в ці тяжкі для нас літа повинність привідці, згуртувало слов’янську силу й повело її супроти обрів, у визвольний похід. А це, сам тямиш, неабияка повинність. Київський князь, як і князівство його, по суті взяли на себе не лише весь тягар визвольного походу, а й відповідальність перед людом нашим і перед усім світом за успіх у ратнім поєдинку з обрами. Чому ж Києву не бути після всього стольним городом, а Поляно-Роському князівству чільним князівством у землі Трояновій?

Мезамір якось незвично жваво скинув на Світозара позирк очей своїх.

— То це вже вирішено?

— Ні, про це не йшлося ще, одначе на першім земськім вічі йтиметься і буде утверджено, гадаю, саме так.

Не тільки сум і розчарування лягали майбутньому дулібському князеві на лице, — прикрість, образа також.

— А я гадаю, що не буде так. Супроти цього багато хто повстане. Якийсь мізерний Київ і ще мізерніші руси стоятимуть над усіма землями від Дніпра до Забужжя і від Прип’яті до Дунаю.

— А чим ліпший був Волин, що стояв над усіма цими землями?

— Таки ліпший, стольнику! — вибухнув гнівом. — Бо з древності був стольником і тому мудріший є. А те багато важить. Син вільнолюбної Тивері і вчений муж у землі Трояновій мав би розуміння це й інакше мислити.

Світозара не образив цей його не по літах зухвалий гнів. Він усе ще не переставав дивитися на привідцю дулібської раті як на Данаїного сина.

— Інакше, Мезаміре, не можна мислити. І не тільки тому, що тобі чи мені так хочеться. Того вимагає час і ті умови, в які він ставить чи й поставив уже люд наш. Завваж: обри погромлені, ромеї відтіснені від Дунаю слов’янами, котрі обсіли Мізію, Іллірик, частково й Фракію. Віднині не з полудня і не з полуденного заходу погрожуватимуть нам мечем і сулицею, а зі сходу. Першими, об’явилися там хозари. Ось Київ і стане супроти них нашим надійним стражем і неприступним валом заодно.

Київ, 1984-1985

Примітки

1

Оседок — окрема садиба, а також невелике селище.

(обратно)

2

Обводи — межі, кордони, околиці.

(обратно)

3

Вижа — знак, оповіщення околиць вогнем і димом.

(обратно)

4

Безліття — неврожайне літо, невдача, нещастя, біда.

(обратно)

5

Вежа — стражниця.

(обратно)

6

Тула — чохол для стріл, сагайдак.

(обратно)

7

Вервь — одиниця адміністративного поділу у стародавніх слов’ян.

(обратно)

8

Весь — село.

(обратно)

9

Заступ — розташування військ для оборони.

(обратно)

10

Стольник — слуга за княжим столом, пізніше — дипломат.

(обратно)

11

Нарочитий муж — посланець високопоставленої особи.

(обратно)

12

Протрубити путь — оголосити похід.

(обратно)

13

Вериги — залізні ланцюги, пута.

(обратно)

14

Сулиця — спис.

(обратно)

15

Гридниця — помешкання, в якому живуть чи збираються на ради гридні — охоронці резиденції чи порубіжжя.

(обратно)

16

Навікулярій — капітан, власник судна.

(обратно)

17

Солід — золота римська і візантійська монета, дорівнювала 4,55 гр.

(обратно)

18

Звідун — вивідник, розвідник, таємний вивідувач.

(обратно)

19

Тать — злодій.

(обратно)

20

Міми — вчителі акторів. Тут — власне ім’я.

(обратно)

21

Корчениця — кузня.

(обратно)

22

Корчага — посуд для вина, меду.

(обратно)

23

Братниця — чара.

(обратно)

24

Перевісище — місце, де ловлять птахів, і снасті, якими ловлять.

(обратно)

25

Ліпотний — гарний, гожий.

(обратно)

26

Поприще — міра довжини у стародавніх слов’ян, дорівнювала 2/3 верстви.

(обратно)

27

Тудун — посадник, той, що його посадив замість себе каган.

(обратно)

28

Послух — таємний вивідувач.

(обратно)

29

Інсигнії — знамена.

(обратно)

30

Ближика — родич.

(обратно)

31

Логофет — чиновник при Августіоні, що відав зовнішніми зносинами, церемоніями прийому послів.

(обратно)

32

Ойкумена — заселена людьми земля.

(обратно)

33

Маліти на силі — словосполучення, що дало згодом слово «мліти» (умаліти — умліти — мліти).

(обратно)

34

Замоложити — захмарити.

(обратно)

35

Підкліть — напівпідвал.

(обратно)

36

Вежиця — підвищення, трибуна.

(обратно)

37

Кліть — кімната.

(обратно)

38

Воседля — обряд поселення пошлюбненої молоді в оселю. Звідси й пішло сучасне «весілля» (воседля, воселля, весілля).

(обратно)

39

Перелюб — утаємничене кохання заміжньої жінки чи одруженого чоловіка.

(обратно)

40

Присуха — кохання.

(обратно)

41

Дитинець — резиденція князя в городі чи фортеці.

(обратно)

42

Ложниця — опочивальня.

(обратно)

43

Обида — богиня нещастя.

(обратно)

44

Лада — богиня шлюбу, мати любові і добра.

(обратно)

45

Рота — згода, присяга.

(обратно)

46

Обавник — спокусник.

(обратно)

47

Чадиги — чоботи.

(обратно)

48

Крутопадь — круча.

(обратно)

49

Баба — мати.

(обратно)

50

Макотер — посудина, в якій терли мак.

(обратно)

51

Таль — заложник.

(обратно)

52

Стрелище — міра довжини у стародавніх слов’ян, дорівнювала дальності польоту стріли.

(обратно)

53

Зловіщий — сич.

(обратно)

54

Ряд — договір.

(обратно)

55

Ролейний — рільничий.

(обратно)

56

Кузнь — металеві вироби — молоти, кліщі і т. ін.

(обратно)

57

Світлий день настав — відвідала радість.

(обратно)

58

Кушта — хатина.

(обратно)

59

Передліття — пора року, весна.

(обратно)

60

Вогневиця — запалення легень.

(обратно)

61

Баян — знахар, чародій.

(обратно)

62

Баяти — лікувати, заспокоювати.

(обратно)

63

Студень — стародавня назва грудня.

(обратно)

64

Червень — стародавня назва липня.

(обратно)

65

Медуша — приміщення, в якому зберігають чи торгують медом, вином.

(обратно)

66

Верета — вид покривала.

(обратно)

67

Дарствениця — внесок, заслуга.

(обратно)

68

Скітниця — скарбниця.

(обратно)

69

Місто — в первісному значенні — торгове місце поблизу города.

(обратно)

70

Оджак — родове об’єднання у тюрків-кочівників, що складалося з 30 родин.

(обратно)

71

Тангра — божество, в якому стародавні тюрки вбачали небо.

(обратно)

72

На поток і пограбування — конфіскація майна і віддання родини в рабство.

(обратно)

73

Здатель — будівельник.

(обратно)

74

Волостелин — володар неналежної общині маєтності, земельного наділу.

(обратно)

75

Бокогрій — стародавня назва місяця лютого.

(обратно)

76

Сухній — стародавня назва березня.

(обратно)

77

Почайна — струмок, першовиток ріки.

(обратно)

78

Подвірниця — присадибна ділянка, город.

(обратно)

79

Скудельник — гончар.

(обратно)

80

Окрини, опаниці — посуд.

(обратно)

81

Набіл — молоко.

(обратно)

82

Берковець — дерев’яна посудина для зберігання і вимірювання зерна.

(обратно)

83

Оловири — прикраси на шапці (з хутра).

(обратно)

84

Бесага — торбина.

(обратно)

85

Посмага — печений хліб.

(обратно)

86

Ногата — грошова одиниця в стародавніх слов’ян, дорівнювала 2,5 гр.

(обратно)

87

Вещба — чари, зваба.

(обратно)

88

Лядина — заросле після корчування та випалювання лісу поле.

(обратно)

89

Овин — клуня.

(обратно)

90

Веректа — молотьба.

(обратно)

91

Правеж правити — збирати подать.

(обратно)

92

Дикуша — гречка.

(обратно)

93

Пущениця — вигнана жінка.

(обратно)

94

Вогнищани — мешканці оселі, оседку.

(обратно)

95

Добридень, князю! Як ся маєш?

(обратно)

96

Намістя — площа.

(обратно)

97

Лімітати — прикордонне військо.

(обратно)

98

Стратиг — командир окремої частини, пізніше — правитель військово-адміністративної округи.

(обратно)

99

Діоклетіан — римський імператор (284-306 р.), походженням із Далмації. Уславився як імператор-реформатор.

(обратно)

100

Центуріон — командир маніпули.

(обратно)

101

Драмон — тип військового судна, тоді найбільш швидкохідного.

(обратно)

102

Бабина гора — давня назва Карпат.

(обратно)

103

Житниця — хлібний склад.

(обратно)

104

Августіон — резиденція імператора у Візантії.

(обратно)

105

Легіон — військове з’єднання. Складалося з когорт, когорти — з маніпул.

(обратно)

106

Охлос — чернь, той міський люд, у якого, крім робочих рук, нічого не було.

(обратно)

107

Стратег — воєначальник, полководець.

(обратно)

108

Префект — адміністратор, що очолював префектуру.

(обратно)

109

Епарх — градоначальник.

(обратно)

110

Маврусії — північноафриканські племена, що населяли територію Мавританії (пізніша назва — маври).

(обратно)

111

Комітати — воїни, що складали корпус окупаційної армії.

(обратно)

112

Ректор — адміністратор, що стояв на чолі провінції, як і презид.

(обратно)

113

Презид — адміністратор, що стояв на чолі провінції.

(обратно)

114

Погарх — адміністратор, що спостерігає за збиранням податків.

(обратно)

115

Понт Евксінський (Гостинне море) — давня назва Чорного моря.

(обратно)

116

Гломачі — західнослов’янське плем’я, мешкало між Лабою і Мульфою.

(обратно)

117

Медушниця — та, що торгує в медуші.

(обратно)

118

Басиха — знахар, чародій.

(обратно)

119

Едикт — наказ, розпорядження імператора.

(обратно)

120

Новела — указ.

(обратно)

121

Довга стіна — фортифікаційна споруда на підступах до Константинополя.

(обратно)

122

Куріали — крупні землевласники.

(обратно)

123

Гінекея — жіноча ткацька майстерня.

(обратно)

124

Ергастирія — реміснича майстерня. Ергастиріарх — майстер, наглядач за роботою в ремісничій майстерні.

(обратно)

125

Пруги — сарана.

(обратно)

126

Схоларії — ті, що належали до схол, навчального корпусу імператорської гвардії.

(обратно)

127

Трирема — військове судно з трьома рядами весел.

(обратно)

128

Квадрирема — військовий корабель з 4 рядами весел.

(обратно)

129

Зарев — стародавня назва серпня.

(обратно)

130

Бродники — збіглий люд.

(обратно)

131

Тимпан — барабан.

(обратно)

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША ОБРИ ЙДУТЬ

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

  XIX

ЧАСТИНА ДРУГА ГНІВ ОЙКУМЕНИ

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

  IX

  X

  XI

  XII

  XIII

  XIV

  XV

  XVI

  XVII

  XVIII

  XIX

  XX

  XXI

  XXII

  XXIII

  XXIV

  XXV

  XXVI

  XXVII

  XXVIII

  XXIX

  XXX

  XXXI

  XXXII

  XXXIII

*** Примечания ***