Лихі літа Ойкумени [Дмитро Міщенко] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (197) »
Дмитро Міщенко Лихі літа Ойкумени
ЧАСТИНА ПЕРША УТИГУРИ І КУТРИГУРИ
Послання імператора Юстиніана ханові утигурів Санділу: «Якщо ти, знаючи наміри кутригурів, свідомо не діяв, то я, природно, дивуюся як твоїй зраді, так і самому собі — хоча б тому, що недостатньо розпізнав твої наміри і помилився в судженнях про тебе. Коли ж ти справді не обізнаний із тим, що діється, то тобі можна й простити. Одначе ти доведеш нам свою необізнаність із умислами кутригурів твердою обіцянкою: надалі не допускатимеш подібного недбальства... Хоча б зараз не опускайся нижче самого себе. Тобі надається сприятлива можливість примусити ворога відповісти (за вторгнення) і, перемігши його, отримати те, що належить тобі як винагорода. Коли ж ти даси перевагу супокою чи безсоромно визнаєш за потрібне не діяти, то ми позбавимо тебе субсидії». Агафій Мірінейський, «Про царювання Юстиніана».
Відповідь хана Санділа Юстиніану: «Було б неподобним, до того ж беззаконним до кореня знищувати людей одного з нами племені, які не лише розмовляють тією мовою, що й ми, а й живуть за одними поконами, носять такий, як і в нас, одяг, ба є нашими родичами, хоча й підвладні іншим вождям. Я вже ліпше відніму в кутригурів коней і привласню їх собі, аби їм не було на чому їздити й шкодити римлянам». Менадр Протиктор, «Історія».
«Знесилені набігами ворогів своїх, анти послали до аварів сольство на чолі з Мезаміром, сином Ідарича і братом Келагаста... Авари, піддавшись намові Котрагіга, не стали зважати на те, що це сол, що до нього належить ставитися з повагою, і вбили Мезаміра». Менандр Протиктор, «Історія».
I
Та ніч була воістину літня: тепла й тиха, з безмежно високим і чистим небом над землею, з густо засіяними зорями в небі. А ще пахощі виповнювали степ і розпирали груди неземними знадами. Присяйбіг, лише їх доста було б, аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди є люди, їм всього замало. Милувалися степовим привіллям і прагнули піднебесного, упивалися пахощами і не казали: наситились. Одні — здебільше молодші — розпалювали багаття та обзаводились паливом, інші клопоталися біля баранини, що смажилась на вогні. Незабаром вечеря, а вечеря в степу, під погожим літнім небом — не менша втіха, ніж милування знадами. Вона збирає до гурту всіх: і мовчунів, і балагурів — тих, що лише полюбляють слухати бесіду, і тих, що згуртовують бесідників своїм веселим словом. Вогонь то пригасає, то знову розгоряється й жене пріч темінь, додає тепла, а тепло спонукає пастухів до вигадок і робить бесіду такою ж приємною, як і знади степові. Тож і не вмовкає вона ані за вечерею, ані по вечері. Супокій, тиша, властива супокою, нерідко лускають і уступають місце реготу, регіт — черговій тиші, а то й злагодженій пісні. І так до глибокої ночі. Хтось, набігавшись за день, засинає раніш, хтось — тоді вже, як бесідують найзавзятіші, а комусь (здебільше то літні чи й зовсім літні) доводиться пильнувати за вогнищем, як і за комонями, що пасуться там десь, поодаль, до самого світанку. Лише вдосвіта дозволять собі склепити повіки й заснути, як і всі, міцним, непробудним сном. Спали й тоді, як у степу зняли тривогу. — Гей, кутригури! — гнав хтось із вибалка огира й кричав що було сили. — Біда! На наших комоней посягнули таті[1]! В погоню мерщій!! В погоню!! Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гінці степом — від стійбища до стійбища і від оджаку[2] до оджаку. Тривога кличе всіх, хто здатний тримати меча в руках, і зводить у сотні, а сотні — в тисячу. Вої стають на своє місце, кметі[3] — на своє, нерідко й хан об'являється між потривожених. — Хто бачив татей? — питає. — Хто може сказати, куди погнали наших комоней? — Бачити не бачили, — знаходяться обізнані, — а сліди ведуть до Широкої ріки, не інакше як до утигурів. Ті, що повідали це, ведуть хана до слідів, і того вже досить ханові. Здиблює застояного за ніч огира й показує десницею: туди, кутригури! Там ваш кривдник і ваш супостат! Кінь для кутригура все: і живність для роду (та ще яка: дає набіл[4], дає м'ясо), і сила, що перевозить той же рід із долу в діл, із випасу на випас, і найвірніший побратим-рятівник у січах. Що піший супроти комонного і що кутригур без коня? І від своїх відстане, і чужих не наздожене, у лави мечників не вріжеться й мечем не вразить супостата, що возсідає на коні. То хтось там — ромеї, анти можуть стинатися і так, і сяк, кутригури — вої комонні і тільки комонні. Втрата комоней — то втрата всього, на що сподіваються жити і чим живуть у світі. Тож і палає в кожного жагучим гнівом серце, тож і прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на їхні статки. Гуде під копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночі аер- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (197) »
Последние комментарии
2 дней 1 час назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 5 часов назад