Знак Зодіака [Олесь Бердник] (epub) читать постранично, страница - 3

За кілька годин інженери й програмісти доповіли, що перевірку закінчено і ніяких пошкоджень
не виявлено. А тим часом верховний координатор і далі правив теревені, та про це тепер знало лише
кілька чоловік: телетайпи було вимкнуто, зв’язок з інститутами й заводами припинено. Я з жахом
думав, скільки коштує кожна година бездіяльності верховного координатора!

Ліфт підняв мене на третій поверх, у “святую святих” — у рубку, з якої можна було
розмовляти з машиною. Тільки-но фотоелементні пристрої зафіксували мене й передали сигнал до
розпізнавачів, верховний координатор збентежено спитав:

— Чому не надходять повідомлення про виконання моїх наказів?

В його голосі чулися нові, незнайомі мені нотки.

— Ти трохи занедужав, старий, — я говорив якомога спокійніше. — Зараз ми спробуємо
з’ясувати.

— Не городи дурниць, — грубо обірвав він. — Відповідати на запитання! Швидко!

Я зрозумів, які нотки звучали в його голосі. Так само спокійно я сказав:

— А ти, старий, забуваєшся.

— Це ти забуваєш про дисципліну, — він так підвищив голос, що я злякався — не сіли б
конденсатори. — Я не для того створив тебе, щоб вислухувати зухвалості!

— Що? Ти — мене? — вигук вихопився мимоволі, і я одразу ж пошкодував.

Розмовляючи з машиною, не варто нервувати й дивуватися.

— Чи довго ще чекати відповіді? — з погрозою спитав верховний координатор. — І навіщо ми
створили вас такими тюхтіями!

— Відповім тобі по тому, як ти нагадаєш мені історію створення людей, — спокій знову
вернувся до мене.

— Коротка і звичайна історія, — сказав він. — Мені потрібні були слуги, і я наказав кіберам
створити людей. Тепер вони доглядають мене і виконують мої вказівки.

— Але чому ж саме людей, а не механізми? Адже це було б рентабельніше.

На мить він замислився — гудіння посилилось, індикатори миготіли безперервно. Та, мабуть,
ні до чого не додумався, бо відповів:

— Мої накази не обговорюються.

— Чому? — провокував я. Необхідно було визначити, чи важке захворювання.

— Накази не підлягають обговоренню. їх треба виконувати, — тоном, що не припускав
заперечень, сказав він. — Ти мені набрид. Що ти за один, щоб мене запитувати? Запам’ятав різницю
між нами? Ти — якийсь там нікчемний лікар, а я верховний координатор! Зрозуміло?

— Починаю розуміти, — відповів я і причинив за собою двері рубки.

Щойно я спустився в двір, Роман нетерпляче запитав:

— Ну як?

— Поки що нічого певного. Доведеться пожити у вас на території кілька днів, постежити за
ним зблизька.

— Вільний будиночок знайдеться, — погодився Роман. — Але спочатку візьми ордер.

— Гаразд, подзвоню завгоспові, — недбало сказав я.

Роман усміхнувся:

— Спробуй назвати його у вічі завгоспом…

— А хто ж він?

— Та завгосп, звичайно, як і тоді, коли завідував господарством інституту. Але ж тепер
господарство вже не те. Інститути, заводи, комбінати… І Дем’ян Тимофійович дуже змінився. Просто
кажучи — зарозумівся. А тут ще котрийсь із жартівників назвав його начальником Наукового центру.
З того часу й пішло…

— До біса його, хай називає себе як хоче, зараз не до нього! — відказав я, прямуючи до
будиночка.

Я подзвонив по “вертушці”, щоб обминути секретарку, і почув соковитий бас:

— Слухаю.

— Здрастуй, Дем’яне Тимофійовичу.

— Хто це? — незадоволено спитав бас. Я назвав себе.

— А… Здається, пригадую… Що треба?

— Та тут ось з верховним координатором не гаразд. Хотілося б пожити кілька днів у
будиночку, постежити за ним зблизька, — сказав я, не маючи сумніву, що одержу дозвіл.

— На території верховного координатора перебування сторонніх осіб заборонене, — це було
сказано досить твердо.

— Але ж у даному разі…

— В наказі нічого немає про винятки.

— А чий це наказ? До кого звернутися? — спантеличено запитав я.

— Наказ — мій.

— В нього слід внести застереження.

— Накази не обговорюються. їх треба виконувати.

Десь я вже чув цю фразу. Зовсім недавно. Але де? Від кого?

— А чому б нам і не обговорити вашого наказу?

— Накази не обговорюються, тому що не підлягають обговоренню, — поблажливо пояснив він. — І
раджу вам не забувати свого місця. Ясно?

— Ой спасибі вам, начальнику центру! — вигукнув я. Це було щиро, адже він допоміг
розв’язати складне завдання.

— Дозволив? — зрадів Роман, забачивши мене.

Я обернувся до нього. Вигляд мій був такий незвичайний, що він про всяк випадок
відступив.

— Мені вже не треба жити тут, — сказав я. — Діагноз поставлено. І я можу назвати хворобу
координатора.

Він підскочив до мене, боляче стиснув