Сонця! [Єлизавета Михайлівна Кардиналовська] (fb2) читать постранично

Тетяна й Лизавета Кардиналовські

СОНЦЯ!

Ілюстрації Абрама Старчевського

Всі ми серцем дзвоним,

Сним вином червоним

Сонця, хмар та вітру.

П. Тичина

АНКОМ Ченк зайшов до свого приятеля О’Неля. Молодий учений сидів перед столом у глибокій задумі. Кілька стародавніх рукописів і книжок розгорнені лежали перед ним. Ренц О’Нель був захоплений науковою працею – він вивчав якісь пам’ятники стародавнього друку.

Пухнатий килим ковтав м’які кроки Ченка, і Ренц не ворухнувся, коли він наблизивсь.

– Я за тобою, Ренце! Ходім.

Але той сидів, низько схиливши голову. Ченк поклав на плече йому руку і... раптом зблід.

– Ренце! – скрикнув з болем і жахом.

Під пальцями відчув він задубіле, холодне тіло. Голова О’Неля жалісно якось і безпорадно хитнулася і знову байдуже впала на груди.

Розгублено глянув Ченк на стіл – біля розгорненої книжки розбита ампула, поруч – радіо-записувач. Рвучко схопив ампулу – рештки отрути! Шукаючи розгадати таємницю, нервово перекинув кілька сторінок книжки, і на пожовклій обкладинці, де ледве помітний стояв напис старого письма – Павло Тичина, «Сонячні кларнети», – очі його зупинилися на словах, писаних рукою Ренца: «Ченку, сховай від людей – в цій поезії страшна отрута, що вбила мене».

Книжка впала долі... Похололу руку Ченк простяг до вимикача радіо-записувача, і тоді мертву тишу кімнати наповнив такий спокійний, знайомий голос Ренца:

– Слухай, Ченку. Багато думав я раніше, ніж піти на цей крок... Але иншого виходу немає... Я оповім тобі зараз усе, бо хочу, щоб смерть моя не була загадкова. Отже слухай...

Ченк важко сів у фотель і наче до живого тихо промовив:

– Я слухаю тебе, Ренце.

– Я знаю, сьогодні ранком ти прийдеш, Ченку, – казав далі знайомий голос, – щоб разом іти до Сонячної Ради... Ти вважаєш, що тепер час подарувати твій винахід, що удосконалить продукцію ракетного заводу. Ти хочеш, щоб я бачив твій тріумф, поділив твою радість. «Земляни, наше Сонце згасає раз-у-раз швидше, але ви можете не турбуватися!» – так казатимеш ти. Але я давно вже зневіривсь у цьому. Пам’ятаєш наші суперечки?! І сьогодні вночі я не спав, усе думав. Я малював собі смерть Сонця й Землі, страшну будучину на иншій планеті... Чи думав ти, що чекає нас там? Чим загрожує для нас культурна відсталість мешканців тої планети? Вони ж бо мають зовсім инший соціальний лад, приблизно той, якого позбулися ми колись низкою страшних революцій, кривавої боротьби. Коло запевняло, що в цій малокультурності запорука нашого панування там. Пам’ятаєш?

Ченк ввесь напружено тягнувся уперед, і його побілілі пальці до болю вп’ялися в поруччя фотелю.

– Але це або глибока помилка, або свідоме обдурення! Нас, землян, буде там багато тисяч разів менше, ніж тих істот. І до того що ж зробимо ми, не маючи там ані радіо, ані електрики, ані наших літаків? Чим боротимемося? Коли все, що маємо, вся ота наша культура лишиться тут, на мертвій Землі, у вічній темряві!?..

Ченк здригнувся й рукою закрив рупора, наче хотів затулити рота Ренцеві. Потім він скочив і, заклавши руки за спину, почав ходити нервовими кроками по килиму. І слухав далі вже надламаний, вже скорботний голос друга...

– Я ніколи не бачив яскравого полум’я Сонця, як не бачить його ніхто тепер із землян. Воно вмерло для нас, і тільки я в отій стародавній поезії, що вивчаю її через ціле своє життя, тільки я зрозумів, побачив Сонце, що його ті щасливі люди звали «палаюче», «волосожаре». Я побачив його в своїй химерній уяві й жити тепер в сутінях нашої планети не можу. Прощай, Ченку! Я вбиваю себе, бо знаю, що не в моїх силах спинити тебе. Ти надто переконаний у своїй правоті, я – у своїй. Тільки лихо, тільки нещастя принесеш ти Землі. Бачиш, я смертю своєю доводжу, що несила мені погодитися з тобою. О, коли б змога дати Землі нове Сонце! Нове Сонце!..

Голос обірвався з якимось прозоро-скляним звуком. А Ченк ще стояв, стискаючи в руці маленьку пожовклу книжечку і не міг відвести очей від візерунку літер – «Сонячні кларнети», П. Тичина.

Потім він сів і нервово перегортав сторінки. Сонячною міццю і красою насичені рядки поезій сплітали траурний серпанок над домовиною Ренца, і здавалося, наче сам він казав словами поезій.

Більше не побачу сонячних очей.

Буду вічно сам я в чорному акорді.

Очі Ченка пожадливо вбирали слова, і мимоволі отрута їх опанувала мозок...

***

...За кілька хвилин Ченк переказав до Сонячної Ради про самогубство професора стародавньої літератури Ренца О’Неля. Ця звістка глибоко схвилювала всіх, бо за останні віки то був перший випадок самогубства. На повістку чергового засідання ради була внесена доповідь Ченка.

____________

Буде бій

Вогневий,

Сміх буде, плач буде