Ангел Дивовижного [Едґар Аллан По] (fb2) читать постранично

Едґар Аллан По Ангел Дивовижного (Фантастичний етюд)

Так ситно, як того вогкого та гнилого листопадового дня, я ще не обідав: досить сказати, що навіть нелегкотравні trufle^[1] зайняли на моєму столі не найчільніше місце. Після трапези я сидів сам-один у їдальні, задерши ноги на коминкові ґратки й зіпершись ліктем на столик, якого підтягнув ближче до вогню, – на ньому стояв такий-сякий десерт, що ряснів, проте, пляшками різних вин, коньяків та лікерів. Зранку я прочитав цілу купу книжок: “Леоніда” Гловера^[2], “Епігоніаду” Уїлкі^[3], “Пілігримство” Ламартіна, “Колумбіаду” Берлоу^[4], “Сіцілію” Такермана^[5] та “Дивовижі” Грісуолда, – і через те, мушу признатися, трохи очманів. Я спробував привести себе до тями, ковтнувши лафіту: раз, і ще раз, і ще… А коли не помогло й це, з відчаю схопився читати газету, що випадково трапила під руку. Спершу ретельно проглянув шпальту “Будинки в найми”, тоді шпальту “Загубився собака”, а потім дві колонки про “збіглих” – дружин та кравчиків-шевчиків. І, нарешті, з великим запалом накинувся на передову статтю, але, прочитавши її від початку й до кінця і не зрозумівши ані словечка, подумав, що її, либонь, написано по-китайськи, а тому перечитав від кінця до початку – з тим самим успіхом. Я вже ладен був з огидою відкинути “Чотири ті сторінки, труд легкий, Якого годі ганити поетам”, коли увагу мою раптом привернула маленька замітка, в якій писалося:

“Шляхи, що ведуть людину до смерті, так само дивні, як і незліченні. В одній лондонській газеті повідомляється про випадок смерті з воістину дивовижної причини. Якийсь чоловік забавлявся грою у “видування дротиків”, яка полягає в тому, що довгу голку, закутану в ганчірочку, вставляють до бляшаної рурки і видмухують, цілячись у круглу мішень. Ненароком він вставив голку не з того кінця рурки й, замірившись дмухнути якнайдужче, з силою втягнув у себе повітря. Голка потрапила до горла, далі проникла в легені, й за кілька днів його не стало”.

Уздрівши таке, я, сам не знаю чому, страшенно розлютився.

– Та це ж мерзенна брехня! – вигукнув я, – недотепний розиграш… жалюгідна мазанина якогось недолугого писаки… що набив руку на небилицях у тому “царстві кокні”! Ці газетні спритники, знаючи крайню легковірність нашої доби, навчилися вигадувати різні химери, або, по-їх-ньому, дивовижні пригоди; але для мислячої людини (як-от для мене, – додав я в дужках, мимоволі почесавши собі носа), для здорового розважливого розуму, який є у мене, відразу цілком очевидно, що найдивовижніша подія останнього часу – це якраз незвичайне збільшення самих тих “дивовижних подій”! Що ж до мене, то я віднині не збираюся вірити всьому, де є хоч щось “незвичайне”!

– Майн Готт, який ше ти, знацця, тугень! – відповів мені раптом дуже дивний голос, я такого ще ніколи не чув.

Спершу я подумав, що то мені просто гуде у вухах, – так буває, коли людина хильне надміру, – але наступної миті я зважив, що звуки ті більше нагадують гупання товстою палицею по стінках порожньої діжки; я, певно, так і лишився б при цій думці, якби не цілком виразне звучання окремих слів і навіть складів. Я загалом аж ніяк не скаржуся на слабкі нерви, а ті декілька келихів лафіту ще додали мені снаги, тож, не відчувши ніякого страху, я тільки підвів неквапом очі й пильно роздивився по кімнаті, шукаючи непроханого гостя. Однак нікого не побачив.

– Пфуй! – перервав голос ті оглядини. – Та ти, липонь, піяний, знацця, як швиня, штшо не патшиш мене пегет самим носом.

Тут я подумав, що варто глянути й прямо перед себе, – і справді, з того боку столу сиділа геть несказанна проява – не знаю, як її й описати. Тулуб був немов винна бочка чи, може, барило з ромом абощо, – одне слово, тулуб Фальстафа. Знизу з великого барила висувались два менші барильця, які мусили правити за ноги. Замість рук з верхньої частини того одоробла стирчали дві величенькі пляшки шийками назовні. Наскільки я розібрав, у чудиська була й голова – дебела солдатська фляга, схожа на велику табакерку з діркою посередині вічка. Ця фляга (з розтрубом на маківці), неначе лицарський шолом, насунутий на очі, стояла на ребрі барила, повернувшись до мене діркою; через ту дірку, стулену, мов уста манірної старої дівиці, потвора й видавала гуркотливі та буркотливі звуки, що їх вона, певне, вважала за розбірливу мову.

– Я кашу, – сказало чудисько, – ти, липонь, піяний як швиня, бо ситиш напготи і не патшиш мене ситіти тут; і я кашу такош, штшо ти штше тугніший від багана, бо не фігиш тому, штшо натгуковано тгуком. Усе це – пгафта, штшига пгафта – кошне слофо ф хазеті.

– Хто ви такий, скажіть на Бога? – спитав я, зберігаючи повну гідність, хоча був трохи збентежений. – Звідки ви тут узялися? І про що це ви говорите?

– Штшо то тохо, сфітки я тут узявся, – відповіла дивна персона, – це не тфого гозуму спгава; а