Сіно [Олександр Мойсейович Мар'ямов] (fb2) читать онлайн

Олександр (Езра) Мар’ямов

СІНО

Малюнки Володимира Нерубенка

Берег виник на світанку; він постав крізь химерний туман і бризки лютого шторму. Судно з загубленим курсом і поламаними гвинтами стреміло просто до нього й вимучена вкрай команда кидалася від борту до борту, гнана перекатами тяжких, зимових хвиль. Біля берега затримала крига, товстий її шар встановив межу між пароплавом і широким, засніженим пляжем, білим маяком при кінці коси й високими одноманітними заметами, втопленими у сірі тумани. Стрілки компасів і лагів у штурманській рубці застигли безсило й грубий том чорноморської лоції нічого не міг сказати, бо пароплав ішов на Олександрію й цей маяк у заметах постав надто несподівано.

Капітан Ван-Баар мовчав, він спостерігав упертий наступ криги, що охоплювала ввесь корпус судна. Біля берега шторм спадав, судно застигало у кризі й капітан Ван-Баар пригадував, коли ще Чорне море зустрічало його таке розлютоване. На виднокрузі не було нічого. Німець-штурман угруз в розрахунки курсів і напрямків. «Генді» —так звався цей голяндський пароплав, — ішов з Трапезонду. здавши там один свій вантаж, везучи тепер до Олександрії другий.

—Дати сирену, Ніклас, —сказав капітан, не одвертаючись від важкої і розпухлої маси води, що котилася на берег і зникала під кригою.

—Дати сирену! — повторив штурман у рупор. Сирена викинула в повітря рештки білуватої пари знеможених котлів. Звук розчинився в тумані. І от, саме тоді, почав подавати голос вантаж пароплаву.

Першою відповіла сирені важка, біла сементалка. Вона просунула морду крізь ґрати клітини, вантаженої на нижню палубу й, відчувши під собою спокійну, не хистку долівку. закричала вголос і пронизливо. За кілька хвилин кричала вся худоба. Бики й корови кидалися по клітках, нижня палуба гуркотіла. Рудий баталер* пароплаву, фін Хякінен намагався затопити цей новий і несподіваний шторм в пуди сирого, змоклого сіна. Корови ревли й їхній рев, разом з сиреною, дійшов маяка. Наглядач Балюк, що уперто, вже другий тиждень шторму, майже без перерви «забивав козла» в кості своєму помічникові, вийшов на берег. Пароплав осів у воду нижче за ватерлінію. Він стояв сажнів за сімдесят од коси й давав довгі сирени. Біло-сині смуги його одинокої труби доводили, що пароплав чужоземний. З прапорців і сигналів Балюк дізнався про гвинти й про загублений курс. За півгодини він уже міг одсигналити, що по допомогу послано, що льодолом виходить і, що пароплав стоїть біля коси Тендра.

Далі він міг вернутись до помічника й до незмінного «козла», а пароплав лишився недалеко коси у невгамовних переплесках штормових хвиль і в облозі сірого запинала, що здіймалося з моря, просто з водяного, знятого штормом, дріб'язку і вище з'єднувалося з справжнім лютневим чорноморським туманом.

Корови удавали тимчасовий спокій. Вони жували сіно, хрумкаючи й кваплячись. Сіно було солоне, вода з нього текла палубою І боцман нещадно лаяв Хякінена за вимушену несподівану роботу.

Льодолом «Соломбала» дійшов Тендри лише через три дні. Пройти до Одеси в шторм було неможливо, отже «Соломбала» повела «Генді» до Севастополя.

У відкритому морі знову підхопив шторм. Величезних биків схоплювали нові корчі морської хвороби; вони сковзалися у брудній сльоті вогкої палуби, обмежені дерев'яними ґратами клітин і густою лайкою боцмана. «Генді» посувався за малою і спритною «Соломбалою», як паралітик, і в штормі, в уривках раптових і нетривких дощів, що раптом перетворювалися на сніг і так само раптом вщухали — він являв поєднання надто дивне й жалюгідне. Вночі команда не лягала спати. Безсилий пароплав, натягаючи важкий ланцюг буксиру, перекочувався з хвилі на хвилю. Бики підводились у непевному світлі. Шторм збивав їх знову, вони падали і, лежучи ревли, тупо дивлючись перед себе, у вітрові простори Чорномор'я. Хякінен хотів удатись до випробуваного засобу заспокоєння і зазнав раптової поразки.

Сіна майже не було.

Худоба нашвидку ковтала скупі пайки баталера й, не прожувавши останніх порцій, здіймала рев. Сіно звисало з м'яких, зблідлих коров’ячих ротів. Вони злизували ці висхлі травинки й кричали настирливо й невгамовно.

– Нагодуйте їх, баталере, — знервовано сказав капітан. — Чорт зна що!

Трюм був порожній.

У ньому панував характерний запах мокрого сіна, проте долівку вкривали лише окремі сухі травинки й збирати було нічого. «Соломбала» й «Генді» йшли тоді десь недалеко Теодосії. Льодолом лихтарями запитав:

— Що за галас?

Марсовий ледве не відповів лайкою, проте обмежився стислим:

– Корови.

У рідкому, жовтому світлі поганої електрики, матроські обличчя набули виразу виснажености й пригнічености. У якомусь сказі, екіпаж закидав клітки власним хлібом. Він зникав одразу й поки його ковтала одна корова, поруч тупо і безугавно кричала сусідня. До клітин пішов цукор. Біля клітин, у темнім кутку заховався баталер Хякінен. Його ненавиділи зараз всі, так само палко, як і корів. Хякінен мовчав, напевне, єдиний на ввесь пароплав, що посувався поволі, вкриваючи море навкруги ревом і прокльонами.

На пароплаві не спав ніхто. Не лягали, навіть і ті, хто відбув вахту й зараз ледве не падав од утоми. Корови вимагали їжі; вони зжерли все. що було на пароплаві й уся команда вранці була голодна. Матроси злісно ковтали порожні консерви без хліба, без усього. Консерви застрягали в горлянці, проте це було єдине, чого не можна б віддати коровам. Екіпаж і худоба ненавиділи одні одних цілком однаковою тупою і підсвідомою ненавистю.

Так пароплав увійшов і на рейд: безпокійний і виснажений, знівечений штормом і вантажем.

Рейд був спокійний і лише біля берегів трималося крихке, крижане сало. Його розминали нещадно моторні катери.

До того ж на рейді панувала безладна метушня всякого пловучого дріб'язку. Свистіли сирени катерів, вітрила крутилися, шукаючи вітрів. Вітри вщухали і над морем, з-за рейду сходило сонце.

Баталер поїхав на берег відразу.

Він з'їхав в одному човні з капітаном, та не затримуючись подався на базар. Татарські ятки стояли в безладді. Хоч курортники ще й не думали починати сезону, по кількох ятках розгорнулася вже безнадійна торгівля курортним мотлохом. «Память Крыма» було вирізьблено на стеках, написано жахливою синьою фарбою на кострубатих краєвидах. Крім цих листівок і малюнків немов півтонів, він вкладався в синю й зелену фарби, прорізані білим неодмінним вітрилом на обрії. Наприкінці базару якісь спритні й підкреслено конспіративні хлопчаки жваво розпродували «нелегальний» тютюн. Хякінен все це обминув.

Його гнала базаром голодна туга корабельної, вантаженої на «Генді» худоби. Він шукав сіна.

Проте, кого в Севастополі годувати сіном?

На базарі ним не торгував ніхто. Франтуватий матрос з рефрежиратора «Днепр», що ходить в закордонні плавання, пройнявся співчуттям до голяндського баталера. Він ходив за ним добровольцем-перекладачем. Мова їхня була не голяндська й не руська. Це була морська, Інтернаціональна сумішка.

І цією сумішкою матрос з рефрежиратора намагався передати повільні міркування базарних дядьків:

— Та й звідки б у нас сіно... Свою худобу годуємо, а щоб продавати, то мабуть що й ні...

Хякінен хвилювався. На нього чекали дві сотні коров'ячих зголоднілих ротів. Все це загрожувало справжнім худоб'ячим бунтом. Незабаром ввесь базар знав уже його загострені риси, загострені форми й метушливі запитання через несподіваного перекладача. Потім, за чиєюсь порадою і Хякінен, і матрос, що відрекомендувався баталерові, як Жан Журавель, поїхали до Циганської Слобідки.

На якомусь тісному, забрудненому дворі вони відшукали кілька пудів сіна. Жан Журавель зняв на дворі жахливий галас. Він, виказуючи незрівняну доброзичливість, торгувався до поту.

Зрештою, транспорт рушив.

Хякінен крутив у руках травинки. Жан Журавель сидів переможцем. Рев худоби вони почули, навіть не доїхавши новопобудованого в порті холодильника. «Генді» стояв значно далі, виставивши всі, набуті в штормі виразки. Він був оточений здивованими старожилами рейду, що сповнювали човники, ялики, оточили приплави й здивовано оглядали неспокійний пароплав, де панувала загальна метушня матросів і вантажу. Величезні бики бросалися по своїх клітках; вони вдаряли лобом у ґрати і дерев'яні їхні клітини, загрозливо порепуючи, вбирали в себе скажені удари. Кваплячись Хякінен жменьками розкидав сіно. Воно зникло відразу і новий недовгий припадок сказу заступила вимушена тиша; з неї скористався боцман, оголосивши малий збор, щоб прибрати огидні зеленкуваті патьоки на палубі.

Пароплав був тероризований власним вантажем.

Це був невибагливий і тупий бунт худоби, що настирливо вимагала для себе сіна, певно відчуваючи, що сіна на пароплаві нема.

Капітан Ван-Баар, застібнувшись на всі ґудзики, ретельно почистивши велику м'яку шляпу, діставши найзагрозливішу люльку, пішов до адміністрації порту. Він минув білу колонаду Графського Приплаву й зайшов до контори Торговельного Порту. У канцелярії відразу впізнали його і столами пройшов шепіт: — «Скотячий капітан...» Ван-Баар зайшов до начальника і поважно розпочав розмову за сіно. Звичайно, в порті сіна не було.

Гості були несподівані й адміністрація порту лише пообіцяла шукати. В порті ж, там де стояв «Генді», гамірний супровід всякого ремонту зовсім тонув у реві. Гвинти ж поступово набували працездатности і шторм у морі затихав.

Рибалки казали про вітри, що: — лівант змінився на теплий фонарський. З моря почали заходити рибальські бриги і шхуни. Вони, входячи, згортали вітрила й ставши до приплавів Корабельної Сторони, звично лікували хвороби після шторму.

Начальник порту повідомив Ван-Баара, що по сіно послано телеграму до Керчі й що транспорт сіна залізницею прийде звідти. З того часу Хякінен почав уявляти собі кожен перестук транспорту по рейках. Він вираховував скільки часу повинно минути до його звільнення з під терору вантажу. Потім він пригадував олександрійський порт і намагався уявити, якнайточніше, ввесь процес вивантаження худоби: як всі двісті його катів сходитимуть на берег, під олександрійське сонце. Доки що ж худоба ревла четвертий день без перерви. Рев цей був уже якийсь протяжний і жалюгідний. Коли ж голяндські матроси виходили на колишню «Нахімовку», на їх указували пальцями всі портові «жоржини» і їхні виснажені зимою і безсезонням подруги.

— Знову чабани вийшли, — казали вони.

Це перебування в порті для голяндців було зіпсовано остаточно. Корови винайшли засоби справжньої помсти й загасити її можна було лише сіном. Уперше екіпаж пароплаву не списувався з борту на берег і принади порту було знищено на ввесь час стоянки. Адже, навіть позбавлені взимку клієнтури, завжди готові на ніжність, професійні сортові подруги не хотіли розмовляти з «чабанами».

Корови вщухли, лише побачивши на палубі перші в'язки сіна. Та це було вже пізно. Якірні котвиці з грюком намотувалися, якір виходив з води, і пароплав мав рушати, закінчивши вантаження сіна, в звільнене від шторму й натомлене вітрами море. Був вечір; простецеві маяки підморгували внизу й нагорі. Бакани воріт світилися й «Генді» пройшов крізь ворота, соромливо салютуючи прапором і вбачаючи насмішку в кожному салюті-відповіді.

«Генді» вийшов у море.

На хвилі він став лагідно й заспокоєно. Потім пароплав пішов, взявши курс просто на Олександрію, везучи повні трюми сіна й оточений загальною ненавистю, заспокоєний вантаж.

_________________________________

Примітки

Новелу «Сіно» Олександра Мар’ямова тут представлено за виданням «УЖ» (Універсальний журнал) № 5 (7) 1929, Харків; стор. 14-17.

Олександр Мар’ямов (Езра Мойсейович Мар’ямов, 1909-1972) – український журналіст, мандрівник, прозаїк, а також російський кінокритик і сценарист. Його твори, написані українською мовою, друкувалися зокрема в українських часописах «Нова генерація», «УЖ», «Літературний ярмарок», «Глобус», «Шквал», «Кіно», «Робітничий журнал», «Всесвіт», «Металеві дні», а також у низці газет.

Ілюстрації до новели «Сіно» О. Мар’ямова нарисував Володимир Федорович Нерубенко (1905-1944), український (харківський) художник-графік. Загинув у боях Другої світової війни.

Баталер (франц. batailleur) – особа, яка опікується на кораблях і базах продовольчим, речовим та іншим забезпеченням; судовий інтендант.

____________________________

Оглавление

СІНО

Примітки