Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в бошке.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
Вам, вбитим на Україні, що переповнили її землю перетрамбованими, непохованими «купами», понищеними Городищами містечок вздовж Дніпра, — моя заупокійна молитва.
Перец Маркіш
До 120-річчя з дня народження великого єврейського поета Переца Маркіша
*
Ні! Із залиплої не злиже бороди
І небо дьоготь, що вивергується з рота,
Брунатний розчин крові і блювоти —
Земля вгинається від чорної води…
Повітря б! Геть! Куди? Я покидьок, смердюк!
Шукаєш ти батьків, товаришів своїх?
Це я отут гребусь! Це я! Це тхне від мене і від них!
Геть! Геть від дротом скручених,
заллятих кров’ю рук!
Нас в купу скидано, немов брудну білизну!
Рви, вітре! Повіншуй! І на вінках наймення
віднови…
Навпроти церква возсіда, як тхір, над купою
потрощених людей…
О небеса трефні! Щасти вам! Сало вже от-от
на сорочки суботні бризне…
Хай вам здоровиться між падла день у день,
І каяттю не буде місця…
*
Володіннями смерті іду,
День медами криваво довершений.
Смерть утуплює пику бліду,
З мене гóлуба має найпершого —
Голубочку, спускайся з гори!..
І гойдається присуд мій —
Закривавлений місяць,
Послід сяєвом висвітив,
З пилом нутрощів місиво —
До світання всі сни прибери…
З мого серця йде місто зурочене,
Ріг плечем підпира…
— Гей, сюди, козенятко, це гра:
Дві пігулки гіркі, позолочені,
Ще один обрізання обряд…
О, батьки, о, засліплі батьки!
Чом в розпусті я жив безпросвітній?
Чом сп’янілим тинявся по світі?..
Як же лячно у цім лихолітті
Крокувать по всесвітній біді!..
Гей, світ зá очі, світе, розвітрись
Понад Нілом і тут, по Дніпру,
Ти, кому попроштрикано очі,
Купи покидьків у лихоманці,
Сіроманці, цвинтáрні вигнанці…
Ти, Самсоне, засліплений велет!
Відросте в тебе знову волосся…
Знову вхопиш ти лук свій і жорном
Ненависну цю далеч струснеш —
Всенький світ хай обрушиться теж!..
*
На осонні містечко припада до землі,
Як в болоті возів перекинутих валка.
О, хоч хтось би увагу йому приділив,
Хоч би словом до нього озвався…
Яструб то — а чи вітру на сході то зойк,
І засліплі дахи, мов жебрацькі долоні…
О, з потятого спектра потятих зірок
Всемогутньому —
Руки червоні…
Я б в молитві з’єднався з Тобою, Господь,
Замість клясти Твою сивину,
Богохульством бруднити і серце, і рот:
Руки, що відмолились, Тобі простягну,
І вдесяте клену:
От Тобі, от!..
Як собака, хлебчи, припадай, скаженій
З ран роздертої шкіри — кривавицю, гній, —
Це від мене — пожертва Тобі!..
Я в базарній юрбі прислужуся Тобі,
В чорній купі, що кров’ю стікає…
Ти із даху свого в груди цілиш мої,
Крук, старезний ватаг тої зграї…
Моє серце, те серце, що молилося ревно,
В спільній купі непотребу — рийся у смітнику!..
Дзьобай, длубай це м’ясо! Возами смердючими
пре воно —
Перетравиш пожертву таку?..
*
Геть ціпок мандрівничий для рішучого кроку,
Накажи своїй правій нозі,
На крові присягнися,
Як шиї сокири — кашкет,
Охолонь…
О Всепомічний!
Он спинилася чорна бідарка із людом поснулим,
То кривавий наш вирок зловісний…
Зворухнулося щось там іще…
О нестулені ріки, ви, очі мої!
Їх вихлюпую криком — це пожертва Тобі!
Я — у чорній бідарці, у поснулій сім’ї,
У кривавому присуді долі…
Забирай мене вже, забирай мене вже, забирай…
Клич, хрести, зарахуй і мене —
Поголовно рабів,
Поголів’я рабів
Відштовхни, як завжди це робив,
Я — за них відступне,
Я — пожертва…
*
Гей, ходаче засліплений, гей,
вавилонський арфісте,
У престолу Всевишнього на козенятко обміняний,
В мертве місто ходи, розкриває там купа обійми!..
Гей, музи́ко, виплач відчай свій, гей,
вавилонський арфісте!
Гей, ходаче осліплий на стежині до Віфлеєма.
Хай цимбали в руках різника з Вавилона,
хай лемент,
Вип’є хай все посутнє скрипки мова казкова,
Заклинаючи
Сповіддю
Серце бузкове!
Вавилон розцяцькований, він, лихвар,
прагне сплати,
Тата замість ягняти,
Молока із грудей, що розтято,
Де маля, заніміле у камінь,
В місті, вславленім кістяками!..
Гей, ходаче осліплий, вавилонський музи́ко,
Для престолу Всевишнього ти — пісне козенятко,
Кров’ю землю ненатлу втамуй,
В купі гною зіщулься зерня́тком, —
Нагодуєш саму
Матір Божу,
Застиглу з квітучим малим боженятком…
Гей, арфіст вавилонський,
Те й благають цимбали,
Де й скрипковому серцю,
Віфлеємському птаху, не зносить голови,
Продірявлену вись од ганьби
Оголивши, одмити в кровí —
Таїну благодаті і любові яви́!..
*
Поволі! Вітре, стережись у мандрах ґудзуватим полем!
Як йти по купі черепів, по снігу, змішаному з кров’ю?
Оце бенкет тисячоліть, ця шкіра мамонта обсмолена
Доплюне кров’ю — й ти свої крилá важенні, вітре,
згорнеш!..
Чигають нáвколо криниць з підзем’я животи порубані,
І випинають кістяки, як рогів і копит луна.
В криницях двох тисячоліть блукання завірюх розгублене,
І досі їх тужливий схлип не досягає дна…
Поволі! Купа в небо пре, роти дрилями хмари смокчуть,
І гній з роздряпаних кісток світ порохом переміря,
Червона юшка божевіль плачем перекипа в моря…
На шибениці батька ти не дуже, вітре, перекочуй,
Він смертю в купи відкупивсь, де мама просто спить моя.
Поволі! Вітре, стишуй крок, за кроком крок повз мої очі!..
Последние комментарии
2 часов 15 минут назад
2 часов 19 минут назад
7 часов 40 минут назад
1 день 19 часов назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 18 часов назад