Федоров Авенир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ФЕДОРОВ Авенір (Михайло) Кузьмич

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Бізнесмен, державний діяч. Перший офіційний глава Владивостока.

З міщанської родини.

Народився 14 грудня 1840 р. в Херсонській губернії Російської імперії (нині – Херсонська область

України).

Помер 16 жовтня 1906 р. в м. Владивостоці Російської імперії (нині – м. Владивосток РФ).

Похований на Покровському цвинтарі.

Закінчив курси механіків.

Служив матросом, унтер-офіцером 11-го судоремонтного Чорноморського екіпажу, кондуктором

Корпусу інженерів-механіків, судовим механіком в компанії Дніпро-Бузького пароплавства (усе –

1856-1865), шхуни «Алеут» (1865-1871), пароплава «Суйфун»(1871-1873), асесором комісії

військового суду при Владивостоцькому порту (1873-1875), міським головою Владивостока (1875-

1883; 1891-1902).

Учасник навколосвітньої подорожі на шхуні «Алеут» (1865-1867).

Кавалер декількох російських, японських і китайських орденів.

Перший голова Громадського комітету з завідування Олександрівськими морехідними класами

(1890).

Один з фундаторів Товариства з вивчення Амурського краю (згодом – його довічний член), в ті

роки – наукового і культурного центру Владивостока. Поки у ТВАК не було свого музею, він

безоплатно запропонував розмістити у себе в будинку вже зібрані колекції, а коли музей, нарешті, почали будувати, не лише став членом будівельної комісії а й безкоштовно поставляв матеріали з

свого лісопильного заводу, жертвував гроші на видання друкованих праць Товариства.

Член Комітету із спорудження першого музею в місті, на що безоплатно виділяв будматеріали.

Ім’я нашого земляка присвоєно бухті в Амурській затоці.

На його честь було також названо одну з вулиць далекосхідного міста, проте за Радянської влади її

перейменували в вул. ім. Арсеньєва.

Серед друзів та близьких знайомих Ф. – П. Рогулі, В. Панов, К.Старицький, В. Лавров та ін.

***

ВІРНИЙ КУРС,

з життєвого кредо А. Федорова

Гарний моряк і на суходолі з курсу не зіб’ється.

ПОПОВНЮВАВ СКАРБНИЦЮ, з офіційного інтернет-сайту Владивостоцької міської

адміністрації

Зійшовши на берег, Федоров зайнявся підприємництвом: на березі ріки Суйфун побудував

лісопильний завод, в селі Роздольному – заїмку, почав розробляти вугільні копальні і поставляти

вугілля на кораблі Сибірської флотилії.

У 80-і роки він придбав річковий мілкосидячий колісний пароплав «Піонер», призначений для

пасажирських перевезень. У газеті «Владивосток» ранньою весною 1884 р. з’явилося оголошення:

«Пароплав «Піонер» здійснюватиме рейси протягом літа річкою Суйфун від Роздольного до

Річкового і назад двічі в тиждень».

Пароплав ходив за розкладом – по вівторках і п’ятницях. Оплата проїзду від острова Річкового до

Роздольного була наступна: квиток в каюті коштував 3 рублі, палубний квиток – 1 рубль, пуд

вантажу – 20 копійок.

У селі Роздольному «Піонер» розвантажувався біля причалу, який належав Федорову. Значення

цих рейсів було дуже важливим для переселенського руху і розвитку торгівлі в краї.

Коли почалося будівництво залізниці від Владивостока до Хабаровська, «Піонер», окрім

звичайних вантажів, почав перевозити будівельні матеріали, рейки, ваговиті і великогабаритні

вантажі за допомогою барж.

По завершенні будівництва залізниці і з початком руху нею вантажних і пасажирських потягів,

необхідність в річкових перевезеннях відпала. У травні 1895 року було ухвалено рішення про

припинення пароплавних рейсів річкою Суйфун і, одночасно, М. К. Федорову надіслали припис:

«Заснувати сполучення протокою Босфор Східний для встановлення правильних відносин між

містом Владивостоком і Російським островом, населення якого в даний час досягає 3000 осіб».

Виконуючи це рішення, Федоров орендував у фірми «Бріннер, Ковальов і К0» паровий гвинтовий

катер «Дружок» і розпочав регулярні рейси на острів Російський. Крім того, Михайло Кузьмич

займався регулярними перевезеннями бухтою Золотий Ріг.

Керуючи містом, він велику увагу приділяв впорядкуванню, водопостачанню і санітарії, енергійно

знаходив засоби поповнення міської скарбниці.

ОБИРАВСЯ НЕОДНОРАЗОВО, з статті «Федоров Михайло Кузьмич» на athos.vl.ru

На посаді міського голови Федоров працював дуже енергійно і плідно. Багато часу і сил він

витрачав на міське господарство, яке швидко збільшувалося, прагнув якнайкраще задовольняти і

захищати інтереси городян. Велика заслуга Михайла Кузьмича і його однодумців в тому, що в

кінці сімдесятих років Владивосток входив до десятки кращих міст тихоокеанського узбережжя.

На посаду міського голови М. К. Федоров обирався неодноразово. У цілому він очолював міське

правління понад двадцять років.

УШЛЯХЕТНИВ МІСТО, з нарису Є. Шолоха «Перший міський голова»

Усі називали Федорова Михайлом Кузьмичем. Так писали і в документах. Проте справжнє його

ім’я звучало інакше – Авенір. Так хлопця охрестив піп. Вже на старість він виправив собі в

документах справжнє ім’я – Авенір, проте всі, як і раніше, величали його Михайлом Кузьмичем.

…Незабаром відставний моряк одружується на Емі Василівні – доньці британського підданого

Ліні. На Егершельді, на березі бухти, яка згодом одержала його ім’я, Федоров купує пару

дерев’яних будинків і земельну ділянку, яка була до цього пустирем. Першим поселенцям ділянки

відводилися по 3 коп. за квадратний сажень (2,13 м), а то й зовсім безкоштовно.

У одному з будиночків Федоров відкриває лавку. Одночасно займається дрібним постачанням в

порт і морським командам, а також заготівкою сіна для портових коней.

Потім обзаводиться лісопилкою і заїмкою. Пізніше з’явиться у нього і свій поштово-пасажирський

колісний пароплавчик, а також чотири баржі, за допомогою яких доставляв вантажі і переселенців

до місць майбутніх поселень.

30 листопада 1875 р. сталася знаменна подія: вперше в історії Владивостока обирали міського

голову. 165 мешканців, які мали право голосу (власники нерухомості), своїм волевиявленням

вибрали на цей пост на чотири роки відставного флотського підпоручика, купця 2-ої гільдії М.

Федорова.

Судячи з усього, Михайло Кузьмич був саме тією фігурою біля міського керма, котра

влаштовувала якщо не всіх, то багатьох. Адже, напевно, не випадково він був градоначальником

відразу два терміни підряд, а після перерви, з 1891 р., його на цю посаду знов обирали тричі.

Побити цей рекорд в місті більше нікому до революції не вдалося.

За Федорова стала будуватися і ушляхетнюватися головна вулиця міста – Світланська (її сталі

покривати кам’яною брущаткою, встановлювати ліхтарі, поливати), осушили Семенівську

косовицю, розпочали будівництво тротуарів, приміщення міської Управи, лікарні загального

користування, нічліжки, богадільні, Народного і Робочого будинків, поштово-телеграфної

контори, міської читальні, Східного інституту, кафедрального собору. Відкрилася також

Пастерівська станція, влада придбала у промисловця Лангеліт’є будівлю, в якій відкрила міське

училище для дітей, виділила земля під міську лікарню (сьогодні відому як крайова) і т.д.

ЛЕДЬ НЕ ДІЙШЛО ДО ДУЕЛІ З ЗЕМЛЯКОМ, зі спогадів В. Панова

Це була висока, могутня, масивна фігура з широкою кісткою, не менше 9 пудів вагою, з великою

фізичною силою і, як всі сильні люди, украй добродушною.

... Гласний Філіпченко, українець, відставний лейтенант флоту, людина надзвичайно наполеглива, за щось не злюбив Федорова і на кожному думському засіданні став неухильно труїти його своїми

єхидними запитами і шпильками. Федоров дійшов до того, що на дух не виносив навіть прізвища

Філіпченка, його погляду, і, зціплюючи зуби, тільки відмовчувався, щоб «не вибухнути» і не

нажити біди через свою фізичну силу. Це було болісний стан, а Філіпченко продовжував

залишатися нещадним. Його місце за думським столом було якраз навпроти Федорова, а між ними

стояло «дзеркало».

Після чергового повернення із службового відрядження до Петербургу Федоров став з’являтися до

Думи у віцмундирі міністерства внутрішніх справ й іноді – з якимсь іноземним орденом у вигляді

зірки на грудях.

І ось в один з таких «зоряних» днів, коли Федоров громіздко опустився на належне голові крісло, надів на себе ланцюг міського голови, його рука раптом сперлася на стіл, вся масивна туша

підвелася і напружилася, обличчя відразу почервоніло, очі витріщилися – із-за дзеркала напроти

нього показалася фігура Філіпченка із золотою зіркою котильйону на яскраво-червоній стрічці на

грудях (прикраса для балу-маскараду). Федоров встав... Проте у нього вистачило сила волі

утриматися, зціпивши зуби, від скандалу або навіть катастрофи.

– Не стримай я себе у цей момент, – говорив він згодом близьким приятелям, – я його кулаком би

убив! Що я йому зробив, чого він хоче?

Наступного дня зранку він відправився до свого свояка Терентьєва, розповів йому про кровну

образу і попросив відвезти Філіпченкові виклик на дуель.

– Та він тобі неодмінно в пузо потрапить! Бачиш, яке велике. А він худий, і ти неодмінно

промахнешся! – заспокоював Федорова Терентьєв.

Зрештою Федоров узяв себе в руки, відмовився від думки про дуель, аби не бути смішним. Проте

Філіпченка все-таки притягнув до суду за образу при виконанні службових обов’язків. А

незабаром для збереження душевного спокою перестав ходити на засідання Думи.

...З’явиться, бувало, кореспонденція за підписом «Пасажир», про те, що пароплав «Піонер»

«досить брудний», або що поводження на ньому з пасажирами «не завжди ввічливе», – і Федоров

чортихається... А з Хабаровська від начальства – на його нещастя – відразу ж «запит»...

І доводиться бідоласі писати спростування. Проклинаючи долю і «проклятих перодряпів-

кореспондентів», він на замітку в 20-30 рядків пише безперервно всю ніч і день (не йдучи навіть

на службу до Управи) вельми просторове спростування. А писав він по-старовинному, більше

дієприслівниками і дієприкметниками, без присудків...

Газета була щотижнева. Надрукує вона федорівське «спростування» в одному номері, а в

наступному або просить роз’яснення, або ж поміщає заперечення автора першої замітки. І знову

бідолаха береться за перо...

БІЛЬШЕ НЕ ЗАМАНИШ, бувальщина

Якось у дружній компанії за склянкою пива в ресторані Менарда свояк Терентьєв сказав А.

Федорову:

– Що, Михайле Кузьмичу, знову співробітничаєш у Сологуба (власник місцевої газети, яка без

кінця критикувала голову міста – авт.)?

Федоров відразу ж почав лаятися.

– Та ти не бачиш чи що, що Сологубові писати нічого, матеріалу немає? – заспокоїв його

Терентьєв. – Він на тобі і їде! Напише 20 рядків, а ти йому цілих півномера заповниш своїм

черговим спростування! Проси, брат, щоб газетну субсидію тобі передали! Або плюнь на своє

«співробітництво», займися каліграфією!

Під загальний регіт розреготався і Федоров. З того часу писання спростувань зняло з нього, мов

рукою.

З Сологубом він теж заприятелював і недноразово, граючи з ним в кості на пиво, сміявся:

– Пиши, що хочеш! Досить я попрацював на тебе. Не заманиш більше!