Гатцук Алексей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ГАТЦУК Олексій Олексійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Публіцист, видавець, археолог.
З поміщицької родини.
Народився 2 (14) грудня 1832 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 23 жовтня (4 листопада) 1891 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).
Похований в Донському монастирі.
Закінчив 4-ту Московську гімназію (1852), історико-філологічний факультет Московського уніве-
рситету (1852-1857).
Працював ад‘юнктом одеського Рішельєвського ліцею (1860-1862), редактором газети «Хрещений
календар» (1866), «Газети О. Гатцука» (1875-1890).
Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Московські відомості», журналах «Російська
старовина», «Основа», «Світанок», «Російський архів», «Читання Товариства історії й
старожитностей».
Як літератор дебютував в газеті «Московські відомості» рецензією «Новини малоросійської літе-
ратури» (1859).
Неабияку пресу мали публіцистичні доробки Г. Можна назвати хоча б «Про кургани Московської
губернії» (1863-1864), «Звіт про археологічні розкопки в околицях Москви», «Про деякі давні речі
з Чортківського зібрання» (обидва – 1864), «Давнина руської землі» (1866), «Слово про значення
кирилівських письмен» (1867).
Г. – автор «Української абетки» (1861). Вперше опублікував невідомі до того часу листи М. Гого-
ля (1888), склав «Короткий реєстр рукописів Києво-Печерської лаври та Київської духовної акаде-
мії».
Серед друзів та близьких знайомих Г. – Л. Толстой, В. Даль, М. Катков, М. Лєсков, О.
Писемський, Г. Успенський, В. Одоєвський, О. Бодянський, Д. Шеппінг, І. Аксаков, М. Погодін,
Д. Мордовцев та ін.
***
ДОСЛОВ’ЯНСЬКІ КУРГАНИ
, з археологічного кредо О. Гатцука
Мені першому вдалося вказати, що весь грунт Московської губернії покритий густо курганами, і
вони не випадкові, не татарські, а кургани попередників слов’ян.
НЕНАВИДІВ МОСКВУ, зі спогадів І. Ясинського
Усі політичні новини за тиждень я втискував в газету; я втискував в неї всі внутрішні вісті;
переказував в двох рядках зміст кожної кореспонденції; втискував всі анекдоти і абсолютно
заново писав дамські романи, до яких видавець відчував велику слабкість, тому що вони були
дешеві.
...Він лавірував між мілинами і пристосовувався до обставин. ...Віч-на-віч думки у Г. були різкі, визначені і украй негативні. У газеті ж він проводив думки, про які наперед знав, що вони
сподобаються публіці.
Москву він ненавидів... але всіляко підроблювався до неї, підлабузнювався, їздив до Каткова і на
все просив його схвалення. В той же час він був людиною зарозумілою і сам бажав мати вплив на
Москву. Коли завдяки протекції Каткова його газеті, зважаючи на те, що вона була з
ілюстраціями, дозволили виходити без цензури і у неї стало мало не тридцять тисяч
передплатників, О. Гатцук зчепився з Катковим, став ліберальничати і радикальничати, став
розсилати провінційним передплатникам особливі номери з «негожими» статтями і, зрештою,
погубив справу, над якою трудився стільки років.
НЕ БЕЗСЛОВЕСНІ ЗВІРЯТА, з статті П. Куліша «Закличний лист до української інтелігенції»
Було в Росії таке, що букварі і початкові шкільні книжечки дозволялось печатати по-жмудськи,
по-самоїдськи, по-тунгуськи, тілько заборонено по-українськи.
Було таке, що збирати грошові жертви можна було на всяку учту і на всяку світову пустоту; постав тілько заказ українцям складатись хоть по вдовиній лепті на наукову запомогу землякам
своїм.
Було таке, що не боронено видавати всякі газети і журнали людям порожнім, ради редакторської
наживи з людського недосвіду і легкодумства; українським же народолюбцям забороняли
сповіщати рідний край про все, чим би освітилась його темрява. Було таке, що Боже слово
перекладувалось і зирянською, і комлицькою мовою, тілько невільно було перекладувати його
мовою українською.
Постало наконець уже й таке, що навіть у повістях, писаних великорущиною, цензура поправляла
и з б а там, де в рукописі стояло хата; вписувала б а р и н там, де автор писав пан, і т. д.; а коли
чумак заспіває в автора:
Пропив воле, пропив вози,
Пропив ярма і занози, -
то цензура вичеркувала чумацьке співаннє яко українське*.
* Знаменитий декрет про українщину стався 18 мая 1876 року. До сієї дати у «Газеті Гатцука»
надруковано половину мого оповідання про український побут і дозволено в ній панові зватись
паном, хаті – хатою і т. д. У другій же половині того ж самого оповідання цензор звелів
редакторові печатати вже барин, изба і т. д. і не дозволив чумакам співати про воли, вози, про
ярма і занози.
Я ЦЬОГО НЕ ПИСАВ, з листа М. Лєскова до редакції «Газети Гатцука» від 24-26 квітня 1883 р.
Милостивий государю п. редакторе!
У №20 московської «Газети Гатцука» надрукована замітка, в якій між іншим порівнюється моя
літературна підступність з щиросердям, яке виявив по відношенню митрополита Філофея
письменник Тертий Філіппов, котрий мав свою роль в справі Булах.
Цю статтю і приведений в ній чотиривірш приписують мені.
А як я цієї статті не писав і маю свої причини бажати, щоб на мій рахунок ні тепер, ні після не
було поставлено ніщо, написане про пана Філіппова безіменно, і в роздратуванні, і в образі, для
яких в названій статті вказані приводи, то в деяких літературних цілях я маю честь просити вас, п.
редакторе, дати мені можливість пояснити у вашому виданні, що я названої статті про пана
Філіппова не писав і не мною складений чотиривірш...
Мені про цей вірш відомо лише те, що відоме дуже багатьом в нашій столиці, тобто, що вірш цей
написаний під портретом пана Філіппова, якого він досить охоче показує.
Микола Лєсков.
КРАЩЕ Б ВІН ХРЕСТИВ АБХАЗЦІВ, з листа А. Чехова О. Суворіну
4 лютого 1889 р.
Поздоровляю Олексія Олексійовича (Гатцука – авт.) з ашиновським скандалом! Гарний урок для
публіцистів-початківців.
«Новий час» – дивна газета. Над Міклухо-Маклаєм іронізувала, а Ашинова піднімає до небес.
Те, що я знаю про о. Паїсія, занадто інтимно і може бути опубліковано тільки з дозволу мого
дядька і самого Паїсія...
В історії Паїсія відіграють видну роль його дружина, що гулящі жінки, бузувірство, милостиня,
яку Паїсій отримував від дядька. Не можна всього цього торкатися самовільно…
Боюся, щоб Паїсій знову не збився з пантелику і не став говорити, що його новий сан
(архімандрит), Абіссінія і всі витівки – від біса. Як би він знову не втік без паспорта куди-небудь.
Це така людина, що і до розкольників в Австрію здатна добігти.
У нього хвора совість, а розум – простий і ясний. Якби я був Побєдоносцевим, то послав би Паїсія
до нашого Нового Афону на підмогу сухумському архієрею, який хрестить абхазців.
БЕЗСТРАШНА ЛЮДИНА, з статті М. Лєскова «Натхненні волоцюги»
В один достопам’ятний день редактор Катков, який перебував в опозиції до всіх «положень
цивільного закону», …сповістив у «Московських відомостях», що в якімсь царстві, не в нашій
державі, з’явилася рать «вільних козаків», різних державців, а особливо Англія, знаджує їх до себе
на службу, проте отаман новоприбулих вільних козаків, теж «вільний козак Микола Іванович
Ашинов», на наше щастя, дуже любить Росію і утримує товаришів, аби вони не йшли служити
нікому, крім нас, за що, звичайно, їм потрібно платити.
Катков відразу ж відчув до цього отамана симпатію і довіру, рекомендував Росії ним не гребувати, а скористатися названим кавалером, тому що він може забезпечити послуги в тих місцях, де самим
росіянам з’являтися незручно.
Першу каткоську заяву про це зустріли з подивом і недовірою: в Петербурзі думали, що «злий
московський старий» просто юродствує. Люди говорили:
– На дідька нам ще потрібна якась зграя бурлацької сволоти!
Проте Катков продовжував свою «лейб-агітацію» і друкував у своїй «лейб-газеті» то справжні
листи Ашинова, то повідомлення про те, що здатні зробити задля Росії озброєні товариші цього
отамана, які переховувалися в цей час десь не в нашій державі в очеретах і заводях.
«Вільні козаки» не знали: чи йти їм за нас, чи «за англійку», яка ніби-то вже зробила їм
замовлення: що їм для неї треба зробити, і надіслала людину, аби та заплатила гроші...
Найпростіші люди, які мають поняття про устрій європейських держав і про побут народів,
вважали все це порожньою і дурною вигадкою і знали, що нічого такого бути не може. Але Катков
гнув свою лінію: вільні козаки можуть полишити нас; мовляв, вони вже і гроші від англійського
посла отримали. Проте їх ще можна зупинити...
Це ставало смішно, і ніхто не міг зрозуміти: яку потребу може мати «англійка» в тім, щоб
розшукувати і наймати до себе на службу подібний непотріб – не розуміли і кого це нам треба до
себе повертати? Тоді Катков розсердився й оголосив, що ставитися до Ашинова з недовірою є
зрада!
…Раптом там же, в Москві, з’явилася безстрашна людина і почала сперечатися з Катковим.
Відважний московський громадянин був інший газетний редактор, Олексій Олексійович Гатцук,
який видавав хресний календар і ілюстровану газету свого імені. в Гатцука були в різних містах
кореспонденти, і один з них, почувши про Ашинова, повідомив до «Газети Гатцука», що Микола
Іванович Ашинов зовсім не «вільний козак», …а що він – пензенський міщанин, учився в
тамтешній гімназії і був виключений з молодших класів за недостойні вчинки.
Потім він бурлакував і зв’язався з непевними людьми. Тинявся з ними деінде, сторонився
нормальних людей...
Гатцук з радістю надрукував цю звістку, аби «відкрити суспільству очі» і не допустити його до
опікування людиною, котра не того, ким насправді є, видає. Хоча б тому, що ніяких «вільних
козаків» у Росії немає.
Незважаючи на точність свідчень Гатцука, які нічого не вартувало перевірити щохвилини, і не
соромлячись того, що «вільних козаків» справді ніде немає, очевидна неправда, вигадана якимсь
пройдисвітом, за підтримки Каткова, стала істиною і змусила досить поважних осіб виконувати
перед цілим світом принизливі і жалюгідні ролі.
…Про Гатцука Катков надрукував, що «у Москві була велика спека, і з Ол. Ол. Гатцуком щось
зробилося».
…Петербург усе це слухав і дивився…і навіть вже не дивувався…
РОЗКОПУВАЛИ З ГАТЦУКОМ, з археологічного звіту Д. Шеппінга
На правому боці великої дороги... красується на піднесеному місці березовий гай з правильно
засадженими алеями, котрий належав, ймовірно, до парку графа Воронцова (Московська губернія
– авт.); нині частина його обернена в сільське кладовище. Посередині гаю – великий курган, і по
той бік, на схилі великого яру, є здійснили кілька років тому археологічну розкопку, що
увінчалася вельми успішними знахідками.
Далі йде садиба, нині купця Ірошникова, і церква Сергія з церковними будинками, проте без
селянських садиб. На стінах і дверях храму видно донині сліди французьких куль 1812 р.
ЯК АШИНОВ ВІДКРИВ НОВИЙ МАТЕРИК, з книги М. Чехова «Навколо Чехова. Зустрічі і
враження»
І ось з’явився невідомо звідки «отаман» Ашинов і повідомив, що відкрив новий материк. Преса
зустріла його глумливо, петербурзька влада – недовірливо.
Тоді він вирішив діяти на свій страх і ризик. Надрукував оголошення, в якому запрошував осіб, які
шукали щастя та простору, приєднатися до нього і відправитися разом в нові місця. Набралося
близько сотні родин. Аби вони не залишилися без духовної «їжі», Ашинов запросив з собою
ієромонаха Паїсія як главу майбутньої філіалу православної церкви в колонії й ієромонаха
Цвєтаєва – на роль лікаря і духовного пастиря.
Авантюристи сіли на пароплав в Одесі і відплили в обітовані місця. Ашинов висадив їх на березі
Червоного моря, зайнявши французьку колонію Обок, перейменувавши її в «Нову Москву».
Вивісили російський прапор й отаборилися.
Французький уряд звернувся до російського з відповідним запитом. Останній відповів, що він не
має ніякого відношення до Ашинова і до «Нової Москви» і що «отаман» діє на власний розсуд.
Тоді французький уряд відправив в Обок крейсер. Ашинову запропонували негайно звільнити
берег і спустити російський прапор. Той категорично відмовився, імовірно, сподіваючись на
підтримку своїх друзів у Росії. Крейсер відкрив по «Новій Москві» вогонь. Було вбито багато
жінок і дітей, але куди поділися сам Ашинов і Паїсій, я тепер уже не пам’ятаю…
Последние комментарии
21 часов 27 минут назад
23 часов 44 минут назад
1 день 14 часов назад
1 день 14 часов назад
1 день 19 часов назад
1 день 23 часов назад