Тінь Каравели [Владислав Крапивін] (fb2) читать онлайн

Владислав Крапивін ТІНЬ КАРАВЕЛИ

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської Івана Сподаренка}

_{Малюнки Анатолія Паливоди}

_{Перекладено за виданням: Владислав Крапивин. Тень Каравеллы. Детская литература. Москва, 1971.}

Моїй матері –

першому моєму читачеві, критику і другу.

Частина перша ТІНЬ КАРАВЕЛИ

СИНЄ І БІЛЕ

Світ, у якому ми жили, був влаштований зручно й просто. В середині нього стояв наш довгий двоквартирний будинок, який називався флігель. По боках, у різних кінцях зарослого подвір'я, були інші будівлі: сарай з колод із сінником, двоповерховий будинок з мурованим низом, рипучий, перехняблений голубник і цегляна крамничка, оточена парканом з неструганих обаполків.

У флігелі жили ми: я, мама і сестра Тетяна, яка вчилася у технікумі. Крім того, у сусідній квартирі, за стіною, жили Ганна Василівна і її син Павлик.

Населення двоповерхового будинку складалося з багатьох людей, вони називалися одним словом — сусіди. А ті, хто жив за стіною, сусідами не називалися. Вони були просто тітка Ганна і Павлик.

Серед сусідів траплялися різні люди: хороші, так собі і вредні. Хорошою вважалася тітка Ганна, яка тримала корову і давала нам у борг, молоко. Так собі була Таїсія Тимофіївна, яка теж тримала корову, але в борг молока не давала. До вредних відносився перш за все Славко Диркнаб.

У сараї зберігалися дрова і жили дві корови.

У голубнику ніхто не жив. Давним-давно, до війни, там тримав голубів старший брат Славка Диркнаба. Але потім він пішов на фронт, а його поштовики чи поздихали від голоду, чи були з'їдені. Почорнілий голубник скрипів на вітрі й хляпав дверцятами. Здавалося, його давно повинні були розтягти по дощечках на дрова. Але не розтягли. І він стояв біля паркану над лопухами та реп'яхами, ніби пам'ятник веселому Славчиному братові, який колись жив у цьому дворі…

Залишилося сказати про крамничку. У ній, звичайно, мешканців не було, хіба що пацюки. Зате ранками вздовж паркану вишиковувалася черга. Стояли там переважно бабусі, інваліди і хлопчаки. Інваліди, в зелених солдатських штанах і стоптаних чув'яках, слинили самокрутки і весь час сперечалися; бабусі похмуро і з осудом мовчали — вони тут були головні. Хлопчаки, зайнявши чергу, збиралися у своєму кутку. Грали на щиглі в «номери» — у кого більший номер на грошах — або старанно штовхалися — «давили сало», не забуваючи притискати лікті до нагрудних кишень, де лежали хлібні картки. Вони перші помічали стару сонну кобилу, яка тягла фанерну будку з білим написом: «Хліб». Тоді лунав тривожний крик: «Везуть!» Черга починала занепокоєно колихатися.

Але ми того літа рідко стояли в черзі. Продавщиця Катя, яка квартирувала у Таїсії Тимофіївни, постійно казала: «Не мучтеся ви, ради бога, даремно. Я своїм знайомим завжди залишу».

Бачите, як усе здорово було влаштовано.

Крім того, біля нашого ґанку росла величезна тополя. Найвища у нашому місті. Не думайте, що я хвастонув. Усі дорослі казали, що такого великого дерева немає на жодній вулиці.

Без цієї тополі життя було б набагато гіршим.

У червні тополя зацвітала. Стояли дні, повні ласкавого сонця. Небо, вільне від хмар, ранками вихлюпувало на землю таку синяву, що містечко наше, здавалося, затихало від подиву.

Обережний вітер знімав з гілок мільйони пушинок, і по всіх навколишніх подвір'ях і вулицях починала кружляти повільна тополина заметіль. Тепла безшумна заметіль під чистим небом. Будинки, паркани, дерева ставали невиразні, ніби намальовані на синій марлі. Здавалось, що небо спустилося до самої трави й можна полетіти, немов ластівка, якщо відштовхнутися сандалями від пружних стеблин грициків, від плоского листя подорожника.

І я літав.

Зустрічне повітря вітрилом надимало сорочку. М'який пух, лоскочучи, забирався у рукави і під комір, лагідно й стрімко торкався щік, губів, шиї. І радість життя була легка, як цей пух, чиста, як вранішнє небо.

Щоправда, іноді ця радість швидко зникала, поступаючись місцем пронизливій тривозі: з вулиці чувся знайомий стукіт босоніжок. Йшла поштарка Люба.

Всі її знали, маленьку, мов дівчинка, у синьому беретику, в жовтій гімнастерці, з сумкою, чорною і величезною, як піаніно.

Над вулицею зависала тиша. Здавалося, навіть пух завмирав у синьому повітрі. Тільки Любині каблучки стукали по дошках тротуару. Стукали неголосно і якось винувато. Тиша ставала свинцевою. Іноді вона вибухала десь голосним жіночим плачем, і тоді слово «похоронна» ніби нависало над вулицею. Ніби хтось написав його у повітрі чорними літерами…

І все-таки коли я думаю про той час, то згадую чисте небо червня і радісний політ серед тополиної завірюхи. Це не тому, що пам'ять відкидає все погане. Неправда. Все пам'ятається: і нещадність воєнних зим, коли розпухали від холоду пальці, і деруни з картопляних лушпайок, і короткий брязкіт ножиць, що вирізали з хлібних карток дрібні квадратики талонів. Але у дитинства сміливий характер. Боно бореться за радість. Боно цю радість знаходить, незважаючи на холод і лихоліття.

Що ж, зрештою, все було не так уже й погано. Війна була далеко, наші били німців так, що від тих тільки трісочкн летіли. Починалося літо сорок четвертого року. Поштарка Люба іноді залишала у фанерному ящику біля хвіртки паперові трикутнички з почерком батька, а біду обносила стороною. А тополя цвіла.

І, певно, в цьому білому кружлянні під безхмарним небом літа прозвучав для мене вперше голос синіх просторів. Голос, який робить з хлопчаків моряків, поетів і мандрівників.

Не знаю, як це сталося. Я не думав тоді ні про вітрила, ні про море. Але одного такого дня захотілося мені зробити крилатого кораблика, щоб літати у тополиній завірюсі, тримаючи його на долоні. Не літак, а саме кораблик з крилами. На зразок того корабля, якого я бачив у фільмі «Золотий ключик». Цей фільм я дивився двічі в кінотеатрі «Сокіл», де працювала контролером Ганна Василівна, яка жила за стінкою.

Кораблик я вирішив зліпити з глини, а по боках хотів приробити сухі крила бабки. Їх я сподівався відшукати у траві.

Мені тоді і на думку не спало, що крила ці, схожі на пелюстки скляних ромашок, можна знайти лише наприкінці літа, коли бабки вже гинуть.

Зате, де взяти глину, я знав точно. Була така місцина позаду будинку, в сирому кутку біля паркана.

Я озброївся тріскою, схожою на плоский багнет, і за хвилину докопався до вологого шару. І тут мене відшукав Славко Диркнаб.

Прізвище у Славка було найпростіше — Іванов, а Диркнабом його називали хлопці. Прізвисько це здавалося незрозумілим, але підходящим.

П'ятикласник Славко був великий, круглоголовий і безнадійно рудий. Якщо він сонячного дня сидів біля вікна, від стриженої під машинку голови як від начищеного самовара по кутках розліталися жовті відблиски. Кругле ластовиння на Славчиному обличчі сяяло, мов нові копійки. І очі у нього були руді, котячі. Хитрі й незрозумілі очі.

Я знав, що від Славка бувають неприємності, а хороших речей не буває. Тому дивився на нього з побоюванням, і голова моя сама по собі втягувалася у плечі.

Проте Диркнаб не поспішав влаштовувати неприємність. Посміхнувся, ліниво примружився і сказав:

— Значить, ліпити збираєшся…

Втікти було ніяк. Довелося відповісти:

— Угу… Ліпити.

— А що?

— Не знаю ще, — обережно сказав я. Розкривати свої плани рудому лиходієві я не збирався.

Диркнаб зітхнув і сумно закліпав очима. Я насторожився ще більше.

— Я, коли маленький був, також любив з глини ліпити, — несподівано признався Славко. У жовтих очах його з'явилася задума.

Він присів поруч. Це було до речі, бо у мене вже шия здерев'яніла: спробуйте-но, сидячи навпочіпки, дивитися на людину, якщо вона стоїть за спиною.

Славко потицяв пальцем глиняну грудку і сказав так само сумно й довірливо.

— Я й зараз ліпити люблю. Часу тільки немає. Мати як побачить мене — одразу: «Ану, марш у чергу за хлібом?» або: «Марш по гас!» Чи ще щось. Поки в черзі стовбичиш, вечір надходить, треба ще за Манькою в садок плентатися. Потім мати на нічну зміну йде, а я знову ж з Манькою… У тебе життя спокійніше, ти у матері молодший.

Цією несподівано серйозною розмовою Диркнаб розвіяв моє недовір'я. Подумати лишень: він шукав у мене співчуття! Я старанно зітхнув:

— Важко тобі…

— Та… Так… А ліпити я понад усе кораблі люблю. Колись добре умів. Хочеш, зроблю кораблик?

Хіба можна було відмовитися?!

— Тільки тут нецікаво, — подумавши, вирішив Славко. — Випробовувати ніде. Давай у вас на кухні. Одразу зліпили й одразу в бочці випробуємо.

— Знаєш що, Славко, — заперечив я, — краще не треба. Глина ж не дерев'яна. Вона бульк — і на дно.

Славко ображено випрямився:

— Я дурень, так?

— Ні… — сказав я насторожено.

— Ні, ти скажи. Дурень?

Я розгублено кліпав очима. Визнати Славка дурнем було неможливо. Про те, що глина тоне, я знав точно.

— Глина важка, — пробурмотів я, не дивлячись на Диркнаба.

— А залізо? — запитав він. — Залізо ще важче. А з чого роблять пароплави? Із заліза. А пароплави тонуть?

Пароплави не тонуть. Їх для того й роблять, щоб вони не тонули, а плавали. І заперечувати тут було безглуздо.

— От бачиш, — поблажливо зауважив Диркнаб. — Головне, знати спосіб. Як зробити.

Ми прийшли на кухню. Славко розкатав на столі глиняну ковбасу з загостреними кінцями, приплюснув її і наліпив зверху блямбу.

— Підводний човен, — пояснив він. — Схожий?

Я сказав, що схожий, але подумав, що Диркнаб бреше, не ліпив він кораблів.

— Бери тепер і пускай його у воду, — запропонував Славко. — Не бійся.

Але я боязко засперечався:

— Та… а вода чиста. А глина брудна…

— Глина? — здивувався Славко. — Брудна? З неї посуд роблять. Глечики різні та чашки. У ній жодного мікроба немає. Та не бійся ти.

Я неохоче зняв з бочки дощану кришку, важку, як щит Іллі Муромця. Бочка ніби зітхнула. Запахло сирим деревом і дощем.

— Ну, мерщій, мерщій, — квапився Славко.

Я обережно опустив човна до води, жалібно глянув на Славка… і розтулив пальці.

Човен булькнув і пішов на глибину. Розійшлися кола. Я побачив у чорному дзеркалі води своє розгублене обличчя. І сказав пошепки:

— Славко, не плаває.

— Ти що? Як — не плаває? — квапливо заговорив Славко. — Він же підводний, під водою і плаває. Поплаває і підніметься. Ти почекай. А я піду, бо мати сваритиметься.

Грюкнули двері. Я залишився біля бочки, клянучи Диркнаба. Сльози падали у воду, і напівпорожня бочка тихенько дзвеніла.

Сльози біді не підмога. А біда була немаленька. Воду носили від водокачки за чотири квартали. Справа ця була клопітка і довга: біля водокачки завжди стояла черга. Я зіпсував дводенний запас води і нічого хорошого не чекав від життя.

Я закатав до плеча рукав, ліг животом на край бочки і спробував виловити підводного човна. Де там! Хіба дотягнешся до дна? Тоді я приніс кочергу й довго хлюпавсь у бочці, намагаючись підчепити затонуле глиняне судно.

За цим сумним заняттям застав мене Павлик.

Він непомітно з'явився на порозі, і я здригнувся, коли почув питання:

— Ти що? Скарб шукаєш на дні морському? Чи юшку вариш?

Питання було задане з легким подивом, але й з єхидством також. Павлик взагалі ніколи не розмовляв зі мною по-звичайному. Якщо сердитий був, бурчав і радив «зникнути з горизонту». Якщо був у доброму настрої, весь час глузував. Я звик. На інше Я й не сподівався. Йому вже стукнуло одинадцять, а мені й семи не було.

— З чим юшечка? — уїдливо запитував він. — Покуштувати даси?

— Човен потонув, — сказав я уривчасто, щоб не розревітися.

Тоді він здивувався по-справжньому:

— Що за човен такий?

— Диркнаб підводного човна зробив. А той…

Павлик гмикнув. Не було в нього співчуття.

— Балда, — сказав він. Було цілком ясно, що він має на увазі мене, а не Диркнаба.

Худий, уже загорілий, з чубчиком, що відріс до брів, він стояв переді мною, пружно похитуючись, і, напевно, розмірковував: врятувати мене чи залишити на поталу злій долі? У світло-коричневих Павликових очах блищали хитрі, гострі, як голочки, цятки.

— Ех ти, капітан Немо, — зітхнув він нарешті (так я вперше почув це ім'я).

Не знімаючи вицвілої іспанки, він безстрашно шубовснув у пащу бочки, що аж загула, за кілька секунд вибрався на світ, тримаючи на долоні розкисле чудо підводного флоту. З китички іспанки часто спадали краплі, чиркали по голубій майці, залишаючи на ній темні смужки.

— Забирай, — насмішкувато сказав Павлик.

Я слухняно підставив долоні під глиняне тісто. Павлик піднатужився і поставив на місце кришку:

— Все.

— А як зараз… — почав я, з побоюванням дивлячись на бочку. — Адже вода брудна тепер…

— Пх! — Він презирливо відкопилив губи. — Померти боїшся? Від гнилої картоплі не померли, а від глини й подавно не помремо! Коли хочеш знати, в Африці є такий народ, який навмисне глину їсть, коли більше нічого.

— Правда? — жваво відгукнувся я, бо це мало практичний інтерес.

— Кажуть… Хай їй, глині. Картопля краще, навіть гнила.

— А якщо довідаються про човна? — знову захвилювався я.

— Ха! Як довідаються? Може, ти базікатимеш? Може, я?

Так зв'язала нас маленька таємниця.

На жаль, ниточка ця виявилася зовсім не міцною. Через п'ять хвилин я почув, як Павлик разом з Диркнабом регоче над дурницею, яку я зробив.

Сумно мені стало, але я не образився. Як я міг ображатися на Павлика? Павлик мав право кепкувати. Він був не просто сильніший і старший. Він був людиною з іншого світу. Світ цей, великий і галасливий, складався з багатьох вулиць, стадіону, річки, де можна було купатися і скільки завгодно дивитися на пароплави. Були в цьому світі і школа, і ціла юрба друзів, у одного з яких навіть був велосипед. Було й учбове стрільбище, де сміливі люди могли знайти порожні гільзи, а іноді й цілі патрони. Були дахи, з яких запускали тріскотливих зміїв з личаними хвостами.

А я? Хто був я? Семирічне здихля, що не нюхало школи, не ходило саме навіть по найближчих вулицях. Я ріс, оточений дощаним парканом нашого подвір'я. І приятелів у мене не було, якщо не брати до уваги забіякуватої Томи з великого будинку і її п'ятирічного братика Толика — скиглія і канюку.

Звичайно, подвір'я було величезне, а гратись я умів і сам, тож поки що не відчував тісняви і смутку. Але ось, забувши про мене, помчав у своїх справах Павлик, і я зрозумів, що світ мій малий, а я самотній. Бід нудьги я відлупцював Тому, здалеку шпурнув каменюкою у зрадника Славка і на додаток намалював на паркані його портрет і підписав:

«ДИРКНАБ — ДРЕНЬ»

Літеру «у» я пропустив тільки через поквапливість, бо, власне, писав і читав тоді уже пристойно. Навчився, коли мені було п'ять років.

Диркнаб цілу годину ходив у мене під вікнами, голосно розповідаючи, що він зробить зі мною, коли зловить…

А Павлик, хоча й сміявся з мене, про підводного човна нікому не сказав. І тонка ниточка, певно, не зовсім порвалася. Врешті-решт, він саме мені, а не комусь із друзів залишив на збереження учбову гранату, коли на місяць поїхав у табір.

А потім був серпень і той вечір, коли ми відчули, що нас тривожить одне й те ж чекання. Почуття, схоже на близькість пригоди.

Це було як перша крапля нашої дружби. Точніше, спершу й не дружби, а просто симпатії, яка з'являється, коли дві людини добре розуміють одна одну. Після цієї краплі була ще довга перерва. Як у тому дощі, про який я зараз згадав.

Крапля впала з потемнілого неба на ґанок, розлетілася на пилові бризки й залишила на сірій дошці темний слід. Він був схожий на розбиту зірку. Поки я роздивлявся цей променистий слід, друга крапля цокнула по моїй сандалії, пірнула в одну з дірочок, пробитих у коричневій шкірі, І холодною ящіркою ковзнула між пальцями,

— Владику, йди додому, гроза починається! — гукнула мати з кухні.

Я не пішов. Мені хотілося побачити падання нових крапель. Д любив це чарівне видовище — стрімке зниження маленьких скляних кульок. Але крапель більше не було. Хмара мовчала. Вона вже перейшла середину неба і розіпнула над усією землею темно-синю грозову завісу.

Було дуже тихо. Іноді здригалося і починало шелестіти листя тополі, але одразу ж злякано завмирало.

Над парканом, над низькими дахами я бачив високу вежу зі шпилем. Я знав, що це дзвіниця старої церкви, в якій була тоді міська бібліотека. Знати то знав, але що з того? Я навіть близько біля цієї бібліотеки не бував — не доводилося. Вона завжди була для мене просто вежею, яку видно здалеку, А те, що бачиш тільки здалеку, завжди здається трошки таємничим.

Мені подобалася ця вежа. А того грозового вечора подобалася особливо. Вона була дуже біла. Така щільна й свіжа білизна бува у шматків крейди, ще жодного разу не взятих у руки. Цей білий колір на грозовій синяві чомусь радував і заспокоював мене.

Навколо вежі, ніби рій метеликів навколо абажура, літала пташина зграя. Птахи теж були білі. І, певно, вони не боялися грози, хоча були від неї дуже близько.

Коротко рвонув вітер. Тополя вже сміливо затріпотіла зеленим листям. Одразу запахло теплою пилюкою, травою і сухою іржею залізних дахів.

Скреготнула хвіртка, і на подвір'я влетів Павлик. Він хвацько загальмував перед ґанком і випалив:

— Ух і отоварить зараз дощичком! Ми з Вовою літак по нитці пускали і раптом як глянемо, як побачимо! Яка хмара! Еге ж? — Та раптом думки його стрибнули в інший бік: — Гей, Владько! А де моя учбова граната, яку я тобі залишив, коли у табір поїхав? Я з Вовою на літак поміняюсь. Де? — Він нахилив убік голову й підозріло дивився на мене з-під вигорілого чубчика. Ріденька китичка іспанки хиталася над лівою бровою.

Мені з багатьох причин не хотілося торкатися слизького питання про гранату. Я відвів очі і знову почав спостерігати, як кружляє біля вежі голубина зграя.

— Замилити хочеш? — прямо запитав Павлик. — Чого мовчиш?

— Я на вежу дивлюсь. І на птахів.

Павлик здивувався і притих. Теж почав дивитися, як кружляють білі птахи. Не знаю, що він відчув. Але стояв і дивився він довго. Тьмяно-рожева горбата блискавка безшумно згоріла вище вежі і птахів. Це було захоплююче й страшнувато.

Павлик голосно прошепотів:

— Як на морі. Ніби там маяк і чайки… — Шепіт його звучав тривожно. — Ніби скоро шторм.

Щільна синява величезних грозових просторів звідусіль оточила притихлу землю. Будинки, здавалося, хочуть сховатися під дахи, як черепахи під панцир. Тільки вежа, висока й світла, безстрашно пронизувала тривожну синяву. Вона була як вітрило, як лебідь. Як білий маяк на краю неспокійного океану.

— Як на морі, — виразно повторив Павлик.

Я знав, що він народився і виріс тут, у цьому будинку, і ніколи не був біля моря. Але повірив йому одразу й міцно.

Відтоді ці два кольори — синій і білий — пов'язані у мене з думками про море. Біле і сине — значить чайки й вітрила в морській далині, хвилі прибою, тільняшки й матроські комірці, незнайомі міста над затоками, прапори відходу на щоглах багатоповерхових кораблів. Біло-синіми були обкладинки журналів «Вокруг света» і контурні шкільні карти, що так схожі на морські…

Звичайно, це прийшло поступово. А того вечора, коли хмара почала відповзати й трохи відкрила яскраву щілину заходу сонця, я забув про синій шторм і білих птахів. На якийсь час.

Потім настав вересень, і я пішов у перший клас, а Павлик у четвертий. Ближні вулиці перестали здаватися мені таємничою країною. Великий яр, який досі був страшним і забороненим, став місцем веселих ігор. Коли випав сніг, я один з перших проборознив там санчатами крутий схил.

Жити стало цікавіше, та набагато важче. Школа виявилася зовсім не святом.

Читав-то я добре, але з перших днів не гаразд було у мене з письмом. Літери мене не слухалися. Вони розбредалися з лінійок хто куди, хилилися убік, набували найпотворніших форм. Крупнокаліберні ляпки сипалися на сторінки зошита автоматними чергами. А крім того, вставати о сьомій ранку і по морозу тупкати п'ять кварталів до школи — яка ж то радість! Та ще домашні завдання! Звичайно, засніжений яр, галасливо й весело — це добре, але все-таки я жалкував за минулими часами. Зима здавалася мені безрадісною і жорстокою. Зимові канікули з крихітною ялинкою в кутку на скрині промайнули, як випадковий сонячний зайчик.

З хлопцями в класі я сходився дуже важко. Ленінградець Юрко Давидов, з яким я потоваришував, несподівано виїхав. До весняних канікул було далеко-далеко, а інших радостей я не чекав.

Так було до того січневого вечора, з якого я хотів спершу почати цю повість. Але, згадуючи все по порядку, я зрозумів, що почалася вона раніше. Не цього зимового вечора, а в сині літні дні вперше черкнула крилом Павлика й мене Тінь Каравели.

ВІЗИТ БІЛЛІ БОНСА

Вітер за вікнами був пронизливий і лютий. Він басовито вив у дротах і тополиному гіллі, але іноді зривався і починав верещати, як затиснутий у пастці пацюк. Я знав, що він лиже замети і здіймає над ними язики летючого снігу. При крижаному світлі місяця ці зразки схожі на бліде прозоре полум'я.

Я любив дивитися на ці прозорі факели. Вікна закривалися віконницями, але в одній віконниці відпала нижня половинка й залишила вільним віконце завбільшки із зошит. По кутках воно було затягнуте візерунчастим льодком. Я притискався носом до шибки й дивився, як палахкотять і димляться холодом замети, як летять по снігу тіні. Місяця видно не було, але я знав, що він, не втомлюючись, котиться назустріч стрімким хмарам.

Проте мати і Тетяна швидко проганяли мене: від вікна дуло. А коли я був сам, то й сам не наважувався підходити до віконця. Невідомо звідки з'являвся дурний страх: раптом з вулиці назустріч мені підніметься і прилипне до шибки плоска біла пика з страшними очима. Від самої цієї думки хололо в животі й хотілося, щоб вікон взагалі не було.

Звичайно, коли приходили дорослі, думка про білу пику починала здаватися неймовірною нісенітницею.

Але цього вечора дорослих удома не було. Взагалі нікого не було, крім мене.

Натягнувши пальтечко, насунувши шапку, я сидів біля столу і малював. Вірніше, не сидів, а стояв коліньми на стільці, налігши грудьми на край столу. Гостре ребро сидіння різало коліна, стіл боляче тиснув на ребра, але я не намагався влаштуватися зручніше. Навіщо? Все одно все було погано.

Такі погані вечори я називав похмурим словом «утик».

Утик — це коли всі нещастя утикаються в одну людину, в мене.

Сьогоднішній утик почався ще вдень: я одержав чергову двійку з письма. Щоб помститися Антоніні Петрівні, я вдома вирішив не робити завдання з арифметики. Проте зараз мене гризла думка, що від такої помсти Антоніна Петрівна постраждає менше, ніж я сам. А втім, не дуже сильно гризла. Набагато гірше було те, що я залишився один. У матері чи збори, чи позачергове чергування в редакції. У Тетяни теж якась справа в технікумі, вона взагалі часто затримується.

Мати, напевно, думає, що Тетяна вдома. Натопила грубку, зварила на вечерю вівсяний кисіль (я ковтнув Слину). А Тетяна думає, певно, що все це зробила мати. «А в крайньому разі, — думають обидві про мене, — посидить у Павлика, поки ми прийдемо».

Але біда в тому, що й Павлика немає. Зі школи він пішов, мабуть, на роботу до матері, зробив там уроки і тепер у затишній кінобудці вчетверте дивиться фільм «Два бійці».

Я з гіркою заздрістю подумав, як тепло і цікаво там, біля великих тріскотливих апаратів. У хаті було страшенно холодно. Напевно, Тетяна вдень не встигла натопити грубку. Холодними були стіни, плитка, стіл, вкритий голубою клейонкою. Навіть олівець, коли я затис Кого в пальцях, здався крижаним, як бурулька. И Це був мій улюблений заслужений олівець. Військовий. Із одного кінця чорний, з другого — оранжевий. Навесні мені подарував його знайомий офіцер, який жив тоді у нас на квартирі. Цим олівцем дуже зручно було малювати на полях газет палаючі літаки й танки фашистів: чорне залізо з хрестами й жовтогаряче полум'я. Але зараз я малював без найменшої радості. Просто так. У замерзлих руках штовхався звичний тупий біль. Він називався «ревматизм».

Забравшись з валянками на стіл, я розплутав на електричному шнурі вузол і опустив до самої клейонки лампочку. Десь метлявся на вітрі провислий дріт, і лампочка тривожно моргала. Вона була жовта, неяскрава. Пара від мого дихання огортала її хмарками, які швидко зникали.

Щоб відігріти пальці, я обняв лампочку долонями, але одразу ж на стіня злетіли величезні тіні, а в запушеному інеєм кутку біля віконця почала ворушитися кошлата темрява. Ходики на стіні зацокали чітко й часто, ніби попереджуючи про небезпеку.

Я облишив лампочку і сердито схлипнув. Утик був повний і глибокий. Ще й їсти хотілося більше ніж завжди. Звичайно, я й не думав про макарони, залишені матері і Тетяні, та якби топилася грубка, я б нарізав тонких картопляних скибочок і підсмажив би їх на плиті. З сіллю.

Я знову проковтнув слину і з ненавистю глянув на плитку. Вона була холодна, як Північний полюс.

Біля дверцят грубки лежало кілька соснових полін. Вгорі на цегляному виступі комина зберігалися сірники-гребінці в синій паперовій обгортці і коричнева дощечка-чиркалка. Але що з того? Розтоплювати грубку сам я не міг. Це було заборонено раз і назавжди. Порушити цю категоричну заборону було страшніше, ніж одержати одразу п'ятдесят двійок чи з'їсти одному хлібну пайку всієї сім'ї.

Вважалося, що коли я візьмуся за розтоплювання, то неодмінно спалю будинок, себе і півміста. Крім того, в печі могло щось вибухнути. Адже вибухнули у Павлика учбові патрони (ох і галасу було!).

«Проте, — подумав я, — вибухнули у Павлика, а не в мене. А до грубки не пускають мене, а не Павлика. Його ж пускають: будь ласка, топи скільки завгодно…» Ця думка була першою іскрою бунту.

Бунт був мовчазний і стрімкий. «Все одно!» — відчайдушно подумав я, зіскакуючи зі стільця.

Справді, все одно колись повинно було це закінчитися! Не міг же я безкінечно терпіти муки через те, що дорослих терзають дурні страхи! Так і скажу їм! А зараз візьму сірники і…

Дров було мало. Але йти за ними у темний сарай через подвір'я, звичайно, не збирався. Сім бід — один отвіт! Я вирішив спалити запаси паперу, що йшли на розпалювання.

Тумбочка письмового столу була повна паперового мотлоху: старих підручників і сестриних зошитів, довоєнних батькових журналів, паків газетних вирізок, якихось нецікавих книг. Мати з Танею іноді палили це добро, але дуже обережно. Вони все боялися, що там може виявитися щось потрібне. А я не боявся.

Я вдарив, валянком по тумбочці, щоб примусити поховатися мишей, які там жили, і смикнув дверцята. З шелестом виповзли до моїх ніг кілька нудних журналів, пака газет і підручник зоології з зубастим ящером на обкладинці, Я нахилився, щоб підібрати їх.

І тоді, ніби дочекавшись потрібної миті, просто я долоні мені сковзнула ще одна книжка.

Вона була розкошлана, без палітурки. На першій сторінці я побачив два надруковані великими літерами слова «Старий пірат». А нижче, з середини сторінки розповідалося про старого морського вовка, який з'явився невідомо звідки у приморській таверні.

Це було незвичайно, досі такого не траплялося. Короткий спомин про білий маяк серед синьої грози штовхнув мене, як легка тривога. З книгою в руці я ступив крок ближче до лампочки…

Безрадісний вечір, що називався словом «утик», розтанув, провалився, зник. Ті, що з білими пиками, могли відчинити всі віконниці, вештатися під вікнами цілими взводами і заклеювати жахливими обличчями усі шибки — я їх не помічав. Темні чудовиська в кутках могли грати в довгу лозу й розмахувати кошлатими щупальцями — плював я на них. Холод міг прикрасити бантини на стелі гребенями бурульок — мене це не обходило.

Незручно налігши боком на стіл, торкаючись щокою теплої лампочки, я ковтав сторінку за сторінкою, і море гуркотіло біля сірих гранітних виступів, і вітер люто ляпав віконницями на вікнах самотньої таверни, і старий годинник скрипучо відбивав північ…

Напевно, так буває тільки в дитинстві: читаєш книгу, але не помічаєш слів, а ніби дивишся кіно. Я бачив цілком виразно стерті сходинки готельних сходів, густі переплетіння вікон, за якими ніч і небезпека, миготливі свічки в руках зляканої хазяйки і її сина Джіма. Вогники цих свічок жовтими цятками відбивалися в залізних смужках, якими була оббита зелена дубова скриня. І, нарешті, бачив я хазяїна цієї скрині. Старий Біллі Бонс ніби сів поруч зі мною, поскрипуючи шкірою ременів і черевиків, хрипко буркочучи і відкашлюючись. На його смугастій плетеній фуфайці блищали краплини дощу (так само, як блищать на материній хустці краплини талого снігу, коли вона приходить з роботи). Від нього пахло тютюном і промоклим сукном.

Біллі Бонс неквапно склав і заштовхав у внутрішню кишеню мідну підзорну трубу, сьорбнув з пом'ятої залізної фляжки, зморщив червоне обвітрене обличчя і глянув на мене старечими сльозавими очима, і «Що, хлопче? Тобі теж несолодко?»

— Та ні, байдуже, — пошепки відказав я.

Він мені сподобався, цей старий таємничий капітан. Звичайно, він бував іноді грубуватий і запальний, але ж і життя У нього було несолодке. Принаймні я полюбив його набагато більше, ніж хазяйчиного сина Джіма, який спершу був справжнім тюхтієм і боягузом. Коли Біллі Бонс помер, я мало не заплакав.

Зате я з великою радістю довідався, що один із його ворогів Потрапив під копита коней. Так йому й треба! Ух як гриміли підкови по мерзлій дорозі! Я не одразу зрозумів, що гримлять не підкови, а грюкають двері під ударами кулаків.

— Хто там? — крикнув я, вибігаючи в сіни.

— Хропеш, чи що?! — люто закричав за дверима Павлик. — Сам би постовбичив тут на холоді! Я геть кулаки побив! Відчиняй, верблюде нещасний!

Я відкинув гачок. На образливі вигуки я не звернув уваги. В мені ще гриміли відголоски дивовижного світу небезпек і таємниць. Швидше, швидше туди, назад, щоб узнати таємницю піратської скрині!

— Сонько, — презирливо сказав услід Павлик.

— Бовдур, — озвався я йдучи. — Я не спав. Я зачитався.

— Зачитався! «Ма-ма ми-ла ра-му. Лара мила Лушу».

Я зупинився. Ми стояли в спільній кухні, кожний біля своїх дверей.

— Сам ти Луша. У мене така книжечка. Луснеш, як булька, від заздрості. Пальчики оближеш.

— Пхи! Про курочку рябу.

— Сам ти ряба! Про старого пірата!

— Ти? Про пірата? Ой, помру!

— Починай, — холодно сказав я. — Коли помреш, гукни, — і взявся за ручку дверей. Істина була на моєму боці.

Павлик кинув портфеля і підійшов до мене.

— Ну, гаразд. Ну, покажи.

З таємним торжеством я простягнув книжечку.

— Ух ти… — швидко сказав Павлик, і очі у нього зробилися лагідні, ніби він узяв у руки улюблене цуценя. Він упізнав книгу одразу ж. Звичайно, він бачив її раніше. — «Острів скарбів», — проказав він майже урочисто. — Роберт-Льюїс Стівенсон.

Він вимовив це ім'я протяжно й трошки дивно: «Робе-ерт-Ль-уїс Стівенсо-он». Було ясно, що на книжках таких та іменах він розуміється.

— Я її давним-давно хотів прочитати, — заговорив Павлик, жалібно поглядаючи на мене. — У Сергія Сазонова просив, а він дулю показав. Я йому автомат а залізною тріскачкою обіцяв, а він усе одно не дав. Свиня, еге ж?

Я кивнув, але, відчуваючи небезпеку, не зводив очей а книжки.

— Цей автомат я можу хоч зараз тобі віддати, — бадьоро пообіцяв Павлик. — А ти мені книжечку всього на один вечорок. Гаразд?

Діяти треба було швидко. На щастя, книжку тримав він не дуже міцно. Я котячим рухом вихопив її і шмигонув за двері. Брязкнув засувкою.

— Владику! — тужно заскиглив Павлик.

— Прочитаю, тоді дам, — невблаганно відказав я. Павлик посмикав двері, але засувка була міцна.

— Жила, — безнадійно сказав він. — Буржуй. Купець, поміщик, капіталіст. І цьому типу я віддав свою гранату!

— Візьми її назад.

— Ну, Вла-адику, Ну, на вечорок… Га?

— Бе, — сказав я.

— Жадюга! От скажу в школі, всі хлопці тебе лупцюватимуть.

— Тоді й через рік книжечки не побачиш!

Він голосно зітхнув за дверима й замовк. Я зрозумів, що він вигадує найпереконливіші, найнайдієвіші слова. Ох як хотілося йому почитати «Острів скарбів»!

— Багато ти прочитав? — раптом запитав Павлик.

— Тридцять п'ять сторінок.

— Як ти швидко читаєш, — сказав він улесливо. Це були грубі лестощі. Адже він не знав, скільки часу я читав.

Мені стало жаль Павлика.

Навіть не те щоб жаль, а просто я уявив, як він безнадійно тупцяється біля дверей і мало не плаче від прикрості. Щастя блиснуло перед ним сліпучою іскрою, поманило й згасло.

Я б, напевно, на місці Павлика заревів.

— А ти зовсім її не читав? — запитав я.

— П'ятнадцять сторінок. Та ще в серединці трошки. Сазонов давав почитати на перервах.

— Давай-но так, — почав я, обережно зважуючи слова. — Ти зараз затопиш у себе грубку…

— Угу… — озвався він з надією.

— Потім розв'яжеш мені задачку…

— Хоч десять!

— І приклади.

— Хоч тисячу!

— Потім я дам тобі почитати до тридцять п'ятої…

— У-у…

— А потім разом читатимемо, вголос! А ти сам хотів? Хитрий…

— Ура!

На радощах він гепнувся грудьми об двері й зірвав засувку з гвинтів.

ВІДБЛИСКИ НА ВІТРИЛАХ

Цю книжку ми читали п'ять вечорів підряд.

Ми не поспішали. Чекали, поки загуснуть у вікнах фіолетові сутінки, і потім йшли в кімнату до Павлика. Там, біля грубки, був просторий затишний куток. Наш куток. Від кімнати його відгороджували спинка ліжка й тумбочка з тріснутою фарфоровою кулькою замість ручки на дверцятах.

Грубка була кругла, зроблена з чорного блискучого заліза — «голанка». Здавалося іноді, що це зовсім й не грубка, а основа корабельної щогли, яка йде вгору крізь палубу. Десь високо над дахом шумлять її вітрила. Шум і насправді був: це хазяйнував у тополі вітер. Коли відкривали трубу, він починав зраділо голосити в ній.

Павлик відводив убік важкі подвійні дверцята, підпалював гніт із газети й штовхав його під соснові поліна, в скалки. Тяга була могутня! Сухі дрова ніби вибухали — полум'я охоплювало їх разом і починало переможно гудіти в утробі грубки.

На вікнах у кімнаті Павлика ніколи не зачинялися віконниці. За шибками дрижали яскраві голубі зірки. Здавалося, що дрижать вони від гудіння вогню.

Ми сідали на поліна біля прочинених дверцят. Павлик брав книгу. Він ставав спокійний і суворий. Він мені дуже подобався в такі хвилини — не глузливий, добрий, справжній. Очі Павлика робилися темними, і полум'я миготіло в них тремтливими зірочками. І на лобі, на чубові його дрижали мідні відблиски.

Не пам'ятаю, як він читав: тихо чи голосно, з виразом чи без. Серед миготливого вогню я бачив, мов на екрані, одноногого Сільвера з крикливою папугою, двощоглову «Іспаньйолу», оперезаний рушничними димками форт. Головешки, розсипаючись, стріляли, як мушкети. Вуглини були ніби освітлені заходом сонця скелі острова. Юнга Джім йшов по слідах скарбів і воював з піратами. Він виявився не таким уже й тюхтієм, яким здавався спершу.

Але ось разом із п'ятим вечором закінчилася книжка.

Слово честі, я розгубився. Я знав, що вона повинна закінчитися, але не можна ж так одразу. Що ж далі? Не буде вже ні вітрил, ні прибою, ні далеких берегів?

— Хороша книжка, — потягуючись, сказав Павлик. — Побільше б таких.

— Хіба ще є такі? — дуже здивувався я.

— Завтра принесу одну. Випросив усе-таки у Серьоги. Називається «Морська таємниця».

«Морська таємниця» теж була чудова книжка, тільки тонка. Два вечори ми читали про наших моряків, які опинилися в полоні на підводному японському крейсері.

А потім Павлик приніс «Пригоди Гуллівера».

Книжка починалася словами, схожими на рядок пісні: «Трищогловий бриг «Антилопа» йшов у Південний океан…»

Мені здалося, що ласкавий вітер поворушив волосся і трішки погортав сторінки книги — от які це були слова.

Але Павлик урвав читання.

— Що за нісенітниці? — сказав він серйозно, навіть стривожено.

— Що? — не зрозумів я.

— Не буває ж трищоглових бригів…

Для мене ця наука була як темна ніч.

— Чому?

Кілька секунд він дивився на мене мовчки, потім, певно, зрозумів, що розмовляти зі мною про це марно. Сердито й неголосно промовив:

— Ось тому… Кінчається на «у».

— Коли написано, значить, бувають, — зауважив я.

Тоді він вибухнув:

— «Написано»! Якщо він трищогловий з прямими вітрилами, значить, він фрегат, а не бриг!

— А як не з прямими?

— Не з прямими бриги не бувають, ясно? Вони завжди з прямими, завжди двощоглові! Отак-то!

— Звідки ти знаєш?

Він уже заспокоївся і не хотів сперечатися.

— Звідки… — сказав він неуважно. — Звідки хочеш… Словники ж є майже у кожній книжці…

— Ну гаразд. Давай читати, — нетерпляче зажадав я. Павлик помовчав трохи й раптом сказав:

— Не буду.

— Ну, Павлику! — благально почав я.

— Не буду, — спокійно й твердо повторив він. — Якщо з першого слова брехня починається, то далі і зовсім…

Я зрозумів, що він справді не читатиме. Все руйнувалося. Гинув хороший вечір з палаючою грубкою і принадливою книжкою, де на малюнках були якорі, кораблі й маленькі войовничі чоловічки з невідомої країни.

— Все ти знаєш! — кинув я з відчайдушною образою. — Морський професор! Може, колись були трищоглові бриги! Зараз ні, а колись були! Зовсім давно! Звідки ти знаєш?

— Колись? — повторив він.

— Звичайно! — ухопився я за рятівну думку. — Хіба ти все на світі знаєш.

Ні, все на світі він не знав. Подумав і погодився:

— Може, справді. Колись. Щодо колись я тільки трошки знаю. Про каравели.

«Гуллівер» був врятований. А коли і цій книжці настав кінець, Павлик роздобув десь «П'ятнадцятирічного капітана».

Перша частина називалася: «Шхуна-бриг «Пілігрим».

Я не забув недавньої розмови й зажадав у Павлика пояснення: що це за штука — шхуна-бриг? І це був тільки початок. Я вже не хотів лише пригод. Мені потрібне було знання. Те знання, яке відрізняє капітана від пасажира.

Я став прискіпливим. Що таке «спардек»? Що таке «ванти»? Що таке «фор-стеньги-стаксель»? Павлик лаявся, але пояснював, що міг. Потім я, як і він, звик порпатися в словниках і примітках.

А втім, це не псувало наших вечорів. Це було схоже на гру. Та й у самих словах «норд-вест», «бейдевінд», «фор-марсель» звучав відгомін дивовижних морських історій. Це були слова з синьої і білої пісні моря.

Ми зрозуміли тоді: нам потрібні не просто книжки про острови і таємниці. Потрібні такі вечори. Вечори з вогнем, що гуготить у грубці, і розмовами про маяки й коралові рифи. Зі кружалками картоплі, які ми смажили на залізній смужці біля дверцят грубки. Дзвінко стріляли дрібки солі, на кружалках з'являлися коричневі бульбашки. Потім ці кружалка хрумкотіли в роті, мов печиво, і були смачніші від усього на світі.

У ті дні все складалося якось вдало. Зникла тривога про батька: його частину вивели з боїв, і вона стояла в тихому містечку з довгою неросійською назвою. Відступив голод — мати одержала якісь додаткові талони на борошно. Не за горами була й весна, а всі знали, що весна принесе перемогу. Навіть у школі мені щастило: я одержав дві четвірки з письма. Але запам'яталися перш за все не дні, а щасливі вечори, зігріті вогником дружби, що починалася.

Правда, спершу їх псувала Тетяна. Взяла таку моду: прийде з технікуму, просуне в двері голову й медовим голосом починає допит:

— Владику, а уроки ти зробив? Усі? І з письма? А що додому задали? А які оцінки в школі? А що сказала Антоніна Петрівна?

Ці розмови набридали мені, як вариво з мороженої капусти. Мене від них нудило. Я навіть пробував скрипіти зубами, але скрипу не виходило, тільки зубам було боляче. І якось урвався терпець.

Я сказав, що це свинство. «Так-так! І неабияке, а величезне свинство. Ні, я правильно добираю виразів! Як же ще можна висловлюватися, коли тобі кожного вечора псують настрій?.. Ну й скаржся! Хоч директору школи! Щовечора одне й те ж!.. Кашалотові в горлянку таку турботу!.. Тільки спробуй! Думаєш, ти одна вмієш ременем розмахувати?.. Тисяча чортів і один грот-марсель з двома рифами!.. Хтось би вже інший казав про уроки! Не той, у кого «хвости» з креслення!.. Так, знаю, що таке «хвости», ще гірше від двійок! Про ці «хвости» і кажу, так! А ти думала про інші? Можна й про інші: ще «хвостами» називаються ті, хто за кимось вештається по п'ятах! Наприклад, той курсант з піхотного училища, чи Олекса Солодовников, чи… Ага, не моя справа? А тобі в мої можна втручатися?.. Ти ба, старша! Зате дурніша!.. І не прийду, ночуватиму у Павлика. Тобі ж і влетить від матері!.. Силоньки не вистачить!.. А от так і смію! Подумаєш! Велика, а плаче…»

Що й казати, скандал був не менше восьми балів, але я вистояв у цій бурі. Я переміг.

Відтоді ніхто не заважав нам. Вечір спливав за вечором. Вони пролітали ніби в тіні великих вітрил, на яких танцювали відблиски вогню. Що це було? Спалахи гарматних залпів? Відблиски полум'я вулканів? Мерехтіння таємничих берегових вогнищ? Ледь збиралися сутінки, як білі вітрила переносили нас у синю країну бур і відкрить. І ми жили: в цій країні, поки з вулиці не чувся стукіт у двері. Довгожданий стукіт.

Так, незважаючи на радості хорошого вечора, очікування цього стуку весь час жило в мені. Воно пробивалося крізь книжкові тривоги, небезпеки і таємниці.

Відчиняв двері завжди Павлик. Він обертався, і я запитував, завмираючи:

— Чия мати прийшла?

— Твоя, — зітхав він.

Я зривався і вилітав на кухню.

Не судіть надто. Навіть справжні суворі капітани ставали маленькими в ті хвилини, коли їм доводилося зустрічати матір. Можна зрозуміти нас, хлопчаків, що росли без батьків. Мама — це було все. Мамине повернення з роботи — це була радість, про яку думали з ранку. Нехай вибачать мені вітрила й пасати, що в цю щасливу мить я забував про них. Я притискався до материного пальта, обсипаного бісером талого снігу, і мати казала завжди одне й те ж:

— Ох, Владику! Ох, і навіжена ж ти людина! Я геть крижана, ти застудишся насмерть.

І я, худий семирічний мальок з ниючими від ревматизму суглобами, завжди відповідав:

— Я? Застуджусь? Я загартований, як тисяча айсбергів!

Потім ми йшли з кухні в наш крихітний передпокій, і я допомагав матері роздягатися,поки Тетяна одноманітно ябедничала на мене.

Потім ми сідали пити чай з сахарином і кликали Павлика, тому що його мати приходила ще пізніше.

Після чаю у мене починали злипатися повіки. Невідомо, як я опинявся у ліжку. Мені снилися кораблі й скелі, об які з рівномірним гуркотом розбивалися біло-сині хвилі.

Я прокидався від цього гуркоту.

— Мамо, що це?

— Спи, маленький, — втішала вона. — Це радіо. Салют у Москві. Наші взяли ще одне німецьке місто…

КАРАВЕЛА

Карта і каравела з'явилися у нас майже одночасно. Карта — на добу раніше.

Того дня я сидів удома, бо вранці старанно удав, що в мене жахливий кашель. Тетяна вибухнула довгою промовою, звинувачуючи мене в лінощах і обмані, але мати зітхнула і Дозволила в школу не ходити.

Отже, я ледарцював і пропустив важливу подію, яка сталася в школі.

В належний час повернувся з уроків Павлик. Оповитий морозяною хмарою, він ввалився на кухню і втягнув за собою тонкі жердини, обмотані брудним папером і марлею. Валянки його гримотіли, як відра. З них сипалися крижинки. Павлик хвицнув однією ногою, другою, і валянки зі стукотом розлетілися по кутках.

Я мовчки кліпав очима.

Павлик тим часом гордо підняв жердини, струснув їх, і переді мною з тріском розгорнулася карта півкуль. Зі стриманим торжеством Павлик виголосив:

— О! Бачив?

Я приголомшено мовчав. Перше враження було таке, ніби дивний велетень глянув на мене у синій бінокль.

Потім здалося мені у карті щось знайоме. Звісно, таких великих карт я досі не бачив, але все одно знайоме в ній було. Вона була синя і біла.

Два синіх кола на білому полі. Жовто-зелені материки з темними жилками річок тільки ледь-ледь урізноманітнювали картину.

Синій і білий кольори були головними.

Вже потім я помітив, що карта місцями протерта наскрізь, що білі краї прикрашені жовтими патьоками, що один бік відволожився і папір відклеївся од марлі, а марля одірвалася від рейок. Але в ту хвилину я стояв перед нею, як перед заморською дивиною, і чекав чогось незвичайного.

Історія карти була пов'язана у Павлика з першим плаванням і небезпеками…

Наша маленька школа займала старовинний будинок, в якому до революції жив якийсь купець. Ми вчилися на верхньому поверсі, а нижній, напівпідвальний, завжди був порожній. Восени і навесні його заливало, а взимку там було холодніше, ніж на вулиці. Всім був відомий давній порядок: навесні і восени — вода, взимку — холод. Але того дня, коли я «хворів», порядок був порушений: трапилася зимова повінь. Кажуть, лопнула якась труба.

Перші два уроки школа жила радісним очікуванням: усі були впевнені, що вона ось-ось замерзне. Тоді нижні кімнати перетворяться на чудові ковзанки. Можна буде зі свистом ганяти у слизьких валянках лункими залами, можна буде грати в «буру», ганяючи по льоду порожні каламарчики з-під чорнила.

Проте вода вперто не замерзала. Певно, на зло. Розвідгрупи таємними шляхами проникали в підвал і поверталися з кислими обличчями. До третього уроку в школі панував смуток. Тільки найвпертіші не піддалися йому. І Павлик не піддався.

Після третього уроку він знову рушив на розвідку. Двері в підвал були, звичайно, зачинені. До того ж перед ним розгулювало двоє чергових дівчисьок, з олівцями, щоб записувати порушників, і прибиральниця тітка Феня з мітлою. Але біля розбитого віконця, яке виходило на подвір'я, ніхто не чергував. Павлик пробрався до нього по заметах. Він просунув голову й плечі в лунку вогку напівтемряву. Певна річ, спершу він нічого не побачив. Приміщення було без вікон — щось на зразок широкого коридора, куди виходили двері з усіх кімнат. Павлик стис у долонях і кинув униз грудку снігу. Він думав, що почує плюскіт води, але грудка вдарилася об щось тверде. Лід?

Павлик перевис через підвіконня. Ні, чорна вода поблискувала, як і досі. А під вікном притулилися до стіни три дошки, збиті докупи. Це були залишки мостиків, по яких тут ходили під час осінньої повені.

Три збиті дошки — це пліт. Хто ж із нормальних людей відмовиться поплавати по порожньому підвалу, таємничому, як печера капітана Немо! Павлик був нормальною людиною. Він утиснувся у віконце вперед ногами, повис, тримаючись за підвіконня, і стрибнув на дошки.

Від удару і від ваги край плоту пішов на глибину. Вода залила валянки. Аварія! Щоб не було повної катастрофи, Павлик кинувся з краю на середину. Пліт випрямився і непомітно відійшов од стіни.

Тільки тут відважний капітан зметикував, що ніяке судно не може плисти саме по собі, по щучому велінню. Потрібен мотор, або вітрило, або принаймні весло. Якщо немає весла, можна гребти й долонями, та для цього треба нахилятися, тягтися руками до води, А як дотягнешся, коли пліт хитається? Ось-ось потрапиш за борт. Ні присісти, ні нахилитися.

Залишалося голосно заревти і здатися тітці Фені й черговим.

Павлик не заревів і не здався. Він уявив собі, як поведуть його на очах у всієї школи до директора Марії Павлівни. Жах! Під конвоєм, у мокрих валянках. Під зловтішне хихикання дівчисьок! Не директора він боявся, а приниження.

Павлик на піратський манір заскреготів зубами й примружено озирнувся, шукаючи виходу. І знайшов. За три метри від нього височіла над водою велика напіврозвалена шафа. Дверцята її прикрашала мідна ручка, схожа на візерунковий гак. Павлик, здригаючись від холоду й злості, стягнув з себе светр і сорочку, зняв ремінь. Ремінь він прив'язав до рукава сорочки, а другий рукав вузлом притягнув до вилоги светра. Потім зробив на ремені петлю.

Він казав, що накинув цей аркан на ручку шафи із двох спроб. Напевно, вихвалявся. Але так чи інакше накинув. І підтягнув бортом до шафи своє судно. Край плоту притиснувся до цього «причалу», і пліт став стійкіший. Павлик обережно дотягнувся до дверцят, щоб відірвати рейку. Рейкою можна було гребти і відштовхуватися. Він рвонув. Двері зірвалися і торохнулись поперек плоту. Підвалом розкотилася барабанна луна. Павлик присів, чекаючи вторгнення тітки Фені. Але було тихо.

Цокочучи зубами, він одягнувся. Потім зазирнув у шафу. Там плавав великий глобус з пробоїною в районі північної Атлантики, а в кутку стояли дві великі палки, обмотані брудною марлею. Спершу Павлик не здогадався, що то за палки. Просто вирішив, що вони довші й зручніші, ніж рейка. І взяв їх.

— За них мене й витягли, — сказав він, — А то як би я вибрався? Віконце ж високо, не вчепишся.

— Хто витяг?

— Та… Дівчинка одна. Милка Журавльова. Вона позаду мене на парті сидить. Я у неї чорнило вмочаю, коли у мене немає.

Я хихикнув. Ім'я було коров'яче: так кликали корову Таїсії Тимофіївни. А Павлик несподівано розсердився:

— Ти чого регочеш? Крім неї, ніхто не знав, що я туди поліз! А вона знала й прибігла подивитися, де я. І витягла. А хто б іще витяг? Ти, чи що?

Я гордо й ображено відповів, що, певна річ, витяг би, якби був у школі. А Павлик сказав, що коли мене не було, то й хихикати нічого.

— Слухай краще…

Тільки на подвір'ї Павлик зрозумів, яка у нього цінна знахідка. Карта всього світу! Він вирішив, що в школі вона не потрібна, а нам потрібна дуже. І заховав її у сніг.

І весь четвертий урок Павлик хвилювався: чи не вкрав хто карту? Але вона була на місці…

Ми розгладили карту гарячою праскою, заклеїли дірки, підрівняли розкошлані краї. Потім один кінець верхньої рейки поклали на бильце ліжка, а другий на цвях, який Павлик спеціально вбив у стіну. Куток наш біля грубки виявився зовсім відгородженим. Ми захопили у свої володіння тумбочку, повикидали з неї всілякий мотлох і вирішили зберігати в ній книжки.

Карта зробила куточок схожим на каюту. І всі океани, всі землі були перед нами.

Наступного ранку Павлик не пішов до школи. Не тому, що застудився. З ним нічого не трапилось. Але щоб просушити як слід валянки, Павлик запхав їх за грубку, а вона виявилася надто гарячою, і один валянок обгорів. У нього обвуглився бік і продірявилась п'ята.

Виявилася ця біда вранці. Я почув, як тітка Ганна за стінкою розпачливо галасує:

— Паразит ти безмозкий, нема на тебе ніякої погибелі! Не міг ти сам згоріти біля тієї грубки! Що ж воно коїться на світі!

Потім почулися удари, схожі на віддалене гупання барабана. Я довідався потім, що то тітка Ганна з великої досади лупцювала любесенького сина обгорілим валянком межи плечі. Та й справді, як тут було не розстроїтися? Інших валянків у Павлика, звісно, не було. Їх треба було купляти чи вимінювати на товкучці. Щоб купити — зайві гроші потрібні. А щоб вимінювати… Ну, на що виміняєш? Найчастіше міняли на хлібні картки. Але ж тоді з голоду зовсім завиєш.

Проте лупцюй не лупцюй, біді не зарадиш. До того ж після кожного удару валянок викидав хмари ядучого коричневого пилу. Тітка Ганна закашлялась, шпурнула залишки валянка під ліжко й пішла на роботу. Дверима грюкнула так, що аж будинок захитався і довго дзенькав шибками, а наш старий самовар крякнув і осів на один бік.

Павлик залишився вдома. Я позаздрив такій його удачі й поплентався до школи сам, бо повторити свій трюк з кашлем не наважився. Коли я повернувся, Павлик зустрів мене на порозі. Сказав нетерпляче:

— Ходімо, покажу щось…

У кімнаті на чорній клейонці столу лежала знайома мені літня іспанка з китичкою. Точніше кажучи, не лежала, а стояла сторчма, ховаючи під собою щось загадкове.

Павлик озирнувся на мене і підняв іспанку за ріжок. Підняв обережно, ніби там сидів дивовижний метелик і він не хотів, щоб той метелик одразу полетів.

Він не летів. Він виявився білим корабликом.

Кораблик був намальований на папері, вирізаний і тримався на маленькій підставці. Тобто мені спершу здалося, що він намальований, а потім я розгледів, що це друкована картинка.

Були у кораблика круглі борти, висока візерунчаста корма, туго напнуті вітрила різних розмірів і форм. Найменше вітрило прилаштувалося під задьористо піднятим бушпритом.

Дивовижний був кораблик — весь наповнений вітром.

Павлик ласкаво сказав:

— Каравела… Ось вона яка.

Так з'явилася у нас каравела.

Власне, не сталося нічого незвичайного. Просто Павлик почав від нудьги порпатися у старих журналах і знайшов в одному малюнок з корабликом. Він безжалісно вирвав аркуш, наклеїв вареною картоплею на шмат картону й дуже акуратно маленькими ножицями вирізав каравелу. Потім укріпив її на підставці з розрізаної навпіл картоплини.

А вдень він показав каравелу мені. От і все.

Але ми обидва розуміли, що це не все. Тому що дуже хотілося незвичайного.

— Ходімо, — сказав Павлик.

Ми пролізли за карту, в нашу «каюту». На тумбочці замість старої електроплитки з чайником стояла стара лампа без абажура. Вона рівно і неяскраво освітлювала строкаті землі й сині океани. Без лампи тут було б темно: адже в грубці не топилося.

Павлик подивився на мене з якоюсь дивною посмішкою — трохи ніяковою і м'якою.

— Океани є, — сказав він. — Моря є… Так, Владику? Можна плавати, де хочеш…

Було тихо. За вікнами далеко прогув паровоз. Скреблася за шафою стара, всім знайома миша. Ледь чутно дзвеніла у лампочці розжарена волосінь. Я мовчки. поставив на долоню каравелу і підніс її до карти. Вона опинилася в Охотському морі.

— Кепське місце, — напівголосно сказав Павлик. — Японці, підводні човни.

Я кивнув і, хитнувши долонею, повів каравелу до виходу в океан, тримаючись біля берегів Камчатки. Так почалося Плавання.

Утомлювалась рука. Нило плече, замлівала кисть. Адже плавання тривало довго, і весь цей час доводилося тримати кораблик біля карти. У піднятій долоні.

Звичайно, можна було зробити інакше. Можна було карту розгорнути на підлозі, а каравелу рухати по морях, як пішака по дошці. Але ми так ніколи не робили. Чому? Важко пояснити. Ні, ми не боялися відкрити нашу «каюту» і все одно всі вечори ми були самі. Боялися іншого: якщо зробимо щось не так, як спочатку, зникне радість гри. Ця радість, забарвлена легким відблиском таємниці й пригод, вимагала багато чого, їй потрібен був тихий шелест розвішеної карти, потріскування вогню, похитування долоні, на якій стоїть каравела. І навіть ниюча втома в руці була потрібна. Так втомлювалися руки керманичів після довгих штормових вахт. Ми боялися щось змінити. Так бояться легким шумом сполохати лісову тишу чи неточною лінією зіпсувати хороший малюнок.

Ми полюбили каравелу радісно й міцно. Іноді я забував, що вона просто плоский паперовий кораблик. Каравела снилася ночами — велика й справжня. В подробицях і виразно я бачив, як підходить вона до рипучого дерев'яного пірса і випуклий борт її нависає над купами пузатих бочок згорнутими в кільця канатами й причальними тумбами. Високо піднімаються корма, схожа на візерунчастий будинок з вузькими вікнами й балкончиками. Пахнуть дьогтем коричневі дошки обшивки. Чомусь пахнуть огірковим розсолом жовтуваті згорнуті вітрила. На тугих, як струни, вантах сидять і весело шкірять зуби парубки у строкатих хустках. І вся каравела, що не охолола від сонячної спеки південних морів, пашить теплом, мов паровоз, що підійшов упритул…

Слова «мис Горн», «Кейптаун», «Каттегат», «Тасманія» вже не звучали як незрозуміла музика. Ми знали, де ці місця, чим хороші і чим небезпечні. Ми пройшли на своєму судні через два океани услід за Діком Сендом, а потім повторили важкий шлях Лаперуза. Про Лаперуза прочитали ми в суворій і сумній книжці «Назустріч загибелі».

Тінь нашої каравели линула по океанах.

Ще того вечора, коли я вперше поставив каравелу на долоню, Павлик сказав:

— Ти не шаруди нею по карті, тримай ближче до світла. Нехай на карту падає тінь. Там, де ляже тінь від бушприта, — там ми, значить, і пливемо.

Я присунув каравелу до лампи, націлив бушприт на мис Доброї Надії. Тінь нашої каравели темним метеликом лягла на Індійський океан.

Там, де ляже Тінь Каравели, зашумлять над хвилями наші вітрила й затріпотять прапори. Там, де ляже Тінь Каравели, ми пройдемо крізь важкі удари пострілів і штормове завивання вітрів.

Там, де ляже Тінь Каравели, будуть важкі дороги, сіль роз'ятрить на долонях шкіру, морози спалять обличчя, сонце обвуглить плечі. Тисячі загадок позбавлять людину спокою і сну. Але не буде там у житті суму і лінивої нудьги.

ДВА КАПІТАНИ І БОББІН ГАПП

Павлику, брате мій і товаришу… От же ж як вийшло! Сім років жили поряд, перегукувалися вечорами через тонку стінку, сперечалися часом, разом іноді в кіно бігали, траплялося потім — разом крокували до школи. Заходили в гості, щоб побалакати — просто так. І не знали до тієї зими, як ми потрібні один одному.

А були ж потрібні, хай йому біс! І не тільки у ті вечори. Адже недарма так відчайдушно шукали один одного потім, хоча в житті вистачало іншого клопоту.

Я пам'ятаю, як зустрілися ми через… навіть боюся сказати, через скільки років. Я приїхав до нього в оточене соснами містечко, злетів по сходах на третій поверх, відбиваючись валізою від обуреного вахтера, штовхнув двері зі знайомим прізвищем на табличці…

Звичайно, я знав, що не побачу там худого хлопчину з чубчиком над пустотливими очима, у великих валянках і голубому бавовняному светрі з широкою щілиною застібки на лівому плечі. Але все-таки розгубився на мить. Я побачив кремезного дядька з залисинами, з рубцем на щоці. Дядько енергійно кричав у телефон. Я з задоволенням вислухав закінчення розмови:

— … посилав і буду посилати! І не одну, а чотири експедиції. Ні, чотири! Що?! Нехай котяться із своєю комісією до всіх морських відьом! Ось так! — Він шпурнув трубку на важіль і підвів на мене очі. Дядько був незнайомий, а очі — Павликові. — Значить, це ти і є? — запитав він, заспокоюючись і роблячись насмішкуватим (от чортяка, все такий же!).

— Свинство не писати стільки часу, — сказав я, жбурляючи у крісло валізу (крісло охнуло). — Бюрократ. Телефончики тут у нього, бачте… І скажи вашому вахтеру там, унизу, щоб не кидався на мене, мов на шпигуна…

— Ти ба, — зауважив він, примружившись, — ще й лається. Оце-то так… А взагалі, нівроку, хороший. Довгі штани тобі личать. І значок університетський…

— Лиса мацапура, — сказав я. — А колись же був схожий на людину.

— Книжечки усе пописуєш? — запитав він. — Знаю, читав якось. Одну. Нічого. Не Чехов, звичайно…

— Він читав! — гмикнув я. — Можна подумати, що він щось ще читає, крім своїх графіків і звітів. Розгубив усю чуприну над своїми синхрофазомолотарками. Пацюк кабінетний.

Ми повільно зійшлися, міряючи один одного поглядами. Він раптом обняв мене й тихо промовив:

— Владько…. Владько…

— Павлику…

Але це було згодом, через багато років. А тієї зими ми не думали ні про майбутні зустрічі, ні про розставання. Ми були щасливі.

Серед засмучень і нечастих радостей шкільного життя, серед снігових ігор і денних клопотів Павлик залишався таким, як і колись. Як і колись, утікав кудись із незнайомими мені Сергієм Сазоновим і Володею Бриком. На перервах із своїми приятелями ганяв на подвір'ї зледенілий дірявий глобус, який у них називався «м'япа». Будував із Диркнабом якісь сани з кермом. Правда, він не глузував, як раніше, але майже забував про мене.

Але я пишу про Каравелу. І та зима пригадується зараз не застиглим чорнилом, не зошитами, зшитими з газет, не чергами біля крамниці. Вона згадується як суцільний ланцюг «корабельних» вечорів.

В очікуванні такого вечора Павлик ставав спокійний і ласкавий. Він навіть називав мене Владиком, а не Владьком, хоча Владиком мене кликали всі.

Я приходив до Павлика, коли за вікнами щільно синіли сутінки. Він мене чекав, не вмикаючи світло. Безшумно виходив в кімнатних сутінок і напівголосно казав:

— Прийшов… Хочеш хлібця?

Він виймав із кишені плоский шматочок і ламав навпіл…

Кілька років по тому я почув чи прочитав десь слова і «…і біля вогню він розломив з ним свій хліб». Це були слова про братерство. Я згадав той кусник хліба, часточку чотирьохсотграмової пайки.

Але це було згодом. А тоді ми жували кислувату м'якушку, розпалювали грубку і вмикали лампу. І діставали з тумбочки Каравелу.

Ми не сперечалися про назву корабля. Він був просто Каравелою. Ми не ділили посад і звань: обидва були капітанами. Зате ділили навпіл не лише хліб, а й подвиги, й славу.

А подвигів було багато. Ось їхня історія, історія Каравели, що склалася біля вогню і карти.

Якось навесні два моряки з міноносця «Летючий» потрапили у полон до фашистів. Есесівці закували їх у ланцюги і відправили на гранітний острів біля західних берегів Балтики. Уночі полонених тримали в холодних фанерних бараках, а на світанку гнали в інший кінець острова, де був таємний підземний завод. На заводі випускалися торпеди.

Звичайно, два хоробрих моряки не збиралися працювати на фашистів. Темної ночі вони розпиляли ланцюги, торохнули вартових важкими табуретками і відібрали у них автомати. Потім утікачі кинулися на аеродром, де стояв двомісний літак начальника табору. Перестрілявши охорону, вони запустили мотори І піднялися над гранітними шпилями острова.

Моряки були, звісно, Павлик і я.

Ми вирвалися на волю! Спочатку скинули на завод бомби, які виявилися в літаку, а потім узяли курс на схід. Завод рвонуло так, що літак відкинуло кілометрів на сто! Від удару ми втратили свідомість.

І я і Павлик були, звичайно, хороші моряки, але хорошими льотчиками ми не були. Та й літак був нікчемний — не наш, а німецький. Ми заблукали серед туманів і хмар. А потім ударив штормовий вітер, і нас понесло невідомо куди. Пальне давно закінчилося, але вітер був такий, що носив літак, як паперового голуба. А коли шторм закінчився, ми побачили під крилами хвилі океану.

Павлик посадив літак. Машина була легка й хиталася ра хвилях, ніби човен. З парашута ми спорудили чудове вітрило, і пасати несли нас по океану, поки не постав із води зарослий пальмами острів.

Там нас захопили у полон тубільці. Прив'язані до пальм, цілісінький день ми смажилися на сонці, а плем'я вирішувало нашу долю. Нарешті доля була вирішена, і коричневі воїни діловито зачиргикали брусками по наконечниках стріл і списів.

— Кепські справи, — зауважив Павлик. — Треба якось змотувати вудки, бо продірявлять у десятьох місцях.

Старий кудлатий вождь Табу-Ретус, закутаний у плащ з нашого парашутного шовку, насторожено прислухався до Пав-ликових слів. Потім стурбовано заговорив по-англійському (ми його, звичайно, зрозуміли):

— О чужинці! Мова ваша мелодійна й зовсім не схожа на каркання тих, хто прилітав сюди раніше на залізних птахах з чорними хрестами. Хто ж ви?

Ми гаряче запевнили шановного вождя, що не маємо нічого спільного з тими, хто прилітав сюди раніше, а «залізного птаха» вкрали у своїх ворогів.

Того ж вечора було велике свято, і під бій барабанів плем'я сміливих мисливців за акулами прийняло нас у почесні вожді. А старий Табу-Ретус, проливши сльозу від хвилювання, промовив:

— Ми були б щасливі, якби ви назавжди залишилися з нами. Але ви — відважні воїни. Вас кличе дорога битв і подвигів. Ми не затримуємо вас. Багато тисяч місяців тому тут уперше з'явилися білі люди. Вони припливли і загинули, тому що прийшли як вороги. Залишився їхній корабель. Він стоїть у тихій лагуні. Він старий, але міцний. Ви прийшли як друзі, і цей корабель — ваш. Хай оберігають вас демони моря…

І ми побачили Каравелу.

Дивно, як вона вбереглася. Навіть фарба на дерев'яних візерунках корми облізла лише подекуди. На гладенькій підлозі кают лежали сонячні рисунки вузьких ґратчастих вікон. Під бушпритом, на бліндареї, зеленою бахромою повисли пишні ліани. Здавалося, що у Каравели виросли вуса. Ми взялися за ручки штурвального колеса. Воно зі скреготом крутнулося, ворухнувши заснуле кермо: справне. Вітрила зотліли, але у нас вистачало тканини від парашутів. Днище було оббите міддю, і морські черви його не зачепили.

На палубі ми побачили вісім позеленілих гарматок і подарували їх Табу-Ретусу. Нам потрібна була інша зброя.

Ми озброїли Каравелу дрібнокаліберною гарматою з літака, а потім, коли потопили кілька німецьких торпедних катерів, поставили ще гармати і кулемети.

І почалося таке життя, що перехоплювало подих.

Ми жили у морях, дивовижних, як сон. У них снували піратські бриги, виринали під зоряне небо небачені чудовиська, біля островів крізь сонячну воду виднілися затонулі кораблі. На них переховувалися таємниці й скарби. А по горизонту, зловісно димлячи, йшли німецькі ескадри, ще не відаючи, які біди їм несе старовинний корабель з блискучими вітрилами.

Для початку ми розгромили біля берегів Тасманії вітрильну флотилію кровожерного Джіммі Косопуза, а потім у північних фіордах потопили один за одним дванадцять фашистських катерів-торпедоносців і спалили їхню базу. Після цього пішли в ріку Амазонку, щоб пополювати на крокодилів. Це була не просто забавка. З крокодилячих шкур ми хотіли пошити водолазні костюми, щоб у них пробиратися до ворожих кораблів.

У гирлі Амазонки нас закрив німецький підводний човен «Летюча п'явка».

Командир «П'явки» фюрер-капітан Боббін Гапп, розмахуючи білим прапором, зійшов на борт Каравели. Він був худий і довгий, як грот-щогла, з кобилячою головою і блискучими сталевими зубами. На його високому кашкеті виблискував череп із схрещеними якорями. Люб'язно посміхаючись, Бобін Гапп заявив:

— Я буду мати запропонувати вам здаватися. Ваша боротьба є без користі. Якщо ви здатися, ми вас відпускати додому. Якщо ні, ми вас кидати до акула.

— Ми будемо мати дати вам по шиї, — чемно відказав Павлик, — якщо ви зараз же не заберетеся геть до вашої іржавої бочки. А потім ми будемо мати пустити вас на дно. Лише шкода акул, які отруяться вашим протухлим м'ясом.

Боббін Гапп забрався геть і викликав по радіо на допомогу два міноносці і піратський кліпер «Три кашалоти».

Звичайно, ми обдурили ворога і вночі прослизнули в океан. Проте наступного дня «П'явка» і її друзі почали наздоганяти нас. Відстрілюючись, ми розіпнули на реях і штагах усю тканину, до останньої серветки. На щастя, дув хороший вітер з весту. Кліпер ми підпалили, а міноносці і субмарини відстали.

Це був гарячий деньок і щасливий вечір. Ох, яка це радість, коли виграно бій, остигають стволи, вітер співає в такелажі, а попереду вільне мореї

… У п'ятнадцять років, коли, як і всім, мені настав час писати вірші, я згадав подвиги Каравели і про той вечір залишив такі рядки:

Того разу ми втекли від «Летючої п'явки», але незабаром вона наздогнала нас і знову кілька разів посилала в нас торпеди. На щастя, мимо. Вночі ми підстерегли, коли «П'явка» виринула, щоб набрати повітря, і вліпили їй у рубку два снаряди. Від такого «гостинця» Боббін Гапп одразу втратив сміливість і повів свою посудину на базу ремонтуватися.

Поки він ремонтувався, ми звільнили в'язнів з того самого табору, з якого втекли, побували в Севастополі, де одержали нагороди від командуючого флотом, потім боролися з ураганом у гримучих сорокових широтах, полювали за работорговцями на південному узбережжі Африки. І нарешті вирішили відвідати старого друга Табу-Ретуса.

Біля самого острова нас знову наздогнала клята «П'явка». Ми ледве встигли проскочити в лагуну.

Ми сиділи в гостях у мисливців за акулами, а мерзенний Боббін Гапп на своїй посудині швендяв біля входу в лагуну і щодня присилав з парламентерами єхидні листи.

Ми скаржилися Табу-Ретусу:

— Бісове підводне корито! Якби витягти його на поверхню, ми б дали їм доброго прочухана! А під водою хіба їх дістанеш?

Мудрий Табу-Ретус думав.

— О мої брати, — вирік він нарешті, — я гадаю так: ця зла «П'явка» все одно що велика морська черепаха з заліза. А ловити великих черепах наші мисливці вміють із давніх-давен. Потрібні риби-прилипали.

Про таких риб ми чули. Це дуже ліниві морські істоти. Щоб не плавати самим, вони присмоктуються до кораблів, до китів і навіть до акул і мандрують разом із ними…

Отже, Боббін Гапп вдоволено потирав руки, а ми ловили тим часом риб-прилипал цілими сотнями і дресирували їх у лагуні. Потім ми прив'язали до хвоста кожної риби довгий линь з кокосового волокна і сміливо вийшли у море.

Звісно, «П'явка» кинулася на нас, але, перш ніж вона встигла випустити торпеди, до неї помчали дві тисячі дресированих прилипал. Вони обліпили човен з усіх боків. Ми запустили лебідку і підтягли Каравелу впритул до «П'явки». Вона теліпалася під нами на глибині п'яти метрів! Тепер Боббін Гапп не міг вдарити нас торпедами. Від вибуху розвалилося б його власне корито. «П'явка» увімкнула двигуни й довго тягала нас по морю. Потім у неї скінчилося повітря, і вона спливла.

Це було останнє спливання «Летючої п'явки». Від залпу наших гармат вона розпалася на дві частини й пішла на дно.

Боббін Гапп викинувся через торпедний апарат. Він довго влив за Каравелою, просив вибачення, кричав і плакав. Опісля його з'їв кашалот.

ДЮЙМОВОЧКА

Вечорами на морях і океанах ми здійснювали дивовижні подвиги, але вдень нас підстерігали знегоди. А надто Павлика. Головним лихом була арифметика. Великі червоні двійки з маленькими злими голівками дедалі частіше проникали в Павликові зошити. Це були огидні двійки, схожі на звивистих дощових черв'яків.

— У, глистяки підлі! — гидливо казав про них Павлик.

Тітка Ганна подовгу роздивлялася зошита, а тоді починала кричати, що відлупцює телепня і мучителя, як Сидорову козу. Щоб вона не перейшла від слів до діла, Павлик тікав до мене і шепотів:

— Шторм одинадцять балів. Відсиджусь, поки вгамується.

Вгамовувалася тітка Ганна швидко, і Павлик починав жити по-старому.

Та якось наприкінці лютого він повернувся зі школи тихий і розгублений.

— Кепські справи, — похмуро сказав він. — Милку до мене прикріпили. Зовсім кепські справи.

Я мовчав, чекаючи подробиць.

— З арифметики мене підтягуватиме, — сповістив Павлик. — Таке у неї піонерське доручення. Вона у нас ланкова. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — сказав я. — Це вона тебе з підвалу витягла?

— Краще б не витягувала, — сказав Павлик.

І ось вона з'явилася. Високе дівчисько, вище за Павлика. В перекошеному капорі, в кожушку, підперезаному шарфиком, у лижних штанах і підшитих валянках. Ми з Павликом разом відчинили їй двері.

Милка глянула на нас і чомусь здивувалася:

— Ой Павлику! А я тебе знаєш як шукала! Я думала, ти в тому будинку живеш, на другому поверсі…

Павлик стенув плечима й пробурмотів щось про індика, який теж думав. Потім неласково зауважив:

— Двері зачини, а то холоду напустиш.

Милка не образилася.

Мені вона, звичайно, не сподобалася. По-перше, негарна: довготелеса, волосся коротке, ніби у хлопця, чи то руде, чи коричневе якесь. І рот величезний, як у акули. По-друге, при такому зрості треба бути розумнішою.

А вона базікала, хихикала і дивувалася найпростішим речам.

Про старі стільці вона зі сміхом сказала:

— Ой, які кумедні!

А що кумедного? Скрипучі, облізлі, набридлі. Тільки на спинках вирізано по два півні, що б'ються. Може, й справді цікаво з незвички, але чого ж так веселитися!

Потім вона здивувалася ведмедеві. Це був коричневий фаянсовий ведмідь з відбитим вухом. Він сидів на зеленій купині і потягував мед з піднятого над головою барильця.

— Ой, який смішний!

Після ведмедя Милка звернула увагу на мене. Тихенько запитала:

— Павлику, а це хто?

— Це Владик, — відповів Павлик. — Я ж тобі розповідав.

— А-а, — сказала Милка й чомусь стала серйозною. Павлик винувато глянув на мене й суворо сказав Милці:

— Давай розв'язувати задачки… коли вже прийшла. А то протовчемося до вечора.

Я посміхнувся у думці: влип бідолаха Павлик. І пішов до себе…

Того дня рано прийшла з технікуму Тетяна. Вона вирішила допомагати мені готувати уроки й довела мене до сліз. Потім я збунтувався і довів до сліз її. У цю ж мить постукав Павлик і викликав мене до кухні.

— Нарозв'язувались? — сказав я. — Пішла?

— Ні-і… — Павлик зітхнув. — Розумієш, Владьку, їй не можна… У неї батько нерідний. Він з неї завжди знущається, коли матері немає. А мати пізно приходить…

Я відчув одразу, як незручно йому, як важко говорити.

Він, певно, до кухні витяг мене навмисне: тут, у напівтемряві майже не видно облич. Непомітно, якщо почервонієш, я вже знав, що він скаже далі. Павлик сказав:

— Знаєш, нехай вона посидить сьогодні. У нас. Га?

Хіба я міг заперечити? Зрештою, це ж вона витягла Павлика з затопленого підвалу.

Я лише запитав:

— А як… А Каравела?

— Ну й що? — квапливо промовив Павлик. — Думаєш, вона не зможе грати? Думаєш, вона дурна? Це тільки здається попервах, що дурна, а насправді розумна. Вона…

От уже цього я не сподівався! Нашу Каравелу, нашу таємницю — якомусь дівчиськові? Павлик із глузду з'їхав! Ні, справді, що за дурниці!

Але поки я добирав слів, щоб висловити своє обурення і образу, Павлик знову квапливо заговорив:

— Ти знаєш, які вона книжечки принести може? У неї вдома їх ціла купа, от слово честі, хоч сам запитай, вона скаже. Ось побачиш, ще краще буде. Ти, Владьку, тільки на неї не супся, бо вона тебе боїться.

— Мене?

Чесно кажучи, я клюнув саме на цей гачок. Усе-таки здорово, коли тебе, першокласника, боїться отака дилда.

Того вечора гра не клеїлася. У мене слова просто застрявали. Соромився я при Милці відкривати наші таємниці й вигадувати нові. І злостився на неї. Та й Павликові було незручно; він лише намагався удавати, що все гаразд.

Наша Каравела застряла на одному місці, ніби в борошняному киселі. Ми не могли вигадати нічого цікавого.

Милка, певно, все зрозуміла. Але не йшла, сиділа. Серйозна й уважна. І раптом сказала, не дивлячись на нас:

— Я одну книжку читала про шаблезубих тигрів. Вони на острові жили. Давайте відкриємо цей острів. І влаштуємо полювання…

Вітер злегка ворухнув наші вітрила.

— Цей острів який? — з надією запитав Павлик.

— Як-то «який»?

— Ну, які береги, скелі, дерева? — похмуро пояснив я. — Треба ж знати. Гадаєш, так просто? Відкрили — і все? А раптом перед ним підводні рифи? Ще наскочимо…

— Який ти швидкий! — запально сказала Милка. — Відкрий, тоді й довідаєшся! Звісно, рифи… Треба на шлюпці розвідати, а не лізти навмання.

— От і вирушай, — запропонував я. — На шлюпці… А вам не можна. Ми кермо повинні тримати і вітрила.

— Гаразд, — неголосно погодилась Милка. Помовчала і заговорила, дивлячись у вогонь: — Ну от… Це великий острів… Не дуже великий, середній. У нього береги високі. Жовті від глини. І скелі високі. А вгорі суцільні джунглі. З однієї скелі збігає у море струмок. А на кручі стоїть кам'яний ідол, великий такий і зубатий. Його дике плем'я зробило. Тільки зараз племені немає, його вже зжерли шаблезубі тигри.

— От тварюки! — зраділо вигукнув Павлик і смикнув затвор уявного карабіна. — Ну, ми їм дамо!

І все-таки вечір був не такий, як досі. Удвох було краще. Я втішив себе тим, що Милка більше, певно, не з'явиться. Але вона з'явилася. Наступного дня.

— Диви, що вона придумала! — бадьоро сказав Павлик, а очі у нього були винуваті.

Милка здогадалася, як робити над морями день і ніч. Вона принесла два клаптики: білий, з вишитим жовтим сонцем, і чорний, шовковистий, з білими паперовими зірочками. Ці клаптики можна було по черзі розстилати на тумбочці.

Коли б таке вигадав Павлик, я б одразу сказав, що це здорово. Але зараз мені стало образливо.

Я прискіпався:

— А якщо вечір? Чи ранок? Тоді як, га?

— Щось також можна придумати, — тихо сказала Милка. — Я сьогодні вдома подумаю.

Вона це мені сказала, а не Павликові. Ніби питала у мене дозволу. Була вона зараз якась нерішуча, сиділа на краєчку стільця і роздивлялася свої валянки. У цю хвилину я зрозумів: плювати їй на Павликову арифметику.

— Ну… гайда, чи що, — похмуро промовив я і перший поліз під карту, в нашу «каюту».

Того вечора справи пішли краще. Милка майже не ніяковіла, я вже не соромився, Павлик радів, що ми не супимося одне на одного.

Коли Милка пішла, Павлик потупцявся трохи коло мене й ніяково сказав:

— Послухай-но… Нехай вже вона приходить, коли їй так хочеться…

Що його вдієш? Я погодився, хоча й без захоплення:

— Нехай…

Минув тиждень, і до Милки я майже звик. Я звик, але все поглядав на Милку скоса. Це теж була звичка.

Якось після уроків Милка наздогнала мене біля дверей школи. Вона йшла трохи позаду, височіючи наді мною, як Гуллівер над ліліпутом. Гуллівер у кривому жовтогарячому капорі. Павлика з нами не було: його залишили вчити вірш, якого він не вивчив вдома.

Ми йшли мовчки, і Милка часом шумно зітхала у мене за плечем. Це мене дратувало. А день був синій від неба і яскраво-жовтий від сонця. Дзвеніла краплями відлига, і радісно галасували горобці на потемнілій дорозі. Не хотілося сваритись у такий день. Я вирішив дуже просто спекатися Милки: постою з хвилину, ніби милуючись краплями, а вона нехай чимчикує далі.

Я зупинився біля іржавої ринви. За півметра від землі вона круто вигиналася, а її зріз був прикрашений бурульчаною бородою. З бороди скляним горохом сипалися краплі. Іноді вони зливалися в іскристий струмінь, але одразу ж знову розбивалися на кульки.

Під ринвою пагорбом намерзала крига. Краплі вибили в ній ямку завбільшки з чайне блюдечко. Вода в цьому круглому озерці бризкала і пухирилася. Їй не вистачало місця, і вона проточила у кризі канавку. Кришталевий струмочок збігав з крижаної гірки і пірнав під шар снігу біля тротуару. Я стояв і. дивився. Ця причепа Милка теж зупинилася. І до того ж сказала:

— Як гарно…

Я кинув портфель і сів навпочіпки. Бризки крижаними голочками почали колоти обличчя. Я підібрав мокру сірникову коробку і пустив її в танцюючу калюжку. Вона застрибала під ударами крапель, а потім боком-боком підсунулася до витоку струмочка, протиснулася в крижаний жолобок і сковзнула униз, дряпаючи денце.

— Як кораблик! — зраділо сказала Милка. — У нього б Дюймовочку зараз посадити. Еге ж?

Я похмуро глянув через плече:

— Що?

— Дюймовочку… Ти хіба не чув про Дюймовочку?

Я стенув плечима.

— Ну то й що? Мабуть, зенітка якась. Тридюймівка — польова, а дюймівка — дрібнота якась. Навіщо її на корабель ставити?

Тут я вперше побачив, як Милка регоче. Вона задерла голову, замружилася і переступала з ноги на ногу, ніби стояла босоніж на гарячому тротуарі. І заходилася: ха-ха-ха-ха-ха… Неугавно, без перепочинку. Капор з'їхав на потилицю і пломенів під сонцем, мов півнячий гребінь. Волосся сяяло мідним блиском.

— Дурепа, — кинув я коротко й суворо.

Підвівся і взяв портфель.

Сміх її ніби ножицями обрізало. Милка закліпала й жалібно запитала:

— Ну чого ти сердишся?

Я не відповів і пішов собі, гордо помахуючи портфелем. Їй, довгоногій, легко було наздогнати мене. Вона йшла позаду і виправдовувалася:

— Я ж не знала, що ти не чув про неї. Дюймовочка — це зовсім не зенітка, а дівчинка, така маленька, менша від сірника. Така казка є у книжці…

Подумаєш, дівчинка менша від сірника! Я про Гуллівера читав, там цими лілілутиками хоч греблю гати! Щоб дошкулити Милці, я сказав:

— А коли читала, то, значить, вихвалятися треба, так? Ну, давай, давай, вихваляйся! Регочи, ніби гуска! Сама тоді наобіцяла: «Книжок цікавих принесу», а замість книжок — дуля. Жодної ще не дала. Де вони, твої книжечки, га?

— Ой, та будь ласка! — зраділо заквапилася Милка. — Ну, хоч зараз! Ходімо! Ходімо, га? Ну, Владику…

Вона дуже мене просила. Я повпирався з півхвилини і пішов з нею.

Милка жила в одноповерховому дерев'яному будинку. Один ріг у будинку круто осів, і вікна скособочилися, як у викинутого на відмілину корабля. Я не заходив, бо пам'ятав про Милчиного нерідного батька. Милка винесла мені пухлого «Слідопита» і тоненьку сіру книжечку з трьома казками: «Дюймовочка», «Стійкий олов'яний солдатик» і «Бременські музиканти». Досі не розумію, чому дві казки Андерсена були надруковані разом з казкою братів Грімм. Потім я довго плутав цих письменників.

Казки я прочитав не одразу, бо спочатку наліг на «Слідопита». Читати його було важко, а відірватися ще важче.

Так чи інакше, з Милкою ми помирилися. Правда, через кілька днів знову мало не вийшла сварка. Я прийшов до Павлика, коли вони з Милкою дружно реготали, повторюючи крізь сміх слово Дюймовочка. Побачили мене й урвали сміх. Гірка підозра заворушилася в мені.

Павлик сказав:

— Милка розповідала про Дюймовочку, як ти подумав, що це гармата.

Я занімів від обурення. Таке зрадництво!

Але Павлик продовжував немов про дрібницю:

— Тільки це ще не так смішно. От я, коли вперше слово «каравела» почув, думав, що це верблюдиця, яка в каравані ходить…

Милка знову засміялася. Це було й справді смішно, і я подолав образу.

Того дня вогкий, важкий вітер починав весну. Натужно скрипіли паркани. На дахах піднімалися і бахкали залізні листи. Сніг темнів і осідав, як мокрий цукор. З нього добре було ліпити тугі сніжки, але ніхто не ліпив — такий вітер! Це був зюйд-вест, теплий циклон з південних морів.

Повертаючись зі школи, я побачив двох моряків. Спочатку я не здивувався. Багато моряків лежало в міському госпіталі, і перед випискою вони часто гуляли вулицями. Та ці були не з госпіталю. Вони йшли з автоматами. Дивно…

Один був у чорній вушанці, другий — у безкозирці. Він йшов, нахилившись назустріч вітру, сміявся і тримав у зубах стрічки, щоб безкозирку не здуло. Зовсім як у штормових книжках про море.

Мені здалося чомусь, що ці моряки і важкий сірий вітер пов'язані одне з одним. Навіть уявилося на мить, що на річці, під жовтими кручами, юрмляться упереміж баштові крейсери і високі бриги з відволоженими вітрилами. Але я знав, що річка ще під кригою…

Небо нависло над дахами громаддям темно-синіх хмар. Ця щільна синява народжувала глухий неспокій. Вітер ніс очікування якихось незрозумілих і тривожних подій. І я не здивувався, коли така подія насправді сталася.

Зник Павлик.

Він не прийшов зі школи.

До вечора ніхто не турбувався. Просто нікому було турбуватися до вечора. Тільки мене гризла досада: гасає десь зі своїми друзями, у сніжки грає. А може, з Милкою. Читають там свою «Дюймовочку». Хоча ні, книжечка ж у мене.

Смеркло, а він не прийшов. Може, у матері в кіно сидить?

Вітер старанно розхитував будинок. Я вирішив не готувати уроки. Не дочекавшись Павлика, я заснув одягнений і побачив уві сні, що сині хмари — живі. Вони важко й дружно махали вологими крилами. Павлик тримав у стиснутих зубах стрічку безкозирки й притискався спиною до мокрого паркану. Над парканом, серед бризок і ревіння вітру, повільно оберталися башти крейсера.

Мене розштовхала мати:

— Владьку, де Павлик?

Я ніби й не спав. Виразно розуміючи, що сталося лихо, я тихо сказав:

— Не знаю. Я сам чекав…

За стінкою голосно плакала тітка Ганна.

— Ти його бачив сьогодні?

— У школі.

— А потім?

— У них п'ять уроків було. У нас чотири. Я додому пішов. А він не прийшов… Його немає?

— Його ніде немає, — напівголосно сказала мати. — Ганна Василівна всіх хлопців оббігала, тих, хто знає. Де він іще може бути? Не знаєш?

— Не знаю.

Ходики показували дванадцяту годину. Як і досі, рівно й могутньо гув зюйд-вест. Я потай натягнув пальто і шапку.

На ґанку вітер ударив мене важко й пружно. Я грудьми майже ліг на тугі потоки повітря і пішов темними провулками до Милчиного будинку. Я не боявся ні темряви, ні злодіїв. Не боявся навіть того, що доведеться серед ночі стукати у двері чужого будинку і будити незнайомих людей. Вітер був такий, що видував усі страхи.

Ніч свистіла в тополях. Вона здавалася такою ж, як ота, коли загинув старий Біллі Бонс. Але зараз небезпека загрожувала не книжковому Біллі…

По-моєму, я дуже швидко дістався до Милчиного будинку. А може, так здалося: хвилини збігали стрімко, зі швидкістю вітру. У вікнах стояла темрява. Я деякий час боровся з вітром, що навалився на хвіртку з подвір'я і не давав відчинити її. Потім зловив миттєве затишшя і проскочив на подвір'я.

На ганку я вперше відчув острах. І тоді, щоб він не встиг вирости, я кілька разів ударив валянком у двері. Глухі удари м'яко відлупилися у будинку. Мені раптом дуже захотілося, щоб ніхто не відповів, не вийшов. Та поки я так думав, у віконці поруч з ґанком засвітилася жовта шпарина. Потімверескнули двері в коридорі і заспаний, хрипкий чоловічий голос сказав:

— Ну от… Кого там ще?

— Милку треба! — з відчайдушною рішучістю мовив я. Здається, мій голос також прозвучав сердито й хрипко.

Я чекав лайки і розпитувань, але почув, як двері зачинилися. Оце й усе. Ніхто, звісно, Милку не покличе.

Але шпарина у віконці не гасла. Потім знову завищали двері й спалахнуло світло в коридорі.

— Хто? — неголосно запитала Милка.

— Відчини.

Вона відчинила, вже не запитуючи. І сказала без здивування:

— А, Владик…

— Де Павлик? Знаєш?

— Ні, — квапливо відказала вона. — Ото чудний! Ну звідки ж я знаю? Нічого я не знаю.

— Він тобі нічого не говорив?

— Нічого.

Оце й усе. Запитувати більше було нічого. Милка стояла на порозі, переступаючи великими чоловічими валянками й притримуючи на грудях незастібнуте пальтечко.

— Гаразд, я пішов.

— Зачекай… А його вдома немає, так?

«От дурепа», — подумав я.

Вона гукнула знову:

— Владику! Ти не бійся… З ним нічого не станеться.

— Йди додому, — сказав я від хвіртки.

Тепер вітер бив у спину. Він доніс мене додому, мов пір'їнку. А на порозі, теж мов пір'їнку, мене підхопила мати і нагородила досить вагомим потиличником.

— Негідний хлопчисько!.. Ще й через тебе нерви псувати?! Мало нам одного. Де ти був?

— У дівчинки однієї… Про Павлика довідатися.

— У дівчинки… — сказала мати, відходячи. — Ну… довідався?

— Нічого вона не знає.

— Теж додумався! Сам уночі! Адже міг би й мене покликати!

Я мовчки роздягнувся і заліз під ковдру. «Мене покликати»! Чи чув хто, щоб капітани, вирушаючи на пошуки, брали з собою мам?

Я ліг, і одразу прийшла запізніла образа.

— На вулиці такий вітрюган, — уголос почав я, — така холоднеча, а вона б'ється! Битися легко…

— Мало тобі ще, — озвалася зі свого ліжка Тетяна.

Я згорнув у тугу муфту подушку, щоб шпурнути нею в улюблену сестрицю. Але тут навалилася втома, яка не залишила місця ні для образ, ні для тривоги. Я заснув, неначе провалився.

— На ранок я довідався, що Павлика досі немає.

— Швидше повертайся, — наказала мати. Думка про уроки здалася мені дикою. Але матері вона дикою не здалася, і мене прогнали в школу.

У школі ніхто не знав, що Павлик загубився. Тобто вчителі мабуть знали, але нам не говорили. Милку я не знайшов: певно, не прийшла.

Уроки тяглися нескінченно. Я списував з дошки приклади, писав у зошиті якісь слова, дивився у «Читанку», а думка була одна: «Павлик… Павлик… Павлик… Павлик… Павлик… Павлик…»

Може, він потрапив під машину? Але тоді ми б не вже знали. Може, його вбили грабіжники? Але навіщо його грабувати? Пальто геть у латках, валянки діряві. Може, його викрали шпигуни? Але для чого? Якби у нього батько був відомий командир… Але у нього ще до війни не було ніякого батька…

Уроки нарешті закінчилися. Не можна сказати, що я мчав додому стрілою. Я боявся довідатися, що ще нічого не відомо.

Павлик був удома.

Мати також була вдома, збиралася до редакції на нічне чергування. Вона розповіла, що Павлика приніс на руках похмурий залізничник. Він порадив тітці Ганні відшмагати свого непутящого сина. Тітка Ганна Павлика поки що не шмагала, бо у нього боліло розбите коліно. Вона тільки заплакала, наказала Павликові лежати й пішла на роботу.

З Павликом трапилося ось що. Вчора на вулиці він, як і я, побачив моряків. І пішов за ними. Моряки йшли на станцію. Там на далеких коліях стояв ешелон. Морський ешелон. На площадках товарних вагонів сиділи матроси з чорними автоматами. Перетинаючи стрілки, вискакуючи з-під вагонів, обминаючи шиплячі паровози, до теплушок бігли моряки. Уздовж ешелону пронісся брязкіт. Вагони рушили. Певно, Павлик вирішив: зараз або ніколи. Доля посилала йому щасливий випадок. За одну секунду він міг опинитися у світі чудових людей, чорних бушлатів, бойових автоматів. А далі — сталеві справжні кораблі, справжнє море, матроський комір і звання юнги… Він затис зубами ручку портфеля і стрибнув на підніжку…

Мабуть, це було так. Точно я не знаю. Говорити про це з Павликом не довелося.

Ешелон йшов без зупинок до ночі. Він поспішав на схід. На Далекий Схід.

Уночі на маленькій станції, коли за Павликом прийшли два міліціонери, він стрибнув із вагона, не встояв і, впавши, ударився коліном об рейку…

Ледве дослухавши матір, я кинувся до дверей.

— Не ходи, — суворо сказала мати. — Він зараз спить. — І додала напівголосно: — Фокусники…

Через півгодини гучно бахнуло у перегородку. То Павлик, викликаючи мене, кинув валянком у стінку…

Він сидів у ліжку, вкрившись до пояса ковдрою. Там, де у Павлика було коліно, руда ковдра стовбурчилася, ніби під нею лежав футбольний м'яч. Стільки бинтів намотали.

Я стояв і дивився на цю ковдряну пухлину. Павлик теж почав дивитися на неї: обом було ніяково.

— Болить? — запитав я.

— Зараз не болить. Учора дуже боліло.

— Як це ти стукнувся?

— Об рейку…

Ми замовкли. Нам вперше важко було розмовляти. Павлик нехотя запитав:

— Тобі, певно, все розповіли?

— Угу…

Я бачив: йому не хочеться розповідати. Кому приємно говорити про свою поразку?

— Тітка Ганна дуже плакала, — похмуро сказав я.

— Знаю… Хвилювалася.

— Думаєш, я не хвилювався? — сердито запитав я.

Павлик спокійно повторив:

— Я знаю. Але ж це недовго. Завтра б Милка все розповіла.

— Милка?!

Він навіть здригнувся.

— Милка? — перепитав я. — Вона знала?

— Ну… так, — кивнув Павлик. — Вона ж зі мною була. До самої станції, до вагона. А ти думав, я нікому не сказав?

Такий був вітер тієї ночі… Певно, раз на сто років буває такий вітер. З ніг збивав. А я йшов. Я йшов, щоб правду взнати, а вона…

— Чого ж вона мені набрехала? Я ж уночі спеціально ходив…

— Вона не винна. Я їй наказав два дні нікому не казати.

— І мені?

— Я їй просто сказав: «Нікому». Ну, Владику, ніколи ж було!

— «Ніколи»… — обурився я. — Їй, виходить, можна було знати, а мені не можна, так?

— Тобі ж краще. З тебе всі жили б вимотали: як, та що, та чи не знаєш… А так ти й справді нічого не знав.

— Думаєш, вибовкав би, так?

(Звісно, мовчати було б важко, бачачи, як побивається Павликова мати. Але ж він цього не знав. Як він смів у мені сумніватися?)

— Брешеш ти! — вигукнув я. — Ти навмисне наказав не говорити мені. Скажеш, не навмисне? Ну, дай «чесне морське».

Він мовчав.

— Я тобі завжди все говорив, — з гіркотою сказав я. — А ти…

— «Завжди»… Що ти мені говорив?

— Усе говорив! Як у струмок у яру провалився, казав! І як два патрони знайшов! І як у зошиті одиницю стер, і як…

Я раптом замовк. Так, я відкривав йому всі свої таємниці, але що то були за таємниці! Подумаєш, одиниця в зошиті…

Ну, а хіба я винен, що більшої таємниці у мене ніколи не було? Хіба я щось приховав би?

Ми читали одні й ті ж книжки — про людей, відвертих і надійних, як криця. Ми знали одні й ті ж закони вірності й честі. Знали, що в друзях не сумніваються, не брешуть, не зраджують їх. Він порушив закон.

— Зрадник, — сказав я. І це був кінець.

— Кого я зрадив? — запитав Павлик і, ворухнувши ногою, стиснув зуби. Напевно, від болю.

— Сам знаєш кого. Звичайно ж, не її, Милочку свою. Цілуйся тепер із нею, з нареченою…

— Заткни пельку, — значуще порадив Павлик. — Думаєш, як нога болить, то я не встану?

— Встань, — сказав я і відчув приплив ясної безстрашності. Образа затопила мене. — Ну, встань, я не побіжу. Не бійся, я маленький. Стукнути можна, скільки завгодно. Гадаєш, я тоді не скажу, що ти зрадник?

— Слізки вже капають, — похмуро кинув Павлик. — Рюмса. Правильно, що вона не сказала тобі.

Сльози ще не капали, але були вже близько. Щоб він не бачив їх, я пішов, зачинивши двері, які потім вже не відчиняв жодного разу.

ОДИН

Від того дня ми почали жити порізно.

Каравела більше не виходила в небезпечні плавання. Певно, назавжди вона залишилася в сумній болотяній лагуні. Обростали тягучими ліанами щогли, старілися вітрила. Киль укривався наростами з черепашок. Днище точили морські черви торадо.

Милка більше не приходила до Павлика. Може, він і з нею посварився?

Від нудьги я взявся за Милчину книжку і прочитав усю. «Дюймовочка» мені не сподобалася. А «Олов'яний солдатик» сподобався. Це була смілива казка, хоча й з сумним кінцем. Я читав її три рази. А «Дюймовочку» більше не читав — було чомусь сумно.

Іноді я думав про те, як усе по-дурному вийшло. Стільки було хорошого, а потім одна коротка розмова — і все. Хіба так буває, коли справжня дружба?

Та хіба ж була несправжня?

Часом здавалося мені, що нічого не трапилося. Особливо вечорами. Я чув крізь тонку стінку, як Павлик ходить по кімнаті, соває поліна біля грубки, шелестить сторінками книги, у такі хвилини я був майже впевнений, що все можна поправити. Треба пройти через кухню, тихо потягнути на себе двері. Вони прочиняться з жалібним рипінням. Павлик ступить крок з напівтемряви і тихо скаже: «Прийшов… Хочеш хлібця?»

Мабуть, так і треба було зробити. Треба було… А я сидів один у своїй кімнаті й гортав давно прочитані книжки. Якось Павлик підійшов до моїх дверей:

— Владьку…

— Що? — відгукнувся я, і серце у мене підстрибнуло.

— Та відчини.

— Навіщо? — заприндився я. Дурна впертість подолала миттєву радість.

— Просто так, — тихо сказав Павлик.

— «Просто так» робить дурак, — холодно одказав я.

Павлик помовчав. Тоді повільно запитав:

— Важко чи що, відчинити?

— Мені мати не дозволяє нікому відчиняти.

Павлик постояв ще і пішов до себе, шльопаючи по підлозі відірваною підошвою підшитого валянка. Потім я почув, як він одягнувся і пішов з дому.

Я все ще стояв і дивився на двері, які не відчинив. Вони були у жовтих лусочках фарби, що облупилася. По лусочках незграбно дріботів, поспішаючи вгору, маленький сірий павук.

Я повернувся в кімнату, ліг на ліжко і відвернувся до стіни. У будинку було тихо й порожньо.

… Через тиждень Павлик з матір'ю виїжджали. Не знаю точно, що сталося. Подруга тітки Ганни поступилася їм чи то назавжди, чи то тимчасово маленьким своїм будинком на сусідній вулиці, а сама кудись поїхала.

Я стояв, притиснувшись щокою до шибок, і дивився, як Павлик виїжджає.

День був теплий, але сірий і сумний. Низькорослий понурий кінь підтягнув до ґанку широкі сани. Круглі боки коня були вогкі. Шерсть на них злиплася у криві короткі бурульки.

Десь серед гілок виразно горлав горобець: «Чнф!.. Чиф!.. Чиф!..» Кінь пряв вухами. Йому, певно, не подобався цей набридлий галас. Мені він теж не подобався.

Ганна Василівна і Павлик виносили речі. Знайомі стільці з «півнячими» спинками, тумбочку з фарфоровою кулькою замість ручки, жовту етажерку. Під відкритим небом ці речі здавалися маленькими і якимись беззахисними. Стали добре видні їхні подряпини й латки.

Павлик виніс одновухого ведмедя. Він поставив його на потерту валізу. Проте валіза лежала криво, і ведмідь повільно поїхав з жовтої клейончатої спинки. Павлик знову взяв його на руки і сам умостився на валізі, вчепившись ліктем за ніжку перекинутого столу.

Я квапливо відійшов у глиб кімнати: здавалося, що Павлик зараз обов'язково гляне на моє вікно. Він не глянув. Сидів і дивився на свого ведмедя, ніби вперше побачив. Мабуть, навмисне. Ну й нехай!

Ганна Василівна теж сіла в сани. Речей набралося небагато, їй вистачило місця. А візник не сів. Він смикнув коня за повід і повів з двору. Сани окреслили на вогкому снігу широке півколо і поповзли у відчинені ворота. Павлик затис ведмедя між коліньми і тепер тримався за ніжку столу обома руками. Він сидів зіщулившись, і я не бачив його обличчя. Бачив тільки сіру вушанку з розпущеними зав'язками. Потім сани сховалися за розчиненою половинкою воріт.

«Чиф!.. — репетував безглуздий горобець. — Чиф!..»

— Дурень, — сказав я йому. Щоб не заревіти.

Потяглися одноманітні, сірі дні.

Не можна сказати, що мене весь час гриз сум. Ні. Адже треба було і до школи ходити, і домашні завдання готувати. Треба було і в яр збігати, де, як і досі, каталися з крутих схилів хлопці. Погода стояла незрозуміла: не весна й не зима. Але сніг ще тримався. Я приходив додому в сутінках, промоклий, із грудочками снігу у валянках. Втомлений і тому сердитий. Роздягався, не відповідаючи на Тетянині докори. Потім сідав на ліжко обличчям до стіни і влаштовував для себе «кіно»: намагався так скласти пальці, щоб тінь від них була схожа на якогось звіра. Я добре вмів показувати «орла», «зайця», «собаку», «слона», але одні й ті ж фігури швидко набридали. Я починав вигадувати нові. Не дуже весела була ця гра, але все-таки…

Тетяну дратувало моє мовчання. Вона не витримувала:

— Ну що за людина! Сопе, мовчить увесь вечір! Якісь дулі показує! Дивитися нудно…

Коли ми були самі, я відповідав, не обертаючись:

— Не дивись.

Коли вдома була мати, я з сльозами в голосі вимагав справедливості:

— Мамо, ну чого вона прискіпується!

Мати заступалася:

— Не чіпай ти його…

— Дивитися нудно, — повторювала Тетяна.

Розізлившись, я показував їй справжню дулю. Одного разу я чув, як мати Тетяні сказала:

— Невже не розумієш? Нудьгує він один. Раніше ж як добре було…

Потім вона запитала мене:

— А чому Павлик жодного разу не прийшов? Адже він недалеко живе.

Коли б вона знала! Але вона не знала нічого. Не тому, що я звик приховувати. Просто я відчував, що мати тут не зарадить.

Павлика я бачив у школі щодня. Здалеку бачив. І він мене помічав, звичайно, та не підійшов жодного разу. Ну, і я не підходив. Просто я був переконаний, що старого не повернеш, коли затріщала і пішла на дно наша Каравела. Розкололася дружба. І Павлик, певно, вирішив так само.

«Кіно» на стіні мені швидко набридло, і я придумав іншу гру.

Інколи мати приносила з базару кульки з кедровими горіхами. Ух, і любив же я їх! Лущив я їх краще за всіх, як білка. Я не жував по одному зернятку, а збирав цілу жменю і потім уже спроваджував у рот. І все-таки я зрозумів нарешті, що найцінніше в горіхах не ядра, а шкаралупа. Адже кожна шкаралупка — кораблик.

Я наливав воду в синю пластмасову тарілку, вишиковував уздовж напівкруглих берегів горіхові ескадри. Вони готувалися до сутички, потім сходилися у бою. Йшли на таран, на абордаж… Наповнившись водою, шкаралупки йшли на дно, як справжні кораблі.

Тиха була ця гра. Якщо збоку дивитися, то, може, й нудна. Але я не нудьгував. Тут вимагалося мистецтво, майже як у шахах. Треба було знати, коли йти в обхід, коли кидатися в атаку, коли відкривати вогонь чи йти під укриття мису Чайна Ложка.

Було у цій грі відлуння наших з Павликом корабельних вечорів. Слабке відлуння…

Найбільше мені подобалися шкаралупки сухих горіхів. Тонка шкірка порожніх зерняток зсихалася і стирчала з шкаралупи довгими стерженьками. Наче щогли. Такі кораблики зі щоглами я ставив на чолі ескадр і з'єднань.

Мати іноді мовчки дивилася, як я сірником пересуваю у синій тарілці бойові кораблі. Я відчував, що вона дивиться, але не озирався. Мені здавалося, що матері чомусь сумно.

Тільки одного разу вона сказала:

— Капітане ти мій… От знайти б тобі волоський горіх. З нього б вийшов корабель…

— Який такий волоський? Волосяний?

— Та ні. Просто така назва. Це великі горіхи, ось такі. — Мати склала у кружечок пальці.

Я не повірив. Не буває таких горіхів. Мати посміхнулася:

— Ти забув. Коли ти був маленький, у нас такі горіхи висіли на ялинці.

Ну, якщо коли маленький, тоді інша справа. Маленьким я був до війни.

Тоді, кажуть, не було хлібних карток, був удома батько, а в магазинах продавалися справжні альбоми для малювання.

Мені розхотілося грати. Я сів до вікна. Того вечора не були чомусь зачинені віконниці. Я побачив темно-зелене небо, засніжені гілки й маленький жовтий місяць. Він сидів на шпаківні, як хлопчик, що забрався на дах. Я відсунувся. Місяць стрибнув зі шпаківні й повиснув серед дрібних зірок, трохи перекинувшись на спину. Він був схожий на половинку позолоченого волоського горіха. Я згадав такі горіхи, вкриті золотавим пилом. Серед густої темної хвої вони оберталися на довгих нитках. По них стрибали крихітні зайчики від жовтих свічок.

Свічки тихо шепотіли. Блищали кулі. Пахло святом і казкою.

Мені б один такий горіх з того казкового життя, коли я був маленький. Навіть не горіх, а шкаралупу. Я змайстрував би з нього флагмана для своєї ескадри, крутобоку безстрашну каравелу…

ЦУНАМІ

Через тиждень у Павликовій кімнаті оселилася інша сім'я: сутулий токар з номерного заводу дядько Гліб, який завжди кашляв, його дружина тітка Ага, товста продавщиця з якогось магазину, і син Борис, на прізвисько Ніздря.

Ніздря був гад. У школі він відбирав у малюків мізерні сніданки, продавав поштучно старшокласникам самокрутки, хвалився новими хромовими чобітьми й огидно ревів, коли його зачиняли після уроків у порожньому спортзалі.

Тітка Ага була йому мачуха, але ніколи не кривдила, заступалася перед батьком.

Вона носила Борисові шоколад і махорку, а він спекулював цим товаром у школі.

Мене Ніздря не злюбив від першого дня.

Ми «познайомилися», коли він, тільки-но приїхавши, сидів на лавочці біля ґанку, а я повертався зі школи.

— Гей ти, фраєр, — ліниво гукнув він. — Куди прешся?

Я з цікавістю, але без побоювання глянув на білявого хлопчака з лінивим обличчям і безбарвними віями. Потім упевненим голосом поставив до його відома, що тут живу.

— Живеш? — холодно здивувався він. — Жив ти тут, це точно. А зараз твоє життьо закінчилося. Капут.

Спокійному життю справді прийшов «капут». Потиличники, щиглі, грудки снігу за коміром «прикрашали» мої дні так, що й світу не бачив. Не було спокою навіть удома. Ніздря прокопав у тонкій перегородці дірку й обстрілював мене з рогатки дротяними скобками. Він примудрявся влучати по вухах, і біль був жахливий.

Вчився тепер Ніздря у нашій школі, в п'ятому класі. На перервах він мене не чіпав, але дорога до школи й назад стала для мене тортурами. Вона була виповнена страхом перед новими Борисовими знущаннями.

Проте бували й у Ніздрі чорні часи. Інколи вечорами дядько Гліб лупцював його ременем за двійки, куріння та інші гріхи. Я занурювався у подушку й затискав вуха, щоб не чути звуків розправи, але це не допомагало. Ніздря пронизливо верещав.

Наступного дня Ніздря бував злим, як сто голодних дияволів. Він ненавидів мене за те, що я знав про його приниження. Він думав, що я радію з його біди.

Особливо зненавидів він мене відтоді, як я забрав карту. Нашу з Павликом карту. Павлик не забрав її, залишив у порожній кімнаті. Якось у коридорі я побачив, як тітка Ага носить у комірку валізи й кошики. Дядько Гліб і Ніздря допомагали їй: теж носили якийсь мотлох. Отут я й побачив карту. Ніздря волочив її, згорнуту, по підлозі.

— Це наша! — крикнув я з несподіваною люттю. — Куди тягнеш, злодюго?!

Ніздря повільно обернув до мене своє риб'яче обличчя. Сказав пошепки:

— Іди звідсіля… знаєш куди?

Нікуди я не пішов. Намертво вчепився в карту й рвонув до себе.

— Що за галас? — запитав дядько Гліб.

Відчуваючи, що розревуся, я заговорив квапливо й злостиво:

— Це наша! Ми з Павликом гралися! Він мені залишив, а не вам! Не маєте права! Все одно моя…

— Віддай, — сказав Борисові дядько Гліб.

Ніздря випустив карту, і я полетів з нею спиною вперед до дверей. Тітка Ага репетувала услід:

— А злодюгою нічого лаятися! Ти бачив, як він краде? Бачив, га? Інтелігенція вошива!

Карту я повісив на стінку, яка відокремлювала нашу кімнату від Борисової. Я вбивав цвяхи, мстиво грюкаючи молотком по хитких дошках. Карта закрила дірки, які Ніздря проколупав для обстрілу. Але він згодом усе-таки прокрутив одну в карті — в західному узбережжі Австралії.

Борис спекулював не тільки в школі. Бачили його не раз і на барахольному базарі — товкучці. А якось я зустрів його біля кас кінотеатру.

Ми обидва прийшли туди після уроків. Я — щоб узяти квиток на картину «Чарівне зернятко». Ніздря — у своїх справах.

Віконця кас були на вулиці. Квитків не було, але неподалік штовхалися і галасували хлопці. Знайомі, з нашої школи, й чужі.

— Волоські горіхи дають! — збуджено сповістив мені другокласник Володя Одинцов.

«Волоські» горіхи «давав» Ніздря. По три карбованці за штуку. Покупців вистачало. Все одно квитків не було, і хлопці, не роздумуючи, віддавали зіжмакані трояки за небачене диво. А хіба не диво? Багато хто про такі горіхи й не чув. Величезні, жовті, вони дерев'яно постукували у Борисових долонях.

— Ану налітай! Потім пожалкуєте! У матері таких не допроситесь!

Я проштовхався до Ніздрі. Я боявся, що він і тут не забуде про свою ворожнечу, але не витерпів. Пам'ятав про «горіхового флагмана».

Ніздря виду не подав, що знає мене. Сунув за пазуху гроші, простягнув горіх і знову заклично заголосив.

Горіх був горбкуватий, слизький і холодний. Я розбив його уламком цеглини на тротуарі. Не дуже вдало розбив: одна половинка шкаралупи тріснула. Але друга була зовсім хорошою. Я вийняв з неї ядро. Точніше, це було не ядро, а темні трухляві крихти. Гіркі.

Я знову проштовхався до Ніздрі:

— Борисе! Він же гнилий!

Ніздря зиркнув на мене з ненавистю. Промовив самими губами:

— Пішов…

І я пішов. Що я міг вдіяти? Байдуже. Зрештою, головне те, що шкаралупа була підходяща.

Додому я вирішив не йти: боявся, що Тетяна вже повернулася з технікуму й засадить мене за уроки. Я вирушив на шкільне подвір'я. Там, за дровітнею, був мені відомий потаємний куточок.

У кишенях і портфелі знайшлося все, що необхідне для будівництва: недопалок свічки, нитки, сірники.

Я розжував парафін і білою м'якоттю заповнив трюм майбутньої каравели. Потім устромив у парафін два сірники — щогли, закріпив на носі сірниковий бушприт. Напнув клітчасті паперові вітрила й довго вовтузився, натягуючи нитяні штаги і ванти.

А потім вийшов на вулицю і пустив легеньку крутобоку каравелу в синій розлив вуличної весняної води.

Каравела не встигла відійти від берега: я помітив Ніздрю. Він крокував у мій бік. Я квапливо сховав кораблик у портфель, але сам зникнути вже не встиг.

Ніздря притис мене до хиткого парканчика й ліниво проговорив:

— До матінки додому захотів змитися? Дулю тобі. Від мене не втечеш.

Для початку він смикнув мене до себе, стукнув долонею по шапці й знову притис до рипучих дощок. Повільно прошепотів:

— Стій. Бо гірше буде.

Цей страшний шепіт мене завжди ніби заворожував. Я стояв, притиснутий тужним страхом і безпорадністю. Ніздря акуратно поставив свій розбухлий портфель на просохлий п'ятачок біля телеграфного стовпа. Потім із брудного снігу почав ліпити щільну кулю. Я пригнічено спостерігав за його роботою. Руки у Ніздрі були худі, вкриті якимсь сірим, незмивним брудом, з чорними смужками нігтів. На кісточках пальців сиділи чорнильні плями. На тильному боці лівої кисті, біля великого пальця, був намальований чорнилом кривий якір. Поки Ніздря м'яв сніг, якір то звужувався, то розтягувався.

Скоро кулька була готова. Зігнутим вказівним пальцем Ніздря спробував відтягти комір мого пальтечка, але там була міцна застібка з гачком.

— Ану, ти, мамина радість… давай розстібай, — наказав він з холодною діловитістю ката. — Бачиш, у мене руки зайняті.

Він присунувся впритул. Я близько побачив його обличчя з дивовижно чистою, якоюсь неживою шкірою, безбарвні очі з почервонілими повіками й гнилі зуби. Миттєва ненависть подолала страх, і я затопив мокрою рукавичкою по відразливій пиці.

Напевно, удар був дуже слабий. Ніздря навіть не хитнувся. Секунди дві він здивовано закліпав очима, а потім по його обличчю розповзлася посмішка. Вдоволена посмішка людини, яка домоглася, чого хотіла. Ще б пак! Тепер він міг зробити зі мною все, що завгодно! Був привід.

— Пташенятко ти моє, — заговорив Ніздря з ласкавим докором. — Знаєш, що я зараз з тобою зроблю?

Я не знав, але здогадувався: зробить щось жахливе. Пам'ятаю, що стало боляче хребту — так я притиснувся до паркана. Ніздря почав простягати до мого обличчя розчепірену долоню. Потім рот його округлився, рука зупинилася, і він осів до моїх ніг.

Тоді я побачив Павлика.

Мабуть, він непомітно підійшов збоку і різким ударом «під дих» посадив мого ворога на тротуар.

Ніздря намагався дихнути і плямкав губами. Павлик, не дивлячись на мене, підняв його за комір і за штани, а тоді дужим воротарським ударом відкинув у сіре місиво талого снігу. Саме так він вибивав із воріт на шкільному подвір'ї круглу обмерзлу «м'япу». Мабуть, мені здалося, але тоді я був упевнений, що Ніздря кілька метрів летів у повітрі.

З подивом, ще не встигнувши зрадіти, я спостерігав, як розсипається на порох могутність мого мучителя. Павлик, провалюючись у сніг черевиками, підійшов до Ніздрі і завдав по-справжньому нищівного удару. Ніздря, задерши підборіддя, устромився потилицею в снігову кашу. Павлик знову рвонув його і виволік на тротуар. Там він сказав Ніздрі кілька слів, з яких «фашист» і «шакал» були найлагіднішимн. Ніздря сидів, упираючись брудними долонями в дошки, і скиглив.

— Щезни, — наказав Павлик.

Ніздря підвівся і пошкандибав назад, до школи, погрожуючи привести друзів і вчинити жахливу розправу. Портфель залишився біля стовпа. Ударом ноги Павлик відправив його услід хазяїнові. Портфель шльопнувся на тротуар, як величезна жаба. Кришка відскочила. Викотилися на світ дві чорні печені картоплини і пачка махорки. Махорка впала в калюжу і попливла розмокати…

Що я відчував? Ворухнувся раптом незрозумілий жаль до побитого ворога, особливо коли побачив дві його картоплини. Але радість була сильніша. Я раптом одразу помітив, який барвистий навколо день. Сонце блищало на світло-зеленій корі тополиних гілок. Тротуари були жовті від яскравого світла, а тіні на них — фіолетові. А калюжі були такі сині, що навіть не знаю, з чим їх порівняти.

А Павлик? Він струшував з колін снігові крихти й на мене це дивився. Мені теж було ніяково. Що тепер робити? Миритися? А як?

А може, Павлик затіяв бійку не через мене? Може, у нього з Ніздрею були свої рахунки?

Понад усе я боявся, що Павлик піде. Повернеться зараз і піде собі, ніби мене й немає. Він умів так піти — незалежний, прямий, спокійний… Підійти до нього сам я теж не наважувався. Підійдеш, а він не гляне…

Я відійшов на кілька кроків, сів навпочіпки край калюжі й дістав з портфеля кораблик. Він застрибав по маленьких хвилях на краєчку синьої води, зробив невелике півколо і бадьоро побіг на середину калюжі, яка розлилася від тротуару до тротуару.

Поряд зі мною лягла на воду тінь, і я почув Павликів голос:

— Щогли трохи неправильні. Треба вищі.

— Поспішав, — хрипкувато проказав я, не відводячи очей від каравели. Я ладен був погодитися з чим завгодно, аби тільки Павлик не пішов.

— Ти перероби, — порадив Павлик. — Вона швидше бігатиме.

Я кивнув.

Кораблик метрів за три від берега увіткнувся бушпритом у пом’яту бляшанку з-під американської тушонки. Жовтий бік її відсвічував яскравим золотом, а на ньому, як зловісний знак небезпеки, чорніла літера «U».

— Ось… — сказав я. — Як тепер переробити? Його не дістанеш… — А сам подумав: «Ну, будь ласка, не йди!».

— Дістанемо, — озвався Павлик. — Зараз палку добудемо якусь…

Але добувати палку не довелося. За поворотом верескливо завив мотор, і вихопилася з-за рогу півторатонка. Це був хвацький грузовичок, заляпаний грязюкою по саме скло. Водій вирішив з розгону проскочити величезну, на півквартала, калюжу. З усього ходу розітнув колесами воду.

— Цунамі! — крикнув Павлик незрозуміле слово.

По тротуару застукотіли навколо нас брудні краплі. Гребінь скаламученої води відірвав горіхову каравелу від бляшанки й виніс до наших ніг. Поклав на борт. Але вона, кругла, маленька, вперто, як іван-покиван, піднялася, похиталася і стала прямо.

Павлик засміявся, обернув до мене забризкане обличчя:

— Ух, який ти розмальований!

— А сам!

Він підняв кораблик і простягнув мені:

— Ходімо до нас, вмиєшся. Бо Тетяна тебе гризтиме.

— Ходімо, — квапливо сказав я. — А що таке цунамі?

— Велика хвиля. Коли на дні моря землетрус чи вулкан, вона котить на берег і все руйнує. Кораблі викидає, міста змиває.

— А-а… — сказав я.

Павлик був поруч. Ніякі цунамі не страшні. Він сам сьогодні впав на Ніздрю, як цунамі.

Павлик жив тепер за п'ять кварталів від нас, у крихітному будиночку, що стояв у глибині подвір'я. Всередині все було, як колись: ті ж стільці з півнями, наша тумбочка, ведмедик на комоді. Тільки замість круглої грубки в кутку біліла плитка з вузькими дверцятами.

На цю плитку, ще не охололу з ранку, Павлик поставив мої розмоклі черевики. Я спостерігав з деякою тривогою: пам'ятав, як він спалив свої валянки. Черевики у мене були нові: мати напередодні одержала їх по ордеру.

Павлик присунув сковорідку з макаронами. Чиркнув по макаронах, що злиплися, ножем — пополам. Потім, діловито працюючи виделкою, запитав:

— А чого цей гад до тебе чіпляється?

— Ніздря? Не знаю. Він давно… Він, мабуть, через карту…

І я розповів, як відстоював нашу карту.

— Ти її принеси завтра. Гаразд? — раптом тихо попросив Павлик.

— Завтра?

— Еге ж… Хіба ти ввечері не прийдеш? Завтра ж саме неділя…

Я? Я, звичайно, прийду! Я прилечу! З картою? Значить, Павлик хоче, щоб усе було, як колись? Невже можна зробити все, як колись? Певно, можна… Звичайно, можна, якщо Павлик сказав.

— А сьогодні не можна?

Павлик зітхнув:

— Сьогодні у мами на роботі буду весь вечір. Примушує при ній уроки робити. Лається…

Я почав натягувати ще вогкі, але теплі черевики. Потім напівзапитально сказав:

— До завтра?

Чи не роздумав Павлик?

— Ти ж гляди неодмінно приходь, — ніяково попросив він. — А якщо Ніздря ще поткнеться… А чому ти Диркнабові не сказав, що він до тебе чіпляється?

— Диркнабові?

— Авжеж! Він цього Ніздрю терпіти не може. Він за тебе йому макітру одірвав би.

— Я… не знав… Павлику, а чому його так називають — Диркнаб?

— Не знаю. Знав, та забув.

Я пішов. Я був уже за хвірткою, коли Павлик гукнув мене:

— Владику! Зачекай!

— Що?

— Я знаю. Згадав. Його так вже давно прозвали. Він тоді хвалився, що знає, як по-німецькому «хлопчик». Ну, почув десь. А хлопчик по-німецьки — «дер кнабе». Ну, от його так і почали дражнити. А потім переробилося на Диркнаба… Ну, ти гляди ж приходь.

Я кивнув. Я знав, навіщо він мене наздогнав. Плювати йому було на Диркнаба. Він хотів переконатися, що я неодмінно прийду.

ВЕЧІР

Я повернувся додому. Дужа, стримана радість рухала мною, як тута пружина. Сонце зробилося яскраве, ніби йому вдвоє збільшили напругу. Воно подрібнювало у склянках сліпучі іскри й урочисто палало на мідному череві нашого самовара. Самовар, здавалося, навіть помолодшав від цього блиску. Годинник цокав весело й часто. Певно, квапився підігнати час до завтрашнього дня.

Я розпакував каструлю з вареною картоплею, закутану у стару ватянку, потім у сінях відшукав банку зі своєю порцією молока. Молоко було крижане, над картоплею здіймалася хмара гарячої пари. Обід вийшов царський.

Потім я добросовісно витер клейонку й розклав зошити. Вправа з письма була величезна: вісім рядків. Учора мене охопила б глибока нудьга від такого завдання. А зараз я написав вправу, посміхаючись і навіть трошки знущаючись з підручника: «Подумаєш, налякав!» Задачка й чотири стовпчики прикладів розв'язалися самі по собі. Вірша про весну не довелося навіть учити: він запам'ятався з першого разу.

Я закінчив готувати уроки й трохи злякався. Куди подіти час? День був іще в розпалі. Йти на вулицю не хотілося. Не тому, що боявся зустріти Ніздрю. Тепер я його вже ні крапелиночки не боявся. Але мені здавалося, що на вулиці, серед сонця, серед веселого галасу горобців і синього блиску калюж, моя радість від зустрічі з Павликом може потьмяніти і розвіятися. Щасливе очікування завтрашнього вечора я боявся розгубити серед вуличних ігор і турбот.

На щастя, згадав я, як Антоніна Петрівна говорила, що на першотравневому ранку хлопчики з нашого класу зображуватимуть червоних кіннотників. До Першого травня було ще дуже далеко, проте я відшукав кілька старих газет І почав клеїти червоноармійський шолом. Клеїв я неквапно, міцно, у кілька шарів, змазуючи аркуші вареною картоплею. Коли діло було зроблено, я витяг коробочку з протертими наскрізь цеглинками фарб. Треба було пофарбувати шолом у зелений колір.

І раптом я помітив, що вже не розрізняю фарб. День згасав, і в кімнату повзли сірі сутінки. Цеглинки в коробочці здавалися однаково темними і безбарвними.

Я запалив лампочку і при жовтому її світлі розвів у блюдечку зелену акварель. Пофарбований шолом мені дуже сподобався. Правда, газетні букви проступали крізь фарбу, зате я пришив над козирком голубу клейончату зірку (довелося відрізати напіввідірваний ріжок столової клейонки). Я знав, що зірки на шоломах наших кавалеристів були голубими.

Робота була закінчена. Я втомлено потягнувся і з деяким занепокоєнням оглянув кімнату: скрізь шматки газети, на підлозі розчавлена картоплина, на столі зелені калюжки. Поки ніхто не прийшов, треба було прибрати. І тільки тоді я зміркував, що прийти вже давно час. І матері, і Тані. За вікнами стояла майже цілковита темрява, стрілки ходиків підповзали до восьми. Дім виповнювала тиша, що складалася з цокання годинника й мишиної шамотні. Здається, я знову одержу прочухана.

І уявіть собі, вперше в житті я не злякався. Подумаєш, лихо! Заберуся на ліжко і знову читатиму казку про стійкого олов'яного солдатика. Чи краще про Дюймовочку. Тепер уже можна її читати без суму. Так я й зробив: прибрав сміття, зачинив двері, взяв книжку і з ногами заліз під ковдру.

Я встиг тільки прочитати, як слизька жаба потягла Дюймовочку у своє болотяне гніздо. У двері постукали. Затарабанили. Я зраділо підхопився. Певна річ, добре читати в тиші казки, та краще, коли ти в хаті не один. Нехай це буде навіть Ніздря. Він, звісно, гад, але все-таки не так сумно тобі, коли за стінкою є хтось живий. А якщо знову чіплятиметься… Ну, нехай спробує!

Я насунув шолом, що ще не просох, сунув ноги в черевики і, не одягнувшись, вискочив у сіни.

— Хто?

— Ой Владику, відчиняй швидше!

Милка? А їй що тут треба? Я скинув гак.

При світлі коридорної лампочки Милка у зсунутому капорі здавалася блідою і переляканою.

— Біжи до Павлика! Він кличе. Та швидше, бо поїде! Та одягнися ти, дурню! Швидше, тобі кажуть!

Звичайно, я нічого-нічого не зрозумів. Одне лише збагнув: бігти треба з усіх сил. Інакше Павлика не побачу зовсім. Ніколи.

«Куди, навіщо він хоче їхати? Чому він удень нічого не сказав? Може, Милка бреше?

— Може, ти все переплутала, Милко?

— Та мерщій ти, тюлень!

І зовсім вона не бреше. Вона прийшла, а він сидить на валізі і не хоче на вокзал їхати, поки на стару квартиру не збігає з Владиком попрощатися! А їх уже вантажна машина чекає. Суцільний галас і сльози.

Що? Чому так одразу? Та звідки вона знає? І зовсім не одразу. Просто Ганна Василівна Павликові не казала, бо лиха на нього була. Він увесь час з нею лаявся останні дні.

Куди їдуть? Здається, в Новосибірськ. Там брат Павликового батька живе, поранений, після фронту. Речі? Які у них речі? Подумаєш, меблі! Залишили. Може, потім заберуть…

— Комір застібни! А шапка?

— Наплювати!

Шапка! Чи не все одно…

Я мчав по синіх сутінкових вулицях і бачив, як туманний місяць, схожий на жменьку срібного пилу, летить поперед мене серед голих чорних гілок. І чув, як стукають по дошках підошви. Чув немов збоку: ніби хтось інший в нових черевиках, Що не гнуться, біжить безлюдними тротуарами. Щось гучно тріпотіло й ляпало над головою. Я не одразу зрозумів, що це рвуться від зустрічного вітру крила паперової будьонівки. Потім я вдарив плечем відсирілу хвіртку, і вона важко прочинилася.

Над ґанком горіла дуже яскрава лампочка, але дім був темний і глухий. У зачинених віконницях не світилася жодна шпаринка.

Ні на що добре не сподіваючись, я зійшов на ґанок (тек-тек, — бацали по сходах підошви). Постукав. Стукіт розтанув в порожнечі залишеного будинку. Я схлипнув, повернувся спиною і вдарив у двері каблуком. Від струсу замиготіла наді мною лампочка. Вона миготіла довго й невпевнено, ніби роздумуючи: горіти чи згаснути. Потім вирішила все-таки нести службу до кінця.

До нижньої сходинки ґанку підступала широка калюжа. Вода здавалася чорною і маслянистою. Через калюжу була перекинута дошка. А я й не помітив, як проскочив по ній сюди. Неподалік від дошки застиг на гладіні води крихітний двощогловий кораблик з розмоклими вітрилами. Я впізнав свою каравелу, хоча щогли були інші — вищі й акуратніші.

Більше я не стукав. Спустився з ґанку і пішов по дошці через калюжу. Дошка увігнулася, шльопнула по воді, і кораблик зраділо підстрибнув на коротеньких хвилях. Він квапливо закивав мені щоглами. А я пройшов повз нього зі своїм горем і образою.

Я майже дійшов до хвіртки, не думаючи про кораблик, але зорова пам'ять чіпко тримала його: як він, бідолаха, стрибає на гребінцях і погойдує щоглами-скіпочками… Гострий жаль до крихітки-каравели, покинутої капітанами, поштовхом зупинив мене за півкроку од хвіртки. Я коротко зітхнув і кинувся назад. Знову дошка шльопнула по калюжі, і відображення лампочки розкидало по чорній воді золоті зигзаги. Обережно, щоб не зім'яти намоклий фор-марсель, я притягнув до себе кораблик за верхівку щогли…

Потім я ніс його в долонях, як змерзле котеня, і говорив смішні ласкаві слова.

Хотілося плакати, але плакати було марно. Поїзд з Павликом не дасть задній хід і не повернеться на нашу станцію.

З цією думкою я раптом зрозумів одну просту річ: будь-яка казка, будь-яка гра, будь-які хороші вечори обов'язково закінчуються. Пам'ятаєте, літнього вечора кличуть вас з ганку, а ви просите: «Ну, ще п'ять хвилинок!» Але п'ять хвилинок, минають, як одна, і все одно час додому, з-під зірок, з веселої країни ігор — у нудні кімнати. І, засинаючи, ви знаєте, що такого вечора більше не буде. Будуть інші — хороші і погані, але такого не буде ніколи.

І вечори з Каравелою теж закінчилися. Добре, що хоч згадати про них можна без гіркоти. А коли б ми не встигли? Якби ми сьогодні вдень не зустрілися? Я навіть зупинився на мить від запізнілого страху…

Вдома я опустив до столу лампочку. Потім на стосі книг прилаштував поряд із нею каравелу — сушитися. Тінь її виросла і лягла на білу віконну завісу.

Це була стрімка тінь корабля, який не збирався віддавати якір. Він не прибрав жодного вітрила, він був у дорозі.

І тоді я подумав, що неправда, ніщо не закінчилося. Ні вітрила, ні таємниці, ні сині вітри. Все ще буде не раз. По-справжньому, А був тільки початок,

Тінь Каравели ожила й тихо хитнулася. Це хитнулася завіса. За вікном починав зітхати і важко розхитуватися вологий вітер. Піднявся і гуркнув на даху відірваний залізний лист. З шумом покотився з дровітні порожній фанерний ящик… Вітер обіцяв теплі, проте не сонячні дні, коли повітря стає щільне, як волога вата. Але я згадав, що називається цей вітер пів-денно-західним циклоном і приходить він з південних узбереж, де таємниче блимають маяки і оброслі черепашками кораблі ласкаво труться бортами об скрипуче дерево причалів.

Усе довкола знову стало синім і білим, манливим…

Частина друга ПО КОЛІНА В ТРАВІ

ЧОРНІ КОНІ

Більше від усіх казок я любив «Сивку-Бурку». А в ній найдужче мені подобалися головні слова: «Сивка-Бурка, віща Каурка, стань переді мною, як лист перед травою!»

Коли бідолашному Іванові загрожували всілякі лиха, я завчасу з тамованою радістю шепотів його ворогам: «Ну, начувайтесь, голубчики…» Знав я, що зараз вийде Іван у чисте поле, на високий трав'янистий пагорб, свисне в чотири пальці, покличе вірного коня:

Ці слова були як пароль. Як початок пісні, як сигнал тривоги, який скликає друзів.

Потім я часто чув від різних людей, ніби їм незрозуміло: чому «як лист перед травою»? Що це значить? Я дивувався. Ніколи мені це не здавалося незрозумілим. Цілком ясно уявляв я собі нічне поле під чорним небом з великими білими зірками, яскраву траву, ніби підсвічену зсередини. Вона закінчувалася біля вибитого копитами глинистого майданчика. І там, біля краю, раптом, як за таємним сигналом, пробивав глиняну кірку і стрімко розвертався з спіралі високий пружний лист. Тонкий і довгий, ніби лезо меча. Трави коливалися і шовковисто стелилися під нічним вітром, а лист стояв суворо й прямо (а з темряви, від горизонту, з наростаючим тупотом мчав ще невидимий кінь). Що тут було незрозумілого?

Ні, я все розумів. Певно, тому, що дуже любив траву. В середині зими, коли крокви нашого флігеля потріскували від снігового вантажу, мені снилася казкова круча, заросла коноплями і полином, бузкове небо й щербатий місяць над дахами Зарічної слободи. По крутій стежинці серед лоскотливих стеблин і листя я біг до води, стрибав з приступки на приступку. Темні волоті високих рослин пролітали біля щік. У повітрі стояв запах мокрого річкового піску і трав.

Посеред ночі я прокидався від пекучого суму за літом, за шелестом трави і теплим вітром, який пахне вологим листям тополь. За вікнами, як змерзла кішка, шкреблася поземка. Мені хотілося плакати, але це було марно: зимові місяці попереду здавалися нескінченними, як ті десять років, які я прожив на світі.

Але якось серед зими я побачив свіжу зелень.

У палісаднику поряд із нашим флігелем я влаштовував собі сніговий бліндаж. Дерев'яна лопата була вдвічі вища за мене. Держално чіплялося за кущі, і сухий, сипучий сніг падав мені за комір. За коміром він противно танув, і колючий шарф муляв.

Возитися з бліндажем не дуже хотілося. Та ще менше хотілося йти додому, бо одразу засадять за уроки. Правда, сестра Тетяна зараз жила не з нами: вона вийшла заміж за льотчика і поїхала. у Ростов. Але мати стежила за моїм навчанням так само прискіпливо, як Тетяна…

Я вирізав у сніговій товщі квадратну яму, оточив її бруствером і почав розчищати дно. І от разом з сніговими крихтами лопата винесла на світ чорні грудочки мерзлої землі.

Я так давно не бачив звичайної чорної землі! Опустився на коліна й рукавичками розмів на днікружечок завбільшки з блюдце. Відкрився п'ятачок чорнозему з мертвими бурими стеблинками і склянкою від пляшки. Поряд із склянкою лежала земляна грудка. Я дав їй щигля. Грудка відскочила. І на її місці, пружно розгинаючись, піднявся мені назустріч яскраво-зелений листочок.

Крихітна зелена стрілочка!

Я приголомшено дивився на це диво.

Відкриття порадувало мене і в той же час якось пригнітило своєю незвичайністю. Тоненький листочок був таким беззахисним серед снігових нагромаджень… Майже не думаючи, подихав я в рукавичку і накрив нею листочок. Потім, задкуючи, вибрався з палісадника й побіг до матері.

Мати була не в дусі. Вона намагалася заштовхати на місце цеглину, що випала з нашої старої грубки. Зловредна цеглина відчайдушно опиралася. Вона ловко вивернулася, впала на залізний приступок і на зло матері розкололася. Мати плюнула…

— Там у палісаднику травинка… — винувато почав я, дивлячись на цегляні половинки.

— Що? — озвалася мати. — Про що ти?

Вона намагалася не перенести досаду з цеглини на мене, але це було важко.

— Ти б краще про уроки згадав, — сказала мати. — Довчився до третього класу, а таблицю множення досі не знаєш.

— Там зовсім зелена травинка, — пригнічено повторив я. Було ясно, що моє відкриття не має для матері ніякого значення.

Але вона все-таки зрозуміла. Запитала:

— Зовсім зелена?

— Так, — відгукнувся я. — Як влітку.

— Ну що ж… — зітхнула мати (і це було, певно, зітхання про літо). — Так буває… Хіба ти ніколи не чув, що зелена травичка зимує під снігом? Дожидається тепла.

Так, я згадав. Я чув, звісно. Тільки вірилося в це не дуже. Але ж тепер я бачив сам!

— Даремно ти розкопав травинку, — сказала мати. — Вона захолоне на повітрі.

— А під снігом не захолоне? Він же крижаний!

— Не такий вже він холодний. Він пухнастий і м'який.

Я побіг у палісадник.

Снігові я не дуже вірив. Тепла рукавичка здавалася більш надійною, але за неї могло влетіти.

Я забрав рукавичку. Вузький листочок стояв сміливо й пружно. Я набрав з гілок найлегшого і найпухнастішого снігу і білим курганчиком засипав травинку. Потім уклав шар снігу важчого. Потім зарівняв яму…

Спогад про сміливий листочок сповнював мене радісним збудженням. Я схопив санчата і збіг у яр. Там мчав з кручі на кручу, поки не прийшли густі темно-сині сутінки. Ввечері мені влетіло. Злипалися очі, і я ніяк не міг розв'язати задачу про ящики з фруктами. Мати назвала мене ледарем, нетямущим, розтелепою і мучителем. Вона розв'язала задачку сама, звеліла йти спати й пообіцяла відлупцювати, хоча ніколи цього не робила.

Я забрався у постіль і почав ревти від образи. Винним себе я не відчував. Важко було зрозуміти, чому якась задачка важливіша від радості, важливіша від чудесної знахідки. Адже травинка була крихітною скалочкою справжнього літа.

А задачка була про груші й абрикоси, яких я ніколи не куштував і бачив тільки на малюнках…

Поплакавши, я вмостився зручніше, посміхнувся вкритому снігом листочку й пошепки запитав: «Не холодно тобі?»

«Що ти!» — відгукнувся він. Витягнувся у стрілку, розгорівся зеленим світлом, і сніг почав осідати й танути навколо, а зашкарублі стеблини на землі наповнилися живим соком і заколивалися.

«Значить, це ти? — запитав я, радісно дихаючи. — Ти — лист перед травою»?»

Він не відповів, лише сніг від нього розбігався все далі, а ніч виповнювалася легким стрімким тупотом.

І ось у темряві я не побачив, а швидше вгадав великого чорного коня. Він ласкаво дихав мені в обличчя. Неподалік обережно переступали ще двоє чорних коней.

Це був не сон. Я чудово розумів, що лежу в ліжку під витертою ковдрою (а зверху ще материна тілогрійка), і навколо наша кімната, і наші ходики цокають у темряві. Але водночас я забирався на поручні ґанку, а з них на спину коня. Я відчував ногами вологу коротку шерсть на кінських боках, а пальці тонули і плуталися в тугих пасмах шовковистої гриви.

Я торкнув щокою теплу шию коня і пошепки попросив:

«Ну, пішли…»

Кінь узяв з місця плавно, майже не торкнувшись землі, і швидко обабіч, не відстаючи, йшло ще двоє чорних коней. Заструмився назустріч нічний літній вітер. Побігли світні цятки — чи то зірки, чи то вогники, чи то відблиски вогнищ на списах далекої кінноти…

Коні почали приходити щоночі. Їх було троє. Двоє завжди трималися осторонь, а найголовніший підходив упритул, і я обнімав його велику добру голову. Потім стрибав а билець на спину.

Коні несли мене то в синій ліс, повний шарудіння, вогників і напівзнайомих казок, то аж до крайнеба, де величезний місяць чіпляв нижнім рогом великі ромашки. Іноді ми влітали у саму гущавину битви, де безшумно і люто билися наші й ворожі вершники. Серед миготіння списів, мечів і щитів я самозабутньо розмахував підхопленою на льоту шаблею і, зваливши ворожого отамана, неушкоджений виходив із сутички.

Але це було не головне. Ось що було головним: темне поле, високі зірки і тепле повітря, яке легко струмилося по траві; неспокійні горизонти, де прокочувалися чи то бої, чи то грози; співучий і трохи тривожний голос сурми вдалині. І треба мчати комусь на виручку. Анітрохи не страшно, тільки треба поспішати. І ми летіли крізь ніч, а вона охоплювала з усіх боків і мчала попереду. Зірки зникали. Здавалося, ми мчимо всередині величезного чорного конуса, а цей конус немов велетенський спис, націлений на самотній вогник попереду. Під копитами дрібно гримотіла вимощена дорога, і від бруківка сипалися іскри…

Це відчуття тривожного польоту я пам'ятаю навдивовижу міцно. І так само пам'ятаю, як наростала радість, коли від лункого тупоту розліталися усі небезпеки і тривоги, а вогник попереду перетворювався на яскраву світанкову щілину.

Я не знаю, тоді чи згодом склалися такі рядки:

Через півтора десятка років у цілинному наметі під осіннім зоряним небом Хакасії я розповідав про Чорних Коней одному чоловікові. Я вважав його товаришем. Він любив бути відвертим. Він сказав:

— Знаєш… Я розумію. Ти, звичайно, був маленький. Але взагалі це все одно втеча від дійсності.

Я назвав його бовдуром і замовк.

Дитинство не ділить дійсність на життя і казки. В дитинстві все — справжнє. І казки — теж справжні, якщо вони допомагають жити. Якщо в них віриш.

Я глибоко повірив у Чорних Коней.

Років у п'ятнадцять у першому зошиті з невмілими віршами я писав, прощаючись з дитинством:

Хиткого плота насправді не було. Я про нього вигадав для більшої поетичної краси і рими. Був хиткий палісадник, що підходив до паркану з дощок від товарного вагона. Одну дошку я відірвав і таким чином познайомився з Майкою, яка жила в сусідньому дворі. Але це було згодом. А поки що я чекав вечорами коней.

Я так повірив у них, що й справді почав думати, що, може, вони приходять ночами. Стоять біля зледенілого ганку й терпляче чекають, повільно переступаючи копитами.

Коли наставала тиша і мати, вкладаючись спати, вимикала світло, я сповзав з ліжка. Всовував ноги в теплі материні валянки, натягував її тілогрійку і пробирався до виходу.

— Ну, чого тебе на холод несе? — сердито дивувалася услід мати. — На кухні відро є…

Я відповідав квапливо й нерозбірливо. Вискакував у сіни, відкидав гачок, що обпалював пальці, і виходив на ґанок. Холод колючою кропивою шмагав по колінах — між тілогрійкою і валянками. Обдував голову. То це лише на мить. А потім, ставало тепліше.

Над дахами висіла змерзла ніч. Зірки блискучими цвяшками стирчали у застиглому небі. І була надзвичайна тиша: кожен звук карбувався у ній чітко, ніби нова галоша на свіжому снігу. Далеко, за кілька кварталів, дзявкав пес. Іноді паровоз зітхав на станції. Потім здалеку випливали і наростали, порипуючи, неквапливі м'які кроки. Хто там? Мабуть, сусід Віталій Павлович повертається з депо, відпрацював зміну… А може, це коні?

Я розтискав кулак і залишав на бильцях скоринку хліба. Маленьку, з мізинець. Я беріг її з вечері, а тієї хвилини, коли доїдав останній шматочок з нашого досить жалюгідного денного раціону. Залишити гостинець більший я не міг. Хоча вже й не було війни, а жилося ще важко й до скасування хлібних карток залишався майже рік.

Тепла скоринка лежала на бильцях, а я йшов у кімнату й забирався під ковдру. За вікнами знову лунали м'які кроки…

Вранці, йдучи до школи, я старанно оглядав бильця і сніг біля ґанку. На обледенілому затоптаному снігу важко було розібрати сліди. Але хліба не було. Значить, вони приходили!

До школи мене проводжав напівбезпритульний пес Моряк. Він розчулено махав хвостом. З деяких пір Моряк почав виявляти до мене надто дружні почуття. Іноді я підозріло міряв його поглядом. Але Моряк був низькорослий і коротколапий, а бильця такі високі…

Потім коні почали приходити рідше. З зюйд-веста ночами накочувалися вогкі вітри. Вони скидали з тополиних гілок сніг і урочисто гули в дротах. Це були перші наскоки весни. А потім настали сині від безхмарності дні, просохли тротуари, і на рудій проталині біля паркану я знайшов не одну, а кілька свіжих травинок.

Про коней я майже забув: радісне очікування літа цілком заполонило мене. Але коні нагадали про себе. Ще раз я побачив їх — не вночі, а вдень.

Був вечір наприкінці березня, і сонце висіло над дахами в тонкій хмарі, схожій на золотаву пилюку. Дівчата розмалювали на пружних дошках тротуару «класи» і стрибали, шльопаючи галошами. Неподалік дзенькали п'ятаками об цегляну стінку мій однокласник Льова Аронов і другорічник на прізвисько Бипа. Вони грали в обстінок. На другому поверсі з кватирки іноді з'являлася з накрученим волоссям голова сусідки Таїсії Тимофіївки. Таїсія Тимофіївна засмучувалася зіпсованістю нинішніх дітей і намагалася перевиховувати Льову і Бипу. Вони, проте, не перевиховувалися і дзенькали.

Я стояв біля хвіртки і розмірковував, до кого приєднатися. Стрибати з дівчатами було веселіше, але я побоювався, що Льова буде ставитися до мене з презирством. Він і так уже відзивався про мене глузливо, довідавшись, що я боюсь Толика Засипіна. А грати в обстінок не було особливого сенсу: в кишені лежав усього один п'ятак, і я знав, що Биба зі своєю широкою п'ятірнею вмить мене обставить. До того ж Таїсія Тимофіївна могла сказати матері, що я граю на гроші.

Раптом крізь шльопання дівчачих галош я почув повільний і нерівний тупіт багатьох ніг.

З-за повороту, з Первомайської вулиці, виходили коні.

Дівчата перестали стрибати. Льова і Бипа засунули до кишень п'ятаки. Я відштовхнувся плечем од хвіртки і вийшов на край тротуару.

Звичайно, коней у нашому місті було чимало. Вони возили сани з дровами, хлібні підводи, вози з щебенем для ремонту доріг. За батьком Володі Сазанова, відомим хірургом, який жив у нашому кварталі, часто приїздила прольотка, запряжена гнідим жеребцем. Одне слово, коні були не вдивовижу. — Але так багато одразу (і без упряжі!) ми не бачили ніколи.

Їх було більше десятка. Різні вони були. Похмуро йшли пузаті буланки, ліниво чавив копитами багнюку кудлатий битюг, неквапно ступали витончені кавалерійські коні. Попереду табуна їхав на гнідій конячці хлопчик. Ну, великий, звичайно, старший від нас. Але все одно хлопчик. У картузі козирком назад і обшарпаній тілогрійці. Він дивився перед собою гордо, як маршал.

Чавкаючи копитами, коні проходили повз нас. І непомітно для себе ми пішли поряд із ними краєчком тротуару. Не знаю, що думали інші, а мене непокоїла невиразна тривога і незрозумілий жаль до коней.

— Куди їх? — запитав я у хлопців.

— На ковбасу, — відповів діловито Льова. — Ковбаса з них нічого, тільки даремно таку солону роблять.

Льовина мати працювала на м'ясокомбінаті, в цеху ліверних пиріжків, і Льова розбирався в ковбасних питаннях.

Я пригнічено мовчав. Машинально рухався за кіньми, які йшли на страту. І не знаю, скільки минуло часу. Певно, лише кілька секунд, бо раптом ззаду я відчув ясний дужий голос:

— У тебе, хлопчику, мабуть, у голові ковбаса.

Замикаючи табун, їхав біля узбіччя вершник на високому вороному жеребці. В брезентовій куртці і шкіряному кашкеті. Він здався мені схожим на Багратіона, якого я бачив на малюнку в журналі «Огонек». Вершник із спокійним співчуттям глянув на Льову.

— Це колгоспні коні, — виразно сказав вершник. — Колгоспові не ковбаса потрібна, а кінські сили. Вони працювати будуть.

— Ну й сили! — нахабно втрутився Бипа. — Сама худорба.

— Нічого, відгодуємо, — озвався вершник. Неголосно так, ніби сам собі казав, а не Бипі й Льові. Потім знову глянув на Льову: — Вам би у таких бувальцях побувати, як вони… Теж не потовщали б. А серед цих коней половина на фронті була. Та й потім вони не солодко пили-їли…

Угодований Льова зрозумів натяк і ображено відстав. І Бипа в ним. А я йшов.

Чорний кінь легко ступав біля тротуару і косував на мене темним оком. Це було велике добре око. В ньому ніби плавала золота іскринка. І ще в ньому відбивалася вулиця і я сам — крихітний, майже непомітний. Мені здавалося, що кінь ледь посміхається.

— … Ну, чого ж додому не біжиш? — раптом почув я голос вершника.

— Не хочу, — сказав я і глянув угору.

Мені сподобалося обличчя цієї людини: тверде, серйозне, але не сердите. І дуже несподіваною була його посмішка — швидка й ласкава.

— Не хочеш… — сказав він. — А прокататися хочеш? Прокататися? Я ошелешено видихнув «угу» і навіть не встиг злякатися. Він легко зістрибнув з сідла і дужими руками зметнув мене коневі на спину.

Я опинився на чомусь твердому попереду сідла. Сидіти було далеко не так зручно, як думав. Жорстко й страшнувато. Але великі долоні міцно тримали мене за боки.

— Не боїшся?

— Не боюся, — невпевнено сказав я.

Кінь рушив а місця, і вулиця хитнулася назустріч. Я дивився на знайомі будинки і паркани з незвичної висоти, і все здавалося трошечки дивним. Та ще захід сонця забарвлював усе навколо у незвичний золотавий колір. Ніби уві сні. Чорний кінь (справжній чорний кінь!) йшов неквапним кроком, іноді приязно косував на мене й похитував головою.

— Як його звати? — запитав я.

— Олень.

Це було чудове ім'я. Таке стрімке й красиве. І я кілька разів повторив: «Олень… Олень… Олень…» І кінь чув мене.

Не знаю, чи довго ми їхали. Не пам'ятаю. Я вже зовсім не боявся, і сидітн мені стало хороше. Я повірив у надійність долоней, що тримали мене. У доброту й вірність Оленя.

— А ти не заблукаєш? — почув я.

І отямився.

— Не заблукаю.

Але ми були вже далеко від дому. Біля річки, перед мостом.

— Біжи додому, — сказав вершник. — А то ще загубишся.

Він зсадив мене на дорогу, і довелося примиритися з цим.

Адже диво не може тривати вічно! Я подивився, як чоловік у шкіряному кашкеті сідає в сідло, провів рукою по гладенькому боці Оленя і повернувся, щоб йти додому. Гірше буває, коли довго прощаєшся. І враз почув:

— Зачекай, синку.

Ці два слова поштовхом зупинили мене. Він сказав не «хлопчику», не «малюк», а «синку». З давніх пір ніхто з чоловіків не називав мене так. І я не думав, що назвуть коли-небудь, тому що батько у квітні сорок п'ятого загинув від випадкової кулі в німецькому містечку.

Я повільно обернувся.

— Зачекай, — сказав вершник.

З кишені брезентової куртки він дістав незрозумілу річ і простягнув мені:

— Візьми. На щастя.

Я підійшов. У руці у вершника була крихітна підковка. Ну зовсім маленька, навіть для лошати не підійшла б. Я прийняв її в долоню. Вона виявилася важкою і теплою.

Треба було хоч спасибі сказати. А я мовчки дивився то на підковку, то на Оленя, то на вершника. Та, мабуть, я все-таки хороше якось дивився. Бо вершник посміхнувся доброю своєю посмішкою. Потім торкнув каблуками вороного Оленя і риссю почав наздоганяти табун, що віддалявся.

В мені стрімко виростав спогад про зелений вузький листочок, що пробиває сніг, і про коней, які мчать крізь ніч…

Я знову повертаюся до зошита своїх напівдитячих віршів. Просто мені здається, що в ті дні я говорив про дитинство краще, ніж зараз:

Отже, табун пішов. Я помахав вершникові й Оленю рукою, в якій тримав підковку.

І мені здається тепер, що дуже швидко, мало не наступного дня, прийшов теплий зелений травень і вимахали уздовж парканів густі високі трави.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ТОВАР

Однієї із сонячних травневих неділь сорок сьомого року я вчинив базарну крадіжку. Тепер наважуюся зізнатися в цьому. Сподіваюся, що читачі й закон простять мене. По-перше, минуло вже багато років. По-друге, на цей жахливий крок мене штовхнуло кохання. Ось що трапилося.

… У давні роки підкорювач Сибіру Єрмак Тимофійович поставив дерев'яну фортецю. Щоб вона була неприступною, козаки оточили дерев'яні стіни глибоким ровом. Рів заповнили водою. У воді відбивалися гостроверхі вежі, сигнальні вогні і списи козачої охорони.

Але на фортецю ніхто не нападав, і вона поступово зруйнувалася. Вода пішла в річку. Тільки рів залишився. Він був з'єднаний з великим яром, по якому дзюркотіла річечка. Річечка ця пробилася у рів і проточила нове русло. Потім уже ніхто не міг упевнено сказати, де справжній яр, а де рів, що його викопали козаки. Все разом це називалося «балка».

А ще була річка. Над нею нависали кручі.

Над кручами, над зарослими полином і коноплями укосами, схилами і косогорами розкинулося наше м течко. З дзвіницями, дерев'яними тротуарами, гранітними бруківками на центральних вулицях і афішними тумбами, що стояли мало не по пояс у траві. На тумбах рябіли оголошення про продаж меблів, про зникнення кози, реклами фільмів, афіші про концерти у міському саду й відкриття цирку, в яке вже ніхто не вірив.

Ми, хлопчаки, любили наше місто. Навіть ті, хто народився не тут, а приїхав під час війни, евакуювався з прифронтової зони. Боно було зручне для дитячого життя. В занедбаних скверах і старих провулках чудово гралося у розвідників. Невисокі дахи вірно служили майданчиками для запуску зміїв. Дерев'яні тротуари допомагали бігати: гнучкі дошки пружно підштовхували нас. А балка із зарослими стежинами і завулками була повна всіляких таємниць і запахів трав. Найдужче пахло полином. Я розтирав його насіння у долонях і притискав руки до обличчя. Губи ставали гіркі, і запах сухої землі та сонця довго не зникав. Мені здавалося, що саме так пахнуть савани незнаної Африки. Я тоді не знав, що це запах дитинства і батьківщини…

Але іноді нам хотілося, щоб місто було більше. Щоб блищали рядами вікон багатоповерхові домиська, дзеленчали трамваї, сяяли вечорами різнобарвні вогні. Щоб у цирку щодня були вистави, а вулицями мчали тисячі легкових машин.

І тому все захвилювалося, коли пройшла чутка, що головну вулицю збираються асфальтувати. Асфальт здавався ознакою справжньої міської культури.

На подвір'ях квапливо застукотіли молотки: хлопці збивали самокати. Ви уявляєте, які можливості відкривали перед самокатчиками асфальтові тротуари!

Я теж взявся за діло. У мене був один кільцевий шарикопідшипник — він годився для переднього колеса. А для заднього я сподівався роздобути потім. Ще потрібен був будівельний матеріал.

Рано-вранці, здригаючись від дотиків росяної трави, я босоніж, у трусиках і безрукавці, пробрався до паркану й почав розхитувати дошку. Нижній край одірвався швидко, але верхній тримався на міцнющому цвяхові. Я розізлився. До того ж на подвір'ї могла з'явитися Таїсія Тимофіївна — тоді не уникнути скандалу. Я вчепився в дошку й почав розгойдуватися, мов на величезному маятникові, обдираючи об паркан пальці й засаджуючи в коліна скабку за скабкою.

Дошка не відривалася, і я посилив злість і розмах. І раптом майнуло у широкій щілині сердите дівчаче обличчя. Дівчинка щось вигукнула.

Я припинив політ. Став перед щілиною, притримуючи плечем одірвану дошку. Дівчина дивилася дуже недружелюбно, і я про всяк випадок повідомив її, що вона дурепа. Одразу ж я був поставлений до відома, що сам дурень, хуліган і злодій. На «злодія» я образився.

— Я у тебе щось украв?

— А дошку навіщо відриваєш?

— А вона твоя?

— Це наш паркан.

— А дулю не хочеш? Ваш! Він наше подвір'я відгороджує!

— А наше хіба не відгороджує?

— А дошки з нашого боку прибиті! Отже, наш!

— Я дідусеві поскаржусь, — пообіцяла вона.

— Хоч начальникові міліції.

— Ось він тебе зловить, тоді затанцюєш.

— Я твого дідуся самим мізинцем на трубу закину!

Ми обоє подивилися на верхівку височезної труби, яка диміла над пекарнею.

— Хуліган! — знову сказала дівчинка.

Я, не нагинаючись, намацав стеблину торішнього бур'яну, вирвав її з коренем і, як снаряд, шпурнув у противника. Дівчинка присіла й підняла з землі консервну бляшанку. Я відсунув плече. Дошка опустилася і закрила щілину, розділивши світ на дві ворогуючі половини.

Я пішов на ґанок, сів, зубами витяг з коліна найбільшу скабку й замислився.

Її звати Майка — це я знав. Вона приїхала недавно, і досі я бачив її лише здалеку. А зараз розгледів як слід.

Ет, ну навіщо я посварився!

Через те, що вона сердилася, волосся у неї злітало на обличчя ї очі блищали, ніби за живою золотистою сіткою. І вся вона, Майка, була легка, тонка, як та маленька балерина, про яку я читав у казці «Стійкий олов'яний солдатик».

Дивний сум і ніжність оволоділи мною. І було ясно, що це — кохання.

Ну що ж! Кохання так кохання. Я знав, що за нього треба боротися. Треба бути стійким, як солдатик. Я зсунув брови, підвівся і навіть зігнув одну ногу, щоб більше бути схожим на олов'яного героя. Чипа — обскубаний півень Таїсії Тимофіївни — підійшов і зацікавлено глянув на мене одним оком. Я влучно плюнув йому в спину. І почав діяти.

По-перше, я все-таки відірвав дошку. По-друге, одразу ж розпиляв її за сараєм тупою ножівкою. З коротких дощок я зіб'ю цілком пристойний самокат. Може, не дуже гарний, але міцний. Я навіть придумав йому ім'я — «Олень». Як у того чорного коня.

На ньому, на Олені, я, мов смерч, проноситимуся повз Майчині ворота. По єдиній дошці, що лишалася від тротуару, — довгій і гнучкій. Під залізне ревіння підшипника й вигуки здивованих перехожих. А Майка, вперта й вредна, тамуючи захоплення, спостерігатиме за мною крізь дірку в паркані, яка залишилася від сучка, що випав…

А потім… Потім переднє колесо Оленя зірветься з дороги, і я гепнуся з розмаху на тверду землю і, мабуть, утрачу свідомість. І Майка, забувши про свою вредність, вибіжить на вулицю, почне трясти мене за плечі, витирати кров з мого лоба, і її волосся лоскотатиме моє обличчя. Я повільно розплющу очі…

— Ти нестерпна людина, — почув я материн голос. — Ану, марш додому! Замість того щоб умитися, одягнутися, одразу хапаєшся за якісь дошки. Ворушися. Підемо зараз купляти тобі штани.

Ось вам мрії і ось вам дійсність!

А втім, штани були необхідні.

Мушу сказати, що мій гардероб не відзначався багатством. Був у мене один костюм: байкова лижна курточка й такі ж шаровари. Колись костюм був коричневий, але згодом вилиняв і набув жовто-тютюнового кольору. Курточка була ще нічогенька, а штани зовсім не годилися. Ззаду і на колінах вони витерлися до того, що тканина стала схожа на рідку мішковину. Резинки біля кісточок давно лопнули, і вийшла справжнісінька бахрома. Взимку з валянками чи навесні з материними чобітьми ці штани іще можна було носити. Та коли я одягав їх із сандаліями чи черевиками, мати зітхала й казала:

— Жахливе видовище.

І ось ми пішли купувати нові штани. На товкучку.

Я до цього був з матір'ю на товкучці. Але тоді ми нічого не купували, а намагалися продати материне шерстяне плаття або старі батькові черевики.

А зараз ми були покупці!

Ми ввійшли у ворота й одразу поринули в метушню і галас. Натовп відтіснив нас до паркана, де приткнулася фотографія під відкритим небом. Вона мені дуже подобалася. Можна було знятися у справжній морській формі, чи верхи на дерев'яному коні, чи біля тумбочки з написом «Привіт від друга». Але найкращий був вершник, мальований на величезному полотні. Він мчав степом, над яким спалахували білі м'ячики вибухів, і розмахував шаблею. Замість голови у вершника була кругла дірка. Кожен, хто хотів, міг просунути у дірку голову й потім одержати фотокартку, ніби він хвацький кавалерист.

Я давно вже натякав матері, що не проти мати такий знімок. Досі вона терпляче пояснювала мені, що кавалерист великий, а я маленький і вийде смішно. А зараз з досадою сказала:

— І так грошей немає, а ти з дурницями чіпляєшся…

Мати взяла мене за руку й потягла в круговерть.

Люди штовхалися, щось вигукували, сперечалися. Гладка жінка з ображеним обличчям продавала фотопластинки у довоєнній упаковці і бузкову скляну вазу. Вертлявий дядько галасував: «Кому будильник?» — і пошепки пропонував кремні для запальничок.

Сліпий парубок тримав на випростаних руках смугасту шовкову теніску з обвислим подолом і з безнадійною бадьорістю вигукував;

— Гей! Тут сорочку дешево продають! Налітайте!

Ніхто не «налітав», і парубок, повернувшись в інший бік, кричав ті ж слова.

Мені стало шкода його. Коли б у мене було багато грошей, я купив би цю сорочку, хоч вона мені зовсім не подобалася. Але грошей було мало. До того ж вони лежали в сумочці у матері. І перш за все слід було подумати про штани.

Та виявилося, що знайти їх не просто. Продавали смугасті костюмні брюки, зелені й сині галіфе і навіть справжні матроські брюки-кльош. А для мене нічого не було. Лижні штани з об'ємними задніми кишенями мати забракувала, а парусинові штанці із шлейками хрест-навхрест я сам з презирством відхилив. Мати сказала, що я чудовисько, і пішла купувати ножі для м'ясорубки.

Неголені торговці залізними дрібницями розмістилися біля, самого паркану. Вони сиділи на рогожах, на старих ковдрах і килимках і майже не дивилися на покупців. Чи вдавали, що не дивляться. А покупці крутили в руках, мацали й голосно обговорювали їхній товар. Тут продавалися дуже потрібні й дуже цікаві речі: радіолампи, паяльники, плоскогубці, різні замки, дверні ручки, мишоловки й рибальські гачки.

І ножі для м'ясорубок, певно, також продавалися. Мати пішла їх шукати, а я поплівся слідом. Саме поплівся, і не тому, що втомився, а тому, що подобалося розглядати розкладені на продаж дрібниці. Я уповільнив кроки. Потім зовсім зупинився.

Завмер!

Бо на сірій кошмі серед мотків дроту, електропробок і незрозумілих залізячок лежав підшипник.

Два блискучих кільця з кульками між ними. Підшипник для заднього колеса «Оленя»!

Горбоносий продавець у повстяному ковпаку немислимої форми відчужено дивився крізь натовп. Мого першого боязкого запитання він, певно, не чув. Я підняв з кошми підшипник, проковтнув слину й знову, голосніше, запитав:

— Ось це… скільки коштує?

Не зворухнувшись, продавець відповів:

— Двадцять п'ять карбованців.

Я обімлів.

Звісно, двадцять п'ять карбованців у ті роки були не те, що зараз. Велика порція морозива коштувала, наприклад, десятку. А втім, все одно. Такої приголомшливої суми у мене зроду не було.

Серед хлопців підшипники мали іншу ціну: від карбованця до трьох. Але біда в тому, що ніхто зараз не продавав. Всі майстрували самокати.

Я понуро переступив з ноги на ногу. Може, цей дядько у ковпаку просто так сказав, щоб я одчепився? Хіба ми, хлопці, нічого не розуміємося на таких речах?

Від розгубленості я забув покласти підшипник, і він усе іще відтягував мені долоню. Його хазяїн, як і досі, байдуже дивився перед собою і про мене, певно, вже не пам'ятав.

Метушливий хлопець відсунув мене ліктем і почав копирсатися в електропробках. Потім чиїсь широчезні галіфе зовсім загородили мене від торговця. І відчайдушна думка ворухнулася в мені. Я ще внутрішньо тремтів і вагався, а ноги вже ступили крок назад. Потім другий. І не чути було вигуків і галасу погоні. Я ступив іще два кроки.

Серце не билося, не бухкало, а стріляло чергами, мов крупнокаліберний зенітний кулемет. Спина стала мокра. Я боком протискувався у натовпі, віддаляючись од місця злочину.

Повинен признатися, що совість лише мигцем шпигонула мене. Я загнав її в куток думкою, що дядько в потертому ковпаці все одно спекулянт і шахрай. Але страх нікуди загнати не вдавалося. Я був готовий до того, що ось зараз дужа міліцейська рука вхопить мене за комір і просто по повітрю перенесе в запліснявілу тюремну камеру. Мені навіть здавалося, що я відчуваю іржавий запах віконних ґрат.

Кілька разів я вже зовсім хотів непомітно викинути небезпечну здобич. Та, крім видіння тюремної камери, мені виділося ще одне: сердита дівчинка із золотавою сіткою волосся. Невиразне усвідомлення, що вчинок мій не стільки крадіжка, скільки подвиг в ім'я кохання, підтримувало мене. І я опустив підшипник у кишеню. Штани почали сповзати, і довелося їх підтримувати.

Я наздогнав матір. Вона не купила ножів для м'ясорубки й була геть роздосадувана.

— Де тебе носить? Завжди коники викидаєш! Чого це в тебе кишеня відвисла?

Вона витягла підшипник, і я відчув, що стаю багряно-червоним.

— Знайшов, — хрипко сказав я.

— Обов'язково треба всякий мотлох підбирати! Забери з очей.

Я в душі порадувався материному невігластву в техніці й повільно віддихався.

— Не можу збагнути, в що тебе одягати, — сказала мати. — Ходімо пошукаємо знову.

Я був ладен на все, навіть на ті парусинові штанці, аби тільки залишити небезпечне місце. І нарешті нам пощастило!

Худа рішуча жінка запропонувала нам штани дивовижної краси.

Це був напівкомбінезон із вельвету (його тоді чомусь називали «бархат»). Чорні штани, малинові груди, такі ж відвороти внизу й широкі шлейки з блискучими пряжками. Я від хвилювання навіть забув про підшипник. Уявив собі, як з'явлюся перед Майкою у такому мужньому вигляді, й гаряча хвиля захоплення накрила мене з головою.

Але тітка назвала таку ціну, що матір хитнуло. Вона навіть сказала:

— А совість у вас є?

Жінка відповіла, що совість є, та грошей за неї не дають, а жити треба. До того ж товар закордонний, американський.

Мабуть, ці штани потрапили до нас в одній із посилок — тих самих, які разом із яєчним порошком і тушонкою Америка посилала нам під час війни.

Мені дуже кортіло придбати закордонні штани. Я ладен був обіцяти матері і цілковитий послух на вічні часи й суцільні п'ятірки в табелі. Але мати й жінка торгувалися, і не можна було втручатися, щоб не зіпсувати справу.

Нарешті чудо звершилося. Згорток зі штанами перейшов до мене в руки, і сонце засяяло удвічі яскравіше.

Життя складається з безперервної зміни радостей і прикрощів.

Вдома, коли я одягнув обнову, мати ахнула, опустилася на стілець і раптом почала сміятися. Чимраз голосніше й веселіше.

— Санкюлот, — казала вона. — Гаврош! Жах, слово честі!

Що таке «санкюлот», я не знав, а в слові «Гаврош» не бачив нічого смішного. І до чого тут жах!

Я ображено повернувся до дзеркала. Ну й що? Слід сказати, що штани були саме враз, сиділи як влиті. Правда, довгуваті, на ногах збиралися в гармошку, та й ширина внизу була, мабуть, надмірна. Малинові манжети підмітали підлогу. Але це навіть надавало особливого шику!

Мати, проте, думала не так. Вона вже перестала сміятися.

— Так, без переробки не обійтися…

(Цього ще бракувало! Яка переробка!)

Мати дивилася, прицілюючись.

— І взагалі… Навіщо тобі на літо довгі штани? Я тобі дві пари зроблю.

Я заскиглив.

Але мати вже прийняла рішення. Вона заявила, що плату за штани віддала подвійну, отже, мати двоє штанів за ці гроші правильно й справедливо.

В кімнаті брязкали ножиці й стукотіла машинка. Вона мені здавалася кулеметом, що відкрив вогонь зі зрадницької засідки.

Через годину мати покликала мене на примірку. Я сердито підкорився і не дивився на себе в дзеркало. Але потім потай глянув.

Чесно кажучи, вигляд був не гірший, ніж раніше. Навіть акуратніше якось. Проте я не признався в цьому навіть собі.

— Все чудово. Нічого приндитися, — сказала мати.

Але я приндився аж до вечора. А ввечері перестав.

По-перше, втраченого не повернеш. По-друге, час братися за самокат, а в поганому настрої братися за роботу не можна. По-третє, коли розібратися, то довгі штани влітку й справді були ні до чого. Крім так званої «солідності», в них не було нічого хорошого. Жарко в них і незручно. По калюжах не побіжиш, футбольний м'яч ганяти незручно. Через паркан полізеш — зачепляться. Крім того, я дуже любив бродити по густій прохолодній траві, коли високе листя і стеблини м'яко лоскочуть коліна і здається, ніби йдеш у струменях ласкавої води.

ВОРОГ

Вночі мені приснилося, ніби я в довгих, ще не обрізаних штанях їду на самокаті повз Майчину хвіртку. Майка виходить на тротуар, сторопіло дивиться на мене і починає реготати. Вона так образливо регоче, показуючи на мене пальцями і стріпуючи волоссям!

«Відійдіть, зіб'ю!» — загорлав я.

Майка відскакує і єхидно кричить услід:

«Злодій! На краденому підшипнику їде!»

Ой леле! Я від раптового страху мало не лечу шкереберть. Озираюся. Горбоносий дядько в ковпаці великими кроками наздоганяє мене. Він дме у міліцейський свисток і брязкає величезними ножицями. Я розумію, що він хоче постригти мені голову. Намагаюся набрати швидкість, але ноги плутаються в штанях і примагнічуються до тротуару. А ножиці: ж-жик, ж-жик!..

І так кілька разів тієї ночі. Правда, голову він мені не постриг: я встигав прокинутися.

Устав я рано. Краще вже зовсім не спати, ніж бачити уві сні такі страхи. А мати вирішила, що мені просто нетерпеливиться вирушити в обновці до школи.

Даремно вона так думала. Навпаки, я побоювався, що американські штани, та ще обчикрижені, викличуть у класі образливі веселощі. Проте головний клопіт у мене був інший: надійніше сховати клятий підшипник. Нехай лежить подалі від усіх очей, поки не поставлю на самокат. Мені здавалося, що, як тільки я його прироблю до «Оленя», він перестане вважатися краденим. Адже він буде частиною самоката, а самокат же мій…

До школи я пішов дальньою дорогою — через сквер біля цирку. Ранок був теплий і ясний-ясний. Така синява стояла над містом, що навіть віконні шибки зробилися голубими, як осколки моря.

Листочки на тополях були поки що маленькі й блискучі, а трава в сквері стояла вже висока. На сонці вона обсохла від роси, а в затінку ще блищали краплинки. Я спершу пройшовся по тіньовій траві, і холодні мурашки розбіглися по всьому тілу. А черевики стали блискучими, ніби новими. А потім я ступив у сонце.

Воно відразу обняло мене за плечі, а м'яка трава шелестливим вітром змахнула з ніг росу. Від огорожі я повернув до середини скверу, перетнув галявину, всипану золотими веснянками кульбаби, і пірнув у смугу чагарника. Це була жовта акація.

Зелені стовбури кущів розросталися по боках від кореня, в в середині виходив немов курінь. Тінистий, прохолодний, мережаний. Крихітні шматочки неба голубіли у розривах листя, схожого на пір'я. Тут пахло трав'яними соками і вологою землею. І можна було знайти багато місцинок для тайника.

Я забрався в такий «курінь» і на землі, серед коренів, розчистив ямку. Потім з протигазної сумки (вона була у мене замість портфеля) витяг підшипник. А в що загорнути? Зідрав з задачника газетну обгортку.

Ямка була підходяща. Акуратно засипав я крадений скарб землею, закидав схованку торішнім листям. Прислухався. У сквері панувала шелестлива тиша, тільки цвіркала якась птаха. Та серце калатало…

Я вибрався зі схованки і помчав до школи, підбиваючи коліньми сумку.

Власне, я марно побоювався. Ніхто не звернув особливої уваги на мої штани. Тільки Віка Малєєва засміялася анітрохи не образливо і сказала, що я зовсім як снігур — усі груди червоні. Та Вова Вершинін, чванько й хвалько, помітив на моїй кишені іноземне клеймо і продекламував:

Пхе! Я знав про цього американця рядки дошкульніші. Міг би відповісти цьому типові, якби захотів. А тут за мене заступився Бипа.

— Бовдур, — сказав він Вершиніну. — Чого причепився до людини? Адже він не сам собі шиє. Що мати дістала, те й носить.

Від такої несподіваної і серйозної підтримки у мене навіть в носі защипало. Але, звичайно, я виду не показав. Назвав Вову мавпою і пішов на місце, тому що вже дзеленчав дзвоник.

Сидів я поруч з Вікою Малєєвою. Ми ніколи не заважали одне одному. Вона хоча й дівчина, проте не прискіпувалась і не ябедничала, коли я малював у підручниках або читав на арифметиці книжку.

І цього дня вона не заважала мені. А я мріяв. Про самокат мріяв, про Майку. Про те, як прокатаю її, може, на своєму «Олені» по асфальту, коли його змайструю. Майка стоятиме попереду мене, і ми помчимо по довгому спуску на Пристанській вулиці, і вітер полетить назустріч, і Майчине волосся лоскотатиме мені щоки…

Але мрії мріями, а сувора дійсність в особі Антоніни Петрівни загрозливо насувалася на мене. Антоніна Петрівна зажадала дізнатися, чому я блаженно посміхаюся, кліпаю очима і не розв'язую задані приклади. Чи, може, я хочу дістати двійку і залишитися на другий рік? Чи я забув, що з арифметикою у мене справи не блискучі?

Я зітхнув, повертаючись у похмурий світ чорнильних ляпок і прикладів з дужками. До канікул залишалося менше тижня, і ні про який «другий рік» тепер не могло бути й мови, хоч завалися двійками. Всі це розуміли. Та що вдієш? Я поліз у сумку за ненависним задачником.

— Ух який чистий! — пошепки здивувалася Малєєва. — Новий купили? Навіщо тепер новий?

— Обгортку зідрав, — пояснив я. І одразу ж з цілковитою чіткістю згадав підшипник, загорнутий в газетну обкладинку від задачника. Старий газетний папір з ляпками, намальованим чорнилом лицарем і моїм прізвищем.

З прізвищем… Ой-йой-йой! Який же я дурень? Адже там навіть школа і клас написані, а не тільки ім'я! І якщо хтось знайде підшипник і довідається, що він крадений, одразу мені кінець.

Марно я заспокоював себе думками, що хазяїн підшипника, найімовірніше, і не помітив пропажі, а коли й помітив, то, звісно, плюнув і забув. Не піде ж він у міліцію заявляти про такий дріб'язок! І не буде ж міліція нишпорити по всіх кущах у місті. А коли хтось натрапить на схованку, ну то й що? Звідки він знає, що підшипник цей я не знайшов, не виміняв, а поцупив?

Але незважаючи на такі розумні докази, тривога гризла мене безжалісно. Я машинально списував у Віки приклади і хотів лише одного: щоб швидше задеренчав дзвоник.

І ось він задеренчав.

Я перший вискочив із класу. Потім з школи. І, наче вистрілений з рогатки, помчав до цирку.

Ну, чи варто так психувати? Все було гаразд. Ось він, круглий газетний згорток з підшипником. Куди він подінеться? Я взяв згорток у руки.

Дивно… Чому він такий легкий?

Я зірвав газету. Замість підшипника в ній була баночка з-під крему для черевиків. Нічого не розуміючи, нігтями відколупнув я тугу кришку. Там лежав згорнутий вчетверо аркуш з блокнота. Я розгорнув. На аркуші була старанно намальована дуля.

… Я запізнився на урок читання. За це Антоніна Петрівна поставила мене в куток біля дошки. Я стояв, потай розглядаючи малюнок, і мені хотілося заревти від злості, досади й ненависті. Але ревти не можна було: всі вирішать, що я пустив сльозу тому, що в куток поставили. Я зіжмакав папірець, запхнув його в баночку з-під крему, а баночку в кишеню. Точніше, мимо кишені.

Бляшанка з брязкотом покотилася до вчительського столу.

Кришка відскочила, і паперовий клубочок послужливо застрибав до ніг Антоніни Петрівни.

— Дуже цікаво, — оголосила Антоніна Петрівна, розгорнувши малюнок. — Матері буде приємно довідатися, які ти малюнки малюєш.

Бракувало мені ще додаткових нещасть!

— Це не я малював!

— А хто?

— Ну звідки я знаю! — сказав я з відчаєм.

Але я знав.

Блокнот з такими блискучими аркушиками, розмальованими у вузьку лінійку, був у Толі Засипіна з четвертого «Б». Він його виміняв у одного першокласника за старовинний п'ятак і збільшувальне скло, а потім усім хвалився, як обдурив малюка.

Значить, вранці, поки я, лупаючи очима, милувався небом і травою, Толя вистежив мене і довідався про схованку. Напевно, спочатку він хотів просто наздогнати мене і зробити якусь капость, а потім здивувався: чому я йду не до школи, а до цирку, і почав спостерігати. І от будь ласка: йому — підшипник, а мені — самі знаєте що.

На перерві я побачив Толю. Він стояв прихилившись до стінки й нахабно крутив на пальці мій підшипник. Потім помітив мене, і на обличчі його з'явився огидний усміх (ох як я його ненавидів!).

— Злодюга, — сказав я, відходячи до дверей свого класу. — Все одно тебе колись зловлять, спекулянт!

Він опустив підшипник у кишеню, перестав усміхатися і пішов до мене. Я сховався в класі. Удав, ніби шукаю щось у парті, щоб не вигнали чергові. І з прикрістю думав, що додався ще один клопіт: йти додому із школи так, щоб не потрапити Толі на очі.

Що я міг вдіяти? Я його боявся.

Він отруював мені життя постійним страхом і приниженнями. Вигадав дурне прізвисько «Клямпа». Воно не прилипло до мене, бо було незрозуміле для інших, але він все одно називав мене тільки так.

Скільки разів бувало, що через нього я не міг грати з усіма хлопцями. Вийдеш на вулицю, де збирається футбольна команда чи компанія для гри у війну, а Толя цідить крізь зуби:

— Чого прителіпався, Клямпа? Катай звідси.

Я йшов недбалою ходою, ніби мені й самому грати не хочеться. Проте ніхто цьому не вірив.

— А чого ти боїшся? — дивувався Славко Диркнаб. — Дай йому разів зо два, щоб мозок із вух поліз!

Я бурмотів, що неохота зв'язуватися, але всі знали, що це брехня.

— Дрижаки в колінних чашечках, — зневажливо зауважував високий елегантний Марик Городецький.

Добре йому булоглузувати! Він, хоч і схожий був на дівчину, ніколи не страждав такими дрижаками у колінах і міг відлупцювати одразу двох таких, як Толя. А вже одного й поготів. Але за мене не заступався: не прийнято. За хлопчачими законами кожен повинен був сам відстоювати своє право на повагу.

Іноді хтось з хлопців казав Толі:

— Та годі вже, нехай грає. Шкода тобі?

І якщо у Толі був підходящий настрій, він зі знущальницькою добротою погоджувався:

— Гаразд, Клямпочка. Я сьогодні тебе пожалію.

Я удавав, що не помічаю таких слів чи приймаю їх за жарт. Але навіть коли Толя оголошував перемир'я, спокою не було. Він міг прискіпатися до будь-якого слова, до посмішки. І одразу погрожував бійкою.

Не знаю, чому він мене незлюбив. Певно, просто відчував, що може безкарно збиткуватися наді мною. Досі цього не було. Коли він приїхав у наш двір, ми разом грали у війну, каталися з льодової гірки, ганяли у сквері біля цирку ганчір'яний м'яч. Ми не дружили, але ділити нам теж було нічого. Та якось ми посварилися, зіштовхнувшись на саморобному трампліні, і я не встряв у бійку, хоч і поривався. Відтоді все й почалося…

Вечорами, в постелі, я мріяв про помсту. Я уявляв собі, як загартуванням і вправами доб'юся дивовижної сили. М'язи у мене зробляться як у борця. Я кожного дня лупцюватиму Толю (ні, навіть двічі на день!), і він на колінах проситиме вибачення. Буде повзати і благати, щоб я не лупцював його так часто.

Та справа була не в м'язах. Толя був, мабуть, не сильніший аа мене. Він пригнічував мене нестримним своїм натиском, цілковитою впевненістю в перемозі. Кілька разів він усе-таки нав'язував мені відкриту бійку, і я нічого не міг вдіяти. Разів зо два встигав тицьнути перед собою кулаками, а потім, притиснувшись до паркану, закривав обличчя, а він молотив мене, поки його не відтягували.

— Не можу я людину по обличчю бити, — пояснював я хлопцям. — Ну, не можу, та й годі! А він з цього користується!

І хлопці, здається, вірили. Але я брехав. З величезним задоволенням я врізав би кулаком по його пиці, та мене стримував страх. Я боявся, що, діставши міцний удар, Толя зовсім знавісніє і зробить з мене котлету.

Два роки тому мене так само мучив Ніздря. Але він був «старший на п'ять років, і я не соромився, що боюся його. А тепер… Краще й не казати.

Смішно було сподіватися, що Засипін віддасть підшипник. Я й не збирався просити. Навпаки, старався не зустрічатись з Толею. До самоката я охолов. Шукати нове колесо було дуже клопітно. Одне слово, я залишився з тією самою дулею, яку намалював Толя. Недарма кажуть, що крадене добро не приносить удачі.

Я згадав ці слова, вичитані в якійсь книжці, і зітхнув навіть з полегшенням. Потім закинув за сарай приготовлені для самоката дошки.

Дірка в паркані була забита новою жовтою дошкою. З того боку. І Майку я більше не бачив.

Нова зустріч відбулася тільки через тиждень, під час канікул.

Я ганяв по тротуару колесо.

Зараз уже не зустрінеш таку гру. Велосипеди-підлітки і фабричні самокати на пузатих колесах витіснили її з дитячого життя. Іноді тільки можна побачити малюка-дошкільня, який бігає за строкатим обручем по садових доріжках. Але це зовсім не те.

А в ті роки у кожного з нас, хлопчаків, був вірний залізний супутник: колесо-ганялка. І каталка була. Це довгий товстий дріт зі спеціальним гачком на кінці. Каталкою підштовхували колесо й правували ним. Дехто не розлучався з колесом цілісінькі дні. Йде хлопчина в чергу по хліб чи на базар: в одній руці сумка, в другій — каталка, і біжить попереду колесо, дзижчить, торкаючись гачка. Перехожі спокійно поступаються дорогою: справа звичайна.

Колеса були різні: обручі, від маленьких барилець, кільця від якихось механізмів і навіть чавунні конфорочні круги від пічних плит. Я володів плоским і широким кільцем від невідомої машини. Внутрішній край його був у дрібних зубчиках. Дуже зручно було гальмувати: підчепиш каталкою — і намертво. Такі тонкі колеса любив не кожний: вони легко провалювалися у найвужчі щілини тротуару. Але я міг прогнати кільце по будь-якій дощечці і щілин не боявся.

Зараз колесо замінило мені самокат. Я присвоїв йому ім'я «Олень», і ми гасали від рогу до рогу. Вітер легко шелестів біля щік, тротуар пружинив, колесо дзвеніло, і житн було весело. Не зважаючи навіть на Толю.

Пробігаючи повз Майчині ворота, я потай позирав на них. Хвіртка була зачинена, але я думав, що, може, Майка дивиться на мене в дірочку. А раптом і справді дивиться?!

І нарешті я добігався.

Вийшло майже так, як я нещодавно мріяв. Адже вперед я не дивився, і колесо все-таки потрапило в щілину. Каталка зачепилася за кільце, нога — за каталку, і я на повній швидкості гепнувся на тротуар.

Ох і добряче ж я стукнувся! Кілька секунд я лежав. Голова гула. Потім, крекчучи, підвівся, сів і (уявіть собі) побачив Майку. Вона йшла до мене по тротуару, і поряд з нею йшов високий дідусь з підстриженими вусами.

Звестися на ноги я ще не міг і удавав, що цілковито зайнятий своїми синцями.

Вони підійшли.

— Одначе цілий, — з деяким здивуванням зауважив дідусь. — Руки-ноги на місці. І сльози не капають. Якщо не капають, значить, усе гаразд. Так? — запитав він у Майки, а не в мене.

Майка гмикнула і промовчала. Я з-під опущених він стежив за ними. Дідусь це помітив.

— Цікаво, — сказав він знову Майці. — Певно, це наш сусіда. А це, часом, не він дошку відламав?

Майка жалісливо глянула на мене і посміхнулася.

— Ну що ти, дідусю! У нього й силоньки не вистачить. Інший відірвав, більший і білявий.

Дідусь посміхнувся:

— Тоді я пішов. А ти?

— Йди, — сказала Майка. — Я скоро прийду.

І чого їй треба? Йшла б разом із дідом…

— Ну? — з інтересом запитала Майка. — Що ж ти не закинув його на трубу?

Вона дивилася на мене навіть без єхидства, а так, як дивляться дорослі на маленьких базік. І ледь посміхалася.

— Іще й знущається! — похмуро сказав я. — Тут у людини рана така…

Вивернувши лікоть, я показав «рану».

— Ой, лишенько… — глузливо мовила вона. — Плюнь на подорожник та приліпи. От і все.

Ні, вона не збиралася відривати поділ і квапливо перев'язувати мої подряпини. Не думала зроняти прохолодні сльозинки ї шепотіти ласкаві слова.

Я сердито підхопився і з брязкотом підчепив на гачок «Оленя».

— Обійдуся і без твоїх подорожників.

Після цього треба було йти. Гордо й незалежно. Так, щоб у неї від запізнілого каяття защеміло серце. Але у мене так не вийшло. Боком і повільно я ступив перший крок.

— Думаєш, мені шкода, чи що, було тієї дошки? — раптом запитала вона. — Просто не люблю, коли нахабно поводяться.

— А я нахабно?..

Майка примружилася:

— А навіщо, не спитавшись, почав відривати?

Кохання коханням, але хто ж стерпить такі обурливі слова?

— Не спитавшись! У тебе питати, чи що?!

— А в кого? Оскільки це наш паркан…

— Ваш?!

— А чий?

Ну, що я в ній знайшов, щоб закохуватись? Тріснути б каталкою по лобі, тоді знала б. Але не можна тріскати дівчисьок залізними каталками. І я вирішив убити її презирством.

— Ти, мабуть, і справді дурепа, — сказав я. — Ну, нехай це був би ваш паркан. Мені, значить, треба було прийти і запитати: «Можна, я дощечку відірву?» Що я, поліном стукнутий?

Майка була тепер не глузлива, а навіть трішечки сумна.

— А ти б все одно не прийшов, — неголосно сказала вона. — Ти не знаєш, як у нас хвіртка відчиняється. Там треба за мотузку смикнути.

— Ну й смикай свою мотузку, — пробурмотів я.

Вона ще помовчала і, відвернувшись, подивилася навіщось на свою хвіртку і тихо запитала:

— А хочеш, покажу, як відчиняється?

— Дуже треба… Я до вас не збираюся.

— Ну, а якщо… А раптом підеш?

— Дошки просити, так? Мені вони більше анітрішечки не потрібні.

— Ну… а якщо просто так? — сказала вона, дивлячись у тротуар.

— Навіщо? — захрипнувши від ніяковості, запитав я.

— Ну, так… Погратися…

Я поборов ніяковість і гмикнув:

— «Погратися». А як?

— Ти хіба ніяк не вмієш? — запитала вона і глянула знову трохи глузливо.

Я сказав ображено:

— Я по-всякому умію.

— А в «чапаєвців»? — І вона поклацала пальцями, ніби ганяла по шаховій дошці круглі дерев'яні шашки, що зображували у грі вершників.

— Ха! — сказав я. Вона, дівчисько, ще запитує мене про цю гру!

— Давай? — сказала вона.

— Ну, давай, — недбало погодився я. — Тільки ганялку додому віднесу.

Ми підійшли до її хвіртки. Майка показала, як смикати мотузку, і пішла. А я повинен був віднести колесо.

Але одразу додому я не пішов. Я притиснувся носом до паркану і дивився в дірку від сучка услід Майці. Як вона йде до свого ґанку. Ось вона піднялася по східцях. Ось зупинилася. Стоїть і водить пальцями по бильцях, ніби щось малює…

Я відірвався од паркану, бо відчув спиною неприємний погляд.

На тротуарі стояв Толя. Він мовчки розглядав мене і ліниво совав за щокою язиком. Щока від цього здулася і неприємно ворушилася.

Я розгубився і, здається, почервонів.

— Ну, що, Клямпик, — сказав Толя єхидно і без посмішки, — за нареченою підглядаєш? Дивись-но, весь ніс у скабках. І пузо.

Ух, як я його ненавидів у цю мить! Його косого білявого чубчика, немилосердні тютюнові очі, його великі прозорі вуха і тонкий безжалісний голос! І він знав, що я його ненавиджу. І знав, що моя ненависть безпорадна, тому що я боюся.

— Гнида! — сказав я зі сльозами. Плюнув у нього й побіг. І побіг зараз, мабуть, не через страх, а через відчайдушну й жалюгідну образу, через злість на себе. Він не гнався.

Вдома я заспокоївся. «Ну й нехай, — вирішив я. — Нехай насміхається. Нехай усім каже, що ми — наречений і наречена. А ми все одно будемо гратися з Майкою. Завжди! На зло!» Я відхекався, кинув у куток колесо і каталку, потім висунувся у вікно: чи не пішов Толя?

А він не пішов. І не збирався. Він сидів на тротуарі й крихітним ножиком обстругував здоровенну палку. От паразит! Ну що йому там треба? Адже Майка мене чекає. Я зачекав і визирнув знову. Сидить! Мало того: він помітив мене. Усміхнувся, засвистів і сів зручніше.

Все було ясно. Він знав, куди я збираюся. Він вирішив вартувати.

Спершу позбавив мене мого самоката, мого «Оленя». Зараз він руйнує початок моєї і Майчиної дружби. А я? У відчаї я так торохнув по стінці ліктем, що посипалося вапно. Я боягуз, боягуз. Боягуз!! Так мені й треба!

ДЕ СИНІЙ ВІТЕР ПРОКИДАЄТЬСЯ…

Я просидів удома, доки не прийшла мати.

— Дивно, — зауважила вона. — Що це ти не гуляєш? І кислий. Накоїв щось?

— Нічого.

— Ну й чудово.

Ми повечеряли. Потім мати переодяглася. Вона одягає синє шовкове плаття. Це плаття мені подобалося. Мати в ньому ставала дуже молодою і красивою. І веселою. Але я не любив все-таки, коли це плаття одягалося. Значить, мати кудись збиралася і її увесь вечір не буде вдома.

— Мамо, ти куди?

— Батечку мій! Ти що, маленький? Плакатимеш: «Мамо, не йди!»?

— Я не плакатиму, — відказав я насупившись. — Просто сидіти самому не хочеться.

— Не сиди. Погуляй. Адже все одно кожен вечір бігаєш.

Еге, «погуляй»! Коли б вона знала!

— Набридло мені гуляти.

— Владику, ну що за принди! Сьогодні симфонічний концерт у міському саду. Це буває раз на кілька років. Невже я не можу послухати?

— А я?

— Що «а я»?

— Теж хочу на концерт, — учепився я. Це було все-таки краще, ніж сидіти вдома.

— Ти серйозно? Адже це не кіно.

— Ну й що? Кіно я бачив, а концерти жодного разу.

— Гаразд… — сказала мати. — Куди тебе подінеш.

Вона дала мені білу сорочку, нові штани (ті, які зшила із клаптиків американських штанів), розчесала на косий проділ мої патли (я терпів) і сказала:

— Виявляється, інколи ти можеш мати досить пристойний вигляд… А хочеш, я зроблю тобі чорний бантик на шию? З білою сорочкою буде дуже гарно.

Я із стриманим обуренням висловив своє ставлення до бантиків. Мати зауважила, що я все-таки чудовисько, і ми пішли в сад.

Біля воріт саду нам зустрівся високий чоловік у глухому кителі, з прапорцем на кашкеті. Прапорець був білий з зеленою каймою. Чоловік увічливо привітався з мамою.

— Добрий вечір, Сергію Едуардовичу, — відповіла мати, і ми пішли поряд.

Спершу — мовчки. Мати йшла похиливши голову. Сергій Едуардович поглядав на мене. А я — на нього. Мене цікавив кашкет.

— У відділі прочитали ваш нарис, — сказала мати. — Всім подобається. Тільки… розумієте, газетний обсяг… Дещо слід скоротити матеріал. Хоча шкода.

— Скорочу, — квапливо погодився Сергій Едуардович. — За чим там шкодувати? Не в цьому справа… — Він помовчав і несподівано признався: — Із тридцять шостого року не чув симфонічного оркестру…

І знову вони з матір'ю замовкли.

— А чому у вас кашкет морський, а на прапорці літак? — запитав я.

Він, по-моєму, зрадів запитанню. Швидко зняв і простягнув мені кашкета:

— Це не літак, а перехрещені риби. Я — рибник. Промисловик. Розумієш?

Я кивнув. Голова у нього була з довгими залисинами, а обличчя сухе, у зморшках, але добре. А на руці бракувало двох пальців.

Сергій Едуардович узяв кашкет і пішов купувати квитки.

— Йому пальці снарядом відірвало? — запитав я.

— Ні, — сказала мати. — Він не був на війні. Пальці він оморозив.

— А-а… — протягнув я розчаровано.

— Дурненький, — сказала мати. — Цей чоловік зазнав стільки… Він багато років працював на Півночі. У найважчих місцях. Одного разу в тундрі він рятував льотчика. Літак розбився при аварії. Сергій Едуардович теж був у тому літаку, але вцілів. Він тягнув льотчика три доби на саморобних санях, обморозив руки й ноги… А коли дістався до стійбища, виявилося, що льотчик помер. Це було найстрашніше…

Я похнюпив голову. Сергій Едуардович підійшов, мигцем глянув на мене й запитав:

— Здається, була серйозна розмова?

— Ні, — сказала мати. — Звичайна розмова. Не хочу, щоб він виріс легковажним базікалом.

— Байдуже, — заступився Сергій Едуардович. — Легковажність минає. Лише не виріс би чиновником і боягузом.

Ну от, треба ж було йому це сказати! Знову стало погано на душі.

Майданчик з естрадою побудований був серед старих беріз. Його оточував дерев'яний високий штахетчик. Ми прийшли туди майже останніми і ледве відшукали вільні місця. Біля самого проходу. Мати сіла поряд із веснянкуватою дівчиною, а я примостився скраєчку лави. Веснянкувата дівчина зі здивуванням глянула на мене й одвернулася. Напевно, подумала: «А це хлопченя чого сюди припхалося?» Теж мені принцеса! Руда…

Сергій Едуардович сів неподалік від нас. Подивився на матір і ледь кивнув. Навіть не кивнув, а просто опустив очі. Мовляв, усе гаразд. Подумаєш, герой… Ще й перезирається!

Було похмуро й незатишно. Дуло по ногах. Вітер не вітер, а такий низовий протяг шарудів під лавами, крутив папірці в проході. Я зіщулився, похитав ногами, щоб прогнати холод.

— Не крутися, — сказала мати. — Краще подивися на музикантів.

А що на них дивитися? Усі однакові, в чорних костюмах. Одні зі звичайними скрипками, інші теж із скрипками, тільки величезними — такими, що не піднімеш, доводиться на підлогу ставити. А ще барабан. Та кілька сурмачів ззаду. Ну й що? Я ці інструменти вже скільки разів бачив! У кіно. Ними в картині «Веселі хлоп'ята» музиканти один одного лупцювали. Під керівництвом Леоніда Утьосова. А тут, звичайно, не дочекаєшся таких веселощів.

Мене тільки дерев'яні труби трохи зацікавили. Довгі такі, коричневі. Схожі на міномети.

— Це що?

— Це гобої, — сказала мати. — Дивися.

Вийшов худий високий дядько. Ледь вклонився і став до нас спиною. На ньому був довгополий фрак із розрізом.

Я знав, що диригенти бувають з паличками. А цей вийшов без палички. Подумаєш, диригент…

Він повільно підняв руки. Праву — вище. Ледь ворухнув пальцями.

Звідкись здалеку прийшла похмура повільна музика, схожа на рух важких хмар. Нібн вони цілим фронтом кущаться на краю вечірнього неба, і ще не чути грому, а тільки прожилки блискавок миготять у бузкових сутінках. Гроза ще не тут, не близько, але вже гасне світло.

Ця музика пасувала моєму настрою. Саме те, що я відчував і думав.

І все-таки не те. Я був боязкий, а в музиці не було страху. Вона була сувора, сумна була, але мужня. Вона мені нагадувала про те, що я боягуз. Боюся Толі, боюся грози, боюся ще багато чого на світі. І їй було плювати на мене, цій музиці. Я перед нею був як притиснутий до землі кущик перед наростанням грозового фронту. Що їм, високим важким хмарам, якийсь кущик!

Та-а, та-та-та, та-та-та… — з наростаючою гучністю повторювали труби.

Оркестр обірвав музику. А за мить скрипки повели іншу мелодію. Я її тоді не запам'ятав. Відгомін грози все ще звучав в мені.

Ну чому я все-таки боягуз?

Зайнятий сумними думками, я якось не звернув уваги на музику, а просто стежив за рухами музикантів. Диригент так ловко ними командував. Ворухне долонею — і злітають смички над скрипками. Поведе рукою вниз — і гасне мелодія. Мені подобалося, коли вступали гобої, ці труби-міномети. Я одразу тоді починав слухати. У них був глухуватий, але красивий такий голос.

Стоп! Будь уважний! Щось зараз буде…

Що?

Оркестр уже не гримів, і не було вихору мелодій. Скрипки неголосно й спокійно заговорили про щось знайоме. Ні, не музика була знайома, а просто здавалося: ось-ось згадається щось хороше.

Але що ж?

«По-чекай… по-чекай…» — просто людською мовою сказали скрипки.

Знову прозвучала та ж мелодія, все наближаючи і наближаючи розгадку.

І раптом у тиші, що настала, самотньо, часто й неголосно прозвучав згасаючий сигнал труби. Такий знайомий! І я не міг згадати… Ну що ж, що ж це було?

А скрипки, ніби злякавшись, рвонулися, закрутили музику завірюхою, змітаючи всі спогади! Я мало вуха не затулив. Що ж це було? Невже не згадаю? Невже не повториться цей сигнал?

Ну чого вони бісяться, ці скрипки? Спокійніше, ви! Ось так. Не заважайте думати і чекати. Все одно ця труба ще заграє. Хоч раз, але заграє…

І всю решту часу я чекав. Поки знову не прозвучали вдалині насторожені гобої. І ось знову мелодія. Знову:

Ну?

І ясно-ясно труба сказала слова:

Каравела! Моя Каравела! Як я міг забути…

Павлик… Ось як це було.

Ми, першокласники, вчилися в ті дні у другу зміну, і я прибіг додому, коли вже було темно. Дорогою ми пустували, качалися в снігу. Я увірвався в дім, як сніговий заряд. Матері і Тетяни не було, я це знав і одразу ж убіг до Павлика.

— Тихше, — сказав він.

Горіла настільна лампа і потріскувала грубка.

— Я згадую пісню.

Він дивився на мене спокійно і суворо, і я зрозумів, що це важлива пісня.

— Не можу, — раптом сказав він і одвернувся. — Ось тільки ці слова пам'ятаю:

Він сказав це, а тоді раптом тоненько засвистів.

— Спочатку це була не пісня, а просто сигнал, — сказав він. — Його грали сурмачі на палубах, коли команда ставила вітрила. Перед дуже дальнім плаванням.

Мабуть, він усе це вигадав. Слова сам придумав, а мелодію десь чув. Але я повірив йому, тому що він сам вірив у свою вигадку.

І з тих пір, відправляючи в путь нашу Каравелу, ми тихенько наспівували сигнал «Вітер до нас». Той самий, який зараз програла труба.

А музика летіла далі. Святкова, як лопотіння строкатих прапорів і різнобарвних вітрил. Тривожна, як очікування пригод. І вона була — моя. Це була пісня про Каравелу, розбуджену ранковим сигналом відходу.

Потім вона закінчилася.

Але в мовчанні, що настало, всі сиділи нерухомо. І я зрозумів, що це не все.

Мигцем я глянув на веснянкувату дівчину. Вона подивилася на мене і посміхнулася. Вона була красива, хоча й з ластовинням. Думаєте, не буває красивих з ластовинням?

Глухо й стримано оркестр почав другу частину. І одразу стало ясно, що це — про ніч. У зимову темряву, де серед казкових лісових велетнів переплуталися дрібні хащі й бурелом, нечутно прийшов подих південного вітру. І все оповилося м'яким теплом. З шарудінням сковзнув з ялинкових гілок сніг. Це непомітно взялася до діла весна. А потім посвітлішало небо і почався схід сонця. Без блиску і яскравих фарб, проте такий ясний… І мов тонкий промінь, мов срібний струмок, прорізалася чиста, дзвінка пісня. Вона була без слів, але така, що слова прийшли самі по собі:

Це була музика про те, як хлопці роблять з соснової кори і паперу кораблика, як просихають дерев'яні тротуари, а на луках і лісових проталинах пробиваються до сонця розвідники-травинки.

Потім виростають трави.

Ось вони встали і хитаються під синім-синім небом, і я йду серед них, торкаючись колінами великих, як блюдечка, ромашок. І думаю, що, певно, зустріну Майку…

Стрімко накочується гроза. З «того боку, де хмари». Намагається заглушити суворою, знайомою вже мелодією. Але не так уже це й страшно. Ось знову випростуються трави, струшуючи краплі. А ромашки здивовано хитають головками: «Чого налетіла, навіщо гримотиш?»

І знову я йду, викручуючи на ходу мокру сорочку, а трава блищить від дощу. Я йду, і мечі хороше. Адже я пам'ятаю про головне: про Каравелу.

Трах!

Я підскочив від цього вибуху. Як він гримнув, цей оркестр! Ніби одразу обірвалося переді мною сонячне поле і запали сутінки. Прямовисні скелі, а під ними ревуче море. Гримуче море. Воно далеко внизу, але удари хвиль такі, що холодні бризки б'ють по ногах, по обличчю, і сорочка знову промокла.

А біла вежа маяка до половини у хмарі водяного пилу. Біла вежа і білі чайки в косому стрімкому польоті. І сині штормові сутінки. І знову цей грізний початок:

А втім, це зовсім не страшно! Мені сміятися хочеться від зростаючого торжества. Як я не розумів? Це ж урочиста пісня синіх циклонів і білих вітрил. Синіх скель, білого маяка і чайок. Грізна і сильна. Ну й що? Я сам частка цієї грози і сили. Я — капітан! У вузькій бухті мене чекає, похитуючись, Каравела…

А за спиною у мене на сонячних берегах хвилюються трави. І мчать по них коні…

Тепер я боявся одного: лише б музика не обдурила мене. Лише 6 не зробилася іншою!

Мати шепнула, коли замовк на хвилину оркестр:

— Слухай, зараз буде вальс. Дуже красивий.

Цього мені ще не вистачало! Навіщо мені він, красивий вальс!

Може, він і був хороший. Не знаю. Я чекав іншого. Невже так усе закінчиться? Але серед безтурботного кружляння мелодії знову прозвучали знайомі ноти, і я заспокоївся: щось хороше буде ще.

І урочистий спів труб повернув мою музику.

Смички злітали і опускалися разом. Усі разом. Ніби списи атакуючої кінноти. Швидше, швидше! Чорні Коні, вірні і невтомні, несли мене в гущі кавалерійської лави. Ми змітали ворога, ми рвалися до моря. І злітали, злітали списи у стрімкому ритмі скачки!

І ось прийшло моє торжество.

Чотири рази прозвучав короткий вступ, і мідні голоси труб заспівали піднесено й чисто. Та музика, яка на початку принесла загрозу й сум, зараз звучала з такою радісною силою, з такою сяючою мужністю, що мені захотілося заспівати самому.

Це була пісня про те, що є на світі край, де народжуються сміливі вітри, які кличуть у далеке плавання. Не знаю, тоді чи потім склалися слова, але тепер я їх не можу відділити од цієї музики:

А далі — вже ніяких слів, тільки наростаюча радість і безстрашність.

Боже мій, ну чому я думав, що я боягуз?! Хіба можна бути боягузом, коли на світі є т а к а музика? Невже це саме я сьогодні боязко ховався на підвіконні?

Люди розходилися. Підійшов і попрощався Сергій Едуардович. Здається, це було вже за воротами саду, на вулиці. Я не звертав уваги. Музика ще гриміла в мені.

— Як вона називається? — запитав я у матері.

— Що?

— Те, що грали.

— П'ята симфонія Чайковського.

— Угу… — стримано сказав я і подумав, що запам'ятаю навіки.

І ще дехто запам'ятає!

Мати глянула на мене зі співчуттям.

— Здається, ти ледве досидів до кінця. Якось дивно ти себе поводив. Підстрибував, смикався… Невже тобі анітрохи не сподобалося?

Я промовчав. Що тут скажеш? Сподобалося? Це про порцію морозива так можна сказати. Або про кіно якесь. А про таку музику словами не скажеш.

Ми йшли додому, і я ніяк не міг прилаштуватися до материних неквапних кроків. Я рвався вперед: сурми гнівно й весело співали в моїй душі.

— Чого ти стрибаєш? — сказала мати. — Йди спокійно.

— Мамо, я погуляю, добре? Не хочеться додому…

— Та пізно ж!

— Ну, трішечки. П'ять хвилиночок!

— Йди… Не вплинула на тебе класична музика анітрохи.

Вплинула! Ох як вплинула! Я рвонув за ріг і помчав безлюдною вулицею.

Я поспішав знайти Толю. Як я його хотів зустріти!

Треба було швидше потрапити у сквер біля цирку, де щовечора майже до півночі хлопці ганяли футбольного м'яча. Лише б встигнути! Лише б ворог був ще там!

Маленькі похмурі хмари, що недавно висіли в зеніті, непомітно розтанули. Був світлий, як день, вечір. Сонце пішло з неба, але відчувалося, що воно зовсім недалеко. І при цьому світлі дуже незвичайною була порожнеча вулиць.

Я біг у цій порожнечі, і здавалося, що разом зі мною мчить кіннота зі списами, що злітають, як смички оркестру. Куди поспішали вершники? Може, боялися, що згасне музика і повернеться мій колишній страх?

Мені пощастило більше, ніж я сподівався: Толя йшов назустріч.

Ми здалеку впізнали один одного. Він прискорив кроки, а я… зупинився, перевів подих і повільно пішов назустріч.

Мабуть, Толя вирішив, що я біг у своїх справах, побачив його, злякався і не знаю, що робити: тікати назад чи обійти стороною. Він ще не помітив, що кроки мої спокійні і упевнені і підошви стукають з рішучістю молотка, що забиває цвяхи одним ударом. Він, здається, посміхався. Так мені принаймні здалося здалеку. Він наперед смакував іще одну легку перемогу і моє нове приниження. Потім Толя здивувався: адже я не звертав з дороги. Але здивувавшись, він, звичайно, анітрохи не злякався. Він не міг тоді розуміти, що приречений. А він був приречений. Тому що не було у нього такої музики. Не було стрімких скрипок і урочистих труб, що співають пісню про могутній синій вітер, не було Чорних Коней, білих маяків, не було Каравели.

Ну, правду кажучи, маленький страх один раз шпигонув мене, але могутня музика одразу розвіяла його в порох. І коли ми з Толею зійшлися, я, не стишуючи ходи, — трах! — з розмаху луснув ворога кулаком по носі.

Мабуть, таким відчайдушним ударом вибивають вікно в палаючому будинку.

Ніс м'яко сплющився. Толя мотнув головою і приголомшено роззявив рота. Потім зашморгав, щоб втримати кров. І стояв, опустивши руки, дивився спантеличено.

Я навіть розгубився в першу мить. Але одразу ж ніби хтось шепнув: не жди! І лівою рукою я дав Толі дзвінкого ляпаса. Він роззявив рота ще ширше. Я, підкоряючись стрімкому натхненню, обійшов противника з тилу, вхопив однією рукою за комір, а другою за штани і дав йому штурхана. Мені хотілося, щоб Толя полетів у повітрі, як м'яч.

Ну, звичайно, він не полетів. Він пробіг, зігнувшись, кілька кроків, постояв дві секунди не обертаючись, а потім заревів лютими сльозами і кинувся у бій. Ми самозабутньо зчепилися посеред тротуару.

І виявилося, що це зовсім не страшно!

Навіть у ту мить, коли він сидів на мені верхи і лупцював межи лопатки, я не втратив упевненості в перемозі. Потім я вивернувся, і ми помінялися місцями.

Як добре, що не було перехожих! Будь-хто з дорослих не побачив би в цьому нічого дивного: зчепилися на тротуарі два хлопчаки — звичайна історія. Обізвали б нас шибениками, розтягли б, от і все. Хіба б вони здогадалися, що тут людина бореться за першу в житті перемогу? За те, щоб жити спокійно, ходити сміливо, сміятися не криючись!

Ну, я дав цьому Толькові, поки сидів на ньому! Він вирвався нарешті, ми підхопилися, і я кинувся знову. Байдуже, що боліла, розпухаючи, губа, пекло плече! Хіба в цьому справа!

І він побіг.

Спочатку він задкував, безглуздо відмахуючись кулаками і схлипуючи, потім обернувсь і кинувся від мене, сердито підвиваючи.

Гнав я його півкварталу. Потім відстав.

Сорочка на плечі була розірвана й прилипла до садна. Губа, здається, стала завбільшки з котлету. Праве око потроху запливало.

Я повільно крокував додому. Назустріч прочухану, але це мене не обходило. Хіба міг він зменшити радість моєї перемоги? Радість ясну й урочисту, як фінал П'ятої симфонії!

Ні, я анітрохи не боявся, хоча гнав наперед, що скаже мати.

— Сили небесні! — сказала вона. — Йди сюди! Так… Ну, здається, моє терпіння луснуло.

Я мовчав, намагаючись притримати відвислу губу.

— Що з тобою робити? — сумно запитала мати. — Ну що? Відлупцювати? Але, по-моєму, тобі й так дісталося.

— Так? — уїдливо сказав я. — «Дісталося»… Ти б подивилася, як дісталося йому!

Це чомусь матір не обрадувало.

— На що перетворив одяг… Забирайся в куток! Он туди, за шафу. Бачити тебе не хочу.

Але навіть це приниження не зломило мене. Звідти, з темного кутка, я поставив матір до відома, що «завтра цей гад повзучий одержить ще більше».

— Та що ви не поділили? Можеш ти пояснити врешті-решт?

— А чого він… Я його хіба чіпав коли-небудь? Він сам усе ліз… Дурень. Думав, що я й досі його боюся… — Я потихеньку вийшов з кутка. — Мамо… Ти пам'ятаєш, як грав оркестр, так? Коли труби у самому кінці грають… Пам'ятаєш?

Мати з півхвилини мовчки дивилася на мене.

— Це називається «алегро віваче»… Йди сюди, покажи плече. І перед наступним поєдинком, прошу тебе, одягай старі штани і сорочку.

Вночі в річку увійшла ескадра.

Береги були зовсім чорні, і рідко-рідко миготіли на них вогники. Небо й вода були світліші, в них іще не згас відблиск заходу сонця. У синяві висів місяць. Він відбивався у річці золотими блискітками. Закриваючи ці блискітки І берегові вогні, проходили темні кораблі.

Була урочиста й безшумна їхня повільна хода. Ледь помітний вітер не торкався складок на вітрилах і довгих звисаючих прапорів. Жовтим світлом горіли над ахтер-штевнями старовинні ліхтарі. І заляга ясна тиша, тільки гілки прибережних кущів зашкребли разок об борт високого брига, що підійшов впритул.

Я стояв високо на кручі. Дуже широкі сходи збігали до води — цілий каскад безладних сходинок. Прохолодне повітря здіймалося від річки і разом зі звичними запахами вогкого піску й трав доносило запах вологих вітрил і просмолених канатів.

Прозвучала чиста струна. І одразу ж із темного товпища кораблів вийшов і рушив до берега вітрильник з крутими бортами і високою кормою.

Я довго-довго біг йому назустріч. Повз величезні іржаві якорі, повз старі гармати, тут і там розкидані на сходах. Дзвінко, як постріли, цокали по камінню мої підошви. Але крізь це Цокання і шелест вітру у вухах я почув, як заскрипів об кам'яний причал борт Каравели.

Тоді я уповільнив біг. Зупинився. Неспокійно калатало серце.

Хтось йшов назустріч. Я ще не бачив обличчя. Та я вже знав, що то Павлик.

«А, ти тут, — сказав він із сутінків. — Добре, що прийшов».

«Так, — сказав я. — Павлику! А це наша Каравела?»

«Ти й досі ще боїшся Толька?» — запитав він.

«Ні, — відказав я. — Адже ти знаєш, що ні».

«І нічого не боїшся?»

Я мовчав. Я багато чого боявся. Тріскучих блискавок, кусючих бджіл, глузувань, торговця, в якого украв підшипник. Боявся, що захворіє мати…

Правда, я не боявся вже нічної темряви, найзліших собак і високих схилів, з яких не кожен наважиться з'їхати на лижах…

«Павлику, — сказав я, — пам'ятаєш, я був ще маленький, і мені було страшно одному вечорами, і я плакав, коли на мене кидався Марсик Вови Сазанова, але ми все одно плавали разом. І ти не казав, що я боягуз».

«Хіба я кажу, що ти боягуз?» — ласкаво промовив він.

«Значить, ти візьмеш мене на Каравелу?»

Я побачив крізь сутінки, що він потупив очі.

«Поки що не можна…»

Не можна. Я так і знав, що він це скаже! Одразу ж знав. Як же мені стало сумно.

І раптом посвітлів і розгорівся місяць! І ліхтарі ескадри засяяли яскраво, нібн починалося свято. Піднявся і ляснув обвислий фор-марсель Каравели! А сурмач на високій кормі виразно і неголосно програв знайомий сигнал «Вітер до нас…»

І враз я побачив, що то не місяць світить і не ліхтарі, а розгорається на сході світанкова смуга. І вітрила і прапори з чорних робляться кольоровими.

А Павлик сміявся. Я побачив його обличчя. Павликове обличчя з золотавими цятками в очах і чорною родимкою над верхньою губою.

«Я пожартував, — сказав він. — Ходімо. Адже це наша Каравела».

Він узяв мене за руку. І ми пішли вниз, у напрямку знайомого до найменшої подряпинки трапу. Повз гармати і якорі…

Я прокидався, сміючись від радості. І, вже отямившись зовсім, лежачи в тиші, я все ще ясно відчував у долоні тепло і твердість Павликової руки.

ЛІТНІ ДНІ

Однієї бійки виявилося замало для повної перемоги над Толиком, і я відлупцював його ще двічі. Спершу — за сараєм, де він підстерігав мене, щоб узяти реванш. Потім — на очах у всіх хлопців. У битві біля сараю мені перепало добряче, але йому ще більше. І головне, я не боявся. А наступного дня я поліз у бійку сам, нахабно. Щоб закріпити успіх. Після першої ж сутички Толик відмовився від бою і затулив руками обличчя.

— Аут, — сказав Славко Диркнаб і обережно взяв мене за плече. Я все ще гнівно дихав. — Досить.

— Здався Толик, — без посмішки констатував Марик.

— Ти, Засипа, більше до Владика не лізь, — порадив Петько Лапін.

Толик відкрив обличчя. Воно було червоне і мокре.

— А я ліз? — плачучи запитав він. — Я ліз? Він сам перший лізе!

Тоді всі засміялися. З нього. Усі ж знали, скільки він мене мучив.

— Як ти йому дав по носі, — з повагою сказав маленький чорнявий Южко.

— Гайда, хлопці, купатися, — не відпускаючи мого плеча, запропонував Диркнаб.

І я став рівним серед рівних.

Настав чудовий час, повний радості й сонця. Я зникав з дому рано-вранці і повертався у сутінках. Ледь вистачало сил, щоб роздягнутися і впасти на ліжко. Ноги гули, плечі горіли від палючих променів, а перед очима, як стрімка кінострічка, пролітав весь день, що складався з сонячних відблисків, шелесту трави і сміху товаришів…

Звичайно, не весь час я байдикував. Треба було збігати по хліб, посуд помити. Іноді принести води. Але по хліб — це дрібниці, коли немає черги. Посуд? Дві тарілки та дві склянки — мої й материні. Найгірше було з водою. Правда, завжди воду носила тітка Клава, яка жила за стіною: мати з нею домовилася. Але часто вона виїжджала в село, і тоді на водокачку ходив я. За чотири квартали.

Ото була роботка! Тягати відра на коромислі у мене силоньки не вистачало. Дотягти одне повне відро я теж не міг. А носити по піввідра не хотілося. Скільки разів доведеться ходити, поки наллєш бочку до половини!

Я наливав велике відро на дві третини. І тягнув його, вчепившись у дужку обома руками, тицяючись колінами об гострий край. Дужка різала мені долоні, коліна прикрашалися синцями, вода хлюпала в сандалії, і вони ставали слизькими всредині: так і гляди, підвернеш ногу.

Але мені пощастило. Наприкінці червня у нашому кварталі поставили колонку. Це був залізний стовпчик з довгим важелем. Важіль виявився тугим, доводилося лягати животом, щоб натиснути. Ляжеш — і колонка починає грізно густи. А потім із труби вдаряє сяючий товстий струмінь, такий пружний, що здається, дно у відрі зараз вилетить!

Коли біля колонки не було дорослих, там збиралися всі хлопці нашого кварталу. Оце було життя! Проб'єшся до труби, затиснеш її рукою, і бризки величезним віялом летять з-під долоні. Так летять, що віконні шибки на іншому боці вулиці вкриваються краплями. Верещать дівчата, сміються хлопці, і Таїсія Тимофіївна, яка висунулася у вікно, щоб затаврувати нашу невихованість, з обуренням зачиняє стулки.

Ми не заспокоювалися, поки не промокали до нитки. В таку спеку це було дуже приємно. Але ще краще було, коли наша компанія вирушала на річну.

Мати не забороняла купатися з хлопцями. Вона тільки взяла з мене чесне-пречесне слово, що я не заходитиму у воду глибше, ніж по груди, а Диркнабові сказала:

— Славко, я тебе дуже прошу… — і виразно подивилася на мене.

Диркнаб став серйозний і цілком по-дорослому відповів:

— Усе буде гаразд.

А мені він показав великий, всипаний ластовинням кулак. І я виразно зрозумів, що справді не варто потикатися на глибину. Принаймні поки не навчуся плавати.

А втім, навчився я швидко.

Материну мужність я оцінив згодом, коли став дорослий. Скільки неспокійних годин провела вона, думаючи про мене, поки я з приятелями безтурботно хлюпався у річці й загорав на прибережному піску. Скільки разів уявляла собі найжахливіше, коли я запізнювався до обіцяного строку! Я не хотів запізнюватися, але ж годинників у нас не було. Час ми визначали так: затиснемо соломинку (завдовжки з мізинець) між пальцями, стулимо розкриті долоні й дивимося, через скільки пальців проскочила тінь від соломинки. Скільки пальців — стільки й годин по полудні. Не дуже точний хронометр.

Побачивши, що я живий і неушкоджений, мати заспокоювалася і не дуже лаяла за запізнення. Вона все розуміла. Розуміла, що не можна хлопця увесь час тримати біля себе, робити його маминим синочком. А батьків, які учили б нас чоловічих наук, не було.

З усіх знайомих хлопців тільки у Вови Сазанова був батько. Та ще у Толі — нерідний. У решти не повернулися з фронту. І першими нашими наставниками і командирами були старші хлопці, як-от Диркнаб. Славко Диркнаб перейшов уже у восьмий клас і був головним у нашій компанії. Нам пощастило: він був хороший командир. Не те, що, наприклад, Петько Бриндін, на прізвисько Зер-Гут, який командував ватагою на Вокзальній вулиці. Славко був справедливий. Він завжди порівну ділив хліб, який ми брали з собою, коли йшли купатися. Він навіть стежив за нашим вихованням і якось добре надавав, по шиї Льовці Аронову за те, що той підбирав недопалки і димив ними.

Льовка заревів, обізвав Диркнаба, а заодно й нас усілякими словами й пообіцяв:

— Дірку з маком ви ще одержите, а не пиріжки… Це була серйозна загроза. На річці нас терзав голод. Принесений хліб ми з'їдали швидко, і невдовзі мені починало здаватися, що шлунок зовсім порожній і стінки його зі скрипінням труться одна об одну, як мокра гума. Інші теж мріяли хоча б про суху шкоринку. Тоді Льовка з хитрим виглядом зникав. Неподалік від річкової кручі стояв приземкуватий цегляний будинок, оточений хмарами дивовижно смачного запаху. Це був пиріжковий цех, де працювала Льовчина мати. Льовка швидко повертався. Обома руками він ніс пошарпану свою пілотку, і вона була доверху навантажена золотавими пиріжками з лівером.

Пиріжки були браковані, коли їх смажили, вони лопали по шву й не годилися на продаж. А нам байдуже! Ми пританцьовували від нетерпіння, поки Диркнаб лічив і ділив їх. Як правило, діставалося по пиріжку на брата, а кожний міг з'їсти, певно, по два десятки. Але все-таки це було підкріпленням для шлунків.

І ось Льовка пригрозив припинити постачання пиріжків! Але Диркнаб не здригнувся перед такою загрозою.

— Ну й подавись ними! — презирливо кинув він. — А ще закуриш — надаю…

І він точно назвав місце, по якому «надає» бідолашному Льовці.

— Нахаба ти, Славко, — сказала Майка. — Хоч би дівчат посоромився.

— Нічого, не помрете, — пробурмотів Диркнаб.

А втім, він сам покурював. Потай від усіх. Це нам як таємницю розповіла Славчина сестра Маня.

Ми її називали Маняркою. Була вона маленька, кістлява, ротата, кумедна така. Дуже схожа на Славка, тільки не руда, а темна й кучерява. Бігала вона завжди в одному й тому ж синьому платтячку, схожому на хлопчачу сорочку. Іноді, щоб зручніше було стрибати й бігати, вона заправляла платтячко в трусики, теж хлопчачі — з червоними генеральськими лампасами, і ставала зовсім як замурзане, давно не стрижене хлопченя.

Диркнаб часто брав її з нами на річку. Казав сердито:

— Залиш її саму вдома, так вона там накоїть. Спокійніше, коли на очах.

Ми не заперечували. Манярка не заважала. Вона стерегла одяг, поки ми купалися чи гралися в заростях на кручі. Потім Диркнаб дозволяв їй похлюпатися біля берега.

Часто Манярка з трісок і торішнього бур'яну розпалювала трохи осторонь вогнище н пекла картоплю. Одну-дві картоплини, які приносила з собою. Коли картопля була готова, Манярка квапливо з'їдала її, навіть не почистивши. Рот у неї завжди був перемазаний сажею. Ми не просили Манярку поділитися — знали, що вона голодніша за усіх.

— Завжди їсти хоче, — скаржився Диркнаб. — Вони, малявки, всі такі. Тому що їм рости треба більше від інших. — І він, буркочучи, відламував для неї половинку свого пиріжка.

Манярка любила слухати наші серйозні розмови. Сама вона не говорила, тільки іноді, якщо було щось незрозуміло, швидко запитувала:

— Що кажеш?

— Не встрявай, коли старші розмовляють, — відповідав Славко.

— Не гарчи на неї, — заступалася Майка. Дівчата завжди заступаються одна за одну, а надто, коли їх усього двоє в хлопчачій компанії.

Майка завжди була з нами. Якось непомітно вона з усіма подружилася. І зі мною. Можна було тепер приходити до неї скільки завгодно, гойдатися удвох на гойдалках, які змайстрував дід, до запаморочення грати в «чапаєвців» чи обливати одне одного з садового шланга. Правда, часу для цього майже не залишалося у нашому бурхливому житті. Ми завжди були серед друзів.

Ось з кого складалася наша компанія: Диркнаб, Майка з Маняркою, Толик (куди його подінеш!), Льовка Аронов. Я про них уже розповідав. Був ще Петько Лапін — білявий уразливий п'ятикласник. Він часто сперечався і сварився, проте довго ніколи не злився. Грався з нами син відомого хірурга Вова Сазанов, але вдома його занадто виховували, примушували займатися музикою і о дев'ятій годині вечоразаганяли спати.

Найосвіченіший серед нас був Марик Городецький. Та він ніколи не вихвалявся. Тільки коли ми починали розмовляти про підводні плавання, польоти на Марс чи радіоприймачі з екранами, де видно артиста, який виступає (ходила чутка, що вже винайшли такі), Марик смішно морщився і весело казав:

— Та не так! — і намагався пояснити по-науковому.

Якщо з ним сперечалися, він так само весело казав:

— Ну й нехай! Вигадуйте собі й далі!

Мене він почав по-справжньому поважати не після бійки з Толиком, а коли довідався, що я знаюся на вітрильному оснащенні.

Молодшим серед хлопців був Южко. На початку війни Южкова мати і бабуся приїхали з ним у наше місто звідкись із України. Южко був тоді зовсім маленький і нічого не пам'ятав. Зовні Южко був акуратною і вихованою дитиною, але ні в чому не відставав від інших.

Южкова мати працювала медсестрою, а бабуся Ванда Казимирівна господарювала вдома. Вона була схожа на Таїсію Тимофіївну, тільки добра. Вечорами вона виходила на ґанок і починала кликати:

— Ю-у-у-зек!

Голос у неї був чистий і сильний, і цей звук «ю-у-у» ніби вгвинчувався у повітря. Його чули за кілька кварталів. Перший сигнал лунав рівно о дев'ятій, а потім повторювався кожні десять хвилин.

Але Южко не квапився. Він ніколи не йшов, поки не закінчувалася гра.

Южко любив робити паперових зміїв. Іноді ми їх клеїли удвох. Не дуже вони у нас тоді виходили, але ми не сумували. Нам подобалося морочитися з папером, дранками і борошняним клеєм. Розташовувалися ми на плоскому дахові сарайчика, який мало не весь заріс височенними лопухами.

Вітерець шарудів папером. На річці басовито скрикували буксири. В лопухах галасливо порпалися горобці. Сонце майже наскрізь прошивало нас прямими гарячими променями. Пахло розігрітими лопухами і лободою. На Южкове коричневе плече сіла блискуча бабка-богатир, але він не помітив, бо розповідав, як Банда Казимирівна пожаліла приблудька кота і взяла в дім, а він з'їв оселедця і втік. Южкові не оселедця шкода було. Шкода кота. Гарний такий кіт, приручити б його.

Потім ми просто лежали на сухих прогрітих дошках і дивилися в дуже голубе небо. Теплими хвилями заливало мене одинадцяте літо мого життя.

Це було в ті часи, коли в небі світилася дивовижна синява, мати була молодою, річка наша здавалася широкою, як морський приплив, а трава, яку зараз ми топчемо не помічаючи, сягала нам до колін.

ВАС КОРОЛЬ ЗАПРОШУЄ НА БАЛ

На початку тижня розкотилася по наших вулицях хвилююча новина: у неділю буде незвичайне свято — День фізкультурника!

Ми знали різні свята: Жовтнева революція, Першотравень, День Перемоги. А про фізкультурне ніхто з хлопців не чув. Дорослі казали, що до війни це свято було щороку. Ходили чутки, що в містах, більших за наше, День фізкультурника відзначали й одразу ж після війни. Та нам що! Для нас це було вперше.

Новина обростала подробицями. Льовка Аронов повідомляв, що на дальньому полі, за кладовищем, подалі від цікавих, було дві репетиції спортивного параду. Він безсовісно брехав, що сам бачив величезну колону футболістів у динамівській формі і кожен з них (от брехун!) ніс справжнього футбольного м’яча. Розповідали також, що сусід Петька Лапіна — Костя Корнєєв, який учився в машинобудівному технікумі, приніс додому білі труси і голубу майку з чайкою на грудях і в цій формі піде на парад.

Але остаточно ми повірили у свято тоді, коли на стадіон прийшли теслі й почали забивати дошками численні щілини розхитаного паркану. Нові дошки світилися на сірому паркані сонячними смужками…

Із самого ранку у неділю на стадіоні почав хвилююче бухати оркестровий барабан. І серце у мене теж почало бухати від радості й неспокою. Причини для неспокою були: квиток на стадіон коштував три карбованці. Невеликі гроші — всього найменша порція морозива. Але не було в мене цього нещасного трояка. Та коли б і був! Хлопці з усіх навколишніх вулиць глузували б до самої осені, довідавшись, що я купив квитка.

Звичайно, я не гірше від інших лазив через паркани, але ж це як пощастить. Дорослі теж не дурні.

І справді, не пощастило. Коли ми з Льовкою опинилися біля паркану, хлопці сповістили нам, що з того боку мало не на кожному метрі міліціонери. Вони акуратно виловлюють безбілетників, шикують їх у невеликі колони й виряджають через службовий хід. Дехто з приятелів зробив уже два-три кола…

А з стадіону линув пружний мідний марш, і великі різнобарвні прапори тріпотіли й голосно ляпали над парканом (і ранок стояв такий безхмарний і ясний). Ніби казкова ескадра зібралася у сповнене пригод плавання. Без нас!

— Ходімо, — рішуче шепнув я Льовці. І обережно, щоб не пристали інші, повів його о дальнього кінця паркану, де приткнулися старі, забиті дошками ларки. Я знав одну місцину. Там навряд щоб чергувала міліція.

Тут паркан був вищий, ніж в інших місцях, і вгорі іржавіли залишки колючого дроту. Проте ми не відступили. Упираючись ногами то в фанерні стінки ларків, то в шорсткі дошки, ми дісталися до краю паркану. За ним високо здіймалася задня глуха стіиа трибуни. Між трибуною і парканом була щілина, всього в півметра завширшки. Зручна, схована від очей. Мені казали досвідчені люди: трохи праворуч від цього місця — дірка, що веде під трибуну.

А звідти — куди хочеш.

Але темна щілина заросла дрімучою кропивою.

Я подивився униз і тихо, прокляв день, коли ножиці безжалісно обчикрижили мої американські штани.

Льовка теж поглядав на кропиву із злою досадою. Він був у довгих штанах, але босоніж. Його м'ясисті рожеві ступні лякливо ворушилися.

Оркестр заграв «Вечір на рейді».

— Може, стрибнемо? — похмуро запитав я. Власне, я не дуже боявся кропиви. За своє життя я стільки разів знайомився з нею, що шкіра притерпілася до опіків. Та зараз темні зарості здавалися такими зловісними, що наперед по ногах пробігали укуси, схожі на гарячих мурашок.

— За яким бісом ти мене сюди притяг? — промовив Льовка. В голосі його була погроза.

Я хотів огризнутися, але тут спалахнула ідея:

— Давай-но твої штани! Я їх одягну і стрибну! А потім віддам тобі разом із черевиками. Он звідти кину, з чистого місця. І ти теж стрибнеш!

Льовка палко схвалив ідею, але вніс поправку. Він спершу одягне мої черевики і стрибне, а потім кине їх мені разом зі штанами. Я відхилив поправку. По-перше, я побоювався, що мої черевики не налізуть на Льовчині лапи. Тоді він розізлиться і штанів, певна річ, не дасть. По-друге, якщо налізуть, Льовка, чого доброго, чкурне в них на стадіон, а мене залишить на паркані. Та потім ще хихикатиме й розповідатиме хлопцям, як обдурив мене. Знаємо ми цього типа!

Ми сиділи верхи на паркані й сперечалися. Потім Льовка не витримав і перейшов до образ. Він заявив, що у мене не вистачить сили докинути згорток он з тієї галявини до паркану. А якщо й докину, то напевне промажу.

Я зауважив, що сила не в жирі, а в м'язах. Крім того, я згадав, як він позавчора ганебно промазав з рогатки по літровій банці. З п'яти кроків!

І Льовка подумав і обізвав мене лякливою п'явкою.

— Ковбасник, — сказав я. — Чемодан з лівером.

Паркан під Льовкою закректав. Сам Льовка теж закректав і почав підбиратися ближче. Але він був незграбний, а позиція на паркані виявилася незручною. До того ж між нами хитався колючий дріт.

Льовка плюнув у мене і не влучив. Я теж плюнув і попав йому на штани. Льовчині очі округлилися од безсилого шаленства.

Оркестр заграв «Нагору ви, товариші…»

Ця пісня завжди піднімала в мені геройський дух. Я ще раз глянув униз і рішуче став на край паркану. Потім сказав Льовці кілька слів, які тут не наводжу, бо вони не характерні для інтелігентної дитини. І ухнув у щілину.

Ой-йой-йой! Та нічого. Головне — не чухатися, бо потім гірше буде.

Льовка, звісивши губу, дивився на мене з паркану. Я показав йому дулю і рвонув до заповітної галявинки.

І там, на мене чекала нагорода за «подвиг»!

У траві, серед сивих кульбабок, — блищала тьмяна мідь. Я впав на коліна і розсунув стеблини. Там лежала пряжка від широкого ременя.

Вона лежала вниз лицьовою стороною, і я бачив лише дужки для пояса й гачок. Невже це та сама пряжка, про яку я мріяв з давніх пір?

Страшно було перевернути: раптом не та!

Я зірвав кульбабу й загадав: якщо здмухну за один раз усі «парашутики», значить, збудеться. Дмухнув так, що запекло в очах. Крилаті насінини прозорою хмаркою злетіли у повітря. Але один чіпкий «парашутик» застряв біля самої стеблини. Я дивився на нього з докором.

Мене виручив вітерець, що випадково залетів сюди. Він хитнув траву, підняв у мене волосся на потилиці й обережно зняв з голої кульбаби останню насінину.

— Спасибі… — пошепки сказав я, зітхнув від хвилювання і перевернув пряжку.

На ній був важкий випуклий якір із зіркою.

Стискуючи в долоні скарб, я відшукав у стіні трибуни дірку й пірнув у сутінки. Їх перетинали тонкі, як рапіри, промені. Вони здавалися такими твердими, що я обходив їх, коли шукав вихід на стадіон. Я знайшов відірвану дошку й виліз на перший ряд трибуни, просто до ніг літнього громадянина, який дуже здивувався.

На полі розгорталися яскраві колони. Між ними метався на зеленому «газику» якийсь дядько в білому костюмі і кричав у бляшаний рупор команди. По-моєму, він тільки заважав. Але скоро дядько поїхав, колони завмерли, лише величезні прапори ляскали на вітрі. Взвод старшокласників, одягнутих у гімнастерки, пальнув у повітря з гвинтівок, злетіло кілька ракет, оркестр заграв першотравневу пісню «Москва моя», і фізкультурники знову перешикувалися. Ті, хто був у червоних майках, утворили велику зірку. На трибунах закричали «ура».

Все було так чудово! Коли закінчився парад, почалися різні виступи. Мені понад усе сподобалися хлопці зі справжніми шпагами і в глухих шоломах. Вони влаштували цілий бій. А ще маленькі дівчатка з величезними кольоровими м'ячами (от би мені такий!).

Я забув про гарячих мурах, що кусали мене за литки, і тільки машинально почухував ногу об ногу. Здається, це дратувало літнього громадянина, але мені було байдуже. Радісне свято оточувало мене, сяяло і гриміло.

І ще одна велика радість була тут, зі мною. Справжня велика морська пряжка. Я весь час начищав її об м'який вельвет штанів і сам не помітив, як темна мідь перетворилася в шматочок сонця. Вона сяяла так само яскраво, як труби оркестру.

Оркестр був недалеко: праворуч від мене, на цій же трибуні. Коли закінчилися виступи й оголосили перерву перед футбольним матчем, я вирішив пройти повз музикантів: все як слід роздивитися.

Не дуже легко було проштовхатися у людському потоці, але я зумів. І опинився перед барабаном.

Ух який це був велетень! Як я завбільшки! З мідною тарілкою на маківці, з тугими гвинтами на голубих боках і гладкою сірувато-білою шкірою. Поважний, як генерал. Я, звичайно, не втримався. Взяв та й стукнув кулаком по його пружному пузу. Барабан добродушно загув. А його господар — прищуватий дядько у пом'ятому картузі, — не втрачаючи лінивої нудьги на обличчі, підняв стукачку й дав мені по шиї.

Було не боляче. Стукачка виявилася м'якою і ворсистою. В першу хвилину я сприйняв усе спокійно. Крутнув головою і пішов далі. І лише біля фанерного кіоска, в черзі за склянкою ягідного морсу, я відчув, як наростає стрімка й важка образа. За що він мене так? Хіба я щось погане зробив? Адже я зачепив не скляну вазу, не крихкий прилад! Гупнув по барабану, який для цього й зроблений. По ньому тисячу разів підряд луплять важкою стукачкою і нічого не трапляється. А тут за один разочок — по шиї!

Мені навіть плакати захотілося, слово честі. Я вийшов з черги і сів на траву.

Та що йому, цьому типові, шкода, чи що? От коли б я був барабанщиком, я б усім давав стукати. Нехай хоч з усього стадіону збираються хлопці. Тільки нехай не лізуть купою, а стають у чергу. Стукнув разочок — і відходь. Я знаю, що ніхто б навіть не змахлював і не бив би двічі підряд.

Я пішов зі стадіону. Навіщо мені це свято, коли на ньому найголовнішим музичним інструментом командує прищуватий жаднюга.

Подумаєш, музикант! П'яниця, напевно. І дурніший від своєї стукачки. Такого й на кілометр не підпустили б до оркестру, який грав П'яту симфонію!

Ця думка мене втішила так, ніби я помстився злому барабанщику. Крім того, у мене була пряжка. Однієї цієї радості вистачило б на цілий день. Я перестав сумувати і пішов додому.

Вдома я показав свій скарб матері. І почав зітхати, що пряжка є, а ременя немає. Як носити пряжку? Не пришивати ж до малинового пуза мого комбінезона.

— Та гаразд уже, — сказала мати. Вона розуміла. Знала, як для мене важливо все, що пов'язане з морем.

Ми пішли в комірчину, і мати витягла з-під усілякого мотлоху стару шкіряну валізу. Вона була геть порізана: шматками цієї шкіри у недавні воєнні роки підшивали валянки. Але мати була просто чарівниця. Взяла великі ножиці і якимось чином примудрилася викроїти з чемоданної кришки широку пряму смугу.

Гачок для пряжки я зробив сам з алюмінієвого дроту.

Через півгодини я красувався на подвір'ї, підперезаний флотським ременем. Хлопці зітхали і зі стриманою заздрістю мацали випуклий якір.

— Дай поміряти, — попросив Толик. А втім, без будь-якої надії. І не тому, що ми були ворогами. Просто смішно було думати, що людина, яка щойно одержала скарб, може дати його в чужі руки.

… З Толиком, до речі, я помирився. І знаєте як? Завдяки Таїсії Тимофіївні.

У Толика через неї була купа неприємностей. Він жив із Таїсією Тимофіївною на одному поверсі, і вона постійно нашіптувала на нього матері — крикливій неласкавій тітці Дарці. Тітка Дарка працювала вахтером у депо, поверталася з чергування стомлена, зла й била сина, не розібравшись, винен він чи ні. А Толин вітчим не втручався: він побоювався своєї дружини.

Останній раз Толі перепало за мисливський капсуль, який вибухнув біля дверей Таїсії Тимофіївни. Толя був ні при чому: капсуль підклав Диркнаб. Але не міг же Толя виказати Диркнаба!

Він вирішив помститися. Намалював на аркуші з зошита відразливе опудало, написав «Таїся — потвора» і пришпилив малюнок до сусідчиних дверей. Таїсія Тимофіївна не здіймала галасу. Вона акуратно склала аркушик, а ввечері показала його Толиній матері. Дарма Толя вимагав: «Доведіть, що це я намалював, а тоді вже бийте!» Йому дісталося так, що навіть на подвір'ї було чути, як він репетує.

І тоді Толя придумав хитру й жорстоку помсту.

Біля вікна Таїсії Тимофіївни висів великий фарфоровий градусник. Вона ним дуже дорожила. Градусник був німецький, його привіз з Німеччини чоловік Таїсії Тимофіївни. Сусіди заздрили: прокинешся вранці, глянеш за вікно і одразу бачиш, тепло чи холодно. Дуже зручно. Фарфорову шкалу градусника прикрашали голубі квіточки і завитушки. Вважалося, що він старовинний і дуже цінний.

— Рознесу я цю фріцівську клізму, — сказав Толя наступного дня після розправи.

— Знову влетить, — слушно зауважив Диркнаб.

— Ні, — сказав Толя.

— Промажеш, — заявив Льовка.

— Ні, — сказав Толя.

Він заприсягся, що не промаже, якщо у нього буде далекобійна рогатка з червоної гуми.

Диркнаб зітхнув. Він почував себе винним перед Толею — через капсуль. Він радий був би допомогти, але де взяти червону гуму? Вона була рідкістю. Усі, хто стояв поряд, замислилися і замовкли.

І тоді я недбало сказав:

— Треба подивитися. Може, дістану…

І Диркнаб, і Марик, і Петько Лапін, і навіть Майка глянули на мене розуміюче: оцінили благородство. Лише Толя похмуро дивився убік.

Але я не заради Толі старався, а заради спільної справи. Адже Таїсія Тимофіївна була недругом усіх тутешніх хлопців.

З того часу як Толя зазнав від мене поразки, став я рівноправною людиною у хлопчачій компанії. І ця радість рівноправ'я була така, що я ладен був навіть на жертву.

А жертва була потрібна.

Вдома у нас була велика червона грілка. Я її любив. У давні часи, коли я ще не ходив до школи і цілими днями сидів один вдома, вона була улюбленою іграшкою. Я туго надував її, загвинчував пробку, і грілка перетворювалася у веселу стрибаючу істоту. Вона стрибала від мене по кутках, як заєць від мисливця, чи слухняно ставала горбокоником, а іноді замінювала футбольний м'яч. Інколи, після шумної гри, я засинав, прихилившись до неї щокою, ніби до подушки.

Зараз я грався з нею рідко, та все одно було шкода.

Вдома я востаннє надув грілку і погладив тугі боки. Грілка відгукнулась пружним дзвоном. Я взяв ножиці, замружився і підняв руку. Певно, з таким же почуттям стародавні воїни приносили в жертву улюблених коней…

Грілка випустила дух.

Я розширив пробоїну і, коли мати прийшла на обід, засмучено признався:

— Грілка пробилася…

— Як це ти умудрився?

— Я ненавмисне, — безсовісно збрехав я і ненатуральним голосом сказав: — Може, ще заклеїмо?

— Аякже! Заклеїш тут! Он яка дірка. Доведеться викинути.

— Шкода, — щиро сказав я і поніс грілку в комірчину. І там вирізав з неї дві вузькі смуги…

Операцію розробили тонко. Довго Толя випрошував у матері гроші на кіно. Вона нарешті дала. Толя одразу збігав до каси кінотеатру і ніби ненароком показав матері квиток. Потім схаменувся, що запізнюється, і побіг.

Квиток він одразу перепродав Льовці, а сам пішов у балку пристрелювати рогатку.

Через півгодини Толя чужими дворами пробрався до нашого паркану, а звідти — на порожній сінник. Диркнаб, я і Майка чекали його. Позиція була вигідна: ми бачили все подвір'я, а нас ніхто не бачив.

Градусник сяяв білим фарфором на тлі темного косяка.

— Ну? — нервово сказав Диркиаб.

Толя діловито зарядив рогатку залізною гайкою. Він став біля крихітного віконця, а ми дивилися крізь щілини. Рогатка клацнула.

Звичайно, Толя був вредний тип, але стріляв він чудово. Градусник неначе вибухнув. Мало того! Гайка рикошетом ударила у шибку, і вона прикрасилася великою діркою.

Ми залишили місце засідки безшумно й швидко. Вже в провулку Диркнаб вихопив на бігу у Толі рогатку й запхнув мені в кишеню. І правильно! Коли б у Толі хтось її побачив, не допомогли б ніякі виправдування. А мене дорослі вважали вихованою дитиною. Хто б повірив, що я брав участь у такій жахливій справі?..

Увечері Толя зустрів мене на вулиці й похмуро сказав:

— Рогатульку віддай…

Він просив не рогатку, а лише рогатульку — ручку з розвилиною. Вона була його власна, він змайстрував її з бузкової гілки.

Я кинув рогатку на тротуар. Не дивлячись на мене, Толя підняв її і почав знімати гуму. А навіщо вона мені? Я міг нарізати з грілки ще для десятка рогаток.

— Ти краще підшипник віддай, — сказав я.

Толя перестав вовтузитись з гумою. Глянув спідлоба. Сказав похмуро:

— Загубив.

Певно, він не брехав. Я засунув кулаки в кишені, обійшов Толю, трохи зачепивши плечем, і не кваплячись пішов додому.

— Та віддам я! — досадливо гукнув він услід. — Знайду і віддам!

Я не обернувся. Але з тих пір ми не сварилися.

… Ми не сварилися більше, але ременя я Толі не дав. Я знімав його лише перед сном та ще на річці, коли купалися. І пряжку чистив просто на животі, не розстібуючи. Драїв сукниною і зубним порошком. Я звів за тиждень стільки порошку, скільки не витратив за все життя для чищення зубів.

Штани й коліна у мене були постійно в білому поросі. Зате пряжка сяяла. І не лише на сонці. Навіть при місяці вона світилася, як ліхтарик.

Місяць у ті вечори був дивовижний. Коли сідало сонце і на сході починали густішати серпанкові сутінки, він виповзав над парканами — червоний і такий величезний, що дивитися було страшнувато. Потім він піднімався вище, ставав меншим, яскравість його наростала. Зоря не згасала всю ніч. Золотаве світло її змішувалося з місячним срібним світлом, і в повітрі з'являвся легкий, якийсь казковий блиск.

Напевно, тільки в дитинстві бувають такі вечори, схожі на чарівне свято. І я досі вдячний матері, що вона не забороняла мені цих пізніх ігор, хоча бувало, що я приходив додому лише опівночі.

Тільки з'являвся місяць, як у тиші лунали гучні барабанні удари. Це Славко Диркнаб калатав бамбуковою палкою по іржавій залізній бочці (вона з незапам'ятних часів стояла на вулиці поряд із нашим будинком). І ми вилітали з хвірток.

Раніше від усіх устигав Марик Городецький. Він вистрибував на бочку і, розмахуючи паличкою, схожою на шпагу, весело кричав:

— Поспішайте, хоробрі сеньйори! Вас король запрошує на бал!

У ті дні в кіно «Північ» йшов фільм «Попелюшка», і ми розуміли, що Марик не кривляється, а зображує придворного.

За плечима у Марика тихо подзенькував і струмився плащ з легких металевих стрічок. Вони називалися у нас «золотники». Ми з великими труднощами виколупували їх з зіпсованих конденсаторів, які добували на звалищі.

Звичайно, такі плащі були у кожного. Вони потрібні були для гри.

Гра була проста і давня, як світ. Назв у неї було безліч. Ми називали її «каблучка».

Ми розподілялися на дві групи. Одні чекали, рахуючи до ста, а інші розліталися врізнобіч, срібно видзвонюючи стрічками. Потім починалися пошуки і погоні. Зловити усіх, хто ховався, було нелегко. А коли нарешті полонених приводили до бочки, треба було ще вгадати, у кого з них каблучка. Звичайнісіньке залізне кільце від висячого замка. Коли з трьох разів вдавалося відгадати, полонені перетворювалися у «сищиків». Якщо ні — все спочатку.

Звичайно, тікати й ховатися було цікавіше, ніж шукати й наздоганяти. Мені важко розповісти, як це чудово! Спершу — лункий стукіт підошов, і ти мчиш, залишаючи для «сищиків» глузливі знаки і на перехресті, на тротуарі — стріли в чотири сторони. Шукай вітру в полі!

А потім приткнешся біля незнайомого палісадника чи в зарослій лопухами канаві і з тривожним завмиранням чекаєш. Намагаєшся не ворухнути дзвінким плащем. Стрічки відгукуються на кожний порух, можуть видати. А без них грати не дозволяється. Як помітиш у сутінках утікача, що причаївся, якщо він без плаща?

І от сидиш. Іноді поряд, біля самої щоки, тихо дихає товариш. Але навіть пошепки не можна вимовити слівце. Всюди тиша…

І раптом знову сміх, галас, стрімкий біг, а позаду затихає тупіт погоні, яку ти обдурив…

Одного разу, коли у мене була каблучка, ми з Майкою, рятуючись від «сищиків», з розгону вискочили до балки.

У балці, в глибині, лежали білясті шари туману. Схили були в сутінках. Пахло болотом, і тягнула знизу волога прохолода. А на тому березі врізалися в рожево-жовтий захід високі й гострі, як списи, ялини. Вони здіймалися над низькими дахами кварталів, які називалися Велике Городище. Це було як малюнок до казки.

Ми притихли. Спускатися в балку зараз було страшнувато, та й ні до чого: погоня затихла.

— Давай постоїмо, — пошепки сказала Майка.

— Давай, — погодився я. — Про всяк випадок. А то ще попадемося…

Над Городищем дрижала, як ртутна крапля, самотня зірка. Десь далеко патефон грав пісню «Вечір на рейді».

— Слухай, — сказала Майка.

— Я слухаю. Я цю пісню знаю.

— Ти мене слухай, — серйозно сказала вона. — У тебе коли день народження?

— А навіщо?

— Ну так. Треба. Коли?

Я сказав.

Майка зітхнула й призналася:

— Я хочу привітати тебе.

— Але ж він не сьогодні. Він же давно був.

— То байдуже, — з легким натиском сказала Майка. — Адже тоді я тебе не знала. А зараз знаю. Нехай це буде за тоді.

— Добре… Спасибі, Майко, — сказав я.

— Зачекай, — суворо зупинила вона. — Я ж ще не привітала. — Вона стала переді мною і в сухі гарячі долоньки взяла мою руку. — Владику, я тебе вітаю з днем народження. І бажаю тобі хорошого щастя.

Я подумав, що щастя завжди хороше, поганого щастя не буває, і стало трішки смішно. Але я нічого не сказав, бо стало не тільки смішно, а ще трішечки сумно. І добре.

Треба було сказати Майці, що я теж вітаю її з днем народження. Але я чомусь посоромився. І Майка мовчала.

Так ми ще постояли одне перед одним, і я нарешті сказав:

— Біжімо.

Вона кивнула. І ми побігли у глиб наших провулків, де світилися теплі вікна й нагріте за день повітря м'якими шарами лежало над курними дорогами і тротуарами.

БЕРИ МОЇХ КОНЕЙ

У цих стрімких сонячних днях, у цих вечорах з великим місяцем і пригодами все було добре. Все, крім одного: я розлюбив Майку.

Я й сам не помітив, як це сталося. А коли зрозумів, почав мучитися. Але що я міг вдіяти? Майка стала зовсім не така. Вона завжди і скрізь була з нами і зробилася зовсім як хлопець. Навіть навчилася плавати наввимашки і свистіти. Волосся, щоб не заважало, вона заплітала у дві тонкі коси. Бігала в старих хлопчачих черевиках, щоб зручніше було ганяти футбольного м'яча: вона любила грати у напівзахисті.

І взагалі була вона тепер довга, худа, подряпана.

І я нарешті схаменувся. Що ж це справді? Не можу ж я бути закоханим у лівого півзахисника!

Я почав сумувати. За тією Майкою, яку побачив уперше крізь дірку в паркані. За прекрасною незнайомкою з золотим павутинням волосся. За Майкою, яка мені сказала, ніяковіючи: «А хочеш, покажу, як відкривається хвіртка?» Тепер уже для мене таємниці не було: я знав, як смикати за мотузку, міг прибігати до Майки хоч сто разів на день. А ще простіше було залізти на паркан і тричі свиснути: Майка вибігала сама.

Все було добре. А кохання закінчилося.

Щоб посумувати без перешкод, я втікав від хлопців і бродив самотньо по балці. Там непорушно стояло просякнуте сонцем і полином повітря. Дзвеніли коники. А може, дзвеніла тиша. Сухими стежинками ходили жуки-пожежники. Червоні а чорними візерунками на спині. Стежинки звивалися по дну балки біля самих схилів. На схилах серед заростей жовтіли прогалини. Звідти іноді сковзали на стежинки струмочки пересохлих глиняних крихт. Крихти потрапляли в черевики і заважали спокійному сумному настрою. А босоніж ходити не можна було: з будиночків, що приліпилися до круч, скидали униз битий посуд і скло.

Та й не тільки скло було небезпечне. Якось я мало не розпанахав ногу об смужку оцинкованої жерсті. Але я не засмутився — смужка мені сподобалася. Красива, блискуча, як срібло. Знадобиться! Потім я знайшов ще кілька. І нарешті натрапив на цілий розсип чудових шматків.

Певно, артіль бляхарів влаштувала тут звалище.

Для кого звалище, а для кого скарб!

Я набрав цього добра, скільки міг донести. А вдома взявся за роботу. Дужками з алюмінієвого дроту почав склепувати лицарські обладунки. З тонких смужок я зробив набедреники і широкий пояс, з трикутних шматків — налокітники, наколінники і наплечники. З денця бракованого відерця вийшов сяючий нагрудник. І ще я змайстрував багато всіляких деталей, про які не знав, як вони називаються, а тільки бачив на малюнках у книзі «Дон-Кіхот».

Найдовше я прововтузився з шоломом. Вийшло щось середнє між королівською короною і вовчим капканом. Але забрало опускалося і піднімалося як справжнє.

Я вбрався у залізний костюм і, погуркуючи, підійшов до дзеркала. Чудово! Шкода, що мати на роботі. Вона часто казала, що я не доводжу до кінця жодної справи. А ось, будь ласка, почав — і довів. Хоч зараз у бій!

Проте вийти на подвір'я, похизуватися перед хлопцями я не наважився. Знаємо ми таке діло! У мене є обладунки, а у них немає. Одразу почнуть зубоскалити від заздрощів. А може, почнуть випробовувати на міцність. Якщо людина йде просто так, ніхто не стукатиме її палицею по голові, а якщо вона в залізному шоломі, хіба втримаєшся… А шолом не такий-то вже й міцний.

Я склав лицарські лати у великий обідраний портфель (ми в ньому взимку носили картоплю з базару), застромив за ремінь дерев'яний свій меч і знову вирушив у балку. Там була одна місцина — заросла коноплями і бур'яном виїмка в пологому березі. В цих заростях я й убрався в обладунки.

І думав весь час про Майку.

Певно, її зачарував злий чаклун. І мені доведеться стати до бою, як Дон-Кіхот. Тільки Дон-Кіхот бився з несправжніми чаклунами, а у мене буде такий, що страшнішого не вигадаєш.

Я вже знав, який він на вигляд. У нього схожий на товсту колоду тулуб, весь у лусці й брудній шерсті, кудлата капловуха голова, жовті очі й ікла завдовжки з мізинець. У нього шість мавпячих лап; він, як велетенський павук, ворушиться в глибині печери, очікуючи на здобич.

Де ця печера, я теж знав. Неподалік, на крутому схилі, чорніла у заростях глибока дірка. Жителі навколишніх кварталів раніше добували там пісок, а потім весняні струмки підмили величезний шар глини, і він з'їхав, зруйнувавши стежину.

У неприступному чорному лігві жив тепер чаклун на ймення Черибузо.

Стараючись не дзенькнути, я почав підкрадатися до ворожого барлогу. Було сонячно й порожньо у величезній балці, дзвеніло спекотне повітря. Мені стало страшнувато. Раптом вигаданий Черибузо й справді зараз виповзе на світ…

Але він, звичайно, не виповзав. Він вислав наперед злих солдатів. Шеренги чортополоху, бур'яну і реп'яхів міцно захищали свого господаря-чаклуна.

Ах, так? Я плавно витяг з-за пояса меч. Ш-шех! — свиснуло лезо, і кущ бур'яну, постоявши секунду, м'яко ліг мені під ноги.

Р-раз, р-раз! Я старався рубати загостреним кінчиком клинка. Зрізані під корінь вороги падали без шуму й тріску.

Але раптом — трах! — меч пружно підскочив і мало не вирвався з долоні. Ця жилава й тверда стеблина реп'яха виявилася клинку не по зубах.

Ну, тримайся! Я серединою меча кілька разів ударив ворожого генерала. Він стояв. Я розізлився. Тут уже не до страхів, не до чаклуна. Я завдавав противникові таких ударів, що він звалився нарешті з шумом, схожим на зітхання.

Я відкинув забрало й витер мокре обличчя. Було жарко, сонце встигло нагріти мої обладунки. Черибузо не подавав ознак життя. Як і досі, тонко співала у вухах тиша. Але ось у цей спів проник інший звук. Він був неголосний і басовитий. Він був грізний. У мене в одну мить натягнулися всі жилки.

Я навчився вже багато чого не боятися. Міг уночі залізти горище, стрибнути в кропиву, відлупцювати Толика, читати повість Гоголя «Вій» при каганці і сказати здоровенному Петькові Бриндіну, на прізвисько Зер-Гут, що він драна сколопендра. Але кудлатих джмелів і злих кусючих ос я боявся більше від вогню.

Гудіння наростало. Я замотав головою. Величезний, мало не з волоський горіх, джміль неквапно кружляв довкола. Я одразу ж уявив собі, як він забереться мені під обладунки і буде дзижчати і битися там…

Черибузо, мабуть, з єхидною посмішкою спостерігав з печери, як лицар у сяючих обладунках, подзвонюючи і гуркочучи, летить униз, не розбираючи дороги.

Я відхекався біля струмка на лужку, оточеному дрібним вільшаником.

— У, т-тварюка… — сказав я на адресу джмеля, щоб не так було соромно за свій відступ.

— Що кажеш?

Я аж підскочив.

За кущем, біля самого струмка, п'ятками у воді сиділа Манярка.

— Що кажеш? — повторила вона, і на обличчі у неї відбилася надзвичайна цікавість. Впізнала.

— Нічого, — буркнув я. — Ти що тут робиш? От Славко довідається, де ти вештаєшся, він тобі покаже.

— Ні-і, — неуважно відповіла вона. — Не покаже. Він мене не б'є.

— Даремно, — суворо сказав я. Понад усе я боявся, що Манярка здогадається про мою ганебну втечу. Але як вона могла здогадатися?

Я спересердя почав смикати тасьомки і зривати гачки обладунків. Якщо людина злякалася, вона завжди потім злиться. Манярка спостерігала за мною не рухаючись.

Було в ній щось пташине. Очі — як чорні ґудзики, шия тонка, ніби у пташеняти. І навіть гострі лопатки під платтям були схожі на невирослі крильця.

Не подобалося мені, як вона сидить і дивиться: розплеще тепер усім про моє спорядження. А тут іще гачок наплічника намертво вчепився у сорочку. Я смикав, смикав…

— Давай відчеплю, — сказала Манярка. Але не рушила, поки я не відповів:

— Ну відчепи… Чого сидиш?

Вона підвелася, підійшла ззаду і діловито почала дихати мені в шию. Відчепила. Потім сіла навпочіпки над моїм спорядженням.

— Це раніше солдати носили такі залізяки… Ти сам робив?

— А хто? Пушкін, чи що?

— Я знаю, — сказала вона. — Пушкін — це письменник. Він кіно про царя Салтана написав.

Був такий фільм. Не кольоровий, не широкоекранний, але все одно хороший.

— Ану, допоможи, — наказав я.

Вона слухняно поклала мені в портфель обладунки.

— Ходімо, — сказав я. — Нічого тобі тут самій робити. Славко, певно, по всіх вулицях шукає.

Я знав, як Диркнаб нервував, коли Манярка зникала.

— Не піду, — насупилася вона. — Я з ним посварилася.

— Ну подумаєш — посварилася. А зараз помиришся.

— Нехай він перший мириться.

— А як же він буде миритися, коли тебе немає?! Ходімо!

— Не піду.

— Ну, що ти тут робитимеш, га?

— Я рибу ловлю.

І тут я побачив на березі здоровенну палку з прив'язаною ниткою. На кінці нитки була розстібнута шпилька, а на вістрі шпильки сиділа дохла зелена муха.

От потіха!

— Цією вудкою ловиш?

— Угу.

— Нічого ти нею не зловиш. Та тут і риби немає.

— Южко казав, що є маленька.

— Нічого тут немає. Гайда!

Вона обернулася спиною. От вредна! Довелося вдатися до хитрощів:

— Якщо підеш, я тобі справжню вудку зроблю.

Вона обернулася:

— А ти не брешеш?

— Манярка! — суворо сказав я.

Вона подумала. Потім очі її зупинилися на моїй пряжці.

— А даси ремінь поносити?

— Ти ж не хлопчик!

— А дівчата теж бувають моряки.

Що з нею вдієш?

— Тільки не замахлюй, віддай потім.

Вона швидко заштовхала плаття в трусики і підперезалася. Але ремінь спадав. Довелося мені пересунути пряжку.

Начепивши ремінь, Манярка помилувалася пряжкою, закинула на плече свою вудку (не знімаючи мухи з шпильки) і пішла попереду мене.

У дворі я сдав її Диркнабові, який і справді вже тривожився.

— Відлупцюю, — жалібно сказав він. — Ану, дай сюди ремінь.

Але Манярка пострибала геть як коза.

Під вечір Диркнаб викликав мене на ганок. Манярка стояла з ним поряд.

— Ти їй обіцяв вудку зробити?

— Ну то й що? — сказав я. — Вона ніяк додому не йшла.

— Ось бачили! — сердито сказав Диркнаб. — А тепер вона від мене не одлипає: чому ти вудку не робиш?

— Вона чия сестра? — напосівся я. — Моя? Вона твоя сестра. Ти й роби!

Диркнаб теж розізлився:

— А вона не хоче! Зрозуміло? Хоче, щоб ти!

Диви які фокуси?

— Ти її запитай, чи не хоче вона по шиї.

Манярка мовчки дивилася на мене й слухала. Серйозна така. Коли я сказав про шию, вона повернулася і пішла геть. Потім зупинилася. Обернулася, не дивлячись на мене. Зняла мій ремінь, поклала на ґанок і знову пішла від нас.

Що тут вдієш? Не можна ж, щоб людина ось так йшла.

— Зачекай-но, ти, — сказав я.

Довелося шукати підходящу лозину для вудлища. Знайшов. Але потрібну нитку відшукати не зміг і зробив ліску з шпагату.

— Навіщо така товста? — незадоволено запитала Манярка.

— А якщо велика щука попадеться?

— Тоді гачок теж великий треба.

— Гачок — завтра. Дріт знайду і зроблю.

— Гаразд, — поблажливо сказала вона й побігла, озираючись.

Пізно ввечері, коли я, набігавшись, уже збирався спати, мати повідомила:

— Там тебе панночка питає.

— Хто? Майка, чи що?

— Не Майка. Маня.

— Маня?.. Ах, Манярка! Ну що їй знову треба?

Вона стояла біля ґанку з моєю «вудкою».

— Маняра! Ти чому не спиш? Ой, Славко намилить тобі шию!

— Не намилить, — відмахнулася вона. І, ставши навшпиньки, зашепотіла мені у вухо: —Владику, а можна, щоб не була не вудка, а батіг? Адже все одно гачка немає, а тільки палка з мотузкою. Можна?

Ну сміх, та й годі! Шепоче, ніби якась таємниця у неї.

— Навіщо тобі батіг? — запитав я голосно.

Вона зніяковіла.

— Гратися… Ніби в цирку. З коняками. Вчити їх стрибати.

Зрозуміло. Вона бачила циркову афішу. У відкриття цирку вже ніхто не вірив, але афіші час від часу з'являлися, і на одній з них був намальований худий дресирувальник у фраці, циліндрі і з довгим батогом. У цього батога була якась важка назва. Мати казала, та я забув. По боках від дресирувальника стояли, здибившись, красиві коні з пір'ям на голові.

Мені ця афіша не подобалася. Я не любив, коли мучили тварин, а цей дядько в циліндрі був напевне мучителем: он який батіг!

— По-перше, — суворо сказав я, — треба казати не «коняками», а «кіньми». А по-друге, бити коней батогом — це свинство. Ану дай я тобі вріжу! Сподобається тобі?

Манярка насупилася:

— А чого… А як їх тоді вчити?

— По-хорошому, ось як.

Їй, певно, стало незручно, і вона сказала вразливо:

— Ніби ти краще від усіх знаєш… У тебе що, кінь є?

І я несподівано відповів:

— Три.

Це вийшло так просто і впевнено, що Манярка розкрила рот і лише через хвилину сказала:

— Брешеш…

— Три, — спокійно повторив я. — Тільки вони не тут. — Я відчув, як холодок пройшов по спині.

Над парканами, над старовинною вежею бібліотеки, вкутавшись наполовину серпанковою хмарою, висів великий місяць. Незрозуміло лопотіла листям тополя, хоча повітря здавалося нерухомим. Був саме час для казок і таємниць.

— Ти не віриш, — сказав я. — Ну й не треба. А в мене є троє коней. Вони живуть на далекому місячному полі. Там срібні хмари. А коли всі сплять, вони приходять до мене…

Манярка вчепилася у мій лікоть, і я відчув, як в її долоньці б'ється маленька жилка. Я думав, що вона злякалася. Але ні.

— Ходімо, — прошепотіла вона.

— Куди?

— Ну, туди, до корча. Тут не треба розповідати. Там краще.

Вона повела мене в дальній закуток подвір'я, де лежав цурпалок товстенної колоди. Він був такий неосяжний і такий сучкувато-жилавий, що навіть у найжорстокіші воєнні зими його не змогли ні вкрасти, ні розрубати на місці. Крім того, всі забули, хто його господар. Цей цурпалок лежав тут з давніх-давен. Він давно позбувся кори і був відполірований штаньми ще «довоєнних» хлопчаків, друзів старшого Славкового брата.

Ми називали цю дивовижну колоду корчем і збиралися іноді тут побалакати.

Це було підходяще місце для вечірньої казки. Навколо стояли високі темні трави, нависала над парканом густа горобина, а просто над головою було ясне небо з розчиненим місячним світлом і рідкими великими зірками. Ми сіли.

— Розповідай, — пошепки попросила Манярка.

І я почав розповідати. Про те, як приходили до мене Чорні Коні, про наші далекі дороги і пригоди, про казки, в які вони заносили мене…

Манярка тепло дихала мені в плече і мовчала. І трохи здригалася іноді.

— Холодно? — запитав я.

— Ні-і… А вони ще прийдуть?

— Може…

— А зараз? Прийдуть? Зараз?..

— Ні, Манярко. Вони найчастіше приходять узимку.

— А якщо ми покличемо?

— А їх не кличуть. Їх просто треба чекати. Вони самі знають, коли їх чекають.

— А зараз?

— Що «зараз»?

— Знають?

— А хто їх зараз чекає?

— Я чекаю, — твердо сказала Манярка і підтягнула коліна до підборіддя. Всім своїм виглядом вона показувала, що чекатиме хоч до ранку.

Я забурмотів, що, власне, зараз не час, що коні можуть бути на канікулах, але взагалі вони приходять не так уже й часто. Зовсім вони не зобов'язані приходити щовечора…

— Ну давай почекаємо трішечки…

Довелося погодитись. Ми почекали трішечки. Потім іще. Потім ще трішечки. Потім на ґанку з'явилася мати й почала кликати мене.

— Не прийшли, — сказав я. І, щоб заспокоїти Малярку, додав: — Може, завтра…

Наступного вечора, в той же час, прийшов сердитий Диркнаб:

— Йди розбирайся там з нею.

— З ким?

— «З ким, з ким»! З Маняркою! Сидить на корчі і йти не хоче. Спати час, а вона не йде. Я кажу: «Чого сидиш?», а вона каже: «Іди, тобі не скажу, а Владикові скажу».

— А тобі шкода? Посидить і прийде.

— А якщо кудись знову втече? Шукай тоді…

— Не втече. Ти йди. Я з нею побалакаю.

Манярка сиділа так само, як учора. Мовчазна, маленька.

— Слухай, — нерішуче сказав я, — розумієш… Ну, я вчора трішки нахвастав. Вони рідко приходять.

— Ну й що? Все одно цікаво. А раптом сьогодні…

Я її розумів. Адже чекання казки — це майже як сама казка.

— Манярко… Ну, їх можна ж чекати вдома, коли вже спати ляжеш.

— Ні-і… Там Славко начує і відбере.

— Не «начує», а «почує». Не почує нічого твій Славко… І вони його не послухають. Вони слухаються тільки того, хто… Ну гаразд. Ось! — Я наважився. Витяг з кишені крихітну підкову, яку навесні подарував мені вершник. — Ось, Манярко. Це така таємна річ. У кого вона є, того вони й слухаються. І до того приходять… Бери.

— Назовсім? — прошепотіла вона.

— Назовсім.

Навіть у сутінках було видно, яка вона стала щаслива. Жодної кишеньки у неї не було, і підковку вона одягла на руку, вище ліктя, як браслет.

Поворушила рукою, подивилася на мене й знову запитала:

— Назовсім?

— Назовсім, — сказав я. — Бери моїх коней.

Я не шкодував. Нічого, що коні пішли. Нехай Манярка радіє. А у мене є Каравела. І буде завжди.

ГЛАДІАТОРИ

Колись у нашому дворі була хлібна крамничка, і знайома продавщиця Катя всім сусідам залишала їхні пайки, щоб дарма не стояли в черзі. Але таке хороше життя давно закінчилося. Тепер по хліб доводилося бігати у великий магазин № 7 на Першотравневій вулиці.

Іноді прийдеш — і жодної людини, а хлібом усі полиці закладені, а іноді — страшно згадати; черга на вулиці до самого рогу.

Найдовші черги були на початку серпня. Доводилося вставати раніше, бігти на Першотравневу й чекати: коли почнуть продавати (чи, як казали, «відпускати»).

«Відпускали» повільно. Спочатку черга йшла уздовж магазину по тротуару, потім втягувалася всередину. На вулиці було ще не так нудно: можна побігати, пограти з хлопцями.

А в магазині починалися тортури. Рівно гула черга. Набридливо дзенькали ножиці, вирізуючи хлібні талони. Сонно дзижчали мухи. Від хлібного запаху прорізався ядучий, як біль, голод і починала паморочитися голова.

Від дверей до прилавка черга рухалася майже годину. Лавок у магазині не було. Ті, хто встигав, влаштовувалися на широких підвіконнях і чекали, коли підійде черга.

Якось я побачив на підвіконні Бипу. На колінах Бипа тримав розтріпану книжку, але не читав, а ліниво дивився над головами.

— Бипо, здоров!

Він зрадів. Я навіть не думав, що він так зрадіє.

— Гайда до мене!

Ліктями Бипа розсунув сусідів і сказав тітці, яка поряд з ним на підвіконня поставила кошика:

— Забери-но багаж, тітонько. Тут не камера схову, людям сидіти ніде.

Тітка завела нудну розмову про хуліганів, які не поважають старших, проте кошика поставила на підлогу. Я сів поряд із Бипою.

— Давно я тебе не бачив, — сказав Бипа.

От дивак! А де йому мене бачити? Бував він у нашому дворі зовсім рідко, купатися з нами не ходив. У них там,на Вокзальній, була своя компанія. Але я з ввічливості відповів:

— Я тебе теж…

Ми порозмовляли про те, що через два тижні в школу, а ще зовсім неохота, і що скоро, кажуть, скасують хлібні картки, і тоді вже не буде черг, а хліба скільки завгодно…

Потім я запитав:

— Що за книжка?

— «Спартак». Дуже цікава, та я вже всю прочитав.

— Про футболістів?

Бипа витріщив очі.

Слід сказати, що в багатьох питаннях я був страшенний невіглас, хоча розумівся на вітрилах, географії, у влаштуванні Всесвіту. Щодо «Спартака» я був упевнений, що це всього-на-всього футбольна команда. Більше того! Я вважав, що назва походить від слова «спорт» і пишеться «Спортак».

Оговтавшись від подиву, Била тут же на підвіконні коротко повідав мені про повстання гладіаторів. І, коли він закінчив, я, звичайно, сказав:

— Дай почитати!

«Не дасть», — подумав. І справді, навіщо він даватиме? Може, щось на обмін попросить? Але ж у мене нічого немає.

Бипа подумав, зітхнув. І дозволив:

— Ну, бери… Тільки гляди: вона он яка розмачулена.

Я кивав, очманівши від радості. Така товста, така цікава!

А Бипа так роздобрився, що поставив мене в свою чергу, яка була набагато ближче від моєї. Жінки загаласували, та він рішуче й діловито довів, що ми займали разом.

Потім ми крокували по вулиці, що дзвеніла від спеки, і гризли хлібні маленькі шматочки — доважки.

— Слухай… — нерішуче сказав Бипа. — Ти ось що… Знаєш, дай мені твого ременя поносити, га?

Я навіть крок уповільнив. Мій морський ремінь? А якщо Бипа замахлює? Адже це не Манярка.

— Та не бійся, я не назовсім прошу, — пояснив Бипа. — Трішечки поношу й віддам. Ну, поки ти книжку читатимеш. Згода?

Може, він навмисне книжку підсунув і в чергу мене поставив, щоб ремінь видурити? Але ж він міг би його просто відібрати. Он який він здоровенний! Я б і не писнув.

— Ти не думай, що я за книжку прошу, — сказав Бипа. — Мені треба Хрищу одну справу довести. Знаєш Хрища? Він у нашому будинку живе.

— А що довести? — запитав я, зволікаючи час.

— Та він не вірить, що у мене батько був моряк. Я йому ремінь покажу і скажу, що батько залишив, коли у сорок третьому році у відпустку приїздив.

— А насправді він нічого не залишив?

Бипа похитав головою.

— Він був підводник… Їх не знайшли. А у відпустку він і не приїжджав, тільки збирався.

— Бери, — сказав я. — Тільки не загуби.

… Два дні без перепочинку я читав «Спартака». Навіть купатися не бігав. Увечері другого дня до мене постукав Южко і викликав на подвір'я.

— Чому не виходиш? Не пускають?

— Читаю, — зітхнув я.

— Цілісінький день читати примушують? — здивувався він.

— Ніхто не примушує! Сам! Знаєш яка книжка!

І тут же на ґанку почав я розповідати Южкові про суворих бійців-гладіаторів, яких у Стародавньому Римі багатії примушували битися між собою, а самі дивилися як цирк чи кіно.

Підійшли й інші хлопці. Ніхто, крім Марика і Диркнаба, досі не чув про Спартака — вождя гладіаторів.

— Брехня все це, — ображено сказав Петько Лапін. — Письменники навигадують, а ви вірите.

— Нічого подібного, — заступився Марик. — Це історичний факт.

— Про Спартака у підручнику написано, — підтримав Диркнаб. — Ти, Лапа, даремно не лайся на письменників.

— А чого вони такі бовдури, ваші гладіатори?! — обурено заявив Петько. — Один одного вбивали! Краще б революцію влаштували! Вони ж усі з мечами! Якби почали рубати цих самих… як їх…

— А вони й т-ак почали! Недослухав, а кричиш!

Книжку у мене розтягли по частинах. Читали, обмінюючись тонкими зшитками аркушів. Зібрав я всього «Спартака» лише через тиждень.

На подвір'ї почалися гладіаторські бої. Стукали дерев'яні мечі, гриміли кришки від великих каструль, що стали щитами. Могутні наступальні вигуки порушували тишу кварталу. Таїсія Тимофіївка здобула новий привід, щоб звинувачувати нас у невихованості.

Ми рубалися й сперечалися. Скільки разів треба зачепити противника мечем, щоб він вважався вбитим? Чия черга бути легіонерами?

Ніхто, певна річ, не хотів йти у легіонери. Адже це були все одно що фашисти, тільки старовинні. Доводилося по десять разів ділитися, лічитися, тягти жеребки. Але незважаючи на це, в найвирішальнішу мить римські легіонери порушували всі правила й безсовісно репетували:

— Ура! За свободу! Бий фриців!

Ми всі пересварилися і втомилися від таких суперечок. І зібрали нарешті військову раду. На раді вирішили: під час ігор не кричати й не кидатися один на одного як навіжені, а все робити за планом.

Гра повинна складатися а двох частин. Спочатку гладіаторська вистава: бій між двома групами. Чия група переможе, та й буде спартаківцями. А в другій частині — повстання і битви з легіонерами. І щоб усе за правилами!

Така гра потребувала підготовки, і ми оголосили дводенну перерву.

Наступного дня, в суботу, всі клепали собі обладунки, вирізували нові мечі, малювали крейдою на щитах левів і носорогів.

А я байдикував. Бойові лати в мене вже були. Щит і меч ремонтувати не треба було.

Від нічого робити я вирішив пробігти в каталкою. Вийшов на вулицю і побачив Бипу.

Він брів назустріч, і на животі у нього сяяла пряжка мого ременя.

— Гей, Вило!

— А, Владик!

Він одразу пожвавішав, як побачив мене. І навіть не на прізвище мене назвав, а по імені. В нас у класі всі один одного на прізвище називали. Чи на прізвиська. А він сказав «Владик».

— Ти куди? — запитав я.

— В кінушку ходив. Квитків немає.

— Спека, — сказав я. — Робити нічого не хочеться.

— Угу, — охоче сказав він.

Я знову подивився на пряжку.

— Слухай, Вило, я «Спартака» вже прочитав. Усі хлопці прочитали. Ходімо до мене, забереш.

— Гайда.

Ми пішли, а він усе позирав на мене весело і зніяковіло. Такий великий, кудлатий, товстогубий.

— Чого ти, Бипо, увесь час мене роздивляєшся?

— Так просто… Всі хлопці кудись поділися, нудно самому. А тут ти зустрівся.

— А Валерик Хрищиков? Він же поряд із тобою живе.

— Та що він, цей Хрищ…

Вдома я віддав Бипі книжку. Він її потримав перед собою, шморгнув носом і хрипкувато сказав:

— Та добре вже… Ти її бери, якщо тобі її треба. Якщо подобається.

Я спантеличено закліпав очима.

— Як «бери»?

— Ну, так… На пам'ять.

— Хіба виїжджаєш кудись?

— Та ні. Просто так. Коли тобі її треба…

Мені її не так-то вже й треба було зараз. Я її запам'ятав від початку до кінця. Але я не сказав цього. Бипа… Як він сказав: «На пам'ять»… А тоді от взяв і поставив у магазині в свою чергу. А ще раніше ні сіло ні впало заступився за мене перед Вовою Вершиніним… Я взяв книжку:

— Спасибі, Бипо. Я їй нові обкладинки зроблю.

— Якщо хочеш, я тобі ще товсту книгу принесу. З назвою «Собор Паризької богоматері». Тільки я ще її не читав. Прочитаю і принесу.

І чому я досі думав, що Била некрасивий? У нього були такі гарні коричневі очі. Як у доброго коня. Ви не смійтеся. У коней дуже ласкаві й красиві очі.

І взагалі обличчя у Бипи було добре. Чому хтось вигадав, що він хуліган?

Він зняв ремінь, обмотав навколо пряжки.

— На. Поносив я… Хороший ремінець. Хрищ усе підмовляв помінятися на ножик. Ну, я кажу: «Котися ти, чого причепився…» Що я, пришелепкуватий, чи що, мінятися, якщо не мій ремінь…

Не вміли ми говорити один одному хороші слова. А так захотілося мені сказати Бипі щось хороше. І я сказав:

— Ну, ти тоді… носи вже його ще. Назовсім. У мене й так штани не спадуть. Та ти не думай, що це я через книжки. Це я просто так…

І таку свою дорогоцінність я віддав зараз легко й радісно, тому що Бипа мені подобався. Я тільки додав ще:

— Ти гляди не міняйся з Хрищем на ножик.

І Бипа знову сказав:

— Що я, пришелепкуватий?

І ми вийшли з дому і пішли по гарячій від сонця вулиці.

— Ти приходь завтра, — запросив я. — Знаєш, який бій буде! Як у книжці. Ніби все насправді. Прийдеш?

— Угу, — відказав він.

Він прийшов, коли ми готували до бою арену: обкладали цегляними уламками круг на землі і посипали землю тирсою. Тирсу Манярка потай вигрібала з хиткої призьби нашого флігеля і приносила в пелені.

Петько Лапін вирівнював цегляний круг. Він закінчив роботу, випростався і головою зачепив Манярку: вона проходила повз нього. Тирса зметнулася жовтою хмарою і з голови до ніг обсипала Петька.

Петько люто верескнув, затрусив головою і хотів луснути Манярку.

— Ти! — сказав я. — Не чіпай.

— Чого «ти»! Чого «не чіпай»? — закричав Петько. — А чого вона тирсою обсипає! Обсипати можна, а чіпати не можна, так? Заступаєшся за наречену!

— Дурень ти, — сказав я. — Як розлютишся, одразу всілякі нісенітниці верзеш. Минулого разу ми з Майкою, коли грали, тебе на сходах у полон взяли, і ти одразу закричав, що Майка — моя наречена. А зараз — Манярка. Я ж не турецький султан, щоб стільки наречених було.

— Не султан ти, а дівчачий пастух, — заявив Петько.

Я сказав, що він клізма і голова у нього редькою догори. Петько перестав витрушувати з-за коміра тирсу і повідомив, що зараз покаже мені «редьку».

— Покажи краще мені, — втрутився Бипа й неквапно розправив плечі. — А то Владик маленький, а ти он яка голобля.

— Нічого, Било. Я з ним сам, — сказав я.

Диркнаб наказав нам закінчувати сварку і запитав, чи будемо ми, врешті-решт, грати чи ні. Ми сказали, що будемо. Тільки Бипа відмовився:

— У мене меча немає і щита. Я поки що глядачем буду.

Майка і Манярка теж були глядачами. Манярка — за молодістю років, а Майка сама так захотіла. Останніми днями вона знову почала з'являтися у строкатому нарядному платті, схожому на парашут, акуратно зачесана і навіть іноді з бантом. Я вже подумував, чи не закохатися мені знову.

— Я буду Валерія Мессала, — сказала Майка. — Буду сидіти і вболівати за Спартака.

— Ух і дістанеться тобі, коли буде повстання! — зловтішно сказав Петько.

— За що? — обурився Марик. — Вона ж кохана Спартака!

— Ну й що? Будемо ми, чи що, розбиратися? Як кинемось! Адже вона все одно рабовласниха!

— Не «рабовласниха», а «рабовласниця», — сказав Диркнаб. — Я ось тобі кинусь.

Він відмовився бути Спартаком, хоча ми його наперед вибрали.

— Хто сміливіше від усіх битиметься, той і Спартак. Ясно?

І почалася битва!

Ми зійшлися шеренга на шеренгу, здійнявши підошвами хмару тирси. Я побачив перед собою щит Диркнаба з намальованим драконом, вдарив по ньому своїм щитом, відбив чийсь меч.

Небо стало темно-червоним, у голові вибухнула гаряча бомба, і я опинився на землі.

Коли небо знову стало синім, я відчув, що мене піднімають за плечі, і сів. У голові гуло, як у нашій залізній бочці, коли Диркнаб б'є по ній стукачкою. З носа густими струменями лилася на бляшаний нагрудник темна кров.

Мене знову поклали. Манярка принесла води. Намочили чиюсь сорочку, поклали на обличчя. Пам'ятаю, що я підкорявся, навіть не силкуючись нічого зрозуміти і без будь-якого страху.

Кров поступово вгамувалася. З нагрудника стерли червоні плями. Я знову сів і лише тоді довідався, що трапилося. Толик, який бився поряд зі мною, замахнувся на Вову Сазанова. Широко замахнувся. І в цьому замаху, відкинувши руку назад, рубонув мене мечем по переніссю.

Зараз він стояв такий винуватий, яким я його ніколи не бачив.

— Це він навмисне, — заявив Петько Лапін. — Він з Владиком битися боїться, а помститися кортить.

— Та що ви, хлопці… — почав Толик і тихо заплакав.

— По-моєму, це виключається, — сказав Марик. — Не міг він навмисне.

— Не міг, — погодився я. — Не реви, Толю.

— Якби він навмисне, я б йому… — суворо зауважив Бипа.

— Не треба, — сказав я.

— Дуже болить? — запитала Майка.

Я похитав головою. Боліло не дуже, тільки я відчував, що перенісся швидко розпухає.

Почали обговорювати, що робити. Одні казали, що треба піти додому і полежати. Інші стверджували, що додому йти не треба: мати перелякається, а може, всім іще й влетить за таку гру.

Гудіння в голові минулося, і я відчув себе героєм. Я був поранений у гладіаторській битві! І мені хотілося бути героєм до кінця. Я заявив, що лежати не збираюся, а краще всім нам піти викупатися, коли вже битва не вийшла. Від купання всі рани заживають.

Пропозицію вмить прийняли.

— Тільки додому збігаю, скажу, що на річку йду.

— Ти що? — здивувався Диркнаб. — І досі ще не отямився? Тебе ж із хати не випустять більше!

— Випустять. Мене мати ніколи не тримає.

— Ти на свій ніс подивися, — сказала Майка.

Я не міг подивитися на свій ніс. Крім того, у нас з матір'ю була залізна домовленість: якщо йду купатися, повинен попередити. А втім, я сподівався, що мати пішла до знайомих, і я просто залишу їй записку.

— Ви йдіть, — твердо сказав я. — Зачекайте мене біля кіно, де годинник. До шостої. Я прийду, от побачите.

Недавно гудок у депо просигналив пів на шосту, і у мене було хвилин з двадцять.

— Не прийдеш же, — сумно сказав Бипа.

У мені все ще вирував геройський дух. Я взяв за кінці свій меч і з розмаху перебив об коліно (меч був з тріщиною від удару об Диркнабів щит, і я його не шкодував). Ногу я забив здорово, але гордо випростався і підняв у руках уламки.

— Ось! Чесне спартаківське, прийду!

Мені здавалося, що так присягалися гладіатори.

ДИВІТЬСЯ, Я ПРИЙШОВ!

Мати була вдома. Вона з кимось розмовляла, це я почув ще за дверима.

Спочатку я вирішив, що у нас Сергій Едуардович, він іноді заходив. Але ні, голос у співбесідника був незнайомий.

До мене долинуло закінчення речення:

— … напевно, став ще більше схожий. Майже дорослий, як Віктор.

Що це за Віктор? Хто на кого схожий?

— Звичайно, — сказала мати. — Хоча, правду кажучи, Віктора я не дуже пам'ятаю. Тобто пам'ятаю, як він голубів ганяв, як грався з моєю дочкою, а от уявити собі обличчя, голос уже важко…

— Так… — зітхаючи, сказав співбесідник. — А я от уже не забуду…

— Ще б пак… — озвалася мати.

Підслуховувати негарно. Але ж я й не підслуховував навмисне. Я просто стояв перед дверима й боявся приголомшити матір виглядом свого носа.

Мати продовжувала розмову:

— А Славка я добре знаю. Він у тутешніх хлопчаків ніби командир. Я навіть рада, що мій син завжди з ним грається. Якось спокійніше на душі.

— Хороші товариші — велика справа, — сказав чоловік.

— Звісно. І добре, що саме Славко — заводій у нашому дворі. Він розсудливий і не хуліган. Адже бувають серед великих хлопців такі, що підійти страшно.

— Бувають… — погодився незнайомець.

— А втім, за свого Владика я спокійна, — сказала мати, і в голосі її вчувалася погордлива нотка. — На нього хулігани не вплинуть. Є в нього, знаєте, така природжена інтелігентність.

У цю мить з мене з'їхав наплечник і загримотів по підлозі. Ховатися стало неможливо. Я штовхнув двері, сказав «добридень» і намагався одвернути носа від світла, щоб мати не помітила.

Та хіба від неї приховаєш!

— О-о-о! — з глибоким стогоном сказала мати. — О-о-о! Що це таке?

Мій розтерзаний вигляд, бляшані лати, кудлата голова і, головне, розпухле, з синцями перенісся ніяк не пов'язувалися зі словами про природжену інтелігентність.

— Що з твоїм носом? — трагічним голосом запитала мати, і очі її округлилися.

— Стукнувся…

— Ти з глузду з'їхав! Тобі напевне перебили перенісся!

— Не хвилюйтеся, — добродушно сказав чоловік. — Коли перебивають перенісся, людина втрачає свідомість. Це штука серйозна. Я на таких речах трохи розуміюся.

Він сидів біля вікна, і я не одразу розгледів його. Потім він підійшов, обережно торкнув великим шорстким пальцем нещасний мій ніс і сказав:

— За два дні все минеться.

Я дивився на нього знизу вгору. Це був великий, повний чоловік, майже лисий, з круглим обличчям і хорошими світлими очима. На вилозі піджака був у нього пригвинчений орден Вітчизняної війни. Піджак був новий, а орден потертий, з відбитим куточком емалі. (Я згадав, що на батьковому такому ж ордені, який нам прислали, теж був відбитий емалевий куточок. Він відколовся, коли батько впав на бруківку. В тому місті.)

— Але дивіться, як напухло! Це жахливо, — сказала мати, трохи заспокоївшись.

Я вирішив образитися:

— Що жахливо? Хіба я винен?

— Усе жахливо! — відрізала мати. — Те, що ти кожного дня з'являєшся у синцях і подряпинах. Те, що я постійно боюся, аби ти не зламав шию. Те, що у тебе дикий вигляд. Що про тебе подумає незнайома людина?

Ну, що подумає? Здається, незнайомець не думав нічого поганого.

З цікавістю позирав на моє озброєння.

— Знімай все залізо і лягай, — наказала мати. — Я зроблю компрес. Швидко.

Я знав, що не можна сперечатися, якщо мати береться за лікування. Гірше буде.

Довелося лягти на ліжко догори носом, і мати почала обмивати його кип'яченою водою, а потім обкладати змоченими ватками. Рідина на ватках була холодна і огидно пахло лікарнею.

Ходики на стіні тим часом цокали і цокали. І до шостої години залишалося нарешті тільки п'ять хвилин. Якраз, щоб добігти до кіно.

— Мам, все, — бадьоро сказав я і підхопився.

— Що значить «все»? Хто тобі дозволив встати?

— Вже зовсім не болить!

— Це нічого не значить. Може бути внутрішній крововилив.

— Мамо, — сказав я якомога переконливіше, — нічого не може бути. Мене хлопці чекають. Я ж обіцяв.

Мати дуже здивувалася:

— Що? Чекають? Хлопці? І ти гадаєш, я тебе кудись відпущу, поки з носом не буде все гаразд?

— Ма-мо!

— Негайно лягай.

Довелося вживати відчайдушних заходів. Не дуже це гарно, та нічого не вдієш. Я постарався заплакати.

— Марно, — сказала мати. — Не витрачай сил. Я чудово знаю, коли ти плачеш по-справжньому.

Я заревів по-справжньому.

— І не соромно? — запитала мати. — Як дівчисько! При сторонній людині. Знаєш, хто це? Фронтовий друг Віктора. Славиного брата. А ти розрюмсався.

Від здивування я перестав плакати і крізь мокрі вії глянув на гостя. Виявляється, це не материн знайомий, не працівник редакції, а фронтовий товариш Диркнабового брата!

Я невиразно пам'ятав Віктора, він приходив іноді до Тані. Це був худенький, невисокий хлопчина, трохи старший від нинішнього Славка. А товариш його он який великий. Лисий. Зовсім дорослий.

Але ж це дійсно був справжній фронтовий товариш. Він подивився на мене розуміюче й неквапно заговорив:

— Ми були з Віктором в одному взводі… А потім я шукав, хто у нього залишився. Мати, брат, сестричка… Ось, приїхав спеціально, а їх немає вдома. Зайшов до вас. Думаю, сусіди знають… А де ж Славко?

Ось він, порятунок!

Я, з докором позираючи на матір, повідомив, що Славкова мати на чергуванні в депо, а Славко і Манярка чекають мене під годинником. Дуже чекають. Я дав слово честі. А якщо не встигну, вони підуть на річку без мене, і ніхто їх не знайде до самого вечора, бо берег великий і затишних місць на ньому ціла тисяча.

І ніхто не скаже їм, що приїхав фронтовий друг їхнього старшого брата! Мати зніяковіла.

— Справді… — сказала вона. — Вибачте мені. Я так перелякалася, що зовсім не подумала. Звичайно, треба їх покликати. Тільки не було б крововиливу…

Про те, що крововиливу не буде, я крикнув уже з-за дверей.

Ух, як я мчав! Перехожі стрибали з тротуарів, щоб я не врізався у них. І дивилися услід. Але даремно я так біг. Хлопців під годинником уже не було.

І на березі їх не було.

Я пройшов від пристанського спуску до водної станції і назад. Інші, незнайомі хлопці хлюпалися у жовтуватій від глини воді, інші загорали на піщаних п'ятачках і лужках, стрибали і веселилися на схилах серед полинових заростей.

Мені стало так сумно, ніби я в незнайомій країні опинився. Немов ніколи вже не зустрінуся з друзями.

Я, звісно, зустрінуся. Цього ж вечора. Але що я їм скажу? Як я виправдаюсь?

«Клямпик, — презирливо кине Толя. — Не пустили дитинку з дому». І я не зможу відповісти йому, як слід, і він не злякається мене, бо в інших хлопців не буде до мене співчуття.

«А ще клізмою обзивався, — зраділо зауважить Лапін. — Сам ти…»

«Даремно тільки чекали, — похмуро скаже Диркнаб. — Краще б не базікав».

Коли б я просто пообіцяв… Але ж я чесне спартаківське дав! Вони ж усі зневажатимуть мене як дезертира! Тільки Майка, певно, жалісливо дивитиметься. Та ще, може, Южко. Ні, Южко не буде. Як він захоплено дивився, коли я перебив об млі о меч! А тепер я перед ним просто хвалько. І чого мені заманулося меча ламати? Чванько нещасний! Навіть згадувати соромно. Тільки ногу забив…

Я брів уздовж води, все ще позираючи по боках і сподіваючись на диво. Але див не буває. Я вже зрозумів, куди вони вирушили. На інший берег, на Жовтий мис. Он на той пагорб, за кілометр звідси. Там біля берега дрібний, найчистіший пісок, а один зі схилів заріс черемхою. Ягоди у неї великі, мало не з вишню завбільшки, а з гілок виходять чудові луки. Бипа про це недавно казав.

При згадці про Бипу мені стало зовсім сумно. Що він про мене думає? Певно, віддасть назад ремінь, от і все. Навіщо йому мої подарунки? Навіщо йому я? Там, на мисі, йому добре з хлопцями. Без мене…

Я здогадувався, що вони переправилися на той бік у великому перевізному човні. А зараз човна хіба дочекаєшся? Він у цей час іде вниз: перевозити робітників шкіряної фабрики. Та й за квиток треба п'ятдесят копійок платити, а у мене — ні копійки.

Я ліниво побрів до перевозу. Причальний пліт був порожній. Я грудьми ліг на бильця з облупленим рятувальним кругом і почав дивитися на воду. У жовтій воді табунами ходили мальки.

Навіть цим безтямним малькам було набагато краще, ніж мені: вони були всі разом. Я відвернувся. Що це?

З іншого боку плота до билець був прибитий залізний лист з правилами для пасажирів. Ніхто вже не міг прочитати ці правила, бо від постійних бризок залізо стало брудно-бурим і рядки злилися з іржею. І от на цьому листі я побачив яскраві, косо надряпані крейдою слова:

МИ ТЕБЕ ЧЕКА

Я хоч де, хоч коли одразу зміг би впізнати ці літери! Оце «И» навпаки і «т» хрестиком! Так писала Манярка. Не встигла дописати — затягли у човен. «Ми тебе чека…»

Я мало знову не пустив сльозу, вдруге за цю годину. Від образи і злої безпорадності. Та не пустив, бо побачив невеликого човна. Хлопчина у міліцейському кашкеті ліниво гріб неподалік від берега.

— Гей! Перевези! — закричав я мов навіжений. — Ну, перевези! Гей!

Він підняв козирок, глянув на мене, відвернувся і знову замахав веслами.

Пам'ятаю, що я кричав йому найобразливіші слова і погрожував кулаком.

Ну що йому було перевезти мене? Довго хіба? Річка обміліла до серпня і стала зовсім не широкою. Той берег — ось він. Метрів сто якихось. А до плотів, які впритул біля берега, — ще ближче.

Сто метрів — це хіба багато?

Коли ми ходили на водну станцію заводу «Механік», я пропливав там п'ятдесят. Правда, поряд була кромка басейну й хлопці. Але ж я за кромку не хапався і на допомогу не кликав. І навіть не дуже втомився. Якби захотів, міг би ще проплисти…

«Не дурій», — сказав у мені дорослий зляканий голос.

«Не буду», — квапливо погодився. Бо й сам злякався своєї відчайдушної думки.

Та все-таки… Як би це було чудово!

Я підійшов би до них недбалою, ледь втомленою ходою і сказав би:

«Не могли вже трохи почекати…»

Вони витріщили б очі:

«Ти звідки? Через міст біг?»

«Через міст? Та звичайно! Цілих сім кілометрів! І все бігом. Бачите, аж упрів, увесь мокрий…» І почав би діловито викручувати на собі труси.

І тоді Майка сказала б: «Плив? Божевільний!» — і всі подивилися б так само, як у дворі, коли я переламав меч. А Диркнаб для порядку пробурчав би:

«Ще раз попливеш сам — матимеш по шиї… Спочатку запізнюється, а потім у чемпіони лізе».

«Я ж через діло запізнився. Там одна людина приїхала, друг вашого Віктора. Все про вас з Маняркою роапитував. От я й затримався».

І знову стало б усе добре!

Я розумів, що жовта річкова вода ніби змила б з мене всю гіркоту невдачі, всю зневагу друзів.

Але який з мене плавець! Адже місяць тому я ледве тримався на воді.

Я пішов з плоту. Роздягнувся. Сховав одяг у сухій глинистій щілині серед бур'яну. Я ще анітрохи не вірив, що всерйоз попливу через річку. Але щось мене штовхало до води.

Я увійшов по коліна. І вода вперше за все літо здалася холодною.

«Стій, що ти робиш! Не треба».

«Я тільки спробую».

«Не корчи із себе дурня! Сто метрів — не п'ятдесят! І тут не басейн. Тут течія».

«Ну й що? Я ж не проти течії. Нехай несе. Мені б тільки на той берег…»

«Не смій! Адже поряд нікого немає. Ніхто не допоможе».

«Ну, не буду, не буду… Я тільки спробую. Трошки пропливу — і назад…»

Я зайшов по шию. Ну от: ще й не плив, а метрів сім уже позаду. Я відштовхнувся і зробив кілька гребків.

«Ти куди? Ти ж хотів тільки трішечки!»

«Замовкни!»

Я жодного разу не озирнувся. Боявся, що побачу свій берег дуже близько й довідаюсь, як мало проплив. І боявся, що побачу його занадто далеко і тоді зовсім злякаюся. Пам'ятаю, що поверхня води здавалася мені сріблястою і випуклою і я не бачив плотів, до яких мріяв добратися.

Течія м'яко несла мене. І це добре — ближче до мису.

Погано було інше! З самого початку я занадто рвався вперед, і швидко втомилися руки. А ще погано працював розпухлий ніс. Дихати довелося ротом. І десь на середині річки я ковтнув води.

Ковтнув, закашлявся, замахав руками, занурився з головою, ковтнув знову.

«От і все. Цього ти хотів!»

Кашель душив мене. Ривком я вихопився з води майже по груди, ковтнув повітря. Кілька секунд борсався по-собачому, намагаючись тримати голову вище. І весь цей час виразно уявляв собі, як моє тіло колихатиметься у жовтій глибині. А потім його витягнуть баграми, і я цього не відчуватиму…

Потім здавалося, що підходить човен. Значить, мене зараз втягнуть через борт, відвезуть на берег, а потім, тремтячого, мокрого, почнуть розпитувати і поведуть до матері. Цього ще бракувало.

І раптом я зрозумів одну річ: якщо боюся човна, значить, ще не тону.

Ну, ковтнув води! Ну, втомилися руки! Що з цього? Адже пливу.

І взагалі не може людина потонути, поки не випустить повітря з легень. Тільки не треба борсатися від страху.

Я відхекався, набрав побільше повітря, занурив голову і опустив здерев'янілі руки. Не тону. Річка вільно несе мене.

Вперед!

Ніякого човна немає. І не треба. От якби поряд була Каравела…

Я уявив собі, як біля плеча рухається оброслий зеленню і черепашками борт, а зверху глузливо дивиться Павлик.

«Ти що там хлюпаєшся? Стомився?»

«Хто тобі сказав?»

«Сам бачу. Може, кинути кінчик?»

«Прив'яжи цим кінчиком свого язика! Ти взагалі щось почав зазнаватися. Думаєш, ти один — капітан?»

«Гаразд, гаразд. Ти краще дихай як слід, а то знову ковтнеш…»

«Не ковтну… Ти гадаєш, ніби я й досі такий же нікчема? Ти в якому класі був, коли поїхав? У четвертому ж. Ну і я зараз у четвертий перейшов. І в футбол я вмію грати не гірше від тебе. Так! А на мечах б'юся, певно, навіть краще! А «Спартака» ти читав?»

«Ну, розхвастався!»

«Та я не розхвастався. Я просто…»

І тут я побачив край плоту! Метрів за десять.

Ну, ще трохи. Трішечки… Раз… Два…

Я вчепився в металевий трос і цілу хвилину висів у воді, відпочиваючи. Потім виволік себе на пліт, полежав на шорстких колодах. Підвівся. В голові гуло, а у вухах щільними пробками сиділа вода.

По колодах я дістався до берега. Пострибав на тремтячих ногах. Вода вилилась, у вухах стало тепло і ніби увімкнувся радіоприймач: я почув голоси, гудки на пристані, сміх на тому березі.

Вечірнє тепле сонце м'яко світило мені в обличчя і розсипалося іскрами на мокрих віях. Я пішов туди, де здіймався плоский пагорб Жовтого мису. Сонце висіло просто над ним.

Я мружився і тому не одразу побачив хлопців.

Вони стояли на вершині пагорба. Шеренгою. З довгими тонкими палицями. Чи то для вудлищ вирізали, чи то для луків — я не розібрав. Здалеку палиці були схожі на списи.

Хлопці махали мені руками і кричали щось. Чи раділи, що я відшукував їх, чи лаяли за відчайдушний вчинок.

А може, і те, й інше.

«Дивіться, я прийшов!» — хотів гукнути я, але побоявся, що зірветься голос. Я просто помахав їм у відповідь і почав підніматися пологим схилом. По сухій глинистій стежинці, теплій від сонця. Вологий запах річки змішувався з гірким і сухим запахом полину. Його запилене листя ласкаво лоскотало мої коліна.

Хлопці чекали на гребені. Вони вже не кричали і не махали списами. Тільки Манярка все ще не опускала піднесену руку. Короткий рукавчик сповз до плеча, і я побачив на Манярчиній руці підківку…

Такими я й запам'ятав їх, товаришів дитинства. Легка шеренга на тлі світлого неба, волосся палає і золотиться від вечірніх променів. Манярка чекає з піднесеною, як для салюту, рукою. А над ними — велика туманна куля сонця.

Примітка

1

Нактоузний вогонь — лампочка на нактоузі (стойці, на якій закріплений корабельний компас).

(обратно)

Оглавление

Владислав Крапивін ТІНЬ КАРАВЕЛИ

Частина перша ТІНЬ КАРАВЕЛИ

  СИНЄ І БІЛЕ

  ВІЗИТ БІЛЛІ БОНСА

  ВІДБЛИСКИ НА ВІТРИЛАХ

  КАРАВЕЛА

  ДВА КАПІТАНИ І БОББІН ГАПП

  ДЮЙМОВОЧКА

  ОДИН

  ЦУНАМІ

  ВЕЧІР

Частина друга ПО КОЛІНА В ТРАВІ

  ЧОРНІ КОНІ

  АМЕРИКАНСЬКИЙ ТОВАР

  ВОРОГ

  ДЕ СИНІЙ ВІТЕР ПРОКИДАЄТЬСЯ…

  ЛІТНІ ДНІ

  ВАС КОРОЛЬ ЗАПРОШУЄ НА БАЛ

  БЕРИ МОЇХ КОНЕЙ

  ГЛАДІАТОРИ

  ДИВІТЬСЯ, Я ПРИЙШОВ!

  МИ ТЕБЕ ЧЕКА

*** Примечания ***