Лесовая Лидия [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ЛІСОВА Лідія Валентинівна
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, драматург, перекладач, актриса. Справжнє прізвище – Шперлінг Лідія Озіясівна.
З дворянської родини. Батько, О. Шперлінг, – статський радник.
Народилася 20 грудня 1889 р. (1 січня 1890) в м. Бердичеві Київської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Житомирської області України).
Померла 26 березня 1972 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчалася в одній з київських гімназій, театрі-студії Лепківських.
Грала в трупах Київського російського театру (1907-1909), Херсонського міського театру (1909-1910), Симбірського міського театру (1910-1911), низки петербурзьких театрів (1911-1916), була
секретарем журналу «Новий сатирикон» (1916-1917), ведучою Всесоюзного радіо (1927-1936).
Друкувалася в газетах «Сьогодні», «Червона газета», «Вітчизна», журналах «Нива», «Сонце Росії»,
«Весна», «Сибірські вогні», «У світі мистецтв», «Бегемот», «Рампа і життя», «Вогник», «Багаття»,
«Життя мистецтва», «Мухомор», «Їжак», «Сибірський світанок», «Сміхач», «Новий сатирикон».
Як літератор дебютувала в журналі «У світі мистецтв» віршем «Пісенька» (1907).
Потім настала черга віршів «Царівна сутінок», «Лунали скрипки золоті», «Я розсипала фіалки
твоєю постелею», «Казка»; ліричного етюду «Про квітку, що зів’яла» (1907); оповідання
«Метелики» (1913).
Наша землячка – автор п’єс «Паж Аїлі» (1908), «Це було так», «Яскраво-червоні троянди», «Так, я
така» (усі – 1914), «Коли жінці однаково» (1915).
Її перу також належать книги «Алея химер» (1915), «Жар-птах» (1922), «Грім і блискавиця»
(1925), «Як хлопчаки в селі театр наладнали» (1926).
Л. видала три книги перекладів.
У свою чергу, «за відсутність значних художніх творів» нашу землячку виключили з Спілки
письменників і літературного фонду СРСР (1934).
Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Аверченко, Н. Волохова, Л. Блок, К. Марджанішвілі, М. Медведєв, Н. Грін, Т. Щепкіна-Купернік, В. Воїнов, Е. Кроткий, В. Князєв, С. Писарєв та ін.
***
ДОПОВНЮВАТИ МОЗАЇКУ
, з творчого кредо Л. Лісової
Без незвичного мозаїка мистецтва неповна.
ЩОСЬ НЕЦЕНЗУРНЕ, з рецензії Л. Лісової «Ытуеребо» в «Червоній газеті» за 25 січня 1928 р.
Незрозуміло? Ще б! Для того і робиться... Учора в «Будинку преси» відбувалося щось нецензурне.
Наскільки розв’язні були Обереути (розшифруємо: «об’єднання реального мистецтва»), настільки
фривольною була і публіка. Свист, шипіння, вигуки, вільні обміни думок з виступаючими.
Не у тому суть, що у Заболоцького є хороші вірші, дуже зрозумілі і вельми ямбічного походження, не в тому справа, що у Введенського їх немає, а страшний заум його відносить нісенітницею, що
«Єлизавета Бам» – відвертий до цинізму сумбур, в якому «ніхто нічого не зрозумів», за загальним
висновком диспутантів. Головне питання, яке стихійно вирвалося із залу: «Для чого? Навіщо?
Кому потрібен цей балаган?»
ІНКВІЗИЦІЙНІ МАРЕННЯ, з розвідки Ж.-Ф. Жаккара «Данило Хармс і кінець російського
авангарду»
Будинок преси міг би стати новим центром пізнього авангарду, якби деміурги «соціалістичного
будівництва» не вирішили інакше. «Декларація» об’єднання реального мистецтва (ОБЭРИУ) була
декларацією літературного руху, безпосередньо пов’язаного з тим, що властям тільки що вдалося
нейтралізувати в ДІНХУКові (Державний інститут художньої культури – авт.).
Реакція настала негайно. Наступного ж дня після спектаклю у вечірньому випуску «Червоної
газети» в статті під назвою «Ытуеребо» (тобто, «Обереуты», написане навпаки і орфографічно
невірно) Лідія Лісова різко нападає на тих, кого вона вважає запізнілими футуристами: «Учора в
«Будинку преси» відбувалося щось нецензурне», – починає вона, перш ніж накинутися на
«страшний заум» Введенського (який протистоїть красивим ямбам Заболоцького) і на «відвертий
до цинізму сумбур», який є «Єлизавета Бам». Понад усе нас цікавить та наполегливість, з якою
«обэриуты» порівнювалися з попереднім поколінням, котре епатувало буржуа: «Клічаті шапки, руді парики, іграшкові конячки. Похмурий замах на невеселе циркацтво, ніяк не обіграні речі.
Футуристи малювали на щоках дієзи, щоб – епатувати буржуа. У 1928 році нікого не епатнеш
рудим париком і лякати нікого».
Якщо порівняння і виправдане, то виключно тому, що всі інгредієнти старої школи справді
присутні: грим, танець, галас, виклик,
Последние комментарии
22 часов 20 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 4 часов назад
1 день 6 часов назад
1 день 12 часов назад
1 день 12 часов назад