Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Науково-практичний коментар [Владислав Едуардович Теліпко] (fb2) читать постранично

ПЕРЕДМОВА

Правосуддя — це правда в дії.

Бенджамін Дізраелі

Щоб країна могла жити, треба, щоб жили права.

Адам Міцкевич

7 липня 2010 року Верховна Рада України ухвалила в другому читанні й в цілому проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (реєстр. № 6450), внесений Президентом України Віктором Януковичем місяцем раніше. Прийнятий Закон покликаний започаткувати новий етап судової-правової реформи в Україні, стати першим кроком на шляху удосконалення правової і судової систем в нашій державі.

Ні для кого не секрет, що вітчизняна судова система вже давно потребує реформування, при чому, докорінного. Очевидним є й той факт, що судова гілка влади завжди була слабким місцем державного механізму і використовувалася здебільшого не за призначенням, принаймні, в тому сенсі, який йому надається українською Конституцією. Основний Закон говорить: в Україні діє принцип верховенства права. Але що таке цей принцип і яким чином він працює? Хтось скаже, що сам факт його закріплення в Конституції уже робить правову державу, задекларовану там же, політичною реальністю. Однак, якби це було так, механізм, закладений в багатьох національних законах для того, аби ці закони виконувалися, був би непотрібен, а саме верховенство права зводилося б лише до визнання того, що право має пріоритет над законом, особливо якщо останній звужує чи обмежує права людей або робить їх реалізацію складною чи неможливою. Проте істинний сенс цього принципу значно ширший, а його втілення на практиці відбувається, як правило, за допомогою цілої низки правових засобів, серед яких чільне місце належить судочинству і суду. Зміст останнього і визначається нещодавно прийнятим Законом, основні новації якого ми й проаналізуємо нижче.

Для початку відзначимо, що вперше новий Закон об’єднав у собі майже всі норми, які стосувалися правового регулювання діяльності суду і суддів в Україні, таким чином здійснивши уніфікацію права, яке визначає їх статус і роль у державі. У зв’язку з вищезазначеним новим Законом визнаються такими, що втратили чинність, Закони України «Про судоустрій України», «Про статус суддів» та «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України». Уніфікація, якщо вона робиться послідовно і якісно, це завжди позитивний крок, бо кількість законів у державі прямо пропорційна ефективності їх дії в правовому й соціальному полі. Однак негативним аспектом в цьому плані, хоча й частково виправданим, є інші норми, що містяться в Прикінцевих положеннях ухваленого Закону. Ними вносяться суттєві зміни в цілу низку ключових нормативно-правових актів, і передусім, в процесуальне законодавство. Зрозуміло, що очевидність цих змін пояснюється самими нормами розглядуваного Закону, оскільки зміна правового статусу суду і суддів безпосередньо впливає на їх процесуальну роль в контексті провадження ними судочинства. Однак, на нашу думку, неприємною і надто частою стала звичка парламенту при прийнятті нових законів ними ж вносити корективи в цілу низку старих. Мало того, що це суперечить засадничим правилам законодавчої техніки, це ще й робить оперування новим Законом, його застосування на практиці в умовах, коли обсяг його прикінцевих положень майже такий самий, як і сам закон, уповільненим і незручним. Куди більш доцільним було б вміщення зазначених норм в окремому Законі «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Така формула відповідала б вже усталеній нормотворчій практиці, а до того ж, внесла б більшої чіткості й ясності в зміст тих норм, які пропонується змінити.

Якщо говорити про новації, які приніс Україні сам Закон, відзначимо наступне.

1. Визначення в статті 2 Закону більш ширшого переліку джерел права, яким має керуватися суд при здійсненні правосуддя, аніж це було передбачено раніше, а саме, норма про те, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є безумовно позитивним кроком на шляху до утвердження принципу верховенства права в Україні, про який вже йшлося вище, адже міжнародні акти та міжнародне право в цілому вже тривалий час де-юре і де-факто визнається пріоритетним щодо права національного, тим паче, у випадках, коли останнє не містить відповідних норм, здатних врегулювати певну юридичну ситуацію, або ж коли зміст наявних норм суперечить нормам міжнародного права. Безпосереднє застосування українськими судами цих норм має забезпечити належний рівень правового порядку в нашій державі, а окрім того, засвідчити свідоме