Викрадачі [Елізабет Костова] (fb2) читать постранично

Елізабет Костова Викрадачі

Украдене ім’я

Для початку спробуймо відгадати одну загадку: «Що належить нам, але інші користуються ним частіше, ніж ми самі?» Загадка — філософська і має певний стосунок до книги, яку ви щойно розгорнули. Авторка «Викрадачів» Елізабет Костова — американська письменниця-інтелектуалка, яка глибоко відчуває мистецтво і як в житті, так і в творчості пробує розгадати якісь загадки. Зрештою, усі ми їх розгадуємо повсякчас. Іноді від вірної чи невірної розгадки може залежати наше життя.

Саме в таку ситуацію втрапили персонажі роману Елізабет Костової. Відомий художник Роберт малює портрет загадкової жінки, день у день, уже кілька років. Ніхто, крім нього, не знає, хто вона. Вродлива, одягнена за паризькою модою 70-х років XIX століття. Пригадуються слова Райнера Марії Рільке, що Рембрандт малював портрети людей, як пейзажі. Здається, художник відображає на обличчі невідомої жінки свій настрій, кладе темними мазками тіні власної душі. А оточуючі вважають, що він збожеволів і закохався в давно померлу жінку.

З цього можна було б зробити екшн чи навіть психологічний трилер з усіма можливими й неможливими збоченнями. Але роман Елізабет Костової, американської письменниці й художниці, — це драма, навіть мелодрама. Дуже вишукана, побудована на контрастах сучасності й минулого, повсякденної впорядкованості і творчого хаосу. Пані Елізабет чудово знає мистецьке середовище й історію імпресіонізму, і це робить її розповідь напрочуд вірогідною. Я навіть відчула себе трохи розчарованою, коли довідалась, що картини, про яку йдеться в романі, насправді не існує. Адже є багато картин із зображенням Леди, героїні грецького міфу, яку спокусив Зевс, спустившись до неї в образі лебедя. І от інтрига зникла. Кілька років тому я теж відвідувала Національну галерею мистецтв у Вашингтоні, але, коли обмаль часу, шукаєш насамперед Моне чи Ван Гога і, звісно, Сальвадора Далі. Але добре вже те, що після «Викрадачів» я вже ніколи не проходитиму повз картини з зображенням Леди. Що ж, влучний постріл зробила пані Елізабет…

І все-таки це роман, а не наукове дослідження. З одного боку — майстерна містифікація, а з іншого — хіба не могло таке бути, що автора шляхом шантажу змусили відмовитись від авторства? Історія мистецтва знає чимало таких випадків. Ну хоча б роман «Спадкоємець з Калькутти», написаний у сталінському концтаборі політичним в’язнем Р. Штільмарком на замовлення його безпосереднього начальника, до речі, кримінального авторитета Василевського. І перші видання книги були з подвійним авторством. Є три причини, через які автори поступаються власним ім’ям на користь іншої людини: життя, гроші, честь. У випадку зі «Спадкоємцем» йшлося про виживання самого автора. Згодом йому вдалося відновити справедливість. Однак для жінки честь важливіша за успіх. У наші часи безчестя скандал — привід для піару, однак у позаминулому столітті жіноча честь таки чогось вартувала. Більше, ніж життя.

Та давно померла жінка була вродливою, багатою, коханою. І надзвичайно талановитою. Але її тяжко скривдили, і вона не вагаючись вибрала між обов’язком і свободою — обов’язок перед родиною. І фемінізм тут ні до чого: просто для Беатриси Клерваль навіть не існувало вибору. Зате вона не зруйнувала нікому життя. Просто перестала малювати картини. Її творчий шлях був яскравий і короткий. В історії живопису вона б залишилася, якби… Якби існувала в реальності. Насправді це вигаданий персонаж, витвір уяви американської письменниці.

Драма розгортається, наче сувій, поступово, завдяки людям, які живуть у XXI столітті: усі вони художники, але не всі професіонали. Бо бути вільними й незалежними митцями, як і сто чи двісті років тому, означає пожертвувати сім’єю, простими земними радощами і жити поза межею бідності. Довкола Роберта метушаться люди, які хочуть йому допомогти, коли той, одержимий долею маловідомої французької малярки, врешті опиняється на межі божевілля. У психіатрії це кваліфікують як «застрягання особистості» — людина впадає в глибоку депресію через те, що не може звільнитись від якоїсь нав’язливої ідеї чи образу. Одужати Роберт зможе, лише коли знайде докази присвоєння чужого успіху. Тоді настане спокій у його душі.

У XXI столітті люди так само кохають, бояться, зраджують і бувають зрадженими. Поверх добротного малярського полотна, вкритого засохлими й потемнілими від часу фарбами, — напівпрозора синтетична плівка сьогодення зі всезнавцем Інтернетом, ксероксами, фотокопіями. Поверх старосвітських пожовклих листів — і-мейли і телефонні дзвінки через океан. Але історії людей повторюються. То що ж належить нам, але інші користуються ним частіше, ніж ми? Звичайно, це наше ім’я. Воно залишається після нас у пам’яті людей. Як підпис на картині чи на рукописі. Про це, власне, й роман Елізабет Костової, який сміливо вводить