Буревії. Книга пам’яті [Ярема Ткачук] (fb2) читать онлайн

ЯРЕМА ТКАЧУК

БУРЕВІЇ

Жінкам, що зростили героїв, друзям, живим і мертвим,

присвячую

Ярема ТКАЧУК

Книга пам’яті

Видавництво “СПОЛОМ” Львів, 2004

Книга пам’яті - таку другу назву присвоїв своїй книзі автор -людина героїчної долі, незламної мужності, незборимої волі, котрому судилися десять років підпільної боротьби в лавах ОУН, п’ятнадцять років нелюдських поневірянь по таборах ГУЛАГу і двадцять років гоніння, безробіття та повного безправ’я.

ББК 84.4 УКР 7 + 63.3 (2УКР) Т 59

Але найвищим своїм покликанням і обов’язком Ярема Ткачук вважав записувати всі події, імена, факти, аби у вигляді високохудожнього та науково безцінного твору под ати сучасникам і нащадкам ПРАВДУ, аби не стерлися з пам’яті народу світлі імена його героїв, їхні жертовні погдвиги в ім’я незалежності рідної Батьківщини.

Автор щиро дякує за сприяння та допомогу всім, хто долучився в той чи інший спосіб до видання цієї книжки: племіннику Роману Гану шевському, його матері Ользі Ганушевській; подружжю Ользі та Івану Півнів;

Ярославі Ткачук

© Ткачук Я., 2004 О В-во “СПОЛОМ”, 2004

ISBN 966-665-167-Х

ПРО АВТОРА

Углибині Сибірської тайги в Іркутській області, подалі від людських очей розташувалося селище Віхоревка. Вірніше буде сказати, що спочатку приганяли партію в ‘язнів вглиб тайги, вони вирубували ділянку лісу, розбудовували для себе табір за всіма забороненими законами, приміщеннями для охорони, для себе бараки із карцером, одночасно житла для родин начальників табору і поступово розростався посьолок. Так, здебільшого, заселялася держава - каторга в державі російській імперії ще з часів російських імператорів. Зміна кольорів прапорів і герба тільки розширювала можливості гноблення, розроблялися і удосконалювалися методи терору, знущань, режим ставав все жорстокішим, нелюдянішим, адже мета була єдина - фізично висмоктати в жертви останні сили і знищити. Для досягнення мети всі методи були добрими, найефективнішим був голод, холод і непосильна праця. Табір у Віхоревці мав ще одну, вже природну можливість - вода в зоні була непридатна для пиття, а навіть для миття, і все ж на тій воді, яка містила невідомо які речовини, гіркі й тверді, в ‘язням варили їжу. Сама охорона користувалася іншою криницею. Рятувала в'язнів необмежена кількість снігу, його можна було їсти і пити.

Табір був режимний, штрафний, куди звозили людей за якісь порушення, здебільшого, за непокору. Серед бараків, де каралися навіть колишні кримінальні в'язні, вирізнявся барак, розділений на дві секції, одна називалася литовською, друга-українською, заселяли її здебільшого українці.

Десь під кінець осені 1959 року сюди поселили кількох молоденьких хлопців, щойно привезених з Івано-Франківської області, і хоча ними ще не вчинено актів непокори, але їх привезли саме в наш, воісе обжитий табір. Психологічним гнітом для в ‘язнів як в тюрмі, так і в табірній зоні є сіризна днів. Кожен наступний день подібний на вчорашній, і так місяцями і роками, тому приїзд поповнення завжди сприймався як подія. Новий контингент завжди привозив якісь вісті з волі. Чи живе ще Україна? Чим живе? Сам приїзд поповнення свідчив, що Україна ще не заснула, в особах цих юнаків вона бореться. Українці знаходилися під гнітючим враженням вбивства вождя ОУН Степана Бстдери. Це згодом стануть відомими засоби та методи вбивства, а тоді в перші місяці большевицька брехлива пропаганда трубила про те, що Бандеру звели зі світу західнонімецькі спецслуоісби, рятуючи від зайвих свідків Оберлендера. Большевицькій пропаганді ніхто не вірив саме тому, що вона була больиіевицькою, і ціну їй кожен в'язень знав на не одному власному досвіді. Ось в таку пору і приїхав сьогоднішній автор нашої книжки на табірну каторгу.

У таборах було не прийнято розповідати про свої справи, говорилося в загальних рисах. Хлопці, які прибули з Яремою Ткачуком, навпаки, розповіли про себе все, і скоро їх історія молодечої запальної спроби продовжити опір большевицько-московському реоісимові нам були відомі. Про хлопців говорили одні схвильовано, інші скептично, але молодеча щирість цих юнаків була такою, що чистота їх намірів сприймалася беззастережно.

Характеристику автора книжки хочу подати з такою щирістю і підкреслити, що перше враження, яке він справив на мене в тому далекому році і в тому далекому місці, не змінилося до сьогодні. Доля нам подарувала ще багато зустрічей вже поза колючим дротом по цей бік табірної зони, і ми мали можливість приглянутися до себе. Такі люди, як Ярема Ткачук, не згинаються. Вони можуть зламатися, але ніщо і ніхто не заставить їх зрадити честі. В критичну хвилину безвиході вони останньою кулею обривали своє життя, подібно, як японські самураї. Здається, тільки два народи в світі, японці і українці, дали масовий приклад такої відданості вояцькій честі і обов ‘язкові, зумовленими безмежною любов 'ю до Батьківщини.

Книжка Яреми Ткачука “Буревії” - це перш за все розповідь про перебіг справи його друзів від арешту до кінця терміну покарання. З описом подій автор розповідає про багатьох людей нашого в 'язничного середовища і навіть для нас книжка цінна, бо не раз, схрещуючись один раз, більше ніколи не зустрічалися наші стежки, часті етапи нас розлучали назавжди і не все знаємо про подальшу долю своїх друзів. Добра пам 'ять автора «Буревіїв» доповнює ці відомості, нерідко болючі і трагічні, але правдиві. Ярема дає влучні характеристики подіям, явищам, політичним ситуаціям, в цілому системі, що через безприкладну жорстокість, безглузду трату сил здеградувала до краю і нарешті ганебно розпалася, не зважаючи на колосальну мілітарну силу, найпотужнішу машину гноблення КДБ і найрозгалуженішу армію сексотів, ницих і продажних, не кажучи вже про єдину багатомільйонну партію КПРС.

Кров мучеників призвела до того, що машина нищення цілих народів зароісавіла саме на цій крові і дальше функціонувати не змогла.

Цінність "Буревіїв” в тому, що вони своєю появою вливаються в хор подібних публікацій, не заперечує їх, а навпаки, ще з іншого боку висвітлює хижі зуби кривавої машини, що найжорстокішими методами намагалася знищити особистість кожної людини до повного приниження, до гвинтика, а кожного, хто із таким станом погодитись не хотів - нищила фізично. Фізично нищила цілі народи.

Книжка Яреми, як зрештою подібні публікації інших авторів, які побували на островах архіпелагу ГУЛаг, повинна дійти до серця і розуму кожної людини, і не тільки на просторах імперії зла, що сконала, а і в кожному куточку планети, з тим, щоби подібне більше ніколи і ніде у світі не повторилося ні в нашому 21, ні в наступних століттях.

Живемо в епоху, коли розпадаються імперії, як не оправдане накопичення засобів, людських доль в одних руках, руках насилля і кривди. Світ існує під знаком націоналізму, і шовінізм мусить поступитися саме націоналізмові під девізом "Воля народам!”, "Волялюдині!”.

Побажаємо, щоби книжка Яреми Ткачука "Буревії” дійшла до рук молодих поколінь нашого українського народу, як свідчення тих страждань і мук, які він переніс в боротьбі з найогиднішою у своїй жорстокості, підступності і кровожерливості силою, як свідчення непокори цій силі, до якої підносилися професійні бійці ОУН і УПА, а коли їх не стало, прапор боротьби підхоплювали, часто наївні, але щирі у своїх пориваннях юнаки, бо поставало перед ними Грінченкове: "Якщо не ми, то хто?”

Не всі хлопці з ОПВУ дожили до наших днів. Усіх їх доводилося мені зустрічати, знати, і всі вони, живі і ті, що відійшли в потойбіччя, залишили найкращі спогади про себе, усіх глибоко шаную і люблю. Нехай цих кілько слів ляжуть квітками одним на серце, іншим на передчасну могилу. А всіх разом нехай має у своїй опіці Господь!

Зиновій Карасі

Земле моя, всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені!

Іван Франко.

Частина І

ПРОЗРІННЯ

Моє неозоре Покуття покрите духмяними сіножатями, левадами та дубовими гаями. А ген долиною, поза людськими городами, блискучо-срібним вужем в'ється залізниця. Ох, і набридли мені ті поїзди, бо щодня рівно о шостій ранку будять мене зі сну різким свистом. "А щоб тобі отак гуділо в голові", - лаявся я, повертаючись на другий бік, і поринав у дитячі мрії-сни. Всміхався до сонячного ставка і річки, гасав на вигоні з хлопцями, верхом на коні мчав навперейми з вітром. А ген за лісом синіли таємничі суворі Карпати - край Довбуша та його опришків, що завжди нас, хлопчиків, заманювали своїми казковими пригодами. Ми знали, що десь на Чорногорі закопаний топір Довбуша, і хто його віднайде, той відразу володітиме всіма скарбами опришків. І щонайголовніше, його не братимуть кулі. Мої мрії перервав ласкавий голос мами:

- Вставай, синочку, пора худобу займати на толоку, хай з росою попасеться.

Але одного дня ні поїзда, ні материного "Вставай, Яремо", я не чув. Прокинувся, як сонечко ген-ген піднялось та й зупинилось на Воскресінецькій горі, щоб припікати землю. Повітря пахло медом, гуділи бджоли, докучала дзижчанням муха. "Згинь, капосна", - і махнув рукою, та й промахнувся, і лусь себе долонею по носі. Прокинувся. Глянув у вікно. Мати стояла біля криниці заплакана, а батько зажурено сидів під черешнею, тримаючи в руках якийсь папір. Що сталося? З криком вибіг на подвір'я. Мати ридає вголос.

- Ходи сюди, - каже батько.

Я йду і сідаю йому на коліна.

- Мене беруть на війну, тому наказую тобі: слухай маму і молися, щоб тато

повернувся здоровий додому, - тремтів голос батьків .

- Що робитимеш на тій війні?

- Стріляти буду, і в мене стрілятимуть, можуть вбити або скалічити.

- А ти схились, або відвернися, як куля летітиме. Ось ми з Богданом воювали грудками землі, я відхилився і грудка мене не зачепила.

- Добре, синку, буду відхилятися.

Мати ще дужче заридала.

- Не плач, Катрусю, бо сльозами горю не зарадиш. Іди та приготуй мені білизну і дещо з'їсти. Бачиш, в кенкарті написано, щоб навіть ложку взяв з собою, щоб їсти мав чим.

- Гм, їстиму свою журу, а запиватиму слізьми.

У стайні ричала худоба. Вона прощалася, як і ми, зі своїм господарем. Підбіг

до батька Бровко, натягаючи ланцюг, і лизнув йому руку. Боже, що мені роби

ти? Усі плачуть, навіть Бровко скиглить. А я? Чому тривоги нема? Чому мені не жаль? Де мої сльози? Прийшов дідусь, кинувши плахту з травою на землю, поволік в'язку до стайні. Вечоріло. Всю ніч не спали. Журились. Дідо розказував, як воював у п'ятнадцятім році.

- Довкола вогонь, - каже дідо, - курява, людські крики, гуркіт гармат, стогін поранених, а я причаївся в ямі, бо другий раз в те саме місце не влучить куля.

Світало. До хати влетів сусід.

- Ти вже готовий, Степане? Коні чекають.

Заридала мати. Я вчепився батькові за шию і кричу: "Не хочу, не пущу".

Вперше у житті побачив, як батько заплакав.

З його ясних очей горохом котилися сльози. На дорозі зупинилась фіра.

Батько підійшов до воріт, де на нього чекав польський шандар.

"Ідзь, пан, но..." - і спритно відкинув маму.

Коні рушили скоком, і лише курява знялася на дорозі, та жіночий і дитячий лемент злітав у небо. В селі завили собаки. Почалася війна. Йшли галичани класти свої буйні голови за "ойчизну", скроплювати своєю кров'ю чужу землю, стверджувати панську неволю над бідним знедоленим людом. Над селом лунали людські прокльони і важкими молотами падали на голови тих, хто відірвав хліборобські руки від чепіг плуга, вручивши їм карабіни.

"Карабіне, карабіне, тай карабіночку Через тебе, карабіне, втратив дівчиночку." -співали парубки, а їм вторили старші люди:

"Еще Польска не згінела, та згинути мусить..."

Через два тижні я побачив на гостинці величезну кількість війська. Приголомшений видовиськом, присів під тином. Сховався. Згодом звик до криків офіцерів, що ганяли верхи на конях вздовж колони. І виліз зі свого сховку. На якусь хвилю остовпів, але мене покликав жовнір:

- Набери мені у флягу води, хлопче.

- Добре, але скажіть, я вас чемно прошу, чи не здибали мого татка?

- А який твій тато, хлопче?

- Файний і дуже мене любить. Степан називається.

Жовніри зареготали, їхній сміх розгнівив мене. Я жбурнув флягу і прожогом кинувся в сад. Тепер уже здалека спостерігав, як ця здеморалізована, розгромлена армія тікала в світ за очі, і навіть не знала, куди і від кого. Усі дороги запруджені польськими військами. Куди поділась шляхетська гордість і пиха. Жалюгідні, похнюплені жовніри, як зграя птахів, знесилені та покалічені, тягнулися до румунського кордону. В такому стані польська армія нездатна чинити будь-який опір вишколеній, озброєній за останнім словом техніки німецькій військовій машині. Люди жартували між собою, що нібито польський маршалек Риз-Смігли звернувся до румунів, щоб допомогли Польщі авіацією. Румуни відповідають:

- Скільки вам, шановні, треба літаків? П'ять, чи усі дев'ять?

Звичайно, війна програна, хоч польські патріоти з ножами в руках кидалися на німецькі танки, та це лише викликало в галичан усмішку, а не співчуття, бо вони ж чимало випробували шляхетського геройства на власній шкурі під час

окупації Польщею України. День і ніч знекровлена і пошматована людська маса

безперервним потоком пливе на південний Схід, рятуючись від неминучої смерті в концентраційних таборах Гітлера. Здійснилась споконвічна мрія російських шовіністів, і в спрутових обіймах совєтської імперії, як пташка в клітці, затремтіла Україна. Надія свободи, наче блискавка, буревієм пронеслась Галичиною і теплими своїми променями освіжила конаючу в голодоморі Наддніпрянщину. Україна залилася кров'ю, а Сталін з Гітлером ділили між собою Європу.

У результаті Галицько-Волинські землі кинуті в пащу не менш жорстокому та ненаситному московському соціал-імперіалізмові. З острахом, насторожено, з недовір'ям і, майже вороже, зустріли галичани совєтських "визволителів". Адже ми знали, як засновували совєти колгоспи на теренах Великої України, як організовували голодомор, загнавши на той світ близько сім мільйонів українців Наддніпрянщини, як виселяли в Сибір, як катували на Соловках кошового Запорізької Січі П.Калнишевського, як розстрілювали патріотів, перед тим створивши фіктивне СВУ. Про цю страшну трагедію народу повідомляли часописи, що видавались в Галичині та на Волині. ОУН глибоко усвідомлювала, що без національної, економічної та політичної свободи Україні неможливо розв'язати питання незалежності. Про національну культуру пригнобленого народу нема що й говорити, бо окупант свідомий того, що насамперед необхідно позбавити його життєдайного джерела, яким є культура та мова, а вже тоді легко творити манкуртів і поповнювати корпус яничарів.

Так сталося в Наддніпрянщині. "Його велічество" російський шовінізм, одягнувшись у шати інтернаціоналіста пролетарія, заморив голодом тих, з ким вчора братався і використовував в своїх великодержавних цілях. Отже, в той час, коли ОУН на перший план ставила національно-політичну свободу, КПЗУ, керуючись класовими позиціями, демагогічно наголошувала на проблемах соціальної рівності усіх народів. Такими й були вихідні позиції перед війною ОУН та КПЗУ.

Контраст призвів до явної ворожнечі між П’ядицькими комуністами і членами ОУН на фестивалі української пісні в 1937 році. Від імені П'ядицької січі з палким і щирим словом до присутніх звернувся Романюк:

"Народе мій, знедолений, обкрадений чужинцем, замучений важкою працею на рідній землі, плодами твого розуму і працьовитих рук користується ворог. Кращі твої сини поневіряються в тюрмах, конають на шибеницях у московських та польських катівнях. Ти пережив свою Голгофу, ім’я якій - голодна смерть. Рятувався втечею з батьківського гнізда, а совєтські опричники карали нас тюрмою і пострілом у потилицю. Там плач і розпач, шаліє між людьми голод і смерть, там матері дітей їдять, а ген на вигоні люди обсіли смітники, неначе мурашки, лушпиння картопляного шукають..."

І враз питання засичало, зірвалося з ворожих уст. Іржею скреготнуло в людських душах. "Кажеш, їдять лушпайки, а де ж картопля ділася? Брешеш, шановний. Там голоду нема, там власть народна, а куркулям війна об'явлена робочим класом".

'То що виходить? За вашим твердженням, Затонський і Скрипник - класові вороги робітників і селян? Тепер дозвольте ще запитати Вас, куди поділися сотні творців української культури? Невже ж позакладало Вам, не чуєте і не бачите, як стогне і ридає Україна? Та ж, люди добрі, зрозумійте - це планова політика геноциду нашого народу. Мета його - створити штучну порожнечу в Україні, а потім заповнити її російсько-азіатськими зайдами."

Правдиві слова карбувались в селянських душах, жінки та дівчата хустками витирали сльози, стискались кулаки у ґаздів, блискавками іскрились очі в парубків, зітхали дідусі. Приємний баритон лунав над лісом і опускався спочити на верхів'ях смерек та кучерявих дубів, часом стогнав, переходячи в плач. Прокидалась зі сну національна свідомість хлібороба. Стояв задуманий Ф.Площак, бо не знав тоді, не передбачав майбутнього, навіть не снилося йому, що мине якихось 20 років як совєтська дійсність заведе його в психіатричну лікарню, а двох молодих синів у совєтські концтабори. Доля Ф.Площака - це доля чесних і розумних людей, що справді бажали добра народові, але дарма. їх комуністична пропаганда обдурила, вони гинули під час слідства в катівнях НКВД, гинули в концтаборах і тюрмах. Це Мирослав Ірчан, родина Крушельницьких, Микола Хвильовий і багато інших відомих та невідомих культурних діячів України.

Недобитих потопили в Білому морі, а тим, кому поталанило вижити, як Тичині та Рильському, влада переломила хребет і примусила танцювати під свою музику. Сьогодні вони доживають віку, махнувши на все рукою, лиш деколи защемить коло серця і виривається з пошматованої душі крик відчаю, як у поезії В.Сосюри "Любіть Україну". Ще й сьогодні деякі "маланчуки" безсоромно продовжують традиції обдурених Галана, Мельничука, Пелехатого, сумлінно виконують роль попихачів та комуністичних блазнів, сприяючи російським шовіністам русифікувати Україну. А неподатливих лякають перспективою згоріти живим факелом, як згоріли під час війни в селі під Харковом українські патріоти. Про це розповів світові І.Дзюба у своїй статті "Засвітився сам від себе".

Нещодавно подорожуючи Карпатами, я не обминув славне на всю Гуцуль-щину село Березів Косівського району. Тут зустрівся зі старим гуцулом, і, ніби ненароком, повели мову про те, про се, та я запитав:

- Чи пам'ятаєте, вуйку, того панича, що до війни не раз відвідував Ваше село і навіть оженився тут?

- Йой, щось не дуже тямлю, - каже гуцул, хитро примруживши чорні очі, та й свердлить мене ними, просвітлюючи душу.

Карпати причепурились в серпанкові хмари, шумлять смереки, люто скриплять дуби і буки, а десь із захаращеної пам'яті гуцула виривається правдива

ю

пісня життя. І дзвінкий та чистий гірський струмочок несе її у Чорне море, цю тугу - розповідь гуцульську про трагічне життя горянки.

- Ой була дівка гойна та пишна, як пава, як чічка з Чорногори, і спокусив її

нечистий, і поїхала в Харків ніби вчитися, та й там і загинула.

- Не дивно, що спокусив її, адже ми, що мололися в життєвих жорнах, чемно підставляли свої бувалі голови під його ножиці, як файно стриг, як справжній фризієр, а ще файніше оповідав, яке райське життя буде при комунізмі.

- Таке, братчику, як у його Аннички. Ади, поїхала до того Харкова і щезла, ніби камінь на ріні. Казали люди, що там її замордували енкаведисти.

- А що, вуйку, Галан не плакав?

- Де там у нього плач, мовчав, як риба, він ладен був увесь народ занапастити за той комунізм, а не лише свою Анничку.

- Бігме, правду, чоловіче, кажете. Та ви думаєте, що то лише один Галан чекав свободи? Багато таких як він її чекали, а пізніше гірко каялися. Коли у 39-му почалася війна, то люди аж легше зітхнули. Тішилися, що позбудуться польського ярма, бо ще не відали того, що їм замість ярма буде натягнуто хомут з намордником.

Гуцул махнув сильною рукою, ніби хотів зірвати полуду з очей, засміявся і сказав: "Мовчи, язичку, будеш їсти кашку". Натягнув крисаню на чорні, як терен, очі і, прощаючись зі мною, мовив:

- Кваплюсі, чоловіче, бо в лісі на мене чекають, а я тут застряг у балачці, як

кінь у хащах. Бувайте здорові.

Я стояв наче заворожений. Шкода мені було розлучатися з цим чоловіком, але він так швидко зник з моїх очей, як і несподівано ми зустрілись на гірській дорозі.

Ніби я не знаю, як у нас було, хіба в П'ядиках не зустрічали комуністи з

хлібом і сіллю Радянську Армію? Зустрічали, ще й з піснями. Перед вів Михайло

Мельничук. То був хитрий і досить розумний чоловік.

- Ви, мабуть, під його впливом стали соціалістом, - кажу одного разу старому Площакові.

- Аби йому очі повилазили, як баньки, щоб його в могилі перевернуло. То він у П'ядики приніс цю заразу. Тямлю, то ще за Польщі було. З Росії до нас в село радянських агентів прислали. Ми втішилися, як дідько цвяшком. Прийняли з радістю і запросили на забаву до читальні. Хлопці молоді, гарні, справжні козаки. По нашому балакають, але, як самі добре знаєте, село не без будяччя. Хтось зробив донос в дефензиву. Хлопці танцюють, до наших дівчат залицяються, молодь всюди однакова, а тут прибігає Микола Мельничук і каже: "Поліція читальню обступила, будуть перевіряти документи." Звісно, в сільських парубків ніяких документів нема, то лиш тепер паспорт у кожного на руках, а тоді паспорт видавали тому, хто в Америку на заробітки їхав. Михайло не ликом шитий, зметикував, чортяка, що й до чого. Закликав дівчат, наказав, що мають робити, а ті нишком у гардероб, одна хустку дала, друга - спідницю, третя -фартух, четверта - сорочку та й переодягнули наших пришельців на таких краль, що й в селі не знайдеш. Михайло взяв одну під руку, Микола - другу, а вони коло них виглядали тендітними панночками, і, посміхаючись, вийшли з читальні. Начальник постерунку майже всіх парубків знав в лице, а до дівок не приглядався. Цей геройський вчинок та винахідливість вселили віру молоді в Мельничуків та в їхню пропаганду. Я теж попав на той гачок, а щоб їм кров стялася в грудях з їхньою свободою. Коли вмирав Михайло, то закликав нас до себе і сказав: "Простіть мені, хлопці, що вас обдурив, але й мене обдурено, а тепер правду вам скажу. Я чекав комуни, але не такої". З цими словами сконав. Навіть не сповідався. А яка ще може бути сповідь, крім цієї, адже людина все своє життя віддала комуністичним ідеалам і, хоч запізно, але все-таки збагнула свій блуд і висповідалась перед Богом та людьми. Цікаво, що він думав? Та що думав? Думав, що москалі допоможуть відбудувати Українську соціалістичну державу, відродити духовність народу та його культуру. Ми собі житимемо по-своєму, а вони по-своєму, та ба, не так сталося. Звільнили нас від полонізації, натомість стали русифікувати та експлуатувати по-варварськи наші природні і людські ресурси. Та й цього їм замало. Вони почали нищити нас фізично. Хіба не бачите, скільки загинуло по тюрмах і в Сибірі?

Площак замовк у тяжкій задумі. Західне сонечко кидало свої червоні довгі промені на Площакове подвір'я, освітлювало його, ласкаво пестило бліде обличчя, пооране глибокими борознами важкого селянського життя. Мозолисті руки спокійно відпочивали на колінах. Сірі очі з-під густих, посивілих брів дивились туди, де на горбку виблискувала на сонці банями й хрестами П'ядицька церква.

- Скоро мені туди дорога ,- сказав зажурено, - а я ще не закінчив свого оповідання...

- На другий раз, вуйку. Сьогодні вже пізно і ви, я бачу, втомилися. Бувайте здорові.

- Бувай, хлопче, і не забудь відвідати мене. Я ще багато дечого розповім тобі.

Ось які вони, П'ядицькі комуністи та їх симпатики, що в 1939-му зустрічали

Червону Армію хлібом і сіллю.

Прийшли і в наше село Годи-Добровідку "визволителі". Тут їх не зустрічали хлібом і сіллю, лише цікаві дітлахи із-за парканів розглядали вояків, що одягли на голови дивні дзюбаті шапки. То було вранці, а десь перед обідом сусідка до нас завітала. Дебела молодиця, до жартів великий мастак. Вхопила маму біля хати, мов чорт грішну душу, і нумо ділитись враженнями.

- Йой, Катрусенько, йой, сестричко, встала рано, пішла до криниці по воду, дивлюся, а москалів тьма-тьменна йде дорогою, люди ніби як люди, хоч смішно вбрані, де ж їм рівнятись з польськими жовнірами, на яких усе блистіло. А ці задумані їдуть на возах, поруч теліпається ніби кінь і не кінь, корова й не корова, чомусь з поламаним хребтом. Ото дідьки, думаю собі, покалічили, іроди, худобу і Бога не бояться. Кинула відра та лечу до хати, як заверещу до свого: "Вставай же, телепню, та подивися, що москалі коням поробили". "Відчеписі, вороно, чи ти ще не очуняла зі сну, чого розкаркалась над вухом, та наші коні на пасовиську". "Не нашим, тюхтію, не нашим, а своїм", - кричу з усієї сили йому над вухом. Подивився старий у вікно, та як зарегоче: "Ну й дурна, та це верблюд".

Сміються обидві, аж ляскіт по хаті, а вона сипле як з дірявого міха. У мами вже й сльози на очах від сміху.

- Чого плачеш, як за небіжчиком? Я би ти ще щось оповіла, якби не плакала.

- Розказуй, душко, я буду слухати. Чи то жити, кажуть, наш Костюк хотів з москалями йти на здибанку, та ніхто його не послухав. Певне, солтисом хоче бути, каже мама.

- Йой, небого, я навіть не знала, що ти анальфабет, прецінь, у них солтиса нема.

- А хто є?

- Голова, - ткнула в чоло маму пальцем.

Обидві, кат знає чого, розреготалися.

- Люди шепчуться між собою, що Костюк за української війни проти більшовиків воював на Великій Україні, там злигався з більшовиками, заразився комуною і привіз той блуд в село. Тепер лише тої мови між людьми, що про колгоспи, ніби в одній хаті будемо жити, з одного баняка будемо їсти, одним коцом вкриватися, на одній постелі спати, а чоловіків мінятимем, як жид кальсони. Рай, а не життя, а тут дасть ксьондз шлюб і капар до старості з одним чоловіком. Хіба то любов? То мученька, небого.

- Дай, Маріє, собі на стримок, пора вже худобі їсти давати.

- Я, власне, хотіла про це говорити, але ти мені з язика зірвала мою думку.

Хоч слід було б давно летіти вздовж села, то завжди щось нового почуєш, а я тут з тобою прогайнувала час.

- То будь, здорова, Марусю, і не забудь увечері до мене з новинами забігти.

Вчорашня розмова в селі стала дійсністю. Наступного дня десятники скликають

людей на мітинг. Коло церкви зійшлися селяни і розмовляють між собою про всячину. В уяві кожного вимальовується перспектива колгоспного життя. До гурту підходить згорблений від надмірно важкої праці Дмитро Ткачук. На кінчику язика обурення.

- Та бійтеся Бога, люди добрі, я все життя недосипав, недоїдав, досвітками вставав, пізно лягав, робив як віл, гріш до гроша складав, ґрунт купував, плекав худобу, а тепер все це віддай до колгоспу і йди, Дмитре, наймитувати, бо Костюк хоче бути паном.

- Подібно до того, чоловіче, що занапастиш не лише свої маєтки, але й душу й тіло, - додав Степан.

- Як на мене, то Гайового землю треба розділити між людьми, - сказав сліпий Павло.

- Нащо ділити його землю? Забрати її, прилучити до нашої і спільно робити на ній.

- Ви собі як хочете, а я до колгоспу не піду. Мене туди і на воловоді не затягнеш, - сказав, наче сокирою відрубав, старий Ріжняк. Це був один з найбідніших ґаздів у селі.

- Бігме, Федоре, правду кажете. Заберуть у чоловіка весь ґрунт, пасовиська, сіножаті, віз, борони, плуг, упряж, що будеш робити?

- Не мають права - це грабіж.

- По-нашому, а по-їхньому - класова війна, ніби, як вони кажуть, розкурку-лення. На Великій Україні теж люди не йшли до колгоспу, то влада їх голодом поморила. Тому, небоже, як хочеш жити, то мусиш коритися. У них сила, армія, дуже багато способів, щоб знищити людину.

- Воно ніби й так, Семене, бо голод не пан, та й головою стіну не проб'єш. Добре подумали, як тя, чоловіче, зробити кріпаком. Не забудь свого, але запам'ятай: їхня держава збудована на трухлявій підвалині брехні та злодійства, а ми живемо правдою, і зарубай собі на носі, що й бикові роги ломлять.

- Бог би з вас, куме, говорив.

За розмовою люди не запримітили, як Костюк виніс на майдан стіл, накривши його червоним полотном, і головуючий, з невиразними очима та довгими, нескладними, якимись нестандартними руками, звернувся до народу:

- Шановні товариші, ми зібралися сюди на перший урочистий мітинг свобо

ди. З допомогою радянської армії ми скинули польське ярмо, звільнили руки і народ дихнув вільним повітрям на повні груди. Сьогодні назріла пора розв'язати одне з найболючіших питань хлібороба, цю предвічну мрію селянина

про землю. Лише тепер ця мрія може здійснитися. Наш девіз: "Хто був ніким, той

стане всім!" Ми розгромили буржуїв, поміщика і куркуля. Земля народна, і народові повинна належати. Доволі вже ділитись межами, всю землю зберемо до купи і разом на ній працюватимемо.

Голос з юрби: "Ми всі за одного і один за всіх", "Наш народ у піснях славить Сталіна і партію".

Костюк вмикає грамофон і над майданом лине мелодія холуйської пісні: Виряджає сина вільна Україна,

У Москву, до Сталіна, передать привіт:

Ти іди до нього та й вклонись низенько,

Бо працюєм вільно на його землі...

Промовець п'є воду і продовжує:

- Не буде ні бідних, ні багатих, всі стануть рівними перед працею. Держава допомагатиме колгоспові всім необхідним, а колгосп розплачуватиметься з державою хлібом, адже у нас принциповий союз серпа і молота.

- А ви нашому хліборобові допоможіть моторами, - перериває промовця довгов'язий з мускулистими руками Юрій Пацак.

- Ваше прізвище?

- Пацак, - відповідає чоловік.

- А де ж ви, Пацак, на своїй ділянці трактором обернете?

- Та мені трактора не треба, а сівалка би ся здала.

- Але зрозумійте, люди добрі, ми зійшлися сюди для того, щоб організувати колгосп і, таким чином, полегшити працю хлібороба. У вас, наприклад, скільки гектарів землі?

- Гектарів не знаю, але п’ять моргів буде.

- Всього п'ять моргів, а скільки в Гайового землі?

- Точно не знаю, але десь коло ста моргів.

- Хіба це справедливо, Пацак?

- Але він ту землю не вкрав, і не зграбував, а чесною важкою працею нажив добро, а ви тепер хочете розпарцелювати його землю.

- Помиляєтесь, Пацак, різати землю на клаптики - це не вихід, адже підуть діти, треба буде кожному вділити його пайку землі, одні наживатимуться, скуповуючи земельку, другі підуть з торбами. Щоб уникнути цього, ми пропонуємо колгосп: усуспільнимо землю, гуртом працювати будемо, бо в колгоспі робота для всіх знайдеться. В кого є талант до науки - той піде вчитися. Інші йтимуть на заводи і фабрики, а хто залишиться, працюватиме в колгоспі, в кожній оселі запанує добробут і радість. Буде хліб і до хліба.

Над майданом запанувала тиша. Люди похнюпили голови і кожного обсіли важкі, тривожні думи.

- Отже, товариші, переходимо до заключної і вирішальної частини наших зборів. Питання бути чи не бути в вашому селі колгоспу залежить від вас. І так, будемо голосувати. Хто проти колективного господарства прошу підняти руку. Людей наче хтось зачарував, ніхто не ворухнувся.

- Значить усі за? Чудово, можна обирати тепер і голову колгоспу. В кого яка пропозиція?

Загальна тиша.

- Ну що ж, тоді я пропоную на голову колгоспу Івана Костюка. Хто за те, щоб Костюк був вашим головою колгоспу?

Знову тиша, лиш вітер чеше посивілі і темні хлопські чуби та майорить жіночими хустками. На трибуну піднімається середнього зросту, кремезний, з довгими пшеничними вусами, з добрими і щирими сірими очима, з усмішкою на вустах, самовпевнений селянин, колишній січовий стрілець.

- Товариші односельчани, я розумію колгосп, як спільну працю.

- Правду мовиш, але не всі однаково швидкі до роботи, - кинув репліку Бойчук.

- Ну і що, ми кожному за його працю платитимемо трудоднями. Трудодні, товариші, наш заробіток, наш хліб. Не будеш працювати, не будеш їсти. На це в росіян є дотепна приказка "Кто не работает, тот не ест".

- Боюся, щоб навпаки не було, - висунувся вперед, заступивши своєю потужною статурою президію, Антонович. - По-моєму, Іване, крути-верти з усієї сили, але життя однакове для всіх не буде.

- Отже, щоб не було пересудів я запевняю вас, Антонович, що в колгоспі не місце ледарям. Люди добрі, я, наприклад, перший підписую вступну заяву до колгоспу. І, як голова, заявляю, хто не запишеться в колгосп ще сьогодні до сімнадцятої години, ми того чоловіка у свій колектив не приймемо.

І потягнулись руки до паперу, селяни своїми кострубатими руками підписували вступні заяви до колгоспу або ставили хрестики на папері. Сімдесят п'ять відсотків із всього населення с. Годи-Добровідки вступили до колгоспу.

Але чоловік двадцять розумніших господарів, в тому числі старий Федір Ріж-няк, не піддалися на приманку в Костюкову пастку, їх колгоспне господарство не захоплювало. Казали: "Ще зачекаємо, куди нам спішитись, подивимось, що з того вийде, а чи не буде Костюк напровесні за хвости піднімати худобу".

А тепер потягнули люди до колгоспу весь свій сільськогосподарський реманент. Повела і мама нашу рогату Зірку до колгоспної стайні. Батька не було. Його арештували за нелегальний перехід кордону біля Перемишля. Він повертався з німецько-польської війни додому.

Взимку сорокового року, в вечірню пору, до нас у хату постукала незнайома жінка.

- Чи тут мешкає Ткачук Катерина Юріївна?

- Тут, ви хто будете?

- Пустіть у хату, була разом з вашим чоловіком, - мовила жінка, заходячи в кімнату.

- Добрий вечір, люди добрі.

- Добрий вечір, сідайте, - просить мама. - Звідки ви, жіночко, і куди йдете?

- Я жидівка з Чернівців, на днях мене звільнили з тюрми, з ув'язнення зі Львова. Там я познайомилася з вашим чоловіком. Не з доброю новиною завітала до вашої хати. Степана арештували, але не впадайте у відчай, мусите щось робити, аби врятувати чоловіка, а дітям батька.

- Що з ним сталося? Де він? - заголосила мама.

- Не плачте, а підіть в НКВД і напишіть заяву, що зроду він хлібороб, і ніколи політичною діяльністю не займався. Найкращим доказом такого твердження були б підписи односельчан.

Вечеряли разом. Мама чемно подякувала за пораду, а вдосвіта жидівка поїхала в Чернівці. Як лиш розвиднилось, мама пішла до Костюка, щоб він скомпонував і написав заяву. Надворі стояли Йорданські морози, завірюха така, що

світу божого не видно. Ми, діти, гріючись на запічку, чекали на маму. Нарешті

чуємо тупіт легеньких чобіток у сінях. І на порозі стоїть здорова, як завжди, весела та рум'яна наша мама.

- Чого сумуєте, діти, скоро наш батько повернеться додому. Заява вже готова, і першим підписався голова колгоспу.

Всю зиму і піввесни чекали ми у сороковім році тата. Приблизно в кінці

травня він повернувся з ув'язнення додому. А де ж його товариші по неволі?

Пропали, і до сьогоднішнього дня ніхто нічого про них не знає.

Наступила перша колгоспна весна. Завзято і дружно працюють люди на полях, а держава готується відзначати Першотравневі свята. Передсвяткові дні насичені пропагандистською тріскотнею. Гарячий весняний час на полях щоразу переривають совєтські комісари мітингами, скликаючи людей до школи, або на майдан коло церкви. Люди неохоче випускають чепіги з рук, бо надіються доброго врожаю та чесного розподілу хліба між колгоспниками. Напередодні 1-го Травня сільські агітатори запрошують людей на мітинг в село Добровідку, поблизу школи.

- Мамо, а мене візьмете з собою на свято? - питаюся.

- Візьму, синочку. Дивися, як вулиці файно прибрані, чистенькі, охайні, замаєні червоними прапорцями, містки заметені. Підемо, подивимося, як наші дівчата співають.

Терпеливо зношу дошкульне миття, і навіть не писнув, як мама чесала запат-лане волосся. Нарешті вмитий, одягнений, з червоним прапорцем в руках, пішов я з мамою на свято. Чомусь спізнилися. Народу море. Серед величезної юрби жіночі хустки, наче мак у житі, червоніли пишними букетами квітів, розсипаних на площі. З авта зробили сцену, відкривши борти полуторки. Посередині кабіни вмонтували портрет Сталіна, побіч нього портрети Маркса, Енгельса,

Леніна. Південний, теплий вітерець лопотів прапорами та розвіював на сцені дівочі різнокольорові стрічки. Сільський хор виконує пісню "Із-за гір та з-за високих". Проштовхуємось ближче до сцени й раптом: "Садись, малыш.".

- О, совєтський офіцер нам пропонує місце, навіть не сподівалася, - каже мама.

- Пожалуйста, возьми, малыш, конфетку.

- Дякую.

- Кушай, поправляйся, на здоровье. Уж очень нравятся мне дети, у которых мамы хороши, - всміхнувся білизною зубів, офіцер. - Ну, как вам живется при советской власти? Почему без отца пришли на праздник?

- Наш батько ще з війни не повернувся.

- О, тогда, возможно, я тебе, малыш, отца заменю. Если согласны, то приду к вам в гости.

- Приходьте.

- Ишь, какой смелый, а мама что скажет?

- Ідіть, вуйку, і не заважайте нам концерт слухати, - сказала мама.

Не вчулися, коли концерт скінчився. З приємним враженням поверталися додому.

- Ну як, Катрусю, сподобався концерт? - розпитує бабця.

- Та що сказати, мамо. Я захоплена від простоти та добродушності совєтсько-

го капітана. Бо де ж би польський офіцер простій селянці дав місце коло себе, а її синові цукерок.

Гостей не довго нам довелося чекати. Приблизно десь о дванадцятій ночі я почув різкий стук у двері.

- Хто там? - питає мама.

- Открой, хозяйка, гости к вам.

- У нічну пору нікого в хату не пускаю.

- Ишь ты какая, а говорила - приходи.

- Вдень, а не вночі.

- Открой, тебе говорят, а то силой войду.

- Вступіться від хати, бо завтра на скаргу піду в сільську Раду.

У відповідь сильний удар у двері, аж тринк зі стіни посипався, а потім - у

вікно, аж шибки забряжчали. Я з переляку заплакав.

- Не лякайте мені дітей, згинь, напасте, звідки прийшла.

Та офіцер не вгамовується, він ломиться в двері, що аж тріщать. Мама тихесенько через віконце в задній стіні вискакує надвір і біжить городами мерщій за поміччю до сусіда Пацака. Ми, перелякані, кричимо не своїми голосами. Двері тріщать. От-от впадуть. Раптом тиша. У вікні майнула чиясь постать.

- Хто тут ламає двері і б'є вікна? А це ви, капітане, представник совєтської армії, наче той бандит, серед темної ночі ламаєтесь у чужу хату, лякаєте дітей, жінку та стареньку бабусю.

- Замолчи, хохол, чего орешь?

- То ти мені, злодію, рота закриваєш? А ну марш звідси, бо як тя вгамселю дрючком по хребті, що тя рідна мама не впізнає.

В цю мить замовкли, лише чути було важке дихання та ляскіт біля хати.

- Гвалт! Рятуйте! - лунає серед ночі голос.

Збіглися люди. В одного в руках ціпок, в другого коса, сокира, вила... Напасник втік, дарма його шукали по людських стодолах.

- Чого він вас напастував? - питається Пацак.

- Та вчора на концерті познайомились, - відповідає замість мами, усміхаючись чорновусий Озеринський. - Хотів платні москаль за місце і за цукерок.

Почало світати. Люди розходилися, щоб трохи задрімати і на роботу йти. Хоча тепер, треба признатися, не було того запалу в праці, який був з осені та взимку.

Все більше і більше ледарів вешталося по колгоспі, розширився бюрократич-там - марні сподівання, колгосп, на хлопським розум, це та сама панщина, лише по-іншому називається.

- Я добре затямила собі розповідь баби, - мовить стара Козаковська, - вона три дні на тиждень робила панові, а три дні дома. Хто мав велику челядь, той встигав і своє поле обробити і в пана заробити якийсь ґрейцар. Пан виплачував заробіток кожного дня після роботи. А тепер щодня в колгоспі робимо, а платню, кажуть, будуть давати в кінці року.

- Мізерна буде та платня, дивися, небого, який бідний урожай. Заробиш те, що кіт наплакав, хоч гинь, хоч пропади, а більше не дадуть.

- До осені далеко, бабцю, вздримо, як буде.

- Ой, Маріє, прийде пора і скажеш, щом тобі брехала. Най я сліпа вже баба, та серцем чую, що гаразду не буде. Жнива в розпалі, а на полях людей нема, лиш де-не-де косар та жінка зі серпом - це ті, що не встигли сховатися від ока бригадира.

- Вже друга половина осені, а на полях не рушений буряк, картопля й кукурудза.

- Поля не орані і не засіяні, і що мені робити? - питається в начальства

голова. - Як примусити людей за безцінь працювати?

- Не волнуйся, сначала пряником, потом кнутом. Ведь с пережитками прошлого надо вести решительную и беспощадную борьбу, товарищ председатель. Надо уметь руководить, а главное - подход. Понял?

- Авжеж, - крутить Костюк головою, бо такого не сподівався.

Він уявляв собі колгосп в ідеальному світлі, а тут перемішалось грішне з праве

дним, годі розібратися.

Наказ з району весь хліб державі здати, а що на трудодні колгоспникові дати?

- По двісті грамів пшениці, - каже секретар.

Спитатися б його, чи він робив би за таку платню?

- Біда та й годі. Що робити? - питає голова у бригадира.

Поруч сидить сільський коваль.

- Дивися, Семене, вози ламаються, коні не куті, упряж рветься, ніхто того не пильнує, нічого нікому не треба. А я на вашому місці віддав би людям причандалля і хай рихтують, пообіцяв би віддати землю, колгосп розпустити, а потім назад усе до колгоспу, то було б чисто по-совєтськи.

Засміявся Костюк білим вусом і мовив:

- Дотепний ти, чоловіче, і як на твою голову, розумно мовиш, воно до того

йде, ми ще просити будемо людей, щоб землю розібрали, бо примусова праця на чужій землі не продуктивна. У мене зародилася ідея. Лише послухайте. До

крамниці привезли пухові хустки, то ж заборонимо їх продавати, дамо лише

тим, хто вийде в поле буряки копати.

І пішла моя мама в буряки. їй хустки захотілося. Робила вперто й щиро, аж руки обморозила. А хустку не дістала. Лише коханка голови сільради та жінка голови колгоспу і вся їхня рідня в пухові хустки зав'язалися. Чому ж їм гімн

колгоспу не співати. За панщини всі знали, хто є пан, бо ніколи кріпак з паном

не братався. Жили за принципом: знайся пан з паном, а хлоп з хлопом. Що

було панське, кріпакові зась. І люди знали, хто їх ворог, а хто брат. Тепер пан-

голова колгоспу. Вівцею прикинувся, другом народу став, а насправді п'явкою присмоктався в тіло своєї жертви і смокче - годі відірвати. Годить начальству з усієї сили, щоб з трону не злетіти, а ще шалену боротьбу веде з конкурентами, що зазіхають на його посаду. Дорогою ціною заплатив народ за свою легковірність. Вже зрозуміли навіть ті, хто чекав свободи зі Сходу. Легковіри думали, що

москалі принесуть їм свободу на танках і багнетах, або хоч відносну справедливість. Та замість обіцяного раю - пекло і кривава лазня, плювок в обличчя тобі, знедолений народе. Нарешті збагнули, що до хати вдерся хитрий і підступний

злодій. Його не вмолиш, не вблагаєш, бо по-звірячому жорстокий в досягненні

мети. Отож запам'ятайте, люди добрі, і зарубайте собі на носі, що право на

власну хату треба відстоювати рішуче і безвагань.

Заворушилася Україна. Кипить та клекоче, неначе вулкан. Злякалися комуністи всенародної ненависті. Один засіб у боротьбі з народом уже перевірений і, без сумніву, результативний - це репресії. І почались арешти, розстріли, переслідування, висилання в Сибір цілих родин: Макарчуків, Камінських, Вишиванюків. Совєтська влада - це вам не буржуазна Польща, коли без страху серед товариства, а нерідко і на багатолюдних фестивалях, людина пристрасно висловлювала свої погляди на ті чи інші політичні питання. І за таку діяльність репресій не було.

ОУН навіть організувала замах на міністра внутрішніх справ Польщі Перацького. Покарано лиш учасників замаху. А найгуманніша совєтська влада ініціювала вбивство Кірова за наказом Сталіна. НКВД безоглядно страчує тисячі невинних людей як співучасників атентату. Комуністи усвідомили, що соціальна напруга і страх - це найкращий засіб держати у німій та рабській покорі маси. "Не дай, Господи, пом'якшення, бо тоді нам хана", - так думають комісари. - "Лякаймо їх чим можемо, скеровуймо їхні думки і емоції у вигідне нам русло". В результаті страшна брехня, придумана партією, гадюкою поповзла поміж людьми, сорокою полетіла селами. "Тікайте, люди, поляки українців ріжуть". Порожніють села, як в часи монгольської навали, люди ховаються у лісові хащі та яри. Писк дітей, лемент жінок, рев худоби, усе змішалося в пекельний вир страху. Але переполох даремний, ніякої різні не було. Просто комуністи роздмухували національний психоз, сіяли ворожнечу серед народу. До краю загострювали відносини між українцями та польським населенням.

А де ж вожді соціалізму? За кулісами Сталін з Гітлером весільну оргію справляють, тобто родичаються. Діляться маєтками Жечі Посполитої. Підписуються мирні договори про ненапад і взаємну допомогу. І було б добре поділитися не лише Східною Європою, а цілим світом, тоді і позмагались би з Адольфом у людожерстві та захланності. Аж луна йде світом від клацання зубів. Мов ті вовки, ділили між собою здобич, чекаючи моменту встромити ніж один одному в спину. Змагалися в гадючих хитрощах.

Буквально напередодні війни з Коломиї ешелон пшениці відправлено в Німеччину, а німецька колонія Ба-Інзберг переселяється до Фатерлянду. Що сталося? Та нічого. Європейська простота хвіст прищемила азіатській хитрості. І ринули нестримною лавиною на позиції свого "приятеля" гітлерівські полчища. Весь світ здригнувся від неймовірної підступності. Жорстокість на жорстокість, сила на силу, нема полонених, та є злочинці - зрадники Батьківщини. Знехтувані всі міжнародні правила ведення війни. Вогонь і смерть, кров і ненависть запанували людськими душами. В паніці тікають москалі, залишаючи за собою кривавий слід. В'язнів, яких не встигли вивезти в Сибір з дрогобицької, львівської, луцької, ровенської, тернопільської, стрийської, самбірської та коломийської тюрем, та з вінницького стотисячного концтабору, розстрілюють. Повсюди кривава вакханалія. Фашисти п'яніють від перемоги, їхні щоденні газети рясніють повідомленнями про звитяжні бої на фронтах. І друкують фотографії замучених чекістами людей.

Військовополонені шукають притулку і роботи. Десь в кінці липня прийшов і до нас колишній солдат совєтської армії, за переконанням антикомуніст, росіянин. Трохи відпочив, а наступного дня обидва з батьком пішли косити траву в лісі. Мама приготувала обід, зав'язала у вузлик і вирядила мене нести косарям їсти. Та поки обідали, наш солдат витяг з вузлика газету, якою мама накрила горщик зі сметаною, розгорнув її і читає: "Звитяжні німецькі війська оточили радянські дивізії під Білою Церквою". Не знаю що, сталося з вояком.

Він вдарив об землю косою, сплюнув, до їжі навіть не доторкнувся, сердито вилаявся, махнув рукою і сказав: "Мать Россия, у тебя врага не было и не будет". Пішов солдат і більше ми його в житті не зустрічали. Патріотизм, перед яким схиляю голову. Не раз я згадував його і навіть по-людськи заздрив росіянам.

Розв'язана Гітлером війна - велике страждання і трагедія народів усього світу. Люди без опору конають у страшних муках у крематоріях. Росія стікає кров'ю. Про Україну і говорити нічого. Уже пішов третій десяток років безперервної бойні. Нищиться у нашому народі все, що залишилося ще здоровим і непокірним. Незліченні страждання і муки терпить Україна. Уряд, організований Стець-ком і Бандерою ЗО червня 1941 року у Львові, арештований фашистами. Почалася всенародна антигітлерівська війна. І ллється кров батьків, братів, сестер. Розправа за розправою над членами ОУН. Арешти, розстріли, смерть на шибеницях в Надвірній, Коломиї та Станіславі.

Гинуть молоді односельчани Ткачук та Івасюк. Закатовано Плещука. Смертю останнього після війни спекулює рідний брат - бригадир колгоспу, запропонувавши покійного більшовикам для пропаганди. Мовляв, загинув за радянську владу.

З фашистами, як з усіма, хто лиш ступав на нашу землю, прийшли нові порядки. Селяни, користуючись безвладдям, розтягують колгосп. Чудно було дивитися, як кожний господар розшукує свої вози, плуги, сівалки, виводить зі стайні корів, коней, і все це з тріском, риком та іржанням розвозиться по господарствах. Весна у 1941 році прогаяна. Запасу хліба ні зернини. Безжальний грізний голод вдерся в селянські хати. Та німці рятують людей від голодної смерті. Вони збирають дітей і організовано везуть на Тернопільщину. Там совєтські окупанти колгоспів не заснували, хоч спроба була, та люди не пішли. Малі гуцулики за хліб насущний пасли худобу тернопільчанам. Слава Богу, вижили, і повернулися після Нового року здоровими додому. Село ожило від щебету дитячого. Повеселішали жінки і, навіть, очі засміялися в ґаздів. Зустрінуться, бувало, на дорозі два сусіди, жартують між собою, розмовляють про всячину. Один згадає про колгосп, а другий перерве. Мовляв, не згадуй проти ноні, щоб часом не приснився, най згине в хащах, пропаде в болотах.

Тимчасом на фронтах справи в німців погіршились. Бої за Африку програні. На Сході розгром під Сталінградом. І фронт невмолимо котиться на захід. Створена українськими націоналістами УПА широко повела організаційну, політичну і партизанську антигітлерівську війну. Почались короткочасні збройні сутички між боївками УПА та гестапівцями. Заклекотали скоростріли в П'яди-цькому лісі. Сили не рівні, і група патріотів таємничо зникає в темному смерековому гаю. Бій, подібний до того, що відбувся в 41-у році, на початку війни між оунівцями і енкаведистами. Але тоді на полі бою залишилось два тяжко поранених стрільці, їх підібрали люди і заховали в стодолі Мельничука. Цілий тиждень поранених відвідували люди, це був вираз всенародного співчуття і пошани до героїв. Пішов і я з мамою туди, щоб подивитися. Тихенько відчинили двері до стодоли. Хлопці спокійно спали.

- Недовго вже їм жити, - каже один ґазда другому.

- Що ви говорите, та ж він ще зовсім молодий, - зітхає молодиця.

- Чорнявий, може, й виживе, а цей..і, - І чоловік махнув рукою.

- Дивіться як уві сні сміється до людей, який вже файний та милий, - каже мама. - Лише чомусь блідий-блідий.

- Чого дивуєтесь, він кров'ю весь зійшов, поки його сюди донесли.

- їм ліку вже не буде? - питається Оксана Мельничук - сільська красуня.

- Щось ворожила біля них старенька Водиха, - каже мама.

- Ого, їм ксьондза треба, а лікар тут вже ні до чого, - сказав старий дідусь.

Як дивно під сучасну пору, що серед багатолюдного натовпу не було провокатора. Ніхто не видав ранених в руки катам. Життя білявого гасилось три дні, чорнявий тиждень мучився. І поховали їх за нашими предвічними звичаями. В духовній чистоті жили, чесно й загинули. Не чути було стогону, не нарікали і на долю, не плакали вони, лише, зціпивши зуби у неймовірному стражданні, просили в Бога волі Україні.

У цей грізний час випробовувалась воля і стійкість народу. Не ріки - море сліз і крові влилося в океан ненависті до різнокольорових зайд і завойовників. Всесвітній меч розплати повис над головою фюрера-тирана. Уже гримлять бої степами українськими і чути їх відлуння у Карпатах. Вже рідну землю топчуть кирзаки і тягнуться ключами рекрути до військкоматів. Ми, українці, йдемо вмирати не за батюшку-царя чи Франца Иосифа, не за Пілсудського, а за Сталіна і його Імперію гонять тебе, козацький внуку, в цю безжальну м'ясорубку більшовицькі комісари. Ти кістьми встелив і полив кров'ю Європу, а винагорода - голод, репресії, тюрми, шибениці, розстріли та переслідування на рідних землях. На цей раз Галичина і Волинь не зустрічали окупанта хлібом і сіллю, а вогнем і мечем та власною кров'ю записував народ своє право на самовизначення. І той, хто влився в ряди повстанців, свідомий був того, що перспективи виграти війну немає, та марно опиратись духові свободи, бо дух - це незборима сила. І гасло: "Краще смерть, ніж неволя" запанувало людськими душами. В результаті поріділі загони УПА поповнювались все новими і новими добровольцями.

Трагічна весна 45-го року принесла незліченні муки багатостраждальному нашому народу.

У Коломиї, як всюди, куди приходить Радянська влада, починалась новобудова - серед міста виростала шибениця. Тактичний промах більшовиків, бо те, що було таємним у застінках НКВД, стало явним на очах у багатьох людей. Три доби над центральною площею міста гойдались понівечені тіла повстанців. Коломийська тюрма забита в'язнями, а біля пересильного пункту годі пройти. Навіть закостенілу душу тривожив писк дітей, лемент жінок, дівчат, підлітків. Наші серця горіли ненавистю до ворога і любов'ю щеміли до рідного знедоленого люду. Це той вогонь, що як загорівся в серці один раз, не гасне все життя. Це та нездоланна сила, що змушує глибше мислити, ширше бачити, гартує волю, кує мужність, виховує шляхетність, перетворюючи звичайних людей в лицарів свободи.

З віком росла і моя свідомість. Спостерігаючи страшну несправедливість і жорстокість до нашого народу з боку окупантів, я почав замислюватися над багатьма питаннями життя і смерті близьких та знайомих людей. З болем у серці згадую як вивозили караванами односельчан в Сибір, як стріляли, мучили та арештовували невинних людей: Данила Мельничука з родиною, Михайла Мулика, Федора Ткачука. Михайла Мельничука. Холодного зимового дня їх завантажили разом з дітьми на авто і повезли дорогою душевних мук, страждань і розпачу. Дозволили взяти з собою вузлик сухарів і теплий одяг, щоб у дорозі все те відібрати, а тебе мертвого викинути з вагона у сніг. Я пам'ятаю, як арештували Миколу Кваснюка, Степана Мельничука, Підгурсько-го, Доцю Костюк, Доцю Мулик, Марію Чегровик, Юстину Озаринську, Параску Люхнич, Анну Федірко, Настю Козловську, Дмитра Ткачука, Миколу та Івана Ткачуків, Івана Площака, Федоришина, Федора Коничака, Андрія Ріжняка. Останніх двох замордували у застінках НКВД. Замучили_ в місцевому гарнізоні Настю Бойчук. Також арештували Михайла Міліянчука, Йосипа Рубича, Олексу Ославського - директора млина. Поповича - зятя колишнього голови колгоспу Івана Костюка. Не минула зла доля і Орисю Люхнич. Вина цих людей одна: співпраця з українськими повстанцями.

Не залишилися в боргу народні месники. Двічі протягом 46-47 років в селі розгромлено совєтський гарнізон. Щодня на лісових стежках, на полях, в містах і селах в нерівній боротьбі гинуть за Україну її кращі сини і дочки. Прокльони, стогін, смерть і кров по всій Галичині, від Збруча аж поза Лемків-щину. Скорбота і сум завчасно постарілих матерів. Чекісти п'яніють від крові. У них немає віри в Бога, поваги до людини, а тим паче до завойованого ними народу. Організовують в клубах танці, забави і концерти. На кістках замучених витинають "Яблучко", глумляться над стражданнями і муками, нашого народу. Серед оргій і п'яних пісень загримів несподіваний постріл і капітан Крисько долілиць падає на землю. Начальник опергрупи Бордеєв під стіл шугнув, рятуючись від смерті. На якусь мить розгубилися оперативники, цього досить, щоб народні месники зникли в нічній пітьмі, як голка в стозі сіна. Це тобі, капітане, за дволичність. Чекісти ступицю наставили Бистрому, а ти приманкою мав бути. Та недаром в народі говорять: не копай під кимсь яму, бо сам у неї впадеш. Селяни пильно берегли своїх захисників, внаслідок чого втрати повстанців були незначні.

Але безсонні ночі, підступна мережа засідок, тривога, холод, а нерідко й голод, втрата близьких людей - все це зламало незагартовану душу Клима Гнатюка. І в 1950 році він з понівеченим сумлінням, битий страхом з'явився в совєтські органи з повинною. Жертвою його чорної зради став Кобилянський з сином і донькою. В його хаті викрили партизанську криївку, та мешканці якимось чудом уникли смерті. Зате, не витримавши ув'язнення, помер старий Кобилянський. В селі П'ядиках в руки катам віддав Гнатюк родину Замулінських (старого батька і молоду доньку-студентку Дрогобицького педагогічного Інституту), а також родину Гронських. Старий Замулінський загинув у більшовицьких катівнях, перетерпівши нелюдські муки і знущання, а доньку Замулінського звільнили за амністією в 1956 році._

Яка подальша доля Клима? Його судили на 25 років в "ІТЛ" і повезли на великі будови комунізму. Десять років працював на вугільних копальнях у Вор-куті, а п'ять досиджував в Мордовії. Його зраду належно оцінив совєтський уряд, обмеживши термін ув'язнення до п'ятнадцяти років і звільнивши з-під варти. А де подівся Ярослав Шевчук, товариш Клима по зброї? Загинув на березі дзвінкого струмка у темному гаю поблизу села Лісна Слобідка. Щороку весна-красна уквітчує рястом його могилу та покриває хрещатим барвінком, а про бурхливу і тривожну юність цього повстанця розповідає соловейко. Куди поділися стрільці УПА - вихідці зі села Годи-Добровідка? Усі загинули, окрім двох дівчат. Вічна їм слава, пам'ять і шана в народі. Вони не зрадили ні свого роду, ні Батьківщини. їхні імена записані на скрижалях історії села:

Богдан Рубич - художник і поет. На жаль, Богдан загинув, а його твори невідомо де зберігаються. Можливо, в архівах КДБ.

Ткачуки - батько з сином. Того фатального вечора 4б-го року в їхній хаті гостювали повстанці. З вулиці надійшла більшовицька група, що іменувала себе українською партизанською боївкою. В той час на стійці, поки хлопці вечеряли, стояв господар. Побачивши переодягнених чекістів, не зорієнтувався і запросив “повстанців" до хати.

- Прошу, прошу дорогих гостей, у мене вже такі як ви гостюють, тож буду радий, бо чим хата багата ...- господар, нічого не підозрюючи, провадив гебістів до оселі.

Хлопці, почувши за вікном непевну розмову, вхопились за зброю. Першим на порозі вхідних дверей став кущовий провідник. Він з такою силою штовхнув господаря, що той, мов сніп, упав на землю і таким чином урятував життя. Зате сам був тяжко поранений. Зав'язався короткочасний бій. Застрочив крізь вікно повстанський кулемет і чекісти в паніці розбіглися селом. Тимчасом повстанці забрали пораненого провідника і відійшли на свою станицю, а разом з ними пішли батько з сином. Над ранком розбиту родину більшовики вивозили в Сибір. Ще троє молодих хлопців з нашого села, яких окупанти насильно мобілізували в стрибки, після розгрому більшовицького гарнізону в селі без вагань влилися в повстанські загони. Під час нападу повстанців на гарнізон Йосип Рубич, Богдан Ткачук та Роман Мельничук стояли на стійці, пропустили нападаючих в приміщення гарнізону. Тому при найменших зусиллях вони заволоділи гарнізоном і підпалили його. Стрибки розбіглися і їх цілісінький тиждень годі було позбирати докупи. Втекло і кілька чекістів з поля бою, залишивши одинокого начальника гарнізону, що всю ніч стріляв з кулемета в нікуди. Отже^ ряди повстанців поповнились ще трьома добровольцями - Богданом Ткачуком, Йосипом Рубичем і Романом Ме-льничуком. Богдан невідомо коли і де загинув, а Йосип якимось чином потрапив у полон, був арештований, і мордувався в радянських концтаборах на Воркуті.

Юрій Мельничук працював черговим на залізничній станції. Того дня, коли курінь Скуби готувався захопити Коломию, і вже рвались повстанські міни в центрі міста, в селі Годи-Добровідка були зірвані залізничні мости і спецбудин-ки, що обслуговували залізницю. У зв'язку з тим, що Скуба був смертельно поранений, акцію припинено. Курінь відійшов в Карпати, а з повстанцями

пішов і Юрій. Приблизно через півроку в сіножатях під час бою з облавниками

був смертельно поранений. Енкаведисти зобов'язали Дмитра Гайового під сильною охороною везти фірою пораненого в Коломию. В П'ядиках зупинилися, і до воза підійшли сільські хлопці, серед яких був майбутній повстанець Ярослав Шевчук. Юрій розплющив очі і прошепотів:

- Хлопці, добийте мене.

За кілька хвилин помер, що дуже розлютило гебістів і невідомо де вони поділи його тіло.

Роман Мельничук. Доля цього повстанця надзвичайно трагічна. Невдовзі після того, як став вояком УПА, зимою 46-го обморозив ноги. Кинулась гангрена. А тут ні ліків, ні належного медичного догляду. Хворого і немічного Романа друзі принесли до тітки Гафії і заявили: від сьогодні твоє життя повністю у твоєму розпорядженні - можеш, навіть, з'явитися до більшовиків з повинною, а якщо вилікуєшся, то повертайся в сотню.

З повинною Роман не пішов, бо такий вчинок вважав ганебним, та й самогуб

ство не для християнина. То жив у муках, злиднях і в смертельній небезпеці. Про його перебування в тітки Гафії не знав навіть рідний батько. Найгірше було під час облав, що їх гебісти проводили в селі частенько. Тітка була смілива і винахідлива жінка. Адже якби його виявили в неї, то прийшлось би в муках переносити голод та холод в совєтських концтаборах. Де лише не переховувала хлопця. Особливо під час несподіваної облави. Навіть зав'язувала в околіт соломи, і хлопець в тривозі очікував, що москаль випадково прошиє його пікою, шукаючи бандерівців. Одного разу пекла хліб. Не встигла витягнути духмяні, гарячі буханці з печі - аж гульк - на подвір'ю, мов з-під землі, з'явились москалі. Роман сидів на лавці і чекав, коли вже тітка почастує його свіжим хлібом з молоком. Гаятись не було часу і вона вмить вхопила з ліжка коц, намочила у відрі з водою, кинула на хлопця і вже не мовила, а радше простогнала: "Мерщій у піч". Тамуючи біль, хлопець слухняно виконував її веління, хоч не знав, яка причина тривоги. Не встиг як слід втягнути хворі ноги за собою, як тітка кинула оберемок сирих дров сушити. За хвилю кілька облавників зайшли в хату.

- Ты что, хозяйка, хлеб печешь? Дай попробовать.

- Я не бороню, бери і їж.

Один з напасників вхопив два буханці хліба і вийшов з хати. Два інші залишились в кімнаті, оглядаючи ліжка, обстукуючи стіни і піч. Гафія, ніби в кімнаті нічого не відбувається, продовжувала ущільнювати дрова в печі.

Нарешті чекісти забралися.

- Слава тобі, Господи, - сказала Гафія, і вже не зважала ні на що, адже в печі

"пражився" хлопець, швиденько відгорнула дрова і напівпритомного витягла його з печі. Роман тихенько стогнав, а вона плакала гіркими сльозами, допомагаючи йому з усіх сил якнайшвидше добратися до криївки, яку майстерно спорудила на горищі.

Дорогою ціною розплачувався народ за своє бажання звільнитися з-під більшовицького ярма. Одного зимового холодного дня у 46-му, немічний і хворий, Роман спостерігав крізь щілину, як вивозили батьків в Сибір та знущались над рідною сестрою. Це було поза межами душевного болю. Звичайно, він міг би одного, двох звалити зі свого карабіна, але в їхніх руках заручниками були старенький батько, мати і сестра. І не помилували б тітку. Мучився ще цілу зиму 47-го, а навесні помер. Похоронила його Гафія серед темної ночі під розцвілою пахучою вишнею. Невдовзі і сама забралася з цього світу, заповівши довіреним людям при сприятливих умовах перезахоронити його за всіма християнськими звичаями.

Петро Барнаба - наймит Петра Мельничука, а також Данило Рубич, Богдан Ткачук і Богдан Рубич - місце і час їхньої загибелі, принаймні мені, не відомо. Ще дві дівчини з нашого села були в УПА - Орися Люхнич і Марійка Чегровик.

Майже вся молодь села була задіяна до співпраці з УПА. Провідник СБ Кор-шівського району "Арсен" звернув увагу на струнку та високу Марійку Чегровик. Провідник запропонував дівчині пройти місячний вишкіл санітарок.

- З радістю, друже командире, - відповіла дівчина, - я давно собі гадаю, і чого це мене минають, невже ж в Українській Армії нема для мене роботи?

- Добре, Марусю, сьогодні приготуйся, а завтра підеш зі мною.

БЛАГОСЛОВІТЬ, МАМО...

Чекала того "завтра" як манни з неба, а увечері в садочку виглядала провідника. Все необхідне спакувала в наплічник. Щиро, крізь сльози, попрощалась з

матір'ю і вийшла з хати. Здається, вже йде, то він, бо прямує на мою хату.

- Я тут, - прозвучав тихенький дівочий голос.

- Чому не спиш?

- Бо хочу вас зустріти під калиною, а не в ліжку, - і мило усміхнулася.

- Ти вже готова?

- Давно.

- А мати благословила?

- Іншим разом - хай не хвилюється.

- Знайомся - це твої подруги. Від сьогодні ділитимешся з ними не лише окрайцем хліба... Тепер вперед! Прямо на Коршів.

Йшов так швидко, що ми ледве встигали за ним. Десь серед ночі прибились на постій. Неабияк дивуюся, бо треба досконало орієнтуватися в лісі, щоб наосліп віднайти акуратно замасковану колибу в густому чагарнику.

- Відпочивайте, а ти ходи зі мною, - звернувся до мене провідник.

Ми відійшли на декілька метрів вглиб лісу. "Арсен" зупинився і мовив:.

- З цієї миті ти не Марійка, а "Ластівка".

- Розумію, друже провідник.

- Гаразд, йди спати, замість перини - сухе листя.

Прокинулись разом з сонечком. Освіжилися холодною водою з лісового потічка, змовили молитву, поснідали і почалося заняття.

Зауважую, що наш постій охороняють.

Лекції провідника не лише дохідливі та розумні, але пересипані дотепами. "Арсен" вчить давати першу допомогу пораненим. Через два тижні ми швидко освоїли, як акуратно перев язувати голови, передпліччя, зап'ястя, коліна, груднину, тамувати кровотечу, а при необхідності давати уколи. Після закінчення

місячних курсів мене направили в терен Лісної Слобідки Коршівського p-ну. На прощання провідник сказав:

- Запам'ятайте, що ваше життя і успіх залежатиме наскільки реально оцінюватимете обстановку і винахідливо та творчо виходитимете зі складних ситуацій.

Йдемо в село Раківчик. Адаптуватися ніколи. Роботи по самісінькі вуха. В надійних людей поміщаємо поранених повстанців, перев'язуємо рани та лікуємо хворих. Нас повідомили, що в Лісній Слобідці поранений повстанець потребує помочі. Йдемо через поле. Люди просапують буряки. Несподівано потрапляємо на облаву червоної мітли. Довго не роздумуючи, беремо в жінок мотики і щиро беремося до роботи. Облавники, наче німі, перейшли повз нас в напрямку лісу. Цього разу вдалося.

Під кінець 46-го мене посилають в Коломию за ліками. До міста під'їхала з селянином, що їхав на ярмарок. Коло церкви стрибаю з воза і пішки йду до призначеного місця. Поруч мене їде авто, розбризкуючи болото на пішоходів. Раптом зупиняється, з нього вискакують два дужі чоловіки і силоміць заштовхують мене в машину. То був арешт. Завезли в тюрму і почалося дізнання. На моє здивування, слідство проходить без тортур. Про мою роботу в УПА їм було майже все відомо і я нічого не приховувала. Незабаром відбувся суд. Вирок - 25 років ВТК. Звільнилась за амністією у 1956-му році. Вийшла заміж. Чоловік - колишній стрілець куреня Скуби. Також репресований. На жаль, його вже нема серед живих.

Хіба можна цих людей називати буржуазними націоналістами, як це робить більшовицька пропаганда? Усі вони вихідці з середніх та бідніших верств населення. Це, в більшості, селянські сини, що своїми мозолями заробляли на хліб насущний. Традиційні вороги радянської влади не йшли в УПА. Вони зуміли пристосуватися на грандіозних будовах комунізму, і хай не забувають, що якби не всенародна боротьба супроти більшовизму, то совєти перш за все розправилися б зі своїми класовими ворогами. Вони повинні про це знати і пам'ятати, що сьогоднішнім добробутом зобов'язані своєму народові. І не відгороджуватися "китайською" стіною, як дехто це робить, від тих, хто своєю кров'ю зрошував рідну землю. На їхніх кістках ви збудували для себе "тихе життя". І як колись були лояльними до Австро-Угорської імперії, до Польської держави, так і тепер стали лояльними до червоної московської імперії. Про класову боротьбу на теренах Західної України говорити недоречно. Це була справжня визвольна війна нашого народу. Адже без матеріальної допомоги, без доброякісної зброї, без добре підготовлених командирів, у злиднях, голоді та холоді точилася звитяжна війна. Цей величезний вибух національної самовідданості розбудив і підняв на боротьбу навіть зденаціоналізовані елементи, охопив 95 відсотків нашого села. Зрозуміло, без підтримки свого народу УПА і місяця не протрималась би у цій важкій кривавій боротьбі. Завдяки односельчанам повстанці завжди мали достовірну інформацію про становище в селі, знали, де москалі вночі зробили засаду, а також мали все-сторонню матеріальну і духовну підтримку. Та все ж дуже трудно було вберегтися від провокаторів.

Взяти хоча б Коломийську округу. Окружний провідник СБ Кіров - агент МГБ. Тепер уявімо собі, що без його участі ні один волосок не впав з людської голови. Кіров, керуючись настановами з центру МГБ, кидає, де лише можна, підозріння на порядну людину і ставить резолюцію - знищити! В кінці 1950 року вбивця і зрадник організує ліквідацію підпілля в цілій Коломийській окрузі. До пори і часу ці люди, якщо можна їх так назвати, живуть під опікою КДБ, на їхньому сумлінні сотні замучених патріотів.

ҐВАЛТІВНИКИ

Усі вони одним миром мазані. Користуючись вседозволеністю, безпардонно увірвалися до нашої хати три офіцери.

- Здравствуй, хозяин!

- Добрий день, - відповів батько.

- Как живешь?

- Та що казати - голодуємо.

- Да ты что ерунду прешь, ведь в нашей стране самый богатый народ. Ну ладно, не скромничай, а приготовь закуску и водки. Вот тебе деньги.

- Я не знаю де взяти вам горілки, а обідати - чим хата багата, тим і рада. Гроші заберіть собі, бо наша хата не ресторація і не столова, - сказала мама. -Ось вам шестеро яєць та глечик молока, і весь обід. Гостіться, люди добрі, чим Бог послав, і вибачте, як щось не так. На жаль, горілочки не маю.

- Что, водки нет? - закричав капітан, - А бандерам есть? Сволочь этакая, идить твою мать!

Приставивши пістолет до грудей батька, капітан запінився і кричав, наче скажений.

- Ты что, отравить хочешь нас? Перестреляю, как собак! - І вистрілив у стелю, аж тринк посипався на стіл.

Ми, діти, запищали з переляку, залементувала мати:

- Ой, пани добрі та чесні, бійтеся Бога, будьте милосердні, пустіть мого чоловіка, він не винен, то я варила їжу, а не він. Хоч дітей пожалійте, бо перестраху дістануть. Нема у їжі отрути, я вас запевняю. Я перша буду їсти. Як там трутка є, то вже стріляйте нас разом з дітьми.

- Молчать, сука! - і знову постріл.

Москаль зі злістю скаженої собаки викинув яйця крізь вікно на двір і, вдарив батька по голові. Я, побачивши, як по батьковому лиці стікала кров, закричав не своїм голосом. Від дитячого крику та лементу напасники вгамувалися, вийшли з хати і попрямували до військової частини, що дислокувалася в П'ядицькому лісі. Ми позбирали розкидані по подвір'ю крихти яєць, витерли їх з пороху, і, звичайно, голодні діти все те з'їли. Смеркалось. Надворі холод. Пізня осінь. Мама рядном вікно закрила. Глухої ночі денні захисники "Отечества", лицарі чорних справ і підступних вбивств нишком зі стайні вивели корову, останню житницю сім'ї. Злодіям байдуже, що діти пухнуть з голоду, що в божевільнім розпачі батьки змагаються зі смертю, їм м'яса і горілки подавай, а потім п'яна оргія. Каналія проклята. Поталанило банді. Адже ті самі, що вночі корову вивели зі стайні, удень прийшли шукати. Все вийшло, як у казці моєї бабці. Десь у чотирнадцятому році в одному невідомому селі стояли на постою москалі, підглянувши в господаря сіренького бичка, вночі поцупили його. Марно шукали злодіїв. Вояки м'ясо розпаювали між собою, не встигли лиш сховати роги й ноги. Проявивши "винахідливість", вони накрили роги й ноги плахтою, і панахиду відправляють за померлим Рогачовим. Прийшов на обшук сільський староста, зніяковів за свою нахабність, чемно перехрестився, вибачився і більше обшуком не турбував команду. Але це було в чотирнадцятому році.

Сьогоднішні червоноармійці - люди іншого ґатунку.

- Ми, навчені з дитинства красти, в дорослому віці стаємо професійними злодіями, - кажуть радянські люди.

Користуючись вседозволеністю і безвідповідальністю, вчорашні грабіжники знахабніли до краю. То тут, то там корова пропадає, а то й простісінький грабіж учинять у супроводі зґвалтування.

Темна холодна ніч осіння. На вулиці лемент і стрілянина. "Ґвалт, рятуйте!" -кричать в сусіда жінка й діти.

У цю мить темряву ночі, мов блискавка, ріже ракета. "Стій! Руки вгору! Стріляти буду!” - дзвенить дівочий голос серед ночі. Це Оксана Мельничук бандитів двох затримала. Привела на постій у гарнізон і допит їм вчинила. Явний розбій. Є докази і свідки є, та все дарма. Злочинців виправдали, справу закрили, і звільнили їх з-під слідства. Лише Сергій, повар гарнізону, поплатився гауптвахтою за те, що дівчині в руки дав гвинтівку.

У цю страшну ніч тата не було вдома. Він поїхав на Львівщину міняти за хліб останні речі, що мали ще якусь сімейну цінність. Чи він повернеться додому, чи по дорозі його, пограбованого, викинуть з вагона? На днях скінчили так життя сусіди наші: Іван Коваль з дружиною. Це наводило страх на людей і непевність. Та ми ще, слава Богу, хоч жили впроголодь, та не вмирали з голоду, як молдавани. Щодня на залізничній станції то тут, то там валявся труп молдаванина. їх не ховали на цвинтарі, хрестів не ставили, а хоронили там, де труп знайшли. Тотальний голокост в Молдавії, як на великій Україні в 1933 році. В цупких обіймах голоду стояли і наші села, до того ж злодійня і провокатори спокою людям не давали.

Американська допомога Україні ніщо інше, як марнотратство коштів. Даремно Українці в Канаді і США збирали гроші на поміч голодуючим. Консервовані каші, м'ясо і хліб, що направлялися в Союз, щезали безслідно. Хіба що по спекулятивних цінах можна було купити в Коломиї на ярмарку американські черевички. Це була поміч високопоставленим партійним функціонерам і чиновникам завдяки американському безголов'ю. Прокляття і сльози скрізь по наших селах. Як далі жити? - питали люди одні в одних. Катастрофічно зменшувалась питома вага місцевого населення і вакуум, що утворився в Молдавії внаслідок голоду, а в Західних областях України, внаслідок фізичного знищення населення, заповнювався різношерстими зайдами та кримінальними злочинцями. Це, по-совєтськи, називають міграційною політикою уряду. Російське населення зі Сходу кочувало на Захід, і це комуністи називають братньою допомогою союзним республікам кваліфікованими кадрами. Кажуть, що таким чином стираються національні грані, зближується мова і культура, а фактично знищуються цілі народи. І все це називається "інтернаціоналізмом". Цього може не бачити хіба що сліпий. В школі нам говорили, що Радянська Армія - це армія свободи, яка врятувала світ від фашистської чуми. Тепер ця армія грабує, вбиває, вішає і ґвалтує та вивозить у Сибір людей.

Здається, в 1948 році, капітан совєтської армії зґвалтував молоду жінку в нашому селі. Злочин відбувався на очах батьків, дітей і чоловіка. Це було в осінню пору року. Село прокинулось від розпачливого жіночого крику. Раптом постріл, і запанувала дивна тиша. Збиткування над сім'єю припинив Микола Ткачук - сторож млина, віч-на-віч зустрівшись з бандитом на порозі хати. В серце Миколі цілився пірат - але карабінів постріл грянув першим. Стискаючи пістолет в руці, з опущеними штанами впав мертвим на землю начальник Коршівської опергрупп. Та ні закон про самооборону, ні свідчення очевидців не допомогли восторжествувати справедливості і Коломийський районний суд проголосив вирок Миколі Ткачуку: п'ять років ВТК. Яких чудес не виробляли ці "герої" над беззахисними людьми. В шапках до церкви заходили, перешкоджали молитися людям, а після Літургії начальник опергрупп капітан Бордеєв проголошував неодноразову чергову пропагандистську тираду парафіянам.

- Товарищи крестьяне, - надривався Бордеєв, - организовывайте колхоз, подписывайтесь на государственный заем, выполняйте государственные хлебопоставки, помогите уничтожить оставшихся бандеровцев. Скоро мы их обезвредим, и в деревнях восстановится мир и спокойствие. Пусть не тешит себя эта сволочь, что между СССР и США разразится новая мировая война. Уж очень руки коротки у империалистов. Но если они посмеют нарушить наш мирный труд, то получат сокрушительный отпор. Ведь у нас есть атомная бомба и даже кое-что получше.

І підписували селяни позику під цівкою пістолета - в нестерпному болю припертих дверима пальців. Але виконати непосильне зобов'язання поставок хліба, молока, шерсті, яєць, заплатити позику, секурацію, податок селянин не міг. Тоді приходили інкасатори, списували рухоме і нерухоме майно та заявляли: Радянська влада вам простить недоїмки, але за умови, що ви запишетесь до колгоспу. А якщо людина опиняється перед вибором між злом і злом, вона, як правило, вибирає менше зло. Очевидно, краще записатись до колгоспу, ніж залишитись під голим небом, таким, як тебе мати на світ народила. А там в Сибір і на той світ. Як це було з Данилом Мельничуком. Хтось обуриться і скаже: це беззаконня, звичайний вандалізм. Але ж, дорогі мої совєтські бюрократи, керуючись вседозволеністю, ви робили і робите з народом, що вам заманеться. Бувало, людина за одне критичне слово проти Сталіна йшла в тюрму на сім, а то й на десять років. Не минув цієї участі й Іван Площак, добрий господар, великий жартун і дотепник.

І треба ж було на біду розвеселити товариство необачною співомовкою:

"Мала баба одну козу,

/ ту дала до колхозу,

Батько Сталін добре знає,

Що баба ще й цапа має".

Або зняв колесо і мастив лайняком віз. Керуючий питає:

- Що робиш, Іване?

- Хіба не видите? Яка власть, така й масть.

Це було в час заснування колгоспу в нашому селі. І поплатився Площак за свій жарт десятьма роками волі, а ще йому інкримінували вину в тому, що він, як залізничник, не відступав разом із совєтською армією в 1941 році.

- Як же було мені відступати - каже Площак, - адже коли я лягав спати, ви ще були, а коли прокинувся - за вами і слід пропав, чисто так, ніби корова язиком злизала.

Село жило весь час в тривозі. Ніхто не був застрахований від засланням або арешту. Ми завжди прислухалися, чи не їдуть більшовики вивозити людей. Наче сьогодні пам'ятаю - це було зимового ранку. Нещастя, як сніг на голову, звалилося на родину Данила Мельничука. На подвір'я заїхало авто, з якого вискочили солдати. З гвинтівками напоготові вбігли в хату.

- Собирайтесь с вещами, - наказали.

- З собою взяти можеш те, що занесеш на плечах, а якщо маєте, то прихопіть і сухарі, - якимось людяним виявився сержант.

Наймолодша донька Стефанія, не помічена вартою, босоніж вибігла на засніжену вулицю і кинулась назустріч білій хуртовині.

- Догнати! - заверещав офіцер.

Солдати скинули шинелі і щодуху помчали за босою, роздягненою, переляканою на смерть дитиною. Аж за селом спіймали. Вчепилися за коси руками і смиком тягнули, обдираючи тіло, по замерзлій землі. У школі вчителі навіть не спитали, чому відсутня дівчина на уроках, і продовжували спокійно, наче нічого не сталося, обговорювати фільм "Зоя Космодем'янська". її засніжені, посинілі від холоду босі ноги нагадали мені Стефку Мельничук. Наруга та знущання над нашою однокласницею викликала в дитячих душах бурю протесту і ми демонстративно у коридорі заспівали, та так, що наша пісня сколихнула школу:

Як приходять у село, то стріляють кури,

До району подають, що бандери були,

Раз, два, три, чотири, ламають комори,

Розбивають людям двері, шукають оандерів.

Ці слова в якоюсь мірою віддзеркалювали справжнє становище в селі. Ще разючіші контрасти я побачив між словом і дійсністю під час навчання в Коломийському деревообробному технікумі. Крім викладача з креслення Палійчука та вчителя української мови і літератури, що читали лекції українською мовою, всі інші предмети викладались російською. Хіба це не приниження і не глузування з рідної мови на батьківській землі? Студенти-росіяни, задурманені шовіністичною пропагандою, ображали нашу національну гордість і чіпляли принизливі ярлики, як наприклад: "Хохол з порепаними п'ятами, у нього голова працює лише до..."

"Ми вам культуру принесли, лапті з вас зняли, сорочку з півнями заміняли на краватку, школи відкрили, інститути". "До речі, наші батьки завоювали цю землю і вам право завойовника повинно бути відоме. Словом, ми вам подали братську руку і будьте вдячні."

Маєте рацію, подалисте нам руку, але не братерську, а короставу, і відрубати б вам її, щоб більше нікому не подавали. Повага росіянина до місцевого населення, до його традицій і культури не обов'язкова, зате місцева людина зобов'язана визнати зверхність над собою не лише мілітарної сили, що її гнобить, але і зверхність російської культури над національною. Ми повинні розуміти життя так, як їм хочеться, як вони його тлумачать, а не так, як насправді воно є. Вони нас заставляють сліпо, без вагань коритись волі КПРС. Природні багатства і людські ресурси України по-варварськи експлуатують, та ще зневажливо кидають в очі нам: "Колхозник ведь, что с ним разговаривать". Колгоспники в імперському понятті, і насамперед у зайшлих москалів, вважаються неповноцінними людьми. Ми вдячні мусимо бути окупантам за те, що продукуємо для них хліб насущний, м'ясо і молоко. Ми зобов'язані, щоб з голоду не повмирати, за безцінь тяжко працювати і прославляти партію, як писав у 60-х роках нелегальний журнал "Воля і Батьківщина", видавала його організація "Український національний фронт":

Я славлю партію за те,

Що ми раби німі, безликі,

Що лише робим, робим, робим,

Я славлю партію велику...

Щоправда, не краще становище колгоспників в усій імперії. Та коли взяти до уваги, що український елемент - це переважно селянство, то стає зрозумілим факт подвійної дискримінації. І писок відкривається у держиморди: Українська республіка - це суверенна держава, яка має представника в ООН. По-нашому

- це представник - папуга, що лише здібний повторювати, наслідувати рух підняттям руки за "советское предложение". Хіба не ту саму політику проводить КПРС в Кореї та Німеччині, що її проводив царський уряд на Україні в 17 столітті? Як Україна за Андрусівським миром була поділена на Лівобережну та Правобережну, так сьогодні розділена Корея і Німеччина. Каламутить Москва воду і рибку в ній ловить. Як колись Лівобережна Україна мала свою армію та васальний уряд, тепер усе те має так звана Демократична республіка Німеччина і Корея. Як колись тих, хто хотів перейти з Лівобережжя на Правобережжя, стріляли, ловили і карали, так тепер стріляють, ловлять і карають тих німців і корейців, що намагались позбутись совєтського опікунства. Різниця хіба в тому, що царський уряд розв'язував проблему загарбання України з позицій братської допомоги, тепер до цієї проблеми підходять з класових позицій. Майже все одно, що головою об камінь, що каменем в голову. Поступово на Україні ліквідувалось Гетьманство у 1764 році і Запорізька Січ у 1775 році. В 1686 році впала і Українська церква. Східна Німеччина й Північна Корея повинні завдячувати своїм існуванням ФРН та Південній Кореї. З ліквідацією останніх зникли б сьогоднішні республіки так званого соціалістичного табору.

Перед торжеством Ленінської національної політики горітимуть національн бібліотеки. Так згоріла українська бібліотека в Києві в 1964 році. Словом:

"...лише дайте себе в руки взяти,

Ми вас навчимо почому хліб і сіль почім".

Не дай, Господи, щоб так сталося.

Деякі порівняння сучасного з минулим привели до висновку, що в Росії відбулася не революція, а радикальна операція головного мозку імперії. І державна машина запрацювала ще потужніше, перемелюючи в своїй утробі інородців та росіян, що стояли в опозиції до диктатури. Першим знаряддям для виховання совєтської людини є школа, далі йде профтехшкола, технікум, вуз або армія. Пройшовши всі три етапи, і сам не знатимеш, хто ти, що ти, та чого живеш на цьому світі. Мені доводилось зустрічатись в таборі з небезпечною совєтською людиною, запеклим фашистом Сербанчуком. У нього батько-поляк, мати-бол-гарка, “а он, видите ли, русский одессит.” Фатальна помилка, бо історія йому подібних називала яничарами. Сміх та й годі. Недаром, якщо в інородця, мешканця Росії, вродиться дитина, то при реєстрації немовляти національність не пишеться, мовляв: "станет взрослым и сам себе национальность выберет". Звичайно, “новое советское общество сделает все, чтобы он стал русским, даже если и глаз узкий". З першого погляду здавалось би, що тут найголовніше громадянство, а не походження. В демократичній державі так і повинно би бути, лише не в Союзі, бо якщо походження інородців не береться до уваги, то національність росіян є гострою проблемою. За те ми їх не судимо, але де ж ота громадянська рівноправність? Протягом 50-х років, відколи запам'ятав совєтську владу, я не зустрічав ні одного росіянина-творця соціалістичної політики на Україні, щоб сам або дітей своїх записував українцями, білорусами, литовцями, естонцями, грузинами, латишами і т.ін. Ми зобов'язані поступатися своїми ідеалами в інтересах ворожої нам держави, імперії потрібне монолітне населення, а цього можна домогтися лише шляхом русифікації усіх неросійських народів, та знищити їхній національний дух.

І коли душителі свободи думатимуть, що національна проблема в імперії ліквідована, тоді скрита енергія націоналізму проявить себе у своїй грізній силі. Окупант, щоб позбутися страху за своє майбутнє, може вдатися до такого крайнього заходу, як фізичне знищення цілого народу чечено-інгушів та кримських татар, тоді уже нема чого боятися енергії ненависті поневоленого люду, що при нагоді може вилитись у нестримний потік боротьби за політичні, демократичні та національні права народу, його культуру, традиції та природні багатства. Комуністична влада прагне до того, щоб людину з дитинства навчити мислити офіційними категоріями та партійними постановами. Дисципліну та сліпу слухняність прищеплює юнакові армія.

Здасться, тут все обдумано і передбачено, але зажерливим поневолювачам не вдається наглухо ізолювати допитливий розум людини від вселюдського поступу в розумінні гасла: "Свободу нації і людині!" Трудно зрозуміти сучасне становище українського народу без його історичного минулого. Прикладом є Совєтська армія, тут начальство з підлеглими та між собою спілкується російською мовою. А хіба нашими дідами в австрійській армії командували українською? Дідусем командували німецькою мовою, батьком -польською і він у 1939 році воював за інтереси Польщі, а не України, та й гроші були в Галичині австрійські крони, пізніше польські злоті і німецькі марки, а сьогодні маємо російський рубль. Може, в царській армії Шевченком командували українською? Далебі ні! Вся державна атрибутика була чужою нам, що свідчило про колоніальне становище України. Наші поневолювачі не дивлячись, якої вони масті, червоної чи білої, в різний історичний час по-різному пристосовувались до умов, як ті хамелеони, п'явками всмоктувались в тіло народу і пили його кров. Отже, російська імперія в своєму змісті, як була так і залишилася, лише її перефарбували на червоно й назвали СРСР. До речі, перелицьовуватись їм не першина, адже в своєму зародку це було московське князівство, а тамтешніх людей називали москалями. Та з часом, коли Москва стала претендувати на історію і культуру Руси-України, вони назвали себе руськими від слова русин. Хто ж насправді ці люди? Серед них багато втікачів з Київської Русі, що, рятуючись від монгольської навали, втікали на північ і там на безмежних просторах асимілювались з фінами, мордвою, чукчами і татарами. В народі кажуть: "З нічого щось не зробиш". Якщо народ не має давньої культури та історії, то мілітарною силою її не завоюєш. Тут аналогією може бути Стародавня Греція і Римська імперія. Греція створила культуру, а Римська імперія - мілітарну силу. З Римської імперії не залишилося нічого, крім назви міста Рим та мертвої латинської мови, а Греція і сьогодні пишається своєю культурою, традиціями, звичаями. Отже, без української культури та історії, російські шовіністи виглядають на міжнародній арені, як голий в терні. Тому щоб прикрити свою історичну неправдивість, вони дуже вже палкі до всякої моди. В певний час в Росії модно було говорити по-французьки, тепер в моду пішла російська мова і вона силоміць насаджується іншим народам. Від успіху великодержавникам закрутилась голова і вони хотіли б весь світ переробити на свій копил. Тому й не дивно, що протягом довгого часу російський шовінізм перемальовувався, як тепер перемальовують жінки волосся. Але за своєю суттю він ніколи не був поступовим, а навпаки, - заскорузлим консерватором. Для того, щоб в імперію занести ідею матеріалізму, зробити її здобутком мас, треба було жорстокої братовбивчої війни. І в цей самий час в демократичних країнах жили і мирно сперечалися між собою філософи всяких напрямків і течій.

Візьмемо хоч би кріпацтво. Чи справді воно ліквідоване в Росії? Чи лише замінено іншим видом кріпацтва - колгоспом, звичайно, без права Юрієва дня. Всі однакові, а природні якості людини визначає всесильна та жорстока КПРС, очолена вождем. І тут нема чого дивуватися, адже цар Петро Перший, щоб прорубати "вікно" в Європу, орієнтувався на партію опричників. Сталін, щоб виконати гігантський стрибок з феодалізму простісінько в соціалізм, обрав собі трампліном комуністичну партію, випередивши царизм не лише в економічному розвитку та в продуктивності праці, але і в тотальному знищенні так званих ворогів народу. Що тут можна сказати? Проявилась неабияка "мудрість" вождя. Цар протягом століть не зумів так жорстоко сплюндрувати українську духовну і матеріальну культуру, загнати на той світ стільки народу, як це зробила партія, очолювана Сталіним протягом 1933-37 років. Вони загальмували національний розвиток України приблизно на сто років, фізично знищивши творчу національно свідому інтелігенцію. Спроба все затаїти від людського ока нерідко вилазить, як шило з мішка, і тайне стає явним.

Доречно згадати хоч би один епізод з моєї служби в армії. Була тут дуже цікава розмова з капітаном Тулубенським. Ми обоє служили в одинадцятому авіаційному полку, дислокованому в Вінернойштаті (Австрія). Якось під час маневрів до мене підійшов капітан. Сіли собі на теплу шовковицю і сп'яніли від запаху м'яти та чебрецю.

- Чого у сорок посивіли? - спитався я у капітана.

Тулубенський пильно глянув на мене, зітхнув і глибоко затягнувся димом цигарки.

- Було від чого, хлопче. В Кореї воював. Уже та наша пропаганда, аж нудить мене від неї. На біле кажуть чорне, і навпаки. Війна не така, як її уявляють вояки. Знаєш, Яремо, до якої підлості треба докотитися, щоб переодягнути солдата у форму північн(?-корейської армії, прикривши зверху авіацією наземні корейські та китайські війська, ми всією нестримною, потужною лавиною кинулись на південно-корейську та американську армії. Ще трошки, і в море були б їх зіпхали, але в цей час, коли ми думали, що перемога ось-ось вже за нами, американці висадили десант в районі Інчхона. Звідти я, друже, ледве ноги виніс. Ну то як, було від чого посивіти?

- Не сподівався, ви мене просвітили, а в наших газетах ні телень про це.

- Що там газети, Яремо. Я істину глаголю, сину мій, - і засміявся.

- Боже, чи є якась межа офіційній брехні? Сталін помер. Хай живе Сталін та його облудні ідеї, адже чимало офіцерів не йняли віри в його смерть. Крізь істеричний плач і стогін виривались гасла з їхніх уст: "Сталін вічно житиме в наших серцях!" Тут від трагічного до смішного один крок. Та й не дивно, бо живемо в країні, де правда в опалі, а брехня в пошані.

Демобілізувався я з армії в 1955 році, якраз напередодні угорської революції. На моїх очах через Карпатський перевал гуркочуть військові ешелони. Десь там на гірських дорогах гуркочуть совєтські танки. В повітрі зі свистом ріжуть хмари літаки. На залізничних станціях гучно лунає добірна солдафонська лайка. В кривавій вакханалії, що її вчинили совєтські війська в Будапешті, конає угорська революція. Боже святий, хто сказав, що історія не повторюється? То ж пригадаймо собі, як підступно царизм, рятуючи Австро-Угорську імперію, потопив у крові угорське повстання 1848-49 роках. У той час від меча російського вояки під Шегошваром гине син угорського народу поет світової слави Шандор Петефі. Знаменним є і те, що в 1956 році іменем поета-героя називається молодіжна організація в Будапешті, до якої належить і Імре Надь. Так само, як його великий співвітчизник Петефі, комуніст Імре Надь гине за наказом, але тепер не російського царя, а червоного імператора комуністичної Росії - секретаря ЦК КПРС М.С.Хрущова. Що дуже важливо, так це те, що всі прокомуністичні уряди в Східній Європі не лише фінансуються СРСР, але й приходять до влади і їхній трон тримається на московських багнетах. Жорстока розправа над угорським народом, що прагнув звільнитися з-під московської опіки сколихнула весь демократичний світ. Як з рогу достатку посипались протести,' економічні обмеження. Але як би там не було, наслідки економічної війни Москва відчула аж через ЗО років.

Іду додому, пригнічений подіями в Угорщині, безсилий і безпорадний, але я твердо знаю, що боротимусь проти цього жахливого нелюдського режиму. Дома мене зустріли злидні та хворий батько. Все, що заощадив під час служби в армії, (моя військова професія авіамеханік і місячна зарплата становила 275 карбованців), віддав батькам, щоб сплатили дворічний борг державі, - м'ясо, молоко, яйця, податок та секурацію.

На перший погляд здавалося, що партія відкинула і осудила сталінську тактику боротьби з інакомислячими. Масу народу випущено з концентраційних таборів смерті. Але це не був гуманний акт влади. Часи інші настали. Політичний клімат змінився в країні. Треба було щось робити з мільйонами невинних жертв червоного терору. Величезна кількість політв'язнів становила небезпеку державі. Люди в таборах смерті збунтувалися, і наче одержимі, побравшись за руки, сміло йшли під гусениці танків вмирати, віддаючи перевагу смерті перед приниженнями, знущаннями, голодом та холодом. Страйки і заворушення відбувалися в таборах Караганди, Воркути, Інти, Норильська, Магадану. Партія, бажаючи поправити свою репутацію на міжнародній арені, пішла на хитрість. Всі лиха посипались на голову небіжчика Сталіна. Бідолаху на ХХІІ-му з'їзді партії вирішили викинути з Мавзолею. Дуже багато зробив Хрущов у викривальній політиці сталінського режиму. Його доповідь на ХХ-му з'їзді перенасичена антисталінським фактичним матеріалом. Заслуга його і в тому, що просвітив мільйони незрячих чужинців, підтвердивши правдиву інформацію про те, що діється в СРСР. Цей "голуб миру", як його називала офіційна пропаганда, скрізь і всюди твердить: "В СРСР нема й випадку, щоб ми під сучасну пору притягали когось до судової відповідальності за політичними мотивами." А саме в цей час йде слідство і готується жорстока розправа над групою молодих патріотів у Станіславській тюрмі. Хто ці люди? Що привело їх на лаву підсудних? Вихідці з-під селянської вбогої стріхи. Формувались їхні світогляди під впливом буремних 45-50 років. Служили в Армії, вчилися і працювали. Закохані у рідний край, та свій знедолений народ. Терпіли кривду і приниження з боку російського великодержавного шовінізму. Не когось, а вбогих наших матерів в областях Західної України офіцерські жінки виштовхували з черги за хлібом у 1956 році. Осипаючи брутальною лайкою, плюгави-ли наших людей: "Ишь, колхозные проститутки, что вы наш хлеб с магазинов берете? Вон отсюда, в Сибирь вас!" У сльозах розповідала мені Площак Параска, як тяжко пережила вчорашню образу. Колгоспник в понятті більшості зайд - це відстала, невихована, розумово тупа та ледача людина. Весь час від неї тхне гноєм. Але ж офіційна пропаганда підносить хлібороба до небес. Насправді ціна хліборобської праці визначається зарплатою, а не милостинею, що її одержує колгоспник: 20 копійок за день. Звичайно, сюди не зараховуються штатні робітники доярки, свинарки, трактористи, шофери - їхні заробітки становлять на день біля трьох карбованців. Натомість, голова колгоспу та його адміністративно-бюрократичний апарат значно краще забезпечені матеріально. їхній заробіток разом з преміальними виносить більше трьохсот карбованців на місяць. Ганьба такій системі, якщо колгоспник мусить їхати до міста купувати буханець хліба. Тут можна сміло заявити, що українці в себе на Батьківщині вважаються людьми другого сорту. Адже в основному наш народ

- це селянство, що так-сяк зберігає народні звичаї, мову, традиції та пісню, словом - українську культуру. Насміхається з нас і конституція СРСР зі своєю гарантією рівноправності усім громадянам країни. Яка тут рівноправність? Якщо росіяни в Україні не лише зберігають свою національну культуру, але й при-умножують її, а ми такого права позбавлені не те що в Росії, а тут, в Батьківщині, нас за такі самісінькі дії звинувачують в націоналізмі і кидають за ґрати. Є в Конституції також записано, що кожна республіка має право на відокремлення і вихід з СРСР. Фікція, а не закон. Ми вже це право випробували на власній шкурі, коли вирішили не їсти більше "їхнього хліба”, а їсти свій хліб, український, та якнайшвидше позбутися російського шовіністичного опікунства. Нехай ті, кому ми не до шмиги, кому наш хліб оскому вже набив, хто дивиться на нас з погордою і думає, що нами слід керувати, і що лиш він це може робити якнайкраще - геть забирається зі всіма манатками в "матушку Росію", а ми якось зарадимо собі, чей серед хлібів не повмираємо з голоду, як це було в 1933-му році в Україні.

З таким станом речей наш народ не міг миритися і він розпочав нерівну і безкомпромісну боротьбу проти більшовицької окупації Батьківщини. Гинуть все нові і нові борці за національну ідею, а наші юнацькі серця кровоточать гарячою кров'ю і сльозами після геройської смерті кожного повстанця.

Від 1945-го до 1951-го року в селі Годи-Добровідка виявлено три криївки. Жертви мінімальні: загинув хіба що один вояк. Остання криївка виявлена мос-ковітами в кінці листопада 1950 року.

Яка була участь мого покоління у всенародній війні з московським окупантом за Незалежну Українську державу? Зразковим прикладом для нас була, є і буде боротьба УПА і зокрема кожного з її учасників. Пишу про тих, кого знав і про тих, що мені розповіла Софійка Гайова, прийомна дочка Михайла Коби-лянського, яка протягом трьох років обслуговувала боївку повстанців.

Теренові боївки були надзвичайно мобільні, оперативні та боєздатні. Кожна боївка, а їх було в 1947-у році тисячі на теренах Галичини, вимушена забезпечити себе набоями, продуктами, одягом, добре законспірованим постоєм, щоб мати зручний зв'язок з населенням, чи спокійно перечекати облаву енкаведис-тів, а за необхідністю, на деякий час, зникнути з поля зору, також перезимувати у відносно спокійному затишку.

Найтрудніше вибрати постій. Треба майже безпомилково розумітися на людях і володіти неабиякою фантазією, щоб спорудити криївку так, аби комар носа не підсунув. До того ж, щоб можна без зайвих клопотів і зусиль спілкуватися з населенням, як взимку, так і влітку. В повстанців за довгі роки важкої, кровоточивої боротьби виробилась надзвичайна інтуїція, тому майже безпомилково вибирали хату для свого постою. Не схибив і Бистрий, зупинившись на родині Кобилянського. У хаті жило двоє старих і двоє усиновлених дітей. П'ятнадцятирічна Софійка зобов'язалася обслуговувати вояків: прати, варити, сушити. Словом, допомагати, що в її силі і виконувати всяку доручену повстанцями роботу. Під час сльоти, коли хлопців по кілька днів не було дома, вичерпувала з криївки воду, що просочувалася до середини через вентилятор. Попереджувала повстанців, коли в селі енкаведисти проводили облаву і, взагалі, подавала в криївку сигнал при найменшому підозрінню якоїсь небезпеки.

Сімнадцятирічний Михайло розповсюджував листівки по селах, збирав інформацію в окрузі і передавав Бистрому. Одного літнього сонячного ранку хлопці не встигли вчасно повернутися з рейду додому. Сонечко вже ген-ген піднялося над лісом, як вони кукурудзою підійшли до картопляного поля і залягли. Михайло вийшов на город вкопати молодої картоплі на обід. "Що за мара?" -подумав, ніби й вітру нема, а гичка колишеться. Невже засідка? Підійшов ближнє аж остовпів, побачивши голову Бистрого.

- Ой, Господи, не сподівався такого... Невже ж так будете лежати цілий день?

- Ти що здурів, щоб ми пеклися на сонці до вечора. Слухай, Михайле, - каже Граніт, - іди додому, візьми тачку і плахту і ніби фіакром, накривши плахтою, повозиш нас межею до стодоли. Думаю ніхто й уваги не зверне на твою благородну роботу. Гайда, поквапся, бо земля холодна, а зверху вже добре припікає сонечко.

За свою щирість і відданість національній ідеї, в 1951-му році радянське правосуддя визначило драконівську кару: стару Кобилянську виселили в Сибір, Михайла Кобилянського - старшого судили на 25 років, звідти він живим не повернувся. Михайлові та Софійці Гайовим всукали по 25 років совєтських концтаборів.

Наїзники бісилися у своїй безпорадності в боротьбі з нашим народом. Не дивлячись на те, що більшовики на розгром УПА кинули неймовірно великі сили, бажаної мети на протязі п'ятьох років не досягли, навпаки, народ разом зі своєю армією давав гідну відсіч окупантові. Гинули повстанці, проте незборима їхня ідея жила і нуртувала в душі народу.

Серед повстанців була виняткова дружба і повага один до одного. Про це свідчить навіть форма звернення, яка не має аналогів у чужинецьких арміях:

Друже провіднику; друже стрілець; друже Морозенку.

Ми сьогодні подивляємось героїзму, жертовності, стійкості і щирій любові народних месників до України до свого народу, а це визначило поведінку кожного бойовика під час запеклого бою з червоними сатрапами. Важко поранений вояк вмирав як лицар, як личить Християнові з молитвою на устах і зі словами "Слава Україні". Потреба власної держави робила кожного вояка героєм твердим, як криця, беззастережно відданим національній ідеї, мужнім, винахідливим у скрутній ситуації. Наприклад, С.Янкевич потрапив в оточення, вийти живим, здавалося, неможливо, але використав свій невисокий зріст, змішався з школярами, що в супроводі вчительки йшли на екскурсію і вийшов щасливо з оточення. Не раз і не два ми дивувалися, як ці прості і одночасно шляхетні натури на грані життя і смерті жартують над своїм трагічним становищем:

"...Вона його цілує, а він їсть пироги."

Сільська юнацька організація

ім. Євгена Коновальця

Не один юнак горів бажанням зустрітися з безстрашними месниками з метою чимось допомогти або, навіть, влитися в ряди повстанців. Хоч був свідомий того, що найменша хиба і загримить, як не в концтабір, то на той світ. Очевидно, любов до Батьківщини і ненависть до окупантів вичавлювали з душі страх перед здичавілим паном.

"...Ми не хочемо бути вічними парубками, а Україна вдовою..." - писав Довженко.

Отже, щоб не бути байдужими парубками, ми в 1948 році створюємо в селі підпільну організацію імені Є.Коновальця, куди ввійшли 15-17-ти річні юнаки: Ярема Ткачук, Ярослав Костюк, Степан Мельничук, Василь Болезюк, Степан Мотиль, Петро Мотиль, Степан Костюк. Організатором і натхненником підпільної організації був я - Ярема Ткачук.

Я постійно підтримую зв'язок з членом юнацької мережі УПА Григорієм Ріжня-ком, а також зі своїм двоюрідним братом в сусідньому селі П'ядиках Ярославом Шевчуком, що також належав до юнацької мережі УПА. Крім нього членами організації були: Мирон Площак, Богдан Германюк, Марійка Замулинська, що стала жертвою чорної зради "Комара" - Клима Гнатюка та її судили в 1951 році, а Германюка та Площака в 1959 році. Ярослав Шевчук в 1949р., ранньою весною, вливається в повстанську боївку провідника "Бистрого". Мабуть, це був один з останніх наборів юнаків в УПА. Провесінь 1949-го. Йду на зустріч з Ярославом. Ми, прецінь, близькі родичі, то ж ніякого підозріння не може бути, до того ж Славко старший від мене на три роки. Якби хтось поцікавився, куди я йду проти ночі - то до тітки. Підхожу до хати і стукаю в зачинені

двері - ніхто не відзивається. Напевно притаївся і вичікує. Нарешті:

- Хто там? - Впізнаю його голос.

- Та я, відчиняй мерщій.

- То ти, Яремо!

- Авжеж не привид.

Відчинилися двері, і я зайшов до хати. Крім Славка застав у хаті Клима, що сидів на канапі і забавлявся наганом.

- Я щойно подумав про тебе, Яремо, недаром кажуть: про вовка промовка, а вовк в хату лізе, - зауважив Славко і обидва засміялися.

- У мене дещо є для тебе, - каже Славко і витягнув із-за печі рулон листівок. - Розповсюдиш по селах - це наказ. Але май на увазі: ніхто не має знати про нашу сьогоднішню зустріч.

Славко зручно вмостився на кріслі і продовжив, не знаю коли, розпочату роботу. Він інкрустував на ручці пістолета золотий тризуб і пам'ятний напис золотими буквами: "Морозенкові - від Максима". Я не знав, що вони напередодні

цього вечора одержали від Бистрого бойове завдання. Листівки пхнув за пазуху

і - будьте здорові... Та на порозі зупинився, розгорнув одну із багатьох листівок, щоб хоч краєм ока глянути, що то є, бо чого доброго понесу кота в мішку.

- Що сталося? Чого зупинився і смієшся? - питає Клим.

- Дивлюся, що художник не без гумору - намалював Сталіна у свинячій подобі, який своїм осоружним рилом підриває світ.

- Слухай Климе, чи це не є робота мого односельчанина Богдана Рубича? Ну

як - вгадав? - і пильно глянув на Клима.

- Хотів би знати, чи він живий, чи, може, вже загинув?

Обидва замість відповіді багатозначно переглянулися і гірко усміхнулися.

- А тепер бувайте здорові ще раз, - і вийшов з хати.

Сонце уже лягало спати. Прохолодна і внутрішня енергія приумножували сили. Йшов швидко, не відчуваючи землі під собою. З полудня дихнув літній легіт. Дихати стало легко і приємно. Дерева бриніли весною. Ліс прокидався з зимової сплячки і, майже на очах, переодягався у весняний наряд. На підсохлій лісовій стежині під ногами хрустіла зів'яла торішня трава. На душі було легко і радісно. Я заспівав півголосом:

“...Гей вставайте, партизани, поки світиться зоря, бо горить, горить повстання, волі хоче не ярма."

Навіть незчувся, коли і як підійшов до села. Тьмяним світлом до мене моргали віконця сільських хат. Здається, рукою подати до сільської читальні. Там під смерекою на мене чекає мій однодумець і сподвижник Ярослав Костюк. Обережно, готовий до непередбачуваних подій, що підстерігали мене на кожному кроці, підкрадаюся до місця зустрічі. Прямую простісінько на хату Павла Мельничука. Слід бути дуже обачним, щоб не потрапити в пащу більшовикам з гамузом речових доказів. Зупиняюсь біля Мельничукової стодоли.

Пильно прислухаюся, чи не чигає поблизу червона мітла. Напомацки шукаю щілини між шалюнками. Нарешті знаходжу діру і намацую солому. Роблю гніздо

і акуратно кладу листівки. Тепер можна рушати, позбувшись ідеологічної "бом

би". Та все одно готовий до непередбачених випадків. Тому не йду, а майже підкрадаюся до місця зустрічі. "Піть-піть", - подаю умовний сигнал. "Карр",

- відповідає з-під калини. Швидким кроком йдемо назустріч один одному...

- Що доброго? - запитує Ярослав замість привітання.

- Приніс листівки. До речі, їх негайно треба розповсюдити по селах.

- Тоді давай сюди.

- Хіба частину, другу візьму з собою.

- Гаразд, давай, що маєш, і будь здоров... Зустрінемось позавтра.

- Вгамуйся, маєш час. Зачекай хвильку, я туди і звідти.

- Щось загубив?

- Та де там, пакунок заховав в Павловій стодолі.

- Іди, бо не маю терпцю.

- Та я одна нога тут, а друга там.

Не встиг Ярослав відійти під смереку, як я повернувся з пакетом. Славко вхопив листівки і, навіть не сказавши 'добраніч", пішов їх розповсюджувати. Наступного дня між людьми тільки тої розмови, що вночі під час забави в П'ядицькому народному домі застрелено капітана міліції.

- Хто застрелив? - питає мама в сусіди.

- Ой, Катерино, не вдавай, що ніц не знаєш, та стріляв син твоєї сестри Славко в ту хвилю, коли Клим давав прикурити капітанові папіросу.

Мама аж сплеснула в долоні. Було чого тривожитись, адже ж добре розуміла, що де-де, а в нас, напевне, шукатимуть. І то ще півбіди, набагато гірше, що в хаті зберігаються продукти зібрані в односельчан для повстанців.

У той час ми з мамою возили сільське молоко в Коломию до молочарні. Не раз і не два вантажили віз маслом, сиром, борошном, яйцями, клали баньки з молоком і їхали в Коломию. Як лише здамо молоко, то без зволікань їдемо у село Дятьківці (тепер його прилучили до Коломиї) і за 10 хвилин зупинялись біля мурованої хати, що стояла ліворуч дороги, якщо їхати з Коломиї до Шепарівець. Бувало, ще не встигнемо зупинитись, як з хати вибіжать два хлопці і віз моментом порожнів. Одного разу під сидінням веземо накриті сіном два мішки цукру. Доїжджаємо до села П'ядики, а там облава. "Матінко Христова" - шепоче мама. Москалів в селі, як трави та листя.

- Стой, куда валишь? - кричить стійковий.

- Агов, коні, стійте... Ти що сліпий? Хіба не бачиш, що везу молоко державі, прецінь, не їду до кума на весілля.

- Ну ладно, езжай, пока трамваи ходят.

Я подивляюся сміливості моєї мами, адже який-небудь москалина міг зупини-

ти нас, пхнути руку в сіно і ми пропали ні за цапову душу. Не допомогли б ніякі правдоподібні пояснення. Можна було від німця викрутитися, прикинувшись хворим на тиф, а від москаля - пиши пропало.

Та слава Богу, щасливо доїхали в Коломию, здали молоко, а цукор відвезли в Дятьківці. На жаль, ми більше не зможемо возити харчі повстанцям, бо будемо в гебешників під ковпаком. Тепер, майже щоночі, біля нашої хати москалі влаштовують засідки. З часом послабили пильність. Очевидно їм набридло безрезультатно товктися на місці... Повстанці добре поінформовані і щасливо обминають розставлені чекістами тенета. Розлючені невдачами "визволителі" затримують маму, коли смерком поверталася з поля додому.

- Стій, - з диким ревом вискочив з-під калини енкаведист.

- Ты что, банде носила кушать?

- Відчепися, я наробилася в полі, як сивий віл, ледве ногами плентаю, в стайні корови не доєні, діти не вечеряли, а ти напастуєш мене серед дороги, -і рішуче пустилась до хати. Чекіст нахабно вхопив її за руку.

- Підемо в гарнізон, там розкажеш куди ходила.

Маму оточили вояки і повели в сільраду. В приміщенні сиділо півтора десятка червонозорих "визволителів" і всі разом безбожно курили.

- Дихати годі, - каже мама, - тут, як в буджарні, сокиру можна вішати.

- Сідай. Не просторікуй багато, - і підсунув стілець. Сам сів за стіл навпроти, витягнув з планшета листок паперу і написав: "Протокол". Після формальних запитань: "прізвище та по-батькові" - різко запитав:

- Де Славко?

- Ти кого маєш на увазі?

- Чого прикидаєшся дурником? Знаю вашу породу, ніби йде в поле жито жати, а насправді - в ліс несе їсти банді.

- Ти сам верзеш бозна-що. Поводишся, як той, що греблі рве: схопив мене коло самісінької хати і не повідомив ні чоловіка, ні дітей - арештував та силоміць привів у сільраду. Навіть ніхто не знає куди я поділась.

- Я тобі, суко, дам, того що греблі рве. Ти зараз інакше заспіваєш, і схопив маму за бари, притиснув її до стіни.

- Пусти мене, бо ще задушиш.

Вояки регочуть.

- Здохнеш тут в моїх руках і навіть пес не гавкне за тобою, - люто просичав. В ту ж мить вихопив з кобури пістолет і гаркнув:

- Де твій племінник? Де переховуєш його? Якщо не скажеш, то застрілю, як скаженого пса.

- Стріляй - це не найгірший кінець.

- Перехрестись.

- Хрещуся перед образами, а не перед Іскаріотом. Диви на нього - він думає, що я його боюсь...

Гримнув постріл. Мама оторопіла, бо не сподівалась - думала лякає. За якусь хвилю оговталась і вже спокійно мовила:

- Сказився не сказився, а те, що збожеволів, то вже напевно.

- Ну гаразд, - москаль скреготав зубами, люто глянув на маму вузькими

татарськими очима і мовив:

- Цього разу помилую, наступного пощади не буде, але ти мусиш повідомити мене, якщо прийде до тебе Максим.

- Я не знаю ніякого Максима.

- А свого племінника знаєш?

- Він не приходить і я не хочу брати на себе гріха.

- Ну сволоч, запам'ятай, ми його рано чи пізно спіймаємо, але ти разом з

дітьми і чоловіком, таким самим бандитом, як сама, поїдеш на білі ведмеді.

- Овва, і там люди живуть.

- Шуруй, бля...го, додому поки я не передумав.

"Слава тобі Боже і Пречиста Діво, що захистили мене від напасті "большевика".

Мама прийшла додому збуджена з тривогою в очах.

- Що з тобою, Катрусю, ночами доробляєшся?

- Та де там доробляюся - москалі затримали мене майже під хатою, коли я поверталася з поля додому, та й повели в сільраду на зізнання.

І мама розповіла, що їй довелось пережити за цю зловісну годину. Зажурився, завчасно посивілий батько і звелів сушити сухарі, бо москалі що-що а погрози виконують ретельно. Важко зітхнув і мовив:

- Шкода дітей, а то б.., - махнув рукою, - не закінчивши думки.

Минає вже два тижні, а ми ніяк не можемо провести організаційні збори. Чекісти, очолені капітаном Бордеєвим, нишпорять селом, винюхуючи хто розповсюджує листівки та вибиває вікна сексотам. У неділю_ ми вирішили за будь-що зібратися, а ніч "хоч в око стріль". Надворі мжичить. Йду до клубу.

- Яремо, - кличе мене сусід, - у мене з кавалерки залишилася паличка -хочу подарувати її тобі.

- Дякую, може й пригодиться. Сьогодні чимало всякої батярні вештається по селах, перестрівають людей на дорогах з метою ограбити або позбиткуватися, а паличка якраз добра для самооборони.

Взяв подарунок, навіть не підозрюючи, що за кілька хвилин доведеться її використати. Біля бібліотеки мене зупиняють якісь типи.

- Стой! - кричить, - ложись на землю.

Ого, ще й по-московськи цвенькає. Пробую паличку... все так миттєво, що ні я, а ні мої напасники не встигли збагнути, що сталося, як два противники лежали на землі. Я відчув, що мене ззаду прикладом автомата хтось вдарив по шапці - аж закалатали набої в диску. Хоч І темно, та якось інстинктивно встигаю на льоту схопити шапку і зникнути в дверях бібліотеки, далі у гардероб, а там сліпак в око пхає. Підлоги нема, та на моє щастя ліґари поставлені. Мені знайома ця западня і я напомацки, мов вихор, перелетів гардероб і опинився на сцені, грюкнувши за собою дверима. Переслідувачі не могли зорієнтуватися і швидко знайти двері ні в зал, ні в бібліотеку. Допоки борсалися в ямі, я перебіг весь зал і вийшов північними дверима надвір. У залі танцювало коло 30-ти молодих пар. Гриміла музика, і раптом хтось крикнув з парубків: "Чекісти". Всі зупинилися.

- Куда бежал бандит? - Грізно запитав капітан.

- Он в ті двері, - каже Ярослав Озаринський, показуючи в протилежний бік, і це дало мені ще якусь хвилину часу, щоб заплутати сліди.

Проте не в цьому суть, зважте, що в залі знаходилося більше як півсотні людей і не знайшлося ні однієї душі, щоби добровільно прислужитись окупантові. А ви нарікаєте на свій народ. Він чудовий, його зіпсувало більшовицьке насилля. Комуністи маніпулюють його лагідною душею, а ви відриваєтесь від нього і йдете манівцями. Секрет єдності народу зі своїми провідниками в п'ятдесятих роках довго вивчатиметься нашими науковцями, але чи збагнуть вони його - сумніваюся, бо не хочуть бачити очевидного.

Тимчасом наша підпільна група активізує свою роботу і тріщать вибиті вікна в колаборантів. У школі перший день великого посту відмовляємося перед заняттями співати гімн СРСР. Директор аж запінився, спересердя бігає між рядами і верещить не своїм голосом: 'Співай, чого мовчиш?", - звертаючись то до одного, то до другого школяра, а той затявся і хоч би тобі що... Організовано не йдемо під час Великодніх свят до школи, натомість усі без винятку йдемо до церкви, після Літургії організуємо юнацькі забави. Наслідуємо батьків, що так затято опираються проти вступу до колгоспу - категорично відмовляємося вступати в комсомол. Але директор школи Гречуха з поміччю міліції вирішив захопити весь сьомий клас і силоміць відправити учнів поїздом в комсомольський райком, а там грозьбою і просьбою примусово нас записати до комсомолу. Мене завчасно обіцяють зробити секретарем комсомольської організації. Отже, як лиш в класі, під час заняття, відчинилися двері і на порозі появився директор з поліцаєм, я зірвався з місця і кулею вилетів крізь вікно надвір. За моїм прикладом один за другим повискакували хлопці. В класі залишилися одні дівчата, їх повели на залізничну станцію, що стоїть в якихось п'ятдесяти метрах від школи, посадили на поїзд в супроводі піонервожатого повезли в Коломию.

Ще на пероні вожатий звернувся до дівчат: "Слухайте мене уважно, як лише поїзд зупиниться, розбігайтесь хто куди.... додому повертайтеся з Коломиї хто як зможе." А так як дорога не така далека, то дехто прийшов пішки. Таким чином "радвлада" не змогла в 1949 році організувати в школі комсомол.

Під Новий рік горить колгоспна скирта соломи - це ми відзначаємо першу річницю колгоспного рабства. Вже тричі звалюють окупанти хрест біля клубу, а його знову піднімають невловимі месники. Старша юнацька група вивішує синьо-жовтий прапор на клубі. Шаліють гебісти та їх поплічники; і мене, коли повертався зі школи додому, арештують посеред дороги. Завели в хату Петра Мельничука. Ця хата донедавна була власністю заможного селянина. Щоб уникнути розкуркулення та Сибіру, Мельничук, здається, ще в 4б-му році виїхав зі села. В його хаті більшовики дислокували гарнізон.

Особовий склад - це односельчани, що повернулись з війни. їх силою загнали в 'стрибки", озброївши ржавими гвинтівками. А коменданти - росіяни. Мета: розділяй і володій. Насправді стрибки були неперевершеними інформаторами для повстанців.

- Юзю, - кричить капітан Бордеєв через двері до другої кімнати, звертаючись до стрибка, - принеси мені добру палицю, але щоб не поламалася і була пружною.

За хвилю входить Підгурський з сливовою палицею. Він якось дивно глянув на мене і вийшов. Монгол деякий час акуратно записує, нарешті зривається з крісла, наче його оса вкусила в м'яке місце, верещить не своїм голосом, вирячені очі горять, як в розлюченого бика:

- Рассказывай, как поджег скирду, иначе я с тебя блин сделаю.

Від несподіванки я оторопів. Це мабуть його ще більше збісило і він почав бити мене вздовж і впоперек. Я звивався як вивірка, затуляв руками голову, плакав, крутився, але даремно, пружний бук невловимо шмагав по ногах і спині. Нарешті кат вгамувався.

- Юзю, - звернувся до стрибка, - принеси-ка ведро с водой.

Той умить виконав наказ. Глянув на мене і зблід, мабуть страшенно жалюгідним був мій вигляд.

- Приведи себя в порядок, - наказав капітан і вийшов з кімнати.

Довелося змивати кров з голови та обличчя. Бордеєв стояв під вікном і

затягувався димом папіроси. Після перекуру знову повернувся. Я волів би зустрітись з вовком в клітці, ніж з ним. Геоіст узяв в руку кийок, гаркнув:

- Ты поджёг скирду?

Я заплакав і простогнав:

- Я нічого не знаю.

Капітан замахнувся, але не вдарив.

- Ну ладно, распишись, что нигде не проболтаешься о случившемся.

Я скоса глянув на палицю, яку він тримав у руках і без розмов підписався під текстом, прочитавши його. День котився до вечора. На дворі сутеніло, коли я вийшов на вулицю. Боліло тіло, шуміло в голові. Я дихнув на повні груди, закашлявся і виплюнув згусток крові. Ледве доплентався додому. Мамі ще під час обіду про те, що зі мною було розповів Юзьо Підгурський. Та я вперто не признавався. На деякий час моя підпільна робота припинилася. І не лише тому, що я набрав, як бідний в торбу, але й тому, що мої старші друзі уже не довіряли мені. В душі я дуже переживав. Хотів зустрітися, бодай, зі Славком, але дарма, повстанці уникали зустрічі зі мною. Проте, я скоро оговтався і зі своїми товаришами продовжив чинити опір червоній гідрі. Гриць Ріжняк підготував і познайомив мене зі змістом листівки. Мені здалося, що написана вона геніально. Запам'яталися перефразовані слова з поезії П.Тичини:

“...Всіх катів до одної ями

Окупантів й яничарів будем, будем бить..."

Для підтвердження сказаного, по-козацьки начистили морду одному з стрибків, що надто запопадливо прислужував окупантам. Летючку писали чорною тушшю і приліпили на боковій стіні гарнізону. То був зухвалий вчинок. Чекісти шаліли у своїй безпорадності, а ми раділи, що так влучно запустили їм кольку під ребро. І взагалі не минало й тижня без пригод.

ідемо поїздом до Коломиї. На біду багато не треба - у поїзді облава. У мене за пазухою книжка "Зруйноване гніздо" Кащенка, а в Гриця листівки. Ревізори, провідники, міліція перевіряють проїзні квитки, а в нас ні грошей, ні білетів. Ото влипли, як муха до стіни. Ми переглянулись і без слів порозумілися. Йдемо до виходу. Втеча неможлива - в тамбурі поліцай і два залізничники. Заходимо в туалет і закриваємось. Позбутись ідеологічної "бомби" неможливо, бо раковина зіпсута, а крізь вікно не викинеш, бо ми під'їжджаємо до станції, а на пероні маса народу і поліції. Гриць довго не думає, висувається більше як наполовину через вікно, хапається рукою за кронштейн (на нього колись вішали ліхтарі, щоб освітлювали поїзд). І одним махом опиняється на драбині, що веде на верх вагона. Поїзд вже зупинявся, як він зіскочив на протилежний бік, а далі через порожню платформу товарняка, а там - лиш дим та й нитка, чекісти втратили його з поля зору. Моя спроба наслідувати його мало не закінчилась трагічно. Я не міг дотягнутися до кронштейна. Чекісти виломлюють двері в туалеті. В голові рій думок: одна міняє другу. Надіюсь вирватись з рук. Швиденько книжку ховаю за пояс, а у валізочці залишаю кілька учнівських зошитів. Нарешті двері з розмахом відчинились і на порозі грізно став поліцай.

- 0, попався, пташку, ми вже давно на вас чигаємо. "Невже ж зловили Гриця?"

- майнуло в голові. - "Не може бути", - розраджую себе. Два поліцаї хапають мене під руки і ведуть в комендатуру. Рішаю втікати, коли переходитимемо двері з перону на вокзал. Один поліцай йде ззаду, два по боках. Ми втрьох не вмістимося в двері. Треба несподівано рвонути, але так, щоб вони розгубились на мить. Залишається два кроки до виходу, залізничник перевіряє квиток в якоїсь жінки.

Люди з усіх боків навалюють до виходу.

- Дорогу! - кричить поліцай, звільняючи мою праву руку. Я з неймовірною силою стрибаю на залізничника, звільнивши лівицю. Той відхилився і дав мені можливість пірнути між люди.

На вокзалі народу тьма-тьмуща. Наче вивірка, продираюсь крізь натовп до виходу.

- Держите вора! - кричить поліцай.

- Пустіть цього хлопця, я його знаю, - прогримів сильний чоловічий голос. Люди роблять живий коридор, який миттю закривається за моїми плечами. Я вилетів на вулицю і дав ногам знати через плоти та городи, не оглядаючись, аж до ріки. Лише на березі Прута зупинився. Навкруги неймовірна тиша, кришталево-чисті води гірської ріки підстрибують на підводних рифах, виблискують на сонці і всміхаються до мене.

Я також посміхнувся і бічними вуличками перейшов Коломию. Вийшов до потічка Косачів і попрямував додому. Увечері зустрівся з Грицьком.

- Не сподівався, Яремо, побачитись з тобою, - каже Гриць, - думав нести передачу. Як тобі вдалося вирватись з пащі змія?

- Не знаю, усе так сталось моментально, що навіть сам не розумів, що робиться, - розповів Грицеві усе з початку до кінця.

Отже, якщо бойові відділи УПА вели геройські кровопролитні бої з окупантами, то теренові боївки в основному проводили організаційно-пропагандистську роботу серед населення. Таким дуже популярним над районним провідником в нашому терені був Василь Дудчак-Бистрий. Народився 1925-му році в селі Лісна Слобідка в селянській родині. Цей світловолосий, невисокого зросту легінь, напрочуд розумний, відчайдушно сміливий, з блискавичною реакцією, в найскладніших життєвих перипетіях ніколи не розгублювався і, в більшості, виходив переможцем у боях з переважаючими силами більшовиків. До того ж був наділений Богом неабиякими організаторськими здібностями. Його розумні накази беззастережно виконувалися повстанцями. А ще він користувався величезною пошаною та авторитетом серед населення. Для тривалого постою своєї теренової боївки Бистрий вибирає наше село Годи-Добровідку. Згодом заявить: у цьому селі живуть чесні та щирі люди - палкі патріоти України. Знаменно, що в селі не було зради, хоч Бистрий зі своїми бойовиками гостював у багатьох оселях.

Окупанти з усіх сил намагаються позбавити повстанців моральної та матеріальної підтримки народу. Примусово заганяють людей в колгоспи, накладають на селян непосильні контингенти, насильну позику, податки. Все це лягає важким тягарем на плечі населення. Та люди не здаються, ще тісніше згуртовуються навколо своїх захисників. Нечувана монолітність українського народу в боротьбі з чужинцем.

Гриць мав безпосередній зв'язок з Бистрим і належав до юнацької мережі УПА. Він одержував завдання, а виконували його ми обидва або молодша група, що підпорядковувалася мені. Я часто проявляв ініціативу і, таким чином, накликав на село лють чекістів. З відстані часу вважаю, що ми дуже мало робили, адже нам слід було пускати під укіс імперські вантажні поїзди. Правда, окупанти були б жорстоко мстилися над населенням, хоч вони й так нікого не помилували.

Одного травневого вечора у вікно Михайла Кобилянського тихенько постукали.

- Хто там? - питає господар.

- Відчиніть - це ми, повстанці, колишні ваші сусіди Бистрий і Граніт.

- Я не знаю ніяких бистрих.

- А Василя Дудчака знаєте?

- А бодай на мою дурну голову, ади, не впізнав тя, парубче по голосі, старий з ліжка опустив ноги в пантофлі і посунув відкривати двері.

- Ой, Господи, куди подівся засув, ади, ніяк не намацаю, а то що за кара Божа.

- Не спішіть, вуйку, поволі і все буде добре.

- Нарешті, - крякнув старий і відчинились двері.

Михайлового обличчя торкнулось насичене запахом розквітлих садів прохолодне повітря.

- Ой, яка файна весна, - і крізь двері звернувся, до жінки, - вставай, небого, і ви, діти, будіться, бо в нас велике нині свято - прийшли повстанці. Ходіть до хати, дорогенькі, чого минали мою хату. Я, прецінь, також хочу вкласти свою пайку на будову України. А ти, Софійко, не стій, як засватана, поки мама зварить їсти, дай хлопцям молока напитися. Дивися, які орли, ніби намальовані.

- Чого клопочетесь, вуйку, за гостинність дякуємо, але ми прийшли до вас не в старости, хоч дівку маєте на відданню.

П'ятнадцятирічна Софійка зашарілася від сорому, бо з нею ще ніхто так не жартував. Дівчина була прийомною дочкою Кобилянського. Після смерті батька і мами на тиф, (ця пошесть шаліла нашими селами під час війни), Софійка з братом Михайлом залишилися круглими сиротами. Старому Кобилянському не дав Бог радіти своїми діточками, тож він усиновив племінників. Михайлик сидів на лаві під вікном і з величезною цікавістю розглядав повстанців.

- Ти, козаче, чого так витріщився - аж рот роззявив, гляди, а то ще горобця проковтнеш. Що, сподобався мій автомат? Підрости і я тобі його подарую, воюватимеш за Україну.

Тимчасом господиня подала на стіл кулешу з пареним молоком.

- Прошу, сідайте, їжте на здоров'я, може, щось не так, то вибачте, бо чим хата багата...

- Та що ви, тітко, але прийшли ми до вас не гоститися, а просити дозволу побудувати криївку.

Господар та господиня багатозначно переглянулися між собою, трохи збентежилися, якусь хвилю мовчали і напружено думали. Нарешті, старий підняв вгору вказівний палець і мовив: "Ми вже старі, нам все одно, хіба що дітей шкода, але якщо це жертва для України, то най буде по-вашому. Коли починаємо роботу?"

- Завтра, вуйку.

У дітей засвітилися оченята, бо від завтра їхнє життя стає тривожне і цікаве.

- Пам'ятайте, про наші відвідини анітелень, - сказав Бистрий і блиснув білизною зубів.

Наступного дня Софійка невтомно поралася на господарці, не відчуваючи втоми. З нетерпінням чекала вечора, а він, як навмисне, забарився. Нарешті сонечко покотилось за гору. Софійка всміхнулась сама до себе, взяла відра і пішла до криниці по воду. Готувала вечерю повстанцям і весь час тихенько підспівувала собі. Уже стемніло, а їх чомусь нема?

- Не переживай, прийдуть, якщо живі та здорові.

- І що таке верзете проти ночі тату, ще чого доброго накличете біду.

- А що я сказав? Нещастя кожної миті може спіткати їх. Господи, сохрани.

На дорозі замичала корова.

- 0, вже товар з пасовиська повертається. Як паслося, Михасю?. - питає старий хлопця.

- Як самі добре знаєте, спека така, що дихнути нема чим.

Хлопець пішов до цебрика, що стояв біля криниці з водою вмиватися. Трохи відсвіжився холодною водою - аж легше стало дихати і втома відійшла.

- Ходи вечеряти, - закликала Софійка.

- Що наварила доброго?

- Пироги зі сиром та яблуками. Вибирай, що хочеш і що смакує.

За хвилю було чути, як хлопець вплітав вареники. Після вечері, як годиться, подякували Богові за хліб насущний. Втомлені щоденною важкою працею селянина готувалися до сну.

- На все воля Божа, - каже старий.

- І кара Божа, - відповіла жінка.

У цю мить хтось тихенько потягнув пальцем по віконній шибі. Софійка зірвалася на ноги, щоб мерщій відчинити двері.

- Хто там? - зупинив її батько.

- Це ми...

- Тепер відкривай, і затям на майбутнє, що поспіх може скінчитися дуже зле.

- Добрий вечір, - привіталися хлопці, заходячи в хату.

- Добрий, - відповів старий, піднімаючись з крекотом.

- Нерозбивайте собі сну, діду, ми з Сонею дамо собі раду.

- Най буде по-вашому. Ідіть до комори і розпочинайте роботу.

Хлопці вийшли з кімнати бічними дверима. Почалася важка наполеглива праця. Попри самісіньку хатню стіну, що відділяла кімнату від комори, викопали яму в радіусі одного метра. Бистрий з Гранітом копали на переміну .

Брат носив землю відром до стодоли, висипав на тік, а я розправляла. Стодола була прибудована до хати, отже робилося все це під одним дахом, - згадує Софійка.

Над ранком акуратно маскували. Землю втрамбовували довбнею, прикривали снопами, а діру закривали дошками, сміттям і соломою. Робота посувалася швидко, та наступної ночі сповільнилася. Тепер Граніт майже не вилазив з ями. Треба було видовбати в землі кімнату, щоб у ній вільно жило чотири чоловіка, а за необхідністю і вісім. До того ж кімната мусіла бути не заглибокою і не заплиткою.

Третього вечора повстанці не прийшли. Чому? Невже ж скоїлось щось страшне? Всю ніч не спалося. Всякі тривожні думки лізли в голову: одну проганяла, друга насувалася, щоб якось розвіятись вийшла надвір. Ніч була місячна і зоряна. З городу хтось швидким кроком наближався до хати. Так, це він, Бистрий, його м'яка, котяча хода. Розвіялися сумніви, і я пішла йому назустріч.

- Що воно означає, Соню? Щоб це мені востаннє.

- Не сердьтеся, я вже бозна що думала.

- Ти нічого не думай, якщо будеш метушитися, то наведеш на хату москалів.

Я підняла голову: "Та досить моралі, я все врахую".

- Стривай, стривай, а що там на городі маячить? Здається кінь запряжений.

- Ми привезли дошки, якщо тобі під силу, то відтягни їх трошки від межі. Світає. Нам пора їхати.

Повернули возом кукурудзами, що сягали колін, і поїхали в напрямі сіножать.

- Дошки були, як для мене, досить важкі, прецінь, дубові, але в мене з тої радості, що всі живі і здорові, подвоїлися сили, я ще до схід сонця сховала їх в кукурудзу.

Увечері Бистрий та Граніт тими дошками закріпили стелю в криївці, закидали півкруглу яму глиною. Вхід зробили, але не в коморі, а поза стіною в прибоці. Мабуть для того, щоб можна було зайти і вийти без відома господаря. Його акуратно замаскували, закрили віком і поставили на нього жорна. Просвердлили два вентилятори в бічній стіні криївки: один зверху, другий знизу - для циркуляції повітря. Тік в стодолі піднявся на 35 см. Насамперед довбнею ущільнили землю, потім замісили глину і змастили його. Змайстрували столик і поставили в центрі криївки. До речі, столик робили в середині криївки. На ньому горіла гасова лампа. Тут писали, читали, снідали, обідали та вечеряли".

Таким чином, улітку 1947-го року постій надрайонного провідника Бистрого був готовий. Сюди на провесні 49-го року Бистрий поселяє, після атентату над дільничним в селі П'ядиках, одного з учасників цієї акції - Клима, псевдо Чорнобривець, а згодом Комар. Поведінка Комара викликала у Граніта підозріння, і він запропонував Бистрому позбутися його, але провідник не дозволив - не хотів брати гріх на душу.

Одного разу його випробовували, але легенько, залишивши на декілька днів самого в криївці. Страх паралізував волю. Комар не знаходив собі місця, він то виходив з криївки, то знову заходив, словом, метушився. Нарешті вийшов і пішов у бік Коршева. Люди казали, що бачили його, коли він крутився біля залізничного двірця. Мабуть, в цей час у нього зароджувалася ідея зради, очевидно, він довго виношував її під серцем. Розгублений, зневірений, перед страхом неминучої гибелі Комар нарешті вирішив при першій нагоді здатися окупантам. Поки жив Бистрий - легендарний провідник Кор-шівського району, він не наважувався на цей ганебний вчинок, але 7-го липня 1950 року, на самого Івана, в нерівному бою з енкаведистами в селі Раківчику гине Бистрий - гордий вояк УПА і палкий патріот України. На місце Бистрого командування округою назначає теренового провідника Марка. Цей повстанець виділявся серед інших фізичною силою, рішучістю і суворістю. Певна річ, розбещеному Комарові це було не до шмиги. Під зиму Марко зобов'язує Граніта з поміччю Комара та Орлика спорудити в сусідньому селі Лісках криївку.

Важка, до кривавих мозолів, праця геть вибиває Комара з колії життя. Саме в той трип, коли Орлик подавав йому з хати землю, Комар зник, ніби його не було. Без сумніву - це зрада. Граніт чимдуж мчить у станицю Марка, щоб випередити наїзників і вчасно повідомити повстанців. Одночасно Орлик зобов'язується повідомити зв'язкових про зраду Комара. На світанку, захеканий від швидкого бігу, Граніт легенько торкнувся шиби вікна. Софійка, мов ошпарена, зірвалась на рівні ноги. Дівчина вивчила мелодію кожного повстанця, коли його рука легенько торкалася пальцями шиби. “Це ти, Граніте?" "Авжеж. Розбуджуй мерщій хлопців. Комар здався." Ще звечора повстанці повернулися з рейду. На дворі сніжниця. Хлюста така, що взуття промокло наскрізь. З дороги хлопці роззулися, обмили у теплій воді ноги. Дівчина забрала їхні чоботи і кинула в пекарську піч сушити. За мить повстанці готові були до відходу, лише Маркові чоботи зсохлися на тріску і він ніяк не міг взутися.

- Нічого не вдію, доведеться йти босяком по замерзлій оранці, - сказав Марко і гірко усміхнувся.

- Прощайте господарю, така вже доля народу, що бореться за свою свободу, будь здорова Соню, і вибач Україні за все, що пережила і за те, що доведеться пережити, бо найстрашніше для вашої родини щойно починається, -сказав провідник і вийшов з хати.

Не минуло й півгодини, як на дорозі загуркотіли машини. Вояки вмить оточили хату і зайняли бойові позиції. Старий Кобилянський вийшов назустріч непроше-ним гостям, залишивши за собою, всупереч звичці, навстіж відчинені двері. До нього з тремтячими руками підбіг капітан і гаркнув: "Де криївка?” Старий сидів на порозі, обнявши голову руками, і тихо мовив: "Криївка є, але в ній нікогісінько"

- Може, ти нам покажеш її, - звернувся до Софійки.

- Я не знаю.

І тут же удар кулаком у голову... дівчина впала. Він без зусиль підняв її з землі і дуже боляче вдарив дівчину під ребра, з правого боку. Цей удар відчуватиме усе життя. І повели приглушене дівча до машини. На якусь мить її очі зупинилися на Комареві. Думала зніяковіє, та де там, нахабно глянув на неї і заявив: "Як бачиш - Бистрому - доїхав кінця, і Максима відправив до Авраама вівці пасти..."

Розпорошила влада родину Кобилянських концтаборами ГУЛАГу. Старий зложив свої кості у вічній мерзлоті. Михайло в Дніпропетровську коротає віку. Софійка повернулась додому і живе з родиною в рідному селі. Мама після ув'язнення повернулася додому і невдовзі померла. Столик з криївки селяни забрали до церкви, і на ньому лежала Біблія. Лиш під час великих свят священик правив Службу, і на цьому столику читав Євангелію.

А тепер наведу коротеньку довідку про тих повстанців, хто протягом трьох років мав притулок і кусень хліба в родині Кобилянських.

Бистрий - походить з Лісної Слобідки. Справжнє прізвище Василь Дудчак. Загинув в бою з більшовиками 7-го липня 1950-го року в селі Раківчик.

Максим - походить із села П'ядики. Справжнє прізвище Ярослав Шевчук. Загинув разом із Бистрим.

Граніт - односельчанин Бистрого. Справжнє прізвище - Дмитро Кобилянський. Загинув на початку 60-тих років у селі Слобідка.

Скорий - походить зі села Марківка, прізвища не знаю. Загинув разом з Грані-том в Слобідці. Особливі прикмети Скорого: чорнявий, вище середнього зросту, під час одного з багатьох боїв був поранений в п'яту. Рана то рубцювалася, то відкривалася, і дуже розпухала нога. Отже, щоб якимось чином звести болі до мінімуму, він вистругав кілочок і впхав його в дірку п'яти, яку наскрізь просвердлила куля. Таким способом ропа весь час стікала. Звичайно, рана дошкуляла і він, пересилюючи біль, налягав на ногу.

Дорошенко - великий оптиміст і дотепник. З ним завжди було весело і приємно. Прізвища не знаю, але походить зі села Вербіж. В одному з боїв був поранений в руку розривною кулею, в результаті пошкоджено сухожилля, і він не володів нею. На початку 60-тих років, під час бою з окупантами, був смертельно поранений, помер у важких муках під мурами коломийської тюрми.

Морозенко - стрункий, високий, кароокий хлопець у складі боївки, якою командував надрайонний провідник "Зенко Покійний", що чинила шалений опір облавникам у 47-му році. Був поранений, але йому вдалося заживо вийти з оою, він заліковував рани в родині Федора Площака. Опісля Площак просив Морозенка: "Хлопці, приходіть до мене, я завжди гостинно прийматиму вас, але не ведіть зі собою Комара".

Мабуть, це й врятувало його від трагічної долі, що випала односельчанам Замулинським, Гронським та жителю села Годи-Добровітка Кобилянському.

- Яку функцію виконував Морозенко,- я не знаю, - каже Софійка, - але коли він появлявся в криївці, то ніхто звідти не виходив по два, а то й три дні.

- Перевіряє наші знання з історії України, - пошепки казали хлопці Софійці.

Час і місце загибелі, а також походження невідоме, а може...

Марко - походження і прізвище невідоме. Знаємо, що це надзвичайно потужна людина. Погляд суворий і рідко коли всміхався.

Рись - худощавий середнього зросту блондин. І за яких умов загинули ці хлопці - невідомо, але напевно в 60-тих роках.

Орлик - народився в селі Саджавка. Був ще зовсім молодий, середнього зросту, чорнявий і дуже симпатичний повстанець.

Про участь цих повстанців у визвольній боротьбі нашого народу, а також про останній бій кожного зокрема вояка добре поінформовані архіви КДБ, але вони тримаються у великій таємниці.

Та хіба на цьому припиняється боротьба? Ні в якому разі. Так, ми залишилися без своїх вчителів, порадників і натхненників, але вони готували нас не для того, щоб ми після їхньої загибелі розбіглися по своїх норах, як щури з корабля, що тоне. Вони надіялися, що їм на зміну прийдемо ми. Нам уже не було на кого опиратися, з ким порадитися - довелося самостійно приймати рішення і брати на себе відповідальність за свої дії. Наші вчинки були різноманітні: ми не відмовлялися ні від силової боротьби, ні від ідеологічної. Кулаками розправлялися з російськомовними зайдами (тобто вчили їх говорити по-нашому) і яничарам чистили морди. І це мало неабиякий успіх. На ідеологічній ниві трудилися два учасники нашої організації: Ярослав Костюк та Степан Мельничук. Перший, як на мене, дуже файно співав, а другий чудово грав на скрипці. Вони, майже щотижня, везли одеським поїздом на південь України патріотичні українські пісні. їх знали ревізори і провідники, і коли вони з'являлися на пероні, то провідники навперейми запрошували їх до свого вагона. Місячними теплими вечорами згуртовували навколо себе молодь і виконували повстанські пісні. Нерідко пісня народжувалася на вулиці, тут діставала крила і летіла в народ. Це неабияк об'єднувало нас і давало емоційний заряд на боротьбу з окупантом. Остання акція силового тиску на новоспечених яничарів та їх наставників (це, так би мовити, пересторога, щоб не йшли проти волі народу) проведена у 1954 році: в результаті згоріла колгоспна скирта. Роботу акуратно виконали Я. Костюк та С. Мельничук.

Був в організації хлопець, що звертав не лише увагу на себе, але й односельчан своєю скромністю, відповідальністю та дисциплінованістю - це Петро Мотиль. Він до найменшої дрібниці підходив вдумливо, а тому завжди, коли ми готувались до якоїсь акції, запитував: "Чи все продумано і передбачено?" Зрозуміло, що таких людей гебісти відшукували серед загалу і тримали на оці. Не знаю, чи його в чомусь запідозрили, чи "стріляли навпомацки", але після мого арешту викликали на співбесіду. Про це я дізнався, як повернувся з ув'язнення.

- Слухай, Яремо, - застерігав мене під час зустрічі, - будь обережним, бо тобою дуже вже цікавляться гебісти і не лише тобою, а також твоїм братом Ігорем.

- Що вони хочуть?

- Надто вже їх цікавить, з ким ти зустрічаєшся коли приїжджаєш в Коломию. Навіть в якій годині приїхав і коли відбув з Коломиї.

- І ти зобов'язався їх повідомляти?

- Ти, що? Хіба я з глузду з'їхав, я їм сказав, що ми майже ніколи не здибаємося. їх навіть цікавить з ким товаришує твій брат і чи не зустрічається, бува, з твоїми подвижниками.

- Гаразд, Петре, дякую тобі. Ти здається працюєш на "Сільмаші" з нашим Ігорем, то підтримуй зв'язок і повідомляй його про підступні наміри гебістів.

Ми щиро попрощалися і розійшлися, але час від часу все-таки зустрічалися.

У моїй голові зародилася ідея: розширити організаційну мережу, бо якщо можливий спротив окупантові, і національна боротьба в одному селі, то її слід розгалузити на всю Україну. До того ж молодь тулилася до нас, як бджоли до меду. Тепер залишилося шукати однодумців. У той час я працював на Вигодсь-кому деревообробному комбінаті. Я знав, що Шевчук, поки пішов в УПА, мав тісні організаційні контакти з М.Площаком та Б. Германюком. Після переговорів з ними виявилося, що вони не те що згідні створити всеукраїнську національно-демократичну антиімперську організацію, але навіть дещо почали робити в цьому напрямку. Певна річ, про нашу сільську організацію я промовчав. У результаті мої спільники залишилися поза репресіями. Безумовно, якби ОПВУ засвітилась бодай на всю Галичину, наша сільська організація була б задіяна. ОПВУ не була новою організацією, що базувалась на нових ідеях чи філософії, всього-на-всього пристосувались до нових умов, що склалися. Ми скористалися порадою І. Я. Франка:

"... Кажеш, що часи не тії,

Ну то зброю іншу куй..."

Тактика під час слідства відмежуватися від конкретної боротьби УПА правильна, бо за нашими спинами стояли конкретні люди і дії - отже, клубок міг розмотатися, а це призвело б до надзвичайно сумних наслідків.

Створення ОПВУ - це "дуже зухвала думка" за словами чекістів. Власне ця “зухвала думка" об'єднала однодумців патріотів в єдиний організаційний кулак: Б.Германюка, М. Площака, Б. Тимківа, Я. Ткачука, І. Струтинського, М. Юрчика, І. Коневича, В.Площака. Наша мета: боротьба за вихід України з СРСР і створення Незалежної Української Держави. Ми розуміли, що без міцної

організації ідею самовизначення України не втілити в життя. Спробували створити таку організацію під назвою ОПВУ - Об'єднана партія визволення України.

Протягом двох років велась виключно організаційна робота. Ми досягли неабиякого успіху. Бажаючих працювати було багато, та умови, що їх створило КДБ в суспільстві, не давали розгорнути бурхливу діяльність по всій Україні. Протягом двох років ми не випустили жодної антирадянської листівки, не вчинили ніякого антирадянського акту, лише читали заборонену совєтською цензурою літературу, і вели організаційну роботу, поки не натрапили на провокатора. Внаслідок чого в 1958 році 4 грудня на Станіславщині проведені арешти і допитано 28 осіб - членів організації. Певна річ, що організаційна конспірація була не на висоті, якщо гебістам вдалося виявити таку велику кількість учасників. Звичайно, всіх не судили, бо частина пішла свідками і, як правило, погодилася на співпрацю з КДБ: Петро Гайовий /начальник планового відділу Вигодського лісокомбінату/, Михайло Козак /майстер на цьому ж комбінаті/, Омелян Олек-син /майстер диванного цеху Брошнівського ДОКу/, Роман Арсак /інкасатор Коломийської пошти/, інші під сумнівом. Знаменним також є те, що переломи в моєму житті завжди чомусь відбувалися в грудні. В грудні 1952 року мене мобілізували до війська, в грудні 1955 мене демобілізували, а 4 грудня 1958 року мене арештували і тоді ж була розгромлена наша організація.

АРЕШТ

Цієї пам'ятної ночі випав перший сніг, покривши білим пухом землю. Війнув над ранком північний холодний вітер, по небу розійшлися, як отара овець, білі хмари. Глянув на землю блідолиций місяць і вогненною кулею полинув над Карпатами. Золотий, холодний промінь сковзнув краєм вікна і ніжно торкнувся мого чола. Від його дотику я прокинувся. В кімнаті видно, хоч мак збирай. В цей час пролунав різкий стукіт в двері. Глянув на годинника, була четверта ранку. Спросоння відчиняю двері, навіть не знаю, кому. Чиясь сильна рука притиснула мене до одвірка.

- A-а, непрохані гості.

У відповідь грізне:

- Садись! - командує один, в той же час як інші вивертають та обшукують кишені в моєму одязі. Групу напасників очолює підполковник Полудень. Підлеглі обшук виконують швидко, ретельно і спритно, під пильним поглядом кремезної постаті, одягнутої в шинелю підполковника. На широких плечах і короткій шиї акуратно вмостилась кругла голова. Лице сіруватого відтінку, побите віспою. Темно русе волосся акуратно лежало під шапкою. Сірі оливкові очі свердлили мене наскрізь. Цілу годину ми сиділи мовчки, розглядаючи один одного. Нарешті маска заговорила:

- Ви що тут звечора п'янку з дебошем влаштували?

Якимось безглуздям в таку драматичну мить здалося мені його питання. Я лише іронічно посміхнувся і махнув безнадійно рукою. Стрункий, високий, з очима кольору водоростей, ще зовсім молодий капітан Порубай, з-під куфайки якого виглядала кобура пістолета, стояв серед кімнати, встромивши пильний погляд в невинні очі Пречистої, що милосердно дивилася на бузувіра зі святого образа. Капітан Гончаров - "замухришка", не зводив з мене своїх банькатих, чорних, як ніч, очей. Якийсь невиразний цивільний тип стояв на порозі з фотокамерою і фотографував кожнісінький мій рух. З вулиці доносилося приглушене дихання автомобіля. Прийшли поняті: механік Брошнівського ДОКу № 9 Бобрецький та секретар селищної Ради Вінтоняк. Почався обшук.

- Давайте, Ткачук, що є у Вас забороненого і знайте, що нам усе відомо. Ваша організація трісла, як мильна бульбашка. Затямте, гірше буде для вас, якщо під час обшуку знайдемо заборонені речі, - сказала маска, блиснувши золотими зубами.

- У мене нічого такого, що могло бути заборонено, немає.

У відповідь несамовитий регіт чекістів. Очевидно, що ці нахаби відмінно кимсь інформовані і навіть не приховують цього, сучі сини. Певно, вирішили приглушити мою свідомість своєю всебічною обізнаністю.

- У вас є зброя? - питає Полудень, - радимо віддати по-доброму і не завдавати нам клопоту.

- Якщо є, то самі візьміть.

Страху не відчував, але думки билися гарячково. З якої рації ці люди напасту-ють мене? Хто доніс на мене? Цікаво, чи ще когось арештували з моїх сподвижників? Годі було на ці питання, що тривожили і мучили, знайти відповідь. Я не знав, що ми уже давненько знаходимось під пильним всевидючим оком гебістів, що напередодні арешту, як мене дома не було, моє помешкання обшукувала молода жінка, яка перед господинею відрекомендувалася моєю сестрою. Старенька на таку дрібницю уваги не звернула, та й не знайшла потреби повідомити мене про ці "відвідини". Отже, чекісти уже знали, куди йдуть і де що шукати, хоч книги не заховані були. І все-таки мені перехопило дихання, коли побачив, як Порубай, іронічно усміхаючись, витягнув з тумбочки портрет Євгена Коновальця.

- Це що за образ? - питає Полудень.

- Богу до нього молився вранці і вечором.

Яке питання, така й відповідь. Тим часом Порубай, наче з чарівної скарбнички, витягував з тумбочки книжки та журнали, видані у Львові до 39-го року. То були журнали "Золотий колос", "Червона калина", книжечка "Алібаба та його сорок розбійників", Історія України М.Грушевського, а також програма нашої організації. Закінчили описом майна. Та я всі цінності на себе одягнув. До речі, шкода годинника, який конфіскували. Сусідів, що з цікавості приходили до господині, чекісти затримували і не випускали з хати, аж поки обшук не скінчився. І ось кінець. Прощаюся з господинею, людьми та хатою, що затишною домівкою була мені.

- Пани файні та чесні, будьте милосердні, я вас дуже прошу, не губіть молодість цього хлопця. Він не те що, навіть малої дитини не скривдить, і дуже справедливий, до рани приклади і залікує, - зі сльозами звернулася господиня до чекістів.

- Облиште, тіточко, не лийте сліз перед катами, бо, як говориться в народі: жалів кіт мишу, поки не з'їв, так і вони зі мною зроблять. Пам'ятайте, людолови, ще й на ваші голови прийде гайдамаччина. Розпеченим залізом пекти вас буде рідна земля, полита кров'ю і потом, засіяна кістками нашого народу. Прощайте, діти, хай хоч над вашими головами не маячитиме тюрма і шибениця, можливо, вас краща доля чекає, ніж мене, адже не вічно нам бути рабами... - звернувся я до племінників моєї господині, що стояли і голосно плакали в куті кімнати. Не дали й попрощатись належно. Вхопили попід руки і майже силою випхали з хати. А на дворі чекав, повільно кашляючи, автомобіль. Потемніло в очах. Я, ледве переставляючи ноги, в супроводі чекістів, йшов до машини. Востаннє прощався з потічком, що біг попід крутим берегом, дугою обминаючи хатину, і співав сувору зимову пісню для мене. Я чомусь не відчуваю на своєму плечі руки чекіста. Зараз ці люди для мене не існують, бо я уже почав жити іншим життям. У мене не реальний, а уявний світ. Я бачу його не очима, а душею. Тому й не вчувся, коли мене пхнули чекісти в машину, обсіли звідусіль і пильно стежили, щоб я не вислизнув з рук, як риба. Та мені й не до них було. До цих, вгодованих тяжкою працею мого народу, людей.

Я прощався з такими близькими, до болю рідними нашими людьми. Щемить біля серця, пече в грудях, спазми стискають горло, свята ненависть в обіймах зі злістю клекоче та стукає молотом в голову. За вікном авто летять знайомі меблеві фабрики, провулки і дороги. Ще раз, і це вже востаннє, майже крізь сльози, побачив хатину, що залишилась, мов роздвоєне серце, мов недо-співана пісня кохання. Мелькнула найкращим спогадом, який я пронесу через усе понівечене гебістами життя. Невже це крах святих надій?

- Так! - Відповів голос демона.

- Вам більше не зустрітись на білому світі. Навіть уві сні.

- О ні, ви ще зустрінетесь, - кричав проклятий просто у вухо. - Ти побачиш її, коли буде вона їхати на коні під час свого весілля.

Як швидко час минає, ми їдемо уже годину, а здається, всього кілька секунд в дорозі. Я не хочу, щоб зупинилось авто, я хочу їхати якнайдовше і якнайдальше, це ж моя остання юнацька подорож рідним краєм. Ці краєвиди, річки, села і містечка, на які я уваги колись не звертав, тепер до найменшої деталі запам'ятовуються і врізаються навіки в душу. Минаємо Калуш. Тут недалеко, в селі Підмихайлів народився і зріс мій співучасник організації, людина з душею поета і художника, співака і музиканта, диригента і організатора, людина з політичним мисленням. Чи його теж арештували бузувіри? О Боже, змилуйся над нами. Я не хочу, щоб зупинявся рух. Я хочу їхати, хоч і в гидкому товаристві, все далі й далі в шаленому леті важких дум і надій. Я хочу жити. А може? Може спробувати втекти і продовжити життя вільним гірським орлом хоч на годину, а може і на цілий рік. Чи йти на боротьбу, що виснажує нерви і сушить мозок протягом всього життя? Чи вистачить сил? Боже, не дай зламатись або схилитись, лише б не впасти перед катом на коліна. Господи помилуй, дай силу і відвагу, дай стійкість, щоб витримати знущання і муки. Ось ми вже і на околиці Станіслава. Біжить назустріч нам поневолене комуністами місто. Треба зважуватись, вистрибувати з авто чи ні, а мою душу роздирають сумніви. Справжня боротьба лиш починається. Раптом заскреготіли гальма, авто хитнулося, як підбитий звір, і стало. Я відчув, як ціпко вхопили мене чекісти під руки.

Невже ж відгадали мої наміри? Вилазимо з машини, а руки ще сильніше вп'ялися, наче пазурі, в моє плече. Мабуть, втеча не вийде. Прощай, білий світе, прощайте, рідні батьку й мамо. Це за вашу криваву працю вам заплата. Люди зі сльозами на очах зупинялися на дорозі і співчутливо супроводжували мене до тюремної брами. Враження було гнітюче, здавалося, Бог знає якого злочинця ведуть. І повели мене заґратованими бетонними коридорами аж до вузької довгої кімнати. Позбігались чекісти. Лиця задоволено сяють, роти порозкривали, мов глядачі в звіринці. Тішаться. Гострять зуби. Попалася жертва, чом не радіти. Закінчили успішно операцію. Тут можна і старшинський чин дістати, і є нагода піднятись вище на щабель кар'єрної драбини. Шугнули яструби на здобич, встромивши брудні кігті в мою невинну душу. Мов гайвороння зі своїм мерзенним „кра-кра" розпочали перехресний допит. Не було часу думати і відбиватися.

- Ваша організація тріснула, як мильна булька, і розумніше було б щиросердечно признатися та розкаятись і залишитись на своооді, ніж нищити молоді роки в тюрмі. €, Ткачук, стаття, що за сумлінне і щиросердне зізнання та щире каяття зм'якшує міру покарання, - каже Полудень.

А той, що стояв збоку, з величезним мозолистим животом та червоними свинськими очима, прокурор Бабій, зареготав і мовив: "Ярема файний хлопець, поїде зараз з нами і покаже всіх своїх спільників, де вони мешкають".

І тут я видав себе бурхливою реакцією на таке хамство.

- Не діждеш цього! Краще мені тут загинути на місці, аніж видати свого товариша.

Гебісти зраділи, адже їм цього й треба було. В душі картаю себе за необачність.

Адже добре знав, що найкращий засіб проти слідства - це мовчання. Чекісти торжествують наді мною перемогу. Слідство продовжується. Вже у вікно заглянули сутінки. Зі слідчого кабінету почали розходитися мої мучителі. Залишився я наодинці з капітаном Гончаровим. Він сів навпроти мене, втупив, свої дурнуваті очі в моє лице, і ми мовчки просиділи до ранку. Не спав я, і він не стуляв очей. Зате вранці він пішов додому, а мене перевели в кабінет до капітана Порубая. Слідчий виявився доброю людиною. Приніс кусень ковбаси, чашку кави та хліба. Запропонував цигарку. Цей реверанс повинен розтопити між нами крижану атмосферу недовір'я. Та я його намірами не цікавився. Був невиспаний, голодний, втомлений, тому за куриво подякував, а хліб з ковбасою з'їв і запив кавою. Під час мого сніданку ми познайомились. Порубай - українець з Таврійських степів, а я українець з Прикарпаття. Себе він називав патріотом, а мене зрадником Батьківщини. Чи не занадто, капітане? Ти мислиш трафаретними со-вєтськими думками, мелеш язиком безвідповідально, користуючись своїм становищем слідчого. Як можна мене звинувачувати в зраді, та ще й називати слугою американського імперіалізму тоді, коли я навіть не знаю, що воно таке? Хіба можна служити тому, кого не знаєш, і в очі не бачив? В народі кажуть: бреши, та май міру. Подумай добре, капітане, чию волю виконуєте, допитуючи мене. Хіба не плекала тебе мати козацьким молоком, не співала пісень колискових рідною мовою, не вигодувався українським хлібом, не слухав рокоту бандури та плачу дум козацьких. Невже ж осліп? То скинь з очей полуду. Глянь лише, як твоїх краян "старший брат" жене в московську в'язницю, ім'я якої "Сибір неісходіма".

З одного боку невільники, брязкаючи кайданами, а з другого ідуть погоничі такі самісінькі, як ти. І своїми яничарськими кийками гоните нас, недобитих, змучених, голих і голодних, ключами на Північ. Здригається і стогне від наших страждань земля під Воркутою, Карагандою, Норильськом, Тайшетом і т.д.

- А скажи, товаришу дорогенький, чиїми руками, коли і за яких умов будувалися оці міста, коли і ким заселяли Сибір? Де згоріло полум'яне серце П.Грабовського, хто і як мучив Шевченка, хто і де живим похоронив останнього кошового Запорізької Січі П.Калнишевського? Кажеш, це злочин царів, а не радянської влади. Ні! Сто раз ні! Цих жертв життя імперії вимагало. Інакше вона була б зачахла і розпалася. Нищив царизм, нищив і комунізм, і ти не заперечуватимеш, що комуністи не сотні, а тисячі знищили нашоі інтелігенції і мільйони народу. Дозволь деяких перерахувати: Куліш, Підмогильний, Курбас, Леонто-вич. Близько, Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Бойчук, Косинка, Ірчан, Чупринка, Єфремов. Де ці люди? Де їхні художні твори та ідеї? Після всього цього ти патріот? А я зрадник? Кого я зрадив, кого? Може, самого себе? Нісенітниця. Ти зрадник, бо навіть протоколи пишеш по-російськи, а не по-нашому. А хіба ті українці, що служили в німецькому гестапо не писали протоколи по-німецьки під час слідства, то яка між вами різниця? Певно та, що ти служиш червоній імперії, а вони служили майбутній гітлерівській імперії.

Порубай мовчав, він знав, що робить, адже це було одне із головних його завдань: спровокувати мене на відкриту полеміку, щоб потім в звіті написати: "Переконаний націоналіст - судити". Хоч для мене це аж такого значення не мало. Вкінці дня слідчий натиснув на сигналізацію. З-за дверей, наче з-під землі виріс вертухай.

- Отведи его, - каже Порубай сержантові.

І знову я повертаюся в тюрму.

Камера № 75. Маленьке заґратоване віконце, крізь яке пробивається денне світло, зовні прикрите дашком. Праворуч від дверей, у куточку келії - параша. Поруч полиця, а на ній алюмінієвий чайник і пайка хліба. Залізні нари міцно прикуті до підлоги. Мене охопило почуття безпорадності. Важкі грубі стіни гнітили мою душу. З коридору доносились важкі приглушені кроки вартового. У сусідній келії хтось із злобою лаявся трьохповерховим російським матом. З другого боку стогнав жіночий голос і чути було ридання. Тяжкою стала голова, обвисли руки та підкосилися ноги. Я впав на залізні нари і заснув міцним сном, залишивши клопоти слідства на завтра, ніби не існувала, не гнітила мене тюремна дійсність. Прокинувся від різкого поліцейського свисту в коридорі. В голові майнуло: мабуть, хтось втікає з тюрми. Радів і сам не знав чого та з тріском і гуркотом відчинилась прозурка, появилась тупа морда вертухая і несамовито закричала:

- Подъём! Тебя что, не касается?

Розвіялися, наче туман, ілюзії. Ніякої втечі не було - це сигнал ранішньої зорі. Прокинувся зі сну, умився над парашею водою з чайника, витер підлогу і якраз встиг вправитися до сніданку. Подали мені в келію хліб сирий та чорний, як земля, 15 грамів цукру, налили з чайника горнятко окропу, подали миску баланди, де плавало кілька зерняток вівса. Що далі? Десь коло восьмої години принесли розклад дня. По ньому, як по годиннику, орієнтуватимуся в часі. На обід подали щі - зварена гнила капуста і півкартоплини плавало в баланді. Все це заправлено томатним соусом. Якраз "добра страва" для мого хворого шлунку. Друге було з густої перлової каші, часом з вівсяної, рідше давали кашу з чумизи. Цих страв я не міг їсти, бо докучали болі в шлунку. Живився сухим хлібом та водою.

- Почему не кушаешь? - запитав черговий вертухай.

- Я хворий і їсти цього не можу.

- Ты что здесь проповедуешь антисоветчину, - визвірився чекіст. - Тебе что, отдельную кухню, да? Ишь какой. Пища ему не нравится. Надо было дома сидеть, а не идти в тюрьму.

- Дай Боже, щоб порадники жили, та нікому не радили. Надто неволя муляла душу. А тут хоч тіло в кайданах, та думка розкута.

- Замолчи! А то я тебя сейчас в изолятор отправлю. Получаешь положеных 2800 каллорий и будь доволен.

- Недаром кажуть, що певна кількість води заміняє 100 гр масла.

Кат грюкнув оббитими залізом дверима, скреготнув замком і пішов в

наступну келію. Там скарг не було - мабуть, всі "задоволені”. Перерахувавши

в'язнів, важкими кроками загупотів коридором. Ще довго було чути клацання замків у дверях камер.

Нарешті все стихло, я знову залишився сам на сам зі своїми думами. Сьогодні мене позбавлено прогулянки, а жаль, бо хвилин сорок можна було побути на свіжому повітрі. Вчора, коли я прогулювався, зі мною привітався крізь вікно Іван Струтинський. Дивно, як він крізь дашок запримітив мене. Мабуть, сьогодні за своє вчорашнє зухвальство його також позбавили права дихати свіжим повітрям. Видно, не один я тут сиджу, сидять тут і мої друзі. Сьогодні я вже не почую бадьорого: "Держись, Яремо!". Перед обідом через прозурку до мене в камеру заглянула дівчина. Бібліотекарка. Запропонувала вибрати собі для читання якусь книжку з тих, що лежали в неї на возику. Поруч дівчини стояв вертухай, а вона через прозурку показувала мені то одну, то другу книгу. Українських авторів не було ні дореволюційних, ні сучасних. Взяв те, що мені запропонувала дівчина, лиш би якось розвіятись. То був переклад з німецької "Операція Сандерсторм" (автор Вольфганг Шрайєр). Дивно, яким чином совєтська цензура допустила все це до друку. Адже в книзі правдиво зображена справжня боротьба польського народу в 1944 році під керівництвом генерала Бур-Коморовського. В той час, як Варшава стікала кров'ю, Совєтська Армія стояла над Віслою -і чекала закінчення цієї бойні. Мовляв, повстання підняла Армія Крайова, тепер доцільно зачекати, тобто дати можливість німцям знищити якомога більше його учасників, щоб потім продиктувати свої політичні умови польському народові. Дарма, що в цей час легко можна було форсувати Віслу, адже плацдарм там був майже готовий. Ну й що, коли загине більше тисяч наших вояків, ніж звичайно, зате ми будемо мати політичний виграш. Ось як виглядала антифашистська солідарність Совєтів з народами Східної Європи.

Читання і мої роздуми перервав брязкіт замка в дверях. Відчинилась прозурка.

- На букву Т, - запищав чекіст.

Я дурнувато вирячився на цього типа, бо не знав, що він від мене хоче. Сержант зметикував, що я його не розумію.

- Как фамилия?

- Ткачук, - відповідаю.

- Пошли со мной.

Одягнувся і попрямував слідом за сержантом. За мною йшов ще один вояк.

- Аж два ведуть, - здивувався я, - а це ж куди?

- На допит, - сказав задній.

І як це він осмілився сказати правду. У них вийшло, так як у тому анекдоті: "Куди їдеш? - Військова таємниця? - Що везеш? - Патрони".

Зійшли сходами вниз. Довгий коридор із заґратованими вікнами. Масивні заґратовані залізні двері виводили з в'язниці на подвір'я. Такими самими дверима, але бічними, завели мене в коридор і зачинили в бокс - це мініатюрна

камера, де і повернутись немає де. 'Невже це кара за мою скаргу", - подумав я собі. Ні, я тимчасово запертий, бо в таких умовах жити неможливо. Через кілька хвилин мене випустили і передали сержанту. Власне, йому довірили супроводжувати арештантів на допит. О, цей мордвин навіть навчився говорити по-нашому. Повів мене через тюремне подвір'я, зробили кілька поворотів, перейшли фірточку у дерев'янім паркані, раптом сержант різко скомандував:

- До стінки! - я повернувся. У голові майнуло: невже це розстріл? Але ні, вели когось зі слідства, і щоб не бачились в'язні між собою, то одного повертають до стіни, а другий проходить мимо, відвернувшись. Так я знайомився все детальніше і детальніше з тюремними законами. Піднімаємось на другий поверх величезного будинку, де розмістилось КДБ. Сходи обгороджені високою дротяною сіткою. Усе тут передбачено, щоб людина з відчаю або з надмірних терпінь не кінчила життя самогубством. Вийшли в довгий коридор. Сьогодні маю можливість краще розглянути кадебістські каземати. Ліворуч, рядочком один біля одного, слідчі кабінети. Праворуч - заґратовані та замальовані вікна. Завели в кабінет Порубая. Він сидить за столом і пише. Пропонує сідати в кутку на прикуте до підлоги крісло. Всі формальності, видно, закінчились і слідчий поставив конкретне питання.

- Як називається ваша організація?

У сусідній кімнаті допитували Площака М. Він мовчав, а слідчий - капітан Міщеряков - нервував. Десь чути було ридання жінки. Я теж чекав знущань, адже не знав, що зі мною поводитимуться порівняно гуманно. На питання слідчого відповідаю так, наче витягую з себе жили.

- Я взагалі не розумію, що з мене хочуть, та про яку організацію питають.

- Добре, - каже Порубай, - а хто писав програму, котру ми вилучили у вас під час обшуку?

- Я писав, але це не значить, що була якась організація.

- Так это же не твой почерк, - заверещав капітан.

- Як не мій, я ж кажу, що мій, то вір мені.

- Ну сволочь, долго лгать будешь?

- Собака бреше, а не я.

- Замолчи, а то я с тебя блин сделаю.

- Що ж, при твоїх фізичних можливостях, блін з мене зробити можеш, але чи їстимеш? Обережно, щоб під час трапези не подавився, або зубів не поламав.

- Замолчи! - Порубай кидається на мене, спритно ловить за горло, та стискає до болю. В критичний момент відчинилися двері. На порозі з'явився підполковник Полудень.

- Стій, і облиш його, - командує Полудень.

Руки слідчого зм'якли, і відпустили мою горлянку.

- Сідайте, Ткачук, он там, біля столу.

Тм... запрошуєш сідати", - подумав я, - "а за мить душитимеш, як цей", хоч признаюсь, що чекав значно гіршого, бо добре відомі були засоби, якими у чекістських катівнях заставляли людей до признання. Полудень глянув на мене з докором і заявив:

- Якби ти був моїм сином, я б тебе у тюрму не запроторював, а всипав би "березової каші" на сідницю.

- Маєте рацію, адже не заслужено з мене роблять злочинця.

- Ну досить, Яремо, будь зі мною щирий, я ж тобі як батько синові багато

можу зробити доброго.

- Не заперечую.

- Отже, сам скажи, як називається ваша організація, та хто був її членами.

- Я не знаю, чого від мене хочуть, і про що ви питаєте.

Лице підполковника перестало всміхатися, борода відвисла і з круглого він став продовгуватим.

- Хотілося мені тебе, хлопче, відпустити додому, але ти вперся, як отой цапок на кладці і просишся в тюрму. Обіцяю - тебе судитимемо, бо навіть якби ти нічого не сказав, то у нас багато проти тебе речових доказів.

- Ви ж мене сюди не на весілля привели?

- Файний ти хлопець, але сміється завжди той, хто сміється останній.

Тобі слід було вчитися, закінчити інститут, а вже тоді займатися політикою.

- Овва, все одно членом ЦК не став би.

-Тут, хлопче, не смішки. На твоєму місці слід би плакати. Ось що, Яремо,

нам все відомо і твої товариші розумніші від тебе. Дехто сам прийшов з

повиною та каяттям, інші не впираються так як ти, все щиросердечно розповідають нам і ми їх відпускаємо додому.

- У мене нема таких товаришів, яких ви маєте на увазі.

- Так, а що ти скажеш, коли я назву їхні прізвища?

Я знітився.

- Ну, чого червонієш?

Невже я почервонів? Вперше за весь час слідства відчув справжній страх. Полудень одно за другим говорив прізвища моїх спільників. Все відбувалося наче уві сні. Я ледве усвідомлював те, про що йде мова, а він наче з якоїсь книжки називав мені знайомих та близьких людей.

- Ти певно, хлопче, пам'ятаєш Германюка Богдана і Гайового П.Д.?

Я мовчав і признаюсь, що розгубився. Полудень добре бачив, що його смертоносні стріли потрапляють в ціль.

- Чи тобі назвати ще Б.Тимківа, І.Струтинського, М.Площака? Якщо мало, то я додам.

- Годі, - радше простогнав, ніж сказав я.

- Може тобі, Яремо, нагадати, як у Вигодському лісі присягав до останнього подиху боротися за самостійну?

- Дірку від бублика, - зауважив Порубай, і обоє розсміялися. Цікаво, чи довго готувалась ними оця інсценізація. Але вони мене таки добре приголомшили своєю обізнаністю з нашою справою. Я не міг і слова вимовити. Був поваленим, але ще не зломлений. Тепер прислухаюсь пильно до кожного нового слова. Чи ще більше знають, чи на цьому їхні знання вичерпуються. Пробував впиратися, та моя воля зм'якла. Я став податливий. На кінець, мов через мряку, читав донос П. Гайового. Так, безсумнівно, все написане Петровою рукою, впізнав почерк. Та водночас зауважую, що він не щирий у своїх зізнаннях. Отже, його підносять на щит, як свого агента. Все сталось так, як він пророкував колись: найстрашніше опинитись в становищі Артура з роману Войнич "Овід". Невже він мимоволі став зрадником? Ні, я його добре знаю, він попався і лише рятується. Але не повинен віддати у їхні руки сховану ним організаційну присягу, програму, статут і структуру керівництва організацією. Адже це незаперечний проти нас речовий доказ, крім того, на присязі підписи власною нашою кров'ю. Експертизі не важко тепер встановити приналежність кров'яних відбитків. Хто донощик? Це питання залишилось переді мною без відповіді. Б.Германюк, М.Площак, І.Струтинський, М. Юрчик. На цих людей у мене підозри не було, а хто все-таки? Олексин -можливо. І то лише зі страху, якби його спитали, бо - слабохарактерний. Відповідь прийшла згодом. Виявляється в

Б.Германюка був "добрий" колега Масловський. Працював у Станіславі цирульником. минулому суджений на 25 років за співпрацю з ОУНІвським підпіллям. Під час арешту в сорок якомусь році віддав у руки КДБ не лише співучасників, але і рідну маму. Завербований у тюрмі, він у концтабір уже приїхав перевіреним агентом. І продовжував служити кадебістам вірою і правдою. За це користувався деякими пільгами від табірної адміністрації: легкою роботою та матеріальною винагородою /продуктовими посилками/. Звільнили його у 5б-му році і повернувся в Україну перевіреним агентом КДБ. Напевно, Германюк чимось скомпрометував себе в очах органів безпеки і вони підіслали до нього свого агента, а для знайомства створили сприятливі умови. Ось яким чином КДБ у нашому товаристві мало свою людину. М.Масловський був правою рукою керівника організації.

Мені міняють слідчого, замість Поруоая слідство веде майор Долгих. Майже щодня викликає і допитує. Цей вибрав трохи іншу тактику, ніж Порубай. Нав'язується в “колеги". Намагається залізти своїми брудними руками в мою душу, розповідаючи всякі байки з "Тисячі однієї ночі". Від "щирого серця" хоче допомогти мені позбутися націоналістичного шумовиння, хоч від самого тхне російським шовінізмом.

- Пойми, Ткачук, ведь дорога на свободу ведет сквозь чистосердечное раскаяние и чистосердечное признание.

Долгих розповідає про свою службу в Армії під час війни. їхня військова частина дислокувалася в Ірані, там вони берегли наші південні кордони. Або починав розповідати фабулу якоїсь гарної кінострічки. Метою було те, щоб розпалити в моїй душі жагу до повноцінного життя, а пізніше грати психологічні увертюри на цій струні. Та мені хочеться спати від його монотонного голосу. Долгих злоститься, він до мене як "рідний батько", а я його не слухаю. Розмова починається конкретна і різка. Одне і те ж перепитує декілька разів. Відмовляюся повторяти. Я хворий і перенапружена нервова система ще гірше загострює шлункові болі. З кожним днем здоров'я погіршується. Прошу лікаря уже декілька днів. Нарешті змилосердилися, і все ж таки прийшла медсестра і дала мені таблетку бікарбону. На аналіз взяли шлункові соки. Почалася кровотеча, здираю зі стіни вапно, заживаю, як лікарські порошки. З часом слідство стає жорстокішим, ні вночі, ні вдень не маю_спочинку. У січні 59-го року мені дають очну ставку з Ярославом Гуцуляком. Його привезли з Одеси, там він служить при війську. Ще навіть не встиг зняти військової форми. Хочуть розіграти цирковий номер. Я чекістам плутаю карти і попереджаю Гуцуляка:

- Ярославе, будь обережний, бо ці товариші в голові мають жовті мухи... -договорити не дають, лише встигли спитатися, чи ми знайомі.

- Звичайно, ми знались ще з дитинства.

Ярослава вивели, певне допитували, але він по нашій справі не пішов. Цікаво, чи дався їм завербуватись? Не знаю. Наступного дня почали допитувати, де взяв націоналістичну літературу.

- Знайшов у лісі, як пас корови з Федором Ріжняком. До речі, старий півроку тому, як помер. І нема кому засвідчити, що я саме в дуплі знайшов книги.

- Да, Ткачук, жалко, что прошли сороковые годы, ты у меня по-другому заговорил бы.

Мушу зізнатись, що я дивуюся, чомуслідчі не застосовують проти мене тортури і весь час чекаю, коли у влади терпець урветься. Тому, коли мене однієї глухої ночі підняли зі сну і повели довгими бетонними коридорами, наче підземними тунелями, в обличчя війнуло холодним потом. Десь у глибині катакомб хтось несамовито з відчаю кричав, чи може, це була імітація розпачу. "Аж тепер сипнуть березової каші" - подумав я собі. Декілька хвилин ходу здалися мені вічністю.

- Стій! - заверещав сержант.

І що він хоче?

- Следуй за мной, - наказує мені.

Він пішов вперед, а я за ним. Було незвично. Повернули праворуч і зупинились на невеликій площадці сходів. Пройшли ще кілька кроків і опинились, для мене досить-таки несподівано, у якійсь приймальні. Очі вразило яскраве незвичне світло. Я примружився. У бічній стіні стояла шафа. Сержант передав мене черговому офіцерові. Лейтенант відчинив двері у шафі і зробив жест рукою, запропонував зайти.

Двері насправді були ширші, ніж мені здалося. Я ступив на одну сходинку догори, відхилив ширму і опинився у просторому приміщенні. Посередині кімнати стояли столи і крісла. Була перша година ночі на годиннику, що висів на стіні. За столом, розсівшись в м'якому кріслі, сидів Полудень, а поруч нього стояв якийсь невідомий тип в дуже модних штанах з величезним мозолястим животом, з виряченими темно-масляними очима.

- Сідайте, - підсуваючи мені крісло, - каже Полудень, спокійним, самовпев-неним і врівноваженим голосом.

"І що їм від мене треба?" - подумав я собі. Прийшлося недовго чекати. Першим заговорив Полудень.

- Як здоров'я, Ткачук? Як спалося?

Мовчу, бо що мені казати? Мене цікавить інше: що вони хочуть від мене. Мабуть, не цікавляться ж насправді моїм здоров'ям і сном. Полудень звернувся до свого колеги:

- Дивіться, як він стриже вухами.

- Що ж чекає, може, ми йому щось нове скажемо, - зауважив черевань.

- Чому ви не хочете, Ткачук, розповісти нам все про вашу організацію?

- Бо не маю що говорити.

- Ви, мабуть, знаєте, як ми уміємо примушувати злочинців говорити.

- Ще б пак, навіть добре знаю. Саджали у воду, нігті зривали, пальці ламали в дверях, припікали розпеченим залізом.

- Та часи змінилися - розреготалась порожня бочка, аж задудніло в салі, -а ми з вами, Ткачук, поводимось дуже терпеливо.

- Все це мені знайоме, а тому дивуюся, чому супроти мене не застосовуєте тортур.

- О! Ви чуєте, яких співає націоналістичних побрехеньок, - каже Полудень.

- А що, може, я неправду кажу?

- Все, що ти говориш і сказав під час слідства - суцільна брехня. Адже ти підтвердив хіба лише те, що ми тобі сказали.

- Я не заперечую і заявляю, що якби хтось з моїх товаришів під час очної ставки заперечив свою участь в ОПВУ, то я без вагань відмовився б навіть від тих слів, що повторив за вами.

- Ми бачимо, що ти не щирий в розмові з нами і сидіти тобі, як в мідному водограю.

- Я не почуваю себе винним ні перед Україною, ні перед своїм народом, то ж не розумію, за віщо мене запроторено в каталажку. Певно, за переконання.

- У вас ніяких переконань нема і не може бути, бо ти ще замолодий мати якісь переконання, і освіти вищої не маєш.

- Думайте собі, як хочете, але переконання у мене є, хоч навіть примітивні, бо я людина, котрій властиво мислити, бачити, відчувати, а якщо так, то очевидно, на всякі речі і події є свої погляди .

- У нас за погляди не судять.

- Тож недоречно мене тримати в тюрмі. Відпустіть на свободу.

- Ти ж злочинець. Хотів Україну відірвати від Росії. Це рівнозначно тому, що відрубати руки від тулуба.

- Порівняння дуже гидке і жорстоке. Я ніколи не думав, що Україна і Росія

- єдиний організм. По-моєму - це два народи у добровільному союзі, до того ж кожний з них має право на самовизначення, тому мої наміри не можуть бути злочинними. До речі, чому український народ пролив уже стільки крові у do-ютьбі за самовизначення, а в той самий час Росія не прагне і не прагнула до югось подібного, а всіма силами намагається якомога довше зберегти "Союз народів", тобто імперію. В чому справа?

- Як ви самі це розумієте, Яремо?

- А так, що Союз для Росії вигідний у всіх аспектах, а для нас - це ярмо, ікого годі позбутися.

- Чи не думали ви, Ткачук, над тим, що коли б Україна, цей ласий для сожного шматок хліба, не мала могутнього захисту, то її б тут же загарбали німці, англійці, американці або французи.

- Думаю, і по-моєму, часи загарбань життєвих просторів закінчились. По-цруге, якби перераховані вами народи мали справді загарбницький намір, не встояла б перед їхньою могутністю мініатюрна Албанія, Андора чи Люксембург.

- Та зрозумій же, Ткачук, що ці народи живуть завдяки існуванню могутнього Радянського Союзу.

- Мені здається, що це миролюбна політика західних держав, адже гітлерівська Німеччина не звернула ніякісінької уваги на СРСР, коли окупували Австрію та Чехословаччину.

- То були інші часи, - каже Полудень, - тепер пани з-за океану бояться атомної бомби.

- Мені здається, що ви не менше боїтеся атомного страхіття, адже атомна війна рівнозначна самовбивству і кінцю цивілізації. Інакше вона б давно розгорілася.

- Чому так думаєте, Ткачук?

- Тому, що ваша ідея "мировой революции" - диктатура пролетаріату, тобто диктатура компартії.

- В нас ідея - мирне співіснування.

- Тоді куди ділась класова боротьба? Суть вашої боротьби мені відома - Це фізичне знищення всередині країни всякої опозиції та поневолення інших народів і держав.

- Неправда, - заверещав черевань. - Ми вже осудили культ особи, звільнили Європу від фашистської чуми.

- Ну й що з того, адже Україна, як була окупована Петром Першим, так і залишилась до сьогоднішнього дня.

- Ти хочеш зупинити колесо історії і повернути його назад.

- Ні, я хочу, щоб мій народ жив хоч би таким життям, як живуть народи Східної Європи, чехи, поляки, угорці, румуни.

- Хіба ти не бачив, осліп, що лише при соціалізмі Україна змогла стати незалежною республікою, а ти хочеш повернути її до такого стану, як зараз Чехосло-ваччина, та це ж не рух вперед, а назад. Чи знаєш ти, що якби ми не дали їм хліба, то вони виздихали б, як руді миші.

- За хліб народи розплачуються з вами кров'ю.

- Що маєш на увазі?

- Корейську війну та Тайваньську авантюру.

- Якби не ми, то американці проковтнули б Корею та Китай.

- Знаю, що ви своїх союзників кидаєте у полум'я війни, а потім руки грієте. На крові обдуреного народу і будуєте закордонну "миролюбну політику". Що для вас пустити кілька мільйонів корейців чи китайців через воєнну м'ясорубку, головне, буде заправка для зовнішньої пропаганди і внутрішні труднощі країни списуватимуться на рахунок корейської чи якоїсь іншої війни. Ви вперто не хочете бачити вади у вашій соціальній системі. Крім того, знесиленому у війні народові легше нав'язати свою волю. І незалежність цих народів стане копією української незалежності.

- О, видно, що ти вуха свої залишив, слухаючи всякі голоси західних держав і розвідок. Та чи знаєш ти, сучий сину, що Україна сьогодні перевершує Польщу, Чехословаччину, Румунію, Угорщину, разом взятих, у добуванні кам'яного

вугілля, сталі, електроенергії?

- Я не знайомий з такою статистикою, і ваші слова не роблять Україні честі бути в імперії головною базою сировини.

- А чи знаєш ти, хлопче, що сьогодні на Україні, як ніколи, розвинута машинобудівна промисловість?

- Цього не знаю: але є загальна думка, що Україна виконує лиш чорну роботу, а мотори і прилади, тобто серце машинобудівної промисловості, виготовляють в Росії.

- Ти ж зрозумій, що в нас єдиний економічний комплекс і цим ми сильні!

- Я вашої сили не заперечую, але там, де панує сила, розуму не потребують, як і моралі та справедливості. В країні панує насильство над людиною, над її совістю. Антигуманізм і жорстокість введені в ранг державної політики. Довкола облуда і брехня. Партія та уряд свавільні у своїх вчинках, а про нашу виборчу систему і говорити нічого.

- Це наклеп, - визвірився на мене черевань, - до того ж нахабний, адже цілому , світові відомо, що наша влада і всі матеріальні та духовні цінності в руках народу.

- Правильніше, в руках вождя і партійної еліти. Заманеться якомусь високопоставленому чиновникові, близькому до партійного вождя, знищити кілька сот людей, на його думку ідеологічних противників, і як гадаєте? Його воля збудеться. Зітнуть нізащо людині голову, а вчорашні його партійні однодумці кричатимуть: "Браво ленінській політиці!" Але про що тут говорити, якщо ви навіть карту України перекроїли на свій розсуд. Ось Перемишль, не спитавши у нашого народу, віддали Польщі, то про який український уряд можна говорити? Чи взяти Крим. Вивезли, наприклад, з Криму татар, і приєднали півострів до України, заселивши його росіянами та частково українцями, надіючись, що українці протягом одного покоління русифікуються.

- Ти не розумієш братерського єднання народів нашої багатонаціональної країни, - каже Полудень,- не розумієш прагнення українського народу до возз'єднання з братнім російським народом. Це прагнення знайшло своє віддзеркалення ще за Хмельницького - вінцем його політичної діяльності стала Переяславська рада.

- По-моєму, не міг Хмельницький підписати такого кабального договору для свого народу. Жахнувся б гетьман, якби побачив, що його рідна мова в Україні витіснена з життя народу під селянські стріхи, а державною мовою стала російська.

- Хто вам забороняє розмовляти по-українськи? - втрутився в розмову масляноокий.

- Певно, що офіційно не забороняєте, але створили сприятливі умови для російської мови, а для нашої вирили могилу. Ви не станете заперечувати, що вся технічна література, документація, кіно, армія, більшість чиновників на фабриках і заводах, - все наповнено мовою Леніна.

- Неправда, адже я недавно дивився фільм "Земля", озвучений українською мовою. - сказав Полудень.

- Одна ластівка погоди не робить.

- Ви, Ткачук, неправильно розумієте, адже більшість фільмів продукує московська кіностудія.

- Власне, я так і розумію, що українська кіностудія ім. Довженка - другорядна в імперії, а тому не може конкурувати з московською ім. Горького, навіть якби намагалася робити щось видатне, їй би не дозволили.

- Ви не радянська людина, і на світ дивитеся крізь призму буржуазного націоналізму. Служили при війську в Австрії і буржуазний лад бачили у вітрині, а що за кулісами робиться, не запримітили. Там же панує жорстока експлуатація людини людиною, рабське визискування робітника.

- Мені здається, що бачив доволі таки багато, бо там ніхто конфліктів між

власником заводу чи фабрики та робітником не приховує, а ви експлуатацію зобітника обгортаєте в пелени таємних законів, а тому на перший погляд і не ірозумієш, що й до чого.

- Бачиш, як він з білого робить чорне, - з притиском мовив масляноокий.

Я зрозумів, що після цієї розмови я сам собі підписав жорстокий вирок. Тепер :уду уже не треба. Але ж бо я мусів якось боронитися, а тим більше, що проти мене фізичних тортур не застосовували. Нарешті мені набридло сперечатися з ^гебістами і я запасаюсь терпінням і слухаю урок на тему: "Перевага соціалізму над капіталізмом, та яке велике щастя радянського робітника працювати на заводах країни Рад".

- Ну що, на сьогодні досить, - каже Полудень, - хай іде спати.

І повели мене вже знайомою дорогою в тюрму. Оказія. Думав, всиплять "березової каші", а вони поводяться зі мною, як з писаною торбою. Наступного дня знову допит.

- Давай учасників організації, - вимагає Долгих.

Уже в сотий раз заявляю, що окрім Германюка, Струтинського і Тимків, нікого не знаю, а йому, як тому вовкулакові, давай і давай - годі насититися. Раптом слідчий несподівано і різко запитав:

- Дозю Волощук знаєш?

- Авжеж, знаю.

- Дивно, - каже чекіст.

- Чого дивуєшся, ми разом до школи ходили.

- Розкажи, за яких умов втягнув її у вашу злочину націоналістичну організацію?

- Нісенітниця.

- Що? - кричить майор. - А як ти заспіваєш, якщо я її сюди приведу і вона тобі розкаже, як втягнув її у свої націоналістичні тенета?

- Малоймовірно, адже я з нею ніколи не говорив про організацію. Таке можливе лише в тому випадку, якщо у неї не все гаразд з головою.

Долгіх наполягає і погрозами та підступом хоче витягнути з мене йому необхідні покази проти дівчини і запроторити її до буцегарні. Чим вона їм не до вподоби? Мусять мати проти неї якийсь компромат. їх дуже цікавлять наші інтимні стосунки. Негідник судить по собі, то ж вони занесли свою гнилу мораль, як заразу, в Україну.

- Між нами були чисті, щирі людські відносини, - твердо відповів я.

- Вона говорить протилежне.

- Не розумію, навіщо добровільно тягнути на себе кару.

- Може скажеш, що не розповідала тобі про свого брата, якого в 46-му судили за націоналістичну діяльність?

- Перший раз чую.

- Брешеш, сучий сину, - аж з очей куриться і кулаком об стіл б'є. Добре, що хоч не по голові.

- Ще не відомо, хто з нас бреше, ти чи я.

- Я те дам, кто врёт, - запінився і кричить гебіст.

- Чого кипиш, начальнику, краще зроби між нами очну ставку і з'ясується, хто бреше, а хто каже правду.

- Ты лжешь от начала до конца.

- Ти поводишся, як той вовк, якому їсти захотілося: "сказав і в темний ліс ягнятко поволік".

Я ніяк не міг второпати, чому гебісти так наполегливо намагаються протягнути дівчину по нашій справі, та згодом все вияснилося.

У 1954 році Дозя працювала сільським фельдшером у селищі Космач. Одного разу, серед ночі, до неї постукали тихенько у віконце.

- Хто там?

- Свої, не бійтеся, відчиніть двері, в дружини пологи, необхідна поміч.

Як відмовиш? Це ж її професійний обов'язок. Зі страхом відчинила двері і на порозі віч-на-віч зіткнулася з озброєним чоловіком.

- Беріть причандалля, необхідні при пологах, і ходіть зі мною.

Не знала вона, що робити. Зібралася і вийшла в горобину ніч. Поки йшли селом, все було ніби гаразд, але коли звернули на лісову стежину - збентежилася. Чоловік ішов впевнено і всю дорогу мовчав. Він спритно переступав через повалені дерева, пеньки та каміння, їй присвічував дорогу свічкою. Крони дерев геть закрили небо. Невже лихе в нього на думці? Вона напружила всю свою волю і тремтячим голосом запитала:

- Куди ви мене ведете?

- Не бійся, - мабуть збагнув, що їй страшно, - за хвилю будемо на місці.

Ану запитайте гуцула, скільки кілометрів з Космача до Яблунева? "Не знаю, -

відповість, - приблизно три з гаком". А той "гак" тягнеться аж п’ять кілометрів. Отак і ця хвиля може тягнутися більше години. Та вже що має бути, того не минути.

- Ось і прийшли, а ви переживали, - каже чоловік.

Заходять у криївку. її вигляд вражає. Що-що, а такого не сподівалася вона побачити. Тут все розміщено акуратно. Площа використана до сантиметра раціонально. Стіни й долівка вкриті гуцульськими килимками. Посередині - столик. На ньому кілька книжок. Зі стелі звисає лампа і добре освітлює кімнату. На ліжку в подушках лежала породілля, немов гуцульська "Ніка". Вінок чорного волосся облягав бліде обличчя і білу шию. Великі чорні очі благали помочі. На якусь мить Дозя відчула себе володарем ситуації. Довго не довелося чекати - разом з її приходом почалися пологи. Дитятко вискочило, мов білка з дерева, і своїм криком сповістило Гуцулію про новонароджене життя на верховині. Чоловік поставив у відрі гріти воду на примусі. Приготував для купелі дерев'яне корито і всяке зілля. Вона ще раз ретельно обстежила породіллю. Була це повна краси і здоров'я гуцулка. Її очі сяяли материнською радістю, куточки уст всміхалися.

Дозя побажала їй всього найкращого та Божої опіки і в супроводі чоловіка вийшла надвір. У Карпатах світало. Гори вмивалися росою, ховаючи своє обличчя в голубий серпанок. Співали коломийки гірські потоки. Смерековий гай оповідав казку про Чугайстра та Мавку, що зустрілись над Черемошем і після жагучого кохання лягли спочивати в його холодних водах. Поступово одна за одною, наче свічки під куполом церковним, згасають у небі зорі. Йдуть мовчки. З-за гір, крізь крони дерев де-не-де прориваються золоті сонячні промені, змітаючи росу з кущів та шовковиці, роса виблискує срібним намистом під ногами. Шкода, що не час намилуватися цією красою, а хочеться зупинитися, бо хто його знає, що має на гадці ця людина, чи не заманеться йому замести сліди.

Мимоволі чоло покрилось холодним потом. Зі страху вона навіть не отямилася, коли і як вийшли з лісу.

- Тепер вже дорогу знаєте, - сказав Дозі проводир.

- Авжеж.

Космач ще спочивав у сновидіннях, а вона вже у своїй хаті обмірковувала пригоду, яку довелося пережити цієї ночі. Поки що все добре, але не здобрювати, якщо про її відвідини повстанської криївки довідаються гебісти. їй, Дозі, ще півбіди, але що буде з молодою матір'ю та її дитиною? Страшно й подумати... Ой, понівечать її юність по тюрмах чекісти.

З часом Дозя звикла до цієї зловісної думки, і вона так немилосердно, як бувало раніше, не гризла її невідомістю. Знову повернувся міцний сон і спокій. Та раптом, ніби грім серед ясного неба, село вразила зловісна новина: Симен-чук з дружиною прийшли з лісу і зголосилися в органи КДБ. Знову турботи, знову хвилювання - до крові шмагають душу здогадки: мовчатиме чи видасть катам на поталу? А йому хоч би що. Активний учасник сільської художньої самодіяльності, співає, грає і малює. Та Бог йому суддя, для нього різниці нема: ібо до Авраама вівці пасти, або в більшовицьке пекло. І гуляй душа - пекла нема, але село не без болота, а світ не без добрих людей. Таки знайшовся (арцизяка і «півня» серед ночі запустив під Сименчукову хату, то ледве ноги зиніс, а хата стала попелищем. Після того Сименчук зник з очей односельців. Італося так, як в тому анекдоті: я не питаю у вас, шановні комуністи, куди юділось м'ясо, сало, сир, сметана, але куди запроторили Грицька, Стецька і Степана?

- Ви що, не знаете, у нас "Сибірь несходима", там ми зібрали всіх "ворогів народу". Там вони живуть, працюють і вмирають. Туди загримів і Сименчук.

Комуністи завжди були, є і будуть наскрізь фальшивими людьми, і всякі обіцянки не мають найменшої вартості в їхніх словах. Сименчукові обіцяли золоті гори, хоч він добре знав ціну їхнім обіцянкам, але виходу не було і треба вибирати між життям і смертю. Він вибрав життя, хоч знав: воно буде тернистим і вкрите ганьбою, їм вистачить того, що ти вояк УПА і цілком випадково не загинув, бо тебе охороняло Боже провидіння, та вони зроблять усе, щоб людина десять - п'ятнадцять років вмирала повільною смертю. Якщо за цей час голодом, холодом і хворобами не замордують, то все одно жити не дадуть і переслідуватимуть до скону. Твоя роль - бути прислужником - рабом в руках колонізаторів твоєї Батьківщини і твого народу.

З цього часу Дозя не матиме спокою, бо чекати буде арешту. За добро -

колька в ребро. Тепер її майбутнє залежить від Сименчука. Якщо не зрадить

своєї повстанської звички, то промовчить, а якщо стане язикатим, то пропадеш, Дозю. Ця ниточка тягнулася за нею аж до його арешту. І коли місцевий уповноважений чекіст затримав Дозю і повіз машиною в Коломию, майнула думка: "От і все!". Правда, страху в неї не було, лише стало жаль так легко загубленої

юності. Та скоро з'ясувалося, що їх цікавить не Космач, а Ярема. Всю дорогу

їхали мовчки. В голові роїлися всякі думки, але ні одна не могла відповісти: чого від неї хочуть? Скоро лиш під'їхали до будинку районного КДБ, її опікун завів у кабінет начальника. Той запропонував сісти і чемно почав розпитувати про здоров'я, роботу, життя, а далі - ні сіло ні впало:

- Ярему Ткачука знаєш?

Дозя приховує своє хвилювання і спокійно відповідає: "Знаю, ми разом ходили до школи".

- Нам відомо, що ви зустрічалися з ним аж до його арешту.

Ми як і ровесники ходили на танці, щоб розвіятись, пожартувати, на людей подивитися, словом, розважалися.

- А що ви знаєте про село Вербіж, про його товаришів з цього села?

- Нічого.

- Добре, ідіть, ми вас закличемо при необхідності.

На вулицю вона вийшла приголомшена. Думала Дозя одне, а виходить, що їх не Космач цікавить, а село Вербіж і Ярема. З Вербіжа походить мій сподвижник п. Козак, якому чекісти уже "переламали хребет", а тепер він дає покази.

По-моєму, Дозю хотіли посадити, але що їм Козак міг сказати? Хіба те, що я приділяв Дозі більше уваги, ніж іншим дівчатам.

Не можу робити далекосяжних висновків, але по-моєму, чекісти мали інформацію з Космача, та не хотіли після хрущовської "відлиги" гуманний вчинок інкримінувати, як злочин. Це підірвало б їм і так уже забруднену по самі вуха репутацію. Не вдалося гебістам сховати дівчину за ґрати, то вони зробили все, аби тримати ії на оці. Навіть нічого не підозрюючи, вона стала дружиною міліціонера...

Та я занадто відволікся, треба знову повертатися в кабінет слідчого майора Долгіх, що ніби гадина сичить під вухом, погрожуючи ось-ось вкусити. Вже в котрий раз тисне на мене.

- Дозя знала про існування вашої націоналістичної організації?

Заперечую, але він наполягає. Це вже занадто для мене. Втрачаю почуття відповідальності і переходжу на жарти.

- Знаєте, майор...

- Не майор, а начальник, - виправляє мене Долгіх.

- То нехай... Я зовсім забув сказати вам про ще одного члена нашої організації - Романа Чаплинського зі селища Брошнів-Осада. Він спритно пристосувався до влади, як той блазень, і домігся свого - його назначили секретарем

комсомольської організації. Чаплинський лукаво втерся в довір'я партійних керівників, зокрема секретаря Власова, і його, як активіста, делегували від комсомолу на Всесвітній фестиваль молоді і студентів у Москву. Він поїхав з дорученням від мене зв'язатися з іноземною розвідкою і попросити для нашої організації моральної та матеріальної підтримки.

Про Чаплинського, крім мене, слідчий допитував ще Тимківа і Струтинського. Хлопці стинали плечима, бо не знали, що від них хочуть. Збагнув і Долгіх, що воджу його за ніс, сміюся над ним, і через кілька днів заревів диким голосом:

- Ты что, хочеш честных советских граждан в тюрму загнать? Ишь, сволочь этакая, да я из тебя блин сделаю!

- А що я маю робити, якщо ти вчепився, як реп'ях кожуха, і давай тобі членів організації. Дійшов до того, що запроторити в тюрму хочеш невинну дівчину. Знаєте, начальнику, не мучте мене дурними допитами, а дайте в камеру якогось чоловіка, бо скучно дуже.

- А может быть тебе еще бабу в камеру привести?

- Не відмовився б, хоч і дуже болить шлунок.

Направду, у мене почалися болі. Зігнувся на кріслі у три погибелі і вже не чув запитань слідчого. Мною заволоділа апатія і байдужість. Реакція притупилася, я став непробивним. Промучився цілий день і за весь час Долгіх не витягнув із мене ні слова. Ввечері, перевтомленого хворобою і допитом, повів мене сержант у камеру. З гуркотом і скреготом замків відкриває наглядач двері 75-ої "келії". Від подиву отетерів: у камері - людина. До цього часу цю вузеньку "келію" заселяв я сам, а тепер... І що б то могло значити? Заходжу. Чоловік на верхніх нарах підняв голову. Коротко стрижене сиве волосся стирчить, як голки їжака.

- Добрий вечір!

- Добрий, - відповідає той. - Як бачите, поки ви ходили в кавалерку, я без дозволу вашого поселився.

"Дотепник", - подумав я. Знайомимось. Панфілов, співробітник Снятинської районної газети, це я знаю. Мій “квартирант" цікавий співрозмовник, говорити вміє. З його розповіді виходить, що він знайомий з моїм родичем Володимиром Гуцуляком.

- Ваш родич добре відомий чоловік у Снятині. Вчитель французької мови середньої школи, краєзнавець, збирає народний фольклор, старовинні вишивки та писанки з усіх районів Гуцульщини. Не раз скаржився мені, що його ошукують міняйли. • Так ото розповідає співкамерник.

Панфілов чоловік ніби нічого, але треба бути обережним, думаю собі, ану ж підіслали провокатора. Та хто б він не був, але - людина, і мені приємно з ним розмовляти, тим паче, що його не цікавить моя справа.

- За що вас запроторено в каталажку? - питаюся, порушивши нейтралітет у нашій розмові.

- Хіба я знаю? - каже Панфілов. - Був греко-католицьким священиком і не підписав православ'я. Був позбавлений духовного сану. Останнім часом працював завідувачем складом і самі добре знаєте, як вони вміють робити: крадуть, та ще й кричать "Тримайте злодія!" А вас за що, Яремо?

Здогадуюся, з ким маю справу. Відповідаю:

- Та так, нізащо. Нарекли мене націоналістом і цього досить, щоб судити. Знаєте, Панфілов, я молодий і багато дечого не розумію. Мій дідо ще перед першою світовою війною поїхав в Америку на заробітки, і що ви думаєте, таки доробився, зумів у ті часи дати двом донькам освіту. Але щоб дістати роботу, треба було записатись на поляка. Не хотіли цього робити. Одна мусила виїхати зі свого краю, друга залишилася вдома і стала офіційно невизнаною народною вчителькою. Знаете, е разюча аналогія: тоді, щоб одержати роботу, записувались у шляхту, тепер - у партію. То була буржуазна Польща, тепер - Соціалістичний Радянський Союз. Імперія! Ніби різні держави, а засоби боротьби з українським патріотизмом подібні. Поляки довели мою тітку до того, що вона захворіла двостороннім запаленням і померла. Та й невідомо, чи я ще колись вирвуся живим з російських соціалістичних пазурів. Вона нелегально вчила селянських дітей грамоти, а я давав читати людям нелегальну літературу, її переслідувала польська офензива - мене совєтське КДБ. її вислідили одного літньою дня в лісі, коли вчила дітей. Довелося в останню мить сховатися від ворога в болоті. Пролежавши до вечора в трясовині, тітка смертельно простудилася. Зарадити не було змоги і молоде життя згасло.

Три дівчини в нашому селі, - тягну свою розповідь далі, - ще до війни закінчили учительський ліцей. Дві родички мої, а третя - Дозя Гайова -дочка найоагатшого господаря в селі. Без сумніву, ці дівчата були патріотами свого народу. Дві з них померли, а Дозя дожила до глибокої старості. В 45-му році не побігла за милостинею в райвідділ освіти, щоб їй дали посаду вчителя, а розділила долю своїх односельців. Із самого початку заснування колгоспу ця освічена жінка щороку обробляла норму буряка, жила в нужді та приниженні, як її народ, але ні разу, ні на мить не зрадила України, своїх людських переконань і принципів. Не нарікала на свою долю і не плакала, а зціпивши зуби, вела хоч і пасивну, а все таки боротьбу за краще завтра. "Я не віддам свої знання чужинцю", - казала вона. Ці дівчата були гідними дочками свого народу. Честь їм і слава та вічна пам'ять! їхнє життя було зразком і живим прикладом не лише для мене. Вони навчили нас, як треба любити Україну, і поважати народ. Вірю, що настане час визнання і їхні імена не забудуть.

Я дуже довго не говорив про це так докладно - не було перед ким, а хотілося себе підбадьорити.

Заснув тої ночі в тяжких думках. Не встиг прокинутись, як відкрилась "прозу-рка" і різкий голос гаркнув:

- На букву Т!

- Ткачук, - відповідаю.

- Собирайся в баню.

Через кілька хвилин мене повели сходами вниз. Лазня була в підвалі. Роздягнувся, одежу кинули в гарячу піч для дезинфекції. Уже хотів під душ ступити, як на порозі з'явився Германюк. По-моєму, цю нібито з необачності охорони, зустріч нам спеціально влаштували. Думали дізнаються Бозна-що, але ми щиро привіталися і розуміли один одного без слів.

- Ну що, Яремо, розстріляють нас.

- Викинь собі то з голови, нема за що стріляти.

- Чому ти, Яремо, твердиш, що буцімто я їхав до Стрия в організаційних справах?

- Богдане, не будь дитиною. А для вияснення сумнівного питання вимагай очної ставки. Не вір чекістові як псові.

Нашу розмову нагло перервали вірнопіддані. Богдана вивели, а я вимився, поголився, переодягнувся в чисту білизну, і тюремник, дзвонячи ключами, повів мене в камеру.

- З легким паром, Яремо - зустрів мене Панфілов.

- Дякую.

У нього блищали очі. Невже ж він заздалегідь знав про мою зустріч з Богданом. Можливо. І я дав зрозуміти ПанФілову, що щирої розмови між нами не буде. Я нервовим кроком почав міряти 'келію" Панфілов не заважав. Він розумів, що в мене настрій не до розмови. В мене після купелі в голові прояснилося. Тепер можна обдумати минулі дні слідства. Зауважую, що я змирився з таким висловом слідчого, як "антисоветская националистическая организация" або "националистическое зборище". Виходить, що коли ми зустрілись обговорити наші організаційні справи, то це "зборище" якоїсь злодійської шайки з підготовкою вбивства. Тому наступного дня, коли Долгіх питав мене, що обговорювалось на "зборищі" в помешканні Миколи Юрчика і хто там був, я запротестував. Ми не кримінальні злочинці і не вбивці. Найбільше, в чому нас можуть звинуватити, то це в опозиції до компартії. Більше того, ми навіть не були проти радянської влади, а завжди і всюди підтримували соціалізм та інтернаціоналізм.

- Какой это истинный интернационалист?

- Прикладом може служити Васильев, мешканець села П'ядики Коломийського району, або Кароль Кинзель, теж мешканець цього села.

Кароль - поляк, але зжився з нашими людьми ділив з ними нужду і горе. Він часто любив казати: потрапив між ворони, то кряч як вони. Звичайно, святкував польські свята, шанував традиції свого народу, обряди, але ніколи не будував польської держави в Україні, як це робили інші поляки, в тому числі, і його рідний брат, що під час польської окупації будував на наших землях польську державу. За німців був фольксдойчем та сприяв окупантам грабувати Україну. За "других сові-тів" був тут активним будівничим радянської влади допомагав боротися проти УПА, за що був покараний. Бурю воєнних років пережив серед нашого народу росіянин Васильєв. Він прийняв нашу мову, дітей послав до української школи, не займався і не займається русифікацією наших селян, хоч в родині зберігає традиції і мову свого народу. Васильєв - справжній інтернаціоналіст. Це саме можна сказати і про українців, що живуть в Росії. Вони також інтернаціоналісти, бо хоч зберігають рідну культуру, але не змушують росіян розмовляти українською, не створюють для них спеціально умов для самозречення того, що для них близьке і дороге. А ви тут, у нас в Україні, живете роками, проте української мови не знаєте і не хочете знати. Заснували російські школи і намагаєтеся переробити нас на своє, російське.

- Так рассуждает только враг народа, буржуазный националист, а не советский человек. Ты хочешь националистическую организацию ОПВУ представить как организацию просоветскую, только оппозиционную коммунистической партии. Это ерунда! ОПВУ не зарегистрирована советскими властями, она нелегальна, и вы соблюдали правила конспирации. У нас есть легальне организации, например, комсомольская или профсоюзная.

- Я добре обізнаний з ВЛКСМ і знаю, які функції виконує ця організація. Це, перш за все, таке товариство, де кожному зокрема членові гурт нікчем стараються залізти в душу і поритися в ній. Там визначають, хто здатний стати яничаром, донощиком і зрадником. Там виховують патріотів абстрактної Батьківщини - Імперії СРСР. Там формуються майбутні кар'єристи, чиновники, партійна номенклатура, демагоги комуністичної релігії, авантюристи і провокатори. Горе тому комсомольцеві, котрий осмілився сказати: "Стійте, зачиніть двері в робітничу партію цим негідникам і паразитам". Якщо нахаби і перевертні його на місці не розтерзають, то віднімуть кусень хліба і доведеться жебракувати по світу. Люди, перед страхом позбутися засобів існування, милостині не дадуть. А провокатори кричатимуть за ним: "Дармоїд, не хоче працювати". Він не каліка, у нього руки і ноги є. Та ба, куди податися, якщо двері установ перед самим носом, закриває "ідейно чужому" і всюдисуща, з тисячами щупалець залізна рука КДБ. "

- Это националистические бредни и клевета на советскую молодёжь!

- Закінчуй свою думку, начальнику, адже твоя совєтськая молодь - це та, що поганяє, а не та, що працює, створюючи матеріальні цінності для суспільства.

- Врешь, советская молодёжь на свободе, честно трудится, а вы в тюрме сгниёте.

- Нехай і так. Ми цей тягар на себе добровільно взяли, керуючись патріотичними почуттями. Це обов'язок кожного українця сміливо і беззастережно відстоювати права нашого народу на самовизначення, що рівнозначно життю нації. А щодо реєстрації ОПВУ в совєтських офіційних органах, то ми не знали, що так можна зробити. Отже, якщо все це можливе, то не мучте нас камерою і допитами, а випустіть на волю і в пресі об'явіть, що в країні організувалась опозиційна національна організація ОПВУ, і починаючи з 1959 року на виборах в радянський парламент висуватиме своїх кандидатів у депутати.

- Ишь, чего захотел, советский народ никогда не допустит в стране анархии. У нас партия и народ едины. Если бы вас показать советским людям, они бы вас камнями забросали.

- Люди вам подібні, чи то як розуміти? Я вас прошу, громадянине начальнику, - так Долгіх наказав мені звертатись до нього, - зробіть таку ласку і судіть нас відкритим судом. Ми згідні на каменування, якщо народ осудить нас.

- Ишь, какой нашелся, хочет суд сделать пропагандисткой трибуной для своих националистических бредней. Запомни раз и навсегда, что мы этот рассадник национализма в Западной Украине вырвем с корнями, а сейчас отвечай на вопросы. Что обсуждалось на сборище в Юрчика?

- В основному те, де взяти кошти, щоб придбати друкарську техніку.

- Зачем вам был нужен печатный станок?

- Для того, щоб друкувати листівки та інформувати населення про справжній стан речей як в соціальному, так і в культурному житті нашого народу.

Долгіх записав у протоколі: "печатная техника антисоветской националистической организации была нужна для того, чтобы печатать антисоветские листовки."

Протест проти перекручень моєї відповіді не був успішний. Все-таки я поступився слідчому, бо наді мною тяжів дух 45-го року. Я не мав сили звільнитися від переконань, що слідчий напише протокол такого змісту, як йому вигідно, і всякі протести з мого боку - марна трата енергії. Тепер я зрозумів, що слід було все-таки протоколи не підписувати. Адже ми примирились не лише з формулюванням протоколів, але й з накиненою нам назвою "буржуазні націоналісти". А фактично всі ми росли і виховувались при соціалізмі і походили з середніх верств нашого селянства.

Похмура, сіра камера № 75 вікном дивиться на північ, тому сюди ніколи не заглядає сонечко, її грубі, вологі стіни з'їдають моє здоров'я. Тут гинуть надії, гаснуть мрії, у в смертельних судомах б'ється жива думка. Мої співкамерники -це люди, яких зобов'язали, обіцяючи їм свободу, витягнути від мене те, чого не міг домогтися слідчий. Типовим для них всіх був Панфілов. Слідство підходило до кінця. Спеціально плутаю карти, хай думають, а то їм надто легко далося розслідування нашої справи. Одному із своїх співкамерників я передаю записку, написану кров'ю з прокушеного пальця. Доручаю йому зв'язатись начебто з моїм референтом, який залишився ще на волі. Через кілька днів мене запитав слідчий, які у мене стосунки з Юрієм Пацаком? Замість відповіді я розсміявся.

- Смеётся тот, кто смеется последним, - сказав Долгіх.

Надворі темніло. Яскрава лампочка, що світила як день так ніч, разила очі і важко було заснути. Ніч. За вікном гуляє вітер і крутить в гуцульському танку сніжинки. Засинаю під музику хуртовини та шурхіт камерних мишей. Уві сні скиртую з батьком сіно. Пахне м'ятою і рум'янком. Спека надворі, що й дихнути нічим. Лиш свіжий південний вітерець бадьорить тіло. Щаслива безтурботна юність. І раптом хмариться, з-за лісу вийшла синява і затулила сонечко. Зірвався буревій, зриваючи з копиць сіно. Накрапав дощ. Блиснуло і покотився небесами грім, а я, як бувало в дитинстві, приспівую:

Пади, пади, дощику.

Зварю тобі борщику.

Тобі каша, а нам борщ.

Щоб густіший падав дощ.

- Подьём! - різкий неприємних голос нагадує про страшну дійсність.

- Якби ти знав, сержанте, що перервав мені приємну роботу з батьком на сінокосі, то ще хвилин. Принаймні з десять, не будив би мене.

- Ничего, сон - это иллюзии.

- Не знаю, що то є, але моя душа і тіло уві сні відпочили.

- Собирайся, пойдем в баню, ведь нынче суд.

- Нарешті закінчаться ці допити і виясниться майбутнє. Йдемо вниз по сходах. Там у підвалах розстрілювали людей, вішали і катували, розповідають в'язні. Що ж, мене тепер ніяким варварством вже не здивуєш. Фізично та морально готуюсь до сьогоднішніх випробувань. Радію, що на четвертому місяці розлуки з товаришами ми знову зустрінемося разом. Свіжий та бадьорий вертаюсь у камеру. Вгадав Різдвяні свята. Це були перші мої свята у неволі. Скільки їх ще буде у моєму житті, і чи будуть? Хоч і за цими мурами, на так званій свободі, радості не було, бо комуністи всякими способами заважали людям святкувати. Якщо Різдво не випадало в неділю, то цей день був робочим, а ввечері вулиці патрулювали вчителі під контролем компартії, і діти боялися йти колядувати, бо чого доброго, закриють дорогу в життя, а кожен батько вбачав у своєму отроку лікаря, вчителя чи інженера. Так деградувало суспільство, бо справжнього робітника, ні справжнього інтелігента не було, а було все сіре і посереднє. Про духовне життя і мови не могло бути, тому в тюрмі дуже гостро відчував потребу духовності. Бог знає, що дав би за щире слово, яке б промовило до мого серця. Тепер для мене таким словом була би традиційна наша колядка. Тому під час Святої вечері, якої в мене не було, я півголосом заколядував "Нова радість стала...". А коли в камері пролунали слова колядки:

Мамо, мамо, де наш батько?

Чом не вечеряє з нами? -мимоволі стиснулось горло і покотились горохом сльози. Це були перші сльози за час мого перебування в неволі. Та раптом я почув, як у сусідній камері заколядували. Співав жіночий голос натхненно і урочисто. Наче хвиля, тюрмою покотилися колядка, аж вікна задеренчали. Вдарила стоголоса коляда, вирвалась крізь віконні жалюзі і полетіла в темно-синю височінь. Даремно бігали вартові коридорами, гримали в двері і кричали. "Перестань орать!". Я лише рукою відмахнувся, як від надокучливої мухи. Мене охопила така радість, я почувся таким щасливим, яким я був хіба ще колись в дитинстві, коли ми з двоюрідним братом бешкетували від радості у цей святий вечір нехотячи зірвали зі стіни полицю, на якій стояли розмальовані, наче писанки, тарелі, що були прикрасою в кімнаті. З десятьох тарілок залишилися лише черепки. Ніхто нас за те не карав і навіть не сварив, бо то було гріхом у таке велике свято. А тут колядувати забороняють. Не буде цього, може, сьогодні я востаннє колядую і замовчати ніхто мене вже не змусить. Наступного дня за непослух мене все-таки покарали, відмінивши прогулянку на свіжому повітрі. За час мого ув'язнення в Станіславській тюрмі я ще один раз так безмежно радів, але це вже не була єлейна радість - це була радість демона.

Десь напередодні судового засідання я прокинувся серед ночі зі сну, від страшного клекоту та гуркоту за тюремними вікнами. Спочатку розгубився, бо не знав, що сталося... І раптом блискавка різонула мене по очах, аж зажмурився. Загриміло, та так сильно, аж мур здригнувся. Здавалося, що буря дах зриває, вікна б'є, навіть ґрати не допомагають. Надворі клекотіло, шуміло, ніби чорти смолу варили в казані. О, Боже, вдар громом у мої кайдани, розірви на шматки цю_ залізобетонну шкаралупу, нехай загину тут разом зі своїми катами. Невиразний душевний стан штовхав мене просити Бога милосердного стати вбивцею. Я з радістю готовий був умерти, але перед смертю хотілося хоч краєм ока побачити смертельний страх в очах цих самовпевнених у своїй силі катів із КДБ. Просив у Бога землетрусу, потопу або гієни огненної. Та буря за вікном вщухала. У в'язниці заграли ранішню зорю і першому мені, як ніколи, подали сніданок.

- Що там?

- Як завжди - вівсянка, - каже кухар.

- Молчать! - кричить чекіст. - Прекратить разговаривать. Чай будешь пить?

- Хіба то чай?

- А что?

- Ні те, ні се, виварили у кип'ятку пригорілий окраєць хліба і називаєте то чаєм.

- Но все же вода в чайнике кипела?

- Так ось чому ви кип'яток назвали чаєм.

Не встиг поснідати, як відчинилася прозурка.

- Ну как ты там, уже позавтракал?

- Закінчую.

- Тогда пойдем.

З незрозумілою душевною тривогою виходжу в коридор. Я ще не знаю, як мені себе вести на суді. По-перше, треба мабуть бути обережним, щоб не роз'ятрювати нерви вельможним суддям, бо не уникнути найгіршого вироку. По-друге, суд закритий і не буде ні співчуття, ні розуміння, не буде громадської думки щодо наших ідей та поведінки, але паплюжити себе і нашу ідею - то, вибачте, цього ви, "шановні", не дочекаєтесь. А тим паче, благати у вас пощади

- аж гидко думати таке. Уявляю собі, як вони раділи б. Ще би, адже зуміли все-таки гебісти понівечити в наших душах людську гідність. А може їхні підступні і фальшиві докази проти мене визнавати справедливими? Ні, але й не варто з ними запекло сперечатися, бо нема з ким і нема сенсу. То що робити, якомога більше обходитись мовчанкою, але про життя в радянській дійсності слід оповісти детально. Відкрилась фіртка в масивних залізних дверях і черговий під розписку передає мене начальникові варти.

Свіже морозне повітря бадьорить тіло і прояснюється в голові. На подвір'ї тюрми димлять чотири "воронки". Біля останнього з примкнутими багнетами товпляться вартові. Три вже завантажені моїми друзями. Мене підводять до останнього, четвертого.

- Садись.

Залажу у "воронок". Зліва у невеличкій камері уже сидить Коневич. Вітаємось.

- Не разговаривать! - шаліє вартовий.

Темно у "воронку". Солдат вмикає світло, гуде мотор і авто повільне виїжджає з подвір'я в'язниці. З двохметрової відстані переглядаємось з товаришами і розмовляємо очима. Після десятихвилинної їзди зупинилися. Звучить команда:

- Вылезай, руки назад! - і нас шикують один за другим, перемішавши з вартовими.

- Шаг вліво, шаг вправо - стреляю без предупреждения, следуй за направляющим, - наказує капітан.

Холодне лезо багнета торкнулося вуха і руки, наче змія пролізла. У коридорі рідні нас зустріли зі сльозами. Батько з сумними, повними горя очима, трагічним виразом обличчя, руками тягнеться до мене.

- Синочку ... - І покотилася сльоза.

Вітаю його рухом голови. Як постарів ти, батьку. Горе твоє віддзеркалюється в твоїх очах та високому, порізаному зморшками чолі, під сивою щіткою волосся.

Заходимо до залу. Як швидко. Хотілося йти і йти без перерви коридором та милуватися рідними і близькими обличчями. Сідаємо на лаву підсудних. Два вояки вартують нас, забороняючи говорити між собою. Інші розташувалися в залі, де повинна б сидіти публіка.

- Встать, суд идёт, - командує начальник варти.

Судді займають звичні для себе за столом місця. Не розумію одного: чому у кріслах, на яких сидять судді, дуже високі спинки? Невже ж це данина традиції, а може, тут є якийсь психологічний підтекст? Мабуть, на таких стільцях боги сидять і царі російські - "Вищий арбітраж справедливості".

Знайомимось з адвокатами, хоч не просили їхнього захисту. Про це подбала сама влада. Категорично відмовляюсь від свого адвоката, та протест безуспішний,його мені найняла мати. Мами, мами, ви живете ще тими поняттями, що колись жили, за буржуазної Польщі. Тоді адвокат всіма способами старався полегшити долю свого підопічного. Сьогодні за "гуманного" і "демократичного" соціалізму він старається домогтися того, чого ще слідчий не домігся. Наші батьки пам'ятають ще ті добрі часи, коли в запалі суперечок і трактування законів між адвока

тами і суддями виникали навіть сварки. Пам'ятним серед населення залишився факт, як розглядалась чиясь справа Коломийським повітовим судом. Адвокат, обороняючи свого підзахисного від неправильного кваліфікування справи суддями, в пориві обурення заявив: "Що в пана сендзі є тут / показав пальцем на голову/, то у мене тут", - і витягнув із задньої кишені штанів кримінальний кодекс Жечі Посполитої.

Натомість наше правосуддя, разом з адвокатами, особливо в політичних процесах танцює під дудку прокурора. Судове засідання - це театральний жест

совєтського права. Насправді термін ув'язнення заздалегідь, ще до суду визначається гебістами. Совєтське правосуддя "правильно" розуміє і знає свої закони. Статті Кодексу дають їм можливість "творчо" підходити до справи. Надто розтягнуті межі терміну. Є куди хабар всунути, всякого роду протекцію, вказівку начальства, указ і просто наказ зверху. Взяти хоча б нашу статтю 54-1 "а" 11. Про що вона говорить? Та про те, що підсудного можна судити на термін від десяти років аж до смертної кари. Справді, "широкое русское раздолье, есть где разгуляться"...

На щастя, в совєтському законодавстві в 58-59 роках

йшла реформа і судді не були достеменно знайомі з новими указами, вказівками, і законами, а, здебільшого, ке

рувалися інструкціями. Інакше за старим кодексом нам би не оминути трафаретного вироку - 25 років ВТК. Що приготували нам ці люди, які засіли за суддівськими столами? В центрі квочкою вмостився суддя Кузьменко. Обіч нього засідателі. Ліворуч біля столу притиснула стілець до підлоги стенографістка. Осторонь, за трибуною прокурор Антоненко. Не хотілося вірити, що ці, на перший погляд симпатичні, з українськими прізвищами і спокоєм, по-ко-зацьки ставні мужчини будуть нас судити. _ Процес починається з розгляду справи Б.Германюка. Пі-

Богдан Германюк ^сля Ф°Р^{мальних} запитань: "де народився, працював, сі-^н мейний стан, коли арештований і за якою статтею звину

вачується", - Кузьменко запитав:

- Що привело вас, Германюк, на антирадянський націоналістичний шлях?

Здавалося, що посивілий за кілька місяців Богдан на плечах тримав неабиякий тягар відповідальності не лише за себе, але й за організацію. Ріжуть думки чоло. Мова уривчаста. Від хвилювання пересихає в горлі. Але напружив волю, виструнчився, в очах спалахнув вогонь впертості й непримиренності.

- Що вам сказати, громадяни судді? Не в силі перерахувати всіх кривд народу. Скажу лише те, що відбувалось на моїх очах. Горе моєї сім'ї - це типове горе багатостраждального поневоленого краю російським соціал-шовінізмом. Вогонь і кров, смерть і розруха, холод і голод, сльози і душевні муки - все це я пережив і побачив навколо себе. Злочини, скоєні проти народу гебістами за короткий час свідомого мого життя. Брат у 1947 році підірвався гранатою, сестра на швейній фабриці у Коломиї неповнолітньою дівчиною хліб насущний заробляла, батько - залізничник, у хворобі та нужді помер. На позичені гроші поховали його. В цей час я вчився у Чернівецькому індустріальному технікумі...

- Ви були комсомольцем? - спитався прокурор.

- Так, бодай не згадувати.

- Продовжуйте...

- Мама в колгоспі ні за що працювала, хіба в жнива рукав пшениці вкрала,

щоб на жорнах змолоти. Мама не впоралась зі своїми нервами, нужда і праця

добили її. Вона збожеволіла. В нападі хвороби ледве не на смерть рубає молодшого брата. В лікарню помістив її. А скільки бюрократичної тяганини було, поки висили пенсію за батька. Як згадаю, аж чорно на душі стає. Безчинствує адміністрація П'ядицького колгоспу, примушує хвору жінку норму буряків обробляти. Вдома крайня нужда. У технікумі жив впроголодь та терпів зневагу до рідної мови, до мого народу з боку перевертнів-яничарів і різних зайд. У Чернівцях на вулицях, адміністративних кабінетах, в крамницях і учбових закладах панує російська мова Леніна. То чи ж міг я з повагою ставитись до вождя "усіх народів"? Лиш де-не-де селянку або селянина зустрінеш в місті, що по-своєму спитає: "паничу, а чи не скажете, яка година?" Хіба це нормальний стан речей? По-моєму, кожний чесний українець не може з цим миритися, він мусить рішуче і безкомпромісно боротися за свою національну гідність.

- Методом контрреволюції, - додав суддя.

- Не обов'язково. Можна і референдум.

- Ви ремствували за Самостійну Україну?

- Хіба це злочин? - питанням на питання відповідає Богдан.

- Хто перший з вас подав ідею на відокремлення України від Росії?

- Ця ідея живе від того часу, відколи Україна втратила свободу і незалежність.

- Нас не цікавить історія націоналістичного толку!

- В такому разі - це ідея мого народу і, разом з тим, вона є наша.

Кузьменко задоволено посміхнувся. Факт злочину тут явний.

- Отже, - продовжує Богдан, - щоб реалізувати ідею незалежності, я вирішив створити організацію і, певна річ, звернувся до людей, яких я добре знав та надіявся на їхню допомогу. Мій вибір впав на Мирона Площака. І закипіла в наших руках робота. Згодом товариство поповнилося. Ми розділили організаційні функції між трьома. Цим третім був Ярема Ткачук. Працювати стало легше...

- Чи не пам'ятаєте, коли зустрілись вперше з Ткачуком? - запитує суддя.

- Ні.

- Може, Ткачук нам скаже?

- Ми зустрічалися ще дітьми...

Судді нервують.

- Про це ми не питаємо вас?

- Здається, навесні в 56-му році, - додає Богдан.

- Про що ви говорили під час зустрічі? - питає прокурор.

- Ми думали, яким чином розгалузити по Україні нашу організаційну мережу. Але на першому етапі ми хотіли створити хоча б по одному осередку в кожному районі нашої області.

“Ну що ж, працюємо на історію". - подумав я собі. Започаткував цю роботу Германюк. Та який вирок буде? Але вже що буде - то буде, може Бог дасть, що затуманить суддям голови.

- І як, створили по районах осередки? - запитує суддя.

- На жаль, не всюди.

- Що, труднощі у кадрах були?

- Ні, добровольців було більше, ніж треба, але ми шукали таких, які народилися б і жили в своєму районі, а до того ще й горіли о синівською любов'ю до знедоленого і потоптаного краю.

- Шукати спільників. Домовилися наступну зустріч провести за місяць. Та через місяць радість неабияка. У Ткачука приємна новина, знайшовся добрий десяток відданих справі України людей. Організація росте! І вже над озером в Івано-Франківську нас з'їхалось 8 чоловік. Знайомлюся з Омеляном Олексиним, Петром Гайовим, Богданом Тимківим, Іваном Струтинським, Михайлом Козаком. Вирішуємо питання назви та програми організації. За вироблення Статуту і Програми організації ,взялися Тимків, Струтинський і Ткачук. Незабаром програма була вже готова. її мені привіз Ткачук.

- Як ви назвали свою організацію?

- ОПВУ - Об'єднана партія визволення України, - відповів Богдан. - Перша наша організаційна тепла весна в 1957 році. В ожилу рідну землю ми сіємо зерна правди, та які будуть жнива, не знаємо. Ми визначили конкретну мету і шлях боротьби. Незабаром появився Статут та інструкція, як правильно конспіруватися членам організації.

- Виходить, що ОПВУ була нелегальною, - каже суддя.

- Ну, що зробиш, адже у нас заборонені всякі організації, крім офіційно визнаних прокомуністичних, навіть профспілкові мають бути "червоні", державні.

- Чому ви з іронією говорите про профспілку?

- Бо не відстоює права робітників перед експлуатацією їх державою, а навпаки, узаконює безправ я робітника. По-моєму, якщо робітник позбавлений права на страйк, то він безправний.

- А проти кого радянському робітникові страйкувати, проти народу чи що?

- Якщо ви вважаєте, що держава, навіть радянська, не є експлуататором і визискувачем робітника, то дуже помиляєтесь. Адже держава - то інститут насильства, вона має ті вади, що властиві всяким організаціям. Отже, збоку такої організації людина, а також група людей можуть бути покривджені державою

- експлуататором. Тим більше, що держава відібрала у безсилих зброю самозахисту. Ця зброя в руках робітника називається страйком.

- Ви поділяли погляди, що виражені в програмі ОПВУ?

- Стовідсотково.

- Чи комуністи мали право стати членами націоналістичної вашої організації?

- Всі, хто щиро вболівав за самовизначення нашого народу.

- Навіть росіяни і поляки? - запитав Антонечко.

- Так, але ми не зустріли таких росіян і поляків, які готові були б самовіддано і безкорисливо відстоювати політичну та економічну свободу України, а заразом свободу всіх народів імперії. Це фактично протест супроти диктатури сильного, проти тоталітаризму партійної гегемонії та насильства над істиною.

- Ви очолювали організацію?

- Так.

- Вас вибирали чи назначали?

- Вибрали під час зборів поблизу селища Вигода Долинського району, в горах, у лісі.

- Хто був присутнім на зборах?

- Ткачук, Тимків, Струтинський, Гайовий, Козак і Олексин. Там ми прийняли присягу і кров'ю підписались під нею. Все це доручили Гайовому і Козаку надійно заховати, а вони, мабуть, перестаралися. На їхню думку найкращий тайник

- це архів КДБ. І, таким чином, наш архів був відданий у ваші руки. Ви скористалися ним найкраще. Хоч тут не до жартів, але так вийшло. Та й обурює те, що питаєте одне і те ж по кілька разів, ніби не знаєте, що й до чого.

- Чи можете прочитати нам текст присяги?

- Прочитати напам'ять не можу, але переказати зміст можу. Ми присягалися до останнього подиху боротися за визволення України з-під московського панування. Перший з нас спіткнувся і вийшов по наших головах з в'язниці П.Гайовий.

Богданові дуже хочеться бачити Петра на лаві підсудних. Він не догадується, що чекісти підставили нам Гайового як провокатора, з метою прикрити справжнього свого агента і донощика Мирона Маславського. Навіть під час слідства Гайового не приводили нам на очну ставку, мовляв, він лежав хворий і цим гебісти пояснювали його відсутність. Боялися, щоб шило з мішка не вилізло, бо в такому разі вони мали б обмежену інформацію про нас як з нашого боку, так і з боку свідків. Мені здається, що сьогодні чекісти з Петрової роботи не великий хосен мають.

Значно пізніше, вже як ми сиділи в концтаборі, Петра як делегата від громадськості Івано-Франківщини хотіли привезти в табір, щоб він розповів нам про "щасливе" життя народу при советській владі. Але Петро все-таки відмовився від такого ганебного вчинку, обмежився хіба лише тим, що написав досить таки наївного листа мені, якого привезли гебісти разом з так званим представником громадськості - доцентом Івано-Франківського медінституту Лутанюком, а ще завідувача фермою якогось колгоспу, що розповів нам, як у селі засіяла "лампочка Ілліча", та колишнім членом ОУН (забув прізвище).

Суддя:

- Чому ви назвали вашу організацію ОПВУ, тобто об'єднана партія визволення України.

- Тому, що у свої ряди ми приймали людей незалежно від їх релігійних переконань, соціального світогляду і походження. Всіх, хто людську свободу і незалежність України ставив на перший план. У мене все.

- Сідайте, Германюк, - сказав Кузьменко.

Змучений та виснажений тривалими допитами, Богдан важко опустився на лаву.

- Площак Мирон Федорович, - вичитує суддя!

Підвівся з впертими синіми очима та вольовим

підборіддям хлопець. Формальні питання, коли арештований і за якою статтею звинувачується, швидко закінчились.

- Де працювали до арешту? - питається суддя.

- Інкасатором у Коломийському відділені зв'язку.

- Коли і за яких умов ви стали активним учасником націоналістичної організації ОПВУ?

- Учасник той, хто приймав присягу, а я її не приймав.

- Твердите, що членом ОПВУ не були, - каже прокурор, - а як втягнули Арсака в свою шайку?

- Він добровільно погодився боротися за самовизначення України.

Суддя:

- Ви обидва з батьком обробляли Арсака в антирадянському дусі.

- Не обробляли, а просто батько пояснював деякі епізоди з історії України. Мій батько розумний і чесний чоловік, політично грамотний, з багатим революційним досвідом, колишній член КПЗУ, переслідуваний польською дефензивою та німецьким гестапо. Тепер його синів розпинає та сама влада, за котру помилково боровся.

Суддя:

- Хіба вас розпинають? Ви порушили закон. Ви - націоналістичні виродки і за свій антинародний злочин будете справедливо покарані за всіма нашими законами.

- Те, що будемо покарані, не сумніваюсь, а чи справедливо - не знаю.

Суддя:

- Може, панькатись накажете з вами, ви розперезалися, спекулюючи нашими гуманними законами.

- Ваша гуманність осьдечки на моїй руці, погляньте лише, - і Мирон розв'язав вище ліктя бинт, показуючи обгоріле на руці м'ясо. - Ось яка ваша гуманність, не дали чотири доби спати під час постійних допитів, а потім завели у гарячу камеру, то вже не знаю як, але від перевтоми впав біля батареї та чи заснув, а чи знепритомнів, бо навіть не чув, коли і як рука згоріла. А може гуманним актом назвете й те, коли мене саджали на електричний стілець, щоб таким способом змусити мене визнати те, чого ніколи не було.

- Досить, Площак, ви краще розкажіть суддям, коли і як ви планували пограбувати поштову машину.

- А навіщо мені планувати було, адже зброя і гроші знаходились в моїх руках і за бажанням та необхідністю я міг би їх взяти і без плану.

- Бачите, ви суперечите самому собі, бо на зборищі у Коломиї ви заявляли, що вже пора організації подумати й про гроші. Чи не скажете судові, хто там був присутній ще, окрім вас.

- Я не пам'ятаю.

- То ми вам, Площак, якщо хочете, нагадаємо.

- Ви, мабуть, не забули, коли казали, що "слід уже закінчувати демагогію, що набагато приємніше слухати розмову кулеметів і гармат". Чи не скажете, де б ви узяли цю зброю?

- На ваших складах і танкодромах.

- Тимків, ви поділяєте його погляди? - питається суддя.

- Це Площакова власна думка, а не мета і ціль нашої організації.

- Чи ви, Мироне, знайомили брата з організаційною програмою, - спитався засідатель?

- Ні, - наче відрубав Мирон.

- Підсудний Василь Площак, скажіть суддям, яким чином програма ОПВУ

потрапила в кишеню вашого плаща?

- Я не знаю, громадяни судді, мабуть брат час від часу одягав мій плащ і

залишив зошит у кишені.

- То правда, Мироне? - питає прокурор.

- Напевно так, - відповів Мирон.

- Сідайте, - обидва брати посідали.

- Вам, Мироне, ми не дозволяли ще сідати.

- Ну то й що, я сів без вашого дозволу, бо не маю що говорити.

- Але ж ви нам не розказали ще про Костюка, про Одуда.

- А що мені казати, з цими хлопцями я знайомий, але членами організації вони не були.

- Сідайте, - і суддя махнув безнадійно рукою.

- З вас, Площак, ми тягнемо кожне слово, як з вола жили, ви не розумієте, що цим ви ускладнюєте роботу СУДУ.

- Підсудний Ткачук Я.С. коли і за що ви арештований?

- 4 грудня 1958 року, за участь в патріотичній організації ОПВУ.

- Що змусило вас бути членом антирадянської націоналістичної організації? Я вже говорив чимало під час слідства, наводив багато життєвих прикладів, що створюють повну картину радянської дійсності. При соціалізмі не може бути таких життєвих фактів, які б штовхали людину на антирадянський шлях.

- Мед би устами вашими пити, громадяни судді, але життя і дійсність спростовує ваші слова! Я вам розкажу кілька епізодів з життя моєї родини. Це було в 1947 році, батько молотив пшеницю на контингент державі.

- Не контингент, а продаж хліба державі, - поправив мене Антоненко.

- Якщо ви вважаєте, що один карбованець за центнер пшениці - продаж, а буханець хліба коштує 50 крб., то грабіж селянина очевидний. Та досить, бо я відхилився від головного. Цього осіннього дня на наше подвір'я зайшла оперативна група, очолена капітаном Тимофіївим.

- Ну как, хозяин, хлеб государству готов?

- Ще не приготував, бачите, молочу.

- Бандерам хлеб есть, а государству нету? - заричав Тимофіїв.

І удар за ударом посипався на голову батька, обличчя та груди, потекла кров

на свіжі золоті пшеничні зерна.

- Ой, вуйку, вуєчку, за що ви б'єте мого тата?

Оперативники стояли серед подвір'я і реготали. Я став між капітаном і татом і

зі сльозами благав припинити знущання. Сильний удар ногою в сідницю, і я покотився током, на батьківську кров. Була б в цей час в моїх руках сокира, дарма, що курки не заріжу, без вагань запустив би в голову катові. Я не своїм голосом заверещав з болю і страху: "Рятуйте!".

Кат припинив знущання. Облиті кров'ю і дитячими сльозами зерна пшениці ми з батьком у мішки засипали, але дарма, в заготзерні збіжжя нам не прийняли, сказали, що вологе. Вам часом не ввижається, що їсте хліб, зрошений сльозами і кров'ю мого батька?

А ще розкажу вам, як опергрупа, очолена Бордеєвим, знущалася над юродивим Миколою Огорчуком. Не пам'ятаю вже, коли це було, чи в 50-му, а може, раніше. Сонце сховалось за горб, смеркалося. Хлопець вертався із сінокосу додому межею, що між полями простяглася стрічкою зеленою, не знав, бідака, що на межі засіли москалі. Іде, і насвистує собі. І раптом: "Стой! Руки вверх". І давай гамселити нещасного прикладами карабінів по спині.

- Ґвалт! Рятуйте! - пронизало вечірню тишу.

Голос розпуки і тваринного болю нісся понад селом і луною відбивався в лісі.

Хвилина знущань і хлопець не пішов, а рачки поліз додому. Наче колода пролежав два тижні в постелі, опухлий та синій, поки звівся на ноги. За що його так скатовано? Мовляв, бандерівцям вечеряти носив у сіножаті. Не знав Борде-ев і не передбачав Тимофіїв того, що мене чимало років, але їх дії від імені радянської влади ніколи не забудуться народом. Скажіть, а може їх вчинки прилюдно осудила радянська влада? До речі, трохи не забув, це було в 45-му році, ми з молодшим братом Ігорем ішли до бабці на другий кінець села, назустріч нам чекісти. На голові у брата була мазепинка, тобто стрілецька шапка.

- Стой, малый! Это что у тебя за головной убор? - і не чекаючи відповіді, офіцер зірвав з голови дитини кашкет, кинув у болото і потоптав. Я вже раз бачив, як копали солдати книжку, що лежала у нас на столі. її не рухали ні поляки, ні німці. Лиш “визволителі" футболили українську історичну енциклопедію. Побавившись досхочу, порвану і понівечену книжку капітан кинув у піч. Та сама лють в очах була й тепер, коли футболили дитячу шапку. З тих пір радянська армія для мене гірша монгольської орди, і я завжди вважав її окупаційною армією зла і насильства над людиною.

- Це неправда, - визвірився Кузьменко.

- Кажеш - неправда, а я свідків маю ціле село.

- Розповідай судові про свою участь у антирадянській організації. Ми хочемо знати, як ти познайомився з Тимківим, Струтинським і Юрчиком.

- Та як - випадково. До приїзду в Брошнів, я працював у Вигодському лісокомбінаті і заочно вчився в Снятинському сільськогосподарському технікумі. Заробітки у помічника електромеханічної тачки мізерні - 400 крб. на місяць. Цих грошей явно мені не вистачало, адже убрання коштувало 800-1200 крб., а денний харч в їдальні 10 крб. Були й інші причини - інтимні, вони до справи не мають ніякого відношення. Після приїзду в Брошнів влаштувався працювати в Рожнятів-ській центрально-ремонтній майстерні, а згодом перевівся на Брошнівський лісокомбінат №9. Тут і познайомився зі Струтинським, художнім керівником при клубі. Ми швидко знайшли спільну мову, між нами не було розбіжностей у поглядах.

- Яку функцію виконували?

- Помічником завскладом, а ще очолив танцювальну групу при самодіяльному гуртку Струтинскього. Іван познайомив мене з Богданом Тимківим. Як бачите, я не їхав в Брошнів спеціально для знайомства з Тимківим.

Суддя:

- Перерахуйте всіх присутніх на зборищі в Юрчика.

- Ну що ж, хоч тяжко мені про це говорити, але слухайте: Струтинській, Олексин, Тимків, Юрчик і я.

- Там ще хтось був, ви з наміром чи спеціально пропустили, - каже Кузьменко.

- Коневич, ви були, - звернувся прокурор до Івана.

- Був, - ледве витиснув із себе Коневич.

- Олексин твердить, що крім Коневича, там ще якийсь невідомий був.

- Неправда, більше нікого не було. Йому з переляку двоїться в пам'яті, -відповідаю.

- Що говорилося на зборищі?

- Про фінанси, і де їх взяти. Адже не далеко коляди. Можна зібрати при нагоді чималу суму. Аби лиш не проґавити моменту і підготуватися як слід.

- Для чого гроші? - запитує прокурор.

- Для придбання паперу і друкарської техніки.

- Писати наклепницькі антирадянські листівки, - продовжив суддя.

- Писати правду, - поправив я.

- На зборищі ви застерігали своїх однодумців від зв'язку з НТС. Чи знаєте її членів?

- Якби навіть знав, то не сказав би. Не сумнівався в існуванні НТС на теренах району, а застерігав тому, щоб не стати жертвою провокації. Наш народ на історичному досвіді переконаний, що ні одна загальноімперська, навіть демократична, організація нічого доброго Україні не принесла. Візьмемо хоч би 17-19 роки. Більшовики на словах визнають державність України, а насправді посилають проти Центральної Ради війська. Тимчасовий уряд Керенського хоч і визнає Раду, але у формі сучасної Української Республіки, тобто уряд без народу і держави, без незалежної економіки і політики. Денікін не проти використати наші війська проти більшовизму, але про незалежність України і слухати не хоче. 1905 рік. Знищення свідомого українського елементу, в результаті 17-19 роки застали нас не підготовленими до війни. Звичайно, демократизація суспільства, як виражається НТС, якраз і є ті умови, за яких можна досягнути мети у самовизначенні. Ми - підневільний народ, тому терпимо подвійний гніт, як в цілому, так і у правах, зокрема кожної людини.

- Ви - буржуазний націоналіст, - каже Кузьменко.

- Не знаю, але до всіх народів ставлюся прихильно, не плюндрував чужі могили, хрести з костелів не знімав, мечетей не розвалював, синагоги також; не палив книг ніякого народу, нікого не примушував свою культуру чи історію тлумачити по-моєму, не примушував говорити і не створював сприятливих умов для розмови тією мовою, якою говорю.

Погоджуюсь з існуванням державного сектора важкої промисловості. Проте в сільському господарстві й керівництві промисловістю потрібні радикальні зміни. У боротьбі за владу повинні змагатися дві-три партії. Директори виробництв та голови колгоспів повинні вибиратися робітничо-інженернним складом та хліборобами, хоч би один раз на чотири роки.

- У нас голови колгоспів обираються, - зауважує Кузьменко.

- Формально так, а по суті, призначаються. Бригадири на виробництвах і в колгоспах не повинні бути платними погоничами. І що найважливіше - затвердити право робітника на страйк. Лише за таких умов можна розвивати демократію в суспільстві і проводити реформи на виробництві та в громадському житті. Лише тоді народ хоч частково може стати господарем в країні, а так що виходить? Голова колгоспу, почуваючи вседозволеність, знущається над колгоспником, і якщо поблизу немає свідків, може не лише побити, а навіть вбити людину. Змушують людей працювати лише за те, що дадуть можливість вкрасти. Начальник завжди захищений. На сторожі його інтересів стоїть держава - знаряддя сили, шантажу і страху. Ця сила примушує людину коритись несправедливості, терпіти хамське і брутальне ставлення до себе з боку начальства. Прикладом може бути Калінін, майстер Вигодського лісокомбінату. Нема відкритої та чесної полеміки і публічної критики у Верховній Раді та інших урядах. Уряд свавільний у зовнішній та внутрішній політиці. Стабільність досягається переслідуванням і репресіями, рабським становищем народу.

Антоненко спростовує мої думки. Я не слухаю, що він говорить, бо думаю щось своє. Інакше.

- Ви приймали присягу? - питає суддя.

- Так! - відповідаю.

- Сідайте, Ткачук.

- Тимків Богдан Іванович? - посипались біографічні запитання.

- А тепер по-суті. Як сталося, що ви, син бідняка, комсомолець із села Сівки Войнилівського району, стали активним членом антирадянської націоналістичної організації, - запитав суддя.

- Буття визначає свідомість, - відповів Богдан комуністичним афоризмом. - Все побачене, пережите і почуте привело мене до опозиції і ось я тут. Я випив келих гіркої долі народу до дна. З малого хлопця зазнав біди. В голоді і в холоді минула моя юність. Батько мозолистими руками поміж людьми заробляв копійки на хліб насущний. Це йому плата за те, що він під час війни здобував Берлін. Тяжко поранений, хворий та немічний повернувся додому. У хаті злидні, холод і голод зустріли його. Я зі школи не йшов, а летів додому, щоб допомогти мамі в'язку хмизу принести з лісу, і запалити в печі, нагріти хату та приготувати якусь вечерю з води і картоплі, а вечорами вчився. Та як кажуть в народі, село не без добрих людей. Бачить сусід нашу біду, а він їздовим в колгоспі був, то ж без дозволу голови, бригадира і лісника на свій риск поїхав привезти нам фіру дров з лісу. Взяв і мене з собою.

- У великих чоботях, в "полушубке"...

- Неправда, то була добре протерта вояцька куфайка, принесена батьком з війни і старі, діряві чоботи. Задубілими голими руками збирав у лісі галуззя. Радів, що вже не буду носити його на плечах додому, тому й звивався з усіх сил, аж піт на чолі виступив. Та моя радість незабаром змінилася сльозами. Навантажили і рушили додому. Щасливо виїхали з лісу. Скрипів під ногами сніг. У завірюсі курилася дорога за нами, димились коні, свистав у хмизу вітер, жбурляючи нам в очі липким снігом. Кажуть, що в таку пору лихий по заметах ходить. Не обминули і ми його. З п'яною мордою, носом алкоголіка, з почервонілими від люті очима бригадир перед кіньми з'явився.

- Гов, злодію, негайно повертай коней до колгоспу.

Я стояв розгублено і гірко плакав. Фірман мовчав.

- Роби, як тобі совість велить, бо якщо я кудись звідси поїду, то лише до Тимківа.

Бригадир, наче пантера, накинувся на свою жертву, взявся за сани і вмить очистив їх від хмизу. Жаль було мені нашої праці, яку так нівечив цей негідник. Не зігрієшся, батьку, сьогодні. Всі вутлі лахи домашні скидає мама на твоє хворе тіло. Не з'їси гарячої юшки та й не нап'єшся з липового цвіту теплої гарбати.

З гіркотою в душі, у тяжких думах ледве притягнув ноги в замерзлих чоботях додому.

- Де дрова? - питає мама.

- Нема, - і рясні сльози обмили лице. Батько з широко відкритими очима якось ніби здивовано дивився на мене, його душило в грудях. Вже й ліки не знімали важкого дихання і болю. Над вечір погіршало. Мама закликала священика і батько висповідався. У хаті холодно. Вода замерзла у відрі.

- Богданку, підійди, синочку, до мене.

Ледве стримуючи сльози, підставив голову під його ласкаву мозолисту тремтячу руку.

- Мені недовго вже, сину, помагай мамі як можеш і що в твоїх силах.

Замовк, я відчув, як крижаніла на моїй голові його рука, безсило і поволі

сповзала та й впала на ліжко. Я ще навіть не усвідомив, що сталося, а мама вже стояла біля ліжка з засвіченою свічкою. Сльози горохом котились на батькові змарнілі груди та зрошували уже давно не голену бороду. Гарячий клубок стиснув моє горло і я мимоволі заридав.

- Тату, таточку, буду помагати мамі.

Він мовчав - замовк навіки. Добра і правдива душа прощалася з тілом. Я бився, наче пташка в клітці, з думками. Що робити? Як поховати його? У хаті ані шеляга. Навіть гробаря нема на що найняти. Нехай, я сам... Морозного зимового ранку пішов на цвинтар мостити батькові гніздо в рідній землі. Не заступом, нігтями й зубами гриз мерзлу землю. І раптом:

- Не плач, Богданку, я допоможу тобі викопати могилу.

Я оглянувся: переді мною, з заступом в руках, стояв мій сусід.

- Могилу я і сам здолаю, але труну нема з чого зробити.

- Та якось зробимо. У мене лавка є і пару дощок ще знайдеться.

Обидва яму викопали, обидва труну змайстрували, намалювали хрестик, прийшов священик і в тяжкім горі я поховав свою надію, свою опору в житті -батька, Інваліда війни.

Але життя не припинилося. Я вчився наполегливо і вперто. З допомогою доброзичливих вчителів успішно закінчив школу. Влаштувався працювати на Брошнівському деревообробному комбінаті, та влада не зважає, що вдома на моєму утриманні старенька мама, беруть мене до війська. Не листи, а сльози йдуть від мами. І все таки я домігся справедливого розв'язання моєї проблеми військовими властями і мене передчасно демобілізують у запас. Після демобілізації поступив вчитися заочно у Львівський лісотехнічний інститут. Приблизно в цей чає знайомлюся з Ткачуком. Разом думали над долею України, над правом самовизначення народу; але що робити, як зарадити нещастю, коли Україна закута в кайдани, а народ в ярмі. Були люди, готові на самопожертву, була ідея. Організація майже готова, але не знаємо, як втілити в життя нашу мету. І ми завзято беремось за роботу. Довелося мені детально познайомитися з марксистсько-ленінською філософією. Вирішили, що треба нам її знати.

- А, може, з націоналістичною? - питається суддя.

- Чув лише прізвище Донцов, та книжки цього автора навіть в руках не

тримав. Очевидно, марксизм-ленінізм штовхнув нас боротися за суверенну Укра

їну. Тепер глибоко каюся, що прогайнував стільки часу на вивчення ленінської утопії. Недаром кажуть: ціни людину за її вчинки. А вчинки Леніна як на долоні

- терор, асиміляція, нищення культур всієї імперії. Нема ні одної галузі життя, куди б "старший брат" не пхав свого носа, прикриваючись ленінським лозунгами. Пройтися лише заводськими кварталами — і ви вже зможете познайомитись з "найкращими" думками марксистсько-ленінської філософії з вивісок та з лозунгів. А там, за брамою фабрик і заводів, рабська експлуатація робітника. Храми наук не демократичні, тому доступні часто-густо тупицям, що вірні комуністичним ідеалам. І тут і там панує офіційна російська мова. Ленін - цей геніальний шахрай та авантюрист, помстився батюшці-царю за вбивство свого брата-теро-риста. Який нікчема, адже цар до нього надто милосердний був. Він на засланні вільно собі жив, ходив на полювання, гартував здоров'я, займався організаційно-політичною роботою. Хіба тут порівняєш заслання Грабовського чи муштру нашого Шевченка. Недаром народ каже: "Чорт чортові ока не виколе", або "свій як не заплаче, то ся скривить". Імперія як була, так і залишиться імперією, а Україна - колонією. Отак з імперією "його велічества" зробили СРСР, перемалювавши чорне на червоне. Це стосується усіх так званих республік СРСР.

- А може, щось у житті робітника все-таки змінилося? - питається суддя.

- Чого ж, змінилося, але не суть, а форма обдирання робочого люду.

Ніхто не перебивав розповіді Тимківа. Лише суддя та прокурор щось нотували на папері. Суддя:

- Скажіть, Тимків, хто є автором програми ОПВУ?

- Звичайно, я.

- Ви самі її писали?

- Майже сам, порадниками були ще Струтинський і Ткачук.

- На яких зборах ви були присутні, - питається суддя.

- У Коломиї, Станіславові, Вигоді і в Миколи Юрчика.

- Щоб ми вас не тягнули за язик, розповідайте судові, які питання порушувались на ваших зборищах і хто там був. Називайте всіх.

Богдан повторює майже дослівно все те, що говорили його попередники.

- Струтинський Іван, тепер ваша черга розповісти судові про свою злочинну діяльність в антирадянській націоналістичній організації, - каже суддя.

- Ну що ж, тридцять сьомого року появився на світ божий у селі Підмихайлі Калшеського району. Дитиною пішов між люди. Зазнав чимало лиха. Знаю ціну насущного, звідав усі прикрощі життя у колективі: знущання сильнішого над слабшим - все це супроводжувалось хлопчачими бійками та крадіжками. Мене, наприклад, обікрали до ниточки, коли я вчився у ремісничому училищі. Зима.

На вулиці мороз. В гуртожитку зіграли ранішню зорю. Протнувся, а мого убрання немає. Замість того, щоб злодія Мукати, директор на мене дисциплінарне стягнення на-йіадає. Біда та й годі. "Прояви винахідливість перший", -верещить бюрократ - наставник. Що це означає? Не знаете? Дивно мені, адже це - звичайнісінька комуністична мораль. Тут геть усе Шо по-советськи - мусиш бути винахідливим: якщо тебе хтось обікрав, то не йромся, обкради ближнього. 'Ось як наставляють і виховують молоде поколінні комуністи", - подумав я собі і вийшов з кабінету.

В щоденних жорстоких бійках, у сварках та образах закінчую професійне училище і одночасно вчуся музики самотужки. Під час навчання я зустрівся з неабиякими труднощами, щоб дістати українською мовою самоучитель, а пізніше музичну українську літературу. Українських композиторів, таких, як Лисен-«0, Леонтович, Барвінський, Нижанківський, Стеценко, Ревуцький, в книгарнях карно шукати, а про багатьох, що колись жили і творили дух української нації, навіть не згадують, як наприклад, про Веделя і Березовського. Натомість творів Чайковського повно, їх можна часто почути по радіо і в кіно, та ще й записують на платівки. Я нічого не маю проти Чайковського, але чого ми, українці, зобов'я-ині з дитинства вивчати твори видатного російського композитора і в цей самий час такого популярного українського композитора, як Лисенко, знаємо ■є як автора пісні "Гей літа орел...". Невже ж Лисенко важчий для сприйняття цраїнському загалові, ніж Чайковський? Або візьмемо Глінку, що за походженні!» білорус, а за духом музика його українська, а його, так само, як Гоголя, українця зараховують до творців російської культури, а не української.

- Це ж абсурд, - каже суддя, - адже Гоголь писав російською мовою.

- Правильно, але немало талановитих людей в імперії жили і творили російською. Цікавий інший факт: чи був би Гоголь такий популярний в імперії, якби

писав і творив по-українськи. Я більш ніж впевнений, що шовіністи його б з'їли, принизили, як це зробили з Шевченком.

- Звідки у вас, Струтинський, така ненависть до російської культури? - питає Антонечко.

- Помиляєтесь, громадяни судді, адже я глибоко поважаю усі культури, в тому числі і російську, але певні кола, як царської Росії, так і совєтськоі Росії шляхом знищення і знецінення культур народів імперії збагачуються, пропагують серед народів світу, як своє в інших забране і перероблене на російський кшталт. Таким чином, хочуть стати перед світом як єдина Російська держава без протиріч в усіх галузях життя народу. Мої перші успіхи в музиці запримітили ті, хто художню самодіяльність використовує як додаток до пропаганди комуністичних ідеалів, отже невдовзі я одержав запрошення на посаду художнього керівника у Брошнівському деревообробному комбінаті №9.

- І ви скористалися, щоб пропагувати серед населення націоналістичні пісні?

- каже суддя.

- Якщо ви українські народні пісні називаєте націоналістичними, то я не заперечую. Хай вам буде відомо, громадяни судді, що концертна програма, з якою ми виступали, перевірялась і затверджувалась секретарем партійної організації Власовим. Не раз я розмірковував: "Що це за така Україна, коли в гущі мого народу партійний ватажок - росіянин, директор фабрики - теж цього коріння, затято здійснює русифікацію "мєстних" на догоду імперії; начальник заводу, невиправний хуліган, що там йому облаяти робітника найогиднішою, брутальною лайкою, як наприклад: "Да ведь с этого хохла шкуру живьём стянуть надо, иначе он слушатся не будет". А ми, туземці, чорнороби, мовчимо, наживаємо завчасно горб на плечах і постійно творимо матеріальні цінності варварам XX століття. Ось вам віз і перевіз, маєте наочну рівноправність.

- Досить, Струтинський, а скажіть судові, коли і в який спосіб загрожував Ткачук розправою учасникам ОПВУ, якби хтось з них самочинно усунувся з організації.

- Точніше, зрадив, - каже Іван. - Ну що ж, я вам можу сказати, зрада благородною не була в усі часи, вона завжди і всюди засуджувалася. Ми не є виняток, але розправою над зрадником і Ткачук ніколи не загрожував.

- Добре, Струтинський. Під час арешту у вас знайдена і вилучена структура керівництва організації. Хто створив її і накреслив схему?

- Я особисто.

- Чи маєте ще щось додати? - питає прокурор.

- Ні.

- Тоді розкажіть нам про свою участь у ОПВУ.

Іван говорить, але в його розповіді нічого нового уже немає.

- У мене все, - каже Струтинській.

- Микола Степанович Юрчик. Коли і де народився? - питається суддя.

Тридцять третього року в селі Брошневі Рожнятівського повіту. В дитинстві

залишився без батька. Він помер, не витримавши тяжкого горя після арешту двох синів, Василя і Михайла, за участь у визвольній війні 40-50 років. Мене і маму з молодшими моїми братами Богданом і Степаном темної ночі голодних і роздягнутих завантажили в машину і повезли блукальцями в Сибір. Дитячий плач, розпачливе ридання матерів, жінок, дівчат, стогін хворих і смерть супроводжують наш ешелон до Хабаровська. Звичайні звірства чекістів не менш жорстокі і свавільні під час виселення людей із села. Сина мого сусіда, учасника УПА, вбили. Кинули в машину, а батька старого примусили сісти на груди мертвому синові та й повезли їх під глум і свист несамовитих чекістів аж до району. Вчора знущались над сусідом, а сьогодні наша сім'я терпить не менше лихо. Сімдесят людей у вагоні, просимо води. "Уйди, сволочь бандеровская от окна, стрелять буду" - кричать. Безмежну людську муку везуть у поїзді, виходок у кутку вагона, просто на підлозі, жахливий сморід і холод. Уже ніхто й нікого не соромиться. Сусід, що поряд з нами лежав хворий, сконав вночі, а труп його вранці вартові кинули в заметіль. За місяць мук жахливої дорогими п'ятнадцять трупів викинули з вагона на поталу вовкам. На кінець хворих, знесилених, голодних привезли на місце. Ешелон зупинився серед снігів у лісі. Лунає команда: "Разгружайсь!" Будуємо землянки в замерзлій землі. Нічліг у вагонах. Мороз і вітер дошкуляє, а ми голодні цілий тиждень працюємо, будуємо сяке-таке житло. І збудували. Посередині піч. Грубі, із щойно зрубаного дерева нари замість ліжок. Долівка встелена хвоєю. Для затишку від вітру та морозу землянку снігом засипаємо. Не встигли ще отямитись, як уже рубати ліс женуть, з роботи кілька людей не повернулося. Голод звалив, а доконав мороз. У земляному селищі хвороба й смерть не минає дітей. Хлопчина, що вчора ще дивився великими чорними очима, коли гриз мерзлий хліб, помер вночі. Розпука матерів, дитячий лемент... Хто все це пережив - довіку не забуде. Ось яка "туманна" радвлада.

Але уява про "гуманізм" була б неповною, якби не розказав ще про один факт з життя нашого села. Сам не знаю, з чого почати, адже вандалізм радянських військ після війни у Галичині був безмежний. Про таке навіть говорити страшно. Кров холоне в жилах і язик терпне. Нормальній людині таке бузувірство навіть в голову не вкладається. Вибачте, що розтягую свою розповідь, але без передмови не обійтись. Жив у нашому селі хлопець. Що вже за спокійна натура була - здавалося, все, що найкраще, подарував Всевишній людині, все сконцентрувалося в його особі. Старші люди любили його, ставили в приклад своїм дітям, а дівчата, зачаровані його красою, задивлялися, як він ішов дорогою. У школі відмінник у навчанні, скромний, товариський, але з твердим характером, про таких в народі кажуть: хоч до рани приклади, то загоїть. Не міг цей легінь бути осторонь визвольної боротьби свого народу. Робив, що міг і знав, та в юнака можливості обмежені. Листівки розповсюджував, а їх йому давали повстанці. Запідозрили хлопця в нелояльності до окупанта, та й знищили глухої ночі, поглумившись над трупом, батіг у руки дали і написали: "Марш, пацане, до Авраама гуси пасти”. Хіба нормально те, що ми тут на лаві підсудних сидимо? За що нас карають? Де право таке є, щоб зайди у селі людей вбивали, виривали їх з дідівського гнізда і пограбованих, голодних та роздягнутих, битих ганьбою везли туди, "де Макар телят не пас", як вони крайню Північ називають.

- Ви, Юрчик, нічим не відрізняєтесь від своїх братів, активних учасників ОУНІвських банд, - каже суддя.

- Ні, вони пішли за покликом свого сумління. Не можу обійтись без порівнянь. Запам'ятався мені епізод ще з дитинства: ластівка під стріхою гніздечко звила, щороку виводились пташенята, та одного разу до гнізда підкралась кішка. Лемент птахів та писк пташенят звернули мою увагу. Хоч як завзято ластівки боронили своїх діточок, та дарма, бо ще мить - і гніздо було б зруйноване, ще сантиметр - і хижак лапою досягне безпомічне пташенятко. "Пора втрутитись",

- подумав я, і тичкою зігнав кота зі стріхи. Отак і мої брати стали на оборону рідного народу і, не шкодуючи життя, боролися завзято та сміливо.

- Он як, розгул кривавої бандерівщини ви порівнюєте з невинними пташенятами. То ж знайте, трудящі Західної України навіки будуть вдячні Радянській Армії, що допомогла народові розгромити націоналістичні банди. Вам цей ваш націоналістичний чад виб'ють з голови, а часу на те будете мати більш ніж достатньо. А тепер розповідайте судові, як ви з Ткачуком планували обеззброїти дільничного міліції?

- О, це досить просто, скрутили б йому руки, зв'язали б і нехай спить в

кущах до самого ранку, поки його люди не розбудять.

- А пістолет?

- Напевно, забрали б, інакше на якого гріха його в'язати.

- Для чого зброя вам потрібна була?

- Як для чого? Адже що то за організація без зброї?

- Ткачук, ви поділяєте показання Юрчика?

- Ні в якому разі і, взагалі, не розумію, для чого жартувати з вогнем.

- Маєте ще щось сказати судові?

- Ні, у мене поки що все, іншим разом буде більше.

Коневич, односельчанин Миколи Юрчика, 1929 року

народження. До арешту працював зав. складом у До-Іван Коневич ^ЛИНІ- Його ^каР' ^оч' ^спок'йно, без ненависті дивилися на суддів, хоч орлиний ніс надавав його статурі суворості, а струнка постать надавала обличчю солідності.

- Що привело Вас у ряди антирадянської націоналістичної організації? - це знову нудний голос судді.

- Ми з Юрчиком односельчани, знайомі ще з дитинства і доля нас однакова

в житті спіткала. Я зазнав страхіття заслання, подібно до Миколиного, тому повторювати не хочу. Але треба додати те, що замовчав, або в його районі того не

було. Миколо, я бачив розправу совєтських внутрішніх військ над в'язнями сумління у концтаборах. Крізь гуркіт тракторів проривався виск і стогін із-за колючого дроту. То було в Караганді, там стріляли в невинних людей, душили танками, і коли танки виїздили з таборів - гусениці були обмотані людськими кишками, оббризкані кров'ю, обліплені довгим жіночим волоссям. У той час одне слово протесту проти вбивства невинних - і зникає безслідно людина в гебістських казематах. Ось чому я вимагав від учасників організації глибокої конспірації, бо надто добре мені відомі способи знищення непокірних, якими користуються чекісти. На жаль, моїх застережень ніхто не хотів слухати, а Тимків заявив: "Нашаорганізація демократична, ми не йдемо проти конституційних законів і нам немас чого аж так скриватись від совєтських органів. До того ж в конституції чорним по білому написано, що кожна нація має право на самовизначення, аж до відокремлення". Після такої заяви Тимківа у мене мимоволі появилась іронічна усмішка, на жаль, Богдан її не запримітив, адже я уже не раз випробовував совєтські закони на власній шкурі. Скажіть, шановні добродії, хіба в конституції записано, щоб діти відповідали за гріхи своїх батьків перед державою? Властиво, нас покарано за те, що батько поїхав в Америку на заробітки, заощадив трохи грошей, повернувся додому і купив чимале господарство. Шановні, хіба це злочин -власними мозолями і потом доробитися чоловікові? А виявляється, що совєти кваліфікують це як злочин і нашу усю родину лише за те, що батько тягся до заможнішого життя, вислали роздягнутих і пограбованих у дику тайгу.

- Розкажіть, Коневич, - звертається суддя до Івана, - коли і за яких обставин ви стали членом ОПВУ і яку роль відігрівали в цій націоналістичній організації?

Іван повторює багато того, що вже говорили його попередники.

- Сідайте! - наказує суддя.

- Площак Василь.

Хитрі сині очі лукаво глянули на суддю. Рипнула лавка, звільнившись від сто кілограмової ваги.

- Освіта?

- Вища педагогічна. Жонатий. Двоє дітей.

Тяжко йому розлучатися з сім'єю, тому пригнічений настрій, на обличчі заніміла трагедія.

- Я навіть не маю що сказати судові. Не підозрював, що в мирний час на

терені Станіславської області створена нелегальна організація і один з активних її членів є мій рідний брат Мирон. Наш батько комуніст. Я закінчив інститут, здавалось би, нема причини йти антирадянсь-ким шляхом.

По-моєму, тут сталося непорозуміння. Думаю, суд справедливо вирішить мою справу і мене звільнять з-під варти.

- Добре, Площак, - каже прокурор, - скажіть, звідки у вас з'явилася вилучена під час обшуку та арешту антирадянська література?

- Я, громадяни судді, за фахом літератор, і не дивно, що в мої руки потрапила пошарпана розрухою бібліотека "Просвіти" місцевого дяка, що вже, до речі, помер.

- Як, ви самі пішли у чужу хату за книжками?

- Ні, я музикант, з дяковим сином ми грали на весіллях і як його колега, я брав книжки, якими він ніколи не цікавився. Маю звичку погортати старі видання.

- Германюка ви знали? - цікавить суддю.

- Звичайно, знав.

- Як діяча ОПВУ?

- Ні, як товариша мого брата.

- Кого ви ще знаєте з цих, що сидять поряд з вами на лавці підсудних?

- Та кого? Брата Мирона, Германюка і Ткачука, останнього хіба що з вигляду.

- У мене все.

Настала пора слухати покази свідків. Вони також були членами нашої організації, та злякалися ув'язнення і брутального насильства - каються і все глибше і глибше пакують нас у тюрму. З острахом входять у зал судового засідання, водять очима кудись убік. Може, не впевнені, чи випустять сьогодні їх звідси, чи, може, арештують.

Перший найголовніший свідок - Гайовий Петро Дмитрович, 1933 року народження. Був секретарем нашої організації, а на виробництві начальником планового відділу Вигодського лісокомбінату. Хотіли б глянути на нього, але не з Гайового почалося. Його не буде на суді.

- Свідок хворий, - каже суддя, - в цей момент знаходиться в лікарні на операції.

Козак Михайло. Родом із села Вербіж Коломийського району. Працює технологом Вигодського ДОКу. Теж людина з посадою.

- Кого ви знаєте з підсудних, Михайле?

- Ткачука, Германюка, Тимківа, Струтинського, Юрчика - всі вони були активними членами організації.

На чоло Козака виступив краплями піт. Великі очі ледве не повилазять від натуги, обличчя почервоніле. Видно, йому не легко на вчорашніх товаришів давати покази, але перспектива сісти на лаву підсудних штовхає Козака все глибше і глибше в багно зради. Він продовжує уточнювати деякі епізоди організаційного життя.

- У червні 1958 року у Вигоду приїхали Германюк, Струтинський і Ткачук. З ним ще якийсь четвертий був, - каже.

- А ви його впізнаєте між підсудними?

- Ні, тут його нема.

- Тоді продовжуйте, Козак, відповідайте.

- Про їхній приїзд ми знали з Гайовим, тому зустріли їх на домовленому місці та в певний час.

- Де відбулася зустріч? - запитує Кузьменко.

- Біля кладки на річці Свіча. Разом перейшли ріку і подалися в гори. Розташувались серед ліщинового гаю. Не пам'ятаю, як все там починалося, але з виступу Ткачука я зрозумів, що в селах слід шукати колишніх бандерівських станичних, вони напевно знають, де захована в бункерах зброя, а зброя нам потрібна для самооборони. Тим часом, Струтинський прилаштувася трохи збоку біля поваленого дерева і накинув на картці паперу організаційну присягу. Приблизно за якусь чверть години ми вже стояли струнко і слухали, як текст присяги читав Іван, а потім кожний окремо підходив до Струтинського, проколював голкою палець і на присязі кров'ю ставив свій підпис. На кінець збору текст присяги з підписами доручили мені та Гайовому в тайник заховати, щоб зберегти усе це до кращих часів.

- Точніше, - каже прокурор, - до потреби. І ви зробили так, як вам веліли?

- Так, але тепер віддали все в органи безпеки.

- Чому не прийшли з повинною?

- Боявся розправи зі боку організації.

- На якому зборищі ви були ще присутні? - хоче знати суддя.

- В Коломиї над Прутом.

- Хто там, крім вас, ще був?

- Ткачук, Гайовий, Германюк, Тимків і ще, здається, цей, - показав пальцем на Мирона Площака. І ще якісь невідомі два. Тут їх нема.

Раптом щось сталося з Козаком, слова не вимовить. Прокурор з суддею наче шнурком з його язика покази тягнуть, а далі вже самі говорять. Козак лише притакує, як кінь махає головою.

- Ідіть, і закличте Олексина.

За хвилю, косячи очима в наш бік, заходить Омелян Олексин. Не встиг ще добре стати за трибуну, та як сипне, наче з решета горохом, чекістської брехні.

- Я, товариші судді, говоритиму все, що знаю. Лише простіть мені мою провину, бо самі здогадуєтесь, як шкода молоді роки гайнувати в тюрмі.

- Кажіть нам правду, а не те що нам, на вашу думку, хочеться чути ми зобов'язані проаналізувати ваші свідчення і винести злочинцям справедливий вирок. Скажіть, Олексин, судові, кого ви знаєте з присутніх на лаві підсудних?

- Та кого? Ткачука знаю, Тимківа, Струтинського, Юрчика, а ще Дмитра Назарука та Ярослава Гуцуляка, двох останніх тут нема. Я їх, товариші судді, боявся і тому не прийшов з повинною в радянські органи. Хоч, направду, я був активним членом організації, брав участь на зборищі в Коломиї, Брошневському лісі. Тоді я, Ткачук і Струтинський приймав в організацію Дмитра Назарука, а ще я брав участь на зборищі в Станіславі. Там ми вирішували питання назви організації.

- Хто крім вас, там ще був?

- Германюк, Гайовий, Тимків, Козак і Ткачук. Члени ОПВУ буквально всі виражали свою ненависть до радянської влади, хвалили УПА, називали банде-рівщину визвольною війною українського народу.

- Конкретно хто так говорив? - питається суддя.

- Усі.

- Але ж ви усіх не знаєте, - каже один з адвокатів.

- Так, не знаю, але я кажу про тих, кого знаю.

- Ви також себе зараховуєте до цього числа? - питає адвокат.

- Певно, що так, але тепер осуджую їхні та свої дії. Я, товариші судді, не винен. То всього-на-всього була невелика життєва помилка. Сам я не розумію, як я, бідолашний гуцул зі села Слободи Яблунівського району, віддячив владі чорним злом за те, що дала мені можливість вчитися, закінчити технікум і працювати за фахом.

- Ми самі не знаємо, як ви стали учасником націоналістичної організації, -каже Кузьменко.

Олексин розгубився. На допомогу йому поспішає прокурор.

- Скажіть, чи планувала організація грабіж поштової машини?

- Аякже, на зборищі у Юрчика йшла мова не лише про грабіж, а й про

вбивство дільничного міліції, з метою вилучення зброї та одягу.

- Нахабна брехня, шита білими нитками слідчих органів, • це голос з нашої лави.

- Вас не питають, Тимків, а коли питатимуть, тоді будете говорити, а тепер слухайте і мовчіть.,

- Як, наклеп терпіти? - підтримую Богдана.

Кузьменко дзвонить, закликаючи до тиші. Олексин незрозуміло дивиться

на суддів. Йому й в голову не вкладається, що підсудні осмілюються заперечувати його покази в присутності озброєних вояків і суддів. На його думку, чекісти з нами зроблять, що захочуть, і марно протестувати. Омелян тремтить, як осиковий листок, він говорить те, що йому сказав слідчий, і виконує роль за режисурою прокурора

- У мене все, - ледве вимовив.

- Можете йти, - каже суддя.

Арсак Роман, народився в селі П'ядиках на Коломийщині. Разом з Мироном Площаком працювали інкасаторами Коломийської пошти. Всі пам'ятають 1 травня 1958 року. До Арсака підійшов начальник пошти: "Будьте добрі, Романе, ідіть на демонстрацію і понесете портрет Фурцевої". "Що, я буду йти містом з проституткою Хрущова? Люди сміятися з мене будуть", - це він тоді говорив. Куди поділася його півняча натура? Тепер, коли потрапив вовкам у зуби, присягає на чім світ у вірності їхньому роду. Він добре пам'ятає, коли і з ким зустрічався, що і де говорив Мирон Площак і його брат Василь та їхній батько. Василь і Мирон

- невиправні націоналісти, він це також добре знає, і це результат батьківського виховання. Не раз в моїй присутності старий Площак казав: 'Я поважаю і навіть люблю росіян, але в Москві та Ленінграді, Свердловську і на Воркуті. Проте, в Україні їх бачити не хочу. Якщо ти, Мироне, займаєшся нелегальною роботою на користь України, то зарубай собі на носі, сину: зрадиш - власноручно, як Тарас Бульба, відітну тобі голову. Я не пережив би ганьби, якби мій син пішов слідами Клима Гнатюка". Гнатюк - це колишній бандерівець, у 1950-му році прийшов з повинною здався радянській владі і служив їй.

- Я зрозумів, - каже Арсак - що зв'язався з страшними людьми, та відступати було нікуди. Влітку 1958 року в Коломиї над Прутом в густих верболозах я, Германюк та Площак зустрілися з групою невідомих, серед них я нікого не знаю, крім Ткачука. Розмова конкретна. "Хто вас, Арсак, приймав в організацію?" -питається Ткачук. "Мирон Площак і Германюк Богдан", - відповідаю. "Дивися, хлопче, щоб не рачкував, уже пізно". Я зрозумів: необачний крок і мені "хана".

- Чи правду Арсак каже? - питає суддя у Ткачука.

- Смішно навіть слухати покази свідка, він говорить безвідповідально і несерйозно. Якби у нас справді була мета карати когось за зраду, то були б покарали Гайового, адже ми уже мали сигнал про його наміри з'явитися з повинною. Я розумію, Арсак зі шкіри лізе, щоб довести судові свою лояльність до влади, та заслужити до себе співчуття і довіру, а може, на вищу посаду скочити на підприємстві.

- Розповідайте, Арсак, далі, про що йшла мова на зборищі, - каже Кузьменко.

- Про ріст організації, про структуру керівництва, друкарську техніку та будування по районах бандерівських криївок.

- А звідки гроші мали брати? - питає засідатель.

Планувався збройний грабіж поштової машини, коли я або Площак будуть її супроводжувати.

- Він бреше! - не стерпів Мирон, - Я не знаю, що ви йому ще, крім свободи, обіцяли за фальшиві покази.

- Та що, може, в Америку до вуйка пустять, там теж своїх агентів треба мати,

- озивається хтось з наших іронічно.

Це Германюк наче у воду дивився, бо в шістдесяті роки Арсак справді їздив у Америку, лише невідомо, яке завдання йому доручили гебісти і чи виконав, адже він був уже розконспірованим агентом.

- Чи можете, Арсак, нам дати, ну, хоч описати зовнішність незнайомих у Коломиї на зборищі? - питає прокурор.

- Можу. Перший - худорлявий брюнет з вузьким обличчям, середнього зросту; другий - стрункий, трохи вищий, теж худорлявий, широколиций, сиві очі, русяве волосся. Третій - симпатичний, чорнявий, без виразних рис обличчя, досить високий, з фотоапаратом на плечах. То він фотографував нас.

- Придивіться добре, чи вони є тут на лавці підсудних?

- Два є, - показав пальцем на Струтинського і Тимківа, - а одного нема.

- Може, ви, Германюк, скажете, хто був той третій?

- Не знаю. Арсаку певно щось верзеться, як у сні.

- А що ви скажете, Тимків?

- Він вигадує.

- Кого ще знаєте з організації, крім сидячих? - питає прокурор.

- Мирона Костюка. Ми неодноразово сходилися і обговорювали, як придбати друкарню і де її примістити.

- Площак, - каже суддя, - ви підтверджуєте покази Арсака?

- Брехня від початку до кінця.

Завдяки твердій позиції Площака і своїй витримці Костюк залишається поза межами в'язниці, але не здається Арсак. Очевидно, гебісти провели з ним неабияку роботу. Він своє твердить:

- Костюк був членом ОПВУ. Я навіть зустрічався з Костюком та ще з одним діячем організації Одудом.

- Фантазії божевільного, - каже Площак, - дивуюся, що суд має терпіння слухати його вигадки. Виходить, якщо я з ким зустрівся і поговорив, то він є уже членом організації? Абсурд та й годі.

- Що скажете нам про Василя Площака? - питає прокурор.

- Що ж, компрометуючих даних немає, але вони обидва однакові.

Отак, відправляючи всіма неправдами людей у в'язницю, Арсак по їхніх головах топтав собі стежку в країну зради. Доречно заявити всім, хто лиш бажає послужити рідному народові: оцініть свої можливості критично, свої моральні і розумові якості, переконання і волю, мужність та відданість національним ідеям, віру у справедливість своїх ідей. Інакше вас підстерігає провалля у багно зради, як не минули цієї ганебної участі Гайовий, Козак, Олексин, Арсак, Дмитро Назарук. Останній заслуговує уваги: про нього не скажеш, що це не вольова людина чи боягуз з природи. В організацію Дмитра рекомендував Олексин, а сьогодні цей же Олексин ставить під удар свого товариша. Дмитро поставлений у дурне становище, до того ж йому трудно зорієнтуватися, звідки на його голову біда взялася, дуже обурений помилками товаришів, що в груповому слідстві є неминучі. Зненавидів нас і людей, працюючи механіком Брошнів-ського ДОКу №9, знущався над своїми підлеглими, і сам не знав - за що. Треба віддати належне і слідчим органам. Вони багато домоглися такого, що ми навіть не підозрювали. Спантеличений органами дізнання, Назарук не приховує своєї неприязні до вчорашніх однодумців. Слідчий вдало використовує настрій хлопця, підігріває емоції та добивається від Назарука таких показів, яких Дмитро в інших умовах ніколи б не дав. Правда, під час свідчень на судовому процесі Назарук вгамовується і його покази більш-менш стають поміркованими, тому суддя характеризує їх народним прислів'ям: "Хоче, щоб і вовк ситий був, і вівці цілі". Та як не крутився, як не згладжував гострі кути, як не вихилявся, а все-таки мусив продати псові душу, погодитись з гебістами на співпрацю і, таким чином, уникнути арешту.

На цьому покази свідків закінчуються. Процес наближається до фіналу. Черга за адвокатами. Цікаво, як ці люди будуть боронити нас, з яких позицій виступати? Приблизно 8-9 березня на судовому процесі слухаються захисні промови адвокатів. Процес відбувається під режисурою КДБ, адвокати без винятку, під диригентську паличку визнають нас винними перед партією та радянським народом. Виступи адвокатів подаю тією мовою, якою вони говорили. Першим з промовою виступив адвокат Богдана Германюка. З розгону, навіть без передмови, звинувачує Богдана у злочині перед державою, партією та урядом.

- Товариші судді, - звертається адвокат, - протягом майже двох тижнів ми слухали, як поступово розмотувався клубок злочинної організації ОПВУ. Одним з ініціаторів створення цієї організації, активним її членом та головою ОПВУ був мій підзахисний Германюк Б.В. Його вина повністю доведена показами свідків і сам він не заперечує своєї злочинної діяльності. Зазіхання на єдність і співдружність республік нашої країни - то робота, яку сьогодні намагаються розгорнути в Радянському Союзі буржуазні розвідки. Сьогодні гризню наших народів хотіли б бачити всякі палії війни, власне ті реакційні сили, що перешкоджають переможній ході соціалізму. Але прошу суд звернути увагу на стареньку, немічну матір Германюка, що була на його утриманні, прошу зважати на його молодість, життєву недосвідченість і зм'якшити вирок до мінімуму.

Адвокат Мирона Площака не соромиться підкреслити, як це роблять його інші одновірні, що він є жидівського походження. Його виступ суттєво різниться від Богданового захисника.

- Граждане судьи, - починає свою промову, - мне доверено защищать подсудимого Площака М.Ф., я внимательно выслушал показания его товарищей и показания самого подсудимого и пришел к выводу, что дело Площака Мырона-неправильно квалифицируется судом по статье 54-1 а, 54-11 УК УРСР, да ведь членом организации он не был. Не было и нет доказательств того, что принимал организационную присягу, или принимал активное участие на зборищах ОПВУ. То, что он вроде намеревался ограбить почтовую машину, как заявляет Арсак, не имеет основания, ведь показания Арсака никем больше не подверджается. Судить его за то, что он вместе с товарищами хотел розвязать гражданскую войну, не имеет доказательств и по существу это нереально в наш атомный век. Я убедительно прошу суд быть снисходительным к моему подзащитному и переквалифицировать статьи 54-1а, 54-11 на статью 7 УК УРСР. У меня все.

Слово надається адвокатові Ткачука Я.С. Той теж говорить російською:

- Граждане судьи! Вот уже несколько дней мы слушаем судебное дело преступной антисоветской националистической организации и пришли к убеждению, что эти молодые люди уж слишком далеко зашли в своей преступной деятельности. К сожалению, у мого подзащитного была хорошая почва для проростання националистического сорняка и этим, граждане судьи, нельзя не считаться. На мой взгляд, парень находился под сильным влиянием нционалиста, к сожалению, мы его не знаем, а Ткачук не хочет чистосердечно признаться. Он предстал перед судом как активный деятель ОПВУ. Ткачук родился и воспитывался в хорошей трудовой советской семье. Мать работает на ферме, отец - ездовым в колхозе. Следовательно, семья не влияла на его воспитание отрицательно, но к сожалению, враги советской власти и друзья из скамьи подсудимых использовали его мнительный характер и направили молодую енергию в антисоветское русло. Здоровье у него плохое, но он еще может стать полезным обществу, если суд с пониманием отнесется к его судьбе и смягчит меру наказания.

Хоч круть, хоч верть - все одно винен. Очевидно, що адвокат Тимківа при спробі стати на прю з совітським правосуддям сів би поруч з нами на лавку підсудних. Пилат відмовився судити Христа і вмив руки, але не міг позбутися докорів сумління, зрадник Юда повісився. В совітських стражів закону мораль звіряча. їхній ідеал "морський вовк", тож не дивно, що ніхто з них не осудив совітську тоталітарну систему. Не відрізнився від інших і захисник Богдана Тимківа:

- Я, громадяни судді, хочу глибше зануритися в лабіринти першопричини, що повела мого підзахисного Тимківа по антирадянському шляху. Його життя -це не гладенька асфальтна стрічка, він тернистими шляхами пішов між люди шукати кусень хліба. Обпечений черствими людськими душами, ображений на цілий світ, з травмованою дитячою душею, він зупинився на роздоріжжі життя, не знаючи, куди звернути. Наше упущення використав наш ворог. Ми не допомогли йому обрати правильний шлях у житті, цим скористались затяті націоналісти Ткачук і Струтинський та й потягли Тимківа за собою в злочинний світ антирадянщини, використовуючи незначні наші соціальні труднощі, оббріхуючи політику партії в національному питанні. Незадоволений життям Тимків приєднався до цього антирадянського кодла, але незважаючи ні на що, вина Тимківа в антирадянській діяльності доведена. Я прошу суд врахувати складне життя, що випало на долю Тимківа, і зм'якшити йому кару.

Уже половина адвокатів виступила, але ніхто з них не сказав, що ви від цих патріотичних хлопців хочете, чого причепилися до людей, вони ж невинні! Не дочекаєшся від них такої заяви. Мені вже набридло слухати одноманітну балаканину адвокатів. Послухайте лиш, як він захищає Струтинського.

- Граждане судьи, гражданин прокурор, мой подзащитный Струтынський по своей природе музыкант, а следовательно, у него эмоциональное восприятие окружающей среды, он болезненно воспринимает несправедливость, что, к сожалению, очень редко, но ещё встречается в нашем обществе. Он совсем молод, у него нет опыта и житейской мудрости, ведь только в этом году его призвали в ряды Советской армии. Посмотрите на этого солдата в шинели без погон и сами себя спросите, как могло случится, что этот воспитанник ленинского комсомола, к тому же очень талантливый парень, стал антисоветчком, и притом националистом. Ведь у нас нет и не может быть объективных причин, побуждающих к преступлениям подобного рода. Только неустойчивые несознательные, отсталые, узколобые элементы попадают на крючёк националистической пропаганды. Всем ясно, что только политическая незрелость привела его на скамью подсудимых. Он, конечно, виноват перед советским народом и вина его доведена, ведь он идеолог ОПВУ. Но, учитывая то обстоятельство, что Струтинский осознал свою виновность, будем надеяться на вынесения судом мягкого приговора.

Ми дивуємося, слухаючи промови адвокатів з онімінням, бо що то за такий захист, якщо ми фактично ніякого злочину не зробили, а нас не те що судді, а навіть захисники роблять злочинцями. А може, хоч адвокат Юрчика щось нове скаже на наш захист, адже ми не порушили закону, в якому говориться, що кожна республіка Радянського Союзу має право на самовизначення. А закон про свободу слова, друку, організацій? Виявляється, що не ми порушили Радянську Конституцію, а нею знехтували судді, прокурор і адвокати.

Встає адвокат Юрчика Миколи:

- Граждане судьи, мой подзащитный не был активным учасником нелегальной конспиративной, преступной организации ОПВУ. Правда, он предложил свой дом для явочной квартиры преступникам и тем самым дал возможность участникам антисоветской организации при надобности проводить националистические сборища. Конечно, он виновен и должен понести справедливое наказание, ведь Юрчик мог придти в соответсвующие советские органы и рассказать о преступной националистической организации ОПВУ. Но он этого не сделал и тем самым поставил под угрозу свою жизнь и жизнь своей матери. Юрчик стал на враждебный путь под влиянием друзей. Он не подумал над тем, что на его иждивении старая мать и без его помощи ей тяжело будет жить. Потому, граждане судьи, учтите его, вроде бы, чистосердечное признание виновности и прошу суд по возможности смягчить приговор.

Встає адвокат Коневича.

- Граждане судьи, что касается моего подзащитного, то он почти накануне ареста познакомился с этой националистической организацией. Вина его, по сравнению с другими, небольшая. Он не принимал присяги и фактически никакой антинародной деятельности не проводил. Но Коневич ещё не осознал полностю преступности ОПВУ, не пришел в органы безопасности с повиной. Мало того, он возмущался, что организация плохо законспирирована. И всё же несмотря на его предступление, прошу снисходително отнестись к нему и вынести мягкий приговор.

Цікаво, що скаже адвокат Василя Площака. Невже також твердити буде, що Василь злочинець? Захисник - людина уже в літах, напевно, за його пам'яті не один подібний процес відбувався і він за гроші весь час зобов'язувався підтакувати суддям і допомагав їм сфабрикувати кримінальні справи на невинних людей? Нічого не вдієш, говорили його сумні очі. Така вже собача доля адвоката в Радянському Союзі на політичних процесах.

- Громадяни судді, я хочу особливу увагу звернути на те, що мій підопічний Площак Василь через якесь недорозуміня опинився на лаві підсудних. Тут ми не довідались нічого такого, що підтверджувало б його причетність до організації, а тим більше, не дізнались нічого про його антинародну діяльність. З доказів підсудних і свідків, крім свідка Арсака, ми дізнаємося, що Площак навіть не знав про існування нелегальної організації. Його брат каже, що програму ОПВУ він випадково запхав у кишеню Василевого плаща, сплутавши на вішаку свій одяг з братовим. Вина його полягає хіба в тому, що він читав і зберігав довоєнну націоналістичну літературу, вилучену в нього під час обшуку і конфісковану. Прошу суд врахувати і те, що Площак Василь щиро усвідомив злочинну діяльність ОПВУ, та обмежитись відсидженим терміном ув'язнення у Станіславській тюрмі.

На цьому наші захисники свої промови вичерпали. В їхнє завдання входило шляхом навіювання абстрактними кагебістськими поняттями і трафаретними виразами, як наприклад "злочинна організація", "відщепенці", "бандерівські вихованці", "буржуазні націоналісти", "нелегальна ОПВУ", переконати нас, що ми займалися злочинною антинародною діяльністю.

Наступного дня слухаємо промову державного обвинувача. Що скаже педантично, на всі ґудзики застібнутий, прокурор Антоненко?

Ми не знали випадку в судовій практиці політичних процесів у нашій області, щоб була розбіжність між тим, що просить прокурор, та судовим вироком. Дивуюся, який все ж таки великий контраст між зовнішньою та внутрішньою суттю негідника. Легко схопився на ноги, якось дивно крякнув, витер хустинкою уста і прямо таки засичав гадюкою. В таких устах і мова українська звучить як чужа і поганьблена.

- Громадяни судді, перед нами сидить група державних злочинців. Протягом десятьох днів ми розбирали кримінальну справу нелегальної націоналістичної організації ОПВУ, що ставила собі за мету знищити радянську владу на Україні та встановити владу української націоналістичної буржуазії. Вони називали себе послідовниками так званої ОУН-УПА. Хто була ця УПА, ми знаємо. Скільки горя, сліз і крові завдала вона українському народові, скільки замучено нею чесних радянських людей, скільки ми втратили вірних синів і дочок партії у боротьбі з озвірілими бандитами. Уявім собі на одну мить, що було о з нами, якби ці вихованці бандерівців гуляли на свободі. Випуск листівок і розповсюдження по області, організовані вбивства; руйнування радянських установ, фізичний і моральний терор над комсомольськими і партійними діячами. Скільки довелось би затратити народних коштів, сил та енергії, щоб ліквідувати цю банду, якби вона розрослася. Ви лише собі подумайте, то ж нормальній людині в голову не вкладається. Ці покидьки задумали відторгнути Україну від Росії. Що це означає? Перш за все, це означає завдати смертельного удару нашій соціалістичній державі, це ослаблення нашої економіки та обороноздатності. В результаті в кордони

СРСР неминуче увірвалися б іноземні полчища. Адже загальновідомо, що лише завдяки дружбі радянських народів ми відстояли пролетарську революцію, свободу і незалежність нашого народу в роки Вітчизняної війни. Дружба російського і українського народів сягає в глибину віків. Україна протягом всього історичного життя шукала в братнього російського народу захисту від зовнішніх та внутрішніх своїх ворогів. Вінцем дружби наших народів стала Переяславська Рада 1654 року. Великий гетьман України ще тоді збагнув прагнення українського народу до воз'єднання з великим братнім російським народом. А ці відщепенці зігнорували прагнення найвизначнішого українського політика і замахнулись на святую святих наших народів. Згадаймо, як мріяв Шевченко про Всеслов'янську державу, яка спроможна була б відстояти свою свободу в боротьбі з чужинцями. Вони нехтують дружбою, яка встановилась між прогресивним поетом - демократом Тарасом Шевченком з російськими діячами культури Брюловим, Жуковським, Кольцовим, Толстою, Щепкіним та іншими. Доречно було б згадати про дружбу з російськими соціал-демократами визначної поетеси Лесі Українки, яка запропонувала свою квартиру для явок революціонерів. Не можна сьогодні не згадати політичних і військових діячів, які віддали своє життя в ім'я дружби радянських республік: Юрій Коцюбинський, Примаков, Щорс. Я лиш вирвав деякі факти з історичного життя України, що є не спростованим доказом дружби наших братніх народів. Ці, кого сьогодні судимо, не пішли слідами Хмельницького, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Рильського, Тичини, Щорса. їхнім кумиром стала зрадницька бандерів-щина, яка по-звірячому нищила тисячі радянських людей, в тому числі славного патріота, комуніста Галана. їхнім дороговказом стали організатори бандитських погромів Петлюра, Коновалець. Переді мною лежить вилучений під час обшуку в Ткачука портрет Коновальця. Це ж його провідний ідол, як він сам виразився: "Богу до нього молитися". Ці вовки в овечих шкурах чекали слушного моменту в історії народу, щоб запустити отруйне лезо ножа в спину комунізму. Бо одна справа, коли перед тобою відкритий ворог, а інша справа, коли ворог прикинувся другом і лише чекає нагоди, щоб зіпхнути тебе в націоналістичне оагно. Хай вони прямо не працювали на ЦРУ, але вже те, що вони робили - це вода на млин наших ворогів, це сировий матеріал для антирадянської пропаганди буржуазним писакам. Ви лишень погляньте на них: зовні ніби мирні ягнята, а мріяли про грабежі поштових машин, про здобуття зброї. Навіщо їм зброя? "Для самооборони", - каже Юрчик. А від кого боронитися, від народу? Абсурд. Наш народ мирний і ми багатонаціональною сім'єю будуємо комунізм, а відщепенців і зрадників викинемо за борт нашого корабля. З показів Олексина ми довідуємося, що Ткачук пропонував відданих їхній організації людей, але й з доброю комсомольською характеристикою направляти в Станіслав у школу міліції, цей ворог втерся в ряди комсомолу і його трудно було розпізнати.

Та завдяки пильності справжніх радянських патріотів і бездоганній роботі КДБ настала пора відповісти за скоєні проти радянського народу злочини. Отже, шановні судді, ми мали можливість на цьому процесі пересвідчитись у злочинній діяльності ОПВУ. Вина кожного члена організації зокрема доведена і як державний обвинувач прошу винести злочинцям суворий, справедливий та безжалісний вирок, строго дотримуючись наших законів. Отже, главареві ОПВУ та її активному діячеві Б.В.Германюку прошу вищу міру покарання - розстрілу.

Активним членам організації: І.В.Струтинському, М.Ф.Площаку, Б.І.Тимківу і Я.С.Ткачуку - за статтею 54-а, 54-ІІ КК УРСР - 15 років ВТК і п'ять років з конфіскацією майна.

М.С.Юрчику та І.Коневичу - 10 років ВТК і п'ять років заслання з конфіскацією майна.

В. Площаку - 7 років ВТК.

На цьому переривається судове засідання.

Наступного дня на лавці підсудних сиділо вісім пригнічених молодих хлопців. Кожний думав щось своє. Погляд, зосереджений від внутрішньої напруги. Інтенсивно б’ється на пульсі живчик. Нас готували до останнього перед вироком слова. Смішно навіть згадувати, ніяково за адвокатів: вони підходили до кожного з нас і вмовляли, благали, щоб визнали свою "провину", просили суддів пощади, мовляв, цього що скажете, і так ніхто не знатиме, геройство ваше нікому не потрібне, а користь все-таки буде. А ми, молоді та дурні, клюнули на цей гачок, на постійні нашіптування наших "доброзичливців", просячи в суду поміркованого вироку. Нас принизили, спаплюжили, оббрехали, в кінці зробили злочинцям, з допомогою адвокатів примусили сказати: "Судіть нас, бо ми є вороги свого народу". Після цього їм можна було зачитати жорстокий вирок. Але цікаво, чи сумління у суддів залишиться спокійне... та чи було у них сумління, якщо служили жорстоким колоніальним законам? Чи любили вони народ, співчували його недолі? Хіба можна розглядати страшну правду, яку ми слухали з уст Тимківа, що дошки на труну батькові не знайшлося після його смерті, хіба можна вважати це антирадянською пропагандою, що межує із зрадою Батьківщини?! Не закон, а чистісінький абсурд. Тут взагалі ніхто законом не керується. У кожного начальника свої закони і стимули вислужитися.

Начальник табору говорить - "Работать будеш хорошо, когда не подохнешь, как поощрение бельё новое выпишем".

А на свободі, серед земель родючих на нашій Україні, люди з голоду та холоду

вмирають, без труни та священиків їх хоронили. Нищили і продовжують нищити традиції народу, мораль і звичаї, нашу мову, матеріальну і духовну культуру. І все це робиться за участю імперський властей, то частина їхньої політики. Ігноруються громадянські права, право націй на самовизначення. Навіть більше, якщо борониш права людини, то з тебе роблять злочинця, зрадника, наклепника на радянську дійсність. І кінець кінцем судять. Виникає питання: для чого замилювати очі

світові і з помпою підписувати в ООН Декларацію прав людини? Невже лише для того, щоб домагатися потім від урядів неприхильних до СРСР країн, дотримуватися права людини, хоч у самій російській імперії дикі речі творяться? такому самому стані та конституційні права громадян "Країни Рад".

Отже, суд безшабашно розправляється з нами при закритих дверях. Лише вирок зачитують в присутності рідних. Мета відома: бий так, щоб усі боялися. Ідіотське прислів'я могло народитися в суспільстві нелюдів. Під час винесення вироку нам і нашій родині мороз поза шкірою повинен пробігати. Репресіями треба зламати волю народу у боротьбі за самовизначення нації та права людини.

Після обіднього судового засідання слухаємо кінцевий вирок. Суддя Кузьменко читає: "Суд, заслухавши і розібравши злочинну діяльність ОПВУ, а також вислухавши покази підсудних і свідків, прийшов до висновку, що вина членів організації перед радянським народом і державою повністю доведена. Злочинна діяльність кожного члена організації, крім В.Ф.Площака, кваліфікується нашими законами за статтею 54-la, 54-11 Кримінального Кодексу УРСР. Суд виніс таку міру покарання:

Терманюку, Площаку Мирону, Ткачуку, Тимківу і Струтинському - десять років виправних, колоній суворого режиму з конфіскацією майна. Юрчику Миколі та Коневичу Івану - сім років ВТК суворого режиму з конфіскацією майна. Площаку Василю два роки ВТК суворого режиму. Вирок оскарженню не підлягає. Початок терміну ув'язнення рахувати 4 грудня 1958 року."

Так закінчилася в Івано-Франківську чергова судова розправа над групою українських патріотів.

"У шеренгу по одному шикуйсь, руки назад!" - різонула вуха команда майора.

Судді мерщій покинули зал засідання. Тепер уже надовго розлучаюся з рідними та близькими людьми, може, й назавжди. Я відчув на шиї холодний дотик багнета.

"Крок вправо, крок вліво - стріляю без попередження. За мною кроком руш!" - командує майор і ми слідом за ним разом з вояками йдемо до виходу.

На поверсі нікого вже нема. Рідних також не видно. Зловісна пустота і чорна паща запасних дверей уособлює підступну таємничість будинку "найсправедли-вішого у світі суду". Раптом двері, наче за командою, відчиняються і нас простісінько зі сходів ведуть у «воронки», що стоять напоготові, щільно пришвартовані до дверей. Нас розділяють на дві групи. Разом зі мною у «воронок» садять М.Площака, Б.Германюка, М.Юрчика. Метушня варти та їхня команда мене вже не дратує, пристосовусь до того, що це буде супроводжувати мене якщо не все життя, то десятирічний термін напевно. Кілька хвилин їзди, і нас заводять у холодні, сірі тюремні мури. Тут знову все починається з обшуку. "Вертухаї" стараються, заглядають навіть у сідницю. Хіба можна було заховати щось в їхній присутності? Не дивуйтеся, ця неприємна процедура повторюватиметься майже щодня у нашому тюремному житті. Затаюєш протест проти приниження твоєї людської гідності - твоєї сили волі, духу опору має вистачити надовго.

Нас розводять на деякий час по камерах. Коли я зайшов у «свою» 75-ту келію, вона була порожня. Мого співкамерника кудись забрали. Самотній в'язень - це не найгірше. Можеш спокійно помріяти, подумати, проаналізувати ситуацію, в яку потрапив. Вдаюся до спогадів і ритмічними кроками міряю довжину трьохметро-вої залізобетонної келії. Для одного місця доволі, але ця нора розрахована на чотирьох. Раптом відкривається прозурка, а в ній голова вертухая.

- На букву Т, - заричала.

- Ткачук, - відповідаю.

Поволі звикаю до цих диких порядків.

- Пошли со мной.

З гуркотом відчиняються двері і мене ведуть сходами вниз.

- Куди ведете?

- В баню.

- Та я недавно мився.

Заходимо в передпокій.

- Роздягайся.

Що вдієш, наказ є наказ. Знімаю одяг, а вертухай кидає його в піч на пропарку. - В кишенях легко займистих речей немає?

- Немає, але ти запізно спитав.

- Іди!

Відчиняю двері. О, леле! Такого ще не бачив за майже чотиримісячне ув'язнення. Під душем чотири голісінькі жінки, як мати на світ народила. Від сорому ладен крізь землю провалитись. Мимохідь відвертаюся, та очі мимоволі прикипіли до русалок.

- Чого злякався, - мовить старша, - ходи сюди, спину помиєш, - і рішучим кроком йде до мене.

Що робити? Гримати в двері? Уже було підняв руку, та жінка вхопила мене за лікоть.

- Ти що, дурний, інший на твоєму місці... - і швидким рухом притислася до

мого пружного тіла, п'явкою присмокталась до моїх вуст.

- Я хочу дитяти, - ледве вимовила, стогнучи та задихаючись.

- Ніколи! Не хочу, щоб мої діти росли яничарами.

- Глупий, та ми тебе тут, як мавки, зацілуємо, - і обвились обидві круг мене

своїми гарячими тілами.

Я навіть не підозрював, що так легко, без почуттів, як тварина, можна зблизитись з незнайомою жінкою. Забилося частіше серце, заграла молодеча кров, сколихнулась тюрма під ногами і в очах заіскрились свічки. Наглядач відкрив двері. Грюк дверей, мов холодна вода під час шоку.

- А нумо геть звідси! - кричить наглядач.

- Я вдячний тобі, вертухаю, ти врятував мене від дурного вчинку.

Жінки не здаються.

- Ну, гадино, брись звідси!

- Залиш його нам на півгодини. Що, тобі жаль? Ходи сюди, ми і для тебе не пожаліємо.

- Ніколи! Аби мала всохнутись на тараньку, на вугіль згоріти, а йому не дала , - каже якась.

Це не вкладалось в моїй голові. Скориставшись тим, що моє тіло звільнилось ід гарячої жіночої руки, прожогом, наче ошпарений, вискакую з лазні.

- Ну і дитина! А скільки тобі років? У тюрму потрапив, а живої боїшся, -міялися наглядачі.

Я стояв ні в сих, ні в тих і думав: невже ж це дійсність, невже можуть бути такі ахабні, такі ниці наші люди? Чи не провокація це якась? Не розумію. Можливо, ідкісний тюремний випадок... Від сьогодні перестану ідеалізувати жінку як Боже творіння.

Якщо на жіночу красу я дивися з ніжним трепетом, то вони під ноги кинули омантичні почуття. У таких, думав, нічого святого нема і не буде, хіба що грубі лотські втіхи. Я цілий вік прожив би в рідному селі і навіки залишився б профа-ом у людинознавстві. Тому дякую Богові за випадок і стараюсь найшвидше дягнутися, сховатися у свою нору і не чути глуму і реготу чекістів. Господи, .якую за оборону. Я гордо підняв голову і, як звитяжець, пішов за вертухаєм у вою камеру. На цей раз бій із сатаною виграно.

75-та тюремна камера. Тут зароджувалися мрії, тут залишаться найкращі спогади еремог над чекістами і неприємних поразок. Сюди уві сні приходила до мене моя юбов і боявся доторкнутись її спокусливою думкою. Невже і вона, в певних умо-ах, допустилася б рівня цих чотирьох у тюремній лазні! В іншому разі не варт було і жити і боротися за людські ідеали та справедливість Мусить бути гармонія душі і іла, бо інакше життя не вартувало б торби січки. Так воно і є. Одні стоять, як квітки еред бур'янів. Інші - чортополохом засмічують життя. Якось, після війни до нас у юшуках хліба зайшла голодна жінка аж з Вінниці. В той час їх чимало ходило іашими селами. Та ця особлива була. Велике бліде лице, блискучі сині очі під юрними бровами, довга чорна коса. Гарна, як ікона. Ніхто б не повірив, що вона юже просити хліба. Стояла посеред подвір'я і гаряче молилася.

- Зайдіть до хати, жіночко, - каже мати.

Вона енергійним кроком пішла слідом за мамою, трохи пригнувши в дверях олову.

- Здраствуйте!

- Слава навіки! - відповіла мати, - Сідайте, будьте добрі. Чим хата багата, им і вгощу.

Мама налила їй борщу, на друге картопля зі сметаною, бо м'яса в нас не

5уло,

- їжте на здоров'я, що Бог послав, - припрошувала мама.

Жінка перехрестилась і жадібно почала їсти, не приховуючи голоду. За вікном дорогою промчала машина.

- Мабуть, по чиюсь душу, - сказала мати.

Жінка глянула крізь шибку вікна, відсунула на край столу миску, а з її вели-

(их очей скотилися сльози.

- Вам погано? - питає мама.

- Ні, ні, усе добре. Я все це пережила, аби не згадувати. Жебрачкою я не

зродилася, була господинею на все село, хоч одружилася з бідним, але гідним (лопцем. Всупереч волі батьків пішла за Івана. На перших порах тяжко жилося. Ми заробляли на хліб як тільки могли. Я вишивала, пряла для людей, а він зосени молотив по людях, взимку дрова рубав, а літом косив. І ми були щас-іиві. Мій батько був заможний селянин. У нього 500 десятин одної пашні. Але мені не дав ані ара.

У 1914 році у нас народився син. Ми заощадили трохи грошей і хотіли кілька цесятин землі купити. Та мій Іван непосидюща натура. Поїхав до району з грішми, а повернувся ні з чим, хіба що пашпорт на право виїзду за кордон привіз. За кілька днів попрощався зі мною, з синочком і поїхав до Америки на заробітки. Втримати було його годі. Як я вже бідкалася, як побивалася, а тут вже й дитя руки зв'язало. Хоч гинь, хоч пропади. Вимушена іти до батька за поміччю. Свій як не заплаче, то скривиться. Ох і картав мене батько, але в хлібі не відмовив. А оце за півроку приходить лист від чоловіка. Пише, що влаштувався вантажником на залізниці, що заробітки добрі і через рік повернеться додому. Тепер висилає трохи грошей, а решту привезе з собою. Боже, як я зраділа. Стала говірка, до церкви почала щонеділі ходити і так уже щиро молилася за його здоров'я. Бувало, на колінах всю Службу вистою. В чеканні години ставали днями, а дні - роками. Повернувся мій Іван аж після революції, та вже такий пан, що й коцюбою носа не дістанеш. Я його ледве впізнала: шкіряна валіза в руках, в капелюсі, а то було якраз серед літа, то він чорні окуляри натягнув на очі. Ну, чисто тобі дідич. Привіз мені подарунок, таку вже гарну хустку, в яку я зав'язуюсь лиш на Великдень і Різдво. Привіз усі зароблені гроші. Отож ми й купили землю, будинки звели, сад посадили, розвели пасіку. Побачив батько, що мій Іван не ликом шитий, та й записав йому ще 150 десятин землі. Працювати б і жити. Та де там! Як грім з ясного неба, настала колективізація. Ще як лилася кров, нас не чіпали, а тепер мир став для нашої родини гірше революції. Захопили владу неповнолітні, люди жорстокі без і розуму, і совісті, і так вирішували долю людей. Наш син поїхав у Москву і там поступив у медінститут. Вчиться дитина, листи пише, а ми нидіємо у колгоспі. Але одного разу вдосвіта чую: хтось ломиться до хати. Відчинила двері, а то чекісти мерщій заходять. На мене аж ніякої уваги, що я стою на порозі лише в сорочці. Іван встиг одягнутись. "Ви арештовані", - кажуть чоловікові і повели його до тюрми. Ходили чутки про арешти в селах, але люди їм не йняли віри. А тут факт. Забраличоловіка, залишилася я із старенькою свекрухою. Скільки находилася до міліцій, скільки напросилася, щоб передачу прийняли, та де там. Кажуть, його немає. Твій чоловік - ворог народу. Як я наплакалася, один Бог знає.

Та ще би можна було жити, якби не чекісти. Прийшли серед зими, і викинули мене на вулицю разом з свекрухою, а хати конфіскували. Та село не без добрих людей. Підійшов сусід і виділив для нас у своєму скромному житлі кімнатку, дай Бог йому здоров'я. А тут свекруха захворіла і я в тяжі, хоч з торбами йди поміж люди. Та Бог милосердний. Забрав стареньку до себе, у кращий світ. Настало літечко, а там пологи. Замотала в лахміття свою крихітку, сиджу та плачу. Але сльозами горю не зарадиш. Щоб вижити, чіпляйся до всякої роботи. Навіть святих малювала і продавала людям. Та якось так життя влаштоване, що одного горя замало, їх мусить бути декілька. Прийшла сусідка до мене і принесла газету, а там фотографія мого сина. Зраділа я, але завчасно. О, Господи, змилосердься. Такого й не придумаєш. Читаю, що там написано: "Я, Анатолій Слободенюк, зрікаюся своїх батьків як ворогів народу і куркулів. Хотів би навіть ..різвище змінити, щоб не носити на своїй совісті тавро сина ворога народу". Заридала гіркими сльозами і заголосила: чом не задушила тебе ще під серцем, не викинула в бур'янах. Боже, прости і помилуй. Вже не знаю, що діється зі мною, а тут ще людські язики судять мене. Що робити? Ходжу, світа перед собою не бачу, їсти не їм. Змарніла геть. Уже і на людину не подібна, зав'язалась у чорну хустину. "У мене сина нема", - відповідала людям, коли хтось запитав.

Наступала зима. На початку грудня до нашої хати під'їхала підвода.

- Чи тут живе Слободенюк Марія? - питає міліціонер.

- Я, - відповідаю, а саму страх огорнув

- Збирайтесь. Візьміть з собою лиш те, що в руках понесете.

Збіглися сусіди, принесли мені сухарів. Узяла дві сорочки та якусь там одежину. Все це люди добрі спакували в мішок. Міліціонер не заперечував, людяний трапився. Наталочку замотала в лахміття, вийшла на вулицю. Посадили мене з іитиною на підводу і повезли до Вапнярки на залізничну станцію. Там уже аких, як я, чимало забрали і погнали по вагонах. Раптом чую: "Марусю!" Стоїть ван мій блідий-блідий, борода до пояса, як з хреста знятий. Зраділа як вперше, соли ми зустрілися над ставком. Взяв Іван тремтяче Наталочку на руки і разом ли зайшли у товарняк. Цілий рік його мучили під слідством, змушуючи признайся, буцімто зі зброєю воював проти більшовиків. Нічого їм не підписав. Тоді шили мого чоловіка, як куркуля, виселити в Сибір разом з сім'єю. Зайняли ми І вагоні місце в куточку. Я витягла сухар з торби, а чоловік не їсть. Чотири зуби зибили йому, ще рана не зажила.

Вже кілька днів формують ешелон. Людей напакували у вагони, як оселедців І бочку. Параша у вагоні, сморід такий, що дихнути нічим. Та я щаслива, бо соло мене Іван. Розповідаю йому всячину, як жилося без нього, як викинули нас з мамою на вулицю. А він зціпив зуби, слухає і блідне.

- Ой, лишенько, що з тобою, Іванку? Я більше не буду.

- Знаєш, Марусю, мені обіцяли свободу, якщо я погоджуся дати покази на чоловіка, якого я в очі не бачив.

Нашу розмову перервав стукіт по вагону. Хтось іде. Я притиснулась до Івана. Кроки стихли. Людина, видно, лягла і обережно підсувається до вікна.

- Чи є тут Слободенюк Іван або Марія? - питається.

- Є, - кажу.

- Підійдіть, будьте добрі, до вікна. Маєте від сина передачу.

- Іди, окаянний я сина не маю.

- Нехай і так, але візьміть хоча б записку і гаманець.

Яка сила примусила мене підійти до заґратованого віконечка, не знаю. Взяла в руки записку й гаманець, і чую, як конвой кричить: "А ну-ка слазь немедленно, а то стрелять буду!" Я побачила, як покотилося клубком немите обличчя безпритульного. Спершу читаємо записку. "Дорогі тату і мамо, простіть мені, благаю вас. У мене не було виходу. Залишилося або їхати з вами, або зректися свого роду. Певна річ, формально, аби допомогти вам вижити десь на Соловках. Простіть мені ще раз, а я свої гріхи спокутую перед вами". В гаманці було десять тисяч карбованців. Ми поволі заспокоїлись, хоч Іван хотів ті гроші викинути, бо вони печуть йому не тільки руки, але й душу. Добрі люди розважали його, мовляв, ви зобов'язані ті гроші взяти, хоч би для спасіння дочки.

Через три дні ми рушили в дорогу. Небо плакало дрібними дощами. Це було не перше післяреволюційне вивезення людей з України. Чимало померло по дорозі, занедужала і моя Наталочка, не стало її, Іван сидів як чорна ніч і мовчав. І я вже не плакала. Здерев'яніла.

Нарешті приїхали. Навкруги сніг. Людей нема і деревця ніякого не видно. Нас розвантажили. Наче кроти з нір, почали вилазити з-під снігу люди. Кожен тузе-

мець брав одну сім'ю до себе на квартиру. Ми також пішли з якоюсь жінкою.

Була вона низенька, щупла, з швидкими добрими очима. Заводить нас в своє житло, а хата з льоду, утеплена мохом зсередини, їжа: молоко і каша. Все це у замороженому вигляді. Посуд з оленячої шкіри, та й молоко від олениці. Завдяки сухарям, що ми їх привезли з собою, та грошам, що Анатолій передав нам, ми вижили. Тут ми нічого не робили, лише хворіли і вмирали. На весну з 2600 чоловік, яких сюди привезли, живими лишилося 500. Почали виганяти кволих людей на роботу. Ми будували якийсь завод. Тут нас війна захопила. Чоловік помер, не дочекавшись звільнення. Син у Москві живе. Мені дозволили після війни додому повернутися, щоб піти в жебри. Тому і плачу над долею людей, яких везуть на пересильний пункт.

...Мої спогади несподівано перервала метушня за дверима моєї келії. Гаркнув замок і з грюкотом відчинились двері. Я побачив на порозі усміхнені обличчя своїх товаришів.

- Який я радий, хлопці. Прошу заходити. Але чому вас заселяють до мене, а не мене до вас?

- Напевно, ця камера найбільше і найкраще підслуховується, - каже Мирон.

- То що, виходить, маємо тут жити нанімо, - жартує Микола.

- Та ні, лише під самоконтролем, - додає Богдан.

Спробуй контролювати себе, коли серце лютує і гострі слова просяться на зовні.

- Ти думаєш, Миколо, ми одні тут?

- Та знаю, знаю, Яремо, поряд з моєю камерою дівчина з Ланчина, їх тут, здається, троє... Нашу розмову на півслові перервав наглядач, відчинивши двері.

- Собирайсь на прогулку.

- Приємний наказ, - зауважив Богдан.

Нас усіх виводять в коридор, з третього поверху спускаємося вниз на вулицю. Заходимо на майданчик для прогулянок, що дуже відрізняться від попередніх майданчиків. Простір більший, сюди навіть проміння сонця заглядає. Я підняв голову і побачив, як крізь віконні шлюзи вилетіла кулька і впала біля мене. Вертухай не запримітив. Я швидко зігнувся, вхопив кульку хліба і сховав її в кишеню. Розкривши кульку, я витягнув записку: "Дорогий Миколо...". Далі вже не читав, а віддав записку Юрчикові. Він її надійно заховав. Година прогулянки швидко минула і нас повели в тюрму. Перед тим, як пустити в камеру, ретельно обшукали. Не встиг наглядач за нами зачинити двері, як ми щільно обступили Юрчика.

- Записка моя, і не думайте, що там Бозна-що написано. Від одної дівчини, Парані...

- A-а, а ти від усіх свою любов таїв. Ну, добре, читай, що там Параска пише. Може, новини є якісь.

- Які новини? З нею по справі йдуть ще двоє мужчин. Один колишній в'язень сталінських таборів, другий ще не сидів, псевдо "Нечай", а прізвище Микола Яре-мин, стрілець УПА. Миколу і Параску будуть судити за участь і співпрацю з нашими партизанами в 1946-48 роках. Микола в 47-му році роззброїв і арештував начальника опергрупп НКВД, звичайно, при сприянні Параски, і віддав його карним органам УПА. Слідство закінчено. Чекаємо вироку. Параска жінка незаміжня і їй не байдуже, що для неї підготували прокурори. Мріяла створити свою сім'ю...

Ми щиро співчуваємо дівчині, її записка змушує кожного ще раз подумати над своїм майбутнім. В камері стало тихо і сумно. Тишу порушив Мирон, тяжко зітхнувши.

- Чи можна листа додому написати?

- Чого ж, тепер, мабуть, можна, - відповідаю йому, - адже ми уже не під слідством, а засуджені і можемо користуватися тими правами, що ось висять на стіні.

- Права, - іронізує Мирон. - За ті права нам десять років дали. Зарплату за довіру ти одержав?

І все ж підходить до дверей, енергійно гримає. Мелькнув "вовчок” і показалось око наглядача.

- Чого там?

- Дай мені клаптик паперу і олівець. Листа хочу писати батькам.

Через кілька хвилин відчинилась прозурка і на підлогу впав клаптик паперу з олівцем. Богдан з Миколою сіли грати в шахи, які ми виліпили з хліба, а шахівницю видряпали на дошці нар. Мені доводиться зціпити зуби, щоб не стогнати. Шлункові болі неймовірні. Мирон схилився над клаптиком паперу і крекче, ніяк не може висловити свої думки так, щоб провести навкруг пальця тюремну цензуру. Юрчик програв партію і нарікає на тюремну дійсність.

- Хоч би вже в табір, - каже Микола, - на свіже повітря вирватись з цієї смердючої нори.

- Куди спішишся, Миколо, адже доведеться надовго попрощатись з Україною. І чи повернемось колись на рідну землю, чи ще зустрінемось з близькими і рідними людьми. Я, наприклад, погодився б довго ще сидіти у Станіславі, -каже Германюк.

- Певне, що так, на день по кілька разів зарядку робиш і звідси вийдеш майстром спорту. Я не терплю залізобетонних кайданів на своєму тілі.

- Не розумію, тебе, Миколо, ти навіть про серйозні речі говориш жартома.

- Так легше жити, Богдане, сміх - це здоров'я. А тебе, Яремо, тішить перспектива табору? - питає Микола.

- Не можу сказати, щоб тішила, але концтабір над тюрмою перевагу має. Германюк програє туру, а разом і партію.

- Що ти, Мироне, так довго потієш над листом?

- Та хочу написати батькам, як сидів у камері разом з начальником Станіс-

лавського раднаргоспу та його бухгалтером.

- Не сміши нас, Мироне.

- Чого ж, хіба не пропустять?

- Сам добре знаєш. І не вдавай з себе наївного хлопчика. Ти краще розкажи нам про своїх співкамерників - заслужених комуністів, ми з радістю послу

хаємо.

- Тобі, Миколи, завжди байдики в голові, але то страшна дійсність, коли в одній людині вживається злодій і комуніст. Правда, якщо бухгалтер порівняно зі своїм директором чесний чоловік, він під час війни жертвував своїм життям в ім'я комунізму, то його начальник звичайнісінький негідник, злодій і кар'єрист. Сашко партизанив на території Польщі, не раз його нужда і воші їли, не раз дивився смерті в очі, та вижив і повернувся в Україну. Став головним бухгалтером Наддвірнянського лісокомбінату і таємно допомагав грішми партизанам. Начальник раднаргоспу під час війни шоферував у якогось високопоставленого сьогоднішнього міністра. Останній віддячив своєму фурманові портфелем начальника раднаргоспу.

- Оце кар'єра, - розреготався Микола. - Якби крав не тисячі, а мільйони, то замість тюрми у члени ЦК шугнув би.

- Не маєте поняття, яка це ненажерлива потвора, - продовжував Мирон. -Він ні разу не поділився з нами шматком хліба, а мені передач не давали, бо ж самі знаєте, як було. Сашко не такий багатий, як його зверхник, але ні разу не сів їсти, щоб не запросив мене. Передачі, що приносила молода дружина уже підтоптаному начальнику, марнувалися. Продукти пліснявіли і він викидав їх у парашу, а нам лише слина текла з рота.

- Ти, що, не знав, як зробити, - каже Богдб - Треба було самому з ним поділитись.

- Сашко хотів, але я утримав його від «грабежу». Не личило в'язневі, поборникові справедливості, кривдити негідника, блазня і холуя.

- Ти, Мироне справжній демократ, а суд зробив тебе найбільшим екстремістом серед нас.

- Не треба компліментів, Яремо. Я не хотів, щоб мої дії були подібні до вчинків совєтських чиновників. Гидко було дивитися на цього холуя і лакузу під час перевірки в'язниці обласним прокурором. Зайшов і в нашу камеру. Ми з Сашею мовчали, не скаржилися на тюремні порядки, бо годі сприяти похвалам і кар'єрі адміністрації. Зате колишній директор раднаргоспу хрестом упав до ніг прокурора. Хотів обняти ноги, та хоч разочок по-собачому лизнути чобіт. Бився в груди, присягався у вірності партії і народу. Десятки тисяч привласнених грошей це всього-на-всього маленьке непорозуміння. Вхопив за руку прокурора. Але даремно, а той зі страху втік.

- Ну и тварь ты этакая, - лайнувся Сашко на свого колишнього зверхника.

- Плачеш за дітьми та жінкою, а пригадай собі Надвірну. Чи пам'ятаєш? Не забув, як відбирав дітей у матерів, і кирзовими чоботами, наче футбол, заганяв їх у вагони; а матерів - свіжих, здорових, але заплаканих у сльозах і горі, віддавав на потіху своїм опричникам. Оганьблених, без хліба та одежі, мов не людей, а живе м'ясо пакували у товарняк, щоб у дорозі більшу частину мертвих повикидати. І це ти називав боротьбою з бандитизмом? Твоя кар'єра виросла на крові і муках цього народу. В догоду партії ти навіть тут, на дні суспільства розпинаєшся у вірності комуністичним ідеалам. Та не збагнув одного, що досить вже давненько став зайвим баластом на піратському кораблі. Компанія, з якою вчора ще ділився краденим народним добром, відправила свого товариша в п'ятнадцятирічну "мандрівку" совєтськими концтаборами. Ти не зумів пройти болотом і не забруднити підошви у кирзових чоботях, бо й надто руки в тебе липкі, а партії свідків таких, як ти не треба. І цінності ніякої у неї не маєш, в Союзі вас мільйони.

Члени Політбюро привласнюють навіть людські душі та чужі країни, їх за це ніхто не судить. Суд влаштовують лише над таким непотребом, як ти, щоб сказати людям, нібито із шахраями, хабарниками, спекулянтами і злодіями ведуть безпощадну боротьбу, не дивлячись на особистість і чин.

- Про яку тут особистість або чин можна говорити, - зауважив Богдан. - Всі вони негідники і кар'єристи. Спробуй позбавити начальника тюрми влади і посади та й направ його працювати в колгосп їздовим за двадцять копійок денно, тоді й побачиш справжнє обличчя комуніста.

- Певне, організовував би антикомуністичну революцію, - додав Микола.

- Воно ніби так, - втрутився Мирон, - але як пояснити, що одні, наприклад, як Власов, масово здавалися в полон німцям під час війни, а інші на смерть стояли на фронтах.

- То зовсім інше питання, - каже Богдан. - Боровся народ з фашистськими окупантами, зі злом, що здавалося гіршим, ніж власне, а фактично комунізм і фашизм подібні, як дві краплі води. Треба визнати, що немало було свідомих та чесних патріотів соціалістичної Батьківщини, але одночасно багато серед комуністів злочинців, що по самісінькі вуха скупались у крові народу. Вони вмирали радше зі страху, ніж з переконань, у них не було іншого виходу: або загинути на полі бою, або в гітлерівських крематоріях. Нехай би Гітлер їх милував та нагороджував адміністративними посадами, тоді б побачив, як вони навперейми йдуть прислужувати фашизму.

Нашу розмову перервав свисток наглядача, об'являючи вечірню зорю. Надокучливі болі в шлунку не давали заснути. Уява змалювала милі, добрі, щирі у своіх переживаннях обличчя батьків. Мамо, що думаєш у цю вечірню годину? Не чути вже твого гіркого голосу, немає сліз, лиш легеньке схлипування та зітхання прорізує темряву ночі і летить до мене в сиру, холодну камеру, навіваючи дрімоту в мою втомлену душу. Горе, що звалилось на твої плечі, підірвало здоров'я. Передчасно засріблилось твоє шовково-чорне волосся. Зморшки глибокими борознами зорали твоє ніжне та добре обличчя. А твої ласкаві руки загрубілими долонями від щоденної тяжкої праці колгоспної доярки, щоночі пестять по-мате-ринськи моє чоло. Мамо, ще не зарубцювались рани на твоєму серці від тяжкої втрати рідної доньки і мами; ще чути відгомін дитячого плачу під час виселення в Сибір на каторгу брата; ще недавно ти боронила нас від голодної смерті і думала, що будеш мати поміч на старість від мене, а тепер я хворий та безпорадний лежу на прикутих до підлоги холодних нарах і згадую тебе.

А ти, старий батьку, не плачеш? Ні! Ти онімів, відколи твій син у в'язниці. Слідчий називає тебе божевільним. Певно, ніяковіють кати перед твоїми відкритими чесними очима, що горять ненавистю до окупантів усіх мастей і великою любов'ю до рідного народу. Власне, тобі, батьку, я дякую за науку, що привела мене на лаву підсудних. Тобі завдячую своїм патріотизмом. Ти прищепив своєму синові любов до України, поняття громадського обов'язку, людської гідності та честі. Ти розумів, що ця наука небезпечна, що все може закінчитись саме так, як закінчилося, але такий кінець не злякав тебе. Ти для свободи України кинув у жертву сина так, як у дев'ятнадцятому році офірував на вівтар свободи України своє життя в рядах Галицької Армії. І не твоя вина, що впав на полі бою під

Львовом з розтрощеною ногою. Ти залишився жити і до скону, як святиню, проніс у своєму серці ідею визволення Батьківщини від чужоземного поневолення. Ми бачились, батьку, востаннє під час суду над нами. Ох, як ти постарів за кілька місяців. Щось шепнуло мені на вухо. І заговорило: приглянься і запам'ятай - це ваша остання зустріч. Що це? Інтуїція, передчуття, чи може те, що не пояснюється? Не знаю. Та прошу тебе, прийди до мене хоч уві сні.

Чи скоро буде світанок? За ґратами падає дощ. Весна. Перша моя весна 1959 року у тюрмі. Попереду ще дев'ять подібних весен. Хочеться спати, а друзі вже прокидаються. Мирон у сні був дома, бачився з рідними. Батько питався, чому не женюся. "Оженився", навіть ворогові своєму не бажаю такого. Микола бачив уві сні, як мати полотно над Чечвою білила. Заздрю вам, хлопці, просто, по-людськи. Стаємо марновірними. Твій сон, Миколо, віщує нам дорогу. Де наша друга половина? Де ви, друзі? Чи тут ще у в'язниці, чи, може, рахуєте кілометри, що лягають під "колеса Столипіна" все далі і далі, ідучи на північ. За дверима чути кроки важких кирзових чобіт. Гуркіт прозур-ки і заричав не своїм голосом вертухай:

- Собирайсь с вещами!

- Мабуть поїдемо, - каже Мирон.

- Твій сон, Миколо, справдився.

Якесь незрозуміле хвилювання і метушня, що перешкоджає зібратися в дорогу. Статків ніяких, хіба що зубна паста, мило, рушник - оце й усе, що зібрав у невеликий вузлик. Головне, якнайшвидше приборкати психологічну напругу.

- Перед дорогою, за народним звичаєм, присядьмо, - каже Богдан.

- Ти такий впевнений, що ми поїдемо? А може, нас лише переведуть у другу камеру.

- Ти, Яремо, взагалі у нас маловір. Але не безпідставно.

- Гаразд, сідаймо, хай буде по-твоєму.

У цю мить широко відчинилися залізні двері і на порозі появився черговий тюрми. Викликають по одному в коридор і ведуть вниз у тюремні каземати. Сходи відгороджені високою дротяною сіткою. Тут все передбачено, щоб в'язень не закінчив життя самогубством, вискочивши вниз. Заводять у простору, темну, переповнену людьми бетонну клітку. Вмикають світло. В камері наче у вулику: шум, гамір, суперечки. Чого ж вони у темноті? Чи воно так має бути, чи помилка, годі збагнути. Тримаємося осторонь, проте до нас підходить широкоплечий, високий та міцний, як дуб, молодик. Від нього пашіло здоров'ям. Справжнісіньке дитя природи. Знайомимось.

- Я з Косова, шофер і злодій, а ви якої масті, хлопці?

- 54-Іа, - відповідаю.

- Овва..., але попліткуємо.

Ми не підтримуємо розмови, і цей карпатський ведмідь повертається до своєї компанії. З протилежного кута камери прямує до нас з вузликом за плечима, налягаючи на ногу, сухорлявий, невисокого зросту, середнього віку чоловік.

- Ну що, хлопці, наша "масть" сходиться. То ж їдемо разом.

Знайомимось. Дмитро - стрілець УПА, служив в особистій охороні "Гомона".

- Сюди мене привезли з Мордовії для так званого перевиховання.

- І що вони хочуть від вас? - питається Микола.

- Вимагають публічного розкаяння, щоб осудив ідею визволення України. За це й обіцяють звільнити з концтабору.

- А ви що?

- Волію сидіти від дзвінка до дзвінка, ніж так ганьбитися.

Тоді для кращого знайомства пропоную йому прочитати акт обвинувачення нашої групи, що його заховав і взяв з собою Мирон. Читає голосно. Підходять слухачі. В камері стих гармидер, лише інколи чути притишені прокляття.

- Дивись, яка наволоч, люди домагалися справедливого розв'язання життєвих проблем, а вони їх за ґрати. Ой, буде, буде на них Божа кара.

Дмитро задоволений. Навіть тут, серед здеморалізованої публіки, знайшлися співчуваючі. В'язні слухали і дивувалися, що ми сміливо і в такий спосіб висловили свій протест проти антиукраїнської партійної політики. Вони солідаризувалися з нами і соковито лаяли драконівські закони. Правда, їм тяжко було зрозуміти безкорисливу саможертву. На їхню думку, змінити порядки в імперії може лише атомна бомба. Вони не могли збагнути сили правдивого і щирого слова. Тим часом Дмитро закінчив читати. Натовп розходивсь і ділився на невеликі групи, і в кожній по-всякому тлумачили наші ідеї і наші вчинки. Хлопці підходили до нас, ділилися хто чим міг: шматком сала, грудкою цукру чи сухарем. Дмитро сидів задуманий.

- Чи довго ще сидіти у тюрмі і який термін? - питає Германюк у Дмитра.

- Гм, - м'явся той.

- Порівняно недовго, але вже минуло п'ять років, як я дихав здоровим повітрям Карпат, пив житницю і їв бринзу та соколом літав полонинами, -засміявся Дмитро. - Арештували мене тут, у Станіславі, під час зв'язку у литовця

- священика. Я привіз відомості, щоб здати у крайовий провід. Та звідки мені було знати, що звітуюся перед кагебістами.

- Проклята зрада!

- Облиш, Миколо, не перебивай. Передчуття в мене були дуже погані. Безсонна і тривожна ніч, хотілося встати і піти, але священик доклав немало зусиль, щоб затримати мене і мою супутницю. Лиш на світанку рушили в дорогу. Не встигли тротуаром і кілька метрів пройти, як назустріч вийшли будівельники. Зарослі обличчя, одежа заляпана вапном, порвані кирзові чоботи. Ми не сподівалися, що то переодягнулися чекісти. Фіктивні робітники, порівнявшись з нами, спритно накинулись і через мить на руках моїх бряжчали кайдани. Не минуло і п'ятнадцяти хвилин, як я сидів у кабінеті слідчого. В тюрмі вже були хлопці з групи провідника Хмари. Та й сам Хмара томився у камері. Після тривалих спроб геоістам все-таки вдалося ліквідувати підпільну організаційну мережу ОУН у Надвірнянському районі. Суд відбувся не лише при закритих дверях, але й на вулицях. Хмару, Довбуша та інших розстріляли. Ці стрільці УПА були спіймані гебістами при допомозі яничарів-провокаторів. Я теж був засуджений до страти. Сидів у камері смертників. На прогулянку не випускають, у камеру ніхто не заходить, хіба тричі на день через прозурку подають їсти. Приглушені кроки вартового тривожать душу. Чекання смерті стає нестерпним. Минають дні, тижні, місяці, а я живу. Що це? Сон? Чи дійсність? Витончені знущання - інакше не назвеш. Минуло вже чотири місяці і я в чеканні кулі в потилицю лисію. З'явилась думка про самогубство. Напружую всю волю, щоб запанувати над собою. Ні, думаю собі, хай стріляють, ще одна невинна крапля крові в літописі совєтських політичних вироків. Смерть? А чи вперше заглядає вона в очі? Я боровся за життя свого народу, і в ім'я його вмираю. Народе мій, убогий духом і знаннями, обдурений та зневажений, земле рідна, я все віддав за ваше добре ім'я та свободу. І навіть те, що найдорожче у людини - життя. Боже, коли це скінчиться. Уже шість місяців щодня чекаю смерті, а вона десь забарилася. Але й живучі ми, дивуюся. Чую приглушені кроки за дверима. Сніданок вже давали. Ще не пора обідати. Це, мабуть, кінець. Відчиняються двері.

- На букву С.

- Синяк, - відповідаю.

- Собирайтесь с вещами!

Байдуже. В думці перехрестився. "Боже, прости мені", - прошепотів. Мені вже нічого не треба.

- Следуйте за мной!

У коридорі до нас прилучаються ще два чекісти. Чекаю ззаду пострілу. У вухах тривожна і нестерпна тиша. Мить стає вічністю. І на мій подив, мене ведуть до кабінету. Мабуть, якийсь черговий трюк. Офіцер підносить друкований аркуш паперу.

- Підпишіть, Синяк.

- По-моєму, стріляти можна без підпису.

Присутні чекісти сміються. Сміятися в трагічний момент? Якась звіряча жорстокість. Чого дивуватися, вони скрізь твердять, що їхнє походження від мавп. Напившись моєї крові, підполковник поважно сказав:

- Синяк, з вами не граються в кота і мишки. Вас помилувала Верховна Рада і кару смерті замінено 20 роками каторги.

Ледве утримую руку від тремтіння і підписуюсь. Закрутився світ. Я ледь не впав на землю. Тіло скувала загальна кволість, під черепом хаотично б'ються думки. Я залишаюся жити і, значить, боротьба ще не скінчилася...

Синяк закінчив свою сповідь. У камері посутеніло.

- Невже тут ночувати будемо? - зауважує Микола.

- Хіба це вперше? Нам не звикати до такого комфорту, - каже Мирон.

У відповідь відчиняються двері і нас викликають по одному з камери та запаковують у "воронки". Везуть на станцію. Ніч насичена ароматом зацвілих садів. Надовго прощаємось з весною Прикарпаття. Перед вокзалом машини зупинилися. Команда:

- По одному вилазь! Руки назад! Садісь! - кричить капітан.

Вилазимо. Вдихаю на повні груди повітря і тішуся красою нічного неба. Прощайте, зірки, і ти, місяцю. Дивіться, як пильно стежать вартові з собаками за нами... Помалу під'їжджає поїзд. Капітан з вояків робить живий коридор і ми один за одним входимо до вагона. Знову огидний обшук. Нас п'ятьох впихають у заґратоване купе "Столипіна". Поїзд вирушив в дорогу. Вояки відкривають вікна у вагоні, і поїзд мчить у темряву ночі. За якийсь час вогнями ліхтарів мелькнули Калуш і Брошнів. Прощай, наша Бойківщино, прощай, юносте!

Львів зустрічатиме нас холодним весняним ранком. Знову пересильний пункт у тюрмі, принизливий обшук і чекання етапу в переповнених в'язнями і накурених камерах. Тут плач і стогін, жорстокі бійки, різанина. Тут збуваються мрії комуністичних ватажків: злочинний світ повинен сам себе знищити. Після трьох діб їдемо далі і далі від батьків, від Станіслава та Коломиї, де вперше побачили світ, вперше зіп'ялись на ноги, де ми зростали і мужніли, де гартувалась наша воля, формувались переконання і визрівав патріотизм. Із тугою в серці прощаємось з поліськими лісами та озерами. А варта розважається, стріляючи через вікно вагона у телеграфні стовпи. «Ліберальні» часи Хрущова, а може варта «волелюбна»? Подають води, не шкодують, як інші. Попросиш і в туалет позачергово поведуть. Ми наближаємось до Києва. Місто, що вимріяне ще дитячою уявою, - яке воно насправді? Шкода, не побачимо Дніпра. Славутич переїхали вночі. Поїзд зупинився аж в Харкові. Висадили нас з вагона та повезли на Холодну гору в Єкатеринівську тюрму. Камери вщент забиті в'язнями: чоловіками, жінками і дітьми. Тут цілий тиждень ми пробули. Нас встигли обікрасти під час перевірки речей. На скарги і заяви ніхто не зреагував. З Дмитром нас розлучили. Його везуть в Мордовію, а нас в Сибір. Біленькі українські села, мов чайки крилами, махають нам: «Прощайте», - хоч мови рідної вже не чути. Останній промінь сонця пробився до нас у вагон і ніби здивовано питається: куди везуть оцю веселу Гуцулію? Постояло хвилинку сонечко, попестило своїм промінням нас і заховалося. Поїзд повернув на схід. Почалися чорні російські «деревні». То тут, то там мигне у заґратованім вікні концтабір - Потьомкіна село. За декоративним частоколом стогін і плач знедолених. Що й казати, удосконалили совєти охорону, щоб і спроби не було втекти. Все має історичні корені. У нас якщо роблять на людину клітку, то капітально. Що для нас Гітлер, йому б у науку до нас іти і втеч з концтаборів не було б. У нас, крім дроту, є ще частокіл. І смуга орана, і сильця, і ступиці, як на звірів, розставлені довкруж огорожі.

Наступний пересильний пункт - у Свердловську. Як шкода, але Волгу теж переїхали вночі. Не бачили цієї найбільшої ріки на сході Європи. Знову ретельний обшук. Одночасно нестерпний та огидний. Харчі гірші не можуть бути. Крім солоної риби, хліба та води, нічого більше не дають, щоправда, на пересилці є «щі» з гнилої капусти, та каша з чумизи. Хлопців мучить спрага, а мене -шлункові болі.

Ідемо далі. Вражень мало. В Росії вікна у вагонах не те що заґратовані, але й замальовані. Наосліп нас везуть. Правда, тут величезна кількість малолітніх в'язнів. Частіше, ніж в Україні, зустрічаються злодії - рецидивісти. Української мови вже не чути. Мимохідь проїхали Красноярськ. Біжить узбіччям тайга. їдемо назустріч сонцю.

А моє здоров'я погіршується, болі в животі не вщухають. Починаю голодування, але на мою акцію уваги ніхто не звертає. Аж на третій день якась дівчина у білому халаті подала таблетку бікароону. З людського страждання чекісти сміються. Невже ж сповниться пророцтво прокурора: «З вашим, Ткачук, здоров'ям не в табір їхати, а на курорт, бо в таборі і року не протягнете».

Брехня. Я мушу жити, мушу потім розповісти поколінням, як мучили большевики людей у своїх катівнях.

Нарешті поїзд зупинився у Тайшеті. Нами набивають «воронок», як огірками бочку, більше години везуть на пересилку. Нестерпна духота, люди втрачають свідомість. Розпечена бляха машини немилосердно шкварить тіло, наче на сковороді. Нарешті приїхали. Піт струмить по обличчю. Від свіжого повітря закрутилась голова. Ледве втримався на ногах, щоб не впасти. Начальник пересильного пункту - майор, довгов'язий телепень і садист в одній особі. Мимоволі стаємо свідками його жорстокості. Жіночий лемент і писк. Чого знущаєтесь над беззахисними жінками, бузувіри? На наших очах вояки волочать монахинь до "воронка". Ридання, стогін і прокляття висить над пересильним. Волочать їх ще молоді виродки. Звідки у них така жорстокість, як можна матір свою без жалю і співчуття за ноги тягти, обдираючи старе тіло об гострий камінь на дорозі.

- Що робите, негідники! - ревнуло з грудей Миколи.

- А тебе что, фашист, ишь, заступник нашелся.

- Заступитись - це обов'язок кожної чесної людини, а тут на твоїх очах знущання кояться над немічними та беззахисними.

- Не ми, а ви фашисти, - втручається Мирон, - ще й у суміші з монгольською жорстокістю.

- Закройте их немедля в каталажку! - заверещав майор. - Там разберёмся с ними.

Заводять нас до камери. Люди сидять і лежать на нижніх та верхніх ярусах суцільних нар. Знайомимось. Костя Самаладзе - професор математики Тбіліського університету, ув'язнений 1943 року. Один з керівників підготовки Тбіліського повстання під час війни. 14 років просидів у закритій тюрмі.

- Откуда, ребята?

- З України.

- Хорошие люди эти украинцы. Надо отдать им предпочтение за то, что в тяжелых условиях отважно ведут борьбу за независимость Украины. Верующие, ребята?

- Так, - відповідає Богдан.

Ще одна деталь: Самаладзе старовір, хрестик на шиї носить і акуратно молиться щоразу до і після їжі.

Знайомимося з українцями. Федір Харківців, арештований у 47-му році. Захоплюється різьбою по дереву, грає в шахи та розв'язує шахові задачі.

- За що судили вас, хлопці?

Мирон розповідає історію нашого арешту і дає прочитати звинувачувальний акт, який йому вдалося добре заховати і перевезти крізь всі обшуки та перешкоди із Станіслава в Тайшет.

- Я думав, - каже Федір, - що наш народ примирився з гіркою долею і вже іема ні сили, ні енергії впиратися московським окупантам.

Усі притихли, схиливши свої посивілі голови. Вертухай з гуркотом відчинив івері. Нас, кількох чоловік, викликають до коридору і примушують ремонтувати :запретзону». Категорично відмовляюсь на самого себе будувати клітку, заяви-іши, що подібна робота принижує гідність людини. Начальник - звір, саджає лене та Оришкіна на шестидобовий термін у карцер. Маленька бетонна клітка з аґратованим віконечком, крізь яке видно дворик. На прогулянці жінки.

- Звідкіля, дівчата, і яка масть? - питається Оришкін.

- Москвички, за проституцію.

Не сподівався такої відвертої відповіді, хай їм грець. Вона чимось принижує. Іягаю на бетонну підлогу. Бо нема про що з ними говорити. Шість діб не іачитимусь з товаришами, та чи це перша і остання наша розлука?

Сидимо в камері з Оришкіним. Киянин. Закінчив університет, факультет жур-налістики, став журналістом. Не вгодив владі, дозволив собі мати власну думку, :умнівався у справедливості соціалістичних порядків та чесності партійних бю-юкратів. Звичайно, влада не могла стерпіти такого зухвальства «писаки» і Сла-

жа запроторили на три роки у виправно-трудову колонію, тобто совєтський

концтабір.

Призначеного терміну у карцері не досиджую. Етап. Знову процедура обшуків, інову саджають у «воронок» і везуть на станцію. Незабаром і поїзд подали. Нас іаганяють, як худобу, в «Столипін» і везуть у Віхоревку - типове сибірське село, іудинки в зруб, не тиньковані і не білені. Хоч довкруги шумить тайга, та зелені в :елі не видно, хіба де-не-де сосна біля хати росте. Ніякої тобі огорожі, навіть іодвір'я у нашому розумінні коло хат немає. Все ніби якесь кочове. Азія! Село неначе після пожежі. Лиш мошкара плахтами кружляє над людьми. Кістками, ютом і кров'ю знедолених прокладалася залізниця з Тайшету в Братськ через Зіхоревку. Цілу ніч вистукують колеса пісню замучених і невинно убієнних, лише над ранком усе стихло. Лунає команда приготуватися до виходу. Голос наглядана повертає мене з країни спогадів у дійсність. Ведуть у табір. Перед брамою наглядачі ретельно обшукують наші речі. У мене вилучають переписану з книжки «Під чужими прапорами» пісню «Іване без роду, Іване без долі»:

Іване без роду, Іване без долі,

Куди не ходив ти, чого не шукав.

На сербських зарібках у стужу і холод

Ти гинув, а славу сусід добрий взяв.

- Ти не маєш права конфіскувати невинну пісню.

- Не положено. Ведь стихотворение националистического толка, - пояснює наглядач Ланець.

- Критерій неабиякого спеціаліста народної творчості, - зауважує Германюк.

- А може, книжка «Під чужими прапорами» теж націоналістичного толку.

- Замолчи, идить твою мать, - кричить вертухай, - а то найдем на тебя место.

- Не лякай, щойно звідти вийшов.

- Как фамилия?

- Чого шантажуєш? Ми перестали вже боятися.

- Жалко, что у меня нет времени, а то я б подержал вас часик-два здесь на потеху мошкаре.

Помічники сміються.

- Мовчіть, хлопці. Знаєш, як говориться, не чіпай г...но, щоб не смерділо.

Ланець мало не з'їв мене очима. В таборі чути пісню:

Лента за лентою патрони подавай,

Український повстанцю, в бою не відступай.

Це земляки нас зустрічають: Симчич Мирон, Якуб'як Василь, Проців Микола, Климчак Богдан, Кочкодан Іван. Карась Зеновій, Дубаневич Володимир, Фіцак

Василь, Кархут Василь, Глива Володимир та інші. Знову розповідаємо, коли і завіщо суджено. Хлопці бадьорі. Видно, переконані у правоті ідеї національної незалежності України. Посипались питання, як живе народ, у що вірить, що робить супроти затятої русифікації, ганебного поневолення та фізичного знищення. Ми вперше зустрілись із справжніми націоналістами. Всі сидять не менше десяти років, а дехто вже вдруге потрапив у в'язницю. Наприклад, Володимир Дубаневич, Євген Грицак, Данило Шумук, Павло Кулик і т.д. Довгий термін каторжних мук не зламав їхньої волі, не перетворив на слухняних рабів. Ще недавно ці велетні українського духу стояли насмерть, стверджуючи гідність людини та національну свободу свого народу на рідній землі. Хоч сьогодні їх роззброїли, та боротьба триває. Питання категоричне: або комуністичний московський уряд визнає Україну республікою рівноправною з Російською Федерацією, або фізично доведеться знищити борців за її волю і право на самовизначення. Чекісти добре розуміють справу і, щоб зламати їхню волю до боротьби, золоті гори обіцяють тим, хто публічно зречеться своїх ідей. Вдаються до найогидніших засобів, щоб примусити в'язня облити самого себе, своїх друзів і свій народ брудом. Для цього годиться шантаж і голод, карцер і намова та підкуп кримінальників, створення їм сприятливих умов, щоб незламного фізично скатувати. Тут і підступне отруєння, жертвою якого став український історик Антонович, і переслідування родин в'язнів, і простісінький терор.

Знайомимося з табірним життям і його порядками, і мені дуже заімпонувало те, що, крім важких земляних робіт, люди живуть і духовним життям. На мій подив, тут є такі книжки, яких на свободі годі було знайти. Ось Мирон Симчич читає «Чорну Раду» Пантелеймона Куліша. Це та книжка, яку Шевченко у неволі вивчив напам'ять /щоденник Шевченка/. Дивуюся, яким чином ця книжка потрапила сюди, і зачитуюся нею.

Знадвору вривається розпачливий крик людини. Прожогом вискакую з бараку і бачу: шість наглядачів поцупили Степана Стефанчука і тягнуть за ноги у напрямку прохідної. З якоюсь нелюдською злістю кидаюся разом з іншими туди, але автоматна черга з вишки притискає нас до землі. З неймовірною силою кидаю каменюкою у щойно зачинені двері прохідної. З-за дверей несеться дикий крик і стогін катованого хлопця. Це Ланець з такими самими бандюгами, як він, топчуть ногами Степана. Допомогти нещасному неможливо, бо всіх перестріляють. Стефанчук розплачується за шматок бляшки, з якої хотів зробити ножик, щоб врізати хліба. Разом із Стефанчуком чекісти потягнули на прохідну його найближчого побратима і тезку Степана Рижикова, якого також жорстоко побили. Не пам'ятаю котрий, але один з них не вмів читати, а тому їх часто можна було бачити, як вони сиділи на верхніх ярусах нар, один дуже уважно слухав, а другий читав роман "Людолови". У безсилому розпачі відповідаємо за обидвох Степанів страйком. Вимагаємо прокурора. У відповідь начальник концтабору капітан Степанов зміцнює варту. На сторожових вишках по два вояки, один із скорострілом. Минає тривожний день і ніч. Ранком табірна брама відчинена. Полковник Євстигнєєв, начальник управління Озерлаг, дає страйкуючим на роздуми півгодини. За цей час ми зобов'язані вирішити, або вийти з табору, або в зону будуть введені війська, що уже шикуються біля в'їздної брами. В'язні завагались. Нема одностайної думки. Почалися заклики бути поміркованими, мовляв, страйк невчасний і недоцільний, поплатимось за нього кров'ю і більш нічого. Деморалізований страйком. Натовп рушив до виходу. Комітет, що вчора був вибраний керувати страйком, через свою нерішучість не може стримати людського потоку. Першим у напрямку воріт пішли свідки Ієгови. їхній девіз - не противитися злу силою дав небажані результати для загалу. Люди з опущеними головами, щоб не дивитись один одному в очі перед наїжаченими вояцькими чорними цівками автоматів, виходили за межі концтабору. Опинившись посеред живої солдафонської огорожі, за наказом офіцера сідаємо на землю з піднятими вгору руками. Нестерпно кусає мошка. І як ми терпіли, витримавши шестигодинну муку від жал та пекучого сонця! Ненаситна комаха роєм чіплялася лиця та рук, опухлих від укусів. Надвечір шикують нас у п'ятиколонні ряди. Викликають за прізвищами.

- Ткачук, - гарчить Степанов, - статья и срок?

- 54-1а, 54-11, - відповідаю.

- Он только что прибыл, - підказує вертухай.

- В лагерь его, - наказує Степанов.

Кочкодана Івана як заручника, разом із членами страйкового комітету та активістами страйку і просто з такими, що їхні обличчя не подобаються чекістам, відправляють у камеру площею вісім квадратних метрів. Сюди запаковують сорок чоловік. Люди задихаються без повітря. Ланець не задоволений. Він ладен би ще відокремити чоловік тридцять та запроторити в карцер, але, на жаль, кам'яний мішок не розтягується.

Так закінчилася спроба в язнів протестувати проти знущань і сваволі адміністрації.

Найбільше потерпіли два Степани. Вони голодують уже тридцяту добу, з них двадцять два дні їх годують зондом раз на добу, навмисне у шлунок силоміць вливають надмірно солоної манної каші. Дуже хочеться пити, але терпеливо переносять спрагу. Голодування не зм'якшило жорстокі душі нелюдів, і хлопців відправляють у Володимирську центральну тюрму на трирічний термін. Через три роки ми знову зустрічаємось, але вже в Дубровлагу. Здоров'я у Стефанчука підірване, важко дихає, як при задусі. Дорогою ціною заплатив Степан за намір змайструвати собі ножик, хоч кримінальникам, які тероризували непокірних в'язнів, дозволялося не те, що у своїх потребах користуватися невинними бляшками, а озброюватися «фінками».

Тим часом наступила сибірська зима 1960 року. Затріщали морози, інеєм вкрилася тайга. Реквієм грає вітер у телеграфних дротах, грудкою льоду падає до ніг пташина. З запізненням прийшла з Мюнхена сумна вістка: від руки московського агента Богдана Сташинського загинув провідник ОУН-УПА Степан Бандера. Болить душа, сум і сльози на очах в'язнів. Широко відомий судовий процес у Західній Німеччині над вбивцею та совєтським шпигуном, полковником КДБ - і таємниця вбивства стає відомою в цілому світі. Гебісти в краю, і зокрема в концтаборах, посилюють репресії проти в язнів, йде масове вербування «стукачів». Тепер важко розібратися, хто - друг, а хто - ворог. Прокотилися арешти в Україні і в тюрму посадили Лук яненка, Веруна, Кандибу, Кіпіша, Луціва, Борівницького. Гебісти за співпрацю обіцяють в'язня вивести зі штрафного режиму на загальний, а декого навіть звільнити з-під варти. Серед в'язнів шириться недовіра. Кожний вибирає собі товаришів - однодумців. Утворюються закриті групи, і для гебістів постають нові проблеми: їм важко довідатися, що думає, чим живе та чи інша група. Стукачі малоефективні, більшість їх не має доступу до затаєного життя в'язнів. Навіть наркомани відокремились від загалу, бо небезпечні тим, що за грам морфію або кофеїну можуть робити зло наперекір своєї волі. Це переважно ті люди, що відірвалися від рідного коріння і шукають химерної розради там, де її нема і бути не може.

Серед цієї пропащої братії здибаємо українців Галушку та Бориса Різника. «Гляньте лише», - кричить один з нас, - Чмелик.

Усі повертають голови туди, куди Грицько показує рукою. На порозі стоїть майже голий Галушка.

Грішне тіло прикрите шматтям.

- Одягнемо його, хлопці, бо шкода, замерзне. Все-таки свій хлопець, - каже Микола Курчик.

- Хіба ми його не просили, не вмовляли і навіть погрожували, щоб він покинув грати в карти, але все даремно, не слухав нас, то най слуха псову маму.

- Ну що, догрався? - каже Симчич.- Наркоман нещасний.

Галушка тремтить від холоду і страху. Чого доброго, за таку компрометацію товариства можна й кілька різок дістати. І все-таки скинулись, хто що мав, та й одягнули Галушку. Чемно подякував, вклонився і далі пішов до своєї компанії. Наступного дня заходжу в барак наркоманів і картярів. Дивлюся, на долівці сидить Борис і власноручно вводить собі голку з порожнім шприцом у судину. В цю мить Галушка мокрим подертим валянком різко б'є Бориса по голові. Різник непритомніє.

- Блаженство, кайф, - говорить за хвилину Борис, міняючись ролями з Галушкою.

Ось як понівечили психіку людини совєтські концтабори, до межі божевілля довели. Але мусить 25 років відсидіти один і другий. Тут життя людини не вартує і ламаного гроша. Нам створили умови для самовимирання.

Моєму здивуванню та обуренню не було меж, коли витягнули кістяк людини з табірної криниці. А ми з неї воду пили, на тій воді у їдальні їсти нам варили, нею милися і прали. А ще через кілька днів під час перевірки вертухай Ланець не дораховує одного чоловіка. Уже дванадцята година, а настримають від восьмої ранку на 50-градусному морозі. Чекістам байдуже, вдягнулися в кожухи, валянки, теплі рукавиці. їм мороз не дошкуляє, а ми замерзаємо. Боже, чи скінчиться сьогодні ця мука. Нарешті ведуть, скривавленого, побитого "винуватця" наших страждань. З колони хтось із співчуттям кидає, ніби ненароком: "Ну сволота, програвся в карти".

Через кілька днів приїхав представник 601-ої колони Тайшета. Може, пощастить і мені вирватись з тієї смердючої нори. Викликають кожного в'язня до кабінету начальника режиму і питаються:

- Работать будешь?

Певна річ, кожний відповідає, що буде. Відбирають молодших і здоровіших. Потрапив і я в це число. Не зволікають з етапом, і тут же вручають обхідні листи. В'язень збирається недовго. В нього майна як кіт наплакав, хіба цивільний одяг, що зберігається у каптьорці у вузлику або валізці. Ці речі возять за людиною від табору до табору, аж до самого звільнення з-під варти. І ось я вже готовий до етапу. Знову прощаюся з товаришами, знову будуть нові враження, нові люди, навіть знайомства. Життя хоч трошки стає різноманітнішим і швидше спливас час. До поїзда нас, кількох чоловік, супроводять чотири солдати з двома собаками. Зупинилися недалеко від станції. За кілька хвилин прибув поїзд. Заводять до вагона, роздягають до підштаників і ретельно обшукують. Поїзд рушив до Тайшета. По обидва боки від залізниці то тут, то там мелькне концтабір. За вікном тріскучий мороз.

- Куди їдемо? - жартома питаю у вартового.

- Молчать! По инструкции заключенным нельзя разговаривать.

- Та я тебе лише спитав, а ти дай відповідь і між нами ніякої розмови не було.

З сусіднього купе на моє питання відповідає якась жінка.

- Не волнуйся, парень, ведь мы сейчас в распоряжении этих гадов. Они повезут нас, куда им велено отвезти.

- Замолчи, сука! - просичав вояк, - А то как изуродую тебя...

- Что ты грозишся, сопляк, видала уж получше хренов, чем ты.

На погрози вартового вона не реагує і продовжує розмову.

- Откуда, парень, и по какой статье тебя судили?

- 54-а, - відповідаю.

- Так тебе что, советская власть не нравится?

- Ні, влада могла би бути, але сказилася і дуже небезпечна.

- Я этих сволочей еще с юности помню, мы устраивали такой кутеж, что

соседи целую ночь не спали. Уж очень мне хотелось много денег иметь. Потом,

когда я села на скамью подсудимых, так эти благородные, «честные», добропорядочные коммунисты негласно давали на меня показания. Ну черт с ними, хохол, дай мне свои адрес, письмо напишу.

- Ой, дорогенька, не по дорозі нам, їдь своею дорогою...

Нашу розмову перервала команда вартового: «Собирайтесь с вещами!». Юрчик сміється.

- Яремо, не впусти нагоди, женися, адже уже виходимо і втратиш багато.

Германюк підсміхається в чорний вус. По одному виходимо з вагона. Знову ті

ж формальності: стаття, термін ув'язнення, прізвище, рік народження і обшук.

- Спокійно, Яремо, не нервуйся, хай шукають. Вони може думають, що ти у вагоні знайшов автомат, - жартує Микола.

- І сховав у штани, - додає Богдан.

Площака Мирона немає з нами, його чомусь залишили на Вихорівці. Скучно без нього. Нас заганяють у "воронок". Мороз обпікає обличчя, холод пронизує усе тіло. Сімдесятихвилинна їзда стає вічністю.

Нарешті приїхали. Важка табірна брама заперта. Нас зустрічає за-ст.ст.начальника табору майор Квашнін з обслугою. Знову перевірка терміну, прізвища, року народження і обшук. Все це робиться на 50-градусному морозі. Ми легко одягнуті, не пристосовані до сибірських морозів.

- Яремо, мерщій грій ніс, - каже Юрчик.

Це вже другий раз обморожуюсь. Перший раз обморозився на Віхорівці. Лице розтирає мені Германюк, вирвавши з куфайки пучок вати. Нарешті запускають нас на територію табору. Зустрічає прибулих величезний натовп в'язнів. Сьогодні через мороз день 'актований", на роботу ніхто не пішов і всі дома. Нарядник - цю функцію по таборах виконують довірені у чекістів в'язні -призначає мене в загін начальника Познярського.

- Следуйте за мной, - наказує лейтенант.

Заходжу у барак під номером один. Днювальний - кубанський козак, звертається до мене доволі чистою українською мовою, показує місце на другому ярусі нар. Мене обступають земляки. їх у бараку шістдесят відсотків від загального числа в'язнів. Розпитують, коли і за що суджений, звідки приїхав. Усіх цікавить, що робиться на Україні? Чи жонатий? Дехто попереджує, щоб не багато розповідав, бо накличу на себе біду. І взагалі не варто відкриватися зі своїми думками. Значить, уже рука КДБ спрацювала, донощики ростуть, як гриби у лісі.

Засиджуватись довго не дають, бо наступного дня гонять на роботу. Будуємо Тайшетську електропідстанцію, а місцеві та центральні газети іменують її комсомольською будовою". Працюємо разом з Сергеєвим. Бригадир наш за національністю латиш, колишній німецький поліцай, у таборі вірою і правдою служить чекістам, як колись служив німцям. Наказує мені з напарником Аркаді-ем витягувати зі старих дощок цвяхи.

- На цій роботі і на чай не заробимо, - каже Сергій.

- Що зробиш, друже, адже ми сюди на заробітки не приїхали.

- А тебе как, Яремка, нравится новая жизнь?

- Смішний ти, Аркадію, що тут може подобатися? Адже мука ніколи солодкою не була.

- Ничего, привыкнем. Вот я уже десятой год тюремные щи хлебаю.

- Май совість, Аркадію, не називай баланду борщем. Це ж гріх і образливо для справжньої срави.

- Да, эта баланда уже все кишки переела, а что будет, если придется все двадцать пять лет калатать.

- І за що тобі такий термін всукали? Адже ми з тобою ровесники і я дивуюся, який злочин міг зробити малолітній хлопчина.

- Какое преступление? Представь себе, немалое. Ведь я застрелил прокурора, зловонного жида. Эти негодяи узурпировали государственную власть и гнут русского мужика в три погибели.

- По-моєму, воно трохи не так, як ти говориш, Аркадію. Правда, жиди підтримували революцію, фактично керували нею в 1917 році. Не секрет, що й сам Ленін жидівського походження, але це також не дивно, бо жиди шукали виходу зі скрутного становища, в якому опинилися не зі своєї волі. Історія знає немало фактів, коли уряди, які зустрічались з економічною кризою, безвідповідально і без вагань звалювали вину на жидів. І, навіть більше того, Гітлер пограбував їх, а потім наказав пограбованих спалити в крематоріях. Звичайно, все це прикривалось філософською концепцією про жидівський паразитизм. Отже, у жидів лишалося два виходи: або створити свою незалежну державу, або всіма засобами підтримати «інтернаціональний союз». Правда, їхні злочини великі, особливо супроти національних меншин імперії. Але за все їх доля покарала. Несолодке життя наступає для них в імперії. Помаленьку їх усувають з керівних посад у партії та й чорносотенці піднімають голови, а в майбутньому грянуть жидівські погроми. Тепер для них єдиний вихід: усіма силами будувати і підтримувати державу Ізраїль або використовувати свої капітали для захоплення ключових позицій у вільному світі. Тоді і в Союзі їм легше буде жити.

- Ты, Ярема, еще не имеешь жизненного опыта и много еще не понимаешь, ведь у жидов сейчас находятся почти все запасы мирового капитала. Именно капитал, а не союзные армии разгромили Гитлера. Ведь ты не станешь отрицать, что Ленин был жид, что Троцкий, Каменев, Бухарин тоже жиды, что с этого рода вышли Морганы, Рокфеллеры, Ротшильды и другие. Я тебя спрашиваю, кто такой Маркс, Спиноза и даже Христос?

- Ну годі, це вже занадто! І я б тобі радив не оперувати так легко іменем Христа, а щодо інших, то вони розумні люди. Скажи мені, чи можна добробут робітника Рокфеллера порівняти з добробутом робітників, де нема Морганів і Ротшильдів.

- Ерунда. Я этого Рокфеллера лучше в гробу б видал в белых тапочках, чем работать на паразита.

- Ну, у Рокфеллера за баланду не працював би, а у рідного всенародного уряду працюєш.

- Русского правительства нет и не было. Есть только жидовское правительство в России.

- Звідкіль у тебе, Аркадію, така ненависть до жидів?

- Я их ненавижу, потому что подстроились под россиян и от их имени творят

преступление и тем самым настраивают против народа людей. Ведь и ты ненавидишь русских. Да только потому, что следствие велось на русском языке, суд проходил на русском и вся жидовская администрация у вас на Украине разговаривает на русском языке. Следовательно, у вашего народа создалось впечатление, что все беды исходят от россиян. Отсюда и ненависть моя к жидам. Кроме того, они ограбили Россию и сейчас капитал тайно увозят за границу.

- Ні, Аркадію, суд відбувався українською мовою та й ненависті у мене до

росіян нема, адже товаришую з тобою, розмовляємо, сперечаємось, доходимо до якоїсь спільної думки, з повагою ставлюся до російського демократичного руху, поважаю творців російської культури, але ті росіяни, які живуть у нас на Україні, користуються плодами нашого розуму і рук і зневажають та нищать мою культуру, мову, вбивають все українське. До таких я не належу і не можу

бути доброзичливим. Маю на увазі також доморощених перевертнів і яничарів.

Так само відношуся і до жидів. Не можуть мати виправдання перед нашим народом ті жиди, що в дев'ятнадцятому році заразили українську армію тифом, в районі Козятина. Або ті, що в тридцятих роках вели в Україні політику геноциду, і ті, що сьогодні підтримують великодержавний шовінізм у моїй країні.

- Ты как будто и правильно рассуждаешь....

- Я не лише так тлумачу, але я так і живу. Як бачиш, сам я хоч з тобою в багатьох питаннях не погоджуюсь, але це не шкодить нашим відносинам. А тепер дозволь поставити тобі кілька запитань. Чи прочитав ти хоч одну книжку українського автора?

- Если быть откровенным, то разве что «Избранные произведения» Франка.

- А чому воно так, Аркадію? По-моєму, це причина надмірної вашої російської зарозумілості і неповаги до народів, що заселяють Російську Імперію. Що там для вас Франко, Шевченко, Леся Українка, Янка Купала, Церетелі. Це справа спеціалістів, мовляв, хай визначають, хто з них думав про соціалізм, а хто про сепаратизм. Та про нашу самобутність, про психологію національної душі, про традиції і звичаї, про те, що наш народ може жити без чиєї б то не було опіки, вам і не сниться. На ваш погляд, наш спокій, добробут, духовне життя повністю залежить від мілітарної потуги "старшого брата". Україна мусить бути придатком до загальної імперської вашої "копилки" достатку. Власне, з цього погляду ви обсервуєте нас і це є той ґрунт, на якому розвився російський шовінізм. До речі, засуджений передовими людьми в минулому столітті, шовінізм засудив і Ленін, але, як колись, так і сьогодні не зустрічаю ні одного в'язня, посадженого в концтабір за його шовіністичну пропаганду і діяння. То в чому ж все-таки справа? А в тому, що держава не буде карати своїх громадян за те, що їхні вчинки узгоджуються з генеральною лінією КПРС.

Нашу полеміку перервала команда: "Шикуйсь!". Трудовий день закінчився. Начальник варти ретельно перераховує нас двічі. Потім садять на відкриті машини і везуть в табір. Кабіна і частина кузова відгороджені дерев'яним щитом, за яким розмістились два автоматники і собаковод. Ми сидимо на дуже низеньких лавочках спиною до кабіни. Північний морозний вітер немилосердно шкварить обличчя. Шлях від підстанції до табору десять кілометрів. Нудна і довга їзда нарешті закінчується, звучить команда начальника варти: "Вигру-жайсь!". Стрибаю з машини і ледве втримуюся на закоцюрблених, затерплих ногах. Перед брамою знову шикують по п'ятеро в ряд і перераховують та обшукують. Нарешті відчиняється брама і вертухай командує: "Первая пятёрка

- шагом марш!". І знову обшук.

- Коли це скінчиться?

- Не твоё дело.

Боже, зішли хоч яку-небудь кару на цих негідників, або візьми мене з цього світу. Ледве теплий заходжу в барак і вже без команди "Отбой!" валюся на нари. Та заснути не можу, всю ніч нестерпно болить шлунок. Ранком записуюся у старшого днювального в санчастину. Кажуть, що лікар Віра Тимофіївна велика нахаоа і замість того, щоб лікувати, гробить хворого. Вона не дивиться, чи є температура, чи кровоточить виразка, чи може тиск крові піднявся до критичного рівня. Перш ніж звільнити в'язня від роботи, цей улан в спідниці консультується з чекістами. Якщо в'язень уже зломлений, став блазнем, холуєм, або стукачем, то до такого хворого вона зі співчуттям ставиться. Віра Тимофіївна -людина без роду та племені. Українського походження, але за Юдин гріш рідну матір розіп'яла б. Фронтовичка. В'язні ще називають її чомусь "королевою Марго". Колишній лікар з німецького концтабору, також в'язень, поляк за походженням, Мільгуй, працює разом з "королевою" і є її коханцем. Чи зарадять вони мені? Хоч би щось дали, щоб заглушити болі. Заходжу в санчастину. Людей немає. Невже всі в'язні "здорові"? Стукаю в двері.

- Зайдіть, - жіночий голос.

В кабінеті Мільгуя немає.

- Добрий день!

Не відповідає. Натомість від столу повертається дуже огрядна жінка з товстезними оголеними колінами.

- На что жалуетесь?

- Я хворий, нестерпно болить шлунок.

- Ложись. В каком месте чувствуешь боль?

Показую на весь живіт, адже нема якоїсь конкретного місця. "Королева" з підкресленою гидливістю кінчиками пальців торкається тіла.

- Одевайся, - сідає біля столу, підтягуючи спідницю до великого, як бочка, живота. Ніяковію і відвертаюсь.

- Ну чем же я вам помогу, да разве что могу посоветовать курорт, хорошее питание, женщину и желудок перестанет болеть.

- Але ж дозвольте, я в'язень, і ваші поради ні до чого. "Королева" вишкірює зуби.

- А ты что думал! Никакой болезни у тебя нет и не может быть! Ты здоровый и пришел сюда на сеанс. Все вы так званые, смотрите на мои ляжки, а потом анонизмом занимаетесь. Ишь, симулянт, работать не хочет.

- Дякую за відвертість. Бачу, що ви як медик з усіх сил старається допомого адміністрації табору фізично нищити політичних дисидентів. Ваше завдання не лікувати, а вбивати.

- Смотрите на него! Ты почему не жил, как все советские люди, а в лагерь пошел?

- По-вашому виходить так: дивитися, як комуністи роблять злочин і мовчати.

Стрімголов виходжу з кабінету. І навіщо я зв'язувався з нею. Даремна

трата енергії та часу. Але все-таки я на власному досвіді переконався, хто така "королева Марго". їду в барак і лягаю на нари. Самовільно вирішую не йти на роботу, а ввечері звітуюсь перед начальником загону лейтенантом'Познярсь-ким. Трафаретні питання і такі ж відповіді. Дослівно передаю розмову з “лікарем".

- Тобі, мабуть, відомо, що за самовільний невихід на роботу караємо карцером, але на перший раз я цього робити не буду. Я зобов'язаний давати стовідсотковий вихід на робочий об'єкт в'язнів. Як ти там працюватимеш, мене не дуже обходить. Це справа бригадира.

Я розумію, створюються такі умови, щоб в'язні самі собі перегризали горла. Після вечері до мене в барак зайшов Павло Терпак. Хлопець родом з Калуша, в'язень з 14-річним стажем. Сьогодні його викликав працівник КДБ Оберемок. Пропонує йому публічно розкаятись і вийти на свободу. Хлопець вагається.

- А може, гра вартує свічки? - додає.

- Дивися, Павле, щоб сам себе не перехитрив.

- Що ти знаєш, Яремо! Головне вийти, а там ще, може, послужу рідному народу.

- Ох, Павле, плюнеш собі та іншим в душу і назавжди попрощаєшся з чистим сумлінням.

Але Павло, наче жаба у пащу вужеві, летить назустріч ганьбі. Він стрімголов кидається у чорну безодню відступництва. Хтозна чи видряпається ще колись звідти. Невдовзі у табірній газетці - була замітка - усі з великим подивом читали Павлове каяття. Табір відповів відступнику бойкотом. Згодом подібні каяття ми не будемо так болісно сприймати, як цей.

- Ти, Павле, став першим, що кинув між нас кістку розбрату. Тепер, напевне, й інших може заманити перспектива звільнення в такий ганебний спосіб. Колись напевно пошкодують, та пізно буде. Як і тобі, Павле, уже запізно. Ти навіть не запідозрював, скільки на твою долю випаде душевних мук і болю. Ці декілька твоїх слів відступництва стануть китайською стіною між товариством і тобою. Хотілося б щиренько висповідатись перед найближчими друзями, з якими протягом років ділив життя і смерть, але вони не хочуть слухати тебе. Ти хочеш крикнути в обличчя всім: "Я персонально зла нікому не зробив. Між вами чимало вештається законспірованих стукачів та провокаторів, як той Панчук Микола". Але мовчиш, бо хоч у в'язницю нікого не запроторив, та замахнувся на храм українського народу, заявивши в газеті: "Ваш труд, кривавий піт і сльози серця - усе даремно, бо храму ви не побудуєте. Забудьте і залишіть марну роботу". Я вірю, що тебе звільнять у своїх інтересах чекісти, щоб на інших тиснути, ставити в приклад твій вчинок, але якщо не звільнять, можливе і таке,

то життя в таборі для тебе стане суцільною мукою. Ще вчора ти користувався повагою і авторитетом серед товариства. Тебе цінили за щирість, доброту, мужність і чесність, за безкомпромісну поведінку перед ворогом, за швидкий і кмітливий розум. А сьогодні? Повага змінилася презирством і зневагою. Ти сподівався, що так буде, але не в таких масштабах. Бо якщо відверто говорити, то купуєш собі свободу ціною товариства, що твердо і непохитно дотримується зайнятих позицій. Так Павле, ти нікого не обікрав і не вбив у корисних цілях, ти дитини у житті не скривдив, ти лише бажав добра своєму народові, своїй Україні, то ж в чому ж каєшся? На твоєму вчинку інші вчитимуться і є надія, що такої фатальної помилки не допустять. Адже хитрість з підступним і жорстоким ворогом не завжди корисна і оправдана. Буває так, коли грубій силі, хамству, жорстокості, брехні та підлості протиставлялася відкрита людська чесність. Тоді зло скажаніє, клацає зубами, та вкусити не сміє.

Ти не зорієнтувався в цій ситуації, а в результаті опинився в трясовині. Гебіст Оберемок потирає руки. Завтра підеш на суд і знову ж оті остогидлі і не приємні для тебе прокурорські питання, як п'ятнадцять років тому, знову вимушені відповіді, а на кінець самозасудження себе, товаришів і самозречення ідеї визволення. Ти вийдеш за браму табору з тягарем ганьби і вже не знімеш його з душі усе життя.

Завтра, сонячного сибірського дня, також вирішуватиметься перебування в концтаборі твого старого друга і порадника Івана Думки. Ти вирішив, що час пройтися по житті вихилясом, а Думка твердою ходою крокує у невідомість. Він, мабуть, тут один з найстарших в'язнів Озерлагу. Тут він карається ще з 46-го року. Місто Тайшет і залізниця через тайгу на Лену будувалися його руками і на кістках його побратимів. Не одне юнацьке тіло сховане у мерзлій землі, розтерзане хижаками, руками Івана Думки. Мружились очі, коли наглядач перевіряв достовірність смерті в'язня ударом сокири по голові. Іван завмирав у люті, стискаючи до болю кулаки, коли при 45-градусному морозі знесилених, хворих, обмерзлих і голодних каторжників тягнули на роботу, чіпляючи за ноги до хвостів коней. Так було з його сьогоднішнім товаришем Костею Вороновим. Не раз кров застигала в його жилах, коли лунали постріли позаду колони, що йшла на роботу, і хтось падав мертвим. Так розважалися вартові. Було й таке, що доблесний радянський воїн кидав цигарку у заборонену зону, а необачний в'язень вірив у щирість вартового і йшов, щоби підняти і хоч раз глибоко затягнутися цигарковим димом. Гримів постріл і в'язень падав, посилаючи прокляття нелюдам, а вояка за пильну службу нагороджували відпусткою додому. Він був свідком, як колишній лейтенант Громов, а тепер полковник і начальник Дубровлагу, власноруч розстрілював людей. Не раз його козацьке тіло рвали нацьковані чекістами собаки. На власні очі бачив, як стріляли тих, хто не мав сили працювати, бачив, як люди у відчаю відрубували собі руки, довбали в дерев'яній колоді дупло, вставляли у затиснуті пальці записку, в якій просили робітників всього світу допомогти. Його міцні плечі переносили жорстокі удари палиць стукачів - в'язнів, що виконували функції бригадирів, нарядників, комірників, кухарів та санітарів. Був очевидцем, як у відчаї люди кінчали життя самогубством, а скільки померло з голоду, холоду і хвороби - не порахувати. Протягом десяти років вів щоденник, але недавно при обшуку його конфіскували чекісти. Пропала багаторічна праця і цінний документ. Залишився хіба що лист, якого Думка знайшов, коли його як електрика повели полагодити світло в жіночому таборі.

“Комі АРСР. Черемуховка 8.12.1954 р.

Дорогі наші друзі, Катрусю і ви, Геню!

З великою радістю і сльозами на очах читали ми ваші сердечні і щирі слова листів, які ми одержали від вас. Дякуємо вам щиро з глибини душі за ці гарні слова ваших листів, за слова розради, потіхи, надії на краще майбутнє наше життя. Дякуємо за розуміння нашого положення і того, що переживали і зараз

переживаємо. Дякуємо також і за добру пам'ять про наших дітей, про яких висловлюєтесь з повним розумінням. Тішимось, що вони пішли по цій дорозі правди, по якій ми мріяли все життя іти чесно і без облуди, без кривди для других. Сумління наше чисте і жодної плями на ньому. В тому дусі виховували ми їх, молодих піонерів, для добра народу і Батьківщини. Обов'язок сповнили свій чесно і під цим оглядом не маємо жодних моральних викидів. Цей обов'язок сповнили і вони, віддаючи своє молоде життя за ідею. Недоля, не мати, стрінула їх і багато інших. Тішимося, дорогі, що ви такі щирі і добрі для нас, як наші рідні діти. Листи ваші справляють велику приємність і здається нам, що ми є між вами і читаємо їх. Пишіть дальше, коли зможете і час вам позволить. Ми по своїй змозі відпишемо. Лише не все можемо зараз відписати. Я цілий рік лежу в постелі тяжко хворий і не раз цілими днями, а то навіть і тижнями не можу підвестися сам. Старість, холодний клімат, голод, який ми перейшли, ревматизм і цинга, виснаження тіла і нервове розлад, а також туга за краєм підкосили моє здоров'я до останніх меж. Якби не опіка жінки, яка цілими днями не відходить від мене і доглядає мене, то вже давно відійшов би я на цвинтар, не маючи ні лікарської опіки, ні ліків, а також поживи потрібної для мене. Взагалі з поживою у нас іноді зовсім зле. Конкретно нема нічого до варення, крім картоплі і ячмінної крупи, кажуть, що не можна ніде нічого купити. А при такій їді не можна виздоровіти, а противно, люди здорові хворіють шлунком на понос. Наше начальство не дбає про інвалідів зовсім і не старається, щоб запобігти злому. Тому багато хворіє тяжко, а то і вмирає по кільканадцять осіб річно. Але ми на це не порадимо, скарги і жалоби даремні. В цій хвилі помер наш з Западної чоловік, мій сусід по койці. Ось такий кінець чекає і нас. Не можу далі писати спокійно і на цім кінчу цього листа. Другим разом, як доживу, напишу ще. Поки здоровлю вас сердечно, дорогі Катрусю і Геню, цілую вас щиро. Пишу разом до вас обох, бо тяжко мені писати. Па! Жінка дописує... Петро Суровецький.

...Дорогенька Катрусю і Геню, як я тішуся, що ти, наша Катруся, про нас старих не забула і також сердечно нам співчуваєш, і наших найдорожчих пам'ятаєш. Дякую, тобі, Катрусю, за твої щирі слова, що ти нас хочеш на старості літ побачити і наші старі кості погріти.

Коби Господь Бог дав нам дожити цієї хвилі і побачитись і виказати цей біль і ці переживання гіркі. Звертаюсь до тебе, дорогенька Геню. Справді, ми не знаємо тебе особисто, але твої слова, дорогенька Геню, щирі і твоя згадка про наших Ромуся і Стефка це вже для нас велика потіха і ми тебе маємо також за нашу дочку, як і Катрусю.»

Цей лист коментувати не треба. Згодом виявилося, що лист Суровецьких написаний до Катерини Деревляної. До кінця війни вони вчителювали в селі Поповичі Мостиського району Львівської області. У 1945 році їх репресували і вивезли в Сибір.

Чи можна сумніватися в правдивих розповідях Івана Думки? Ні в якому разі. Підходжу до Михайла Яцишина, до Володимира Кука, Івана Цапа, Ігоря Цемрин-ського, Дмитра Фіцака і всі вони розповідають про жахливі минулі часи, лише в різних аспектах. Живі свідки минулого. І все те пережив Іван Думка, та не зганьбив ні свого козацького походження, ні партизанської слави. Завтра його можуть перевести з малої зони у велику, як він казав. Назавтра призначений повторний суд. За новим Кодексом терміну 25 років вже нема, а тому тим, хто відсидів 15 років, роблять пересуд. І твоя доля залежить від характеристики гебіста.

На судовому засіданні після допиту вирішили звільнити з-під варти Івана Думку та Павла Терпака, які вже відсиділи 15 років. Повертався у барак Іван радісний, адже мрія зустрітися з сином та донькою стала дійсністю. Не знав і не сподівався, що гебісти підготували йому гірку пілюлю і доведеться чашу горя випити до дна. Обхідний лист підписав швидко, взяв мішок на плечі, попрощався з товаришами і пішов до прохідної. Одночасно з Думкою виходив з табору Павло Терпак. Івана проводжала великий натовп в'язнів. Люди раділи його щастю, бажали здоров'я і не забувати тих, хто залишається в концтаборі. Крім українців, тут були литовці, естонці, білоруси, латиші, грузини і вірмени, татари і росіяни. Терпак, ховаючи від людей очі, стороною тягнув мішок з 'майном". І перед Павлом направду відчинилася брама, а перед Думкою - закрилась.

- Ви не розкаялись ще в своїх вчинках, не осудили своїх націоналістичних поглядів, вас помилково суд звільнив, - заявив в'язневі гебіст Оберемок.

Повернувся Іван до бараку, ліг на щойно спорожнілі нари і в тяжких думах нерухомо пролежав аж до вечора. А гірке життя не припинялося. Не раз і не два доводилося терпляче переносити несподівані та підступні удари долі. Скоро звикся з тим, що все-таки доведеться відсидіти в тюрмі 20 років. Махнув рукою і пішов, як усі, на роботу. Увечері несподівана телеграма: «Батьку, зустрічай, їду на побачення». Стривожилось серце козаче. В сірих очах спалахнули вогники радості, а на суворому і мужньому обличчі заграла усмішка. «До кінця мучитимусь, а не впаду ниць перед катом», - казав сам до себе. І подався у штаб табору просити в опера зустрічі з сином. Не діждете, прокляті, щоб Думка топтав честь і совість народу. Щезайте, лихі, в мене сьогодні інші турботи. До мене їде син. Це буде перша наша зустріч від 45-го року, коли бачив його ще в пеленках. А доня? Я ранений лежав в холодній камері Станіславської тюрми, як вона народилася. Незабаром померла дружина, не витримала знущань та переслідування чекістів. Залишилося двоє сиріток. Вигодувалися і зросли між добрими людьми. Тяжко. Серце розривається надвоє. Діти мої! Чи згадували батька, бо я марив вами і жив. Іван Думка готується зустрітися з сином. Скільки переживань, уявлень... Не вчувся, коли зупинився перед кабінетом начальника режиму. Постукав у двері, зайшов у кімнату.

- Добрий день.

- Здравствуйте.

- Ви мене викликали?

- Да. Садитесь. Ждёте свидания с сыном?

- Аякже, телеграму маю.

- Должен вам сообщить неприятную для вас новость.

Ніби голкою, вжалив батьківське серце. Стривожився. Чекав, що дальше скаже капітан.

- Не хочеться вас огорчать, но должен вам сообщить, что сын погиб. Несчастный случай, попал под колеса поезда.

Закрутилася перед очима земля, безвільно опустилися руки і шапка впала з колін на підлогу. Зм'якло тіло, задзвеніло в голові, горло зціпили спазми, розбите серце витиснуло сльозу і вона покотилася пекучою великою горошиною по зчорнілому, як земля, обличчі.

- Вот вам костюм, одевайтесь и в сопровождении наших сотрудников отправитесь на похороны сына.

Ось яка буде наша зустріч. Боже, дай силу витримати.

_ Відчинились двері прохідної і з табору троє вийшли на вулицю Тайшета. Йшов згорьований батько, не бачачи перед собою нікого і нічого. Навіть не усвідомив, що сталося, як зупинилися перед трупарнею тайшетської лікарні. Відкрив двері і звалився на понівечене молоде тіло.

- Сину!

Плач такого сильного мужчини неабияк здивував медичний персонал. У думках готував сина в останню дорогу. Вистриг пасмо чорного волосся і сховав біля свого серця. Зняв з шиї хрестик, подарований йому ще в дитинстві мамою, і поклав на білі груди сина. Експертиза встановила, що хлопець невідомими був скинутий під поїзд. Та від цього батьківське горе не зменшилося. Після смерті Алли Горської можна не дивуватися, що коїла тут всемогутня рука КДБ.

Ще п'ять років буде тинятись Іван Думка по таборах і звільнять його хворого на рак, без права виїзду на Батьківщину. Помер Іван Думка десь в 70-х роках в Омській області. Ще одна козацька могила зрівняна з землею на величезному цвинтарі нашого народу, ім'я якому Сибір.

Тим часом у концтаборах продовжували жити і мучитися сотні таких, як Думка, в'язнів, здорових і хворих. їх гнали чекісти собаками і карцерами на великі будови комунізму. Непокірні сиділи в тюрмах і не мирилися з драконівськими порядками та беззаконням ЧК.

Герей Богдан Андрійович неповнолітнім хлопцем засуджений на 25 років ув'язнення Прикарпатським військовим трибуналом. За плечима 15 відсиджених років. За усіма радянськими законами підлягав під амністію. Та чекісти зробили все, аби Богдан не потрапив на комісію, яка в 56-у році розглядала справи, і багато в'язнів було звільнено з концтаборів. Коли комісія працювала в 601-ій колоні, Богдана перекинули на 19-у, і навпаки. Таким чином, Герей залишився поза законом амністії, певна річ, з легкої руки ЧК. Він вперто домагається застосувати до нього як до неповнолітнього закон про амністію, тому й голодує вже тридцяту добу. Але вмерти йому не дають. Мільгуй щодня ходить у карцер і силоміць заливає через зонд манну кашу. Начальник табору наказує лікареві годувати в'язня через ніс, але Мільгуй категорично відмовляється, мовляв, осмілююся лише тоді робити цю процедуру, як даси розписку. І це називається в'язень? Він готовий вбити свого товариша за наказом начальства, лише 6 зняти з себе відповідальність. На щастя для Богдана, начальник табору не спішиться з самоініціативою. Напевно, в його пам'яті ще не вивітріли свіжі події 56-х років, коли скресла політична крига імперії і .не один садист чухався в потилицю, чекаючи справедливої кари. На жаль, незабаром війнуло холодом з Кремля. Лютує майор Квашнін. Кайданами і насильством хоче зламати волю Герея.

- Відмовся, Богдане, писати скарги і заяви у совєтські правові інстанції, то обіцяю приставити твою справу на суд "правидних", - каже Квашнін.

Герей знімає голодовку, повіривши слову начальника табору. Але, як кажуть, обіцянка - цяцянка, а дурневі радість. Справа з місця не рухається. Скарги і заяви, які писав генеральному прокурору СРСР Руденку, теж не дають бажаного результату. У Богдана знову визріває намір висловлювати свій протест проти свавілля радянської влади голодовкою. Але товариші, хто як може, стримують його від подібного засобу боротьби з гебістами.

- Знаєш, Богдане, - каже Йосип Климкович, - голодовки в наших умовах рівнозначні самовбивству, а це є гріх перед Богом. Гебісти давно чекають на наші смерті, їм списати тебе не проблема. Ми, друже, мусимо вижити!

Чотирирічна боротьба не пропала марно. Герей домігся того, що його справу було подано військовому трибуналу Мордовської Совєтської республіки. Суд обмежується відсидженим терміном, а в 64-му році Богдана звільняють з концтабору.

Та в таборі залишилось багато таких, що вчора йшли на смерть за волю Батьківщини, а сьогодні схилили буйні голови під тиском неволі. Кожен прагне на свободу, і в цьому бажанні недалеко до зради. Звичайно, КГБ радіє: настала сприятлива нагода розставити свої сіті та ловити людські душі. Донощики і фарисеї змагаються з мерзотниками у підлості та хамстві. Відчули свій нас безкарної роботи. Та й влада гав не ловить, пускаючи в хід різноманітні способи психологічного та матеріального тиску на в'язнів. Знову втрачаються завойовані кров'ю знедолених у 50-х роках права. Вже скасували госпрозрахунок, зароблені в'язнем гроші не видаються на руки, а переводять на книжку. Обмежили купівлю продуктів на лотку. Забороняють побачення зі знайомими, а згодом обмежують листування з рідними до двох листів на місяць. Знімають з нас цивільний одяг, годинники, а з голови волосся. Попередній режим вводять поступово. Бояться, щоб не збунтувалися люди, бо хто кінчатиме будову Тайшетської підстанції? Не ті ж "комсомольці", що вчора усміхалися з фотографії на фоні нашого робочого об'єкту. І навіть підписали у газеті знімок "Комсомольская стройка". Ми не дивуємося, бо звикли вже до фальшивих статей у совєтських виданнях. Хіба не так будувався Комсомольськ-на-Амурі? Хіба не так побудовано Волго-Донський канал? А, хіба колись, Петроград інакше будувався? Совєтська імперія не порушила, а продовжила історичні традиції царату, помінявши їх на "побудову комунізму". Чесній людині жити в такому химерному суспільстві страшніше, ніж опинитися в клітці лева.

За "доброго" Хрущова відміняють закон, що існував за Сталіна: звільнення в'язня з-під варти, якщо він просидів.дві третини свого терміну, а решту часу покривалася робочими заліками. Заліки - це той коник, на якому не один арештант скрутив собі в'язи. Треба було щоденний трудовий виробіток виконувати на двісті відсотків у голоді та холоді. Тобто, добровільно, без погоничів гробити своє здоров'я. Тому й не дивно, що ті, хто виходив за так званими заліками, ставали інвалідами або вмирали, не дочекавшись зустрічі з рідними.

Напередодні переоцінки "виховної роботи" з в'язнями у таборах і тюрмах радянські "педагоги" в центральній газеті "Правда" друкують статтю "Человек за решеткой". Головний напрямок статті - повернення до сталінського режиму в тюрмах. Звичайно, знову у "моді" жорстокість, що виражається в таких деталях: голод, холод, абияка медична допомога, закрита тюрма, карцер, наручники, цькування в'язнів одних на одних, тяжка фізична праця. Найбільше беззаконня

- вважати злочином світогляд людини, її ідеї, а не фактично скоєний поступок. Виходить так, що загальнолюдський світогляд кваліфікується нашим правосуддям як злочин і "суб'єкта" можна притягнути до відповідальності. З іншого боку, можна вбити, зґвалтувати, пограбувати, обікрасти - і тут ще маєш сяке-таке виправдання. Але заявити, що в нас ігноруються права людини і конституційні права - це вже велика крамола, це наклеп на радянську дійсність і таке інше. І якщо така заява виходить від кількох осіб, то це вже буде кваліфікуватися прокуратурою як зрада Батьківщини. До того ж суд засідає таємно, далеко від людського ока та світової громадськості. Почали ділити в'язнів на виправних і невиправних, на воєнних і сучасних злочинців.

Нас ділять на чемних, середніх та поганих. З кожної групи чекісти виривають тих, хто захитався у своїх переконаннях. За допомогою цих людей гебісти ведуть у концтаборі ідейну розкладну роботу. В розмові з Олесем Лихолатом гебіст Оберемок сказав: 'Шкода, що в мене немає такого технічного засобу, з допомогою якого можна було б просвітити твою душу". Форсувалась підготовка до застосування нових засобів у боротьбі з непокірними в'язнями. Якщо раніше від нас вимагали всього-на-всього дотримуватись розпорядку дня і регулярно виходити на роботу, то сьогодні Оберемок хотів би своїми руками обмацати наші душі, як це роблять вертухаї під час обшуку, нишпорячи по кишенях одягу. На поверхню спливають такі люди як Лука Павлишин, і починають намовляти в'язнів до компромісу. Ці люди свідомо виконують роботу Іуди. Дехто клюнув і потрапив на гачок політики гебістів. Павлишин повернувся з Києва, його возили туди на так зване "перевиховання", взявся проповідувати ідею публічного масового розкаяння. Це був шлях, яким Павлишин торував собі стежину на "свободу". Отже, все зводилось до того, щоб в'язня усякими правдами і неправдами поставити на коліна, а тоді легко буде змусити людину зректися своїх ідеалів, витягнути з деморалізованого в'язня заяву: "Я злочинець, мене судили правильно, дякую радянській владі, що я живу, їм хліб, дихаю повітрям." Отже, сиди, голубчику, і не пікай, ти сам признався до вини, то ж вибирай - живи або вмирай. І вже ніхто не посміє спитатися у совєтів, куди ви поділи людину чи навіть групу людей. Якщо ти, владо, підписала оонівську "Декларацію прав людини", до того ж і конституція ніби гарантує право на створення опозиційних партій, то суди людей, що протестують проти політики влади відкритим судом, перед громадськістю світу, використовуючи телебачення і радіо. А якщо конституційні права громадян мертві, то чому глаголите на весь світ: "Наша соціалістична система найсправедливіша в усьому світі!" Чому ви при такій справедливій системі лише за спробу створити опозиційну організацію судили у 1959 році мене і моїх товаришів? Ви нас закрили за сімома замками, зробили з нас "буржуазних націоналістів", "лютих ворогів народу" і розправилися, як зі зрадниками Батьківщини. Ви усі десять років вимагали від нас публічного розкаяння, і щоб ми самі себе злочинцями назвали. Для чого це все? Щоби світові і своїм людям замилити очі, мовляв, що хочете, гляньте лише на цих злочинців. Вони самі себе такими назвали. Вони хотіли кров'ю затопити Україну, відірвати її від рідної сестри - Росії. Ви навіть звільнення обумовили "добровільним каяттям". Але не всі ті, хто виривався з неволі подібним шляхом, ставали слухняними ягнятами. Ось хоча б Святослав Караванський. Помилилися гебісти в ньому. Караванський вийшов з одною метою: активно взятися за боротьбу нашого народу за право користуватися українською мовою в школах та університетах, за демократію, свободу слова і друку в імперії. З подібною метою каявся Павло Терпак, але йому не пощастило, бо після півторарічного перебування на "свободі" Павла знайшли біля Калуша вбитим.

З Караванським ми розлучилися на 601-ій колоні. Його повезли у Мордовію. З Дубровлага він звільнився, щоб через п'ять років знову повернутися в тюрму. Карався разом з нами у Тайшеті доктор-юрист Володимир Горбовий. Кожного вечора його можна було бачити на прогулянці. Вражало завжди спокійне лице та врівноваженість. Горбовий добре знайомий з міжнародним правом і правом СРСР. Доктор ніколи нікому не відмовляв у юридичній консультації. Мучиться чоловік у совєтських концтаборах з 1947 року без суду і вироку. З нього так само, як з інших вимагають совєтські інквізитори публічного каяття та публічного засудження визвольної війни ОУН-УПА. А все-таки у чому полягає його злочин, чим він завинив перед владою? Невже ж тим, що він під час варшавського процесу, коли судили в 1934 році групу націоналістів, очолену Степаном Банде-рою, за вбивство міністра внутрішніх справ Пєранкого, Горбовий виступав адвокатом? Хіба може адвокатська діяльність кваліфікуватися як злочин? Правда, в книзі Беляева "Під чужими прапорами" зазначається, що Горбовий у 1941 році привітав Гітлера телеграмою з приводу нападу Німеччини на Радянський Союз. Допустимо, що це правда. То чому ж не провести дізнання і влаштувати відкритий судовий процес, а не знущатися над людиною, мов хижі звірі над здобиччю. Крім того, Горбовий не є підданий СРСР, і взагалі не має підданства. Але

таких у Чехословаччині, якій він підлягає, карають чеські судові органи, а не ви,

"шановні" товариші большовики. Чехи, навіть комуністи, і ті відмовилися від фабрикування судової справи проти Горбового. А радянська влада інкримінує йому навіть те, що він був учасником УГА, як тисячі галичан у той час. До речі, більшовики і мертвих стрільців УГА не терплять, руйнують не лише стрілецькі могили, а й цвинтарі. Вандалізм, помножений на ідіотизм. І після всього пережитого, побаченого, почутого молодь, що приходила в концтабір, мала б визнати об'єктивність совєтських законів!?

Голова червоної гідри щось подумала, а хвіст метнувся, і нам вручили обхідні листи. Наступного дня прощаюся з товаришами. Нас сорок чоловік впихають у "чорний ворон" і ранньою весною 1961-го року везуть до поїзда. Нема чим дихати. Тьмяніє в очах. Хтось непритомніє, але нема де впасти.

- Конвой, зупини машину, людина вмирає!

- Ничего не случится, видержит, не подохнет.

Хтось несамовито кричить: 'Люди, спасите, убивают!"

- Замолчите, гады, а то стрелять будем!

- Стріляй, ми вже нажилися, вистачить з нас!

Ледве витримую цю пекельну їзду. Здавалося, ось-ось впаду, але з чола полився піт і стало легше дихати. Машина зупиняється. Висипаємо на вулицю, витягуючи зімлілого. Якийсь сумлінний вояк приніс води і хлюпнув хлопцеві в обличчя. Той відкрив очі, зітхнув, і з допомогою товаришів зіп'явся на ноги. Нас викликають на прізвища і заганяють у "столипін". В одне купе вагона на шістьох, впихають нас дванадцять чоловік. Усім в справі написали: "Схильний до втечі". Роздали сухий пайок, солоний смердючий оселедець, п'ятнадцять грамів цукру та сімсот грамів чорного хліба на день. Поки нас загнали до вагона, два рази робили ретельний обшук. Не дуже приємно одного дня двічі світити голим задом перед їхнім благородієм. У дорогу вирушили десь опівночі.

- Куди нас везуть? - думає уголос Богдан Христинич.

Він дуже обережний у своїх висловах і думках. Ще би! Адже тягне вже другий термін ув язнення. Перший раз його арештували у Львівському університеті. То було, здається, в 50-му році. Тепер знову Богдана схопили разом з товаришами, звинуватили в націоналізмі та антирадянській пропаганді і всучили йому десять років строгого режиму. Христинич на мене дивиться скоса. Я ще так не обпікся і мене так жорстоко не били, як його, а тому я досить відкрито висловлюю свої думки.

- Слухай, Яремо, - каже Богдан, - чи не занадто ти собі уявляєш у чорному світлі радянську дійсність, адже ж німці з нами не вовтузилися би, а розстріляли.

- Ну, якщо радянську дійсність порівнювати з фашизмом, то, можливо, деякою мірою наша дійсність світліша і навіть гуманніша, принаймні, крематоріїв немає. А щодо розстрілів, то краще бути розстріляним, ніж мучитися ціле життя. Але якщо совєтську дійсність порівнювати з тим, що пишуть у газетах, то прірва неймовірна. І взагалі недоречно порівнювати мирні часи з воєнними, адже совєти в мирні часи чинили значно більше звірство над своїм народом, ніж Гітлер над своїм під час війни.

- Що зробиш, "рок" історії, як кажуть росіяни. Але послухай все-таки мене. Візьмемо віз, що котиться дорогою. На ньому сидять задоволені люди. Тобі не подобається їхня веселість, співи, гамір, сміх, і ти пхаєш руку між шпиці коліс, щоб зупинити цей шалений лет похилою. Чи вартує шкіра вичинки?

- Ну що, відповісти? Попробую. Так, Богдане, віз котиться, але кермо в руках сліпого, на возі мої рідні, близькі знайомі. Люди не свідомі того, що віз летить похилою прямісінько у кам'янисте провалля. В такому випадку треба намагатися зупинити цей божевільний лет, жертвуючи не лише рукою, але й власним життям. Такий акт самопожертви може зупинити божевільних.

Христинич усміхнувся білими зубами.

- Хай юродиві їдуть возом, поки не схаменуться. А ми, з усього видно, їдемо на захід, - жартома відповідає Богдан.

Ми замовкли. Кожний думав свою думу. Лише колеса вистукували пісню залізничників. Жаль прощатися з українцями, що не зі своєї волі замешкали в Сибіру, а тепер годі додому повернутися, алесвідомість того, що їдемо у бік Європи, веселить душу. Крім нашого вагона, куди запхали чекісти вісімдесят чоловік, причеплено ще кілька вагонів - "телятників", перевантажених в'язнями. Всю дорогу - вісім діб - у мене нестерпно болить шлунок. Ніякої медичної допомоги. Якби так прорвала виразка, то неминуче наступила б смерть. Нарешті на дев'ятий день о 12 годині зупиняємось серед мордовських лісів та боліт. Селище Соснівка. Табір №7. Начальник Коломийцев у супроводі табірної свити: свого заступника майора Агєєва, начальника спецчастини старшого лейтенанта Йоффе, нач.режиму капітана Кукушкіна з помічником лейтенантом Корнелі та зі старшим наглядачем Шведом. Старшина Швед прославився своєю жорстокістю на всю Мордовію. За походженням - українець, здається, з Полтавщини, добре володіє полтавським діалектом. Під його пильним оком вояки обшукують нас і пускають на територію табору, а там вже розподіляють по загонах. Після дворічної розлуки знову зустрічаюся з товаришами. За цих два роки хлопці не зміни-лися, хіба що Струтинський навчився грати на скрипці, а Коневич на акордеоні, Тимків поглиблює свої знання в літературознавстві. Та ось настає час гуртом проаналізувати слідство і судовий процес. Ділимося думками, враженнями і спогадами. Виявляється, що ми з цієї катавасії вийшли досить добре.

Незчувся, як минув тиждень, навіть трохи одужав. Ходжу на роботу і зачищаю футляри до настільних годинників з Іваном Струтинським. Тут зі мною працює мій новий знайомий і товариш Богдан Христинич. Тепер він не дивиться на мене з підозрінням, як колись. Сьогодні неділя, ми на роботу не йдемо, і Богдан пропонує зіграти в шахи. Вечорами виходимо на прогулянку і Богдан читає мені лекції з історії української мови та літератури. Кожна проведена хвилина з ним поглиблює мій світогляд. Глибше починаю розуміти життя та політичні процеси, що відбуваються. Роблю висновок, що з нічого "щось" не робиться, як це зробили більшовики - без фундаменту почали будувати соціалістичну споруду. Це "щось" завжди має свої передумови, історичні чи суспільно-політичні. Тепер, якщо переді мною виникають незрозумілі питання, я звертаюся до Христинича за поясненням. Не пам'ятаю ні одного питання, щоб Богдан не відповів на нього коротко, ґрунтовно і переконливо. Приблизно в цей нас знайомлюся з Богдановими сподвижниками і однодумцями. Хлопці надзвичайно цікаві, чесні та розумні. Володимир Леонюк, Ярослав Гасюк та Ярослав Коби-лецький. Перший народився в сучасній Білорусії, і дуже обурюється тим, що в його рідному селі люди розмовляють українською мовою і почувають себе українцями, а їх усіх записали білорусами.

- Це ж неподобство і несправедливо, - каже Володимир, - щоб я дитиною йшов тридцять кілометрів пішки до найближчого українського села, аби купити "Кобзар" Шевченка.

У таборі систематично займався, вивчав, за змогою, "Історію української літератури".

Хлопців судили за створення антирадянської організації та за антирадянськ| агітацію, а фактично за патріотизм. У них була добре законспірована на півночі Росії, в районі Інти, друкарня. Там друкували листівки і розповсюджувалися по Україні. Одна з таких листівок називалася 'Карпати звинувачують". Йшлося про варварське знищення лісів та інших природних багатств у Карпатах. Хіба голос в оборону природних ресурсів землі, незалежно від того, в якому географічному районі руйнуєтеся екологія, може кваліфікуватися як злочин чи антирадянська пропаганда?

Перший раз їх судили у 50-х роках. Були звільнені за амністією в 5б-му році. Хвиля репресій у 1959 році не минула їх. Повторна розправа над ними була жорстока: десять, дванадцять, а Кирилові Збанацькому, як головному, п'ятнадцять років суворого режиму. Приємно і корисно в їхньому товаристві провести вільний час. Гуморист Ярослав Гасюк, подібно Руданському, Остапу Вишні, або Гашеку, про серйозні речі умів говорити жартуючи, і від цього день у неволі спливав швидше. Дехто з новоприбулих в'язнів уже встиг познайомитися з мордовським карцером, і, звичайно, штатний мешканець карцерів нескорений Павло Кулик. Перший раз його судили за спробу нелегально перейти кордон у районі Чорного моря. В 1956 році його звільнили за амністією, та вже у 59-му році Павла вдруге судили, за так звану антирадянську пропаганду. Цьому отроку Київської землі, з Таращанського району, столичний суд всукав аж 10 років ВТК суворого режиму. Він є живим свідком голоду в 1933 році в Україні. Це його, малого хлопчика, мати прив'язувала до ніжки стола, щоб часом надвір не вийшов, адже селяни з голоду озвіріли і займалися людоїдством. Батько був "мужем довір'я", влада виділила йому клячу і віз, він щодня їхав вздовж села, заходив до кожної хати, витягуючи мертвих односельчан, наче дрова, скидав трупи на підводу, вивозив за село, щоб там де-небудь поховати їх у братській могилі. Сморід отруював повітря над Україною, приваблюючи з усього світу гайвороння, для них кордонів не існує, рвали мертві тіла та видовбували очі. Старий Кулик належав до "активу". Він і йому подібні у двадцятих роках стверджували совєтську владу на селі. Старший Павлів брат був командиром у совєтській армії. Загинув під час фінської війни, а Павло уже повторно карається у совєтських же концтаборах. Звідки у хлопця патріотизм? Адже виріс ніби у зразковій радянській сім'ї, вчився у радянській школі, служив у червоному війську. Напевно, не читав історії Грушевського, не питав політико-філософських трактатів Донцова, мабуть про Петлюру зі шкільного підручника чув у переліку ворогів: "Хто Денікіна розбив, Колчака, Петлюру?". То ж як все-таки Павло став свідомим патріотом? Очевидно, любов до своєї Батьківщини, до долі народу появляється у наших душах мимоволі. її не обґрунтуєш логікою, а вона заволодіває нами і змінює нас. Напевно, голодомор у 32-33 роках міг викликати у розумного і допитливого хлопця обурення проти влади, допоміг зрозуміти: це не стихійне лихо, а плановий геноцид, зброя в руках російського шовініста у боротьбі проти мого народу.

Не раз під час полеміки з представниками влади Кулик конкретно запитував: "Скажіть, товаришу чи громадянине, який злочин страшніший - той, коли німці спалили в крематоріях та знищили розстрілами сім мільйонів людей під час війни, чи той, коли радянська влада в мирний час знищила голокостом ту саму кількість українців?" Вже саме порівняння викликало лють у лекторів.

- Это провокация, в .карцер его!

Одного разу капітан Йоффе цинічно відповів Павлові:

- Жалко, что ты не подох в 33 году.

Отже, туди у карцер часто потрапляли за свої зухвалі запитання Михайло Вітер, Павло Кулик, Трохим Шинкарук, Юрій Шухевич, Левко Лук'яненко та ін. Не знаю, яку практичну користь давали відкриті суперечки з лекторами чекістам, чи прозрівали вони, чи ще більше ненавиділи нас? Як би там не було, але досі подібної аудиторії ці лектори, певно, не зустрічали. "На волі'' люди мовчали на лекціях. Боялися. В'язень вже не має що втрачати, хіба відплатять йому карцером, закритою тюрмою, і не дадуть дихати свіжим повітрям. Однак, під час лекцій, які нам влаштовували, гострих запитань було багато. Пригадую, коли до нас у табір приїхала група лекторів для нашого "перевоспітанія", ці, так звані представники громадськості Львівської області, мабуть, не сподівалися зустріти такий відчайдушний ідеологічний опір знедолених. Нас запросили у табірний літній кінотеатр, якщо це приміщення можна так назвати. Тут під відкритим небом ціле літо йшли пропагандистські фільми, в яких ідеалізувався радянський спосіб життя, оспівувались звитяжні бої совєтської армії з фашистами. Коли я прийшов, то побачив на грубих лавках чимало в'язнів, а за столом, накритим червоним полотном, сиділи делегати в оточенні гебістів. Збори розпочав начальник оперчастини капітан Корнелі.

- Граждане заключенные, к нам приехали представители творческой ителли-генции и представители общественности Украины, а также бывшие заключенные, которые осознали абсурдность своих идей, честно раскаялись и активно участвуют в построении коммунистического общества. Слово имеет писатель и общественный деятель Украины Тарас Мигаль.

Стараюся з усіх сил збагнути цю людину. Невиразне обличчя, очі каламутні, наче з перепою, мова тяжка... І я сумніваюся, що він вірить в те, що говорить. Та одне знаю: його відрядження буде щедро оплачене. "Товариші",

- каже. Це щось нове, адже до нас звертаються лиш "громадяни". Мигаль дозволив собі відхилитись від офіційного звернення:

- Ми приїхали до вас не для того, щоб похвалитися нашими досягненнями в галузі культури, науки та економіки, ми приїхали, щоб відкрити вам очі на нинішнє реальне життя в Україні. Як самі бачите, поруч зі мною сидять колишні ваші співучасники і вони не дадуть мені збрехати. А робиться чимало. Завдяки нашій подвижницькій праці народові повернули несправедливо забуті імена Володимира Гжицькиго, Богдана-Ігоря Антонича, Зінаїди Тулуб, Антоненка-Да-видовича, Бориса Грінченка, Самійленка. Йде підготовка до реабілітації Зерова...

Мигаля безцеремонно перериває Левко Лук'яненко

- Мене цікавить, коли реабілітують Драгоманова, Панька і Миколу Кулішів, Драй-Хмару, Филиповича, Леся Курбаса, Підмогильного та інших. І що ви, як представник Спілки письменників зробили конкретно в цьому плані?

- Я не всесильний, якщо не зробив, то хоч стараюся зробити, - каже той.

- Де ваше старання видно? Невже у пасквілях на визвольну боротьбу нашого народу?

Михайло Вітер:

- Ви ж представник громадськості Львівщини, то ж від імені цієї громадськості рішуча домагайтеся реабілітації творців української культури та їхньої творчості.

Мигаль:

- Ви хочете, щоб ми офіційно дозволили безоглядно друкувати і пропагувати тенденційні твори деяких письменників?

Богдан Тимків:

- Не тенденційні твори, як ви кажете, а пропагувати серед нашого народу самобутність української літератури і мистецтва, його національний дух.

Запальна дискусія загострюється і флегматик Мигаль ніби прокидається зі сну. Зникли спокійні жести і рівний тон. Плечі нервово шарпнулись, а язик помаленьку забелькотав:

- Ви ніби вболіваєте за долю української культури та мови, а подивіться на свої руки і побачите, що на них застигла кров полум'яного патріота - письменника і творця нашої літератури Ярослава Галана та інших невинних людей.

Йосип Голубець:

- Так, пане, товаришу Мигаль, вбивство Галана справа наших рук. Лукашевич та Стахур всього-на-всього виконали вирок революційного суду. Але не заперечним є той факт, що смерть Галана є дуже вигідна совєтам. З часу його загибелі московська антиукраїнська політика і пропаганда будувалася і будується на покійному Таланові. Очевидно мертвий Галан приніс більшовикам чимало користі. Адже тепер від його імені можна говорити, що завгодно. По-моему, гебісти мали якусь інформацію про підготовку замаху, тому послабили охорону і таким чином посприяли його смерті. Підозрілим також є те, що москалям вдалося захопити живого Стахура, адже не загинув ні один перший секретар обкому. Ми Галана могли ліквідувати ще в 30-х роках, але цього не зробили, хоч він гостро виступав проти ОУН. Ми могли миритися і сваритися - це наші внутрішні справи. Ми надіялись, що, зіткнувшись з совєтською дійсністю, Галан оговтається. На жаль, цього не сталося.

Мигаль:

- Це вигадка, Голубець, але не безпідставна. Немало загинуло радянських людей від бандерівських убивць.

Трохим Шинкарук:

- Ми не вбивали, ми боронилися, а на війні - як на війні. І не забувайте, що ваші хазяї, котрим ви так пристрасно служите, у своїх злочинах перевершили фашизм, вандалізм та інквізицію. Ви мабуть знаєте, але мовчите про розстріл 12 тисяч польських військовополонених в 1940 році у Катинському лісі. Ви мабуть знаєте і про розстріл у цьому ж році Вінницького стотисячного табору українців і мовчите. А про знищення тисяч людей в дрогобицькій, стрийській, станіславській, луцькій і рівненській тюрмах невже не знаєте?

Мигаль:

- Дивуюсь, звідки у вас такі дані?

- Я перший свідок, - піднімається невисокого зросту Степан Янкевич, - я дивом залишився живий у миколаївській тюрмі, просто енкаведисти не встигли вчинити наді мною розправу, бо наспіли німці і їм було не до мене. Вони рятували свою шкуру.

Йосип Голубець:

- Я служив у зондеркоманді та своїми руками розмотував подушених колючим дротом людей у дрогобицькій тюрмі.

Ігор Цембринський:

- Я волинянин, своїми очима бачив, як трупами у Луцьку закидані були тюремні підвали.

Капітан Иоффе не витерпів:

- Замолчать, контра!

Голубець:

- Чого нам рота закриваєш? Боїшся? Але то все правда. Нас звинувачуєте у вбивствах, а самі не лише вбивали, а й знущалися над вбитими. Я бачив вирізані у вагітних жінок зародки і зашиті у чоловічі животи. Я не розумію мети такої жорстокості. Таке варварство не має ніяких пояснень. Не вірю, щоб про це не знала партія. А після всього ще повертається ваш язик називати нас вбивцями?

Шумук Данило, колишній член КПЗУ:

- Скажіть, добродію, куди партія і влада запроторили представників КПЗУ, що

у 1929 році поїхали в Москву на засідання Комінтерну Васильківа, Турянського, Крілика та інших? ,

Мигаль збентежений та переляканий. Він не сподівався такої сміливості від в'язнів. З його грудей виривається щось подібне на стогін:

- Що ви хочете від мене нещасного, зломленого і такої ж нещасної України?

Загальний сміх:

- Облиште його, хлопці, бо розплачеться - крикнув хтось з аудиторії.

Мигаль не сказав більше ні слова, лише осунувся на крісло. Настала черга

Луки Павлишина. Відразу впало в очі, що цей чоловік дуже дбає про свою зовнішність. Виправка військова, хоч голова вже посивіла. Веде себе нахабно, бо добре знайомий з психологією в'язнів: "Товариші!"

Які ми, у біса, товариші тобі? - каже Іван Долішній, швагро Павлишина.

Вітер:

- Дайте си спокій, Іване, хіба ж можна так на фаміліянта, чей порожній не приїхав, мабуть, файний кусень сала привіз.

- А щоб йому те сало впоперек горла стало. Привіз чорну ганьбу, від якої все життя годі буде відмитися. То треба, чоловіче, мати неабияке терпіння, щоб вислухати його теревені.

- Не дивуйтеся, він нам розкаже казочку про сірого бичка, - уточнює Михайло Вітер.

Лука терпеливо очікує, коли нарешті припиниться гамір та сміх. Капітан Йоф-фе зі старшиною Шведом погрозами намагаються встановити спокій. Поволі, підкоряючись шантажу, адже наглядачі уже витягнули з публіки і повели в карцер Ковальчука, гамір втихає.

- Товариші! - продовжує Лука, - Після звільнення мені дозволено жити і працювати на Україні.

Що скажеш, гуманна комуністична влада. І мені пригадуються слова з пісні, наче про Луку написаної:

А може, з вас хтось складе нам присягу,

Що буде вірно він Москві служить,

/ відречеться від свойого стягу,

То й буде вічно і "щасливо" жить!

Ось таке "щастя" запопав зрадник. Але Павлишин не вгаває, а продовжує виголошувати похвалу властям: "Бачите, які гебісти справедливі та добрі, дозволили мені не лише працювати майстром на Роздольському сірчаному комбінаті, але дали право на життя. Користуйся всіма вигодами міського мешкання, трьома кімнатами, кухнею та ванною. Дякую радянській владі за зрозуміле і гуманне ставлення до мене, адже за ті злочини, які я скоїв, мене слід було б карати не тюрмою, а розстріляти. Як бачите, мені простили і я тепер не можу спокутувати своїх старих гріхів.

Долішній:

- Мабуть і нас не стріляють, бо надіються на наше каяття; а проте не соромляться морити голодом.

Василь Пірус:

- Дозвольте питання!

Капітан Йоффе: "Как фамилия?"

Голос з натовпу: "Це що, знову лякаєте? Ми не з полохливих, якщо тобі так хочеться, то пиши - Василь Пірус".

Піднімається високий та стрункий, з орлиним поглядом в сірих очах, з приємним обличчям, статечний мужчина. Павлишин ніяковіє під пильним поглядом колишнього бойовика УПА.

- Скажи, добродію, хіба не ти нас вів, молодий квіт нашого народу, на смертний бій за волю України? Хіба не ти проповідував ідеали, за котрі поклали свої голови тисячі моїх друзів? Цікаво, коли ти говорив правду: чи тоді, коли твердив, що ми йдемо на смертний бій, щоб визволити нарід свій від трьохсотрічного московського ярма, чи тепер, коли виголошуєш хвалу колонізаторам. Ім'я тобі...

- Хочеш сказати: зрадник? - перебиває Василя Павлишин.

- Ні, щось гидкіше. Ти просто щур, що під час катастрофи корабля першим покинув палубу і драпонув на берег, залишивши своїх підлеглих на погибель.

- Ви помиляєтесь, бо я довго думав над своїм минулим і не лише збагнув, але й розкаявся, проаналізувавши свої помилки, і усвідомив свою вину перед трудовим народом-, з якого вийшов, перед партією та урядом .Ні, я не зрадник і не пацюк, як ви мене називаєте.

- Не розумію тоді, яка різниця між нами?

- Різниця та, що ви до сьогодні не позбулися буржуазно-націоналістичних ідей.

айно, виходить, що той, хто все життя наймитував по людях, належить до класу поміщиків.

Загальний сміх та оплески.

Павлишин:

- Ваше соціальне підґрунтя тут ні до чого, головне, що ви сповідуєте ідеі української буржуазії в боротьбі проти радянської влади.

- Помиляєтесь, добродію, бо не я, а ви займаєте позицію тих соціал-комуні-стів, що весь час зраджували інтереси нашого народу, а моя ідея - це ідея Шевченка, Франка, Лесі Українки. Це ідея визволення мого народу від будь-якого гніту.

- Ви, Пірус, краще подумайте про себе, ніж про народ, адже він своє слово сказав у 1917-му році.

Пірус:

- Це результат яничарської політики таких, як ви, що вірою і правдою служили царизмові протягом кількох століть, отруюючи національну свідомість нашого народу, а більшовики з вашою допомогою до царської русифікації додали соціалістичного соусу і під цівкою пістолетів та гармат змусили народ виступити проти своїх інтересів. Та що там говорити, раджу прочитати книжку Юрія Смолича "Реве та стогне Дніпр широкий", в якій правдиво і без перебільшення змальовано жорстокість і садизм совєтського генерала Муравйо-ва, що по-варварськи розправлявся з населенням Києва під час захоплення міста в 1918-му році.

Павлишин:

- Я вже читав. Шкода було трудитися.

- І гайнувати час, - перебив його Пірус, - адже від того ви не порозумніша-ли. Навіщо вам тратити енергію, коли є стільки турбот про власні вигоди, про своє помешкання...

Полеміку між Павлишином і Пірусом пробували перервати капітан Йоффе і лейтенант Корнелі.

Йоффе:

- Да замолчите вы, Пирус. Ведь мы не собрались здесь выслушивать вашу демагогию. Если хотите, задавайте вопросы по существу.

- А й я питаюся по суті. Чого він сюди приїхав, продемонструвати своє блюзнірство перед вами і показати свою ницість? Даремні старання, непереконливо і поверхово. Між в'язнями не знайдете людини, аби повірила його теревеням.

. Опустив Павлишин голову, знітився і зайняв місце, відведене йому капітаном Йоффе. Перед ним сиділи з високо піднятими головами неслухняні колишні його підлеглі.

Тепер настала черга Івана Гнатюка. Він ухилявся від формальностей, не став за трибуну, як його попередники, а з місця почав розповідати свою автобіографію.

- Знаєте, товариші, я буду, старатися, щоб і вовки наситилися і овець не рухати. Коли я звільнився з ув'язнення, то мені дуже тяжко було прописатися в Бориславі, а ще тяжче знайти роботу, адже я хворий, мені вирізали легеню і я не можу виконувати тяжку фізичну працю. Та жити все-таки якось треба було, тому і змирився з дійсністю, став на шлях виправлення, осудив своє минуле і покладаю усі надії на милосердя радянської влади. Може, у когось є питання, я за можливістю правдиво і щиро відповім.

Трохим Шинкарук:

- Де ти працював після звільнення?

- Я вже й не знаю, як вам відповідати. Працював на будівництві в Бориславі. Та яка то робота була? На ті заробітки ледве сам проживеш, та й ти, Трохиме, добре знаєш, яке моє здоров'я ще з іркутської тюрми, коли я з кров'ю випльовував легені. Ми ж з тобою співкамерники.

Трохим підвівся на весь зріст. Цей довгов'язий молодий чоловік у свої 32 роки п'ятнадцять уже відсидів по тюрмах і концтаборах. Шинкарук родом з Полісся, колишній товариш і порадник Гнатюка.

- Кажеш, Іване, що хочеш жити, що хвороба тебе добиває, а може ти

думаєш , я не хочу жити, може не хочу мати сім'ю, як ти? Невже для тебе життя миліше, як для мене, але я й гадки не маю торгувати совістю. Як можна

допустити, щоб у свідомості чесної людини облуда та брехня взяла гору? Вся суть у тому, що ти проґендлював свою честь політв'язня.

Гнатюк спересердя перебив Трохима:

- Ви краще йдіть додому, то ж принесете користь тим, що хоч дров сім'ї врубайте, а ви товчете воду в ступі.

- Ого, бачу, що ти, небоже, високої думки про себе, але знай, що українська література без такого генія, як ти, житиме, а ми всі разом тут - це жива історія народу і поки мучимося у в'язниці, то являємось активними борцями за волю України, справедливість і демократію.

Гнатюк:

- У своїй поезії я славлю народ, що трудом своїм злетів у космос.

Наш друг Вітер енергійно перебиває його:

- Торгуєш найсвятішим, що є в народу, помагаючи чужинцям прищепити йому вакцину рабського духу, заманюєш поезією найкращі уми народу на створення космічних кораблів, на добування вугілля, сталі, нафти, газу, замість того, щоб ці люди в тяжку годину працювали в царині відродження Української держави. Тебе навіть не турбує те, що скоро не буде кому читати твою поезію, адже в Одесі, Харкові, Києві, Донецьку, Запоріжжі та інших містах України вже не чути рідної мови. До цієї духовної смерті нашого народу причетна і* крапля

твоєї брудної роботи.

- Садись! - заверещав лейтенант Корнелі. - Почему вы не обращаете внимание на то, что за годы советской власти в стране произошли качественные экономические перемены.

Лук'яненко:

- Все те правда, але якою ціною заплатив народ за ті переміни? Крім того, не штука будувати міста, запускати в експлуатацію шахти, рудники, заводи, електростанції, якщо все це робиться за 700 грамів хліба і чашку баланди. Сьогоднішня ваша економіка базується на мільйонах трупів знедолених та дармовій праці.

- Это клевета, - кричить Йоффе. - Собрание, граждане, окончено. От имени лагадминистрации благодарим представителей общественности Львовской области за содержательные выступления.

Йоффе та Корнелі аплодують, їх підтримує невелика купка табірних стукачів. Група в'язнів оточила Тараса Мигаля і він, розводячи руками та оглядаючись підозріло на всі боки, в розпачі говорить:

- Хлопці, все те, що я пишу, то єдина можливість поінформувати масового читача про те, як Україна бореться.

Наглядачі майже силою виривають його з нашого кола і "делегати" в супроводі чекістів, під глумливий свист пішли до виходу. За сьогоднішню роботу господар напевно почастує перекінчиків "оселедцем на ланцюзі". Це була майже остання зустріч в'язнів з представниками "громадськості". З цього часу подібні відвідини припинили. Привозили ще литовців і латишів, але у них все проходило мирно, без емоцій та напруженої полеміки. З Прибалтики приїжджали у супроводі гебістів напівроздягнені жінки, що ставило в'язнів з їхніми пуританськими поглядами в незручне становище. Була спроба вплинути на душу людини мистецтвом, тобто переконати в'язня, що його наміри і цілі не варті ламаного гроша, бо за радянської влади, як ще ніколи за всю історію, розвинулась культура народу. Але ця затія також не дала бажаних результатів, адже брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся.

Одного разу привезли в концтабір білоруський ансамбль народних інструментів, який, до речі, виконав також багато українських мелодій. Музика до сліз зворушила втомлену душу в'язнів. Чекістам хотілося, щоб люди сприймали музичне мистецтво свого народу як "досягнення національних культур СРСР", а в'язні сприймали цю музику, як таку, що ледве животіє у пропагандистських республіканських ансамблях.

Тимчасом у концтаборах вже котрий раз йде переміщення в'язнів. Нас ділять на три групи: засуджених на кару смерті і помилуваних Верховною Радою, як Дмитро Синяк, разом із повторно судженими в кінці п'ятдесятих років, які були активними учасниками та керівниками страйків, переправляють у табір особливо суворого режиму і перевдягають у смугастий одяг. Ось так, одним заходом, зараховують до рецидивістів. Закон, як дишло, і поїхали на цьому возі беззаконня мої знайомі: Ігор Кічак, званий чекістами "українським Гебельсом" передусім за його широку ерудицію та глибоко обґрунтовані ідеї незалежності України, які він проголошував скрізь і всюди без огляду на ситуацію; Микола Курчик, Дмитро Збанацький, Федір Харківців, Грицько Бухта, Анатолій Лупиніс та інші. Від цього часу вони каратимуться в закритих камерах майже без свіжого повітря, без посилок і побачень з рідними. Яка провина цих людей? Чим вони так допекли? Невже організований Лупиносом страйк на сьомому лагпункті, де начальником концтабору був підполковник Коломийцев - злочин? До речі, страйк організований як протест проти розправи над угорським повстанням в 1956 році та проти свавілля табірної адміністрації щодо в язнів - можна кваліфікувати, як злочин. Очевидно, в СРСР все можна, що лише вигідно партії. Членів страйкому судили, анулюючи попередній термін ув'язнення. Таким чином, Лупиноса вдруге на десять років позбавили волі. Хлопець супроти такого несправедливого і свавільного вироку протестував шестимісячною голодовкою. Краще смерть, ніж наруга та знущання над людською гідністю. Та замість смерті параліч нижньої частини тіла. Життя Анатолія чекісти підтримували примусовим годуванням через зонд. Хворий, немічний, але сильний духом Лупиніс не здавався і майже усі десять років з річниці вироку об'являв голодовку. То було щось неймовірне. Людина не в силі рухати ногами, йому сидіти тяжко, та не здається, не плане і не скиглить, не просить милосердя у катів. Колишній студент Київського університету не дозволив, щоб нелюди зламали його волю. Хоч і тримали закритого в одинокій камері, мучили, не раз його руки сковували кайданами, щоб зламати і примусити визнати свою "вину" перед совєтською владою. Тяжка доля спіткала також інших співкамерників Лупиноса. Окрім пайка, ніяких інших продуктів у таборі смерті дістати неможливо: особливо суворий режим - це режим постійного відчуття голоду.

Друга група - іноземці. Сюди потрапив і мій добрий знайомий Лавіс, німець за національністю. Іноземців відокремлюють від нас і поселяють в окремий табір під номером п'ять. Характерно, що цю публіку хитромудро примушують підписати заяву, де вони добровільно зрікаються допомоги Червоного Хреста. Туди повезли, як підданого Чехословаччини, Володимира Горбового.

І все-таки чимало в'язнів залишається в таборах суворого режиму. З цього часу гебісти починають інтенсивно полювати за людськими душами. Задіяно все: і обіцянки, і намова, і підступ, і шантаж, і голод, і карцер, і прескамера, і Володи-мирська в'язниця - все пускається в хід при найменшому спротиву насильству над людиною.

Далі розділяють в'язнів на "поправних"; на таких, що під знаком запитання; таких що подають надію "перевиховатись"; ну, і тих, на кого вже рукою махнули. “Поправні" - це табірна аристократія. Вони займають роботи на кухні, складах особистих речей, у бухгалтеріях, нарядних та в лікарнях. Як правило, вісімдесят відсотків з них - стукачі. Ті, що подають надії на "виправлення", мають деякі пільги. Отримують продуктові 4-кілограмові посилки - один пакунок на чотири місяці. їм гебісти дозволяють час від часу порушувати режим, нишком дозволяють отоваритись у табірній крамниці, певна річ, не більше як на п'ять рублів. Гроші обов'язково мусять бути зароблені, а не з переказу. Отже, якщо ти інвалід або непрацездатний, то не зможеш навіть купити зубної пасти, дешевенького цукерка чи комбіжиру, або махорки, хоч на особовій розрахунковій книжці є гроші. В табірному кіоску ні промислових, ні продуктових товарів, крім названих вище, ніяких більше немає. До того ж, щоб можна було щось купити, треба мати відсидженого половину терміну. Новачки такими пільгами не користуються, хіба донощики або з розпорядження гебістів. Все це робиться потайки, якомога далі від людського ока. Часом ці люди одержують допомогу просто з кабінету начальника режиму або гебіста.

Важка доля у "непоправних" - їм випадає виконувати найтяжчу роботу. Вони непокірні, а тому воліють карцер, тюрму, ніж рабську голодну роботу. Прикладом може бути Романов. Цей чоловік дев'ять років з десяти просидів у карцері, та не дався зламати чекістам. З карцеру виходив сам, але працювати не хотів, і його знову повертали у карцер. Ногами вже не йшов, Романова смиком тягнули наглядачі, не скупилися на стусани та удари. Адміністрація казилася, але змусити голодного в'язня працювати не змогла. Він з карцеру так і звільнився додому.

Не всі чекісти були вандалами. Траплялися й між ними, правда, дуже рідко, чуйні натури, дехто з них навіть пробував полегшити долю деяким в'язням. Вони якось байдуже ставились до своїх обов'язків і директив зверху. Таким був начальник режиму сьомого лагпункту капітан Кукушкін. Це завдяки його навмисній байдужості стало можливим прорити 40-метровий підкоп з табору.

Втеча провалилася. П'ятеро чоловік на світанку вийшли з концтабору під час 15-20 градусного морозу в березні 1964 року. Того ж дня до сутінків усіх половили. Останнього привели Зайцева. Бондаренка і Тарасовича доставили закутими в кайдани, з геть обмороженими руками. Відтоді капітана Кукішкіна не стало і ми не знали, куди він дівся. Казали, що десь поїхав у Крим і там працює вантажником. Згодом застрелився капітан Кривов, протестуючи рушничним пострілом у груди проти повернення влади до старих порядків.

Але хіба подібні випадки могли хоча б обмежити диявольську роботу гебістів. Вони і далі застосують підступний "індивідуальний" підхід до кожного в'язня, стараються оцінити розумові та вольові якості особи, вивчають психіку натовпу. Час від часу везуть на "перевиховання", тобто на розмову у Київ, Львів, Тернопіль, Станіслав, Рівне, Луцьк та Чернівці. Розрахунок простий: зустріч з рідними, технічний прогрес, новобудови у містах і селах, добрий одяг на людях, поява різної побутової техніки і можливість її купити "на волі" - все це має справити неабияке враження на в'язня та наштовхнути змінити свій світогляд, свої ідейні засади. І направду, за якусь мить ти мусиш зніяковіти перед фактом життя, уявити себе безпомічною комахою, яка заходилася перегризти стовбур дерева, незважаючи на те, що в кожну мить рука садівника або зубаста пила може розтерти її і сліду не залишити на цьому світі. Та найстрашніше те, що весь арсенал танків, літаків, гармат, разом з атомною бомбою, - усе це знаряддя смерті знаходиться в їхніх руках.

Цей твій занепадницький, песимістичний настрій поступово переходить в обурення. Мозок світлішає і бачиш, що не такий уже чорт страшний, як його змалювала було уява невільника. Врешті, доходиш висновку: не вони, ці "генії* зла, а геній людського розуму, християнський гуманізм та справедливість повинні розпоряджатися сьогоднішньою чудо-технікою, контролювати її використання. Помалу звикаєш до сучасної цивілізації і вся ця зовнішня її оболонка перестає цікавити невільника. Хочеться глянути в людські обличчя, їхні очі, збагнути їхні думи, турботи і настрої.

0, диво! Тисячі живих трупів, як механічні істоти, метушаться на вулицях міст і сіл України, відірвані від рідного коріння й навчені виконувати певну функцію. Вбили вони у собі дух народу, зреклися свого історичного минулого, традицій, культури, релігії, стали безбатченками. Тепер ці безхребетні істоти, як хамелеони, проникають у світ російської культури і непомітно, навіть для себе, споживають чуже, замість творити своє.

Весь цей конгломерат: азербайджанців, білорусів, росіян, грузинів, вірменів, литовців, латишів, естонців, киргизів, євреїв, казахів, узбеків, монголів, таджиків, туркменів, українців та інших національностей, що живуть в імперії, втративши своє національне обличчя, почав називатися совєтським народом. Але який це народ? Без мови, традиції та історії? Нема ніякого "совєтського" народу. Є люди, мільйони людей... Але які? Замість власної гідності - наймитування у російського держиморди, замість національної свідомості - безхребетність, замість гуманізму

- жорстокість, замість вселюдської справедливості - облуда, підступ, брехня та фарисейство; замість людської гордості - підлабузництво і холуйство; замість релігії - комуністичне ідолопоклонство. А у "верхах" - претензії, щоб панувати над цілим світом. Режим жорстокий і трухлявий, а імперія тримається на насильстві. Найвразливішим місцем комуністів було і залишається національне і демократичне питання. Скільки б людство не прагнуло до інтеграції, на противагу завжди будуть діяти відцентрової сили.

1, як писав В.Симоненко, "можна прострелити мозок, що думку вродить, думки ж не вбить".

Різким постріл і на паркані безвільно повисла праведна голова колишнього студента МДУ Ромашова. За пильну службу бравий вояка - вбивця, прикривши свою чорну душу блискучими ґудзиками гімнастерки та "воинским дол-гом", без докору сумління поїхав у ‘відпустку до батьків. А міг же не вбивати, а попередити людину від необачного вчинку. Все відбувалось серед білого дня і явно було видно, що Ромашов не втікає, а смерті шукає, бо витерпіти вже не годен. І впав на частоколі, прошитий автоматною чергою. Його не зустрічатиме батько й мати, як зустрічали колись з радістю і надією.

Тоді я вперше замислився, чи є якийсь сенс жити? Сказав собі: а мабуть таки d Це так важливо для людини - не зламатися. Варта знімала Ромашова з колючого дроту, а я думав про нього. Був марксистом, як називав себе, і хотів у совєтський державний лад внести дух демократизації...

Мордовіє, скільки страшних таємниць ховає твоя земля! Вже й заступом ніде копнути, щоб не натрапити на людські кості. Уже самі кати не знають, кого, коли і де поховати. У 1963 році на 17-му лагпункті в'язні копали траншею під фундамент майбутньої споруди і раптом кидають лопати. Над будівельним майданчиком голосом Петра Верещака понеслось прокляття.

- Что случилось? - питає начальник варти.

- Що, не бачиш? Он глянь, самі черепи та кістки замордованих вами людей.

- Собирайсь домой!

Ніхто не ворухнувся, а Павло Кулик процитував слова Євтушенка в своїй інтерпретації: "Ось як за колючим дротом під гуркіт тракторних моторів розстрілювали людей".

- Садись!

І автоматна черга засичала над головами в'язнів. Ніхто не рушив з місця. Грізно стояв онімілий натовп, знявши шапки, віддавав останню шану загиблим. Люди молилися. Хтось крикнув: "Прокурора сюди!". Та замість прокурора начальство викликало роту солдатів, які клином врізалися в гурт людей, розбивши його на невеликі групи, гамселячи прикладами наліво і направо. Побитих кинули в машини і відвезли у концтабір.

Учасникам протесту дали зрозуміти, що табірна влада має досить сили, щоб задушити усякий голос протесту, а ще коли ця влада знаходиться в руках убивці й ката начальника Дубровлагу полковника Громова. Його кар'єра починається в Омську і тягнеться через Москву в Мордовію. Ось він перевіряє табір: шапка зсунута на потилицю, шинеля розстібнута, дуже подібний на гестапівця з кіно. Швидким кроком підходить до групи литовців, що сидять проти сонця на лавчині.

- Почему не приветствуете?

- За нашим народним звичаєм вітається перший той, хто підходить до гурту,

- каже Станкевичус.

- В карцер их!

Наглядачі миттєво виконують наказ. Ще й сьогодні прізвище "Громов" навіює страх на табірників. Про його звірства вам розкажуть Олекса Лихолат, Михайло Чорнопис, Василь Слободянюк, Степан Ілюк, Василь Чепіга та багато інших. Ви дізнаєтесь від цих людей, як нелюд у чекістському мундирі стріляв тих в'язнів, хто в знемозі шикувався останнім у колону, як натравлював собак на людей. Найбільшим його задоволенням було вибити в'язневі зуби.

- Знайдений недопалок, - каже Лихолат, - церемонно клав на плахту і з вісім невільників під музику духового оркестру влаштовували цьому недопалку "похорон". Яму треба було викопати на два метри глибоко. Влітку ще сяк-так, але зимою довбати мерзлу землю, коли руки примерзають до лома, - це була каторжна робота. Усе робилося під музику, навіть митися у лазню кат йшов під ритми маршу. Оркестр гримів, поки в'язні не скінчать терти йому спину. Після купелі його двометрового бика обгортали в чисті біленькі простирадла і витирали. Та на цьому процедура не закінчувалася, ще відбувався півгодинний масаж. Музиканти вже знесилені та мусили ще під марш провести його до прохідної, хоч губи і руки примерзали до інструментів.

Тепер він не є начальник режиму в концтаборі, тепер він начальник "Дубровла-гу". Його уже не миють в'язні і він не стріляє у знедолених. Він член КПРС і до його голосу прислухаються в ЦК. "Виховна робота" у відомості полковника Громова на висоті. За останній, 1964 рік у концтаборі 365/7 чотирьох в'язнів застрелено, два повісилися, кілька померло на крововилив, у тому числі колишній візник фіакра у Станіславі - Коржак. Невідома кількість хворіє на рак, на цю недугу помер Євген Васькович, чимало туберкульозників, хворих на шлунок і печінку. Біля двадцяти відсотків - здорові. Після всього, чому ж не радіти владі, бо якщо приплюсувати до цього виконання робочих норм хворими людьми, то в очах партії полковник Громов підніметься до рівня члена ЦК КПРС. Що ж, пост гідний особи. Я вже оповідав, що виховують нас хворобами, голодом, холодом і розстрілами.

Десь на шостому році ув'язнення на перевиховання до Івано-Франківська везуть Івана Струтинського. Мета у гебістів - за будь-яку ціну примусити публічно визнати неіснуючу вину перед владою, а там, як добре піде, завербувати на співпрацю. Івана саджають у камеру Івано-Франківської тюрми з двома кримінальниками, які давно вже псові очі продали. Один з них росіянин, другий -зрусифікований українець. Струтинський музикант, і йому не байдужа українська пісня. Гебісти про це дооре знають і вони своїм підсадним качкам дають інструкцію, яким чином влаштувати Іванові моральний, а при нагоді і фізичний терор. Вони знають, з якою насолодою Іван слухає трансляцію по гучномовцю українських народних пісень. В цей час його співкамерники примушують Івана особисто вимкнути радіо, брутально лаючись при цьому, знущаючись зі змісту пісень. Чули б диктори та артисти українського радіо, якими ' милими" епітетами їх нагороджують, то зароблений в партії кусень хліба застряг би їм в горлі.

- Ишь, хохол, видать, что у него башка не варит, после обеда разошелся, как сибирский самовар. Чего орёшь, ну-ка, Ваня, выключи эту коровью свистопляску.

Івась не рухається з місця.

- Ты что, пидер, не слышишь? Ну-ка, Сережа, промой ему уши.

Той б'є Івана в потилицю. Дав би здачу, та сили нема, а цих кабанів чекісти відгодували. їм би міста будувати, а не тероризувати нескорених в'язнів. Іван, зціпивши зуби, тяжко зітхнув і сів на нари, один з негідників вимикає гучномовець. Продуктові передачі, що приходять на ім'я Струтинського, не потрапляють йому в руки, ними розпоряджаються бандити. Іноді дещо дадуть йому на зуб, але Івась відмовляється від такого "добродійства".

Так було щодня. Два місяці терпів Струтинській наругу та образи. У нього не було можливості ні написати братові, ні переказати, щоб не приносили передач. Гірко було дивитися, як збиткуються над тяжко заробленим руками його брата хлібом, людські покидьки, холуї та провокатори. Не скаржився Іван, не протестував, бо знав, що ці покидьки просто сліпе знаряддя у руках гебістів. А тому його протест - це голос волаючого в пустині. Він знав, що гебісти не гребують найогиднішими засобами в досягненні мети. Не секрет, що Іван останнім часом захоплюється філософією Толстого не чинити спротиву злу насильством і не виключено, що це спонукало їх приготувати йому прескамеру. Вони довго готувалися до цього акту, з цією метою переводять його з сьомого концтабору в інший 385, де, в основному, зібрали контингент віруючих, які прийняли Івана за провокатора, що дуже негативно впливало на тонку душу музиканта. Тут проста логіка: якщо Струтинський насправді віруючий, а в цьому нема сумніву, то нехай подивиться на скільки різних сект розбилось християнство і як гризуться між собою за сфери впливу.

Правда, не всі віруючі прийняли Струтинського насторожено. Деякі повірили в його чесність. Серед таких в'язнів були Зіновій Карась та Денис Лукашевич. Обидва священики, греко-католики. З ліквідацією сьомого концтабору змінилися умови і політичний клімат в таборі №1, в тому числі, покращилось життя Струтинського. Частину в'язнів з сьомого лагпункту перевели в перший, а другу частину перевели в одинадцятий. До нашого приходу в табір віруючі мали усі підстави ставитися до Івана упереджено, бо сюди час від часу з інших концтаборів гебісти закидали різних провокаторів і донощиків. Вони тероризували віруючих, ображали і, навіть, знущалися над переконаннями цих людей, користуючись християнським смиренням. Чекісти задоволено потирають руки, особливо заст.ст.начальника табору майор Касаткін. Ще би, адже виконується підступна робота юди. Ці негідники зобов'язалися гебістам робити доноси в момент колективного студіювання свідками Єгови рукописних біблійних текстів. Одержавши точну інформацію, наглядачі яструбами падають на віруючих і силою відбирають у них рукописи. Це служить речовими доказами під час звинувачення активних свідків Єгови у порушенні табірного режиму. За таку провину їх карають однорічним терміном закритої тюрми. Провокатори нахабніли і перешкоджали людям молитися, і навіть били, лаючи християнську мораль, мовляв, якщо я тебе вдарив у праву щоку, то чому не підставляєш ліву? Чекісти вдають з себе порядних людей. Вони винагороджують своїх клоунів - донощиків, які за "сумлінну" роботу одержували продуктові посилки /якщо тобі з дому її пришлють/, легшу роботу, позачергово дозволяють їм один раз на місяць купити в табірному кіоску кілограм цукерків і махорки, а також дають дозвіл на позачергове побачення з рідними. Інші цього позбавлені.

Кінець розгулу шайці стукачів наступив після переведення людей із сьомого лагпункту у перший. Банда стривожилася і принишкла. Донощики чекали розправи, але хлопці не хотіли бруднити рук об цю погань, а тим паче, що за удар негідника по морді радянські закони тут же набирали чинності і можна було поплатитися трирічним тюремним режимом. А люди вже були змучені фізично і втомлені морально. І все-таки віруючі сміливіше почали вивчати біблійні псалми та проповідувати серед загалу слово Боже. Правда, доноси і далі сипалися. Виявити усіх негідників було неможливо, а тим більше, що серед "своїх" вони також були, як наприклад Йосип Нагребний. Деякі провокатори вступали в організацію свідків Єгови. їх зобов'язували вивчати структуру організації, конспірацію, хто очолює, канали, якими на волю йде інформація. Багато хтоіз завербованих згодом поривали з релігією, очорнюючи членів секти та їх віру. Звичайна підлість, для усіх зрозуміла, але чому розкаяння негідника не використати поза межами табору, серед громади там, де цих людей не знають?

Для віруючих систематично читалися антирелігійні лекції. Одна з таких лекцій запам'яталася. Адже читав її відступник професор Ленінградської духовної академії Осипов. Цей чоловік з усіх сил старався переконати віруючих в абсурдності біблійних текстів. Цікаво, чи він сам переконаний в тому, що говорить? Для нього Біблія - це ніщо інше, як низка легенд літературного походження. Недоречно перелічувати ті аргументи, якими він оперував, бо всі вони зафіксовані в книзі "Біблія для віруючих". Переклад з польської мови на українську. Коли його запитали: "А скажіть, добродію, що пропонуєте людям замість релігії?", -той вистрелив, - "Віру у світле майбутнє всього людства - комунізм!"

Така відповідь мене, та мабуть не лише мене, неабияк вразила, адже відповідати на запитання комуністичними лозунгами, - лише компрометувати себе. А Осипов ще смів апелювати до людського сумління, честі, гуманності, моралі. Але виникає питання: чому Осипов не осудить тих, хто п'ятдесят років тому видав декрет про свободу віросповідання, совісті, слова друку, а сьогодні цю совість обмотали колючим дротом, закрили кляпом рот, закули в кайдани і цькують, обливаючи брудом та ганьбою устами перевертнів та лакуз, як оцей професор Осипов. Як протестант проти середньовічної інквізиції, Осипов повинен ніяковіти перед посивілою головою Лукашевича, адже над ним уже чверть століття висить Дамоклів меч совєтських інквізиторів, приниження людської гідності, зневаження честі та фізичні страждання. І все це за його вірність Українській Греко-Католиць-кій Церкві. Ніякого злочину проти народу Лукашевич не скоїв. Такі, як Лукаше-вич, ще в 1956 році повиходили з концтаборів. Дениса Лукашевича примушують прийняти православ'я і об'явити анафему синові, зректися його, зганьбити за те, що був причетний до вбивства Ярослава Галана. В такому разі що вартий радянський закон, який гласить: "Батьки за дії повнолітніх дітей не відповідають".

Ні, не соромився Осипов ганьбити християн, не подав голосу протесту проти ув'язнення та переслідування невинних як в таборах, так і на волі, а навпаки,

розпинав тих, хто не підпорядковується православ'ю, а критикує його; хто не

визнає облудних совєтських законів; хто не приймає участі в громадських організаціях, не хоче брати зброю в руки, відмовляється бути членом комсомолу і партії, під час виборів не йде голосувати.

Після лекції Осипова віруючі ще тісніше згуртовувались довкола Біблії, керую

чись її ідеями в житті. Гебісти бачать, що вони безсилі і безпорадні, вдаються до вже давно випробуваного засобу тиску на свідомість людини. Вони бичують віруючих голодом і холодом, темною вогкою камерою, але віруючі проявляють неабияку стійкість і витримку. Вони заховуються не гірше своїх попередників -перших християн, що мужньо помирали в пазурах хижих звірів та не зреклися всевишнього.

Якось і я в карцер потрапив. У сусідній камері сидить Микола Тригубов -дитя природи. Істинний християнин, як він каже:

- За що, Миколо, покараний? - питаю.

- Да не выходил и не буду выходить на работу в религиозные праздники. Сегодня объявил голодовку в знак протеста.

Цікаво, що з того вийде? Десь на сьому добу чекісти, очолені майором Каса-ткіним, прийшли годувати Миколу. Але його не так вже й просто примусити їсти. Довелось силоміць годувати.

Бог обдарував Миколу неабиякою фізичною силою.

- Открой рот, - наказує наглядач.

Микола іронічно лише усміхається.

- Силой откройте, - верещить майор.

Чекісти, мов зграя скажених собак, кидаються на беззахисну жертву. Насамперед вони намагаються закути руки Миколі в наручники. Через деякий нас вони домагаються свого, адже є межа людській силі. Микола втомився в тривалій боротьбі з чекістами. Тіло зів'яло, опустились руки, лиш мертво стиснулись щелепи. Дарма йому ніс закривали, він синів без повітря та рот не відкривав.

- Запускай зонд сквозь нос, - кричить Касаткін.

Якщо в Тайшеті заст.начальника табору Квашнін не взяв на себе відповідальності годувати Богдана Герея через ніс, то через п'ять років майор Касаткін не лякається смерті в'язня. Я чую, як важке дихання і стогін виривається з могутніх грудей російського богатиря. Заметушилися наглядачі, забігали коридором, викликають лікаря.

- Що сталося?, - питає лікар.

- Зонд не можна витягнути.

- Негайно відправте в лікарню, хіба не бачите, як ніс розпухає?

О, тут не дадуть померти. Ти мусиш жити і творити матеріальні блага для всієї совєтскої номенклатури, хоч у голоді та холоді. Працюй, щоб безтурботно жилося партійним босам, а в кінці, коли обезсилишся, то подякуй владі, що наче "рідна мама" покарала своє дитя за непослух, хоч завжди бажала йому щастя, примушуючи своє сумління пожертвувати в ім'я облуди. Правда, є свідки бгови, що до подібних засобів протесту не вдавалися. Протест у формі голодовок використовували православні та істинні християни, старовіри, баптисти. Мі* сектами були принципові розбіжності, і з цього приводу виникають суперечки. Створюється враження, що якби одна із сект мала силу, то примушувала 6 думати і розуміти життя по-своєму всіх інших. Але це не дивно, бо то є хвороба всього советского суспільства, що звикло зневажати, переслідувати, карати в'язницями, підпорядковуючи інакомислячих. В Росії люди не доросли ще тієї свідомості, щоб всякі суперечки між індивідами та групами вирішувалися на демократичних засадах, а не силою: хоча є надія, що не за горами той час, коли дух демократизації охопить все суспільство. А поки що носії справедливості та демократичних ідей поповнюють мордовські концтабори. На днях привезли з Івано-Франківська молодого чорнявого хлопця. Зайшов у секцію бараку, привітався з людьми українською мовою. "Мабуть, земляк", - подумав я собі. Слід познайомитися. Підходжу до хлопця.

- Звідки приїхав, юначе?

- З України.

- Як називаєшся?

- Валентин Мороз, колишній викладач історії в Івано-Франківському педінституті.

- Поки з роботи повернуться хлопці, я познайомлю тебе з табором та його законами. Мусиш знати, насамперед, що українців в таборі 40 відсотків від усієї кількості в'язнів.

Валентин цікавиться нашим духовним життям, чи дружні між собою, чи є товариська взаємовиручка, яку літературу читаємо, що маємо з українських книжок? Відповідаю, але дуже обережно, бо легко зустрітись з донощиком. Минає кілька днів. Я звикаю до Валентина, і хотілось би постійно слухати його розповіді про життя і смерть Василя Симоненка, про спалення Української академічної бібліотеки; про ганебний вчинок викладача Київського медінституту Тельнової біля пам'ятника Т.Г.ІІІевченка.

Видно, що не перевелися типові герої з п'єси Миколи Куліша. Вони живуть, і, час від часу, дають про себе знати. "Героїня" Кулішевої п'єси у певний час свою думку проти українізації в Україні висловила так: "Лучше быть изнасилованной, нем украинизированной». Тельнова ще не дочекалась влучної характеристики митця, але її вчинок гідний того, щоб увіковічити його для грядущих поколінь, як російські шовіністи зневажають і ганьблять нашого генія. Ніхто з українців ще не додумався до подібної зневаги творця російської культури, надіюся, що й не дійде до такого. Треба втратити почуття ганьби, честь жінки, людини, щоб перед пам'ятником зняти штани і зробити прилюдно фізіологічну потребу.

Валентин Мороз - це символ сучасної нашої передової інтелігенції, це наша честь і сумління. Слава тому народові, що в найбільшу моральну і підневільну скруту для себе здатний виділити на боротьбу наскрізь чесних, самовідданих, безстрашних і безкомпромісних синів. Від Мороза довідуюся про хвилю арештів, що покотилася Україною, про арешти і судові розправи над українськими інтелігентами, що наважились протиставити великодержавній облуді національно-соціалістичну справедливість. А через тиждень уже самі знайомимося з учасниками процесів, що відбулися у Києві, Львові, Дніпропетровську. Привезли у табір братів Горинів Михайла і Богдана, Івана Геля, Михайла Масютка, Сашка Мартиненка, Михайла Осадчого, Ярослава Геврича, Анатолія Шевчука та інших. Давненько табір не поповнювався Українськими інтелектуалами. Влилася свіжа енергія, люди якось повеселішали, пожвавішали. Той факт, що Україна бореться, що не капітулює перед окупантами, промовистий. Ми вперше почули про фіктивний суд над Погружальським. Навіть ті в'язні, що вже занепали духом, стали бадьорішими. Я вперше від Михайла Гориня почув вірш Василя Симоненка "Некролог кукурудзяному качанові". Цей вірш своєю правдивістю глибоко зворушив мою душу. Але сумно було слухати про те, що більша частина нашої інтелігенції не наслідує Симоненка, а перетворилась в інертну масу, обросла міщанством і навіть більше - русифікується. Пояснюється це надзвичайним закріпаченням людської особистості, адже соціалістична система в імперії -це повернення рабовласництва у новітні часи. Привілейована верхівка узурпувала владу і на свій розсуд та у власних інтересах чинить розправу над інакомислячими. Людину, що наважилася критикувати офіційну політику партії, переслідують, позбавляють роботи, ув'язнюють, конфіскують майно, і морять голодом і холодом. Інакше поводилися з рабами при рабовласницькому ладі. Життя раба повністю залежало від рабовласника. Але рабовласник як індивідуум був людиною, і серед тієї братії траплялися благородні натури, милосердні. Про милосердя працівників КДБ або ЦК і мови не може бути. Допустімо, що між ними трапляються добрі люди, але ж вони безвідповідальні, тому що вимушені керуватися таємними вказівками і постановами партії. Рабовласник виходить з субєкти-вних міркувань. Він може помилувати або покарати раба. В наш час ні один гебіст, ні один член ЦК не візьме на свою відповідальність звільнення людини з-під стражі й не помилує від кари смерті. Він робить все, що від нього вимагає партія. Інакше опиниться на лавці підсудних.

Наші закони існують для пропаганди за кордоном, та ні в якому разі ними не може керуватись громадянин СРСР у житті, бо неминуче потрапить за ґрати. Як оці хлопці, що наважилися заявити на весь голос: "Народ, що вирішив долю революції, обманутий". Він йшов на смерть в ім'я найкращих людських ідеалів, а йому підсунули жорстоку диктатуру партійної еліти. Так поплатилася Україна за свою віру в ВКПб, де владу у свої ціпкі кігті захопили російські шовіністи. 600 творців української культури загинуло. Серед них такі визначні постаті: літературознавець Єфремов; письменники та поети М.Куліш, Зеров, Близько, Хвильовий, Пилипович, Чупринка; художник Нарбут, режисер Л.Курбас, композитор М.Леонтович, і багато інших відомих і невідомих творців української культури. Не помилували і політичних діячів Затонського, Ю.Коцюбинського, але цим не обмежуються. І вони створюють на Україні штучний голод, під час якого гине сім мільйонів нашого народу. Годі сказати, до якого часу на наших землях лютуватиме російський шовінізм, пожираючи, наче змій, кращих синів і дочок народу. Тепер розправляються з шестидесятниками двадцятого століття. Вина цих людей одна - любов до української культури, до свого народу та його історичного минулого, повага до культур народів всього світу. їх "виховують" голодом, холодом та важкою фізичною працею, примушуючи визнати себе винними у порушенні радянських законів. Під гнітом карцеру, тюрми, голоду, хворо.би і безпросвітного майбутнього дехто каявся, але я не знаю ні одного в'язня, щоб він це робив з переконань і щиро. Переважно всі вони спекулянти і пристосуванці. Що йдуть на змову з гебістами. Від них брали розкаяння, натомість давали позачергову продуктову посилку, побачення з рідними, міняли режим з суворого на посилений / Йосип Нагребний/, або з особливо суворого на суворий /Рабенюк/, обіцяли звільнити з-під стражі і навіть звільнили після половини відсидженого строку Павла Климчака, Романа Покору, Олексу Менька та інших. Маючи в руках письмове покаяння від знедоленого, вони нахабно заявляють представникам з організації "Захисту прав людини", що хочете, адже в'язень сам визнає, що порушив закон, займаючись антирадянською злочинною діяльністю. Але міх тими, хто каявся, були такі, які це робили щиро, без розрахунку і фальші. Таким був Краснопевцев - колишній комсорг Московського Державного університету та Меншиков - учитель історії. В 1956 році, совєтські війська жорстоко розправляються над угорськими повстанцями, в знак протесту вони кинули комсомольські квитки. Совєтська Феміда довго не панькалася зі зрадниками марксистської релігії і винесла відступникам суворий вирок - 10 років совєтських концтаборів. Перед звільненням Меншиков і Краснопевцев виступили по місцевому радіо зі спільною заявою, і, проаналізувавши своє минуле, засуджують свій вчинок, визнають суд над ними справедливим і рішуче стають нз оборону "единой и неделимой", адже в цьому вони вбачають демократизм нашого суспільства. По-їхньому виходить, що совєтські люди в ім'я сильної держави зобов'язані поступитись своїми Конституційними "правами", свободою совісті, слова, друку, а народи правом на самовизначення. Краснопевцев і Меншиков заявляють: якщо націоналізм в Латинській Америці, Африці та Азії £ позитивним явищем, то в Радянському Союзі - реакційний. Адже африканський націоналізм роз'їдає колоніальні системи Заходу, що є для "Советского Союза" дуже вигідно, і навпаки, націоналізм у "Советском Союзе" - підриває могутність і цілісність нашої багатонаціональної держави. Не знаю, чи ця заява помогла їм у працевлаштуванні, але українські денаціоналізовані демократи та інші великі інтернаціоналісти мали нагоду ще раз пересвідчитись у "добрих намірах" російських великодержавників. Доречно тут було б згадати великого демократа і патріота, мого товариша Гриця Гайового. Закінчивши Київський університет, він самотужки прийшов до демократичних переконань. Мабуть дух свободи, дух бунтаря і протестанта передався йому у спадок від батька, якого в 30-х роках замучили більшовики. Можливо, це було поштовхом до нестардатного мислення. Та патріотом він ще не був і в таборі заперечував все і вся. На всі події мав свою власну думку, він був дуже толерантний під час суперечок. Я заприятелював з Грицем у Мордовії на 7-му лагпункті. Ми часто не лише обмінювалися думками, а ще частіше сперечалися. Звичайно, я свої доводи виражав бурхливо і темпераментно, натомість Гриць усе це робив спокійно і навіть з іронією.

- Знаєш, Яремо, - казав він - не головне, як ти говориш, а що ти говориш.

Ніби з загальнолюдських поглядів і правильно, але тут в програші залишилася

принижена і зрусифікована наша мова. Тому я запально казав: "Ні, сто разів ти не правий, Грицю, в даний час. Бо головне не лише те, що ти говориш, але й те, як ти говориш. Інакше ми, як народ, будемо стерті з лиця землі, а з України і сліду не стане". З часом Гриць сам пересвідчився, що в той час, як ми, українці, ігноруємо і знецінюємо національне, так звані, великі російські "демократи-інте-рнаціоналісти" наскрізь уражені бацилою російського шовінізму, проводять серед нашого народу облудну великодержавну політику. Взяти хоча б Бориса Іванова. Великий демократ, поборник прав людини і одночасно великодержавник, який заперечує право народів СРСР на самовизначення. Одного разу Борис без вагань запитав:

- Скажи мені, Яремо, чому українці в таборі стороняться росіян?

Питання актуальне, бо насправді, воно частково так і було. Я відповів йому питанням:

- Скажи мені, Борисе, що ти знаєш про Україну?

Виявилося, що з природними багатствами нашої землі він знайомий досить

таки добре. Подобався йому клімат на Україні, курорти на узбережжі Чорного моря та в Карпатах. А про те, що існує народ, який називається українцями

- і що в нього є національна історія та культура, в нього протилежні поняття, про духовне життя, відмінне від росіян. Він не уявляє собі. Правда, в нього була наречена "хохлушка", але ж вона нічим не відрізнялася від росіянки. Тоді ми не можемо знайти спільної мови.

- Йди, Борисе, і познайомся з Україною, хоч би так, як знайомий з Росією.

- Ну що ж, хіба лише поспівчувати можу вам.

- Не ображай нас. Ми не хочемо вашої жалості чи співчуття. Ми хочемо з

вашого боку визнання за нами права на самовизначення і то й в найширших масштабах. Лише в такому разі між нами може бути щира, відверта розмова. Інакше ви для нас назавжди залишаєтесь поневолювачами, ми поневоленими. Визнайте, що царизм і сучасний соціалістичний уряд руками простодушного російського народу накоїли нам стільки лиха, що не ріки, а море сльозами і кров'ю нашою заповнити можна. Пізнайте нас щирим серцем та підійдіть до нас

з добрими намірами, то й ми протягнемо вам свою козацьку руку.

Більше ми на такі теми не розмовляли. Все-таки тяжко говорити про наболілі нерозв'язані проблеми. Ми віталися при зустрічі, перекинемось, бува, кількома словами і розходимося. Видно, що йому незручно переді мною. Я знав, що

Бориса викликали в КДБ, пропонували співпрацю, але він не погодився. Нам добре було відомо, про що розмовляли кагебісти з російськими демократами. Мовляв, ти росіянин і я росіянин, ти марксист і я марксист, то що ми з тобою не поділили. Україна потрібна як тобі, так і мені. Це наші спільні інтереси і ми зобов'язані допомагати один одному. Я не питаюся, чим займаються твої друзі, яким духом живуть, про що говорять між собою, але як тільки дізнаєшся що-небудь про наміри бандерівців, негайно повідом. Це ж наша спільна справа.

Такого змісту відбувалася розмова між гебістом та Каверіним. Напевно, з Івановим так само говорили. Якраз в цьому і все нещастя в'язнів. Гебісти знали, на якій струні грати, щоб торкнутись найпотаємніших куточків людської душі. Наприклад, появилося оповідання Солженіцина "Один день Івана Денисовича". Написано талановито і сміливо, журнал "Новый мир" передається з рук в руки. Майже весь табір прочитав оповідання. Радіємо, що Солженіцин в особі Твардовського знайшов друга, порадника і помічника. Як на мене, то я не дуже захоплювався Солженіциним, бо розумів, що письменник, який би він не був талановитий, якщо не творитиме російської культури, його ще в зародку задушать, як це зробили з Іваном Світличним. В.Симоненком, І.Дзю-бою. І на кінець, з Гелієм Снєгірьовим, Алою Горською та В Івасюком. Солженіцин і не думав ставати на захист поневолених народів Росії. Я дивувався і ставив перед собою запитання, чому влада так довго панькається з Солженіциним. Геній, талант відомий у світі, але він в той час ще не мав премії Нобеля. Дивна була поведінка гебістів, адже вони лише за те, що у своєму гуцульському селі Дебеславцях на Великдень Степан Ткач вивісив біля церкви синьо-жовтий прапор, довели хлопця до смерті, не зважаючи на те, що залишилося двоє маленьких сиріток. Така жорстокість до інородців можлива лише тому, що всі члени ЦК, марксисти, вірні ленінці, ліві, праві, інтернаціоналісти і шовіністи, навіть фашисти в один голос кричать: "Судити їх". Вони засліплені ненавистю до всього, що не русифікується, а щодо Солженіцина, то навіть в Політ-бюро нема єдиної конкретної думки, не кажучи вже про інтелігенцію. Правда, письменника дуже ненавидять всякі перевертні, вони б його розіп'яли та руки короткі, більше того, він своєю чесністю лякає їх і його захищає російський народ, що глибоко поважає і шанує творця майбутньої духовної культури Росії. Мабуть, Солженіцину випаде честь очолити духовну революцію в Росії. Певне тому, все більше моїх одноплемінників пильніше прислуховуються до голосу письменника, як до продовжувача демократичних традицій Достоє-вського, Тургенева, Добролюбова і т.д.

Тим часом з Івано-Франківська повернувся Богдан Германюк, туди його возили на "перевиховання". З Богданом нібито трохи м'якше поводяться, дають легшу роботу, менше саджають у карцер, не позбавляють посилок. Мета єдина

- посіяти між нами недовір'я, розбити нашу групу на частини, а потім кинути на самознищення. Та ми надто добре один другого знаємо, щоб піддаватися такій дешевій провокації. Зустріли ми його тепло, і привітно.

- Ну що, Богдане хотіли від тебе? - питаюся.

- Хіба не знаєш що? Хочуть публічного каяття і визнання вини перед народом.

- Бач, чого захотілося. Чує кішка, чиє сало з'їла. Потримали трохи в Івано-Франківській тюрмі, Побачили, що толку не буде, як вони кажуть, та й назад в табір привезли. Сиди, Богдане, до дзвінка і не рипайся.

- Цікаво, хто тепер на черзі буде. Ми з Іваном уже були. Мабуть, тепер тебе, Яремо, повезуть або Тимківа.

- Слухай, Богдане, що вони конкретно питалися і чи ти був з мамою? -питається Мирон.

- Питалися як ми думаємо далі жити, чи знову займатимемося після звільнення антирадянською діяльністю, чи, може, збагнули свої хибні погляди на життя.

- А ти їм що сказав?

- Відмовчувався і терпеливо чекав на побачення з мамою, адже сказати їм правду - це означає продовжити строк ув'язнення, та вже не в концтаборі, а в критій тюрмі. Сам добре знаєш наші реалії, була б людина, а справа для суду знайдеться. Що нового в Україні? Не знаю. А з мамою зустрівся.

- Так, але моя мама такими новинами, що для нас мали б якийсь інтерес, не цікавиться.

- То чого ти їздив у Станіслав? - каже Струтинський.

- Того, що й ти. Але хіба я їздив, мене возили.

Наче у воду дивився Богдан, коли сказав, що Ярема на черзі, а може чекісти чимось натякнули йому. Чей не ворожбит. Улітку 1966 року мене на розмову викликає майор Литвин.

Серед розмаїтих запитань, Литвин між іншим ніби ненароком сказав:

- Чи твої родичі, Яремо, ще живуть?

- Батько помер у 1962 році, а мати живе.

- Хочеш побачитися з мамою?

- Ще би. Питаєшся, як у хворого, чи хоче бути здоровим.

- Мабуть. Зустрінешся.

Я пильно глянув на майора. В його очах появилася доброзичливість. Він не один раз у своєму житті робив добро нещасним людям, певна річ з далеким прицілом на майбутнє, щоб мати з того хосен. У 1954 році, коли Литвин був опеоуповноважений у Наддвірнянському районі, він зробив чимало для того, щоб чекісти не репресували маму Дмитра Синяка. Через деякий час після нашої розмови мені вручили обхідний лист і наказали готуватися до етапу. Подорож в Україну тішила мене і одночасно насторожувала. Я добре обізнаний з виховною роботою КДБ. Беру наплічник і у супроводі товаришів йду до прохідної. Прощаємось на деякий час. Після обшуку і трафаретних запитань наглядачі передають мене двом вартовим. Сержант командує: 'Крок вправо, крок вліво -стріляю без попередження. Прямо марш." Йдемо на станцію 'Соснівка''. Зупинились недалеко вокзалу. Надворі спека і мошкара лізе в очі. Вояки надягнули захисні сітки. З дозволу вартового сідаю у затінку під старою сосною. З жіночого табору привели молоду жінку. Вона сідає поруч мене і зразу знайомиться: "Маша, москвичка". Не дає мені промовити й слова, сипле як з дірявого міха.

- Куди їдеш?

- Не знаю, - кажу, - куди повезуть, а ти?

- На поселення.

- Там, певне, одружишся?

- Ні, хлопче. Не треба мені вже мужа.

Як знівечили молоду душу. А може, якби інакше склалося її життя, то з неї була б непогана дружина. І мати дітям. Мовчу і думаю. Вояки регочуть, кепкують з морально зіпсутої дівчини. її мова пересипана брутальною лайкою. Ніяковію. Аж гидко робиться від цієї розмови. На щастя, їде поїзд. Нас підводять до вагону Столипіна. Знову ті ж самі трафаретні питання: де родився? де судився? скільки сидіти маєш за вироком? Мене разом з моєю справою передають начальнику варти у вагоні. Знову ретельний принизливий обшук і заводять у купе.

- Здоров, друже.

- Чи це мара, а чи насправді ти.

- Як бачиш власною персоною, Яремо, - каже Дмитро Синяк.

- Оце так зустріч, я не сподівався. Мабуть, робота Литвина. Дав би Бог здоров'я.

- Сідай, Яремо.

- Чекай, зараз сяду, дай хоч надивлюся на тебе. 5 років ми не бачились з тобою. Куди тебе везуть?

- Здається, в Україну, - каже Синяк.

- Але ж і одягнули вас на особливому режимі. Одяг смугастий, як тигрова шкура.

- Як там у вас, в вашому таборі смерті?

- Живемо ж ми гей, як писав Тичина і все гірше і все гірше. Зуби на клинку. Забув уже не те що вигляд, а навіть запах м'яса та білого хліба.

- І в нас, Дмитре, не дуже краще. Та все ж таки, хоч посилку п'яти кілограмову раз в чотири місяці одержиш.

- Скажи мені, Дмитре, чи здоровий Микола Курчик, Гриць Бухта, Федір Харківців.

- Здорові, та докучають кримінальники. Ну нічого, якось даємо собі раду з ними. Миколу Курчика кинули в таку камеру, де зібралися одні покидьки. Ображають його, щодня лайки, погрози. Микола написав скаргу в прокуратуру: якщо умови, які йому спеціально створили чекісти не зміняться і не припинять провокації проти нього, то він вимушений буде комусь скрутити в'язи і за наслідки знімає з себе відповідальність. Та ба, чекістам лише того й треба, вони з радістю його розстріляють.

- Скажи мені, Дмитре, як живе Лупинос?

- Мучиться хлопець, адже після голодовки його паралізувало, то ж на кожному кроці потребує помочі. Та досить, а тепер розкажи мені, що нового у вас на першому лагпункті?

- Є поповнення. Привезли з України сучасних інтелігентів.

Передаю Синякові інформацію, яку привезли з України брати Горині, П.Заливаха, В.Мороз, Геврич, Масютко. А чи привезли когось з України останнім часом?

- Аякже, приїхав якийсь художник. Росіянин, файний хлопець і дуже потішний.

- За віщо його судили?

- Смішно навіть розказувати. Несерйозно.

- А все-таки?

- Та що, одержав замовлення від голови колгоспу намалювати для колгоспу портрет Леніна. Як звичайно, народний художник постарався, його майстерність і старанність відзначив голова колгоспу пляшкою горілки. Наш художник добре потягнув собі і вирішив, що робота ще не закінчена. Довго вдивлявся в портрет, примірявся до голови вождя, як одержимий, схопив пензлик та й домалював роги, але то ще не кінець. Довго ходив довкола портрета, милувався своєю роботою і, нарешті, один ріг зламав. Після такого творчого натхнення художник вирішив, що портрет слід вивісити на видному місці. Таким місцем була в'їздна брама до колгоспу. Затія художника викликала неабияку реакцію серед населення. Одностайності серед людей не було. Так, голова закликав колгоспників лінчувати на місці зухвальця, дехто кричав судити, інші хотіли простити, бо горілка і мудрого зробить, дурнем, а ще інші мовчали і нишком сміялися, поки бригадир з головою знімали портрет. Приїхали люди з районного КДБ, та й забрали Ваню до тюрми. Під час судового засіданні! прокурор з усіх сил намагався з'ясувати символ зломленого рога. Відповідь була коротка і оригінальна: "Уж очень он бодался". Судове засідання закінчилося жорстоким вироком - 10 років особливого суворого режиму. Справжня країна ідолопоклонства та розпачу. Хіба можна карати людину за дитячу витівку та ще з п'яної голови десятьма роками.

- А, може, ти жартуєш Дмитре.

- Бігме, правда, Яремо. Повернешся в табір, та й спитаєш тих, кого до вас привезли з десятого лагпункту.

- Чекай, чекай, я щось собі пригадую. Чи не про це саме і розповідав мені Ярослав Гасюк. А я" думав, що то його вигадка. Він, як Руданський, любить смішити людей. Здається, що ніби для того й родився на світ.

Ми так розговорилися, що тих дві години їзди, минули наче мить. Навіть не запримітили, що уже в Рузаївці. Нас виводять з купе і обшукують. З вагона витрясають простісінько у "воронок". 40 чоловік запакували в машину, як оселедців в бочку. Нема чим дихати. На вулиці вереснева спека. Розпечена на сонці бляха не пече, а смажить. Мене нудить і крутиться голова. їхали 40 хвилин, а здається, проминула ціла вічність. Коли ця їзда закінчиться. З чола струмком ллється піт. Один із в'язнів знепритомнів. Нарешті "воронок" гойднувся і зупинився.

Вискакую з "воронка", мов стріла з лука. Знову огидний обшук триває цілу годину. Безжалісно пече сонце. Заводять у камеру пересильної тюрми. Знайомимось із в'язнями. На мій подив ми зустріли сирійця вірменського походження, якого судили за контрабанду на три роки концтаборів. За професією ювелір. Перевозив золото. Та в Одесі митники його затримали. Дуже пригнічений, розгублений, морально зломлений. Біля себе тримає фотографію дружини і дітей. Часто плаче. Пробуємо якось розважити, мовляв, три роки можна і на одній нозі відстояти.

- А що б ти казав, якби тобі такий строк, як нам всукали, мені десять, а товаришеві двадцять п'ять.

У сирійця очі з орбіт вилазять, почувши таке.

-І що ви такого натворили? - питається. - Певне, банк обікрали.

- Який банк, мені 10 лише за те, що я українець, а він стрілець УПА, тобто учасник повстанського руху в Україні.

Дмитро детально розповідає про свою участь у визвольній війні нашого народу в 40-50 роках. Сирієць скаржиться нам, що його в дорозі обікрали невідомі типи. Забрали теплі шкарпетки, нейлонову сорочку і мешти. Звернувся до начальства зі скаргою, а вони зі сміхом та диким реготом питаються: "Покажитих, хто тебе пограбував". Таке знущання викликало в нього жаль і сльози. Йому навіть здавалося, що його сорочку одягнув сам начальник пересильної тюрми, та він не насмілився йому про це сказати. Можливо й таке. Адже люди втратили совість і не мають ганьби. Десять діб ми жили разом з сирійцем на пересильному. Боронили його від кепкувань і не дозволяли всяким покидькам збиткуватися над ним.

На десяту добу нас збирають на етап. Ідемо на Харків. По дорозі на кожній станції знімають і саджають в'язнів. Величезна кількість малолітніх. Сім років тому, коли мене везли в Сибір, такої кількості неповнолітніх в'язнів я не бачив на пересилках і в тюрмах. Отже, злочинність в країні не скорочується, а росте, роблю для себе висновок. Везуть жінок за розтрату, за спекуляцію, за дрібні крадіжки. Везуть хлопців за хуліганство, за бандитизм та зґвалтування. Везуть дівчат за участь в грабунках і квартирних крадіжках, проституцію. Жах, який різноманітний злочинний світ. Які причини породжують ці злочини? Нестатки, безправ'я, дикунство, грабіж властями народу, а частково і сама природа російського “обывателя". Тут все можна, гріха не будеш мати, тому що Бога нема. Влада не думає над тим, як ліквідувати першоджерело злочину, а веде безпощадну боротьбу з наслідками. Голослівна заява совєтських партійних діячів, що в нас нема і не може бути об'єктивних причин, які б провокували людину до злочину, ніщо інше як фікція. Інакше звідки така маса людей по тюрмах і таборах у Совєтському Союзі. Тоді виходить, що, так званий, совєтський народ є злочинний за своєю природою. Іншого пояснення цього факту з партійних і урядових позицій не находжу.

У вагоні нас помістили в трійник, таким чином відокремили від кримінальників. Бояться, щоб ми не поширювали свої ідеї серед в'язнів, особливо серед тих, 8 кого невеликі терміни ув'язнення. Адже злодіїв, бандитів, насильників, всякої масті батярню чекісти вважають своїми людьми, які поки-що не знайшли собі місця в радянському суспільстві і тимчасово ізольовані, а вийдуть на свободу, то знову увіллються в робітничу сім'ю "советского народу". На мою думку, підуть працювати позаштатними співробітниками міліції. Недаром народ створив анекдот: "У нашому колгоспі злодіїв нема, бо всі пішли у міліцію". Я усміхнувся сам до себе, а мої думки перервав Синяк.

- Глянь, Яремо, у вікно, вже мабуть їдемо українськими степами. Дивися, як мигають біленькі хатки, червоніють сади стиглими фруктами, та деколи прорветься до вагона голос рідного слова. На душі повеселішало. П'ять діб їхали до Харкова. Знову саджають нас у "воронки" і везуть у харківську тюрму. Перед тим, як нас завести у камеру, ретельний обшук, але виконавці не такі як всюди. Сім років сиджу у в язниці, але подібного не зустрічав. Кримінальникам доручено обшукати таких же знедолених, як вони. У тюрмі з в'язнів створена добровільна дружина, яка виконує функції наглядачів. Буквально скопіювали німецьке гетто, там теж деяким жидам, доручали визначити термін, кого і коли відправ ляти на розстріл або в крематорій. Огиднішої підлоти, щоб так принизити в'яз нів як людину не придумаєш. Негідники за ґратами вдосконалюють кишенькового злодія. Вони так спритно і швидко вивертають кишені, вичищають їх від усяких речей, що й не отямишся, коли і як тебе обкрадуть, прикрившись неписаним законом обшуку. У мене на очах потягнули сорочку і штани. Пропало, наче корова язиком злизала. Коли я поскаржився начальнику тюрми, то мене обвинуватили у наклепі. Після обшуку лазня. Там мішок проходить генеральні чистку, а тебе вимитого, побритого, де лише росте волосся, з очищеними валі зками та кишенями направляють у камеру. Протести, заяви на ім'я тюремної адміністрації - даремні. Ніякої тобі реакції начальства. Я знервувався і викликав пекельні шлункові болі. Викликаю лікаря - дарма. Що ж, вимушений об'явиш голодовку і аж на третю добу з'явилася медсестра. Через прозурку подам таблетку бікарбону. Наступного дня етап.

Добре, що хоч довго не мучили. На вулиці нестерпна духота. Через зачинен матові вікна вагона людей на пероні не видно. Просимо у вартового води.

- Не дозволено під час стоянки поїзда, - відповів вартовий.

Нарешті поїзд рушив. Вартовий відчинив вікно. Війнуло прохолодою. На уз

біччі залізниці мелькнула дівчина у вишитій суконці. Защеміло біля серця.) Харкові українська вишивка, а дівчину в українській вишиванці можна розглядати як протест офіційній російській політиці партії. О, Господи, дай їй довго ліття і щасливу долю. Хотілося зупинити мить хоч на годину і надивитися на цс милу і ніжну красу. Дарма... їдемо степами Лівобережжя. Гаями зеленіють молод сади. І коли вони встигли вирости, адже в 1959 році їх тут, здається, ще не було Хвилюється озиминою безмежний степ і лише в далечині, ніби козацька сторожа, височать стрункі тополі. Земле рідна, як хочеться пригорнутись до твої) щедрих, ніжних, рубцьованих від гарматних ран грудей і наче дитина матері, розповісти про свої митарства і болі, про любов до тебе, матінко, про незрячиї та зрадливих твоїх синів.

Полтава, де росла і гартувалась наша слава. Колишні когорти чубатих голів; шаблями в руках, замінили творці українського духу та культури. Тут вперше заспівав зрозумілу для всіх нас пісню Іван Котляревський. Тут у нерівній боротьб зустрілись віч-на-віч дві ідеї. Ідея українського самовизначення та ідея "единог неделимой Российской империи" - ідея третього Риму. Царські війська перемо гли, але український національний дух та наша правда не загинула. Боротьбі за незалежність то затихла, то з новою силою відроджувалася протягом кількох століть, надихаючи все нових і нових борців іти у бій за волю України.

- Яремо, чи ти читав трилогію Богдана Лепкого "Мазепа".

- Ні, я до ув'язнення навіть не чув, що у нас був такий письменник.

- Якщо бажаєш, то я коротко розкажу тобі зміст книжки.

Я не переводячи подиху, слухаю про страшну битву, що вирішила майбутні

нашого народу, а до цього ще прочитай «Великий Льох» Т.Г.Шевченка, тс відтвориш трагічну картину нашої руїни.

Богдан Лепкий, а хто з сучасних випускників середньої школи чув хоча f прізвище цього українського письменника? Ось доля народу, його трагедія самозабуття. Адже наша молодь не знає і навіть не чула про більшу частин) творців української культури, про їхнє життя і кінець. Натомість, нас примушують вивчати в школі твори людей, які не мають спільного ні з нашим українсьш народом, ні з його інтересами. Як може бути доброзичливий до України такий письменник, як Корнійчук, що розмовляє російською мовою, а писав - українською виключно на замовлення партії. Такі, як Корнійчук, не допомагали народові зрозуміти його історичну дійсність, а навпаки - задурманювали людей і фальсифікували історію. За гроші адвокат може написати заяву в суд, але ніколи і ніхто за гроші не написав і не напише доброго літературного твору.

Мої роздуми перервав голос з юрби на станції Полтава. Вартовий відчинив вікно. Хтось кинув до вагона яблуко, за ним друге, третє, багато яблук. Вояк виявився людяним. Грузин за походженням, він не забороняв людям дивитися на в'язнів та висловлювати свої почуття. Ніде так щиро нас не зустрічали, як в Полтаві. Шкода, що поїзд рушив, хоч би хвилинку ще постояв. Я махнув на прощання рукою. Якась дівчина крізь сльози послала поцілунок. Прощай, Полтаво, прощайте й ви, милосердні полтавці. Київ проїжджали вночі, тому й враження ніякого не залишилось. Наближаємось до Львова - одного з найкультур-ніших політичних центрів сучасної України. Тут уже на станціях у селах і містечках панує українська мова. Лише зрідка вривається до вагону добірна російська лайка, та голос диспетчера по станції, що подає команду російською через гучномовець. Львів - остання твердиня Київської Русі, що впала під ударами дикої монгольської орди. Сьогодні твою святу землю, Галичино, топче і зневажає, ще конкретно не визначена істориками, чорна орда. Ти вистояла під час тяжкого лихоліття шляхетського панування, не запропастилась в Австрійському болоті, переживеш і тюрму їхнього 'величества" ЦК КПРС.

Майбутнє твоє, Україно, прекрасне, як і всіх вільних народів. Я вірю в приховані сили свого народу, що сьогодні розтринькуються не за призначенням, не для власного добра і слави Батьківщини. Надіюся, що воскресіння не за горами і ця віра дає мені ту життєстійкість, яка так необхідна в боротьбі з підступним, хитрим і жорстоким ворогом. Напевно, що дорогу до людської правди добра і совісті моститимуть не лише нашими кістками і кров'ю, а й нашими дітьми і внуками, але немає сумніву щодо відродження українського духу в народі, того "що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю"... Нарешті приїхали. Знову нудна процедура обшуків і нас "воронком" звозять у Львівську тюрму. Серед стражників в'язниці зустрічаються багато місцевих наглядачів-макаронників, так їх називають у народі. Камера смердюча з потрійно заґратованим вікном - кам'яна нора. Плахта диму відокремлює підлогу від стелі. Внизу четвірка в'язнів грає у саморобні з газети карти. Вітаємось.

- Якої масті, хлопці? - питається Дмитро тих, що понаставляли голови з димових хмар.

- Кишенькові злодії, рецидивісти , - відповідають.

Через кілька хвилин в камеру впихають якогось типа. Знайомиться: Капшук Віктор. З неспокійними очима, як у миші, що не затримуються хоч би на якому-небудь предметі. Добре володіє українською мовою. Ще би, адже це його рідна мова, якою він за свої тридцять років, напевно, не один раз торгував. Мимоволі підозріваю у ньому стукача. Третього дня вночі етап. З нами їде також Капшук. У вагоні до нас кидають молодого хлопця. Українець, родом з Львівщини. Його покарали за непослух, помістивши в наше купе. Чекісти знають, злодійський закон велить: "Той, хто потрапляє між нас, але не нашої масті, ми зобов'язані його пограбувати". Отже, кожного неслухняного хлопця вони лякають, що помістять між злодіїв - рецидивістів, а там з потурання властей усе можливе - і грабіж, і насильство, і педерастія. Отже, наші співкамерники кинулися до мішка прибулого. Ми не можемо допустити, щоб на наших очах чинилось пограбування. Обстановка нагрівається до гарячого, але хлопець несподівано для нас зі страху перед невідомими бандитами "добровільно" віддає всі свої продукти каналіям. Такий рабський вчинок мене страшенно обурює і я до Івано-Франківська вже не спатиму. Побачивши, що робота закінчена, вартовий відкриває двері та забирає хлопця з камери. У Івано-Франківську знову обшук, лазня і камера. Мене розлучають з Синяком і залишають з Віктором. Цікаво, коли викликатимуть і чого привезли сюди. Увечері до нашої камери привели ще двох в'язнів. Кульгавий назвав себе Валентином, родом з Донбасу. Розмовляє російською, але на мій подив, його дороговказом у житті є "Кобзар" Шевченка. Хлопець протягом років не розлучається з цією книгою. Цікаво, який злочин зробила ця ніжна і добра душа, щоб аж за ґрати її запроторили. Перед сном Валентин вручає мені записку: "Друже, напарник, що прийшов зі мною - мент, тобто міліціонер." У мента типове монгольське обличчя. Він весь час нервово ходить по камері.

- Ти чому не спиш, сволото?

- Сам ти сволоч, - відповідає Валентинові монгол.

Валентин зіскакує з нар і його рука, описавши дугу, сильно б'є в обличчя колишнього міліціонера. Бійка між в'язнями завжди жорстока. Кров і стогін, прокльони двох озвірілих людей, тріск поламаних камерних предметів: чайника і кришки з параші розбурхали тюрму. Крик і стукіт в двері сусідньої камери. Розгублений наглядач викликає по телефону чергового тюрми. Я намагаюся припинити бійку, але роблю це на користь Валентинові. Капшук зблід, як стіна. Забився в куточок камери і лише мишачі очі тривожно бігають та розгублено вирячилися на перекошені закривавлені обличчя людей, що з ненавистю гамселять один другого кулаками. Через хвилю вбігають наглядачі і бійку припиняють. Все втихає. Валентина ведуть в карцер. Монгол залишається і погрожує мені помститись за втручання і оборону Валентина. Та я на нього не звертаю уваги і лягаю спати. Наступного дня мента переводять в іншу камеру. Залишився я з Капшуком. Віктор уже другий тиждень не знімає пов'язки з голови. Йому вирізали з чола пас шкіри з написом: "Раб КПРС". Капшук - людина без поняття честі і сумління. Повністю деградований тип, навіть злодійського закону не дотримується, в якому все можна, все дозволено, крім співпраці з ЧК та виконання фізичної тюремної роботи. Він боїться одного, нарватись на такого в'язня, який ои йому зуби повибивав. Не знаю, скільки мені сидіти з ним. Третього дня під час прогулянки мене забирають і ведуть до виходу, а там передають сержантові, який водив мене ще під час слідства уже відомою стежиною з тюрми у корпус КДБ. Йдемо на другий поверх. Сходи загороджені високою трьохметро-вою сіткою. Заходимо в кабінет. За столом сидить уже знайомий майор Козаков.

- Добрий день, Яремо.

Не відповідаю. Мовчу і чекаю, що далі буде. Майор легким рухом відчинив бічні двері і на порозі появляється моя мама. Тремтячими руками пригортаю мамину посивілу голову до змарнілих грудей.

- Яремо, дитино люба, ти хворий, - чую крізь сльози її шепіт. - Коли додому приїдеш, сину? Тато хотів тебе видіти і в чеканні помер. "Яремо, сину мій, де ти..." були останні його слова перед смертю.

Щось до болю здавило горло і мимоволі покотилися гарячі сльози.

- Сину, нащо тобі тої України? Най за неї воюють черевані.

І показала на кругленький животик Козакова.

- А ти, синочку, як з хреста знятий, тобі вже тої України по саме горло. Най другі ще за неї повоюють. Послухай цього пана. Лишай усе і ходи додому.

- Та він не хоче додому йти, - каже Козаков,- що там для нього мама, брати, сестри. Він слухає колег.

- Сину, лишися товариства, бо воно ще нікого до добра не приводило.

- Мамо, та я готовий уже іти з тобою, нехай лише відпустять.

Козаков багатозначно усміхнувся.

- Ти, Яремадобре знаєш, що треба зробити, аби піти додому.

- Ось тобі, Гандзю, й книш. Бачиш мамо, як вони мене пускають. Поки говорити про звільнення, ставлять умови. Я повинен перш за все плюнути собі в душу і

Мулик Михайло з дружиною. 1949 p., Сибір

Зліва направо: Ярослав Костюк, Леся Ткачук і Ярема Ткачук

Тато Яреми - Ткачук Степан, татова сестра - Анна і сестра Яреми - !ра

Мама Яреми - Катерина Юріївна Ткачук

Член юнацько ї мережі ОУН УПА в с. Годи-Добровідка, Гриць Ріжняк

Петро Мотиль

своїм товаришам, зганьбити ідею побудови незалежної української держави, спаплюжити свої добрі наміри і мрії, хоч у житті нікому нічого поганого не зробив, але це ще не все, вони вимагають від мене стати Христопродавцем.

- Най тя Бог бороне, - сказала мама.

Така розмова Козакову не подобалася і нас розлучають, та передачу мені

все-таки дозволено взяти. Заводять у камеру. Продукти кладу на стіл.

- Гостися, Вікторе.

Зголоднілий та виснажений в'язень в мить з'їв буханець хліба та фунт сала. Мені від переживання хліб у горло не лізе. Хотілося ще бути з мамою, розпитати її про здоров'я сестер та братів, про їхнє теперішнє життя і поводження. А там, у кабінеті слідчого, при зустрічі з мамою, онімів, навіть не знав, що спитатися і з чого почати. Все вилетіло з голови. Хотілося повернутися у двохгодинну казку, що майнула, наче уві сні, та й слухати, затаївши подих, дорогий серцю голос матері. Хотілося сльозами вмити її загрубілі від тяжкої праці на колгоспній фермі руки доярки. 15 корів їй доручено доглянути, видоїти, почистити і напоїти. До того ж все це робилося вручну. Батько, змучений життям, хворобою, нестатками та журбою, через два роки після мого арешту помер. Залишивши її з п'ятьма дрібними діточками. Я був найстарший. Мама надіялася від мене помочі, а в моє тіло глибоко вп'ялися кігті КДБ, що й годі вирватись. Я вже восьмий рік не живу, а існую і мучусь. Замість я мамі, вона мені допомагала. Тишу в камері порушив жіночий голос з майданчиків. Капшук миттю опинився на підвіконні та міцно вхопився за ґрати. Дивно, що він міг там побачити крізь жалюзі. Гримнула фірточка і в про-зурок поросунулась голова вертухая.

- Негайно злізай, якщо не хочеш потрапити в ізолятор.

Віктор на погрози не реагує, а навпаки, ще чіпкіше вхопився за ґрати, і щосили кричить: "Прошу тебе, дорогенька, зроби мені сеанс, я вже двадцять років як не бачив живої". Внизу не вгаває жіночий сміх. Свої дотепи Капшук густо пересипає вульгарною лайкою. Прийшов черговий, старшина Суворов. З гуркотом відчинились двері.

- Злізай з вікна, - наказує.

Віктор хапає чайник і замахується на старшину.

- Уйди, педераст, как отоварю по тикве, гадить будешь, где попало.

Суворов спритно зачинив двері. Що ж, приловчився і натренувався. І як

цьому кримінальнику все прощається.

Очевидно, його поведінка повинна зробити на мене певне враження. Мені в голову закрадається думка, що інсценізація підготовлена вже давно. І щойно тепер її розіграли. Хочуть, щоб я повірив у добропорядність Віктора, в його мужність і чесність. Отже, між нами зав'яжеться справжня дружба. Він уболіває над долею нашого народу. А я не поділяю його крокодилячих сліз. Він явно розраховував на ефект. Щирої розмови між нами не вийшло. Задуманий гебістами план у використанні супроти мене в'язня-кримінальника з психологічних міркувань терпить фіаско. Безперспективність роботи очевидна. І Капшук біситься, тому з намови гебістів він міняє тактику. Від співчуття українському народові переходить до найгірших образ всього, що лише називається українським. Не пощадив навіть Шевченка: "Если б не этот негодяй Шевченко

- и хохляндии не было б". Він уже забув про те, що протягом місяця розмовляв зі мною виключно українською. Зрозуміло, засіб не новий і неодноразово використовувався гебістами. Якщо в'язень добровільно не хоче витлумачити своїх поглядів, хоч вони про них достеменно знають, то його слід спровокувати. Цю підлу роботу в тюремних камерах виконують покидьки, стукачі, нікчеми і провокатори. Я передбачав, що такий кінець буде і відповідно підготувався до подібної розмови. Знаю, що маю робити з негідником. Отже, він почав добірним матом паплюжити геть усе, що дороге для мене, і я був вимушений затулити йому рота кирзаком. Капшук розгубився, бо не чекав такого кінця. На що надіявся Козаков? Мабуть, на те, що Віктор зуміє все - таки влізти мені в душу, спонукає до щирої відвертої розмови, щоб пред'явити звинувачення в антирадянській пропаганді серед в'язнів, тоді лише буде зі мною говорити: мовляв, або працюй з нами, або справу передаємо в суд, а Капшук піде свідком. Це означає ніколи не вийти з тюрми. В крайньому разі, якщо між мною і Капшуком виникне бійка, то хоч Віктор добре намне мені боки, що сталося навпаки. Це відбило йому охоту продовжувати проти мене провокації і його того ж таки дня перевели в другу камеру. Цікаво, що далі буде. На початок публічне покаяння - це, так би мовити, роззброїти в'язня. Далі вимагатимуть характеристики окремих в'язнів, згодом, а це вже на волі, мені будуть створені сприятливі умови, як, наприклад, Маславському Миронові, для зближення з непевними щодо влади людьми, які становлять надзвичайну цікавість в КДБ. Потім дадуть можливість вчитися в інституті, там вже я буду зобов'язаний давати загальну та індивідуальну характеристику студентам і професорам. Далі треба виявляти молодь, нелояльну до радянської влади, що критикує наш суспільно-політичний лад, і разом з речовими доказами оптом і вроздріб здавати в КДБ, як нас здав Масловський. Члени такої групи чи організації дізнаються правду про причину свого арешту лише тоді, коли глибоко проаналізують судовий процес і вирок, а може, й ніколи не знатимуть правди. Після довгої та акуратної собачої роботи можлива кар'єра гебістського попихача. Ось якою дорогою ціною повинен в'язень заплатити за своє звільнення і людську гідність. Записано все це з розповіді Йосипа Нагребного, а також Василя Луціва, з групи Левка Лук'яненка. За розкриття таємниці гебістів Василя Луціва не те, що не звільнили з табору, а помістили в психіатричну тюремну лікарню. Здається, що там він насправді захворів. Правда, не всі признаються про свою співпрацю з гебістами. Дехто мовчить, не ділиться думками з товариством. Він достроково виходить на "свободу", хитрує, і не робить того, що від нього вимагає шеф. Інших випускають ніби з ласки Божої або милосердя Верховної Ради, Верховного суду чи Генерального прокурора. Вірити в казочки не можна, бо потрапивши в кігті КДБ, чистим не вирвешся. Правда, бувають винятки і знову все робиться для дезорієнтації в'язнів. Завдання чекістів полягає в тому, щоб посіяти зерно недовір'я серед товариства, якщо вже не можна спровокувати конфронтацію. Головне, заставити працювати людей на себе і задля цього вони нічим не гребують. Що ж, їхня мораль: мета оправдовує засоби. Вони використовують все: і рідних, і близьких, і братів, і сестер, і навіть батьків, лиш би вдалася штука. Адже давали мені з мамою часто побачення не для того, щоб зробити мені приємність. Мама повинна була розбудити в мені потяг до повнокровного життя. Устами рідної мами проводили зі мною виховну роботу. Перед тим, як давати нам побачення, чекісти настановляли маму, про що вона має говорити зі мною. Недаром мати розповідала мені про зростання добробуту селян, про пенсії (ЗО руб.), що їх одержують колгоспники, про відбудову села, про будівництво в Коломиї нових кварталів, про величезний рух автобусів, про асфальтові дороги. Правда, було одне побачення не в кабінеті гебіста, а на загально тюремних основах. Там мама була просто мамою, а не знаряддям в руках Козакова.

- Сину, - каже мама, - я мушу так говорити, бо якщо не послухаю їх, то грозяться не дати побачення, через це я зобов'язалась вмовити тебе до послуху, покори і поступитися капітану, адже він обіцяє зробити все, щоб тебе звільнити з криміналу.

Наміри гебіста не дали очікуваних результатів, але Козаков не здається. В камеру до мене кидають молодого, інтелігентного і скромного хлопчину Василя Чавагу родом з Коломийщини, село Княждвір. Виявляється, краяни, духовність хлопця повинна заінтригувати мене. Можливо, що я доручу Василеві зустрітись, а можливо, щось передам одному з кількох моїх друзів, що живуть на свободі. А може і інші були розрахунки. Звідки мені знати. Ще до вечора нас переводять у теплу, затишну і світлу, порівняно з іншими, камеру. Помалу і досить обережно

Василь цікавиться своїм односельчанином, що сидів зі мною в концтаборі, Миколою Марусяком. Це, так би мовити, вступна частина до головного. Василь часто одержує передачі, досить щедро ділиться зі мною куском хліба. Цікаво, що думає Козаков, чи не привезли мене в Івано-Франківську тюрму на відгодівлю. Але я Козакова розумію. Він цінить людей по-своєму. І думає, що кусок хліба може зробити революцію в моєму світогляді. Звідки у цього кримінальника з татуйованими руками візьметься поняття щирості в переконаннях, добродійстві та в прагненні до загальнолюдської справедливості і гуманізму. Чи знає він, що не хлібом єдиним живе людина.

А за вікном хуртовина. Січнева температура сягає тридцятиградусного морозу. Чудні Різдв'яні свята. В 1967 році я в Івано-Франківську. Чую, як по тюремних камерах колядують в'язні, а я сиджу в своїй норі й теж стиха повторяю: "Нова радість стала". Ситий, з піднятим настроєм думаю про товаришів, що сьогодні в Мордовії відзначають свято колядою на вулиці. Мабуть, вся Соснівка вийшла з хат, щоб послухати голос коляди. Чекісти розганяють, записують прізвища, але ніхто не вступається з гурту, а завтра кожний записаний буде викликаний на особисту розмову в кабінет гебіста Крутя. Можливо, декого за сьогоднішню коляду покарають карцером.

А тут поки що ведуть нас прогулюватися. Надворі сипнуло снігом і разом із сніжинками летить записка. Василь ловить її в повітрі і читає. Замість того, щоб дати мені прочитати, він намагається її порвати. Та я силою вириваю в нього папірець. Читаю: "Друг, с тобой гуляет сужденная сволочь". Хто послав двозначне повідомлення, кому воно адресовано? Ми оба вже суджені. Зрештою, записка могла бути пущена і наглядачем. А може, мене попереджає людина, що попеклася на цьому інтелігенті. Як би там не було, та сидіти з ним в камері після всього, що сталося, не буду.

- Отже, слухай мене, хлопче, як підемо наверх, то в камеру не заходи.

Тим часом закінчилася на свіжому повітрі прогулянка. Ідемо довгим коридором.

Наглядач відчиняє двері. Стою на порозі і не впускаю Василя в камеру. Два досить потужні вертухаї силою впихають нас до середини. Б'ю щосили ногою у двері.

- Чего хочешь?

- Забери або мене від нього, або його від мене, бо я з ним сидіти не буду.

Нас обидвох ведуть вниз. Очевидно, все було підготовлено завчасно. Мене саджають у бокс, а Василя заводять до кабінету начальника тюрми. Приблизно через тридцять хвилин міняємось ролями. Тепер уже мене заводять до начальника тюрми.

- Сідайте, - каже Козаков.

Глянь, думаю собі, і він тут. Яким чином? Записка, напевно, його робота. А тепер чекає висновку. Невже чекісти встигли викликати його в тюрму?

- В чем дело, Ткачук?

- Як в чому? Ви що, не знаєте? Адже я з вашими людьми в камері сидіти не хочу.

- Може, для тебе спеціальну тюрму побудувати?

- Як хочете, а нас розлучіть.

Козаков не витримує і з лагідного тону, яким він весь час говорить зі мною та досить приємної української мови, що до речі, мене захоплювало і дивувало, переходить на блатний жаргон.

- Это ты дурак, ить твою мать. Ему желают добра, а он этого не понимает.

- Мені цього добра вже занадто, - і я заверещав пекельним голосом. - Ти не роби мені добра і не роби зла, то краще буде.

- Ну, успокойтесь, - каже капітан, що досі не брав участі в розмові, а сидів,

відкинувшись на спинку крісла, поклавши ноги на стіл, застелений червоною скатертиною.

- Послушайте, я вам расскажу один эпизод с моей жизни. Это произошло в пятдесят первом году. Здесь, недалеко от Ивано-Франковска, мы обнаружили бандеровский схрон. Вилазит человек, помню как сейчас, лет сорока пяти, руки подняты вверх. Спрашиваю: «Какой пост занял бы ты, если б Украина завоевала независимость? Небось, министерский.

- Ні, начальнику, не міністра, а рільника.

- А почему сейчас не работаешь в колхозе, а пошел в банду? У нас пожалуйста - работай, расти и кушай хлеб на здоровье.

"Правильно", - подумав я собі, - працюй, але не їж, адже земля колгоспна. Зате хлібом розпоряджаються не колгоспники, не ті, що його вирощують, а ті що навіть не знають, як і де він росте. Одним словом: земля наша, а хліб і всі земні багатства ваші".

Відвисла щелепа в Козакова - це погана ознака. Він не задоволений розповіддю свого колеги.

- Наболтал, что на язык взбрело, а ты еще повторяешь эту ерунду. Все они министрами хотели бы быть.

- І де б стільки портфелів взялося, - іронізую.

- Ви, Ткачук, не дурний хлопець.

- Знаєш що, майоре, компліменти сипатимеш вечором жінці в поділ, мені їх не потрібно.

Козаков усміхнувся.

- Ну що ми з тобою не поділили. Давай подивимося на життя так, як воно е. Візьмемо Дзюбу, Світличного, Чорновола, Горинів. - що їм треба? Радянська влада дала їм можливість здобути вищу освіту, роботу за спеціальністю, та цього для них мало. їм владу давай, кафедру, але для цього нема підстав, нема інтелекту, знань і досвіду, і якщо їх навіть зараз допустити до влади, то завтра ж на Україні почалась би громадянська війна.

- Знаєш, що Козаков, я не можу повірити, щоб діячі культури претендували на політичну владу. По-моєму, у них бажання одне: свободи для себе і свого народу.

- Неправда, вони тягнуться руками до державного керма, керуючись егоїстичними почуттями. Вони плювали на народ. Для них їхня персона вище всяких ідеалів. Та й ідеалів у них нема ніяких. їх би під суд за хуліганство, - каже капітан.

- Оце ідея, - підтримую його, - адже не було б пакості і державних злочинів, та й власті уникли о всяких неприємностей на міжнародних форумах про права людини.

Козаков підозріло глянув на мене.

- Так, Ткачук, хороший ти хлопець, але тобі дуже трудно буде в житті, запам'ятай, це я тобі кажу.

- Не ворожи. А втім, мені нелегко було з малого хлопця.

Козаков натиснув кнопку. Увійшов наглядач і повів мене на третій поверх у мою нору. Василя нема.

- Збирай речі, - наказує сержант.

Збираюся помалу і йду за макаронником. Вже досить грітися, переводять зі світлої та затишної камери у темну і холодну. Напевно, більше не викликатимуть ні на побачення з мамою, ні на розмову з Козаковим. Передач теж не дадуть. Сиджу один, як палець, і чекаю етапу. Занесли в списки до непоправних. Скоро етап. Везуть мене в Мордовію. Кінець січня 1967 року. На вулиці тріскучі морози. Я легко одягнутий. Холодно. Знову обшуки і митарства по пересилках. У Львові одна з неприємних пригод. Підводять до чергового тюрми. Капітан довго крутить в руках мою справу, нарешті запитує:

- Фамілія, ім'я та по-батькові, стаття і термін.

- Ткачук Я.С. стаття 54 а/ІІ. Десять років, - відповідаю.

- Ти що, за бандитизм, чи націоналізм?

- Не твоє діло.

Москаль наїжився. О, він такого зухвальства не потерпить.

- Проверьте у него мешок, - каже злодіям, що направляються зі мною вглиб юремного коридору.

Нічого не скажеш, наказ гідний советского офіцера. І нас п'ятьох зачиняють у амеру. Ну думаю, що буде те й буде, але щоб то не стало, боронитимусь. Мені е жаль голодним людям куска сала, та в цьому випадку - не дам! Нервово оджу по камері, злодії сидять мирно. Видно, не хочуть бути знаряддям роз-рави над таким же нещасним, як і вони самі, в руках своїх мучителів. Тюрем-ик часто заглядає в камеру. Надіється розправи наді мною, та в камері спокій-о. Це, мабуть, не подобається черговому і він наказує перекинути мене в агальну камеру. Але й тут ніхто не кинувся розпинати і знущатись наді мною, а іавпаки - познайомилися і я швидко знайшов спільну мову з хлопцями, ба іавіть викликав симпатію до себе. Через годину беруть мене і кидають в камеру мертників. На стінах виступив мороз, батарея холодна. Під стелею маленьке аґратоване віконце. Десять діб, мов собака, бігаю по камері. Спати не дає олод. Стіни оббиті залізом, нари теж зроблені з суцільного листового заліза. Ні істи, ні лягти. На мої протести ніхто не звертає уваги. Боже, чи не винесу звідси уберкульозу. Але світ не без добрих людей. Навіть серед вертухаїв трапляються іюдяні та чуйні натури. Одного разу, коли я майже замерзав, і вже не було или бігати по чотирьох квадратах камери, а сон ломив, та й заснути я не мав ірава, бо це означало прокинутись з хворобою. Холодно в ноги, в руки запари сходять, від безсоння злипаються очі, та зарадити біді годі. І раптом з гуркотом іідчиняється прозурка: показалась жіноча голова з азіатськими очима.

- Возьми парень тулуп, хоть немножко поспишь. Часика в четыре заберу.

Як мені подякувати цій жінці? Це ж порятунок.

- Хай вам Бог пошле щастя й здоров'я, - ледве вимовив.

Чотири безсонні доби знесилили мене, тому не встиг ще обгорнутись кожу-(ом і прилягти, як вже заснув. Прокинувся від поштовху швабри.

- Вставай, давай тулуп, а то заметят и нам обом хана.

- Дякую.

Бог знає, яка буде наступна ніч. І день не кращий, вже й не кажу про незручності фізіологічних потреб, п'ятидесятикілограмову парашу змушений один раз на три дні виносити. Бракує сили, на плечі не візьмеш. Добре, що хоч шлунок не докучає. Все-таки підлікувався трохи. За це зобов'язаний подякувати Козакову. Шкода, ми навіть не попрощалися. Одинадцять діб у львівській тюрмі: з них п'ять ночей закарбуються в пам'яті на все життя.

На дванадцяту добу викликають на етап. їду вже. У вагоні тепло. Майже всю дорогу до Харкова відсипляюся. Надолужую безсонні ночі у львівській в'язниці. В Харкові ситуація повторюється. Камера смертників. Знову психологічне лаштування. Цікаво, що мені готують гебісти. Вікно вогкої холодної нори велике. Загратоване класичними двадцяти міліметровими залізними прутами. Крім ґра-тів, чотири сітки з листового заліза, накладені одна на другу. З такої клітки не те, що людина, а й звір не вирветься. Зовні вікна - дюралюмінієвий дашок, через який лише клаптик неба видніє. Прикладаю вухо до стіни і чую, як у сусідній камері хтось важко стогне. З другого боку - мертва тиша. За стіною в сусідній камері, чути крізь стіну прояв життя, голодує людина. Кожного дня чую, як лікар приходить і силоміць його годують. Вчора приводили рідного брата. Щоб умовив його зняти голодовку, але даремно. В'язень вимагає перегляду справи та звільнення з-під стражі, адже віра в Бога не може кваліфікуватися як кримінальний злочин. Цікаво, до якої конфесії ця людина належить. Надворі пекучий мороз, а я виходжу на прогулянку, бо там побігаю і трохи зігріюся. Вода в моїй норі замерзла. Десять днів неймовірних страждань в холоді, нарешті закінчилися і мене з Харкова, через Саратов, везуть в Мордовію. У Саратові пересильна тюрма заповнена вщент людьми. Частину в'язнів помістили у трюми річкових човнів на Волзі. Тут я перемучився три дні в "холодильнику" і їду далі. Ульяновська пересилка зустрічає мене камерою - печерою. Грандіозна Катеринівська будова. Стіни метрової товщини, стеля півкругом висить над бетонною долівкою, важкі залізні двері створюють враження безвихідного становища живцем похованої людини. Хоч би в місті, де народився Ленін, зруйнували це страхіття. Та де там, певне, свідомо залишена ця архітектурна пам'ятка російських царів і сьогодні зубатою пащею заґратованих вікон і дверей регоче з того, хто замахнувся на тюрму народів. Після шестиденного перебування в сизо-1 му мороці печери через Рузаївку і Потьму везуть мене у справжню пітьму, де і глумляться над свободою людського духу, демократією та совєтським правом.

Морозного ранку 25 лютого я повинен би зустрітися з товаришами. Адже минув місяць як я, промерзлий до кісток, пересиджую більше часу в льодових камерах, ніж їду в теплому вагоні. Дивуюся, чому я ще не захворів. Умови ідеальні, щоб простудитися. На кожній пересилці обов'язково лазня, а потім камера з мінусовою температурою. Здається, іншого життя, крім цього, не існує. Хоч би скоріше в табір. Та їхали ми, їхали, і завезли мене в карцер попереднього слідства.

- Чого сюди?- питаюся вертухая.

Не знаю, вдає з себе дурника, мовляв, ти сам краще знаєш, чого тебе сюди привезли. І знову льодяний мішок. Хоч би тобі одягнутий тепліше, а то зуб на зуб не попадає. Набридла й зарядка. Уже ні про що не думаю, головне, як би зігрітись. Третього дня на допит викликає капітан Круть. У кабінеті присутній ще якийсь гебіст.

- Чого ви мене сюди привезли і куди подівся перший табір? - питаюся у Крути.

- Частину людей перевели на сімнадцятий л/п, а частину відправлено на одинадцятий, - говорить Круть. - А вам, Ткачук, прийшло з міжнародної організації з амністії повідомлення, ось гляньте, тут англійською мовою написано, що ця міжнародна організація зробить все від неї залежне для якнайшвидшого вашого звільнення. Ви звертались за допомогою в Лондон, а може доручили комусь від вашого імені писати скаргу.

- Я нічого не розумію: мене дуже цікавить автор скарги, якщо це правда.

- Мабуть, це зробила людина, що добре знає вас.

- Я підозріваю вас. Думаю, ви самі оформили записку та видаєте її, як відповідь міжнародної організації з амністії. Користуєтесь тим, що я не вмію читати англійською.

Круть сміється.

- Це Ткачук, серйозна справа. Вас судитимуть.

- За віщо?

- За антирадянську пропаганду.

- Хіба те, що знаходжуся у радянській в'язниці - пропаганда?

- Думаю, - каже Круть, - що ви, напевно, доповните "товариство", що сьогодні сидить на одинадцятому штрафному ізоляторі.

Гебіст ухилився від прямої відповіді шантажем. Хто там сидить? Автори наклепницьких скарг: Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Михайло Масютко, Святослав Караванський, Валентин Мороз, Данило Шумук.

- Не почуваюся до вини.

- Добре, перевіримо.

Я знову в льодяній норі, хоч би ще трохи з ними посидів, хай би питали, що хочуть, не страшно. Мушу займатись фізкультурою, бо замерзну. На четвертий день після слідства, приблизно 5 березня 1967 року, з ізолятора попереднього слідства мене переводять в одинадцятий концтабір. Радісна зустріч з друзями: Богданом Тимківим, Мироном Площаком, Михайло Вітром. Ділюся з ними враженнями від поїздки в Україну. Знайомлюся з Сашком Мартиненком, Іваном Гелем, Михайлом Осадчим, Богданом Горинем, Панасом Заливахою. Вони гибі-ють в таборах за те, що домагались поважання владою своїх же законів. Як громадяни СРСР користувались у житті конституційними законами Радянського

Союзу, а саме: правом вільного слова, совісті, друку. А ми, старі табірники, давно розчарувались у життєвості законів імперії, та дивимось на них, як на казки з Тисяча і однієї ночі". Погляди на радянські закони, як виражався Федір Фенюк, чекісти кулями, концтаборами, палицями і тюрмами вганяли в нашу свідомість. Це призвело до такої загальної байдужості, що більша частина в'язнів, просидівши 10,15, 20, 25 років у радянських концтаборах і в'язницях, не хотіла знати та навіть слухати про радянські закони та права людини. Таке ненормальне становище полегшувало чекістам безвідповідально перед світовою громадскістю порушувати “соціалістичну законність". Молоді українці, що прибули в табір, добре знали права і обов язки советского громадянина. Вони хотіли керуватись цими правами у житті, та КДБ явно ігнорувало совєтське законодавство і вчинило над ними свавільну розправу, хоч таврувати їх як "зрадників Батьківщини" не вдалося, що практикувалось з іншими групами та індивідуумами.

Наближались Шевченківські дні 1967 року. Українська молодь в тяжких табірних умовах організувала свято Кобзаря. Все було зроблено таємно від все-видючого ока ЧК. Ми зібрались, щоб відзначити уродини нашого поета-пророка. На вечорі доповідь "Всечасність генія" виголосив Богдан Горинь. Ось зміст: "Щоб збагнути на повну силу і належну глибину, ким був і ким залишається для нас Шевченко, мусимо постійно пам'ятати, яким був і ким є наш народ, мусимо завжди мати перед собою, своїми очима його історію. Тільки тоді осягнемо провідні риси Шевченківської творчості з полярно-протилежними мотивами, високими зльотами національної гордості, а поруч - тяжкими муками національного сорому і національного самоприниження. Джерела цих двох протилежних тенденцій у творчості Шевченка беруть свій початок з глибини історії і психології українського народу. Спокон віків чується у нашому народі два початки: українська історія однаково славна, як і ганебна, така ж героїчна, як і трагічна, вона притягальна та водночас відштовхуюча. Якщо один початок є природним виявом вільної стихії народу, його звитяжного лицарського духу, то другий ганебний початок - це те сім'я, яке залишилося посіяти і виростити на українській психіці різним зайдам-поневолювачам, колонізаторам. Ті початки криють в собі взаємопротилежні явища, події, цілі періоди - славні й мерзенні, героїчно-звитяжні та рабські. Ба, навіть в окремих подіях і явищах зустрічаємо взаємопротилежні сторони і взаємопротилежні сили, так що не раз буває трудно їх визначити, і гідно оцінити. На тлі свободи виступають разючі протилежні індивідуальності: з одного боку національні герої, а з другого - довгий-предовгий ланцюг імен національних зрадників і перевертнів, наприклад, запроданців і відречників, службистів і шкурників, людей з принизливою рабською (та з різноманітними комплексами національно-суспільної неповноцінності й нижчевартості) психологією. Тут і вчені минулих століть, і художники, і письменники - аж до довгого переліку новочасних холуїв. В усіх цих перевертнів була своя філософія зради, своя логіка, своє виправдання, своя неминучість і конечність чинити саме так. Від них сягає рясне коріння аж у сьогочасність, що витворила дивовижний фабрикат живої людини з двома душами, які наче перегукуються з тими двома давніми початками нашої історії. Це ціла каста двоїстих душ - два Тичини, два Рильських і їже з ними...

І от над багатовіковою роздвоєною історією, наперекір філософії давніх і сучасних перевертнів, Україна воздвигнула генія, можливо, як єдину спробу самоутвердження, самозбереження, самоочищення, і він один на всі часи звернувся до народу устами Апостола правди і науки. Вдумайтесь в його заклики, в його послання, в його заповіти і ви відчуєте: у цій земній людині заговорила не індивідуальна, не суб'єктивна, а збірна (віками збирана) сила, національна енергія, заговорило оте здорове, незборене начало нашої історії, нашої психології, нашого національного духу. Звернутись до мертвих, до живих і ненароджених міг тільки пророк, який на сповіді власної совісті (і це чи не єдиний приклад в нашій історії, та й, напевно, у світовій) признається: "ми не лукавим з тобою"... Якщо мерзенна низка зрадників і перевертнів була породженням гнилого, зневіреного духу нашої минувшини (досягнення поневолювачів), то Шевченко став виразником і втіленням зовсім іншого, протилежного полюсу, - невмирущості і незборимості національного духу, його чистоти, мужності, твердості, шляхетності і геройства. Для декого в ті часи це здавалось алогізмом і анахронізмом. У той час, коли на Україну російські шовіністичні кола дивились як на Малоросію (южные окраины Великороссии), коли від України відрікались, коли і Гоголь, і Бєлінський - один з Богом, другий із злорадною єхидністю справляли їй панахиди і поминки, іменуючи дату її смерті сімнадцятим століттям, наперекір їхньому, здавалось, всеперемагаючому глузду знайшовся чоловік, який оголосив живучість здорового українського духу і прорік: " Церква - домовина розвалиться, і з-під неї встане й Україна". Взявши за основу те, що зробив Шевченко для своєї нації, свого народу, важко знайти аналогічну постать у світовій культурі, а всі можливі аналоги видаються непереконливі. Не міг би замінити нам Шевченка жоден із відомих світових геніїв, будь це Данте, Шекспір, Гете, Байрон чи Міцкевич. Шевченкова сила, Шевченкова незамінимість не лише в тому, що він заговорив так, як заговорили б усі кращі сили народу, (якщо могли б вони промовити одним голосом, то це був би голос Шевченка), а головне в тому, що він, окрім своїх мистецько-поетичних заслуг, перший творчо виклав у своїх поезіях національно-революційну програму України. А що викладена вона генієм, а не посереднім політиканом, то зберегла свою пророчу силу для всіх часів.

Ось тут маємо на це право, чи не маємо - напрошується одна єдино можлива аналогія. Подібно до християнського світу, який витворив як духовну зброю і як дороговказ для майбутнього - Біблію, що стала Великим Законом християнського духу, так Шевченко створив для українського народу національну Біблію - Кобзар. Аналогія ця якоюсь мірою оправдана. Загальнодоступні переконливі факти, як біографічні, так і творчі, про велику роль в духовному житті Шевченка Біблії, що правила для пророка за найвищий критерій загальнолюдських морально-етичних і філософських істин. Не буде перебільшенням сказати, що для Шевченка Біблія була духовним орієнтиром і провідником: ще змалку чув він її силу (чи не тому і не через те близьким став йому Сковорода), тому не дивно, що багато його загально філософських і морально-етичних категорій співпадають з духом Біблії. Можна навіть погодитись із дослідником, який твердить, що першим духовним джерелом і наймогутнішим для молодого Шевченка був Псалтир, що Шевченко в найсправнішому значенні вислову - учень Біблії. Від неї у нього пафос правди і непохитна вірність. Уже в тому, що Шевченко вивіряв своє слово на одному із найбільших досягнень і мірил людського духу, криється одна із тайн його покликання. З другого боку, це стверджує правомірність наведеної аналогії, яка ховає дивовижної сили проміння для все нового освітлення і нової оцінки шевченківського генія. Подібно, як у Біблії християни знаходять не одну історію, а черпають в ній морально-етичні сентенції для сьогочасності і тільки наявність і вічна насущність цих ідей, законів і норм роблять невмирущим велике слово, так український народ бачить в Українському Кобзареві незгасну актуальність, а історизм його творчості, історичні сюжети, теми, мотиви і притчі сприймає як форму і спосіб передачі велиш позачасових ідей та вічних істин. Цим немов підтверджується думка італійського філософа Б.Кроче про те, що індивідууму, який усвідомлює своє історичне покликання, історія відкривається "під формою ідей і духу". Поєднавши Велике слово із народною філософією, Шевченко із широкої загальнолюдської морально-етичної панорами добра, справедливості та інших вічних істин глянув, наче під колосальним мікроскопом, на невеличку частину вселюдства, на свій народ, на свою Україну. Як ніхто інший, болісно відчувши трагічність її становища, він віддав їй усю свою віру, свої заповіти, своє життя, осяявши нелегкий шлях народу пророцтвом перемоги. Як показав час, Шевченкове пророцтво вийшло далеко за рамки національних кордонів і Шевченків "Кобзар" стає умовною зброєю усіх підневільних націй, набуваючи з кожним роком все більшого і більшого визнання серед народів світу. А на тлі всеохоплюючого моря Шевченківської слави ми знову і знову переконуємось, що Шевченко для нас не тільки в минулому, але й в сучасному і майбутньому. Тому вельми актуальним залишаються і його заповіти. Подібно, як в часи Шевченка, сьогодні разом з іншими підневільними народами повторюємо "кайдани порвіте". І сьогодні, як і колись, по-сучасному звучать слова про усіх ницих духом - запроданців і "стукачів" різних часів: "не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать". Як і в часи Шевченка для нас продовжує бути ідеалом борець, який "в муці - каторзі не просить", рівно ж як і для народу і кращих його синів, що вічно в борні, слова - "караюсь, мучусь, але не каюсь".

Якщо правда, що Шевченківський геній увібрав у себе сотні - тисячі доль, енергій, талантів, ідей, всього, що було найкращого в народних піснях, думах, то ще більшою правдою є те, що нині цей закон діє зворотно: десятки, сотні й тисячі людей вбирають у себе невичерпне багатство Шевченківського вогню, силу і правду його слова. Ці ідеї живуть у ідеях і творах Франка, Лесі Українки, Грабовського, Грінченка; вони ж і в поезіях Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського. Тому з вірою і гордістю можемо заявити, що Шевченківський національно-революційний дух живе, "він не вмер", як живе Франків "Вічний революціонер", як не вмер український народ, що продовжує виборювати у нерівній боротьбі право на власне економічне і духовне життя, право на волю і щастя, тому й сьогодні на повну силу звучить заклик Шевченка "борітеся - поборете". Цьому заповітові мусимо бути вірні не лише тим, що будемо його пам'ятати і повторювати, але насамперед ідеями і чином, які з нього випливають. "Лиш боротися - значить жить", - така мусить бути наша першочергова відповідь на Шевченкові заповіти.

Після доповіді всі стоячи виконали "Заповіт" та інші Кобзареві пісні. Нашими гостями були литовці, латиші, естонці, грузини, азербайджанці, вірмени, білоруси і татари. Відзначення роковин Шевченка - це зворушлива і неабияка подія серед в'язнів. Цікаво, що не знайшлося ні одного донощика, бо якби довідались гебісти, то грубо перешкодили б провести свято, як це було під час проведення Різдва Христового у 1964 році на сьомому лагпункті. Того року з щирими побажаннями усім українцям на Батьківщині і в світі виступив Юрій Шухевич, але вже наступного дня його покарано штрафним ізолятором, а тих, що приймали активну участь та колядували, викликали в КДБ на особисту розмову. Лякали відправити в тюрму, позбавити посилки, листування. Святкування шевченківського ювілею в 1967 році в одинадцятому концтаборі відбулося без конфлікту. Саме в цей знаменний час над групою в'язнів М.Масютком, М.Горинем, Я.Караванським, В.Морозом повисла свавільна чорна рука ганебного судилища. їм інкримінують порушення режиму, що виражається в писанні скарг і заяв у совєтські інстанції. Отже, в'язень не має права обурюватися тим, що адміністрація грубо порушує совєтські закони, а ЦК КПРС стверджує і узаконює драконівські порядки в таборі.

У зв'язку з загостренням виразкової хвороби я просто не в силі виконати норму виробітку на 100 відсотків і мене відправляють в штрафний ізолятор на 10 діб. Простуджуюся, піднімається температура, дуже болить голова і мені не хочеться вставати з нар, які щоранку наглядачі припинають до стіни, та вертухаї зі мною не панькаються. Вони з розмаху кидають мене на бетонну долівку і викручують руки. Проти брутальної поведінки обслуги протестую п'ятиденною голодовкою. На третю добу прийшов лікар. Він теж в'язень, за походженням литовець. Мета його - вплинути на мене і домогтися, щоб я припинив голодування. Чекістський блазень почав з того, що ви, мовляв, хворі і голодування вам ще гірше загострить недугу. Після лікаря мене відвідує начальник режиму капітан Йоффе. Він, нібито, цікавиться моїм здоров'ям, а насправді хоче за всяку ціну зламати мою волю. Але ж я не ставлю ніяких вимог. Я лише протестую проти жорстокості. В сусідній камері голодує Ярослав Караванський. Йому так само, як Масюткові, Михайлу Гориню, Морозу, Лук'яненкові та Шумку загрожує заміна табірного режиму на тюремний, а мене саджають на трьохмісячний термін в штрафний ізолятор. Розправи довго не довелося чекати. Хлопцям влаштовують судилище і тих, кому закінчується термін ув'язнення за рік чи два, відправляють до закінчення терміну у Володимирівську центральну тюрму. Влітку 1967 року я повертаюся із штрафного ізолятора в зону полірувати меблі. Першим мене зустрів Степан Янкевич, родом з Миколаєва, Львівської області, колишній стрілець УПА і тут же пропонує мені прочитати книгу "Мемуари” Де Голя. З захопленням читаю. Виявляється, що комуністи Франції на початку війни гітлерівської Німеччини з Францією не приймали участі в французькому всенародному русі Опору проти фашизму. "Чекали директив з Москви", - пише Де Голь. Лише тоді, як Гітлер напав на СРСР, французькі комуністи вступили в бій. Після такої інформації не може бути сумніву в справжніх намірах Сталіна про розподіл світу між ним і Гітлером.

Наближалась "Празька весна" 1968 року, це вплинуло на послаблення режиму в концтаборах і на утвердження в чеському суспільстві демократії. Ці події якоюсь мірою торкнулися СРСР. Та недовго ми раділи, бо прийшли тривожні вісті: Варшавський пакт концентрує навкруг Чехословаччини війська.

У бараці за столиком засіли в язні - колишні беріївські офіцери, між собою обговорюють політичне становище, яке склалося в Східній Європі. Один з них емоційно випалює: "Что они там делают в Кремле, ведь еще вчера надо было бросить танковый десант на Прагу и одним ударом покончить с контрреволюцией в Чехословакии". Страшні люди. Нелюдів з них поробила соеєтска дійсність. Ця агресивність ще в дитинстві всмоктується з материнським молоком. Як можна привласнювати собі право на втручання у внутрішні справи інших держав і безпардонно повчати, як їм жити і що робити. Трагедія Празької весни всіх нас якось пригнітила, але зневіри не було. Ми були впевнені, що все-таки колись панування Москви над іншими народами скінчиться. Східна Європа, а заразом і Україна, мусять звільнитися з-під Кремлівської опіки. Недовго лишилось мені до кінця ув'язнення. Певна річ, якщо не скоїться чогось надзвичайного, то звільнюся з-під стражі, хоч тут на кожному кроці людину підстерігає напасть, і як би не остерігався, та своєї долі конем не об'їдеш. Завтра не піду на роботу, хай навіть ізолятор. У мене посилились болі у шлунку. Мої сусіди на нарах також залишились у бараці і, як звичайно, розмовляють про всячину. Нарешті, починають судити поведінку в таборах бандерівців. Розмова насторожила мене.

- їхній саботаж і непослух призвів до погіршення нашого життя в таборах, -каже Вовк, колишній попихач і холуй, - будь на те моя воля, я усіх би вистріляв.

Не знаю, що сталося зі мною. Яструбом злетів з верхніх нар і з усієї сили вгамселив негідника в підгорля. Вовк зблід, йому перехопило дихання. Я хотів повторити, але ті, що з ним сиділи рядом, запобігли, схопивши мене за руку.

- Облиш, - каже Кожушний, - то стукач, за нього судитимуть.

Вовк, задихаючись, пошкандибав до начальника режиму Йоффе. "Йому це не пройде, - пообіцяв капітан Вовкові. - Ми його будемо судити".

І направив Вовка в медпункт до лікаря зняти побої. Через якийсь час викли

кає мене режим.

- До каких пор будете хулиганить?

- Хіба скандал можна назвати хуліганством?

- Мы вас судить будем.

- Можеш судити, та запам'ятай, що і дня більше десяти років не сидітиму.

- Куда ты денешься?

- А ось куди: тебе задушу і розстріляєте мене.

- Диви на нього, який герой. В ізолятор його на п'ять діб, - закричав капітан до вертухая.

- Хоч на той світ, а з тобою і там розрахуюся.

- Ходімо, - командує наглядач.

Невже судитимуть? Лікар сказав, що побоїв ніяких нема, свідки, на мій подив, теж відмовилися давати проти мене покази. Отже, нелегко буде Йоффе сфабрикувати проти мене справу. Після відбуття покарання в штрафному ізоляторі мене випускають в зону, а це є доброю ознакою. Мій товариш Ярослав Лесів намовляє мене по свіжих слідах писати спогади. Беруся за цю роботу. Зошит ношу з собою, кожну вільну хвилину використовую для писання.

Одного разу, коли ми поверталися з роботи, мене на прохідній викликав оперуповноважений. Аж тепер мені хана, подумав я собі. Уже виходячи з колони, я непомітним для вертухая рухом засунув свій зошит у кишеню бригадирові

- стукачу. На мій подив, він не видав мене. Дивні діла. На вахті мене обшукали і відпустили. Певна річ, без доносу тут не обійшлося, а тому з наближенням кінця ув'язнення намагаюся якнайкраще пізнати людей. Мені так хотілося цих чесних, безкомпромісних патріотів України познайомити з народом. Вони гідні того, щоб ними гордитися, їх наслідувати, адже вони в ім'я добра свого народу кинули в жертву своє молоде життя на вівтар свободи Батьківщини, їм випала доля бути не лише борцями, але й мучениками. Вони переболіли, перестраждали за нас усіх і вийшли з цього пекла духовно чистими і нескореними. Вони були непохитними і сміливими у боротьбі й такими залишилися у своїх переконаннях:

Василь Масаковець родом з Львівщини, оточений більшовиками, мов лев боровся з ворогом.

Володимир Палашин з Івано-Франківщини, стояв біля самих витоків народження УПА - безстрашний вояк спецпризначення проводу.

Дмитро Залуцький, родом з Волині, заскочений більшовиками у селянській хаті, дав гідну повстанця відсіч окупантові. В кімнату, де сидів Дмитро, зайшли облавники. Спочатку прийняли його за свого, лиш глянувши на шапку, що лежала на стільці, спохватилися, що за столом обідає повстанець, бо на шапці блищав на сонці тризуб. На якусь мить червонозорі розгубились. У хаті тісно, розвернутись ніде, занадто їх напихалося "пожрать" борщу зі салом. Непроше-ний гість гірше татарина. І гаркнув Дмитрів автомат. Цілитися не треба. Бив навхрест. І вискочив крізь вікно надвір. Сім куль його прошили наскрізь і щелепу розірвало, але ще встиг сховатись в кукурудзах. Переслідувачів не було, квапились винести із поля бою поранених і вбитих, бо на п'яти наступала сотня, що йшла з лісу, почувши стрілянину в хуторі. Дмитро вийшов з бою переможцем. Опісля працював начальником військкомату в одному з районів Києва, аж поки його не виявили гебісти.

Петро Варцаб'юк з Космача. В 1951 році став жертвою чорної зради окружного провідника СБ Кірова.

Дмитро Басараб - стрілець зі сотні Хріна, учасник бою з охороною генерала Сварчевського. Схоплений енкаведистами в кінці п'ятдесятих років і був засуджений на 25 років ВТК.

Дмитро Палійчук родом з Космача, стрілець УПА. В руки гебістам потрапив на початку 1952 року. Термін ув'язнення - 25 років концтаборів.

Василь Романчич, станичний з Березова та Михайло Симчич з цього села, стрільці УПА , стали жертвами чорної зради Кірова.

Мирослав Симчич, командував боєм під час розгрому більшовицької дивізії, яка дістала завдання захопити і ліквідувати головну базу УПА в селищі Космач. Тут до 1946 року була незалежна Українська республіка з національною символікою. Генерал, що їхав виручати оточені повстанцями війська під Космачем, потрапив з резервним відділом у пастку, що йому приготував Симчич-Кривоніс. І В запеклому бою генерал Дергачов загинув. Цього більшовики не могли простити Миронові, і, починаючи з 1949 року, коли його, придушеного димом, j гебісти витягли з палаючої хати, Симчича репресували і переслідували все жит- | тя. Він пройшов концтабори Колими, Тайшету, Мордовії, поневірявся з перер- | вами по тюрмах, аж в середині вісімдесятих років звільнили, і якби не крах ; комунізму, то звинуватили б у якійсь кримінальній справі, як це не раз бувало, і до смерті не випустили б з ув'язнення.

Степан Бойко зі села Іспас, Коломийського району, стрілець УПА. Ми разом працювали набудівництві бараку в Мордовії. Він дивував мене своєю вправністю, любо було дивитися, як працював сокирою. Вона била в те місце, де він хотів, і навіть на міліметр не помилявся. А сьогодні немічний, без пенсії і будь-якої допомоги ледве животіє. Цей, колись стрункий, високий легінь з орлиним поглядом в очах, сьогодні згорблений з мішком на плечах, одягнений в лахміття стояв посеред вулиці і думав, як добратися в село.

Дмитро Верхоляк з Богородчанського району, Івано-Франківської області, стрілець УПА, захоплений гебістами в 1955 році.

Федір Фенюк, командир групи СБ, надзвичайно розумна і благородна людина. Він був живою українською енциклопедією.

Микола Синьків родом з Дрогобиччини, стрілець УПА з відділу розвідки. Сирота. Малолітнім юнаком потрапив в руки червоних вампірів, що вони з ним не витворяли, то лиш один Бог знає: і прескамеру довелося пережити, де його не лише били, і ґвалтували, і голки під нігті пхали, і довели до того, що Микола у відчаю убив шістьох своїх мучителів і якби не лікар психіатр, що зробив Миколу божевільним, його б розстріляли.

Василь Пірус з Тернопільщини, завзятий і сміливий вояк, гордість УПА. Разом з двома товаришами зав'язав бій з більшовицьким гарнізоном, що підпалив Василеву хату, а заразом згоріла і мама. Коли Василь прийшов на пожарище, то обгоріле на вугіль тіло матері довелося кусками витягати, щоб у могилу заховати кості. Тяжко пораненого і непритомного, гебісти полонили Василя.

Євген Горошко син Карпат зі Сколівщини, зв'язковий УПА. Завжди заряджений на боротьбу з чекістами, як ніхто, умів виходити сухим із води. Азартний та емоційний в іграх. Здавалося, не людина, а джерело невичерпної енергії з твердою вірою в успіх задуманої справи. Своєю волею примушував коритися досвідчених німецьких та японських генералів під час розробки плану концтабі-рного повстання. Цей хлопець з освітою 7 класів очолював делегацію в'язнів під час переговорів з Московською комісією, що приїхала вирішувати долю знедолених. Чекістам надто не хотілося, щоб його справа потрапила на розгляд комісії, тому Євгена перекидають з одного концтабору в інший, тобто туди, де комісія вже закінчила свою роботу. Але де б він не опинився, всюди організовує бунт в'язнів проти свавілля табірної адміністрації. І після кожного акту протесту та непокори йому додають по 25 років. Таким чином, назбиралось аж 125 років ув'язнення. Та Євген і тут викрутився і разом з таким як сам шибайголовою Євгеном Грицаком зі Снятинщини влетіли в кабінет опера, примусили його відкрити сейф і віддати їхні особові справи, які вони тут же спалили в табірній котельні. Це дуже допомогло їм під час звільнення за амністією в 1956 році. Та вже в 1959 році їх знову арештували нібито "незаконно" звільнених і запроторили в Мордовські концтабори. Тут ми й познайомилися в 1961 році.

Володимир Глива з Тернопільщини - завзятий, безстрашний і незламний воїн УПА. Чесний і безкомпромісний в стосунках з друзями. Завжди готовий без найменших вагань прийти на виручку товаришу, якщо той потрапив в скрутне становище, нехтуючи небезпекою і не жаліючи себе. Його знали і поважали чужинці і ніхто не насмілювався в присутності Гливи зневажливо ставитись до України, її культури та народу. Вимагав від свого оточення порядності і прозорості. Не терпів фальшивих, безпринципних, гнучкошиїх пристосуванців. Був першим серед тих, хто сміливо і безоглядно ламав жорстоку систему концтаборів "імперії зла". Не боявся відповідальності і завжди твердив: "Україна була, € і буде, але яка - це залежить від мене і від тебе, друже".

Дмитро Збанацький зі Станіславівщини, стрілець УПА, великий оптиміст, людина з неабияким здоров'ям і фізичною силою. Завжди врівноважений, терпляче без, нарікань переносив негаразди життя в концтаборах - жертва провідника Дира.

Іван Кочкодан, родом зі Станіславівщини Букачівського району. До арешту працював директором середньої школи. Дуже розумна і творча людина. Права рука паралізована. Хворобу нажив в таборі. Якщо в'язні проводили якусь антибільшовицьку акцію, то Івана тут же адміністрація ізольовувала від загалу і, як заручника, запроторювала в карцер. Умів не лише придумувати, але й ювелірно виконувати задумане. Наприклад: спорудив тайник, в якому возив записки в'язням і протягом кількох років чекісти під час неодноразових обшуків ні разу не виявили його тайника. Був добрим літературознавцем як української, так і всесвітньої літератури. Не дивлячись на параліч руки, займався різьбою по дереву. Здасться, це Ьемесло у нього перехопив Зіновій Карась. їхні розмови на літературні теми були дуже цікавими і збагачували мій світогляд.

Ігор Кічак з Коломиї. Це людина, з якою не могли зарадити собі чекісти. В'язень бунтарської і непосидючої вдачі. Неперевершений полеміст. У полеміці ніколи не звертав_ уваги на особистість. Пріоритетом для нього була хіба що думка опонента. Його свіжі та оригінальні судження не залишали каменя на каменю доводів супротивника. Сміливий, логічний, дотепний, весь час у наступі,

з глибокими знаннями історії України, доводив гебістів до істерики, а вони у своїй безпорадності і люті мстилися Ігореві карцером і тюрмами.

Григорій Пришляк - член проводу ОУН, як ніхто інший умів находити спільну мову з сіромою. За те його любили і поважали в'язні. Він був один з не багатьох, хто мав неймовірно великий вплив на поведінку українців в концтаборах. Його життєвий оптимізм вселяв знедоленим надію та віру на краще завтра України. Не раз з іронією на устах, з лукавими бісиками в очах підходив до хвалькуватого молодика, що хизувався своє силою, і мовив: "Ти що си думаєш, босяку, а ну лиш спробую на що ти здатний?". Спритно ловив юнака за карк і гнув у три погибелі, як молодого дубчака. Така простота і безпосередність робила його популярним серед загалу, а розумне слово викликало захоплення, повагу і довіру.

Олекса і Василь Шуляки - рідні брати, уродженці Черкаської землі. Василь різнився від інших тим, що був неабияким мастаком на витівки. Його кпини не злостиві, але завжди дотепні, викликали у в'язнів здоровий козацький регіт. Та не завжди його було зверху, знайшовся гідний конкурент і натрапила коса на камінь. Пише Василь листа дружині на Черкащину. Здається і все. Ще раз перечитав, лишилося заадресувати і хай летить через цензуру до Марусі з приємним повідомленням, що я живий і здоровий... Та захотілось йому вийти надвір. Залишив листа на столику і відлучився на якусь хвилю. Хтось з товаришів ніби чекав такої нагоди аби пожартувати з нього, то ж постскриптумом і дописав: "Марусю рідненька, я тут наловчився робити гребені і маю з того деякий хосен, чи не прислала

б мені у посилці роги ...” За мить до бараку увійшов Василь. Навіть не глянув. Поспіхом вложив листа, як належить в конверт, і поніс вкинути його в поштову скриньку. За якийсь час від Марусі надходить відповідь: "Милий Васю, навіщо тобі оті гребені? Та я за тими клятими рогами їздила аж у Білу Церкву на бойню, втомилася, що ой-ой-ой. І посилка всього-на-всього чотири кілограми, тож один кілограм заважили роги. Хай би сала більше вложила, а не якусь забавку. І хто з вас там чешеться, та ж ви усі стрижені." Прочитав Василь Марійчиного листа, нахмурився, а далі, як зарегоче і каже: "Оце так гумор - до такого жарту навіть Руданський не додумався. Я віддав би бозна-що, лиш би довідатись, хто цей дотепник." Не поступався Василеві його рідний брат Олекса. Оба разом воюва-ли за Україну. Оба потрапили більшовикам в полон. Олекса тяжко був поранений в ключицю і не володів рукою. Отож, набридло йому одноманітне життя. Хоча про себе він менше всього думав, турбувався про невизначене майбутнє свого брата. Тому не довго думаючи, Олекса ввірвався в кабінет опера і безцеремонно звернувся до капітана, той аж перестрашився.

- Спокійно, не хвилюйся, - каже Олекса, - я прийшов до тебе з пропозицією.

- З якою? - роззявив рота, аж слина потекла в лапайдуха.

- Як цікаво, то слухай, але уважно.

- Та слухаю, кажи вже.

- Я маю сидіти 25 років... То що я сказав?

- Що маєш сидіти 25 років. Термін невеликий, можеш відбувати, - трафаретна відповідь Ковпака на скарги в'язнів.

- Отож то й є, що я хочу сидіти не 25, а 50 років.

- Це не входить у мою компетенцію.

- А ти звернися до генерального прокурора СРСР і скажи, що Олекса Шуляк

хоче сидіти 25 років за себе і 25 за брата. Разом скільки буде? Ну кажи, не соромся.

- І ти з такою пропозицією прийшов до мене?

- А ти що думав, що Олекса прийшов застерегти тебе від замаху? Негайно

звільни брата з ув'язнення, бо в нього жінка і син, тож йому давно пора вже

дома бути. Ну як, домовились?

- Вийди з кабінету, бо зараз накажу закрити в карцер.

- Шкода, що не знайшли ми з тобою спільної мови. Бувай здоров, порозуміємося іншим разом.

Дмитро Гунда, або як ще його називали в'язні - Дмитрик. Народився в селі Зелена Наддвірнянського району Івано-Франківської області. Привезли його в табір на початку шістдесятих років, ще зовсім молодим хлопцем. Звичайно, боротьба нашого народу в п'ятдесятих і на початку шістдесятих років не могла минути безслідно для допитливого і сміливого юнака. Для нього єдиний ефективний засіб боротьби проти московської орди - це сила. Все інше дитяча гра, якою захоплюються дорослі.

- Тоді скажи мені, за що тебе судили?

- Як за що? Прецінь, замінував у горах електростанцію.

- А де взяв міну?

- З Донбасу привіз вибухівку і через неї гебісти натрапили на мій слід.

- Тобто як, зловили тебе, чи що?

- Де там зловили, хоч оточили цілий район, а спецзагін зі собаками гнався за мною, мов за звіром.

- І тобі вдалося втекти?

- Чекай, не спіши поперед батька в пекло. Я летів горами, як дикий олень. Мені здавалося, що мене ніхто і ніколи не наздожене, але я помилився, моі переслідувачі гнали мене в гущавину. Коли я опинився над прірвою, то подумав, що мені хана. Глянув униз - аж закрутилася голова. П'ятдесят метрів, а може більше, піді мною росли смереки. А що? Може стрибнути на ту зелену подушку - подумав про себе, зелений смерековий пласт зм'якшить падіння. На роздуми не було часу і я мов птах лечу понад плаями, а десь там за плечима гавкають собаки. Приземлення досить м'яке і обійшлося кількома подряпинами. Як лиш гебісти досягли провалля, не гаючись розшукують мене верхами. Правда, частина пішла вниз, роблячи чималий гак, аби найти мене живого або мертвого під скелею, але я був уже недосяжний для них.

Скільки знаю його, він був заклопотаний одним: якби втекти з концтабору.

- А далі як житимеш? - запитував його.

- Мене то не цікавить. Головне, вирватись за колючий дріт, - казав Дмитрик,

- дав Бог день, дасть Бог і їду.

Недаром Трохим Шинкарук, познайомившись з Дмитриком сказав: "Дайте мені

таких, як Дмитрик 100000 хлопців і я не лише здобуду волю Україні, а завоюю світ".

Ярослав Лесів - один з наймолодших моїх товаришів, ми жили на одинадцятому в одному бараці. Ділились насущним, раділи з приводу успішної голодовки того чи іншого в'язня. Він познайомив мене зі своїми сподвижниками з Грицем Прокоповичем. Ми з Грицем часто грали у шахи. Лесів багато розповідав про Зіновія Красівського, про Михайла Дяка, що понівечив у місті Болехові пам'ятник Леніну. На жаль, не довелося персонально познайомитися з цими дуже цікавими людьми, адже кожний в'язень - це епопея визвольних змагань нашого народу; це жива історія, якої не прочитаєш і не доторкнешся, хіба відчуєш усіма фібрами душі. В той час я не міг передбачити, що Славко в майбутньому стане священиком, хоч бачив добру, щиру і милосердну натуру. Бачив енергію, що вирувала в ньому і якої вистачило б на декілька осіб. Він свято вірив у торжество національної ідеї в Україні. Походив з патріотичної бойківської родини. Його дядько, учасник визвольної боротьби народу, загинув, як годиться вояку-герою, з кулеметом в руках, що замовк на півслові, залишаючи Ярославові закінчити недоспівану пісню нашого народу. І, як би там не було, все-таки дочекався початку відродження духовного та національного життя народу.

Всю свою енергію, весь запал душі присвятив відродженню Греко-Католицької Церкви, що після довгої неволі з величезними втратами репресованих священиків піднімалася з руїн і стрімко виборювала гідне місце в незалежній Україні. З його бурхливою діяльністю священика греко-католика не могли змиритися більшовики-комуністи. І на безмежних дорогах України йому влаштували дорожню пригоду.

Володимир Скиба народився в селі Воютичах на Самбірщині. Коли нас привезли етапом з Тайшета в Мордовію, він був серед в'язнів старожилом, хоч за віком молодший за мене. Тут вперше ми познайомились з в язнями, яких до цього часу не знали, і серед них був В.Скиба. Розговорились про всячину і я запитав його: "За що тебе судили?".

- За те, що вивісив у Самборі на ратуші синьо-жовтий прапор від імені нашої сільської націоналістичної організації.

- І скільки тобі вліпили?

- Небагато. 10 років концтаборів.

Очевидно, Влодко непересічна особистість. Він вражав людину своєю рішучістю, непримиренністю і справедливістю. Нікому і ніде не дозволяв принижувати як своєї, так і близьких йому людей, гідності. Не переносив брехні, холуйства, боягузів та гнучкошиєнків. Вдавав, що ці люди для нього не існують серед живих, називаючи їх мертвими та нещасними душами. Поважав в людині твердість духу, патріотизм, розум і порядність. Був доброзичливий, а за необхідністю завжди готовий виручити товаришу в скрутну хвилину, не жаліючи себе. Ніколи не плакав, не нарікав і не просив в гебістів помилування. Був гордий з того, що народився українцем, пишався своєю національністю. Умів відстоювати під час полеміки свою точку зору, а якщо опонент вдавався до образ, то не соромився і кулаком призвати його до темпераментності. Не міг уявити себе упослідженим радянським рабом.

Працював на циркулярці, ненароком пила схопила рукав куфайки та й перетяла сухожилля на правій руці. Проте, навчився писати лівою і виконувати неважкі роботи. Про таких в народі кажуть: "Людина залізної вдачі".

Василь Кархут - гріх було б не згадати про цю людину. Судили його в 46-му році за те, що був лікарем в Метрополита Шептицького. Можливо, допомагав повстанцям ліками. У 1956 році звільнили за амністією. Працював деякий час на Колимі лікарем. Та не довго втішався свободою, якщо так можна це назвати. Його наприкінці п'ятдесятих знову арештували, як такого, що помилково звільнений з-під стражі і довелося йому досиджувати ще п'ятнадцять років. Зустрілись ми на сьомому лагпункті.

Я час від часу занепадав на шлункову хворобу, але до справжнього лікаря не

звертався. Дасть медсестра якусь таблетку і шлунок заспокоюється, а тут почались

постійні болі. Хоч-не-хоч іду до лікаря, він в той момент збирав зілля під бараком.

Кархут глянув на мене якось дивно і каже: "Напевно, шлунок болить".

- Авжеж, ночами спати не можу.

- Я знав, що так буде.

- Але я до вас не звертався.

- Ну і що? Я хворих у таборі усіх знаю і наскрізь бачу.

Думаю си, що то не лікар, а екстрасенс.

- То на що скаржитесь? Ну добре, лягайте на траву, підніміть сорочку і покажіть, де вас болить.

Усі накази виконав смиренно. Лікар обмацав мене, обстукав, розпитав, де і як болить. Підняв вказівний палець догори і мовив:

- У вас виразка дванадцятипалої кишки. Постараюся допомогти, але вилікувати в наших умовах годі. Ходіть зі мною в медпункт. Я там до пори до

часу - влада і випишу вам дієту.

О, це не що-небудь, адже одержуватиму по 0,5 літри молока в день.

- До того підіть на кухню, - продовжував Кархут - і домовтеся з кухарем, щоб

вам давали сік з цвіклових буряків. Тепер осінь і їх завозять час від часу в їдальню, а ще зривайте листя кульбаби, поки снігу нема і морозів, на території табору та робочої зони цього зілля доволі. Ще випишу вітаміни в уколах. Трохи підлікуємо і,

може, дотягнете до звільнення. Поки я тут, не дам вам померти. Якщо колись

вийдете з-за колючих дротів і ради вже не буде, то хай вас винесуть на город, де росте капуста, я впевнений, за тиждень своїми ногами прийдете до хати.

І підлікував мене добре. Я майже рік не відчував недуги. Його чекісти в медпункті тримали на посаді лікаря, бо часто самі, а також їхні дружини звертались за допомогою до нього. Він встановлював діагноз без рентгенів та аналізів. Слава про нього поширилась після того, як дружині чекіста поставив діагноз - рак легенів. Москаль неабияк обурився і повіз жінку аж в Ленінград в діагностичний центр. Діагноз підтвердився, а Кархут не мав ради від пацієнтів. Після звільнення не раз мені доводилось звертатися до лікарів, і я сказав одному з них:

- Ви поки встановите хворобу, то добряче змордуєте хворого.

- Ті лікарі давно перевилися, що встановлювали діагноз на око, - відрізав він.

І я згадав шановного Василя Кархута.

Зеновій Карась - надзвичайно гуманна людина. Коли туга за рідним краєм і близькими людьми рвала не лише моє тіло, а й душу, я йшов до нього, як спраглий до криниці. І не лише я, а й чимало в'язнів, щоб послухати його джерельно чисту рідну мову, що мов ріка, лилася з уст і зачаровувала. Розумний, ввічливий і дотепний співрозмовник з глибокими знаннями історії України. Великий оптиміст в житті зі щирою любов'ю та пошаною до свого народу. Його оригінальні думки на історичні та сучасні події в імперії вселяли віру в'язнів у краще завтра України. Свої вчинки в житті завжди звіряв з думками митрополита А. Шептицького, Йосипа Сліпого і Т.Г.Шевченка. Як справжній священик Української греко-католицької церкви енергійно боровся за її післявоєнне відродження на рідних землях. Рішуче вимагав і вимагає від священиків жертовного служіння Богові, Церкві та українській ідеї.

Імена цих борців за свободу українського народу будуть викарбувані на скрижалях нашої історії. Вони мужньо йшли на самопожертву в ім'я свободи України. Гордо в неволі несли свій хрест. Ніколи не стояли на колінах перед катом і не просили пощади. Може, когось не згадав, може не зберегла пам'ять ваших імен, то простіть мені, друзі. Бувайте здорові, мої побратими, вчителі. Ваші, вчинки для мене є провідними в житті. Ваші ідеї давно вже стали всенародними і я пронесу їх крізь все життя, що залишилося. Я йду в велику зону, щоб розповісти людям про вашу боротьбу, страждання, муки і любов. Прощайте друзі!

До зустрічі у вільній Україні!

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні,

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...

Тарас Шевченко

Частина II

В ОБІЙМАХ ЧЕРВОНОГО СПРУТА

4 грудня 1968 року ми вирвались з малої концтабірної зони у велику. З наших рук зняли кайдани і наклали їх на душу, а на уста натягнули намордники. В концтаборах ми були духовно розкуті, хоч обмежені в часі та просторі, але жили своїм життям і вільно виражали свої думки, навіть, в присутності наглядачів від комуністичної влади. Сьогодні вимушені жити під підвішеним червоним окупантом над нами "Домокловим мечем". Нас зустріла понівечена духовна та матеріальна культура України.

До дна вичерпуються газові та нафтові родовища в Галичині, Полтавщині та Харківщині, лисіють Карпати, порожніють вугільні копальні на Донбасі. Враження таке, що якби Росії вдалося створити таку технологію, з допомогою якої можна було б транспортувати землю, як газ, в Росію, то вони без вагань це зробили б, народ виселили б в Сибір, а обжиті землі заселили б росіянами. Цю страшну руїну маскують автобусами, лімузинами, електропоїздами та літаками, в основному, зробленими в Росії. Спустошують душу народу, а люди "добровільно" покидають обжиті рідні гнізда і, щоб якось вижити, їдуть на заробітки в Сибір. Під насильницькою русифікацією знецінюється та відходить у забуття рідна мова.

Ми вирвались із забуття і входили в сучасне модерне, реальне, соціалістичне суспільство. Повертались з надією на краще завтра, думали, не будемо білими воронами серед людей, але в житті, як на довгій ниві - ніколи так не є, як си гадаєш, та ще й в Союзі. Ми зустрілися з чорною реальністю совєтського буття, з його підступними рифами та камінням, що до болю ранило душу й тіло. Люди з організації КДБ протягом всього нашого існування на стежках і дорогах наставлятимуть сильця та ступиці, щоб зламати нашу волю і на лад гебістів примусити, ! крізь сльози, співати хвалу катам мого народу. Щоб не спіткнутись, не впасти ^; перед катом ниць, крім обережності, потрібна інтуїція та велике напруження душевних і фізичних сил і нервів, але все це згодом. А сьогодні? Україно! Земле рідна! Я знову з тобою наодинці, матінко моя. В неволі жив думою про тебе, сльозами обмивав твої незагоєні рани, марив тобою, пам'ятав і до віку не забуду, як годувала мене голодного 46-го року вишнями та черешнями. Ти навчила любити та ненавидіти, а твоя тужлива пісня сьогодні, як колись, супроводжує твоїх вірних синів та дочок на важку смертельну боротьбу з деспотизмом російського соціал-шовінізму. На станціях, в містах і селах розмовляю з людьми, хочу з уст народу почути рідне слово, але дарма. Виглядаю, наче інопланетянин, що завітав в гості на Батьківщину, та й блукає столичними вулицями, возиться щойно збудованим метро і лише де-не-де хтось з юрби кидас в простір українське слово, яке летить і губиться в російськомовному рейваху, мов хвиля в морі. Боже, за що, за які гріхи покутуємо сьогодні? Невже ж судилося нам пропасти у трясовині самозречення? Ми не лінувалися у боротьбі за свою свободу і людські ідеали, ростили хліб, прославляли Бога, сіяли зерна правди серед нашого народу, а їх топтав загарбник-окупант, чинив наругу над храмами святими і облудою плюндрував наше минуле та ганьбить сучасне.

Ген над Дніпром, у важкій думі схилив чоло князь Володимир, а там Шевченко, спаплюжений якоюсь шовіністкою з посвідченням доцента. Довкола чистий сніг, як їхня совість, і ясне сонце в небесах, як їхні світлі думи. Хотілося вклякнути на коліна, з гарячих сліз цим людям спорудити Величний монумент, щоб взимку огрівав, а влітку освіжав усіх, хто на поклін до них приходить. А ген на Байковому могила Косачів, Грушевського та Лисенка. Вічним сном сплять творці українського духу і культури, а між ними з понівеченою москалями душею Максим Рильський, що залишив нам, як і Шевченко, заповіт: "Хто не шанує визначних людей свого народу, той сам не гідний пошани". Якби вникли в зміст цих слів, то й не було б сьогодні сумної картини зрусифікованої України. Звертаюся до молодої жінки: "Скажіть, будьте добрі, як доїхати мені до Василь-

кова?" “Я вас не понимаю". Пояснюю, що мені треба, але вже російською.

- Так бы давно, а то черт знает ваш язик.

Чому така нетерпимість? Я ледве гашу в собі обурення і мимоволі випалюю: 'Щоб тебе підняло і гепнуло". По-твоєму українська мова диявольська, а не людська. Але чого я знервувався, бачу ти ягідка того самого поля, що Мурав-йов, головнокомандуючий червоними військами в 1918 році. Для нього української мови не існувало. Була, хіба що, "петлюрівська мова". А тому під час захоплення Києва, усіх хто розмовляв українською, розстрілювали.

- Хуліган! Я сейчас позову міліцію! - Закричала жінка.

Оце так напасть серед білого дня, тут і справді можна вгодити в міліцію. І треба ж було мені чіпати цю гадину ще, чого доброго, вжалить. І я мерщій подався геть. Замість до Василькова, де жила сім'я С.Мамчура, а я пообіцяв Степанові відвідати його родину і розповісти їм про його життя-буття в концтаборах, іду в Печерську Лавру, а до Василькова завтра завітаю. В Лаврі екскурсоводи усі, без винятку, проводять екскурсії російською мовою. Найдетальніше зупиняються біля надгробних плит Іскри і Кочубея і вихваляють їхнє вірнопідданство. Дивно, як Брежнєв з цих людей не започаткував радянського народу в Україні.

Печерська Лавра. Скільки асоціацій, скільки спогадів з трагічної історії народу навівають оці предвічні, досі не бачені моїми очима, пам'ятники культури України. З сумом та гіркотою в душі покидаю Київ. Вчора відвідав Мамчурів. Чудова українська родина. Запропонували мені зупинитись на кілька днів, мовляв -чим хата багата... З великим задоволенням, адже Панас Заливаха доручив мені відвідати Аллу Горську. На жаль, коли я прийшов до неї, постукав, як годиться, з хати виглянув чи то свекор, чи може батько:

- Добрии день. Чи Алла Горська тут мешкає?

- Ее нет - уехала в Днепропетровск.

- А коли приїде?

- Не знаю.

- У такому разі, до побачення.

З сумом та гіркотою в душі покидаю Київ. їду в Галичину. Друзі, де ви? Яке ваше враження з перших днів "свободи"? Певне, воліли б не виходити з ув'язнення, ніж бачити оганьблену зрусифіковану Україну. Подвійне почуття все більше і більше охоплювало мою душу. Радість від близької зустрічі з рідними і сум від злочинів Імперської влади проти мого народу. І це лише квіточки, а ягідочки потім будуть. Посеред ночі поїзд зупинився в рідному селі. Стежки, якими бігав ще в дитинстві, заросли травою. Та я з піднесенням, наче на крилах, біжу знайомою дорогою додому. Ось і наша хата привітно всміхається до мене, як і колись, біленькими стінами. Тривожно підходжу до дверей, тихенько стукаю, як колись стукали повстанці у шибку маленького віконця рідної хатини.

- Хто там? - відзивається мати.

- Я, мамо, - а голос від хвилювання змінився, тремтить.

Рипнули двері, яскраве світло лампи впало на дороге і рідне, пооране роками і важкою працею, обличчя.

- Сину! Боже, так несподівано, - заголосила мама і кинулась в мої обійми. -Як я чекала... Виглядаючи, виплакала очі. Чого ми стоїмо? Ану мерщій до хати. Сідай, най хоч подивлюся, чи дуже змарнів, постарів, змінився?

Щиро привіталися брати і сестри.

- Що їстимеш? Може, вареників зварити чи юшку курячу, чи, може, колочену мандибурку або кулешу.

- Не турбуйтесь, я ситий радістю. Дайте мені хоч надивитися на вас.

- Та дайте йому спокій, він змучений дорогою. Вечеряй, Яремо, і лягай спати, -каже сестра.

Наступного дня, з самого ранку, посходилися рідні, друзі, сусіди і знайомі.

Наляканий провокаторами та стукачами, від яких довелося зазнати чимало неприємностей за останніх 10 років невільницького життя, я пильно приглядався до кожного відвідувача, прислухався до слів і намагався збагнути щирі вони, чи ні. Від вражень і перенапруги аж втомився. До пізнього вечора не вщухав гармидер у хаті. Нарешті порозходилися, і я залишився сам на сам з родиною. Першою заговорила мати.

- Як згадаю, - каже мама, - аж душа терпне. Після того, як тебе арештували, приїхали до нас на обшук. Одягнені в цивільний одяг, чемні, культурні, хоч до рани прикладай. Вітаються з поклоном, а самі думають, як би вкусити. Якщо б не надіялася непрошених гостей, то навіть не подумала б, що то енкаведисти, але серце чомусь стривожилось, забилося, затремтіло, як загнаний звірок. Навіть не пам'ятаю, скільки їх було, п'ять або шість.

- Де твій син? - питаються.

- У мене їх чотири, то про якого ходить?

- Про Ярему.

- Він вчиться заочно. Працює. Ой, падоньку гіренький, чує моє серце, напевно щось накоїв.

- Твій син - бандит.

- Невже ж він когось вбив? Брешете, бо він у мене дуже милосердний.

- А що ви знаєте про його зв'язок з англійською розвідкою? Адже ми в

нього знайшли долари і зброю. Він сказав, що дещо зі зброї заховав вдома. Ви

розумна жінка і добровільно покажете його тайник.

- Я нічого не знаю, якщо він сам сховав, то хай дає сам вам.

- такому разі змушені шукати.

Полізли на стрих, нишпорять по закутках, перевертають верх дном, що лише можна з місця рушити, навіть у комин заглянули. Обстукали в хаті стіни, пін, стелю і почали ритися в паперах.

- Найшли, найшли, - радіє гебіст.

- Я була поруч, - каже сестра Ірина, - аж здригнулася від його голосу. Дивлюся, енкаведист кладе якийсь папір окремо, та досить було йому відвернутися, а другий в цю мить переглядав книжку, як я схопила листок і проковтнула.

- Де лист? - кричить енкаведист, витріщив на мене очі, як баньки.

- Не знаю.

- Обшукай її! - наказує помічникові.

Той ретельно перевіряє мої кишені.

- Нема, каже.

- Як нема?

- Веди її до машини, повеземо в Івано-Франківськ, там роздягнемо догола, просвітимо рентгеном і знайдемо. Не міг лист безслідно щезнути.

І повезли мене в область. Завели в якусь темну келію на просвітлення. Ввімкнули апарат і каже один до другого: "Дивися, з'їла. Негайно на операцію". А я собі думаю: най роблять, що хочуть, хоч би живцем тіло на куски різали - не признаюся.

- Другий раз приїхали майно описати, - продовжує розповідати мама, - а я до них з писком стала, скільки можна терпіти і боятися. Може у мене крім Яреми ще є діти. Він вже давно забрав свою пайку.

- Годі, жіночко, не кричіть, але адвоката на суді мусите оплатити.

- Як треба, то треба і нема на це ради. Ярема теж дитина моя і мене за ним болить душа, як за кожним. Маєте п'ять пальців на руці, який би не різали, однакову біль відчуваєте. Може, він невинно постраждав, може на нього хтось набрехав, то най боронить його адвокат. Знаєш, Яремо, не так тії вороги, як добрії люди. Як тебе арештували, то почали мені робити всякі прикрощі: город сплюндрували, кадуби з криниці повитягували, а власті нахабно на скарги відповідали: не можеш, бандерівко, наїстися, як твій син. Правда, боялися нашого Ігоря, бо він нервовий і розправлявся на місці. Мушу сказати, що директор племстанції був доброзичливий до мене, завжди допомагав, то транспортом, то зерна випише, нерідко виписував для курей відходів.

Болить душа, слухаючи мамину розповідь. Шпильками коле біля серця. Боже, коли все скінчиться? Наступного дня везу довідку про звільнення з концтабору на міліцію. Мені її вручили замість паспорта, коли випускали з табору. На міліції чиновники мабуть були проінформовані, що я прийду, адже без найменших зволікань, а в нас так не буває, видали на 10 років паспорт з позначкою, тобто вовчий білет. І почалися митарства по кабінетах начальства. Всюди делікатно відмовляють у працевлаштуванні. Згодом повістку вручили: з'явитися на міліцію. Надворі заметіль, що світа Божого не видно. Вітер жбурляє колючим снігом в обличчя. У місті зупинився транспорт. Бульдозерами розчищають дороги. Аж втомився, поки дійшов до цього проклятого Богом і людьми совєтського закладу, тут нівечаться людські долі, а нерідко люди зникають з лиця землі, ніби їх вітром здуло. Заходжу в кабінет начальника, як годиться, вітаюсь. І з першого погляду появляється відраза до цієї людини.

- Здравствуйте, - відповідає, не піднявши не те що голови, а навіть очей.

Сидить наче павук, очікуючи жертви, очі на лобі, ручища довгі, як кліщі спрута, ноги короткі ще й крючкуваті, тулуб великий, тлустий, мов кабан; довго мовчки дивився на мене, мабуть не розумів, звідки у мене береться сила, щоб непохитно протидіяти Імперії. Нарешті заговорив.

- Чому до цього часу не працюєш?

- Відпочиваю після десятилітньої неволі.

Павука аж скоробило. В голосі появилися сварливі нотки.

- Скільки можна відпочивати, адже вже скоро місяць, як звільнився, але чого я з тобою панькаюся - будеш працювати чи ні?

- Певне, що буду, але мені насамперед треба найти роботу. До речі, у мене намір - виїхати з вашого відомства.

- На всі чотири сторони, хто вас тут тримає. Годі сидіти на шиї батьків.

- Цікаво, хто з нас на утриманню?

- Що хочеш сказати?

- А те, що сказав.

- Дармоїд, - збісився чекіст, - ми виселимо тебе не лише з району, а з республіки.

- Не сумніваюся у ваших можливостях.

- Жаль, що цих 10 років нічогісінько тебе не навчили.

- Або вчитель нікудишній, або тупуватий учень. О, до вас в науку, то навчите “почому хліб і сіль почім".

- Немедленно на работу...!

Отак би й відразу, а то грає такого собі культурного стриманого Івана Івановича. Завівся. Не слід було його дражнити. Недаром мама каже: чеши дідька зрідка, аби гладким був. Я його лиш трошки проти шерсті, а як люто вишкірив зуби, ось-ось хотів вкусити. Вийшов я від нього без "будьте здорові". Завтра поїду до Львова. Десь там живе моя майбутня доля. Ще трохи і був би спізнився на поїзд. Влітаю до вагона. Сідаю поруч чорнявої дівчини і мимоволі пригадалися слова з народної пісні: "Вези мене, чорнобривий, до милої в гості." Та й усміхнувся.

- Слава Богу, є компанія. Надіюся, що їхати не буде скучно, - радіє дівчина.

- А чи далеко?

- До Львова.

- На кавалєрку чи у справі?

- Аби вам добро було, та я студентка.

- До того ж приємна щебетуха, - зауважую. - А звідки родом кароока?

- З Тернопільщини.

- Ну оказія, я ще з ніким не знайомився.

- Ларисою я називаюся, а вас як нарекли?

- Яремою. Ви мене дивуєте, проте скажіть, як у вас в інституті з українською мовою?

- Ви що, політикою цікавитесь - це справа небезпечна.

- Сам знаю і все-таки...

- Ну, що я вам можу сказати? Ніц доброго. Погано, страх погано. Ні один предмет не викладається українською. І це ще півбіди. В групі нас троє дівчат, що в побуті, словом, скрізь користуємося українською мовою. Це страшенно не подобається росіянкам, а правильніше, шовіністкам. Власне, вони пробують морально тероризувати нас.

- В який спосіб?

- Майже щовечора заходять в нашу кімнату і так легенько намагаються принизити те, що миле серцю.

- Чому їм відсіч не даєте?

- Авжеж, не мовчимо. Спочатку боялися, а тепер вони нам - "націоналістки", а ми їм - "шовіністки". Буває, вийду з рамок пристойності і вижену те дрантя з кімнати.

- Не вихована, затуркана, не можна ображатися на хворих. Не бійся, в неї чимало образів на стінах.

- Я не питаюся, що в тебе вдома на стінах, і не примушую нікого жити по-моєму, як ви це робите. Але не думайте, що всі такі. Є дуже порядні хлопці і дівчата... По-моєму, штучно розпалюється між людьми ворожнеча і загорілих шовіністів спускають з ланцюга, як собак, щоб гавкали на все те, що їм не до шмиги. Серед тієї братії і пани яничари не пасуть задніх. Вони ревно кидаються на тих, хто зберіг в душі вогонь любові до свого народу, його культури та свободи. І не можуть примиритися, що їм подібна істота навіть під примусом не втратила того, чого вони зреклися добровільно.

- А як в медичному?

- Там також гаразду нема. На днях директор викликав до себе в кабінет викладачів і наказав: краще прислухайтесь до студентів, бо те, що вони на лекціях відповідають російською, ще ні про що не говорить. Студенти замість значків Леніна носять на грудях хрестики, а на лацканах піджаків значки Шевченка.

- Як пишеться директор?

- На жаль, не знаю.

- Наче хвилина, майнула тригодинна їзда до Львова. "Ще є порох в порохівницях", - подумав я і пересів в автобус Львів-Добромиль.

- Всього вам доброго, - махнула дівчина на прощання рукою.

Ой, невеселі враження вщ глибшого знайомства з Україною. В автобусі й голці ніде впасти. Стою на одній нозі, як бузько. Геть втомився, поки доїхав в Поповичі. Прийшов до сестри і як солома, впав на ліжко, та не приходив сон. Вмикаю радіо. "Голос Америки" російською. Німецька хвиля те саме, "бі-бі-сі" інакшою мабуть не вміє. Говорить про радянських дисидентів. Овва! Тут і Сахаров, і Солженіцин, і Марченко, і Даніель, і Синявський. Але дуже мало про українських борців за свободу. Докладніше про них розповідає українська "Свобода", але як починається передача, то глушителі тарабанять з потрійною силою, що годі слово зрозуміти, а не те, що зміст схопити.

Щось там згадали про В.Мороза, Л.Лук'яненка і Я.Караванського. На цьому майже вичерпується опір нашого народу радянській тиранії, але в концтаборах 60% в'язнів - українці. Люди, що вимагають політичної свободи для свого народу, а заразом і самі хочуть бути людьми, а не рабами. Вони в перших рядах йшли під гусениці танків під час придушення совєтськими військами страйків у Караганді, Воркуті, Норильську, Магадані, Іркутську, Омську; вмирали голодною смертю; вмирали від ударів багнетів і прикладів; душилися у чекістських зашморгах мотузки; конали від пострілів. То була небачена боротьба народу за права людини, за права в'язня, за людське ставлення до нього. Ця боротьба почалася в 1939 році, а закінчилася в 1956 амністією. І нема сумніву, що тут першорядну роль зіграла молодь, серед якої більша половина українців і прибалтів. Чому? Бо це була запальна і відважна юнь, для якої життя закінчувалося з окупацією російськими військами їхньої Батьківщини. Невже ж ця молодь, що нині вже постаріла, не заслуговує від світової громадськості більшої моральної підтримки, ніж отих дві години "Голосу Америки". А мова їхня? Приречена на жалюгідне існування і поступове знищення. Мова, якою ніколи не наказувалося іншим народам, як вони мають жити, не нав'язувалися ідеї, не виголошувалися смертні вироки. Сьогодні люди доброї волі протестують проти запроторення в'язнів у психлікарні, проти переслідувань інакомислячих, хоч совєтська влада діє за принципом: "Та нехай собі, як знають, божеволіють, конають, нам своє робить..." Але голос живої душі не уб'єш. Він переслідує совєтських можновладців і вночі, і навіть уві сні спокою не дає. Сьогодні добро зі злом вступило у вирішальну фазу боротьби, і від того, хто на свою сторону завоює більше душ людських і розумів, залежить майбутнє всього людства. Москва проводить над нами експерименти, ми стали піддослідними істотами (у створені нової спільноти - радянського народу) і все, що їм вдається зробити з нами, механічно переноситься на інші совєтські республіки. Правда, нам не забороняють писати українською доносів КДБ на ближніх, творити антиукраїнські памфлети, очорнювати чесних людей, вести атеїстичну пропаганду, фальсифікувати історію України. Таким чином, підірвати авторитет нашої культури та відбити охоту до праці на ниві українознавства тим, хто ще бажав би познайомитися з долею народу.

Міжнародною конвенцією при ООН геноцид проти якої би то не було нації (а нас голодом виморили 7 мільйонів в 1933 році) повинен розглядатися як злочин проти людства. Нас переслідують, судять, стріляють, ув'язнюють на все життя: С.Караванського, М.Яцишина, Миколу Курчика, Мирослава Симчича, Ю.Шухевича. А Трохима Шинкарука та Антона Олійника розстріляли. Жаль, що уряди третього світу солідаризуються з репресивною політикою Москви і, як винагороду за свою лояльність, одержують гармати і танки, проте забувають, що трон на вибухівці ненадійний. Сьогодні не один українець заздрить білій чаплі, адже міжнародною Конвенцією на неї заборонено полювання. Біла пташко! Люди не вбивають тебе, хіба браконьєри - на це їм вистачило глузду, сумління і розуму. А хто зупинить руку, що замахнулась на життя і культуру народу? За нами мисливці з КДБ полюють не лише в імперії, але й по всьому світі. Нерідко повертаються зі здобиччю. І так вже витлумили, що й полічити годі. Тому сьогодні, щоб якось вижити, ми вимушені перемальовуватися на червоно. Цей колір вони обожнюють. Отак ми живемо з подвійним дном. А котре справжнє, і самі не второпаємо.

Та годі, мені пора на міліцію, адже ми мусимо прописуватись, щоб знав мисливець, де ти гніздечко звив і скільки пташенят у тебе, словом все про свою здобич. Не лише мене, але й дружину викликають. їх все цікавить: де познайомились, мета одруження. Про почуття лише ваші кигичуть, а ми, по-їхньому, сходимось і плодимось для того, щоб у четвер, як не тепер, перевернути догори дном їх лад.

Заходжу в департаменти Мостиського КДБ і гадки не маю, що я тут не останній раз. 'Добрий день". "Сідайте, Ткачук", - чемно запрошує Яковенко - заст. начальника КДБ Майнова. Поруч стоїть капітан Рябокінь - завідувач Гусаківсь-ким кущем. "Хочете жити в нашому районі?" - питає Яковенко. "Так склалося. Жінка почала будувати хату, а дах над головою - це немаловажливе в житті людини". "Маєте рацію, Ткачук, але нас турбує інше, де будете працювати. Здається близько Попович ніякої промисловості нема". "Піду на будівництво, або в колгосп." "Тоді гаразд - можете йти. Про результат вас повідомить дільничний міліції." Недалеко від села Хідновичі почалося будівництво компресорної станції. Начальник Нікулін - стовідсотковий алкаш, певне, не відмовить у працевлаштуванні. Беру пляшку горілки в кишеню і йду до нього.

Таким чином, з весни 1969 року я прикував себе до штиля лопати на все життя. Не втечу і не відірвусь, як невільник на галері від весла. Гіркий мій хліб і не тому, що тяжко заробляю, а тому, що усвідомлюю свою приреченість. Правда, міг би трошки підфарбуватись, якщо вже не на червоно, то бодай на рожево і полегшити свою долю, як тисячі пристосуванців, але я хочу бути самим собою. За це й караюсь. Стою по коліна у воді і рию лопатою землю... будую комунізм. Та й заробив за червень 1969 року аж ЗО карбованців. Бригада запротестувала невеликим саботажем. Ми виходили на роботу і працювали як-будь, а Нікулін не витвережував цілими днями, пропиваючи наші гроші. Недовго так тривало, бо незабаром, серед літа, прийшов новий начальник будівельної дільниці -Іван Береський. Я захворів. Знову кровоточить виразка і довелося місяць у лікарні пролежати. Ліки зробили свою справу, трохи одужав. Йду на роботу.

- Добрий день, Іване Івановичу.

- Добрий день, Ткачук. Я вже давно на вас чекаю. Як здоров'я?

- Не маю чим хвалитися.

- Що ви такого зробили совєтській владі, що органи вимагають щомісяця писати на вас характеристику?

- Маєте клопіт.

- Що робити - мушу. Як маєте бажання - візьміть і прочитайте, - подав листок паперу, списаний дрібним почерком.

- О, Іване Івановичу, з такою характеристикою можна поступати в партію, а вони, очевидно, хочуть знову мене за ґрати.

- Будьте спокійні: поки я буду начальником, вас ніхто не рушить. До речі, у вас і так нема здоров'я, чи не пішли б ви сторожем?

- Чого ж би й ні. Піду.

- Тоді гайда додому, а увечері на зміну.

Світ не без добрих людей. Береський перший і, мабуть, не останній в моєму житті начальник, що не зважає на думку КДБ. Він робить все на свій розсуд, але в рамках закону. Три роки спокійного життя.

Але одного разу, коли повертався з роботи, посильний сільради вручив повістку: “З'явитися в міліцію, місто Львів, вулиця Миру, №Г.

Прощаюся з дружиною, дітьми, адже відомо: якщо кличуть, то на повернення нема гарантії. "На міліцію", сміх тай годі, адже й дурневі відомо, що КДБ останнім часом прикривається міліцією.

їду в автобусі. З моєї уяви не зникає картина завалу фундаменту на будів

ництві. Перед очима перекошене від болю обличчя. Сині очі благають помочі. Ноги придавлені величезною брилою бетону.

- Відкопуйте, - благає жертва, - чого заціпеніли, як мертві.

Два хлопці надлюдськими зусиллями копають швидше екскаватора. Нарешті

витягли, кістка розтрощена, інвалідна пенсія ЗО карбованців. Працюють

люди вдень і вночі, в дощ і в холод, а заробіток 80-100 карбованців. Та ще й до того їхніми долями маніпулюють чекісти, сидячи в цьому будинку. Заходжу до приймальні міліції і зголошуюся.

- Сідайте поки що, за хвилю вас викличуть, - каже черговий поліцай.

Вулиця "Миру”, оце назва, хай би вже Радянська, або Дзержинського. Чого

дивуватися, у них, як звичайно, усе за ширмою, навіть сьогоднішню російську імперіюназвали СРСР...Тимчасом у приймальню, якщо так можна назвати, зайшов поліцай і наказав: "Ходіть зі мною". І завели мене у кабінет слідчого Боєчка.

- Знаєте чого ми вас викликали? - питає Боєчко.

- Скажете.

- З Трохимом Шинкаруком знайомі?

- Разом сиділи .

- Що можете сказати про його антирадянську діяльність в таборах?

- Абсолютно нічого.

- У нас є інформація, що вам відомо про те, що Трохим в ув'язнені розгорнув антирадянську діяльність.

- Перший раз чую.

- Слідчий записав в протоколі: "3 такими людьми, що займалися антирадян-ською діяльністю, я не зв'язувався".

- Я такого протоколу не підписую.

- А то чому?

- Бо це означало б, що Трохим справді займався антирадянщиною.

Боєчко зі скрипом зубів переписує протокол дослівно з моїх показів.

- Тепер можу й підписати.

- Ходіть зі мною, - схиливши голову на плече, він йшов вперед, а я за ним і старався відгадати, куди він веде мене.

7 Заходьте, - каже слідчий, відхиливши двері порожнього кабінету.

Й залишився я наодинці з чотирма стінами. Минула година, друга. Невже ж мене арештували? Якщо так, хай дають санкцію прокурора. Виходжу в коридор.

-До стінки, - верещить чекіст не своїм голосом.

-Чого казишся? Хіба я арештований?

-До стінки, тобі кажуть, - мов навіжений, кричить черговий.

З бічних дверей показалася розпатлана голова якогось здоровили з чорними очима.

- Що за шум, що за крики?

- За що мене тут затримали? Мені давно пора додому, до того я ще не обідав.

- Не гризіться, ми відвеземо. З вами хоче говорити представник вашого району, ідіть в їдальню їсти і негайно повертайтеся.

"Ні, вже я сюди добровільно не повернуся, - подумав про себе, - хіба силоміць привезуть".

На місто опускалась ніч. У сутінках йшов до залізничного вокзалу. Йшов крізь мокрий сірий туман, у супроводі мжички. Чи тягнувся за мною хвіст - важко сказати. Спізнився на автобус, то мушу йти на поїзд. Різниця хіба в тому, що з поїзда додому треба пішки чимчикувати дванадцять кілометрів, а з автобуса -рукою подати. Десь біля дванадцятої поїзд зупинився в Мостиськах 2. Через поля, ліси й болота, крізь нічну пітьму, промоклий до рубця, ледве прителіпався додому. В горобину ніч постукав у віконечко.

- Ти, Яремо?

- Авжеж.

- Я дочекатися світанку не могла, не знала, куди йти шукати, якщо доведеться. Ну як там, що хочуть від тебе?

- Спокою не дають і, мабуть, так до смерті буде. А тут, як на біду, будівництво компресорної на викінченні, то завчасно треба шукати десь роботи.

- Може, вдатися до Буденкевича, він обіцяв прийняти.

- Гм, обіцяв пан кожух, тепле його слово.

- Ти впевнений?

- Побачиш, що відмовить.

- Він, здається, також був репресований.

- Ну і що? Від мене поли рве, так втікає. Записався в донощики, та й поставили його гебісти начальником, без їхньої вказівки він і пальцем не кивне в мою користь.

- І все-таки - коли підеш до нього?

- Сьогодні. Кажуть, що власне тепер почали записувати на курси машиністів газових двигунів. Спробую, як кажуть в народі. - проба гроші не коштує.

Наступного дня зранку я стояв під дверима начальника газопромислу. Заходжу в кабінет. Привітався і без передмови прошу залишити мене працювати на газо-промислі.

- З задоволенням, але якщо я навіть підпишу вам заяву, то нач.відділу кадрів відмовить. Самі добре знаєте, ваш пашпорт - вовчий білет.

- До побачення.

І швидко по сходах злітаю вниз. Я душуся від цієї смердючої затхлої бюрократичної атмосфери. Хіба я тут один репресований, але, мабуть, то "свої' люди, їм вже гебісти давно "поламали" хребти, бо стали пасивними і лояльними. Піду в інші організації шукати "щастя”. Здається, є місце в будинку-інтернаті. Чей, не відмовлять - це не стратегічний об'єкт і з людьми похилого віку революції не зроблю. Заходжу в кабінет директора Тершовчина: "Можна..."?

- Заходьте і сідайте, розказуйте, що вас привело до мене.

- Хочу влаштуватись у вас на роботу .

- Місця вільного нема.

- А мені казали...

- Краще від мене ніхто не знає. До речі, а де ви до цього часу працювали?

- На будові компресорної станції.

- Ким?

- Робітником.

- А до цього часу де були?

- У Мордовії.

- Покажіть пашпорт. 0... Ви суджені?

- Так.

- За що судили?

- За антирадянщину.

- Які роботи можете виконувати?

- Мурувати, теслювати, вантажити - всілякі роботи.

- Що ж, у нас є місце інструктора праці. Сьогодні середа. Навідайтесь через

день. Може й приймемо.

Приходжу в п'ятницю. Обличчя від безсоння у директора набрякло. Цей

дідуган прогайнував нічку з молодою коханкою. Чорні, неспокійні мишачі очі наїжилися на мене. Сутула маленька постать здригалася від затяжного кашлю. Нарешті ледве вимовив: "Сі-сідайте. Значить, прийшли."

- Як бачите.

Очі примружились і раптом загорілись ненавистю.

- Ви що, самостійної захотіли? Не могли жити, як усі чесні радянські люди? І собі змарнували життя, і людям завдаєте клопоту. Вас утримуй в тюрмах, годуй, одягай, а вийде на волю і ходить попід двері, як жебрак, милостині просить, роботи шукає. Було поважати рідну радянську владу, працювати або вчитися, а не займатись націоналізмом. Я вже старий і знаю вас не від сьогодні. Зуби з'їв у боротьбі з буржуазним націоналізмом.

Необізнана людина, яка ніколи не мала розмови з гебістами, може повірити, що директор виражає свої погляди, але ж це - заяложені, трафаретні вирази гебістів. Очевидно, вчора Тершовчин був на нараді КДБ і там оця розмова зі мною розроблялася детально. Я вже бачу, що на роботу він мене не візьме. Та мушу запастись терпінням, щоб вислухати його теревені і зафіксувати, як пам'ятку для майбутніх поколінь. Мета, яку собі поставили гебешники, зрозуміла: устами свого посіпаки очорнити визвольну боротьбу українського народу в 40-50 роках, принизити мою людську гідність, вивести мене з терпіння, спровокувати вибух, а потім звинуватити в наклепах на радянську дійсність. Свідки за дверима - це працівники контори. В той час, коли я обдумував, як мені припинити цю розмову і примусити цього провокатора бути трохи скромнішим, він не переставав базікати:

- Батько погано виховував... Комсомольці життя віддавали, а вам що не подобається?

- Слухайте, пане добродію, я не прийшов сюди, щоб мені читали нотації, і ніхто не має права втручатися у внутрішній світ людини, я не звинувачую комунізм у злочинності, а тому говоріть зі мною по суті.

Це подіяло на нього так, ніби він під холодний душ потрапив. І вже зовсім спокійно заявив: "Я не можу прийняти вас інструктором праці, адже ви на будівництві працювали всього-на-всього підручним робітником. Інструктор повинен мати вищу освіту, а у вас яка?

- Середня.

- Ось бачите, треба було йти вчитися, а не в тюрму .

- Вибачте, для інструктора і середньої доволі, якщо в директора початкова.

Маленькі очі майже заплющились, він настовбурчився, як той кіт, що готовий

пнутись на свою здобич.

- Запам'ятайте, іншої роботи вам не знайти, хіба що землекопом. Можете йти. кщо мені треба буде їздового, я вас повідомлю.

Я вийшов без "будьте здорові", а довкруги сичали слова-штампи радянських иректорів: "Меж треба, моя фабрика, мій завод". Уже місяць дармую, а жити реба. Я згідний на будь-яку роботу, лиш би заробити на кусок хліба. Тому й радів, коли мене вдруге викликав Тершовчин.

- Ну що, Ткачук, у нас появилася вакансія їздового. Ви згідні?

- Авжеж.

- їздовий наш прокрався, і ми вимушені його звільнити.

Це був черговий фарс цього негідника, адже йому такий їздовий не потрібний, що не крастиме і не ділитиметься з ним. Я це відразу збагнув, як лише обачив гадючий блиск в його прищурених очах.

- Знаете, Ткачук, щоб бути їздовим, треба мати залізне здоров'я.

- На своє здоров'я не скаржуся, бо ви не лікар. І якщо ви мене викликали, доб знову ображати, то годі вже вислуховувати ваші теревені.

На мій подив, він навіть оком не моргнув, ніби це не до нього, а продовжу-:ав повчати мене, як жити.

- будьте розумні, Ткачук, я хочу допомогти вам, хочу, щоб ви все зрозуміли. Ви іевне не уявляєте собі, що то - бути їздовим. їздовий - це людина, яка на коні юдилася, виросла і виспатися може. Зобов'язана працювати в спеку і в льоту, а зарплата мінімальна, 80 карбованців за місяць. По-моєму, вам ;раще було о до мене кочегаром влаштуватися.

- Я згідний.

- З задоволенням прийняв би вас, але ми вже послали на курси нашу юбітницю. Хіба що на другий рік.

Бачу, що з тієї муки хліба не буде. Адже мене викликає цей негідник не для того цоб допомогти, а щоб ще раз показати свою владу і мою залежність в усіх життє-ж аспектах від нього та йому подібних яничарів, людей з кривавими руками і шжими очима. Цей колишній провокатор чимало замучив невинних людеи-патрі-зтів, допомагав ліквідувати властям підпілля на Старосамбірщині і як винагороду здержав посаду директора інтернату. Тепер по-звірячому ненавидить таких, як я. Від сьогодні мої дороги все частіше перетинатимуться з отакими директорами. Я гірко усміхнувся і без слова вийшов з кабінету колишнього вбивці, якого давно слід було б судити за злочин проти власного народу. Що робити? Мушу набути якогось робітничого фаху, може, тоді легше буде в працевлаштуванні. Потопаючий хапається за соломинку, хоч, мабуть, розуміє, що все це ілюзії.

У Мостиськах функціонує торгівельна школа. Може, приймуть, прецінь, не інститут, щоб відмовили. Навіть об'яву помістили в газеті: "Приймаються особи з середньою освітою". Але треба направлення з ССТ. Іду в с.Гусаків. Тут зраділи мені, адже начальство їх зобов'язало послати на навчання людину, а їхати ніхто не хоче. Дякую бухгалтеру Макарові за доброзичливість до мене. Наступного дня іду в район. На дворі сльота, падає дощ. Всюди калюжі - ногою ніде ступити. З-під коліс машин летять бризки болота, забруднюючи людські огорожі. Попереду мене спритно ступає між калюжами чоловік. "Хто це такий?" ,- питаю у знайомого.

- Хіба не знаєте? І не чули, як гомоніли навколишні села про те, що п'яна компанія в полі машиною, нехотячи, жінку вбила. Не знаю, чи з дурості, чи з буйності, чи з п'яної голови, трудно збагнути. Певне все разом. Але вчинок безвідповідальний, властивий комуністам і духові часу. Знаєте, як воно буває після доброї забави? Начальству забаглося їхати в поле "злодіїв" ловити. Хто з них сидів за кермом, а хто просто, як пасажир, не знаю, але ніхто навіть не спробував вгамувати п'яне товариство. Люди розступалися, коли машина гнала селом навперейми з вітром. Раптово повернули в поле. Заворушилась нива білими плахтами. Два промені світла бичем вдарили по зігнутих спинах нещасних, які прийшли сюди трави назбирати худобі. Світло до болю шмагало жіночі голови, а мотор гарчав, стогнав і гавкав, паралізуючи думки і рухи людей. У різні боки розбігались жінки. Лише Бігійовська, мов остовпіла, накрившись плахтою, сховалася в траву. Потвора зі світляними очима швидко наближалася до неї, хоч і металась, наче колобок по кротовинню. Раптом крик відчаю і болю прорізав темряву ночі. В очах зоряний дощ, хитнулось небо і закрутилася земля. Запищали гальма. Машина здибилась, мов норовистий кінь, і зупинилася на місці. Вмить протверезилися шукачі пригод.

- Ой, Боже, що ми наробили? Тут ради вже нема і лікар не поможе, та мусимо її відвезти до колгоспу, - подумав вголос один за всіх.

- Е здобич? - питає голова Лисак, колишній начальник міліції.

Глянувши в середину машини - аж йойкнув. Такого він не сподівався, дивився на понівечене тіло. "За що?" - майнуло в голові. За те, що цілий вік робила на землі, а ми їй за трудодень платили 20 копійок... У хаті нема хліба, в стодолі - сіна, а хочеться тримати Коровину. Гірко всміхнувся, адже корова на селі - це хліб насущний, надія і життя селянина. А хто вони? Раби нікчемні. У них в тверезих розуму чортма, а в п яних і поготів, а з язика зірвалось: "Самі кашу варили, самі й сьорбайте". Повернувся, і його важка фігура, погойдуючись, вийшла з колгоспного двору. Проснулось зі сплячки сумління, і в цю мить він готовий плюнути в корито, з якого щойно їв комуністичну блекоту. Хотілося повернутися до зацькованого, пригніченого свого народу і розділити його гірку долю, але як кажуть: "Є каяття, та нема вороття". На його місце влада завжди знайде керівника, натомість доярці 8 колгоспі важко знайти заміну. Голови колгоспів нарікають на своє життя, бо крутяться мі* народом і владою, як між молотом і кувалдою, але ні один не зрікається головування і не йде їздовим. Навіть під час голодомору жоден голова не помер з голоду. А колгоспник, якщо не буде годити начальству, то окріп злиднів, може потрапити за будь-яку провину прямо за ґрати. Тому тікають люди з колгоспів у міста, як жиди від ладану. Там хоч заробиш таку-сяку копійчину, а що в колгоспника? Його хіба корова виручає. Телятко пригодує, продасть таки в той же колгосп, тай сяк-так біду обжене. Але ніхто не знає, скільки він здоров'я втратить, доки на плечах принесе плахту трави додому. Несе і оглядається, чи бува, не їде на лихому бригадир. Недаром сусідка писала бра тові листа в Польщу: "Працюю в колгоспі, корову ношу з поля на плечах додому". Той анальфабет не зрозумів, аж поки не приїхав до сестри у гості. Саме в той час вона додому поверталася з колгоспного лану, згорбившись під в'язкою трави, ще на мотузці смиком тягнула кілька горсток льону, остерігаючись стороннього ока. Ось чому молодь покидає село. Але без дозволу на виїзд з

колгоспу /без довідки/ не приймуть в місті на роботу. Проте, сільські бояри і туї

найшли джерело наживи: даси хабар, одержиш довідку. Хіба лише хабар! Деякі нехтують грішми... Приходить дівчина до нього:

- Відпустіть, будьте добрі, мене з колгоспу.

- Хіба я вас тримаю, - каже голова, - давай зробимо ґешефт: я тобі

довідку, а ти зі мною на нічліг.

Кому скаржитися і як довести, що він пропонує тобі плювати на моральний кодекс будівника комунізму. Чого доброго, ще в антирадянщики запишуты все-таки якби... Цього "якби" і бракує нашій молоді. Вона не може витиснути] себе раба, не може звільнитися від страху перед вічною недолею колгоспника.

Із-за рогу вулиці під'їжджає автобус.

- їде, їде, - пішло юрбою і на півслові припинилася розмова. Людей було багато, я ледве впхався в автобус.

- Вам пощастило, - каже сусід. - Лиш гляньте, скільки залишилося людей. Машина рушила, погойдуючись на дорожніх ямах. Ми їхали назустріч дощу і

вітру. За якусь годину я стояв перед дверима начальника відділу кадрів Мости-ської торгівлі. Заходжу в кабінет.

- Добрий день, - вітаюся.

- Здравствуйте, - відповідає.

- Маю направлення з Гусаківського ССТ на навчання.

- Сідайте і пишіть заяву та автобіографію, а поки що дайте свій пашпорт і військовий білет. Переглядаючи мій пашпорт, його набрякле обличчя так видовжилося, що нижня щелепа відвисла, як у старої клячі, і з рота потекла слина.

- Ви суджені? - запитав мене.

- Так...

- І що вони там в Гусакові роблять, направляють до мене всяку... - і захлисну-вся прикрим кашлем.

- Хто вас направив?

- Бухгалтер Гусаківського ССТ.

- Чи знав, що ви в минулому були суджені?

- Тавра не маю на чолі.

- Таких як ви не приймаємо на курси продавців.

- То що мені робити? Хіба на скаргу йти в прокуратуру.

- Ваша воля.

Як би там не було, я мушу вивести на чисту воду гебістів, бо вже напевне знаю

- куди б мене дорога не вела, обов'язково вийду перед дверима цієї організації'. Але насамперед йду до прокурора. Безцеремонно заходжу в кабінет і відразу в чоло: ви страж соціалістичної законності чи ні? Піднялась лиса голова

і на мене пильно глянула пара синіх очей.

- Товаришу Журибіда, доводжу до вашого відому, що піддані СРСР порушують соціалістичну законність.

- Невже ж? - з іронією в очах. - І яким чином?

З обуренням розповідаю, як мені доводиться тинятись попід дверима партій

них бюрократів.

- За якою статтею були суджені?

- 54-а-11.

- Ця стаття не входить в мою компетенцію і я вам нічим не допоможу. Виявляється, що я і мої товариші входять в компетенцію КДБ і підлягаємо

неписаним законам... Журибіда розвів руками.

- Моя порада вам: шукайте собі роботи, це для вас найкращий вихід, а якщо хочете вчитися, то зверніться сюди, - і показав пальцем на КДБ.

- А я думав...

- Не треба думати, ви людина розумна і такі речі повинні знати.

- Зрозуміло, я приречений на все життя, якщо бажаю бути українцем і людиною, лопати з рук не випускати. Хоч для мене всяка робота почесна, навіть

робота землекопа, але вона повинна бути з доброї волі, а не тому, що гебістам ш хочеться. Сьогодні без їхнього "благословення" і кроку не можна зробити. Отже, залишається одне: просити дозволу на виїзд з цього пекельного царства. До побачення.

Вийшов і засумнівався в доцільності звертатися в цю підземну організацію. І все-таки цікаво, що казатимуть вони мені. Без вигоди для себе вони і пальцем не кивнуть на твою користь. Великі торгаші людськими душами. Зайду до них. Мене зустрів Рябокінь і Яковенко та ще якийсь незнайомий. Створилось враження, що ці вовки чекають здобичі, а я, наче загнаний звір, як не метався і крутився, та все одно потрапив прямо в пащу.

- 0, Ткачук загостював до нас, - каже Рябокінь, - яке щастя чи нещастя

пригнало вас? Якими вітрами занесло?

- Хурделиця, шановні. Житейська негода, куди 6 не йшов, завжди метелиця сліпить очі. Лише, як йду до вас, то вітер в спину.

- Розповідайте, що сталося.

- Та що? По всьому видно, що добре постелили ви мені. Є на чім виспатись -аж шкіра злазить з клубів.

Стрункий шатен невисокого зросту уважно вислухав мене і мовив:

- Я вже, Яремо, не начальник. Зверніться до Майнова.

- Його нема, - каже Рябокінь.

- Зараз прийде, - додав Яковенко. - погуляйте, будь ласка, півгодини на вулиці.

Ледве дочекався. Кортіло знати, що скаже підполковник. Уже пора. За мить я під дверима. Зайшов у кабінет.

- Прошу сідати, Ткачук, що нового?

Я спостерігав за виразом його очей. На обличчі ні кровинки - олімпійський спокій. Це була середньої повноти людина, високого зросту, з щелепою золотих зубів і навіть з приємною усмішкою. Розповідаю усе від початку до кінця.

- Ну що ж, - каже Майнов, блискаючи золотими зубами. Мені не трудно підняти трубку і подзвонити в торгівельну школу, але чи матиму гарантію, що ви не займатиметесь антирадянською діяльністю серед молоді.

- Яких гарантій хочете?

- Розписки.

- Я хочу жити без розписок, як живуть всі люди.

- Цього замало.

- Тоді нема про що нам говорити.

Знову блиснули золотом зуби.

- Ви ще прийдете до мене, - каже Майнов.

Оце "прийдете" летить за мною на вулицю і порив вітру кидає його об смердючий асфальт дороги, щоб згинуло безславно в розпеченій сонцем смолі, як

грішник в пеклі. Боже, що діяти? Заощаджень ніяких. Якщо б не жінка, довелось би жебракувати. Дружина розраджує мене: "Не горюй, Яремо, побачиш, нам у житті ще добре буде. Не сумніваюся, що й на нашій вулиці буде свято".

- Щось мені не віриться. Хіба не бачиш, як зі мною поводяться. Це не на

добро. Боюся, щоб на днях не було обшуку.

- Нехай шукають, у нас і так нічого нема.

- Але ж мають підстави наректи "дармоїдом" і повезуть освоювати Сибір. Не годиться сидіти і чекати під час шторму з моря погоди. Може, піти працювати в колгосп, хоча б якимось механізатором. Трохи зароблю, трохи вкраду, порося вигодуємо і якось будемо жити.

Але я не терплю облуди і добровільного рабства. Не хочу, щоб було так, як у пісні співається: "У колгоспі добре жить, один робить, сім лежить". ..Випадково знайомлюся з Ігорем Грицишиним. Цей хлопець має пряме відношення до сільського господарства. Розговорилися. Він не лише зрозумів мене, але, здається, щиро перейнявся моєю долею.

- Може, підете на курси шоферів?

- Чому ж би й ні, але рада б душа в Рай, та гріхи не пускають.

- Не турбуйтесь, я швидко все владнаю. Ходіть зі мною в районне управління

сільського господарства.

Безцеремонно заходимо в кабінет начальника. Нас зустрів невеличкий з булькатими жидівськими очима чоловік.

- Слухай, колего, - каже Ігор, - цього товариша треба влаштувати на курси шоферів.

- Ви звідки?

- З Попович, колгосп імені Щорса.

- Де працюєте?

- Тимчасово безробітний.

- Маєте бажання працювати в сільському господарстві?

- Так.

- Нам шофери потрібні.

З бічних дверей появилась голова з невиразними очима, вилицюватим широким обличчям і приплюснутим монгольським носом.

- Здрастуй, Ігорю.

- Здоров, якщо не жартуєш. Як справи? Прийшов з чоловіком, що виявив бажання працювати в колгоспі, а це вже не що-будь, а рідкісне явище в наш

час.

- То дуже добре. Нам робітники потрібні, - каже Немцов. - Куди направимо

його?

- Хоче на курси шоферів.

- Яка освіта?

- Середня.

- А може направимо вас на курси бригадирів? Ви згідні?

- Певне, що згідний.

Я наперед знаю чим все це скінчиться, а тому погоджуюся на таку собачу роботу, як бригадир колгоспу.

- Хто у вас голова?

- Новосад Ілля Степанович.

- Знаю його. Хвилинку зачекайте, ми зараз по телефону все з'ясуємо. Квадратова постать зникла за дверима. З сусідньої кімнати до мене долітали

окремі слова і фрази. Що він там ще відповідав, не знаю, але Немцов повернувся, як хмара.

- Ви що, були ув'язнені?

- Авжеж.

- За що вас судили?

- За патріотизм.

Мені вже набридло, всякому зустрічному поперечному, пояснювати.

- Прийняти вас на курси шоферів не маємо права, - буркнув Немцов своїм російським говором.

- А то чому?

- Тому, що ви не є членом колгоспу.

- Жаль, бо перед хвилею було таке право.

Немцов опустив повіки на білі очі і вийшов. Як

не старався, як не крутився, а все одно шило з мішка вилізло. Тут слово "дискредитація" не сумісне, бо не виражає тієї правди, з якою люди мого гатунку стикаються на кожному кроці. Це невгамовне свавілля дисциплінованих в даній справі комуністичних бюрократів.

Куди податися? За останній рік в Хідновицько-му газопромислі змінилося начальство. Попробую ще раз там щастя. Заходжу в кабінет директора.

Ввічливо вітаюся.

- Прийміть, будь ласка, мене на роботу.

- З радістю, та місця нема.

Тут, як кажуть, комар носа не підточить. Хоч після мене прийняв добрий

десяток знайомих мені людей. Дуже не хотілося, але я вимушений звернутися

до Володимира Збруцького - дільничного міліції. Він так багато уже зробив доброго для мене, що мені аж ніяково підходити до нього.

Правда, у нього нема тієї влади, що колись, бо після вбивства у селі хуліганами чоловіка, його звільнили з міліції. Тепер працює на Мостиському заводі "Електрон". Здибав його на вулиці.

- Здрастуй, Яремо, що біля тебе нового? Де працюєш?

- Поки що безробітний.

- Чому?

- Всюди, куди не звертався, відмовляють.

- Що ж вони роблять? Відсидів чоловік, то ж дайте спокійно йому жити. Та де там, його треба все життя переслідувати, щоб швидше помер. Ну гаразд, приходи завтра на завод, я допоможу тобі влаштуватися на роботу, прихопи пляшку. Якщо необхідно, поручуся за тебе, адже я все-таки член партії - і засміявся.

- Маєте, Володимире, зі мною клопіт.

- Ну що ви, ми свої люди, якщо не допоможемо один другому, то нащо жити на цьому світі.

Через кілька днів я вже працював вантажником на заводі "Електрон'. Найближчим часом не надіюся на щось краще. Адже напередодні звертався в Самбірську автошколу, хотів обминути КДБ, але нічого з того не вийшло. Очевидно, ходять по п'ятах. Спочатку директор вручив мені анкету і направив пройти комісію. А коли все було готове, категорично заявив: "Я, голубчику, прийняти вас не можу, бо нащо мені неприємностей. Хіба, якщо вже так хочете, то принесіть скерування з міліції". На цей раз дільничний зі мною не панькався і досить нахабно відповів: "Міліція вам не бірха праці". І знову переді мною зачинилися двері, а на душі враження затаврованої, нікому не потрібної, зацькованої людини, що не знайшла і, напевне, не знайде собі місця в радянському суспільстві. Збуваються прогнози гебі-ста Литвина: "Важко тобі доведеться в житті". Ходити і просити у них роботи, як милостині, більше не буду, але буду боротися за свою людську гідність, за право жити під сонцем і небом України ще енергійніше і з запеклою завзятістю. Несолодка робота вантажника, та й зарплата мізерна, але все ж таки краще, ніж нічого.

Ось кілька днів з тогочасного життя: 8 грудня 1976 року. Територія заводу в болоті - ні пройти, ні проїхати. Уже кілька днів моросить дощем. Заасфальтована дорога від контори до першого цеху перекопана. Сантехніки тягнуть трубопровід, а ми з Антоном багнюкою волочимо навантажений металом візок. Обидва електровози, що обслуговують завод, застрягли в трясовині і чекають на трактор, щоб повитягував їх. Біля складу, звідки одержуємо сировину, можна втопитися в болоті. Наша участь - в'ючних тварин. Піт змішався з краплями дощу і стікає потилицею за обшивку. Про робітника тут ніхто не думає. Головне, щоб радянським патриціям жилося зручно і затишно. Адміністрація тішить нас майбутнім, мовляв, і дороги зробимо, і добробут підніметься. І будуть кращі заробітки. Я в цьому не сумніваюся. Але твердо знаю, що поки існуватиме Російська Імперія, ніколи не буде культурної, політичної, громадянської та економічної свободи в Україні.

3-го грудня 1976 року. Мені назустріч розкислою дорогою йдуть два чоловіки: приземкуватий широкоплечии кримпаль з вилицюватим обличчям і міцно стиснутими тонкими губами - це директор заводу Череп. Другий світлий, з важкою нижньою щелепою, з якої весь час звисає і падає нижня губа. Широкополим капелюхом закриває від людей очі та вуха. Важкою, якось ніби підстрибкуватою, ходою тупотить поруч свого начальника.

- Глянь, що робиться, перекопали дорогу, що й пройти нікуди. Інженер мав би передбачити, що сюди йтиме теплопровід.

- В нашого інженера всього-на-всього середньо технічна освіта, - каже зам. директора Білов'ят, - і йому трудно все передбачити.

Старався розмовляти російсьою з галицьким акцентом, наслідуючи свого директора. Мені соромно було за цього перевертня. Череп безнадійно махнув рукою і, погойдуючись як качка, втупивши зір в дощову мряку, хотів якнайшвидше сховатися до свого затишного кабінету від нудних слів Білов'ята та дошкульної мжички. Він добре знає, що то не є вина інженера Вовка, бо тут навіть Соломон не дасть собі ради з таким господарюванням, де на один тиждень сім п'ятниць. Щось змінити не в його силах. Найголовніше виконати план здачі продукції, одержати премію, щось нахімічити, а на вечір забава. Він вдячний владі, що дала в його розпорядження 2000 хлопців, гордує їхньою культурою, мовою, проте не соромиться користуватися плодам рук цього народу та організовувати оргії з дочками тубільців.

4 грудня 1976 року. Скориставшись вихідними днями, їду в Коломию відвідати маму. Гебісти знову казатимуть, що їду на зустріч з однодумцями. Звичайно, наша зустріч завжди бажана і приємна, адже ми 10 років карались разом у концтаборах і тюрмах, ділились кусочком хліба. У Львові не встиг ще вийти з автобуса, чую хтось кличе мене: 'Яремо?"

- Павле, це ти, друже?

Яка несподіванка, і до чого ж приємна.

- Ти що, наволоч, своїх не впізнаєш. Зрадив злодійським законам? -сміється Кулик, розмовляючи зі мною кримінальним жаргоном. Знову гебісти скажуть, що ми зустрілись з метою повалити радянську владу. Його карі очі блиснули смішинками.

- У тебе, Яремо, часу багато?

- Не знаю, бо варшавський спізнюється, затримали на кордоні.

- Бач, як ретельно перевіряють, щоб бува в Імперію контрреволюцію не завезли. Ти жонатий?

- А як же ж.

- Дітей маєш?

- Авжеж.

- Я також одружився, але дітей нема.

- А то чому?

- Не стараємось. Жінка вчителювала в Київській області, а я працював лісником. Та після арешту Шумука ми з ним певний час жили на одній квартирі, дружину і мене звільнили з роботи, не дивлячись на те, що в неї 19 років педагогічного стажу.

- Не докоряє?

- Ні, адже свідома того, що я тут непричетний. Як тепер? На заощаджені гроші

хату будуємо під Ковелем. А ти хату маєш, Яремо?

- Жінка почала будувати, а я закінчив.

- До твоєї в школі не чіпляються?

- У цьому році якась "поблажка".

- Затишок перед бурею?

- Можливо.

- Не докоряє?

- Ніколи. Хоч до речі, я теж чотири місяці сидів без роботи.

- І як тепер?

- Рано встаю, пізно лягаю. Чи пригадуєш гебіста з 7 табору?

- Котрого?

- Литвина.

- А як же ж, до смерті не забуду. Недавно віз мене у Київ "Волгою". Ото їдемо, а дорогу перетинає якийсь пияк. Світу Божого не бачить, вишиває по дорозі та заледве було під машину не вгодив. Гебіст загальмував. "Бачиш, Кулик,

- каже до мене, - цей чоловік не знає ні морального кодексу радянського громадянина, ні кримінального, але він радянська людина, а ми в тебе вилучи-ли оба кодекси і в поведінці бездоганний, але ти, Павле, не радянська людина".

- Куди ж він тебе віз?

- Певна річ, не на забаву, а на допит. Як шкода розлучатися, ми ще не наговорилися, а вже пора мені до поїзда. Бувай здоров.

- Щасливо, Павлику. - І вже навздогін додаю:

- Пам'ятай, Павле, що сьогодні значний день нашої зустрічі, адже минуло

шістнадцять років, як мене арештували і шість, як випустили з клітки.

- Шкода, що нема часу відзначити такий знаменний день, - каже Павло.

- Наша зустріч для мене, Павле, неабияке свято. До зустрічі в Ковелі або в Поповичах, - відповідаю.

Заходжу до вагона, тут і поляки, і румуни, і німці, і молдовани, і росіяни. В одному купе зі мною їдуть коломийські жиди. Розмовляють між собою російською. Хочуть і мене втягнути в бесіду, але я вперто мовчу. Нема у мене бажання теревенити. За вікном пролітають селянські хати і навівають сумні спогади минулих літ. А взагалі, я під враженням нашої розмови з Павлом. Люди, що їдуть зі мною, виявилися досить балакучими і їхні монотонні голоси заспокоюють. Отже, трьохгодинна їзда не буде нудною. Високий брюнет елегантно звертається до своєї знайомої: "Сідайте, Марійко, я вас давно уже не бачив, - і мило усміхнувся. - Відколи пам'ятаю вас, ви майже не змінилися. Красуня та й годі". Жінка тендітною рукою з мініатюрними пальчиками, на яких виблискували золоті перстені, поправила локон каштанового волосся, що спадало на ясне чоло.

- Дякую за комплімент, Михайле, - і усміхнулась коралями білих зубів. Ії обличчя прояснилось і завидніли глибокі зморшки навколо уст та в кутиках очей. - Трохи не так, Михайле, адже за плечима уже п'ятдесят років.

- Не дивлячись на вік, ви все одно гарні. Не забувайте, що ми і наші ровесники не знали молодості. Війна забрала кращі роки.

- Зате діти щасливі. Своїми дітьми горджуся, - каже жінка.

- На жаль, я так не можу сказати. Чи пам'ятаєте, як ми ночами не спали, вивчаючи іврит? А наших дітей сьогодні й батогом не заженеш до книжки.

- Мушу вам заперечити, - каже Марія, - адже мого сина не треба підганяти

до книжки, хіба навпаки. В Коломиї закінчив середню школу і поїхав працювати в Іркутськ. Там йому вдалося вступити в медінститут, а коли закінчив навчання, то повернувся додому і працює лікарем у селі Печеніжин. Певна річ, він не ідеал, але все-таки добра дитина.

- І лікар добрий, - додав Михайло. - Напевно, до батьків скоро машиною приїде.

- Бог би з вас говорив, але ви добре знаєте, щоб купити сьогодні авто треба мати ліві доходи.

- А я про що говорю, - каже Михайло.

- Що маєте на увазі?

- Звичайно, хабар...

- Ви непоправний матеріаліст. Не думайте, що можна брати в кого завгодно.

- А як через одного?

- О, не сміялися б, якби почули його розповідь. Звернулась до нього жінка за допомогою. У неї захворіла дитина. Заходить в хату, дивиться: через дах вода капає у відро, що стоїть посеред кімнати. З печі четверо дітей очима світять, мов звірята. Одягнуті в якесь лахміття, як циганчата. Личка бліді аж сині від недоїдання. Убогість жахлива, а мати з ранку до ночі гне спину в колгоспі. їй помолитись ніколи, не те щоб доглянути діточок. Навіть годі повірити, що ці люди живуть V другій половині XX століття. Збадав хвору дитину, виписав ліки, а мама, щоо якось віддячити, пхає в кишеню 5 карбованців. "Не треба, жіночко, сховайте собі гроші та купіть дітям цукерок". Не скаже - купіть хліба. Це була б антирадянщина... - І обоє багатозначно засміялися.

- Нічого не скажеш, бачу славний ваш хлопець, дай Боже йому здоров'я.

За вікном мигнув хутір. Може, в котрійсь хатині над хворою дитиною сидить

заплакана мати і так, як ця, звертається до лікаря за поміччю. Та чи багато є таких, як син цієї жінки? На пальцях перерахувати. У більшості беруть і ні чим не зарадиш. Хіба культурна революція, як у Китаї. Одних виселити, других судити, третіх кинути юрбі на потіху, четвертих припнути до ганебного стовпа і кінець радянській владі. І чому ці люди не розмовляють між собою по-нашому, адже не сліпі і не дурні, і добре розуміють мету російського держиморди: фальсифікувати історію народу, знищити його культуру, мову, закінчити давно розпочату тотальну русифікацію. Чому представники народу, що сьогодні відчайдушно бореться за існування своєї держави, тут в Україні, стверджують шовіністичну імперську політику. В Україні, як ніде, можна проявляти свій інтернаціоналізм, і активно стати на захист поневолених народів, стати на шлях боротьби за демократію, за гуманізм, за права людини проти диктатури і тиранії в капіталістичних країнах. "Як можу я віль ним бути, якщо народ мій у неволі?" - питає поет. І чи можу я, що вчора лиш кайдани скинув з рук, байдуже дивитися на закутого невільника. Гріш ціна тому народові, що звільнившись з неволі, інших в неволю кує.

Наприкінці грудня потягнуло морозом. Дмухнув сходовець. Перед роботою, користуючись вільним часом, заходжу в книгарню. О, леле кохана, не вірю очам своїм. На полиці лежить книжна "Ліки навколо нас". Автор Василь Кархут, той самий, до якого мені не раз доводилося звертатися за лікарською допомогою ще в концтаборах. Купив останній примірник і задоволений поспішаю на завод. Ще не встиг переодягнутися, а вже треба вантажити машину заготовками, які везуть до Львова на гальваніку. Товчемо воду в ступці. Деякі деталі привозять аж з крайньої півночі, хоча їх тут можна було б зробити. Натомість звідси відправляють всякі дрібниці. І виходить один: наробиться аж йому очі лізуть, а другий цілими днями байдикує і не погану має зарплату. Щоб начальство розкошувало, робітників і колгоспників перетворено в рабів. Сьогодні робітника підганяють не нагайкою, як колись, а нормою. Не зробиш три тисячі заготовок - не заробиш трьох карбованців. Платять людям не за цілий комплекс виконаної роботи, а за одну операцію. Поспіх призводить до бракоробства. Нерідко менш трудомістка робота оплачується дорожче ніж складна. Так виховуються пристосованці, холуї і підлабузники. Тих, що заробляють не наробившись, значно більше ніж, тих, хто в поті чола добуває кусень хліба. Щоб тримати людей в "ежових рукавицях", як висловився експедитор Дрогобицького будівельного управління №17, треба, щоб робітники між собою сварилися, заздрили, доносили один на другого.

Сьогодні наробився, як чорний віл, і все дарма. Замість півтора міліметрової бляхи привезли двохміліметрову і треба було тони металу перекинути і переміряти кожну, зокрема, бляху, щоб найти необхідну.

- За таку роботу хоч би премію виписали, - каже мій помічник.

- Чи не забагато хочеш, хлопче?

Антон посміхнувся, поправляючи непокірне чорне волосся, що раз-у-раз висувалося з-під шапки і спадало на очі.

- Та я лиш так, між іншим, бо навіть, як випишуть якусь десятку, то мусиш поділитися з начальником, інакше скільки працюватимеш - премії не одержиш, -каже Антон.

- Тобі, Антоне, говорити, а я мушу їхати додому.

- Куди поїдете, у вашу сторону нема уже автобусів.

- Чому, є ще Биківський. Але з останньої зупинки мушу йти через поля й мокряки чотири кілометри.

Закінчуємо перекидати останню тону бляхи і я мерщій біжу на автостанцію. Приходжу якраз вчасно. Автобус рушив - їдемо. На передостанній зупинці висіли всі пасажири, крім мене. По дорозі сідає якась молодиця. Видно знайома шофера. Весело гомонять між собою, сміються, а мене насторожує передчуття недоброго. Раптом автобус зупинився, до села ще добрих два кілометри.

- Далі не їдемо, - каже шофер.

- Чому, адже ваш рейс до Викова. Я оплатив всю дорогу не для того, щоб ви тут, серед лісу мене висадили.

- Та зрозумійте, бензина закінчився.

- Навіщо брехати. Усе тут зрозуміле... тому я скаржитимусь.

- Ваша воля.

Шофер страху немає, бо все начальство в його кишені. Виходжу з автобуса в нічну пітьму. Додому повернувся пізно ввечері. Тут на мене чекала приємна новина: одержав від сестри з Америки листа. Добра і щира душа. І як би хотілось зустрітися з нею, поговорити, поділитись думками та віддячитись за все те, що вона зробила для мене. Гебісти, напевно, відкрили на мене справу і занотували: зв'язок з закордоном. їм би так хотілося порвати всі нитки, що в'яжуть так або інакше українців у всьому світі.

Наступила зима, забіліла земля, вкриваючись білим пухом. Дерева вклонились зимовому сонцю змарнілими чорними верхами. В терновому кущі, на узбіччі дороги, влаштував нічліг заичисько. Навіть не чув, як до нього підкрався собака. Ледь-ледь не вхопив за вуха. Заєць прокинувся, без тями вистрибнув з куща, та й зник у сірій млі туману. А я стояв, мов зачарований, вслухався у зимову казку і думав: отак донощики, як ті собаки, вислідковують мене, а я наче заєць - то в кущах тернини, то серед акацій і малин сідаю і нишком списую життя. Улітку свобода, а як вдарять морози, повіє холодом

- ніде подітися. Хата під наглядом ЧК. Життя іде повз мене і залишаються лиш спогади. Та годі вже, зупинись, фантазіє, адже пора мені до праці. Я зобов'язаний своєю працею створювати передумови добробуту партійним бюрократам. Треба заробити, щоб мали з чим їздити по Західній Європі, відпочивати на курортах, організовувати гучні забави і премії одержувати, що кількісно рівняються річній зарплаті робітника при комунізмі. Питаюся в знайомого: "Чого, Богдане, в партію пішов?"

- Щоб легше й краще було жити.

- Але ж це не вихід. Боротись треба за життя, а не прислуговувати окупантам. Від сьогодні житимеш за рахунок ближнього і загризе тебе сумління.

- Такий закон життя. Якщо не я, то хто? Тож краще вже хай буду я.

Дивлюсь, а він за кілька днів стоїть вже за трибуною. Натягнув фальшиву

маску на лице і починає, як звичайно, комуністичним трафаретом: "Товариші, ми живемо в прекрасний неповторний час будівництва комунізму..." Я слухаю і прошу Бога боронити мене і мій народ та всіх людей доброї волі від цього будівництва. Мільйони жертв забрав шовіністичний російський комунізм і невідомо скільки йому людських смертей ще знадобиться, щоб завершити роботу Каїна. Я впевнений, що він ніколи не насититься людською кров'ю. Ця потвора, щоб існувати, мусить пожирати людей і не десятками, не сотнями, а тисячами, до того ж потребує свіжини. Сьогодні тих, хто вимагає повернути добре ім'я невинно розстріляних, саджають за ґрати і навіть знищують в тюрмі: В.Чорновола, Грину, Калинців, Шабатуру, В.Мороза, Н.Світличну, І.Світличного, братів Горинів, М.Осадчого, Г.Гайового, М.Масютка, О.Мартиненка, Л.Лук'яненка та інших відомих і не відомих мені поборників національної справедливості. Переслідують: Б. Антоненка-Давидовича, Г.Кочура, Б.Тена. Замучили в катівнях: Стуса, Тихого і Литвина. А хто мовчить і будує комунізм, його може спіткати доля мешканця села Поповичі В.Збруцького.

У теплу і сонячну погоду навколишні села прощалися з тим, хто за п'ятнадцять літ роботи в органах міліції пошану заслужив в односельчан. Не образив нікого, також не посадив, а в'язку сіна ніс чоловік додому, то ще й завдав. "За що напастувати, то ж його зарплата", - любив казати. Всю ніч ридав, скиглив, стогнав в лісових хащах вітер, скрипіли, гнулися ялини і смереки, співали похоронну ліщинові гаї. Краплистий та рясний дощ ішов "Марушкою", стрімкі брудні потоки, з клекотом несли в долину каміння та ломаччя. Всю ніч не стуляли очей четверо маленьких діточок, тулячись до дідуся, мов пташенята, огріваючи своїм теплом натруджені старечі руки. Найстарша дочка час від часу витирала заплакані материнські очі. Крадькома кидала бистрий погляд на батька, змахуючи з очей роси-нку-сльозу, що мимоволі викочувалася на довгі вії і поволі стікала дитячим личком додолу. Не вірилося, що батько мертвий, що вже ніколи не заговорить ласкаво до неї, не посадить на коліна і не запитає: "Як в тебе з навчанням, дитино?" Ще вчора живий здоровий, а сьогодні дівчина заходилась плачем, а поряд мати голосно ридала: "Не хочу, не треба їхньої помочі, сама поховаю".

Байдуже було небіжчику до жіночого лементу і плачу. Його вже не турбували будні життя, люди йшли і йшли, щоб в останнє попрощатися з тілом. Прийшли місцеві комуністи. Зняли шапки, тихенько помолилися, та не клякали, бо чого доброго, хтось донесе в райком і не оберешся клопоту, і що найгірше, що двері до колгоспної комори закриються навіки перед самим носом. Небіжчик усе своє життя жив чесно й справедливо. Співчував покривдженим і знедоленим, тому й не дивно, що так його життя скінчилося трагічно. Не задовольняв вимог начальства, за що і вигнали з міліції, бо якщо з народом, то мусиш розділити його долю. А тут сталася не передбачена подія. На терені його куща появився особливо небезпечний злочинець Ткачук.

Збруцький усе зробив, що лише міг: і прописав мене в районі, і влаштуватись на роботу допоміг. Жорстока дійсність сумнівами пошматувала його душу, а мрії втопив в склянці горілки, стояв на роздоріжжю, наче сліпець, не знаючи куди податись. Бувало запитаєш, як живеш, Володю, лиш махне рукою і скаже: "Суєта суєт... Щоб легше було управляти й поганяти, комуна запрягла людей у шори".

Одного сонячного ранку зустрілись ми на вулиці в Мостиськах. Стояв, як дуб, але без погонів.

- Куди прямуєш, Влодку?

- У відставку.

- Ти що, начальству не вгодив?

- Звичайно, питалися як я посмів в районі тихе життя влаштовувати націоналістам.

- Маєш неприємність через мене?

- Та ні, у мене і без того назбиралося гріхів чимало перед начальством.

- Тепер куди?

- Направили у сторожову охорону на заводі.

Обов'язки: виявляти несунів, а тих, що вивозять, не чіпати. Такий "наказ", - і засміявся. - Ходжу по території заводу і, щоб ніхто не чув, насвистую: "Верховино, рідна мати, не вкрадеш не будеш мати і здохнеш навесні" ...Дивуюся, Яремо, як той вантажник дає собі раду в житті. Адже його заробіток становить 90 карбованців на місяць. А я цілими днями ходжу палець об палець не вдарю - і маю 140 карбованців. Правду кажучи, ледве перебиваюся від зарплати до зарплати.

Згодом Володимир не оправдав надій начальства і його переводять завскладом готової продукції.

- Як тобі на новій роботі? - питаюся.

- Майже без змін. Гроші ті самі, хіба що більше клопотів та відповідальності.

- Нічого, звикнеш.

- Так то воно так, але начальство хоче красти, а мною прикриватися.

- 0 то вже дуже погано.

- А що мені робити, щоб якось жити, мусиш працювати.

Мов у воду дивився, коли говорив зімною, бо не минуло і півроку, як начальство на склад йому 24 не додало телевізійних блоки. Якось по полудню забіг я на склад.

- Де Влодко? - питаюся в робітника.

- Не знаю, мабуть, в директора.

- А то чого?

- Зі складу щезло 24 блоки.

- Не може бути. Тут якесь непорозуміння.

- Я не знаю, але директор заявив йому: "Я знати нічого не хочу, відшкодуєш заводські втрати, то добре, а ні, то справу передамо в прокуратуру'. Даремно Збруцький переконував його, що необхідно викликати міліцію.

- Ми мусимо на місці з'ясувати, поки не пізно. Це звичайнісінька крадіжа, адже я на склад не приймав цих злощасних блоків і не можу за них відповідати.

- Може, скажеш, що накладну не ти, а хтось твоєю рукою підписав?

- Я повірив начцеху Макухіну.

- Він був у мене і заявив, що блоки здав на склад.

- По-моєму, тут все можна вияснити, було б лише бажання і добра воля.

- Виясняти у мої функції не входить і не заважай працювати. Геть з кабінету.

Стало зрозуміло, що адміністрація не зацікавлена у вияснені справи. Макухін

поїхав на курорт, експедитор цеху ліг в лікарню, а Збруцький віч-на-віч залишився зі своєю бідою. Але в міліції ще були його товариші, то ж вони на свій ризик, зламавши двері в помешканні Макухіна, зробили обшук. Шість блоків виявили. Довелось нач.цеху завчасно повертатися додому, але Макухін - права рука директора, а він заявив: "Мій підлеглий з мого відома взяв телевізійні блоки додому, щоб провести науковий експеримент". Довелося міліції чемно вибачитися перед Макухіним. А хто такий Збруцький? Українець з Житомирщини, що одружився з місцевою дівчиною. Його можна зробити навіть злодієм і всі мовчатимуть. Горе, що так несподівано звалилося на голову жінки, пригнітило її до краю. Вона шукає грошей між людьми, щоб відшкодувати заводові втрату. Торує стежечку до совісті директора, але дарма, її ніхто не хоче слухати. Нещасна просить і благає: "Та змилуйтесь, не винен він. Обдурено його. У мене четверо дітей, а вдома ні шеляга. Не відвертайтеся від мене. Ще вчора, як він носив погони, ви кланялись мені, а сьогодні, наче від прокаженої, тікаєте". І все-таки найшовся чоловік, який обіцяв допомогти.

- Слухай, Олю, звернувся він до неї, дорого не коштуватиме - 200 крб. І залатвимо справу.

Грошей позичила в сусіди і хутко віднесла, а він сказав, узявши грошенята: "Не гризися, Олю, все буде гаразд". Не йшла - летіла, мов на крилах додому, а чоловік сидів похнюплений в хатині у важкій задумі, навіть не ворухнувся, коли вона, як вітер влетіла у кімнату.

- Все добре, Влодку, вихід знайшла і не дозволю, щоб кривдили тебе. 200 крб. позичила і залатвила справу.

- Ти що, збожеволіла? Я не розумію...

- Як собі хочеш, а я робила, що в моїх силах, аби врятувати тебе. З тебе негідники живуть, ошукують, готові до криміналу запроторити, а ти їм відкриваєш душу.

- Що вдієш, жінко, хіба не знаєш, що в "моральному кодексі будівника комунізму" записано: "Людина людині друг, товариш і брат..." Я добре знаю, що це вовки і нелюди.

- Досить вже нарікати. Ти лише глянь: небо захмарилось, мабуть, буде дощ, краще поквапся, поки не падає, щоб сіно скидати в копиці.

- Не дорікай, Олю, не шматуй душу й тіло, найголовніше те, що я не винен. Сам бачу, що світ тобі зав'язав. Поки носив погони, мене всі знали. Й надалі якось жилося б, якби не людська підлість. А скільки я добра зробив негідникам. Та лише дехто вартує того. Більша частина - це зграя фарисеїв, що поважали в мені не людину, а поліцейську форму. Сьогодні на склад не додали 24 телевізійних блоки, ще й викуп взяли. З уст дітей вирвали кусок насушного. Гріха не бояться, іроди. Не треба мені цього сіна. Підсунули шпаргалку, а я підписав і оком не моргнув, яка дитяча наївність. Гниль смердюча. Виздихали б разом з владою, що вас сплодила.

Ясніло в голові, туман розсіювався. Свідомості торкнувся промінь світла. Оглянувся, довкруг трясовина, а недалеко, мов з-під землі виринали люди - привиди. Геть звідсіля з брудного людського багна. "Тепер ти мій!" - кричав нечистий, і його голос громовицею стукав у скроні, в мозок, в вуха, розривав груди. Деякий час стояв, мов вкопаний. Нарешті, як сполошений олень, кинувся вбік.

Вже два десятки літ намагаюсь вирватись з цієї прірви, де переважно живуть брехнею, клянуть один одного, ошукують, ганьблять і забавляються в людському бруді, мов юродиві. Ходять по головах і за рахунок ближнього живуть. Дорога у всіх одна: нехай по трупах, аби лиш до мети, до горизонту комунізму. З нещасть людських і сліз дитячих дорогу прокладають. Людей сьогодні безпідставно таврують і паплюжать, а я їм вірою і правдою служив аж 20-ть років.

- Досить вже, - сказав і встромив у землю вила.

- Ти що втомився? Тобі під силу бикам роги крутити, не те що кілька вилок сіна кинути.

За чорну хмару ховалось сонечко. Яке невдячне. Ти світиш хіба тим, кому й без тебе світиться в житті, а я живу в темряві. Диявол вселився в мою душу і спокійнісінько живе відтоді, коли вступив у партію. Але сьогодні він буде знищений... і погляд впав на слоїк з хлорофосом. Люди, простіть мені, що я вмираю, не як всі. Це мій протест проти існуючого ладу. І двохметрова постать схилилася додолу, підняла слоїк з хлорофосом, гірко всміхнувшись, заледве відкрив рот і проковтнув отруту. Здивувався ліс, шуміла ліщина, дощем заплакали смереки, біля дуба спересердя луснув грім.

- Тату! - луною прокотився голос лісом.

- Іду, - відгукнулося.

З гаю повільним кроком ступала важка трохи сутула постать. Ледве ввійшов до хати.

- Жінко, ходи сюди.

- Що хочеш?

- Ходи, я прошу.

Остовпіла, відхиливши двері. На кріслі, зігнувшись в три погибелі, жахливо мучивсь чоловік.

- На, віднеси... Скажи, що я вже поквитався з ними, - і кинув на підлогу банку від отрути.

- Господи! Рятуйте, люди!

- Не кричи, мені вже ніщо не поможе і ніхто.

- Мерщій по лікаря, - і вилетіла з хати.

Залементували діти: "Тату, таточку, навіщо скривдив нас!" А він спокійно чекав прощання душі з тілом.

- Я життям розрахувався за ті блоки, а ти не гай часу і якнайшвидше відбери у них гроші.

“Швидка" підоспіла і повезли до шпиталю у Львів, а там у психлікарню помістили. Кажуть, хабар діагноз встановив. Про це ніхто не розголошував, потреби не було, лиш так на випадок, якби забаглося комусь шукати правди. Священика на похороні не було. Дружина не наполягала, адже начальство запропонувало їй в Мостиськах квартиру. Пурпуром накрили домовину. Односельчани прощалися востаннє з його прахом. І як завжди, так повелося в нашому народі, лиш після смерті віддавати шану, а за життя цькувати і ганьбити. З заводу, про людське око, прибуло на похорон декілька чоловік. З міліції - нікого. І справді, як дивитись людям в очі? Двадцять найкращих літ віддав міліції, а тут ганебна смерть, доведена системою, чи це не глум над долею? Начальство знало: на похорон зійдуться люди з навколишніх сіл. Це ж буде демонстрація протесту проти брехні і підступу властей. Йшли люди, а між людьми і голова колгоспу Новосад. У пам'яті, наче в кіно, мелькали кадри минулого. Та й усміхнувся голова лукаво, бо пригадав, як

Збруцький приходив до нього в кабінет проситися на роботу. "Варити їсти свиням будеш?" - запитав Новосад.

- А яка зарплата?

- Сімдесят карбованців.

- Трохи замало. А як буде у свято і неділю?

- Не будь смішним, Володю, адже свині хочуть їсти і в неділю.

- Ваша правда, Ілля Степанович. Я пропоную замінятись, ти підеш бульбова-ром, а я на місце голови колгоспу сяду, то вже не пожалію і сто рублів для тебе, і премію випишу, ми ж свої люди, прецінь порозуміємось, але ні свята не будеш мати, ні неділі. Запевняю, що гірше від тебе не буду використовувати ніким і ніде незаписаних 60 гектарів землі. Сам житиму і не матиме кривди райком.

- Послухай, Збруцький, йди-но до мене бригадиром.

- Хочеш четверту хату будувати? Сам гаразд знаєш, від прибутку голова не болить, в житті, як на довгій ниві. Навряд, чи я зможу, як попередній бригадир, відправляти на будівництво твоєї вілли людей і будівельні матеріали. Ти напевно не забув, як бригада, очолена Михасяком, на глум горобцям, воду з Попович везла 60 кілометрів у Городок, а я стояв в погонах і мовчав.

- Володю, дорогенький, чим міг пошкодити мені? Сам добре знаєш, усе робилося з відома райкому, чей, не одну колгоспну свинку з'їли, - цинічно усміхнувся Новосад. Ти вилетів з сідла, не оцінивши жесту відчинених дверей у нашу партію. Слід було знати, що міліціонер не на те, щоб голову колгоспу пильнувати, а зобов'язаний цькувати, саджати до криміналу і лякати колгоспників. Бачиш, чого домігся, а я їм хліб з маслом, і маю дах над головою, без нарікань і скрипу колгоспники працюють, як сірі волики, а ти йдеш сиру землю гризти. Чи треба було Ткачука в селі? Най був би їхав будувати БАМ, а не смуту недовір'я серед народу сіяти. Він би повинен до смерті дякувати комуністичній партії за те, що завдяки нашому гуманізму ще по світі ходить.

І знову мушу повернутися до табірного мікросуспільства. Там все, як на долоні.

За десять років ув'язнення я бачив, як чекісти доводили людей до відчаю, але вижити і перемагати нам допомагала національна ідея та ненависть до чужоземного ярма. Ми знали, чого хочемо, для чого живемо і за що, за необхідністю, вмираємо. Чекісти досконало вивчили нашу психологію: працьовитість, самодисципліна, патріотизм, відносний порядок; і добре знають, що деякі українці легковажно зрікаються своєї національності в ім'я спокою та добробуту, а також ганяються за почестями і чинами. Зайди, порівняно з нашими перевертнями, живуть в Україні куди там... їм коцюбою носа не сягнеш. В Україні їхня воля, їхня влада, їхня економіка, їхні капітали, а ви, яничари, наймитуйте і гризіться над нашими об'їдками, як пси над кісткою, зі своїм народом. Вас використовують, нацьковують на справжніх патріотів і залюбки осуджують збройну боротьбу УПА. Цікаво, чи сьогодні в світі хтось осуджує тих французів, що стріляли на рідній землі в німецького окупанта? Щось подібне і в голову нікому не стукне, а бійців УПА осуджують. Чому? Бо шовіністи з допомогою яничарів нав'язали народові свою думку. На цей гачок потрапило чимало людей з вільного світу і судять не лише УПА, але й палестинців. Так, але чому? Бо палестинці на місці Ізраїлю хотіли б зробити криваве озеро. А скажіть, коли і на якому етапі боротьби Українська Визвольна війна ставила собі за мету знищити російську чи польську державу на їхній території?

Мучився зі мною в одному таборі Синявський, ми навіть жили разом у бараці, проте ніколи не розмовляли, тому що знаю його думки про українських в'язнів. Але недавно крізь шум і скрегіт радянських глушителів слухав по радіо деякі уривки з його книжки "Голос з хору" і дивом дивувався, чому це наших голосів не чути? Чому він узагальнив вимріяний образ в уяві в'язня. Не заперечую, мова була про жінок, але ніхто з мого оточення не цікавився синіми майтками касирки. Ми говорили про жінок-дружин, про матерів і дочок, про сестер, коханих, про тих, хто мучився у Володимирівській в'язниці. Ми дивувалися стійкості Катерини Зарицької; схиляли голови, коли хтось згадував двох молодих дівчат, які в 49 році вступили у нерівний бій за Україну разом зі своїм командиром Т. Чупринкою’ і потрапили в руки катам. 8 неволі й посивіли. Згадували дівчину з Надвірної, яка, щоб не потрапити живою в руки ворогам, хотіла розірватись гранатою, та залишилась без руки; а також Володимиру Кулик, учасницю УПА, в якої гебісти дитину відібрали, а після звільнення за публічне розкаяння дитя в обмін пропонували. Ми думали про тих хінок і матерів, що в рідній хаті, мов смолоскипи, у вогні згоріли, а сини із згарища витягали їхні останки, та марно, бо трупи на попіл розсипались. Так було після бою, коли Василь Пірус хотів витягнути рідну матір з пожарища. Ми говорили і про тих, хто гинув під гусеницями танків на Воркуті, Норильську; Караганді. На їхніх кістках і сльозах російські шовіністи міста в Сибірі побудували. Синявський не чув цього голосу. І де він міг почути, якщо товариство, з яким він ділив склянку чаю, про це не говорило. Іду з роботи, а в голові життя, й недоля, сміх і сльози.

Машина зупинилася в селі Мишлятичах. Маленька довоєнна школа.

- Учителі, звісно, сучасна інтелігенція - ковалі українсько-радянського народу, але начальство їхнє, як напосяде на одного, то гірше вовків: поки не загризуть, не відступляться, - каже шофер. - Директор школи не жінка -"ангел", з'їла вчительку математики і хоч тобі що.

- Як все це зрозуміти?

- Звичайно, не в прямому розумінні, але разом з секретарем райкому Трушем запроторили нещасну до Кульпаркова.

Я з цією "червоною" директоркою познайомився в 1976 p., якраз напередодні Великодніх свят в автобусі, коли вона накинулась на дітей, що паску їхали святити у Мостиська. Губи тремтять від люті, аж посиніли. Нарешті конкретна розмова, підходить до хлопця:

- Як твоє прізвище?

Дитина й слова не вимовить зі страху, ховаючись за маму.

- Добре, підеш зі мною в міліцію.

Заплакала дитина.

- Хто тобі дозволив йти до церкви?

- Мама, - каже хлопчина.

- Не батьків слухай, а слухай те, що кажуть вчителі.

Хлопець мовчить. Це вже занадто, і я вибухнув.

- Годі, чого причепилася до дитини? Живете з наших мозолів, а дітей наставляете проти батьків, їх звичаїв і віри.

Директор відійшла, блиснувши на мене зі злістю очима.

- Що там для них батьки, - в полеміку втручається незнайомий чоловік, - для них вони неграмотні, не розуміють законів еволюційного розвитку людини, їхня участь лопата, вили, трактор. Ось директор - культурна, освічена людина, ніби з державним мисленням, то вже як каже, що Бога нема - значить нема, якщо наказує доносити на своїх батьків, то доноси хоч би на рідну неньку. Як поясниш дитині, що все це підло і підступно, що вірити в Бога - благородно, що релігія не вчить вбивати, ні красти. Піде до школи, скаже між дітьми правду, донесуть де треба і наживеш, чоловіче, собі клопоту, а дитині ускладнюєш і так нелегке життя. Візьмемо хоч би спорт - це така вишукана шовіністична пропаганда, що навіть сам Гебельс позаздрив би проворності радянських ідеологів. Своїми досягненнями спортсмени повинні завдячувати радянській владі, бо лише радянській людині властива така фізична доскональність - це не набуті, а вроджені якості. Лише при соціалізмі можуть родитися такі гармонійно розвинуті діти. До того ж влада використовує спортсмена для пропаганди соціал-шовіністичних ідей. Майбутньому спортсмену першочергово прищеплюють вірність ленінізму, визнання пріоритету російської мови та культури над

іншими національними мовами, тому усі спортсмени російськомовні. Правді більше за інших опираються русифікації прибалтійці та кавказці. Тому й не ди| но, що українські спортсмени, даючи інтерв'ю по телебаченню, ніколи не гомї рять українською. Діти слухають і копіюють Лобановського, Блохіна, Бібу, Муня| на, Пузача. В минулому столітті більша частина російської інтелігенції розмов/и| ла французькою мовою, а тепер пішла мода на російську і най би собі мастия| голови, бо моду можна міняти, як жид кальсони, але ж бо вони роблять покр| чів з нашої молоді. Виїде парубок зі села, за якийсь час повертається додому вже так "какає", що не дай Господи. Ось Семенів повернувся з війська, заходи» до хати і вітається з мамою та братом: "Здравствуй, старуха, здравствуй, брату* ха! Как живешь, мать?"

- Добрий день, синочку, сідай за стіл, гоститиму борщем й варениками) сиром, а про себе вже й не кажу, бо очі вигляділа за тобою.

- То есть как, угощаешь варениками? Да я не то что кушать - смотреть на нш не могу. Слушай, мать, свари-ка мне петуха.

- Що він каже, Іване?

- Невже ж не розумієш? Та каже, щоб ти зварила одного когута йому, а другого мені.

Ось наслідки радянського виховання. Ось так і виховує радянська влада наш) молодь. Сміх та й годі. Тепер почали виховувати на мітингах і лекціях наших робітників на банальних та гірких, наче полин, думках. Зацьковані, задурманеіі і запрограмовані пролетарі кричать на цілий світ: "Ми у Союзі плоти ковбасо» городимо і замість води мед п'ємо".

Сьогодні вочевидь маємо можливість у Мостиськах побачити всю комуністичну еліту - творців радянського народу і його духовної культури. До нас приїхали письменники і поети Російської Федерації. Ви лише гляньте, як вишикувалися рядочком. Привітно усміхаються до людей і щось там тихенько жебонять між собою. Поруч дві дівчини в національних українських костюмах з хлібом і сіллю на вишитому рушнику.

- Що за одні? - питаюся в найближчого робітника.

- Не знаю. Напевно, хтось з заводського начальства зараз нам пояснить.

- Я вам про гарбузи, а ви мені про образи. Мене цікавлять оці дві кралі.

- То наші заводські дівчата. Бачите, як нарядилися у вишиванки, що й не впізнати. Від холоду тремтять як дзиґа на веретені.

- О, наші люди показатися вміють. Сьогодні вони українки, а завтра забудуть, хто вони.

До трибуни з мікрофоном в руках підійшов письменник Карпов, випнувши наперед груди, на яких виблискувала Золота Зірка Героя Радянського Союзу.

- А чи не знаєте, Іване, за що його нагородили?

- Кажуть під час війни 70 німців захопив у полон і здав у контррозвідку на зізнання.

- Хіба то правда?

- Напевно трохи перегнув, але щось мусило бути. Хоч у москалів герої ростуть, як гриби після дощу. Аби вам добре було.

- Не смішіть мене, бо слухати не можу. Від нього й так не вчуєте доброго, правдивого слова. Партія бреше, а він підбріхує.

- Мусить, бо позбавлять пільг і почестей. Відрахують зі спілки письменників і

доведеться гірко заробляти на хліб насущний. В них усе можливе. Сьогодні герой, вчений, письменник, а завтра державний злочинець, або божевільний. І запроторять чоловіка до криміналу, або до психлікарні.

Подув холодний вітер, закрутив тирсою і кинув межи очі порохом, як Карпов

словами.

- Зараз, товариші, свою поезію для вас прочитає наш президент Раїса Ахматова, - і, підморгнувши багатозначно сивіючим вусом, віддав мікрофон поетесі.

У цю мить почав заїкатися гучномовець і трудно було щось второпати зі слів Ахматової.

- Наші зв'язківці працюють в честь 60-річчя зі знаком якості, - зауважила одна з робітниць.

- Ми телевізори також випускаємо зі знаком якості, - каже друга. -Поробить трохи і можеш викидати з нього серцевину, а скриньку віддати мамі, щоб в ній квочку підсадити.

Тим часом Ахматова закінчила читати і гучномовець заговорив виразно голосом Карпова.

- От негідники, - каже Іван, - спеціально так зробили. Мабуть, її вірші насинені правдою і властям не хочеться, щоб ми їх слухали і по-своєму тлумачили.

- Звідки, Іване, ти знаєшся на поезії?

- Аякже, знаюся, як баран на Біблії.

- Я, товариші, прозаїк, віршів читати не буду, - каже Карпов. - Зараз познайомлю вас зі старійшиною радянської літератури. Ви всі напевне його знаєте, а якщо ні, то чули з нічим незрівнянну пісню "Смуглянку". Чули?

- Чули, - підхопив вітер голос секретаря парторганізації заводу і поніс через високу огорожу та й кинув у прірву на звалище. Непоказний сутулий чоловічок, якось боком, ніби проштовхуючись крізь натовп народу, підійшов до мікрофона. Я вперше побачив справжнього російського патріота. Він недолюблює сучасного дня, йому до лампочки мораль, мислення, музика і розваги сучасної молоді.

- Іду, - каже Шведов, - вулицею древнього, як світ, Львова, а поруч два молодики. "Ходімо, друже, в ресторан, я хочу відзначити своє срібне весілля", -каже один другому.

- Дозвольте, хлопці, але ж вам від роду не більше 25.

- Дурниці, дядьку, ми через кожні п'ять років відзначаємо це свято.

- Ось тобі, Гандзю, книш. Ми, шановні, так не розважалися замолоду. Недавно за чашкою кави зустрілись з подругою моєї молодості. Згадали революційний порив наших душ, незламну віру в перемогу пролетаріату. Ми все віддали Росії: молодість, здоров'я, а мільйони наших ровесників - життя. Тому й болить душа, зустрівши на старості літ покидьків з гнилою мораллю і поверховим мисленням. Наша зустріч надихнула мене, до мене зійшла муза і я присвятив вірш комсомольцям 20-их років.

Безумовно, Шведов, як великодержавник, щиро сприйняв революцію, бо вона знову згуртувала російську імперію в один потужний кулак. Він хотів під керівництвом російського пролетаріату провести аналогічні революції в усьому світі. Признавав, що в ім'я майбутнього комунізму можна стяти не тисячі, а мільйони людських голів. Згодом розчарувався в комуністичній перебудові світу і залишився вірно служити все тій же Російській імперії, перейменувавши її на СРСР. На кінець свого виступу він читає вірш "Бедовая", з насправді -це гімн російській мові. Що було б, якби хтось з українських поетів осмілився присвятити свою поезію подібній темі? Його негайно звинуватили б в націоналізмі, як Сосюру за патріотичний вірш "Любіть Україну".

За трибуну став журналіст і поет, кореспондент газети “Радянська Україна" Марков.

- Товариші, я воював під час Великої Вітчизняної війни, брав участь в штурмі Рейхстагу, бачив руїни Дрездена і знищену славнозвісну галарею міста. У 45-у повертався з війни додому. Подобалася мені Україна і її гаряче сонце, запах степів, повноводні річки і золотоверхий Киів над Дніпром. Тут я зустрів свою долю і сьогодні російська та українська мови стали для мене рідними. Навіть деякі вірші пишу українською.

До речі, виступаючи на мітингу, усі без винятку, уникають проблем сьогодення. Так безпечніше і зручніше пристосуватись до радянського життя. Ніхто не хоче говорити про те, що думає. Навіть письменники кривлять душею. їх не цікавлять робітники чи колгоспники з їхніми проблемами і болями. Проти хвиль гребти ми не спортсмени і не борці за справедливість. Ми лиш поети. Безправне життя народу і стогін простолюдина доносилися крізь вікна їхніх "Волг" та "Жигулів". Усе летить перед очима і трудно збагнути ситому і задоволеному поетові, чи має якийсь сенс життя безправного раба. Ідуть під звуки магнітофонної музики: "Оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують", /з поезії Шевченка/. їдуть в Україну російські поети - люди, яким байдужа доля українського народу, його мова і культура. Влаштовують мітинги,

і, прикрившись "інтернаціоналізмом" та "братською любов'ю", ведуть імперську русифікаторську політику. І вже очевидний результат їхньої роботи, навіть в Галичині жнивуєм мовний кукіль. Покрилась бур'янами наша мовна нива і ніхто її не поле, а навпаки, ще гірше засмічують, роблячи її непривабливою для людини, а потім іронічно заявляють: "Українці соромляться, а то й цураються рідної мови. Підсувають ідею двомовності нашому народові, що й робить журналіст Марков, ставлячи себе в приклад іншим. Бреше Марков, і не заїкнеться, бо добре знає, яка у нього рідна мова і яким чином він її нав'язує українському народові, та правди навмисне не каже, наче запрограмований робот, підступно прикриває чорну роботу серед українців російських шовіністів. Він і йому подібні - це трубадури офіційної радянської пропаганди.

Крізь гамір і шум над майданом прозвучала залояжена фраза Карпова: "Товариші, дозвольте від імені російсько-радянських письменників побажати вам достроково виконати квартальний план випуску продукції, накреслений КПРС.* Щоб якось згладити неприємне враження від такого побажання, Карпов усміхнувся, і лагідно додав: "Бажаю людського щастя і добрих заробітків."

Мітинг закінчився і письменники з начальством поїхали забавлятись в ресторан. Є нагода сипнути народними грошима, то чому не скористатися. А якби робітник звернувся до заводської профспілки за грошовою допомогою. І що ви думаєте? Поки якусь десятку випросиш, то ноги сходиш. Зате начальство прогуляє 300 крб., а випишуть 3000. Хто їх контролюватиме?. "Самі виділили на культурні заходи, самі й контролюємо, - скаже директор, - а тобі зась, холопе'.

Ой, не зась робітникові, якщо ви за один лише вечір гайнуєте його річну зарплату, та ще і премію директор одержує за місяць 900 крб. За що, спитатися б. За розумне керівництво заводом і за високі показники у випуску продукції. Насправді, премія керівникам підприємств, заводів, фабрик, колгоспів, радгоспів, наукових і культурних установ вручається насамперед за те, що вони є стовпами радянської влади. Не вірите, тоді послухайте директора під час виробничої наради:

- Скажи, будь ласка, Вадиме Петровичу, що заважає тобі виконувати план?

- Як що? По-перше, старе обладнання; преси ломляться, запасних частин нема, штампи летять..., то що тут від мене залежить? Хіба шкуру з мене стягніть і використайте.

- Якщо з твоєї шкури можна було б зробити хоча один блок, я б з величезним задоволенням це зробив.

Такому керівництву позаздрив би не один рабовласник. Що не кажіть, а премію є за що дати. Тепер начальник цеху з замісника шкіру зніматиме, а той, у свою чергу, з майстра, майстер - з бригадира і разом - з робітника, бо в нього не одна, а сім шкур. Про колгоспника і говорити не доводиться, він, бідолаха, день і ніч працює. Вдень на державу і начальство, а вночі на себе. Поробили людей злодіями і в майбутньому буде дуже трудно дійти до якогось меньш-більш нормального суспільного життя. Словом, у нашій державі ніхто достеменно не знає про доходи і розходи підприємств та колгоспів, хоч при соціалізмі фінансово-економічна сфера життя повинна бути прозора, як кришталево чиста вода. Натомість, ми маємо сліпо вірити офіційним звітам начальства радянським газетам.

Написали, що Захід гальмує роззброєння, домагаючись, щоб ми односторонньо роззброювалися. Цікаво, що з цього приводу думають керівники імперії?

Невже ж вони весь народ мають за дурників. Стережіться, товариші, щоб не вийшло, як в того пана, який хотів "Інших ошукати, та й сам ошукався”. Годі, облудою та брехнею засліплювати людям очі. Сьогодні неможливо тайком від всього світу проводити обшуки та переслідувати людей за їхні переконання. Як пояснити жорстокі судові процеси у 1959 році над нами. У 60-тих роках над Богданом Христиничем, Володимиром Леонюком, Ярославом Гасюком, Ярославом Кобилецьким, Йосипом Слабиною, Володимиром Затварським. У 1961 році над Левком Лук'яненком, Іваном Кандибою, Степаном Віруном, а далі - судилище над Грицем Прокоповичем, Ярославом Лесівим, Михайлом Дяком, Зено-вісм Красівським, Олексою Тихим, Миколою Руденком, Іваном Світличним, Михайлом та Богданом Горинями В ячеславом Чорноволом і групою з Мелітополя: Юрієм Кравченком, В.Ранковенком, Чернишовим і Воробйовим. Нарешті завіса брехні спадає. Російський шовінізм ціпко вчепився в горлянку поневолених народів і душить, але то до пори і часу. Його вже добре розпізнав не лише Картер, але й Карильйо, Хуа-Го-Фен і Марше. Свою "миролюбну" політику він демонструє на міжнародній арені, прасуючи танками свободу у Чехословач-чині, Польщі, в НДР і в Кореї. І все це називається соціалістичною демократією та пропонується народам світу, як зразок суспільно-політичного державного ладу. Лад, при якому радянські, варвари поводяться як справжні професійні бандити. Грабують і кричать на весь світ: 'Тримайте злодія!". Вони не соромляться голосувати за права людини в ООН, але з усіх сил стараються не допустити, щоб ця організація стала насправді Організацією Об'єднаних Націй, а не урядів, як сказав Солженіцин. Права людини в імперії - це смерть комуністичній диктатурі. Внаслідок чого борців шукатимуть не за межами імперії, а в самому лігві колишнього СРСР - Москві. Ось чому такі жорстокі вироки Христиничу, Гасюку, Д.Шумуку, Ю.Шухевичу, Трохиму Шинкаруку. З цієї самої причини у підозрілих роблять обшуки, цькують, очорнюють, роботи не дають, а Богданові Христиничу бульдозером зрівняли хату з землею, яку він почав будувати після амністії приблизно в 1958 році в селі Зимна Вода. На кінець примушують свою жертву дякувати радянській владі за те, що живе на білім світі. Сумніваєтесь? Тоді послухайте.

Все почалося 2 лютого 1977 року. Я щойно на ноги звівся після хвороби і вперше вийшов на роботу. Не встиг спецодяг надягнути, як викликає мене до себе заст.начальника цеху Андрій Цьвок.

- Ходіть зі мною.

- Куди?

- Директор викликає.

- Чого?

- Мабуть, щось треба.

- Лише мене?

- Ні, також начальника цеху Хавова.

Що вони хочуть від мене, чей, не вирішуватимуть зі мною виробничі проблеми? Жити не дають і чи до смерті все це закінчиться, чи не даватимуть спокою навіть в могилі. Хіба я інженерні функції виконую і без мене начальству не обійтися. Абсурд. Тут щось не те. Напевно ті директори із КДБ.

- Я, Андрію Михайловичу, не хочу йти, бо там мені нічого робити.

- Ви зобов'язані з'явитися на виклик.

- Ви насправді нічого не знаєте?

- А що я можу знати, мені наказано закликати вас.

- Хоч би вдягнувся.

- Навіщо, ми довго там не будемо.

Можливо, й не знає, адже гебісти не люблять рекламувати свою роботу. Тим

часом заходимо у кабінет директора.

- Ось робітник, Олександре Миколайовичу, ви його викликали?

- Ні, я до цієї людини ніяких претензій не маю.

У цю мить наче з-під землі, з-за спини винирнув з тонкими вусами, з колючими темними очима, в цивільному строкатому плащі, у штанах поліцая капітан Вовк.

- Я з кримінального розшуку, - показав посвідчення. - Ходіть зі мною. Нам необхідно дещо з'ясувати.

Нахаба. Бреше і навіть оком не моргне. Я знаю добре, що це чергова провокація гебешників, але, від нічого робити, запитую:

- Куди мене ведете?

- У відділ міліції.

- Я ж бо роздягнутий, а на дворі зима.

- Не замерзнете, адже тут декілька кроків.

- Ситий голодного не розуміє.

- Який ваш заробіток?

- 80 карбованців.

- Мало. Чому не шукаєте іншої роботи?

- Вакантні місця зайняті.

І що йому пояснювати. Він і так підставна особа. Через кілька хвилин ми зупинились перед будинком Мостиського райвідділу міліції. Піднімаємось на другий поверх. Заходимо до кабінету. За столом капітан Сервантський вдає не-усвідомленого в тому, що робиться і наївно запитує: "Що сталося, Ткачук? Чого вас сюди приволокли?"

- Поняття не маю, чого причепилися до мене.

У цю мить відчинились двері.

- Ходіть зі мною, - сказав капітан Вовк.

На вулиці зловісно пахкав автомобіль. В салоні автомобіля уже сиділи дві особи в цивільному і чотири поліцаї.

- Сідайте, - наказує Вовк.

- Я роздягнений і ви зобов'язані повідомити, куди везете мене.

- Сідай, тобі кажуть, - загарчав інший.

- Чого кричиш? Скажи куди і чого везеш.

- Поїдемо до вас в Поповичі.

- Це що, арешт без ордера?

- Не хвилюйся, прокурор на місці.

Страж законності сидів поруч шофера і мовчав. Як і колись, ці люди перекидаються між собою дотепами; як і колись, я мовчки прощаюся з рідними селами, знедоленим народом, з полями і лісами рідної землі. Невже ж їм мало ще моєї крові! Уже останні соки тягнуть, вже ледве дихаю. Боже, чи буде цьому колись кінець? На що надіються кати? Хочуть заскочити мене зненацька. Але не вийде. Даром стараєтесь, марні ваші зусилля, бо вже минулися часи, коли ви з тумбочки моєї витягли, так звану, антирадянську літературу. Вже під'їжджаємо до села і крайня хата нам біжить назустріч, а я все б їхав, їхав, їхав...

- Де мешкаєш? - питає поліцай.

- Якщо везеш, то знай куди.

- Ми хочемо, щоб ви сказали.

- А я не хочу з вами говорити.

- Дивись на нього, герой найшовся.

- Це моє право.

- Нам і без тебе у сільській Раді все розкажуть.

- Так найкраще.

Шофер загальмував. Машина зупинилася. Товстий майор, зігнувшись в три погибелі, вивалився крізь дверцята, що розчахнулись навстіж. Чекаємо. Я радий так стояти весь день, можливо, це раховані хвилини, коли я на повні груди дихаю свіжим повітрям. Ой, коротка доріженька з Мостиськ до Попович, а як вертаюся з роботи автобусом, то їзда, яка триває годину, здається вічністю. Стрягнучи по котики в примерзлому болоті, до нас прямує капітан.

- Ну як? - питає прокурор.

- Кого нам треба, тих нема. їдемо далі, якщо не по дорозі, то в клубі їх

найдемо.

Біля пошти назустріч йде той, що треба.

- Куди йдете? - питається майор.

- У сільську Раду.

- Як добре, що ми зустрілися. Чи знаєте, де мешкає цей чоловік?

- Чого ж, певне, що знаю.

Я усміхнувся.

- Чого смієтеся?

Як не сміятися, адже дія розвивається точно за сценарієм якогось гебіста. Свідків берете як понятих, без сумніву, вони підшиті комуністичним псом. Я змерз.

За плечима мороз шуляє, і не дивно, я ж в літньому х/б.

Машина зупинилася, проїхавши місток моєї хати. Поліцаї вийшли на вулицю. Дружина їх бачить крізь вікно, отож не дивно, що перелякалася. Згодом прийшли і свідки.

- Де його хата?

- Ходіть за мною, - каже свідок.

І вісім чоловік зайшло до хати. Раптова моя поява в супроводі міліції шокувала дружину. Ефект не який-будь. Усе продумано до йоти. На це й надіялись напасники. Ох, як багато гостей.

- Чому ти мене не попередив? Яку я раду собі дам...

- Не турбуйся, ці гості їсти не прийшли.

- Яремо, що сталося?

- Нічого надзвичайного. До сьогодні я сам з роботи приїжджав додому, оплачував дорогу, тепер мене привезли на дурняка.

- Що вони хочуть?

- Спитай їх, а не мене.

- На вас, жіночко, і вашого чоловіка поступила анонімка, буцім то ви займаєтесь самогоноварінням, то ж ми зобов'язані перевірити, - каже майор.

- Яка там анонімка, адже з усіма людьми живемо добре, здається, й ворогів не маємо, а втім...

- Не знаю, - каже майор, - Ось подивіться самі. Читати вмієте?

- Здається, вмію. П'ять років в інституті вчилася, але краще ви читайте, а я послухаю. І що це вони собі думають, баки забивають - хочуть, щоб я повірила в якусь анонімку, адже тут навіть сумніву нема, що це справа їхніх рук.

Майор читає: "Начальнику Мостиського райвідділу міліції. Заява. Живе у нашому селі сім'я Ткачуків. Ведуть себе нижче трави, тихше води, але якщо краще придивитися до них, то не такі вони спокійні. Давно пора нашим компетентним органам зацікавитися ними. Нікуди не ходять, прецінь, не мають часу, бо займаються самогоноварінням, а на крадені будматеріали збудували хату".

Надія аж руки заломила.

- Я не можу навіть уявити собі, щоб хтось міг так оббрехати нас.

- Читайте самі, якщо не вірите мені.

- Та, люди добрі, - плаче жінка. - Бог свідок, самогонки в нас нема, але як ваша воля, то шукайте. Мій чоловік горілки не вживає. Я хату будувала, не доїдала, не досипала. На кожну дошку і цеглину документи маю.

Дивлюся на драму, що розігралася на моїх очах, на жіночі сльози, слухаю її сповідь і дивуюся: чей не така наївна, щоби повірити у їхню версію. Може, сльозами хоче зм'якшити плісняві душі? Марні зусилля. Тим часом слідчий прокуратури підходить до етажерки з книжками.

- Чи не задумали ви серед книжок шукати самогонки?

- У мене на це також є дозвіл.

- Анонімка?

- Донос, що ви переховуєте антирадянську літературу.

- Я так і знав.

- Що саме?

- Не самогонка вас цікавить. Надю, не плач, слідкуй за ними тут, а я дивитимусь і на кухні, і в коморі.

- А то чого, щоб чогось не вкрали?

- Ні, підкинете яку-небудь заборонену річ і скажете, що знайшли. Свідки підтвердять, бо вони ваші. Я знаю, що лихові не запобігти, а так для себе, р чистоти сумління.

- Ви, Ткачук, поганої думки про нас.

- Бо надто добре знаю ваші підступні дії ще з 47-го. Ще живі свідки тих днів.

Прийшла до хати опергрупа і просить хліба. Нагодував господар їх, а вони

гвинтівку в стріху заховали. Другі найшли. Ґазді за хліб і сіль 25 років ВТК, або Сибір за зберігання вогнепальної зброї.

Тим часом обшук йде досить-таки ретельний: кожен папірець, зошит, книжку переглядають, перечитують. Не залишили в спокою навіть перину і подушки. Яка лиш дірка була все перевірили, всюди заглянули, не обминули портретів Шевченка і Франка. Перечитують газету "Наше слово", журнал 'Наша культура' та "Український календар", що видається в Польщі. Ось у руках одного поліцая книжечка "Апостол" Шандора Петефі. Підозріла назва. А поряд Шевченкова "Катерина" німецькою та українською мовами.

- € щось, - каже капітан і подає книжки Бойчуку замісникові прокурора. Дві книжечки двох геніїв, двох патріотів і борців за волю свого народу. Довго читає одну і другу поему прокурор, а на кінець бере на перевірку. Шевченко і Петефі - вони й сьогодні не дають спокійно спати гебістам і всім тим, хто напастує і збиткується над своїм народом. Перед велетнями вселюдського вільного духу ніяковіють нікчеми в поліцейських мундирах і майор, наче прокинувшись зі сну, вдивляється пильно в портрет Тараса, на його чисті і глибокі, як українські озера, очі, що з-під лоба неприязно спостерігають за роботою непроханих гостей. Він читає напам'ять, від початку до кінця, поему 'Сон". Що це-хизується знанням творчості поета, чи, може, це любов до благородних Тарасових ідей та ідеалів? Останнє мало вірогідне, але майор не вгаває. Він з інтонацією і виразом артиста читає поему "Кавказ". Такого, признаюсь, не сподівався від міліціонера. Може, защеміло в душі, під серцем стиснуло, занило в грудях, сумління проснулось. Замовк посіпака. В моїх вухах ще довго не стихали і громовицею у голову вдаряли слова: "Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!’ Доля України розділила своїх синів на два протилежні ворожі табори. Одні за гріш щербатий, за шмат гнилої ковбаси зрікаються батька і матері, а другі -душу й тіло офірують на вівтар свободи народу. "Ми є народ величезного душевного благородства і чорної зради".

Що там за гуркіт на горищі, чей не знайшли атомну бомбу, хату розвалюють, чи що? Вилізу й подивлюся. Шукають вітра в полі. Та ба, найшли таки 10 кілограм бляхи.

- Де взяв? - питають.

- Купив.

- Де?

- В Мостиськах, - жартую.

- Брешеш, вкрав на заводі.

- Даремно ображаєш.

- Не турбуйся, вияснимо.

- Так би давно. Ти що, зловив мене?

Обшук затягнувся, а здобичі чортма. Не віриться панам. Така надія була поласувати жертвою і кинути за ґрати. Агенти донесли - щось пише вечорами. Найшли листа, що я писав у США сестрі. Ось яку здобич винесли з моєї хати. Та

й що вони могли знайти, якщо земля, скута морозом пильно зберігала мої

записки про життя мого народу. Шестирічна перелякана донечка сиділа під час

обшуку на ліжку і тремтіла.

- Татку, ті люди більше не прийдуть?

- Ні, доню, заспокойся.

- Я боюся, візьми мене на руці.

Міцно вчепившись маленькими рученятами за шию, дитина пригорнулась до мого зарослого щетиною лиця.

- Доню, доню, - ледве простогнав крізь зуби. Яке життя у тебе буде. В

куточку стиха хлипала дружина. Хлопця вдома

не було, йому напевне в школі читали лекцію

про найдемократичніше в світі радянське суспільство, про те як знищили панщини ярмо, як люди

зажили щасливо у колгоспах, про всі свободи, в

тому числі і про свободу совісті. А за шкільними мурами ці проповідники свободи двері в церкву ламають, вільне слово у тюрми запроторюють, на громаду уваги не звертають. Керівництво зверху до низу диктаторське. І все це підносять учням як неймовірно величезне досягнення соціалізму. Це не країна, а казарма. Спитатися б у них: "Хіба не в ім я повалення абсолютизму і диктатури піднялися робітники й селяни. Невже ж для того пролито стільки крові, щоб ще надійніше народ узяти в шори. І запрягають, і б'ють, і лають, плюють в душу, на совість уваги не звертають. В Поповичах

Ярослава Ткачук - віруючі задумали святиню повернути. Але марні донька зусилля, бо їхній голос - це крик волаючого в

пустині. "Дозвольте нам, панове товариші, молитися у нашій церкві, - просять односельчани. Церковцю нашу будували власними руками і за власні гроші, а влада нам її конфіскувала і віддала колгоспові". "Ви що дурницями займаєтесь. Адже колгоспники самі і "добровільно" віддали ключі владі", - сказали представникам громади у райкомі. Спіймавши облизня, з невимовним душевнім болем і сльозами в очах, поїхали додому, а слідом за ними з райкому в село полетіла телеграма: "Голові колгоспу та сільському активу, наказую: негайно завезти до церкви міндобриво". Сьогоднішні перекінчики і посіпаки з вузівськими дипломами в кишені, озброївшись ломами, наче грабіжники з широкої дороги, виламали у церкві двері і в храм завезли комбікорм. Колись сини народу здобували освіту в польських, чеських, австрійських університетах і виходили звідти перш за все патріотами і захисниками свого народу. Хоч тяжко людям жилося, але вони мали справжніх творців українського духу,. думки і культури в особі (.Франка, В.Стефаника, В.Пачовського, М. Черемшини, Б.Лепкого, Б.Грінченка, П.Граоовського, М.Грушевського та багатьох інших. Сьогоднішня радянська школа - це інкубатор відступників, перевертнів і яничарів. До того ж плодяться, як комарі в болоті. За копійку більшість з цих людей вірою і правдою служать окупантові. Як писав Д.Павличко у поемі "Золоторогий олень": Вір мені, роганю, за копійку кожний з них вип'є калабаню..." Вони не лише зруйнують церкву, історичний пам'ятник або могилу січових стрільців, а взагалі готові усю духовну і матеріальну культуру народу на догоду своїх повелителів втопити в моральному багні.

Похмурий зимовий вечір. Сонце зайшло за хмари. Волога погода пронизує наскрізь протерті жіночі куфайки. Люди поверталися з роботи додому, схиляли голови, щоб не бачити варварів XX століття. Гарячі сльози капали на землю, перетворюючись у блискучо срібні перли. Плакали ті, що ночами не сплять, колишучи, як мати дитину, затерплі від роботи руки. Вони зупинялися біля церкви, а їхні гіркі сльози падали на голови тих, хто сьогодні нахабно заявляє: "У нашій країні все робиться в ім'я добра простої людини". Насправді простій людині за наказом окупанта доморощені посіпаки плюють в душу. Верховна Рада, очолена Брєжнєвим, пише Конституційний закон про свободу совісті, а партія затверджує його ломом.

Я вже не знаю, на основі якого радянського закону міліція у моїй хаті робить ретельний обшук. Що це - продовження війни чи може революція? Чого вони напастують мене і хто вони? Всякі між ними люди, але з українського поля ягідки. Налякані страховиськом безпросвітної дешевої важкої праці робітника вони пішли служити в міліцію. Усім відомо, що зароблений в імперії окраєць хліба кривавим мозолем не в пошані, а фізичний труд в цьому суспільстві гідний справжнього раба. Тут більше шанують повію і вправного злодія, ніж колгоспника.

- Яремо, - перервала мої роздуми дружина, - я хочу просити прокурора,

щоб віддав бляху. Боюся, що тебе виженуть з роботи, а може з України в Сибір.

Мені хочеться, щоб ми хоч трохи ще пожили разом.

- То все даремно, але щоб на мене не нарікала, то йди...

Я гей би наворожив, пішла і повернулась з нічим.

- Ну що? Чимось потішив тебе прокурор?

- Та де там потішив, каже, що як будеш розумним, то блясі не дасть ходу.

- Облиш, Надю, принижуватися, бо то від нього не залежить. Це лише квіточки, а

ягідки будуть пізніше.

- Що маєш на увазі?

- Не стрибай поперед батька в пекло. Згодом все виясниться, а тепер думай і мовчи, бо кожне твоє слово записується і, хоч воно не винне, та може бути використане проти мене.

- Йой, падоньку гіренький, і що мені робити?

- Я вже сказав. Затям собі, що їхня мета підступним шляхом змусити мене признатися до нескоєного злочину, зробити мене злодієм, а вже опісля продиктувати свої умови і свою волю. Якби найшли в нас самогонку, не обминути б мені біди.

-Що було б?

-Запропонували б свободу в обмін на самозречення національної ідеї. По-моєму, обшук - це лише передмова до основних подій.

Я замовчав, але роздумувати не переставав. Вони й гадки не мають, над чим я працюю. Просто я сіль в їхньому оці, дуже хотіли б позбутися цієї "солі". Всю ніч не спалося, лише ритмічне чикання годинника та хурделиця за вікном теплої хати нагадували мені безмежне море тайги з тріскучими морозами і ритмічне порипування снігу під ногами вартового за частоколом концтабору. Переді мною виникає питання, на яке я не можу найти відповіді. Невже ж вислідили?

Певне і ні, але не віриться, щоб йшли на обшук з зав'язаними очима. Хоч би

не спізнитись, але не маю права й поспішати, бо ще не все задумане зробив. Тривожний заспаний невмитий зимовий ранок. Хоч би їхали автобуси, адже мені наказано о 9 годині з'явитися в прокуратуру. Десь коло десятої приїхав до Мостиськ. Іду в прокуратуру. Тут уже всі зібрались, чекають на мене.

- Щось ви запізнюєтесь, Яремо.

- Не я запізнююсь, а громадський транспорт.

- Сідайте і негайно пишіть пояснювальну, де взяли бляху і коли її привезли

додому. Нас цікавить, чи ви її купили, чи, може, вкрали.

Увесь цей час слідчий прокуратури списує речі, забрані в мене вчора під час обшуку. Лейтенант Вовк, усівшись проти мене за столиком, пильно

дивиться в очі, як колись дивився Гончаров.

- Ніякої пояснювальної писати не буду.

- Ой напишеш, - з притиском заявив Вовк.

- А з тобою і говорити не буду.

- Чому?

- Тому, що маю на це моральне право, адже вчора ти мене безпідставно, роздягнутого серед зими, взяв з роботи, не повідомивши, куди і для чого. Робите так, як це робилося за сталінських часів, хоч кричите на весь світ: "Культ Сталіна і його розправу над людиною розвінчано КПРС". Сталіна ніби нема, проте сталінці залишилися, подібні до тебе.

- Ми одержали на вас анонімку і наш обов'язок перевірити, бо 75 відсотків підтверджується.

- Ось воно що, негайна реакція на анонімку і зовсім ніякої, якщо людина з офіційною скаргою звертається на свого начальника. Тоді ви глухнете.

- Чого ж, перевіряємо.

- То чому ж потураєте бригадирові колгоспу імені Щорса у його свавільній поведінці. Не хтось, а він наказав трактористові під охороною дільничного міліціонера переорати присадибну ділянку інвалідові Вітчизняної війни за те, що відмовився / здоров'я не позволяло йому/ обробити норму колгоспного буряка. Тоді все начальство оглухло, навіть не чуло звернення Гончара зі скаргою до В.Щербицького за поміччю. З Києва, як насмішка над скривдженою людиною, прийшло повідомлення: 'Розібратись на місці". Який цинізм, не хтось і не десь, а тут в кабінеті голови колгоспу ті люди, що скривдили Гончара зобов'язані визначити - їхнє рішення правомочне, чи ні. Так було і є за весь період існування радянщини, лише у невеличких видозмінах. Ось як збиткувались посіпаки над людиною, що не записалась до колгоспу. Як знущались і докучали старим, проте вільним від колгоспного рабства, людям радянські опричники в 1952 році. Переді мною лежить скарга двох перестарілих людей в обласну прокуратуру: "Пишу вам, товаришу прокурор, числа 21 травня 1952 року. Напали на мій дім 10 чоловік і пограбували нас. Хата була замкнена, нас дома не було. Замок розбили, ввійшли в хату, як бандити і зграбували, що в нас було: підводу, плуг, борони, сани, 50 кілограм дроту, лопату, джаган, 4 діжки і більше дрібних речей. На той грабунок нагодився районний інспектор по колгоспах Нижанковицького району Дрогобицької області фінагент Іван Іванович Благута. Лякав на<! старих, що Руденко то є прокурор і він нас вивезе далеко в Сибір. Ми старі люди, нам уже поза 80 років. В колгоспі не працюємо, бракує нам сили. Хотіли заміняти в колгоспі імені Хрущова (село Поповичі) підводу, плуг, борони, проволоку за хліб або за бульби, а вони все забрали задурно. Я старий, на ноги каліка, жодної ради не можу собі дати. Товаришу прокурор, розберіть цю справу. Що ми старі маємо робити? Нам наділено всього 10 арів землі. З цього ми й живемо. Це все зграбували нас такі люди: голова колгоспу імені Хрущова тов.Гурняк, голова сільської ради тов. Борис, фінагент тов.Благута, голова ССТ тов.Гадзюмака, директор школи села Поповичі тов.Доненко, дільничний міліції Новокишка, а більше не знаю, бо були чужі люди. Прошу вас, товариш прокурор, не відкинути моєї просьби, в якій ми скаржимося. Село Поновичі Нижанковицького району Дрогобицької області.

Покладок Онуфрій Григорович Покладок Євфрузина Григорівна."

Як бачимо, більшість цих людей мали досвід у реквізиції селянського майна під час заснування колгоспів на теренах Східної України. Очевидно, наша влада глуха і сліпа, якщо скарга подана на чиновника-комуніста і миттєво реагує на анонімку проти мене. Не самогонка і бляха вас цікавить, анонімкою лиш прикриваєтесь. Зрозуміло - ви мене не боїтеся, але напастувати в мирний час хату трохи ніяково, особливо тоді, коли так хочеться, щоб радянську імперію сприймали в світі як правову державу. За що мене переслідуєте і тероризуєте? Певне за те, що я не радянська людина - сіль в оці.

- Ніхто вас не тероризує, - каже Вовк.

- Є дві форми терору: фізичний і моральний. Проти мене застосовуєте і те, і друге. Уже 20 років не перестаєте переслідувати. Судите Чілійську хунту, а самі чините беззаконня.

- Вам звідки відомо, як робить хунта? Напевне, слухаєте "Голос Америки*.

- Не обов'язково. Про це можна довідатись з радянських газет.

- Може, хочете, щоб ми перед вами вибачились?

- Якщо ви порядні люди, то так і зробите. Через газету, звичайно. Мовляв,

факти, подані анонімником, не підтвердилися. В іншому суспільстві я мав би

право подати вас до суду.

- Ви комусь говорили про обшук?

- Звичайно, говорив всім, хто мав бажання слухати.

- Ох, як би ви потрапили в руки гестапо, то інакше вели б себе.

- Дякую за відвертість, бо якщо ви самі свої дії порівнюєте з діями гестапо піц

час війни, то про що можна говорити з вами в мирний час.

- Ну й підлота ж ви.

- Я людина, яку нізащо переслідують.

- Ваше місце - в'язниця.

- Тоді чого тягнете, як кота за хвіст?

- Не турбуйтесь, маємо час. Ви її не обминете. А тепер досить антимонію

розводити. Відповідайте конкретно на запитання: де взяли 10 кілограм бляхи?

- Купив у Львові на ярмарку.

- Ви не розповідайте мені байок, адже знаєте, що бляху ніхто не продає Це бляха крадена.

- Не мої функції визначати, який товар крадений, а який ні. Мені треба і я купив, якщо, звичайно, маю гроші.

- По-вашому на барахолці навіть атомну бомбу можна купити.

- Не цікавився, бо атомна бомба мені ні до чого.

- Коли купили бляху?

- В 1973 році.

- Прикмети людини, що продавала.

- Високий худорлявий чоловік в коричневому плащі.

- Розпишіться.

Прочитавши протокол дізнання, я підписався.

- Прийдіть після обіду.

- Ще не кінець?

- Судити будемо за крадіжку.

- Овва, - і щиро зареготав, адже таке можливо лише в СРСР, при зрілому соціалізмі.

- Чого корчите з себе дурника? Адже сміється той, хто сміється останній.

- Сміюся, бо ви з мухи робите слона.

- А ви що собі думаєте?

- Мені нічого думати, але що ви собі думаєте, створюючи проти мене кримінальну справу.

Тим часом, дома допитували дружину. Казала те, що знала. З цього приводу слідчий заявив: "За ніч домовилися, що маєте говорити".

- Нам нічого домовлятися. Ми чоловік і жінка, а не змовники проти влади. Після обіду знову йду в прокуратуру. Тут на мене вже чекали лейтенант і два

свідки з Попович.

- Ну що, Ткачук, ходімо зважити бляху.

- Хіба у вас нема ваги? Але як йти, то йти.

- Де будемо важити?

- В їдальні, - каже Вовк.

Чи не думає він, що я могоричем буду відкуплятися. Ну й провокатори.

- Дозвольте зважити цю штуку, - звернувся до продавця Вовк.

- Хіба я вам бороню.

Проклята сцена. Хто тут головний режисер - не второпаю. Якась дівчина, проходячи мимо, з презирством кинула: "Діячі мерзенні". Не знаю як то зрозумі-

ти, але мені від тих слів аж душно стало. Вовк ретельно записав вагу бляхи. Було рівно 11 кілограм.

- Тепер їдьте додому і чекайте, поки ми вас не викличемо, - сказав поліцай.

- Дайте мені якесь посвідчення, щоб я завтра міг звітуватися перед начальством, чому не був на роботі, бо, чого доброго, всукають прогул.

Лейтенант виписав повістку і я автобусом поїхав додому. Дружина чекала на мене в тривозі. А коли я вступив на поріг, заплакала.

- Я вже не знала, що робити і куди податися.

- Чого ж? Адже я не вбивця і не злодій, та й не високопоставлений партійний чиновник, а звичайнісінький робітник, то чому повинен зникнути у безвісти.

Діти розглядають мене, наче я повернувся з космосу, і ми несподівано зустрілися. Щоб якось розвіяти напругу, беру на руки донечку, а синові пропоную партію в шахи. Дружина кличе вечеряти. їм через силу. Страшенно обурений та дуже втомлений. Що робити? Знову не можу здолати безсоння. Старію. Нерви здають. А колись, бувало, повертався зі слідства - не встиг ще притулитися до холодних дерев'яних нар, як засипав мертвим сном, лиш би шлунок не докучав та чекісти своїми перевірками. В селі, наче осине гніздо, заворушилась агентура. Перелякані люди не знали, куди діти закваску на горілку. Бо чекали обшуку. Думали, що я уже пропав навіки, адже не вивітрились з людської пам'яті репресії 50-их років. По-різному поводилися мої знайомі. Дехто зі мною крадькома вітається, інші підкреслено солідаризуються, морально підтримують.

Я вдячний останнім, готовий своє серце, як смолоскип, піднести до їхніх грудей, обігріти теплом правди їхні понівечені ворогом душі. Не вгавають провокатори, чутка за чуткою летить селами, мовляв, шукали в нього рацію, а знайшли золоту бляху. Один сказав, другий підхопив і полетіли чутки білим світом. Хто зацікавлений в таких побрехеньках? Звичайно, гебешники. Та най си язиками потелепають, якщо і їх напала сверблячка. Мені від того ні холодно, ні тепло. На заводі міліція перевіряє, чи зі складу бляха не пропадала.

Виявилося, ніякої пропажі не було. Цікаво, коли пропали блоки, що призвело

В.Збруцького до самогубства, ніякого розслідування не було, а тут ретельна перевірка. Ох, як хочеться гебешникам мене за ґрати і в Сибір: до Авраама вівці пасти. Весь час за мною пильно стежать, чи не ховатиму кінці у воду. І коли шило вилізе з мішка, коли мною конкретно вже займеться КДБ?

Довго чекати не довелося. 22 лютого 1977 року на роботу за мною примчався Вовк.

- Ткачук, ходіть зі мною.

- Чекай, най одягнуся, і попереджу робітників, що мене викликає поліція.

- Ти що, попікся на гарячому, тепер на холодне дуєш?

- З вами інакше не можна, бо пропадеш ні за цапову душу і ніхто не знатиме,

куди подівся.

Легенький білий сніжок, як пух, вкривав землю. Мороз щипав за ніс і голі пальці рук. Рипіло під ногами. Повз нас промчала машина і завірюха з-під коліс сухим снігом запорошила очі. Заходимо в приміщення міліції на другий поверх в кабінет лейтенанта Вовка.

- Сідайте, Ткачук, пора закрити справу. Я бачу, що вас хоч вбий - все одно не признаетесь, де взяли бляху. Пишіть пояснювальну і квит. Та знайте, що не все я роблю зі своєї волі.

За столом сидить ще зовсім молодий худорлявий синьоокий поліцай. Глянув на мене з-під лоба, скреготнув зубами і мовив: "Ти в моїх руках не так би заспівав, пташку".

- Хіба застосував би тортури.

- Я рук не хочу мазати до тебе. Дивись на нього, який герой найшовся.

- Ось воно що? До мене, як виражаєшся, рук мазати не хочеш, але до інших? Мабуть, не забув, як у вашому департаменті невинного хлопця зі с.Раденичі заледве на смерть не закатували, а після всього ще й розписку взяли, аби мовчав. І за що? Бач, підозріння було, що Ганушкевич обікрав магазин.

- Пиши, пиши, а то...

- Докінчуй свою думку, чей, не онімів.

Лейтенант злісно глянув на мене, а я, ніби нічого не сталося, продовжував писати пояснювальну.

- Уже закінчив, - кажу до Вовка.

-•Тепер ходіть за мною, вами займатимуться інші.

Нарешті події розвиваються, як я передбачав. 20 днів гебісти мовчали і таємно вистежували мене. То була, так би мовити, прелюдія і лише щойно починається головна частина. Завів мене у темний коридор і ми повернули у бічні двері до кабінету. За столом сидів чоловік, очевидно, вже чекав на мене.

- Сідайте, Ткачук, а ви, лейтенанте, можете йти. Чого це міліція у вас робила обшук?

- Мабуть по вашому велінню, а, взагалі, не маю поняття.

- Маєте сестру за кордоном?

- Хіба це має якесь відношення до обшуку?

- А ви як думали?

- Думаю, що ніякого.

- А де вона живе?

- В Рочестері.

- Також маєте дядька?

- Ні.

- Невже не знаєте? Зате ми знаємо. Донедавна жив в Англії, а тепер переїхав в Америку.

- Перший раз чую.

- Ви переписуєтеся з сестрою?

- Так.

- І вона присилає вам посилки?

- Не посилки, а бандеролі два рази в рік: на Миколая і на Великодні свята.

- У нас є дані, що ви займаєтеся антирадянською діяльністю.

- Провокація.

- Ні - правда, Ткачук. Ми зібрали проти вас стільки матеріалу, що навіть не підозрюєте.

- Дивно, де ви могли його набрати, може видумали.

- Ой, не видумали, я вимушений аж з управління їхати, щоб розібратися з вами. Ви мене, мабуть, знаєте?

- Ні, не знаю.

- Я ж донедавна працював у райкомі.

- Стривай, пригадую, що якийсь райкомівець перейшов на роботу в КДБ, але не пам'ятаю, хто мені про це казав, чи не Козюра, та мені все одно. Я всяких дурниць не запам'ятовую. І, як на мене, це не має аж ніякого відношення до обшуку. Я просто так, до речі.

- По-моєму - це зовсім не до речі. - Ну що ж, ходімо в кабінет начальника, він хоче з вами говорити.

Ми вийшли в коридор, повернули направо і зупинились перед масивними оббитими дерматином дверима. Середнього зросту шатен з сірими очима злодійкувато глянув на мене, повільно відкрив двері і пропустив мене поперед себе. Таким чином, я опинався в кабінеті начальника Мостиського КДБ підполковника Панчука. Столи буквою "Г", праворуч сейф і стіл, начинений мікрофонами. Ліворуч шафа і вішалка. За столом з випещеним червоним обличчям з посрібленими скронями сидів підполковник, а поруч стояв добре вгодований з маленькими неспокійними очима прокурор Яремчук. Роде присів ліворуч мене на стільці. Навколо тиша, як в могилі. Чекаю вибуху. Гебісти повитріщали баньки на мене, як на звіра, що вирвався з їхньої ступиці, а його хочуть загнати в клітку.

- Так ось ти який, Яремо, я думав бозна який богатир, а ти звичайнісінький чоловік. Ну гаразд, перейдемо до справи. - І раптом підвищеним голосом. - Ви що, думаєте нас за ніс водити? Дивись на нього, який нахаба, - розлючує себе Панчук, - як ти смієш обурюватися, що, мовляв, у тебе незаконно зробили обшук? Маєш щастя, що мене не було зі своїми хлопцями. Ми швидко виявили б твій тайник.

- Не більше того, що знайшла міліція.

Правда, був ще один захований зошит, але вчора, як повертався з роботи додому, зустрів на дорозі односельчанина В.Худя. Я його поважав і вірив, що то надзвичайно порядна людина. Отож без вагань звертаюся до нього:

- Василю, пособіть мені.

- Якщо в моїх силах, то прошу.

- Мені необхідно дещо заховати.

- Що саме? Може самогонний апарат? Приносьте вечором.

- Та ні.

- Може, зброя. Кажіть мерщій, що саме, бо в мене обмаль часу.

- Зошит.

- О, можете хоч зараз принести.

- Вибачте, але я не можу зараз до вас йти, бо за мною постійно нишпорять і

кто його знає, чи нас уже не запеленгували. Пропоную: як лиш посутеніє, ви

підете до крамниці, а я вас перестріну, і, не зупиняючись, передам вам зошит. А далі ви своєю дорогою, а я своєю. Зрозуміли?

- Авжеж.

Я думав, що на нашу зустріч біля крамниці ніхто не звернув уваги, але воно не так, бо за три дні до Худя прийшов гебіст і цілий тиждень відвідував його. Розмова ніби банальна, але гебіст приносив зі собою пляшку самогонки і пропонував скласти йому компанію. Думаю, що люди з цієї організації усе роблять цілеспрямовано із певною метою. Я дуже вдячний цій людині, адже не дивлячись ні нащо - ризикував. То був чоловік революційного гарту ще з 47-их років. Мене до реального стану повернув Панчук.

- Брешете, Яремо, на кожному кроці.

- Собака бреше, а не я.

- Ти гірше собаки, - блиснув очима чекіст, вискаливши зуби.

- О, ви у своїй злобі невгамовний і якби ваша воля, то живцем дерли б з

мене шкіру.

- Ви лиш послухайте його, що він верзе, - каже Панчук прокуророві і з усієї сили, як вгамселить кулаком по столі - аж стіл підскочив. - До якого часу, сучий сину, займатимешся антирадянською діяльністю?

- Чого кричиш, як навіжений? Я не розумію, чого від мене хочете?

- Ха-ха-ха, це що - ми напастуємо тебе від нічого робити?

- Очевидно, так.

- Ну й сволоч, ти чуєш, що він каже? Побачимо, як заспіваєш, коли ми прочитаємо тобі заяву П...

- Якого?

- Мальованого, чого прикидаєшся дурником, ніби нічого не знаєш, адже то твій односельчанин, якого обробляв у націоналістичному дусі.

- Догадуюся, кого маєш на увазі, але він мені ні сват, ні брат, ні товариш.

- То звідки догадуєшся? Бо ти назвав його прізвище, а я знаю його за кличкою.

- Ну що, читати все, чи починати з тексту?

- З тексту, бо штампи мене не цікавлять.

Панчук крякнув, розгорнув листок паперу і почав читати: "З Ткачуком Я.С. мене познайомив родич його дружини Михайло. Одного разу під час розмови Ткачук запропонував мені, щоб я через свого знайомого в Польщі виписав українсько-мовну газету "Наше слово", що виходить у Польщі. Невдовзі я отримав кореспонденцію і приніс Ткачукові. На заміну він дав мені прочитати "Український календар", де він його взяв, я не знаю. Під час розмови зі мною весь час підкреслював, що людина, яка за певних життєвих умов зрікається рідної мови, традицій і культури, не вартує ні поваги, ні доброго слова, стає яничаром і як писав великий наш поет, "За шмат гнилої ковбаси і рідну матір продаси... ' Багато розповідав мені про тяжке життя в радянських концентраційних таборах. Чуйно і з любов'ю говорив про Мороза, М.Гориня, Л.Лук'яненка, як людей добрих, розумних, чесних і правдивих, як про справжніх українських патріотів, що вартують того, аби їх наслідувати. Часто слухали разом радіостанцію "Свобода". Останні місяці я не заходив до нього, вступив учитися і виїхав з Попович.

- Що ви на це скажете?

- По-перше, я не знаю, за яких умов ця заява була написана. Не повірю, щоб і людина добровільно говорила те, що було і чого не було. По-друге це звичайнісінька нісенітниця, яка не вартує навіть торби січки. Ця шпаргалка не дає вам права на обшук та переслідування. Я не думав, що за прищеплення людині патріотичних почуттів мене будуть переслідувати. Адже не намовляв я його на вбивство, крадіж чи грабіж. Не закликав до революції і ніколи разом не слухали зарубіжних передач, а хоч би і слухали, то це не протизаконно.

- Ох ти сволоч. Може, скажеш що не брав у нього газету "Наше слово"?

- Чого ж брав, але ця газета офіційно видається в країні, де комуністична партія при владі, і чіпляти газеті ярлик "антирадянська" це взагалі бозна що. Цікаво як думають комуністи Східної і Західної Європи про ці злочини, які ви мені інкримінуєте? Чи вони солідарні з вами?

- Багато знатимеш, скоро посивієш. Лук'яненка знаєш?

- Певно, що знаю, адже кілька років ми разом томились в одному бараці.

- А чи відомо тобі, що Левко свій націоналізм починав з "Нашого слова"?

- Перший раз чую.

Про себе подумав: виявляється, “Наше слово" зробило благородну справу і видавці мають чим пишатися.

- Ти, негіднику, чого дієш потайки? Чому не йдеш до пам'ятника Леніну і там привселюдно не проголошуєш націоналізму, та за тобою ні один чоловік не пішов би, - заверещав прокурор. - Іди говори, хай люди знають, що ти за один. Дивіться, який нахаба, для нього заява - це наклеп, а де ж твоя логіка, сучий сину. Адже не каже, що в тебе зброя, хоч, якщо бути відвертим, ми вимагали від нього таких показів.

"Знаю, що вимагали, адже П. ніколи не прийшов би до вас добровільно з заявою, - подумав я про себе. - Ви ж примусом спонукали його до такого ганебного вчинку. Ваша тактика - шантаж і насильство. П. спіткнувся на комусь з ваших донощиків. Повіривши у людську порядність, він дав прочитати йому книжку "Чета крилатих" Ю.Шкрумеляка і ви одержали повід напастувати його.

Дорогенькі, я був ним поінформований про те, як ви примусили його не лише

написати оцю злощасну заяву, але й розписку на співпрацю. Я знаю, як вимагали, щоб він посвідчив, ніби в мене є зброя, і свої вимоги супроводжували ударами в потилицю. Хлопець проявив слабодухість, але все-таки при зустрічі зі мною заявив: "Ткачук, вимагайте очної ставки, я відмовлюся навіть від тої заяви". Так поступає простолюдин", - і вже голосно:

- А що ви б зі мною зробили?

- Ти б написав нам, як обробляв П. в націоналістичному дусі.

І знову кулаком об стіл.

"А гримав бис головою, - подумав я собі. - Цей засіб тиску старий як світ, гідний вождів СРСР, а не те що Панчука - начальника Мостиського КДБ. Хіба Хрущов не гримав на Кеннеді, а Брежнєв на Дубчека. Але ж то Кеннеді, а я проста людина. Зі мною можна вести розмову на значно вищих нотах, можна гримнути й по голові, ігноруючи конституційні закони СРСР. До речі, тепер

кричать та не катують, а в 50 році лише за підозріння, що я спалив скирту колгоспної соломи, капітан Бордеєв бив мене гірше худобини, а мого односельчанина Ткачука Дмитра Федоровича у 45 році так уже по-звірячому катували під час дізнання, що в камеру повертався не своїми ногами. Його смиком тягнули наглядачі, обдираючи на спині шкіру об бетонні сходи. Що й казати, тепер мене не б'ють, та наче оси обсіли мою голову і безупинно сичать та погрожують своїми отруйними жалами".

Тон брутальної лайки підполковника переходить на врівноважений. Панчук ніби з цікавістю запитує:

- Ви побудували хату?

- А як же ж.

- Чому не зверталися до мене, допоміг би дістати цегли.

- Навіщо мені діставати, чому я не можу купити за свої гроші?

- Бачите, нам ще бракує будівельних матеріалів.

- А я діставати не хочу і чекатиму, коли в державі буде достаток.

- Скажіть, з ким із своїх знайомих ви зустрічалися останнім часом?

- З багатьма.

- А конкретно?

- З М.Вітром, В.Скибою, Б.Германюком, М.Площаком, Б.Тимківим, І.Струти-ньським, М.Юрчиком, Б.Горинем, усіх не пам'ятаю.

- Про що ви говорили між собою?

- Виключно на побутові теми.

Я міг би взагалі не відповідати на подібні питання, але відомо, що за нами як

пси стежать кагебісти і мовчання кинуло б підозріння.

- Ти Вітра добре знаєш?

- Авжеж.

- Ой і крутився він у мене, як дзиґа на веретені. Бачиш, забаглося йому в

буфеті заспівати "Ще не вмерла Україна".

- Надіюся, що його не судили.

- Та ні, але на горіхи дісталося.

- З Липинським знайомі?

- Ні.

- То був затятий націоналіст, ходив у банді. Одного разу виходжу з-за рогу вулиці - назустріч банда. Не встиг навіть перезарядити пістолет, так нагло здибались віч-на-віч. Йду попереду них, землі під ногами не чую. Душа в п'ятах. Зі страху перехопило дух. Не стріляють, бо за кілька кроків гарнізон, а їм дуже не хочеться знімати тривогу. Вони пішли своєю дорогою, а я своєю. Звичайно, через деякий час ми їх взяли. Потрапив в руки і Липинський.

Я вже було й забув про нього, та якось іду вулицею Львова /це було після амністії 56 року/, хтось ззаду ціпко схопив мене в обійми. Я захвилювався, адже в моєму становищі всяке можливе. Оглядаюся - та це Липинський. Він запросив мене в ресторан, потім ми пішли до нього додому. Ти знаєш, у нього дуже чарівна дочка, якби молодший, то оженився б. Я допоміг їй вступити до інституту. Тепер ми з Липинським друзі.

Скотина, бреше і не сміється, а може й правда, Бог його знає. Та бачу, що ти й мені прешся в колеги, подумав я. Раптом Панчук повертає розмову на 180 градусів.

- Признайся, а все-таки ти слухав голос Америки.

- Ні.

- Слухав. Чоловік не бреше.

Розмова набуває істеричного характеру. Далі з сарказмом зауважує:

- Якби це було 10 років тому, я б з тобою не панькався. Ти б мені виспівав навіть те, в чому сам собі боїшся признатись, а потім матеріал є - і під суд.

- Дякую за відвертість.

- Та зрозумій, сучий сину, ми не зацікавлені тебе судити.

- Тоді чого тримаєте 7 годин без обіду?

- Не вмреш.

- Напиши лиш як обробляв П. в націоналістичному дусі і їдь додому.

- А може, транзитом просто в камеру. Закарбуй собі, я ніколи не напишу того, чого ніколи не було.

- У такому разі доведеться тебе вигнати з району. Живеш у погранзоні, як у Бога за дверима. Ми прописали тебе, бо думали врозумиться чоловік, а ти, сволоч, не розумієш нас.

- Дорогенький, я розумію більше, ніж ти думаєш, знаю також, що ви надіялися "перевиховати" мене за допомогою жінки і "своїх людей".

"Дурна затія, бо змінити свої переконання людина може або під впливом життя, або фальшиво відмовитися від своїх ідей під нестерпними тортурами. Життя мої погляди не спростовує, а навпаки, стверджує. Отже, про добровільне зречення своїх переконань не може бути й мови. Стріляєте, товариші, наосліп, через те й промахуєтесь, та й виганяти мене ні за що зі своєї хати не годиться, бо це жахливе порушення радянської законності, хоч ваш закон давно як дишло... Тому порушувати його вам не першина", - подумав я собі, а сказав інше.

- Ви прописали мене в Поповичах завдяки старанням Збруцького.

- Не будь наївний і зрозумій, що твоя прописка повністю залежить від нас.

- Виходить, я зобов'язаний дякувати вам за добродійство.

- Іди, будуй самостійну на Гуцульщині. Я більше не буду і не хочу стежити за тобою, в мене і без тебе чимало клопоту.

- Його, як запеклого націоналіста, слід було б давно вигнати геть за межі України і хай би там здихав з голоду, - засичав прокурор.

- Помиляєтесь, я з голоду не буду вмирати.

- А що зробиш?

- Повішуся, а до вас не піду за поміччю.

- На мотузок і йди вішайся. Дивись на нього, він ще й лякає нас, - кричить гебіст.

- Трохи поплачуть на Заході і перестануть, та й дірки в небі не буде, якщо здохнеш.

- Мені нічиїх сліз не треба. Мотузку і сам знайду, якщо доведеться помирати з голоду.

- Дивись на нього, повіситься, а діти, жінка? Ти подумав про них? - гарчить прокурор.

- Що йому діти й жінка, йому давай Україну і баста, - додав Панчук.

- Якщо діти мають бути такими рабами як я, то краще було б їм не родитися на світ. Ви ж навіть не дозволили мені закінчити курси шоферів. Це що заборонена професія?

- Пиши заяву. Покайся і я даю тобі слово прокурора, що завтра будеш на курсах.

Мене аж засвербіло запропонувати цим панам розкаятися в комуністичній

ідеології, тобто очиститись від масових злочинів проти людства і свого народу, але я стримався, хоч це мені коштувало чимало зусиль.

- У чому мені каятись? В любові до України і свого народу, чи може я когось обікрав, чи погубив невинну душу?

- Ну й хам, пиши, сучий сину, як обробляв в націоналістичному дусі людей.

- Не обробляв, а прищеплював патріотизм. Отак, але писати про це не буду.

- Посилки з Америки одержуєш?

- Ти що, хворієш на забудькуватість? Адже я вже неодноразово говорив, що не посилки, а бандеролі.

- Націоналісти збирають з трудових емігрантів гроші йому на допомогу, бо тяжко живеться в союзі. По радіо для нього передають колядки. Чому не напишеш сестрі, що тобі заможно живеться і не потребуєш від неї допомоги.

- Хоч мені не солодко, але помочі не прошу. Проте, якщо їй приємно зробити мені скромний подарунок, то я не поважав би самого себе, якби від щирої душі не подякував їй. Хіба я збагачуюсь тими бандеролями, як ви преміями. Ось ти від голови до ніг в імпортному одязі, а на мені одяг радянського виробництва.

- Ви бачите, яка сволоч. Скільки заробляєш?

- То не має значення, бо ви скільки хочете, стільки даєте.

- І все-таки?

- Вісімдесят.

- А дружина?

- Сто сорок.

Але вся ця балаканина не має ніякогісінького значення, адже я ваші принципи віддавна знаю: нам твоя робота не потрібна, розходиться хіба в тому, щоб не було часу на роздуми, щоб з ранку до ночі думав про хліб насушний. І все це робилося і робиться навіть після того, як уряд СРСР рукою свого речника Л.Брежнєва підписав "заключний акт Гельсінської Угоди". Годі й придумати гіршої насмішки над людиною, над міжнародним правом. Це щось подібне до заяви Андропова під час арешту англійського бізнесмена українського походження: надіємося, що королева за вас нам не оголосить війни. В імперії визнається лиш груба фізична сила, всяка законність, конституція, мораль, гуманізм - це для партії дитяча гра, або забава в гнилий буржуазний лібералізм. Сьогодні всякими правдами і неправдами, ігноруючи конституційні закони, гебешники хочуть запроторити мене до цюпи, або вигнати з України. Мої думки перервав Панчук:

- Зараз викличемо вашу дружину і хай послухає, чим ви займаєтесь.

- Навіщо тривожити її, адже і без вас нездужає вона.

- Якщо ти нас не розумієш, то може хоч її зрозумієш, - каже прокурор.

- Зрештою, викликайте, вона аж ніякого відношенню не має до моєї справи.

А про себе подумав: чимало сьогодні згорить її крові. Раптом аж здригнувсь

від такого нахабного питання:

- Ти чому не хотів купувати телевізор?

Світ не знав такого безцеремонного втручання в особисте життя людини. Воно можливе лиш в державі "розвинутого соціалізму".

- Невже ж я зобов'язаний питатися кого б то не було, а тим більше вас, що мені придбати до хати, а що ні. Йой, Господи, а це що за напасть посеред білого дня?

- Ти не хочеш, щоб радянські телепередачі формували дитячий світогляд, не хочеш, щоб діти росли радянськими людьми. Радіо купив, щоб слухати ворожі голоси проти нашої держави, а телевізор ні.

- Баста. По-вашому, я маю жити під голим небом, спати на вулиці, постеливши під бік солому, не доїдати з останнього тягнутися, щоб при 80-ти рублевому заробітку купувати за 400 крб. телевізор. Хоч все-таки я мрію його купити, якщо в сімейному бюджеті появиться зайва копійка.

- І що з того, ти все одно не дивитимешся урядових передач, хіба футбол.

- По вашому, я роботи не маю, чи що, щоб цілими днями сидіти біля екрана.

- Певно, що так, адже тобі бракує часу, бо коли слухатимеш "Голос Америки".

- Це вже занадто і ви мені не будете наказувати, що мені слухати чи дивитися?

- Слухай, слухай, сучий сину, але кінець-кінців слухай Москву, а не Америку.

- Боже, куди я потрапив, адже це справжнісінький дурдом. Якщо ще вернуся з цього гадючого кубла, де люди, наче змії сичать, погрожуючи ось-ось вжалити, то не гаючись ні секунди - поїду до І.Кандиби і спитаюся його як адвоката: чи має право гебіст Панчук та прокурор Яремчук безпідставно чинити мені допит?

- Що, до Кандиби?

- Авжеж.

- Ох ти падло, - кричить Яремчук, - до автобуса не дійдеш.

- Облиш його, хай іде, - перебиває підполковник, почервонівши від злості, як помідор на сонці.

- Дивись на нього, він думає, що ми боїмося Кандиби. Чи знаєш ти, що йому залишилося півкроку до в'язниці. Може, ще поїдеш в Америку питатися, як тобі бути?

- Шкода зусиль, бо на дорозі червоне світло.

- Ми тобі зробимо зелене.

- У ваших можливостях не сумніваюся, але, напевно, немає доброзичливості.

- Він нас лякає Кандибою. Нахаба.

- Чого ж, за професією юрист і кращої консультації від нього ніхто не дасть мені.

- Дурень він, а не юрист, бо якщо мати розуму не дала, то його не наживеш у ніяких університетах.

- А я думав...

- Що?

- Що навіть осли виходять розумними з радянських університетів.

- Ну гад, відповідатимеш за кожне своє слово, я тобі дам таку Америку, що в житті більше нічого не захочеться.

- Ви мені й так дали, що я ситий по самісіньке горло.

- Бери листок паперу і пиши сестрі, що тобі добре живеться і не потребуєш її посилок.

- В бандеролях, - поправляю гебіста. - Я навіть не думаю щось подібне робити і не питатиму вас, про що, коли, куди і кому писати.

- Следуй за мной, я те покажу, где раки зимуют, - зі злістю роздратованого хижака рвонувся до дверей.

Прокурор підштовхнув мене і я подався за гебістом, не знаючи куди. В цю мить я був готовий на все, адже не можна довіряти цим людям. Повернули праворуч, Панчук рвучко відчинив двері і ми опинились віч-на-віч у маленькій келії. Попри стіну стояв тапчан, біля дверей тумбочка.

- Тут ночуватимеш, поки що пиши листа сестрі.

Ми стояли один проти одного і наші погляди схрестилися шаблями.

- Пиши, -і силоміць пхнув мені ручку, а я її випустив і вона впала на підлогу.

Гебіст вийшов, скреготнувши зубами. Я не звертав на нього уваги, хоч на

душі було тривожно. Темнота оповила камеру, розбудивши в моїй уяві сумні спогади з концтабірного життя. Як швидко і по-дурному все може закінчитися, і як мало зроблено для тебе, рідний краю. Одне бажання маю: вистояти у цій нерівній боротьбі. Боже, здаюсь на твою волю, я мушу життя мого народу винести на людський суд. Нехай побачать і почують, чия тут правда.

У коридорі заметушилися. Цікаво, що там сталося. Ясно, привезли дружину. Через

стіну чую її тремтячий голос. Овва, допитують, а це мене бентежить. На жаль, хтось

йде, певне, по мене і всього не буду чути. Гаркнув замок і відчинились двері.

- Ходіть зі мною, - каже Роде.

Заходимо у просторіший сусідній кабінет. Від хвилювання аж тремчу - чого вчепилися до неї? Ніч, а дома самісінькі діти, чотирнадцятирічний хлопець і шестирічна дівчинка. Варвари XX століття. Підстав не мають, а якби було щось -аж кров холоне в жилах. Знову рипнули дверима, я ненавиджу скреготу замків і запахів гебістських кабінетів. Тут гіркотою людських сліз і кров'ю пахне. Тут гинуть людські долі та мрії. Нерідко гасне життя. І все це робиться в ім'я єдиної мети, щоб панувати над Україною та її народом. А поки що у вищих школах, в армії та й на роботі, в містах і селах засобами масової пропаганди куються кадри, віддані КПРС. Що чекає на тебе, мій рідний народе? Невже ж фізичне знищення та моральне виродження? Адже без національної та політичної свободи ти ніщо є і будеш, а твої людські права - це не більше й не менше, як комуністична брехня на міжнародній арені російськими шовіністами про твої щасливе сьогодення. Насправді, ти застряг у бруді пиятики, злодійства та корупції. Уже бракує сили та енергії на відсіч катові, а скирти сміття і гною височать замість вінків та квітів перед твоїм сумлінням - пам ятником Шевченкові /село Лужок Самбірського району. Весна, 1977 рік/. Безперспективним нарекли твоє живе слово, Тарасе. Кращі твої сини, Україно, томляться у тюрма* і концтаборах. Тяжкі думи перервав чекіст.

- Ходіть зі мною, Яремо.

Жорстока дійсність торкнулась мого серця. В кабінеті, куди мене привели, згорбившись від вантажу, що так несподівано звалився на її тендітні плечі, сидить дружина. Вологими, сумними, повними відчаю очима обпекла мою душу.

- Сідайте поруч, - каже Панчук.

Тяжко переступаю з ноги на ногу і не сідаю, а, майже валюся на крісло.

- Зараз я вам, Надіє Михайлівно, прочитаю заяву вашого учня і ви зрозумієте з ким зв'язали свою долю й життя.

- Ні, мені не те що читати, а навіть слухати не хочеться. Адже дома залишились діти, а надворі горобина ніч.

- Не журіться, дітям нічого не станеться, їх догляне бабуся.

- Баби теж нема дома, то ж читайте, не гайте часу.

Панчук читає і крадькома спостерігає за виразом її обличчя та очей.

- Бачите, з ким живете і чим він займається, а скільки неприємностей накоїв вам і дітям.

- Люди добрі, я не можу повірити, щоб Ярема накладав собі розум з П. Адже він в сини йому годиться.

- То по-вашому виходить, що ми все вигадали і так собі, від нічого робити, чіпляємось до нього. Ви лише послухайте, що каже П. Він не говорить, що Ткачук переховує зброю. Хоч, признаюсь, ми вимагали від нього таких показів. Так чи ні, Яремо Степановичу?

- Не звертайтесь до нього по-батькові, бо це російська форма звернення, а він росіян не терпить, - каже прокурор.

- Чому з мене робите людиноненависника?

- Бо ти таким є.

- Не я, а ви правдиві людожери.

- Ну падло, ви чуєте, Надіє Михайлівно, то ж знайте: ми не хотіли вам про це казати, але він провокує нас бути відвертими, отже, коли ми заявили йому, що виженемо за межі України, зухвало відповів, що повіситься.

- Правильно, здихати з голоду не буду, як ви пророкуєте, а смерть позбавить, спричинених вами, тривалих мук.

- Ви чуєте, що сучий син каже. Та ще й лякає нас Кандибою. А чи ви знаєте, хто такий Кандиба?

- Ні.

- 0, то - запеклий націоналіст. Зібралась група в кілька чоловік і заманулося їм контролювати партію та уряд. Сміховисько з себе зробили, та й годі.

- Скажіть будь ласка, Михайлівно, чи приїжджають до нього однодумці?

- Хіба я знаю? У нього велика родина розкидана по світі і хто не приїхав би

- привітно та гостинно приймаю усіх.

- Чи конкретно можете назвати будь-кого з тих родичів, що були в нього?

- Чого ж можу: Ігор, Юра, Ярось, Леся, Ірина, більше не пам'ятаю імен.

- Радіо слухає?

- Та щось там слухає.

- А що саме і в який час?

- Коли вільним від роботи, а о котрій годині - не знаю, бо не контролюю його. Закладе собі у вухо слухавку і щось там грає йому .

- Бачиш, навіть від жінки ховається. Я тобі дам навушники, що вуха пооблітають. Недаром, коли у нього міліціонер найшов навушники і запитав, що це таке, то дитина відповіла, що цим тато радіо слухає, бо каже, що наші стіни вуха мають. Ось воно що? Боїшся, щоб діти не проговорилися в школі і не видали тебе з потрухами.

- Нісенітниця.

- Що? Нісенітниця, по-твоєму, слухати "Вільну Європу"? Я конфіскую в тебе те радіо.

- Ой не кричіть, начальнику, повірте мені, він більше не слухатиме того радіо, але тепер пускайте нас додому, бо я дуже хвилююся за дітей, а надворі хочі око стріль.

- Ми хочемо, щоб ви нас правильно зрозуміли. Ніхто йому не заборон» слухати радіо, але най слухає Москву, а не Америку.

- Від сьогодні він уже нікого не буде слухати, бо я те радіо викину в ріку.

- Слухай, Надю, нікуди ти його не викинеш. Радіо моє і вам усім зась до нього.

- А я, як слухав Америку і далі буду слухати, - закінчив мою думку Панчук.

- Люди добрі, пустіть нас додому, бо втратимо останній автобус.

- Хай напише, як обробляв П. в націоналістичному дусі, і ми не будемо тримати вас

- Вибийте собі це з голови: аби мав звідси ніколи не вийти - цього не зроблю.

- І що з ним робити? - питає сам себе Панчук. - Гаразд, їдьте додому, а завтра рівно о дев'ятій щоб обоє були в мене.

Ми вийшли назустріч холодній ночі. Метелицею крутилися сніжинки, обсипаючи нас з голови до ніг. Холод пронизував щупленький плащ наскрізь. Хурделиця сліпила очі, тяжко було йти і дихати.

- Що вони хочуть, Яремо?

- Якби я знав. Це мене неабияк турбує.

- Та кажуть щось писати.

- А ти оте "щось" написала б?

- Ні в якому разі. Я думаю, що то робота П.

- Маєш рацію, але під тиском. А тепер мовчи, якщо не хочеш мене посадити.

Всю дорогу, аж до автобуса, нас супроводжує шпиг, напевне обладнаний *ху-чками", я його зразу запримітив, як ми лиш вийшли на вулицю, але вдав сліпого і глухого.

Йдемо бічними вуличками, хвіст тягнеться, не відстає, а це вже серйозно. Адже гебешники не люблять майже відкрито діяти. Йдемо дорогою ні пари з уст, йдемо, як незнайомі. Прийшли на автостанцію. Через кілька секунд відправляється автобус "Львів-Добромиль". Ми вже не йдемо, а влітаємо в салон. Нарешті за весь день я розслабився, звалившись, як солома, на м’яке сидіння.

- Що тепер буде, Яремо?

- А нічого, бо чого шукали, не найшли, і закарбуй собі на носі: про книжку він

сьогодні ані телень, якщо не хочеш, щоб загримів і не залишив сліду за мною.

Нашу розмову підслуховуватимуть.

Машина здригнулася, наче норовистий кінь і рушила в дорогу. Я задрімав.

- Прокидайся, - каже Надя, - приїхали.

Слава Богу. Діти, мов сироти, з'їжилися від холоду і чекають нас на вулиці.

- Приїхали, приїхали, - залепетали голоси, а маленька Ярослава вчепиласі рученятами мені за карк і крізь сльози шепоче: "Таточку, не їдь більше на міліцію, а якщо вони до нас ще раз приїдуть, то я з хати їх повиганяю, татку*.

- Добре, дитино, ми їм покажемо на двері.

Без вечері лягали спати, не лізла в горло їжа. Всю ніч ока не стулив. Не спалося. Вовки в погонах сон розтягнули. Нерви здають. Нема здоров'я. Докучають різні шлункові болі. Найбільше мене турбує, як боронити дитячі душі від напасті геоеш-ників. Є закон: діти не відповідають за дії батьків. Але це в правових державах, а в нас і говорити нема про що. Адже знаємо чимало фактів, коли діти репресованих батьків (звичайно ті, які не можуть принижувати своєї людської гідності) поневіряються між людьми, виконують найбруднішу, найтяжчу і найдешевшу роботу в цьому суспільстві; виняток становлять хіба що дуже обдаровані. Дітей примушують осудити своїх батьків, зректися свого імені. В обмін дають можливість ще так-сяк животіти. В іншому разі дитину може спіткати доля Юрія Шухевича.

Задзвонив будильник. Що принесе грядущий день? Дружина порається на кухні, всі її помисли спрямовані на те, щоб діти голодними не пішли до школи, щоб тепло, акуратно і чисто були одягнуті.

- Пора вже, Надю.

- Ростику, наказую тобі: пильнуй Ярославу, одягни її тепло, бо на біду багато не треба. Ми скоро повернемося, - повчає мати дітей.

Малі ще довго стояли на воротах, з тривогою в очах проводжали нас в дорогу.

- Будьте чемними і слухайте бабусю, - крикнув я, підходячи до автобуса, затрамбованого людьми, як бочка огірками.

З усієї сили пхаємося, щоб якось влізти до середини. Стою на одній нозі, отерпли руки і ноги, хоч як незручно, але я хотів би, щоб ця їзда продовжилася на весь день. Після 50-ти хвилин їзди автобус зупинився. Як на той світ, йдемо в підземне царство КДБ. Там нас уже чекають. Панчук переодягнувся в цивільний одяг, мова м'яка і, навіть, ласкава. Ач, який фарбований лис. Вовче хутро змінив на овече.

- Як вчора доїхали?

- Дуже погано, - каже Надя, - мене заколисало і розболілася печінка.

- А ви, Яремо, здається, теж хворієте?

- Ви не лікар, а я не пацієнт і не прийшов сюди зі скаргою на своє здоров'я. У мене все гаразд.

- Бачите, який зухвалий.

- Він лише так, насправді Ярема добрий батько і чоловік, а як людина, то чудовий.

- Можливо для вас і добрий, але він ненавидить радянську владу. Правду кажучи, на вас ми й звертаємо увагу, адже ви вчитель і якщо його виженемо за межі України, то як у школі перед дітьми покажетеся? Ми його таки сьогодні можемо судити без зволікань, але не прагнемо такої мети, ми хочемо, щоб зрозумів: завдяки радянській владі він живе не в криміналі, а на волі. До речі, коли у вас, Яремо, день народження?

- 26-го квітня.

- Ви не проти, якщо ми з Яремчуком приїдемо на іменини?

- Я нікого з хати не виганяю, але непрошені гості гірше татарина.

Дружина перебиває мене.

- Не слухайте його, ми завжди раді гостям.

- Бачите, Надіє Михайлівно, якщо б ми були зацікавлені чинити вам зло, то зробили б на заводі збори,прочитали б робітникам заяву П. і, що ви думаєте? Та його без винятку усі би осудили. Припустімо, найшлося б один-два співчуваючих, та запевняю вас, вони мовчали б. Винесемо на голосування і всі піднімуть руки за те, щоб не залишилося його духу не лише на заводі, але й в Україні.

- Йой, не робіть цього, адже ви не знаєте, як нам тяжко було, поки він влаштувався на сяку-таку роботу. Ми вдячні Збруцькому, це він чимало допоміг йому в житті.

- Якому? - питає прокурор.

- Тому, що отруївся, - з явною іронією в голосі каже гебіст.

- Він добре знає, - продовжує Панчук, - що без нас його не те, що на роботу, але навіть не прописали б у районі.

- Певно, що знаю, але не я ходив до вас проситися, а Збруцький.

- Ви, Надіє Михайлівно, скільки заробляєте?

- Цього року, як ніколи, 180 карбованців.

Що ж, тут нема чого дивуватися, подумав я собі, планувався обшук, що мав призвести до арешту. Під час суду тикали б в очі, що жінка добре заробляє і це завдяки радянській владі. А до цього часу обходилася 120-тьма крб. І завантажували по вуха громадською роботою, оберігаючи від перевтоми жінок начальників та своїх посіпак. До речі, як лиш їй дали в школі більше навчальних годин, це мене не абияк насторожило і я з дня на день очікував з боку гебістів якоїсь напасті. Адже працюють вони за трафаретом, якщо після цькування наступає якась поблажливість - це дуже погана ознака. Стережіться люди.

- Ви, Михайлівно, хто за професією?

- Хімік.

- Ну добре, не будемо переливати з пустого в порожнє, переходимо ближче до справи. Не будемо вимагати від нього щиросердного признання, як обробляв молодь в націоналістичному дусі, бо він не признається, хоч би з нього живцем шкіру дерли, впертий, як цап. А тепер, Ткачук, маєте листок паперу і пишіть про свої відношення з П.

Я, довго не роздумуючи, написав: "З П. закордонних радіопередач не слухав, про українську літературу, якщо колись і була мова, то не пам'ятаю. Щоправда, орав читати в нього газету "Наше слово", а в заміну запропонував йому "Український календар".

- Написали?

- Авжеж.

- Тепер пишіть те, що я диктуватиму, - каже чекіст.

- Що саме?

- Пишіть, що ніколи не будете займатися антирадянською діяльністю.

Я написав: "антирадянською діяльністю не займався, не займаюсь і не буду займатися". А про себе подумав: ще не раз займатимусь.

- Не так!

- А як?

- Слова "не займався і не займаюсь" треба викинути. Виходить, що тебе даром судили і переслідуємо від нічого робити.

- Певно, що нізащо відсидів 10 років.

- Ви чуєте, Михайлівна, що то за сучий син. Він замахнувся на святую святих, на розчленування нашої держави, на розчленування наших народів і ми його нізащо судили. Я тебе, сучий сину, на колінах вмовляти не буду. Завтра в районі твого духу не буде.

- Яремо, - каже дружина, - подумай та напиши їм відчіпного, корона з голови не впаде.

- Ти знаєш - чим глибше в ліс, тим більше дров, а я не хочу, щоб мене засмоктувало.

- Ні, я з ним більше панькатись не буду! Або най пише так, як я диктую, або до чорта, - визвірився гебіст.

- Та що ти собі думаєш, підполковнику, адже я не дитина, що бешкетувала у школі, а тепер повинен просити вибачення і обіцяти, що більше не буду пустувати.

-Ти глянь на нього, він навіть цього не хоче зробити.

- Яремо, напиши їм хоч задля мене.

- Відчіпного кажеш, та це найгірше, що може бути, бо хіба можна дякувати радянській владі за те, що живеш і працюєш. Вони самі не розуміють, як це принижує людину.

Спитатися цієї влади, а хіба раб не жив і не працював, подумав я собі, а може в'язні концтаборів не живуть і не працюють, а невільник прикутий до весла турецької галери не жив і не працював? Вже якщо дякувати комусь за життя і здоров'я, за те, що можеш жити і працювати, то хіба Всевишньому, а не радянській владі. А я, раб нікчемний, поступився і подякував. Хоч болить душа, а слово "не займався" випустив, проте, залишив "не займаюсь". Все це я зробив з тактичних міркувань, щоб мати можливість розповісти людям про "щасливе" життя при розвиненому соціалізмі. Звертаюся до Панчука:

- Слухай, начальнику, невже ж, щоб витягти з мене цих два слова, треба було ґвалтувати родину і хату.

- З тобою інакше не можна.

- Брехня. Ви хотіли мене запроторити у в'язницю, або завербувати на співпрацю.

- Помиляєшся, нам потрібні чесні люди, а не такі, як ти. Звичайно, якби ти з доброї волі повідомив нас про когось, ми були б тобі вдячні.

- Вибачте, що перебиваю, - каже дружина.

- Прошу, прошу, адже ми чекаємо, що ви нам щось нове скажете.

- Я хочу повернутися до П., бо не вірю, що Ярема з ним розмовляв на

антирадянські теми, адже вважав його вашою людиною.

- Чого дивуєшся? Пригрозили йому, що виженуть з інституту, дали кілька

позавушників і примусили написати пасквіль.

- Хіба ми б'ємо вас?

- Нема за що, та й добре знаєте, що я мовчати не буду і рейваху нароблю

на всю Європу.

- Тебе не те, що бити, а...

- Дати так, щоб замовчав навіки, - продовжив я думку гебіста.

- Якщо бути відвертим, то вчора у мене був намір натягнути тобі кайдани. І показав блискучі кільця.

- О, не дивуюся, бо не чекаю від вас добра.

- І все-таки ми проведемо збори на заводі, певна річ, що не в такому

широкому обсязі, як нам хочеться, але най люди знають, що ми даремно не чіпляємося до тебе.

- Звичайно, - каже Надя, - як би справа набула широкого розголосу, то мені

не було б що робити в школі.

- На вас, правду кажучи, і зважаємо, ми не возилися б з ним, як з писаною торбою. Самі бачите, що ми не такі вже нелюди, якими він нас змальовує.

Брехня, ледь не зірвалося мені з язика, ви її вивчили, як своїх п'ять пальців ще перед нашим одруженням. І сьогодні робота з нами обдумана ретельно і докладно. За весь час тут ні було висловлено з вашого боку не обдуманого слова. Вийшла гра азартна, темпераментна, лише противники не були в однакових умовах. Ми розійшлися без "будьте здорові" і обидві сторони при своїх інтересах. Перший тайм я виграв за очками, а яким буде другий - годі передбачити.

Після обіду їдемо додому. В хаті ніякої розмови, а якщо виникає якась потреба спитатися або щось уточнити, то користуємось олівцем і клаптиком паперу. Від переживань у мене загострилась виразкова хвороба. Знову безсонниця, а завтра на роботу. Я не маю де подітися, мушу їхати. Дехто з робітників зустрів мене так, ніби я вирвався з пащі акули. Не встиг ще добре розрухатися від сну в автобусі, як на заводі вже шукають за мною. Не дають передихнути, щоб зібратися з думками та проаналізувати події останніх днів. Уже підготували збори, а я не маю сили сьогодні вислуховувати їхні теревені. Дошкульний біль не припиняється, а тому плюнув на все і хай діється воля Божа. Самовільно поїхав додому. Напевно, гебістські нишпорки геть чисто розгубилися, побачивши мене в селі. Адже в цей час я маю бути на роботі. Наступного дня, як лише появився в цеху, не встиг ще пристосуватися як слід, аж гульк - у мене за спиною начальник механічного цеху В. П. Хавов з неабиякими претензіями: "Пиши пояснювальну, чому самовільно залишив роботу. Я вижену тебе з заводу."

- Овва. Неймовірна втрата. Аж 80 крб.

- І все-таки, Ткачук, чому тягнеш на себе кару?

- Я хворий, ти розумієш це чи ні?

- В такому разі ходімо до директора.

- Зараз піду, але зачекай трохи, дай віддихаюся та приготуюся бодай морально і до найгіршого.

Перед вікнами адмінбудинку зупинилася лімузина. Приїхав начальник КДБ Панчук і прокурор Яремчук. Між собою розмовляють російською, а до мене гебіст звертається українською, запрошуючи в просторий зал засідань адміністрації.

- Де ви, Ткачук, були вчора після обіду?

- Я захворів.

- Що у вас коїться на заводі, Олексію Миколайовичу, - звернувся до директора гебіст, - це ж анархія.

- Чи знаєте, Ткачук, що після війни, якщо робітник спізнювався всього на п'ять хвилин, його судили.

- Ну якщо у вас ностальгія за тими часами, то поверніть їх.

- Ну й нахаба.

- Припустимо, що у вас насправді боліла голова, то чому не звернулися до нашого заводського лікаря, - в розмову втрутився директор.

Я знав, що в медпункті нема таблеток анальгіну, тому впевнено відповів:

- Звертався, але мені сказали, що таких ліків нема.

Директор підняв трубку телефону: "Ало, скажіть будь ласка, чи є у вас таблетки анальгіну?" Не знаю, що там йому відповіли, та не здивувався б якби сказали, що є. Адже питався не хто-небудь, а сам Олексій Миколайович Череп.

- А чи були ви на поліклініці в Мостиськах? - питає прокурор.

- Авжеж, але там черга і треба пару годин відстояти, поки тебе прийме лікар.

Тим часом у зал зійшовся майже увесь партійний актив заводу, а між ними кілька невизначених робітників. Основна мета - засудити в моїй особі український патріотизм, цей найстрашніший ворог імперії, з яким протягом століть Москва собі не може дати ради. Вже як не викорінювали, як не старалися завдати йому вирішального удару кулею, голодом, холодом, нагайкою і Сибіром, а він живе собі на славу, глибоко вкоренившись у рідну землю. Нищили його царі і царенята, нищили комуністи, нищили усіма способами, думали, що після 1933-го року вже не підніметься, а він, ніби й не було трагедії, відродився.

Як годиться директорові, він розпочинає збори. Доповідач начальник КДБ Панчук, а замісникові директора з будівництва доручили виконувати сольну партію.

- Товариші, - звернувся до присутніх Череп, - ми зібралися, щоб ближче познайомитися з нашим робітником Я.С.Ткачуком і, звичайно, заслухати його пояснення, чому вчора пішов з роботи. Це, так би мовити, одне питання, але крім того начальник КДБ і прокурор розкажуть нам про його ворожу діяльність проти нашого соціалістичного ладу. Ми, товариші, мусимо вирішити: чи залишити його в колективі, чи звільнити і хай йде на всі чотири сторони. А тепер, до слова запрошується начальник держбезпеки.

З протилежного від мене боку зірвався навіжений чоловік. Йому дуже хотілося вселяти присутнім страх. Злобно глянув на мене і почав чесати російським "наречієм", як і його попередник:

- Товариші, перед вами робітник, якого ви можливо й не всі знаєте. Ну що ж робітник, як робітник, скажете ви. Шановні, воно не так. Він у душі носить антирадянську отруту і сіє її серед нашого колективу, викликаючи між людьми недовіру до партії та уряду. Хоч за свою антирадянську діяльність уже відсидів 10 років, але життя його нічого не навчило, як займався так і займається націоналістичною діяльністю. До нас звертаються чесні радянські люди з проханням відгородити їх від цього націоналіста. Одержуємо на нього анонімки. Люди пишуть, що він самогонник і злодій. Правда, самогонки у нього не найшли під час обшуку, проте вилучили 11 кілограмів бляхи. Звичайно, він категорично заперечує те, що бляха крадена, а твердить, буцімто купив її на барахолці у Львові, але факт залишається фактом: доступ до бляхи мав і ми у нього її виявили. Броф не продається на барахолці. Зараз я вам прочитаю заяву його односельчанина П. І вочевидь переконаєтеся, що він запеклий націоналіст.

Панчук читає з інтонацією та виразом, як артист на сцені.

- Отже, товариші, ми тут разом маємо вирішити, що з ним робити?

- Добре було б почути від нього слово, бо не штука людину позбавити роботи.

- У нього, напевно, є жінка і діти, то ми перш за все їх покараємо, а не його, тобто вдаримо по сімейному бюджеті, - сказала робітниця другого цеху.

- Розкажіть, Ткачук, хай люди послухають чим ви займаєтесь, - каже директор,

- Годі нам тут гаяти дорогоцінний час, розбираючи вашу антирадянську діяльність.

Що їм сказати? Хіба декілька слів.

- Хочете чути моє слово, то ось що я вам скажу: в націоналістичному дусі П. не обробляв, антирадянською діяльністю не займався і не за займаюся, красти не крав і не краду. Працювати, звичайно, хочу, бо інакше не уявляю собі життя. "Це між іншим і все, - подумав собі, - згодом опишу детально ці події".

- Ні, товариші, він, сучий син, займався націоналістичною діяльністю, - зірвався гебіст, як собака з ланцюга. - Даром ми його не судили в 1959-му році. Для нього націоналісти на Заході збирають гроші, щедрівки передають під Новий рік. Віднайшов в Америці якусь сестру і вона йому присилає посилки. Він дуже хитра гадина, хоч освіта в нього в межах початкової. З Польщі виписує газету "Наше слово", в якій друкуються, з нашого погляду, крамольні матеріали, недопустимі в нашій пресі. Він знайомий з І.Кандибою й Лук'яненком, з людьми, які сьогодні займаються активною антирадянською діяльністю.

До речі, Лук'яненко починав свій націоналізм з газети "Наше слово". Трудно збагнути, хто тут антирадянщик: Я, Лук'яненко чи Панчук? По-моєму твердити, що "Наше Слово" згубно впливає на світогляд і переконання марксистів і що в газеті друкуються ворожі соцреалізму статті - це, м'яко кажучи, абсурд, бо, виходячи з інтересів соціалізму, її слід закрити, а редактора арештувати за антирадянську діяльність.

Мене гебіст нагороджує епітетами тваринного походження, що ж брутальна лайка не переконає людей у моїй вині перед законом. Отже, якщо в присутніх є хоч крихта людяності, то не мене, а Панчука слід судити за безпідставне переслідування жертви. Я не чекаю від цих людей благородних вчинків, адже про них ще І.Франко писав: "Нескінчені циніки, які з батьківського дому винесли відразу і погорду до всякої боротьби; винесли незламну віру в вічність, непорушність грубої сили і забобону; винесли певність, що, служачи тій грубій силі та плюючи на всякий ідеалізм, можна прожити щасливо, доробитися маєтків і Гонорів і вмерти маститим руським патріотом". Деяка частина наших людей під тиском політичної поліції зрікалася та очорнювала не лише простих, а навіть визначних людей свого народу. Міняються часи, люди скидають зі своїх плечей предвічний страх репресій і, навіть, наважуються солідаризуватися зі знедоленими, кинувши партквиток на стіл секретаря райкому. Я від своїх переслідувачів не очікую гуманного співчуття, не прошу помилування, але хотілося б, щоб вони зрозуміли: у них сила, а в мене правда. Очевидно, правда суду не боїться. Панчук продовжує:

- Товариші, хоч у нього заробіток невеликий, але дружина вчитель і її місячний заробіток становить 300 карбованців.

Бреше і навіть оком не моргне.

- Сім'я живе в достатках, радянська влада дала йому можливість жити і працювати, - аж захлинається у своєму марнослів'ї. - Збудував хату, що йому ще треба? Спитайтеся його товариші. Антирадянщина стала його основною професією. Не думайте, що кинуте ним слово - це така собі невинна дитяча витівка. Це, товариші, значно страшніше і підступніше від того, хто ходив з обрізом і глухої темної ночі сіяв серед народу страх і смерть. Він стріляє, але не кулями, а отруйними словами у нашу робітничу свідомість. На жаль, є ще у нас деякі об'єктивні негаразди, що сприяють проростанню націоналістичного кукі-лю. Ми, товариші, мусимо навколо нього створити такі умови, при яких він зі свічкою в руках не зміг би знайти однодумця.

Задоволений своєю промовою, Панчук сідає. Його очі переповнені вовчою злобою, жадобою познущатися перед тим, як проковтнути свою жертву. До слова запрошується прокурор. Гебіст говорив частково суржиком, частково російською, то цей вже з рідного поля ягідка.

- Товариші, ми уважно слухали заяву П. і дивуємося, чому це з Ткачуком панькаються, чому не притягають до судової відповідальності? Наша мета полягає не в тому, щоб його судити, а в тому, щоб він зрозумів свою хибну позицію і став

на правильний шлях радянської людини. Хочу вам сказати, що й закони він знаї краще за мене, але тільки ті, що йому вигідні. Ви лише послухайте, що він гоно-рить: "Газету "Наше слово" просив у П. але не обробляв його в націоналістично» му дусі". Так само категорично відкидає те, що разом з П. слухав ворожу радіостанцію. Чому? Бо знає, якщо признається, то ми будемо судити його. Бачите.з яким типом маємо справу. Дивись на нього, йому захотілося йти додому і, и спитавшись дозволу в начальства, пішов самовільно з роботи, а де трудова дисципліна, про яку говорив тов. Брежнєв на з'їзді партії. Ми ще не знаємо і насправді він поїхав додому, чи, може, ховав у воду кінці. Тут безумовно наїм упущення. Ми занадто гуманно ставимось до тих, хто отруює наше життя.

Можна лише подякувати Панчукові та Яремчукові за таку достеменну інформацію. Такого, шановні, ні в одній газеті не прочитаєш, щоб живе правдиве слово кидало в істерику не лише гебістів, але й усю партійну номенклатуру. З їхніх елі дізнаємося, що радянські люди зобов'язані питатися в гебістів, що можна слухати по радіо, що читати, що дивитися по телевізору За Панчуком ми зобов яззиі дивитися на телеекрані московську програму, слухати гучномовець і читати лиш газету "Правда ". Якщо ти насмілишся хоч краєм вуха послухати "Голос Америки", тут же, як навіжені, звідусіль накидаються на тебе з криком радянські люди ізолювати його від суспільства, як сіяча смути, запроторити до в'язниці.

- Пропоную, - каже прокурор, - створити йому на заводі такий нагляд, щоб йому під ногами земля горіла. Фактично - це наказ адміністрації: хочеш бути директором, нач. цехом, майстром, чи навіть бригадиром, мусиш доносити на тих робітників, якими цікавиться КДБ - бойовий загін КПРС. Не хочеш прислужуватись, то це ознака низької пролетарської твоєї свідомості і з адміністративної посади тебе слід усунути, а від цього залежить твій добробут і місце в суспільстві.

Сидять у цьому залі з опущеними очима робітники і ніби без'язикі верблюди, кивають схвально головами. Покірно слухають, як мене зацьковують гебісти та їхні прислужники. Взяти хоч би цього дебелого чоловіка, замісника директора з будівництва Білов'ята, що замахнувся на мене жменею багнюки. Велика нижня губа відвисла, наче торба, звідти він вергає у моє чисте сумління брутальну лайку. Спитатися б його, за яким правом цей блазень паплюжить прилюдно мене? Його примусили - хором відповідають такі, як він. Дивно, а як би його зараз примусили живцем шкуру стягати з мене? Він теж покірно виконає наказ. Якщо вхе берешся когось судити, то хоч сам будь людиною з чистим сумлінням. Але ж ми знаємо Білов'ята, колишнього голову колгоспу, на совісті якого смерть жінки Ко-бат у селі Чернява. Виходячи з позицій державних інтересів, він своїми брудними руками, з яких ще не змита свіжа кров нещасної колгоспниці, лізе у мою душу, щоб знівечити її. Через злочин йде до кар'єри і його запрошують на посаду другого секретаря райкому. Радянська медицина, як звичайно, годить своїм хлібодавцям і встановлює причину смерті колгоспниці -інфаркт. Щось подібне до того, як встановлюють діагноз дисидентам -шизофренія. Цілком імовірно, що якби Панчук наказав "білов'ятам" каменувати мене - без вагань виконали б цю жахливу канібальську екзекуцію. Всі ці люди називають себе радянськими людьми, всі є членами диктаторської партії, всі вони узаконюють беззаконня і свавілля, а свої інтереси ототожнюють з імперськими інтересами. Білов'ят поступово розбурхує свої емоції, він аж очі заплющив, прислухаючись до власного голосу.

- Товариші, всі ви знаєте, скільки горя приніс нашому народові український націоналізм, скільки сліз і крові пролито у боротьбі з звироднілими відщепенцями, скільки комсомольців загинуло за наше щасливе сьогодення, а цей виродок хоче повернути криваву бандерівщину.

- Говори та не забувайся, - не витримавши, перебиваю його.

На хвильку його заціпеніло, а далі кулаком в груди:

- Не маю сили, чоловіче, не можу, гнів роздирає мої груди, як згадаю розправу бандерівців над невинними людьми. Дивуюся, як тебе свята земля носить, чом не провалиться під тобою. Якби тебе сьогодні показати тим дівчатам, батьки яких загинули від рук націоналістів, вони каменували б тебе, на шматки розірвали б.

Садист по-садистськи думає. Та ба, до мене ні одна дівчина не має претензій, а що сказали б ті байстрюки, яких ти розкидав по селах, зустрівши батька -гвалтівника. Примушуючи людей за безцінь працювати, ти бив іх до смерті, а піді мною свята земля не має чого горіти. Я нікому не заподіяв кривди в житті, не вбивав і не ґвалтував. Усе це робив ти і за радянськими законами не мені, а тобі слід було томитися десять років у тюрмах і концтаборах. Не мені, а тобі слід давати виконувати найбрудніші і найдешевші роботи. Не мене, а тебе треба переслідувати сьогодні і це було б справедливо. А то що виходить? Чесні люди: Осадчий, брати Горині, Б.Ребрик томляться в концтаборах, а негідник їздить лімузинами, бенкетує, народ обкрадає та ошукує.

Панчук задоволено потирає руки. Я мовчу, бо скажи правду в очі катам мого народу, скажи те, що робиться в моїй душі, скажи те, що хочеться сказати, в такому разі мене тут же арештують, звинуватять в наклепі на радянську дійсність і повезуть в Сибір на довге і нудне звіроподібне життя. Білов'ят емоційно розповідає про знищення людей бандерівцями в Старосамбірському районі. Правда, не дає ніяких фактів, але нащо далеко ходити. Загально відомо, що наш народ на 96 відсотків був одностайний у боротьбі з московською ордою. Чому Білов'ят дивиться на визвольну боротьбу нашого народу крізь призму чекістських окулярів? Адже, коли ллється кров, не можуть одні йти, як барани на бойню з зав'язаними очима, а другі як різники. Якщо у нашого народу був вибір: краще смерть, ніж неволя, то московська орда воювала з метою утвердити російський колоніалізм в Україні. Білов'ят знає, як стріляли УПА, але заплющив очі, затулив вуха, не хоче ні бачити, ні чути як стріляли окупанти. Він другий секретар райкому, то має знати про "Варфоломіївську ніч" 22 липня 1944 року у невеличкому селі Нагірне Мостиського району, що її вчинила АК /армія крайова/. Цієї глухої ночі тут загинуло 20 чоловік лише за те, що народилися українцями. Повинен би знати, як у селі^Тишковичі Мостиського району польські легіонери замучили полоненого УГА. Його під вартою привели в село і зупинились на подвір'ї Ганни Телефанко. Офіцер присів на лавочці біля криниці.

- Прив'яжіть його до яблуні, - наказав жовнірам, - дивись, як косить очима, мабуть задумав щось лихе. Ретельно перевірте довкілля, чи, бува, не притаївся часом поблизу ворог.

Розбрелися жовніри по господі. Раптом один з тих, що зайшов до хати -

вискочив звідтіля, мов ошпарений. В його руках блистів рушник і вишитий

козак на ньому з синьо-жовтим прапором.

- Де пан найшов ту шмату?

- Прикрашав образ, прошу пана.

Офіцер вихопив з рук підлеглого рушник. Зім'яв його, глянув на полоненого зненавистю і грізно запитав: "Чия це земля, хаме" ? - показавши рукою на поля, що зеленіли озиминою.

- Українська.

Кат скреготнув зубами і з усієї сили вдарив кулаком полоненого в обличчя.

Потекла червона кров по стрілецькій уніформі.

- Витри носа, свинко, - кинув рушник стрільцеві на груди.

Січовик, як годиться, поцілував символ свого народу і ніжно, як мати дитину, лригорнув до серця.

- Жовніри, - звернувся з наказом до вояків офіцер, - вибийте з голови pro йолопа оте рутенство, най затямить, що народився, жив і працює на землі иалопольській.

Декілька шомполів врізались в спину січовика. Полонений знепритомнів.

- Чого дрімаєш, пся крев? Нумо розбудіть його негайно.

Хтось з катів вилив відро води на голову стрільцеві. Розплющив очі. Мільйони іскор ненависті сипнув на завойовників і ледве простогнав: "Наша, українська земля і прапор український". Тріснув від удару важкого карабіна череп, фонтаном вдарила кров і потекла гарячим струмком до рідної мами. Конав у важких муках цей чесний лицар, оборонець рідної землі й борець за українську державу. Цього Білов'ят не знає і не хоче знати. Може забув, то я нагадаю йому свіжіші факти: напевно, знає родину Андрусейків зі села Циків Мостиського району. До речі, родом з цього села секретар райкому Масляк, з Білов'ятом вони найкращі друзі по роботі. Тож не віриться, аби Масляк при нагоді не розповів другові, як в 1947 р. в його рідному селі радянські прикордонники замучили дівчину. Щоправда, вона не сконала в руках катів. Пришкандибала ще додому, лягла в стодолі на солому і за годину попрощалася з білим світом. За що її вбили? "За співпрацю з УПА", - скаже Білов'ят. Напевно, знає і про те, як у селі Нагірному московські визволителі спалили батька і матір учасника УПА Осідача.

Сонце стояло в зеніті. Гомінке непосидюче птаство з щебетом і свистом працювало в садках, у хлівах, у лісі і на полі. Гаряча пора літа, а люди не виходять з хат. Село оточене військами. Облава. У невеликій, під солом'яною стріхою, хатині, що сховалася між старими вербами, сидить на покутті легінь. Вояк не вояк, у білій селянській вишиванці, автомат у тремтячій руці, граната при боці й пістоль. Він готується, як личить українському повстанцю, належно зустріти наїзника ката. "Може, це останній мій сонячний день, може, не побачу тебе більше кохана, не відчую тепла твоїх рук, не п'янітиму від палких і гарячих твоїх поцілунків, не пеститиму твої шовкові золоті кучері, не шукатиму правдиці в твоїх глибоких ясних очах. Бувайте здорові матусю і ти старий батьку. Може, це останній бій за нашу українську долю в рідній хаті й за тебе, моя веселкова Україно, земле моя рідна скривавлена, слізьми мого народу напоєна, може, сьогодні приймеш і мене в своє лоно, як заховала моїх друзів. Ви будете свідками й побачите, що я не злякаюся, не здригнуся перед лицем ненависної смерті, а боротимусь до останнього набою, до останнього подиху, щоб не топтали наші душі брудними кирзаками вороги. Ось вони, в сусідній стодолі руйнують і ламають стріху. Перевертають догори дном усе, що лише можна, шукають повстанців. Ні, ховатися не буду. Вже йдуть сюди, вже попід хату чути тупіт кирзаків, перед порогом зупинилися".

- Відчиняй двері, - наказує солдату офіцер.

У повстанця, що затаївся в хаті за дверима, блискуче працює думка та орієнтація. Лиш би не поспішити, пустити їх як можна ближче. Нехай заходять в хату. "Прошу, прошу, "дорогі гості", я приготувався і маю чим вгостити: горілка з хмелем, до чого пекуча та гірка, гірше смоли гарячої, і каша з розпеченим свинцем". Вже чути кроки в сінях, вже заскрипіли давно не смаровані завіси хатніх дверей. І раптом, наче крило, майнув рукав домотканої білої сорочки і коротка автоматна черга прошила ворожі груди. Розбризкалась червона кров по білих стінах і два напасники упали мертвими. В цю мить знадвору гаркнув кулемет, загримали гвинтівки, дзенькнули розбиті шиби у вікнах, осами забриніли в хаті кулі, зі стін посипався тринк. Відізвалась хата влучними пострілами, здавалося, що в хаті засів не один повстанець, а цілий рій. Адже відомо: в страху великі очі. Влучні постріли повстанця приклали до землі чекістів. Після втрати вони стріляли навмання, боялися за свої голови окупанти. Хата блискала вогнем крізь вікна, двері й, навіть, зі стриху. Раптом команда: "Дом поджечь". І засичали запальні кулі солом'яною стріхою. Смолоскипом спалахнула хата і чути було, як в середині задихалася димом людина.

- Здавайсь, бандеро!

У відповідь граната. Потужний вибух. Димом заволокло подвір'я. Вибухова хвиля, наче ломакою, вдарила по солдатських спинах. Не запримітили чекісти, як в диму повстанець зник. На якусь мить стихли постріли, щоб за хвилю поновитися з подвійною силою і люттю. "Верби, верби, служили ви мені в дитинстві, послужіть й тепер. Ваше гнучке галуззя не раз рятувало мене від лютих собак, під вашою кроною ховався від дощу і сонця, а тепер від куль ворожих захистіть".

З-за обгорілого стовбура верби короткими чергами затріщав автомат раз, вдруге, втрете. Здавалося, дерева стали в ряд і своїм тілом прикривають відступ повстанця. Спроби чекістів перетяти йому дорогу в ліс виявилися марними. Тепер легінь покладався на щастя і прудкі ноги, а короткими автоматними чергами змушував переслідувачів триматися на певній відстані.

- Вперед, вперед, - верещав офіцер, але вояки не хотіли вмирати.

Нарешті порідшали постріли. Бій вщухав. Горіла хата, ховаючи у вогні солдатів,

які не знали, чого вони прийшли з Орловської губернії в Україну. Наша армія-визволителька. В цьому їх переконували командири, а довелося грабувати, вбивати, насилувати, щоб нав язати свою волю чужому народові, який вони уже давно привласнили разом з усім майном. Шукали нових територій і рабів для своїх володарів, а знайшли безславну собачу смерть. Розлючені втратами чекісти, як голодні вовки, зі скреготом в зубах поверталися в село. Через городи і сади прямували на хату старого Осідача. Господар стояв посеред подвір'я і молився: «Боже, прости гріхи моїй дитині, моїй надії, візьми його під свою опіку, допоможи вирватись з пащі катів. Сину, сину, доле наша щербата українська. Боже, захисти і помилуй наш народ і Україну». Він так захопився молитвою, що навіть не запримітив, як на подвір'я влетіло кілька червонозорих солдатів на чолі з офіцером.

- Візьміть його, - наказав командир.

- Куди, навіщо? - заголосила стара жінка.

- її також беріть, бо затухне вогонь, якщо не підкинемо пального.

Старий перехрестився.

- Молися, жінко, сьогодні загинемо, як наші прадіди вмирали під час навали татарської орди.

- Швидше, швидше суко. Бач, бандерівська навололоч, наплодила бандерів... твою мать, - і в шию прикладом.

Якось невиразно скоцюбилась і впала долілиць на землю. Гнулися ноги, сил вже не було йти, їх підганяли штиками. Ще кілька кроків до кінця життя - вже відчувають, як припікає полум'я обличчя, як лижуть гарячі язики руки й ноги. Зупинився старий батько. Крізь сльози глянув на дружину і тихо, як молитву, прошептав: "Разом жили, ростили сина героя для України, разом і загинемо". Раптом його погляд, повний ненависті, холодним лезом торкнувсь душі ката.

- Прошу, благаю вас Іменем Господа Ісуса Христа, іменем ваших дітей і катерів, застеліть хоч перед тим, як ввергнете нас у пекельну пащу вогню.

- Замовкни, стерво. Нумо, хлопці, зігрійте їх. Гляньте як хрестяться. Просяться в рай, але туди далеко. Ми їх через чистилище транзитом відправимо в пекло. Нумо, з розмаху і хай летять чортові в зуби.

Але один з напасників несподівано пустив чергу з автомата в старого Осідача та його дружину. Мабуть, все-таки, його родила мати, а не сука. І таким чином він припинив неймовірні страждання двох людей. З криком "Ура-а-а" і диким реготом солдати кинули мерців у полум'я. Чорний дим піднявся над селом і на мить затьмарив сонце. Затремтіла смеречина гіллям, застогнав від болю предвічний дуб, закапала кров'ю калина, занило серце повстанця. Оглянувся повстанець назад і побачив, «над батьківською хатою увись піднялась чорна хмара і попливла високо-високо над лісом; згодом зблідла і в ній йому привиділась мати. Хмара зійшлась з другою такою як сама і рясним дощем обмила криваві рани народу...

Якби цей повстанець після канібальської розправи чекістів над його батьками був подібний до Білов'ята, то неминуче проявляв би дику жорстокість до ворога, вле, на славу нашому народові, він був суворий і справедливий до останнього подиху. Про це мовчать партійні та державні установи, про це не пишуть радянські історики, мовчать письменники і публіцисти, лише в піснях народу живе спогад про боротьбу УПА. На жаль поки що не ставлять пам'ятників жертвам совітського терору. Навпаки, все робиться для того, щоб трагедію села Нагірне і сотні розп'ятих українських сіл стерти з людської пам'яті. Хотілося б, щоб усі зрозуміли: визнання права нашого народу на політичне, економічне і духовне життя - це запорука миру в Східній Європі. Лише в такому разі не повториться трагедія Вінниці, Пікулич, Нагірного, Бухенвальду і ГУЛАГу. Ось про що слід знати усім присутнім та й не мовчати і не звалювати з хворої голови на здорову своі гріхи. Про всі ці нелюдські вчинки добре знає Білов'ят, бо й сам з нечистими руками і душею, знає та мовчить в ім'я свого добробуту і своїх дітей. Такі як Білов'ят не мають морального права чорнити мене. Хоч тут нема чого дивуватися, адже радянська пропаганда договорилася до того, що об'явила на весь світ по радіо, мовляв, Лук'яненко у 60-их роках організував антирадянську терористичну групу. То хіба можна вимагати, щоб наймит і холуй російського шовінізму Білов'ят ставав "на прю" з владою. За його лояльність власті на злочинні вчинки посіпак дивляться крізь пальці і, навіть, потурають. Він думає, що його поведінка закономірна, інакше розділить долю радянського робітника, або колгоспника.

Прийшла черга і на директора заводу. Весь цей час він сидів спокійно і в його душі не відчувалося бурі. Не кидав дурних реплік, як це робили його попередники. Почав говорити плавно і розсудливо. У нього достатньо глузду, щоб безпідставно ображати мене. Правда, говорить російською, але в межах відповідальності за свої слова.

- Товариші, вимагати сьогодні від Ткачука публічного розкаяння не можна, адже людина в таких роках має свої переконання і погляди на соціалістичний лад. Але зрозумійте, Ткачук, у вас є сім'я. Є дружина, діти, а ви своєю антирадянською діяльністю не лише ускладнюєте життя дружині, але й закриваєте дорогу дітям у майбуття. Як ви їх виховуєте?

- У націоналістичному дусі, - кидає репліку Панчук.

- Ви наглухо закрили перед ними двері у вищі школи. Все життя нарікатимуть на вас. Чи знаєте, ви скільки грошей ми тратимо на утримання такої величезної організації як КДБ, і все це із-за вас і таких, як ви. В основному в нас на заводі здоровий дружний колектив, а ви сієте серед робітників сумніви, недовіру і, навіть, ворожість до радянської влади.

- Ось як в нас дотримуються закону, адже записано, що діти за вчинки батьків не відповідають.

Прокурор, який сидить поруч, навіть не думає спростовувати те, що сказав Череп. Очевидно, цей закон, як і багато інших, існують лише про людське око.

Слово бере головний інженер Гунько. Ставний козарлюга. Враження таке, ніби щойно зійшов з коня, щоб випити кухоль пива. Говорить по-нашому, а насправді йому байдуже майбутнє його народу. Було б що випити і гульнути з повіями. Він з притиском звертається до мене:

- Хто вам, Ткачук, забороняє говорити українською мовою?

Звичайно циркуляра, як це було при царю-оатюшці, нема, але чому з недавні* 500 українських видань у республіці на сьогодні маємо лише 250. Чому за останній рік у Мостиськах з усіх показаних кінофільмів, хоч би один для сміху озвучиш українською мовою, чому вся документація на заводі ведеться російською мовою, з судові процеси над українськими патріотами - українською. Що ж, кривди не маємо, гріх нарікати на радянську владу. Живемо, як пиріг у маслі й "благоденствуєм"

Гунькові все це байдуже. Він співає "Аллилуя" радянській владі, а я - "Амінь'

- Вам, Ткачук, занадто добре живеться і ви повинні дякувати радянській владі, бо якби не комуністи, то й заводу не було б і де б ви працювали?

По-моєму, хто б не панував над нашим народом, він обов'язково збудував би якщо не завод, то хоча б фабрику, бо в Україні ідеальні природні умови і казково дешева робоча сила. До такого висновку дійшли наші поневолювачі. Не кращий стан з українською книгою. Появиться щось путнє, люди купують, а їм на додачу сунуть пропагандистську брошуру. Про це, навіть, горобці цвірінькають. Є серед цього мотлоху чимало панегіриків на похвалу колгоспного ладу. Візьмемо хоча б колишнього секретаря райкому Постнікова. В той час інструктором райкому працював мій начальник Петро Якович Козюра. Це розумна, правдива і чесна людина. "Одного разу, - розповідає Козюра, - їдемо з Постніковим селами і перевіряємо колгоспні стенди. Мета перевірки незрозуміла, принаймні для мене. Але.. .Дим, димок від машини, як дівочі літа... І котимось назад в район. Заходимо в книгарню - очам не вірю. На столі лежить стос брошур. І хто б ви подумали автор? Секретар райкому Постніков. Та ба, книжечки лежать, але їх ніхто не купує. їдемо на села. Гальопує на мене секретар. Я примушую кожного голову колгоспу негайно придбати книжечку і роздати тваринникам, а також подбати про те, щоб вона красувалась на колгоспному стенді. Отже, голови колгоспів з фондів, що виділяються на культурні заходи, беруть гроші і закупляють брошури Постнікова. Таким чином зникають вони з книгарень. Для Постнікова ця брошура стала трампліном, з якого він стрибнув простісінько в ЦК компартії України".

- Це щось неймовірне, Петре Яковичу. Я знаю, що наша преса розповсюджу-сться силоміць, і в першу чергу нам пропонують центральні газети, а республіканські живуть на попасі, але такого... І як не соромно радянській владі так нахабно пропонувати африканцям соціалізм.

- Африканцям, Яремо Степановичу, перш за все імпонують радянські конституційні закони, а не реальне життя. В законі записано: маємо право на демонстрації, але ті, що організовані райкомом; маємо право на збори, що організовує адміністрація; маємо право на свободу виборів, але за кандидатів, що їх висуває єдина диктаторська компартія; маємо право читати газети, журнали, книги лише ті, що пройшли радянську цензуру; маємо право слова, але того, що нам дозволяє КДБ. Ця організація безпардонно втручається в літературу і безсоромно диктує нам, що маємо писати в листах близьким і родичам. Люди з країн, що розвиваються, захоплюються безплатним навчанням в школах та в інститутах. Адже наша вища школа гарантує своїм студентам "безтурботне" майбутнє. Замість того, щоб випускати високоосвічених, культурних, мислячих людей, випускає в більшості ремісників, торгашів, ідолопоклонників. Тобто, перш за все, куються радянські самураї, а вже потім спеціалісти.

За спс ідами не звернув уваги на виступ Головського. Цей чоловік уже пенсіонер, але для нього і йому подібних влада на виробництвах, фабриках і заводах створила тепличні умови і вони, крім пенсій, одержують пристінну зарплату. А щоб не скучно було жити, то ходять на роботу. От такий 65-літній пенсіонер Мамедов, заступник директора заводу, одружився зі своєю 20-літньою секретаркою. Для таких пенсіонерів робота - це платна розвага. Отже, на спині робітника паразитують не одиниці, а сотні головських і степа-нових. Недаром люди кажуть, що розвинутий соціалізм - це бездонна золота мисочка, з якої протягом всього життя можна черпати життєдайну енергію, якщо молитимешся кумирові, в руках якого знаходиться ця мисочка. Чому влада опікується ними? Бо вони "батьки, няньки отечества чужого". Ніхто не чув, щоб вони хоч десь-колись заговорили рідною мовою. Боже борони, хоч живуть серед нашого народу не рік, не два, а сорок і більше років. Це ж вони засновували колгоспи, вивозили людей в Сибір, арештовували, ув'язнювали, вішали і стріляли. Вони, як колись, так і сьогодні ненавидять нас за те, що ми плекаємо рідне слово, культуру, звичаї. За те, що поминаємося за демократичні свободи, що маємо незламну віру і надію, якщо не тепер, то в майбутньому звільнитися з-під їхнього контролю і влади. За те, що є живими свідками їхньої визвольної місії в Україні. Головському дуже хочеться зробити мене злодієм. У цьому він переконує присутніх, але як можна когось в чомусь переконати, якщо сам в те не віриш.

- Товариші, - продовжує Головський, - живе між нами людина, працює разом з нами, а хто він? Не знаємо. Виходить, що хтось з легкої руки допоміг йому влаштуватися до нас на роботу. А виявляється, що він лютий ворог народу і радянської влади. У нього під час обшуку вилучили 10 кілограмів бляхи. Діє потайки, то тут, то там посеред загалу сіє націоналістичні ідеї. На жаль, ще находяться люди, що клюють на його вудочку. Відмовляється виписувати наші газети. Ніхто його не бачить з "Правдою" в руках, натомість, націоналістичне "Наше слово" читає, він має зв'язок з закордоном. З таким ігноруванням нашими законами не може миритися наш колектив. Ми повинні зробити все, щоб позбутися цього націоналіста.

Що ж, Головському позаздрили б і китайські хунвейбіни. Меле язиком, бо знає, що то є безвідповідально. Якби закон стояв на сторожі кожної людини, то присутній прокурор примусив би Головського поважати 125 статтю Кримінального кодексу УРСР. Прокурор мовчить, як риба. Його істина не цікавить. Тут все підпорядковане одній меті: примусити мене публічно очорнити, якщо вже не себе і своїх товаришів, то боротьбу УПА. Тепер погляньмо хто взявся ганьбити в моїй особі український патріотизм. Хто він такий, яка його мораль? Він ставить ультиматум своєму майбутньому сватові: мій син одружиться з твоєю донькою лише в тому разі, якщо купиш йому авто. Нещасний батько з останнього тягнувся, щоб зберегти честь дитини /вона ж вагітною була/. Я міг би навести чимало прикладів заручення з матеріальних вигод, але в даному випадку факт особливо гидкий. Не виписую радянських газет, але ж, дозвольте, підписка "добровільна", то за що судите мене?

- Хто ще бажає виступити? - питається директор. - Ви, мабуть, - і показав пальцем на жінку, що сиділа з опущеною головою і щось собі гадала.

Схопилася, ніби зі сну. Набрякле, втомлене обличчя зблідло і здавалося, в ньому нема ознак життя. За хвилю появився рум'янець і вона сипнула, ніби з решета піском, на панцерні голови присутніх.

- Сиджу я, - каже робітниця, - слухаю виступи товаришів і думаю, де ви, Ткачук, знаходите час, щоб читати газети. Я приїжджаю з роботи додому о IS годині, а ви, напевно, пізніше, адже вам значно дальше їхати, ніж мені. Дома на вас чекає дружина, діти. їм треба виділити трохи уваги, часу, дещо допомогти. Наприклад, я приїжджаю додому, то не знаю, за що хапатися. Вгору ніколи глянути, а не те, щоб читати газету.

- Послухайте моєї поради, жіночко. Не займайтеся антирадянською пропагандою, якщо не хочете мати неприємностей. Адже наші робітники мають право на працю і відпочинок, а ви малюєте сумну картину: "Робота важка, ніколи і помолитись не дадуть”... Хоча артистка якогось московського театру Сафонова заявила на весь світ: наша жінка не хоче бути кухонною мадонною і працює не тому, що її гонять на працю злидні, а тому, що робота для неї - це розвага, а ви, жіночко кажете, що від роботи ніколи вгору глянути Якби її хоч на декілька днів поміняти з вами місцями, тоді б вона другої заспівала. У будівельну бригаду б її до начальника Познякова. О, тоді мусила б йому годити, інакше рила б траншею до сьомого поту, а мужчини на бережку відкидали б землю. На кінець трьохповерховий мат і наказ: віддатись! Тоді спитати б Сафонову: працює вона задля насущного, чи для розваги. Якщо і цього мало, то направити у третій цех до начальника Макухіна і най лише попробує прийти на роботу, як на розвагу, а не як рабиня, то з першого дня дістане по зубах. Це в нас найбільша повага мужчини начальника до жінки-трудівниці. Якщо для прозріння цього замало, то послати її у колгосп дояркою або в ланку буряководів. Тоді інакше було б інтерв'ю. Сафоновійне дивуюся, але ви, жіночко, знаєте життя народу не з оповідання. Не раз спина горіла під плахтою з травою, коли поверталися з колгоспної ниви додому. В» знайте ціну словам: земля народна, проте, корову ніде пасти. Я не затаюю на

вас зла, бо годите своїм хлібодавцям, як усі годять. Інакшого життя не розумієте і не знаєте. Наші батьки на польських панів робили, а ми на радянську владу.

Судилище закінчилося. Мене не позбавили роботи і невигнали за межі України. Я вийшов надвір, дихнув свіжим повітрям на повні груди. В повітрі пахло весною і мені легко стало на душі. Південний вітерець дмухнув ласкою в обличчя. По-материнськи змахнув з чола пасмо чорного волосся і все, що залишилось в тухлих кабінетах, розніс ярами і заростями. Я очистив своє сумління від бруду наклепів. Чи вже кінець? Ця думка свердлить мозок. Чи знову починається погоня за відьмами? Як смерч, дух Сталіна крокує Україною. Роз'ярені гебісти нагнітають психологію страху серед робітників, бо надто язики порозпускали. Сміються з нашого життя аж лящить довкола. Співрозмовникам і анекдотам вже нема ради. Хто їх складає? Де їх творці? Якщо не можна про життя говорити серйозно, то хоч будемо сміятися, як Райкін. Знахабніли геть начисто, збирають і розповсюджують антирадянські анекдоти. Крамола тай годі.

- Треба їм всипати такого перцю, щоб запам'ятали на все життя, що таке радянська влада, - сказав начальник КДБ Панчук.

Хто насмілився порушити спокій гебістів? Де ті зухвальці? Ось вони:

Боцько, бензозаправник на заводі, родом з села Гостинцеве.

Хавов - нач. цеху. Росіянин, (це ж на нього покладені обов'язки встановити за мною суворий нагляд);

Журибіда - юрист заводу, родом, здається, з Наддніпрянщини, хто-хто, а він закони знає і на таке рішився, мабуть, дух Гельсінкі його душі торкнувся; Козюра - старий комуніст, краянин Журибіди, любитель випити і посміятися; Вовк - механік заводу, ні риба, ні м'ясо. Судила їх Цапиха з секретарем райкому Очеретяним. Режисером був Панчук. Не обійшлося без голови райради Гамерника і якогось там секретаря райкому Труша. Ото вже всипали братам

по духу, вік пам'ятатимуть.

- Товариші, - каже Очеретяний, хіба це сміх. Загляньте лиш в цей зошит з

антирадянським змістом. Послухайте, що пишеться в ньому: "В руки людоїдів потрапили американець, англієць і росіянин. Вождь племені звернувся до приречених. Щоб кожний з них придумав загадку. Якщо не відгадаємо, тому життя

даруємо, а відгадаємо - з'їмо.

- Хто перший?

- Я, - зголосився американець.

- Скажіть, що таке атомна бомба?

Збіглися людоїди в гурт: шу-шу-шу і відгадали правильно.

”1 що їм загадати?" - думає англієць, - напевно, цього не знають. - "Ану вгадайте, що означає космічний корабель?"

Порадились людоїди і теж відповіли правильно. Черга за росіянином. Що загадаєш ти? Біда - мелькнуло в голові. Як врятуватися? Зрештою зітхнув і каже:

"Вгадайте, що таке бюро райкому?". Зійшлися людоїди думають гадають і ніяк

не второпають.

- Даруємо життя, але скажи, що слово це означає?

- Та, що. - відповідає той, - воно дуже подібне до ваших нарад: зійдуться в кабінет, пошушукаються між собою і з'їдять чоловіка”

Андрій Вовк знепритомнів, стиснуло біля серця. Прибула швидка допомога і повезли в лікарню. Заклад, в якому не лише здорових людей об'являють божевільними, але й лікують від грипи, апендициту. А деколи порятують від гебістів.

- Цей вже покараний, - бюро полегшено зітхнуло, - а з цими пасквілянтами, як бути?

- Під суд би їх, - каже Панчук, - та ворог радітиме, що й комуністи антирадя-нщики. Партія їм довірила керувати людьми, виховувати робітників в дусі ленінських ідей, а вони, лиш глянь, до чого докотилися, розповсюджують антирадянсьв анекдоти. Звідси і п'янка на заводі, і хуліганство, і низька виробнича дисципліна. На днях нашим "правоохоронними органами затримано в п'яному стані робітників заводу: Войцека, Баб'яка, Груника та інших. Це наслідок їхньої виховноі роботи. Бюро рішило: П.Я.Козюрі та Журибіді об'явити сувору догану з занесенням в особову справу, а ви, товаришу Боцько, покладіть на стіл партійний білет.

Так закінчилася драма під керівництвом Панчука. Сонце ховалось за обрієм. З райкому вийшло двоє мужчин Козюра і Хавов.

- Що ж то, Петре Яковичу, робиться? Я нічого не розумію? За що нас так жорстоко? Голова розколюється. Здається, тут хтось клин забив, - і показав на потилицю.

- Чого ти, Вадиме Петровичу, розкис? Ходи зі мною запусти "зеленого змія’ в шлунок і всі гризоти, як рукою зніме. До речі, гроші маєш?

- Ні цента.

- Я фондую.

- Ні в якому разі, я негайно лягаю в лікарню.

І колобком покотився праворуч. Петро Якович повернув в горілчану запити горе і назавжди викинути з пам'яті конфлікт з гебістами. Де права людини? Для кого Брежнєв записав їх у конституції? Очевидно, за брежнєвською конституцією маємо право ходити в намордниках, а гебісти визначатимуть, чи критика не є шкідливою для держави і не підриває основ соціалізму. І та» буде до того часу, поки буря народної ненависті не змете, як тирсу з поля, насильство радвлади над людським серцем і розумом. Живе слово, як пташка в клітці, століттями поневіряється в російських концтаборах і тюрмах. Закуте в кригу байдужості з боку суспільства, заніміло на устах інтелігенції. Лише сміливці та правдолюбці з усіх сил таранять і стукають в панцерні людські душі Згинув фашизм та залишився різновид його - комунізм. На жаль, цього не можуть збагнути до сьогоднішнього дня чесні, правдиві і розумні люди. Москва нехтує не лише правом людини, але й правом і сподіваннями цілих народів та силоміць нав'язує їм тоталітарні системи. Забуває Кремль одне: брехнею світ пройдеш, але назад не вернешся. І тимчасові успіхи повертаються бумерангом проти Москви. Все більше і більше невдач як в політиці, так і в економіці. А величезні жертви українського народу - це незаперечна ілюстрація всьому світові до історії Російського різновиду фашизму. Йде тотальна русифікація неросійських народів імперії. А хто не піддається, чинить духовний активний опір, того ізолюють в психушках, тюрмах, концтаборах, або підступно вбивають. Усе суспільство перенасичене провокаторами, донощиками і терористами. З легкої руки і дозволу партії та КДБ підступно розправляються з протестантами тоталітаризму. Розправа дуже жорстока. їхніми жертвами стали і ми. 10 років поневірянь, 10 років принижень, мук, хвороб і голоду, 10 років на грані життя і смерті, 10 років розлуки з рідними і близькими. Та вже скресає крига застою. Вітри вселюдської свободи торкнулись своїм теплом навіть задуоілш прихильників імперії. Брежнєв не передбачав наслідків, з розмаху ставить підпис під заключним актом Гельсінської конференції. Таким чином, дає моральне право вільно висловлювати свої думки: 'Заключний акт", думав Брежнев, має лише пропагандистський характер і не допускав навіть помислу, що громадяни СРСР насміляться користуватися цими правами. Вийшло, що невелика горстка сміливців звернулася до народу із закликом: "Геть безнадію та байдужість! Ми йдемо до свободи та демократії?

ТАНЕЦЬ НА ЖИВОТІ ДІВЧИНИ...

Сімнадцятирічною дівчиною активно включилася в боротьбу свого народу з московською ордою. "Будеш зв'язковою між селами Годи-Добровідка, Велика Кам'янка, Мала Кам'янка та Фатівцями" - сказав провідник Арсен і пильно глянув дівчині в очі, що зірницями світилися з-під густого кучерявого волосся, випромінюючи довіру, ласку, доброту і щирість. Ця прудконога дівчина заворожує людину своєю красою, навіть Арсен на якусь мить замилувався її вродою. Хотів пожартувати та дівчина йому подала принесену сьогодні штафету з Великої Кам'янки.

- Дякую тобі, Рожо, за сумлінну працю і добраніч.

- Щасливої дороги. Будьте обережні, надворі темінь, хоч в око стріль.

Повстанець зник у нічній пітьмі. Гаразд, подумала, та поки спати, слід помолитися. За хвилю було чути, як щиро просила заступництва в Пречистої. Бона не знала і навіть не сподівалася, що буде арештована скоро.

За вікном теплої хати вовками виє хуртовина, гинуть друзі в сніговію, а над багатовіковою руїною вмивається сльозами Україна. П'яніють від сліз і крові московські окупанти, серед них де-не-де з нашого поля ягідки. Відступники нікчемні, побійтесь Бога, якби моя воля, я вивела б вас на чисту воду і в Україні легше стало б жити і навіть дихати. Запам'ятайте, покидьки мерзенні, не за горами вже той час, ми вичистимо рідну землю від чортополоху, а яничари кануть в забуття разом зі злочинною Москвою.

Не спалося. Ніч вовки розтягнули і усміхнулася. Дивно якось і як мені вдається так спритно уникати ворожих засідок? Мабуть, таланить до пори і часу. Правда, я не конче переймаюсь небезпекою, що чигає на мене. Вона - ніщо порівняно з великою любов'ю до України. Іду за покликом сумління, як сестри мого батька Доця і Параска. Вся родина по батьковій лінії зазнала переслідувань, репресій і терору. Двох його сестер переслідувала польська поліція, а двох -енкаведисти, рідного батькового брата в 20-му році розстріляли десь у Донбасі большовики як "агента" австрійської розвідки. Наймолодша сестра Катерина / твоя мама, Яремо/ чимало натерпілась від переслідувань чекістів, репресії посилились після твого арешту 59-го року.

Наша родина не виняток, Яремо, тисячі українських родин тяжко поплатились за вірність національній ідеї. Ми йшли в когорті борців за свободу і свою українську державу. В 50-му році гинуть в жорстокому бою "Бистрий" разом з нашим двоюрідним братом Ярославом Шевчуком "Максимом", його маму арештують і запроторюють в концтабір, а батько, як тітка Доця, помер десь на чужині...

- Я все те знаю. Ти розкажи мені про твій арешт.

- Якщо тобі не набридла моя розповідь.

- День і ніч слухав би.

Напередодні мого арешту завихрився такий сніговій, що вечорами годі показатися надвір. В таку негоду вовки нишпорять кошарами за здобиччю, а чекісти, як шакали, по-злодійськи шастають містами і селами та шляхом провокацій заманюють у свої тенета людей. Після кожного рейду десятки українських родин пограбованих і принижених виганяють з рідних осель і везуть в Сибір на примусові роботи. В голоді та холоді примушують будувати "світле майбутнє...", приневолюють до рабської праці на шахтах і рудниках, на лісоповалах, на будівництві великих міст і містечок.

Того пам'ятного вечора подякували господу за здоров'я і хліб тай готувалася до сну, мати видоїли корови і проціджували в глечики молоко, батько ваксували чоботи, щоб не промокали в снігових заметах. Я ще раз перевірила, чи надійно сховала штафети в тайнику, спорудженому в стіні під лавкою. Завтра мушу її доставити у Велику Кам'янку. Вчора в крамницю, де я торгую, зайшов місцевий стукач. Його нахабна і самовпевнена поведінка до краю обурила

мене. Він собі думає, що про його підступну діяльність на користь енкаведистам люди не догадуються.

- Ну як, Дозю, були у тебе звечора гості?

- Ти про що, Богдане, я щось тебе не розумію.

- Ніби не знаєш: хто ж міг бути, крім хлопців з лісу.

- Ах ти гнидо паршива, а ну марш з магазину,

- і, схопивши покидька за обшивку, викинула, як собаку, на вулицю.

Того вечора ми трохи засиділися. Батько не квапилися лягати спати. Вони працювали стрілочником на залізниці, а сьогодні були вільні від чергування, то ніби між іншим почали мене застерігати: "Будь обережна, дитино, по-моєму НКВД уже має тебе на оці, адже сварка з Богданом - це не його парубоцька витівка, а щось гірше..."

- Йой, тату, дайте си спокій, ви не туди загнули, так можна накликати біду на мою голову...

Хотіла ще щось сказати, але замовкла на півслові, бо попід хатою хтось швидким кроком йшов до дверей. Мати аж сплеснула в долоні "Хтось йде, а двері не замкнуті".

- Ну і що? Чей, не злодіі в таку пору і не грабіжники, - мовила я.

За мить до хати зайшли чотири озброєні легіні. Були одягнені в новенькі кожухи, добротні юхтові чоботи, а на шапках виблискували золоті тризуби. Такий одяг не властивий нашим повстанцям, а показова сміливість має на-сторижити будь-кого, адже зайшли до незнайомих людей та ще під самісіньким носом гарнізону. Це що: безрозсудний героїзм, чи провокація? - подумали тато.

- Добрий вечір, пане ґаздо.

- Добрий вечір, несподівні гості.

- А ми думали, що ви нас чикаєте незалежно від пори дня і ночі.

Батько гірко зітхнули.

- Чого так тяжко? Невже ж ви нам не раді?

- Дивуюся, який біс носить вас світами, до того ж у таку погоду?

- Не біс, пане Мулик, а святий Георгій Побідоносець.

Чому Георгій, а не Юрій? Наші хлопці Георгія мало знають, проте, добре

знають Юрія, як Змієборця. Стривай-стривай, я цього блондина уже десь бачив. Чи бува не серед чекістів в Коломиї? Так є, я не помиляюся. І вже голосно: "Дозю, ходи зі мною до комори я присвічу лампою, а ти візьмеш буханець хліба

- прецінь, хлопцям пора вже й повечеряти".

- Файна у вас, Михайле, дочка.

- Нівроку, але вона ще зовсім дитина.

- Проте, швидко дозріла.

Батько погодилися кивком голови. Як лише вийшли з кімнати і зачинилися двері в коморі за нами, батько тихенько прошепотіли: "Мерщій в гарнізон та повідом начальника, що до нас прийшли бандерівці".

- Ви часом не здуріли?

- Як тя "здурію"- вік пам'ятатимеш. Ти що, не догадуєшся, що то переодягнуті чекісти. Бери хліб і негайно в кімнату та постав на стіл. І вже голосно:

- Поки мама подасть щось тепленького, я принесу часник і сало, а ти гайда за півлітрою, бо хлопцям набридло так довго чекати.

- Не турбуйтеся, Михайле, ми не спішимо.

- Зачекайте, я зараз: одна нога тут, а друга там.

Як лише вийшла на двір, щодуху помчала в гарнізон, що дислокувався якихось триста метрів від нашої хати. Повідомила начальника, що в нас трапезують бандерівці і швиденько повернулася з пляшкою самогонки, яку витягнула в стодолі з-під сіна. Коли подавала на стіл закуску, то один з гостей легенько щипнув мене за сідницю. Хотіла мерзотника вгамселити по морді, але він вчасно відхилився.

- Не бався друже з вогнем. Це тобі не Катюша, яку можеш не лише щипати...

Хлопці зареготали несподівано, мов за командою, стихли. Батько аж рот відкрив з цікавості.

- Пане Мулик, догадуєтеся чого ми до вас завітали?

- Скажете, бо звідки мені знати, прецінь, не ясновидець.

- Нам відомо, що ви працюєте стрілочником на залізниці.

- Ніби правильно поінформовані.

- Отже, як патріот України маєте виконати бойове завдання.

- Яке?

- Треба зірвати будку стрілочника.

- Та чи ви при своєму розумі, адже там телефон, по ньому черговий станції наказує, який поїзд і на яку колію маю направити, а ще будка захищає чергового стрілочника від спеки, дощу і снігу та морозу. До того вибух неминуче призведе до катастрофи поїзда і загибелі невинних людей. Як собі хочете, але я цього ніколи не зроблю.

Я сиділа, притаївшись в куточку, і ніяк не могла збагнути: яким чином тато здогадались, що до хати вдерлися переодягнені чекісти. "Бандерівці" подякували за гостину і вийшли в білу заметіль. Довго не брели снігами. А повернули до нашого сусіда Михайла Мельничука. В хаті світилась лампа. Господар з господинею відпочивали після заготівлі в лісі дров і мали гризоту, як їх привезти такими снігами додому. Син Юрій в той час перебував в УПА. Дочка Марійка поралася біля печі, коли до хати зайшли "бандерівці".

- Добрий вечір, дівчино, - чемно привіталися.

Марійка заметушилася і поспіхом почала накривати стіл.

- Хоч ви, хлопці, не з голодного краю, але мабуть добре зголодніли, бо ліс - не ресторан.

- Дякуємо, дорога і мила дівчино, - Марійка зашарілася від такої чемності. їй здалося, що вона на сьомому небі, - ми щойно повечеряли у вашого сусіда Михайла.

- Ну і що? Місце і для мого хліба найдеться.

- До речі, які у вас стосунки з ним?

- Якнайкращі. Михайло при потребі завжди виручить. Окрім того, він великий патріот України.

- Хоч ти про нього доброї думки, проте до нас він - недоброзичливий.

- Щось воно, по-моєму, малоймовірне, мабуть жартуєте.

- Хіба то жарти. Його просили, щоо посприяв нам зірвати будку стрілочника, а він категорично відмовився.

- Овва! То не така вже штука. Ми й без вас впораємося. З будки не залишиться і сліду.

- Може, переговориш з ним?

- Чому ж би й ні? Надіюся, усе буде гаразд. Ви тут гостіться, а я хутенько все владнаю. Вона вибігла з хати і навіть не запримітила, як за нею назирці вийшов енкаведист. Ми ще не спали, як в хату влетіла разом з морозом і вітром, зарум'янена снігом, дівчина.

- Добрий вечір! - привіталася.

- Ти що, Маріє, спання не маєш?

- Вашу, Михайле, бесіду ні пришити, ні прилатати.

- А ти про що зі мною хочеш говорити?

- У мене хлопці.

- Ну і що?

- Хочуть, щоб ви зірвали будку, в якій чергуєте.

- Чи в тебе не всі вдома, чи клепки бракує, чи ти хоч розумієш, про що мовиш? Згинь мені, дівко, з очей! Я не те що..., а навіть слухати не хочу таких дурниць.

Батько не могли їй пояснити, що й до чого, бо під вікном розмову підслуховував енкаведист. Вони лише багатозначно підморгнули їй, чи зрозуміла не знаю, але геть розчарована й сумна повернулася додому.

- Ну що, домовились? - питає енкаведист.

- Де там домовились - старий здурів і навіть слухати не хоче.

- Гаразд, поки що бувай здорова! Тепер з ним говоритимемо уже ми. "Повстанці" вийшли з хати і зникли в сніговію. "Щасливої дороги!" - Крикнула навздогін їм дівчина. Вона ще довго стояла на порозі, мов заворожена, а вітер люто завивав і жбурляв холодним снігом їй в обличчя.

Наступного дня, як лиш почали надворі шаріти, Марійка вийшла з хати, щоб відкинути сніг від порога та очистити стежку до стайні і криниці. Глянула на дорогу і очам не повірила, через замети до їхньої хати брели енкаведисти. Напасть з самого ранку, адже нічого доброго не віщує їхній візит. Ні добрий день тобі, ні здравствуй, а відразу триповерховим матом.

- Ты что?., твою мать, заметаешь следы за бандой?

Дівчина розгублено вирячилася на чекіста.

- Что смотришь, будто я с неба свалился?

- З неба напевне ні, але цілком можливо, що з пекла.

- Где банда?

- Маєш на увазі повстанців, то питайся в них, а не в мене.

- Ты смотри... прикидывается, сука, дурочкой. Я те покажу кузькину мать. До гробовой доски запомнишь.

- Я вас і без погроз пам'ятатиму.

- Где твой брат?

- У повстанцях.

Москаль оскаженів, очі налилися кров'ю, наче в розлюченого бика, вхопив дівчину за коси, мов худобину за налигач, і поволік до сільради. Ззаду більшовицькі опричники підганяли її прикладами.

Невдовзі після чекістської провокації занедужав старий батько і, пролежавши два тижні в ліжку, помер. Сім'ю пограбували і виселили в Сибір. Марійка з мамою втекли з цього безмежного совєтського концентраційного табору і з Уралу пішки прибилися додому. Тут на них уже чекали совєтські людолови. їх арештували і віддали під суд. "Гуманне і справедливе" совєтське правосуддя проголосило втікачам жорстокий вирок: десять років ув'язнення. І повернулися втікачі з ув'язнення на Україну аж 1959-ого року. Брат Юрій загинув весною 46-го недалеко від рідного села на сіножаті.

Зима 1946-го року. Я крізь сон чула, як хтось неймовірно гримає у сінні двері

- аж шиби деренчать у вікнах.

- Хто там посеред ночі рветься до хати? - питають тато.

- Открой немедленно, а то сейчас взлетишь на воздух вместе с домом.

- Чи є між вами представник сільради?

- Немедленно открой! Это капитан Катаев с опергруппой.

- Ти що терпцю не маєш! Зачекай, поки одягнуся.

Двері тріщать від ударів кирзаків. Нарешті тріснув замок і в хату ввірвалася орда.

- Где дочь?

- Спить у кімнаті.

З неймовірними матюками напасники вриваються в кімнату.

- Подымайсь, стерва, наверное всю ночь кутила с бандой, а сейчас отдыхаешь,

Я сором'язливо опустила босі ноги на долівку.

- Быстрее. Нам некогда с тобой возиться.

- Проте мені нема куди спішитися.

- Ты что, сука, разглагольствуешь?

І вдарив мене по обличчі. Навіть не здригнулася. Мати, обмиваючись сльозами, тремтячими руками подали вузлик з сухарями. Стримано прощаюся з батьками, хоч чекісти підштовхують мене до виходу прикладами. Прощаюся з рідною хатиною, зі своєю юністю, а на порозі зупинилася і мовила: 'Будьте здорові, дорогі мої батьки, я скоро повернуся". І зникла разом з енкаведистами з очей моїх родичів, у білій хуртовині. Мене вели ніби в тюрму до Коломиї, але чомусь завели у П'ядицький гарнізон. Заходимо в кімнату, де, крім чекістів, знаходилися ще поліцай Козарук та кілька стрибків.

Чекіст підсунув стілець і гаркнув: "Садись! И рассказывай, где прячется Арсен и Яструб".

- Я ніяких яструбів не знаю.

- А это знаешь?

Свиснув у повітрі шомпол і боляче врізався в тіло.

- Я нічогісінько не знаю.

Тепер вже шомпол не вгасав і сипалися удари на голову, на спину, на груди. Зачервоніла від крові підлога, я плакала, але розпачливого крику не було. Це, мабуть, його ще більше збісило, і він зі злістю скаженого звіра б'є кулаком під ребра. Перехопило дихання, і я, наче підкошена стеблинка, падаю на землю.

- Признавайся, где прячешь банду. Иначе с тебя мокрого места не останется.

Я так закашлялась, що слова не видавлю з себе. Нарешті спромоглася.

- Не-не-не-знаю.

Уже не били, а молотили, як вівсяний сніп. Поліцай вхопив з під кухні поліно і кілька разів ударив по голові. Непритомнію. До тями повертають холодною водою. Купаюся у воді та крові.

- Вставай, - наказує Катаев.

Пробую піднятися на ноги, але вони стали незрозуміло м'якими, кволими і не слухаються.

- Не можу.

- Ну-ка, кацо, - звертається капітан до одного з підлеглих своїх садистів, - спляши ей национальный танец. Надеемся повеселеет, а то розкисла начисто.

Той якось дивно звів руки і крикнув: «Музика...»

Москалі почали ахкати і бити долонями по кирзових халявах чобіт аж лязгіт покотився гарнізоном. Кацо повернув мене горілиць. Невже ж будуть ґвалтувати? Але ні, він стрибнув на мій живіт і нумо "плясати". Здавалося, все порвалось в мені, не залишилося навіть живої кісточки. Непритомнію. Знову отямилась, як на мене гулькнули відро холодної води. Яка ницість цього мерзотника, що танець свого народу перетворив у засіб катування. Я гірко плакала, але не від фізичного болю, його вже не відчувала - затерпло моє тіло, я плакала над своєю змасакрованою юністю, адже мені минуло лише сімнадцять. В моїх катів не залишилося нічого людського, навіть звірячого, це були людиноподібні пекельні монстри. Помацай, Яремо, мою голову і відчуєш під пальцями рубці сорокарічної давності - незаперечні свідки моїх неймовірних мук. Не сподівалася, що виживу. Я думала, що вже ніколи не стану матір'ю.

4-го січня 1946 року мене з П'ядицького гарнізону переводять в Коломийську тюрму. Годі вже стати на ноги, навіть боюся ворухнутися. Моє тіло перетворилося в одну нестерпну рану, а голова розпухла, як величезний гарбуз. Замість очей малюсінькі шпаринки, крізь які ледве дивлюся на світ. Кинули мене в камеру, як купу живого м'яса і дали кілька днів спокою. Дивуюся, що мені ще їсти хочеться і я розпухлими губами хлепчу тюремну баланду. Не сподівалася так скоро оклигати. Уже встаю на ноги, але хитаюся, як човен на воді. Опухла голова поволі

спласає, поволі приймаю людську подобу. Не встигла як слід оговтатись, а вже викликають на допит. Замість кабінету слідчого заводять в якусь каюту. Обіч стіни ванна, поряд дерев'яні нари, на яких лежить людина, а голова накрита рядном. Слідчий відкрив його обличчя і я вмить впізнала свого ката "танцюриста". Таки дістали його наші і дика радість переповнила мою душу.

- Узнаешь?

- До смерті не забуду.

- Ну-ка, немедленно помой его.

Стою ні в сих ні в тих, а з сорому нема лиця - нечуване знущання над гідністю людини.

- Ты что, не слышишь? - і шваброю по спині.

Я аж завила, бо роз'ятрив незагоєні рани. Змушена покоритися. Як-будь обмила покидька, слідчий допоміг одягнути і на цьому закінчився, з моєю участю, похорон. Чекісти перестали мене катувати і навіть допитують терпляче. Слідчий натякає, що може мене випустять з тюрми. Про таку метаморфозу довідалася згодом. Поблажлива поведінка чекістів зумовлена не гуманністю енкаведис-тів, а заходами мого батька. Він досконало знав їх і робив усе, аби полегшати мої страждання. Відомо, що в своїй більшості москалі живуть не з праці рук та розуму, а з хабарів та грабежів, то батько через місцевих комуністів протоптали стежечку в самісіньке кубло енкаведистів. Тоді на Східних областях, а також в Молдови лютував голод, а москаль охочий "пожрать и выпить", то за пляшку оковитої він і компартію обкрутить, що й не опам'ятаєшся.

Тато зарізали корову і м'ясо вивезли енкаведистам в Коломию.

- Ми її уже випустили б, - казали вони, - та мусимо дещо з'ясувати.

Отже, щоб оте дещо з'ясувати, переводять мене в Станіславську тюрму. Тут зі

мною уже не панькаються, а дають очну ставку з моєю добре знайомою Марійкою. На мої спростування та заперечення її показів чекісти не звертають уваги. По-моєму, її підставили, прикривши справжнього свого агента в селі.

Продовжувати слідство не було сенсу і двадцятого березня 1946 р. відбулося судове засідання військового трибуналу. Мене звинувачують за статтею 54а,11. І виголошують вирок, як на той час доволі м'який: десять років ВТК і три заслання.

Я знову одинока у тюремній камері. Усамітнююсь зі своїм горем в куточку бетонної клітки, хоч довкруги такі, як я, знедолені неповнолітні дівчата. В голові безперестанку, як в ріці вода, пливуть згадки і щоб якось розвіятися, тихенько співаю тремтячим голосом, а жаль терзає душу та рве на шматки серце:

Прощай, матусю прощай, кохана,

Бо я караюсь за нарід свій / не призналась я до нічого, що вимагав червоний змій.

За що ту муку ти переносиш Й гірка сльоза на грудь паде:

Напевне, нене, що Україна за все те вдячна тобі буде.

Як я згадаю ті дні дівочі Як мою косу чесала ти.

Тепер ту косу щодня і ночі,

У тюрмі нищать мені кати.

Клацнув замок і на півслові обірвалась пісня.

- На букву "М".

- Мулик, - відповідаю.

- Выходи с вещами, - наказує вертухай.

І повезли мене в Сибір на будівництво залізниці Братськ-Тайшет в Іркутській області. Важка щоденна праця на сорокаградусному морозі, а в літі мошка виїдала очі, погане харчування, навіть баланди вволю не давали. Все

це до решти виснажило мій організм. Одного разу, коли нас гнали на роботу піді мною закрутилася земля і я зімліла. Отямилась в медпункті.

- Негайно її на стаціонарне лікування, у неї фізичне виснаження організму -дистрофія, - сказав лікар.

Але яке там лікування: дали більше баланди і не виганяли на роботу. Я почала приходити до тями не днями, а годинами. Уяви собі, Яремо, мій зріст 170 см, а важила всього 40 кг. Довго вилежуватись на лікарняних нарах не дали. За три тижні забрали мене на етап і повезли на Колиму будувати Магадан. Ти певне знаєш, як блатні співали:

Будь проклята, ти Колима,

Что названа чудной планетой,

Сойдешь поневоле с ума Возврата оттуда уж нету...

Слідом за мною повезли батьків в Сибір. Сестру Оксану не виселяли, бо ніби не була причетна до мого "злочину" і працювала на заготзерні в Коломиї. Довідавшись, що тато з мамою уже на пересильному, очікують етапу, Оксана звернулася в енкаведе, щоб її виселили разом з батьками, бо хто догляне їхню старість.

- З радістю, крале, - їй сказали, - якби у нас була можливість, то без вагань усіх вас запроторили б в Сибір.

Чудом уник заслання десятилітній брат Мирон - його не було вдома. Тато доручили твоїй мамі піклуватися ним, як рідним сином.

А поки що везуть цвіт нації аж на край світу, щоб доконати її голодом та холодом у' вічній мерзлоті. І завезли нас в Магадан. Тут я довбала мерзлу землю і будувала місто аж до звільнення 5-го листопада 1954 року, тут марнувалося моє здоров'я та молодість. З слідчих казематів я винесла пошкоджену печінку та нирки. Згодом чекісти надіялися нас доконати Колимою. Бог добрий і забрав з цього світу "батька" усіх народів та врятував нас від неминучої заглади.

Після звільнення Поїхала в Омськ до родичів. Батько в ту пору працювали ковалем на всю околицю, а сестра бухгалтером в лісгоспі, очевидно, жилося не так вже і зле. Я вийшла заміж за колишнього репресованого Богдана Семенчука. Походив він зі села Трач Косівського району. Ми весь час на вигнанні жили однією мрією: повернутися на рідну землю. Я не знаю, але мені здається, що для людини найбільше щастя, коли мрія стає дійсністю.

Годі передати ту радість, що охопила нас, коли в 60-му році отримали дозвіл на повернення в Україну. Зруйнованою пусткою зустріла нас рідна земля. Хату розвалену прийшлося викупити у сільради, швидко поновили. На веранді батько поставили великий портрет Т.Шевченка, щоб подорожній бачив, чий дух витає в цій оселі. Батько відновили вишневий сад і тихо відійшли у небуття.

Мені з чоловіком дозволено жити в його рідному селі. Шкода лише, що він не дочекав хоч краєм ока глянути, як над Україною замайорів наш синьо-жовтий стяг.

Сьогодні я з опухлими ногами, як колоди, доживаю віку. Та я щаслива, хоч ще немає такої України, за яку ми боролися, жертвуючи здоров'ям і життям, але спокійно сплю і не чекаю, що мене або моїх дітей завтра арештують або розстріляють...

І щоб там хто не говорив, ми маємо державу і живемо надією, що з часом вона буде не лише незалежною, але й українською. Без сумніву, тоді, напевне, ми будемо в безпеці і не пропадатимемо безслідно; поліпшиться життя народу.

Моя розповідь була б неповною, якби я добрим словом не згадала свою вірну подругу Доцю Козловську. Ти мусиш знати її, Яремо.

- Авжеж знаю. Наші батьки разом воювали з поляками під Львовом. І коли тато впав на шанцях з переламаною ногою, то з поля бою його на руках виніс Козловський. Я добре пам'ятаю той зловісний арешт Доці, про нього гомоніли навколишні села.

НА УКЛІН ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ...

Надворі завірюха, що світа Божого не видно, під ногами скрипить сипучий сніг. Північний вітер морозить землю. Замурувало маленькі вікна в селянських хатах, хоч ідіть саньми. Молода вродлива дівчина зарум'янилась на морозі, аж пашить здоров'ям, весело влетіла в хату, за нею війнуло крилом холодне свіже повітря.

- Де ти допізна гуляєш, доню? Не дай Господи, більшовики нападуть...

- Ну і що... Раз мати родила, раз і вмирати.

- Не будь загонистою, бо можеш тяжко поплатитися.

- Та що ви, мамо. Я так нічого, лише білизну чисту хлопцям в ліс передавала.

- Мовчи, бо ще підслухають і не оберешся лиха.

Не встигла Дозя загасити світло, як здригнулась від різкого грюкання в двері.

- Хто там у таку пору? Навіть не дадуть спокійно помолитися.

- Відкривай мерщій,, бо виломимо двері.

Дівчина збагнула, що в хату рвуться непрохані гості.

- Енкаведисти, - тремтячим голосом, мовила мати.

- Пропали ми, певно вивозити приїхали, - додав батько.

- Відчиняй! - Аж двері затріщали від удару прикладом.

- Ради нема, - каже мати. - Піду відкрию.

- Стійте, вже краще я зроблю, - і дівчина різким кроком випередила маму.

Спритно пригнулась на порозі, щоб не зачепити одвірок, відкрила засув у

дверях, що раз за разом здригався від ударів кірзових чобіт енкаведистів. Розчахнулися двері і одночасно дві автоматні цівки вперлися у високі дівочі груди.

- Руки вгору! - Вона стояла, наче статуя, без страху в чорних очах, що горіли ненавистю до ката.

- Бандери є?

- Крім батька й матері у хаті нікого нема.

- Вона сама бандерівка, - крикнув більшовик, і боляче штовхнув дівчину

гвинтівкою в плече, заходячи в кімнату.

- Якщо ти зараз покажеш нам, де поховалися бандери, ми тебе арештувати

не будемо.

- Я нічого не знаю.

- Обшукати її і хату, - наказує офіцер.

Вояки почали обмацувати туге молоде тіло. Коли чекіст зі сміхом повів рукою нижче пояса, дівчина відскочила і. мов тигриця, засвітила очима.

- Дивись на неї, вона ще зноровиться. Ми тебе швидко втихомиримо. Ти будеш згідливою і ласкавою. - Чекісти дико зареготали.

Інші під світлом ліхтарів перевертали вверх дном хату.

- Збирайся, підеш з нами, ми тебе арештуємо. Більше не будеш пособляти банді.

Дозя глянула на старого батька, який у 18-ому році разом з січовими стрільцями боровся зі зброєю в руках за Україну, а сьогодні, знесилений роками і життям, стоїть похнюплений і тяжко зітхає у своїй безсилі. Місцевий яничар, що прийшов разом з чекістами як свідок, лукаво всміхнувся. Дівчина з огидою глянула на нього. Зніяковів. Вона знала, що повстанці винесли йому смертний вирок. Цьому негідникові залишилися раховані дні сіяти зло, біль і сльози народові на рідній землі. її погляд зупинився на розп'ятті Христа і ледве стрималась, щоб не вигукнути: "За кого ж ти розіп'явся, Христе, сину Божий..." "Боже, дай силу витримати", - тихо просила. Вона високо підняла голову, коли її дівочі руки кували в кайдани.

- Донечко, - заридала, стара мати. - Нехай тебе Матінка Божа візьме під свою опіку.

- Не плачте, мамо. Адже я не перша і не остання.

Офіцер штовхнув її в спину і вона вийшла з батьківської хати назустріч холодній ночі. Село не спало, хоч треті півні вже відспівали, валували собаки. В місячнім сяйві виблискували церковні куполи серед поля. Храм Божий побудували люди так що відстань до найближчої оселі становить що найменше 500 метрів. Коли гебісти разом з бранкою наблизилися до Храму Божого, тривожно закричав пугач, змахнув крилами і з шумом врізався в морозне повітря ночі. В цю мить затріщали автомати, заторохтів кулемет, розгорівся бій. Хтось рвучко потягнув її за ногу і вона, не втримавшись, впала на землю. Все це тривало не більше десяти секунд. Ті, хто її арештував, розбіглися, а до неї підійшли тепло одягнені та добре озброєні хлопці. Гайда швидше до лісу, поки більшовики не накрили. Світало. Десь коло полудня її завели в лісову криївку. На подив посеред них не було знайомих. Обідали консервами і хлібом. Весь цей час хлопці жартували, сміялися, а до неї підсів старший групи, принаймні, так представився і мовив:

- Слухай, Дозю, ми в Черемхові звели тяжкі бої з більшовиками, відірвались від своїх, то, може б, ти допомогла нам зв'язатися з Бистрим.

Ще трохи і вона була б повірила, але чи їй причулося, чи, може, й насправді, хтось за дверима бункера лайнувся російським матом. Наші хлопці так свій гнів не виражають, подумала дівчина. Тому, коли вдруге той, що назвав себе "Дубом", знову запропонував дівчині вести групу на зв'язок з Бистрим, вона заявила:

- Я не знаю ніякого Бистрого, то куди я вас поведу.

В Дуба мимоволі сіпнулось око, затремтіла верхня губа. Сумнівів не було - це переодягнені енкаведисти.

- Ну добре, відведемо тебе додому, але свободи тобі не гарантуємо, більшовики напевно тебе знову арештують.

Дівчина мовчала. Коли її вивели з криївки, світло боляче вдарило в очі. Деякий час йшли лісом, потім вийшли на поле і аж тоді Дозя зорієнтувалася, що вони ідуть в напрямку її рідного села. Ось недалеко церква, а там додому рукою подати. Коли підходили до церковного живоплоту, зненацька почалася стрілянина і Дозя знову опинилася в руках чекістів, а ті, що її супроводжували, лежали "мертвими" на снігу.

- Може, покажеш куди банду водила?

- Не я водила їх, а мене водили.

- Ти зараз нам усе розкажеш. А ну, хлопці, візьміть її у свої руки.

З дівчини вмить здерли одежу. Стояла босоніж серед снігів у вишиванці, наче русалка, яка щойно зійшла з картини. Офіцер подивився уважно на неї і мовив:

- Шкода псувати шкіру, з неї були б непогані рукавички.

Свиснув у повітрі грабовий прут і боляче врізався в пишне дівоче тіло. Полум'ям обпекло, під серцем заболіло. Підняла очі до Христа і тихо шепнула:

- Боже, прости і помилуй.

- Бог тобі вже не поможе, а ми тебе тут доконаємо, якщо не покажеш, де банда квартирує.

Дівчина тихо шепче молитву. Незчулася, як міцні руки вхопили її і розіп'яли вверх ногами на хресті.

- Боже, візьми мою душу, - шепнула.

Свистів у повітрі бук. З майдану в село долітав дівочий зойк розпачу і болю. Гарячі сльози капали на землю, багрянів від крові хрест. Знепритомніла, лише тіло здригалося від ударів. Ні, її до смерті не замучили. Зняли з хреста. Відкрила очі.

- Одягайся, - наказує чекіст.

Глянула на себе:

- Чому ти, Боже, не даєш смерті? - Серце, закам'яній, розірвись та так, щоб з мене залишився лише попіл.

Напівживу її відправили в тюрму. Здоровий організм, з Божою поміччю, в яку вона так вірила, переборов знущання ката. Вона пережила тюрму, поневіряння в таборах на Колимі, лиш інколи бачила рідну матір уві сні, чула її тихеньке хлипання, коли вона вмивалася сльозами, довідавшись про вирок суду: 25 років концтаборів. Най тебе Матінка Божа візьме під свою опіку, повторюють уста. Прокинулась. Немилосердно давить жаль груди і чути, як нічну тишу на шматочки розриває ридання. За вікном голодним шакалом виє тайга. У загратоване під стелею віконце вривається тепле сонячне проміння, ломиться в двері, руйнуючи тюрму народів. Ностальгія за Україною, за своїми людьми, за тією церквою, біля якої вона витерпіла нелюдські муки, повела її з Колими після довгої неволі в Україну. їхала Дозя вклонитись рідній землі, на якій уже тепер, напевно, не доведеться жити, хіба спочити навіки.

І сьогодні явно і таємно зникають люди. Так, у 70-х роках у Коломиї, ніби задушений димом, з підозрілою вм'ятиною на спині, у своїй хаті помер ще досить молодий греко-католицький священик Микола Вонсуль. Боже, за що караєш святих поборників твоєї правди? Запанувала фальш, ще й лицемірно записала у своєму законі: "Кожна республіка має право на самовизначення аж до виходу зі складу СРСР". Власне, ця приманка, наживлена на політичний гачок комуністичного уряду, спантеличила не одного ревного патріота.

ПО ТЕРНЯХ І КАМІННЯХ

Сьогодні ми вийшли з концтаборів та не стали рівноправними громадянами країни. Десятирічне ув'язнення гострим мечем полоснуло та глибоко ранило душу і понівечило усе життя не лише наше, але й наших родин. Що нас чекає в майбутньому? Адже всіх, хто не зрікся свого роду, своєї національної приналежності, переслідують і дискредитують. Про якусь менш-більш престижну роботу годі й мріяти.

Щоб не бути голослівним, наведу конкретні факти, адже не лише я поневірявся під дверима різних директорів. Не минув цієї участі і мій колега Богдан Германюк. Зелене моє Підгір'я, шум смерек і плескіт вод Прута. Тут кожен камінець всміхається мені, трав'яний килим стелиться під ноги, гуцулочка зеленоока грайливо вітається зі мною.

- Чого гасаєш горами, легіню? Пригод шукаєш, чи що?

- Яких пригод? Роботи, файна чічко.

- Марно стараєшся. Дивися як плаями, мов гуси до ріки, спускаються гуцули з гір і йдуть на заробітки. Від коли тямлю їх, отак завжди в пошуках хліба. Долю нам приготували зайди, це ж бо вони верховодять у краю, спираючись на перевертнів. Під час війни їх називали фолькдойчерами, а ще давніше яничарами -сьогодні радянськими людьми. Більша частина цих людей залишилися українцями, мов фіговим листком прикрилися марксизмом, щоб вижити. А ті, кому соромно називатися радянськими людьми, в цьому соціалістичному раю хоч помирай або йди в жебри. А ти, легінику, не сумуй, гайда в опришки. Не ті часи зеленоока. Ворог сильний як ніколи, начинив наші гори такою диявольською руйнівною силою, що не лише людські серця, а й скелі тріскають з відчаю і розпуки. Там, де таємничими верхами пралісів вітри гуляли, господарював хижий звір та легінь прудконогий... Тепер гай, гай... Полисіли з журби наші гори, чуєш як стогнуть в тумані заробітчани, що понад Прутом ідуть в доли і не відомо чи ще повернуться у силі та здоров'ї додому. Дивись, легінику, у гору йде наш фабричний інженер. Звернись до нього, він добрий чоловік, як не поможе, то хоч порадить. Будь здорова, зеленоока. Може це не перша й не остання наша зустріч, адже гора з горою не сходиться... Щасливо, легіню!

Германюк швидко пішов назустріч незнайомому. Вітаюся і пильно дивлюся в очі. Чоловік з посивілими скронями, ніби заворожений мною, зупинився. Мабуть, збагнув, що мені від нього щось треба.

- Вибачте, що так серед дороги зупиняю вас. У мене є до вас прохання. Хотів би влаштуватись на роботу. Мені сказали, що є вакансія на тартаку.

- Освіта? - І зверху глянув на мене добрими очима.

- Середня технічна.

- Одружений?

- Не встиг.

- Овва, певне з журби вже побіліла голова.

- Ні, життя її так підбілило, як сонце полотно.

- Не гнівіть Бога, жити можна.

- Можна, та не всім.

- Розумію, але закінчимо розмову, бо добалакаємось, - і багатозначно всміхнувся.

- Та цур їм пек, ближче до справи.

- Нам в тартаку потрібний майстер.

- Без вагань піду.

- Ходімо зі мною, напишете заяву. До речі, щоб ви знали, ми робітників не забезпечуємо помешканням.

- Що ж, з Коломиї до Печеніжина не так вже й далеко. Доїжджатиму.

- Формальності відомі?

- Авжеж.

Здається без труднощів і влаштувався. Наступного дня знайомлюся з робітниками. Гуцули з хитринкою в очах мене вивчають. "Що за чоловік?" - написано в них на обличчях. Чи не підіслали бува, чи будемо красти, як і крали, чи, може, розраховуватися і в світ за очі податися на заробітки з шабашниками. Минали дні і час зробив своє - наші стосунки внормувалися. Зав'язалася щира розмова. Ти звідки, хлопець, сюди прийшов? З Мордовії, жартую. Хлопці, ви чуєте, з Мордовії. А що тебе принесло, чи коцюба, чи весло, чи який нечистий? Ці зайди, як повінь навесні, занамулюють наші села і міста, а гуцула в Сибір, на цілину. Перемішують людьми, як нені горох із капустою. Роби, чоловіче, аж ти спина тріщить, руки гудуть цілими днями, ще молодим йди сиру землю гризти. А москаль нашими мозолями комунізм будує та ще й смієсі з дурного гуцула, що за копійки продає своє здоров'я і віру, та й все, що в горах і на горах. Ти лише, братчику, скажи щось проти, то як ти заспіває, аж глухне чоловік від тої співанки: ми вам науку дали, хліба, м'яса, молока, культуру принесли...Ой дали, дали, але тоді як все забрали, навіть розум і сумління. Поди-висі, Степане, на наших вчених. Скільки їх, хоч гать ними гати, і всі за хліб працюють, а таких як наш Стефаник або Черемшина, що мов скала стояли за нашу гуцульську правду, зі свічкою не найдеш. Вони за копійку готові образи викинути з татової хати. Ніби воно й так, Іване, але не забувай, що між ними є Тарас Мельничук з Яблунева.

- Дай, Боже, йому здоров'ячко і борони від більшовицької люті. Десь бідолаха в Косові за ґратами під вартою сидить. Най Пан Біг сокотить го від нагайки ша. Я, хлопці, не зайда як ви думаєте, а тутешній, лише в Мордовії, сидів в криміналі.

- Горе наше. Тисячі не повернулися з того криміналу, а тобі хло.., поталанило, ю хоч оповіч нам, як там живеться?

- Не життя, а мученька гіренька, бодай ніхто того не зазнав. Люди падають від всяких слабостей, як мухи. Хоронять їх, як худобу на окопиську, ні хреста, ні напису. Зариють в землю і знаку не залишиться.

- А як би хтось з родини хрест поставив?

- Зруйнували б, як порозкопували по наших селах могили і поламали хрести.

- Нелюди, упирі, світ не знав такого варварства. А ти, чоловіче, вижив?

- Здоров'я Пан Біг послав, хоч годували гірше, ніж ґазда собаку, ще й робити примушували, а не виконаєш норми, то в карцер саджають, тобто з більшого криміналу в маленький, холодний і голодний.

- Лише за норми?

- Не лише... Наприклад, не пішов на політзаняття або на фіззарядку не вийшов уранці. Певна річ, голодній людині зарядка не для здоров'я, швидше навпаки.

Основна мета гебістів зламати волю в'язня, знищити в ньому людяність, зробити його послушною робочою твариною. Бог би їхпобив за такі наміри.

- А хіба у нас на фабриці інакше? За найменший протест проти свавілля адміністрації, скільки працюватимеш на фабриці премії, не одержиш і виконуватимеш найдешевші роботи, заробиш фігу, а не гроші.

- Ой так-так, запрягли людей в шори і ні віштя, ні гайтя. Стуль морду і мовчи, будуй комунізм і будь задоволений.

Минали дні за днями. На щирість люди відповідали щирістю. Щоб робітник заробив на прожиття, я вимушений дописувати невиконані роботи, комбінував, як всі, ошукуючи державу. І це було закономірним явищем в державі. На жаль, нам спокій лише сниться, наближався той пам'ятний день, що визначив моє майбутнє.

Вмивалися ранковою росою тисові гаї, обтер своє віття сонячним промінням крислатий дуб. По дорозі на роботу мене, як завжди, своєю голубою піснею зустрів жайворонок. А ген за туманом гори купались в срібних росах, співали потічки "Марічку", а на груні тужила фуярка. З фабричної брами назустріч вийшов інженер. Нервовим кроком підійшов до мене. Його обличчя скривилось в непевній усмішці, в темних очах безнадія. Струнка постать незвично зсутулилась. Вітаюся і руку подаю. Геть очі відвертає. Що сталося? У відповідь неначе з того світу:

- Богдане Васильовичу, не судіть мене за мою слабість, повірте, інакше не міг. У мене жінка й діти, я хочу жити.

- Хто ж вам життя вкорочує?

Зам'явся. Нарешті скоромовкою заговорив:

- Не гнівайтесь, так треба. Прошу, напишіть заяву на добровільне звільнення, в іншому разі мені хана.

Я пильно глянув йому в очі. Інженер похнюпився, мабуть соромно стало за свій вчинок. Словом скачи, враже, як пан каже.

- Якесь прокляття висить над нами, всюди КДБ, - інженер радше простогнав, ніж вимовив.

- Ось воно що, - сказав я.

У тебе діти, жінка. Ти хочеш жити, а мені по-твоєму життя не миле. Я у житті крім горя і нужди нічого більше не зазнав. Між мною і тобою величезна різниця. Я кожний вчинок, кожен крок сумлінням зважую, а ти рублем і добробутом родини. Щоб бути інженером, ти вступив в партію. За все це заплатив сумлінням, культурою і звичаями свого народу. Ти добре все це розумієш, звідси до мене й співчуття. Як би ви знали, як мені хочеться людьми вас бачити, а не рабами волі КДБ. Чому не скажеш сатрапові у вічі тверде і непохитне слово: я рівноправний член суспільства, як і ти, тому дозволь мені самому вирішувати, з ким маю працювати, а з ким ні. А ви що робите? Зреклися свого роду, на людську гідність не зважаєте, бо ви радянські люди, хоч насправді наймити на побігеньках в окупанта.

І покотилась моя доля колобком по тернях і камінню, стежками шабашників. Я не корюсь химерній долі, а знову, як колись, рвуся до вершин свободи мого народу. Якщо впаду в знемозі та розпуці, то прапор любові до України іншим передам, хай ідуть назустріч бурі, може щасливіші від мене будуть. Україно! Скільки людей уже поклали свої буйні голови за тебе, аж земля багряніє від крові і хліб родитися не хоче. Та ще зусилля, ще удар і тріщина в кайданах мусить появитися.

Я знову в пошуках роботи. Гидке чекання попід дверима радянських роботодавців. Вони, оком не моргнувши, чемно відмовляють. Що робити? Йти красти? Ніколи! Події так розвиваються, що з допомогою певних людей моєю долею можуть зацікавитися західні журналісти. Москві ходить про її репутацію за кордоном, і дуже не хочеться, як вони кажуть, виносити сміття з хати. Москва сьогодні керує світовою організацією борців за мир. Власне їхніми руками вона хоче будувати світле майбутнє. Про це слід би пам'ятати американським президентам, а не просторікувати за торгівлю з СРСР новою технологією. Годі дивитись на Російську імперію крізь призму долара, бо можна залишитися без цента в кишені і без відваги в серці, як наші люди. Хоч вони з часом смілішають. Адже в Радянському Союзі найменший колективний спротив владі - це неабиякий подвиг. Прокинеться ніби з летаргічного сну людина і мов навіжена кидається на захист справедливості, хоч свідома свого безсилля. Йде з іскрою надії в серці шукати правди.

Так було і зі мною, коли мені гебісти хотіли приписати крадіжку на підприємстві, яку, насправді, вчинив директор Коломийського побут комбінату. Робітники, з якими я працював, підбадьорюючи один другого, всією бригадою в райком пішли, але перед самісінькими дверима знітилися і на порозі секретарки стали. "Ми до головного", - сказав один з них. Секретар вийшов, суворо глянув на присутніх, міліцію хотів негайно викликати, та передумав, бо робітники ще тому мить були роз'юшені, як леви, тепер під його поглядом зм'якли, як цуценята, і тихо один з них сказав: "Ми прийшли по справі Богдана Васильовича і хочемо засвідчити, що він не винен. Директор розпродає будівельні матеріали, відповідальність звалює на нього". Секретар оговтався і грізно мовив: "Негайно на роботу! З'ясуємо без вас і винних покараємо. Можливо, вперше у житті радянська людина - секретар Коломийського райкому Данищук зробив добру справу і припинив підступні наміри гебістів супроти мене. Пройде ще якийсь час, Данищука знімуть з секретаря райкому, а його жінку судитимуть за хабарництво. Гебісти не прощають тим, хто стає на заваді в їхній роботі.

Бригада вийшла на вулицю. Піт зросив чола. На втомлених обличчях очі горіли радістю.

- Перемога, Богдане Васильовичу. Данищук обіцяв вирішити справу позитивно. "Я завжди казав, - вигукнув один з робітників, - громада - великий чоловік. Якби ми організувались у вільні профспілки, то й слово наше вагомішим стало б і мусила б до нас прислухатися влада".

- Мовчи, язичку, будеш їсти кашку, - сказав Павло. - Дивись, щоб завтра на міліції не дали тобі такої профспілки, яку вік не забудеш.

- Твоя правда, Павле. Не кажи гоп, поки не перескочив. І пам'ятай, що крук крукові око не виклює.

- Все-таки, хлопці, до Богдана їм зась. Інакше аж в Москву поїдемо зі скаргою.

- Наївний ти, Іване. Я би не проти, щоб хоч на цьому все закінчилося.

І справді, вузол, зав'язаний гебістами, скоро розв'язався. В районній газеті “Червоний прапор" паплюжили мене, як лиш хотіли. Я готовий був у крайньому разі звертатися до УХС за поміччю, бо що я міг зробити без права слова й друку. Розумію, що мені мститься влада, бо відмовляюся покаятись у злочинах, яких ніколи не робив. Насамперед, гебісти хочуть, щоб я всю їхню жовч своїми устами вилив на боротьбу мого народу за свободу і незалежність. А ще хочуть, щоб я прилюдно осудив УПА. Так, це була сувора війна, бо повстала із волі народу. Зброю взяли руки, які щойно відірвались від чепіг плуга. Ці люди від народження не чули доброго слова від окупантів та своїх яничарів, не знали іншої мови крім нагайки, голоду, кулі та шибениці. Як розмовляли з ними, так вони й відповідали. Але ж ви, що маєте свою державу, закони, конституцію та державні структури, не терпите найменшого інакодумства. Ви не пережили принизливої ганьби своїх дочок, жінок та матерів, жахливого переслідування, не бачили, як в неймовірних муках конає син і батько, як з голоду вмирає немовля - вмирає навіть безнадія. Якщо були у вашій історії чорні дні, то вони були короткочасні, як раптова злива. Гинули люди, але жила надія і свято перемоги наступало. Ми, на противагу вам, вмираємо довго і повільно, а це є найстрашніше і винуватець цієї смерті - ви. Може, я упереджено дивлюся на життя; може, хто-небудь із моїх друзів змінив погляди під впливом ідей "розвинутого соціалізму"; може, їх не переслідують, не принижують їхньої національної гідності? Ходімо, доленько моя... Чи чуєш, як скрипка грає, чи чуєш, як плачуть струни сльозами скрипаля, а звуки йдуть з глибин страждань мого народу. В них відгомін віків, історії та дум козацьких. В них чуєш стогін П.Калнишевського і Павла Полуботка, Шевченка і Павла Грабовського, зойк замученої душі Леся Курбаса і батька з синами Крушельницьких, а менш відомих не злічити... Скрипка грає, скрипка плаче, а з нею бризками граніту плачуть Карпатські гори. Мов монумент, стоїть скрипаль у місячному сяйві, стоїть, як символ надії на кращу долю України, з твердою вірою, що після ночі буде день, а після сліз - радість. Стоїть, а над ним по темно-синьому небі пливе чумацький віз. Десь там, на досвітках боротьби його народу за волю, серед степів, байраків і пралісів, сплять вічним сном поборники свободи. Могили їх зруйновані російськими окупантами та перевертнями, хрести поламані, лише в головах могил чорніють пні акацій /Янівський цвинтар/. А скрипка грає... Мертві за правдою встають... Знову акорд і душу роздирає на клаптики "Полонез" Огінського. Раптом, що це? Крізь срібні звуки скрипки чути дзенькіт мідяків. Скрипаль милостині просить. Невже ж...? 0, легіню, чому у тебе ні шеляга? Піднялась голова, іскри посипались з очей. Я аж жахнувся. Івасику, невже ж це ти? Сам бачиш - не привид. Порвались струни, змовкла скрипка, злетіла наче птах мелодія. Все стихло навкруги, лише тремтячий голос скрипаля разив мою душу все глибше і глибше, бив в серце, звучав у голові, у вухах, а я стояв, мов заворожений і слухав:

- Щоб не зганьбити честі та сумління, не плазувати перед катом на колінах, роботи, наче милостині, в нього не просити, я мушу на велелюдних роздоріжжях, отут в Дрогобичі, жебракувати. Ні щирої родини, ні прописки, ні даху над головою, лише шантаж і злюче шипіння: "Покайся, Струтинський, то житимеш щасливо і в добробуті. Плюй в душу Україні й товариству, байдуже махни на самовизначення рукою, думай про себе, а про народ компартія піклується. Кому потрібні ці ідеї свободи людини? Це казочка і видумка буржуазії. Право у того, хто має гроші й силу...'

- І тюрми, - додаю.

- Запам'ятай, - зі злістю процідив крізь зуби гебіст, - ти ще прийдеш за поміччю до нас.

- Нізащо.

Та я збрехав, бо мусів їхати у Київ за дозволом на прописку. Мені створили такі умови, що не було де прихилитись. Хотів одружитися, але дарма. Дівчину залякали. Мовляв, занапастиш, небого, свою долю з ворогом народу і світа не бачитимеш. Твоє майбутнє - нужда і праця до сьомого поту та недовіра. Залишилось самогубство, але про таке, навіть, гріх думати.

Минули дні... Ми знову здибались. Іван працював токарем у Калушській автоколоні.

- Чи одружився? - питаюся у нього.

- Та де там, - відповів і махнув безнадійно рукою.

- А скрипка?

- Поламав, щоб не разити душу і не роз'ятрювати ще свіжі рани.

- Як бачу, тебе у Калуші прописали.

- Так, але скільки клопоту було. Розпорядження аж з Києва привіз, з ЦК. Отак би йшов аж до кінця, свій хрест несучи, та провокатори погрожують фізичною розправою.

Підстави. Як у байці Глібова... Недавно з товариством відзначали Новий Рік у ресторані. Прислужники гебістів, переодягнувшись в селянські кожухи, хотіли спровокувати бійку, але знайомі, відчувши небезпеку, яка нависла наді мною, ока з мене не спускали. Гуртом вийшли на вулицю, гуртом додому провели.

Не спалося. Струна душі, натягнута до краю, порвалася, заграла "Реквієм". Його

не стало. Лиш неймовірний жаль рве наші груди і пам'ять в серці залишилася.

Іване, ми боржники твої, розкинуті світами, у пошуках насущного не можемо гуртом зібратися, щоб панахиду на твоїй могилі відправити. Вічна тобі пам'ять. Ми обіцяємо, що Українську ідею, за яку ти життя віддав, ми пронесемо крізь всі незгоди і житейські бурі. Ми віримо, що на наших кістках і муках збудують Незалежну Україну.

Далі поїдемо, друже. Нам слід ще завітати в Івано-Франківськ до Богдана Тимківа, адже не рік і не два ділилися черствим окрайцем хліба.

Де ти, Богдане? Як маєшся після десятирічної розлуки з мамою, зі своїм народом та Батьківщиною? Може, хоч ти живеш без переслідувань і поневірянь? Чи не сичать гебісти осами в твоїх вухах своїми закликами: "Покайся, Тимків, сину фронтовика".

- Нема мені спокою ані життя. Нитка, на якій балансую, натягнулася струною, от-от порветься. Патріотом я був і залишився, але ж, як сам добре знаєш, щоб бути українцем в імперії, треба чимало енергії й зусиль потратити. Від нічого робити, я після звільнення з концтабору у 1969 році хотів вламуватися прямісінько в ГІДУ на юридичний факультет. Спокусив закон про рівноправність радянських громадян. Забув, що в нас закон, як дишло... Недаром люди кажуть: вік учись, а дурнем помреш. Мені відмовили з порадою: у вас, Тимків, сумнівна репутація. Прийняти в університет не маємо права, краще ідіть шукайте роботи. Я спіймав облизня. Мов битий пес, з приниженою людською гідністю, ніби не з храму науки, а з відділу міліції повернувся додому. На мене чекала немічна старенька мати, що за свій вік зазнала чимало горя. На житейській дорозі мені зустрілась добра і лагідна жінка, що погодилася частину моїх злиднів пустити в свою хату. З часом і робота в каменоломнях нагодилася і все було б гаразд, та влада про мене не забуває і час від часу наполегливо нагадують, що ми своїм життям їм зобов'язані. "Подивись, Тимків, як змінилось обличчя села, глянь скільки будинків виросло за останні 20 років, культурних і громадських закладів, шкіл і пам'ятників загиблим визначним радянським людям та воїнам - героям".

Що тут скажеш? Життя не стоїть на місці, колись ґрунти купували, тепер хати будують, зате руйнують людські душі. Поки збудує хату, то цілу діжку самогонки вип є. А скільки краденого матеріалу треба купити і полічити годі. Та й платить за це все людина не лише грішми, але й своїм здоров'ям. Хата стоїть, проте господар уже закінчений алкоголік або злодій з порушеною психікою. Лише окремі сильні натури з цього будівельного виру виходять не пошкодженими духовно і фізично. А що варті оті трафаретні пам'ятники загиблим на фронтах нещасним нашим людям. Світ ще не знав такої цинічної пропаганди. Адже силоміць гнали наших батьків більшовицькі комісари на фронт, гнали руйнувати Бухенвальд, щоб замінити його Архіпелагом, гнали в траншеї не вишколених людей і, загнавши в окопи, видавали стрілецьку зброю, попередньо замінувавши поле перед окопами. А щоб людина під час бою перед лицем смерті не відступила, ззаду розташували заградвідділи. Словом, ані сюди, ані туди, залишилася дорога до Авраама вівці пасти. Мета: знищити в Україні чоловічу стать і заповнити вакуум, що створився в результаті цієї бойні російськими зайдами. А хіба можна перерахувати тих, кого в дорозі розстріляли. Досить було людині вийти зі строю напитися з криниці холодної води, як його об'являли дезертиром і на місці карали смертю. Дружину і дітей повідомляли: загинув при виконанні службового обов'язку. Пам'ятники не для того, щоб вшанувати і увічнити пам'ять в серцях народу тих, хто по-тваринному загинув, як жертва комунізму, а для того, щоб виховувати молодь у відданому комуністичним ідеалам дусі, тобто яничарів, а потім демагогічно заявляти: ваші батьки своєю смертю ствердили радянську владу в Україні. І сьогодні комуністичні верховоди направляють мобілізують нашу молодь в імперську окупаційну армію в Афганістан.

Ми маємо справжній нерукотворний пам'ятник нашому народові, навіки віків створений Т.Г.Шевченком, і ми його сприймаємо всім серцем своїм і душею - це пам'ятник тим, кого мимоволі гнали, гонять і в майбутньому думають гнати на смерть за інтереси "тюрми народів":

.../ тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

Так і мого батька погнали і повернувся зі смертельною раною під серцем, а згодом помер. Що його чекало в майбутньому? Напевне те, як того фронтовика,

що з ним зустрівся щойно на дорозі. Ми говорили про всячину. До речі, згадали і про війну. Ото ж я і питаю його: Скажіть, добродію, а як ви Берлін взяли, адже німець безперервно ваші голови поливав вогнем. Глянув скоса старий на мене, чи не шпигуєш бува, хлопче, і мовив: "Бив німець, страшенно бив і люди падали як мухи, але всіх перебити не міг? Ми попрощалися. Я пішов додому, старий пошкандибав у шинок двадцятирублеву пенсію пропивати. Вдома на мене чекала мати з повідомленням. Викликали до сільради і запрошували взяти участь у відкриттю пам'ятника загиблим на фронтах односельчанам. Запрошували виступати і засудити націоналізм. Я мовчав і лише засміявся, бо що мав говорити. Якби правду сказав - судили б або запроторили б у психлікарню.

- Ви яким були, таким і залишилися, - заявив представник влади /мій однокласник/.

Цей нікчемний блазень за краватку й капелюх радянізувався.

- Куди ти сунеш п'ять копійок своїх? - з обуренням перебиваю його і виходжу з задушливого кабінету. Думав виженуть з роботи, але обійшлося.

- Не журися, при нагоді все згадають.

- Напевно.

- Знаєш, Яремо, недавно в Івано-Франківський педінститут поступала моя знайома дівчина і, як звичайно, без знайомства і грошей - провалилася. У розпуці вона повісилася. Щоб зрозуміти цей трагічний вчинок, треба на хвильку опинитися в її шкурі. Перша зустріч з реальним життям і силоміць напхані в душу соціалістичні ідеали розлітаються на дрібненькі трісочки. Дівчина пересвідчилася, що знання, набуті нею протягом 10 років наполегливою працею, ні до чого, адже поступають, в більшості, невігласи, які мають направлення з КДБ, діти відомих бюрократів і діти тих, хто може дати солідний хабар. А для неї, з її вірою у справедливість, дорога у вищу школу закрита. Ставати "на прю" з такою потужною машиною, як Радвлада, немає ні сили, ні волі. Перспектива жінки-робітниці не може тішити, адже всякий начальник-волоцюга лізтиме до її молодого тіла. Розважатиметься нею, як лялькою. Словом, невідрадна доля приниженої жінки-робітниці й призвела її до трагічного кінця. Як швидко минув час, а мені вже пора їхати додому. Тримайся в силі та здоров'ї, бо нам ще довго боротися і працювати до самозабуття на рідній ниві правди і свободи. Поїду в Коломию. Відвідаю і подивлюся, як живуть Площаки.

Золоте моє Покуття. Свідок боротьби опришків і повстання під проводом Мухи, дзвін шаблі полковника Височана і відчайдушна нерівна боротьба УПА з окупантами.

Коломия - серце гуцульського краю, місто над Прутом, тут чумаки, ідучи в гори по сіль, мили колеса в ріці. Коломия, мов зачарована, дивиться в казкові очі високих Карпат, закосичена зеленим поясом лісів і лук. Коломия - свідок тисячолітньої історії українського народу. З усіх кінців до міста, ніби наввипередки, біжать розмальовані селянські хати. Уже наблизились і от-от зійдуться з міськими будівлями. З півночі ще відділяє їх маленька річка Косачівка. Велично над потічком височить залізний міст і чути гомін темпераментних коломийок, а ген внизу у водяному плесі сонце з хмаринками у жмурки бавиться. Не раз у його чистих водах разом зі сонцем купалися малі й дорослі. Сюди, щоб освіжитись під час серпневої спеки ще малою дитиною босоніж, спішив і я з товаришами.

За згадками не запримітив, як до мене несподівано наблизився мій сподвижник Мирон Площак. З яким захопленням кидає гострим оком туди, де гомінлива дітвора футболить м'яч. Колись навіжені уболівальники вигукували його ім'я не лише на районних, але навіть і на республіканських футбольних змаганнях. Без нього не обходилася ні одна футбольна імпреза у селі П'ядики. Талант запримітили спеціалісти, та й запросили юнака грати у Коломийську дружину "Авангард". Наче той олень, граціозний, впевнений у собі і своїх

силах, Мирон рвався вперед і товариство за собою вів. Очі горять, обличчя зосереджене, довгий золотистий чуб, наче птах в'ється над головою, а він як буря невтомний, натхненний запалює, кличе до боротьби товаришів.

- Перш за все, на що я звернув увагу, - каже Мирон, - це те, що тренери і начальство з гравцями і між собою спілкуються російською мовою. Неподобство. Ніби українська дружина і гравці українці, а спілкуємось російською. Я цього, Яремо, не розумію.

- Футбол, Мироне, це один із багатьох засобів русифікаційної політики КПРС в Україні.

- Але ж намір Птлера онімечити слов'янські народи кваліфікувався як один з багатьох злочинів проти людства на Нюрнберзькому процесі. Слід би й російських держиморд судити Міжнародним судом за русифікацію неросійських народів в Імперії.

- Це не реально.

- Чому?!

- Бо у них в руках атомна бомба.

- Ну і що, можна хоч заочно проголосити публічно їм вирок.

- Хто це по-твоєму мав би зробити?

- Як хто? ООН.

- Та це організація урядів, а не народів. Неймовірно, щоб Москва погодилася на судове розслідування скоєних нею злочинів.

- Смішно, бо німців судили лише за намір, а москалі не лише русифікують нас, але фізично винищують.

- Німці, Мироне, були переможені і їх можна було судити, а в російських шовіністів атомна бомба.

- То, по-твоєму, ООН діє додержуючись не міжнародного права, а права сильного, щось на зразок радянських суддів.

- Не зовсім, але є щось правдоподібне в цьому плані. Шовінізмом глибоко

отруєна широка людність російського народу. Як наслідок, її мовчазна згода

призвела до того, що російські великодержавники до завойованих царизмом колоній хотіли б долучити ще Афганістан.

Нахабство, за їхньою термінологією - це друге щастя. Дим в очі всьому світові і всі ніби оглухли і не чують реву літаків і брязкоту гусениць радянських танків у Кабулі. Москва поводиться, ніби нічого не сталося, і спокійнісінько готує Всесвітній парад спортсменів на Московській олімпіаді. Мільйони людей мають переконатися, що радянські спортсмени, як і спортсмени Птлера, наділені надлюдськими якостями і вони зобов'язані перемагати. До речі, в давнину під час олімпійських ігор припинялись війни між ворогуючими сторонами. Сьогоднішній радянський агресор не лише не припиняє війни в Афганістані, він з хамовитим сарказмом, плюнувши в обличчя світові, організує у своїй країні олімпійські ігри. До такого навіть Гітлер не додумався. Ті, хто сьогодні виступає за проведення олімпіади в Москві, солідаризуються з тими, хто тримає в ув'язненні М.Руденка, Л. Лук'яненка, М.Мариновича, Й.Терелю, В.Стуса, В.Овсієнка та інших. Вони мимоволі солідаризуються з тими, хто горобиної ночі нападає на М.Коцюбинську, Р.Братуня; з тими, хто тайком вбиває В.Івасюка, А.Горську, професора Львівського університету С.Мельника, Коломийського греко-католицького священика М.Вонсуля. Страшна влада і рабське суспільство. Недавно під час мітингу на заводі 'Кінескоп" з лекцією виступив оглядач центральних газет.

- Товариші, - всі слухають, затаївши подих, щоб не пропустити й слова, -якщо ми дізнаємось, що на СРСР готується напад, то першими нанесемо смертельний нищівний атомний удар по капіталізму.

Голос з публіки: "Що ви говорите, будьте люди".

Лектор:

- Що там за зойки? Нам зрозуміло звідки вітер віє. Так може просторікувати лише пособник ЦРУ.

Запанувала в залі глибока тиша. Ніхто більше не заперечував партійному речникові, ніхто не осмілився підтримати голос розуму і сумління, ніхто не спитався, де гарантія такої певної інформації про намір імперіалістів віроломно напасти на СРСР. Страшне суспільство.

... До того люд намуштрували,

Що сам фельдфебель дивувались / маршировкою і всім / "благосклонні прибували всегда г єфрейторам своїм'

Т.Г.Шевченко. і

УРСР - гучна назва, а насправді, що це таке, докладно і переконливо висвітлив j І.Дзюба у своїй книзі "Інтернаціоналізм чи русифікація". І хоч би як, під тиском карних органів, він сьогодні спростовував свою працю, марні зусилля, адже наведені факти спростувати може лише життя, а не Дзюба. Представників уряду УРСР Москва тасує, як гравець карти, ба навіть більше - неугодних фізично знищують. Згадаймо хоч би таких, як Скрипник, Любченко, Затонський і т.ін. Недавно Шелеп зник з політичної арени, ніби його корова язиком злизала. І за що? За блюзнірство перед російським шовінізмом у книзі 'Україно моя радянська". І після всього Кремлівські вожді з іронічною усмішкою на устах, безвідповідально підписують міжнародні гуманітарні угоди. Певне думають, що живуть на іншій планеті, а "Гельсінський заключний акт" для Землян, тому так жорстоко розправляються з інакодумцями, адже 10 років особливого режиму означає, що в людини протягом цього терміну щоденно братимуть краплю життя, аби вкінці воно погасло, як свічка.

- Ти знаєш?

- Саме що?

- Не здогадуєшся?

- Та звідки?

- Роман Арсак одержав з Америки машину від свого родича.

- Дивно.

- Що тебе дивує? Адже мене за бандероль, яку одержав від сестри, переслідували чекісти, мовляв, бандероля підриває репутацію соціалізму.

- А те, що співробітник КДБ одержує з Америки машину, робить честь радянському ладу.

- Аякже, машина - предмет розкоші, а бандероля - ширпотреб.

Обидва засміялися. За розмовою не зчулися, як підійшли до лісу. Я тяжко

зітхйув, наче хотів скинути з плечей неймовірно тяжкий тягар життя.

- Банно мені, Мироне, за нашими лісами.

- Хіба там де ти живеш безлісся?

- Та ні, але в більшості м'яка порода, не те, що дуби наші. Ми йшли, а роси падали і шелестіло листя під ногами. Пишні розлогі крони дерев, мов велетенське темно-зелене шатро, прикривали наші голови від гострих золотих променів сонця, що стрілами прорізувались крізь дубове віття і осідали на вологу росяну траву. Співали птахи в гаю, десь воркувала горлиця у гущавині, зозуля віщувала довгий вік життя, а на калині тьохкав соловейко. Лісове повітря перенасичене пташиним співом, ароматом лісових квітів розслаблювало і повертало спокій завжди тривожному душевному стану. Не хотілось повертатися з лісової ідилії в реальне життя наших міст і сіл.

- Яремо...

- Цить, не перебивай, дай хоч трохи побути на самоті зі своїм дитинством, адже в цих росах я босоногим хлопчиною купався, коли пастушив.

- Облиш, не захоплюйся згадками. Ще маєш час в глибокій старості, як доживеш, помандрувати у своє дитинство. Сьогодні гріх розслаблюватися, якщо йде боротьба не на життя, а на смерть, коли вирішується бути чи не бути живим серед народів світу українському народові.

Миронові очі заграли такими різноманітними барвами, засвітились і блиснули, аж мені стало моторошно на душі.

- Що робити? Я не бачу виходу. Мусимо вимагати реабілітації нашої організації.

- Це якраз те, що треба Андропову. Він гамузом загорне нас, сховає в концтаборах і за кухоль баланди, ми побудуємо не одне місто, не один газопровід, не одну БАМ.

- Як собі хоч, Яремо, а я не хочу бути сліпим й глухим рабом. Сьогодні над

Східною Європою дух Гельсінкі витає і кличе нас до боротьби.

- На Гельсінкі уже надіявся Руденко, Тихий, Романюк і дорого прийшлося

заплатити за цю надію. Звичайно, вони не вірили в доброзичливість ЦК. Зате весь світ побачив, чого варті підписи кремлівських верховодів під статтями "Гель

сінських Угод". Занадто дорога ціна за прозріння чужинців.

- Не лише чужинців, але й нашого народу.

- Маєш рацію, бо якщо поневолений народ не посилає кращих своїх синів на боротьбу - це рівнозначно смерті. Я не хочу, щоб на нашому нещасті вчилися інші, а не ми, не хочу весь час бути у програші та мучеником.

- Як собі знаєш, а я підніму прапор боротьби.

- Добре подумай, поки у прірву скочиш. По-моєму, ще не пора.

- Чекала баба молока від цапа, аж смерть прийшла.

Ми мовчки йшли назустріч досвітку. Десь в імлі просвічувалося майбутнє нашого народу. Прохолода вечірнього повітря освіжала мозок. Було легко на серці й плинно думалося, здавалося, що уся земля вкрилася туманом, наче периною, щоб обігрітися перед холодним ранком. Запах стиглого жита ніжно лоскотав ніздрі. Незабаром жнива і невідомо чи дочекаємо наступних, а може впадеш, як той підтятий колосок, у цій пекельній і нерівній боротьбі.

- Чи десь працюєш, Мироне?

- Авжеж, на ткацькій фабриці, доробився пухлини в горлі. Хоч я і хворий,

але боротись мусимо, бо загинемо як нація. Адже йде тотальна русифікація маших міст і містечок. Села ще з горем наполовину так-сяк тримаються завдяки міцним традиціям, що збереглися серед людей. На жаль, не бачу виходу. Бракує сили, на яку можна спертися у вирішальну хвилину, а комуністи, певна річ, не всі - непевні люди. Якщо все йтиме гладко - підтримають, а якщо припече, то штовхнуть нас в безодню на погибель. І це ще не страшно, гірше, що разом з нами може загинути надія. Сам гаразд знаєш, що в них все починається від шлунка, а не від серця. Тому й боюся зв'язуватись з ними, бо зрадливі та дуже вже підступні. Національні сили в нашому народі ще дуже кволі та малочисельні,

окрім Галичини, але Галичина, то ще не вся Україна.

- Ну то що, по-твоєму, нема надії?

- Надія є, але як кажуть: "сім раз відмір, а раз відріж."

- Ніби й твоя правда, але не узагальнюй. Навіщо сперечатися, час вирішить хто

з нас мав рацію.

За розмовою незчулися, коли і як вийшли з лісу. Навіть не зауважили, як над лісом викотився повнолиций місяць, освітив верхів'я дубів і жбурнув під ноги срібно-холодну росу. Ми зупинились на краю лісу.

- Ну що ж, пора додому. Приїжджай, Яремо, не минай моєї хати. Я не знаю скільки мені відміряно Богом ще жити і зарубай собі на носі, якщо помру, то обов'язково приїдь на похорон.

- Не кажи дурниць.

- Файні дурниці, хіба не чуєш, як тяжко мені говорити з тобою. Було гірше, але після операції значно покращало. До речі, твій двоюрідний брат лікує мене.

- Богдан Ткачук - добрий лікар і як людина, - далі не міг й слова вимовити. Спазми здавили горло і защемило біля серця. І вже ніби крізь сон:

- Бувай здоровий, друже, мені праворуч.

- Всього найкращого, - ледве вимовив. І міцно потиснули один другому руки.

Спішу додому, бо треба виспатись, а завтра зі свіжими силами знову в дорогу.

Я мушу ще зустрітись з Василем Площаком. Кажуть, його застати вдома можна хіба що вдосвіта. Додому прийшов разом з нічкою і обросився з ніг до голови.

- Ти навіть наїстися не маєш часу, - каже сестра, - завжди у мандрах.

- І не кажи, маю інтерес.

- Гляди, щоб твій "інтерес" не загнав тебе знову до цюпи.

- Усе можливе.

- Диви на нього, він ще й сміється. Та годі, лягай вже спати, завтра дістанеш на горіхи, - жартує сестра.

Не встиг ще притулитись до подушки, як заснув твердим козацьким сном. Прокинувся, а сонце заглядає в вічі.

- Знову квапишся, а ну молитися й снідати.

Я ухилився від їжі, мовляв, так рано гріх їсти, хліб може застрягнути в горлі. Вийшов надвір і пішов назустріч сивому туману. День займався на погоду. Сонце змітало росу з кущів троянд та порічок. Село вже прокинулось зі сну і нуртувало своїми буднями. Сьогодні хочу зустрітися з В.Площаком. Цікаво, він ще дома, чи вже в школі? Йшов тією самою стежиною, яку в дитинстві протоптали мої босі ноги. Ген, на горбочку, виблискує посрібленими банями П'ядицька церква - свідок багаторічних подій, що відбувалися в селі. Вона бачила, як більшовики під її куполами виявили бібліотеку і на майдані спалили. Сьогоднішні комуністи не соромляться показувати фільми, як фашисти палили "крамольні книги". Чому не фільмують своїх книжкових пожеж? Було б на що подивитися і над чим задуматись людям. Нехай би глянув на більшовицький вандалізм М.Ірчан. Напевно, ще раз хотів би померти і більше не воскресати. На подвір'ї школи йому спорудили пам'ятник, а напроти стоїть пам'ятник СМельничукові. Недавно бачив світлину Мельничука у формі Січовика, а безсоромна радянська пропаганда представляє його народові, як борця за комуністичні ідеали. Цікаво, яка думка Василя щодо реабілітації нашої організації, хоч ми ніколи не вважали себе окремою організацією, а лише різновидом УПА. Вимога реабілітувати ОПВУ страшенно роздратує гебешників, а вони для ізоляції найдуть нам місце. Обережний і хитрий Василь не любить небезпечних і безрезультатних ходів. Тому його позиція неабияке значення має для мене. Навіть незчувся, як зупинився на порозі П'ядицької школи. Звертаюся до зустрічної, здається, вчительки.

- Чи ви, бува, добродійко, не знаєте В.Площака?

- Чого ж би й ні, певне, що знаю. Його щойно не видно, а ось і він: про вовка помовка...

Я оглянувся і побачив, як до мене наближався широкоплечий, міцної статури усміхнений Василь.

- Як ся маєш, вчителю, як здоров'я, робота?

- Маюся, як горох' при дорозі. Тобі відомо, що я працюю вчителем музики. І звичайно, перш за все вчу дітей українських пісень, а ще за сумісництвом працюю в клубі художнім керівником.

- Що в репертуарі?

- В основному народна пісня і декілька авторських суто моїх пісень. До речі, недавно з цього приводу перемовився з завідувачем відділу культури. Бач, не подобаються йому наші пісні, бо вони безідейні.

- А ти б йому "Катюшу".

- Цей блазень не дочекається чогось подібного від мене. Зрештою, ще ніяким

указом кремлівські можновладці не забороняли українську пісню, - кажу до нього,

- а не подобається, то йди співай і кинув диригентську паличку під ноги яничару.

- Напевне збісився?

Ще б пак, аж піна з рота потекла. Мстяться мені іскаріоти, та я їх в носі маю. Тепер ансамбль народних інструментів маю і на весіллях граю.

- Це вже їм, напевно, не до шмиги.

- Звичайно, недавно викликали в райвно і, наче лисиця до півника лукаво, масненьким язичком: навіщо вам, Василю Федоровичу, оті весілля? Ми вам дамо більше уроків, як колгоспникові присадибну /перебиваю його/. Будете більше заробляти, лише не ганьбіть заробітками честь радянського вчителя.

- Благородний вчинок, Василю, турбота про вчителя, про його авторитет / Іронізую/ Фарисейство і не більше. Адже добре розуміють, що музика - це душа народу, його культура, яку наші люди пронесли крізь ріки лихоліть, руїни, вогонь та неволю. Музика - це наша радість, сльози, наше минуле і сучасне, а манкуртам страшенно не хочеться, щоб народ не лише свято оберігав свою пісню, але й розвивав її у сучасних ритмах. Весільні музики є невичерпною скарбницею української пісні, а також її невтомними розповсюджувачами серед гущі народу. Нашим недругам не подобається, що весільні музики слідом за нашою капелою скрізь почали грати майже забутий козацький марш "За світ встали Козаченьки". Як ти, Василю, дивишся на те, що ми намірилися, вимагати аід влади, щоб нашу організацію реабілітували?

- Маєте рацію, адже давно нашому народові слід мати не лише правову свободу, якої нема, але і політичну. Інакше ми не є народ, а перегній на суспільному полі імперії. Наша програма базувалася на тому, що кожна республіка має право на вихід з СРСР, а якщо так, то кожна людина, чи група має право пропагувати ідею самовизначення. І не винні ми в тому, що імперська влада такі дії кваліфікує як злочин. Отже, випливає питання - хто злочинець? Ми, що вимагаємо своїх конституційних прав на духовне, національне і матеріальне життя, чи влада, що запроторила нас за ці вимоги в концтабори.

Далі асфальтна стрічка помчала крізь ліси і поля, через села і міста в долину синіх гір. Там, проти сонця, поміж гірських скель, виблискує срібною хвилею бойківська річка Свіча. Біжить, дзвенить, виспівує, переливається перлами, ніби намистом прикрашає наші гори. Бурхливі та чисті, як наше сумління, її води. А там, на ріні під горою, легінь з гітарою стоїть у закосиченому сойчиним пір'ям капелюсі співає, пісню про Довбуша:

Гей ви, хлопці, гей ви мої, візьміть мене на топори, тай занесіть в полонину,

Де родився, там спочину.

І наче олень, назустріч сонцю майнув верхами гір, крутими плаями лиш глиця сиплеться з--під ніг. Здалека впізнаю цього правнука опришків.

- Мій далекий родич в самого Довбуша опришкував, - хвалився Юрчик. -Зріс він глибоким коренем у рідні гори і вміє з ними говорити, з чугайстром панібратствує, вміє любитись з мавками /карпатськими красунями/ і веселитись разом з ними. Чи чули ви хоч раз в житті, як грають хмільні скрипки і дзвенять цимбали, як танцюють і співають Вигодські легіники, а серед них Микола дотепні виводить співаночки, аж шаріють сором'язливо дівчата і усміхаються лукаво молодиці. То ж йому у 58-у році обрізали крила, руки закули в кайдани і посадили за ґрати. Тепер після семирічної неволі, хоч і звільнили з концтабору, проте, вистежують вдень і вночі, готують ступицю на душу. Уже просили і грозили: покайся, Миколо, житимеш в добрі та щасті, а ні, то в жебри з торбою підеш.

- Визнай перед радянським народом свою вину, - сказав капітан Литвин, -адже не секрет що ти з пеленок антирадянщик. Недаром у 48-у усю твою родину вивезли в Сибір, і це тебе нічому не навчило. Ти повернувся в Україну, щоб примкнути до націоналістичної антирадянської організації.

- Кажу тобі, начальнику, нізащо просидів 7 років і висновки зробив для себе.

- Які?

Мовчи язичку, будеш їсти кашку, але сумніваюся, що від цього життя мого народу в Імперії стане ліпшим.

Литвин безнадійно махнув рукою.

- Якби моя воля..., але запевняю тебе, що з такими думками ти знову сюди повернешся.

- Чи ти здурів, чи з глузду з'їхав.

- Добровільно, чи як...

- Не оудь мудрий, тебе привезуть під вартою.

- Не каркай, капітане.

- Бачу тебе, Миколо, наскрізь. Ох і ненавидиш ти радянську владу.

- Ти що, рентген? Чи знаєш, капітане, що я теж хотів би бути рентгеном і прочитати, що криється в тайниках твоєї душі.

- Ну і що?

- Певне жахнувся б і назавжди відмовився б виходити за межі колючого дроту та частоколу.

- Пропащий ти, Миколо, чоловік. Була б на те моя воля ти, направду, ніколи не вийшов би з-за ґратів.

- Ваша свобода від табірної майже нічим не відрізняється, а вийти вийшов би.

- Яким чином?

- Смерть звільнила б мене з кайданів, а вмирати не так і страшно бо в мене руки і совість чисті. Ось тобі й справді страшно стати перед Божим судом, бо в 50-их роках чимало невинних людей погнав на заслання в Сибір і на той світ відправив, а тепер, як курка на осонні, порпаєшся в моїй душі. Вислужуєшся.

- Ну що ж, хотілося допомогти тобі, але ти, як той цапок на кладці. Ти ще мене згадаєш.

- Не журися, капітане, зустрінемось на тому світі. Ти будеш у смолі пектися, а я підкидатиму пального.

- Файний ти хлопець, Миколо, і мені тебе, по-людськи, шкода.

Більше я з ним не зустрічався. Здається його перевели з Мордовії у Львівське обласне управління КДБ. - каже Юрчик. У вільний від роботи час Микола йшов в гори і слухав розповідь лісу про минулу боротьбу УПА. Та його завжди і всюди сокотили ворожі очі, і не повилазять, любив казати. Хочуть запроторити мене в концтабір, як останнього батяра. Не раз і не два провокували бійку. Доводилось зціпити зуби і уникати негідників. Під час роботи відганяє від себе блазнів, наче надокучливих мух, глибше натягує щит на очі і зі скреготом зубів зварює залізо. Заробляє насущний.

Згодом ми знову зустрілися з Юрчиком. Він уже був на пенсії.

- Чи не завчасно відпочиваєш?

- Як сказати. Сам гаразд знаєш, що в концтаборі я майже ніколи не хворів. Навіть епідемія грипу мене обходила стороною і раптом ні з того ні з цього заболіло горло. Думав мине, та де там... Самопочуття з кожним днем погіршувалося і я звернувся до лікаря. Після обстеження лікар Богдан Ткачук заявив: злоякісна пухлина. Сумлінно взявся за лікування і стало легше. Тепер надіюся на Бога.

- Всього тобі найкращого, Миколо, одужуй, друже. Мені пора в дорогу,

може, Коневича зустріну. Цікаво як він влаштувався?

- Де ти, Іване, куди подівся? Подай хоч голос, брате.

- Я, хлопці, на великих будовах комунізму в Сибір мене життя, як

батогом, загнало.

- Чи не муляє душу чужина?

- Муляє не лише душу, але й тіло. Висмоктує житейські соки з організму. В рідному краю для мене місця не знайшлося. Сім років поневірявся по совєтсь-ких концтаборах, а повернувся додому, гебісти почали цькувати, створили мені проблему з пропискою, з роботою, вимагали каяття. То й мусів покинути рідне батьківське гніздо і шукати засобів для існування в Сибірі.

- Чи там вимагають також каяття?

- Ні, для них найголовніше, щоб ти німо і сумлінно працював.

- А заробітки кращі?

- Безперечно. Але все це для того, щоб привабити в Сибір якнайбільше людей з Західних республік. Натомість чимало росіян ідуть в Україну, а там на них чекають теплі місця начальників. В Україні вони живуть не лише повнокровним національним життям, але й проводять активну русифікаційну політику серед українців. Наші люди в Росії стають звичайнісінькою робсилою, тобто людьми без рідної мови і культури, без традицій і звичаїв, без минулого і, звичайно, без майбутнього. Навіть, якщо заговориш до товариша рідною мовою, то наречуть тебе бандерою, або націоналістом і почнуть ображати все те, що дороге твоєму серцю, адже серед російської людності, з благословення властей, панує недовіра і, навіть ненависть до тих українців, які не бажають добровільно зрікатися своєї національності. Нужда і переслідування загнали мене в Сибір. Уже похилий вік, а я чекаю кращих часів, щоб повернутись 8 Україну.

- Не чекай, Іване, повертайся якнайшвидше, щоб разом стати проти зла, облуди і цькувань. Батько в Америці доробився маєтку, а ти хіба хворобу заробиш в Сибірі. Кращі свої сили віддаєш на збагачення більшовиків, а вони для нас змітають крихти зі своїх столів. Бувай здоровий, я йду відвідати у цих краях мойого доброго знайомого учасника УПА Миколу Костіва. Він привернув мою увагу тим, що знав поезію

С. Руданського напам'ять. В розмові, а чи суперечках сипав дотепами, як з рогу достатку. Мова його багата і соковита. Він один з перших зустрів нас в концтаборі і дав настанову, як далі жити і на кого орієнтуватись.

БАГРЯНІВ СНІГ ВІД КРОВІ НА КОЛИМІ

На околиці Вигоди народився, жив і воював ще один учасник УПА, мій побратим, Федір Палащин - "Буревій" Про нього хочеться розповісти. "Пиши, як вмієш", - заповів мені.

Небо захмарилось. Ліс почорнів і зловісно замовк. Звірі ховались у густих заростях, принишкли птахи в гніздах, тривожно захмурились столітні дуби. З півночі величезними валунами грізно котились горами важкі, чорні хмари, здіймаючи перед собою бурю, що трощила ліси, кидала в хащі ломаччя і споруджували загати на стрімких потоках. Лиш одинока скеля підставляла свої могутні груди стихії, що люто виривала з корінням столітні дерева і метала громовиці в хащі та яруги. Стояла непохитно, ніби кепкувала з біснуватого Перуна, аж луна котилася горами. Хмари торкались землі та намагались розмити її основу, щоб кинути в прірву та знищити в пекельному клекоті дощу і вітру. Завила, застогнала буря, вдарила спересердя громом до скелі, аж здригнулись Карпати і, знесилившись, притихла на гірському плаї. Розірвані на клаптики хмари розвіялися полонинами, і теплі сонячні промені ніжно торкнулися Палащиної хати.

З хати вийшов дебелий чоловік, глянув оком на руїну і мовив:

- Хто нам відшкодує втрати? Буря майже зруйнувала посіви. Була б своя держава.., а так пропадай гірняку, за тобою і пес не гавкне.

Глянув вгору і побачив, як в небі понад верхами гір впевнено кружляв, оглядаючи свої володіння, беркут.

- Хотілось би, щоб мій Федір був таким гордим і вільним, як ця волелюбна птиця. Україні сьогодні, як ніколи, потрібні відважні легіні, стійкі, дужі, гей оця скеля, що хмару розірвала. Мусимо бути розумні, хитрі, кмітливі, завзяті, рівнятися на ті народи, що в кривавій боротьбі відстояли свободу і незалежність своєї Батьківщини. А ми, наче ті вівці, стаємо легкою здобиччю ненажерливих шака-лів-наїзників і нехочемо, чи не вміємо, а може боїмося боронити рідний край. Чи батько наворожив, чи може ще там щось, але Федір, як лише йому виповнилося дев'ятнадцять років, вступив до лав УПА. Залементувала мама: 'Чує моє серце, сину, то все це добром не закінчиться", - і пригорнула його голову до грудей, ніжно пестила золотисте волосся, що прикривало міцну шию. Хлопець

як дуб, а для неї дитина, що потребує материнської помочі й розради. Колись люди вік жили і не знали війни, а тепер геть чисто подуріли - ще одна не закінчилася, як уже друга почалася. Ні, за себе вона не боялася, тривожилася за свого синьоокого сокола.

- Прошу вашого благословення, мамо, бо ми йдемо воювати за Україну.

- Нащо тобі, сину, тої України? Жили без неї віками

наші діди і прадіди, а тобі забаглося України. Диви на

нього, який вояк, та під носом не висохло ще молоко, а

він хоче робити своїм Богом.

- Не хочу, мамо, жити як ви жили. Гляньте лише, що з нами роблять чужинці: людей арештують, висилають в Сибір, б'ють, грабують, ґвалтують і я впевнений, що й на мене черга прийде, але не дочекаються цього.

- Не гніви Бога, легіню, ти ще добре вщ землі не відскочив, а вже воювати збираєшся.

- Ні, мамо, не бороніть мені йти в УПА. Ви лише гляньте, як понад горами

орел кружляє - це сильний, вільний птах, і я хочу у наших горах бути вільним

та, боронити свій нарід від окупантів, як той беркут пильнує свої простори. Мамо, ви для мене така дорога і рідна, як наші гори, і така безпорадна перед ворогом, як вівця перед вовком, то хто ж, як не я, має захистити вас від знущань, насильства і образ.

- Але ти ще дитина.

- Ми всі ще діти у своїх батьків.

- І де того розуму набрався?

- В гімназії, матусенько рідненька.

- Бачу, що тобі хоч кіл на голові теши, а тебе все одно не переконаєш, то ж най тя Бог благословить.

- Дякую, мамо, чекайте на мене у вільній Україні.

Через кілька днів навколишні села заговорили про "Буревія", що сіяв панічний страх між окупантами. Одного сонячного дня він ішов з друзями додому.

Хотів попрощатися з мамою, розвіяти її тугу перед відходом сотні в пропагандистський рейд до Угорщини. Ступали, як можна обережніше, бо села в 45-ому блокувала "червона мітла". Дуже вже не хотілося зненацька потрапити в більшовицьку засаду.

- Ще кілька метрів і сховаємось у кущах ліщини, - зауважив Буревій.

Та раптом чагарник загарчав розпеченим залізом, забриніли осами кулі.

- Здавайсь, бандеро, ви оточені і живими не вийдете.

Хлопці щільно притиснулися до землі, а понад нами роєм сичали кулі.

- Приготуйте гранати, - звелів Буревій. Кидаємо в інтервалі кількох секунд Сам метнув протитанкову. Здригнулася земля. В диму потонув ліс. Наче пилг різонув дерево кулемет. Скориставшись димовою заслоною, повстанці вскочи ли в самісіньке гніздо енкаведистів.

- Бий катів! - крикнув Буревій і сипнув по ворогові градом розпеченого металу

Несподіваний наскок і п'ять червонозорих вояків, що шукали обітованої земл

з рабами, знайшли свою загибель.

- На Мізунь, хлопці! Та швидше, - і вони мчали в гори так прудко, ще конем не наздогнав би.

Раптом спіткнувся Василько. Він впав, обнявши землю руками, як рідну маті нку, а з грудей вдарила цівкою гаряча кров. Буревій з усієї сили натиснув ні гачок кулемета і, мов той олень, стрибнув через провалля з чорною пащею готове проковтнути будь-кого. Оглянувся і побачив, як Зеновій величезнимі* стрибками летить через поляну, щоб зникнути в буковім лісі.

- Направо! - Кричу з усієї сили, адже поляна прострілюється.

Щоб завадити більшовикам вести прицільний вогонь, б'ю по кущах ліщини. Та Зеновій якось скорчився, ніби присів і крикнув:

- Передай моїй родині, що я упав в бою за волю України!

Я летів, здавалося, лише мені знайомими плаями через ліси, потоки й звори. Сонце схилялося до сну, як прибився до сотні. Тут же ж зголошуюся сотенному:

- Слава Україні!

- Героям слава! - відповів "Хміль".

- Що трапилося?

- Наштовхнулись на більшовицьку засаду. Василько і Зеновій загинули, але ворог втратив п'ятьох убитими. Мені, як самі бачите, вдалося щасливо вирватися з цієї халепи, навіть без найменшої подряпини.

- Гаразд, бачу, що ви мужній воїн нашого народу, то ж моє вам признання, а тепер гайда в сотню і готуйтесь до походу.

Вояки запасалися харчами, рихтували взуття, переглядали зброю, ретельно вкладали амуніцію та листівки угорською і чеською мовами. На світанку сотня покинула табір і відмарширувала в бік угорського кордону. Це був один із перших пропагандистських рейдів. Надвечір в районі Сваляви попередня стежа повідомила, що сотня опинилася в більшовицькому мішку. Хміль об'явив гостре поготівля. Раптом у небо злетіла червона ракета. Одночасно з криком "Ура-а-а" більшовики кинулись в атаку. Сотенний миттєво приймає рішення прорвати ворожий перстень на схилі гори.

- Слава-а-а, - покотилося яром і повітря сколихнув потужний вибух міни, що влучила в цистерну ворожого бензовозу.

Хмара чорного диму затьмарила сонце.

- Смерть за волю нам не страшна! - крикнув "Хміль" і сотня залізною лавою кинулась на ворога.

Ліс перетворився в суцільний клекіт вогню і людського розпачу. Карпати засівались глибокими ранами. Сотня йшла назустріч вогню і смерті, а кулі вищали, свистіли, бриніли, смертельно жалили повстанців.

- Смерека би го втяла! - крикнув "Горіх" і вхопився рукою за груди, та

ще з останніх сил метнув гранату у наступаючих більшовиків і тут же впав на рідну землю, як гірська квітка, підтята косою.

- Прощайте, друзі, - простогнав мінометник "Савка" і опустилась голова на груди, а над ним заплакав молодий дубок жолудями.

- Слава-а-а! - гримнуло серед клекоту бою.

- Слава-а-а! - вторували бори і гори.

Сотня з такою люттю, з таким завзяттям кинулась в пролом, що кирзаки не витримали, заломились, а далі почали в паніці відступати. Нарешті розлетілися, як гірське каміння від вибуху гранати. Розірвався стальний перстень і сотня, пірнувши у ворожі ряди, вийшла з бою. Заціпенів від страху ворожий кулеметник, коли на ньому спіткнувся "Буревій", і вже замахнувся смертельним ударом припнути його до землі, як хлопець викинув білу хустинку, а вирячені перелякані очі просили пощади.

- Я не хотів... Мене примусили... я хочу жити, - белькотали уста.

Зненацька поблизу "Буревія" розірвалася міна, забурчали по соснах осколки,

обрубуючи гілля, а один гарячим жалом боляче вп явся у ногу повстанцю. На мить йому потемніло в очах і, мов крізь мряку, побачив, як той, кого він щойно помилував, вирвав з його рук автомат і викинув у хащу.

- Він тобі вже ні для чого, тепер подумай, як викрутитися. Що робити?

- Загинути в рукопашному бою. Мушу залишитися жити і боротись.

- Руки вгору! - кричить куфайник.

"Буревій" лежить з заплющеними очима і вслухається у відлуння бою, що вже стихає. Підходять енкаведисти.

- Перев'яжіть рану і ретельно обшукайте, - наказує командир.

Вояк виконав наказ і доповів: в кишенях ні шеляга.

- У такому разі віддайте його контррозвідці, нехай займається ним.

"Буревій" весь цей час мовчав, він розплющив очі аж тоді, коли його в санітарному авті везли до Станіслава. Поруч сиділи два офіцери НКВД.

- Ну що, для тебе війна уже закінчилася.

- Бач, України йому захотілося, а чорта лисого не хоч?

- Ти звідки родом?

"Буревій" з далекоглядним наміром приховує своє справжнє походження (тодішній Вигодський район село Кропивник). Натомість сказав:

- Я з села Вишкова Станіславської області. Я вже давно, Яремо, на всякий випадок припас собі легенду. Справжній Поліщук загинув весною 44-го року. Я випадково наткнувся на нього під час переходу фронту в тил совітської армії. Мадярська військова частина потрапила під сильний артилерійський вогонь. Чимало людей загинуло, а Поліщук лежав тяжко поранений в малиннику. Я спіткнувся на ньому, але він був уже мертвий. Ото ж забрав його документи, а тепер вирішив скористатися ними. Отже, я дезертир з угорської армії, який повертався додому і потрапив у незрозумілу для мене ситуацію. Машину кидало по ямах, як тріску на хвилях. Мене везли до Станіслава. Добре, що з сотні, крім мене, не було поранених, бо це ускладнило б мою версію. Нога боліла, але терпимо. По обіді машина зупинилася коло Станіславської тюрми. Вертухаї занесли мене в кабінет слідчого, на жаль прізвище його забув.

- Попався, пташку, ну розкажи нам, як і за яких умов вступив у банду?

- Я дезертир з мадярської армії. Спішив у рідне село Вишків, а тут якась німецька військова частина звела бій з радянськими військами. Я став випадковим свідком і жертвою цього кровопролитного бою. Намагався говорити закарпатським діалектом, пересипаючи його мадярськими словами.

- Ти, ідіть твою мать, не крути, бо я тебе наскрізь вижу. Стривай, зараз виспіваєш мені навіть про те, що в минулому році в цей самий час обідав.

- Псевдо? Немтудом.

- Що?

- Ні вам, ні нам.

І почав жорстоко мене копати в живіт, нирки, груди і болючу ногу. Спочатку я мовчав, а потім заричав не своїм голосом. Від болю звалився з ніш на підлогу, а слідчий очманівши від крові, люто продовжував копати мене в обличчя і голову. Я знепритомнів. Коли отямився, то побачив над собою високу постать якогось полковника.

- За що, друже, він тебе гамселить?

Я сплюнув згустком крові і відповів: немтудом.

- Слухай, хлопче, нам і так усе відомо, а щиросердне признання і каяття пом'якшує міру покарання. Якщо ти зі мною зараз не порозумієшся, то з тебе зроблять винне яблуко. Ти можеш дати нам цінну інформацію про банду українських націоналістів, а ми тобі свободу і життя.

Уже тиждень, як дізнання супроводжується жорстоким катуванням, але й за нігтик не посунулося вперед.

За якийсь час до мене в камеру заходить слідчий, з лікарем.

- Доктор, огляньте його ногу, мабуть, доведеться ампутувати.

Я ледве втримався, щоб не заплакати, адже це означало кінець.

- Ну як, Поліщуку, далі немтудом? - Запитав, сміючись жовтими зубами, капітан.

Лікар оглянув ногу, почистив рану і заявив: скоро ходитиме.

Мені дали спокій, та чи надовго? Замість слідчого мене часто відвідує лікар. Ми зблизились, але я не вірю ні одному слову цього "ангела" в білому халаті. Його мета полягає в тому, щоб довідатися, хто я є насправді. Він чимало зробив для покращання мого здоров'я і за два тижні я почав кульгавити на ногу.

- На букву П... - гаркнув у прозурку вертухай.

- Поліщук, ходи зі мною.

Я неабияк стривожився, бо ще не загоїлись рани від минулих катувань, а вже наново все починається.

- Взяли мене в мадярській уніформі, хіба я не подібний на дезертира?

Вояк, якому ще трошки і був би розтрощив голову, мовчить і це на мою

користь. Заводять в кабінет слідчого.

- Здраствуй, Володя, - і показав рукою на крісло.

Я насторожився. Раптом несподіване питання:

- Чи вмієш рубати дрова?

- Ще би - у лісі виріс.

- Тоді ходи зі мною, дезертире, але не здумай втікати. До речі, як нога?

- Поволі одужую.

Ми вийшли на свіже повітря і я аж сп'янів від запахів осінніх квітів, що росли поза тюремними мурами. На подвір'ї трохи затрималися, поки вертухай не привів якусь дівчину. Мене вразили її блаватові очі, які з-під довгих чорних вій крадькома дивилися на мене. Вийшли на вулицю. Було тепло і людно. Пройшовши біля півкілометра, нас завели в двір. Енкаведист показав на шопу, де лежали акуратно складені букові патики.

- Ось вам бойове завдання: ви до сімнадцятої години зобов'язані все це порізати, поколоти на стандартні дрова і поскладати. Ну як, впораєтеся?

- Будемо старатися.

Я зауважив, що двері до шопи закриваються на ратіш і його легко можна зняти. Не гаючись, взялися до роботи. Спочатку гебіст пильнував нас, та згодом звик, до нього завітав товариш і мій недавній кат запросив його на чашку кави.

- Втікаймо, Галю!

- Слухняно виконую наказ, - і дівчина мило усміхнулася, вона не могла приховати від мене своєї тривожної радості.

Я взяв патичок і після невеликих зусиль зкинув зі скоби ратіш. Тихенько відчинив двері і ми вийшли в сад, звідкіля на дорогу рукою подати. Без пригод вийшли на тротуар. Я взяв Галю під руку і відчув, що на ній тіло тремтить, як осиковий листок.

- Не хвилюйся. Грай роль дружини, яка щойно забрала чоловіка зі шпиталю і не має чим дістатися додому.

Якраз нагодилася машина. Ризика-музика, інакше нам не вирватись з неволі. Піднімаю руку. Авто під'їхало ще кілька метрів і зупинилося.

- Куди тебе?

Я на мить отетерів. В машині сиділи військові.

- У Калуш, - ледве вимовив.

- Садись! Подвезем.

- Недаром я в сорочці народився, - сміюся до Галі і, долаючи біль в нозі, якось видряпався на кузов полуторки.

- Поехали! - наказує сержант і машина заторохтіла бруківкою.

- Куди вас хлопці Бог несе?

- У Рожнятів.

- Як добре, майже додому під'їдемо з вами.

- Вам ця їзда не обійдеться без могорича.

- Та вже якось воно буде, прецінь, свої люди.

Я жартую, хоч мені зовсім не до жартів, бо думки крутилися навколо в'язниці. По-моєму, нам Бог помагає, а тому в душу вселяється надія, що ми врятуємось. Поки що все йде найкращим чином. Калуш минаємо без яких би то не було пригод. Ось-ось під'їдемо до села Голинь. Чим ближче до мети, то більше хвилювання. Нарешті приїхали.

- Зупиніться, хлопці.

- Що, уже приїхали?

- Аякже ж, ми вдома. Дякуємо вам щиро.

- Нізащо.

- Щасливої дороги!

- Всього доброго! - Відповів сержант українською. Машина рушила. Хоч я спішився, але не зрадив себе, вистояв, поки авто не зникло за поворотом.

- Поки що заквартируємо ген в отих кукурудзах, а стемніє, підеш додому і допоможеш мені зв'язатися з Іваном.

- Добре, але як мені його знайти?

- Досить просто, звернешся до станичного, ти його знаєш, і заявиш, що "Буревій" просить зв'язку з Іваном.

Як лише почало темніти, Галя обережно вийшла з кукурудзи і подалася в село. Вона з радістю побігла б додому, але там на неї могли чатувати чекісти. Тому тихенько підійшла до хати своєї подруги, з якою вони разом працювали в юнацькій організаційній мережі.

- Добрий вечір, - тихо мовила, заходячи до хати.

- Галинко, - здивувалась Марійка, - це ти? Адже тебе арештували.

- Сама бачиш, власною персоною.

І Галя коротко розказала, як і чого прийшла. Дівчата заметушилися.

- Ходімо до станичного, - запропонувала Галя. - То чого стоїмо. Мерщій, адже там десь з нетерпінням чекає помочі ранений повстанець.

Вони вийшли у темну, холодну ніч... Наступного дня Галя принесла мені дещо, перекусити.

- Ходи зі мною, провідник чекає на тебе, легіню, - сказала з притиском.

Я глянув на дівчину. Була не те що симпатична, а навіть файна. Чому я вчора

цього не побачив. Дивно. Я підвівся з землі, закинув на плече шинелю і поволі пошкандибав за Галею. Скільки ми йшли не знаю, але дуже втомився, та й нога почала нестерпно пекти. Уже село минули, йшли через луки і раптом з кущів вийшло шестеро повстанців.

- Слава Україні!

- Героям слава! - відповідаю.

- Ти живий, друже, і здоровий?

Очі не ймуть віри. Ми щиро привіталися з Іваном.

- Як сам бачиш - все ніби гаразд. Залишив гебістам кілька зубів, та й з ребрами не все добре, тяжко дихати, а найголовніше серйозно пошкоджена милиця.

- Ти сам підеш, чи тебе нести?

- Якось собі зараджу.

- Далеко не меш йти, в лісі коні чекають.

- Хвилинку, хай попрощаюся з дівчиною. Будь здорова, ясноока. Чекай на мене, прийду зі старостами.

Дівчина зашарілася.

- Щасливо вам, - тихо мовила.

Ми рушили в дорогу, йти було легше, хлопці допомагали, та й настрій бадьорий додавав сил. Адже то не жарти, вирватися з пащі крокодила. Ми підійшли до лісу, де на нас чекало троє осідланих коней. З поміччю Івана сів на коня і ми рушили в бік Вигоди. Уже в сутінках я зустрівся з провідником Робертом. Він уважно вислухав мою розповідь і направив мене в повстанську лікарню Гошів-ського монастиря. Там я з поміччю ченців Василіян заліковував свої рани.

Мушу тобі сказати, Яремо, що без греко-католицької церкви нам було б сутужно. Вона надавала нам міжнародну трибуну, фінансувала нас, підтримувала і всебічно допомагала нам.

Після одужання провідник Роберт посилає мене зі спецзавданням на Закарпаття. Там я повинен зв'язатися з Іваном Клемпушем і знайти "вікно" на кордоні, через яке переправлятиму людей, що йшли на зв'язок з Центральним проводом. Мені вдалося не лише знайти "вікно", але й багатьох переправити.

Кілька місяців напруженої роботи на кордоні принесли не аби яке моральне задоволення. Мені щастило. Та одного разу, коли я їхав на фіктивну роботу в лісгосп, мене до рова притиснула лімузина. Я збагнув, що й до чого. Миттю стрибнув з ровера і кинувся в кущі. Не встиг із-за пояса витягнути пістолет, як чотири добре натренованих чоловіки звалили мене на землю і я незчувся, коли мої руки опинилися в кайданах. Тепер усе, подумав я. Запроторили мене в Тячівську тюрму. Перше питання, яке мені задав слідчий: "Хто тебе направив і яке завдання виконуєш на кордоні?"

- Слухайте, хлопці, поки будете катувати, я вам скажу чистісіньку правду. Я дезертир з мадярської армії, втік з вашої тюрми, то що мені залишалося робити окрім того, щоб втекти з Радянського Союзу.

- Васильок, займися ним, щоб він нам не розказував казки, - мовив майор.

Чекісти повиходили з кабінету. Я залишився наодинці з капітаном.

- Ти будеш говорити правду чи ні?

- Я все сказав, у мене немає таємниць.

Вася різко б'є мене під груди. Перехопило дихання і тут же сильний удар в голову. До свідомості привели мене холодною водою. Хотілося вчепитись цьому негідникові в горлянку і не відпустити, поки не посинів би. Та мої руки в кайданах.

- Ну, тепер будеш говорити правду, Поліщуку, чи ні?

- Я вже сказав.

Знову удар перекриває дихання. Тепер уже б'ють як в бубон. Найгірше болить, коли копають по голові. Кров тече з рота, носа й голови. Та я залишаюсь при свідомості.

- Ну як, тепер уже скажеш, яке виконував завдання?

- -У мене була одна мета, назавжди покинути Радянський Союз.

Я вже не можу рухатися. Найменший рух голови завдає неймовірного болю, здається, гейби, на моїй голові легіні танцюють коломийку.

- Пам'ятай, сволоч, що наші кордони священні і недоторкані, тому кожного, хто насмілиться без нашого дозволу вступити ногою в заборонену зону, буде покарано.

Як я ненавиджу цих катів. І, мабуть, ця ненависть зробила мене твердим, мов криця. Цього разу я уже не міг ногами йти в камеру. Мене тягнули смиком. Я лежав у куточку маленької каюти і боявся ворухнутися. Кожне зусилля піднятися викликало шалений біль у крижах. Згодом відчув полегшення, молодість перемагала, і я задрімав. Коли прокинувся, то навіть не міг зорієнтуватися, який сьогодні день. Розпухле лице закривало очі, пошкоджена щелепа не дає ні їсти, ні пити. Що чекає мене грядущого дня, годі передбачити. Тепер вже знаю: я втікач і хоч би це твердження мало коштувати мені життя, не відступлюся. На моє здивування, слідчий на допиті перестав катувати і навіть повірив, що восени 46-го року я переховувався в лісі біля Вигоди, уникав зустрічі з людьми, харчувався бульбою та кукурудзою, яку довелося красти з людських городів. Спав, де-небудь, як той заєць.

- Ми не маємо часу з тобою займатись, та й обмаль місця в тюрмі. Тому сьогодні підеш на суд, але перед тим мусиш підписати документ.

- Без ознайомлення?

- Хочеш, то читай.

- Але ти знаєш, що я безграмотний.

- Тоді слухай, я читатиму: 'Слідством встановлено, що В.І.Поліщук на початку 1945 року допоміг групі бандитів переправитись нелегально через радянсько-угорський кордон".

- Я нікому не допомагав і підписуватись не буду.

- І не підписуй. Тебе все одно судитимуть за указом 1943 року.

Ми вийшли в довгий коридор, минули кілька дверей і повернули направо. В І сутінках я побачив за столом трьох чоловіків, обіч стояли вояки з крісами напоготові. Мені навіть не запропонували сісти. Один із трьох піднявся і безцеремонно зачитав вирок суду: "За спробу нелегально перейти кордон з метою зрадити Батьківщину, суд оголошує міру покарання 15-ма роками каторги з конфіскацією майна. Вирок оскарженню не підлягає". Після вироку завели в камеру і звеліли збирати речі, яких у мене не було. Вивели на подвір'я, де від холоду тремтіли легко одягнуті в'язні-каторжники. Всіх нас тепер з'єднала одна доля. Через якийсь час під'їхали три "воронки" і нас по 40 чоловік впихають в одну буду. Привезли на станцію. Просто з "воронків" вантажать у вагони. Телятник роззявив чорну пашу, а обіч дверей стоять вертухаї з дерев'яними молотками. Хто лише в дверях трошки замешкався, той одержав по голові, між лопатки, або по кістках нижче пояса цим молотком. Вікна в вагоні забиті і заґратовані. Перевірка з допомогою молотків два, а то й три рази на день. Вагон переповнений в'язнями, що й голці ніде впасти. Посеред вагона буржуйка, а в куті "параша". Сухий пайок. Риба і 600 грам хліба. Хочеться пити, але води дають як ліки. В дорозі почалися хвороби. Люди вмирають покотом. Трупи викидають на поталу хижакам. Поки приплентались до Хабаровська, померло 15 чоловік з вагона. Я легко переношу холод, голод і втому. Підтримую товаришів морально, вселяю їм надію і віру, що наша боротьба не даремна, що кров пролита нами підніме мільйони на боротьбу і ми на власні очі побачимо воскреслу з руїн Україну. Хлопці по-доброму заздрили моєму здоров'ю і оптимізму. В Хабаровську нас перевантажують у трюми баржі везуть на Колиму. Почалася морська хвороба. Трупи викидають в море. Повітря в трюмі важке з терпким запахом людського посліду і поту. Уже два місяці, як ми в цьому кориті, крім соленої риби, в роті не мали ніякої страви. Навіть води не хочуть подати кати. Люди падають, як мухи. Цинга роз'їдає тіло, температура палить кров, дехто божеволіє. Мабуть, і в пеклі такого не побачиш. І все це лише за те, що ми хотіли бути людьми, хотіли мати свою державу, волю, і не хотіли

коритися наїзникам XX століття. У серці горить велика любов до свого народу.

Тому і кинулись його сини йому на захист. Така самопожертва дивувала завойовників. Ці каменярі, що "кров'ю власною і власними кістками" мостили дорогу, по якій в майбутньому мав іти їхній народ до щастя і свободи, нічого взамін не брали для себе, хіба що смерть. Це в кращому випадку, а в гіршому - Голгофу. Боялися ганьби гірше смерті, бо були людьми з великої букви.

- І куди нас везуть, Володю?

- На край світу, Михайле, якщо він десь є, то напевне тут. Недаром слідчі обіцяли запроторити нас туди, де "Макар телят не пас". Аби їх так возили до самої смерті.

- Чекай, вовче, доки коза здохне, то сам дуба вріжеш.

- Приготуватись до виходу.

В'язні заметушилися і нашвидкуруч зібрали свої скромні манатки, та й зраділи, що нарешті, їх виведуть на світ Божий з цього затхлого, темного, вологого корита. їх вигнали на засніжені, неозорі, закуті у вічну мерзлоту простори.

- Ось де, Володю, чистилище нашого народу на цьому світі. І за чиї гріхи ми так караємось?

- Не знаю, певно, за Богданові... Він думав, що православний цар православному гетьманові кривди не зробить. Недаром наш Тарас писав: 'Ой, Богдане Богданочку, якби була знала, у колисці задушила б, під серцем приспала..."

- Ми, українці, занадто довірливі і добрі люди, тому нас обдурюють, кому лиш не лінь.

Морозний вітер зі снігом січе юнацькі обличчя.

- Закрийте лице хто чим може, бо обморозитесь, - крикнув хтось з в'язнів.

- В колону по п'ять шикуйсь! Крок вліво, крок вправо - стріляю без попередження. Слідом за мною кроком руш!

Не люди, а силуети в сніжній заметілі рухались в нікуди, звідки повороту не буде.

- Стій!

Я підняв голову і побачив сітку з колючого дроту, за якою чорніли серед заметілі кілька бараків. Здавалося, що тут крім нас, немає ні однієї живої істоти.

- Перша п'ятірка кроком руш, - наказує вертухай і після кількох кроків люди, ніби спіткнувшись на якомусь засипаному снігом предметі, падають від гебістських пострілів. Лише чорна пляма гарячої крові ховається у снігових заметах. Боже, проясни розум, дай відвагу, закам'яній серце, порадь як знайти вихід з цього пекла. Я людина і не маю права чекати смерті, як свиня обуха.

За життя треба боротися. Чую, ніби крізь сон: "Так буде з кожним, хто спробує тікати". А хіба ті люди думали втікати? Легенький тріск, наче в лісі зламалась суха дубова гілка, і чоловік, якось дивно скоцюрбившись, падає на землю. Очевидно, нас привезли сюди на знищення і вбиватимуть холоднокровно, як худобу на бойні. Вакханалія і нудна перевірка затягнулась майже на цілу годину. Нарешті відкрилась дротяна брама і після ретельного обшуку нас запускають у зону. Йдемо, як на той світ. У кожного щось своє на думці. Хто мріє про рідний край, хто про кохану дівчину, хто про родину, а хто про друзів, що завзято і рішучо йдуть в останній смертний бій за Україну. Наче худобу, нас заводять в бараки і видають спецодяг, на якому спереду і ззаду нашиті великі номери. Від сьогодні я вже не маю прізвища. Мене записують під номером 1543. Дивує послідовність і традиційність російської психології, навіть цю фабрику смерті вони назвали дуже ніжно і поетично "Озерянка". Концтабір розташований на березі річки Колими. У самісінькому її гирлі.

- Завтра після сніданку усі мають бути готові на роботу, - попередив вертухай.

Наступного дня, як лише задзвонили в рейку, ми зібрались біля прохідної. Кожного викликають за номером, шикують колону і гонять на роботу. На вулиці така віхола, що світа Божого не видно. Тримаємось один другого

за руку, щоб нехотячи хтось не спіткнувся бува, і не впав, бо тут же лунав

приглушений морозом постріл і в'язень мертвим падав на сніг. Здавалося,

що ми не на землі, а на якійсь холодній планеті, де володіє змій-людоїд, а

небо порепалось від морозу, як наша шкіра. Колона розтягнулась на кількасот метрів. Собаководів у сніговій куряві майже не видно. І тут же позаду мене легенький сплеск, ніби пастух батогом тріснув. Оглянувся, о леле, молодий хлопець, що йшов зараз за мною, вхопився за груди і впав на білий сніг.

- Розважаються, - крізь зуби простогнав товариш.

За годину дійшли до місця призначення. Першу п'ятірку, що йшла на чолі колони, тут же на місці розстріляли. Ця акція продовжуватиметься щодня. Мета її - позбавити людину надії і залишити звірячий страх.

Працюємо вуглекопами. Родовище майже на поверхні землі. Заглядаю в очі тим, кого ще недавно разом зі мною привезли сюди. Бачу страх і відчай, сумну безнадію та безпорадність. Лише один засвітив зіницями, коли я глянув на нього.

- Чого так дивишся?

- Впізнаєш?

- Не впізнаю, а шукаю вірного друга.

- І що?

- Ти єдина кандидатура. Дай руку.

- Ярослав Скрипка, майстер спорту з багатоборства. Після закінчення гімназії служив у курені сіроманців.

- Це той курінь, яким командував Яструб?

- Той самий.

- Говорили хлопці, що коли німці захопили ваш табір, то не повірили своїм очам, а їхній командир заявив: "Тут дислокувалася німецька частина, бо лише німці можуть тримати усе в такому порядку".

- Як бачиш, і українці не гірші від німців, якщо необхідно, вміють тримати все "ріхтіг".

- Я Володимир Поліщук. Вояк УПА з 43-року. Отже слухай, Ярославе. Як ти думаєш, чи можна звідси втекти?

- Я про це вже місяць думаю і прийшов до висновку, що можна, але треба мати надійного і вірного друга. Ти мені подобаєшся, Володю. Я поважаю ринкових людей. Якщо пропонуєш втечу, то мусиш мати якусь заготовку.

- Мені здається, Ярославе, що по дорозі з роботи під час завірюхи легко можна зняти і роззброїти варту.

- Ну, що б легко то ні, але можна. По-моєму, коли чекіст наблизиться до колони, щоб вибрати чергову жертву для розстрілу, в цю мить його можна вгамселити залізним прутом по голові.

- Так, але він підійде до колони не ближче як на Б, а може, й на 10 метрів і це ускладнить ситуацію.

- У такому разі, що ти пропонуєш?

- Сьогодні з роботи взяти з собою два куски арматури з загостреними кінцями, сховати, за пазуху і принести в зону. У вільний час тайком будемо вчитися кидати в ціль.

З цього часу ми готуємось до втечі. Якщо задуманий план здійсниться, то спробуємо перебратись на Аляску. Найголовніше - захопити зброю і ми вже не загинемо, як отих п'ять, що йдуть на чолі колони. Від тепер ми кожну вільну хвилину тренуємось. Славко просто дивує мене своїми успіхами. Його піка пущена з 20-ти метрової відстані легко пробиває цалівку і що найголовніше 100% попадання, тоді як в мене 70%.

- Кидати буду я, - каже Славко, - а твій обов'язок захопити автомат. Ти мчиш

колоною назад, знешкоджуєш задню охорону, а я передню. Переодягаємось в

одяг чекістів, ведемо колону в табір, нищимо варту, звільняємо всіх в'язнів, запа

саємось харчами і гайда на Аляску. А тепер спати. Завтра все має з'ясуватися, або житимемо, або загинемо, як личить українським повстанцям. Добраніч, Володю.

- Приємних снів, Славку.

- З Богом, друже. Молися за нашу свободу.

Над тундрою стояла полярна ніч. Не спалося, хоч конче треба було відпочити перед боєм. Добре, що організм не виснажився ще до кінця. Почуваюся сильним і здоровим, бо немічному годі думати про втечу. Чи ще зустрінуся з Україною, чи може завтра навіки попрощаюсь з білим світом? А внутрішній голос шепче: "Легі-ню, ти ще побачиш Карпати, нап'єшся джерельної цілющої водиці, що робить бойка здоровим, міцним і сміливим, як наша карпатська рись". Там, де скелі чешуть хмари, де грізно гудуть верхами вітри, там наші хлопці орлами літають, кладуть свої буйні голови в завзятому бою з наїзником-катом, щоб бути людьми, а не рабами. Як би мені туди, бо як співали опришки:

Краще раз у гори соколом злетіти,

Ніж жити весь вік у ярмі... *

Незчувся, коли зморила дрімота, а згодом сон. Здавалося, щойно ліг, навіть не встигли злипнутись повіки, а вже табірна рейка будить знедолених зі сну. Швидко одягаюся, снідаю, що Бог послав, чекаю наказу. До мене підходить Славко.

- Чи знаєш, Володю, що я думаю?

- Скажеш.

- Кидатимемо списи оба разом. Це більша ймовірність влучити. Якщо промахнемося, то одночасно робимо ривок. Напад мусить бути блискавичний, ми не маємо права дати йому оговтатись. В цьому запорука нашого успіху. Інакше загинемо ні за цапову душу.

- Я згідний, Ярославе, але скажи мені, ти віриш в успіх?

- Безсумнівно.

- Я радий, адже без віри і починати не слід.

- Я хвилююся, Славку.

- Це так має бути, у мене самого мурашки попід шкірою лазять, хоч психологічно я готовий.

Надворі їдь, що світа не видно. Лютує мороз тріскучий, а мені тепло. Я хотів би, щоб сьогодні від завірюхи світ потемнів, як це у нас буває під час осінніх ночей.

- Шикуйсь, - кричить чекіст.

Може, це остання його команда, подумав я собі і став в колоні перед Ярославом. В першу п'ятірку стають ті, для кого життя стало страшнішим від смерті, бо тіло роз'їдає цинга, а добиває голод та холод.

- Кроком руш за направляючим.

Та я вже не слухаю команди. Думки мої в полоні майбутньої боротьби. Про наші наміри ніхто з в'язнів не знає. Сьогодні вони, або стануть людьми, або будуть свідками нашої смерті. Під час роботи стараємось не перевтомлюватись. З нетерпінням чекаємо кінця зміни. Працюємо з Ярославом у різних бригадах і нема навіть нагоди перекинутися словом. Горять нерви, чую втому. Погіршується настрій, день стає роком. Нарешті дочекався команди:

- Закінчуй роботу. Шикуйсь в колону. Крок вліво, крок вправо - стріляю без попередження, - кричить вартовий.

Чого горланиш, думаю собі, адже ти ще зранку розстріляв нещасних п'ять чоловік. Маю надію, що більше стріляти не будеш. Мною опановує злість, відлягла втома у м'язах, з'явилась енергія і сипучий сніг під ногами здається асфальтною доріжкою. Міцніше стискаю під пахвою холодний метал. Тяжко буде кидати, адже бушлат сковує рухи.

- Готуйся, - чую приглушений голос Ярослава.

Ми рівняємось з вартовим, його постать ледь-ледь чорніє в хуртовині.

- Кидай!

І в цю мить стрілою летить арматурний спис. Чекіст беззвучно падає в сніг. Я промахнувся, але незчувся, коли і як в моїх руках з'явився автомат. Колона не здригнулася. Ті, що все бачили, зрозуміли, що й до чого і сприяють, тому мені легко пересуватися вздовж і поперек колони. Вартовий, що пильнував нас зліва, щойно розрядив автомат, вибрав для себе жертву. Я навіть не цілюся. Натиснув на гачок і вартовий, мов підбитий птах, махнув руками і впав долілиць на сніг. Вартові, які йдуть ззаду, не бачать, що робиться всередині колони, а глухі постріли їх не тривожать. Товариш розважається, вибравши жертву, думають вони. Та на цей раз події розвиваються за нашим сценарієм. Вітер ще сильніше засвистів, застогнав, завив і метелиця закрутилася аж до небес чорною трубою. Щодуху мчимо наперед колони. Варта ховає обличчя від вітру, стрягне в глибокому снігу, собаки крутять головами, їм не до шмиги хуртовина. Відстань 10 метрів. Глухий тріск, чекісти падають і тут же снігом замітає їх тіла.

- Сповільніть крок, - наказую. Швидко роззброїли мертвих, а чи може тяжко ранених. До мене підбіг японець.

- Друже, дай автомат.

- Бери, хлопче і мерщій за Ярославом. Нам треба знешкодити ще задніх. Японець спритно скочив у натовп, що вже захвилювалася, наче ріка, що греблю розірвала, але ще не вийшла з берегів. Скоро зі зброєю в руках появився Славко і японець.

- Колона, стій!

Всі зупинились, мов вкопані.

- Хто відважний, виходи! Кілька чоловік стало переді мною. Вибираю п’ятьох, які мені найбільш заімпонували, і кожному вручаю зброю.

- Переодягайтесь, - говорить Славко. Хлопці швидко і чітко виконують його

накази. Мусимо зняти охорону і захопити табір.

Йдемо в зону, а вітер дме, а вітер стогне, аж тундра скрегоче зубами.

- Як називаєшся? - питаюся японця.

- Масурі, капітан японської розвідки.

- В такому разі ми всі троє підемо на чолі колони, як вартові. Інші озброєні ховаються за першою п'ятіркою. Ми мусимо позбутися наглядачів, що виидуть нам на зустріч і проникнемо у приміщення варти.

- Хто має зброю, на випадок потреби, з боєм мусить захопити прохідну. Інші розломлюють браму і нападають на вартівню з тилу. А тепер кроком руш. >

Через тридцять хвилин ми біля табору. Нас зустрічають наглядачі, готові до обшуку. У кожного на обличчі маска, щоб не обморозитись. Ми теж у масках і це допомагає нам наблизитися до чекістів. Якимось невловимим рухом Масурі розправляється з наглядачами. Все відбувається так швидко, що ми без зупинки йдемо на прохідну.

- Петре, що сталося, чого спішиш? - питає вартовий і відкриває двері.

Прожогом кидаємось у вартівню. Офіцер, що сидів за столом, навіть не ворухнувся.

Вмить приміщення варти було опановане нами. Табір опинився у наших руках. Усі зв'язки з навколишнім світом порвані. Команду над табором взяв на себе Ярослав.

- Розбивайте, хлопці, магазини. Запасайтесь харчами, одягом, а хто має зброю, то ще й амуніцією. Може проб'ємось на Аляску. Якщо в когось є сумніви, або нема сили для втечі, хай залишається в таборі.

- Ні, - заперечує Масурі. - На Аляску нам не пробитись. Там щільна сторожова охорона. Пропоную групуватись по два-три чоловіки і таким чином добиратись в Південну Корею, або в Японію.

- Ми підемо з вами, - кричить натовп.

- У такому разі всі загинемо. Я капітан японської армії, з військової розвідки і добре знаю, що й до чого. Велику групу людей легко буде виявити в тундрі й знищити. Натомість два-три чоловіки завжди знайдуть для себе криївку.

- Ми підемо з вами, а тут не залишимося.

- Ходіть, проте ви мою думку чули.

2000 чоловік вийшло у відкриту тундру, назустріч морозам, голоду та завірюсі. Уже тиждень з дорозі. Вичерпуються харчі, холод проймає до костей. Дехто хотів би повернутися в табір, але обібрався грибом - лізь в кошик. Вітер почав вщухати. Небо із чорного стало сірим.

- Слухайте, хлопці, чи мені причулося, чи справді в небі гуркотять

мотори. Закопуйтесь в сніг, - кричить Масурі.

Ми швидко, мов кроти, зариваємось в сипкий сніг, що лізе в рот, очі і ніс, але я

його з великим зусиллям відгортаю і вже над головою маю простір. Цівкою авто

мата роблю дві дірки, щоб було чим дихати. Ескадра гелікоптерів швидко наближається. Люди в паніці почали втікати у сопки. Застрочили кулемети. Машини летять на бриючому і, майже в упор розстрілюють в'язнів, як тюленів на леді. Сніг кипить від людської крові і покривається чорними бушлатами, наче могилами. Гелікоптери повисли, як павуки, в повітрі і поливають гарячим свинцем беззахисні голови людей. Над тундрою знімається стогін ранених і плач збожеволілих, а там десь в Україні матері чекають вістки від сина, але мертві мовчать. Через кілька годин знову знімається хуртовина і замітає сліди дикої розправи над знедоленими, що розігралася у засніженій пустелі. Хтось у смертній агонії зносить до Бога руки і благає: Господи, помилуй мене фішного, коли прийду у царство твоє. Все стихає. Лише вітер співає "Реквієм" загиблим, що порушили спокій на його безмежних просторах. Три доби не вилазимо з-під холодного снігу, економимо харчі, а сніг в пляшках гріємо за пазухою, перетворюючи його у воду.

- Запас їжі на очах тане, що їсти будемо? - питаюся японця.

Пильно глянув на мене, і усміхнувшись, відповів:

- Олень живе і ми будемо жити.

- Ото розумний хлопець, - сказав Ярослав і багатозначно підняв до гори вказівний палець.

- Прецінь, японець, - додав я.

- Не смійтеся, адже без мене пропадете, як руді миші без хліба. Я добре знаю систему таборів на Колимі та їхню сторожову охорону і виведу вас з землі печалі в землю обітовану, як Мойсей жидів з Єгипту.

Мені б на Верховину, де стрімкі потоки, а в спекотну днину цілюща водиця та спів соловейка і сопілки. Уже п'ять місяців в дорозі. Скоцюрбленими від холоду руками розгрібаємо сніг і харчуємося мохом та корою карликової берези. Чи вийдемо колись з цієї мертво білої пустелі, чи загинемо серед снігів і морозів, як наші друзі. Я багатозначно глянув на автомат. Він останній наш порятунок і надія. Хлопці ніби відгадали мої думки, а японець заперечив їх.

- Ще два тижні голоду і сягнемо тайги. Уже і сонечко час від часу моргає до нас з-за хмар, сповіщає, що закінчується ніч і починається день. Вчора під час нічлігу мені приснились Карпати. Повітря п'янке від запаху весняних квітів, ліс перенасичений різноголоссям пташиного співу, в яскравих променях сонця купається отара, пощипуючи соковиту траву на полонині. Стрімко біжать потоки з гір, а над головою, в густій кроні явора, кує зозуля. І накувала 70 років життя. Тепер я впевнений, що все перетерплю і повернуся додому.

- Файний сон, як би мені хоч раз таке приснилося, - зауважив Ярослав. Масурі лише усміхнувся білизною зубів. Поснідали мохом і знову бредемо

глибокими снігами. Сонце вирвалося з-за хмар і зупинилось на хвильку, щоб осліпити нас. Сніг, мов дзеркало, відбиває його проміння і ще густіше сипле золотим піском в очі. Оживає пустеля. Спочатку несміливо, а потім раптово перед нами на обрію виринає, мов з-під землі, лісова смуга, оповита снігом, як небо хмарами. Душевна радість невимовна і ми усміхаємось один другому. Ми вириваємось зі смертельних лабетів голоду і холоду. За якусь секунду обдерли догола березу. її кора за весь час втечі ще не була такою солодкою. Масурі веде нас, як лоцман корабель, обминаючи підводні рифи. Ми стали обережними, спритно обгинали можливі засади. Боїмося зустрічі з людьми, а зустріч з ведмедем була б пожиточною. Перший нічліг на вимощеній сосновим гіллям постелі.

- Комфорт, - зауважує японець.

Та несподівано у Славка почалася лихоманка.

- Що з тобою, друже?

- Не знаю, здається весь світ у вогні.

- Дозволь лиш обстежу, - каже японець.

Глянув в очі, слухає пульс, подивився в горло. Обличчя в Масурі кам'яне, по ньому не зорієнтуєшся, що й до чого.

- Нам необхідно підстрелити дичину, - сказав і нирнув в глибину лісу. -відпочивайте, я згодом повернуся.

Десять годин довелося чекати. Уже захвилювалися, а чи не трапилася з ним пригода, чи не наткнувся на чекістів. Нарешті йде. За пазухою підстрелений заєць, лиш ноги стирчать бідоласі.

- Мусиш його з'їсти, якщо хочеш вижити.

Славко зі скрипом в серці, тамуючи біль в яснах, їсть сире м'ясо. Масурі не дав йому замерзнути. Грів власним тілом.

- Раджу вам, хлопці, йти зі мною. Через Уссурійську тайгу проб'ємося в Японію.

-- Приваблива ідея, але у нас інші проблеми. Наш народ веде смертельну

«йну з окупантом, а ми вояки УПА і зобов'язані повернутися туди, звідки ис забрали в полон. Славко через тиждень, може, оклигає і ми вирушимо в Порогу. Дивуюся, що такий сильний організм, таку вольову натуру зламала иороба.

Із горем наполовину допленталися до станції Сковородіна.

- Далі, як собі хочете, а я не піду. Ноги опухли, як колоди, крок годі ступити, а не те що кілометри долати. Залишіть мене тут, може, вам поталанить добратися додому, тоді згадаєте мене. Передайте моєму народові, що я не скорився ворогам і не зганьбив честі воїна УПА, не примирився з неволею, боровся до кінця...

«•Ярослав знепритомнів. Я сидів в чагарнику біля нього, змочував уста водою, а Масурі фсь "ворожив" над зіллям, готуючи ліки. Зауважуємо, що на станції чимало військових.

- Піду розвідаю, - каже японець.

Незабаром повернувся.

- Що нового?

- На материк передислоковують піхотну дивізію, заражену тифом, цингою і малярією. Багато хворих лежить просто неба і чекають, коли їх підберуть санітари або смерть. В одного, що попрощався з білим світом, я витягнув посвідчення на ім'я Петрова B.C. Знимка дуже подібна на Ярослава, то чи не скористатись йому цим документом. Там мертвих згортають бульдозером в братську могилу.

- У такому разі допоможіть мені, друзі, до пристані дійти.

Прощаємося зі сльозами на очах. Бачу, як санітарка проходить мимо нас і

ніякогісінької тобі уваги, адже ми у військовій формі, до того ж зголили бороди і наші лиця синіють крізь блідість.

- Дівчино!

- Що хочете?

- Солдат смертельно хворий.

Прийшли санітари з ношами, взяли Ярослава і занесли до вагона з червоним хрестом.

Ходи зі мною, - каже Масурі, - я впевнений, що ми за кілька місяців гостюватимемо у мене в Японії, на ранчо.

- З дорогою душею пішов би, друже, але у мене є Батьківщина, як і в тебе. Різниця полягає в тому, що Японія хоч капітулювала, але сьогодні вона вільна країна, а мій народ стікає кров'ю, переживає страшну руїну і душевне звиродніння, а я мріятиму про своє спасіння, до того ж я присягав: здобуду Україну, або загину в боротьбі за неї. Я йду за покликом свого сумління туди, де кладуть свої голови борці за Україну, де не висихають сльози матерів і дітей, де від людського горя і мук стогне земля.

Ми прощаємося, як личить воїнам. Масурі, з властивою йому усмішкою, зникає у ранковій млі. Позаду шість місяців надзвичайно важкого переходу. Шість місяців неймовірної боротьби з голодом, холодом, снігами, морозами та небезпеками, що чатували на кожному кроці, і лише величезне північне сяйво супроводжувало і благословляло нас у боротьбі зі стихією. Колись здолати цей шлях намагалася група Пржевальського і найшла у снігових завіях могилу, ами вижили завдяки твердій вірі у Боже благословення, у справедливість нашої боротьби за свободу. Зі своїми думками йду на залізничну станцію. Від подорожнього довідуюся, що тут недалеко в тайзі поселили людей з Західної України. Швидше б туди, там наші люди, задля їхньої свободи боровся до останку. Там я найду розраду і притулок. Поправляю за поясом пістолет, свою надію і незрадливого друга, що вселяє в мене впевненість у свої сили та відвагу.

- Скажіть, добродію, як мені туди добратися?

- Зараз буде поїзд "Сковородіна-Хаоаровськ", на п'ятій зупинці вийдете.

- Дякую.

Виходжу до поїзда, йде поліцай. Мимоволі рука тягнеться за пістолетом. Він проходить мимо, не звертаючи на мене уваги. 15 хвилин стають вічністю. Нарешті поїзд. Сідаю скраю вагона, щоб усіх бачити. Пригодилися й гроші, що їх реквізував у мертвих чекістів. Звикаю до людей. Без тривог доїхав на місце. Вечоріє. З декількох землянок куриться дим. Що робити? Хіба проситись на нічліг. На вулиці чоловік з'явився, йде назустріч.

- Добрий вечір.

Здивовано глянув на мене.

- Ви звідки?

- З України.

- Я також з України і всіх людей тутешніх знаю, а ви мені не знайомі.

- Що тут багато говорити. Демобілізувався з армії. Батьків з України виселили навіть не знаю куди, тож поки розшукаю батьків, хотів би якийсь час перебути у вашому селі.

- Ось бачите, на краю села височить сосна, там живе одинока жінка ще досить молода, - і багатозначно усміхнувся.

З тривогою на душі підходжу до землянки. Стукаю в двері. Виходить струнка фізично розвинена молодиця.

- Добрий вечір.

- Заходіть. Сідайте і кажіть, що вас привело до мене.

- Чи не прийняли б ви мене на квартиру?

- Чому ні, адже чоловік біля хати необхідний. Звідки ви родом?

- Зі Станіславщини.

- Виходить, земляки. Яким способом ви у нашому селі появилися?

- Демобілізувався з армії, а їхати нікуди. Батьків виселили...

- Розумію, вам появлятися у своєму селі не можна. Та що це я замість того, щоб нагодувати людину, влаштувала їй допит. Не хвилюйтеся, сюди дільничний появляється один раз на півроку. Перевірить, чи всі на місці, та й забирається геть.

Після вечері жінка постелила ліжко, і я вперше за шість місяців заснув у теплій землянці. До того ж, поки прийти сюди, причепурився, адже все причандалля прихопив зі складу, який ми розкулачили в таборі. Також запасся двома парами білизни та літнім військовим одягом. Скупався у річці і виглядав навіть елегантно. Чоботи ялові, годі й подумати, що я втікач. Наступного дня записався у бригаду лісорубів. Люди ідуть мені назустріч, вітаються. Живу собі в молодиці, як в Бога за пазухою. Ніхто мене не чіпає, трохи зароблю грошей, а там якісь документи роздобуду і на весну повернуся в Україну. Кажуть, дільничний алкаш за пляшку горілки і рідну матір продасть, а не те що там якісь документи. Літо минає безжурно. Я віджив, як ведмідь після зимової сплячки. У вільний від роботи час пораюсь на господарстві. Під Новий рік Оля заявила мені, що відзначати це свято будемо вдома. Як лиш вдарило 12-ту, ми випили за крашу долю чарку шампанського.

- Чому, Володю, до дівчат не залицяєшся, на танці не ходиш, жалоба в тебе, чи що?

- Весь час думаю про своїх батьків. Весною, як лише потепліє, поїду їх шукати.

- Досить. Сьогодні радість мусить бути, а не сум.

Її напіввідкриті уста заманювали мене, рум'яне обличчя пашіло здоров'ям, очі іскрилися. Вона, мов ненароком, схопила мою голову в обійми, пригорнула до високих грудей і пристрасно почала цілувати. її туге стегно торкнулося мого коліна. Закипіла молода кров, серце загупало, як ковальський молот. Я почав задихатися, і вже не в силі володіти собою. Дика гірська енергія вирвалась на волю і вибухнула з такою силою, що аж голова запаморочилася. Було шаленство, якого я не знав у житті. Пропав, козаче, ні за цапову душу. І справді, більше не доторкався до неї, хоч сама приходила.

- Олю, не гріши, ми не одружені.

- Ні, ти гріха не боїшся.

- Чого мовчиш? Доказуй.

- Я перепрошую за свою нестриманість.

Наступного дня, як завжди, я пішов на роботу. Минув ще один місяць. Одного разу пораюся біля хати, аж гульк - міліціонер.

- Здравствуй, Володя.

- О, ти навіть ім'я моє знаєш. Що скажеш, начальнику?

- Збирайся, мені наказано привезти тебе в Хабаровськ живим або мертвим.

- Ми й тут поговорити можемо.

- Не жартуй, ходи мерщій.

Очевидно, тепер мені не викрутитись. Жаль, що пістолета під руками нема... На моє здивування в Хабаровську навіть не знімали зізнання, зразу арештували і в супроводі двох чекістів відправили в Москву. Там віддали мене тюремному начальству.

Кілька днів сиджу, ніхто мною не цікавиться, не викликають і не допитують. Я далі продовжуватиму гру втікача. Десь аж за тиждень ведуть мене до слідчого.

- Сідай, Володю.

- Цікаво, з ким маю честь говорити?

- Я слідчий Дмитро Васильович Деєв, не хочу застосовувати проти тебе, Володю, ті способи дізнання, які ти вже не раз відчув на власній шкурі. Хочу вести відкриту гру. Отже, перше запитання:

- Хто, коли, з якою метою і яким чином направив тебе у Радянський Союз? Щоб бути відвертим, людей які могли б потерпіти через твою справу, не підставляй.

- Я нічого тобі не скажу, адже ви мене чи так, чи сяк розстріляєте за указом 1943 року.

В цю мить я не знаю, що зі мною сталося, почало мене лихоманити. Я не можу володіти руками.

- Вам лікаря закликати?

- Мабуть, обійдеться. По-моєму, це тимчасове явище. Слухай, Дмитре Васильовичу, чи можу я тобі повірити, чи не сфабрикуєш ти мені справу так, що мене без суду розстріляють.

- Чесне офіцерське. Мене лиш правда цікавить.

- Тоді слухай: не шукай у мені дезертира, шпигуна, чи політичного діяча.

Я всього-на-всього втікач. Тобі відома ситуація в Україні: розруха, війна, голод, переслідування, арешти, заслання. Зрозумій, не від доброго життя я втікав з України, а потім з Колими. Остання - фабрика смерті, і від тебе залежить, чи відправлять мене знову на Колиму, чи ні.

- Я тобі обіцяю, на Колиму ти більше не поїдеш.

Я вимушено розказую про свою втечу з табору.

- Знаєш, Володю, ти жив би і горя не знав, але твоя землячка, в якої ти

зупинився, повідомила нас про тебе.

Піт виступив мені на чоло. Люди, яких я так любив, задля яких ризикував життям, яких хотів бачити вільними і щасливими, так жорстоко віддячують. Україно, моя любове, мій незагоєний болю, прости їм, як і я прощаю, бо вони не знають, що чинять.

- Сьогодні між нами розмови не буде. Відпусти мене, благаю.

Деєв натиснув на сигнальний ґудзик, зайшов сержант і повів мене в камеру. За час моєї відсутності в камеру посадили новобранця.

- Добрий день!

- Здравствуй, - відповідає.

- Ти яким робом сюди потрапив?

- Спершу дай закурити, а потім запитуй.

- На пали, я цього зілля не шкодую.

- Давай, може, хоч трохи втихомирю нерви.

Добре було б і без цигарки заспокоїтися, хоч у мене теж нерви нікудишні.

Сьогодні під час дізнання я тремтів, мов у лихоманці.

- До речі, як пишешся?

- Рудий. Знаєш, браток, я так по-дурному влип у цю халепу, що не можу собі

простити. Тут багато розповідати, та мало слухати. Я просто не остерігся біди,

нечистий спокусив. У ресторані підсів до незнайомої дівчини, пізніше вияснило

ся, що вона агент ЦРУ. Звичайно, ніяких секретів її не видав, але цього достатньо було, щоб мене арештувати. Тепер уся надія на Деєва, якщо не поможе, то сидіти мені як у мідному водограю.

Наступного дня мене знову допитують, але до того, що я уже сказав, додати не маю що і не хочу. Слідчий не наполягає і виявився непоганою людиною, тому не сфабрикував мені політичної статті, а звинуватив, як втікача, який не зупинявся навіть перед вбивством, рятуючи своє життя. Деєв не дуже вірить мені, але я йду за статтею 59-3-82, тобто груповий бандитизм і втеча з концтабору. Судили мене в Москві в 47 році. Вирок 25 років ВТК, та й відправили на Воркуту в Усть Каменогорськ - табір смертників. За весь час аж до смерті Сталіна, я пройшов кілька таборів, в тому числі Холодний, Ортукан, Сусоман. Працював на металообробному комбінаті та в шахті. 1955 рік - це рік повстань і страйків у концтаборі.

Мене, як одного з організаторів цих заворушень, перекидають в Тайшет. Тут я зустрічаю свого давнього знайомого, учасника УПА, пізніше провідника СБ -Михайла Буська. Це він у 46-му схопив майора Трутовського в полон, провів ретельне дізнання і відпустив на волю. До того ж Михайло допоміг йому розжитися цивільним одягом і майор поїхав до себе в Полтавщину. Там його чекісти схопили, звинуватили в дезертирстві, понизили в чині і направили у сторожову охорону Колимських таборів. Через півроку Михайла, з ще не зарубцьованою раною, привозять у табір "Кондачок", що на Колимі.

- Дивлюся, - каже, - збоку капітан стоїть. Я не впізнав його, зате він мене впізнав. Наступного дня викликає начальник режиму, заходжу в кабінет і очам своїм не вірю.

- Чого витріщив очі, як баньки?

- Не сподівався тебе зустріти.

- Ото ж зарубай собі на носі - ми незнайомі і будеш коло мене непогано хити.

Мене назначили шефповаром. Жив я і хлопців по можливості рятував від голодної смерті. Так я пережив цих 10 років на Колимі.

Ми дуже раділи нашій зустрічі, обмінювались спогадами. Це було перед Різдвом 1956 року.

- Слухай, Михайле, треба відсвяткувати Різдво, що думаєш з цього приводу?

- Проти нічого не маю. На кухні орудують литовці, то ж з ними треба домовитися. Ходи зі мною до них.

- Привіт кашовари!

- Що вас пригнало до нас? - жартують хлопці.

- Ви знаєте, завтра наш святий вечір.

- Що від нас залежить?

- Хочемо, щоб після вечері столова була чистою.

- Гаразд, все буде зроблено.

Наступного дня, лиш перша зірка в небі засіяла, ми сіли за скромний святковий стіл. Дивлюся, в столову заходить начальник табору у супроводі нач.режиму і опера.

- Христос рождається!

- Славіте його, - дружно відповідаємо.

- Чи приймете гостей?

- Якщо прийшли, то вже сідайте.

- Зіпсували нам вечір, - каже Михайло.

Та не дивлячись ні на що, ми почали колядувати:

Сумний святий вечір в 47 році,

По всій нашій Україні плач на кожнім кроці...

З колядою виходимо надвір. Чую як вояк, що стоїть на вишці, колядує разом з нами.

- Не дивуйтесь, - каже начальник табору. - Тут половина ваших.

- Ну що, подобається наше свято? - питаюся в начальника режиму.

- Так, але тактика боротьби неправильна, бо цю структуру силою не візьмеш. Тут треба великого розуму, вміння та хитрості. Вона сама себе повинна знищити.

Ми колядували, а чекісти приглядалися в саме ядро, і тих, хто вмів організувати, хто не боявся взяти на себе відповідальності, протягом кількох днів розпорошили по всій Тайшетській трасі. Я потрапив в 4 колону, тут зустрівся з Солженіци-ним, що працював на лісоповалі. Владу в колоні міцно тримали кримінальники. Вони і харчі ділили. Хтось з хлопців попросив капусти у повара, та замість капусти одержав черпаком по голові. Ми згуртувалися і після короткої наради рішили зробити в таборі переворот. Люди, стероризовані кримінальниками, боялися пари з уст випустити, а не те що б бунтувати. Заохочувані чекістами, провокатори дико розправлялися над тими, хто протестував проти поножовщини, мордобиття, убивств і свавілля. Людей примушували писати листи додому, вимагаючи в бідних батьків посилок, а вже як прийшла посилка, то власник хіба розписувався, усе забирали блатні і навіть пайок твій ділили між собою. З цих покидьків адміністрація набирала "робітників" для прескамер. Не виконав норму, тебе у зону пропускали через прескамеру, тобто відгодовані чекістами дебіли били людину до півсмерті. Тому озброївшись хто чим міг, ми кинулись в атаку. Основний удар направили проти вожака зграї. Він перший мертвим впав, останні шукали порятунку в запретзоні. У таборі наступив порядок. "Мужики" перестали носити зі столової злодіям їсти, чистити їх черевики, віддавати свій пайок і мити їх в лазні.

Слід згадати табірного лікаря родом з Вінниці, Анну Ситник. Вона чимало допомогла людям. Рятувала від голодної смерті дистрофіків, відправляючи їх в лікарню. Користуючись широким знайомством в Києві, Москві, в управлінні ГУЛАГу, вона, за посилку з Австралії, підробила Ярославу Довбушу документи і його звільнили з табору. Мене і Михайла Сороку спровокували, найшли фіктивних свідків, буцімто ми в таборах очолюємо створену нами організаційну мережу ОУН і відправили на три роки у Володимирівську центральну в'язницю.

- Я зустрівся з тобою, Яремо, в 1961 році. Ти був ще зовсім юним, а мені закінчувався термін ув'язнення. Я не думав, що ми ще побачимося в житті, але як кажуть: гора з горою не сходиться... Виявляється, ми з тобою тепер односельчани, бо моя дружина Анна Петрівна Сгисло_походить з того самого села що й твоя. Інакше ми не зустрілися б через 30-ть років. Мене звільняли з ув'язнення, а там десь в Україні на моє повернення чекала моя доля. Я ще не знав, чи ми зійдемося під час зустрічі, чи розійдемось в різні боки. Вона, так само як і я, кращі юнацькі роки віддала для України!

Сьогодні я вже на ладан дихаю. Пережив два інфаркти, а з третім буде кінець. Не довго вже мені топтати ряст. Я відчуваю це, а ти береш активну участь у національному житті народу. Дбай про чистоту нашої ідеї і пам'ятай слова чекіста: "Силою імперії не візьмеш, підвалини їй треба підточити, тоді сама вона впаде." Я вже немічний і дуже багато забув, тому про все розповісти не в силі...

Де ви, друзі, де ти, Ярославе, де Масурі? Чи залишився ще хтось живим, крім мене? Як хочеться, щоб ви хоч вісточку подали про себе, бо вже не довго дивитися мені на сонце золоте, на ліс дрімучий, поле запашне і небо голубе, як прапор України. Чи чуєте, чи бачите як несміливо після трьохсотрічної неволі Україна встає на кволі ноги. Не так давно замовкли на півслові повстанські кулемети в Карпатах, а вже над Україною, крізь густі чорні хмари, проривається промінь свободи та надії народу на краще завтра. Встає з руїн молода держава. Шикуються когорти страйкарів і демонстрантів. Куди вони підуть, яким руслом? Все це залежить від тебе і від мене, друже.

Це була остання наша розмова. Ми сиділи за святковим столом, а під вікном заколядували "Бог предвічний народився". Колядники зайшли до хати, а між ними посивіла старенька жінка, що прийшла привітати колишнього повстанця, який так само, як вона, випив до дна гірку чашу концтабірного життя. Це була Деревляна Катерина Василівна.

ОДНА З БАГАТЬОХ

Холодна осінь у 1944 році. Мжичка наскрізь пронизує повстанців, що затрималися під берегом, недалеко Катрусиної хати. Чекали вечора, щоб під покровом ночі завітати до Деревляних і обігрітися в затишній хаті. Тут почували себе як дома. Прудка, довгонога, струнка зв'язкова завжди радісно і привітно зустрічала їх у селі Поповичі Добромильського району. Вона смілива, пунктуальна, винахідлива, казали про неї хлопці, до того ж співачка на все село. Старший брат Володимир - активний підпільник. Не раз і не два допомагав повстанцям запастися харчами, амуніцією та одностроями, що здобував небезпечними шляхами з німецьких військових складів. Загинув на фронті десь у Карпатах.

Вечоріло, коли у шибку вікна хтось тихенько постукав. Катруся цей звук

вивчила напам'ять. її музикальний слух вловлював легенький шелест нареченого, що десь за Керзоном воював за волю свого народу. Невже ж з неба звалився так несподівано... Невже причулося? Та що це я роздумую, замість того, щоб скоро відчинити двері. Напевно, промок до нитки, до того ж голодний як вовк. Вона накинула на плечі вовняну хустку, вибігла з хати і гей би закам'яніла.

- Катрусю!

- Іванку! Дочекатися не могла. Думала, щось лихе з тобою сталося. А ти цілий?

- І не пошкоджений, - додав Іван.

Вони, як діти, зраділи одне одному.

- Чого стоїш і не запрошуєш до хати, - сказав приглушеним голосом "Яструб".

- Вибачте, хлопці, геть розгубилася.

- Така приємна і несподівана зустріч може будь-кого збити з пантелику. Хоч би поцілувалися. А вони на порозі ляси точать, - усміхнувся "Жайвір".

- Мають час, прилюдно не годиться, ще набудуться, ця ніч в їхньому розпорядженні, - сказав "Яструб".

- Та чого я вас затримую, ану мерщій до хати і за стіл.

Дівчина подавала вечерю і раз за разом кидала оком на Іванка, нагороджуючи його усмішкою.

- Ти якийсь такий...

- Який?

- Файний.

Хлопці сміялися і раділи за них.

- Катрусю, ти не заперечуєш, якщо ми тут за столом трохи задрімаємо?

- Спіть. Я пильнуватиму. Але чому мучитися на лаві, я вам постелю в стодолі на запашному сіні, бо сидячи спати незручно

- В стодолі з Іваном ночуватимеш, а ми хочемо хатнього тепла...

- Вам жарти, а мені клопіт.

- Так легше жити.

- Але ж вам.

- Чому?

- Бо кожної миті на вас чатує смерть.

- З косою чи без неї?

- Ну, "Яструбе", чи не треба було б зав'язувати ногавиці якби зараз навколо хати москалі появилися.

- Ти, Катрусю, не ворожи, а загаси лампу, бо ще справді накличеш на нашу голову %

- Хай Бог боронить.

- А ну, їм вареників захочеться.

- Ну й що, вгощу відчіпного.

- А смоли гарячої не забагатимуть?

- Не знаю.

- Та досить сипати дотепами. Ми знаємо, що тебе не перебудиш.

- Далі наша розмова буде дуже поважною. Завтра вдосвіта понесеш в с.

Плешевичі грипе, а звідти відповідь.

Лиш проспівали треті півні, швиденько вдягнулася, поцілувала Івана і тихо вийшла з хати. Йшла манівцями так швидко, що землі під собою не чула. Здавалося довкруги нікого, а тут нізвідки, як з-під землі повстанці. Забрали пошту і за хвилю вручили відповідь. Ще-затемна вернулася додому. На здивування в хаті вже не було нікого.

- Катрусю, - хтось шепнув.

- Іванку, - і вони надовго злилися в єднанні душі й тіла.

Надворі почало шаріти. В сусідній стодолі на них чекала група повстанців, а між ними Сорочиха зі своїм сином.

- Ти що, Катрусю, не сподівалася мене зустріти?

- Напевно так. Ходіть, хлопці, на снідання, борщ вистигне, - запрошує Катруся, вручаючи грипе "Яструбові".

- І запам'ятайте - ніяких розмов.

Зайшли до хати і вже готові сісти, як на подвір'я галасливим натовпом увійшли москалі. Суворі обличчя повстанців зосередились, руки стиснули зброю.

- Гайда до комори! - наказала і широко відчинила двері. Не встигла сховати

повстанців, як до хати ввійшли більшовики.

- Ви що, спання не маєте, що ранками по хатах лазите?

Глянула на маму, що стояла розгублена ні в сих, ні в тих, бліда, як сніг.

Катруся підморгнула їй бадьоро, мовляв, не бійся, все буде гаразд.

- А це ви, Міша, прошу, чим хата багата, тож поснідаємо разом.

- Спасибі, Катюша, ми прийшли провідати тебе.

- Як то сприймати?

- Як офіцерський комплімент.

- Тоді дякую.

- До слова, ти сьогодні підеш до церкви?

- Що, шукаєш компанії?

- Та ні, цікаво.

- Для цікавості йти до церкви гріх. Церква, щоб Богу молитися, а не музей. Не можна грішити, Міша.

- А може, мене з тобою повінчає батюшка.

- На жаль, я заміж не збираюся.

- Раджу подумати.

- Не смійся з бідної дівчини, сідайте швидше снідати, бо ще сьогодні мушу запрягати коней і їхати в гори на норму.

- Пийте каву, їжте хліб з маслом, не гордуйте нашою гостинністю.

У цю мить вона навіть курки не пожаліла б, щоб лише швидше вступилися з хати.

- Дякуємо ми прийшли не їсти, а відвідати тебе, крале.

- Якщо так, то вибачте, що безцеремонно з вами поводжуся. Не хочете їсти, то гайда з хати і до побачення.

Дівчина весело розреготалася, виштовхнула непрошених гостей з хати.

- Будьте здорові.

Щойно енкаведисти вийшли, як з комори вигулькнув Іван.

- Я їх зараз на мушку, - і клацнув замком автомата.

- Ти що здурів? Пожалій маму.

Тим часом хлопці один за другим вийшли з комори, сніданок забрали з собою і пішли під берег до річки. То був час, коли енкаведисти переодягалися в цивільний одяг, наймалися до господарів на роботу, ходили до церкви, виявляючи активістів національного руху та членів їх родини. Багато людей потерпіло через свою необачність і довіру "заробітчанам", які за хліб та людську доброту запускали людям отруйний ніж в спину. Прихід радянських військ знаменитий тим, що вони ліквідували в селах "Просвіту". Ще перед тим стрийко пропонував мені поїхати з ним в Чехію, але я воліла залишитися зі своїм народом, розділити його долю, ніж рятувати свою шкуру. Одного разу Міша, між іншим, запитав:

- Катрусю, чи невідомо тобі, куди поділися книги з бібліотеки?

- Не знаю.

Прецінь, не мала йому сказати, що брат закопав їх десь під берегом.

- Коли ваші прийшли в село, то бібліотека була ще ціла.

Брат не лише допомагав повстанцям, але й надійно заховав бібліотеку, а я допомагала як могла, вміла і чим могла. Восени 1945 року, коли я прала сорочки повстанцям, в хату як сніг на голову з'явились енкаведисти. Навіть не привіталися. "Щось погане", - тьохнуло біля серця.

- Що ви, хлопці, в таку негоду селом блукаєте? Сиділи б дома і грілися біля печі.

- О, ти завжди весела і жартуєш.

- Що зробиш, така моя вдача.

- Шкода, що мусимо зіпсувати тобі настрій. Маємо постанову прокурора. Знайомся.

Дівчина взяла з руки, папір і нічого не бачить. Від хвилювання потемніло в очах.

- Я не можу читати, - простогнала.

- Тоді я прочитаю, - гаркнув енкаведист: "Деревляну Катерину Василівну, 1919 року народження, жительку села Поповичі, наказую арештувати за антирадянську діяльність". Збирайся, підеш з нами.

Тремтячими руками складає Катруся свої убогі речі в мішок.

- Ось який посаг приготувала тобі, доню, - заридала стара мати. - Не сподівалася так виряджати тебе з дому. Я думала весілля з музиками, а довелося... - і почала щиро молитися.

Катруся припала устами до її зашкарублих від тяжкої праці рук, хотілося назавжди запам'ятати їхнє тепло і ласку.

- Мамо-о-о - з неймовірним глибоким болем вирвалося з дівочих грудей і глибоко вразило криваву душу матері.

Енкаведисти силоміць виштовхнули Катрусю з хати.

- Мамо-о-о! - летіло понад селом і стихло в сірій імлі.

- Куди мене ведете?

- Мовчать. Іди, куди тобі велять.

Підсвідомо прощалася з селом, з рідними сестрами і братом, з друзями і близькими людьми, з пригнобленим своїм народом, за крашу долю якого у важкій боротьбі з окупантом гинуть кращі сини і дочки України. Незчулася, як привели у Селиська, аби замкнути в ізолятор.

- Заходи, - наказує чекіст.

- Нізащо, я не винна, не піду! - і з усіх сил вчепилася за ремінь енкаведиста.

- Пусти ремінь, бо руки відрубаю!

- Роби, що хоч - я не пущу.

- Ах ти, гадюко, та я ж тебе в мотузку скручу, - б'є по голові, по руках, копає в живії.

- Не хочу, не пушу!

Сержант викручує руки. Пальці в суглобах тріщать. Нарешті я падаю в знемозі, й мене як вимолочений житній сніп, кидають в камеру. Старий вояк аж сплакнув і з співчуттям сказав: "Не ридай, дитино, держися з усіх сил і ні до чого не признавайся, бо ці вампіри кров з тебе вип'ють, а потім закатують в тюрмі".

- Дайте гребінця, бо розпелехали мене, а зачесатись нічим.

- Бери, вони безжалісно тебе тягали за косу.

- Не чую болю.

- Це згарячу, болітиме пізніше.

Наступного дня повели мене манівцями, навіть, не знала куди, а вояки на питання відповідали: "Мовчати! Говорити заборонено." Як усе швидко скінчилося. Обрізали мені крила, а яка захоплююча праця була в "Просвіті", де я брала найактивнішу участь. Ми відзначали роковини Шевченка, Коновальця, готували концерти, фестини, вчилися домоводства. Мене відзначили під час змагань доярок, бо найшвидше і найкраще доїла корови. Прощай, моя бурхлива молодосте, а я тебе так безмежно любила. Сьогодні ведуть мене, ніби бандита, а навколо осінь, непривітне поле, холод пронизує кості, дощ січе в обличчя. Мимоволі пригадалось свято "Обжинки". Ми їдемо на возі, що імпровізує "Осінь*. Кошики наповнені різноманітними плодами, поруч плуг, борони. Упряж на конях заквітчана хризантемами, а ми у вінках з пожовклого листя. З-під кінських копит зривається тирса, а над селом злітає пісня:

Осінь, осінь, осінь вже тепло минає,

За пташками літо тихо відлітає.

У лісі в темряві між похмурих сосен,

Все шепочуть трави осінь, осінь, осінь.

Йшли довго. Сльота під ногами дуже втомлювала. Зорієнтувалася аж в Струне-вичах. Якась жінка вийшла до криниці брати воду, як побачила, що ведуть мене з закутими в кайдани руками, гірко сплакнула і покивала головою. В Міжинці завели мене до пивниці в будинку колишньої поліції. Леле кохана, вся стіна списана. Читаю прізвища, а між ними Деревляний - пішов на розстріл. Трохи не зомліла зі страху. Невже ж брат? Холодна крапля води зі стелі на голову, повернула свідомість. Неймовірно. Він загинув на фронті. Після трьох діб цієї холодної, вологої, просто жахливої камери, де не те, щоб лягти, а навіть сісти, й постояти спокійно годі, бо голодні знахабнілі, як енкаведисти, щурі без будь-якого страху накинуться і як би не відлякував їх, то за короткий час не залишилося б навіть кісточки з тебе. Прощай, білий світе; прощай, Україно, і ти, мій народе, прощай. Шкода лише, що не в бою вмирати доведеться з вірними друзями. Пекельна ніч. Хвороблива уява вирисовує останню мить життя. Ні! Геть розпач, я не заплачу, не скорюся катові, помру з гордо піднятою головою, як личить борцеві за свободу.

Викликають на допит.

- Деревляна, ви повинні знати, що щире каяття і признання зм'якшує міру покарання, - каже слідчий.

- Мені ні до чого признаватися, бо не почуваю себе винною.

- Надіюся ви не будете заперечувати, що переносили бандитам грипси, а значить, були зв'язковою.

- Носила, але не знала, що й кому. Я повернулася з норми, ліс кіньми тягала до естакади і, як завжди, вийшла в садок назбирати яблук. Раптом з-за дерева виходять два бійці і під загрозою розстрілу примушують мене вести їх до Плешевич. Хіба ж я зв'язкова?

На цьому в Міжинці слідство закінчується і мене під вартою відправили в

Мостиська. Тут слідчий Закревський, після формальних запитань, грізно спитав:

- З якого часу працювала в банді зв'язковою?

- Я працювала лише бібліотекаркою в "Просвіті" в рідному селі.

- Не бреши, я все бачу по твоїх хренових очах.

Катруся довго тре очі, бо очі, як очі, і чого він причепився, не може збагнути.

- Стривай, ти в мене зараз по-іншому зацвірінькаєш.

Сержант, звернувся до вояка, що стояв біля дверей:

- Заведи її в ледовню і поки не пообіцяє, що буде говорити правду, не випускай з води.

На чоло виступив холодний піт. На все воля Божа. Може втоплюся. І повели мене сходами вниз. Сержант відкрив залізні двері, грізно хлюпнула вода, аж моторошно стало на душі.

- Залазь!

В його очах побачила співчуття. З молитвою на устах заходжу по коліна в воду. Тремчу, як осиковий листок.

- Виходь мерщій, бо ще замерзнеш і буду мати на сумлінні. Стій на сходах, як почуєш кроки, стрибай у воду, а я сидітиму на лавці під стіною.

Так я простояла всю ніч. На другий день повезли мене до Медики. Тут не ізолятор, а справжнісінька тюрма. Слідчий Франц Закревський - людина без жалю і сумління. Потужний, вгодований, з похмурим обличчям і страшними без виразу очима. Коли мене завели до нього в кабінет, він багатозначно заявив:

- Сьогодні твоїх побрехеньок слухати не буду. Приведи затриману, - наказав вартовому.

За хвилю на порозі появилася Сорочиха.

- Ти її знаєш? - питає слідчий.

Мені дух перехопило. Я ледве вимовила:

- Знаю, прецінь ми односельчани.

- Розкажіть її, Сорока, коли і як вона приносила до вашої стодоли бандитам пошту та їжу.

- Катрусю, признайся і тебе, як і мене, випустять, бо їм усе відомо.

- Що ви говорите, паніматко? Та бійтеся Бога, що я вам поганого зробила. Чого ви мене до криміналу пхаєте?

- Ну а тепер скажеш, як їсти і пошту носила банді?

- Вона бреше, я нічого не знаю.

- Виведіть свідка, - звернувся до сержанта Закревський. - Ах ти, суко, впираєшся. Та я ще сьогодні повішу тебе на сухій вербі посеред Попович, біля самісінької церкви.

Слідчий схопив мене за коси і почав товкти головою об стіну. Нестерпна біль пронизала все тіло, та я вперто мовчала. Кат аж запінився зі злості, схопив зі стола гумовий кийок і почав молотити по спині, по голові і по руках. Я стогнала,

викручувалася, а він, мов навіжений, бив, поки не зомліла. Прокинулась від

холодної води. Була вся мокра.

- Тепер, надіюся, що скажеш, куди поділася друкарська машинка з волості, -гаркнув Закревський.

- Не знаю, - ледве вимовила.

Здавалося, що не лише губи, але й язик опух і кровоточить. Я витерла рукавом кров, що сочилася з розбитих вуст, голови і тихо заплакала.

- Що хоч з мене? Якби там хоч прибиральницею працювала, то мав би повід спитатися, а так...

Свиснула палиця і боляче врізалась в моє тіло. Закревський геть збісився, оскаженів від крові, що забризкала йому костюм і черевики. І, мабуть, був би закатрупив, якби до кабінету вчасно не ввійшов капітан Воронов.

- Припини звіряче катування, - наказав. - Чого ти, Катрусю, так затято

мовчиш, адже на тобі вже не найдеш живого місця.

- Я не знаю, за що терплю ці муки і що від мене хочуть.

- Ну добре, йти своїми ногами можеш?

- Спробую.

- Тоді ходи зі мною, я відправлю тебе в камеру. Від тебе і так сьогодні нічого не доб'єшся.

Коли ми вийшли в коридор, Воронов підійшов ближче до мене і напівго-лосом сказав: "Так тримайся і ще до Різдва будеш дома. Тебе видала Катерина Сорока з Попович і Марія Вороблевська з Плешевич. Вони і дають покази на тебе."

Ледве переступила з ноги на ногу, закрутилася голова і була б впала, та капітан вчасно підставив руку. Задубіле тіло наскрізь пронизувала гостра біль. Занило біля серця і в розпачі я заридала, змиваючи сльозами кров з лиця. В камері ні сісти, ні лягти, болять потовчені кості, пече в грудях, а до спини не доторкнутися. Наших батьків і братів, мов худобу, гнали на фронт, щоб здобути життєві простори імперії, знищити Бухенвальдщину та скріпити радянські катівні та концтабори. Глянула на сорочку, а вона вся червона від крові, потріскала вздовж і впоперек під ударами палиці. Вона разила моє тіло, мов розпечена бляха перев'язана колючим дротом, Мамочко рідненька, я цю сорочку від початку і до кінця робила своїми руками: льон сіяла, вибирала, росила ранками, повісма чесала, кужіль пряла на тоненькі ниточки. Полотно ткали найкращі майстри в околиці. Вибілювала на сонці, прала на річці, щоб було м'якеньке і міцне. Сорочку сама шила, а як вдягнулася в свою вишиванку до церкви - аи очі сліпила білизною, гріла мене під час холоду і прохолоджувала в спеку. А тепер ти не витримала і порвалася під жорстокими ударами палиці енкаведис-та. Та я тебе, сорочечко, виперу сльозами, кров'ю підфарбую уставки, полатав білим тілом, а зшию кістками, лиш не печи так боляче, бо годі терпіти. Мене вже б'ють по незагоєних ранах, за що? Навіть за Суровецького, мого колишнього вчителя, що виростив трьох синів, як соколів, і віддав тобі, Україно, то що мос

життя у світі значить? Бери, Україно, його, якщо для твоєї свободи необхідна і

моя крапля крові. Воронов просить триматися, дівчино... гай, гай, та я вже на ногах не можу стояти, я навіть не людина, а грудка живого перетертого з кістками і кров'ю м'яса. Тримайся, дівчино, мов крізь сон до її свідомості здалека долітає голос. Напевно, цей енкаведист зв'язаний з нашими хлопцями. Бережи його, Господи. Уже три дні ніхто не кличе на дізнання. Вона згорнулася, як вивірка, в живий клубок, сидить посеред камери і лише гарячковий блиск очей та часте дихання вказує на те, що у вузлику кривавої сорочки - живе створіння. Налюбуватися своєю роботою зайшов у камеру Закревський.

- Вставай! - і боляче копнув у живіт.

Навіть не ворухнулася, лиш тихо застогнала.

- Підпиши папір.

- Я не можу встати.

- Я би тебе підняв, та Воронов ангел хоронитель, - і скреготнув зубами.

В ту мить я готова була підписати собі смертний вирок.

- Я все зроблю. Лише, щоб через мене ніхто з села не потерпів. А ти запам'ятай, - звернулась до Закревського, - як під час катувань, так і на суді я буду твердити, що зв'язковою не була і пошту повстанцям не носила.

- Ну гадина, - і вдарив важким кулаком по голові.

Я знепритомніла. Минув тиждень, трохи оклигала. Вже можу без допомоги сісти і дещо з'їсти. Раптом викликають на етап і повезли в Дрогобич, та й запроторили у відому в Галичині тюрму "Бригідки".

- На обшук йди, - кричить чекіст і показав рукою на бічні двері.

Заходжу в якусь напівзатемнену кімнату. За столом дві жінки.

- Роздягайся!

- Сорочку теж знімай.

- Зігнися.

Усюди заглядають. А щоб їм повилазило... Виходить, що я вже не людина, а криївка з антирадянськими листівками. Повели мене довгим коридором. Тут ісе нове і загадкове. Наприклад, я не розумію, чого люди при зустрічі зі иною повертаються до стіни обличчям. Невже мій лик так здеформований, що ах мене жахаються. Заводять в камеру. Нікогісінько, лише я та глухі стіни в страшних написах. Гримнув замок у дверях.

- На букву Д, - кричить вертухай.

Я не розумію, що від мене хочуть.

- Як прізвище?

- Деревляна.

- Ану слідом за мною.

Думала на розстріл, тому вирячилася на нього, як баран на нові ворота, і з місця не ступила ногою.

- Чого стала, як засватана, до тебе не доходить, як до жирафи.

- Куди мені йти? Застрелити можна і тут.

- Я тобі зараз кулаком як стрільну в вухо, то оглухнеш. Ану бігом в лазню, - і повів мене коридором вниз.

Заходжу в передпокій. Обслуга - одні чоловіки.

- Роздягайся!

Боже, який сором! Що мені доведеться ще пережити і побачити? Волію крізь землю провалитися ніж перетерпіти таку ганьбу. Роздягаюся зі скрипом зубів, а сорочку наче хтось приклеїв до спини, здається, разом з нею і шкіра злазить.

- Одяг давай сюди, ми його прожаримо в печі.

Ледве тримаюся на ногах, щоб не впасти. Закрутилась голова.

- [лянь, як спину зрубали, - говорить один наглядач другому.

- Йди мийся.

Заходжу в лазню, миється кілька дівчат. Зупинилися і дивляться на мене, як на юдину з того світу, дивляться на мою спину і плачуть. Я знемагаю, руки не кожу підняти. Трошки намочилася і вийшла. Подали одяг, а я ніби в тумані.

- Я кожух мала, віддайте мені його.

- Хтось вкрав, і що ми тобі віддамо.

Я гірко заплакала. В сльозах мене завели у камеру, вщент забиту дівчатами. Не встигла сісти на підлогу, як зомліла.

- Води подайте, - чую, мов крізь сон, хтось просить і силоміць заливає мене.

Опритомніла. Підходить якась дівчина.

- Ви мене не впізнаєте?

- Вперше бачу.

- А пригадайте, як ви до Хіднович харчі привозили нам.

- A-а, згадала.

- У хаті Мигаля, там була школа санітарок. Якщо тепер це вже не таємниця, то прошу сказати, звідки ви родом.

- З Крукенич, Магда Наконечна.

Знайомлюся з дівчатами. Тут я зустрілася з понівеченою юністю мого народу, ка твердо вірила у нашу перемогу. Світ повеселішав, хотілось жити і чимось ромогти цим гарним молодим дівчатам. їм в цю мить була необхідна моральна підтримка і я тихенько заспівала: "В моїм саду зацвіли айстри". Дівчата підтримали і туга ніби відлягла. До пізньої ночі говорили про всячину, над ранком задрімала. Проснулася від гуркоту прозурки.

- На букву Д.

Тепер я вже знаю, що вертухай хоче.

- Деревляна, - відповідаю.

- Виходь.

Знову ведуть довгим коридором і завели в якийсь кабінет, там вже чекали суді

- Вас судитиме ОСО за указом 1943 року, - заявив мені один з військових.

- Відповідайте на питання: Коли і де народилися?

- Народилася в 1919 році в селі Поповичі, Перемишльського повіту, Львівського воєводства в селянській родині. Коли мені було 12 років, помер батько.

- З якого часу і за яких умов працювала зв'язковою в націоналістичній банді]

- Не знаю, що ви хочете від мене, але я не працювала зв'язковою.

- Де ділась бібліотека?

- Звідки мені знати. В той час, коли вона пропала, я там не рахувалася бібліотекаркою.

- Куди ділась друкарська машинка з волості?

- Це вже Бог знає що. Я не знала, що там є якась машинка.

- Ви, Деревляна, являєтесь злісним ворогом радянської влади і дуже небезпечна для нашого суспільства. Хоч підсудна вперто заперечує про свою співпрацю з бандою, проте суд щодо до цього має покази свідків і у вині Дерев'яної Катерини не сумнівається. На основі слідства суд виносить Дерев'яній Катерині Василівні наступну міру покарання: 15 років ВТК.

Прощайте, "Бригідки", ви залишились в моїй пам'яті на все життя. За вашими стінами людей катують не як-небудь, а під музику Шопена. Тут я щовечора чула зойки і плач засуджених на смерть. Сьогодні відправляють мене до Львова, а далі повезуть в Сибір. Від перевтоми я ледве на ногах стою. З плечей мішок зсувається і падає на землю.

- Я допоможу нести. Не бійтеся мене. Я був у вашій хаті, чи пам'ятаєте?

- Дякую, - це все, що я могла йому в той час сказати.

На мій подив, у Львівській тюрмі я зустріла свого знайомого Ваші» Благуту. Тут він працював поваром.

- Що робиш тут, Катрусю?

- Чекаю етапу.

- Скільки тобі дали?

- Мені то байка, але за що тебе загнали до цюпи?

- Служив у війську і взяв хабар, а ти, Катрусю, напиши листа додому. Я передам.

- Дякую, Василю. Завтра чекай на мене, коли виводитимуть на прогулянку.

- Добре, домовились.

Мені і сьогодні дивно, як швидко все він виконав, бо через день приїхала сестра і привезла сухарів, що врятували мене під час етапу від смерті. Влітку стояла неймовірна спека. Тюрмою поповз тиф. Дівчата якось не хворіли, вате хлопці лежали в камерах і гинули, як мухи. Невдовзі нас забрали на етап. Наче худобу, загнали в товарні вагони і повезли на схід. Ми не скорились, не занепали духом і горді були за свій народ, що так завзято боровся за свободу... Ми свято вірили, що воля України прийде "по наших кістках". їхали товарняком з піснями, мов на весілля. Були голодні, але не переможені. Тайшет зустріли піснею "Ми гайдамаки, ми всі однакі...". Ми застали в'язнів ще 37-го року, вони

лиш співчутливо кивали головами, адже це був цвіт молоді Західної України.

Аж тоді, коли завели в табір, у мою душу прокрався нишком сумнів, чи побачу ще свою Україну, чи ще зустрінусь з близькими і рідними людьми, з коханим.

Ніби ненароком, полонили нашу уяву сум і горе, що підсилювалося неймовірною тугою за рідним краєм. Доле людська, яка ти щербата, підступна і зрадлива. Ти безмилосердно нівечиш надію на краще завтра. А жити треба. Тут всякі гризоти мозолять душу, а тіло мошка їсть і кров випивають блощиці. Я зроду не бачила цих паразитів. Яке мерзенне сотворіння. Тіло червоніє від укусів, а сорочка - від роздавлених комах. Як їх позбутися?

- Лідо, - питаю у симпатичної дівчини, що спить зі мною поруч на верхніх

нарах, - як цієї саранчі позбутися?

- Дуже трудно, а тим більше, що нема засобів.

- Ти, Лідо, здається, в медицині розумієшся?

- Ще би, адже я працювала під час війни і після війни аптекаркою.

- За це, мабуть, і вліпили тобі 15 років концтаборів.

- Догадлива, Катрусю, але трошки схибила, бо судили за те, що медикаменти

лередавала повстанцям.

- Я так думала, але не так сказала. А де твої батьки?

- Виїхали з України, а я залишилася здобувати державу.

- Чи тебе теж кусають ці комахи?

- Авжеж, але не дуже, у тебе, мабуть, кров солодка.

- Смоли б їм, а не крові.

- Катрусю, може, погодишся зі мною працювати на лісоповалі? Я бачу ти

спритна в роботі, а мені важко звикати. Будемо дружити.

- Гаразд, Лідо, я давно приглядаюся, кого б мені вибрати в колежанки.

Всю ніч не спала, воювала з блощицями і перекидалася словами з Лідою, аж

поки не почула її легеньке рівне дихання. Врешті заснула. Лежала, мов ангел. її довгі чорні вії ворухнулися на блідому личку, а брови крилами злетіли на переніссю, захмарилось чоло. Завтра спитаю, що їй снилося.

У бараці яскраво світилась лампочка. Дівчата, незважаючи ні на що, спали після виснажливої роботи в лісі. Працюємо разом з чоловіками, а серед них багато німців. Ліда вільно розмовляє німецькою з якимось військовополоненим.

- Лідо, а може японською вмієш? Диви, як той симпатяга сміється до нас, ще й підморгує.

- На жаль, не знаю.

Під Новий рік заметушився табір.

- Збирайтеся на етап, - кричать наглядачі.

- Куди нас повезуть?

- Кажуть, одні поїдуть в Кемерово, інші - в Інту.

- Прощай, Лідочко, - і ми цілуємось крізь сльози.

- Куди мене запруть, Катрусю?

- Я каторжанка. Мене, Катрусенько, ріднесенька чекає крайня північ. Чи ще зустрінемось, чи мої кості лежатимуть у вічній мерзлоті.

- Кроком руш! - гримить команда.

Я ще довго оглядаюсь і на прощання махаю рукою. Ліда зникає в імлі, а сльози заливають очі. Навіть не бачу, куди ногою ступаю, і ледве втримуюся, щоб голосно не заридати. Кемерово нас зустріло жнивами.

- Ви усі діти села, - каже начальник табору, - працювати вмієте, то будемо жнивувати.

Як лише вийшли в поле, я торкнулась житнього колосочка, пригорнула його до серця, як мати дитину, і пригадалися рідні наші села і поля. Бувало жну, здоров'я

аж пашить від мене, а брат за мною не встигає в'язати снопи і ставити полукіпки.

- Чого задумалась? В'яжи, не стій, - кричить москаль.

Кінна косарка косить, не вгаває. Працюємо завзято, швидко. Чекісти дивуються нашій вправності. Такої роботи вони ще в житті не бачили. До речі, у них ліві руки. Якісь недотепи. Навіть не зроблять, як має бути, штиль до лопати, трохи поробиш, а на руках криваві мозолі. Після жнив нас шикують в колону. Начальник лагпункту відкрив пащеку і виголосив, що від сьогодні ми вже не зеки, а спецконтингент. Тепер розходьтеся і приготуйтеся на етап. Відбуття о 14-ій годині. Нам видають сухий пайок: солону рибу і хліб.

І знову смердючі телятники. Ідемо на Схід, але не знаємо куди. Вже сьомий день як ми в дорозі. Нарешті серед лісів зупинився поїзд. Хочеться ЇСТИ і пити. Нестерпно кусає мошка.

- Від сьогодні, - пояснює нач.табору, - адреса ваша 150-ий кілометр. Розійдіться по бараках, а завтра на роботу.

- Що ми тут робитимемо, Геню? - запитую в подруги.

- Не знаю, але, гейби, якийсь вояк сказав, що площу розчищатимемо під будівництво залізниці.

Сказав правду, бо наступного дня вантажимо каміння на платформи машин. Робота важка, адже деякий камінь вагою 100, а то й більше кілограмів. Підставляємо катки з грубих дерев і по них котимо камінь на платформу. Люди пухнуть з голоду і важкої праці, падають. Почали вмирати.

- Якщо нас, Катрусю, звідси не вивезуть, то в зимі усі погинемо - каже моя товаришка Геня.

В її чорне волосся уже закралась сивина. У таборі не чути вечорами, як це бувало, української пісні, зате зустрінеш за рогом бараку заплакану дівчину, яка тихо ридає.

- Чого киснеш? - запитую в одної з багатьох, розважаю, - не плач, побачиш, що ми виживемо, бо з нами Бог.

А в самої якийсь клубок перекриває дихання. Ледве тримаюся, щоб не заплакати. Стараюся пожартувати, але то було зовсім недоречно. Бог милосердний, вислухав наші благання і під зиму нас перевозять на слюду. Ще не зустрічала такої роботи, щоб я з нею не могла впоратися, а тут годі заробити на пайку хліба.

- Слухай, начальник, - звертаюсь до капітана Помилуйка, - переведи мене у будівельну бригаду, але разом зі мною і мою подружку Геню.

- Це непроблема. Завтра виходь на будівництво.

Хоч тяжка робота, але 600 грамів хліба давали надію на виживання. За якийсь час звертається до мене Помилуйко: "Катрусю, сьогодні підеш до мене зробити марафет." Я зраділа такій пропозиції, адже за весь час сьогодні хоч наїмся досхочу. З радості стрибнула через траншею, яку щойно закінчили копати, спіткнулася і зламала ногу. Мене забрали в зеківську лікарню. Нога загоїлася, але не згиналася в коліні. Я стала калікою на все життя. До кінця ув'язнення працювала днювальним, а пізніше пожежником. Завдяки сестрі, що написала скаргу у Верховну раду, мене після 10-ти років каторжних робіт звільнили з радянських концтаборів з підірваним здоров'ям і реабілітували 27-го квітня 1955 року.

Сьогодні я немічна, в самоті доживаю віку, бо не дав мені діточок Господь, хоч чоловіка мала, колишнього каторжанина П. Стабрина.

Сумління її чисте перед народом і Україною, адже після її арешту нікого зі села не репресували, клубочок перестав розмотуватися і всі кінці порвалися на її тендітній, проте змасакрованій спині.

- Та я щаслива, - каже Катруся, - бо дочекалася побачити, як майорить на сонці наш український прапор. Ще Україна не така, якою мала б бути, але я вірю, що перемелеться і буде все гаразд.

А потім тихо заспівала:

Горіла золота заграва,

Здригнувся світ під звуки сурм.

Широко залунала слава,

Що нам воскресла вже держава,

Що Україна встала з тюрм...

10 РОКІВ НА ВІСТРІ МЕЧА

Ми йшли крізь роки табірно-сибірських лихоліть, щоб зустрітись в задекларованій Самостійній Україні. Я ще не знав, як зустріне мою несподівану появу колишній повстанець "Стефко"- Іван Лисак. Життя навчило його бути розсудливим та обережним супроти підступу. Він, як ніхто, добре знає, що значить сила і яку роль вона відіграє в житті суспільства, а поки що вона на боці комуністів. Адже найкращі засади моральності, справедливості і духовності народу, якщо не підперті реальною силою, то подібні до дощових бульбашок, які зваблюють і захоплюють різнокольоровими барвами, але при найменшому дотику зникають, наче привиди в тумані. Життєдайність комуністам забезпечує їхній силовий загін КДБ. Дарма, що під впливом суспільних потрясінь довелося перейменувати на СБУ. Сьогодні "няньки отечества чужого" розпорошилися по громадських та урядових організаціях, і, прикрившись патріотизмом, працюють на знищення Української держави, створивши ворожу п'яту колону в Україні. їхні підступні наміри щодо українського народу мені довелося випробувати на власній шкурі. То ж вони протягом всього життя шпигували за мною, ставили ступиці, як на звіра, але я завжди уникав смерті. Мене оберігано Боже провидіння.

Моє рідне село Підліски, ніби заблукало серед дубових лісів на Ходорівщині. Тут я народився, тут виростав мужнім і звідсіля пішов воювати за Україну... Тут нужда та злидні примусили батька покинути родину та поїхати на заробітки в Канаду. Я залишився в його пам'яті немовлям, що плакало, протягуючи рученята до мами. Не думав батько, що він в останнє і назавжди прощається з нами, що більше не побачить ні мене, ні дружини, ні старшого сина. Надіявся, що якщо все буде гаразд і Бог поможе доробитися, то забере родину до себе. Якийсь час ми регулярно одержували від нього листи і гроші, а напередодні війни нам прийшли документи на виїзд в Канаду. Було це в 1938 році. Мені в той час виповнилось 10 років, а братові 13. Та поки зібрались в дорогу, в світі вибухнула війна. В народі ожила надія, що аж тепер визволимося з-під чужоземного рабства.

Сталін з Гітлером діляться Європою, в результаті Галичина потрапляє під більшовицьку окупацію. Комуністи, не гаючи часу, розпочали терор проти мирного населення. Погроми, арешти, заслання, розстріли супроводжуються гіркими сльозами. В людських серцях спалахує свята ненависть до окупантів. Добре, що хоч такий стан не був довготривалим, а то ми були б знищені, якщо не голодомором, то фізично. На щастя, для України, розпочалася війна між гітлерівською Німеччиною та сталінською імперією. Суцільна розруха, смерть і кров. Людське життя не варте і шеляга. Гітлер зі Сталіним змагаються в жорстокості. Німецькі війська легко захоплюють міста і села. Більшовики ледве виносять ноги з короткочасних боїв. Армія паралізована і з диким страхом в паніці втікає на Схід, залишаючи позад себе, суцільну руїну, гори трупів та море крові. Я не хочу конкретизувати, адже про це вже чимало написано. Енкаведисти розстрілюють всіх в'язнів, яких ще не встигли вивезти. Живими залишаються ті, кого не встигають розстріляти під час панічної втечі. Нищать інтелігенцію, добрих господарів - усіх, кого Господь наділив розумом і працьовитістю. Галичина в траурі, а тут нові жертви несе народові гітлерівська окупація: гинуть люди на шибеницях, в концтаборах і крематоріях. Роман Шухевич зі своїми сподвижниками з організації ОУН Дмитром Грицаєм, Олексою Гасиним, Василем Сидором та іншими організують народ на спротив людожерам. Від 14 жовтня 1941 року окупанти вже не можуть безкарно чинити розправу над людьми.

Поволі минає важке трьохрічне панування Німеччини над Україною. Німці програють вирішальну битву під Москвою, трохи пізніше під Сталінградом і фронт, коч поволі, але невблаганно котиться у зворотному напрямку. Народ знову

опинився між більшовицьким молотом і гітлерівською кувалдою, а повстанці ретельно готуються до переходу фронту в запілля. Брат поспіхом спорудив в хаті криївку. В ній від переслідувань гестапо інколи ховалися наші хлопці, але після приходу других більшовиків в Галичину вона вже не могла бути надійним притулком для людей. Отже, Степан переробив її на тайник і заховав туди сільську бібліотеку. Книги в мирі та спокої пролежали аж до 47-го року. Після арешту брата наша родина потрапила під жорсткий нагляд енкаведистів. Ще ті селяни, в чиїх родинах нікого не репресували, мали такий-сякий спокій, але горе тим, в кого хтось з рідних був арештований або був учасником УПА. Мало того, що родичі з дня на день чекали заслання, їм чекісти не давали спокою щоденними обшуками, погрозами і безцеремонно знущались над своїми жертвами. Але треба було виживати і думати про завтрашній день. Тому люди в поті чола працювали на полях і городах. На нашому полі того року вродилась дорідна, напрочуд, кукурудза. Ми з мамою сплітали кукурудзяні качани в коси і, наче золотим намистом, обвішували біленьку хату. Наша оселя мала вигляд чепурної з достатком господарки, зате дратувала ворожі очі. Облави, прискіпливі обшуки докучали нам майже щодня. До того ж, людей напастували уповноважені хлібозаготовок. Правда, вони не були надто жорстокими і нахабними, бо весь час находились в гущі селян, тобто були в епіцентрі подій і не старалися надмірно докучати людям, щоб, бува, не загриміти на там той світ. Були випадки, коли зібраний ними хліб за домовленістю потрапляв у руки повстанцям. Імітувався напад на валку, що везла на здачу в заготзерно, відбувалась хаотична стрілянина, під час якої всі залишалися живими, окрім супроводжуючого енкаведиста. Валка повертала коней куди треба і таким чином хліб опинявся в наших руках. У нашому селі в ту пору у 1947 році контингент збирала група більшовиків під командуванням Малахова.

Похмурого осіннього дня прийшли і до нас. Мене не було дома, бо я в той час уже переховувався від заслання. Маму не чіпали до пори і часу, поки не захопили мене. Мабуть, вирішили усю родину ізолювати від повстанського руху. Таким чином, нищили ворожі елементи, як вони казали, конфіскували майно і збагачувалися ним, а людей перетворили в дешеву робочу силу.

Мама якраз поралися на господарці, коли на подвір'я зайшли грабіжники.

- Здравствуй, хозяйка! Как живешь?

- Навіки слава...- відповіла мама.

- Ишь какая, даже по-человечески не приветствует.

- Вітаюся так як мати навчила.

- Ну ладно.., хлеб государству даешь?

- За можливістю.

- Ну-ка, показывай документы!

- Зобов'язання і квитанції в хаті, прецінь, не ношу їх за поясом.

- Давай сюда.

Мати швидко зайшла в хату, винесла акуратно складені документи і показала чекістові. Він довго переглядав, підраховував нарешті каже:

- Ведь у тебя недоимка.

- Я знаю, але що маю робити? Не встигаю намолотити, висушити, вимлинку-

вати і відвезти в заготзерно.

- Кукурузу почему не даешь государству?

- Кукурудза для сім'ї, бо чим харчуватися будемо взимі?

- Ишь какая кукуруза, для неё! Ну погоди, я те покажу кузькину мать - век

не забудешь!

Махалов зірвав зі стіни кукурудзяну косу і наказовим тоном звернувся до солдатів, що стояли осторонь і спостерігали за діями командира.

- Ну-ка, ребята, грузите на подводу все это добро!

- Не дам, - і мати ціпко схопила за другий кінець коси.

Малахів тягне до себе, а мама до себе. Солдати стоять ні в сих, ні в тих і не знають, що мають робити. Чи допомогти командирові, чи най ся діє воля Божа_, адже жінка за своє виживання насмілилися протидіяти владі у відчайдушній боротьбі. Нарешті чекістові набридло змагатися у перетягуванні канату і він з люттю скаженого звіра, заричав:

- Ну-ка, ребята, обыскать дом, посмотрим, есть в доме хлеб или нет.

Солдати кинулись до хати, стайні, стодоли і досить швидко виявили криївку з

книгами. Мати ніби байдуже спостерігала, що довкруги твориться.

- Да у тебя в доме книжный магазин с антисоветской литературой. Поджечь дом! - наказує чекіст.

Хтось з солдатів вистрелив запальною кулею в солом'яну стріху і вона спалахнула, мов сірник. Чорні валуни диму, підхоплені вітром, покотилися селом. Я стояв на горбку край села і руки мимоволі стискались в кулаки так міцно, що нігті вп'ялися в долоні. По обличчю від безсилля покотилися сльози. Я пообіцяв покарати Малахова за першої ж нагоди.

Мати стояла посеред подвір'я, мов вкопана, і здавалося, що вона спокійно споглядає, як їхня багаторічна кривавиця перетворюється в попіл. Враження було таке, ніби вона хоче кинутися у вогонь і згоріти разом зі своїм горем. Щоб вогонь не поширився на все село, люди збіглися з відрами і почали гасити пожежу. Малахов не заважав людям працювати, мабуть, не сподівався, що саме так усе закінчиться. Виглядав розгубленим. Завдяки людям не все згоріло до тла. Вдалося частково врятувати хату. З поміччю односельчан зробили такий сякий ремонт і мати жила в цій хаті аж до заслання.

Серед терору та репресій спротив народу московській орді не припиняється і організація продовжує діяти, як невідмовний і добре налагоджений механізм. Одночасно під впливом подій росте наша свідомість, розширюється світогляд, мужніють наші серця, гартується воля. Старші за віком хлопці проходять вишкіл у старшинських та підстаршинських школах, інші у стрілецьких відділах, а народ пізнає ази конспіративної підпільної боротьби. У 1944 році відгомін фронтових боїв котиться на Захід. Брат прикладає максимум зусиль, щоб організація з найменшими втратами залишилася на своїх теренах. Люди, вишколені в антипольській, антифашистській, антирадянській боротьбі, готові до тривалого спротиву комуні.

Надворі теплі погожі дні в 1944. Брат одержує наказ вийти на зустріч з районним провідником "Змієм". Хвилюється, бо чого б це ні з того, ні з цього раптовий виклик, адже вчора була з ним відверта розмова, а сьогодні наказ: "З'явитися на зустріч!"

Наган за пояс і йду в призначене місце. Ніч - хоч в око стріль, проте тепло. Під ногами сухо. Від легкого подиху вітру тихо падає листя з дерев і жебонить осінню казку. В небі купаються зорі і моргають з-за хмар до зв'язкової, що супроводжує мене до місця зустрічі, та летять вогненними стрілами на землю.

- Пильнуйся, Марічко, щоб зірка не потрапила у твої пишні коси.

- Не жартуй Стефку, хіба не знаєш, що то прощається душа людини з тілом.

- Може і так, адже сьогодні чимало гине повстанців у бою з окупантом, мабуть, тому над нашим краєм зорепад.

- Цікаво, що він хоче?

Я знову занурююсь у свої здогади. Усі розпорядження виконую швидко і бездоганно. І стрільці самооборони, підпорядковані мені, завжди готові до бою і разом зі міною готові виконати будь-який наказ проводу. В хаті криївка з літературою. Брат Іван ремонтує гвинтівки та автомати повстанцям, а мама допомагають збирати по селах продукти і відправляють у відділи. Часто їдуть в район за ліками та бинтами. Уся родина працює на УПА. Всю дорогу йшов мовчки, ніби поруч не було зв'язкової. Навіть незчувся, коли і як підійшли до місця. Дівчина легенько три рази кашлянула. З-за хати вийшов повстанець. На шапці золотом блиснув тризубець.

- Слава Україні!

- Героям слава! - відповів я.

- Ти вільна, Марійко, можеш йти додому, - звернувся до зв'язкової "Змій".

- Добраніч, друзі.

- Бувай здорова та щаслива.

Дівчина зникла в нічній темноті.

- Ти, Стефку, навіть не догадуєшся, чого я тебе викликав?

Мовчу, ніби у мене вода в роті.

- Струнко! - командує провідник.

Я витягнувся, як молодий дубок.

- Від імені проводу складаю вам подяку за сумлінну працю в ім'я свободи українського народу. Від сьогоднішнього дня, - продовжував провідник, - ваше ім'я у повстанських звітах фігуруватиме не як Степан, а величатимуть вас “Нечаєм".

Було приємно і здавалося так має бути, бо я все-таки нащадок славних запорожців. Заскочений зненацька, я аж розгубився і не знаю, що сказати. І раптом, наче крізь сон:

- Стрілець, струнко!

Витягуюсь і завмираю на місці.

- Від сьогоднішнього дня вас підвищено в чині до кущового провідника.

А було мені в той час 19-ть років.

- Ви зобов'язані, - продовжував твердим голосом наказувати, - забезпечувати сотні, що дислокуються в Чорному лісі продуктами, одягом, взуттям, збирати відомості та передавати інформацію в районний провід про рух і дії совітських військ на наших теренах, розповсюджувати летючки по селах і дбати про моральний та психологічний стан стрільців самооборони.

Ще не втихла фронтова канонада, як почалася важка кровопролитна боротьба з більшовицькими зайдами. В селі Сугрові москалі оточили піввідділ зі сотні “Сіроманців", який відпочивав після виснажливих боїв з окупантом. Про ситуацію, що склалася, негайно по зв'язку повідомляю провідників "Змія" та "Мороза" і об'являю бистру поготівлю сільській самообороні. За лічені хвилини відділ зібрався на краю села. На збір прибули "Змій" та "Мороз". Відбулась короткочасна нарада.

- Друже, "Нечай", - звернувся до мене "Мороз", - мусимо стрімким маршем через ліс, непомітно підійти до села Сугрів і зайняти бойові позиції в окопах, що залишишся після фронту. Зрозуміло?

- Авже ж.

- Тоді вперед.

Прикриті лісовою завісою повстанці, не зауважені більшовицьким стеженням, підійшли до села. По дорозі до них прилучився "Дошка" разом зі своїм відділом. Ліс похмуро мовчав і наводив таємничий страх на ворога, який готувався до рішучого наступу на "Сіроманців". Коли ми наблизилися до червоних опричників на рушничний вистріл, пролунала команда:

- Вогонь!

І покотилась верхами дерев аж до села, боляче торкнулась української душі і забриніла росинкою на віях матерів. Від густої стрілянини сколихнулось повітря над селом, у відповідь зацокотів московський кулемет. Осами між дерев сичали кулі, сипалось на голови сухе гілля, у бойовому танку кружляло листя. В селі люто надривались собаки, ричала худоба, люди ховались в пивницях. Заговорила зброя "Сіроманців". Ординці рятували свою шкуру ногами. Забули геть чисто про "свою окупаційну місію". Над ними нависла загроза бути оточеними, тому спішно залишили позиції, зосередивши всю увагу на ліс, що несамовито вергав вогнем і не давав підняти голови. Буревієм повстанськими рядами майнуло повідомлення: загинув Петро.

- бою на кожного з нас чигає смерть і не знаєш, кого вона вирве з наших рядів, - сказав "Нечай".

Московити з поспіхом знімали облогу і відходили в район резервних військ. Командир "Зима" заборонив переслідувати неприятеля, бо розумів: все могло закінчитися трагічно для погано вишколених вояків. Піввідділ з сотні "Сіроманців" врятовано. Селяни на місці імпровізували свято перемоги над здичавілою ордою. Люди запрошували стрільців до своїх скромних осель і пригощали, чим хата багата. Згодом, але того самого вечора, з участю сільського священика селяни разом з вояками самооборони, за всіма народними звичаями, поховали убитого повстанця. Уже священик в глибокій скорботі закінчив прощальне слово, уже намірився печатати могилу, як з натовпу поволі вийшов "Нечай". На мить усі завмерли...

- Дорогі друзі, - звернувся до присутніх, - в бою ніхто незахищений від смерті. Сьогодні кожному з нас могли заспівати "Зі святими..." я знаю, що чекаєте від мене вагомого і щирого слова. Та нелегко мені говорити, якщо довкруги скорбота, а слова сприймаються не розумом, а серцем.

"Нечай" став на краєчку могили і продовжив:

- Здається, друзі, ніби ще вчора ми допомагали батькам у полі працювати під нас жнив, в ріці купалися і ловили рибу, випасали худобу в лісі. А сьогодні? Ми подорослішали на десять років і стали вояками УПА. Це не лише почесно і звучить гордо, але зобов'язує кожного з нас в душі заприсягтися мужньо і непохитно боротися з московською ордою до останнього подиху, до останньої краплинки крові. Слова виривалися з грудей, торкались людських сердець і залишалися навіки в народній пам'яті. Прощай наш любий, вірний друже, ти заплатив за волю свого народу і рідної землі життям. Ми обіцяємо тобі, що з гідністю крізь життя нестимемо прапор України. І якщо в нерівній боротьбі нам доведеться вмерти, то не за інтереси Москви чи Варшави, а за інтереси України. Правда, друзі, - за нами, а значить і перемога! Слава нескореній нації!

Совіти на цьому не зупинилися. Одержавши підкріплення і, щоб реабілітувати себе в очах селян після ганебної втечі, наступного дня поновили наступ на село Сугрів, хоч за повстанцями не залишилося й сліду.

Удосвіта почалася артпідготовка. Відгомін стрілянини було чути в навколишніх селах. Горіли селянські хати, плакали в пивницях перестрашені діти. Загинула похилого віку жінка, яку безглузда стрілянина захопила зненацька на подвір'ї. Ординці з криком «Ура!» вдерлися в село і, не зустрівши опору, розпочали грабувати населення. Під тим приводом, що нібито шукають бандерівців, привласнюють добротні чоботи, жіночі хустки і все їстівне, що було в хаті. Захоплюють хлопців та дівчат і ведуть на переслуховування в сільраду. Лише надвечір покинули село, залишивши після себе руїну. Все виглядало так, ніби над селом пронеслась буря. Ричала в стайнях худоба, іржали голодні коні, а люди з острахом висовували з пивниць голови, аби пересвідчитись, що вже минуло лихо.

Після вдалої військової операції Нечай звернувся до стрільців самооборони від свого імені та імені районного проводу.

- Я хочу запитати вас, друзі, чи згідні ви стати бойовою одиницею УПА добровільно і без будь-якого примусу? Якщо хтось відчуває в собі брак сили волі, мужності чи внутрішнього переконання в потребі боротьби за волю, то прошу відійти без ускладнень і поганих наслідків для української справи. Ті, що залишаються, зобов'язані без вагань з'являтися на клич свого командира.

Наспіх створена з сільських парубків сотня уважно прислухалася до слів командира і слухняно корилась його волі. Його авторитет між людьми виростав не днями, а годинами. Селяни вірили в його порядність, мужність і совість у непересічні розумові здібності. І охоче ділилися хлібом та одягом зі стрільцями УПА. "Нечай" акуратно вів облік і пильно стежив, щоб все до найменшої крихти, потрапляло бойовим побратимам. Дбав, щоб поранені та хворі повстанці мали надійний притулок по селах, а ще розповсюджував листівки та інформував селян про звитяжні бої УПА. Окрім активності володів природним оперативним мисленням, був вродженим військовим і відмінним господарником. Його розумові якості запримітив кушовий провідник "Змій" і під кінець 44-го запросив на урочисті збори районного активу з нагоди звільнення з концтабору провідника С.Бандери. А вже на весні 45-го року був присутній на відправі, яку проводив курінний провідник “Кобзаренко". Він, ніби між іншим, звернувся до присутніх:

- Дорогі друзі, виборюючи для себе і своїх нащадків свободу, народ не жаліє сил, енергії і навіть життя в ім'я перемоги національної ідеї. Гине цвіт народу в боротьбі за незалежність України, в якій диктатуру замінить народовладдя, а українці будуть господарями у своїй державі. Не тисячі, а мільйони гинуть у застінках НКВД. У передсмертній агонії сконав фашизм, а Україна потрапила під ще вишуканіші тортури та чорну неволю московських людоїдів. Нас чекає затяжна, кривава і виснажлива боротьба. Ми не дочекаємось такої бажаної, вимріяної, скропленої кров'ю багатьох поколінь свободи нашої Батьківщини. Зате внуки, напевно, житимуть у вільній Українській державі, а не в російській імперії. Твердо надіймося, що наш народ у завзятій боротьбі здобуде довгождану свободу і порве на своїх втомлених руках столітні московські кайдани. Я з глибокою вірою дивлюся у краще майбутнє нації. Слава Україні!

- Героям слава! - дружно відповіли повстанці.

Десь серед літа 1946 року зв'язкова повідомила "Нечая", що з села Новосілки москалі виселяють людей. Про ситуацію, що склалася, він повідомив провідника "Кобзаренка''. Курінний наказав негайно зібрати загін самооборони. Команди давав чіткі та виважені, голос спокійний та врівноважений, в очах спалахували вогники. В голові визрівав план дій.

- Друже, провідник, - звернувся "Нечай" до "Кобзаренка", - за вашим наказом прибув надрайонний провідник "Змій" зі своєю боївкою.

- Дякую. А тепер командири до мене. Шановні друзі, ми мусимо перекрити дорогу орді до Ходорова, адже тією дорогою повезуть наїзники ясир. Даю дві хвилини на підготовку.

За якусь хвилю звітує "Мороз":

- Піввідділ готовий, друже командир.

- Тоді гайда, - і не оглядаючись, пірнув у лісову гущавину, в якій подекуди світилась і пахла медовим цвітом липа.

Хлопці ледве встигали за провідником. Дехто уже не йшов, а підбігав. За якийсь час спітнілі та захекані зупинилися на узбіччі дороги. "Кобзаренко" пильно обстежив терен і особисто розставив стрільців у засідці.

- А тепер уважно слухайте наказ без мого сигналу не стріляти, сидіти в кабінах машин, щоб уникнути людських жертв.

Сонце немилосердно пекло вояцькі голови, навіть вітерець не дихне. Дехто почав нудитися, але вояцька дисципліна примушувала бути відпорним до спеки, морозу, снігу і дощу. Як довго пеклися на сонці не пам'ятаю, але хлопці легко зітхнули, коли з-за пагорба показалися машини. Вщент набиті людьми, як діжки оселедцями. Спереду від кабіни людей відгородили щитом, за яким стояли конвоїри з собаками. В кабінах поряд з шофером сиділи офіцери. Як лише машини порівнялися з лісом, то мотори завили вовками. Здавалося, авта не їдуть, а стрибають через калюжі та ями.

Першим їх гостинно зустрів кулемет провідника. І в цю мить з обох боків дороги на окупантів посипались автоматні черги та меткі постріли гвинтівок. Червонозорі з розмаху стрибали з машин на дорогу, намагаючись зникнути в чагарниковому лісі та, наразившись на прицільний вогонь, здавались. Стрілянина тривала не більше двох хвилин, але цього було достатньо, щоб зламати опір окупантів.

- Друже провідник, грабіжників розгромлено, людей звільнено, - доповів "Змій”.

- Дякую, друзі, за звитяжний бій. Ще не пропала наша слава. Хай запам'ятає собі орда, на носі зарубає, що ми не дозволимо безкарно поневолювати Україну, очищуючи її від українців.

- Відділ шикуйсь! Струнко! - командує провідник.

- Усім, без винятку, стрільцям моє особисте признання і похвала. А тепер, друзі, додому і чекайте наступного наказу.

Він кожному зокрема глянув в очі та міцно потиснув руку.

Тим часом, добра слава ширилась про "Нечая" серед людей. Кожний вважав за честь, якщо він звертався за поміччю повстанцям харчами чи одягом. Крім господарських справ, "Нечай" зі своїм відділом самооборони охороняв сотні, що приходили на відпочинок в село. Та до часу збанок воду носить. Енкаведисти отримали якусь інформацію про його діяльність. І 1947 року Степана арештували. Чекісти поставили собі за мету вибити з нього признання. їхній девіз, за яким вони живуть і діють - була б "справа", а винного завжди найдемо, втілювався в життя тортурами. Катування почалося без передмови.

- Ти організатор і керівник банди? - скавулить чекіст.

- Заперечую. Тут якесь непорозуміння.

- Зараз ти в мене заспіваєш, пташку.

До кабінету заходять два "молотобійці". Без жодних розмов один підходить до мене і несподівано з усієї сили б'є під груди. Мені перехопило дихання. Я коцюблюся в три погибелі і падаю на землю. Почали футболити. Непритомнію. Відливають водою.

- Ну що, друже "Нечай", прояснилося в голові? Тепер не будеш впиратися, як норовистий кінь, ми тебе швидко приборкаємо і ти щиросердечно признаєшся та розкажеш нам про свою діяльність в банді.

Я так "розказую", що вже не можу рушити щелепою, повний рот крові. Спльовую на підлогу.

- А ить твою мать, ты здесь гадишь, сволочь, - завив звіром енкаведист і заповзявся катувати.

Дерев'яніє тіло, не відчуваю болю, хіба тоді, коли б'ють по голові., в цю мить, наче струм, прошиває наскрізь мене. І так щодня з ранку до вечора. Тижнями не дають спати, силоміць заливають солоною водою. Після такої процедури страшенно хочеться пити, але чортма води. Півроку тортур, надмірних терпінь і все дарма, кати не витягнули з мене найменшого признання до вини. Вже самі дивувалися стійкості юнака, бо інший на його місці, як вони казали, не те щоб відмовлявся підписувати протокол, а оббріхував би себе, на чім світ, лиш би припинити тортури.

- З нього признання не витягнеш, як з вола жилу, - казав слідчий своєму

зверхнику, - хіба затлумлю до смерті.

- У такому разі - під суд його, хай іде на будови "світлого майбутнього",

там навчать заробляти на хліб і сіль.

Думали, гадали та вчинили наді мною судову розправу. Але хіба ж то суд? Якщо нема ні свідків, ні адвокатів, а під час розслідування не підписано ні одного протоколу, отже, не доведено до логічного кінця звинувачення. Судила трійка, щось на зразок "Вовка і ягняти". Воістину у суддів вовча мораль. На суді тримався з гідністю. Не плакав і не каявся. Відчував перемогу над нелюдами, а це додавало мені сил. Спокійно сприйняв жорстокий вирок: 10 років каторги і 5

- заслання. Хоч в останньому слові наголосив, що його боротьба - це боротьба його народу з російськими окупантами, а колабораціоністи були, є і будуть завжди всюди.

На фоні злодійсько-імперської моралі наші повстанці - ідеальні, й мені хочеться молитися до цих святих поборників української ідеї. На схилі літ далася взнаки нервова та фізична перенапруга та садиське катування "визволителів" невинних людей, то ж не дивно, що моя дружина, переживши знущання, так як і я, під час слідства та поневіряння тюрмами і концтаборами, тяжко занедужала.

- Але вона щаслива, - зауважив я, - бо поруч мала неабиякого опікуна, який доглядав за нею, як мати за дитиною.

Протягом років робив усе від нього залежне, щоб лише полегшити їй фізичні страждання. Сьогодні вже хворий Степан потребує догляду, а милосердний Бог не дав йому дітей і ним заопікується брат Іван. Хіба це не зразкова українська родина? Хіба можна цих великих українців порівнювати з сучасними багатими українцями на фоні бідності їхнього народу. І що це за така Україна? Якщо кат одержує 800 гривень пенсії, а жертва ледве зводить кінці з кінцями.

- Після арешту Степана мама готуються до переселення: печуть сухарі, заощаджують копійку, роздобуваємо теплий одяг. Натомість, я в думці не припускаю, щоб кудись їхати від хати. Тут я родився, зростав і мужнів, а тепер червоні бандити нас з хати виганяють. Світ такого не знав. Моя мета іти в повстанці і битись з наїзниками до загину, до останньої краплі крові. Але провідник каже, що я замолодий і ростом не вдався, досить того, що при живому батькові виростав сиротою. Старший брат в тюрмі, то ж мамі потрібний помічник. Мусимо, як око в голові, берегти своїх людей, бо це -запорука успіху, сказав провідник "Смерека". Але, щоб там не казали, я не збирався в Сибір... Друзі поможуть перебути скрутну годину. І не помилився, мої надії здійснились, бо невдовзі Володимир Антонюк запропонував мені свою хату, якщо не на постійно, то хоч на ночівлю. З цього часу вдень пораюся на господарці вдома, а ночувати іду до Влодка. Та село не без болота, а люди не без мерзотників. Окупанти в усі часи шукали і шукають серед туземців покидьків і беруть їх на службу, обіцяючи великі гроші, "золоті гори", "молочні ріки", владу. А за це вони шпигують за своїми односельчанами і наймитують у владоможців. Ці мерзотники вислідили місце мого перебування і донесли гебістам, що готували в 1947 році багаточисельне висилення патріотів з України. Як наслідок, одного холодного осіннього ранку мене арештували в стодолі Антонюка. З глумом та принизливою лайкою вели дорогою аж додому. Мати пригнічена сиділа, спершись на мішок з сухарями, і порожніми очима дивилися на мене. Нас завантажили в кузов машини і повезли в район. На пересильний позвозили людей звідусіль. Народу сила-силенна, оком не переглянеш. Довго ми тут не засиділися, бо наступного дня запакували в телятники і ми самі не знали куди повезуть нас. Казали, ніби в Омську область. Важко було прощатися з рідними селами, де минуло безтурботне дитинство, з рідними, знайомими і близькими людьми. В наших душах запанувала така ненависть до ворогів, що здолала страх і навіть смерть. Аби зняти психологічну напругу, ми заспівали: "Не пора москалеві, ляхові служити..." Даремно червоні кати нас зацитькували, даремно грозили розправою, ми радше були б загинули ніж покидати рідну землю За пісню покарали: три дні не давали напитись води. Плакали діти, просили у матері пити, але більшовики не звертали уваги. "Москва слезам не верит*. Ешелон летів назустріч морозній віхолі. Колеса вистукували прощальну пісню. "Ми повернемось, Україно", - шептали уста.

З тієї миті, як ешелон вирушив у дорогу, я постановив: втікати при першій нагоді. Поки їхали Україною, вагонів майже, не відкривали, лиш інколи подавали напитися води. їдемо, наче в клітці: вікна заґратовані колючим дротом, фізіологічні потреби в присутності людей дуже гнітили совість,-але людина поступово звикає і до цих незручностей. Я так захопився ідеєю втечі, що навіть не запримітив, як попрощалися з Україною. Мене чомусь не тривожить те, що я невмолимо віддаляюсь від рідної землі, бо впевнений, що повернуся, незважаючи на те, куди закине доля. Уже Москву минули, а я не зауважив тієї "большой деревни". Мені ніби і нічого, бо настрій козацький, лиш мати турбує душу. В її очах неймовірна туга. Вона знає про мої наміри, але не відмовляє і не схвалює. її турбота виражається в глибоких темно-синіх, як нічне зоряне небо в літню пору, очах. Усю дорогу мовчить, лише шепоче приглушено молитву: нехай матінка Божа опікується тобою, сину. Швидко минають галасливі російські містечка. До вагона час від часу вривається брутальна лайка та однотонна протяжна мова, подібна до циганської. Енкаведисти вже менше шаліють у своїй злобі, уже і пильність не та, що була. "Куда хохол денется со своим языком и двумя классами образования. Да ведь мы его поймаем на первом перекрестке. К тому же будем судить", - казали чекісти.

- Люди стиха кивали головами, бо розуміли свою безвихідь. У більших містах чекісти збирали у невеличкі колони виселенців тих, хто мав гроші, і супроводжували їх на закупи до продовольчого кіоска. Так було в Тулі, групу з восьми чоловіками енкаведисти повели дещо купити з продуктів. Звичайно, вокзал не безлюдний і ми з товаришем непомітно приєдналися до групи, а далі в людській тижбі відмилися. Переселенці наші маневри бачили і розуміли, та всі мовчали і лише сумно супроводжували нас очима, мовляв: пропадете, хлопці, ні за цапову душу. Та ми, як лише опинилися на волі, довго не розмірковували, а без найменшої затримки махнули попід вагонами на товарну станцію, бо вирішили повертатися додому товарними поїздами. Такий план давно визрів у моїй голові. "Нам сьогодні таланить", - кажу товаришеві. Ще не віддихалися від стрімкого бігу, а вже якийсь поїзд рушає на Захід. Стрибаємо на східці і згадуйте чекісти, як ми називалися.

Так почалася наша тривожна, повна небезпек та переживань, подорож з Росії в Україну. Холоднеча неймовірна, руки клякнуть, ціпко схопившись за металеве поруччя, але найгірше, коли назустріч іде поїзд. Тулишся до вагону, а вітер наскрізь проймає тіло, здається, ще трошки і птицею злетиш в повітря. Та був я добрий заклепок, мене не лякав ні голод, ні холод, ні втома. Відкотились ми від Тули, слава Богу, чималий шмат дороги. Навіть не знаємо, де зупинився наш поїзд. Уникаємо зустрічі з міліцією, бо знаємо їхнє завдання виловлювати втікачів, але щоб якось зорієнтуватися де ми, то мусимо спитатися в когось. На щастя, іде чоловік з добродушним обличчям, яке вселяє довіру, та зрештою, пан чи пропав, щось мусимо робити.

- Товариш, - звертаюся до нього каліченою російською, - скажите, пожалуйста, куда отправляется этот поезд, - показуючи рукою на товарняк, що стояв неподалік.

- На Харьков, - відповідає.

Чемно дякуємо і мерщій відходимо на певну віддаль. Тепер ми ока не спускаємо з поїзда, вокзалу та довкілля. Остерігаємося, щоб не потрапити в халепу. Як довго ми чекали не пам'ятаю, але надворі почало сутеніти. Вечірній приморозок щипає за вуха, а нам треба тепла. Нарешті довгоочікуваний протяжний гудок паровоза. Загуркотіли вагони, і ми щодуху летимо до заздалегідь вибраної платформи і прощай "матушка Росія"... Холодно, але витримати можна, нас гріє радість, що ми знову вертаємося у рідний край з метою боротися не на життя, а на смерть з більшовицькими окупантами та їхніми яничарами. Коли поїзд зупиняється на невеличких станціях, то ми стрибаємо з платформи, відходимо якомога далі від людей і пильно стежимо, чи сприятлива ситуація для нас на вокзалі, чи, може, там щось непевне коїться. Далі маневр повторюється і ми зникаємо у нічній млі разом з поїздом. Отак, без надзвичайних пригод приїхали аж в Харків. Завчасно радіємо, бо несподівано нас затримують робітники. Ми пропали, якщо віддадуть в поліцію. Єдина надія відкупитися. Тут "за шмат гнилої ковбаси не те, що комуністичну ідею продадуть, а навіть рідну матір". Пропоную викуп у 100 карбованців. Влучив в дев'ятку - ґендель відбувся, цих сто карбованців я спеціально заховав, так на всякий випадок, за халявою і таки пригодилися. Робітники нас не лише відпускають, але дають цінні поради.

- Слухайте, хлопці, старайтесь не розмовляти, навіть між собою, якщо хтось £ поблизу, бо вас впізнають, що западенці. Якщо хочете про щось спитатись, то обов'язково російською - це не викличе підозріння.

Прощаємось міцним потиском рук, ми їм бажаємо доброго здоров'я, а вони нам - щасливої дороги.

- Ось цей поїзд, - каже потужної статури робітник, - за годину відправлятиметься на Тернопіль, показуючи пальцем на вагони, що стояли поряд.

Ми чемно дякуємо, і відходимо від поїзда та людей якомога дальше. Нудимося, довго спливає час, кожна хвилина дорога, а вона тягнеться годинами. Навіть годину перебувати на одному місці - небезпечно, бо вештається міліція і може тобою зацікавитися. Нарешті поїзд подав сигнал на відправлення. Швиденько зближуємося з вагонами, стрибаємо на східці, в думці перехрестився і заспокоююся. Через 1,5 доби приїхали до Тернополя. З радості, що ми вже майже дома, розслабилися і поплатилися за втрату пильності. Нас знову ловлять робітники. Втікати годі, бо нароблять рейваху, краще по-доброму. Ми знову даємо хабар і без перешкод виходимо на вокзал, але тут сталася непередбачувана подія: між людьми загубився товариш. Я не можу його довго шукати, бо це може привернути до мене увагу енкаведи-стів, що вештаються, як оси по щільнику. До того ж довідався, що за хвилю відправляється поїзд на Львів. Без вагань влітаю в тамбур і тут мене лиш бачили... Ще того самого дня я був у Львові. Звідсіля додому рукою подати. Можна і пішки, але я уже звик їхати і без перешкод добрався у своє рідне село Підліски Ходорівського району. Через кілька днів приїхав і мій товариш Труш, його старший брат саме в цей час перебував у повстанському відділі під псевдо "Дон".

Тимчасом ешелон, в якому везли переселенців з України, зупинився на перегоні в тайзі Омської області. "Вивантажили нас в лісі, - писала мати в листі до родичів, - змучених, зголоднілих, хворих, вручили лопати, сокири, пили - і будуйте собі житло. Ми будували великі землянки, одну на кілька сімей. Долівку

встелили ялиновим гіллям, ним же утеплили стіни і стелю, в куті прилаштували

буржуйку. Тут будемо зимувати".

Це був перший і останній лист від мами. Вона мала з собою трохи грошей. Ми знали, що на випадок заслання, харчами надовго не запасешся, а матимеш гроші - не пропадеш. Поділився з мамою тими грішми на половину, адже всяке могло статися в дорозі. До того ж у мене були свої плани. Хоч ми і готовилися до заслання, але більшовики так нагло звалилися на наші голови як грім серед ясного неба. До цього часу ми не знали, що то таке - брутальне насилля над людиною. Працювали на господарці з охотою, ніхто нікого не підганяв, не примушував, не ображав поганим словом. Ми ходили до церкви, щиро молилися до Бога і лише Всевишній володів нашими душами. Ми були горді люди і по-синівськи любили свій народ та Україну... Знав, що мати довго не потерпить над

собою наруги, але на все воля Божа.

Уже кілька днів, як ходжу на роботу, - писала мама в листі додому, -рубаємо ліс. Втомлена повертаюсь і мертвим сном падаю на холодні нари, не повечерявши. Бувало, просплюся, трошки перекушу, що Бог послав і знову лягаю. Тяжкі думи обсіли мою голову і не дають спокою. Де ж ви, любі мої сини, моя надіє і втіхо, а сльози при самій згадці струмують обличчям. Мій Стефку дорогенький, ти витримав неймовірні муки. Я горджуся тобою, любий сину. Ти гордість народу й України. Ти, може як ніхто, став перед катом твердий і непохитний і сміливо дивився йому в очі. Енкаведисти почувалися незручно перед твоєю щирою і чистою, як сльоза, совістю. Вони бачили, що ніяка сила не примусить тебе зрадити своїх друзів і Україну. Залишилося одне: замучити. Здавалося, ще трошки і кінці у воду. Але ти був під опікою Матінки Божої і відступив сатана.

А ти, Івасю, хоч оберігала тебе, як око в голові, ти був моєю надією - розраховувала на твою поміч в житті, адже батько поїхав у світ і ми вже, напевно, не зустрінемося. Степан може пропасти у вирі боротьби, то хоч би ти був коло мене, сину. Але доля розпорядилася інакше. Ти пішов слідами свого брата. Ризик і боротьба - це ваша пристрасть, а ще палка любов до України, до нашого знедоленого бідного народу зробила нас борцями. А може все це від мене, від мого серця. Не знаю, але рабство - це не для мене і не для моїх синів".

Дрімалося. Чіткий образ синів якось розпливався в уяві і вона тихо заснула під музику сибірської віхоли.

Одного разу прокинулась зі сну раненько і перш за все схопилась за груди, щоб пересвідчитись чи є гроші, чи не поцупив лихий гаманець. Ще якийсь час обмацувала те місце, де лежали гроші. Нарешті придавленим голосом скрикнула:

- Вкрали! А би вас лиха година побила. Останній кусень хліба, і це зробили свої люди. Я ж бо віддала вам синів. Вам цього мало?...

Схопила голову руками, а сині очі свердлили крізь віконце туман. Закам'яніла. Здавалося, час зупинився, а світ обкрадений конає в обіймах вічної мерзлоти. Незчулася, як в землянку увійшов наглядач, штовхнувши прикладом в плечі.

- Чего сидишь, немедленно на работу.

Піднялась на стрункі ноги, погляд ненависті наскрізь пронизав вертухая.

- Чего так смотришь?

Не зреагувала, їй здалося, що пливе в білій піні снігопаду. Ще мить і пропаде навіки... Не вкладалось в голові, не розуміла, бо за життя чужого яблука, що відкотилось від яблуні на дорогу, не підняла, а тут... І раптом:

- Не піду на роботу, мене обікрали. Я голодна. Я людина, а не скотина, яку можна голодну примусити працювати батогом. І буду боротись за свою гідність.

- Что, что? Да я тебя, скотина... Ты у меня не то что голодная работать будешь, а если захочу, то босиком запляшешь на морозе.

І штовхнув прикладом в груди. Хитнулась, але не впала. Сатрап намірився повторити удар, та не встиг замахнутись, бо мама схопила кухонний ніж, що лежав на щойно наспіх змайстрованому столику, і вигукнула:

- Я не рабиня твого сатрапа Сталіна, а ти, негіднику не будеш бити більше нікого.

Та й запустила ніж в свинячу шию ката. Бризнула гаряча кров і обпекла їй

руку. Ніж впав в калюжу крові, а наглядач з якимось диким хрипом скоцюрбився у три погибелі та й повалився їй під ноги. Гидливо відступилась і страшна усмішка відбилась на блідому обличчі. Гордо підняла голову і сміливо пішла назустріч смерті. З трьох боків з наїженими багнетами до неї поквапно наближались енкаведисти.

- Руки вверх! - кричать несамовито.

Зупинилась та рук не піднімала. Один з "сміливців" заскочив маму ззаду і викрутив їй руки. Не пручалася і на тендітних руках забряжчали кайдани. Впала головою в глибокий сніг, та задушитись їй не дали. Під строгою вартою відправили в тюрму. Наступного дня розпочалося слідство. Насамперед слідчий намагався вивідати, де і коли зник син Іван та де його шукати? Цікавився його товаришами, що залишилися в селі.

- Я не знаю його товаришів, але, по-моєму, то були гідні хлопці, щоб з ним товаришувати.

- Чи приходили до вас бандити і саме хто?

- До нас заходили українські повстанці, а не бандити.

- Яку функцію виконував син в банді?

Ні пари з уст.

- Ти що німа? Чи може хочеш, щоб я повернув тобі мову адреналіном?

На обличчі її появилася саркастична усмішка, що вивела слідчого з рівноваги. Тому він зі спокійної мови перейшов на істерику:

- Чи ти хоч розумієш, що підняла руку на представника радянської влади, на соціалістичну систему, на комунізм, на святую святих... - і сам зам'явся від такого звинувачення.

- На представника так, а все інше твоя видумка.

- Припустимо, він вдарив тебе, то ідіть твою мать, маєш чинити самосуд? На те є влада, а ти вдалася до самовільної розправи і за те тебе розстріляють.

Мати спокійно відповіла:

- До вашої влади звертатися за поміччю можна, але після смерті.

- Чи можеш уявити собі, що тобі грозить розстріл?

- Овва! Дірка в небі буде... Нарешті закінчаться муки та поневіряння на цьому грішному світі.

- Невже ж тобі життя не миле?

- Таке життя не варте торби січки.

- Досить, підписуй протокол.

- Хіба без підпису не можна розстріляти?

- Чому, можна, але закон є закон. На днях відбудеться суд, якщо будеш розумна і щиро каятимешся у скоєному злочині, то суд кару смерті може замінити на 25 років ув'язнення.

- Дякую за пораду. На жаль, я хочу вмерти.

Слідчий натиснув на сигнальний ґудзик і за мить у дверях появивсь вертухай.

- Відведи її у камеру, - наказав слідчий.

Клацнули кайдани, стиснувши кисті рук, і повели її в холоднунору. Всю ніч не спалося. їй як ніколи хотілося побути на самоті. Дивувалася, як це вона наважилася вгамселити негідника ножем. Та що тут дивного, на тому світі зустрінемось зі своїм катом і хай сам Бог розсудить нас. Та цур йому... Сьогодні розмовлятиму зі своїми Стефком та Іванком. Боже, які то були файні та послушні діти. їх хоч до рани прикладай... В житті не чула від них лихого слова, а під час роботи в полі милувалася ними. Ось кошик з бульбами намагаюсь піднести і висипати на купу, а вони тут, як тут.

- Облиште, мамо, бо ще подвигаєтеся, - а очі так і сяють синівською добротою, ласкою і любов'ю до матері.

Уявляю, як би радів батько, побачивши вас за роботою. Та й в хаті моє слово було для вас законом. Ніяких суперечок, усьому я давала лад. А тепер як жити будете без моєї поради? Особливо ти Іванку, бо Стефко уже визначився. Він за грантами, а ти, Іванку, будеш вояком, а я проситиму Матінку Божу, аби взяла тебе під свій покров, під свою опіку, щоб обминало тебе лихо і ворожі кулі. Ти ще молоденький. Тобі лиш жити, працювати, діточок ростити і милуватися їхнім щебетом, а ти пішов за Україну воювати. Твоїми дітьми став наш покривджений народ. То борони його, сину, до останнього подиху, до останньої краплинки крові. Я не зганьбила ні свого роду, ні честі України, хоч не змогла захистити своїх соколів від більшовицької напасті, але свою гідність людини, жінки та українки відстояла і сьогодні горджуся собою і своїм вчинком. Вмираю з чистим сумлінням, а жаль, і любов залишаю на грішній землі.

У тюрмі зіграли ранішню зорю, а ще не дрімала. В дверях загарчав замок.

- На букву "Л".

- Лисак, - відповіла.

- Вставай, небого, мерщій снідати, бо на сьогодні тобі назначений суд, -подаючи миску з баландою, сказав вертухай.

Не доторкнулась до їжі, весь ранок молилась і Бога благала: не зламатися, не просити пощади в катів. Тому, коли руки кували в кайдани, була напрочуд спокійною і не звертала ніякогісінької уваги на все те, що

відбувалося навколо неї. Було байдуже, куди поведуть, бо напередодні вже попрощалась з білим світом, а тепер жила у вимріяному світі своєї уяви.

Маму завели в якусь кімнату і посадили на стілець за огорожею. Поруч посідали вартові з наїженими багнетами, ще два стояли по боках, а декілька розмістились у залі для публіки. Раптом голос - аж у вухах задеренчало.

- Підсудна, встаньте і розкажіть судові все про скоєний вами злочин.

- Я не злочинець і не вбивця. То була вимушена самооборона.

- Годі, Лисак. Ви не лише вбивця, але запеклий ворог радянської влади і такими виховали своїх синів.

- По-вашому я злочинець, антирадянщик і вбивця, а мій напасник доброзичливець - патріот вашої держави. Але ж бо цей "добродій", мов кабан вгодований, з собачою люттю намагався виштовхнути мене роздягнену у білу завірюху, розмахуючи перед очима гвинтівкою і якби вчасно не відхилилась, то розтрощив би мені голову. З запіненої морди цього мерзотника несло перегаром самогонки, що провокувало мене до рішучих дій. Верещав: "Я відправлю тебе туди, де Макар телят не пас", але я його швидше відправила до Аврама вівці пасти. То ж скажіть, будьте добрі, в чому моя вина?

- Ви вбили людину, і це незаперечний факт. Ваші дії кваліфікуються за статтею 136 КК РРФСР, тобто вбивство за обтяжливих обставин, що характеризують підвищену ступінь суспільної небезпеки злочину. Сідайте, Лисак.

Хотіла ще щось сказати, але її обірвали на півслові. На душі стало легко, як після сповіді, навіть зарум'янилась.

Слово взяв державний обвинувач - коротконогий товстун. Виглядав, ніби бочка з ногами і руками, а гарбузова голова заплила жиром так, що навіть очей трудно було вглядіти в маленьких шпаринках коло носа. Тереза усміхнулася, таким вже смішним видався їй цей чоловік, хотілося, щоб в цю найвідповідальнішу мить в житті її побачили сини. Я не скиглю, не благаю пощади в сатрапів, а як велика француженка, з гордо піднятою головою, іду на ешафот, як борець за незалежну Україну і за права та свободу свого народу. Вона так захопилася своїми роздумами, що навіть не чула, про що говорив прокурор, а він сипав, як з дірявого мішка.

- Громадяни судді, протягом судового засідання ми пересвідчилися, що Т.Лисак дуже небезпечний злочинець для радянського суспільства. Глянеш на неї, ніби невинна тендітна жінка, а скільки в неї ненависті до радянських людей - на десятьох би вистачило. Нам здається, нібито вона наносить смертельний удар жертві під час вибуху емоцій. Насправді психологічно вона давно готова до злочину. За весь час судового засідання ми не чули від неї найменшого каяття за скоєний злочин. Вела себе зухвало, а свій поступок розглядає, як правовий під час, так званої, самооборони. Як державний обвинувач, прошу підсудній Терезі Іванівні Лисак вищої міри покарання - розстрілу. Може, ви, Лисак, маєте щось сказати? - звернувся суддя до мами.

- Я впевнена, що мене розстріляють, але радію, бо закінчаться мої душевні муки, митарства чужиною і знущання наді мною совітських посіпаків. Запевняю вас, громадяни судді, якби я повторно опинилася в умовах, що спонукали мене до вбивства, я б його повторила без вагань. У мене все.

Суддя об'являє коротку перерву, а після перерви буде виголошено вирок. Тепер залишилося жити уже не дні, а години, можливо, менше. Як би хотілося, щоб все це закінчилося якнайшвидше, бо чого доброго, не витримаю і розплачуся. І раптом:

- Встати! Суд іде. Сідайте, - звелів суддя. - ми протягом кількох годин з'ясовували справу підсудної Т.Лисак, 1905 р.н., с. Підліски, Ходорівського району, Дрогобицької області. Обвинувачується Т.Лисак за статтею 136 КК РРФСР, тобто вбивство представника влади за обтяжливих обставин. За націоналістичну діяльність і сприяння українським бандформуванням у жовтні 1947 року її разом з сином

Іваном виселили у віддалені райони СРСР. По дорозі І.Лисак втік з-під варти і сьогодні його розшукує міліція. Справа Т.Лисак розкрита, проаналізована і суд прийшов до висновку: підсудна не заперечує навмисного вбивства представника сторожової охорони виселенців, не кається у скоєному злочині. Вина підсудної доведена і суд проголошує Т.Лисак "суворий і справедливий" вирок - розстріл.

Десь на початку 1948 року Терезу Іванівну Лисак розстріляли. Про її вчинок і геройську смерть загомоніли в окрузі поселенці. З подивом запитували одні в других, де взялася відвага, ота незбагнена рішучість, тверда сила в тендітному тілі. Бриніли сльози в очах людей, адже хтось з ближніх своїм ганебним вчинком допоміг катам знищити носія гордого, незломленого, войовничого козацького духу, який ростила в своїй душі та гартувала все життя.

А десь далеко, в рідному краю, молодший син Іван сіяв страх серед московської орди та яничарів. Лиш повернувся в рідне село, не гаючись кинувся шукати зв'язку з повстанцями.

Надворі пізня осінь. Дошкульна мжичка січе обличчя. Вологий холод пронизує тіло до кісток. Сльота така, що ледве ноги витягуєш з болота. Темінь, як у норі крота. Іти до рідної оселі не наважився. Городами та бездоріжжям підійшов до хати зв'язкової Гані. Хвилю постояв в живоплоті, прислухаючись чи

не затаївся поблизу вовкулака, а пересвідчився, що все гаразд, тихенько посту

кав у маленьке віконце сільської хатини.

- Хто там? - відізвався дівочий голос.

- Не бійся відчини мерщій. Це я, Іван Лисак, утік з Сибіру.

За хвилю клацнув замок і відчинились двері.

- Ходи до хати, повечеряєш, умиєшся, відпочинеш, бо ти, напевне, перевтомлений, як сивий віл після важкої праці. Перебудеш кілька днів у нас, поки вийду на зв'язок з "Орликом."

- Гаразд, перш за все дякую за гостинність. Адже мені й так нема куди подітися.

- Ото зараз нагрію води і вмиєшся.

- Із задоволенням, бо вкрився вугільним порохом від ніг до голови і наскрізь просякнутий димом, як вуджена шинка.

Гані нашвидкоруч нагріла води, налила в діжу і вийшла в другу кімнату.

- На кріслі - рушник і чиста білизна. Світити не буду, бо сам добре знаєш, що світло серед ночі може привернути увагу енкаведистів. Вечеря на столі, їстимеш навпомацки.

- Не гризися, конче поцілю ложкою в рот, а не у вухо.

- Спатимеш на ліжку, - сказала Ганя, виходячи з кімнати.

- Якщо щось знадобиться, то кликнеш, я буду в другій кімнаті біля мами.

Через кілька хвилин я ніби на світ народився. Був, як нова копійка, і смачно

вплітав теплий борщ з м'ясом, закусуючи окрайцем свіжого хліба.

- Ганю!

- Що тобі треба, Іванку? - приємний голос з другої кімнати.

- Дякую за нічліг, бо передумав і в хаті не буду - це завелика розкіш для мене. Висплюся в стодолі на сіні. Сама добре знаєш, що до хати можуть завітати непрошені "гості".

- Я хотіла як найліпше, але твоя воля.

- Ти й так для мене чимало зробила і матимеш зі мною ще чимало клопотів.

- То не з примусу, Іванку, а від щирого серця, тому клопоти не осоружні, а

приємні. Сама їх шукаю.

- Добре, піду вже, адже в хаті на спаню московити можуть захопити мене, як собаки зайця.

- То хоч накритися візьми ковдру.

- Не відмовлюся від такої розкоші.

Тихенько вийшов з хати, не рипнувши дверима. Спокійно спало село, навіть мовчали собаки. За хвилю вже був на сіні, глибоко вдихаючи аромат сухих польових квітів. Витягнув за собою драбину, накрився ковдрою і після трьох безсонних діб міцно заснув. Здавалося, що підкрастися безшумно неможливо, але якби так сталося, то винесли б мене разом з тельбухами. За шалюнками свистів вітер, виспівуючи осінню колискову. Дріботів стріхою холодний дощ. Не знаю, як довго спав, але коли прокинувся, на дворі шаріло. Що це - досвіток ни може вечір - не збагну. Не второпаю яка це пора дня. Молодість брала своє, я відчув прилив енергії і бадьорості. Здавалося, було б лише бажання і весь світ мій. Мене охопила зрадлива самовпевненість. Обережно спустив драбину на тік і зліз на землю. Господар зайшов до стодоли аби приготувати корми худобі.

- Добрий день, пане ґаздо, чи, може, вечір - не можу зорієнтуватися.

- Був уже ранок і день, а тепер вечір. Я не знаю як мені повестися, - каже Михайло, - чи будити вас, чи зачекати? Напевне голодні, як вовк. Уже не те, що сніданок, але обід вистиг, а ви не збудитесь. Ото якби облава - думаю си.

- Тоді напевне розбудили б?

- Авжеж, - але зі сну людина не знає, що робити.

- Та що? Надіявся б на власні ноги.

- Чи то допомогло б?

- На двоє баба ворожила.

- Підете до хати, чи сюди принести їжу?

- О, дякую, я ситий ще від вчора.

- А де Ганнуся?

- Пішла кудись.

- Отак щодня, зникне на весь день, а ти, Михайле, гризися, аби не запропастила себе і нас старих. Що не кажіть, але велика нудьга була б, помилуй

Господи, як би загинула.

- Не одна вона сьогодні наражається на смертельну небезпеку, гине цвіт України.

- Оце й кажу, ми старі, а вона завжди про своє, хіба переконаєш її, та й самі добре знаєте, що для батьків дитина.

- Наші серця, Михайле, на деякий час мусять закостеніти.

- Ваша правда. Горе людське, як море, заливає Україну і нема цьому ні

кінця, ні краю.

- Вибору нема, чоловіче, залишилося або вмирати вільними людьми, або бути вічними рабами в руках московітів.

- Ваша правда, Іванку, москаль мусить якнайдорожче платити за нашу неволю.

- Ось і Ганнуся.

- Про вовка промовка...

- Уже прийшла, дитино? Слава Богу, боюся аби не запропастила свою молодість і мою голову.

- Бог з вами, тату. Чому у вас такі чорні думки?

- Чи ти забула про гостя? Пішла на цілий день і хоч би тобі що.

- Ні, не забула, хоча нічим порадувати його.

А очі сміються, аж сяють.

- Ну добре, я принесу обід, а ви поговоріть собі.

Як лиш закрилась брама в стодолі. Іван з нетерпінням запитав: "Ну що? Була з "Летуном"?"

- Не лише з ним, але й з "Орликом" говорила. Кажуть, що поки не перевірять, не можуть тебе прийняти в боївку. Так сказав "Орлик" і ті слова повторив

мені пізніше "Летун".

- А чи не знаєш, як довго буде тривати перевірка?

- Не менш року.

- Що-що? Чи ти здуріла? Цілий рік ховатися на власну руку. Та люди відвернуться від мене, а без народу, що я варт.

- Не знаю, Іванку, та запевняю, що наша хата відкрита для тебе.

- Нехай, адже чолом муру не проб'ю. Зроби мені ще хоч єдину послугу.

- Саме яку?

- Піди до моєї хати, але обережно, і якщо не запримітиш чогось підозрілого, то не повертайся, допоки я не підійду. Розумієш?

- Авжеж.

- Тоді іди.

Різко повернулася і вийшла з стодоли. Поволі, стрягнучи, майже по коліна в болоті, наближалася до хати, що стояла пусткою серед села. Деякий час постояла під хатою, ніби сховалася, щоб перечекати дощ, який уже не падав, а лив, прислухаючись, чи не затаївся поблизу червоний ординець. Не запримітила нічого підозрілого. Тоді вона почала досліджувати город і сад. їй причулося, ни насправді, хтось обережно наближався до неї. Певне, Іван і на всякий випадок сховалася в калиновий кущ.

Невідомий йшов городом прямісінько до неї і не доходячи кілька кроків, тихо запитав: "Ну що, нема нікого?".

- Ти звідки знаєш, що я тут?

- Більше ніде тобі подітися.

- Ти мене дивуєш, Іванку.

- Досить розмови. Пильнуй, щоб хтось не надійшов, а я на хвилю махну до стодоли, - і зник у темноті.

Дівчині причулися обережні кроки пішохода по дорозі. Аж затаїла дихання, прислухаючись до кроків, що чалапкали калюжами по дорозі. Здається пішов, але ні, знову зупинився і прислухається. Тут не що інше, як встановлено постійну стежу за хатою. Цікаво, чи він зауважив нас? Невідомий перейшов хату і вертається назад. Хоча б Іван в цю мить не вийшов зі стодоли. Кроки поволі віддалялися і затихли. Ганнуся швиденько підійшла до стодоли.

- Мерщій, що там вовтузишся так довго, хату пильнують.

Іван дозбирував і розпихав по кишенях набої, поруч лежала гвинтівка. Залишилося закрити і замаскувати тайник. За лічені секунди робота була закінчена.

- Ну як? - запитав, виходячи надвір.

- Здається, хата під наглядом.

- Було б дивно, якби не пильнували. А позаяк, най стережуть, тут моєї ноги більше не буде, що треба, я вже зробив, - поправляючи на плечі гвинтівку.

Городами, поверталися додому, а дощ лив, як з відра. Обмоклі зайшли до стодоли.

- Може, підемо до хати обігрітися, - каже Ганнуся.

- Від сьогодні моя хата, Ганю, це людські стодоли, рідше горища. Але якщо маєш бажання, то візьми мою куфайку і просуши коло печі.

- Гаразд. Зачекай хвилю, я зараз, - і вийшла зі стодоли.

За мить рипнули сінні двері і дівчина з кошиком, в якому була вечеря, повернулася до стодоли. її золоте волосся розсипалося по плечах, рум'яне личко аж пашіло від прохолоди та дощу.

- Хто ж таке бачив, - каже Ганнуся, - за всякими турботами забули за їжу. Уже пора вечеряти, а ти ще не обідав. Не пробуй віднікуватися, кишки, напевне, грають марша.

Ганнуся швиденько присіла, зробила з сіна столик і поставила на нього миску з гарячою картоплею та варениками зі сметаною, блиснувши кругленькими колінами. "Яка гарна дівчина", - подумав Іван, - "і як швиденько і спритно порається”, - і вже голосно сказав:

- Дякую тобі, мій ангел хоронитель.

- Не жартуй, якщо наївся, то дай псові губи облизати і мерщій на сіно.

- З тобою н.е те, що на сіно, а на стодолу виліз би.

- Та годі тобі, краще подумай про своє становище. Добраніч, завтра навідаюся.

- До завтра ще треба дожити.

- Твоя правда.

Дівчина пірнула в темноту. Стрункими довгими ногами спритно обминала калюжі. Іван виліз на сіно, ним же постелив і сіном накрився. Не спалося. Як жити одному? Надіюся, що мені все-таки поталанить і я буду вояком славної УПА, а поки що треба зачекати. Удосвіта піду від цих гостинних господарів. Не юну довго бути тягарем для людей. В хаті світиться, поки ще не лягають спати, піду попрощаюся. Уже не злазив, радше скотився на тік і швидко пішов до хати.

- Добрий вечір!

- Що сталося, Іванку? - хором запитали господарі.

- Нічого особливого, просто я вирішив на деякий час піти від вас.

- Але куди?

- Ще сам не знаю. Та куди б я не ходив до вас завжди вертатимусь. Як масте, дайте буханець хліба на дорогу.

- Зачекай хвильку, я зараз туди і назад.

З цими словами Ганнуся вийшла до комори і повернулася з хлібом, салом і І сіллю. Все спакував у наплічник, ще раз подякував і вийшов у ніч.

- Як не матимеш притулку, приходи до нас, - сказала Ганна і ніжно усміхнулася.

Вийшов надвір, а вітер холодним дощем жбурнув в обличчя. Не йшов далеко, а повернув до першої ліпшої хати, побачивши приставлену на стрих драбину. Тут було повно сіна. Працював цілу ніч. Робив криївку без відома та згоди господаря. Жив тут чоловік і шестеро неповнолітніх діточок. Національної активності не проявляв і тому не був в полі зору енкаведистів. Удосвіта криївка була готова. Сіно зі стриху худобі даватимуть напровесні, а до того часу годуватимуть корови сіном зі стіжка та стодоли. Як виявилося в майбутньому, мої розрахунки були правильні. Вхід до криївки зробив попри шалюнки. Вийти з неї і зайти можна було лише на животі. Зверху 1,5 метри пресованого сіна, крізь повалу йшло тепло зі стайні. Все було б гаразд, якби господар не забрав драбину. На всякий випадок треба роздобути міцну линавку. Так розпочалась перша моя партизанська зима. Вночі тихенько виходив. Йшов в село роздобути харчів, протоптаною стежкою до дверей стайні і призьбою, на якій снігу ніколи не було, добирався до линавки і з її поміччю в криївку. Через оберліхти міг спостерігати, що робиться на подвір'ю і слухати, про що говорять люди. Одного разу госпо-диня, повернувшись з церкви, тривожним голосом сказала чоловікові - в селі облава. Я приготувався: загнав набій в патронник і поставив кріс на запобіжник. Не дуже й хвилювався, бо щоб мене знайти, треба приблизно дві тонни сіна випакувати на двір. Звичайно, то для них не проблема, якщо знатимуть, що там пось є. Якщо виявлять, то трьох, а якщо добре піде і більше, пішлю у пекельну мандрівку. За якийсь час дивлюся, група з восьми чоловік заходить на подвір'я. З хати ніхто не виходить, лише господиня виглядає крізь вікно на двір.

- Ходімо в хату, - командує офіцер. - Ну-ка, Сережа, вперед.

Москаль наїжив десятизарядку, штовхнув ногою сінешні двері і з гуркотом та галасом увірвався в кімнату.

- Бандеры єсть?

- Нікогісінько, крім нас і дітей.

- Ладно, посмотрим. Ну-ка, покажи вход на чердак.

- З сіней, товаришу.

- Лезь вперед!

Микола сміливо поліз, а москаль за ним, тримаючи зброю напоготові.

- Дивіться, товаришу, тут, крім лахів та всякого мотлоху, нема нічого.

- Ладно слазь, - а сам залишився заглядати в порожні бочки та порпатися в сміттю, як курка на осонні.

Тимчасом солдати розбрелися подвір'ям. Один заходився проколювати пікою

стіжок з сіна, як бик рогами, другий ту саму роботу виконував в стодолі. Нарешті вилізли в стайні на стрих. Тут годі було орудувати вільно пікою, бо на заваді да*. То вони навскіс почали раз коло разу прошивати наскрізь сіно. Я приготувався, якщо піка йтиме просто на мене - відсунуся. З цією метою повернувся на бік, залишивши простір для маневру. Ось піка свердлить сіно прямо наді мною і проходить повз мою шию. Це був найкритичніший момент. Нарешті енкаведистам набридло на дурняка ширяти пікою і вони, люто вилаявшись, злізли по драбині на землю. Весь цей час я тримав офіцера на прицілі і на випадок бою перша кут призначалась для нього. Обшук закінчився, та ординці не знімають блокади, я вже третій день голодую, до того ж утруднені фізіологічні потреби. Мені хоч би на кілька хвилин зійти на землю. Поступово мій організм само дисциплінується і мене вже не тисне ні голод, ні холод. Цілий тиждень не виходжу з криївки, аж пісня того, як чекісти вступилися з села, вийшов на світ Божий. Стояла тиха, зоряна, морозна різдвяна ніч. Йду на зустріч з колядниками.

- Христос Рождається! - вітаюся.

- Славіте його! - відповідають хлопці та дівчата. Прийди до нас на вечір, який ми організували на передодні Водохрестя. Чемно відмовляюся від запрошення.

До мене підходить Іван Гула, брат стрибка "Федя", що запопадливо вірою й правдою служить окупантам. Він встиг вже допомогти ординцям захопити двох повстанців.

- Ходи до мене, - каже Іван, - дарма, що в селі нашу родину люди вважають ренегатами, то через брата Федора, бо він насправді сексот. Але ти добре знаєш, що я не видав тебе москалям під час заслання. Не секрет, - каже Гула, - що Федьо ходить з енкаведистами на облаву, отже йому довіряють, тому, думаю, в мене шукати не будуть.

- Ходи до нас, я зроблю в стодолі криївку і житимеш як в Бога за пазухою.

Звичайно, я зрадів такій пропозиції. Не так вже, щоб розкошувати, але принаймні не турбуватимусь харчами і притулком.

Десь в середині березня випав пухкий свіжий сніг. Я зранку вийшов на двір і жахнувся: біля стодоли побачив чіткий відбиток кірзового чобота та прикладу карабіна. Зрозуміло, Іван про моє перебування в стодолі сказав братові, той чекістам, а вони пильнують, коли до мене на зв'язок прийдуть повстанці. В криївку я вже не повернувся, але й не міг повернутися до свого попереднього схову, бо на дворі шаріло. До ночі перебуватиму в лісі, а мороз дошкуляє безмилосердно. Рухатися не можна, бо засічуть і цілою ордою нападуть. Мій рух зводився до того, що я весь час ворушив пальцями в чоботях. Думав, не дочекаюся вечора, закостенію в лісі, як патик, як льодяна бурулька. Весь одяг покрився інеєм, брови та вії побіліли, як в справжнього Святого Миколая. Хоч би сніг падав, а на лихо погода сонячна. Нарешті почало темніти. Пора вже йти, та ба, годі ногою ступити, затерпли і, здається ніби не ноги, а дерев'яні костури. Крок за кроком і мої ноги почали розігріватись. Уже не йду, а підбігаю. Обережно добрався до свого постою. Докучає голод і холод, але я не ризикую йти в село. Скрип снігу під ногами чути на віддалі п'ятдесяти метрів. Нарешті, трохи відігрівся і на третій день іду в село. Тут я довідався, що мою маму розстріляли більшовики.

На дворі лютує зима, а більшовицькі війська шаліють по селах. Під час облав руйнують людям печі, роблять засідки. Не відстають і наші ренегати. Зі шкіри пнуться, щоб догодити окупантам. Чомусь так повелося, що коли нація напружує усі моральні, розумові, фізичні сили у боротьбі з віроломним чужинцем, що завойовує для себе нові території, привласнює природні та матеріальні ресурси, а народ перетворює в рабів, знищуючи його духовну та матеріальну культуру, в таку доленосну добу ці покидьки підтримують завойовників та їх підступні наміри. Часто ці перевертні жорстокіші та брутальніші від окупантів. Очолені енкаведистами, безжалісно знущалися над своїми односельчанами, примушуючи людей підписувати непомірну позику, оплачувати непосильні податки, здавати контингент хліба. Мабуть, їхня порода повсюдно і у всі часи однакова. Як можна тероризувати і зневажати друзів, з якими зростав і ділив радість дитячих забав, на догоду чужинцеві. Треба втратити не лише совість, але й людську подобу, щоб у своїй запопадливості перед окупантом ґвалтувати матерів, сестер, вбивати чоловіків та знеможених, голодних дітей. Бабусь і дідусів запаковувати в товарні вагони і, пограбувавши, виселяти в Сибір. І після всього заявляти: "Я будую щасливе майбуття України". Це мені не вкладається в голову. Тут психічне збочення, чи, може, генеза Тугарвовків, не знаю.

Отже, Федір Гула, народжений в селі Підлісках, другий такий самий, як він зі села Черемхів за наказом гебіста Громова арештують брата Ярослава Сохана, що в той час перебував в повстанцях, і роблять йому жахливо жорстокий допит зі звірячими тортурами.

- Ти скажеш мені, де переховується Славко, - верещить не своїм голосом Федь, розпалюючи свою лють, - чи, може, хочеш щоб ми тебе так змасакрували, що й рідна мама не впізнає. Замордуємо і так сховаємо, що зі свічкою ніхто не найде.

- Я не знаю, - простогнав хлопець, але це не зупинило садистів.

- Знатимеш, скотино, як заллємо сала за пазуху. Розкажеш все, хто допомагає банді в селі, хто займається антирадянською пропагандою та жене самогонку для банди? Виспіваєш, як попові на сповіді.

Хлопець мовчав, його тіло здригнулося від болючого удару палицею по голові. Кров залила очі. На кухні топився смалець і погрозливо шкеарчав.

- Я нічого не знаю, - ледве простогнав.

- Знатимеш. Коли і де назначена зустріч зі Славком? - запитує Микита, підносячи розтоплений смалець у кварті до обличчя нещасного.

- Будеш говорити правду, чи ні?

- Люди, помилуйте, бо що я вам скажу, якщо нічого не знаю, - розпачливо просився хлопець.

- Брешеш, ідіть твою мать, - і хлюпнув розпеченою рідиною в очі.

Хлопець завив не своїм голосом, він направду нічого не знав. Знепритомнів.

- Освіжи, Федю, його холодною водою, може прокинеться, зарано ще спати. Ми з ним ще не бавилися. Справжня робота щойно починається.

До кімнати увійшов Громов.

- Ну как, ребята, заговорил или нет?

- Поки що меморандумом, але надіємось що скоро заспіває.

- Покваптеся, - і глянув на обличчя. Замість очей глибокі рани. Жертва уже не плакала, а скиглила, стогнала і якось дивно сіпалась усім тілом.

- Молодцы, ребята, так держать.

Москаль добре знав, що хлопець не поінформований у таємниці брата-повс-танця, але йому потрібний терор і смерть під час жахливих катувань, щоб залякати інших. До того ж у нього руки чисті, бо роботу за його наказом виконали ренегати. Громов усміхнувся і вийшов з кімнати.

- Під душ його, - наказує Микита.

- Пізно, йому уже нічого не поможе.

- В такому разі припини муки.

Глухий удар прикладом і слідство закінчилося разом з життям. Упирі вмивали руки. А десь рвалось материнське серце на криваві шматочки. Очі не висихали від сліз.

- Я хотів дістати капітана Громова, - каже Іван, - але він зі своєї чекістської барлоги майже не виходить.

Люди дорікають "Летунові", на чім світ стоїть. Які ви повстанці, якщо не маєм захисту від вас? Доки Федь з Микитою знущатись будуть над нами? Різдво у 48-у зустріло нас завірюхою, як лише вийшли на дорогу - жбурнуло холодним снігом в обличчя.

- Де святкуватимемо? - питає "Олень" в "Летуна".

- Поки в моїх руках не буде Федора та Микити ніяких свят ні в Лукавці, ні в Черемхові, ні в Підлісках, ні в Городищі. І зарубай собі на носі, що я не заспокоюся, поки їх не захоплю живими або мервими.

Різдво морозом обпекло повстанців.

- Ну що, хлопці, йдемо до Феді в гості?

- Авжеж, - підтакнув "Дон".

Від морозу та швидкого ходу зарум'янилися. Церковні дзвони співали хвалу новонародженому. "Христос рождається!", - вітаються люди при зустрічі.

- І куди ви, хлопці, претеся серед білого дня, шукаєте собі ґудза? - питається знайома молодиця.

- До Федора в гості, - відповів "Летун".

- Щасливих і веселих свят!

Хлопці швидко підійшли до Федькової хати. Його мама акурат збиралася до церкви і на сина-зрадника не звертала ніякогісінької уваги. Федь розлігся на канапі, спершись на лікоть, навіть не зняв кожуха, бо чекав колегу на свята, що мав ось-ось приїхати на коні до нього. "Гульнемо, і в район", - думав Федь. На столі стояла пляшка самогонки і закуски - аж слина точиться. Як лише ступили на подвір'я, «Летун», ніби сам до себе мовив: «І що це значить хвіртка нароствір, він десь поблизу має бути».

- Нумо, обережно, але якнайшвидше в хату, а я перевірю довкілля.

«Дон» з «Оленем», як лиш відкрили двері, зустрілись віч-на-віч з Федьом, що

сидів на канапі. На якусь мить розгубилися.

- На місці! - швидше інтуїтивно ніж свідомо, крикнув Дон. Федь навіть не ворухнувся.

Раптова поява на порозі повстанців паралізувала не лише руки, а й мову. "Олень" миттєво прискочив до розгубленого Федя, забрав у нього автомат і, обшукуючи, витягнув із-за пояса пістоль.

- Ну ти не як-будь озброєний, - здивувався "Олень".

- Паніматко, дайте, будьте добрі, мотуз, щоб не фицався я мушу зв’язати йому руки.

Мати стояла ні в сих, ні в тих і тихо прошептала:

- Чи я не казала тобі, бовдуре, що довоюєшся, небоже.

- І довоювався, - сказав "Олень" та взяв від мами мотуз. •

Тим часом "Летун" оглянув стодолу і зайшов до стайні. "А бодай на мою дурну голову, та кінь осідланий стоїть навіть не попущені попруги. Він десь тут поблизу", - і розглядаючись на всі боки, вийшов зі стайні. Назустріч біжить "Олень".

- Друже провідник, ми вже зв'язали негідника.

- Молодці, хлопці, а ну мерщій до хати.

Глянув на стіл і вигукнув:

- Очевидно готувався, щоб зустріти "дорогих" гостей.

- Ми вже тут, а Микита на підході. Головне не проґавити і зустріти його з музикою.

- Знаєте, хлопці, я завжди просила його: дай си Федю, спокій, бо пропадеш ні за що. Та де там, не хотів слухати мами, то най слухає псової шкури. Надіявся гульнути з Микитою і чкурнути в район. Ой, не врятують вже тебе, твої хлібодавці, чує моє серце, що в район поїдеш з Микитою, але не на конях, а вперед ногами.

- Слухай, "Летуне", зніми з нього кожух, бо всяка добра річ пригодиться на господарці, а йому і без кожуха буде тепло.

- Маєте рацію, паніматко.

І "Летун" спритно стягнув з широких плечей Федора кожух та віддав мамі.

- А тепер відпочивай, Федю, поки прийде Микита.

З другої кімнати поквапно увійшов "Олень”. Він спостерігав через хатнє віконце за рухом на дорозі.

- Друже провідник, іде Микита.

- То добре сховайтеся, паніматко, до комори, бо від випадку ніхто не застрахований. А ви з "Доном" займіть бойову позицію.

На подвір'ю заіржав кінь. До нього зі стайні обізвався Федів каштан.

- Будь чемний, Федю, сам бачиш, що мушу приділити трохи уваги твойому співучаснику злочинів.

“Летун" зняв з запобіжника автомат і хутко зайняв позицію в сінях біля вхідних дверей. Микита прив'язав коня і швидким кроком йде до хати. Рвучко відкриває вхідні двері і на порозі віч-на-віч зустрічається з "Летуном". Його собаче життя на півслові обірвала коротка автоматна черга.

Радіють люди, нарешті скінчилось знущання над ними виродків. Кривда від чужинця не така болюча, як від доморощеного негідника. Селяни наймають Службу Божу за здоров'я "Летуна" і його товаришів. Торжествує свята помста народних месників над слугами сатани та їхніми повелителями.

- Ти, Федю, примірний дисциплінований хлопець, дай лиш розпутаю ноги. Нам пора вже вимітатися з твоєї хати. Вставай, годі вилежуватися, йти вже пора. За Микиту не хвилюйся, москалі влаштують йому пишний похорон з оркестром.

Під час стрілянини шаленою кулею поранено "Дона".

- І як це могло статися, - дивується "Летун", - "Олень" ніби не стріляв і автомат Микити мовчав.

- Недарма люди кажуть, що Бог кулі носить, або раз в році і вила стріляють.

- Йти можеш? - звернувся "Летун" до пораненого.

- Авже ж можу, хоч до Львова не те, що до криївки.

- Ти, Федю, хоч попрощайся з мамою.

- Не треба, - каже мама, - вважайте, що в мене не було сина.

- У такому разі бувайте здорові, паніматко.

- Щасти вам Боже, - і повернулася до стіни, ховаючи солоні гіркі сльози.

Арештованого вивели з хати і зникли у сніговію. Не доходячи до лісу, що

парадно прибрався в іній і мав вигляд чарівної казки перед Різдвом, 'Дон" почав никнути, обличчя зблідло, а уста скривилися, як середа на п'ятницю.

- Тобі погано, друже?

- Світ крутиться, йти годі, в пазусі мокро, мабуть, стікаю кров'ю.

- Присядьмо, - каже "Летун".

Вже не сів, а майже звалився з ніг.

- Ну що ж, Федю, хотів віддати тебе нашій СБ, щоб розібралися з тобою, але, як сам бачиш ситуація складається не в твою користь. Ось тобі листок паперу і власноруч опиши всі свої злочини перед нашим народом.

- Розв'яжи руки, бо як писатиму?

- Певна річ, сам розумію. Вибач, що нема столика, обійдешся і на коліні, прецінь грамотний, на чім-будь писав доноси на односельчан.

Федь зі скрипом в душі написав: "Я, Іван Гула, з села Підліски, минулого року навів енкаведистів на двох бандерівців і вони загинули. Разом з Микитою замордував брата повстанця "Дона". Вислідив і здав Івана Лисака, що переховувався під час заслання в Антона Антонюка. Скоїв чимало дрібніших злочинів. Все це я робив за наказом енкаведиста Громова".

- Сам добре знаєш, що знаю всіх людей в селі, знаю хто чим дихає і чим

займається, то ж моя інформація для чекістів була надзвичайно корисною. Без мого підпису з села не вивезли і не арештували ні однієї людини. І в навколишніх селах, де мене не знали, ми преодягалися на бандерівців, приходили до господаря, гостилися, велася розмова на антирадянську тематику, а наступного дня приходили і арештовували людину, або всю родину виселяли в Сибір.

- Все це ви робили оба з Микитою?

- Ні, з нами завжди було не менше двох енкаведистів.

- Слухай, Федю, ми разом ходили до школи. Однакові в нас були умови життя, то як могло статися, що наїжилися один проти другого не на життя, а на смерть? Не розумію, чому ти не розділив долю свого народу, а став на службу окупанту.

- Піти з вами, "Летуне", то означало йти на неминучу гибель. А піти з більшовиками, то була надія залишитися живим, одержати нагороду, а в майбутньому стати якщо не головою колгоспу, то головою сільради. Я розумію, що скоїв тяжкий злочин проти свого народу і заслуговую смертної кари, та прошу, не вішайте мене, а розстріляйте.

- Гаразд, занотуй все на папір і розпишися. Зберіг би тобі життя, та совість не позволяє.

- Сподівався нагороди від окупантів, а довелося звести рахунки з собачим життям.

Сніговій замітав сліди. Повстанці якийсь час стояли мовчки над небіжчиком і кожний розумів, що Федір зі села Підліски схибив у житті і став нишпоркою страшної московської потвори, що залила Україну кров'ю і сльозами народу.

Від тепер група "Летуна" стає символом справедливих месників, що оберігають свій народ від насильств, грабежів і терору. Хлопці бажані гості майже в усіх родинах навколишніх сіл. Справжнє його прізвище Володимир Давид, родом зі села Підліски з J921 року народження. Це був надзвичайно сміливий, міцної будови чоловік. Його лагідні сиві очі під час бою перетворювалися на дрібненькі тверді кришталики, яких не можна торкатися, щоб не розсипалися осколками.

В 1944 році відділ повстанців, в якому служив "Летун", перейшов фронт в більшовицьке запілля і роздислокувався на терені Золочівського району. Місцеве населення повідомило командира, що в селі швендяється підозрілий незнайомець. Провідник боївки СБ наказує "Летуну" арештувати підозрілого і привести в штаб повстанського відділу. Це було перше завдання, що йому в індивідуальному порядку наказано виконати. "Летун" раптово появився перед запідозреним. Його цивільний одяг не насторожив незнайомця, а навпаки, притупив в ньому пильність.

- Руки вгору! - різко наказує "Летун", вихопивши з-за пояса пістоль.

Від несподіванки чужинець заметушився, але грізний вид "Летуна" примусив його здатися. Повстанець, як завжди, спритно обшукав незнайомця і витягнув з його кишені пістолет.

- Марш вперед! - наказує "Летун", та пройшовши кілька кроків, захоплений оговтався і, побачивши, що його супроводжуючий розслабився, б'є з усієї сили "Летуна" між ноги.

Жахлива біль паралізує рухи. "Летун" падає, а незнайомець рвонувся втікати. Та зібравши всю силу волі, долаючи біль, "Летун" вистрелив у втікача. Той ніби спіткнувся і впав обличчям до землі. Хто був той арештований? Мабуть, людина з совітської розвідки. Так безславно закінчилася його шпигунська діяльність проти УПА. "Летун" скоро оговтався, з горем на половину встав на ноги, зціпивши зуби, і на очах людей, що збіглися, аби помогти при необхідності, обшукав вбитого і витягнув з його кишені "аусвайс" на ім'я якогось Франца Вензля. За хвилю про-звітувався перед провідником: "Наказ виконано, але під час непередбаченої сутички, вимушений арештованого пристрелити", - і подав вилучений "аусвайс".

Через кілька днів провідник СБ викликав "Летуна" до себе і від імені командування УПА об'явив йому подяку: "За знешкодження особливо небезпечного московського агента - людину з російської розвідки".

- Не знаю, як то сталося, але скоро "Летун" появився на наших теренах, -каже Іван. - Тут, у селі Підліски жила його велика юнацька любов.

Наша українська, а не російська чи монгольська, що червоною ниткою тягнеться крізь віки історичного життя нашого народу. Цей образ українки яскраво вирізьблений в Марусі Чурай, Шевченковій Оксані, в дружині Андрія Война-ровського і Катерині Зарицькій. Це та любов, що загорівшись один раз, уже не гасне все життя.

- Такою була дружина мого провідника, - каже Іван. - Диво людське, а не любов. Тому рвався він у наш терен на Ходорівщину, щоб бути ближче до Ганнусі. І йому це вдалося. Треба було бачити, як вони раділи своєму щастю. їм здавалося, що вони на сьомому небі. Він забув на якийсь час, що є вояком, а Ганнуся зв'язкова УПА. Раділи сонцю, квітам і життю, хоч смерть чигала навколо них.

У 4б-му році Ганнусю зловили червоні на зв'язку, але це було понад вечір, то вони вирішили не везти її негайно в район, а зачинити в сільській майстерні, поставивши на стійку солдата. В задній стіні майстерні малесеньке віконечко, крізь яке просвічувалося сонце. Здавалося, туди не те, що людина, але навіть собака не влізе. Тому ніхто з більшовиків не сподівався, що через нього можна вислизнути, а вона попробувала і їй вдалося. Як лиш ступила босоніж на холодну землю, то прошептала: "Тепер, москалю, пильнуй вітра в полі". Всміхнулась і чкурнула прямісінько в обійми свого найдорожчого.

- Як вирвалася з кігтів червоних хижаків, моя голубко сизокрила?

- А так, як вислизає риба з рук.

- Як ти втиснулась у ту шпаринку?

- Як нитка в вушко голки.

- Чудо ти моє незрівнянне, а я вже розробив план визволення.

- І що, надіявся на успіх?

- Авже ж.

- Милий, ти готовий ризикувати задля мене життям?

- Не сумнівайся і запам'ятай: більше без мене ні на крок.

- А організаційна дисципліна?

- Та зрозумій кінець-кінців, що твоє життя для мене чимало важить.

- Чудний ти, Влодку, бо добре знаєш, де б я не була, ти завжди поряд, адже

ми з тобою нерозлийвода.

- У такому разі на днях візьмемо шлюб.

- Давно чекаю на твою пропозицію.

Вони горнулись одне до одного, як пара голубів, а їхні серця співали гімн коханню. Невдовзі повінчались. Кохання на вістрі ножа і бритви - палке, жагуче, але небезпечне. Випробування довго не довелося чекати. На криївку, в якій "Летун" з дозволу проводу проводив медовий місяць у селі Сугрові, напали більшовики. На біду багато не треба, того вечора до "Летуна" в гості завітали два повстанці. Як скоро все закінчилося на рідній прабатьківській землі, де ми боролися за її волю.

- Тут зародилося і зріло велике кохання, - з цими словами Ганнуся вирвала

запобіжник з гранати і щільно пригорнулась до повстанця, готова попрощатись

з білим світом.

- Ти що, здуріла? Дух святий з тобою. Міцно тримай запобіжник і вилазь з

криївки, вмерти ще встигнемо. Справжній вояк завжди думає про життя, а не

про смерть. Вихід під шалюнками в стодолі, а сусік забитий сіном. Дві дошки відірвані і лише прозаїчно причеплені до белька.

- Хата оточена, - гебешники намацали постій, тепер шукають входу, а до стодоли ще не дійшли.

"Летун" запалив сіно. Чорні валуни диму окутали будівлю.

- Ціпко стисни гранату - і вперед.

- Мерщій виходьте, якщо не хочете перетворитися в шкварки.

Повстанці разом з димом вийшли з оточення.

- Негайно в ліс! - наказує “Летун".

Нічна заграва світила втікачам дорогу. Розгубилися ординці та лаяли один одного на чім світ стоїть, шукаючи входу до криївки. Повстанці від швидкого бігу задихались і сопіли, як ковальські міхи. Щоб перепочити, зупинились на краю лісу.

- Тепер як найдальше кидай гранату і лягай на землю.

Вибухова хвиля, ніби палицею, вперіщила Ганнусю по спині.

- Влодку, мене поранило, а від вибуху дзвенить у вухах.

- Не фантазуй, - зауважив "Летун".

Ніч світилася величезною свічкою.

- Аж не віриться, ніби вві сні, - і ніжно пригорнулася до грудей повстанця.

- Сьогодні я побачила тебе у складних умовах.

- Ну як тобі?

- Не розгубився, не втратив голови, як я, і завдяки твоїй винахідливості та розуму живі і можемо насолоджуватися життям, що перенасичене тривогами, смертельним й небезпечним щирим коханням.

Минали дні, місяці, роки. У виснажливій боротьбі гартувались повстанці. Вчорашні юнаки набували бойового досвіду та мудрості. Хлопці вмирали за ідею, що згодом поведе тисячі українців у вирішальний бій за волю народу. А поки що гинуть найкращі твої сини і дочки, Україно. Сьогоднішній марш кидок з Підлісок в село Луковиць дався взнаки "Донові". Хлопець геть чисто охляв.

- Потерпи ще трошки, - каже "Летун", - зараз на хуторі повернемо до знайомого господаря і відпочинеш.

Лише зайшли в хату, навіть ще не привіталися, як "Дон" уже приліг на лавку. Як звичайно під час свят, господиня кинулась гостити хлопців.

- Не турбуйтесь, паніматко, на все свій час, а поки що дайте мені, як масте, шнурок, але такий, щоб не порвався.

- А це нащо тобі мотузки? Прецінь, сьогодні люди йдуть колядувати, а йому шнурок, вбережи, Господи, від лукавого...

- Давайте швидко, потім будете колядувати.

Господиня з осудом кивнула головою, полізла на горище і зняла мотузку.

- Роздягайся, - наказує "Летун" "Дону".

- Друже, провідник, ви що намірились робити?

- Не питай, а роби як я велю.

"Летун" оглянув рану і виявив, що куля застрягла у ребрі. З рани точилась кров.

- Ляж горілиць.

- Отак добре?

Міцно прив'язав пораненого до лавки. Він зауважив, що треба розрізати м'яз аби витягнути з ребра кулю.

- А тепер, паніматко, дайте мені бритву.

- Друже провідник, хоч руки вимийте перед операцією, - каже "Олень”.

- Ти коли-небудь засипав рану порхавкою?

- Авже ж.

- І рубцювалась рана?

- Миттєво. Будь добрий, не просторікуй, а негайно поріж "Донову" сорочку на довгі стрічки.

- Ви що, хочете зі сорочки бинти зробити?

- Який догадливий.

Миттю лляна сорочка перетворилась на бинти. Як вправний хірург "Летун" розрізав рану. Вовком завив, заскреготав зубами з болю повстанець. Чоло покрилось крапчастим потом.

- Терпи, козаче, отаманом будеш, - засміявся "Летун", - лиш глянь, наче цвях в дереві, куля сидить у ребрі, - і міцними пальцями, мов кліщами, висмикнув залізо з кості.

- Уже не кричи, нема чого, операція закінчилась. Ще хвильку, перев'яжу рану

- і додому. Слід було б зашити дірку та крику буде більше, ніж роботи.

Він спритно, ніби поясом, саморобним бинтом перев'язав груди пораненого.

- А тепер можна рушати в дорогу. Дякуємо вам, паніматко, за святковий подарунок. Бачу, що ви його нам приготували в дорогу.

- Веселих свят вам, хлопці.

- Ідіть, паніматко, до церковиці і помоліться за наше здоров'я.

- Я все зроблю без нагадування.

"Летун" йшов попереду і, як на нього, дуже повільно. "Олень" допомагав хворому "Дону". Насилу добралися в криївку. "Дон" аж полегшено зітхнув.

- Будеш вечеряти? - запитав "Олень".

- Нізащо в світі...

Наступного дня перший порушив мовчанку "Олень".

- Здається, операція пройшла успішно.

- І без найменших ускладнень, - додав "Летун".

- Одна і друга на відмінно, - зауважив "Дон", усміхаючись пересохлими губами.

Ще кілька днів перележав хворий у криївці, а за тиждень готовий, як стій, до бою.

- Ну, що загоїлося?

- Як на псові, - на дотепне питання "Летуна" жартом відповів "Дон":

- І хто вас, друже, назвав "Летуном", насправді ви вроджений хірург, -усміхнувся чорними очима "Олень".

- Війна, хлопці, зробила мене, як тепер кажуть, фахівцем широкого профілю.

Не встиг "Дон" твердо встати на ноги, як непосидющий "Летун" наказав

рейдувати у село Лукавець, бо запас харчів в криївці тане, як лід навесні. Саме в цей час червона орда посилює терор проти населення. Війська у своїй неспроможності ліквідувати підпілля лютують, як скажені собаки: проводять облави, руйнують людські оселі, роблять засідки. То тут то там повстанці зводять короткочасні бої з окупантом. Втрати з обох сторін, але якщо більшовики свої втрати комплектують за рахунок рекрутизації молоді, то у повстанців втрати подвійні. Адже у них кожний стрілець на вагу золота, і не тому що бракує прагнучих влитися в ряди народних месників - їх хоч відбавляй, але щоб з молодого новобранця вийшов безстрашний воїн, потрібний час, а його обмаль.

Коли "Летун" та "Дон" вийшли з криївки на свіже повітря, їх оповив морозом холодний вітер.

- У таку погоду добрий господар собаку не випускає на вулицю, а ми шукаємо зайвих пригод, - каже "Дон".

- Не скигли, будь вояком УПА, а не свинопасом, - і всі три не знати чого усміхнулися.

7 Поквапмося, щоб на світанку бути в селі.

Йшли прямо на хутір. Вони не знали, що в районі облава, що хутір оточений з усіх боків, що всюди на чатах вартові. Хоч йшли крадькома, та все одно потрапили в самісіньку пащу червоній гідрі. Зав'язався нерівний бій. Хлопці влетіли до порожньої селянської хати, з якої більшовики напередодні вивезли родину в Сибір. Червоні наступали. Заклекотав їхній кулемет, кулі легко прошивали трухляві стіни, обсипаючи вояків тринком і пересохлим вапном. Противник намагався підпалити хату, але поки що йому не вдалося. "Олень" з "Доном" зайняли позицію біля вікон і поливали вогнем ворога, натомість "Летун" гасав, мов навіжений. Його автомат гарчав то зі стриху, то з сінешніх дверей, то з заднього віконечка.

- Приготуйтесь до пролому, - наказує "Летун".

- Вибираємо позицію заздалегідь, від цього залежатиме наше життя та успіх, але не забувайте про взаємну виручку товариша. Ти, "Доне", відкриваєш навстіж двері, я з 'Оленем" кидаємо гранати. І з вибухом вискакуємо на подвір'я, прикрившись вогнем, відступаємо до болота, а далі низом в ліс. Лиш пам'ятайте, не втікайте сторч головою, бо їм того треба - підняти нас на ноги і бити, як зайців.

"Летун" зняв з запобіжника протитанкову, "Олень" протипіхотну. Несподівано для облавників розчахнулись сінні двері і вилетіли дві гранати. їхній потужний

вибух притиснув до землі облавників, затягнувши подвір'я чорним їдким димом. На якусь мить вщухла стрілянина і з хати вискочили три повстанці, але ніби спіткнувшись, упав тяжко поранений в ноги та груди "Дон". Збагнувши, що йому не врятуватися, зопалу в бік наїзників пустив чергу з десятизарядки і, вихопивши- з-за пояса пістоль, застрелився, адже потрапити в руки живцем сатрапам мало хто рішився. Ці садисти мали насолоду від нелюдських катувань своєї жертви.

Справжнє прізвище "Дона" - Труш, родом зі села Молодинче. "Оленя* справжнє прізвище Антон Лагущак зі села Бортники. Слід зазначити, не було найменшого бою, аби "Дон" не зазнав пошкодження, хіба що, як виняток, влітку 47-го року: щоб обмежити наші рейди районом, окупанти вдаються на спосіб. Вони роздислоковують по селах регулярні військові частини, які нібито зобов'язані допомогти селянам під час жнив. Солдати якимось чином мусять їм перешкоджати рухатися. Позаяк москаля поки смажений півень не клюне нижче пояса в м'яке місце, він не посунеться. Вони щонайменше цікавилися планами партії, а тому -надавали перевагу самогонці і цибулі, яку крали з людських городів. "Летунові" набридло уникати зустрічі з ордою і розробив план розгрому більшовицького батальйону в селі Сугрові. Він розділив село на три частини. Праву віддав під розпорядження "Оленя", ліву - "Дону", а собі залишив центр. План дуже простий: посіяти між вояками страх і паніку та вигнати з села. Операція почалася над ранком. Приміщення, де жили солдати, густим вогнем обстріляно з трьох боків і з дуже близької відстані. "Летун", увірвавшись у центр бою, сіяв серед ординців страх і безлад, залишаючи втікачам вільну дорогу в район. Солдатами опанувала паніка. Ніхто нікого не слухав і на нікого не зважав. Втікали, як стадо сполоханих коней. Втікали групами і поодинці, як той кум від вовків у співомовці Суданського. Залетіли в якесь село, як зветься, не знають, та є надія врятуватися, бо за селом, кажуть, район. Ось жінка вийшла до криниці воду брати, підбіг солдат до неї і благає: "Хозяюшка, дай воды напиться, бежать я больше не могу".

- Що сталося, синочку?

- За нами банда гониться.

- Пий швидше і втікай поки не наздогнали.

Захекались небораки, геть вибилися з сил. Шапки з голів погубили бозна де, в розщеплених гімнастьорках лиш кивають п'ятами. "Дон" втомився, почав припухати. "Летун" з його рук вихопив десятизарядку і ще кілька кілометрів переслідував втікачів.

Минула зима 47 року. Я вимушений залишити свій постій, бо господар бере сіно худобі, а мені страх не хочеться розконспіруватися. Тепер більше одного дня ніде не затримуюсь. Мороз тисне і голод докучає. Зайду в селі до того чи іншого знайомого, дещо перекушу і далі в рейд. Я знаю, що рух - це незручності, але також і запорука не потрапити в руки катам. Сплю як заєць, буває на стриху, часом в стодолі або в стайні з відома господаря, або й ні.

- Чекав весни, - каже Іван, - бо знав, що піду в повстанці. Нарешті загріло сонечко, зазеленіла травичка, повертаються з вирію птахи. Легше стало дихати

- нарешті загріюся.

Ворог притих, менше облав, легше заховатись. Москаль знає, що найкращий сезон для боротьби з нами - це зима. Уже весна минає, а я наче приблудна собака тиняюсь селами, уникаючи засідок та чекістських приманок на ступицях. Один проти усього енкаведе. Тут схибити, як два рази два. Вони знають, якими селами я рейдую, але завжди запізнюються, йдучи моїми слідами. Вже червень минає, а я ніяк не можу зв'язатись з повстанцями. Аж в липні до мене прийшла "Летунова" сестра. Вона знала, де мене шукати. Коли її побачив, то зрадів, як рідній матері.

- Тобі, Іванку, певне навкимилося, не можеш, сараку, дочекатися зустрічі) кущовим.

- Ти прийшла мене жаліти, чи принесла якщо не радісну, то хоч погану вістку.

- А ти як думаєш?

- Не зваблюй мене загадками, кажи чого прийшла.

- Влодко хоче з тобою зустрітися. Візьми з собою зброю. Він на тебе чекатиме біля церкви. А тепер бувай здоровий. Щасливо тобі. Нарешті дочекався свого.

"Летун", кущовий провідник - гроза чекістів, тримає більшовиків у неймовірній напрузі.

- Якщо взяв зброю в руки, то для того аби воювати. - казав Летун, - а якщо ні, то тримайся за мамину спідницю або сиди в теплій хаті.

З ним спокійного життя не буде, а війна майже щодня, оце вояк! Такі люди мені подобаються. Трошки загонистий, але я час від часу буду його вговтувати. Взагалі я в захопленні від нього і мені поталанило бути під проводом безстрашного командира. З нетерпінням чекаю вечора. Вже сонечко сховалося за гору. На землю впали сутінки. Темніє. Йду в напрямку до церкви. Під хрестом чорніє силует людини, напевне, він.

- Слава Україні!

- Героям слава! - відповідаю.

- Ну що, Івасю будем воювати?

- Безумовно, адже я того й прийшов.

І я пірнув у невідоме мені життя. Ще того самого вечора ми пішли у село Лукавець Букачівського району Івано-Франківської області, щоб трохи відпочити і відновити сили після виснажливих рейдів. За тиждень повернулися на Хо-дорівщину у наше рідне село Підліски, та не пройшли і двісті метрів вулицею, як випадково наштовхнулися на групу чекіста Малахова. Все було так несподівано, що чекісти не зробили ні одного вистрілу, розвіялись городами, як полова на вітрі. З капітаном у мене були свої порахунки і я вже давно шукав з ним зустрічі, але на нього наскочив не я, а "Летун". Енкаведист замість того, щоб чинити опір, рвонув з усієї сили поза хатою. "Летун" за ним, як собака за звіром. Шкода, що не міг йому допомогти, бо повз мене втікали солдати. Звичайно, міг їх перестріляти. Але мені чомусь жаль стало безпомічних, до смерті переляканих хлопців, яких влада силоміць примусила збирати по селах поставку хліба державі, залишаючи селянина голодним. "Летун" намагався наздогнати капітана, але той дуже прудко втікав.

- Малахов, зупинися, я тобі не бажаю зла, - кричав "Летун".

Капітан покладався на свої ноги і не вірив запевненням "Летуна". Щоб легше було наздогнати втікача, повстанець викинув автомат. Це була помилка, бо вогонь з пістолета не загрожував чекістові, а тим більше, що Летун не міг наздогнати втікача, а той не міг втекти. Погоня тривала майже дві години і закінчилася безрезультатно, бо енкаведист загубився між хатами у селі Сугрові.

Пізніше Малахов сказав:

- Мене в той час не наздогнав би навіть чемпіон світу з легкої атлетики.

А солдати жартували між собою, мовляв: нам нічого боятися Лисака, адже він в рядових не стріляє, йому давай офіцера рангом не нижче капітана. Після того інциденту група чекістів, очолена Малаховим, як лиш довідувалася, що в селі гостює "Летун" з хлопцями, без галасу і шуму тихенько виміталися з терену.

Навіть не запримітили, як літо минуло. Холодні ночі, дощові дні - це вже не наша погода.

- Не за плечима зима, - каже "Летун", - пора подумати і про криївку. Невдовзі знайшли місце таки в нашому селі у дядька-патріота. Лямку не тягнули, а взялися за роботу. Розвалили піч, викопали яму, заклали балки пора перекривати. І раптом чуємо людський крик на дворі.

- А ну, "Стефку", лиш виглянь, що там коїться.

Виходжу надвір і прислухаюся. Хтось під дверима сусідньої хати кричить трьохповерховим російським матом: "Ну-ка открой немедленно, а то сломаем дверь!". Мабуть, облава, бо чого вламуватися до хати серед ночі. Поквапно йдемо в сад і займаємо бойову позицію. Господарю не довелося довго чекати червоної напасті. Прийшли і до нього.

- Что это? - показує рукою на розвалену піч.

- Та роблю собі невеличку пивницю, щоб картоплю сховати на зиму.

- Ну ладно, подписывай заяву в колхоз.

- Хіба не можна це робити вдень, а то лякаєте дітей і тривожите людям сон.

- Днем дома никого нет, прячетесь в лесу, а ночью мы вас хватаем во время сна, как медведя, и никуда не денешься. Да что я с тобой здесь разглагольствую. Немедленно подписывай заявление, иначе на белые медведи отправим.

- Ваша воля, але заяви не підпишу.

- Тогда собирайся и пойдешь с нами.

- Куди проти ночі?

- В сельсовет. Там мы сломаем твоё упрямство.

І зламали, прищемивши пальці в дверях. До осені не лише організували колгоспи, але й групу стрибків з восьми чоловік, а дев'ятий начальник батальйону - москаль з українським прізвищем. Чимало московитів тоді переписувалися на українців, щоб створити враження, ніби хохли воюють між собою. Правда, між енкаведистами було чимало українців - східняків, але хіба за походженням, бо рідко хто серед них розмовляв українською.

Якось так повелося, що люди до нас йшли зі скаргами, як по свячену воду. Але розглядати скарги не входило в наші функції, та мусиш якось реагувати, якщо хочеш мати підтримку в народі. Контингент стрибків, у той час в с. Підлісках, складався з гультяїв, злодіїв, пияків. Влада їм запропонувала "вибір": тюрма

або стрибки. Це фактично продовження політики штрафних батальйонів під час

війни. Вони не були родаками с.Підліски. їх чекісти назбирали з усього району.

Ці стрибки ночами стріляли собак, вимагали в людей самогонки, плюндрували грядки, визбируючи огірочки, та микали на закуску цибулю. Начальник енкаведист потурав безчинству підлеглих.

- То вже занадто, - каже "Летун". - Геть знахабніли совєтські прихвосні. Я не потерплю і розжену це кубло покидьків. Ходімо, Івасю! До речі, від сьогодні ти не Іван, а "Стефко", зрозумів?

- Авжеж, як в сонячний день.

- Тоді вперед.

Надворі листопад, дрібний холодний дощ моросить землю. Під ногами мокро і слизько. Ледве встигаю за "Летуном". Йдемо прямісінько в гарнізон, що розташувався у Летуновій хаті після виселення його родини в Сибір. Мій провідник володіє надзвичайною внутрішньою силою. Його погляд паралізує стійкового. Стоїть, як вкопаний, навіть не рушився, коли швидким кроком пройшли повз нього і ввірвались до кабінету начальника. Енкаведист при нашій раптовій появі на порозі кімнати вхопився за автомат, але вистрілити йому не вдалося - коротка черга і чекіст на тім світі. Я забираю його новенький автомат для себе і, щоб не уможливити повідомлення в район про розгром створеної станиці стрибків в селі Підліски, розтрощую телефон. Стрибки геть розгубилися і ми легко роззброїли їх. Дорогою на постій ховаємо вісім гвинтівок, бо надіялися погоні, а вони заважали швидко рухатися. Добралися в криївку без пригод і ще до вечора випав сніг, замітаючи наші сліди.

Зиму з 48-й на 49-й рік квартирували в селі Лукавець. Село на межі двох областей, Івано-Франківської та Львівської. Тут до 46-го жили поляки, і в цьому ж році їх виселили в Польщу, а сюди поселили українців з-за Сяну. До 49-го року за весь час радянщини село не знало, що таке облава. Сюди на перепочинок приходили повстанці з трьох районів: Букачівського, Журавнівського, Ходо-рівського. До Різдва жили без будь-яких пригод. Лише по святах довідалися, що в селі відбувся короткочасний бій повстанців з групою чекістів. Під час бою загинули два повстанці та совітський офіцер, командир опергрупп, а також чекісти застрелили господаря хати та його батька. Зима в цьому році була лагідна і ми мали можливість рейдувати селами, а квартирували, де лише довелося, в стайнях, стодолах, стрихах, а інколи і в лісі. Так тягнулося до березня, а коли мало тепліти, випав сніг і вдарили морози. Ми квартирували в стайні. Світало. До нас вбігає стривожений господар.

- Хлопці, в селі облава.

Вилазимо на стрих і приготувалися до бою. За кілька хвилин знову приходить.

- Вони вже в третій хаті від нас.

Ми зрозуміли, що то не облава. Вони зайняли

вулицю і перевіряють хата в хату. Певна річ, мусили мати якусь інформацію. Хати в цьому селі одна від другої розташовані далеченько. Обережно виходимо на вулицю і направляємось в бік Голошівсь-кого лісу. Нараз почалася сильна автоматна стрілянина. Оглянулись і побачили, що в напрямі Моло-динчівського лісу біжить коло півсотні москалів. Зникаємо в покритому інеєм лісі. Увечері повернулись в село.

- Що тут відбувалось? - питаємо в господаря.

У хаті нашої сусідки заквартирували повстанці з

Журавнівського району. їх виявили більшовики і Іван Лисак,

зав'язався бій. В результаті загинув повстанець "Бе- псевдо "Стефко"

реза" і жінка. З цього часу ситуація в селі міняється

на гірше. Стероризовані, налякані люди приймають нас не з таким ентузіазмом, як перше. За важких обставин дочекалися весни і переходимо в свої терени на Ходорівщину. До нас долучається Ярослав Сохан, родом з села Підліски. За час нашої відсутності цієї зими в селі не лише поновили відділ стрибків, а навіть організували колгосп. Знову стрибків рекрутували зі злодіїв, пияків та комсомольців, а начальником поставили чекіста.

- Ліквідувати! - наказує "Летун", - наказ виконаєш ти, “Стефку", і ти, Славку. Хочу бачити вас у справжньому бою.

На цей раз вони укріпилися і легко не здадуться. Підкрадаємось легенько до хати. Крізь невеличку шпаринку в стіні мелькає голова чекіста. Вогонь, і за першим пострілом вбито начальника гарнізону. Відомо, що без команди військо гине. Стрибки розбіглися і за пару днів пішли з села. Не вгавають чекісти. Вони наполегливо знову організовують станицю стрибків, але з місцевого населення. Силоміць впихають в руки людей гвинтівки. Ми радимо їм віднести зброю в район і заявити, що не будуть брати участі в братовбивчій війні. Смішно і трагічно дивитися, як хлібороби йшли з села в район, щоб всі ці залізяки віддати чекістам і заявити: "Ми не будемо воювати зі своїм народом". Чекісти посміялися та зброї не прийняли, а твердо і недвозначно їм погрозили: "Робіть, що хочете, але вертайтеся додому. Якщо підходить, ідіть в банду, а ні - займайтесь самообороною, та знайте - будемо судити кожного, хто загирить гвинтівку". Сумні та невеселі вертались люди з району, несучи зброю на плечах, як коромисла.

Ми їх зустріли на краю села. Зустріч була щирою і теплою.

- Бачу, що вас приневолили взяти гвинтівки в руки, то ж пропонуємо співпрацю.

Люди зраділи, адже ж їх залучено до визвольної боротьби свого народу. В пориві радості "Летун" вигукнув:

- Ми стали набагато сильнішими.

А "Стефко” додав:

- І матимемо докладну інформацію про підступні плани чекістів у селі.

З цього часу наша антиокупаційна робота в селі значно покращала і стала змістовнішою. Тепер ми знали майже все: куди пішли на засідку енкаведисти, кого підозрівають у зв'язку з повстанцями, кого мають намір репресувати. Зрозуміло, що проти чекістських засобів ми застосовували контрдії. Навівши порядок в Підлісках, повертаємось в с.Лукавець, і не лише тому, що там жила дружина провідника. Адже недавно зустрічався з нею. До всього додались нові клопоти. Ганнуся завагітніла. Тепер він мусить думати не лише про боротьбу, алей про безпеку дружини. Треба спорудити для неї простору криївку, щоб добре провітрювалася та була сухою, у щирих та добрих людей. Минулого разу під час зустрічі нарікала, на чім світ стоїть.

- Чому так довго не приходив? Я вже бозна що думала, хоч подавай на розшук. Завжди приносив квіти і обіцяв прийти, як вони зів'януть, щоб замінити свіжими. Квіти уже давно зів'яли, а тебе як нема, так нема. Влодку, тепер, як ніколи, я хочу бути з тобою. Чомусь страшно мені.

- Ти не з боязких.

- Не жартуй, адже я не сама.

- Та годі весь час бути серйозному. Не переживай, я скоро переведу тебе на іншу квартиру, затишну і привітну.

- Весь час молюся за тебе і ненародженого, бо хто його знає, як і коли усе

закінчиться. Можливо, нас скоро не стане, а воно виживе посеред добрих людей і буде спадковим носієм святої ідеї безкомпромісної боротьби за волю рідного краю і народу.

- Повір мені, мила, тепер я рідше приходжу не тому, що охололи мої почуття до тебе, а тому, що боюся, аби через мене не вислідили кати твоє таємниче гніздечко, яке я змайстрував для тебе і нашого дитяти.

Не сподівалася Ганнуся, що їй пощастить пережити совітську вакханалію, що виживе їхня дочка і дочекаються жити, хоч не в такій, за яку поклав свою буйну голову батько, але все-таки у незалежній Україні. З неймовірним душевним тягарем прощався "Летун” з дружиною. Тривожна радість не могла веселити душу. Як ніколи, боявся втратити дорогу серцю людину. Мабуть, тому хотілося зробити щось добре і приємне знайомим. Він пригадав, що недавно до нього звернулася бідна вдова, яка втратила єдиного сина і надію. "Ще так боляче не муляло горе душу поки жила з невісткою, та після смерті сина вона забралася додому і взяла з собою синову сорочку, а я її берегла, як спомин, як найкращу пам'ятку про

нього, як найдорожчий душевний скарб, забрала мій спокій та материнську лю

бов. Щодня тримала вишиванку на виду, милувала та зрошувала сльозами."

- Треба повернути мамі спокій та втихомирити біль серця, - сказав "Летун*.

Це вперше я побачив його чуйність до чужого горя.

- Нема про що довго говорити, вперед, хлопці, - каже "Стефко", і загнав набій в патронник, та поставив автомат на запобіжник, щоб кожної миті бути готовим до бою.

Йшли польовою дорогою крізь кукурудзяне поле. Раптом з куща, що виріс на

узбіччю дороги: "Стой, кто идет?". А так як мій автомат був напоготові, то я

вистрелив прямо на звук і тяжко поранив в голову командира опергрупп. Зав'язався короткочасний бій. А треба сказати, що під цю пору, більшовики комплектували свої бойові групи досвідченими, випробуваними в боях з повстан

цями, солдатами. При найменшій сутичці вони падали на землю і не піднімалися з землі, поки його не затовчеш. Затяжний бій їм на руку, бо вони швидко діставали допомогу, а ми зволікати не мали права, якщо хотіли залишитися живими. Тому, заскочені на засідці зненацька, розсіялися в різні боки. Сталося так, що я мимоволі відлучився від "Летуна" та "Славка". Цілу добу не міг зв'язатися з своїми, а "Летун" весь час шукав за мною в терені. Від людей довідався, що ніби бачили, як мене майже на руках несли солдати з перев'язаною головою. Помилилися, бо то був не я, а моя жертва. Тому, коли я появився, "Лету-нові" заледве очі не вилізли на лоб.

- Ти живий? - здивовано запитав провідник.

- Як сам бачиш. Не лише живий, але й непошкоджений.

- А я вже мітив вночі наскочити на Ходорівське енкаведе і, якщо добре піде, висмикнути тебе з їхніх пазурів.

"Летун" ніколи не залишав товариша в біді.

У травні 49-го року переходимо на Новий Лукавець і непогано заквартиру-вали в одного господаря. Зручнішого місця не найдеш. На Голошівській вулиці жив "Летунів" брат Богдан, а на Журавнівській - "Летунова" дружина, то ми мали з усіх боків достовірну інформацію про становище в селі. Звідси ми рейдували тереном. Одного разу виходимо на крижівку, (так в селі називали перехрестя п'ятьох доріг), раптом перед нами появилося у вечірніх сутінках десять, а може й більше чоловік. Ми залягли і "Летун" твердим голосом запитав: "Стій, хто є?" Група заметушилася і розгублено різноголоссям відповіла: "Стоп, стоп, не стріляйте, то свої". - і зникла в темноті. Хто це міг бути?

- Напевно, сільські хлопці, - каже "Летун".

- Навряд, - заперечую йому, - сільські хлопці не втікали б і оте "стоп, стоп" дуже вже підозріле мені.

У нас був намір побувати в селі Григорів, але з огляду на безпеку, в село ми не пішли, а заквартирували в полі. По черзі пильнуємо, щоб не наскочили на нас більшовики. Я прокинувся зі сну, коли вже сонечко заглянуло мені в очі. Над нами, ніби прив'язаний ниткою до неба, повиснув в одній точці і виспівував веснянок жайворонок. Сонце змітало з хлібів роси.

- Пора вставати, - каже провідник, - а ну, мерщій вмиватися до потічка. “Стефко", як спец, най замете сліди нічлігу, а Слазко піде в село й довідається, з ким ми зустрілися вночі.

Як довго барився Славко не знаю, може, годину, а може, дві, але як повернувся, то ми оба разом запитали навипередки: "Ну що довідався?"

- То були енкаведисти, що буцімто пильнують сіно в полі. По-моєму, друже провідник, ми надто довго засиділись у Лукавці. Солдати зв'язують наші рейди, а тим часом чекісти розробляють план захоплення. Тепер для них все ясно, що ми без сумніву крутимось навколо Лукавця. Залишилося вистежити наші ходи і реалізувати свій план.

“Летун" не любив заперечень, але цього разу визнав мою рацію. Почухавши потилицю, сівши на березі потічка, замріяно зосередився на химерно покрученому вербовому корінні, що створювало якусь абстрактну фігурку і поїло дерево чистою, як сльоза, водою. Нарешті заговорив.

- Перш, ніж покинути терен, я мушу знайти зручне місце, спорудити криївку і поселити туди дружину.

- Тут і мови іншої не може бути, - сказав Славко.

- У такому разі увечері йдемо до господаря, з яким, практично, майже домовився. Тепер нам залишилося попрацювати до сьомого поту.

- Акуратно і з видумкою, - додав "Стефко".

Мені не подобалося, що продовжуємо ходити тими самими стежками та дорогами, якими ходили. Самовпевненість, нехтування безпекою, зарозуміла відвага, недооцінка розумових можливостей противника призвела нас до трагічного кінця. До половини липня перебуваємо в яру між двома вулицями.

Вибране місце для криївки не надалося Летунові. Того пам'ятного вечора як лише вийшли з криївки, то прямо подалися на Старий Лукавець шукати зручнішого місця для спорудження криївки, перейшовши Голошівську вулицю, де ми вже один раз напоролися на москалів, що "пильнували сіно". Перейшли перехрестя і направились на Старий Лукавець. Хата, в яку нам треба було повернути, стояла при самій дорозі. Подвір'я осаджене живоплотом. Духмяно пахне липа. Заходимо на подвір'я. "Летун" через вікно викликав господиню на двір.

- Добрий вечір, - привіталися.

- Чому ви так довго не приходили до мене?

- Справи, паніматко, не завжди можна робити те, що хочеться, а що мусиш. Ви жінка знаюча, бувала, розумна, як на вашу думку, чи могла б у вас заквар-тирувати моя дружина?

- Безумовно, може.

- Але ж вона в тяжі.

- Ну і що. Зробиш для неї криївку, довший час перебуватиме в теплій хаті на свіжому повітрі, а на випадок найменшої небезпеки ховатиметься.

Ми стояли неподалік, нараз чую тріск гілок у грабині і обережний шелест.

- Друже провідник, здається, нас оточують.

- Негайно через задні ворота вниз на город. За городом озерце, а далі болото. Там стоїть хатина.

Господар знав, що ми прийдемо, і вже чекав на нас. Підходимо до хати. Маленька собачка розгавкалася, що нема ради.

- Цить дурна. Ти що, своїх не впізнаєш?

- Ну, шельмо, замовкнеш чи ні. Я тебе зараз за шкірку і до стайні.

Собака замовкла.

- Ну що ж, - подумав я собі, - тепер і дурню зрозуміло де ми є.

Та чомусь промовчав. Мабуть тому, що ми вже два роки водимо більшовиків за ніс. Виходили ще не з такої катавасії і тепер викрутимось. Час приспав пильність.

- Уже вечеря застила, а вас нема і нема. Прошу до хати.

- Чого нас в хату, паніматко. Ви лиш гляньте яка чудова ніч. В таку пору ми хлопчаками сиділи на призьбі, а дідо оповідали, як місяць на небі зорі сіє, а відьми літають на мітлах та забирають у дійних корів молоко.

- Бачу, що ви при місячку та зіроньках вечеряти хочете. Най буде по-вашо-му.

Швиденько на землю постелила скатертину, поставила на неї миску з їжею, налила в горнятка компоту і з діточками пішла до хати. Господар зі "Славком"

сіли спиною до стіни, а я з "Летуном" напроти них. За цей час опергрупа

підкралася до хати, але не сподівалася зустріти нас надворі.

- Гостіться хлопці, чим хата багата, - запрошував господар.

Та не встиг ще підняти ложку до рота, як Славко крикнув:

- Стій, хто є!

Як би він попередив “Летуна", або мене, що хтось підкрадається, ми вийшли б з бою не лише цілими і непошкодженими, але й з перемогою. На "Славків" крик заграли автомати. Перший постріл вбив господаря. "Летун" скочив за один ріг хати, а я за другий. "Славко", смертельно ранений, падає на землю. Намагаюся відтягнути його в бік. В цю мить відчув сильний удар прикладом в спину. Чекіст промахнувся і замість по голові, б'є по спині. Я навіть не оглядаюся, хто на мене навалився, а майже впритул пускаю йому коротку чергу в живіт і він, смертельно ранений, падає поряд зі "Славком". Це мене врятувало. Солдати на якусь мить розгубилися і не знають, що сталося, чи їхній командир рвонув в сад, чи противник. "Летун", прошитий ворожими кулями, сипнув коротку чергу з автомата і впав на землю. Його життя згасло як зірка на небі, що перед боєм летіла метеоритом понад Україною. А кулі сипляться горохом, як з дірявого мішка. Мабуть, був би загинув, якби вони стріляли не розривними, а звичайними кулями. Така куля, торкнувшись гілки рветься, не завдаючи мені шкоди. Перебігаю ставок, болото і вискакую на берег, але не те, що бігти, а йти годі, налились повні чоботи води і хлюпає, ніби купаються качки в калюжі. На ходу розрізаю ножем халяву і вже босоніж тихенько просуваюся городом, через подвір'я тієї господині, де "Летун" кілька хвилин тому домовлявся на дозвіл спорудження криївки. Одна за другою злітають в небо ракети, видно, хоч мак збирай. Шукають мене навколо озера, заглядають у воду, чи бува не втопився, чи може, сховався. Та я не запанікував, голова світла і точно розрахувавши, через озеро зайшов чекістам в тил. Тепер я впевнений, що лише випадок може зупинити мене. Мій слід загубився в озері. Я пішов на село Новошино, а звідти повертаюся на Новий Лукавець. Наступного дня довідався від людей, що господар, "Летун" і "Славко" загинули, а також командир спецгрупи зазнав смертельного поранення. Чекісти його загорнули в перину, яку реквізували в господині, думали, що таким чином припинять кровотечу, але дарма - помер в дорозі до лікарні. Недосвідченість "Славка" ще довго нагадувала мені оту трагічну ніч. З серпня аж до жовтня залишаюся без зв'язку. Рейдую день і ніч. Роблю все, щоб довго не засиджуватися на одному місці.

Я в захоплені від нашого народу, подивляю його самопожертві в ім'я незалежної Української держави. Він готовий крізь смерть йти до мети. Щоб зламати опір народу, московський окупант вдавався до найвишуканіших негідних людини засобів терору, репресій, катувань, підкупу, переслідувань, оббріхувань. І, порівнюючи з сьогоднішнім днем дивуюся, як вдалося чужинцеві так збаламутити людей. Правда, щоб досягти своїх імперських цілей, вони не зупиняються ні перед чим. Адже їм автокефальна церква в Україні зовсім не до смаку, але вони її створили в Галичині, використовуючи патріотизм народу, їхня мета - за всяку ціну завадити відродженню Греко-Католицької церкви, на яку Росія ніякого впливу не мала, не має і не може мати. Вони хочуть розділити народ, посіяти ворожнечу, тоді легше буде в Україні відстоювати свої імперські інтереси. Словом, каламутить Москва воду і рибку в ній ловить. Добре було б спровокувати кровопролиття і спорудити бар'єр ворожнечі, який годі було б здолати протягом століть. Та завдяки мудрості нашого народу цього не сталося.

Дякуючи людям, я маю кусень хліба, маю притулок, одягнений і маю достовірну інформацію про наміри щодо мене чекістів. Бувало, прийдеш до господаря, а він від щирого серця допомагає, чим може і як може, незважаючи, що моско-вити, якщо не дай Господи, дізнаються, то без розмов і найменших вагань вишлють в Сибір разом з жінкою і дітьми. Тому часто голодуємо, перемерзаємо лиш би не накликати біду на людину, що так щиро допомагає нам. В критичних умовах стріляємося, щоб мимоволі, під час неймовірних тортур не видати друзів. Про нас мова не йде, бо "обібрався грибом - лізь у кошик". Болить душа за тих, хто щиро і беззастережно допомагав нам, наражаючи себе і сім'ю на величезну небезпеку. Недавно зустрівся з І.Заставним. ніби між іншим він сказав:

- Звужуються, "Стефку", наші можливості, рідшають наші ряди і це ще не біда

- це півбіди. Головне в іншому, що кожна наша втрата деморалізує людей. Бродять московити селами і хваляться, мовляв, "Летуна” вбили і "Стефка" приберемо. Ми знаємо, що він переховується у вашому селі, а ви замість того, щоб пособити радянській владі, допомогти ліквідувати бандита, переховуєте його. Рано чи пізно ми вийдемо на слід цього звіра, але ті, хто сьогодні допомагає йому уникнути справедливої каральної руки радянського правосуддя, хай нарікають на себе. На їхні балачки люди не реагують, але я турбуюсь про завтрашній день. Собака гавкає, а караван іде, і за необхідністю люди ще заповзятіше співпрацюють з нами. Нерідко до боротьби залучаються цілими громадами.

З горем наполовину організували колгосп - це неабиякий удар по нашому рухові. Адже совість треба мати, щоб піти до колгоспника за куском хліба. Мусиш звертатися до бригадира колгоспу, ну хоча б до комірника або завферми. Більшовикам завжди легше найти зі сотні односельчан одного свого вірного підданого яничара, поставити на відповідну посаду, без якої не обійтися нам. Тепер їм легше довідатися, в яких теренах ми находимося і, відповідно, підготовляти план ліквідації повстанського кущового осередку. Але чого гріха таїти, майже всі ці бригадири і завфермами були дворушниками, тобто, працювали на нас і на більшовиків, як та баба в церкві, що ліпить свічку і Богові, і чортові.

Очевидно, московити довідалися, де я перебуваю, тому негайно треба тікати, бо з поміччю яничарів виявлять мене і доведеться схрестити зброю з надмірно переважаючими ворожими можливостями. В силу обставин передислоковуюся на Ходорівщину в моє рідне село Підліски. Йду манівцями, так найменш вірогідно потрапити в засідку. Ніч минає, а я мушу здолати ще добрий шмат дороги. Вже й сонечко вмилося росою і розвіяло туман, коли підійшов до села. Йти далі не наважуюся. Поряд картопляне поле. А спати страх хочеться. До того ж кишки марша грають. Хай буде що буде. Залягаю в міжряддя картоплі і не встиг добре притулитися до землі, як заснув. Не знаю, як довго спав. Раптом чую, ніби наді мною зірвалась граната. Розплющив очі, навколо вирує буря. Спочатку на голову впало кілька великих холодних крапель, а далі як блисне, як загримить, як вперіщить дощем, а сховатись ніде. Пхаю голову під паху, обертаюсь з боку на бік - дарма. Далі лягаю на живіт і хай буде воля Божа. Піднятися і йти в село годі, бо чекісти понаставляли спостережливих пунктів і обсервовують довкілля. Вода заливає міжряддя. Купаюся. Надвечір дощ почав вщухати. З-за хмар викотилося сонечко, обсипаючи мокру землю теплим промінням. Звісно, до вечора не висушуся, але й не замерзну. Дає про себе знати голод. З вчорашнього дня не їв і не надіюся що-небудь перекусити до вечора.

Надворі стемніло. Іду в село. Там в мене чимало вірних друзів. Йду, а в голові одне: як зв'язатися з повстанцями. Невідомо, чи зв'язки, які діяли тому півроку, діють, чи вже провалені. В сутінках обережно підходжу до села. Хоч одяг промоклий наскрізь і ще дуже вологий, але це для мене не проблема. З автоматом напоготові підходжу до Антонової хати. Він якраз вийшов годувати корову.

- Добрий вечір.

- Яким шляхом, а я вже думав за тобою справити поминки. Його розшукують,

а він мов крізь лід провалився, - каже Антон, - ми думали, що тобі кінець,

та очевидно, що ти козак-невмирака.

- Та що тобі, Антоне, говорити, - подумав я собі, - якби ти знав, скільки коштує життя. Ти все одно не зрозумієш, що значить втратити вірного друга, з яким ділився не лише черствим окрайцем хліба, але й життям і смертю.

- Знаєш, "Орлик" назначив зустріч. На цьому тижні, але не назначив дня.

- А чи хоч сказав де?

- Як то де? Та в мене.

- Хитрий цей хлопець "Орлик", він мені подобається, адже все можливе у нашому повстанському житті.

- Як мені тебе повідомити, що на тебе чекає "Орлик"?

- Не турбуйся, Антоне, це вже мій клопіт.

- Ти підеш, чи ночувати будеш у нас?

- Піду, але до речі, чи не найдеться у тебе кусок насущного, бо чого гріха

таїти, вже третю добу не маю, що кинути на зуб.

- Який я недогадливий, з цього слід було починати, а я так зрадів нашою

зустріччю, що забув геть все на світі. Зачекай хвильку, я не забарюся: одна нога

тут, а друга там.

Антон хутко повернувся, несучи під пахвою буханець хліба, головку часнику і добрий шмат сала.

- Ти мов на крилах, Антосю, на цих харчах можна місяць прожити, а не те що перекусити. Поки що бувай здоров, Антоне, і дякую за добре серце.

- Всього доброго, "Стефку".

- До наступної зустрічі.

Як за Антоном закрились в хаті сінні двері, “Стефко" тихенько повернувся і заночував в Антоновій стодолі. Я вірив хлопцеві, але в моїх умовах і вила стріляють один раз в рік. Та не біда, харчів на деякий час вистачить, а без потреби нема чого волочитися селами. Тут чекатиму зв'язку. Десь під кінець тижня, як лиш стемніло, чую хтось крадькома підходить до хати. Хоч і темно, але я чітко впізнаю "Орлика". Два повстанці залишились під вербою готові до всякої несподіванки. В хаті світиться лампа. Господиня порається біля

кухні, ґазда оглядає зношені чоботи, Антон запарує січку корові. "Орлик" підхо

дить до вікна і умовним знаком викликає Антона надвір. Батьки не реагують, вони знають, що прийшли повстанці. Не встиг хлопець з порога ступити на землю, як відразу розпочав розповідь про нашу зустріч.

- Ну гаразд, я все розумію, тепер скажи мені, куди він подівся і де його шукати?

- Не знаю, - каже Антон, - говорив, що це не мій клопіт, буде на місці.

- Як бачите, нічого мене шукати, - я вийшов зі стодоли.

"Орлик" на мить отетерів, а далі, ніби нічого не сталося, твердо сказав: "Ходи сюди". Одночасно підходять "Олень" та Андрій.

- Ну чого тут стовбичимо, нумо до хати, мати вечерю подала на стіл, - сказав Антон.

У хаті згасло світло. Обережно, щоб не спіткнутись, заходимо в кімнату. На

стійці залишився "Олень". У ніздрі вдарив запах свіжого борщу. Господиня запрошує до столу, але мене не треба просити, сідаю за стіл і вплітаю борщ з грибами - аж за вухами тріщить.

За своєю природою я сором'язливий і при світлі навряд чи смакував би їжею так, як в темряві. В хаті все стихло, лиш чути, як дзвенькали по тарілках ложки.

- Хтось ноги переплів, - каже "Орлик".

- Ну і що? У мене така звичка, - відповідає господар.

- А я собі думаю: чому сумно, чому нема дотепних жартів. Очевидно, що ви

про шлунок більше дбаєте, ніж про душу.

- Під час їжі гріх говорити, - втрутилась господиня, - спершу насититься, а вже потім жарти.

- Що ти тямиш, стара. Люди живуть на грані смерті, в ім'я добра народу і України жертвують життям і нема цьому кінця-краю.

- Свободу не дають, пане господарю, і не дарують, а здобувають у важкій

боротьбі кров'ю і великими жертвами, - каже "Орлик", - і лише той народ

гідний вільного, заможного життя, який виборюючи її, готовий вмерти за неї...

- Амінь, ви, друже провідник, говорите як з книжки.

- Воно так і є, але не знаю з якої.

- Хіба це не правда, “Стефку"?

- Безперечна, але правдою є те, що уже більше п'ятьох років наш народ

стікає кров'ю, що московська орда намагається нас фізично винищити, а християнська Європа мовчить, поводить себе так на догоду Сталіну, ніби нічого анти людського, звірячого не відбувається в Україні.

- Та що вдієш, "Стефку", поки що світ побудований не на християнській моралі, а на жорстокому визиску сильнішими націями слабших. Отже, якщо Україна в цьому світі хоче вижити, то мусить прагнути і змагатись до цього, щоб стати сильною державою. Інакше до неї будуть витирати ноги і спотикатись, кому не лінь, а народ залишиться вічним жебраком. Та годі вже теревенити пора відчалювати. Дякуємо за вечерю, паніматко.

- Прошу, приходьте частіше, ми завжди раді, а двері нашої оселі відчинені р вас.

- Ага, ото дасть Бог пам'ять, візьміть молока, бо хто його знає, коли доведеться їсти.

Хлопці підставляли ферфляші, а господиня наливала свіжого, принесеного щойно від корови, молока.

- Здається, один залишився на дворі, щоб пильнувати, то закличте його повечеряти.

- Друже "Олень", ідіть їсти, просили мама, - каже Антон.

- Чого замешкався, нумо до хати, бо захолоне борщ. - підігнав друга "Орлик’.

Поки "Олень" сьорбав з миски, друзі домовлялися з "Стефком" про наступну

зустріч.

- Не дивуйся, мушу проінформувати районний провід про тебе, бо не маю права приймати самовільно рішення, - сказав кущовий.

- То як мені бути? Сьогодні субота.

- У такому разі зустрінемося між селами Лукавець та Молодинче на краю лісу. - Файно є, адже я цей терен знаю досконало.

Ми розійшлися. Я пішов своєю дорогою, а вони своєю. Перевіряють. З нетерпінням чекаю середи, бо годі вже рейдувати в одиночку селами. Ні виспатись доволі, ні відпочити. Очі ніби сплять, а вуха наслуховують, чи не підкрадається лихо. В середу, як лиш сонце зайшло за гору, я вийшов зі села Лукавець у напрямку Ясинівського лісу. Відчуваю, що за мною стежать, чи не веду за собою більшовиків. Зайшов у ліс і йду на умовлене місце. Пройшов кілька кроків лісом, як переді мною, мов з-під землі, з'явився "Орлик", а поруч нього два бойовики, Андрій та "Олень". Між нами відбулася невимушена та щира розмова і я докладно розповів про бій в селі Лукавець під час якого загинув "Летун", господар хати і "Славко?. Прийшовши до висновку, що якби не наша байдужість, то ми не лише цілими вийшли з бою, але розгромили б банду більшовиків, хоч нас було в п'ять разів менше. "Орлик" всю мою розповідь занотував у записник. Заховав його в планшет і наказав: "За мною! Йдемо на зустріч з районним проводом". Зупинились за 20 метрів від лісової коси і "Орлик" подав клич: “Ні-чі-чі". Нам відповіли тим же.

Тепер хочу познайомити читачів з повстанцями, з якими доведеться в майбутньому ділитися не лише насущним, але усіма небезпеками, що чатують на кожному кроці:

"Смерека" - окружний провідник. Справжнє прізвище Святослав Пацелко -загинув у1952 році.

"Михайло" - член крайового проводу. Справжнє прізвище Дмитро Цуца -загинув у 1953 році.

“Легінь" - надрайонний провідник - загинув у 1952 році.

“Вірний" - районний служби безпеки. Справжнє прізвище Балух, родом зі села Городище Ходорівського району.

“Орлик" - кущовий провідник. Справжнє прізвище Богдан Собенко - загинув у 1953 році.

"Сойка” - кущовий провідник, загинув в 1952 році. 5-го лютого 1951 року в селі Бортниках в криївці загинули чотири повстанці з охорони “Смереки": "Вірний", "Зозулька", "Моряк", "Снігур".

"Олень" - кущовий провідник, загинув у 1952 році, справжнє прізвище Антон Лугащук.

"Славко" - стрілець з боївки "Летуна" - загинув у 1949 році в селі Лукавець. Справжнє прізвище Ярослав Сохан.

“Летун" - справжнє прізвище Володимир Давид, загинув у селі Лукавець у 1949 році.

"Гриць" - стрілець УПА, справжнє прізвище Климкович Йосип Олексійович разом з Лисаком Іваном Михайловичем, псевдо "Стефко" 3-го липня 1957 року арештовані та звинувачені за статтею 54-1 "а", 54-8, 54-11 КК УРСР.

"Семко" - кущовий провідник, загинув у 1954 році. Справжнього ім'я і прізвища не знаю.

"Чугайстер" - повстанський літописець, публіцист і друкар. У 1951-му році, захоплений чекістами в криївці, застрелився, а дружина розірвалася гранатою.

Зокрема, кожний учасник визвольних змагань - це епопея нашої історії -романи і кінострічки, а життя кожного повстанця - це приклад для молодого покоління, як треба жити і боротися за щастя і добробут свого народу. Якби наша влада створила такі умови, щоб на прикладі цих велетнів духу виховати хоч одне покоління, то була б справжня Україна для нашого народу, а не для перевертнів і зайд. І ніхто не був би нам указом, якою мовою нам розмовляти, кому і що продавати, в кого і що купувати. Гріх було б не згадати винахідливих, розумних, відданих визвольній боротьбі наших зв'язкових дівчат, що весь інформаційний, розвідувальний тягар та матеріальне забезпечення несли на своїх тендітних плечах. Весь сенс їхнього життя - це любов до рідного, знедоленого народу. Вони не уявляли себе поза визвольною війною. Нерідко я дивувався іхній стійкості та мужності. Хіба лише їх? Усім хто давав притулок, оберігав повстанців, як око в голові, їм сьогодні ми повинні ставити пам'ятники; без них ми не протрималися б й одного дня у цій важкій довготривалій боротьбі.

Такою була, одна із багатьох, зв'язкова Ганя з Черемхова. Це ж вона допомагала мені зв'язатися з "Летуном", а потім з "Орликом". Допомагала в найнебез-печніший і в найскрутніший час нашого повстанського життя. В тому, що я сьогодні живий та непошкоджений йду на зустріч з районним проводом у супроводі трьох повстанців: "Орлика", "Андрія та "Оленя". Йдемо повз село Бортники на Буковину, там чекає окружний провідник "Смерека" та районний "Легінь". Не доходячи до лісу, зупинилися. І "Орлик” подає клич. Назустріч вийшов провідник "Смерека", високий та стрункий, яледве сягав йому плеча, і міцно потиснув мені руку. Поряд зі "Смерекою" районний провідник "Легінь". Вітається зі мною сильною та важкою, як кувалда, рукою. Зі "Смерекою" та 'Легінем" прийшли ще чотири, мені незнайомих, повстанців. Провідник тут же на місці, спонукає розповісти про наш бій з москалями в селі Лукавець. "Смерека" уважно вислухав і, звернувшись до Андрія, сказав:

- Тепер веди, Мойсею, до нашого вертепу.

Мабуть, Андрій не один раз топтав ряст на цій стежині, бо йшов навпомацки, як серед білого дня. Раптом я ніби незручно поступився, спіткнувся і мало не провалився в якусь безодню, а, побачивши перед собою блискуче світло, мимоволі вхопився за автомат.

- Заспокойся, друже, - позаду мене сказав врівноваженим голосом "Смерена", і гостинно запросив, - заходи, знайомся з нашим побутом. Це не королівський палац, а наша звичайна повстанська оселя, та як на мене, аж занадто комфортна.

Я, майже в повний зріст, заходжу в досить простору кімнату. Тут вільно могло б поміститися чоловік вісім. Навіть був запасний вихід. Вода джерелом била з-під землі, а русло ховалося від людського ока в яру. Я був приємно вражений і здивований, адже два роки мого підпільного життя наші криївки завжди були тісні та вологі.

- Тобі, "Стефку", трохи незвично розкошувати та годі вже волочитись людськими стодолами, а тепер відпочивай, - жартуючи, звернувся провідник до мене. - 3 сьогоднішнього дня міняється наша тактика боротьби. З 'Летуном” ти шукав зачіпливих боїв з москалями, а відтепер ми переходимо на політичну боротьбу.

- Друже "Орлик", під вашу команду віддаю нову кадру, тож оберігайте його, заопікуйтеся ним, як рідним сином, а в разі потреби, вимагайте послуху та дисципліни.

Здавалося, що карі очі кущового, наче рентгеном, просвітлювали мою душу, струнка статура вселяла довіру, і мені було легко та приємно спілкуватися з ним. Крім мене, під командуванням "Орлика" був Андрій та "Олень". Ми чемно попрощалися з "Смерекою" і відійшли у свій терен. На підході до свого постою "Олень", нехотячи, спіткнувся на сухостій - аж шапка злетіла з голови, а вітер заплутався в кучерявому чорному волоссі. Який гарний хлопець, подумав я собі. Ще такого пишного чуба не бачив. І чому псевдо йому дали "Олень", а не "Кучерявий"? Трохи дивно мені, що тепер основна наша робота серед населення просвітницька, а для цього кожний стрілець зобов'язаний займатися самоосвітою і навіть здавати заліки перед крайовим провідником "Михайлом". Він створює враження ходячої енциклопедії. Я не знаю ні одного питання під час вишколу, щоб "Михайло" на нього не відповів чітко, коротко ї зрозуміло. Умів розмовляти не з людиною, а з його душею. Завжди привітний, дотепний, розумний, доступний, зі святою вірою в потребі боротьби за кращу долю України. Одного разу під час вишколу мене аж язик свербів запитатися, чи бува не помиляється наш провідник, адже ми озброєні люди і покликані вести збройну боротьбу з окупантом, а ідеологічна хай буде допоміжною. Переважно гинемо через те, що більшовики почуваються надто безпечно. Не раз і не два маємо можливість їх передесяткувати, але ми уникаємо сутички, посилаючись на те, що мститимуть мирному населенню, вони й без того над нашими людьми збиткуються, бо що може бути гіршого для селянина, як цей колгосп. Щось тут не все гаразд, ми їм розв'язали руки, а вони полюють за нами, як за дичиною. Якби помінялися ролями, то й жертв з нашого боку було б менше. За Чупринки ми воювали і москалі боялися вночі ходити селами. Тепер вони змінили тактику і застосовують проти нас ланцюгову засідку, виловлюючи, коли переходимо з села до села. Тому нас, порівняно з минулими роками, гине більше. Якщо на Ходорівщині в 50-му році було ЗО чоловік, то вже в 51-му на ідеологічний вишкіл зібралося 15 вояків. Лекцію з історії України читав виховник "Михайло". Ми, як досвідчені вояки, розставили стійки та спостережні пункти. Коло полудня стійкові повідомили, що до лісу наближається відділ чекістів. Ні їхніх намірів, ні числа не знаємо.

- Розосередитись і зайняти бойові позиції, - наказує "Михайло". - Москаль мусить дорого платити за сплюндрований край і за звіряче катування людей.

Ми обпалені морозами й вітрами, загартовані в сутичках і справжніх битвах. І добре знаємо ціну бойової позиції вояка. Кожний миттєво займає зручне місце для бою. Тил надійно захищений непрохідним болотом - трясовиною. З нетерпінням чекаємо, коли з-за кущів вигулькнуть передні ворожі ряди. Та замість

енкаведистів появилися наші стійкові і повідомили, що неприятель пішов боком. Дивно, адже ми могли їх усіх перешерстити, використавши раптовий і несподіваний удар. Відомо, що звитяжний бій піднімає бойовий дух серед населення значно більше, ніж багатомісячна виховна робота. Люди пересвідчуються, що москалів не лише треба, але й можна бити.

Бойову поготівлю відмінено.

- Командирам перевірити боївки, чи усі стрільці в наявності, - наказує "Михаля".

- Друже провідник, одного бракує! - доповідає "Орлик".

- Невже ж дезертирував?

Ми всі ніяковіємо перед провідником і поволі підходимо до поляни, на якій перед хвилею слухали виклад з історії України. Я глянув - за пеньком, на якому недавно сидів провідник, зайняв бойову позицію повстанець Роман.

- Ти є, а ми вже готові були йти на розшуки.

- Чому не відступив разом з нами? - питається "Михайло".

- Знаєте, друже провідник, якщо загине вояк, то дірки в небі не буде, але якщо гине командир, то це неабияка втрата для всього повстанського руху, для нашого народу і для України.

- Друже Романе, ми вас представимо командуванню до нагороди "Бойовим хрестом".

Хлопець сором'язливо опустив очі. Був це справжній вояк - холоднокровний, незворушний, не розгублювався в складних бойових умовах. Коли ми в селі заходили до якоїсь хати, то збігалися, як мухи до меду, дівчата та молодиці, аби хоч краєчком ока глянути на цього красеня, а він під вогненними стрілами дівчат опускав сором'язливо голову і червонів. Мовчазний, у нього слово на вагу золота, завжди готовий до бою, вселяв у друзів спокій і надію вислизнути непошкодженими та без втрат з більшовицької пастки.

Тепер енкаведисти все частіше проводять облави по селах. Постановили якнайшвидше зліквідувати збройне підпілля в районі. Мене з Романом захопили у селі Сугрові в 1951-у році.

- Ну й ситуація, - кажу сам до себе.

- Нічого, - відповідає Роман, - раз мати родила... найголовніше хоча б десятка два їх покласти.

Село обставлене чекістами, що навіть птах не пролетить непоміченим. Заходимо до стайні, господар якої давно вже на Сибіру. Швиденько вскакуємо на дуже низенький стрих. Високоросла людина може зіп'ятися на пальцях і виявити нас. Ми приготувались до бою. Обличчя Романа не видає жодного хвилювання. Від здивування я усміхнувся. Рука твердо тримає автомат. Вказівний палець на спусковому гачку готовий кожної миті відкрити вогонь. Чуємо, як на подвір'я зайшли енкаведисти.

- Пойдем в сарай, посмотрим, есть там кто-либо или нет, - каже один до другого.

Слідом за ними ще чотири вояки.

- Маємо двох офіцерів, трьох сержантів і двох рядових. Непогана здобич, -шепоче Роман.

Зупинились під люком на горище. З їхньої розмови виходить, що отримали інформацію, нібито в селі квартирують повстанці. Тримаємо їх на перехресному прицілі. Найменша зацікавленість горищем і їм "каюк". Звичайно, ми теж уже не вийдемо звідсіля живими, але все це сприймаємо, як належне, бо така доля вояка, що став на прю з катами його народу.

- Ну що, б'ємо? - ледве чутно ворушить губами Роман.

Заперечую кивком голови. Добре, що нас не захопили в криївці, подумав я, не терплю отих підземних могил. Мою увагу привернув солдат, що прямував до стайні, ніби він тут щось загубив, бачу його крізь віконечко в оберліхтах. Роман багатозначно усміхнувся: "Є що бити". Солдат миттєво витягнув з-за пазухи пляшку самогонки і енкаведисти випили її без чарки і закуски, а порожню пляшку викинули на горище мені під самісінькі ноги.

- Ну что, поджечь сарай? - питається сержант.

- Не надо, оставим это удовольствие тем, кто после нас сюда придет.

Як тільки вони вийшли зі стайні, ми поквапили за ними. Залишатися на місці нема сенсу. Нас неодмінно виявлять. Тоді одягай пілотку. Ми на всяк випадок носили зі собою червонозоряну...

У селі совітів так багато, що вони навряд чи знають один другого в обличчя.

- При найменшій спробі нас затримати, б'ємо, - каже Роман.

Не задумуючись, відповідаю. Ми йшли поміж солдатів, обминаючи пости і як лише вийшли зі села, Роман з розмаху кинув червонозору об землю і сказав: "А щоб їх холера з'їла, добряче замаскувалися. Виявляється, їх можна не лише бити, але й обдурювати".

- Було б бажання, винахідливість і відвага, - сказав я.

- Я вже думав, що нам не видряпатися з пащі московського змія.

- А я, Романе, навпаки, вірив, що ми ще воюватимемо з окупантами.

- Щасливий ти в Бога чоловік, "Стефку", бо я оцінив наше становище, як безнадійне і встиг попрощатися з білим світом. У мене одне було бажання: якнайбільше натовкти більшовиків і померти з музикою.

У безвихідній ситуації я завжди згадую слова мого попереднього командира: "загинути встигнеш, а жити і боротися - це неабияка штука, друже, то мусимо воювати так, щоб наші вороги вмирали..." "Летун" мав рацію, але сьогодні обійшлося... хоч була неповторна мить, а завтра жалітимеш, що пташка вислизнула з рук.

- На все Божа воля, Романе.

Далі йшли мовчки, бо кожний думав щось своє. Я згадав рідне село, родину, смачний обід, що його приготувала мама. Де ж ви тепер, матінко люба, мабуть просите в Господа ласки для сина, щоб не випускав мене з-під своєї опіки. Адже сьогодні моє життя висіло на волоску і все закінчилося благополучно. Мовчанку перервав Роман:

- Пора, "Стефку", подумати про зимівлю.

- Так, але нам нічого турбуватися, "бо Легінь" казав, що вже запримітив постій на зиму.

- Цікаво, де?

- Він не сказав, а я не допитувався.

- Секретний чоловік.

- Інакше не протримався б п'ять років в підпіллю.

- Маєш рацію, "Стефку", мабуть, йому не раз смерть в очі заглядала, як нам сьогодні.

- А він просив, щоб зачекала, бо в нього чимало незавершених справ на цьому світі, - іронізує "Стефко".

- Я цілком серйозно.

- А я хіба жартую? Хіба ми сьогодні не висіли на волоску, Романе?

- Авжеж висіли, я вже думав, що повисну на мотузці, - зареготав Роман.

- А що ти думав, коли ми змішались з москалями?

- Радів, що не промахнуся, як буду стріляти, бо їх навколо нас, як у лісі дерев. Дивуюся чому, вони не звернули увагу на "прохожих" озброєних людей.

- Звикли бачити нас, як ми ховаємось, а серед білого дня крутитися між ними - такого не сподівалися. А якби зав'язався бій?

- По-моєму, поки вони б оговтались, то за сприятливих для нас умов, ми могли їх наколошматити, як жнець снопів у полі.

Зупинились на краю села Бортники. Чекаємо вечора і, прикрившись темінню, йдемо на зв'язок з "Легінем" та "Орликом". Ще на підступі до хати нас зустрів ‘Олень". Сподівався нашого приходу. Зголошуємось перед провідником і розповідаємо про наші пригоди в селі Сугрові.

- Гаразд, перевіримо, - каже Легінь, - а тепер лопати в руки і до праці. Без заперечень і пояснень взялися до роботи.

- Гов, хлопці, не рвіться, ще встигнете набити мозолі, треба бути безсовісним, щоб примусити людей голодних працювати. Нумо до миски з пирогами і їжте на здоров'я...

Поки хлопці працювали, ми вплітали з миски - аж за вухами лящало. Здається, все. Вже накидали за драбину хліба і веселіше стало на душі.

- Давай лопату най трохи розімнуся.

- Вам би тепер, Романе, відпочити, а не гарувати.

- Відпочиватиму на тім світі.

Робота поралась і на світанку криївка була готова.

- А тепер, "Стефку”, маєш замаскувати наш постій, щоб комар носа не підсунув, - сказав "Орлик".

Повстанці пішли до стодоли спати, а я залишився "ворожити” над криївкою. Не подобалось мені, що вхід до неї можна було відкрити лише зовні, а з середини ні за що не відкриєш. Ми тут житимемо, як у тюремній камері. Наш ключник, шістнадцятирічний син господаря, зобов'язався обслуговувати. Все це мені не до вподоби, але я не в силі щось змінити. Поки хлопці спали, я доробляв “гріхи”. Надвечір усе було готове і я пішов передрімати. Поки я спав, друзі відпочивали поряд, а "Олень” допомагав господині готувати вечерю.

Надворі встановилась тепла і суха осінь. Ми раділи останнім променям сонця, шелесту сухого листя в лісі та безвітряній погоді. Згодом холодні ночі змінювали росяні ранки. Почались приморозки. Ми продовжували рейдувати селами, відвідували своїх людей, давали інструкції як поводитися під час облави, як вийти на зв'язок з нами. Юнакам вручали листівки, щоб розповсюджували їх в містах і селах. Зима заскочила нас в селі Підлісках. Звечора потепліло і пішов сніг. Ми вирушили в дорогу. В лапастих, густих сніжинках губилися наші сліди. Уже за північ добралися в село Бортники. Андрій мокрим пальцем потягнув по віконній шибі. Специфічний звук розбудив чуйного господаря. Рипнули вхідні двері і на порозі нас зустрів міцної статури чоловік.

- О, слава Богу, прийшли, а я переживав і підслуховував поміж людей: чи не гомонять між собою про бій повстанців з більшовиками в районі.

- І що?

- Та, ніби, все спокійно. Ну годі вже, бо що я собі думаю? Тримаю людей на холоді голодних і втомлених.

- Не переживайте, ми не квапимося в криївку, нам хочеться як можна довше побути на свіжому повітрі.

- Думаю, надихались за ніч.

- Жінко, чи готова вечеря?

- Уже захолола, поки набалакались.

- Ходімо, годі теревенити на порозі, - сказав, як відрізав "Легінь".

Повстанці зайшли в хату, на столі парували вареники в сметані і щойно

зварена свіжа картопля.

- Не треба світити лампу, чей, ложку у вухо не запхаєш, - сміється "Орлик".

Хлопці сідали за стіл до вечері, але не розлучалися зі своєю зброєю. Подякувавши чемно за вечерю, повстанці пішли до криївки. Останнім зайшов "Гриць".

Хлопець закрив віко і вміло замаскував його. Тепер всю зиму сидітимуть, лише за нагальні потреби випускатимуть їх на вулицю. В сусідній хаті заквартирували зв'язкові "Смереки": "Снігур", "Моряк", "Зозулька" та "Вірний". Напередодні Різдва в 1951 році ми вийшли з криївки, щоб піти по селах зібрати інформацію про рух в терені і наміри більшовиків. Завітали і в село Сугрів. Зустрілися з людьми.

- Що ж бо ви, хлопці, робите? Москалі хаміють геть чисто, шукають ніби бандерів, а насправді находять плуги, борони, упряж та інший господарський реманент і конфіскують, а надто старається отой з району Чумаков.

- Не Чумаков, - виправляє жінка чоловіка, - а Чумак.

- Вони всі тепер "чумаки" замість Бурлакових , "скиба" заміст Глоба, "Рожко’ замість Рогова і все це, щоб збаламутити людей і справжню визвольну війну українського народу підмінити громадянською, звичайнісінька гра слів.

- А чи давно він був у селі?

- Де там давно. Щойно поїхав з такими харцизяками, як сам, прихопивши з собою бутель самогонки, що її вилучив у сусіди.

- За мною, - наказує "Орлик".- Може ще встигнемо перекрити їм дорогу на Ходорів.

Через 20 хвилин вийшли на битий шлях.

- Зайняти бойову позицію, - наказує провідник.

Ми притаїлись на узбіччі дороги. Поблизу мене заліг "Олень", а з другого боку дороги "Орлик" і "Гриць". За кілька хвилин чуємо, як тарахкотить дорогою селянський віз.

- Приготуватись! - наказує провідник, - як лише фіра зрівняється з нами, б'ємо дружно і щільно.

За кілька секунд заговорила наша зброя. Коні сполошилися і рвонули галопом. Чумаков впав на дно васага. Б'ю по конях і вони падають, перекинувши фіру. В цю хвилю Рожков уже був мертвий, а стрибок Хома поранений. Чумаков вислизнув з-під перекинутого воза, жбурнув гранату. Вона впала мені під ноги, а я її відфутболив у ліс і притиснувся до землі. Вибух нікого не зачепив, проте вдалося втекти Чумакову. Ми відійшли на свій постій, а надвечір Хому енкаведисти забрали до лікарні. Ця акція трохи налякала чекістів і вони малими групками уже не тинялися селами. Люди дякували нам, що позбавили їх більшовицької напасті і віддячували доброзичливістю. Проте чекісти на початку лютого і в селі Бортниках влаштували облаву. Мабуть, просочилася якась інформація, окрім того їх духе бісило, що в районі систематично розповсюджувалися листівки, проводилися силові акції. І все це разом скріпляло дух спротиву населення.

Наприкінці січня до нас загостював "Снігур".

- Христос рождається.

- Славімо його.

- Як живете, як маєтеся? Дійшли до нас слухи, що "Орлик" з хлопцями робив у Новосілках розгін більшовикам.

- Так, трошки, щоб не забували про нас. Давно їм треба було б паску спекти, а ми чекаємо з моря погоди. Москалі геть начисто розпоясалися, ґвалтують, грабують, знущаються над народом, а ми позалазили як щурі в нори і чекаємо, коли нас застукають.

- Правда твоя, але правда і те, що ми не можемо вийти в чисте поле, навпроти у сто разів переважаючим силам. Мусимо використовувати хитрість у боротьбі з підступним і сильним ворогом.

- Може, і ваша правда, - погодився "Снігур", - та весна не за горами і ми ще покажемо їм, де раки зимують, а поки що запрошую вас, друже "Легінь", до нас в гості

- Дякую, але я не піду.

- Знаєте, скучно нам.

- Я знаю, і ви щоб розвіятися, виходите в село. Дивіться, бо порушення підпільної дисципліни призводить до сумних наслідків.

Минуло кілька днів, як нас відвідав "Снігур", і п'ятого лютого над ранком хлопець через вентилятор повідомляє:

- Село оточене більшовиками. Наїхала сила-силенна війська.

- Мабуть, облава, - каже "Легінь".

Після короткої наради вирішуємо виходити з криївки і в ранніх сутінках спробуємо пройти через облогу.

- Слухай, Антоне, відкрий люк.

- І слухати не хочу, сидіть там, як вам добре, бо в селі червоних песиголовців, як саранчі в садах. Не встигнете з подвір'я вийти на вулицю, як загинете.

- Не турбуйся за наше життя, - каже "Легінь", - мерщій відкривай люк - це мій наказ.

- Нізащо.

- Ну, якщо залишуся живим, то я тобі вуха повідкручую, зухвальцю.

- Спочатку просіть Бога, щоб вижили, а вже потім будете грозити.

- Заклич батька.

- Тато не прийдуть, бо їх можуть запідозрити.

- А ти що, поза підозрінням?

- Авжеж. Замовкніть, бо до хати з дороги йдуть москалі.

Хлопець вийшов назустріч.

- Бандеры есть, пацан?

- І вас не було б, якби не прийшли. У нас нікогісінько, крім курей та собаки.

- Ладно, посмотрим, а мать где?

- В хаті з татом, а я йду худобу годувати.

- Сколько лет, пацан?

- Шістнадцятий.

- Ого, да ты уже парень.

Хлопець усміхнувся і пішов до стайні.

- Ладно, начинай обыск.

Вояки розбрелися по уборі. Зайшли в хлів, обшарили стрих, викидаючи сіно. Інші зі стодоли викинули житні ще не обмолочені снопи. Перевернули хату вверх дном і почали піками прошивати землю в хаті, в сінях, в коморі. Ось піка пробила стелю криївки - ще мить і вона легко пірне в порожнину. Хлопці

заціпеніли в чеканні. Першим зорієнтувався Андрій. Він поклав пістоль, яким

збирався прострелити собі мозок. Зірвав з голови шапку, миттю обгорнув нею гострий кінець списа, двома руками міцно схопив за металевий наконечник і поволі почав опускати його в глибину криївки. Тепер солдат, що старався з усіх сил якомога глибше пропхати щуп, не відчувши порожнини, потягнув його до гори. Повстанці сиділи ні в сих, ні в тих, було від чого розгубитися.

- Невже ж вдалося? - запитав "Орлик".

- Напевне, - відповів "Легінь".

Ординці вступилися і пішли трясти до сусіда. Після полудня виявили криївку і прийшли до нашого господаря позичити лопати.

- Антосю, відкрий люк, - просить "Орлик".

- Нізащо в світі.

- То бодай скажи, що там робиться.

- Та що? Мабуть, ведуть переговори з повстанцями, обіцяють гори-доли, аби пише здалися.

Три доби сидимо, наче приречені. В криївці мертва тиша. Хтось подумки прощається з матір'ю, батьком, сестрою, братом, коханою, а хто з дружиною й дітьми. Ніхто не спить і навіть відступила дрімота. Вперше за весь час повстанського життя, в душі закралась безпорадність. Я віддав би бозна-що, лиш би вийти на герць з окупантом, а мене живцем похоронено і нема ради. Тепер чекаємо тієї хвилі, щоб вистрілити з пістоля не ворогові між очі, а собі в голову. Бездіяльність дратує, але з усіх сил гашу в собі бунт і мимоволі корюся старшин воякам, що без найменшого виразу якогось невдоволення чекають смерті. Три дні не знімають москалі облоги, аж в понеділок відійшли, забравши зі собою мертвих "Снігура", "Моряка" та "Вірного". Коли небезпека минула, Антон відкрив криївку і приніс їсти.

- Чи ти хоч розумієш, що прирік нас на ганебну смерть? - грізно запитав "Легінь".

- Дайте йому спокій, - каже Андрій, - добре, що все закінчилось щасливо.

- Чого лютуєте, прецінь, я знав, що вас не найдуть.

- Багато не бракувало.

- Але не найшли. - "Легінь" усміхнувся і почав наливати у миски порціями гарячий суп.

Я відмовився їсти, але провідник глянув на мене такими "ласкавими" очима, що я без будь-яких заперечень взявся за ложку. Після триденного голодування ми смачно наїлися, подякували господарям за все добре, що вони для нас зробили, і вийшли з криївки. Зима того року була досить м'якою і ми вирішили до весни не шукати для себе затишку, рейдувати селами, не зупиняючись на одному місці більше двох днів. Недовго тішились відлигою, бо в середині лютого сипнуло снігом і вдарили морози. Йдемо до Черемхова, там нас тепло зустріла зв'язкова Гані. Надзвичайна жінка: розумна, скромна, великий патріот України, а що вже смілива, то не один чоловік їй може позаздрити. Симпатична. Таким людям, як Гані, у незалежній Україні повинні пам’ятники ставити. Це вони на своїх плечах несли значний тягар національно-визвольної боротьби нашого народу з окупантом. У неї ми довго затримались і поплатилися. Створилось враження, ніби більшовики йшли по наших слідах. Ще зовсім не оговтались від пережитого, як з села прибігла Ганина донька і повідомила: "Москалі облягли село разом з хуторами і шукають бандерівців".

- От так, хлопці, ми потрапили з-під ринви на дощ, - каже Андрій.

- Нумо, на стрих! - командує "Легінь".

- Вже йдуть сюди, - каже "Орлик, виглянувши у віконечко.

- Ганю, підкинь у піч сирих дров, щоб як можна більше диміло.

- Якщо вже гинути, то на ногах, - каже "Олень".

- Гайда на стрих, - підганяє "Легінь".

- Ще чого доброго проломиться під нами.

- Не мели язиком, а приготуйся до бою, - зауважив "Орлик".

Андрій знітився, бо відчув, що його жарти недоречні. Хлопці зникли на горищі. А щоб дим не виїдав очі, то щільно притиснулись до повали. Хата курна, а солом'яний дах, покритий снігом, може служити кріпостю. Щоб ще більше затемнити наш "осідок", якоюсь шматою, що потрапила під руки, закриваю віконечко. Тепер, якби навіть, якийсь москалина виліз на горище, то потрапивши зі світла в темряву, навряд чи він би нас виявив, а ще як дим виїдає очі. Надворі загавкала собака. Йдуть. Поправляю автомат, щоб зручно було стріляти. Уявляю картину бою. Я знаю, першим впаде той, хто ступить ногою на горище. Ми продираємо стріху і б'ємо якусь мить довкруги хати. Кидаємо гранати і разом з вибухом стрибаємо на землю. Головне добратися до кущів тернини, а там, може, відступимо до лісу. Мою уяву перервав голос чекіста.

- Здравствуй, хозяйка!

- Здоров, якщо не жартуєш.

- Здесь не до шуток. Признавайся, бандеры єсть?

- Нікого в мене немає.

- Посмотрим, знаешь, русский человек пока не пощупает - не поверит, бедно живешь. Сарая нет, а корову-то держишь?

- Нема в мене корови, хіба коза.

- Не прибедняйся. Все вы так, а вот бандеровцам всё есть - и мясо, и

молоко, и масло. Ну, ребята, обыскать дом.

Вояки зайшли в хату. Ретельно обшукали комору. В кімнаті заглянули під ліжко, дивилися в баняки. "І що вони там шукають?" - дивувалася Ганнуся. Дійшли до драбини, якою лазила Ганнуся на стрих відкривати і закривати каглу.

- А что у тебя на чердаке?

- Та нічого, товаришу капітан, хіба повно диму. Лізьте зі мною і подивитесь.

Ганнуся підлізла до половини драбини і припрошує москалину: "Ходіть за

мною, то й побачите, там навіть хламу нема, лише дим".

- Ну ладно, слазь, банда не будет прятаться в курной хате.

- Ваша воля, - сміється Ганнуся.

- Выматывайся, ребята!

Більшовики забралися, а ми до вечора лежали на горищі при 15-ти градусному морозі. По обіді знову прийшла Ганина дочка і сказала, що москалі крок за кроком обшукують село і не знімають облоги. Ми ледве дочекалися вечора. Як лиш стемніло, майже зіскочили з горища і пішли в колгоспну скирту робити криївку. Всю ніч наполегливо працювали і над ранком залізли в наспіх споруджене "житло". На вулиці мороз. Від нашого дихання конденсується пара, із солом'яної стелі за обшивку капає вода. Кажуть, одного лиха замало, їх мусить бути декілька. До всього додався ще один клопіт - наш провідник "Легінь" обморозив ногу.

- Негайно мусимо зв'язатися з провідником "Смерекою", - каже "Орлик".

Перемерзлі та голодні знову йдемо до зв'язкової Ганнусі і з її поміччю зв'язуємося з окружним. Хоч він сам шукав за нами після загибелі його зв'язкових у сБортниках. Під час зустрічі в Ясинівському лісі мельдується і доповідає "Легінь":

- Друже провідник, ситуація ускладнилася, бо я обморозив ногу і мені трудно пересуватися тереном. Признаюся, хоч як мені прикро, але переслідують невеселі думки.

- Облиш, друже, я забираю тебе до себе, житимемо хоч в тісноті, та не в обіді. Хлопці мусять подумати самі за себе. Вибачте мені, друзі, бо грянуть важкі часи для нашого визвольного руху, але це ще півбіди. Не заздрю тому, хто найдовше залишиться віч-на-віч з звироднілим катом. На цьому бувайте здорові. Може, це остання зустріч.

І кожному з глибокої пошаною потиснув міцно правицю.

- Командиром групи назначаю "Орлика".

За хвилю "Смерека" зник з трьома охоронцями та "Легінем" в лісових хащах, а ми залишилися серед снігів та вітру на морозі. Цікаво, що скаже наш провідник, і він заговорив переконливо і твердо: "Ділимось на дві групи, так легше буде прожити. Зі мною: "Гриць", "Стефко" та "Олень". А з Ігорем піде Роман та Андрій. Ясно?"

- Як серед білого дня, - відповів Ігор.

Ми розійшлися.

- Я не маю наміру шукати затишного гніздечка. Половину зими вже за спиною, а другу половину перебудемо на ногах, бо не хочу опинитися в ситуації, яку пережили в селі Бортниках, - сказав "Орлик".

Майже всю зиму в 51-му рейдуємо. Відпочиваємо, де ніченька захопить, з відома і без відома господарів. Зрідка звертаємось до людей з метою поповнити харчові запаси. Буває, кілька днів, як пси голодні ходимо. Мені таке життя до смаку, бо на голодний шлунок легше думати і робишся злий, як вовк. Наприкінці зими почастішали безрезультатні облави. Тому більшовики міняють тактику і замість точкових засідок використовують ланцюгові, хоч вони вимагають багато живої сили. Але їм людей не бракувало, ні під час Світової війни, ні під нас загарбницької війни проти нашого народу.

Наприкінці березня почалася відлига. Забриніли бруньками дерева, засвистіли у лісі шпаки, до села прилетіли лелеки, хоч деколи ще сіяла сніжниця в обличчя, та повітря вже запахло весною. Гімн сонцю співає душа повстанця. В цю пору не страшні навіть облави і легше воювати проти в сто разів переважаючих сил.

Декілька слів про дисципліну. Там, де вона була на висоті, там, порівняно, і жертв було менше. Усе залежало від провідника, якщо находив стежку до душі повстанця і вмів переконати, що дисципліна - це запорука успішної боротьби з окупантом. Але для цього провідник мусів користуватися беззастережним авторитетом. Був зобов'язаний завжди находити вихід з скрутного становища, бути безстрашним, вселяти віру в молоду душу повстанця. Віру, що наша боротьба доцільна і обов'язково увінчається успіхом, якщо не зараз, то в майбутньому, бо рабське становище нашого колгоспника принижує в ньому гідність людини. Справедливе відношення до підлеглих товаришів по зброї, молодших командирів і всього народу - це найголовніша засада людських чеснот і моралі провідника. Він зобов'язаний завжди пам'ятати, що соціальна і національна справедливість є двигуном нашої затяжної і важкої боротьби, а тверда Христова віра робить людину безстрашною перед обличчям смерті. Таким командиром був окружний провідник "Смерека". Його поважали і любили повстанці. Ця розумна й смілива людина з добрими синіми очима вселяла в повстанську душу впевненість у свої сили і віру в правоту національної ідеї. Завжди внутрішньо зібраний, відповідальний і дисциплінований. Постійно твердив: "Повстанець мусить бути самодисциплінований". Не терпів розхлябаності і байдужого ставлення до найменших проблем. "Пам'ятайте, що в с.Григорів на Станіслав-щині чотири повстанці через своє "безголів'я" поплатились життям. Вони дозволили дядькові з села заходити в криївку, що була споруджена під лісом і слухати по радіо "Голос Америки".

Після того, як ми з горем наполовину перезимували, то щоб не бути тягарем для людей, зникли в дрімучому лісі. Та не мала спокою зв'язкова Ганнуся. Мабуть, десь просочилася якась інформація і гебісти почали тероризувати жінку. Скільки витримки, винахідливості, сміливості, рішучості, проявила вона. Адже найменше вагання і з хати ніхто не вийшов би живим. Ми гебістів тримали на

прицілі, чули не лише їхню розмову, але й кожнісінький рух і навіть подих. Хоч

нас уже і близько не було, та зв'язкова Гані з донькою не спекалися напасті. Гебісти хочуть їх залучити до співпраці. В хід запущено всі засоби тиску з їхнього арсеналу. Проти жінок застосовують шантаж, погрози, обман і катування. Перш за все, хочуть зламати доньку. Надвечір прийшли до Ганнусиної хати.

- Где бандеры?

- Я не знаю, що ви від мене хочете і чи довго ще напастуватимете нас.

- Собирайсь немедленно - пойдем в гарнизон. Там расскажешь, как и где прячешь бандеров? Пошли.

- Зачекай, най хоч одягнуся.

- Зачем одеваться, тебе там жарко будет.

- Доню, одягнися, бо, чого доброго, простудишся.

- Давай пошли, не тяни лямку, а то как дам, то пробкой вылетишь из дома,

- і штовхнув дівчину прикладом в плечі.

Сутеніло, як мати з донькою в супроводі десятьох гебістів вийшли на вулицю. Люди при зустрічі віталися і співчутливо кивали головами. Гарнізон знаходився в центрі села. Це був добротний будинок. Господарів совіти ще в 47-му вивезли в Сибір. Завели в кабінет. І капітан різко запитав:

- Куды спрятала банду?

Ганнуся розпачливо розвела руками.

- Чого причепився, як реп'ях до кожуха, - жінка не договорила, бо чекіст з усієї сили вдарив її кулаком в зуби.

Ганнуся впала. Поволі підняла голову і рукавом обтерла з розбитого лиця кров.

- Ой матусенько, що з вами? - заголосила дівчина, припадаючи до матері.

- Я те, бандеровская сволочь покажу, ну-ка раздевайся догола, - і, розірва

вши на дівчині сорочку, кинув у куточок і заричав, - да я тебя сейчас на глазах этой бандеровской суки буду трахать, - і, схопивши дівчину за коси, почав жорстоко товкти головою об стіну. - Нам все известно, рассказывай, когда бандит Игорь придет к тебе на свидание.

Дівоча коса злипла від крові і Марійка ледве простогнала: "Я не знаю ніякого

Ігоря”.

- Ну сука, я те дам "не знаю", - і вдарив кирзовим чоботом дівчину в груди.

Знепритомніла.

- Бросьте этого сученка в вытрезвитель, пусть очуняет и вспомнит, куда спрятала бандита.

Маруся не чула, як тягли її понівечене тіло в пивницю. Прокинулась від нічного холоду. Рушитись годі. Здавалося, що в неї потрощені всі кістки. Повела навколо себе очима і жахнулася. Лежала між трупами замучених та постріляних повстанців. Жахлива картина вбивчо подіяла на дівочу психіку. Навіть не зауважила, коли побіліла її чорна коса. Ранком привели на побачення з мамою. Мати як глянула, то аж в долоні сплеснула: «Що ті іскаріоти зробили з тобою, дитино». Заридала гіркими сльозами і мовила:

- Я все зроблю, що накажете, лиш не мучте бідолашну, бо з жалю і розпуки розірветься материнське серце.

- Вот и хорошо, мать. Я знал, что поумнеешь, если увидишь дочь. А сейчас подпиши эту рассписку.

- Яку?

- Что, будешь сотрудничать с органами КГБ?

Ганнуся, і оком не моргнувши, поставила підпис.

- Сейчас слушай внимательно: мы в твоем доме смонтируем аппарат, который с твоей помощью сообщит нам, как только у вас появится банда. Поняла?

- Авжеж.

- Тогда пошли.

У супроводі групи чекістів з гарнізону вийшли дві жінки і пішли в напрямку хутора. Дівчина нічого не думала і не усвідомлювала, що діється навколо неї. Була шокована. В голові хаос і вона не може на нічому застановитись. Раптом зупинилися. їй здалося, що повстанці ще й досі на горищі, а вона з мамою веде на них енкаведистів. Глянула дикими очима на катів, на матір і з криком: «Годі, не піду! Досить уже мук і крові». Та й

побігла наперегони з вітром у бік лісу.

- Догнать! - наказав Громов.

Солдати швидко наздогнали дівчину. Схопили за білі коси і привели до мами.

- Вгамуйся, доню. Задля твого молодого життя я готова виконати волю

«товаришів», - і лукаво глянула на дівчину.

Мати з донькою порозумілися без слів. Йшли мовчки аж до хутора.

- Ось і наша хатина, - ніби сама до себе сказала мати.

- Окружить дом, - наказує Громов.

Солдати облягли довкруг хати.

- Даром стараєтесь, як кажуть, не тратьте куме сили, - всміхаючись мовила Гані. - Там нікого нема, крім Амура.

- Это что еще за Амур, бандера, что ли?

- Голодній кумі..., то наш кіт.

- Ладно, на этот раз поверим.

Жінка різко повернула голову до капітана. Довга чорна коса майнула з правого плеча на ліве, а з очей посипалися іскри.

- Смотришь, будто я тебе копейку должен.

- Бо очі маю.

- Не вздумай с нами шутить, ведь дала рассписку, что будешь сотрудничать с нами. Ты должна нам помочь ликвидировать банду. Ведь если они только обо всем этом узнают - не сдобровать тебе. Ну и мы постараемся с тобой поквитаться. Помни, что твоя дочь у нас на прицеле. Ты все поняла?

- Уже давно.

Капітан сів за стіл, розщепив торбу і почав витягувати дроти та коробочки.

- Вот в этой спичечной коробке порошок. Как только придет банда, наверняка, ты им предложишь поужинать, а в пищу как приправу добавишь порошок. Еще смастерим вот здесь, - і показав пальцем точку біля одвірка, - маленьку кнопку. Как только поужинают, подойди к двери и незаметным движением нажми кнопку. Аппарат, спрятанный на чердаке, сообщит нам, что банда крепким сном спит в твоем доме. А вот этот коврик, - і витягнув зі сумки ряднину, -положи под ноги при входе в комнату. Коврик пропитан веществом со специфическим запахом. Если ступить на него, то собака безошибочно пойдет по следу. Короче, твоё дело - нажать кнопку, больше ничего от тебя не требуется.

Маруся майже не слухала наказів енкаведиста. Жила ніби уві сні. їй весь час привиджувалися постріляні повстанці, що покотом лежали на бетонній вологій долівці, а між ними вона з розплетеною білою косою у білій закривавленій сорочці. Неймовірно, щоб мати не попередила повстанців про підступ окупантів. Дівчина напружує пам'ять і тупо дивиться крізь заплакане віконце в синю далечінь рідного краю. Раптом тяжко заридала. Тим часом чекісти, виконавши свою підступну роботу, забралися зі села Лукавець.

Тут від 47-го року замешкали насильно виселені з Польщі українці, про яких писав легендарний сотенний "Хрін":

... У наступ, хлопці, на окопи!

Давай гранати! На штики!

Там зойки, крики, а тут:"Слава!"

Ех, люблю, люблю в наступ йти.

/ хочу рватися до бою,

Іти у лаві сталевій...

Це тільки спогад...

Де ж ви, лемки,

Бойові лицарі мої?

Чи можна кращу характеристику дати мешканцям цього села, ніж це зробив сотенний УПА. Між ними не було співчуваючих або нейтральних. Усі від старого до малого брали найактивнішу участь у визвольних змаганнях народу. Маруся в своєму горі ридала, наче дитина на руках в матері. її бліде і перемучене обличчя, і за ніч посивіле волосся, створювали неповторної краси скульптуру талановитого художника.

- Не плач, доню, мама не така вже дурна, щоб видати хлопців більшовицькій орді

- Мамо, ви навіть уявити не можете, що мені довелося пережити за цю ніч, крім фізичних мук була ще безмежна душевна біль, між мертвими я впізнала "Завзятого". Чи ви не знаєте, де його підстрелили кати?

- Ой доню, навіщо ятрити душевну рану, і так вже не повернеться.

- Серцю не накажеш, мамо.

- Плач, серденько, плач. Може, гарячі щирі сльози допоможуть впоратися з тугою за втраченим коханням.

- Хоч би довідатись, як він загинув. З ним були "Орлик", Ігор, Роман, Гриць та "Олень". Вони живі, то при зустрічі розкажуть, як згинув "Завзятий".

Дівчина схлипувала, а сльози соленими краплями котилися по молодому личку і падали росинками на землю.

Одного спекотного дня в 51-му році кілька повстанців заквартирували в густому очереті придністровських плавнів. Чи випадково, чи, може, хтось з яничарів навів більшовиків на повстанців. Як би там не було, але понад Дністром москалі прочісують такий незручний для обсервації терен, як плавні. Вояки йдуть розстрільною. Повстанці готові належно зустріти їх. Вже чути, як калатають в магазинах набої до автоматів та кулеметів. Вже можна розпізнати, як тріщить не від вітру, а під кирзаками очерет. Чути, як перегукуються між собою трьох поверховим матом солдати. Відступати нікуди, бо ззаду висока круча над водою, а ворог налягає з трьох боків. Все визначається на звук, поводяться, як на маневрах. Повстанці розосередилися в шаховому порядку і приготувалися до бою. Першим віч-на-віч зустрівся з ворогом Гриць. На якусь мить солдат розгубився і отетерів на місці. Повстанець готовий пропустити його повз себе, але той оговтався, заметушився і на якусь долю секунди запізнився. Гриць випередив його. Хлопці, мов за командою, вдарили гранатами. І під гострим кутом обминули кручу та вийшли вбрід. В очереті залишився "Завзятий". Він досконало знав терен і розумів, якщо не затримати москалів в плавнях, то на ріні загине разом з друзями. Вдало імітував кількох стрільців, пересовуючись короткими стрибками з місця на місце. З боєм відступав до ріки. Вирішив дорогою ціною віддати життя. Праворуч затарабанив кулемет. Туди метнув гранату і примусив його замовкнути навіки. Тепер для нього найголовніше перешкодити окупантам вести прицільний вогонь по товаришах, що через кілька кроків будуть на протилежному березі Дністра. В "Завзятого" аж душа заспівала, коли відчув, що його відступ друзі з--а Дністра прикривають. Без найменших вагань пірнув в холодну воду. Виплив серед ріки і побачив, що навкруги градом сипались кулі. Повернувся лицем до переслідувачів і з усієї сили натиснув на гашетку автомата. Зброя мовчала - вийшли набої. Перезаряджати не було ні часу, ні можливості. З усіх сил старався сягнути берега. Раптом зупинився, нахилився набік і впав в Дністрові хвилі. Червоною трояндою закосичилося водяне плесо. Закрутився в шаленому танку берег Дністра, чорториєм заклекотіла ріка, між хвилями востаннє показалась голова. "Боже, прости мені", - шепнули уста, а з грудей у відчаю вирвався крик душі: "Прощай, Марічко-о-о!" Летіло над рікою, над кручею билось в кам'яні береги Дністра і ніжно присіло та й замовкло на листку верболозу. Манило більшовиків ловити вітра в полі. Лише червоно-чорне мереживо блиснуло веселкою на сонці і, погойдуючись на Дністрових хвилях, мирно попливло у світ широкий, оповідаючи людям про боротьбу знедоленого народу за свободу і незалежність України. Повстанці зробили кілька кілометрове коло і, коли знову наблизилися до ріки, сонечко лягло спати.

- До вечора заквартируємо в очереті, а в сутінках переправимось паромом на правий берег.

- Звідкіля прийшли, туди повернемося.

- А ти як думав, Романе, це найменша вірогідність потрапити в пастку ворога,

- сказав Ігор.

Із-за лісу викотився блідолиций місяць і ясно освітив долину. У верболозах затьохкав соловейко.

- Добра прикмета, - каже Гриць, - там певне нікого нема.

На землю тихенько впала темна нічка. Луки й гаї вмивалися після спекотного дня в холодних чистих росах. Закумкали в очереті жаби.

- Вони зняли такий рейвах, хоч вуха затуляй від їхнього "співу", а нам необхідна тиша, - сказав "Орлик".

- Здається, вже пора, - каже Ігор і перший рушив до порома.

Хлопці міцно стиснули в руках зброю, готові до всяких несподіванок.

- Мене тривожить, - зауважив Гриць, - що на тому боці не чути соловейка.

- Могли б затриматись, але терен чужий, люди не знають нас, а кущовий загинув, то можна в халепу потрапити, - сказав Ігор.

- Лягайте, хлопці, на дно порома, а я тягнутиму за линву. В разі засідки зривайтеся на ноги і, з криком "Слава", прямісінько в їхнє гніздо. Для них все має бути такою несподіванкою, щоб не встигли й одного пострілу зробити.

Хлопці залягли на поромі, а Ігор поклав автомат біля ніг і міцно потягнув за линву. Паром зрушився з місця і м'яко поплив впоперек Дністра. До берега залишилось менше десяти метрів, як несподівано з кущів: "Стой! Кто плывёт?".

- Свої, свої, - відповів Ігор і чимдуж натиснув на линву.

Тепер паром рухався набагато стрімкіше. Ще не торкнувся берега, як повстанці вихором злетіли на землю і опинились в гущі енкаведистів, посипаючи їх автоматними чергами. Ті розгубилися, заплющуючи очі, готові були свої голови сховати в мишачі нори, у них і думки не було чинити якийсь опір. Хлопці враз перелетіли через ворожу засідку. Аж тоді, коли повстанці стали недосяжні, чекісти почали хаотичну стрілянину.

- А щоб його холера з'їла, мушу вертатися, - каже Роман, - загубив шапку.

- Як собі хочеш, - напівжартома, напівсерйозно сказав "Орлик".

Ігор лиш усміхнувся до місяця білими зубами. Теплі літні вечори, насичені п'янким ароматом польових квітів, заспокоювали та освіжали дух і тіло.

Однієї погожої ночі в селі Лукавець у віконечко на хуторі тихенько постукали. Уже давно тут не гостював "Орлик" зі своїми хлопцями. Цікаво, як нас прийматимуть.

- Хто там? - чуємо з хати дівочий голос.

- Це ми, хіба не впізнаєш, відчиніть.

Птахою злетіла з ліжка Марічка. Клацнув замок і відчинились двері. На порозі, ніби з казки, стали озброєні легені. Дівчина готова запросити легіників в кімнату на вечерю та мати стали на дверях стіною і не пускають.

- "Стефку", прошу вас, ідіть геть, рідні мої, хата начинена підслуховуючими апаратами. Ось ґудзик, на якого я маю натиснути, коли ви прийдете, - і показала сховану за одвірком кнопку, - а цей порошок, що тримаю в кулаці повинна всипати до їжі, щоб ви поснули, а килимок на якому стоїте, запущений такими запахами, що куди б ви не пішли - собака все одно знайде вас. Тепер ідіть, бо москалі можуть нагрянути кожної хвилини. Хай трохи все це перемелеться, тоді прийдете, а я вам завжди буду рада.

І Ганнуся розповіла, що довелося їй з донькою пережити за цих кілька тижнів.

- Дякуємо, паніматко, за чесність і за те, що попередили.

- Ігорне, коли прийдете? Я хочу, щоб ти розповів як загинув "Завзятий". На випадок якоїсь небезпеки на плоті висітиме глечик.

- Другий раз, дівчино, а сьогодні добраніч.

- Щасливо, легіники, зоряної дороги, - і мило усміхнулася.

- Очевидно,хлопці, - каже Гриць, - чекісти ходять нашими слідами.

- Мусимо бути обережними, - додав "Стефко", - а взагалі ми їм ще підкинемо смажених горобців.

Після кількох днів зустрічаємось зі "Смерекою". Ігор звітує про події останніх кількох тижнів. Зажурився провідник. Гинуть кращі люди, лицарі, звитяжні герої. Схилив буйну голову, пасмо акуратно зачесаного, русявого волосся прикрило високе чоло. Темно-сині очі дивились понад верхи дерев у синю далечінь. Вчора прийшов зв'язковий зі Станіславщини. Просять допомоги, бо чекістам вдалося заслати в наші ряди чимало своїх провокаторів. "Смерека" випростався і трошки нахилив голову, щоб не вдаритися об стелю, хоч криївка доволі простора і висока.

- Друже "Легінь", мене не буде кілька днів, а може тижнів, тож назначаю вас на своє місце. Наказувати, як дитині, що маєте робити не буду, але дисципліна обов'язкова.

Щиро потиснув кожному стрільцеві руку і спритно вийшов з криївки. Ми не знали конкретно, куди пішов і коли повернеться провідник зі своїми трьома охоронцями та представником Бурштинського округу. Ми переживали за нього

- це була дуже розумна і виважена людина. Пригадується епізод з повстанського життя. У селі Загірячку появився невгамовний "стрибок". Що ми лише не робили і просили, і молили, і благали: "Припини, чоловіче, з чекістами співпрацювати". Людина не вгавала. Останнє попередження зробив йому кущовий “Орлик": "Або ти перестанеш працювати на окупанта, або ми вимушені будемо тебе ліквідувати". Не побоявся - продовжував ходити селами з гвинтівкою на плечах та погрожувати нам розправою. Про все було відомо "Смереці”, але санкції на ліквідацію "стрибка" не дав. Та одного холодного осіннього дня наказав: "Нумо, хлопці, за мною, гайда в Загірячко". На дворі дощ, під ногами сльота, а ми лісовою стежиною ледве встигаємо за ним. У сутінках прийшли в село.

- Тепер веди, "Стефку", до непокірливого "стрибка".

За кілька хвилин підходимо до хати. Дивлюся крізь вікно, а там четвірка голопузих діточок без штанців, в чорних, як онучі, сорочках, брудні, зашмаркані, шкіра на кістках просвічується; великі животики здулись, як м'ячики. Видно, що діти живуть на бульбі, а хліб їм лише сниться. Стоять біля печі, світяться запалені оченята в чеканні будь-якої вечері. А мати відмахується, як від надокучливих мух. Господар підкотив ногавиці, сівши на лаву, вимочує в теплій воді ноги. Прецінь, щойно повернувся з облави. Гвинтівка на кілку, а набої поруч.

- Ви, хлопці, пильнуйте, щоб лихий не надніс москаля, а я йду до хати, може, доведеться арештувати його.

На всякий випадок "Орлик" витягнув пістоль і взяв стрибка на мушку. Провідник раптово, без попереджень, зайшов до кімнати. Стрибок навіть не ворухнувся, хоч це була для нього неабияка несподіванка.

- Взувайся, - наказав "Смерека", - і ходи зі мною.

Забідкалася в сльозах дружина.

- Пане милосердний, куди ви його берете? Просила Семене, кинь той карабін в очі москалям, треба тобі клопоту без потреби? А він до мене ще й з писком став, мовляв: "Я чоловік військовий. Озброєний я нікого не боюся". Чи я тобі не казала, що небоя вовки з'їли і карабін тобі не поможе. Падай на коліна і проси у чоловіка прощення. У нас четверо дітей, як мені одинокій годувати їх? Казала, що тя шляк трафить разом з москалями, але вони живуть, а ти дурню, підеш сиру землю гризти.

- Не побивайтеся, паніматко, ми з Семеном порозуміємось і він повернеться до вас.

Стрибок взувся і вийшов з провідником. Чемно привітався з нами, був стривожений, але не переляканий. "Смерека" відвів його в бік і вони про щось там довго розмовляли. До мого вуха долітали короткі уривки фраз: "Що вас примусило, чоловіче, співпрацювати з окупантом, - запитує провідник, - невже ж не болить душа за тих нещасних односельчан, яких енкаведисти запакували в телятники разом з дітьми, жінками та літніми людьми і повезли на погибель в Сибір? А вони як і ви любили своїх батьків, дітей, дружин. Невже ж вам подобається бути рабом і хлопчиком на побігеньках в російського держиморди? Якщо так, то не заважайте іншим боротися за волю України та нашого знедоленого народу. Ви українець, як і я, чому у вас не викликає огиди наймитування і рабське приниження перед чужинцем, чому не хочете бути господарем на батьківській землі? У вас болить душа за жінку і дітей, що бідують, але не з вини Української держави, якої ще не маємо, а з вини нашого спільного ката. Чи ви хоч уявляєте собі, скільки ваших ровесників Москва кинула на перегній в сибірську землю разом з дітьми і старенькими батьками? Скільки їх загинуло, щоб нашу землю, освячену кров'ю багатьох поколінь, не топтала російська орда, щоб примусом і безкоштовно не користувалися працею нашого розуму й рук". "Маєте рацію, - каже Семен, але як жити хлопові з сім'єю без шеляга в кишені та куска хліба. Ви за те, щоб бути людиною і мати свою державу, гинете у боротьбі, а я так високо не літаю, бо ладен бути собакою, лиш би не бачити, як мої голодні діти їсти просять. Вибачте мені, добродію, така моя порода. Знаєте, не для боротьби з УПА я взяв в руки гвинтівку, і не примусово, а для того, щоб мати доступ до влади, до голови колгоспу і колгоспної комори. Якийсь мішок зерна випишу, другий

- вкраду, і так сім'ю годую. Знаєте, що людина при їхньому соціалізмі ніщо без зброї, і з нею роблять що завгодно. Правда, дуже лютую, якщо зі мною пробують розмовляти звисока, або погрозами. Я теж українець і мою совість дуже муляє голод, холод і ганьба, яку терпить народ. Буває заболить, заски-мить коло серця людська кривда, але заступитись, твердо стати супроти зла не в силі. Страх за нещасних дітей паралізує мої наміри. Москалі примушують дурного хлопа воювати проти УПА і годують його, як собаку, щоб гавкав, але най мене фібра з'їсть, якщо я хоч раз колись вистрілив в повстанця.

- Таких як ви, Семене, чимало, але щоб ви не були носієм занепадницьких ідей серед народу, бо поганий приклад - заразний, не сіяли розбрат серед людей раджу негайно виїхати зі села.

- Обіцяю, що завтра тут ноги моєї не буде.

- Якщо москалі поцікавляться причиною раптового вашого від'їзду, то скажіть їм що виконуєте наказ провідника "Смереки".

- Мені, товариші, поки що не набридло життя.

Наступного дня Семен спакував усі домашні статки на віз, зверху посадив жінку з дітьми і, попрощавшись з односельчанами, виїхав зі села. Я не сподівався, що все так закінчиться.

А тим часом не сплять окупанти. Вони безперервно удосконалюють свої підступні наміри щодо нашого народу. Запозичують з арсеналу Макіавеллі, Гітлера, Муссоліні антилюдські найжорстокіші, найганебніші ідеї і ними приправляють ленінсько-сталінську політику в боротьбі проти УПА. Вони не гребують нічим. В хід запускають підкуп, шантаж, катування, терор, заохочують другорядними посадами. Маємо чимало голів колгоспів, що не вміють відрізнити ячмінь від пшениці. Приходить такий керівник на ферму і бачить, що десять корів обслуговує один бик, відкриває пащеку і нумо картати завферму.

- Вы что здесь бардак устроили, ведь каждая корова должна иметь своего быка.

Ну що - він нетямущий, але примушує й тямущого даром працювати. Якщо

хтось заікнеться лихим словом проти влади чи голови колгоспу, його без зволікань об'являють ворогом народу і судять за антирадянську пропаганду. Звичайно, кожний голова колгоспу, бригадир, директор установи чи заводу мусів виконувати роботу доручену злочинною організацією КГБ. Інакше посади керівника йому не бачити, як мені свого вуха. Інша справа наскільки сумлінно виконувалися накази. Ну, а вже про звичайних людей і говорити нічого. їх заганяли в донощики, як овець в кошару батогом та пряником примушували працювати на терористичну організацію ЦК КПУ.

Під прес КГБ потрапив мешканець села Підліски Ходорівського p-ну Микола Терлак. Він, як його односельчани, силоміць був загнаний гебістами в «стрибки» і потрапив на мушку капітана Громова, що особисто розробляв акцію з захоплення і ліквідації «Стефка», тобто Івана Лисака. Раптом капітан появився в селі і власною персоною відвідав Миколу. Чемно постукав в двері і зі словом «здравствуйте» зайшов в хату.

- Ти, мабуть, не сподівався гостей, Ніколай!

- Ваша правда, мені навіть не снилося...

- Став півлітру.

- Хіба кави з цукрового буряка.

- Не прибіднюйся.

- Чого мені удаватися, правду кажу, як на сповіді.

- Ладно, збирайся, поїдемо на зустріч з високим начальством. Мабуть, запро

понують грошовиту роботу.

- Та я, крім орати і сіяти, нічого не вмію, та ще карабін носити, але не стріляти.

- Люблю тебе, Миколо, за відвертість.

За розмовою Микола встиг переодягнутися в святкову куфайку і кирзаки.

- Куди ви його берете? - запитала дружина.

- В ресторан, бо годі однієї триматися. Чи не так, капітане?

- Не переживай, хозяйка, твій возлюблений поїде зі мною, як колгоспник, а

повернеться - баріном.

- Не жартуйте, адже я без нього як без рук.

- Нащо руки, адже в жінки головне ноги.

- Та досить вже їдемо, Миколо, бо час не чекає.

За хвилю машина рушила в напрямку до Ходорова. Капітан спеціально підкреслював перед людьми своє панібратське відношення зі мною. Розрахунок простий, якщо буде невдача під час вербування в сексоти, то двері Терлака він зачинить перед самим носом повстанців. Такі дружні відношення стрибка з чекістом не можуть подобатися кущовому провіднику. Перед Ходоровом машина зупинилися.

- Чого ми стали, капітане?

- Не хвилюйся. Сам добре знаєш, що ситуація в районі досить складна.

Банда скаженіє і ми дорожимо своїми високими чинами, то щоб не сталося чогось непередбачуваного, я мушу зав'язати тобі очі.

- Тоді куди ви мене везете?

- Це неабияка таємниця, Миколо, але не переживай, у нас поганих помислів щодо до тебе нема ніяких.

- Звідки мені знати я, прецінь, не рентген. Чи довго їхати?

- До вечора.

- За такий час можна сягнути Києва.

Я не знаю куди мене возили, може, крутилися по Ходорові, бо мною кидало,

то в правий бік, то в лівий. Нарешті машина загальмувала.

- Приїхали, - каже Громовий, але очей не розв'язує.

Завели мене як сліпого в коридор і зняли з очей пов'язку.

- О, я ніби на світ народився.

- Слідуй за мною, - наказав Громовий.

Ми пройшли кілька метрів і повернули праворуч. Чекіст постукав в двері.

- Заходьте, - відізвався голос з кабінету.

Хоч я не страхопуд, але в кімнату зайшов з острахом.

- Ось вам, товаришу начальник, Микола Терлак, - сказав мій проводжатий капітан.

- Вот и хорошо, садитесь, пожалуйста. Как вас звать?

- Микола.

- У меня друг Николай, парень на всю деревню.

- Ви товаришу, не знаю, як вас величати, кажіть швидше, чого мене сюди привезли, бо пора вже повертатися додому.

- Не спеши, Николай, как голый купаться, успеешь, ведь у тебя детишки не плачут.

- Помиляєтесь.

- Тогда извини. Слыхал, что к вам в деревню прибыла молоденькая учительница, - хвалиться чекіст, - детишек грамоте будет учить. Культурная женщина, сам увидишь. Ты даже не можешь представить себе, как изменится в лучшую сторону жизнь колхозника.

- Аякже, вже змінилася, замість незручних теплих кожухів одягнулися у вигідні в роботі куфайки, а нову вчительку я вже бачив, правда здалеку, як йшла селом пані в гумових чоботах з торочками в косах.

- Да, бедовая девка, ничего не скажешь, кирзовые сняла, ведь резиновые блестят лучше хромовых. Да, в деревне без резиновых не обойтись.

- А горілку п'є?

- А как русской душе без водки?

- Чи матюкається?

- Да ты что, женщине неприлично. Между прочим, не смейся, Николай, а то я могу тебя не так понять.

- Боже борони, щоб я сміявся. Хіба можна сміятися з валебної пані.

- Смотрю на тебя и не пойму, где шутки, а где правда.

- Усе чистісінька правда, як краплинка роси.

- Ну ладно, сейчас перейдем к серьйозному разговору. Кстати, как живешь?

- Нема чим хвалитися, бо якби не корова, то врізав би дуба разом з дітьми та жінкою.

- А свинью кормишь?

- Авжеж, прецінь, я стрибок і маю доступ до колгоспної комори.

- Безусловно, сразу видать, что советский человек. А раз так, то должен нам помочь ликвидировать в районе банду.

- Хіба я не помагаю, не ходжу з вами на облави, на обшуки по селах?

- Правильно, ты все это делаешь, но нам нужна твоя конкретная помощь.

- Саме яка?

- Хочешь разбогатеть?

- А ви бачили такого дурня, щоб не хотів жити заможно?

Чекіст пильно глянув мені в очі.

- Кажіть, бо терпець ввірветься, а я вже хочу знати, як то я багатим можу стати, це щось наче в тій казці: "Я не вмію ні читати, ні писати, а мене хочуть царем обрати".

- Все очень просто. Убей «Стефка» и за роботу получишь большие деньги.

- Скільки?

- До смерти хватит, не пожалеешь.

Чекіст відкрив дипломат, набитий пачками грошей, а зверху лежав пістолет. Від несподіванки мені заледве баньки з лоба не повилазили. За мить оговтався і мовив

- Навіть не снилася така сума грошей. І що я буду з ними робити? - і безпорадно розвів руками.

- Все это твое. Ну как, согласен?

- Аякже, але ні грошей, а тим більше пістолета, не буду брати до тих пір, поки «Стефка» не прикінчу вилами.

- Ты умный парень, только ни слова, понял?

- Розумію, що від сьогодні я маю стати ніби глухонімий, а жінці скажу, що в ресторані балювався з Громовим.

- Ну ладно, распишись, что взял на себя обязанность уничтожить бандита “Стефка".

Микола без вагань підписався, не моргнувши оком.

- Сажіть, будьте добрі, з ким я мав честь спілкуватися?

- С Иваном Ивановичем.

- Мені давно уже пора додому, Івановичу. Та чи звідсіля також повезуть зі зав'язаними очима?

- Обязательно, ведь это очень секретная поездка. Ну пока, Николай, если что-нибудь - обращайся за помощью к Громовому.

У коридорі на мене вже чекав Громовий з охороною. Зав'язали мені очі, посадили на вулиці в машину і поїхали. Приблизно за чотири години авто зупинилося, зняли пов'язку з очей, а з рук кайдани, вивели з машини на світ Божий і запитали: "Узнаешь, где находишься?"

- Пізнаю, в Ходорові, але мені треба в село.

- Не волнуйся, подвезем.

За якийсь час машина зупинилися в Підлісках. Терлак пішов додому. Ще не ступив як слід ногою на поріг, як на нього визвірилася дружина.

- Ти де волочишся цілими днями, а я тут дотовкаюся з худобою.

- Цить, жінко, подякуй Богові, що повернувся.

- Надворі спека, корову тне муха і вона пастися не хоче, а тут ще дітей мушу доглянути, а він балюється з чекістами по рестораціях.

Він не слухав докорів дружини, йому хотілося якнайшвидше зустрітися з повстанцями і розказати, як його енкаведисти хотіли кинути в трясовину зради. Треба визнати, що маємо гідного противника, грошовитого, оснащеного найновішою бойовою технікою, з добрим тиловим забезпеченням та кадрами з академічною освітою. Проте, ми, звичайні вояки УПА, переважаємо їх у бойовій тактиці та стратегії. Запорукою нашої тактичної переваги наше, без перебільшення, геніальне керівництво і, звичайно, самопожертва зокрема кожного повстанця в ім'я національної ідеї, що робить нас безстрашними в бою проти переважаючого в сто раз жорстокого та підступного ворога. Під кінець п’ятдесятих років, щоб уникнути розгрому рейдових куренів та сотень, командуванню довелося на ходу міняти тактику боротьби. Сотні та курені були розформовані на тисячі рухливих боївок, що, ніби павутинням, обплели усю західну Україну, організаційною мережею і завдавали дуже болючих ударів окупантові там, де він навіть не сподівався. Таким чином, наше командування примушувало окупантів грати за їхнім сценарієм. Спроба загнати людей в "істре-бітільні батальйони" обернулася для червоних завойовників бумерангом, бо найкращі хлопці, що були мобілізовані в стрибки, поповнювали поріділі ряди УПА. Таким у наших теренах був повстанець "Роман", а 90 відсотків стрибків були для нас неперевершеними інформаторами, як Микола Терлак. На жаль, не обійшлося без яничарів, що вислідили криївку окружного провідника "Сме-реки" в Ясинівському лісі. Земля стогнала від московської навали. Провідник об'явив гостру поготівлю, під час якої відбулась короткочасна нарада. В лічені хвилини він вислухав пропозиції бойовиків. Одностайно зійшлися на тому, що життя провідника слід зберегти за всяку ціну, бо від цього залежить майбутнє організації в окрузі.

- В такому разі, - каже "Смерека", - "Орлик", Ігор, "Стефко", "Олень" та "Гриць" виходять, а ми з "Легінем" залишаємось. Якщо зав'яжеться бій, то якнайдальше відтягнути москалів від нашого постою, використовуючи добре знайомий для нас лісовий терен. Старайтесь триматись якнайдовше, а життя віддавати якнайдорожче. А тепер вперед, щоб не спізнитись зайняти вигідну бойову позицію.

Весь день "Смерека" з "Легінем" вслухатимуться, чи не розпочнеться в лісі стрілянина. Друзі відійшли якомога дальше від криївки, а я залишився надійно та акуратно замаскувати вхід. За хвилю прилучився до товариства і причаївся в терновому кущі з надією дочекатися вечора.

Інформатор, що навів на нас енкаведистів, помилився на якихось сто метрів. Крок за кроком москалі обшукують дубовий ліс, але не лізуть в чагарник. Я чую, як офіцери примушують солдатів лазити на колінах, розгрібати осіннє дубове листя, піками прошивати землю: "Да так, чтоб даже медведя, а не то что человека выкурить с берлоги". Солдати порпаються в листі, як кури на смітнику. Старайтесь з усіх сил, шкода праці, там ви ніколи не найдете нашої оселі і я відчуваю душевну радість за себе і друзів. Спостерігаю за ними і чекаю, коли ж вони підійдуть ближче і ми зустрінемось віч-на-віч. Ох, буде рубка. Я люблю, коли грає мій автомат, бо відчуваю його, як добрий музикант скрипку. Не розумію, що зі мною коїться? Відсутній страх, замість нього душевний спокій та агресивний настрій. Незчувся, як сонце почало ховатися за обрій. На ліс впали сутінки, а за годину стемніло. Дмухнув західний вітер. Грізно відізвався ліс шумом та скрипом дерев. Сьогодні нам Господь помагає. Ординці розпалили вогні і гріються. Ми знаємо - мають якусь інформацію і без здобичі облоги не знімуть. Йду до криївки і через вентилятор розмовляю з "Смерекою".

- Друже провідник, пора виходити, попробуємо вислизнути їм з рук.

Повстанці виходять і ми лисячим кроком обережно підходимо до хлопців, які

терпеливо чекають на мене. Ще добру годину спостерігаємо за рухом на лінії оточення.

- Якщо нас випадково виявлять, то кожний сам собі командир і бойова одиниця, - каже "Смерека", - і прикрившись темінню, пробуйте вирватись з цієї западні, а якщо ні, то робіть все можливе, аби за ваше життя окупант заплатив якнайдорожче. Пам'ятайте про взаємну виручку і допомогу під час бою.

Саме в цей час "Орлик" запримітив, як праворуч блиснув вогник.

- Мабуть, закурив, - каже "Легінь”, - гаразд, спробуймо пролізти між вогнем і стійковим.

- Я піду першим, - сказав "Орлик".

- Тоді вперед. Інтервал 10-15 хвилин.

Другим пішов "Смерека", останнім вийшов з оточення я. Повзу, на відстані якихось 10 метрів від вогню. Виразно бачу освітлені полум'ям стривожені обличчя солдатів. Весь час тримаю більшовиків на прицілі. Найменша тривога і їм каюк. Без ускладнень вийшли з лісу. Ще затемна доберемося в с.Городище, там поснідаємо і серед білого дня поспацеруємо селом. Звідти підемо в с.Загірячко, а далі в Підліски. Задачу з трьома невідомими запропонував наш провідник окупантам. З таким провідником можна гори перевертати, а не те, що бити москаля. На жаль, бойові акції не входять в план боротьби на сьогоднішньому етапі. Наїзники за три дні зняли облогу, як лиш довідалйсь, що "Смерека" з хлопцями гостює в навколишніх селах. З того часу минуло кілька місяців, а провідник ні хвилини не має спокою. Тепер усю увагу зосередив на боротьбі з провокаторами, яких енкаведисти засилають в наші ряди. Недавно запросили його на Стані-славщину, щоб допоміг виявити більшовицьку агентуру в повстанських боївках. Там зв'язки рвались, як павутиння. Десь на початку літа 1951 року до нас прибув з-за кордону представник Центрального Проводу Охрімович. Він привіз чимало новин. Від нього дізналися про подробиці боротьби УПА на Закерзон-ню, про відділи, які в 47-му перейшли на Захід. Охрімович привіз і передав крайовому провіднику Михайлові медалі "Десять років УПА", а також гроші. Згодом Михайло урочисто вручав нам нагороди і подарунки.

- Друзі, мені негайно треба вийти на зв'язок з сотенним "Хмарою".

- Я розумію, - відповів Смерека, - але там зв'язки порвані і є небезпека потрапити в руки енкаведистам. На Станіславщині в організаційну мережу чекістам вдалося заслати свою агентуру. Тому моя порада перечекати поки не з'ясуємо і не поновимо зв'язки.

- Друже окружний, я не можу чекати, мені треба йти.

- Добре, ми вас переведемо через наші терени в Букачівський район, там

поки що усе гаразд, а далі я не можу гарантувати вам безпеку.

- Тоді хоч не затримуйте.

- Гаразд. Йдемо. Зі мною підуть "Легінь", "Орлик" та "Гриць".

- Ми готові.

На світанку п'ять повстанців вийшли з Ясинівського лісу в напрямку залізничної станції в селі Новоселиця. Ця дорога була добре знайома хіба що для провідника. Через три доби зайшли в незнайоме село. Підійшли до якоїсь хати. "Смерека" викликав господаря, оба перекинулись кількома словами і господар запросив нас повечеряти, а сам зник на цілу годину. Повернувся з місцевим надрайонним провідником. Після короткочасної наради з Букачівським надра-йонним провідником "Смереки" та Охрімовича - вони пішли на Схід, а ми зі

своїм провідником повернулися у свої терени.

- Я не знаю долі посланця Центрального проводу, - каже Гриць, - але до нас докотились слухи, що десь в районі Станіслава Охрімович натрапив на провокаційний зв'язок і був схоплений чекістами.

Непосидюща натура наш провідник. Не встиг як слід відпочити і знову в мандри.

- Сьогодні маємо зустріти провідника, - каже "Легінь", - зі мною піде "Стефко”. "Олень” та 'Орлик" залишаться на домарстві.

Можна займатися самоосвітою, для цього тут умови ідеальні. Ми вийшли з криївки. Хлопці трохи зачекали, поки я маскував вихід. Здається і все. Ставлю лише мені відомі мітки так, що навіть як би заєць пробіг через вхід я впізнав би, що не людина, а якась тварина пролетіла. Надворі мжичило, я натягнув плащпалатку і ми рушили лише нам відомою стежкою в напрямку до залізничного двірця у селі Новоселиця. На умовному місці уже чекав "Смерека” з трьома бойовиками. Два зразу повернулися на Станіславщину, третій залишився з нами.

- Знайомтеся - це наш друг "Левко”, прошу довіри і поваги до нього, -каже "Смерека". - Він прийшов, щоб замінити мене, а мені пропонують перейти в Станіславщину на місце вбитого надрайонного провідника.

Перше враження непогане. І що найбільше мені кинулося в очі - це "Левко-ва" педантичність. Одягнутий "з голки", ростом рівняв зі "Смерекою", атлетичної будови, ввічливий, ніби трохи сором’язливий, словом, хлопець хоч куди козак. Найбільше мені подобалась його шапка, що виблискувала золотим тризубом на голові. Йдемо на свій постій у Ясинівський ліс. Ніхто не проронив і слова.

- Що ж ви, хлопці, призадумались, чому не чую жартів?

- Вибачте, друже провідник, ми мовчуни і нам більше до вподоби, коли співає наша зброя, ніж язики, - усміхнувся "Стефко".

Отак по слову і до криївки без пригод прийшли. Весь тиждень не йдемо на села. Такого ще не було. Дивно якось. Мені страшенно не до шмиги, що “Левко" наче зрісся з провідником і весь час про щось шепочуться. Він сторониться нас. Мовляв, що мені з вами говорити. Одного разу я взяв його шапку, попробував на свою голову - якраз.

- Друже "Левку", може, заміняємось.

Він добродушно усміхнувся і чемно відхилив мою пропозицію. Його однострій відрізнявся від нашого, був акуратним, добре підігнаним до атлетичної фігури, з першого погляду зачаровував наших селян. Навіть байдужі звертали увагу на тризубець, що виблискував на шапці. Вже місяць, як "Смерека" обмежив наше поле діяльності. "Левкові" не подобається тактика провідника, він радить нам частіше виходити на села, бо без народу задихнемося, як риба без води.

- Нарешті цього вечора йдемо в село Григорів, - каже провідник.

І чого туди, адже ми в те село, що на Станіславщині, рідко коли заходили, подумав я і запримітив, що "Левко" куди б ми не йшли час від часу ламає на кущах гілки і хилить у бік криївки. Мені це не подобається і дуже хочеться на цю тему поговорити з провідником, та ніяк не можу вибрати моменту, бо "Левко’ ні на крок не відступає від нього. І все-таки находжу слушну хвилину і ділюся інформацією з провідником. На мій подив ніякої реакції, лиш білосніжна усмішка і ніби нехотячи: "Мовчи, та нічичирк". І щоб це мало означати? Невже і він щось запідозрив. Цікаво, чи не є візитна картка сексотам оцей блискучий тризубець на шапці. Мабуть, по одягу та статурі енкаведисти визначали, в якому терені їхній агент. Звичайно, налагодити зв'язок зі своїми йому було надзвичайно трудно, бо повстанці не в тім'я биті. Куди б не йшли "Левко" обов'язково зламає кілька гілок в дорозі.

- Не спускай з нього очей, - наказує "Смерека", а сам йде збирати зламані галузки, хоч ми однією стежкою двічі не ходили.

Тепер я розумію, чому "Левко" наполягає частіше виходити в села. "Смерека", щоб заспокоїти його бажання відповів:

- Ми йдемо в села за крайньої необхідності, наприклад, запастися харчами.

Одного літнього дня "Смерека" відкликав мене в бік і півголосом заявив: "Будемо арештувати "Левка". Тож будь обережним, бо побачивши провал, може вдатися до не передбачуваних дій. Ти першим виходиш з "Орликом", я з "Левком" за вами, і вкінці "Легінь" і "Гриць".

Ми, як лише вийшли на поверхню, то зразу взяли "Левка" на перехресний приціл. "Смерека" роззброїв провокатора і разом з "Легенем" провів ретельний обшук. За поясом виявили мініатюрний тайничок, а в ньому на папіросному папері адреса НКВД. Десь на дев'ятий день арешту енкаведиста залишають в криївці.

- А пильнуватиме його "Стефко" з "Грицем", - каже "Смерека".

В'язень ліг на верхню прічу, а ми сіли за столик переглядати принесені зі

села газети. Згодом "Гриць" втомився і приліг відпочити, а я не гаючись приліг біля нього. Молодим завжди хочеться спати, а тим більше, що ніченьку "вовки розтягнули". Навіть не вчулися, коли і як заснули. "Левко" без труднощів міг нас роззброїти і постріляти, але він не знав, чи ми направду спимо, чи лише прикидаємося, а по-друге, він догадався, що зверху чатує "Смерека" з бойовиками. Як довго ми спали - не знаю. Прокинулись від гуркоту при вході у криївку. Прийшли наші, хоч вони нікуди не ходили. Ми

зіскочили, як ошпарені.

- Ну як? - питається "Смерека".

- Та як, - каже "Левко", - я відпочив і хлопці виспались.

Я готовий крізь землю провалитись від сорому. Моя совість згорає на попіл, а Гриць почервонів, як рак в окропі. "Смерека" від люті зблід, на лиці ні кровинки, очі заіскрились тисячами свічок та безмилосердно пече наші душі, але тримається з усіх сил, щоб не вибухнути. Кипить і вичитує нотації. Мені дуже прикро за самого себе. Я віддав би Бог знає що, лиш би припинив терзати моє сумління. Розумію, що могло статись непоправне, якби вдалося втекти арештованому. Скільки життів було б загублено, а може ліквідували б цілу округу. Нарешті провідник всміхнувся і каже:

- Тепер ідіть, можете не лише відпочивати, а навіть спати скільки завгодно. Супроводжувати в'язня зі мною піде Ігор та "Легінь".

"Левко" стояв ні в сих, ні в тих. Ігор тримав його прив'язаного на мотузку, як

собаку на ланцюгу. Всяка спроба втекти видавалась неймовірною.

- Ну що, догрався, - сміється "Орлик".

Той тяжко зітхнув і ледве вимовив: "Мені вже все одно, але признаюся - я не сподівався, що мене так швидко розконспірують".

- Годі вже, "Левку", хникати, пора іти в дорогу. Старшим станиці залишаю "Орлика".

Скоро "Смерека" з хлопцями зникли в лісовій гущі. В криївці залишився я, "Гриць", "Орлик" та "Олень".

- Мені від читання голова закрутилася, - каже “Орлик". - Підемо в

Підліски, щоб розвіятися, та роздобути дещо з харчів.

Вечоріло. Блідолиций викотився з-за хмар зупинився над лісом, ніби спеціально, щоб освітити нам дорогу. Ось і стежка, якою повстанці користувалися під час переходу від Дністра до Карпат. Це була найкоротша і найбезпечніша повстанська стежка. З часом про неї дізналися ординці і почали влаштовувати засідки. На цій дорозі загинув кущовий провідник "Зеновій" - справжнє прізвище Рак, мій односельчанин. Сталося це так.

Він направлявся з двома друзями в наш район. Світало.

- Присядьмо відпочити і перекусимо, що Бог послав.

Раптом в кущах щось зашелестіло.

- Хто є? - крикнув Зеновій.

У відповідь автоматна черга. Зеновій схопився за груди і впав на землю. Друзі відповіли вогнем, але напасник зник у лісових хащах. На жаль, то були свої. Одні других прийняли за ворожу засідку. Наступного дня вбитого знайшли пастухи. Більшовики також довідались про смерть повстанця.

- Вот это да, на ловца и зверь бежит, - з радістю вигукнув майор. -Сфотографировать и снимки сделать, чтоб видно было, как банда издевалась над человеком.

Поїхали в село і свою творчість показали старшому братові Зеновія. Вони давно на нього чигали, хотілося його втягнути у свої тенета. Нарешті трапилась нагода його завербувати. Хоч ми й не знали, що з цього часу він почав співпрацювати з чекістами, та на щастя його хату обминали. Цього вечора зайшли в село відвідати своїх людей.

- Де ви забарилися, - вітає нас знайомий дядько. - Вам треба ноги посипати попелом. Прошу до хати, жінка ніби передчувала, що в нас сьогодні буде свято, тож наготовила всяких страв.

- Я знала, що прийдуть, бо вже давно не було їх. Заходіть, хлопці, і просто сідайте за стіл, а чоловік пильнувати буде, щоб не наднесло якусь наволоч.

- Не турбуйтесь, паніматко, я пильнуватиму, - сказав "Стефко" і став на стійку.

Поки хлопці вечеряють і розмовляють з господарем, я притаївся в живоплоті і наслухую. Надворі суха осінь. Тепла місячна ніч. Господар привіз з поля кукурудзянку. Легенький вітерець шелестить листям. Чую, як щось тихенько тріснуло біля стодоли. Знімаю з запобіжника автомат і обережно заходжу за ріг хати. Поруч з кукурудзянкою лежать в'язанки гороху. Зупинився, нащурив вуха і слухаю. Несподівано побачив, що за кукурудзянкою ховається людська тінь. Зрозуміло - сексот. Швидким кроком підходжу до нього.

- А, це ви, пане Рак? Що ви тут робите?

- Та нічого, - заїкається з переполоху, - я заблудив.

- Співчуваю, тож не дивно на чужому подвір'ю можна й заблудитися. Слухайте, пане Рак, невже ж ви Бога не боїтеся? Вас не те що люди - рідні діти

відцураються. Маєте щастя, що це я захопив вас тут. Інші з вами не панькалися би, а я добре знав вашого брата, який боровся за Україну, тому зважаю і на вас. Підете звідсіля лиш після того, як відійдемо ми.

Мовчить, лише сопе, як кінь в плузі.

- І най вас Бог боронить, якщо почую, що господаря переслідують москалі. Ніде від мене не сховаєтесь. Найду і під землею.

Я підійшов ближче до ліски і став на стійці.

- "Стефку", нумо вечеряти.

- Я вийшов підмінити, - каже "Олень".

Хлопці виходили з хати на свіже повітря, а я ласував свіжий хліб з молоком. Ми далі рейдуємо селами нашого куща. Більше дня не затримуємося. Погода зіпсувалася, а ми ще не готові до зими. Вийшли з Лукавця на с.Боковину. Туман опустився на землю такий густий, що за десять метрів людини не видно. Йдемо долиною, зарослою дрібними кущами. Раптом з'явились енкаведисти. Ми вдарили. Ординці відповіли і залягли. Часу не було на роздуми, москалі налягали з усіх сторін. Заклекотала стрілецька зброя, наче в котлі. Якщо ми економили набої, то противник сіяв, як з дірявого решета. Ми розбіглися. Я з "Орликом’ проскочили в ліс, а "Олень” кинувся у протилежний бік і наразився на більшовицьку засаду. Отак ні з цього, ні з того загинув хлопець. "Орлик" звітує про наші втрати під час зустрічі з провідником. До куща з дозволу "Смереки" приєднується "Гриць".

- Де зимувати будемо? - питає "Гриць"

- Я домовився з господарем у с. Молодинче, - каже "Стефко".

- Вперед, - командує "Орлик".

Ще того самого вечора прийшли в село.

- Зайдемо до мого знайомого дядька, - каже "Гриць”, - він обіцяв дати дошки.

Господар ще не спав, коли ми без дозволу і несподівано зайшли в хату

- А я си думаю і чого це їх так довго нема, адже зима на носі, найвища пора забрати дошки. Та поки що, нумо за стіл, трохи зігрієтесь теплим розсолом.

- Ви що, паніматко, зарубали півня?

- Аякже, щоб не кукурікав серед ночі і не тривожив сон.

Ми повечеряли, подякували за курятину, взяли по дві дошки на плечі та загуменками пішли до тієї хати де будуватимемо криївку. Господар після трудового дня уже ліг спати. Довелося розбудити.

- Ви що, хлопці, спання не маєте, вже пізня ніч.

- Ми домовлялися, що дошки принесемо, то якось йти посеред білого дня з таким вантажем...

- Слушно, адже я вас не пустив би не те що до хати, а навіть на поріг.

- Гаразд, не будемо тривожити вас, а завтра звечора почнемо працювати.

- Чи ти старий здурів, хіба можна голодних хлопців отак пускати з хати?

- Я теж так думаю, але це твоя воля, а не моя.

- Не турбуєтесь, паніматко, і дякуємо за вашу щирість. Мусимо йти, бо перед нами ще добрий шмат дороги.

- Трохи віддалилися від хати, зайшли в провулок, зачекали поки ґазда ляже спати і без його відома заночували у його стодолі. Над досвітком прийшли Ігор та Роман. Вони знали, де нас шукати. Обійшли навкруг хати, зупинились, чуємо голос Романа: "Вони напевно сплять в стодолі".

- Ходіть сюди, - каже "Орлик", - день перебудемо тут, а вночі будемо працювати.

Раненько, як тільки господар встав, а господиня заходилася доїти корів, я, наче кіт, тихенько вийшов зі стодоли і ввійшов до хати. Моя несподівана поява неабияк здивувала господарів. Вони окам'яніли і слова не вимовлять.

- Чого стовбичите, нумо швидше корову дійте, бо хлопці хочуть молока.

- І справді чого стовбичу, я зараз, хвильку зачекайте.

- Чого ж ви, паніматко? Я жартую, а насправді, може, дасте, як маєте дещо перекусити на сніданок.

- Ти сам? - питається господар.

- Та де там сам. Нас аж п'ять.

- Де вони?

- У вашій стодолі.

- То ж треба. Я не сподівався зустріти вас так рано-вранці.

Не минуло півгодини, як донька господаря принесла сніданок. Була то бульба зі сметаною і п'ять грінок хліба. Напилися чаю з липового цвіту, чемно подякували дівчині за сніданок і через шпаринки спостерігаємо, що коїться на околиці нашого постою.

Дорога як для села, була багатолюдна. Дівчата несли молоко до молочарні, діти до школи йшли, а дві сусідки стали навпроти нашої стодоли і діляться своїми враженнями про той ненависний колгосп.

- І чим вони думають годувати худобу взимі?

- Хіба думають? Щоб думати, треба мати голову. Якщо корови за зиму не виздихають, то на весні будуть піднімати за хвости.

- Ти що, не бачиш, як коні цілими днями пасуться на морозі, а як замете снігом?

- Думаєш, заженуть в конюшню? Отак всю зиму будуть ходити полями, якщо не поздихають до весни.

- Йой, кумо, будьте здорові, бо я забула, що в мене баняки на кухні скачуть, а я пліткую серед дороги.

- Щось довго тягнеться день, - зауважив Роман.

- Чекати завжди нудно. Мені, навіть, приємно, адже я вже встиг за цей час і дома побувати і в Сибірі, ще трошки і облітаю весь світ.

- А до Аврама не збирався пастушити?

- Чому ж бо ні, очевидно там гарують мої підлеглі без хліба і води, тому завжди повертався ряст топтати на грішній землі. Не раз сам собі дивуюся, як воно так уже сім років ходжу поміж кулі і хоч би що.

- А це тому, що москалі в тебе стріляють, а Бог кулі носить, - каже "Орлик".

- Напевно, так воно є, хоч мені деколи бракує ще одного енкаведиста, як буде вже повна обойма тоді піду "вівчарити".

- Ігорю, ти так говориш, ніби пішов в УПА задля того, щоб мати можливість помститися енкаведистам за знищення родини.

- Не роз'ятрюй, друже, болючої рани, що вогнем пече в грудях. Ще недавно сестра з чоловіком розірвалися гранатами в криївці, над батьками москалі поглумилися і запроторили в Сибір на погибель. То ж помста моя справедлива і свята так само, як свята наша боротьба, обмита кров'ю і сльозами, за свободу рідного народу і любу серцю сплюндровану окупантом Україну.

Тимчасом день хилився до вечора. Надворі темніє.

- Вже пора до роботи, - каже "Гриць".

Ми вийшли зі стодоли і пішли до хати. Не встигли взятися за лопати, як до

господарів завітала їхньої доньки приятелька Аделя. Заглянула в кімнату і від

подиву аж йойкнула: "Ось де наші дошки!" Все, пропали наші наміри. Виходимо з кімнати і вмовляємо дівчину.

- Думаю, що будеш мовчати, - каже "Орлик", - адже все може закінчитися трагічно не лише для нас, але і для господаря цієї хати.

- Я знаю, друзі, і повірте мені, що не обмовлюсь і словечком, а йойкнула від

несподіванки. Мені шкода і дуже незручно.

Чемно попрощалась з нами і пішла додому. Повірити дівчині на слово ми не мали права. Тож дякуємо господарю за щирість і добродійство, за патріотичний обов'язок бути активним учасником визвольних змагань нашого народу. Ми вийшли з хати в морозну ніч. Налітав колючий сніг і рипів під ногами. В таку несприятливу погоду йдемо до зв'язкової Гані. Жінка зраділа нам, наче ми повернулись з того світу.

- Я думала, що не побачу вас цієї зими.

- Ну що ж, не так сталося, як гадалося, - каже Ігор.

- Що вас в таку студінь привело до мене? Певно трапилась біда.

- Ти вгадала. Ми залишилися на зиму без даху над головою.

- Не журіться, хлопці, я з радістю перезимую вас.

- Ні, Ганю, ми не можемо наражати тебе, бо не хочемо залишитись без надійного зв'язку.

- То ж який вихід?

- Зробимо криївку в колгоспній скирті, а ти час від часу постачатимеш нас їжею.

- Якось буде, не помрете з голоду. Головне, щоб не замерзли.

- Ходімо, щоб встигнути ще затемна розпочати роботу.

Підійшли до скирти. Вибрали посередині місце і почали грітися в роботі. Дядькові, що мешкав недалеко нанесли до стодоли соломи аж не вміщалася. Над ранком ми вже змогли вигідно розташуватись в солом'яній хаті. Було затишно, м'яко, але дошкуляв мороз. Від нашого дихання пара почала конденсуватись, а далі за обшивку потекла вода. Накриваємо голови куфайками, та за кілька

годин куфайка промокає наскрізь. Доводиться чотири, а то й п'ять разів викру

чувати на добу. Перед Різдвом мороз та волога виганяють нас з криївки. Попередили Ганю, щоб нас в скирті не шукала.

- Тепер куди? - питає "Орлик".

- В моє село Підліски, - відповідаю, - до мого доброго знайомого Миколи Терлака.

- Не вірю стрибкам, - каже Ігор.

- А даром.

- Ти гарантуєш нам безпеку?

- Сто відсоткову - ні, а дев'яносто п'ять - так.

- У такому разі - гайда.

Микола нас зустрів з радістю.

- Я вже думав, що ви назавжди забудете дорогу до моєї хати. Хіба ти, ''Стефку', не боїшся відвідувати мене після того, як я зобов'язався чекістам відправити тебе до Аврама вівці пасти. Тобі я вже розказував, а зараз розповім, щоб всі знали.

І Микола повторив про свої пригоди з енкаведистами.

- Тепер вирішуйте, що робити з Терлаком. Ми знайомі не від сьогодні і не бачимо причини, щоб сумніватись в тобі.

- Дивно, що вони вибрали тебе для зради, а не когось іншого.

- Напевно я вселяю найбільшу довіру в них. Молодий, ініціативний, ходив з ними на обшуки, проявляв винахідливість, якщо находив щось, то спритно переховував в енкаведистів на очах. Я давно постановив собі, якщо виявлю повстанця і не зможу його скрити, то ми обидва разом загинемо в бою.

- Гаразд, а тепер ближче до справи.

- Що саме?

- Хочемо притулок на зиму.

- Я вам ніколи ні в чому не відмовляв і здасться справлявся.

- На відмінно, - підтвердив "Стефко".

- Як собі хочете, але безпечнішого місця ніж у мене не знайдете в цілому

районі. Правда, трохи сутужно з харчами, але я живу з сім'єю і ви житимете. Ховатися не треба, я вам даю недокінчену кімнату, а туди ніхто з сусідів не заглядає. На випадок облави, чи іншої небезпеки будете ховатись на горищі. Які мої умови?

- Прийняті.

- У такому разі, прошу, - і Микола відчинив двері в кімнату.

Після нашої криївки ця невеличка комірка виглядала палацом. Незручно було хіба те, що ночами по черзі пильнували, щоб зненацька не заскочив ворог. Господиня подала вечерю: бульбу в мундирах і каву з цукрового буряка. Отак без пригод минув січень 1952 року. Хоч довкруги лютували облави, а ми жили собі в Миколи, як за пазухою. Правда, щоб розвантажити господиню від клопотів і психологічного тиску ми виходили на тиждень, а то й два в терен. У нашій боївці підібрались молоді, енергійні, здорові і дужі хлопці, а це найголовніше під час рейду селами. Але ми довше доби не затримувалися в одній хаті. Та куди б ми не ходили, завжди поверталися на свій постій до Миколи Терлака. Нас п'ятьох чоловік всю зиму перетримала ця скромна патріотична родина. Микола і сьогодні живе в селі Загірячку, що біля Ходорова. Завдяки його природному розумові, мужності його обминула м'ясорубка радянських концтаборів і я сьогодні від імені тих, кого вже нема серед живих: "Орлика", Ігоря, Романа, "Гриця'' і від мене складаю щиру подяку цьому великому патріотові України, справжньому правдолюбцю, щирому українцеві, людині з великої літери, що крізь тернисте життя свого народу несе національну ідею і розуміє, щоб втілити її в життя, ще треба прикласти чимало зусиль.

Час спливав, як вода в ріці. Хто дочекає 53-го хіба вгадаєш? Поки життя продовжується, то мусиш добре подумати, щоб не пропасти у вирі боротьби. За зиму ми стали освіченішими. Краще почали розумітися в політиці. Заглиблюємося в історію визвольних змагань нашого народу, аналізуємо наші помилки і вдалі операції. Зауважую, що нам бракує самокритики, бо зухвала самовпевненість закінчується трагічно. Я знову повертаюся до висновку, що бій у Лукавці ми програли через свою зарозумілість і байдужість.

Настає весна 1952 року. З-під золотих сережок, що ними прикрасилось вербове віття, виглядають зелені вушка листочків. Ще навідуються ночами приморозки, але запахло повітря весною. Разом з птахами, що повертаються з теплих країв, радіє і співає душа повстанця. Навіть не зауважив, як зашумів зеленню ліс. Мрію про засідки на енкаведистів, та скоро життя розвіює мої мрії. Несподівана вістка, як грім з ясного неба, приголомшила нас: загинув окружний провідник Стах Пацелк - "Смерека" разом з надрайонним провідником "Легінем". Збройна боротьба на Ходорівщині обезчолена. Втрата не аби яка: загинув мужній та кмітливий повстанець, чудовий організатор, військовий стратег і тактик. Та ми не впадаємо у відчай. Ми знаємо, що в разі загибелі провідника, якщо нема кому, то мусиш замінити ти його. "Смерека" неодноразово повторював: кожний бо-

йовик за необхідністю стає офіцером Української Армії. Певна річ, заміна не буде рівнозначна, бо кожна людина має свої природні якості. Найголовніше в наших умовах - це треба бути надзвичайно розумним, тактичним в поведінці та неабияким психологом, безпомилково розбиратися в людях і беззастережно бути відданим Українській ідеї, а ще мусить добре бути утаємничений в нюансах нелегальноїзбройної боротьби. Провідник не мав права посвячувати в організаційні секрети навіть найближчого друга. Можливо, дещо знав "Легінь*, але вони організаційні таємниці забрали на там той світ.

Отже, 1952 рік. Оба наші провідники пішли відвідати кущ "Сойки". Той обла-дував свій постій під самісінькім лісом недалеко с.Підліски. Невідомо, чи "Сойка", щоб розвіятись узимку, частенько навідувався в село і потягнув за собою "хвіст", чи, може, одержав від "Смереки" бойове завдання і під час його виконання натрапив на провокатора і в той спосіб енкаведистам вдалося вислідити його постій. Але вони не наїжджали, бо знали, що "Смерека" прийде за результатом. Та як би там не було - криївку розконспірували і накрили саме в той час, коли кущового "Сойку” та його друзів відвідали "Смерека* та "Легінь". Бою не вийшло, бо діапазони дій обмежені 3x3, а вихід по діагоналі 50 сантиметрів. Обсіли червоночолі постій, як мурашки купину, і навперебій заричали: "Здавайсь, бандера!" У відповідь п'ять глухих вистрілів з пістоля. А там десь у лісовій криївці тужить і побивається його вистраждана любов. Ще недавно під час Великодніх свят гостював кілька днів у неї. Скільки переговорено, передумано, переміряно, та навіть в перспективі не було видно оптимістичного кінця. Проте, її вже ніщо не лякало: ні облави, ні обшуки. Бажалося лише одного: якомога довше протриматись і час від часу зустрічатися з ним. Він - це її мрія, її життя. Хотілося доброї вісточки про нього, що я живий та здоровий і якщо не сьогодні, то завтра обов'язково навідаюся, розвію тугу і журбу, роздмухаю полум'я любові до України, до нашого народу, в якому обоє згоримо на попіл. Чом не погоджувався, щоб жила поруч нього, то ж легше було б жити і загинути. Обидвом нам не було б сумно і туга не витискала б з очей сльозу. Та ще і сон лихий приснився, і настрій зіпсував з самого ранку. Приснився чорний стриж, що через вентилятор залетів в криївку і дзьобом схопив зі столика годинник. Не смій! - гукнула і чорною хустиною сполошила його. Упав годинник. Зламались стрілки. Зупинився хід. Проснулася з тривогою в душі. Мабуть, звершилося. Зів'яли ноги й руки і не лягла, а звалилася на прічу. В голові хаотично билися думки. Раптом через вентилятор проривається голос Ігоря.

- Як там маєшся?

- Слава Богу, появилися, а я вже думала бозна що. Залазьте в криївку, бо через люфтник то не розмова.

За мить перед нею стояли Ігор, Роман, Гриць і я.

- Чому нема між вами "Смереки"? - питається тривожним голосом.

Тривожна мовчанка, а з грудей мимоволі зривається приглушене ридання.

- Вгамуйся, сльозами горю не зарадиш.

- Розкажіть, як воно було.

Ігор в загальних рисах оповів те, що ми знали.

- Чи вже заспокоїлася?

- Авжеж, - ледве видавила крізь сльози. - Хоч була я готова до найгіршого, та жаль лещатами затиснув душу і роздирає груди.

- Вгамуйся і слухай моєї поради.

- Йой, Ігорю, серцю не прикажеш, та не звертай уваги, говори.

- Все, що пережила до цього часу, лише прелюдія до головного. І не смій

думати про смерть. Ти маєш жити, як свідок наших визвольних змагань. Справжня боротьба для тебе щойно починається.

- То що накажете робити? Я готова йти з вами. Хіба на той світ.

- Повторяю, - каже Ігор, - ти мусиш жити. Виходь з повинною - це наш наказ. А щоб уникнути катувань, розказуй їм усе, що знаєш і не знаєш. Спробуй задовольнити їхні вовчі апетити. Ми за тобою заметемо всі сліди. Зрозумій, ми вже не в силі гарантувати тобі безпеку і забезпечити харчами.

- Невже ж ти думаєш, що мені під силу віддати себе на муки і терпіння червоній гідрі?

- Зосередь всю свою волю, заглуши біль у серцю, нехай воно закам'яніє, переступи через "не можу" й страх та й "добровільно" здайся на поталу катові. Повір, такий героїзм значно вагоміший, ніж смерть на_ полі бою з ворогом.

її струнка постать похилилася, як молода ліщина. Йшла зголошуватися з похиленою головою, ховаючи сором'язливо великі карі очі від людей. Несла душевний біль і неймовірну тугу-рану в серці, щоб ворог над нею поглумився і потоптав її. Навіть не думала, що життя так жорстоко розпорядиться її долею. Ще вчора не сумнівалася, що у ворожі жорстокі лапи потрапить лише мертвою. А сьогодні зажевріла надія здолати страх, голод, холод, тортури і наругу, пройти крізь тюрми та концтабори і дочекатися того щасливого дня, коли кануть у небуття репресії, терор і переслідування, а над Києвом замайорить наш синьо-жовтий стяг. Це була для Катерини Отаманчук винагорода за митарства сибірськими дорогами каторжан, за свої і всенародні неймовірні муки.

Напередодні цих фатальних подій в районі відбулися кадрові переміни. "Орлика" крайовий провідник "Михайло" забрав у район Бібрки, а на місце загиблого кущового провідника "Оленя" прийшов "Семко". Йому було років під сорок. У такому віці в людини пригальмовується рухливість, притуплюється реакція, проте він швидко зживався з новими людьми і добре контактував з населенням. Свято вірив у потребу визвольної боротьби народу, що вона рано чи пізно, все-таки закінчиться перемогою. Своєю непохитною вірою заражав тих, хто находився у його оточенні. А ми в глибокій скорботі згадували "Смереку", за покликом якого готові йти у вогонь та воду. Ненависть до окупантів роздирала наші груди і ми в душі присягалися помститися чекістам за його смерть. Та життя вносило корективи у наші наміри.

Влітку 1954 року нас залишилось четверо. Ділимось на дві групи, бо так легше маневрувати поміж кількох сотень загону енкаведистів. Ситуація погіршується уже не місяцями, а днями. Комуністичний терор вбивчо діє на психологію населення. Люди залякані. Спрацьовує закон самозбереження. Вже надто довго затягнулась наша боротьба. Деякі люди, які ще вчора з радістю приймали нас у своїх оселях, сьогодні відмовляють у притулку. В селі Новоселиця заходимо до знайомого стрибка.

- Добрий вечір, господарю, - привітався Ігор.

Бачу по очах господаря, що нам тут не раді. Навряд чи він погодиться на нашу пропозицію, але спроба грошей не коштує. Він не пропонує, як бувало, вечеряти. Та Ігор не страхає, ніби так собі, до речі, питається:

- Чи ви не перезимували б нас?

Стрибок замислився і відповів: "Я не проти, але боюся".

- Ну що ж, каже Ігор, - краще гірка правда, ніж солодка брехня.

Дядько хотів ще щось сказати, але ми раптового зникли з його поля зору. Надворі почало світати. Не добре, якщо день захопить нас в дорозі. Тому, пройшовши кілька метрів, ми повернулися до нашого старого знайомого Франка Колодніцького. Заквартирували без його відома у стайні на стриху. Зручно вмостилися на сіні, а дрімота заплющила очі. Скоро втомлених рейдом хлопців здолав глибокий сон. Роман пильнував, щоб випадково не наскочили ординці. Рано зайшов до стайні господар, нагодувати худобу.

- Доброго ранку, пане Колодніцький.

Мовчить і вдає глухонімого, а руки тривожно мечуться по сіні.

- Що з ним сталося? - питає "Семко".

- Очевидно, страх відібрав мову.

- Ну що, - каже Роман, - не дав поснідати, то, може, дасть повечеряти.

- Сумніваюся, але нам нема куди рушати, бо села блоковані чекістами.

Заглядаємо через шпарку і бачимо, що Франек взяв зі стодоли мотику і пішов

просапувати на городі буряк. Так весь день стирчав, як опудало від горобців, навіть обідати не йде.

- Ще помре з голоду, - каже "Семко".

- Матимемо клопіт з похороном, - сміється Ігор.

Увечері жінка прийшла доїти Коровину.

- Добрий вечір, паніматко, дайте напитися молока.

Зірвалася зі стільця, ніби її щось вкусило в м'яке місце, і чкурнула до хати. Так ми три доби просиділи у дядька на стриху, а черв'як смокче під ложечкою безмилосердно. Вийти не можемо, бо в селі москалів, як будяків на пасовиську. В неділю приїхали в гості до батьків сини зі Львова, прецінь, студенти. Винесли на подвір'я стіл, мати наготовила всього їстівного, аж слина тече, та ще й припрошує: "їжте, пийте, дорогі мої синочки".

- Ну що ж, хлопці, - каже Ігор, - будемо виходити.

Стрибаємо зі стриху і виходимо на подвір'я.

- Смачного, хлопці.

Мовчать.

- Ви що, оніміли?

- Як ви смієте, в селі облава.

- Татари ви, а не люди, - каже Гриць, - хата багацька та душа звіряча.

Позагумінками вийшли щасливо з села. Йшли мовчки і кожний подумки

згадував пророчі слова "Смереки": "Найтрудніше буде тому, хто залишиться віч-на-віч з деморалізованим народом та озвірілим ворогом". Останні тижні нам страшенно не таланить. Прийшло повідомлення, що в селі Глібовичах в завзятому бою загинули крайовий провідник "Михайло", наш "Орлик" та ще два невідомих мені повстанці. Все це підриває віру серед населення у наших спроможностях протидіяти московській орді. На щастя, маємо ще чимало таких, що з усіх сил, не дивлячись на смертельну небезпеку, допомагають нам. Правда, ще є надійні зимові квартири, але відкладаємо їх на майбутні гірші часи. Під кінець 53-го року ділимося на дві групи - так легше рейдувати і харчуватися. Часто квартируємо без відома власників будівель: бригадирів, завфермів, комірників. Ці люди поза підозрінням чекістів, але тут маємо багато незручностей: з харчами, холодом, голодом, а ще небезпека в тому, що хто-небудь з челяді нас виявить і, як правило, зробить донос. Ці люди поза підозрінням. До них якщо енкаведисти йдуть на обшук, то хіба про людське око, а також за інформацією. У своїй більшості - це люди з подвійним дном. Стараються робити так, щоб вівці були цілі і вовки ситі. Наші прохання виконують ніби "добровільно" та охоче. Всі вони сьогодні великі патріоти та учасники війни. Гебешники дбають про своїх людей. Ми деколи їх зобов'язували приготувати для нас трохи харчів на зиму, а самі спостерігаємо, заховавшись у їхній стодолі, як енкаведисти роблять засідки і чекають нашого приходу. Не завжди це нам вдавалося, але ми менш-більш орієнтувалися, коли можна приходити. Правда, були між ними і порядні люди, але вони казали нам: там чи там воно лежить і можна взяти.

Зиму 53-го москалі посилено шукають нас в районі, а ми спокійно перебували поза радіусом наших дій в селі Кам'яному. Навесні знову повертаємось у свій район: розповсюджуємо листівки, зустрічаємось з людьми і пробуємо поновити організаційну мережу. Деяким молодим хлопцям, що їдуть на заробітки на східні терени України, доручаємо розповсюджувати теж наші листівки. Продовжуємо студіювати оперативні звіти і протоколи зізнання небіжчика "Смереки". Все воно дуже цікаве для нас. Ми вже не зводимо зачіпних боїв з чекістами, бо сили їхні значно переважають наші. Нам залишається вміло та винахідливо маневрувати між ними. їм доносять, що ми в селі Новоселиця, а за якийсь час довідуються, що нас бачили в с.Бортниках. їх дезорієнтують наші люди різноманітними правдоподібними слухами. Чекісти аж язики повиставляли на бороду, ганяючись за нами. Ми могли їх десь перестріти і передесяткувати, але самі живими з бою не вийшли б. До того ж не мали права порушувати наказу "Смереки": "ви зобов'язані якомога довше протриматися".

Осінь 53-го. Сонечко ласкаво гріє святу землю. Срібними нитками снує повісмо бабине літо. Люди копають картоплю в полі. Ніщо не передбачало бурю. Кущовий "Семко" і я заквартирували в стрибка Івана Заставного. В людини сумнівної, але виходу не було. В селі облава. Мусимо виходити, бо є загроза не лише загинути, але перетворять в попіл Іванову хату разом з дітьми та жінкою. Правда, чекістам не трудно догадатися, звідки ми вийшли, вже перешукали всі хати, крім нашої. Солдати зайняли усі дороги і стежки, що вели з села. Прямуємо до лісу.

- Ні, "Стефку", - каже "Семко", - вони напевно вже встигли село відрізати від лісу.

Ідемо в обхід. Ліворуч озеро, а на горбочку копають селяни картоплю і

бачать, як ми йдемо прямо на засідку, та попередити не в силі. Вийшли на пагорб, а напроти стоїть солдат, витріщивши зі страху очі, як баньки.

- Що робимо, - питаюся в "Семка", - йдемо до лісу, чи повертаємося в село? Вирішуй швидше, бо кожна секунда важить життя.

- Мерщій у ліс.

Якби відразу так пішли, то встигли б вислизнути чекістам з рук, бо ще не зімкнули коло. Йдемо швидше, але не біжимо. Вони те саме роблять. Відстань між нами однакова. Чекісти з боків і ззаду налягають. Передбачаю, що ми віч-на-віч зустрінемось на шанцях, які залишилися після війни. Поки що немає стрілянини, та я оглянувся і бачу снайпер присів на коліно і цілиться. "Лягай!" -і падаю на землю. В цю мить пролунав постріл, а на переніссю кущового показалася кров. Що значить вік, спізнився на якусь долю секунди, але був ще живий, вихопив з кобури пістоль і застрілився. Е ні, думаю собі, не дочекаєтесь мене зігнати на ноги і стріляти, як зайця, що втікає. Я сипнув коротку чергу з автомата, заощаджуючи набої, в тих, хто намагався перетнути мені дорогу в ліс. Очевидно кулі просвистіли обіч голови, бо залягли. Навіть крик командира: "Вперёд ребята, ура!" не в силі їх підняти. Наступну чергу адресую командирові. Заліг і вже не кричить "Ура". Повзу якомога швидше. Мені лише б сягнути шанців, то повоюємо, товариші, а кулі осами бринькають довкруг моєї голови, ще трошки - і вжалить, уже каблук відлетів від чобота, подерлися штани, а я повзу, я ще живий, "товариші"!

Ординці налягають на мене з усіх боків, лише навпроти не дозволяю їм замкнути кільце. Перший раз, за час мого перебування в повстанцях, я пожалів, що замість кріса в руках у мене автомат. Якби в цей час я мав карабін, то налускав би їх, як рудих мишей в полі. Автомат на простогоні - не ефективна зброя. Він добрий в обмеженому просторі. Та вибору нема - мушу воювати тим, що є. До шанців уже рукою подати. Праворуч показалась червонозора голова. Стріляю навмання. Кулі прошили шапку. Зникла голова і більше вже не пхалася. Перелізаю шанець. Якщо щасливо горбок здолаю, то я досяг мети. З півповорота прицільна коротка черга примушує моїх переслідувачів бути обе-

режними. Ще зусилля і я у лісі, а кулі дзинчать, свищуть, зрізаючи віття з дерев. Енкаведисти зупинилися, не хочуть наражатися на смерть. Відступаю в глиб лісу, зупинився на горбочку поблизу джерельця, а пити страх як хочеться. Губи потріскалися, наче дубова кора. Тамую спрагу і сідаю перепочити та доповнити автоматний диск набоями. Язик ніби не мій. Не встиг набої, що залишилися, сховати у кишеню, аж гульк - низом за мною москалі йдуть з собакою. Що робити? Найкраще уникнути бою. Горою зі села Бортники до села Черемхова повертаються діти зі школи. Приєднуюся до них і, пройшовши декілька метрів, стрибаю в потічок, що пливе вздовж дороги. Бреду по коліна водою і цим потічком зайшов у ліс. Через кущі, провалля й хащі долаю і цю перешкоду, та й опинився між селами Лукавець і Голошевом. Йду на зв'язок з друзями.

Під кінець 54-го року в районі залишаємось вчотирьох: Ігор, Роман, Гриць і я. Зв'язатись з друзями мені допомагає Ганна. Зустріч з товаришами гнітюча. Ми розуміємо, що наша ситуація безрадісна.

- Втрата велика, та треба жити і боротись, - закінчує думку Роман, - слід вже подумати і про майбутнє, адже зима на носі, а в нас нема притулку.

Одностайно визнаємо своїм провідником Ігоря.

- Тоді слухайте моєї ради: зі мною піде Роман, а Стефко з Грицем залишаються в терені.

Ми тепло попрощались, побажали один одному навесні зустрітися і розійшлися.

- Де зимуватимемо? - питає Гриць.

- Де хатиночка тепленька, а в хатині батько й ненька.

- Позаяк, Грицю, я кращого місця, ніж колгоспна скирта в с.Лукавець, не бачу, до того ж недалеко до Ганни. Знатимемо про всі новини в терені, а деколи, як добре припече, то підкине трохи чогось їстівного. Я думаю, що ту солому худоба не з'їсть і за два роки.

- Гаразд. Ходімо, а капати вода не буде зі соломи?

- По-моєму, якщо збудуємо невеликий курінь ще за тепла, то всередині

скирти, навіть при великих морозах температура буде плюсовою. Гайда до Ганни, позичимо серпа і з її допомогою збудуємо криївку.

- А як з харчами?

- У колгоспі "випишемо" 50 кілограмове порося, а у комірника візьмемо мішок цукру і борошна. Все це занесемо до надійного господаря, який зобов'язався б постачати нас харчами. Недалеко скирти джерело, то не буде проблеми з водою. Час від часу до нас приходитиме Ганна. Буде приносити свіжі новини і розповідатиме про ситуацію в районі.

На Різдвяні свята до нас завітав дядько з села. Приніс вечерю. Він знав, де нас

шукати. Чуємо як шелестить солома.

- То я, не хвилюйтеся, прийшов з святою вечерею. Христос Рождається!

- Славімо Його!

- Приніс не дванадцять страв, але шість напевно.

- Чого ж бо ви так запізнилися?

- У селі облава. Чекав, поки піде Вертеп, і так з Вертепом прийшов аж до вас.

- Дякуємо за щирість, бо хто знає, чи дочекаємось наступних свят.

- Иой, не кажіть так.

- Чого ж, в наших умовах усе можливе.

- Будьте здорові, хлопці. Знову навідаюся на Новий Рік.

- Веселих свят і не забувайте про нас.

Напередодні свят почали різати скирту.

- Скирта, Грицю, на очах тане.

- А я думав, що її вистачить на 10 років.

7 Індик думав і в борщ потрапив, так може бути з нами.

Йорданські морози припекли аж до кісток.

- Піду по воду, - каже Гриць.

- Іди, не барися.

Гриць узяв баньку і вийшов з криївки. Мені здалося, що трохи задовго нема його.

- Пішов ніби по воду, а насправді за водою. Піду подивлюся, де він. - Хотів вилазити, аж гульк Грицько мені назустріч.

- Пішов по воду, як рак по дріжджі, а я вже бозна, що подумав.

- Недалеко хлопці колядували, то я стояв, як зачарований, і слухав милі серцю колядки.

Заліз мій Грицько в криївку і замість тихенько сидіти, крутиться, ніби його присіла мошка.

- Що з тобою?

- Запари зайшли в ноги.

- Нам лише цього бракувало. Швиденько роззувайся і розтирай ноги, може ще відійдуть.

- У мене пасовані чоботи, якби орда настигла, то що мені робити, воювати босим на морозі?

Гриць навіть не запримітив, коли і як обморозив ногу. Першого березня 1954-го року вимушені виходити зі скирти. Солома тане на очах, ще якийсь тиждень і виявлять нашу криївку. Після кількох днів відлиги стануло багато снігу. Скрізь уже чорніє, лише де-не-де у затінку біліє сніг. Перш за все йдемо до Гані, щоб довідатися про ситуацію в селі. Минаємо кущ калини і обережно підходимо до хати. Місяць, як навмисне яскраво світить, "видно хоч голки збирай". Під ногами щось блиснуло. Приглядаюся - консервні банки.

- Ганна не вживає консервів, - каже Гриць.

- Безумовно, очевидно недавно тут була засідка.

- Ще трохи і були б напоролися на москалів.

- Що робити?

- Курс на Ясинівський ліс.

- Придивися добре, Грицю, по-моєму, то не завірюха намела кучугуру снігу, то рукотворна барикада. Якщо там засідка, то вони напевно зауважили вже нас. Тепер нам ні йти, ні вертатися.

- Що робити?

- Біжимо під гору прямісінько на них, поки второпають що й до чого, будемо між ними. Таким способом ми їх сполошимо і переслідувати не будуть нас.

- Біжимо, я вперед, а ти за мною.

Ще якихось три метри і я опинився між чекістами.

- Стой! - кричить москаль і майже впритул стріляє мені в голову.

Та куля просвистіла мимо вуха.

- Бий, Грицю! - і сипнув з автомата.

Солдати на якусь мить заціпеніли і заховалися за снігову барикаду. Ми, використавши їхнє замішання - розбіглися. Я чкурнув вниз повз терня, що росло над берегом. Залетів на територію колгоспної ферми, сліди скропив соляркою, яку завжди мав при собі, і повернувся в скирту. Гриць пішов у протилежну сторону на с.Бортники, звідти через Добровляни, через Загірічко в с.Лукавець до Ганни. І вже з цією сміливою жінкою прийшов до скирти. Бідолаха геть розгубився і не може найти входу в криївку.

- Сюди, Грицю, - каже Ганна.

Очевидно вона швидше зорієнтувалася. Я ще не можу второпати, хто там під скиртою, розмовляють напівпошепки, ніби чоловік і жінка. На всякий випадок приготувався гідно зустріти. Хтось лізе в діру, мабуть, свої, бо чекіст не насмілився б.

- О, Грицю, здоров друже.

А він крізь сльози співає:

Ми нині зустрілися знову Після розлуки-туги...

Ганна радіє, наче дитина, що заблукала в лісі і після душевних мук і страху зустріла батька. З захопленням розповідає, як ординці три дні й три ночі шукали "Стефка", перевертаючи село вверх дном.

- Облаву ще не зняли, але ви не можете залишатися й надалі в скирті.

- Дякуємо, Ганно, за інформацію, іди додому і будь пильною, щоб не потрапити в руки катам, адже поблизу твоєї хати можлива засідка.

- Сьогодні ні, бо шукають "Стефка" в селі. Вони знають, що в мене ризиковано переховуватися, бо моя хата під ковпаком ЧК, то аж ніяк моя оселя не може сьогодні бути для "Стефка" притулком.

Ми попрощалися. Ганна пішла додому, а ми, не гаючись, попід самісіньким носом облавників вийшли з оточення і подалися в село Боковину та закварти-рували в стодолі бригадира колгоспу без його відома. Якщо в скирті було погано, то тут вже зовсім кепсько. Там ми їли раз на день, а свіжу страву раз на тиждень, тут все навпаки: економимо харчі і їмо раз на тиждень, а свіжа страва хіба що сниться. Неабияк дошкуляє холод і голод, до того нога Гриця болить нестерпно і опухла, як колода. Якщо в скирті могли трохи посидіти, полежати і навіть постояти, то в бригадира під поденням майже лежали на голій землі, притрушеній соломою. Виявляю в собі ще одну цінну рису, що має бути в характері повстанця. Я легко переношу голод і можу не лише цілими днями не їсти, а тижнями і не втрачати працездатності. Натомість Гриць марить хлібом і докучає пустослів'ям.

- І коли вже весна прийде, Стефку?

- Сьогодні двадцятого березня, ще трошки і загріє сонечко.

- Я не витримаю.

- А куди подінешся? Мусиш терпіти, як казав "Летун": "Терпи козаче, отаманом будеш".

- Чекаю тепла, як жиди манни в пустелі. Якби не надіявся на одужання і що

кінець зими вже не за горами, то застрілився б.

- Не смій про таке й думати, поки ми живемо, то продовжується боротьба, на яку Москва витрачає не лише живу силу, але мільярди рублів, не мають спокійного сну і не можуть безоглядно русифікувати народ. Щоб якось протиставитись нам і засвітитися в очах народу, як благодійники, вони зі скреготом в ’■ бах допустили деяких розумних українців в науку. Не можуть створити штун-

'0 голоду, як це було в 1933-му році в Східній Україні, а після війни в Молдавії. Незаперечним є і те, що ми створили такі для них умови, при яких наш народ ще довгий час зможе зберігати національну ідентичність і не розчинитись в російськомовній каламуті, як "грудка солі в діжці води", а там, дивись, гряне визвольна війна і Україна стане Незалежною, а народ щасливим. За майбутнє ми сьогодні платимо кров'ю.

- Все правда, але який з інваліда вояк?

- Не личить повстанцеві занепадати духом. Моральний злам в нашому ста

новищі - це рівнозначно смерті.

За сім років перебування в УПА зиму в 1954 році вік пам'ятатиму, бо неабияк далася взнаки. Ще докучають нічні приморозки, але дні стають ласкавішими, навіть можна поніжитися до сонечка. Криївка в скирті, порівняно з нашим сьогоднішнім сховом, здається казковим палацом. Мені ще півбіди, але як Гриць бідолаха витримує? Шкода його, та нема ради. Йому навіть рухатися трудно, а не те, щоб йти зі мною в рейд. Хоч надворі тепліє, але ми ще довгий час не показуємося на людях. Десь в середині квітня вилізли з нашого схову, як ведмеді з берлоги. Похитуємося, як п'яні, на ватних ногах. Гриць глянув на мене і проспівав:

Не жур мене моя мати, бо я сам журюся,

А як вийду в степ широкий - від вітру хилюся!

Ідемо в ліс, що зеленіє на очах і на поляні, яка, здається, лише нам відома, роздягаємось до пояса і гріємось на сонці. Ще кілька днів і наша шкіра з блідої стає рум'яно-коричнева. Вже не соромно й на люди показатися. Запасаємось на деякий час харчами, та зв'язуємось з Ігорем і Романом. Радіємо, що дочекалися весни, і тішимося нашою зустріччю, як малі діти. Хлопці перезимували щасливо. У них не було так, як у нас, надзвичайних подій з квартирою і сутичкою з чекістами. Деякий час рейдуємо селами, разом відвідуємо наших людей і з їхньою допомогою розповсюджуємо листівки. Це дратує чекістів. їхні спроби захопити нас живими провалюються одна за другою. Ми вимушені розчленуватися, так легше водити їх за ніс. Під час рейдів зупиняємось на відпочинок без відома господарів, так безпечніше для нас і людей. Літо минає, як один день. Думка не виходить з голови: як запастися на зиму харчами. Поки не було колгоспів, то люди без нашого нагадування дбали про нас, щоб нам було тепло і сито. Радвлада завдала нам відчутних ударів. З Закерзоння виселили українське населення, а в Галичині та Волині заснували колгоспи, зробивши людей жебраками. Сьогодні все майно зосереджене в руках трьох-чотирьох чоловік. До цих людей ми мусимо звертатися за продуктами. Це дуже ризиково, бо бригадир, завфермою, комірник - то дворушники. До того ж ми занадто ліберально з ними поводимося.

Ігор з Романом пішли в село Ляшки, а я з Грицем залишаємось на своїх теренах.

- Ну що, Романе, підемо до нашого знайомого бригадира?

- Авжеж, треба забрати обіцяний товар.

- А що коли, бригадир заманює нас в пастку?

- Не рік і не два, а десятиліття виплутувалися із різних ситуацій, то й сьогодні пощастить, прецінь, йдемо до своєї людини, яка ще вчора оберігала нас від більшовицької напасті.

- Мусимо, Романе, вірити людям, без них і їхньої підтримки ми перестаємо бути воїнами-визволителями, а наша боротьба втрачає сенс і в душу підступно закрадаються сумніви. На щастя ми, є виразниками волі народу, тому і маємо беззастережну підтримку серед людей. Та село не без болота, а народ не без негідників. Вони були, є, будуть при всіх часах і у всіх народів. Ми, як люди, ніколи не погодимося бути рабами без племені, мови, віри та імені. Тисячі наших сподвижників йшли і йдуть у бій в ім’я національної ідеї, що формувалася століттями на засадах загальнолюдських ідеалів.

Ще не скінчив Ігор свого монологу, як на повстанців з усіх боків посипався град куль. Стріляли окупанти, московські зайди, поневолювачі багатьох народів Європи та Азії, носії та палкі прихильники свинячої моралі. Ім'я її комунізм. З насолодою справжніх садистів продовжували стріляти уже в мертвих. Розбризкалась гаряча кров захисників народу і свободи, та вогнем обпекла душу зрадника. У відчаї заголосила дружина в хаті:

- Що ж ти накоїв, Іроде-братовбивцю, їхня кров впаде на весь твій рід і на голови твоїх дітей.

Заридали діти зі страху, побачивши батька-зрадника з червоним від крові гадючим язиком, що втратив дар Божий - слово і замість мови почав, як гад, шипіти підступно та люто на свої чада. А герої визвольних змагань назавжди залишаться в народній пам'яті, на противагу бажанням московських колонізаторів. Люди гинули, негідники залишалися і виродилися в зграю злодіїв та грабіжників своєї держави.

Тривожна та скорботна новина облетіла весь район та найжорстокіше торкнулася наших сердець. Гинули друзі і до цього часу, але не було так боляче, так тривожно на душі, як тепер. Питання, що робити, загострилося, як ніколи. До всього хворий Гриць. Тут можна розгубитися будь-кому, хоч мені не першина залишатися сам на сам з лютим катом. Під постійними ударами московської орди деформується душа народу. Людей опановує страх, уже не відчуваю серед загалу самопожертви, як бувало колись. Та ми ще не впадаємо у відчай, ще надіємось і віримо у кращу долю України. Хоч бачимо, що наші сили тануть, як сніг на сонці. Та поки що ми мусимо думати про життя. Тому йдемо за продуктами до бригадира у село Сугрів. Йдемо і не дуже турбуємося своїм майбутнім, хотілося би зчепитися з окупантом в запеклому бою і загинути, як годиться українському повстанцю. Але діє ще закон самозбереження. Тому підходимо до бригадирового обійстя дуже обережно, бо відчуваємо, що м'якенько постелив нам цей добродій. Підкрадаємось тихенько до хати у затінку живоплоту. Ми зрозуміли "паска спечена". В хаті світло, сінні двері відчинені навстіж. Мовляв, заходіть в гості, хлопці. Я так вас нагодую, що більше не захочете. Ординці несподівано нас побачили перед самісінькім порогом. їм хочеться, щоб ми зайшли в хату. Та ми замість до хати, різко повертаємо праворуч і мимо стіни підбігли аж до прибоку, в якому лежали складені дошки. Втікати через огорожу, зашумить, загупає, затріщить пересохлий тин і ми пропали, адже їх у засідці чимало. Миттю запхалися в щілину між стріхою та дошками і вже готові до бою. Москалі розгубилися. Хотіли в хаті нас замкнути і полонити живими, а тут ми несподівано зникли з їхніх очей.

- Обыскать двор! - наказує капітан солдатам.

- Без шума и шороха не улетели в космос. Ищите их, они без сомнения где-то недалеко...

Підійшов до прибоку й сперся плечем на дошку. Віддаль між нами скоротилася на п'ятнадцять сантиметрів. Я майже торкався його голови пістолетом. Найменший його рух під моїм контролем. Я тішуся, бо якщо зав'яжеться бій, капітана першого відправлю на лоно Аврама, а вже потім чекістів, що бігатимуть по подвір'ю, як перелякані кури, на яких налетів яструб. У цю мить Гриць шарпає мене за ногу, кортить його дізнатися, що навколо нас діється. Я не можу його попередити, аби був чемний, бо найменша необережність і нас виявлять. А вже бій відбудеться без капітана. Марно москалі нишпорили в саду та на городі за нашими слідами, нас охороняв їхній командир. Нарешті і він пішов шукати в сусідньому городі, а ми вилізли зі свого схову, через ворота на дорогу і подалися в село за продуктами, але вже не до бригадира, а до комірника. Тут нам поталанило і, щоб повторно не йти до нього, ми все забрали, що лише запропонував нам цей добрий чоловік. Мені страшенно хочеться зайти ще при нагоді в гості до бригадира і запустити йому півня, але Гриць заперечує: "Не смій - це вода на млин чекістів".

Ми відійшли, щоб більше не повертатися в прокляту хату. Аби запастися харчами на зиму, вимушені заходити до сільських крамниць. Не секрет, що найдефіцитніший і бажаний товар для нас - це гроші. На жаль, всю виручку продавці щодня здають інкасаторові на пошту, а займатися грабежем ми не мали права, бо твердо заковуємо повстанські закони: спиртні, а також технічні товари не брати. Хіба харчові продукти, одяг та взуття. Та й то візьмеш не більше, як на плечі, продавці за нами підметуть і спишуть все на наше конто.

До того ж в такий спосіб добувати товар - небезпечно, бо за нашими ногами чекісти влаштовують погоню з собаками, а перед населенням нас виставляють як злодіїв. Літом рейдуємо районом від села до села. Люди нас знають ще з 47-го року. І допомагають, але не всі. Деякі хотіли б нас уже здихатися, але рада б душа в рай, та гріхи не пускають.

Осінь 1955 року. Майже всі села, в яких ми перебуваємо, блоковані. Ординці вдалися на спосіб. Замість облав, проводять військові маневри лісами. Такі заходи в нашому районі означають, що нас шукають. Якщо по інших районах ідуть маневри, то очевидно, окрім нас ще висліджують когось. Вони обмежили нам радіус дій і таким чином звузили наші можливості. Ми навчилися ходити їм по п'ятах, але в селі Сугрові все-таки вслідкували нас. Ще трошки і опинилися б в їхніх руках. Певна річ, і вони поплатилися б "дорогою ціною”. Щоби зникнути з поля зору йдемо до нашого доброго знайомого в селі Сугрові Матвія. В його оселі ми вже не раз перебивалися по кілька днів.

Вечоріло, коли підійшли до його хати. Господар в цей час напував худобу.

- Добрий вечір, пане господарю. Як маєтесь? Чи не занудьгували за нами?

- І не кажіть, весь час думав про вас. Де там мої хлопці, щось вони геть забули про мене. І, навіть, не наголошуються.

- Бачите, Матвію, ганяються за нами, як скажені пси і не дають відвідати добрих людей.

- Якщо прийшли, то гостюйте скільки вам завгодно. Ходіть до хати повечеряємо і місце для спання найдеться.

- Дякуємо, господарю, але ми відпочинемо краще на горищі, ніж у хаті.

- Ваша воля, як скажете.

- Ну що, Грицю, перепочинемо у Матвія?

- Авжеж, у мене дуже розболілася нога.

- У такому разі лізь на стрих.

Ми полягали на пахуче сіно, роззулися, щоб ноги відпочили, вирівняли кості і смачно, після безсонних кількох днів і ночей задрімали. Якби Матвій вранці не приніс снідати, то спали б цілий день. Десь коло десятої години чуємо якийсь гармидер на подвір'ю. Російська лайка переплітається з мовою господаря.

- Ти що, Поліщуку, маєш мене за злодія, та най ми руки покривить, адже я в попа не те, що одяг, а ниточки не взяв.

- Посмотрим, если не обнаружим ворованных вещей, то никто тебя трогать не будет.

Хто міг обікрасти священика? Мабуть, справа рук якогось провокатора. Як вам не соромно на одинадцятому році Радвлади проводити облави, обшуки, репресії, переслідувати людей. Уже третій рік, як помер "батько усіх народів", а ви свавільно розправляєтесь з народом. Очевидно, Матвій хоче позбутися напасті, адже йому вже все одно, він добре знає, що на горищі притаїлися повстанці і рубка буде безкомпромісна і смертельна, а його господарка може перетворитися в попіл.

- Поліщуку, - каже Матвій до дільничного, - я не злодій, щоб попа обкрадати.

- Ещё посмотрим.

Солдати з міліціонером, колишнім червоним партизаном, ідуть до стайні.

- Давай лестницу, посмотрим, что у него на чердаке.

Ми з Грицем вже приготувалися належно зустріти напасників. Гриць заліг за платвою, а я сховався за комин. Поліщук виліз на горище. Воно затемнене, бо я шматою закрив віконце. Йде повз мене. Темінь сліпить очі. Раптом зупинився, побачивши Гриця, що націлив на нього автомат, і назад поступається до виходу.

А я його хап за руку і кажу: "Поліщуку, ні слова, інакше перша куля твоя". І

відпустив. Поліцай зблід, як стіна, і поволі злазить драбиною вниз.

- Ну что там? - питаються москалі, - нашел что то?

- Нічого немає, окрім павуків.

- Ну ладно, на нет и суда нет, - сказав капітан і пішли в напрямку сільради.

Матвій полегшено зітхнув, а ми не гаючись, зіскочили з горища і позагумен-

ком вийшли з села. Не вагався й Поліщук, як лише побачив, що він для нашої кулі вже недосяжний, зупинився й вигукнув: "Ребята, на чердаке бандеры!" Чекісти миттю повернулися, облягли хату, але за нами і сліду не залишилися. Матвія та Поліщука арештували на місці, закули в кайдани і повезли в район. Невдовзі відбувся суд. Матвій під час зізнання, і на суді, твердив, що він нічогісінько не знав, повстанці самовільно заквартирували в його стайні на стриху, то йому дали п'ять років ув'язнення, а дільничному - двадцять п'ять років концтаборів.

Ми продовжуємо рейдувати селами і сяк-так запасаємося харчами на зиму. Не можемо вийти поза межі району, бо там ми незнайомі з людьми і вони здадуть нас чекістам, як провокаторів.

З першими приморозками йдемо на запасну квартиру в селі Кам'яному. Тут ми поза увагою гебістів. Вони наполегливо шукають за нами в нашому терені. Та ми спокійно перезимували в Кам'яному, а на весну 1956 повертаємося у свій кущ. Чекісти вже з ніг збилися, ганяючись за нами, а ми то тут, то там дамо про себе знати і зникаємо наче привиди. Вичерпуються запаси листівок, які ми щороку розповсюджували селами: Підліски, Новоселиця, Молодинче, Черемхів, Бортники, Сугрів, Вербиця. Наші заробітчани, що їдуть на схід, везуть їх з собою і розповсюджують за Збручем. Рейдувати тереном та уникати засідок стає все важче. А тут до всього приголомшлива новина. Грицева сестра передає нам "відозву" чекістів до нас. Я вже не пам'ятаю дослівно тексту, та зміст переказати можу.

"Облиште, хлопці, нікчемне, злиденне, повне тривог і смертельних небезпек в холоді та впроголодь життя і станьте рівноправними громадянами УРСР. Радянська влада не мачуха, вона гарантує вам недоторканість. Даємо слово честі, що не будемо не те, що репресувати, а навіть переслідувати ні вас, ні ваших посібників. Мусите знати, що ваші дії в УПА не є для нас таємницею, але щоб уникнути кровопролиття, мусимо і ми і ви йти на компроміс: ви добровільно здаєте зброю, а ми гарантуємо вам свободу."

Не пам'ятаю, хто під цією відозвою підписався, але це були найвищі московські сановники. Ми не вірили ні одному слову. Ця клята відозва змусила нас вибирати між життям і смертю, хоч ми давно вибрали смерть замість рабського існування. Я не роз*;.;;,-о, що зі мною сталося, адже ще тому кілька місяців я без вагань закінчив би життя, а сьогодні душу роздирають сумніви, мабуть, спрацював інстинкт самозбереження.

- Що нам робити, Грицю? Є нагода зберегти життя, а там побачимо, може ще повоюємо. А може, заховатися в лісових нетрях і дострілятися, щоб наші останки навіть дикий звір не найшов і хай шукають, витрачаючи чималі кошти на пошуки.

- Це, "Стефку", найпримітивніший і нг тший .

- Тоді зробимо засідку і влаштуємо ко^зицю опергрупі.

- Не вийде, "Стефку", двох-трьох то ще сяк-так, на більше не вистачить сили. Але скажи *'»ні, чи щось від того зміниться в імперії?

- Люди ажуть - життя було геройське і смерть геройська.

- У меі інша думка: поки щось рішиться, то мусимо порадитись з людьми, які десятиліття допомагали нам вижити у цій нелегкій боротьбі.

- Думаєш, вони з нами будуть щирі?

- Не сумніваюся, адже знають нас не від сьогодні.

- Ну що ж, топильник хапається за бритву. Спочатку завітаємо до Івана Гули. Його репресували ще в 41-му році та вислали в Сибір, а в 44-му повернувся додому, і з того часу щиро та безкорисливо допомагає повстанцям.

Ми трохи посмілішали. Бо знаємо, що чекісти дали нам спокій на роздуми. Було за північ, як ми тихенько постукали в Іванове віконце. Він знав наш пароль: два легенькі і два сильніші удари в шибку камінцем. Чуємо, як крекчуть з спросоння і йде відчиняти двері. Клацнув замок і на порозі став дебелий чоловік.

- А ну, швиденько до хати. Світити лампу не буду, щоб не накликати біди, а говорити можна навпомацки. Язик не заблудиться в роті.

- І ні за яких умов, ні при їжі, ні при розмові, - сміється "Стефко".

- Не дивуйтеся, Іване, що ми так пізно і несподівано прийшли до вас.

- Я знаю причину вашого візиту. Цілими днями і ночами не сплю, не їм, лише думаю, а виходу не бачу. Якщо добровільно складете зброю, то може не будуть репресувати. Гляньте лише, що твориться навколо. Тисячі людей вийшли з концтаборів і ніхто не спішить поповнити повстанські ряди, а пристосовуються, хто де може. То й вам не слід вкорочувати собі віку. Це гріховні думки і женіть їх зі своєї свідомості, як нечисту силу. В кривавому бою самогубство допустиме, а так...

- Але спровокувати сутичку з чекістами для нас не є проблемою.

- Ну і що, хіба загинете. Таке рішення не дуже відрізняється від самогубства.

- То що, по-вашому, ми маємо робити?

- Скласти зброю. Бог свідок, що виходу нема, а якщо залишитеся живими,

то в майбутньому можна прислужитися Україні. Головне, не зрадити і не спап

люжити національну ідею. Я впевнений, що від вас наполегливо вимагатимуть публічного покаяння. Ім треба буде дати відсіч, щоб збагнули: силою можна розтрощити череп людині, але повстанської душі їм не здолати. Затямте собі і зарубайте на носі, що сипати людей, які щиро і безкорисливо допомагали вижити, не маєте права, бо вас прокляне наш знедолений народ.

- Мене непокоїть одна думка, а що коли чекісти по-вовчому вимагатимуть, щоб ми їм здали тих, хто з нами працював?

- Не думаю, - каже Гриць, - адже обіцяють не тиснути.

- Порожні слова, Грицю. Думаю, що ми протистоятимемо шантажу, але як бути з тими, про яких вони мають достовірну інформацію, що працювали на дві руки.

- Про декого з лукавих можете підтвердити і.-чі відомості, - каже Іван, -гріха не буде і таким чином замилите їм очі. Пам'ятайте, що залишитеся жити, а значить боротися.

- Гаразд, Іване, дякуємо за щирість, але цього для нас замало. Цікаво, що інші скажуть? Будьте здорові та щасливі.

- Ви що, маєте розум, та без вечері, чи радше сніданку, я вас не випущу з хати.

- То не біда, надолужите посилкою в Сибір.

- Хіба так можна жартувати?

- Авжеж можна, годі сумувати. Не сподівався дочекатися такої ганьби.

- Не нарікайте, хлопці, це Божа воля.

- Гаразд, ще раз будьте здорові уже надовго.

- Щасливо вам і затямте, що я також беру на себе відповідальність за ваше рішення.

Ми вийшли і зникли в нічній тиші, а Іван ще довго стояв в зажурі на порозі і

навіть не чув, як на калині затьохкав соловей. Світало. Чи довго нам ще милуватися багряним небом перед сходом сонця. Весняний ранок вмивав росою ліси і села, стежки, дороги, що ми їх протоптали за десять років повстанського життя. День захопив нас у дорозі і ми заквартирували в терновому кущі. Продираємось крізь густе колюче гілля в центр куща. Зручно, якщо так можна назвати, вмостилися і прилягли на суху землю в непроглядній гущі. Золотими нитками тремтіло між віттям тернини сонячне проміння. Серед густого гілля будувала гніздо сорока. Можемо спокійно спати. Ця птаха при наближенню орди наробить рейваху на весь ліс.

- Були б у мене крила...

- Не фантазуй.

- Я не хочу "Стефку" здаватися, не хочу йти на каторгу, на муки у тюрму.

- Чого хникаєш? Боїшся сибірських морозів, то стріляйся.

- А ти?

- Я ще хочу жити, а значить, боротися.

- Може, спробуємо махнути за кордон? Була б у нас хоч карта Східної

Європи у відповідному масштабі.

- Припустімо, що ми з горем на половину таки дійдемо до кордону,

можливо, пощастить пробратися між дротами та сигналізацією в Польщу. А далі що робити? Мови не знаємо, грошей нема, одяг подертий так, що на люди не покажешся, нелегально мусиш їсти діставати, не знаючи терену, то потрапимо в руки поляків, як жаба в пащу вужа. Панькатись з нами ніхто не буде і поляки

без вагань передадуть нас в руки москалям. То ж хіба варт скільки пережити і

трудитися, якщо заздалегідь відомо, що твої наміри приречені.

- Якби я вірив у реальність цього задуму, то незважаючи ні на що, рішився б

на все. Та годі переливати з пустого в порожнє. Маємо три можливості: заховатися в лісових нетрях і застрелитись, піти в Ходорів вбити кількох енкаведистів і загинути в бою, скласти зброю і залишитися живими, щоб в майбутньому акти

вно включатися в боротьбу за волю України.

Важкі думи обсіли наші голови, а я стою на роздоріжжю, і ні сюди, і ні туди.

- Годі, "Стефку", відпочиваймо, бо хто знає, який вечір буде.

Вже кілька днів у мене безсоння, проте докучає дрімота.

- Ти, "Стефку", як собі хочеш, а я спатиму.

У лісі над потоком закувала зозуля.

- Чуєш, Грицю, чималий вік пророкує нам птиця.

- Хіба тобі, а не мені.

- Чого ж, обидвом.

- Гаразд, я спатиму, а ти пильнуй, щоб не захопив нас ворог замість зозулі.

Невдовзі було чути, як ритмічно і спокійно дихав Гриць. Його сон навіяв на

мене дрімоту. Чи спав направду, чи лише так відпочивав - не пам'ятаю. Прокинувся від вечірньої прохолоди. День влягався на сон і накривався нічними смерками. З-за хмар над лісом засвітив місяць.

- Нумо, прокидайся, Грицю, спиш як по війні. А ну до потічка і відсвіжися холодною водою. Нам вже пора відчалювати з затишної пристані. Курс на село Загір'ячко. Щоб встигнути на вечерю до Михайла Гульця.

Енкаведисти притаїлися, вистежуючи жертву, але і ми не в тім'я биті і чітко дотримуємося партизанської конспірації, не послаблюючи пильності. Бо знаємо: обіцянка-цяцянка, а дурному радість. Чекісти нас, як диких звірів, загнали вглухий кут і ставлять умови. На противагу їм висуваємо свої вимоги: "Товариші, до тих пір, поки не звільните з ув'язнення офіцера міліції Поліщука, якого ми захопили на горищі нашого співпрацівника Матвія, а також не побачимо, як Матвій порається по господарству, повернувшись з неволі, про переговори не може бути й мови".

А поки що лисячим ходом наближаємось до садиби Михайла Гульця. В хаті світиться. Господар сидить на покуті і вечеряє. Без вагань заходимо в кімнату.

- Добрий вечір, пане господар. Мабуть, не сподівалися гостей.

- Аби вам добро було. Чекав на вас, бо знав, прийдете на пораду.

- То ви вже знаєте про наше сватання з енкаведистами?

- Ще б пак, поголос пішов, як собаче виття селом.

- І що ви, Михайле, на те скажете?

Михайло усміхнувся, підняв вказівний палець догори і мовив:

- Щоб продовжити боротьбу, треба жити, а для того, щоб жити, то мусите скласти зброю. Годі думати в такий мас про самогубство - то злочин проти Бога і проти нації.

- Ви, Михайле, надто категоричні.

- По-моєму, якби "Смерека" жив і опинився на моєму місці, його порада була б однозначна. Маєте шанс, то чому не використати його, а тим більше, що ні підступу, ні підлості, ні спекуляції з національною ідеєю з вашого боку немає. Ви ще молоді, якщо загинете, то вже ніколи не розкажете правду про криваву боротьбу нашого народу з московським окупантом.

- Дякуємо за розуміння такого скрутного становища. Якби нам хтось сказав: ось вихід, але щоб його сягнути маєте два відсотки на успіх, а дев'яносто вісім - це смерть, то ми не замислюючись б, прийняли таку пропозицію. Нам пора вже відходити, бо далека доріженька чекає тієї ночі.

- Без вечері з хати не випущу.

- Ми справді не голодні. Хіба налийте молока у ферфляші і кавалок хліба в торбу.

- Хвильку, хлопці, я миттю впораюся, буде хліб і молоко, - каже господиня.

Ми підставили ферфляші. Жінка налила молока, з комори принесла буханець

хліба і файний шмат сала. Поблагословила нас і побажала нам щасливої дороги. Ми вийшли з теплої хати, а на душі неймовірна туга за втратою надовго добрих і щирих людей.

- Вперед, "Стефку", аби ще затемна прибитися у село Городище.

Тут народився Гриць в 1931-му році, тут закінчив п'ять класів семирічної школи, тут вперше пізнав збройну боротьбу нашого народу з московським окупантом. З 1947-го року встановив зв'язок з тодішнім районним провідником УПА "Смерекою" і з цього часу повстанці в моїй оселі мали надійний притулок, а я ретельно виконував їхні доручення. І в 50-му році, коли наді мною захмарилось, мене взяв у свою боївку провідник "Смерека". Ми довго обминали це село, щоб не наразитися на засідку. Нишком підходимо до хати Балука, активного в минулому симпатика ОУН. Якийсь час стежимо за всім, що відбувається навколо нас і в хаті. Про себе не думаємо, а турбуємося, щоб мимоволі не навести енкаведистів на справжнього українця і великого патріота. Його думка для нас багато важить і може так статися, що після розмови з ним дещо зміниться у наших намірах. Жінка порається біля печі, а господар оглядає поламану мотику.

- Нічого вічного нема, - говорить сам до себе, - мушу ладувати, бо нічим обробляти буряк.

У цю мить Гриць вологим пальцем потягнув по шибі вікна. Специфічний звук привернув увагу господаря. Глянув у вікно і вигукнув:

- А бодай, вас качка копнула - це ви, а я думав чекісти. Ану мерщій до хати,

- і широко відкрив двері, - якраз встигли на теплу вечерю. Жінка ніби сподівалася гостей і зарубала півня. Нумо, швидше до мисок, щоб з росолу не вискочив пірнатий.

- Приблизно так, як ми з рук чекістів, - каже Гриць.

- Диви який герой, однією ногою на там тім світі, а йому хоч би що, жартує.

- А що нам залишилося робити? Плакати ніяково, а сміятися якраз на часі.

- Та годі вже, аби вам добро було. Нумо, за ложки. Щоб виманити півня з миски.

- Півень вже не закукурікає, зате ми, напевно, кукурікатимемо з-за ґрат.

- Маєте новини?

- Авжеж. З відозвою до нас звернулись енкаведисти.

- Ану показуйте, бо від цікавості згоряю, як сірник.

Гриць подав відозву.

- І що вони там нафурличили, сучі сини.

Балух читає, а далі тремтячим голосом: "На жаль, у вас немає вибору. Бути військовополоненим це не найгірше".

- Якби то, а то вони нас трактують як бандитів, а своїх червоних партизанів вважають борцями за незалежність СРСР.

- Не дивуйтеся, хлопці, у них існує право джунглів. - Хочу з'їм, хочу помилую. Я знаю, ви думаєте про самогубство, але викиньте собі то з голови. Припустімо, що вас захопили в криївці, або під час бою склалася безвихідна ситуація і треба за будь-яку ціну зберегти організаційну таємницю, в такому разі самогубство оправдовується. А так вас навіть в чистилище не пустять, не те що в рай.

- Та воно ніби й правда, але чекісти вимагатимуть, щоб ми здали їм тих людей, які допомагали нам у скрутну годину.

- Валіть все на сексотів, адже ви не винні, що чекісти не йшли на обшук до своїх людей. Тепер у тюрмах уже не катують, щоб вибити зізнання до не скоєного злочину.

- Не будьте наївними, Балух, - зауважив "Стефко", - скажуть, що стіна чорна і товктимуть твоєю головою об стіну доки не визнаєш що вона чорна.

- Нам, пане Балух, ходить що скажуть люди.

- Я вам наперед відповім: розумний не подивує, а дурень не зрозуміє. Ніхто крім нас, що довгий час співпрацювали з УПА, не має права засуджувати ваші вчинки і наміри. А так як ми не бачимо виходу в даній ситуації, тому схвалюємо ваше рішення скласти зброю. Вважаємо, що це лише тимчасовий перепочинок на шляху тяжкої боротьби, тобто міняємо тактику.

- Гаразд, а чи не допомогли б ви нам чкурнути через залізну завісу?

- До кордону ще сяк-так допоміг би дійти, а далі як? Без карти, де були 6 позначені міста і містечка, села й хутори, потоки й потічки, дороги, - такої карти у Львові годі найти, а наполегливі пошуки закінчаться арештом. До такої подорожі слід було готуватися заздалегідь. По-моєму, куди б ви не блукали, завжди вийдете на залізні більшовицькі ґрати.

Балух гірко усміхнувся і додав:

- Як трудно все передбачити вперед на кілька рік. За промахи доводиться платити, якщо не каторгою, то життям. Я ніколи не думав, що наступить така хвилина, коли живі завидуватимуть мертвим.

- Бог свідок, - каже Гриць, - ми не зі страху і не добровільно складаємо зброю перед нашим катом і не ціною зради національної ідеї купуємо собі життя, а вимушено міняємо тактику боротьби, пристосувавшись до сучасних умов. Адже тюрма - це не курорт і треба буде вистояти, щоб не зганьбити ні повстанської слави, ні честі політв'язня, ні людської та національної гідності. Ми знаємо, що перш за все влада вимагатиме від нас ідейного роззброєння. І встояти ой, як не легко буде нам. Здамо стрілецьку зброю, а не ідейну, яка вела нас крізь полум'я життя і смерті в ім'я побудови Незалежної Української держави. Вона залишиться в нашій душі допоки битись буде серце в грудях.

Прощалися крізь сльози. Балух не міг добути слова з грудей і нарешті ледве прошептав: "Прощайте, друзі." Ми щиро дякували господарям, які не раз рятували повстанців від голоду та холоду. І завжди щиро та привітно зустрічали нас і наших друзів у своїй оселі. Господиня подала на прощання буханець хліба, плесканку сиру і грудку масла. Вона також ростила двох синів, як соколів і пильнувала. "Повиростали, як дуби, - сміявся батько, - змагатися можуть голіруч з ведмедем. Не сумуй, не журись, Україно, - любив казати, - глянь, які ставні легені - надійний захист для нашого народу.

- Уже і дівчата заглядаються, бо є на кого, - раділа мати.

Любила синів до безтями, світа не бачила за ними. Хоч як їй було тяжко, але без слів благословила, коли їх виряджала в УПА. Згодом, коли довідалася, що їх нема серед живих, не впала в розпач, хоч серце розривалося від болю. Хіба в куточку, щоб ніхто не бачив, нишком витирала сльози, що мимоволі струмили по лиці. А батько ходив, мов з хреста знятий, наче не свій, не поралась робота і їсти не хотілося, ходив блідий як смерть. Просив "Смереку", щоб взяв його в боївку, та провідник відмовив, мовляв у вас росте ще один син - надія України, бо ми уже відходимо, то ж виховайте надійну заміну вашим синам і нам.

Час рубцював душевну рану, а сьогодні вона роз'ятрилась, почала кровоточити. Вибухнуло розпукою та жалем материнське серце. І мати тяжко заридала: "Ради нема, здавайтеся, рідненькі, нехай Господь благословить вас і ваші наміри", - крізь сльози цілувала молоді чола, як рідних синів, перехрестила і пошкандибала в хату, здригаючись від плачу. Вона такого ще не знала, адже була зрада, було дезертирство, але отак супроти волі та бажань, щоб вибору і боротьби не було, крім неволі або смерті, їй не вміщалось в голові.

Як тяжко розлучатися з людьми, які так багато зробили доброго для нашої боротьби, наражаючи себе на смертельну небезпеку. Вони віддали для тебе, Україно, своє здоров'я, молодість і силу, та найдорожче, що може бути для батьків -рідних синів-героїв. Низький уклін вам. Прийде той час, коли вами пишатиметься Україна, а для синів найкращим пам'ятником буде всенародна любов і шана. Вони своєю кров'ю записали право на незалежність нашої держави.

Ми покидали цю гостинну хату, а душа плакала кривавими сльозами.

- До зустрічі у Незалежній Україні, - якось недоречно вирвалось у цю мить з моїх уст.

- З Богом, легіники, і най вас матінка Божа візьме під свою опіку.

Дякуємо і зникаємо у вечірній млі.

- Ну, Грицю, йдемо в Підліски до Івана Гули, хай викликає на наше безголов'я чекістів.

- Я навіть, не знаю, що казати.

- А може, зробимо так: як лиш зайдуть до хати постріляємо їх.

- Не спіши, усе рішати будемо на місці. Зважай, вони беззаперечно виконали наші умови: Матвія випустили з ув'язнення, а Поліщука не лише звільнили з концтабору, а навіть дали йому роботу в сторожовій охороні на цукровні.

- Сьогодні йдемо як до кума на празник.

- Чого остерігатися, орда притихла, очікуючи здобичі, як мисливець звіра.

- Невже ж вони такі наївні, щоб думати, ніби направду ми повіримо в їхню гуманність, великодушне прощення і не влаштують нам судилища.

- Дуже підступна гра, "Стефку".

- Цікаво, чи схвалив би наше рішення “Смерека"?

- Як би глибоко вникнув в суть нашої справи, то мабуть сказав би: "Це справа вашої совісті, хлопці".

- Досить, Грицю, бо я можу замість в Підліски піти на Лукавець.

- То не жарти, нами займаються найвищі чиновники комуністичного режиму в Москві.

- Ну і що з того, брешуть, як всі комуністи.

Навіть не вчулися, коли і як зайшли в село. Люди ще спали, а наш прихід розбудив хіба що собак. Світало.

- Що робимо, Грицю, чи будимо Івана, чи зачекаємо, поки зійде сонце?

- Ходімо краще до стодоли і відпочинемо, бо я втомився. Насолоджуйся свободою, бо це вже останні наші не те що дні, а лічені години.

Вмостившись на сіні в стодолі, заснули не як зайці, а як ведмеді.

- О, Господи, - скрикнув Іван, зайшовши до стодоли, - та їх хоч виноси і не прокинуться.

- Іване, нумо снідати, - кличе жінка.

- Зараз, зараз, бо я не сам.

- Що, вже прийшли?

- Авжеж.

- То най ідуть до хати. Досить тинятись по стодолах.

- Легко сказати. Сплять, наче мертві, будити жаль.

Було хотів уже йти до хати, але затримався.

- Вставайте, лежні, - і термосить Гриця за ногу, - енкаведисти йдуть.

Гриць зразу відкрив очі.

- А чи багато їх?

- Вони напевно тобі сняться. Ану молися і до сніданку, бо захолоне страва.

- Вставай но їсти, "Стефку".

- Ми ще не заробили на їжу.

- Говоріть з ним, пане Гула, бо я не маю сили.

- Та годі ніжитися, нумо на ноги, бо викличу чекістів.

- А ми й того до вас прийшли.

- Поки загрюкочеш до буцегарні, то хоч поснідай.

Отак жартуючи, швиденько повставали, умилися, поправили на собі одяг і сіли снідати.

- Нарешті поїли як слід. Тепер можете вже йти за енкаведистами.

- Чого здивовано дивитесь на нас? Хіба не ви нам радили здаватися? Довше не будемо тягнути час, як кота за хвіст, бо швидше сядеш, скоріше вийдеш. Але умова: якщо прийде більше двох, то будем воювати.

- Гаразд, передам все дослівно.

Я думав, що Гула поїде в район і процедура буде тривати до обіду. Та де

там, він на ці речі дивився просто, із сільради подзвонив чекістам, а вони чекали

на дзвінок. Не знаю, та не минуло й години, як на дорозі у болоті завила машина. Я мимоволі розщіпаю кобуру пістолета. Дивно якось, бо до останньої миті не визначився, що робити. Мої вагання передалися напевне чекістам. Вони зайшли до сіней, а в хату не приступлять. Гула відчинив навстіж двері і запрошує чекістів заходити.

- Не бійтесь, вони сидять за столом і без лихих намірів. Ви їх знаєте, то дуже порядні хлопці, у них слово закон, а не як в радвлади. йой, геть забувся і мелю бозна що, язик без костей, то вибачте мені, хлопці, хвилююся.

Чекісти обережно заходять в кімнату. Знайомимося.

- Майор Філіжанін - представник міністерства Внутрішніх справ СРСР.

- Майор Червонець - начальник Ходорівського КГБ.

- Ну що, хлопці, їдемо в район, - пропонує Червонець.

- Нам нема куди діватися. Мусимо їхати.

Чекісти виходять з хати першими, а ми за ними. Вони сідають спереду в машині, а ми ззаду. Цікаво, що нас не роззброюють. Ми без зусиль могли б їх постріляти, але цього не робимо, бо для нас слово важить більше, ніж життя. Правда, пізніше майор Червонець скаже: "Я їхав, немов на голках, аж піт холодний виступив на чоло". Нарешті приїхали_; Поблизу будинку КГБ зібрався натовп, якась жінка розпачливо ридає, то сестра Йосипа Климковича - "Гриця". їй сказали, щоб прийшла на побачення з братом. Вона подумала, що він мертвий, а її закликали аби впізнала його. Та яка була радість, коли побачила брата живого.

Мене, звичайно, ніхто не зустрічав, бо вся моя родина знищена, а брат відбував заслання десь в Казахстані. Відчинилась широка залізна брама і машина

в'їхала на подвір'я чекістських департаментів. Я ледве втримав руку, щоб не вихопити пістоля. Заводять нас в приміщення. Двері відчинені, ми сидимо, а попри нас, один за одним, проходять чекісти - представники усіх районів області. Дивляться на нас, як на звірів в зоопарку. Нарешті вистава закінчилася. Нас роззбро

юють, видають заздалегідь приготовані довідки і заявляють: "Від сьогодні ви вільні громадяни УРСР. Роботу вибирайте на цукровні, або на м'ясокомбінаті".

- І це називається вільні, - зауважую.

Майор Червонець іронічно посміхається. Це було 12 травня 1956 року. А

вже 3 червня 1957 року нас арештують і звинувачують за статтею 54-1 "а", 54-8, 54-11 КК УРСР. І, пройшовши 15 років концтаборів суворого режиму та 5 років заслання, повернулись додому. Правда перед звільненням мені сказали: “На заселення можете їхати куди завгодно, крім України".

* * *

Додому повернувся в 1977 році. Тяжко працював на будівництві та ремонті шосейних доріг. Аж до глибокої старості створював комфортні умови совєт-ській номенклатурі. Ще 10 років, але вже при Незалежній Україні доробляв, щоб мати 25-річний виробничий стаж і одержати мізерну пенсію для існування. Хай не радіють наші вороги, бо ми хоч і програли війну мілітарну, зате виграли духовну. Українська ідея в 90-х роках вивела сотні тисяч українців на демонстрацію протесту супроти московського окупанта та його прислужників. Наша ідея, освячена кров ю багатьох поколінь народу, вела нас в завзятий і смертельний бій з окупантом. І коли нас оточували під час бою москалі чи поляки, то зловтішно кричали: "Здавайсь, Бандеро, бо ви ніколи не матимете такої України, якої хочете". Та життя внесло свої корективи і сьогодні Українська ідея масово завойовує серця українців. Ми вже таки маємо Незалежну державу, певна річ, ще не таку, за яку проливали свою кров і клали голови, але й не таку, яку пророкували нам чужинці. Та є надія, що Україна таки буде українською.

БОРОТЬБА В ПРИКОРДОННІЙ СМУЗІ

Минало Різдво 1989 року. Затихла на просторах Галичини коляда. Починалися великі переміни в суспільно-політичному житті народу. Відчувши грядущі зміни, люди не спішилися прощатися з колядою. Вона продовжувала звучати в церквах. А нерідко на вулицях міст та містечок. Вечорами сходилися сусіди, згадували минуле і намагалися відгадати майбутнє. Разом з весною, яка вже була не за горами, пробуджувалася національна свідомість. Але людей ще гнітив страх тотального терору в п'ятдесятих. Багато репресованих неохоче розповідали про тогочасну боротьбу народу, а тим паче, коли довідувалися, що їхню розповідь хотів би занотувати на папері. Тому і насторожено заходив до колишнього політв'язня Ольги Матвіїв у селі Плешевичах на Мостищині. День видався морозним. У променях західного сонця срібними голками мерехтів іній. Вітер золив обличчя. Під ногами скрипів морозом сніг. Ольгу зустрів на порозі з повними відрами.

- О, буде щастя.

- Безперечно, чей не вижену в таку лють з хати.

- Таким людям, як ви, Олю, в народі кажуть: на камені хліб родиться. Та що це я, як той турок, заходжу в хату і не вітаюся... Христос Рождається!

- Славімо Його! А в очах бісики грають. До мене гості - навіть не сподівалася.

- Непрошений гість - гірше татарина.

- Не кажіть так, заходіть мерщій в хату, обігрійтеся, бо надворі мороз - аж яблуні тріскають в саду.

Слово по слові і зайшли в хату. Стіни прикрашені портретами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Звернула на себе мою увагу батальна картина з часів визвольної війни Богдана Хмельницького.

- Ви, Олю, художник?

- Де там. Це хобі мого чоловіка. Ось і він: про вовка промовка...

До хати заходить худорлявий з проникливим поглядом, середнього зросту чоловік.

- Знайомтесь, - щебече Ольга. - Ти їх не знаєш. Це Ярема з Попович.

Чоловік пильно глянув на мене, подав мозолисту спрацьовану руку і мовив:

"Федишин. Виражаю своє признання і відчуваю, що розмова між нами буде щира і невимушена".

Очевидно, в родині віддавна панують національні традиції, самоповага і наша галицька мораль.

- Бачу, що ви, пане Федишин, неабияк цікавитесь історією України.

- Україна, пане Яремо, - це невгамовний біль у моїх грудях.

- Патріотизм, - втрутилася в розмову Ольга, - народжується разом з людиною. Самі гаразд знаєте, що в мене не було умов виховувати дітей, як би мені хотілося, бо до репресованих батьків була прикута особлива увага совітів, але, не дивлячись ні нащо, вони повиростали гідними своїх батьків та щирими патріотами. Виховувала наших дітей держава. Вона намагалася з них поробити яничарів, а батько не міг виділити достатньо часу на виховання дитини, бо його переслідувала одна думка: вкрасти з колгоспного поля бодай плахту соломи, а з колгоспу трохи зерна чи осипки. В результаті сьогодні чимало вештається між нами національних ренегатів, пияків, злодюг і бандитів та віруючих, з каменем за пазухою. Ще не висохла гаряча кров, пролита односельчанами за волю України, ще бринять сльози на сирітських очах, в яких більшовики замордували матерів, батьків, сестер і братів, і знову баламутить Москва людям голови, розділивши народ на конфесії. Сьогодні московський патріарх устами Єльцина диктує свої умови Україні, мовляв: "Президент може лише тоді запросити Папу відвідати Росію, якщо церкви в Західній Україні перейдуть під юрисдикцію московського патріархату!".

Ще в п'ятдесятих роках село було об'єднано в міцний кулак і витримувало найжорстокіші удари московських завойовників. А сьогодні? Бодай не казати. -Ольга зробила паузу, щоб зібратися з думками і пригадати все, що відтворювалося в її пам'яті. Нарешті всміхнулася і продовжила. - Згадки про ті часи роблять мене молодшою, тривожать душу, викликають захоплення. І я горджуся боротьбою свого народу. Радію, бо у визвольних змаганнях є і моя частина, хоч довкруги лилася кров і сльози, та чути було стогін, але ненависть до московського окупанта ще більше єднала і гартувала нас.

Ані тортури, ні смерть, ні провокаційні московсько-комуністичні озброєні банди, що відстрілювали серед мирного населення патріотів, ні репресії, ні чорна зрада не зломили нашого завзяття і волі. В той час я працювала секретаркою у Поповицькій сільраді і від щирого серця співпрацюю з повстанцями. Регулярно повідомляю хлопців про підступні наміри НКВД щодо нашого руху. Неодноразово застерігаю провідника "Шрама". Я не знала, що цей антихрист запродав душу червоній сатані і допомагав окупаційній владі ліквідувати підпілля та утвердити панування кирзового чобота на рідній землі. Щиро переймаюся долею його дружини, яка переховувалася серед людей з немовлям на руках. На ім'я своєї сестри виробила їй пашпорт, правда, не без сприяння гебістів, завдяки моїм старанням у неї появилась нагода виїхати на Східну Україну, принаймні, я собі так думала. Тож ризикувала не лише собою, але підставила рідну сестру. Очевидно про мої заходи чекісти мали докладну інформацію від "Шрама", але мовчали до пори і часу. їхня мета захопити провідника "Лютого", що було не так вже й просто, навіть з поміччю свого агента. Я щиро переконувала начальника паспортного столу, що сестра загубила документи і їй необхідний дублікат, бо хоче їхати на заробітки в Росію.

- Ви, Олю, зіграли роль непересічної артистки.

- Мусіла грати. Ми в той час усі були артистами і грали на сцені життя. А винагорода - 25 років совітських концтаборів. Ми знали, що нас чекає тюрма з усіма наслідками, в кращому разі смерть. Тому найбільше боялися підступної зради. Не уникла і я цього лиха. Та хіба лише я. Переховувалася дружина “Шрама" також у селі Тишковичах в родині Катерини Курило. В той час, вона була вагітною. Тож Катерина зробила собі штучний живіт і так ходила з тими незруч-ностями, доки квартирантка не народила дитину. Годувала, купала, доглядала немовля і породіллю, а за милосердя і доброту 'Шрам" віддав Катерину в руки червоним катам. П'ять років поневірялась по тюрмах і концтаборах, аж поки не звільнили її за амністією в 1956 році. Змучена неволею та з підірваним здоров'ям повернулася додому. Працювала в колгоспі без будь-яких заробітків, адже тоді платня колгоспника виражалась присадибною ділянкою і тим, що вкрадеш, а в неї ні сили вкрасти, ні клаптика землі, ні запасів - жила у величезних злиднях, аж до смерті. Сьогодні "шрами" закликають народ до порозуміння, до злагоди, християнського милосердя. Е, ні, панове добродії! Катюзі по заслузі. Якщо не судом, то морально, але обов'язково. Людина, що пірнула в багно зради, її все глибше всмоктує трясовина, що й годі викараскатися.

Протягом століть дорогою смерті везуть з України в Сибір політв'язнів.

- Цією дорогою в 1951-му році повезли і мене, - каже Ольга. - Під час арешту другого липня до мене підійшов слідчий Кравченко Нижанковицького НКВД і ніби доброзичливо півголосом сказав: "Слухай, Олю, "Шрам" прийшов з повинною і нам відома діяльність проти радвлади. Тож не заперечуй очевидного, бо катуватимуть і підірвуть здоров'я". Що ж тепер буде зі мною? -запитую себе, а серденько затріпотіло в грудях, як перелякана пташка в кігтях хижака. З неймовірним душевним болем признаюся, що співпрацювала з українськими повстанцями, а вже наприкінці липня маю очну ставку зі "Шрамом". Гидка відраза здавила горло і я не можу опанувати собою, щоб з ненавистю, яка клекотіла в моїх грудях, глянути цьому слимакові в очі. Про що він говорив? Не пам'ятаю, бо в цю мить я думала про гірку долю своїх наставників: провідника "Лютого", провідника "Канюка", що чудом уникнули арешту і залишилися на волі, про неминучий жорстокий суд, якого очікувала з дня на день. Мої побоювання були небезпідставні, адже всім, кого лише судили виголошувалися немилосердні вироки. І мені дісталось по самісіньку стелю - 25 років неволі. І повезли в Інту на будівництво залізниці. Працювала в голоді та холоді, не випускаючи лопати з рук. Напевно, не пережила б того лиха, якби начальству не закрутилась голова. Імперії необхідна була деревина. І нас етапом перевозять в Тюменську область рубати ліс. Дасть Бог пам'яті, навіть забула, в якому році це було. Не раз і не два промоклі валянки, штани та куфайку сушила на власному тілі. До фізичної перевтоми додавався душевний неспокій за рідними та неймовірна туга за Україною. Страшніше згадати, ніж пережити. Дозволялося отримати всього-на-всього один лист від родичів на рік. Ця кара нівечила розум і душу. В голову мимоволі закрадалось оте жорстоке, властиве російській дійсності: "Запретить писать и рисовать...". Смерть "батька народів" ми зустріли з неймовірною радістю і відчули, що ставлення до нас з боку табадміністрації міняється на краще. Послаблюється режим і нас перевозять в Архангельську область в район Котлас. Ми уже не вмираємо від голоду і холоду під жорстокими ударами палиць, а як спадкові хлібороби з задоволенням працюємо в радгоспі. З яким піднесенням і як радісно святкували Новий 1954 "рік. Про це ніколи не забуду. Дівчата аж сіяли від щастя, нам дозволили приорати ялинку виготовленими нами прикрасами. Дзвенів дівочий сміх, сипались дотепні жарти, а дехто висловлював свої побажання. Дівчині з Дрогобича забаглося біля деревця примостити синьо-жовтий прапор. "Нельзя", - заперечила росіянка, - за такое могут судить. Иное дело звезду на вершину ёлки. Вот это да". "Ти свою звезду причепи на п...у, - відрубала, як сокирою, литовка. Росіянка скривилась, заіндичилась і донесла начальству. Ми їй відповіли загальним бойкотом. Нас почали викликати до начальника режиму, допитували, лякали, обіцяли судити за антирадянську пропаганду. Але часи змінилися. І ми перестали боятися. Тепер уже нелегко нас зламати, ми стали єдині у своїх помислах і прагненнях. Все обійшлося без прикрих наслідків. Звичайно, за Сталіна нас би жорстоко покарали. Очевидно, смерть тирана все-таки позбавила чекістів всемогутньої сили. В цьому часі міняють начальника табору. Нова мітла мете по-новому. Ця жінка вдає, що не розуміє, чому нас трактують, як ворогів народу. "Якби моя воля, - любила казати, - то я б вас усіх відпустила додому". Додому як додому, але багатьох відокремили і відправили в Іркутську область. Я залишилася в радгоспі аж до амністії 1956 року.

- Стривайте, Олю, ви у своїй розмові згадували ніби знайоме мені прізвище.

- Яке? ■

- Мабуть Кравченко.

- Воно тут в багатьох на устах. Вам про нього докладніше розповість Степан Войнович.

...Він сидів на канапі, коли я завітав до нього, і масажував прострілену в 1948 році ногу.

- У цьому році, - каже Степан, - енкаведисти організовують по селах так звані "істребітельні батальйони". Намагаються поділити народ на два ворожі табори. З цією метою викликають у сільраду чоловіків, здатних носити зброю. Завантажують на машини і везуть у сусіднє село Поповичі. Там німці переробили панський будинок на ґуральню. Сюди і привезли нас. "Вигружайсь", -командує москаль. - "Слідуй за мной!" І завели в просторий зал. “В шеренгу становись!" Сіно, солома, якось вишикувались. "О-го-го, круто беруться", -каже сусід. Капітан розложистий гаркнув до дільничного: "Давай гвинтівки!” За мить той з бічних дверей приніс 14-ть крісів. "Я не хочу брати в руки карабіна і категорично відмовляюся будь з ким воювати". "Під трибунал його!"

- кричить Столяров і пхає силоміць в руки кріса. Кидаємо зброю на підлогу. Чекісти скаженіють. "Бери ружьё, иначе поедешь прямо отсюда на «белые медведи». "Чого лякаєш, маю тебе в носі". "Ну сволочь, ты у меня заплачешь горькими слезами, - верещить, як скажений Кравченко. Наші погляди схрестилися мечами. "Стривай, москалю", - подумав я собі, - я все зроблю, щоб поквитатися з тобою". Та мені все це було однаково. На днях зустрівся з кущовим провідником "Вишневим". Він радить бути послушним, щоб мати можливість передавати йому інформацію про заходи енкаведистів проти нашого руху. "Вразі провалу, - сказав на прощання "Вишневий", - візьму тебе у свій кущ". Та не судилося мені загинути у кривавій боротьбі за Україну, бо невдовзі між мною і Кравченком відбулася сутичка, що підірвала на роки моє здоров'я. Я повертався пізньої ночі з вечорниць додому. Група енкаведистів, очолена Кравченком, перестріла мене на дорозі. "Стой! Куда валишь?" "Мені нічого звітуватися перед тобою". "Наверняка, встречался с бандой "Лютого”. "Голодній кумі одне на ...". “Ну бля..., - і б'є мене кулаком в обличчя. -Немедленно в гарнизон. Я те покажу Кузькину мать". Витираю з розсіченої губи кров, йду за негідником, а думки б'ються в здогадках. Невже довідалися про мій зв'язок з "Вишневим"? Заходимо в гарнізон. Хлопці вітаються зі мною і запитують: "Хто ж тобі губу розквасив, Степане?" Я лиш махнув рукою, мовляв, дурниця. Йду за Кравченком в окрему кімнату. Не встиг роздивитися, а він як закричить не своїм голосом: "Нам известно, что работаешь на две руки: днем с нами, а ночью с бандой". "Нісенітниця". "Что?” - визвірився енкаведист і б'є мене між очі. Ну, "дорогенький", це вже занадто. Ввірвався мій терпець. Я з ним швиденько впораюся, захоплю папку з документами і зброю. І ще до схід сонця приєднаюся до боївки "Вишневого". Ще добре не розмахнувся, а москалину як вітром здуло. Був я хлопець неабиякий здоровий, міцний, енергійний. Мов яструб на курку, кинувся на чекіста, але він встигає вихопити пістолет, хотів прострелити мене, та я викрутив йому руку і куля врізалась в стелю. Тепер пістолет у моїх руках. Бий негідника по голові і боротьбу закінчено. Та мої шарики крутяться не в той бік. У пориві злості намагаюся перезарядити пістоля і вистрілити негіднику в розпечену самогоном пащеку. Нарешті задум вдався, але чекіст піді мною пручається, мов змій. Він, мабуть, сам не сподівався, що в ту мить, коли натисну на спусковий гачок, штовхне мене у руку і я замість того, щоб випотрошити чекістові кишківник, стріляю собі в ногу. Біль і кров паралізують мої рухи. В кімнату вбігло кілька стрибків і намагаються зупинити кров. За якихось 40 хвилин мене забрала "швидка допомога" і над досвітком зробили операцію. Хотіли сфабрикувати на мене судову справу, як напад на повноваженого енкаведиста, але стрибки всі як один заявили, що не я напав, а якраз навпаки все було. Хотіли фізично знищити, але не вийшло, до того напасник ледве не поплатився життям. А я таки дочекався Незалежної України. Хоч рана скимить і в душі неспокій, бо чимало колишніх саботують добрі починання патріотів.

...Народ не переставав кровоточити. Осінь 1949 року. Важкі темно-сині хмари повисли над селом. Часто моросить дощ і заважає людям працювати в полі. Стиглі соковиті яблука рясно вкрили сади. Стих гамір трударів крилатих. Лиш інколи залементує в саду сойка та ворон закряче над лісом, пугач своїм криком проріже темряву ночі, півні рахують години та голосно перегавкуються собаки. Марійка причепурилася ще звечора. Вдосвіта вийшла в сад. Тут, на цьому місці, під розлогим горіхом чекає лицаря свого серця. Лише два місяці розлуки, а їй здавалося, що минули роки, як вона не відчувала тепла його і спраглих поцілунків. Не хлопець, а вогонь сам горів, і їй не давав тліти. Раптом в малиннику зашелестіло листя, наче казковий принц, з'явився легінь. Вони злилися в єдине ціле, лише серця шаліли в грудях, прискорюючи весільний танець. "Як добре, що минули недоспані ночі та тривожні дні", - шепотіла Марійка повстанцю на вухо. "Вишневий" ніжно, як лише вмів, схопив дівчину на руки і зник у сінях за дверима. Зсунулась на бік шапка і блиснув у сірому тумані золотим вогнем тризуб. Чорне пасмо волосся вихором прикрило біле чоло. То був досвідчений, загартований в боях з більшовиками, воїн з чоти-рьохрічним стажем. Він не пішов на фронт вмирати за інтереси московської імперії, він зробив так, як личить герою і патріоту, пірнувши з головою в бурю затяжних і виснажливих визвольних змагань свого народу з твердою вірою у краще завтра України. За чотири роки втратив чимало бойових друзів і кожна втрата - це незагоєна рана на серці, невгамовний біль душі, що кличе до боротьби. Сьогодні, коли йому виповнилося 22 роки, хотілося жити, любити до самозабуття, до нестями і випити чашу кохання до дна. У цю мить, він не знав, що через кілька годин доведеться звести останній бій, останні порахунки з життям та окупантами. Йому навіть не сниться, що постій облягає червона орда. Виглянь, Ромку, крізь вікно надвір, то побачиш, наче лис до курника, підкрадаються ординці. Остерігаються, бо знають в хаті обпалений не в одному бою воїн. "Вишневий" не здогадується, що на нього "Шрам” навів більшовиків. Ось вони вламуються в зачинені двері. Тріщить замок і на порозі з'являється поліцай. Йому не хочеться стріляти в нього, тому чекає якусь мить, щоб в сіни вдерлися чекісти. "Пора", - вже майнуло в голові... Коротко гавкнув автомат і захлиснувся. Енкаведисти вибігли надвір і залягли. Лишився в сінях мертвий поліцай. Затарабанив кулемет, зацокотали гвинтівки, загавкали автомати. Смолоскипом спалахнула хата і раптом потужний вибух гранати сколихнув повітря. Зловісно на якусь мить все стихло, лише жіночий лемент вирвався з вогню: " Ромку, не залишай мене живою!" Голос пролунав у ту хвилину, коли "Вишневий" намірився вистрибнути крізь вікно на двір та зникнути в димовій куряві. Раптом зупинився. Глянув на перекошене в страху обличчя і опустились руки. Залишити її на глум, ганьбу і муки - нізащо. Вона протягом чималого часу турбувалася, щоб мені було сито, чисто, тепло і затишно. Розділяла тривоги і розвіювала сумніви, а будні перетворювалися на свято. Ми разом йшли тернистою дорогою життя, разом підемо і в Господнє царство. Кругом свистіли кулі, тріщав вогонь, а вона благала: "Ромку, не залишай мене..." “Ні, ні, не залишу. Ми разом вийдемо з цього пекла". Нахилився, ніби хотів захистити її від язиків полум'я. Глянув в розпачливі очі, поцілував і вистрілив. Страшна усмішка завмерла на її устах. Незважаючи на спекотний клекіт вогню, спокійно прикляк на коліна і помолився. "Господи, - шептали уста, - пом'яни її у царстві своїм". А серце рвалося з болю. Мов тріск сухої гілки під час громовиці, так серед свисту куль і полум'я гримнув пістолетний постріл. Звершилося. Лише чекісти підганяли людей, щоб мерщій живих або мертвих витягали з вогню. їхня мета - заховати героїв, щоб ніхто з грядущих поколінь не віднайшов їхні останки. А ще зобов'язані сфотографувати, аби звітуватися перед Москвою за вчинений розбій. Ромка Москалика та Марійку Поліщук поклали поруч на возі. Довга жіноча коса шовковим блиском торкалась рідної землі, пестила її та росила кров'ю. Здавалося, що Ромко з Марійкою, мов під час весілля, низенько вклонились односельчанам. Поклін був довгий і вже такий глибокий, що годі було випростатися.

Правда про їхню боротьбу летіла світом і тихо сіла відпочити з тугою в серці на колючому дроті ГУЛАГу, щоб згодом відродитись у тисячоголоса українського народу в містах і селах України.

- Окупанти розпеченим залізом, голодомором і терором вибивали зі свідомості народу пам'ять про своїх захисників-велетів українського духу, - каже Ольга Матвіїв, - згадаймо їх, вони вартують того:

Михайло Дзюбан в УПА з 1944-го року - загинув у бою з окупантами в 1949 році;

Володимир Дзюбан, 1942 р.н., в УПА з 1944 року, а вже в 1945 році потрапив у полон і був розстріляний;

Володимир Бондар, 1927 р.н., в УПА з 1944-го року. Розстріляний у тюрмі 1945-го року;

її '.вятковський, 1927 р.н., загинув у рукопашному бою з більшовиками в селі і..ісшевичах 1948-го року;

Ольга Носалик, в УПА з 1947-го року. З допомоіою "Шрама" чекісти захопили її в криївці в селі Циків 1951 році. Суджена на 25 років концтаборів і п'ять років заслання. Звільнена за амністією в 1957 році. Мешкає в Золочеві;

Ярослав Горобець в лави повсте ців вступив в 1949 році, а вже в 1951-му році загинув у бою з окупантами;

Орест Стабрин, 1931 р.н., в ряди повстанців вступив 1949 року, в 1951 році потрапив у неволю московських сатрапів і пройшов крізь прескамеру совєтсь-ких тюрем і концтаборів. Звільнений за амністією в 1957 році;

Катерина Носалик /мати Ольги/ закатована в тюрмі під час слідства в 1948 році;

Емілія Носалик /сестра Ольги/ за зв'язок з УПА була суджена в 1951 році на 25 років неволі та п'ять заслання. Звільнена за амністією в 1957 році.

Над тими односельчанами, яких виявляли, що дбали, аби повстанці були ситі, одягнені, хто давав притулок і забезпечував інформацією, чинили жорстоку розправу. Після неймовірних тортур, знущань і принижень їх судили за радянськими штампами: 20 років каторги або 25 років концтаборів і п'ять років заслання, або довічне заслання. Неймовірні муки довелося пережити репресованим. Одні вмирали від голоду і холоду, інші від хвороб; а чимало загинуло у відчайдушній боротьбі з "шестьорками" чекістів; інші поклали свої буйні голови у боротьбі за права політв'язнів. Десь серед безмежних снігів і тріскучих морозів наклав голову Іван Москалик. Після поневірянь і мук помер Іван Головецький. У розпачі та безпорадності застала смерть Миколу Дзюбана з дружиною. Серед дрімучої тайги загинув Михайло Стабринів. Тут же замучили Миколу Боднара.

Не витримало батьківське серце більшовицької наруги під час виселення людей з села. В той час Боднарова донька вийшла з хати по воду до криниці. Дорогою їхали червонозорі ординці. "Смотрите, ребята, бандера", - ричить п'яний чекіст. Дівчина стоїть ні в сих, ні в тих. Не знає, що робити. "Стреляй, пока не убежала", - командує сержант. І грянув вистріл. Дівчина впала з про-стріленою ногою. "О, Господи, змилуйся над нами", - заголосила мати. Ніхто не зважав на її розпач. Веселилася орда. В селі не було такої родини, щоб якось не постраждала. Окупанти не перебирали - старий чи молодий, дорослий чи малий, навіть немовлят з батьками вивозили в Сибір.

Репресованих для такого малого села, як Плешевичі - 160 дорослого населення - було чимало: Микола Москалик, Петро Гнатишин, Іван Бондар, Микола Буцовський, Іван Воробець, Михайло Дудка, Микола Деревляний, Василь Ан-дрійовський, Осип Зуб, Павло Стабрин, Катерина Дзюбан, Ольга Матвіїв, Юзефа Дудка, подружжя Федір і Анна Стабринів, яких судили лише за те, що син Орест був у повстанцях. Якби їхня воля, то в пень вирубали б рід. Нечувану біду і горе пережили ці люди. Про їхні фізичні муки та душевний біль один Господь лише знає. ЇХ ВИВОЗИЛИ ГОЛ' . х, одягнутих як-будь, бо добрі чоботи і кожухи сталінські опричники реквізували, якщо не відразу, то в дорозі. "Повезли на "білі ведмеді", - любили хвалитися окупанти. €ву Старин з донькою і сином, Анну Шипанську. До речі, чоловік Анни загинув на фронті за "Родину, Сталина", а жінку з дітьми повезли будувати комунізм у Сибір. До цього будівництва долучили Миколу Дерев'яного, Катерину Деревляну з донькою, Василя Половецького з дітьми та Зоню Гнатишин. Більша частина цих людей у злиднях та холоді пішли з життя, а кому поталанило пережити совітську вакханалію, той мусів кривавими мозолями забезпечувати безтурботне життя класу комуністичної еліти.

Наступна його жертва Іван Візняк зі села Тишковичі. Він твердо йшов у майбутнє. Цей хлопець своїми очима наскрізь пронизував людину. Знайомство "Шрама" з Іваном припадає на 1947 рік, коли Візняк повернувся зі Львова додому. Сьогодні "Шрам", не криючись від ока НКВД, несподівано появився посеред білого дня на подвір'ї Візняка і зніяковів під проникливим поглядом молодика, що обпік його. Небезпечний тип - поду* "Шрам". Іван ніби здивувався несподіваною появою есбіста. "Що сталося?" - запитав з притиском і пильно глянув на "Шрама" чорними, як терен, очима. "Ходи зі мною". "Роздягнений, чи вдягнутися?" "Звичайно, що блуза не завадить". "Хвилину, я зараз, одна нога тут, а друга там". Забіг до хати і вийшов в повному обладунку з пістолетом за поясом. "Тепер ходімо, я готовий". "Бачу, бачу, що ти справжній вояк", - і сховалися у лісових чагарниках. Йшли стежкою в напрямку села Радохінці. На окраїні лісу зупинилися біля старого дуба. "Тут зачекаємо", - сказав "Шрам". Незабаром Іван зауважив, що до них наближається вершник. "Ось він", - каже "Шрам". Вершник під'їхав до хлопців, спритно зіскочив з коня і привітався: "Слава Україні!" "Героям слава!"

- відповів "Шрам", і миттю вихопив з-за пояса пістоль та й вистрелив в повстанця. "Зрадник", - просичав, ховаючи наган. "Невже він зараз зі мною те саме зробить?", - подумав Іван, глянувши на "Шрама" такими очима, що той не витримав і запитав: "Чого дивишся, ніби я твою маму застрелив?". "Як дивлюся, то байка, але я нічогісінько не розумію". "А що тут розуміти? Революційний суд виніс йому смертний вирок, а я виконав". З тими словами відійшов у бік, щось там понишпорив і витягнув з трави дві лопати. "Тримай, мусимо закопати стерву". За якийсь час роботу закінчили і могилу зрівняли з землею. Ніхто не проронив ні слова. Першим порушив зловісну мовчанку "Шрам": "Вертайся додому, а я сам пішов у село Радохінці".

Усю дорогу Іван роздумував над тим, що сталося. Цікаво, чи про це знає провідник? Чи, може, робить на власну руку або ... І глибоко задумався. А що мені робити? Чи затаїти чи виявити? І вирішив поки що зачекати, а згодом усе розповісти "Лютому", як став свідком підозрілої розправи. Сумніви роздирали його душу, бо не вірив, що повстанець міг бути провокатором. Внутрішній голос підказував, що до "Шрама" слід пильніше приглянутися і про свої застереження поговорити з провідником.

Йшов навмання, уникаючи пружних гілок ліщини. Його сильна і висока постать розсувала молодих дубчаків, що намагались зупинити його тверду ходу в майбутнє. Уже чимало зробив корисного у боротьбі свого народу за визволення з-під чужоземного ярма. А сьогодні морально готовий поповнити поріділі ряди повстанців. За мужність, рішучість та розважність його поважали товариші. Зауважив, що під його поглядом ніяковіють енкаведисти і йому легко говорити з ними. Два роки працював з чекістами на залізниці, виконуючи зв'язок між українським підпіллям в краю та Польщі і ні разу не схибив, принаймні до цього часу. Ще в 1946 році за наказом провідника "Максима" вступив в комсомол. "0, тепер без застережень на роботу в Перемишлі залізничником", - сказав провідник. З цього часу йому доводиться перевозити штафети з Перемишля у Львів і навпаки. Іван повідомляв повстанців, коли і скільки наїхало до Перемишля со-ветських військ і навіть їхню мету. Яким чином здобував інформацію? Цей секрет забрав з собою в могилу. Ситуація погіршилася після операції "Вісла" 1947 року.

"Негайно повертайся в село і чекай розпорядження районного проводу". Відчуває, що його появою в селі неабияк цікавляться чекісти. Ось вони йдуть дорогою повз його хату і ніби ніякої уваги на нього, що порався на господарстві. Відчув усіма фібрами душі тривогу. Пішли в медпункт. Чого ж би то? "Русалочка", так Іван називав сільську фельдшерку, збирала яблука в садочку, побачивши, що до неї наближаються енкаведисти, прудконога дівчина лише мелькнула білими халатом між деревами і зникла в медпункті, грюкнувши дверима перед самісіньким носом чекістів, ледь не прищемила пишну русу косу. Слідом за нею в медпункт зайшла опергрупа.

- Здравствуй, краля.

- Здоровенькі були, - і усміхнулася лукаво.

- Чи ти знайома з Іваном Візняком?

- А вам що до моїх знайомих хлопців. Хіба я сюди приїхала жити монахинею? Подобається мені Іван і цього досить, щоб між нами була душевна розмова. Мене тут називають східнячкою і остерігаються.

- Все те правильно, але ти дала розписку, що будеш співпрацювати з нами.

- Співпрацювати, а не доносити.

- Нам поки-що трудно і не тому, що вони для СРСР представляють якусь

небезпеку. Наша держава тепер сильна, як ніколи, але вони дискредитують політику партії на міжнародній арені, а ще нам важко тому, що вони вдень

сіють, орють, косять, а вночі зі зброєю в руках стріляють в наших солдатів і

представників влади. Отже ти зобов'язалася їх виявляти.

- А ви хіба не стріляєте?

- Певне, що стріляємо, але ми це законно робимо від імені партії та уряду.

У Наталки заледве з язика не зірвалося: вам можна вбивати, грабувати, ґвал

тувати, бо ви бандити в законі.

- Про що розмовляєте під час зустрічі?

- Ми мовчимо, проте, тихенько гомонять наші серця.

- Чи тобі відомо, що він бандит?

- Перший раз чую.

- А чи не знаєш де він був під час теракту на нашого співпрацівника в селі?

- Знаю, майже до ранку ми цілувалися.

Наступного дня Наталка розмову між нею та енкаведистами дослівно передала мені.

Треба якнайшвидше змиватися в підпілля, бо дочекаюся арешту. І чого “Лютий" тягне лямку? Невже ж перевіряють, але ж бо я перевірений до кісточки".

За роздумами незчувся, коли і як ступив ногою на власне подвір'я. Сьогодні мав план просапати в полі кукурудзи, але то байка: робота не вовк - в ліс не втече. На порозі його зустріли мати з докором.

- І куди тебе носить? Мало того, що ночами десь пропадаєш, а тепер і дні почав марнувати, а роботи по самісінькі вуха. Межа не скошена, а його не обходить корова, чи сита вона, чи голодна. Годі вже цілими днями байдики бити. Пора братись хоч за якусь роботу.

- Не турбуйтеся, мамо, до вечора далеко, ще впораюся. І не байдики б'ю, а Україну будую.

- Ти диви на цього будівничого - уважай, небоже, щоб не поїхав пастушити на “білі ведмеді".

- І чого причепилися, як реп'ях кожуха, ще чого доброго біду накличете на мою голову.

- Людоньки добрі, нема ради на цього вояка, до нас московської саранчі

наїхало, як трави та листя, а вас порівняно горсточка, то хіба можна

встояти проти такої навали?

- Але ж мамо, ви добре знаєте, що капля води камінь крушить. Отак і ми своєю кров'ю проб'ємо цю скалу...

- Ось ви за цих кілька місяців більше переймаєтесь долею України ніж за все життя.

- Ви б стали свідомішою як би знали, що перемога буде за нами, і без вагань благословили б свого сина на війну, а може і на смерть.

- Дай Боже, щоб ваші мрії здійснилися, - а з очей горохом покотилися сльози.

Іван взяв косу і пішов на город вкосити трави корові. Не встиг ще добре

розмахнутися, як перед ним вигулькнув "Шрам".

- Дай Боже щастя.

- Дякую, дай Боже і тобі. Який тебе біс носить городами? Які новини? З чим прийшов? - не дуже дружелюбно запитав Іван.

- Негайно треба борошно заготовити на зиму повстанцям.

- Добре, наказ буде виконано.

І закрутився організаційний маховик. У смерках односельчани зносили в

мішках пшеницю і вантажили на віз, що стояв напоготові у Візняка на подвір'ю. Люди ділились останньою крихтою, щоб хоч трохи чимось допомогти своїй армії. Зоріло, як все це добро Іван з своїм сподвижником Андрашем повезли у село Поповичі до млина. Тут ще до війни був збудований паровий млин. Працював мельником комсомолець довоєнних часів Василь Дзюба, але це не заважало йому бути справжнім патріотом України. Не встигли мішки занести до млина, як мельник наказав: "Нумо, хлопці, зубруйте і сипте на вальси". Догадався, кому належило мливо. До вечора було готове борошно.

- Ось вам, хлопці, квитанція на помол, забирайте борошно на фіру і з Богом в дорогу, - сказав мельник.

Вже зійшов місяць, як виїхали з Попович у напрямку села Радохінці. Навіть не догадувалися, що про нашу роботу достеменно поінформовано НКВД. В особі "Шрама" вони мали свого агента в рядах повстанців. Отже, довідавшись, що борошно везуть в с.Радохінці, ніби ненароком нас перестрівають поблизу с.Гусаків енкаведисти.

- Стой! Куда прёш? - грізно питає москаль.

- Везу борошно на продаж в Радохінці.

- Чому на базар не везеш?

- Бо далеко, а тут село віддалене і завжди найдуться покупці.

- Документ, щоб засвідчив твою особу, маєш?

- Авжеж, ось вам мій комсомольський квиток.

- Повертай коней, поїдемо в район, там розберемося.

Вириває з моїх рук віжки і повертає в протилежний бік в Нижанковицьке НКВД. На дворі стояла погожа ніч. Та я цієї краси, якою завжди милувався, не бачив. Мене турбувало одне: звідки вони довідалися, що ми веземо борошно і чому так по-дурному потрапили ми їм в руки? Воно завжди так є: чого найменше сподіваєшся, того не обминути. Завели нас в енкаведе і розлучили: Андраша повели в один бік, а мене в інший. Заводять в якийсь кабінет. За столом огрядний, зі свинячими очима чоловік. Глянув крадькома на мене і гаркнув: "Сідай!".

Після кількох формальних запитань запитав: "Ну що, попався? Скільки лис не хитрував, а ступиці не минув". Обабіч сиділи два "молотобійці" і усміхалися.

- Ви лише гляньте, яка підлота, щоб влізти в наші ряди, прикрився комсомольським білетом і тишком-нишком діяв проти радянської влади, але скільки би клубочок не звивався, а кінець покажеться. Признавайся, кому призначалося борошно?

- На продаж!

- Невже ж ти думаєш, що ми так тобі повіримо?

- Ваша воля.

- Хочу від тебе почути як брешеш.

- В такому разі розмови не буде.

- Що-що? Нумо, хлопці навчіть його скромності.

Я відчув сильний удар ззаду по голові. Струною випрямився, але не впав. Наступний удар був потужний, але я також вистояв. Удар ногою між ноги скосив мене з ніг. Копали в голову, обличчя, спину, в груди, в живіт. Кров лилася, як з кабана. Я вже не відчував болю, лише звився клубочком, напруживши м'язи, щоб хоч трошки пом'якшувати удари. Нарешті чую, ніби здалеку, якийсь голос: "Припиніть. Він, напевно, порозумнішав". Бандити, що футболили мене, зупинилися. Слідчий схопив за липке від крові волосся і заричав: "Ну як, говоритимеш правду чи ні? Кому віз борошно?" Замість відповіді плюнув в його свинячу морду. Зчинився такий рейвах, ніби потрапили в казан пекельний. Мене вже не били, а

гамселили, як ціпом сніп, але дарма, бо я ні пари з уст. Чекісти міняють тактику катувань. Руки закули в кайдани і з кабінету не випускають в камеру. Мене поставили стояти в кут. Слідчі чергуються, а я стою без сну. На третій тиждень почав падати. Мене піднімають на ноги і б'ють дуже жорстоко. Вже тридцять

другий день, як я не стулив око. Тепер питають, хто застрелив у селі голову

колгоспу? Я ж не винен. Безрезультатні покази фельдшера. Дівчина твердить, що під час атентату я був у неї. Якби хтось мені сказав, то не повірив би, що людині під силу витримати таке знущання. На тридцять першу добу підходить до мене слідчий, за походженням жидок. І так масненько вже говорить, і такий добрий.

- Івасю, підпиши те, що вони хочуть, дадуть тобі 25 років, поїдеш в Сибір і житимеш. В іншому разі доконають тебе.

Жидок пішов ні в сих, ні в тих. З моєю головою щось не гаразд. І коли москаль звільнив мої руки, щоб я підписав протокол, то тигром кинувся на нього і, мабуть, був би затовк негідника, якби до кабінету не увірвались "молотобойці" і ледве вирвали його з моїх обіймів. Отже, чим жорстокіше було катування, то я ще більше затинався і відмовлявся про що-будь говорити. їм не вдалося примусити мене до зізнання, навіть, під тиском прищемлених у дверях пальців. Після двохмісячного катування дали кілька днів спокою. Я зализав рани і дивувався, звідки у мене взялася така сила, щоб все то витримати. Опухле лице синіло. За тиждень знову ведуть на зізнання. Ну що ж, терпи. Але дарма я хвилювався, засоби слідства міняються. Я навіть не сподівався, що в цьому закладі не лише вовки виють, але знають і людську мову.

- Чого ти, Іване, вперся і не хочеш признатися, що борошно віз для банди.

- На продаж, - поправляю енкаведиста.

- Продають на базарі, а не по селах.

- Продають там, де купують.

- Ну гаразд, не хочеш бути відвертим, то поплатився за свою впертість. Ти все-таки комсомолець і власне тому ми й зважаємо на тебе, а ти, замість віддячитись радвладі за доброту /прецінь, два роки працював залізничником/, допомагаєш банді.

- Я не знав, що комсомольця можна так розмалювати, аж рушитися годі. Здається, цілої кісточки немає, пальці розпухли.

- Ти що, мислив займатися бандитизмом, а ми з тобою панькатися будемо.

Затям, якщо виникне потреба, судитимемо і без твого признання. Будь розум

ний, бо навіщо марнувати молодість задля химерних ідей. Але щоб ти пересвідчився, що ми вже не такі лиходії, то йди додому, та не пробуй знову зв'язатися з бандою, бо найменше підозріння і тобі - каюк.

Не вірив сам собі, що вирвався з цієї смердючої нори вовкулаків на світ божий. Думав, на крилах полечу крізь ліси й поля додому. Прагнув якнайшвидше зустрітися з провідником і розповісти геть усе. Вийшов на вулицю, ноги підігнулися, і мусів сісти на обочині дороги. їде мій односельчанин.

- Агов, коні. Ти куди, Івасю?

- Додому.

- Сідай підвезу.

- Звестися на ноги не можу.

- Може допомогти?

- Не треба, я сам.

З горем на половину, наче столітній дідо, сів на воза.

- Господи, що вони з тебе зробили. Та ж на тобі живого місця нема. Весь синій, опухлий.

У той час як ґазда бідкався, Іван думав над своїм становищем. Він розумів, що його випустили як приманку для "Лютого" і ходитимуть по слідах, щоб вийти на провідника. Мені слід зникнути з поля зору, я ледве переставляю ноги. За кілька днів оклигав. Зустрівся з провідником, розповів, що мені довелося пережити за час перебування під арештом в енкаведе, і було вирішено наступної суботи йти в підпілля. Живу, як на голках. Чекаю тої суботи, як діти Миколая. Відчуваю гаряче дихання за плечима енкаведистів. Дні стають роками. Вже й мати запримітила мій неспокій.

- Ну що, сину, чекаєш, дитино, свого нещастя, як свиня обуха? Хіба я не застерігала... Та годі, не буду гризти, бо, очевидно, сам гризешся, як лисиця в пастці.

- Скоро, мамо, усе закінчиться. Я це напевно знаю, але не знаю як. Сьогодні п'ятниця, а завтра поквитаюся з енкаведистами за всенародну і свою кривду.

На жаль, я не догадувався, що "Шрам" встиг повідомити чекістів, мовляв, завтра вечором Візняк буде недосяжний для вас. Тому не гаючись, чекісти досвітком приїхали в село арештувати мене. В майбутньому мали б з Іваном неабиякий клопіт, бо не один енкаведист врізав би дуба, потрапивши під прицільний вогонь повстанця. В березні 1947 року енкаведисти облягли мою хату. Виходу не було, бо вступати в бій з кількома набоями в пістолеті можна хіба що в кіно, а тим більше, що москалів коло тридцять, а я один. Єдиний речовий доказ, який би свідчив проти мене - пістолет в кишені. Отже, я спритно, майже на очах чекістів, кинув його у сусідську криницю і залишив собі надію ще раз вислизнути з пащі червоного крокодила. І пролежав той наган у воді аж до 1996-го року, поки не настала нагальна потреба чистити криницю. На жаль, Івана серед живих уже не було. Його дружина Ганна звернулася до робітників: "Хлопці, на дні криниці лежить пістолет мого чоловіка, якщо знайдете, то віддасте його мені". І знайшлася за багато років дорогоцінна для неї пам'ятка, як найдорожча згадка про нього, про його героїчну боротьбу за волю України. Берегтиме не лише родина, але й наступні покоління козацького роду.

Після короткочасного жорстокого дізнання його судила "трійка" без фактів, без свідків та адвокатів, за статтею 20-54-Іа ККУ, термін ув'язнення 25 років ВТК і п'ять років позбавлення прав. У чому лише його не звинувачували: і в знищенні сексотів, і в таємному зберіганні зброї, і в співпраці з УПА, і в зв'язку між окружним проводом та Закерзонням...

І лише тому, що не хотів підписати собі смертельного вироку, що не хотів брати на себе не скоєних злочинів, його жорстоко катували і, не домігшись нічого, запроторили Івана аж на край світу - в Інту. Туди, де вічна мерзлота, де холод і голод, а цинга з'їдає живцем людину; де сніговії десяткують разом з енкаведистами в'язнів; де смерть чигає на кожному кроці і лише зрідка з-за хмар моргне сонечко, збуджуючи тугу за рідним краєм. Його мужній, бунтівливий характер не міг спокійно зносити знущання над в'язнями. Він один з перших кинувся стрімголовою ламати закони злочинного світу: свавілля адміністрації, грабежі, знущання бригадирів, прес камери, примушування в'язнів вимагати від батьків продуктових посилок, які забирали бандити та знущання чекістських "шестьорок" над знедоленими. Дався їм взнаки - вік пам ятатимуть, бо аж до самої смерті переслідували і навіть після звільнення за амністією в 1956 році не припинили цькувати. Йому відмовлено в прописці в рідному селі у батьківській оселі. Організовують та підбурюють провокаторів, щоб фізично знищили, а коли задум не вдається - судять за порушення прописного режиму. Суд відбувся 7-го травня 1957-го року. Вирок: три роки ув'язнення. Термін покарання відбувався на Воркуті. Але вже 25-го грудня 1957-го року його звільняють за Указом Президії Верховної Ради від 1-го листопада 1957-го року зі зняттям судимості і направляють в с.Тишковичі Мостиського району Львівської області. Проте, влада гонить Івана, як приблудного собаку. Що для них людське поневіряння, що для них розлучити жінку з чоловіком, а батька і матір з дітьми, розтрощити родину і завдати неймовірного болю людині? Не сприймаєш комуністичну ідею, то знищимо тебе морально, а там побачимо, якщо зігнешся і на коліна станеш перед радвладою, то може і помилуємо, а якщо ні, то зникнеш і слід застигне за тобою. Повернувся Візняк на Воркуту тепер уже надовго, за ним поїхала дружина. Копатиме вугілля аж до пенсії, щоб міцніла та зростала "тюрма народів". Мабуть, загинув би десь на далекій півночі, якби не два рідні брати, яких нужда вигнала з батьківської хати і примусила на заробітки їхати в Америку. Тож мали можливість клопотатися через радянське консульство, аби влада дозволила повернутися Іванові в Україну. Коли над Львовом замайорів наш синьо-жовтий прапор, його радість була завчасною, бо в краю загострилась міжконфесійна ворожнеча, спровокована московськими спецслужбами. Одурманені "автокефалісти" жорстоко побили Івана. Зношений, змордований довготривалою каторгою організм не здолав побоїв і в 1992-му році перестало битися гаряче серце полум'яного патріота, борця за незалежну Україну.

КРИЇВКА БІЛЯ ЗАСТАВИ

Про ці мерзенні нишпорки не варт було б згадувати, якби вони сьогодні не сіяли ворожнечу серед народу на конфесійній основі, не штовхали б політичних діячів на створення не десятки, а сотні партій і не жили б на кошти

російських спецслужб та не сіяли б у народі розбрат і зневіру.

Сонце ген-ген піднялось над горами, щедро посипаючи землю теплим промінням. Пожовтіла від спеки трава. Земля тріскала під зливою сонячного тепла.

- Швидше, "Канюку", щоб затемна встигнути у село Циків та домовитись з Саламахою спорудити в її господі криївку.

- їду за вами, друже провідник, і так собі міркую, що ваша голова мусить

бути начинена творчими мізками. То ж треба додуматися, щоб влаштувати

криївку під самісіньким носом прикордонної застави. Якщо більшовики колись довідаються про ваші витівки - потріскають від люті.

- По-моєму, Канюку, тут розуму великого не треба: необхідне стандартне мислення і сміливість. Та якби там не було, якщо відгадаєш думку противника, завжди матимеш виграш.

- Завдяки вашій кмітливості ми вже тривалий час успішно переправляємо зв'язкових на Захід.

- Нам би якнайшвидше дістатися до села.

- Ваш задум оригінальний, і якщо усе буде гаразд, то більшовики самі охоронятимуть нашу криївку. До речі, чи прийде "Шрам”?

- Обов'язково, адже я наказав йому з'явитися.

Далі йшли мовчки.

- Необхідно, - думає "Лютий", - найти безпечне місце для криївки. В криївці житимуть дві секретарки і матимуть друкарську машинку. Для нас тут також буде запасний притулок. Охороняти їх буде "Легкий''. Подобався мені цей хлопець, до скону відданий національній ідеї.

Ось "Шрам". Не знаю, що й сказати, бо під час бою в Горисловичах загинули не лише бойовики, але навіть такий досвідчений розум округи, як окружний провідник "Максим". А "Шрам” вирвався з рук цілим і непошкодженим. Все це для мене підозріле, але що скажеш?

Повстанці вийшли з лісу на самісінькій горі. Перед ними довгою смугою аж до річки Вигор простягнулося село Циків. Ліворуч крізь туман над річкою видно Нижанковичі, а ген за колючими дротами - полита нашою кров'ю і віддана

Польщі моя Лемківщина.

- Певне, зачекаємо на окраїні лісу до сутінок, а вдосвіта підемо в село.

- Тоді навіщо було квапитися?

- Я передумав, друже. Бачиш ген над рікою сторожова вишка. З неї чудово можна спостерігати за довкіллям навіть неозброєним оком, а з допомогою да-лековида солдат розгляне не лише тебе, але навіть твоє обличчя, а ми, прецінь, озброєні люди.

- Ну і що? - заперечив Канюк, - зв'яжемо в'язку трави, запхаємо туди автомат і гайда в село.

- Можна було б так зробити при необхідності, ніхто нас в шию не гоне, відпочинемо трохи і підемо.

- Не люблю сидіти на місці.

- Дивись на нього, який непосидющий. Рветься, як норовистий кінь. Не гризися, завтра працюватимеш до сьомого поту.

Обоє безжурно засміялися. Сонечко зачервонілося і почало десь за Перемишлем вкладатися до сну. "Лютий" у задумі спостерігав за рухом сонця і пригадалося йому, як в цю пору дня на сіножаті косив команицю, а мати слідом за ним вправно і швидко розбивали грубі покоси. Сьогодні він український повстанець. Міцні руки твердо тримають зброю і орудує нею не гірше, ніж колись косою. Бувало, ніхто з ним під час косовиці не міг змагатися. І рідко сьогодні знайдеться легінь, щоб йому був гідним супротивником у військових вправах. Там за Сяном залишилося його дитинство і юність. Зруйнована батьківська хата і здичавілі, зарослі бур'янами поля. Ось що значить не мати своєї держави. Гонить тебе завойовник світами, як вітер перекотиполе і нема тому ні зупинку, ні краю. Розбрелися манівцями сини України, стогне в неволі народ, а ми за кращу долю поволі стікаємо кров'ю зі святою вірою, що наступні покоління таки збудують Українську державу.

Його тінь від палаючих променів сонця сягала лісу і ховалась у густих кронах дерев.

- Ну що, друже, будемо поволі рушати, чи як гадаєш?

- Ваша воля, бо я розслабився і ще посидів би трохи.

- Годі тобі, ледарю, ходімо вже, бо чого доброго забагнеться тобі заснути серед духмяних трав.

- І не кажіть, і справді куняю.

- Ніби я не бачу, як злипаються твої очі.

"Лютий" енергійно звівся на стрункі міцні ноги _ й, не чекаючи ні хвильки, твердим кроком рушив у напрямку села Циків. Йшов так прудко, що цибатий Канюк ледве встигав за ним.

- Чи ви, друже провідник, колись втомлюєтесь?

"Лютий" засміявся. І що йому сказати, - подумав, - ще трохи та й полетить в народ легенда, що мене не те що втома, а навіть кулі не беруть. Я така людина, як інші. Мені також властива втома, безсонні ночі знесилюють мене, страх під час бою з більшовиками підриває моє здоров’я. Тож ані втома, ані страх не мають права здолати повстанця.

- Куди йдемо, друже провідник? Як на мене, ми недалеко мети.

- Правильно, а йдемо до Мілі Саламахи.

- До тої, що мешкає під самісінькою заставою?

- Авжеж.

- Від неї рукою протягнути, щоб зачепити солдата або вівчарку.

- Зате в безпеці будемо жити.

- Можливо й так, але тривожно.

- Бо без звички то й уваги не звертатимеш, що за плечима в тебе прикор-

Славко Шевчук - "Максим" Ігор Ткачук, брат Яреми,

приймав активну участь у видавництві книжки

донники.

- Але ж ми прямуємо на клуб, а не на Міліну хату.

- Зупинимось на горбку. Звідти все видно навкруги, як на долоні, а досвітком підійде туди "Шрам" з "Легким".

Повстанці зійшли зі стежки і зникли в зеленому морі кукурудзи.

- Тут заночуємо. Вкладайся на нічліг. Я пильнуватиму до півночі, а ти від півночі до четвертої.

- Краще міняймося.

- Най буде по-твоєму. Мені все одно.

І закутавшись у плащпалатку, заснув козацьким сном. За хвилю було чути його глибоке і рівне дихання. Канюк сів поруч товариша, вслухаючись у звуки ночі. Довкруги співали стрибунці, здавалося, поруч в кукурудзах шаруділи миші, співала перепілка, грав на ударнику деркач. Дрімала земля, накрившись туманом. Широким кукурудзяним листям сльозами стікали на землю роси. Прохолода легенько торкнулась дрімотою повстанця. Згинь, капосна, я не маю права навіть на мить заплющити сонних очей, бо можу прогавити підступного ката. Хіба то справедливо, щоб ми на рідній землі,

мов дикі звірі, переховувалися від московської орди, від їхнього ясиру. В селі

почали перегукуватися півні. Яка точність, ніби в голові годинник носять, а на моєму рівно друга.

Пора товариша будити. Аж шкода, бо файно спить, а, може, уві сні зустрів своє кохання. Який файний легінь, проте сміливий, мов рись. Завжди готовий до смертельного поєдинку з жорстоким, переважаючим у силі, ворогом. Канюк легенько торкнувся плеча товариша. Той різко сів і потягнувся.

- Тепер лягай і спи під опікою Пречистої.

- І вашою, - додав Канюк.

- Та що тут багато мовити. Адже ти за моєю спиною, мов за гранітною

скелею.

- Направду так воно є і нема чого "лаха дерти".

- Я ж не кепкую. А розганяю сон полями. Добре, що хоч не дощить, користуйся моментом, набирайся сил від матінки землі у міцному сні.

Все стихло, лиш цвіркуни та перепели продовжували ще вчора розпочату пісню. Над ставком зарохкали жаби. Поволі небесами поміж легенькими хмаринками котився місяць. Зорі, мов очі дівочі, моргали з небес до повстанців, а деякі короткочасно яскраво спалахували, як наше життя, і гасли, блиснувш метеоритом, над землею. Світало. Густий туман усе щільніше обгортав землю його сивина проривалась крізь чорне покривало ночі.

- Пора вставати, - тихо промовив "Лютий".

Канюк, ніби оса вжалила, зірвався на рівні ноги, поправив шапку, що збилась набакир і слідом за провідником вирушив у дорогу.

- Може, підемо до ставка, щоб освіжитись?

- Ні, там рибалки. Підемо до струмка, що ген біжить долиною.

Промили очі та швидким кроком попрямували до місця зустрічі. "Лютий" глянув на годинник - була рівно п'ята. Хлопці щойно за хвильку покажуться. І справді зі сторони села Тишковичі, мов привиди з туману, з'явилися бойовики: "Шрам" і "Легкий". "Лютий" швидко підійшов до прибулих.

- Слава Україні!

- Героям слава! - відповіли дружно. - Що нового в терені?

- Усе спокійно, - каже "Шрам".

- То зле, - подумав "Лютий", - щось комбінують большевики.

- Гаразд, а тепер за мною, - і швидким кроком рушив у бік застави.

Влітку 1949 року до мешканки села Циків тодішнього Нижанковицького району Дрогобицької області завітали довгоочікувані й бажані гості. Емілія Салама-ха жила в сусідстві з прикордонною заставою. Чекісти навіть не припускали, що господиня цієї хати часто переховує повстанців під час перетину кордону. Чи йдуть туди, чи повертаються, то хати не минають.

Координатором руху через кордон був на той час окружний провідник "Лютий". Справжнє прізвище Корецький, народився на Закерзонні в селі Рок-щичі. Батьків у 1947 році переселили в село Стоянці Мостиського району. Хлопці ходили попід самісіньким носом прикордонної застави. Такого гебешники не сподівалися. Вони шукали їх в лісах і бозна-де, лише не тут.

- Добрий вечір, паніматко, - привітався "Лютий", зайшовши з групою до хати.

- Сідайте, мої дорогенькі. Ви, мабуть, голодні, втомлені, то перекусіть нашви-дкоруч, поки зготую обід.

- Годі, паніматко, не завдавайте собі клопотів, ми не прийшли до вас на обід, ми ж бо не косарі.

- Якщо мої косарі не хочуть їсти, то що вони хочуть? - і усміхнулася.

- Хочемо у вас заквартирувати.

- Йой, - сплеснула в долоні господиня, - та чи маєте розум, адже моїм подвір'ям як день, так ніч швендяються прикордонники, але якщо вам так хочеться, то най вам допомагає Господь.

Городом з собакою перебіг солдат.

- Отак щодня, - каже Міля, - нерідко заходять до хати.

- Ми не будемо жити в хаті.

- А де?

- У криївці або в рейді. Ну то як, пані Міля?

- Та як? Звичайно, згода, хіба я нелюд, щоб відмовила в притулку нашим повстанцям.

- Нічого зволікати, нумо до праці.

Очі "Лютого" зупинились на "Шрамові".

- Ти з Канюком копатимеш, а я з "Легким" носитимемо і будемо маскувати землю, щоб за нами не залишилося слідів. Ви, Міля, пильнуйте, щоб нас за роботою не захопили прикордонники. Думаю ви усвідомлюєте, на що погодилися?

- Авжеж, на випадок провалу Сибір, а найгірше, що може мене спіткати - це загибель. Я хочу, щоб наша земля була вільна, а ми вільний народ.

- За таких людей я тричі готовий вмерти, - каже "Легкий", - копай, Канюку

на свій зріст, відібрав тобі Господь міру. Спочатку буде незручно, а далі, занурившись в землю, подаватимеш відрами глину, як кран ковшем.

Канюк узяв лопату і без слів пішов до стодоли.

- Нумо, "Шрам", за ним. Зніми пов'язку з голови, то менше болітиме, а то ходиш, як турецький султан. Вже й люди почали звертати увагу. "Нащо турка за собою тягаєте. Ми його здалеку впізнаємо".

"Шрам" часто скаржився на різний біль в голові і йому необхідна пов'язка. "Лютий" не знав, що вона сигналізувала у своїх під час бою не стріляти. Правда, в провідника закралась думка перевірити цього есбіста, він навіть розпочав деякі заходи. І від своєї людини з НКВД одержав інформацію: "Будь обережний". Хоч вона не була конкретна, проте насторожила. Ідея спорудити постій під самісіньким носом прикордонників могла спантеличити будь-кого, а не то що гебістів.

Саме в розпар роботи до Саламахи прийшов сусід позичити мотики і без дозволу господині зайшов до стодоли, від несподіванки оторопів, побачивши хлопців за роботою.

- Я не хотів, - белькотів собі під носом, - я не знав.

- Вспокойтеся, пане Винярчик, ми теж не хотіли, щоб нас хтось побачив, але випадок стався і нічого не вдієш.

- Хлопці, я нікому, - і приклав палець до уст.

- Знаємо, але ви замість оправдання принесіть нам щось перекусити.

- Що значить дещо, - посмілішав Винярчик, - принесу смажену гуску і мішок муки.

- Добре, пане Винярчик, ми віримо вам.

Але як лиш вийшов старий за браму, "Лютий" підійшов до господині і мовив: "Забираємось, паніматко, від вас, а ви закидаєте яму землею, якщо сусід принесе товар, то заберіть і щиро йому подякуйте від нас. Будьте здорові, паніматко, дякуємо від щирого серця за вашу жертовність, моліться за Україну, а ми, якщо будемо живі та здорові, то завжди навідуватимемося в гості.

Міля розчулилася і з очей потекли сльози.

- Щасти вам... - і зникла за дверима хати.

- Ну що нам тепер робити? Надіявся, що москалі нас охоронятимуть, як око в голові, а сталося непорозуміння. Мусимо йти, але недалеко.

- Шкода праці, - зауважив Канюк.

- Смішний ти, чоловіче, - втрутився "Легкий", - життя тобі не жаль, але шануєш роботу.

У відповідь Канюк лиш усміхнувся.

- Думаю, не вернемось добудувати криївку.

- Ти що "поїхав" Канюк, чи жартуєш? Ще кілька кроків і повернемо праворуч.

- Ви, друже провідник, як завжди щось придумаєте, надіюся, що не підемо на заставу проситись на квартиру.

- Ти як хоч, Канюку, але безпечнішого місця нам не знайти.

Повстанці вийшли на дорогу і, пройшовши якихось п'ятдесят метрів, пове

рнули на подвір'я Петра Котика, де жила польсько-українська родина. Господар за національністю поляк, а його дружина українка. Та попри все були українськими патріотами, до того ж, перебували поза підозрінням енкаведистів.

- Добрий вечір, пане господарю!

- Добрий вечір, - відповів Котик, - не сподівався гостей. Сідайте,

хлопці, а ти жінко не стій, негайно готуй вечерю.

-Ай справді, від несподіванки розгубилася, а легені, напевно, зголодніли.

- Не кваптеся, тітонько, - перебив "Лютий", - ми не голодні, але йде зима, а ми не маємо даху над головою.

- Розумію, - каже господар, - хочете в нас заквартирувати.

- Вгадали.

- Не відмовляю вам, хлопці, адже в ім'я добра і свободи народу жертвуєте життям. А я що? Вивезуть мене з дружиною в Сибір, хіба там люди не живуть?

- Звичайно, не солодка перспектива, але щоб вибороти свободу, народ зобов'язаний іти на жертви.

- Про себе байдуже, шкода дитини.

Ірина зашарілася, переступаючи з ноги на ногу.

- Яка ж я дитина, тату, адже мені уже 20.

- Та ростом вигнала, слава Богу...

- Мене перегнала, але для батька завжди будеш дитиною, - додав "Канюк".

Повстанці засміялися.

- Добре, хлопці, - каже Петро, - роботу вже починаєте, чи завтра? Моя

рада вам - відпочити, а з досвітком зі свіжими силами взятися до праці.

- Відкладений лише сир добрий, та й ми не так втомлені.

- Тоді гаразд, ви, мабуть, вже намітили місце для криївки.

- Аякже, в стодолі. Хочемо так зробити, щоб якнайменше турбувати вас,

коли будемо заходити і виходити.

- Продуктами забезпечимо. Іра готуватиме вам їжу. Вона молода, їй ця робота до снаги.

- Отож, Петре, ідіть вже спати з дружиною, Ірина пильнуватиме. А ми хлопці до праці.

- У добрий час, легіники.

- На добраніч вам, пане господарю.

За мить в хаті запанувала вечірня тиша. Зажурився старий батько, бо передчував, що все це не закінчиться добром. Зате Ірина була, як на сьомому небі. Раділа, бо чого лиш вартувало спілкування з молодими, гарними хлопцями. Вона стала під калиною і пильно вдивлялася в темноту ночі, напруживши зір і слух, навіть не відчувала нічної прохолоди. Як у тій пісні "Вивів мене босою на морозець..." дивно усміхалася. Була б так простояла аж до сходу сонця, як би ззаду легенько не торкнулась її дівочого плеча рука "Лютого".

- Тебе, дівчино, можна живою вкрасти, - і мило усміхнувся.

Засоромилась, бо чого доброго, так нечутно міг підкрастися енкаведист. Три

дні і ночі під носом прикордонної застави повстанці будували криївку. Найбільше утруднювало маскування викопаної землі. Нарешті роботу закінчили і всі полегшено зітхнули.

- Слава тобі, Господи, - каже "Лютий".

- Дякуємо, дівчино, за поміч, - додав Канюк, випроставшись на весь зріст.

Тепер Ірині добавилось чимало щоденних клопотів. Готувала обід на трьох, а

нерідко і на п'ятьох. Треба було неабиякої винахідливості, щоб непоміченою подати їжу в криївку. Бувало, готову страву клала в кошик, йшла до стодоли ніби по січку корові. Подавши їжу повстанцям, закривала вхід до криївки та акуратно маскувала його.

Незабаром побільшало роботи. В криївці поселилися дівчата-секретарки. Мирослава, родом з Трускавця - справжнє прізвище невідоме. Оксана - справжнє прізвище Оля Носалик зі села Плешевичі Мостиського району. Дівчата друкували листівки, відозви до народу, а також звіти окружного провідника "Лютого", що постійно тримав зв'язок з закордоном.

- Наша криївка мала величезне значення для підпільної боротьби в Нижан-ковицькому районі, - каже Ірина Котик. - Часто в нашій хаті перепочивали зв'язкові, що нелегально переходили границю. Не раз і не два обмоклі, заболочені, втомлені хлопці сушили одяг та чоботи. В таку пору ми з мамою ліпили вареники, а вони зі собою приносили сметану. Певна річ, продукти діставали в селі. Тоді я ще не знала, хто допомагає повстанцям, але тепер можу з певністю сказати, це були дуже патріотичні родини.

На щастя, в цю таємницю "Лютий" не посвячував "Шрама". Інакше всі вони загриміли б в Сибір на каторгу. Хоч зрідка, але мені також доводилося виконувати небезпечні, проте дуже важливі для підпілля, завдання.

- Ірино, - звернувся до мене провідник, - підеш на цвинтар і під хрестом своєї бабці з південного боку заховаєш штафету.

Уявіть собі, пане Яремо, надворі темна ніч, а я, молода дівчина, одна іду і зі страху ніг під собою не чую, та й не так боюся здибатись з чекістами, як всяких страхів, бо наслухалася бабусиних казок, які розповідала мені мати. На щастя, все обійшлося добре. Те, що я пережила, нікому не розказувала, окрім вас, але з того часу я вже не боялася розносити листівки або йти на мертвий зв'язок. Весною 1950 року провідник "Лютий" підкликав мене до себе.

- Розкажи мені, Іра, про сільські новини.

Я мусіла йому розповідати навіть те, що для мене не мало ніякого значення. Вкінці я його запитала: "Друже провідник, чи скоро буде Україна, чи здійсняться колись наші мрії?"

- Що тобі сказати, дитино, я то, напевне, не дочекаю того великого свята, а ти - сумніваюся, зате твої діти, а може внуки, напевно, житимуть у своїй Незалежній державі. Весна на носі. Скоро потепліє і ми покинемо криївку, щоб зняти з вас психологічну та фізичну перевтому. Бачу, що батько геть начисто вже подався, зате добре тримається мама.

Який розумний і розсудливий наш провідник. Уміє переконливо розмовляти з людиною незалежно від її освіти та соціального стану. Мав якусь внутрішню силу, яка не відштовхувала, а притягала до себе. Про що б не говорив, усе для присутніх було цікаве і нове.

Під осінь повстанці повернулися з "літньої відпустки", як перелітні птахи до свого гнізда. Посідали в садочку під яблунею, а серед них і я. Почали мріяти: "Якщо ми вибороли б Україну, - каже Мирослава, - то цілий місяць святкували б, відвідуючи одне другого".

- Напевне так і буде, - озвався "Шрам", - і найдовше гостюватимете в мене.

"Легкий" та "Канюк" мовчки спостерігали за нашою розмовою. Цей покидьок знав, на що натякає, та ніхто з присутніх не звернув уваги на його нібито невинну репліку, лише тихенько усміхалися дівчата. Для мене знову розпочалась клопітка робота. Я готувала їжу і завжди мала складності з подачею її в криївку. Не раз носила в кошику, бувало і в мішку. Але найбільше турбувало мене, коли дівчата друкували. Клацання машинки виразно було чути на поверхні, то я вже неабияк пильнувала, щоб випадково на постій не набрели чекісти. Та одного дня на подвір'ю з собакою з'явились прикордонники. Думала, що вже кінець, а серце ледь не вискочить з грудей. Мама розгубилися, стоять ні в сих, ні в тих. Батько сушив у полі сіно. Я вийшла з хати, а солдати нумо зі мною жартувати. Я була дівчина рум'яна, як ружа, здорова, як цвях. А їхні жарти для мене, як забава, але стало гірше, бо собака зачув людей у криївці та з усієї сили рвався до стодоли. Аби уникнути трагедії, я вимушена підморгнути собаководу і відвести його якомога далі від нашої оселі. На цей раз мені вдалося, а далі буде, що буде.

Десь на початку березня 1951 року сестра Оксани Надя Носалик передає мені від "Лютого" записку і зобов'язує негайно вручити повстанцям. У той час у криївці, крім двох секретарок і "Шрама" нікого не було. Отож я віддала йому штафету і не знала, що провідник у записці повідомляв дівчат, що "Шрам" агент НКВД і потрібно негайно залишити постій. "Шрам" прочитав записку, всміхнувся лукаво і заховав її до кишені. Зосередився і злобно глянув на дівчат. Його погляд відчула на собі Мирослава, та не придала тому належного значення. Мало що могло бути - не на ту ногу людина стала, прокинувшись зі сну, і зіпсував собі настрій, а може занурився у невеселі спогади, а я вже бозна що думаю. Наступного дня "Шрам" відійшов в терен, мабуть на нараду з чекістами, а може водив їх на явочні квартири і потайні пункти зв'язку. Оселя Котиків ще цілий місяць після злощасної записки була під пильним наглядом чекістів. Мабуть, чекали на прихід "Лютого" та Канюка, але дарма, прогайнували час і вирішили на початку квітня 1951 року з допомогою "Шрама" арештувати дівчат. Зі сходом сонця він прийшов і наказав: "Збирайтесь, негайно. Переходимо в інший терен”. Як не як, наказує районний провідник СБ. Цей блазень відправив на той світ, а також на каторгу в Сибір чимало патріотів. Поквапно в супроводі "Шрама" вийшли на дорогу. Недалеко стояла машина.

- Зрада! - вигукнула Мирослава і вхопилася за пістолет.

Та чекісти, що прийшли зі "Шрамом", переодягнуті в повстанців, швидко та спритно роззброїли дівчат, кинули в кузов машини і повезли в Дрогобицьку тюрму.

Гіркими сльозами вмивалися дівочі лиця. Не сподівалися, що так підступно і в такий спосіб закінчиться їхня підпільна боротьба супроти окупанта. їм випало важке випробування на стійкість і вірність українській ідеї.

Пережили тюремні тортури, важке табірне лихоліття і на відміну від своїх сподвижників, борців по зброї, що загинули за Україну, дівчата вижили. А в 1957 році за амністією звільнилися з концтаборів. Поневірялися світами без засобів на прожиття і даху над головою, виконуючи важкі малооплачувані роботи, які забезпечували безтурботне і сите життя комуністам. Вони щасливі, бо дочекалися на схилі літ побачити, як над Україною майорить наш синьо-жовтий прапор. Звичайно, їх ще не визнали борцями за Незалежну Україну і дове еться вік коротати у матеріальній скруті. Та є надія на краще завтра їхніх ітей. Лиха доля спіткала батьків Ірини Котик. Вони не витримали наруги і знущань сталінських опричників, їх догнала смерть у холодному Сибірі

на цьому величезному цвинтарищі українського народу. Трагічно закінч лося життя матері Оксани, її жорстоко катували, мовляв, признавайся, бандер вська суко, куди заховала оте недоспіле щеня? Хоч добре знали: вона нічогісінько не відає, бо учасникам визвольних змагань категорично заборонялося посвячувати батьків в організаційні таємниці. Насправді, від неї нічого не хотіли, окрім жахливої смерті, щоб залякати інших. Вона конала в обіймах "червоного спрута", що насолоджувався її муками.

'Мирослава" - справжнє ім’я Марта, прізвища не знаю, - каже Іра.

"Оксана" - Ольга Носалик зі села Плешевичі Мостиського району,

"Легкий" - Шпек зі села Тишковичі цього району.

Надія Носалик, рідна сестра Ольги з села Плешевичі, звільнилася за амністією. "Канюк" - ні імені, ні прізвища не знаю.

“Канюка" та *Лютого" розстріляли 1953 році.

"Шрам" - Василь Сенюк з Івано-Франківщини, з села Ямне. Цей покидьок знущався над своїми жертвами гірше, ніж його повелителі. У Поповицькій сільраді в присутності чекістів і людей він так по-звірячому катував тітку, дружину "Буревія" Катерину Візняк, що в неї з рота і вух лилася кров. "Скажи, що співпрацювала зі мною, і перестану бити", - кричав він. "Хватит! - крикнув чекіст,- пусть идет домой, а завтра снова в сельсовет придешь, мы подумаем, что с ней делать". На цьому закінчилися дізнання.

ВІД АВТОРА

Найбільше щастя людини в житті, коли мрії стають дійсністю. Масмо вже незалежною Україну і не гуляс більше батіг чужинця по наших спинах. Та роздирають душу сумніви: за десять років Незалежності не припинилася русифікація народу. Засмітили нашу мову російським чортополохом, а історичну справедливість відкладають на иевизиачений час. Уже с спроба зробити Україну двомовною і встановити комуно-олігархічну диктатуру. Най Бог боронить від таких намірів. Знищили в Україні економіку, фальсифікували нашу історію, а замість української пісні підкинули народові російсько-негритянську попсу. Споїли наш народ, а Україну пограбували і обікрали до ниточки, людей пустили з торбами по світі за, найогидніше, що всі ці злочини відбуваються під синьо-жовтими прапорами.

Боротьба за Україну ще не закінчилася, і ми повинні застосовувати усі доступні й недоступні способи, щоб вирватись з-під кирзового чобота. Сьогодні за твердженням академіка Соскіна, тридцять депутатів Верховної Ради не мають українського підданства. То чиї вони відстоюють інтереси? Мабуть, власної кишені, а не нашого народу.

Важкі думи присіли посивілі голови колишніх політв'язнів. Вони береэ/суть чистоту національної ідеї, наше минуле, сучасне і майбутнє. Про це слід пам'ятати сучасникам і нашим нащадкам.

Ця книжка ніколи б не появилася на світ, якби справжні патріоти не зберегли її від КДБ. Сьогодні від душі дякую великому патріоту і борцеві за Незалежність України колишньому політв'язневі Богдану Миколайовичу Го-риню. Не дивлячись, що за ним слідкували гебісти як вдень, так і вночі, зумів передрукувати першу частину книги.

Завдячую двоюрідному братові Богдану Юрійовичу Ткачуку та його дружині Ірині. Богдан, як лікар, дуже сумнівно і безкорисливо перейнявся долею моїх сподвижників Мироном Площаком і Миколою Юрчиком. Завдяки вдалій операції Мирон до сьогоднішнього дня добрим словом згадус Богдана. Миколи уже на жаль, немає серед нас.

Ірина Ткачук - смілива, розумна, логічна, з характером борця, рідкісне явище серед жінок. Якби в той час у неї найшли хоча б листочок цієї книжки, вона ніколи б не стала доктором економічних наук.

Мирослав Миколайович Павлишин - прихильник иаціонал-демократичиої ідеї, ризикував кар'єрою науковця і добробутом родини. Та все таки наважився переховувати рукопис з "антирадянським" текстом. В 1944 році декілька днів був стрільцем УПА, але командир побачив його непересічні здібності до навчання, а не до війська, відправив додому. Коли я повернувся з ув'язнення, допомагав мені матеріально як і його сестра, доцент Львівської консерваторії Стефанія Степанівна Павлишин.

Василь Худьо - мешканець села Поповичі, Мостиського району. Йому вдалося пережити совстську вакханалію в 50-х роках. Добре законспірувався і залишився поза репресіями українським патріотом.

Микола Брагін - механік штампового цеху заводу "Електрон". Він так надійно заховав рукопис моєї книжки і філософські роздуми Дмитра Донцова, що до сьогоднішнього дня не може їх знайти.

Зміст

I частина

Ткачук Ярема Степанович БУРЕВІЇ

Книга пам’яті

Оформлення обкладинки жудожниці Наталки Откович Редактор Галича Капініс Комп ’ютерне складання Л. Іванус Коректура Оксана Шумин Комп’ютерна верстка Ігор Стахів Відповідальний за випуск Олег Дук

Видавництво “СПОЛОМ ”

79008 Україна, м.Львів, вул. Краківська, 9 Тел./факс: (0322) 297-55-47 E-mail: spoloni@sc.net. иа

Здано до складання 09.01.2004р. Підписано до друку 12.03.2004р. Формат 70x100/16. Гарнітура Times Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 29,66. 06л. вид. арк. 38,00

Друк ПП "Брошко ”

Ткачук Я. С.

Т 59 Буревії. Книга пам’яті. - Львів: В-во “СПОЛОМ”, 2004. - 368 с.

ISBN 966-665-167-Х

У книзі спогадів учасника визвольних змагань, в'язня ГУЛ АГ у з хронологічною та фактологічною правдивістю описані героїка та незламне протистояння українських патріотів у боротьбі за волю та незалежність

Д ля істориків, політологів, науковців різних галузей та широкого читацького кола.

ББК 84.4 УКР 7 + 63.3 (2УКР)

Оглавление

  присвячую

Частина І

Частина II