Симон Петлюра [Володимир Косик] (fb2) читать онлайн

Володимир Косик
СИМОН ПЕТЛЮРА

Єдиною боротьбою, упертою і безкопромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність.

Симон Петлюра

ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Симон Петлюра народився 23 травня 1879 року в Полтаві у незаможній сім’ї нащадка українських козаків, який, покинувши рідне село, оселився у цьому місті і заснував невелике візницьке підприємство. Життя у Василя Петлюри та його дружини Ольги було нелегким. Мусили прогодувати дев’ятьох дітей: чотирьох синів і п’ятьох дочок. Лише перший син Симон вчився в міській семінарії, на навчання інших дітей не було грошей. Отже, дитинство і юність Симона Петлюри проминули у його рідному місті.

У той час український національний рух знаменувався яскравим виявом ідей відродження, яке трохи раніше було зупинене двома протиукраїнсь-кими заходами російського уряду. Перший із них, циркуляр 1863 року, вирішував долю української мови таким чином: ніякої малоросійської мови “не бьіло, нет и бьіть не может”. Циркуляром заборонялося будь-яке видання книжок для народу і наукових праць українською мовою, а також вживання слів “Україна” і “українець”.

Другий захід — Емський указ 1876 року — зміцнював рішення першого. Окрім видання книжок, заборонялися будь-які театральні вистави, конференції, друкування текстів музичних творів “малоросійським діалектом”, а також привезення із закордону книжок чи іншої друкованої продукції таким “діалектом”. Остання заборона спрямовувалася проти українських публікацій в “австрійській Україні” (в Галичині), яка після циркуляра 1863 року стала головним центром українського інтелектуального життя.

З початку 90-х років поволі організовується український національний рух. Кілька студентів, які 1892 року прибули на паломництво до могили великого українського поета Тараса Шевченка (1814–1861), засновують “Братство тарасівців”, що поставило собі за мету боротьбу за національну свободу України. Змагаючись у нелегальних гуртках, національний рух зміцнюють різноманітні студентські групи.

Симон Петлюра входить в один із таких гуртків з 1898 року у віці дев’ятнадцяти років. Молоді українці розповсюджують україномовні брошури та книжки, нелегально привезені із Західної України, друкують і роздають летючки.

“При кінці століття, — пише історик М. Грушевський, — український рух набрав розмаху, який ледве чи можна було собі уявити двадцять років раніше. Його завоювання не обмежувалися політичною сферою, він виявляє свою могутність у літературі, науках і мистецтві. Він більше не задовільняється тим, що теоретично обгрунтовує своє право на існування, але переходить до творчої праці на терені практичного життя”^[1].

На початку 1900 року молоді українські інтелігенти створюють у Харкові Українську революційну партію (УРП), яка першою проголошує активну боротьбу задля політичної свободи цілої України, “від Карпат аж до Кавказу” та її об’єднання в єдину незалежну державу. Програма партії була накреслена у промові Миколи Міхновського, виголошеній на зборах членів партії у Харкові 18 лютого 1900 року. Ця промова була незадовго надрукована у Львові окремою брошурою і розповсюджувалася в Україні. За програмою партії, українці повинні розпочати збройну революційну боротьбу для завоювання своїх прав, здобуття незалежності України, без якої не можна досягти суспільної справедливості.

“...Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індиві-дуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”^[2].

Симон Петлюра стає членом Української революційної партії і керує її полтавським осередком. Через рік, 1901 року, про його підпільну діяльність дізнається дирекція духовної семінарії, і Петлюру відраховують з навчального закладу. Він готується складати іспити екстерном, дає приватні уроки, аби заробити на життя, однак не полишає політичної діяльності.

Проте восени 1902 року, переслідуваний, ризикуючи бути арештованим, Симон Петлюра змушений виїхати до Катеринодара, на Кубань, де знаходить роботу в архіві штабу Кубанського війська. У цій установі він працює під керівництвом члена-кореспондента Академії наук Ф. Щербини. За допомогою свого приятеля П. Понятенка і багатьох інших молодих людей Симон Петлюра засновує в Катеринодарі товариство “Вільна громада”, що стало філією Української революційної партії. Але у грудні 1903 року він був заарештований і до березня 1904 року перебував в ув’язненні. Звільнений “на поруки”, повертається до Києва.

На той час український національний рух не був ні єдиним, ні однорідним. Існували інші політичні групи, створювалися нові партії. Загалом українська інтелігенція відчувала на собі сильний вплив федералізму і соціалізму.

Федералістські тенденції, які спостерігалися також в інтелігенції інших слов’янських народів, виникли на початку XIX століття під впливом панславістських ідей та слов’янофільства. Усвідомлюючи особливість слов’янських народів, деякі письменники мріяли про можливе створення федерації чи конфедерації всіх вільних, рівних і незалежних слов’янських народів. В Україні цю ідею знаходимо у програмі Українського Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847). У другій половині XIX століття федералістська ідея ще більше проймає українські кола, але вона йде в руслі трансформації Російської імперії у федерацію вільних народів, які мали б користуватися однаковими правами та автономією.

Оскільки така трансформація могла б відбутися лише із зникненням деспотизму та царського централізму, із встановленням конституційного режиму, треба було насамперед боротися з владою царизму. З другого боку, соціальна несправедливість, неписьменність та неймовірні злидні народу спричинилися до того, що в ідеалістичному пориві молоді інтелектуали віддавали перевагу соціальному питанню, бажали боротися насамперед за права народу, його рівність та гідність. Така ситуація ослабила національні ідеї в Україні і сприяла утриманню ідей федералістських. Але швидкому розвитку українського національного духу насамперед заважали репресії та численні обмеження.

Восени 1904 року, через декілька місяців після повернення з Кубані, відчуваючи загрозу нового арешту, Симон Петлюра нелегально перетинає кордон і прибуває до Львова, в Галичину, де проживає під іменем Святослава Тагона. Тут мешкало багато втікачів з “російської” України, тому можливості для культурної діяльності і національної політики були великими. Симон Петлюра стає членом зовнішнього відділка Української революційної партії.

У той час одна фракція Української революційної партії зближується з Російською соціал-демократичною робітничою партією, тоді як партійна більшість під час II з’їзду (грудень 1905 року) вирішує перетворити УРП на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Її члени беруть за основу своєї політичної програми принципи, прийняті на соціалістичній конференції в Ерфурті, додаючи до них вимогу національної автономії для України. Симон Петлюра залишатиметься серед керівних членів цієї партії до 1919 року.

Революція 1905 року викликала деяке покращення у внутрішньому житті та становищі національностей. Прийнято конституцію, знято деякі обмеження, оголошено амністію для політичних вигнанців. У грудні 1905 року Симон Петлюра повертається до Києва. Через місяць він разом з Понятенком і Поршем делегований Центральним комітетом партії до Петербурга, щоб там виконувати обов’язки редактора місячника “Вільна Україна”. Через шість місяців він повертається до Києва, працює секретарем газети “Рада”, а далі редактором “Слова” — органу своєї партії. 1909 року Симон Петлюра оселився у Москві, де знаходить посаду бухгалтера і одружується з Ольгою Більською. З 1912 року стає одним з редакторів місячника “Украинская жизнь”, що друкується у Москві російською мовою і виходить до початку 1917 року.

Під час війни 1914–1917 років Симон Петлюра залишається у Москві, продовжує разом з О. Саліковським редагувати журнал “Украинская жизнь” і займає посаду в “Союзі земств і міст”, тобто у місцевій та провінційній адміністрації, що працює фактично для фронту.

РОЛЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ У СТВОРЕННІ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

У березні 1917 року в Петрограді вибухає революція, що приводить до падіння старого режиму і спричинюється до розпаду Російської імперії. У Росії ця революція, природно, набирає суто соціального характеру. Але в інших кутках імперії — в Україні, Литві, Грузії тощо — це початок іншої революції, характер якої не лише соціальний, але й національний.

Через п’ять днів після перемоги революції в Петрограді, 17 березня 1917 року, в Києві створюється національна інституція — Центральна рада. Через місяць скликано Національний з’їзд, де призначено постійних членів ради, яка стає тимчасовим парламентом країни. Україна починає реалізацію програми-мінімум: організацію політичного, економічного, національно-культурного життя, встановлення порядку і спокою, для того щоб здобути автономію краю в його етнографічних кордонах.

Проте деякі діячі усвідомлюють, що здійснення такої програми неможливе без національної армії.

У російській армії знаходилося 3-4 мільйони українців — вони були на фронті, в гарнізонах Петрограда, Москви та багатьох інших міст і являли собою дуже потужну силу. Українські солдати захоплено зустріли події в Україні і вітали створення Центральної ради. У квітні група офіцерів розпочала створення першого повністю українського полку імені Богдана Хмельницького. Російська влада виступила проти цього, у справу втрутилася преса. Але критика ще більше розповсюдила ідею створення українських національних частин всюди, де є українські солдати. Створення полку імені Богдана Хмельницького завершилося на початку травня 1917 року.

З 18 по 21 травня 1917 року відбувався І Всеукраїнський військовий з’їзд, який зібрав 700 делегатів — представників 1 580 700 українських солдатів, що перебували на фронті і в гарнізонах. Серед делегатів був і Симон Петлюра. Він представляв українських солдатів західного фронту (Росії і Білорусії). Його врівноважені виступи дістали загальне схвалення. З’їзд прийняв резолюцію з вимогою створити українське військо шляхом перегрупування українських вояків у національні частини, тобто шляхом “українізації” військових частин російської армії. З’їзд доручив цю справу створеному ним виконавчому комітету, що дістав назву Генеральний військовий комітет, головою якого обрано Симона Петлюру.

Проте Генеральний військовий комітет мав багато труднощів у здійсненні рішень Військового з’їзду. Російська влада категорично заперечувала створення національних частин. Однак Симон Петлюра підтримував дуже тісні контакти з представниками солдатів, що знаходилися на фронтах та в гарнізонах. У порозумінні з керівниками Центральної ради він скликає 18 червня 1917 року II Військовий з’їзд. Тимчасовий російський уряд стурбований, а його військовий міністр Керенський формально забороняє з’їзд. Українці цією забороною нехтують. З’їзд відбувся, як планувалося, з участю понад 2 000 делегатів, що представляли 1 732 400 українських солдатів і офіцерів.

II Всеукраїнський військовий з’їзд проголошує безумовну підтримку Центральній раді і своєю резолюцією запрошує її без жодних зволікань розпочати здійснення автономії краю.

23 червня 1917 року Центральна рада проголошує 1-й Універсал, заявляючи, що український народ, не відокремлюючись од Росії, сам береться організувати своє життя на власний розсуд. Через п’ять днів Центральна рада ставить при владі Генеральний секретаріат — Тимчасовий український уряд. Усі посади в цьому уряді доручено соціалістам — членам соціал-демократичної, соціал-революційної і соціал-федералістської партій. Симон Петлюра призначений генеральним секретарем військових справ.

Після проголошення 1-го Універсалу Україна вважає себе автономним краєм. Поставлений перед доконаним фактом, Тимчасовий російський уряд дещо пізніше надсилає до Києва делегацію у складі трьох міністрів — Керенського, Церетелі, Терещенка. Обидві сторони погоджують форми автономії. 16 липня 1917 року Тимчасовий російський уряд врешті визнає автономію України з певними умовами.

НА ПОСАДІ СЕКРЕТАРЯ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ

Упродовж наступних місяців Симон Петлюра як голова Генерального військового комітету та секретар військових справ працює для усвідомлення українськими солдатами російської армії їхнього обов’язку щодо України, для українізації військових формувань, розкиданих у європейській частині імперії, і створення національної армії в Україні. Ця величезна робота наштовхується на систематичну протидію Тимчасового російського уряду і вагання численних українських лідерів-соціалістів, що дотримувались антимілітаристських настроїв.

У жовтні, напередодні ленінського державного перевороту в Росії, Симонові Петлюрі вдалося українізувати численні полки поза країною, а певна кількість надійних частин була введена в саму Україну. Петлюра користувався великим авторитетом як усередині українського уряду, так і серед вояків.

Враховуючи той факт, що в українських містах існували значні російські, єврейські і польські національні меншини, Центральна рада приймає їх представників у своє середовище; деякі з них призначаються членами Генерального секретаріату (уряду) України: Рафес (єврей) — головним державним контролером, Зільберфарб (єврей) — помічником секретаря в жидівських справах, Міцкєвич (поляк) — помічником секретаря у польських справах, Зарубін (росіянин) — секретарем у справах пошти і телеграфу.

Тимчасовий російський уряд починає зволікати і викручуватися, загальний стан у країні поступово погіршується. Україна шукає визнання і підтримки союзників, зокрема Франції. Просоюзницька тенденція всередині українського уряду дістає безперечну підтримку Симона Петлюри та Олександра Шульгина, генерального секретаря з національних, а потім з міжнародних справ. Починаючи з 15 серпня 1917 року, користуючись з кількаразового перебування в Києві спеціального посланника французького посла в Петербурзі журналіста Жана Пелісіє, обидва політичні мужі підтримують з ним дуже тісні контакти, не приховуючи, що покладають великі надії на допомогу Франції.

С. Петлюра чудово розуміє, що ця допомога особливо необхідна у справі творення українського війська. Україні бракує фінансових засобів і спеціалістів. Усе важче і важче втримувати дисципліну. Пацифістська пропаганда російських більшовиків та анархія, що охопили Росію, розповзаються на терени України.

Під час ленінського державного перевороту в Петрограді (7 листопада) у Києві відбувається ІП Військовий з’їзд, який приймає резолюцію з вимогою проголосити Українську республіку відповідно до права народів на самовизначення. З’їзд висловився проти більшовицького перевороту. Але в наступні дні наявні сили в Україні — Центральна рада, представники Тимчасового російського уряду та більшовики, кожна з яких мала власні війська, — ведуть боротьбу за захоплення влади.

Після короткотривалої сутички з російськими загонами, викликаної більшовицьким повстанням у Києві, перемогу отримують українці і стають господарями ситуації в усій Україні. Захоплення влади контролюється Генеральним військовим комітетом на чолі з С. Петлюрою. 15 листопада Симон Петлюра повідомляє ставку російського головнокомандувача й Антанту, що військова влада в Україні перейшла в його руки. 16 листопада Генеральний секретаріат офіційно заявляє, що відтепер він здійснює повноту влади в усій Україні. 20 листопада Центральна рада ухвалює Ш-й Універсал, яким вона проголошує встановлення Української Народної Республіки, що повинна стати членом майбутньої федерації народів колишньої Російської імперії.

Отже, Симон Петлюра був одним із головних виконавців взяття влади українцями, що дозволило проголосити Українську Народну Республіку. Окрім створення українського війська, спроможного гарантувати існування Республіки і тримати фронт, С. Петлюра займається забезпеченням порядку у країні. Коли 8 листопада більшовики прийняли відомий закон про мир, велика частина російських солдатів покинула фронт і розбрелася по Україні, шукаючи, як би це повернутися додому, в Росію. Звичними стали заворушення, грабунки. Спостерігаються факти пограбування євреїв і декілька спроб вчинити погроми. Після закликів до спокою, оголошених О. Шульгиним (генеральний секретар у справах національностей) і В. Винниченком (генеральний секретар внутрішніх справ і голова Генерального секретаріату), С. Петлюра 28 листопада 1917 року звертається до вояків української армії:

“Ніякі погроми не повинні бути припущені на нашій землі. Я вже викликав українські полки і дивізії, щоб охоронити порядок на Україні. Одночасно з цим я українізуюрізні частини в тилу. (...) Війська будутьрозміщені по цілій Україні, по всіх залізничних лініях і шляхах, аби скінчити з безладом і погромами. Знайте, що все це я роблю по уповноваженню нашого правительства, прави-тельства Української Народної Республіки... що відповідальність я можу нести тільки тоді, коли я буду спиратися на вас, українські солдати”^[3].

Однак минають тижні, але через брак коштів творення національної армії не просувається. Солдати все більше й більше деморалізовані більшовицькою пропагандою. Частина відданих військових з’єднань перебуває на фронті. За той час російський більшовицький уряд вирішує розпочати мирні переговори з австро-німецькими військами.

Відкриття 4 грудня 1917 року переговорів ставить український уряд у дуже складне становище. Українські солдати втомлені, вони також бажають миру. Окрім того, Київ вважає, що росіяни не повинні вести переговори від імені всіх народів колишньої імперії. Навіть у Бреет-Литовсь-кому Україну поиинні представляти лише українці. Український уряд боїться, що російський уряд може підписати мир на шкоду українським інтересам.

Українці відчайдушно шукають визнання і підтримки союзників, налагоджують контакти з французьким послом у Петрограді^[4]. Але Франція поводиться нерішуче. А за той час більшовики готуються виступити проти української влади. В Україні вони мають численні військові частини і червону гвардію. їхній збройний виступ запланований на 13 грудня 1917 року в Києві. Але в ніч з 12 на 13 грудня українці оточили більшовицькі загони, роззброїли російських вояків і товарняками відправили їх за російський кордон. Така сама доля спіткала численні російські частини у провінції.

Діями українського війська керує Симон Петлюра, який наказує арештувати в Києві кількох знаних більшовиків. Його поведінку деякі члени ради вважають надто різкою — вони не хочуть конфлікту з совєтами. Але Петлюру відвідують генерал Табуї і підполковник Лавернь, які перебувають на постої у Києві, і вітають його з енергійними діями^[5].

Для забезпечення своєї життєздатності уряд Леніна потребує виходу на південь: у напрямі Дону, де гуртуються антибільшовицькі сили росіян і становлять для уряду серйозну загрозу, та у напрямі Донбасу і українських рівнин, щоб знайти там вугілля та продукти. 16 грудня 1917 року Ленін і Троцький надсилають українському народу “Маніфест”, підсилений ультимативними вимогами. Петроград визнає Українську Народну Республіку і її право на відокремлення од Росії, та водночас звинувачує український уряд в дезорганізації фронту внаслідок відкликання українських загонів, у роззброєнні совєтських військових частин, які перебувають в Україні, у відмові в переході російським військам, що прямують на Дон проти Каледіна. Якщо через 48 годин російський уряд не одержить задовільної відповіді, він “вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росїі і на Україні^[6].

Оскільки український уряд відкинув цей ультиматум, розглядаючи його як втручання у внутрішні справи України, совєтська Росія розпочинає воєнні дії проти Української Республіки. Таким чином розпочалося перше вторгнення на Україну.

Віч-на-віч із цією критичною ситуацією, коли армія, за винятком кількох надійних частин, майже не існувала, всередині українського уряду виявилися розбіжності. Одні (серед них був Петлюра) вважали, що треба покладати надії на Францію і продовжувати воєнні змагання на боці союзників; інші, розчаровані пасивністю Франції та союзників, були переконані, що треба вийти зі стану війни і взяти участь у Брест-Литовських мирних переговорах.

Через те що уряд схвалив друге рішення, Симон Петлюра покидає пост генерального секретаря військових справ 31 грудня 1917 року. Жозеф Нуленс, французький посол у Петрограді, стурбований таким поворотом подій, телеграфує міністрові закордонних справ С. Пішону, сповіщаючи 4 січня 1918 року, що відтепер “наші пропозиції українському урядові наштовхуються на ухильні відповіді... Зміна ставлення до нас є тим попередженням, яке ми повинні брати до уваги, змінюючи наше дальше поступування. Це тим більше потрібно зробити, бо пан Петлюра щойно полишив сесії функції генерального секретаря військових справ; його демісія може спричинити і демісію пана Шульгина. Опинившись без допомоги цих двох переконаних прихильників французького впливу, ми ризикуємо тим, що у здійсненні нашого завдання з’являться нові труднощі”^[7].

РІК 1918-й

З першими тижнями січня 1918 року війська совєтської Росії прямують на північ і схід України. Склавши свої повноваження в кінці грудня, Симон Петлюра виїздить у провінцію, де займається організацією відданих частин, званих гайдамацькими (від назви, що дістали українські козаки та селяни Правобережної України, котрі повстали проти поляків у 1735–1768 роках). Упродовж цього часу розмови із французькими представниками, зокрема Комісаром Французької Республіки при українському уряді генералом Табуї, не дають ніякого позитивного результату. Українці прилучаються до Брест-Литовських переговорів. 22 січня 1918 року Центральна рада приймає IV-й Універсал, який формально проголошує незалежність України. У такий спосіб Центральна рада прагне не тільки задовольнити бажання українського народу, але й покращити правовий статус нової держави і, таким чином, перешкодити втручанню совєтської Росії в її внутрішні справи.

Ситуація, однак, була дуже складною. Війська совєтської Росії невпинно наближаються до центру і Києва. У кінці січня бунтують київські більшовики (близько 8 тисяч солдатів). Спочатку український уряд спроможний виставити проти них лише близько 1 000 вояків. Він кличе на допомогу С. Петлюру і його гайдамацькі частини, а також війська під командою Коновальця. Після кількох днів надзвичайно важких боїв 4 лютого 1918 року київський Арсенал захоплено, а повстання ліквідоване. Перемогою слід завдячувати частинам Петлюри, а також вправності їхнього командира. Совєтська Росія ніколи не вибачить йому тієї поразки.

У цей час до воріт столиці підступила армія Муравйова. 9 лютого українці змушені покинути місто. У відчаї український уряд того ж дня укладає мир із Німеччиною та її союзниками і відразу ж просить військової допомоги для боротьби з загарбником та його поплічниками. Симон Петлюра залишається на чолі своїх військ аж до відвоювання Києва 1 березня 1918 року українськими з’єднаннями, за якими просувалися німецькі частини.

Війна з совєтською Росією буде продовжуватись аж до повного звільнення української території, але Симон Петлюра залишає військо і політику. Він засуджує присутність німецького “союзника”, який поводиться радше як завойовник. А втім, німці незадовго скинули Центральну раду і арештували кількох українських міністрів, а також допомогли поставити при владі монархічний режим на чолі з гетьманом П. Скоропадським.

Обраний на посаду голови Всеукраїнського союзу земств (місцевих рад), Симон Петлюра присвячує себе регіональним справам, не втрачаючи контактів з опозицією. Запідозрений у протиурядовій змові, він був заарештований 12 липня 1918 року. Незадовго перед тим С. Петлюра підписав меморандум з вимогою припинити свавільні арешти в Україні.

У тюрмі Симон Петлюра перебуває два місяці. Звільнений 12 вересня 1918 року, приєднується до опозиційних сил, які гуртувалися навколо Українського національного союзу. Опозиція готує повстання, щоб скинути гетьманський уряд, який втратив популярність своїми рішеннями на користь великих землевласників (переважно російських або польських) і, спираючись на росіян, дійшов навіть до того, що оголосив федерацію України з майбутньою некомуністичною Росією. Проголошення такої федерації прискорило повстання 15 листопада 1918 року. С. Петлюра видав універсал про початок повстання під проводом Директорії проти гетьмана “за утворені ним злочинства проти самостійності Української республіки”.

Керівництво повстанням було доручене Директорії, що складалася з п’яти осіб — В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. ІІІвеця, П. Андрієвського, А. Мака-ренка. Симона Петлюру призначають Головним отаманом, себто головнокомандувачем республіканського війська. Бої тривають цілий місяць. 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікається влади і виїжджає до Німеччини; його уряд передає владу Директорії. Того ж дня Симон Петлюра на чолі республіканського війська переможно вступає в Київ.

Бажаючи встановити гармонійну злагоду між українським населенням та національними меншинами, Директорія проголошує впровадження закону про автономію окремих національних меншин. Декрет скріплений підписами всіх членів Директорії. Уряд створює Міністерство у справах жидів, керівництво яким покладається на депутата національної жидівської ради С. Гольдельмана.

Симон Петлюра, як головнокомандувач українського війська, береться за організацію армії, що, за винятком кількох регулярних і дисциплінованих полків, насправді складається з різноманітних військових частин, сформованих з окремих партизанських груп, повсталих селян або з більш-менш незалежних об єднань, що слухали наказів лише своїх безпосередніх ватажків, як, скажімо, частини отамана Болбочана на Лівобережжі Дніпра, отамана Самосенка на правому березі, не кажучи вже про бунтівні загони “отаманів” Зеленого, Струка, Ангела та ін.

Організація війська практично ніколи не завершилася, бо для того, щоб поширити дисципліну і об’єднати всі військові частини на території України, потрібно було б декілька мирних місяців. А вже через два тижні після того, як Директорія прийшла до влади, совєтська Росія розпочинає друге вторгнення в Україну. Упродовж наступних місяців будуть відкриті два фронти. У країні починається жорстока війна.

Поле маневрування для українського уряду було вельми обмеженим. Уряд знав, що будь-який винятковий стан або непримиренність з його боку будуть використані більшовицькою пропагандою. Він волів радше дотримуватися демократії, навіть якщо тим ризикував виявити свою слабкість. Тому український уряд відновлює право на страйки, багатолюдні зібрання, восьмигодинний робочий день, що існувало у часи Центральної ради.

РІК 1919-й

На початку 1919 року в Україні налічувалося близько 70 тисяч військовиків, за іншими підрахунками — 130 тисяч. Але це була не регулярна армія, а лише військові формування озброєних людей, що перебували на українській території. Оскільки вони складалися з українців, існувала тенденція вважати їх частиною української армії. Отже, регулярне національне військо, дисциплінована армія, якою командував С. Петлюра, налічувала лише приблизно 40 тисяч осіб^[8]. Симон Петлюра намагається поширити владу уряду на якомога більшу кількість військових частин, але це завдання виявляється надлюдським через відсутність адміністративного апарату і потрібних кадрів. До цього незадовго додалась і мобільність фронтів. Спочатку їх було два, далі — три.

З кінця грудня 1918 року війська совєтської Росії, замасковані інколи під “українських повстанців”, часто з допомогою місцевих комуністів наступають на східні міста і Київ. На цьому фронті противник має близько 84 тисяч солдатів. Окрім того, в самій Україні він користується підтримкою груп саботажу, терору та агітаційної пропаганди.

Петроград не перестає надсилати в Україну нові регулярні частини. Моральний дух населення постійно підривається; нерегулярні частини провокують заворушення і погроми. Більшовицька пропаганда подає українську владу як “буржуазну” на службі в капіталістів, владу, що опозиційно настроєна до українського народу.

На заході з початку листопада 1918 року українці, а радше західноукраїнські війська, перебувають у стані війни з поляками, котрі хочуть відвоювати собі Західну Україну. Аби дістати підтримку союзників у війні з українцями, поляки показують їх “більшовиками: “Зненацька захоплена несподіваним нападом української більшовицької армії, Польща не годна сама себе захищати”, — пише Падеревський представнику Вільсона. У січні 1919 року Антанта дає дозвіл на відправлення до Польщі спорядженої нею польської армії генерала Галлера, що проходила вишкіл у Франції. На цьому фронті противник має декілька десятків тисяч людей, тоді як Українська галицька армія щойно формувалася.

На півдні і південному сході готуються вступити до бойових дій антибільшовицькі загони білогвардійців. Насправді південь (Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастополь) з грудня 1918 року окупований військами Антанти (6 тисячами французьких, 2 тисячами грецьких та 5 тисячами польських з’єднань). З допомогою союзників швидко формується російська біла армія. Англійці і французи гарантують фінансову підтримку для 250 тисяч осіб^[9].

Висадження союзників на півдні є складовою частиною плану, що передбачав боротьбу проти більшовизму з метою реставрації колишньої Росії, “єдиної і неподільної”. Отже, війська, які висадилися на берег, мали служити підмогою для анти-радянської боротьби. Але висадження військ не викликало захоплення серед населення, радше навпаки. Партизанські загони отамана Григор’єва, які перейшли на бік більшовиків, розпочали боротьбу з союзницькими військами та армією Денікіна.

Українці ведуть переговори із союзниками в Одесі, потім у Бірзулі, намагаючись дістати визнання своєї держави та допомогу у війні із совєтською Росією. Більшовицькі агітатори хапаються за цей факт, щоб розповсюдити чутки про “негідні” домовленості, які український уряд немовби має із представниками Антанти.

Насправді переговори з Антантою зовсім не просувалися. Французька делегація на чолі з полковником Фрейденберґом, що представляла Антанту, була під повним впливом оточення Денікіна, Колчака та інших білогвардійських генералів, прихильників реставрування старої Росії. Всі вони були вороже наставлені до незалежної української держави.

З російської точки зору українці — це бандити, ворохобники, бунтівники. Звичайно, зараз вони потрібні для того, щоб подолати більшовизм, але для білих політиків українські вожді і члени уряду — Винниченко і Чехівський — є більшовиками, так само як і інші лідери-соціалісти. А Петлюра — це ватажок бунтівників, бандитів, з яким французька армія не повинна підтримувати жодного контакту. Полковник Фрейденберґ думає так само, він різко та неввічливо сповістив про це українській делегації. Він вимагає, щоб ті “більшовики” вийшли з уряду. Вже тоді поширюються чутки про те, що війська під орудуванням Петлюри організують погроми євреїв^[10]. Такі вістки розповсюджуються як більшовиками, так і росіянами-антибільшовиками. Причина цього проста: Петлюра користується певною популярністю і через те становить небезпеку їхнім планам.

Піддаючись тискові Фрейденберґа, українські лідери-соціалісти, котрих вважали надто лівими, — Винниченко, Чехівський, Шаповал і навіть Грушевсь-кий — сходять із політичної сцени і виїжджають за кордон. Лише Симон Петлюра погодився залишитись, але він змушений вийти із соціал-демократичної партії, щоб бути більш прийнятним для Фрейденберґа. 11 лютого 1919 року він стає головою Директорії, тобто керівником держави, залишивши за собою пост головнокомандувача війська.

Та це вже відбувається у Вінниці, бо совєтські війська 6 лютого захопили Київ. Петлюра цілком віддається організації боротьби проти більшовицького загарбника. Більшість часу він проводить у потязі, недалеко від фронту^[11]. Ситуація всередині країни блискавично погіршується. Панують неспокій та анархія.

Упродовж десяти місяців Симон Петлюра намагається вирівняти ситуацію. Але регулярне національне військо нараховує лише 20 тисяч вояків. Оскільки нова урядова коаліція неспроможна покращити ситуацію, а переговори з французами привели до краху (проте союзники будуть змушені залишити чорноморський берег), Петлюра вирішує повернути у свій уряд соціалістів. Та його урядування обмежується лише Поділлям і Волинню. Часто уряд змушений змінювати свою резиденцію — стає на постій відповідно до пересування фронту (Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Кам’янець, Рівне).

У травні-червні 1919 року ситуація на фронті покращується. У липні, відступаючи перед великими польськими силами, західноукраїнська армія об’єднується з армією під командуванням Петлюри. Виснажене, без медикаментів, спорядження та необхідної зброї, українське військо знов сповнюється надією і веде контрнаступ на більшовицькому фронті в напрямі Києва. Місто звільнене 30 серпня 1919 року, але того ж дня українці покидають Київ, залишаючи його білогвардійським військам Денікіна. Українське військо знову відступає. До цих труднощів додається страшна епідемія черевного тифу, яка спустошує військо. Ситуація стає безвихідною.

28 жовтня 1919 року Петлюра пише своєму другові Жану Пелісіє, директору Бюро національностей у Парижі:

“Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли. Ми маємо багато ворогів, але через те власне скристалізувалась єдність волі нашого народу, через те й запалало могутнім вогнем бажання нашої країни до власної суверенности. Під теперішню пору нашим найтяжчим ворогом є Денікін, який замість воювати з більшовиками, обернув проти нас гармати й кріси, які одержав від Антанти. Ми маємо усі підстави вважати, що Денікін, який одержує гроші від Антанти, одержує їх також і від Німеччини; його старшини заявляють цілком відверто, що коли буде повалено Україну, вони вестимуть війну з Польщею і Румунією.

Ми не отримали досі жодної помочі; ні амуніції, ні технічних апаратів, ні санітарного матеріялу. Нічого! Ах, коли б Ви знали, Друже, скільки трагічних моментів пройшлось нам пережити через це цілковите опущення нас! Траплялось часто, що нашим козакам бракувало патронів! І тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі з більшовиками! Приміри їхнього героїзму й ті великі криваві жертви, які вони несли, це щось одиноке, нечуване в історії війни.

Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; однак їх дух не погас! Ми не маємо ліків, тиф десяткує ряди нашої армії, багато з ранених вмирає, бо не маємо ні медикаментів, ні білизни. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого, як кликнути їм: “Morituri te salutant”!

Та Ви знаєте це добре, Друже! Осторонь від переворотів і політичних комбінацій стоять незмінені принципи гуманности і філянтропії. Для осягнення цих принципів закладено Червоний Хрест. Його відділ мусить прибути на Україну, щоб рятувати хворих і ранених, і тим дати доказ, що милосердя й любов до ближнього не знає ріжниць і що вона не ділить людей на добрих і злих, на овець та вояків!

Через Вас звертаюсь я до великої французької демократії. Ті діяльність, її посвята мусить подвоїтись. Нехай вона трубить алярм! Нехай вона примусить того, кого слід, шанувати закони любови і людяности! Нехай французький уряд зніме блокаду і тим дасть змогу купити для нашої армії та нашого народу медичні средства і ліки.

У нас цього року гарні жнива, і ми за ці речі заплатимо хлібом, щоб тільки допомогти нашому народові, який гине на полях битви і якого нищать епідемічні хвороби.

Я вірю, що мій поклик не пролунає без сліду й що він знайде широкий відгомін у демократичних колах Франції.

Наш народ ненавидить більшовиків і вважає їх своїми смертельними ворогами; так само відноситься він і до правих, деспотичних і жорстоких приклонників Денікіна. Ці останні вживають тих самих метод, яких вживають і більшовики, і між одними і другими існує певного роду спільний стратегічний плян відносно України й українців. Денікін ллє воду на совєтський млин і цю воду доливає Антанта! Що за сумне явище! Тут мається діло з цілковитою політичною сліпотою! Я з цілого серця бажаю, щоб антантські кола увільнилися від подібної хвороби й почали дивитись на справи правдивими очима.

У тих тяжких трагічних умовах, серед яких ми будуємо свою долю, ведемо свою визвольну боротьбу, ми потішаємося думкою, що є ще люди, які мимо цієї загальної сліпоти правдиво оцінюють наше становище і усувають всякі перешкоди, пересуди й недовір’я. Це все дозволяє мені й моїм приятелям легше нести цей тяжкий хрест, який на нас поклало Провидіння. Ви, мій Друже, є одним з тих, хто sine ira et studio виступаєте в обороні нашої нації, і я вірю, що настане день, коли правда і справедливість побідить.

Дозвольте мені в доказ моєї вдячности за Вашу моральну поміч стиснути вашу руку”^[12].

Звернення Петлюри залишилося без відповіді. Блокада України, схожа на ту, що Антанта застосувала до совєтської Росії, тривала. Зашарпане російськими військами — червоними і білими, а також поляками — українське військо було змушене здійснити загальний відступ до свого опорного району на північному сході. Нарешті, 4 грудня 1919 року український уряд вирішив перейти до партизанської війни. Поділені на численні групи залишки української армії (близько 8 тисяч осіб) проникають в Україну, окуповану військами совєтської Росії, і ведуть відчайдушну боротьбу упродовж зими 1919–1920 років, перш ніж повернутися на свої вихідні бази.

5 грудня 1919 року Петлюра покидає національні терени і виїздить до Варшави, шукаючи там підтримки поляків. У цей надзвичайно важкий час, думаючи лише про інтереси нації, майбутнє України, Симон Петлюра виявився великим проводирем, але самотнім, віч-на-віч із подіями. Він відзначався простотою і відвагою. Часто з’являвся на небезпечних ділянках фронту, спілкувався із солдатами, підтримував їхній дух, вітав із здобутими успіхами.

Під час політичної конференції 26 листопада 1919 року, в якій взяли участь члени уряду та представники політичних партій і війська, Петлюра заявив:

“В тому тяжкому стані... може, декому в серце закрадається думка — чи не пора, мовляв, нам сказати: “Не тратьте, куме, сили: пускайтеся на дно!”

Немає більшої помилки, коли б хто з нас так подумав. Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історичну тоді, коли весь світ не знав, що це таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.

Зa час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого не залежно порядкувати на своїй землї”.

У цю хвилину Петлюра вже усвідомлював те, що внаслідок опору України і боротьби, яку повинна була вести совєтська Росія проти керованої ним української армії, “більшовизм не дійшов до Західньої Европиа совєтські війська не зуміли прийти на допомогу режиму Бела Куна в Угорщині і навіть піти ще далі, “допомагати робітничому класові” Баварії і т. ін. Москва ніколи не вибачить цього Петлюрі.

БОРОТЬБА СИМОНА ПЕТЛЮРИ ПРОТИ ЄВРЕЙСЬКИХ ПОГРОМІВ

Страшні погроми в Україні відбувалися головно у 1919 році. Щодо території, контрольованої українським урядом, то ці сумні події можна зрозуміти, лише дослідивши, хоча б побіжно, загальний контекст і єврейську проблему в Україні. Євреїв в Україні було набагато більше, аніж у Росії. Внаслідок того, що євреям в Росії дозволялось осідати лише поза певною лінією, єврейські общини проживали в основному в Україні, Білорусії, Литві та Польщі.

На час революції 1917 року в Україні було понад два мільйони євреїв. Вони жили окремо від українського населення, не змішувалися з ним, а отже, між українцями і євреями бракувало контакту і взаєморозуміння. Більшість євреїв проживала у містах. Щодо цього єврейський автор Л. Блюменталь писав у березні 1917 року:

“Українські міста зросійщень Там бачимо російську промислову буржуазію і зросійщений робітничий клас. Жидівська буржуазія охоче дозволила себе зросійщувати. Відмовляючись од своєї рідної мови — ідииі, вона прийняла не мову народу, а мову панівної культури. Жиди з позаміських поселень, які мають справу із селянами, вміють розмовляти українською мовою і використовують й зі своїми клієнтами: та це мова нижча...

Хто ви — росіяни чи українці? Поки що жидівська буржуазія відповідає: “Ми — росіяни Мойсеевої віри”. Але пролетаріат і велика кількістьжидівського населення відповідає: “Ми — жиди”^[13].

Справді, єврейська інтелігенція не цікавилась українськими проблемами. Євреї завжди були практично на боці влади та панівних класів, тобто, як говорилося, на боці “панівної культури”. Єврейський робітничий рух був у контакті з російськими і польськими рухами, а українців серед робітників міст було дуже мало.

Євреї, за винятком декількох осіб (наприклад, А. Марґоліна і З. Марґуліса, членів української соціал-федералістської партії, та Й. Гермайзе, члена української соціал-демократичної робітничої партії), вели боротьбу в єврейських і російських робітничих політичних партіях. Проте з 1917 року представники єврейських партій одержали 30 місць в Центральній раді (майже 20%) і 5 місць у Малій раді. У 1917–1919 роках багато євреїв були запрошені виконувати міністерські обов’язки (М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Лацький, П. Красний, С. Гольдельман та ін.)^[14].

Відповідно до закону про національну та особисту автономію меншин (січень 1918 року) мова ідиш дістала всі права, було відкрито багато єврейських шкіл, а в Кам’янець-Подільському університеті створено кафедру єврейської історії і літератури. Такі здобутки стали унікальним фактом в історії європейських країн. У 1919 році в українському уряді було Міністерство у жидівських справах, при якому виконувала свої функції жидівська національна рада. Отож, для того щоб забезпечити євреям усі права і залучити їх до життя країни, докладалося багато зусиль.

Та все ж більшість єврейського населення України не хотіла підтримувати українську незалежність. Жоден єврейський делегат не голосував у січні 1918 року за незалежність; вони воліли утриматись або голосували проти. Єврейська буржуазія була прихильною до реставрації Російської імперії і надавала підтримку росіянам-антибіль-шовикам. Більша частина єврейської інтелігенції і робітничої маси симпатизувала росіянам-біль-шовикам. Таким чином, і перші, і другі були ворожими силами в Україні та виступали проти її незалежності. Однак 1919 року деякі єврейські політичні кола і частина середнього класу зблизилися з українською владою, виявляючи бажання співробітництва. Але погроми зробили таку співпрацю доволі хиткою.

У праці, видрукуваній 1923 року, єврейський автор І. Черіковер писав:

“Треба признатися, що українська ідея, не зважаючи на підтримку жидівських партій, не проникла у гущу жидівського населення. Побіч партій ще існував простий обиватель, який відчував до української справи цілком певне недовір’я, а в ліпшому випадку байдужість. Таке відношення проявлялося не тільки в підсміюванні над українською мовою й написами. На українізацію він відповідає пасивним спротивом... Давши певну кількість добровольців до Червоної Гвардії, жидівські робітники не дали жодного добровольця українцям...

Українська преса загально висловилась проти погромних ексцесів... Орган українських с.-д. “Робітнича Газета” писав: “Ми знаємо, що невід повід альні особи пробують поміж несвідомої маси представити більшовицькі події, як владу жидів, як жидівську інтригу. Ми повинні найбільш енергійним способом протестувати проти таких чуток і закликати до єдності і співпраці з єврейською демократією...” Виступила проти погромів також “Нова Рада” (орган с.-ф.): “Дику погромну акцію ведуть таємні чорносотенці й розбишаки, як також сумнівні “большевики”...

Але через кілька день “Нова Рада” помістила статті, що до певної міри констатували деякі факти, про які доцільніше було б промовчати, а саме: повторюючи не цілком точні оповідання військових, часопис написав: “...Нам вистрілили в спину. Жиди носили харчі большевикам, інформували їх про наші патрулі, червоними перев’язками на рукавах пролазили, щоб їм помогти. А коли большевики перемогли, вся жидівська молодь перейшла в шеренги червоноармійців. Жидівське населення нас не любить, не співчуває нам... Ми знаємо, що при новому випадку жиди знову зрадять нас, стрілятимуть в нас, доноситимуть на нас... Ми — солдати, на стрілянину відповідаємо стріляниною, на удар ударом...”^[15]

До цього суто політичного фактора додався ше й соціальний. Цитований вище JI. Блюменталь зауважує: “В Україні жидівський елемент такий значний, як і в Польщі; серед жидівського населення переважають торговці Українці не мають середнього класу. Це переважно міцне селянське населення...”^[16]

Отже, більшовицька пропаганда класової боротьби, ненависть до заможних людей, тих, хто начебто збагатився “крадіжками” (знане гасло: “Грабуй награбоване!”), сильно вплинули на масу солдатів, які поверталися з фронту в 1917–1918 роках, а також на недисциплінованих солдатів і партизанів 1918–1919 років. Оцінюючи загальну ситуацію, не можна нехтувати тодішню соціальну агітацію.

Окрім того, українці становили часом незначну масу у тих містах, де відбувалися погроми, але там існував доволі значний російський і польський пролетаріат. Отже, населення, яке брало участь у погромах, складалося не лише з українців.

І врешті, на той час відкрилась у Парижі мирна конференція. Український уряд сподівався на визнання та допомогу союзників, тому у Париж була відправлена дипломатична місія. Погроми могли, отже, скомпрометувати міжнародну позицію українського уряду. Петлюра чудово це знав, він бачив шкоду, яку погроми завдавали міжнародному авторитету України. Знав, що погроми дискредитують українську владу і взагалі українську справу. Саме тому С. Пелюра та його уряд робили все можливе для того, аби перешкодити погромам.

Але совєтська Росія, білогвардійці та інші численні політичні кола були безпосередньо зацікавлені в тому, щоб дискредитувати уряд незалежної України в очах євреїв та міжнародного світу. До речі, українська делегація в Парижі запропонувала відправити в Україну міжнародну слідчу комісію, що складалася б з євреїв, для вивчення цієї справи, але її пропозицію не прийняли^[17].

Звичайно, у погромах часто брали участь солдати, що належали до нерегулярних частин, або партизани. Такі партизанські з’єднання налічували інколи кілька десятків тисяч людей (ватажки — Гри-гор’єв, Махно та ін.). Вони часто переходили з одного табору в інший, воювали то з червоногвардійцями, то з білогвардійцями, а то й з українцями, перейшовши на бік більшовиків. Треба пам’ятати, що на той час в Україні протистояли одна одній три регулярні армії: російські — совєтська і антисовєтська та українська. На тій невеликій території, де виконувалася (часто номінально) влада Української Республіки, українській адміністрації було важко впроваджувати свої закони не лише через взаємне протистояння нерегулярних частин, але й через постійну агітацію, яку проводили більшовицькі агітаційні групи.

Саме при такій ситуації відбувалися найбільші погроми. Але вони траплялися не лише на українській території, але також — і часто в більших масштабах — на території, зайнятій червоною армією Леніна та білою армією Денікіна. Отже, несправедливо звинувачувати в єврейських погромах лише українське населення, всю українську національну армію, тим паче Петлюру.

Українська влада зробила все можливе для того, аби уникнути погромів, завадити їм. З 11 січня 1919 року український уряд звернувся із закликом, який підписали Винниченко, Петлюра та інші члени Директорії. У ньому, між іншим, говориться:

“У різноманітних частинах України окремими групами солдатів були здійснені акти жорстокості щодо жидів. За нашою інформацією, що дістала підтвердження, солдати були підштовхнеш до таких вчинків агентами-провокаторами~ Ці агенти провокатори мали на меті скомпрометувати республіканську армію України, викликати у країні нелад, апатію, врешті полегшити повернення до влади поміщиків та буржуазії.

Декотрі з тих провокаторів і ініціаторів погромів були вже заарештовані і розстріляні. Інших розшукує правосуддя і вони стануть перед військовим трибуналом”.

9 квітня 1919 року уряд Петлюри розпорядився про створення комісії з розслідування проскурівського погрому, а у травні — спеціальної комісії щодо антиєврейських погромів взагалі. В комюніке, видрукуваному 12 квітня, уряд заявляє, що він не наставлений в жодному разі терпіти погроми, а рішуче використовуватиме всі наявні засоби для того, щоб “боротися із негідними та небезпечними особами, які ганьблять націю в очах цивілізованих народів”^[18].

Упродовж 1919 року було вжито суворих заходів проти виконавців погромів. Уряд надав у розпорядження міністра з жидівських справ значні суми для того, щоб допомогти єврейському населенню, яке зазнало біди від погромів (11,4 млн гривень)^[19].

Найстрашніший з погромів стався у Проскурові в середині лютого 1919 року. Обставини цього погрому доволі примітні: йому передувало повстання, організоване російськими більшовиками разом з місцевими євреями-комуністами. На цей час український уряд перебував у Жмеринці, недалеко від Проскурова. Більшовики сконцентрували свої підривні зусилля у цілому регіоні в надії підняти населення і навіть захопити український уряд. Про це розповів у брошурі, що з’явилася в Москві 1922 року, І. Алексеєв (Небутев), член Жмеринського більшовицького ревкому:

“Ситуація у Жмеринці знаменувалась тим фактом, що 10 лютого, несподівано, за двадцять чотири години прибуло шість поїздів, повних петлюрівського війська.

Вивчивши ситуацію, ми дійшли висновку, що треба було б починати з Проскурова. Повстання у Проскурові повинно було неминуче викликати відхід військових частин із Жмеринки для придушення повстання; серед військових частин, які залишаються на місці, розпочнеться паніка, яку слід було використати для того, щоб розпочати акцію у Жмеринці.

Ми, отже, вирішили закликати до повстання робітників і селян. Датою для повстання було визначено 16 лютого... Директорія прибула до Жмеринки із Вінниці. Захопити Директорію означало ліквідувати петлюрівський фронт. Така річ видалася нам дуже привабливою, вона виправдовувала необхідні жертви...

Що ж відбувалося тоді у Проскурові? Прибуття туди наших товаришів співпало із прибуттям нових військових частин. У Проскурові нема робітників. Єдина сила, на яку ми могли розраховувати, полягала у двадцяти чотирьох артилеристах, які були під впливом нашої пропаганди.

12 лютого, опівночі, члени проскурівського ревкому і ті, хто прибув із Жмеринки, прибули до артилеристів і, арештувавши їх офіцерів, примусили тих вийти на вулицю. За двадцять хвилин двірець був у руках повсталих; вони почали оточувати місто для того, щоб обеззброїти військові частини. Новина про бунт поширилася по місту. Гайдамаки^[20] вийшли з казарм і втекли за місто. Та через годину вони пішли у контрнаступ. їхні гармати бомбили двірець. Ніхто не приєднався до повстанців. Наші підрахунки тих частин, які ми вважали деморалізованими, виявилися помилковими. “Відважним божевільцям” не лишалося нічого, як відпустити артилеристів. Через годину гайдамаки входили в місто — розпочався погром...

Усіх членів проскурівськогоревкому, за винятком одного, розстріляли. Ті, що прибули із Жмеринки, врятувалися, бо, коли погромісти прийшли до будинку, де ті знаходилися, назустріч їм вийшов Литви-ненко. Його українське походження та його “документ”, що забезпечував йому важливі повноваження, врятували будинок від погрому. Вони повернулися до Жмеринки морально розбиті, відчуваючи свою мимовільну причетність до цього погрому”^[21].

Отже, вуличні бої переросли у погроми тому, що агенти-провокатори зуміли використати вибухову ситуацію і присутність євреїв серед повсталих. У Проскурові проживало тоді близько 50 тисяч мешканців, половину з яких складали євреї. Ось як свідчить про цей погром генерал А. Удовиченко:

“В самому Проскурові в ту хвилину не було жодної регулярної військової частини, жодної цивільної влади — вона виїхала перед неминучим наступом червоних. Ми одержали вістку, передану залізничниками, про те, що у Проскурові відбувся комуністичний заколот, під час якого в місто увійшла банда нерегулярного війська під командою Самосенка. Розпочався вуличний бій, який переріс у погром. Банда Самосенка ніколи не входила в українську армію. Ця банда гуляла без жодного контролю та певної мети, як взагалі інші банди з їхніми ватажками-самозванцями по величезній території Української Республіки, яку ми не могли, на жаль, у той неспокійний час тримати під нашим контролем.

Звичайно, одержавши новину про погром у Проскурові, генеральний штаб південно-західного фронту відразу ж відправив туди загін кавалерії, але наше втручання було запізнілим. Проте, незадовго, відповідно до наказу українського генерального штабу, банда Самосенка була знищена, а її ватажка судили і розстріляли”^[22].

Дійсно, генеральний штаб Петлюри наказав арештувати Самосенка, який був переданий військовому трибуналу: його засудили на смерть і, як говорять численні автори, розстріляли у дворику в Ярмолинцях.

Ось уривки з декількох документів, що підтверджують ставлення української влади і Петлюри особисто до погромів:

“Головний отаман Петлюра відправив телеграму голові Ради, головнокомандувачу війська, воєнному міністрові і міністрові з жидівських справ, повідомляючи їх, що він сам, а також всі керівники української армії рішуче борються з погромами та безладдям, що спіткали жидівське населення, і проти того всього, що могло б породити конфлікт між двома населеннями, які живуть на тій самій землі...” (“Офіційний орган Української Республіки” від 9 липня 1919 року) ^[23].

“17 липня 1919 року головний отаман Петлюра прийняв у Кам’янець-Подільському делегацію жидівського населення у такому складі: доктор Кляйдерман, представник общини; Альтерман, представник соціалістичної організації; Ґутман, представник робітників та інші.

Петлюра виступив перед делегацією із короткою промовою, в якій зазначив, що сам він, а також уряд завжди підтримували жидівський народ і боролися із злочинними елементами, які підбурювали несвідомі маси проти жидів... Петлюра пообіцяв вжити найстрогіших заходів проти агітаторів антисемітизму...” (Комюніке від 18 липня 1919 року)^[24].

“Наказую Державним Інспекторам широко вияснити козакам усю шкідливість для успіху нашої боротьби й спокою в тилу таких гидких і жорстоких вчинків проти мирного населення й перестерегти війська від провокації, до якої можуть їх кликати ворожі елементи... Підпис: Головний Державний інспектор В. Кедровський”. (Наказ від 2-го серпня 1919 року)^[25].

“Соціалістичний уряд, що стоїть на чолі Республіки, веде разом з головним отаманом Петлюрою рішучу боротьбу з погромами... Головний отаман Петлюра видав низку наказів, у яких він вимагає знищення в корні всякої спроби погромів та передачі погромщиків до розстрілу, покладаючи всю відповідальність на представників військової і цивільної влади. Надзвичайний військовий суд виніс ряд смертних вироків — багато погромщиків вже розстріляно... Підпис: Б. Мартос, Голова Ради Народних Міністрів; П. Красний, Народний Міністр жидівських справ”. (Звернення до жидівського громадянства, серпень 1919 року)^[26].

“Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішучо наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх учинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону... Підпис: С. Петлюра, Головний Отаман; отаман Юнаків, начальник штабу Головного Отамана”. (Наказ від 26 серпня 1919 року)^[27].

“...Провокаціями, витрачаючи з цією метою значні кошти, вони (більшовики) бажають деморалізувати нас з середини, підкуповуючи злочинні елементи, які підбурюють наших солдатів до здійснення насильства і погромів над невинним жидівським населенням... Остерігайтесь провокацій і будьте безжалісні до провокаторів, до тих, хто готує погроми. Смертна кара може бути єдиною відповіддю погромістам і провокаторам. Підпис: Головний отаман Петлюра”. (Звернення від 27 серпня 1919 року)^[28].

СОЮЗ ІЗ ПОЛЬЩЕЮ

У Варшаві Симон Петлюра хоче одержати від польського уряду Пілсудського воєнну допомогу, яка дозволила б звільнити Україну від червоного російського окупанта. За той час за згодою Пілсудського формуються дві українські дивізії. Українсько-польські переговори закінчуються укладенням 21 квітня 1920 року договору, за яким УНР визнано незалежною державою, союзницею Польщі, та передбачено військове співробітництво. Польщі натомість відходять західні терени України.

Договір з Польщею був, безперечно, єдиним можливим рішенням, але польські умови виявилися дуже складними. Відступаючи Західну Україну Польщі, Петлюра втрачав підтримку частини української громадськості. Окрім того, більшість українських політичних партій, які бажали отримати допомогу Польщі, заперечували проти того, щоб у наступальних боях за визволення України брали участь чужі війська. А за договором передбачався спільний наступ польського та українського військ.

Незадовго після підписання договору польсько-українські війська здійснюють швидкий наступ у київському напрямі і розбивають совєтські частини. 8 травня 1920 року звільнено столицю України. Але перемогу над росіянами з кількох причин не вдалося закріпити. Насамперед, порівняно із військом польським (понад 100 тисяч) українське військо було нечисленним (від 14 до 16 тисяч). Поляки не намагалися збільшувати його чисельність, безперечно, через те, що було обмаль часу, окрім того, вони боялися, що українці, володіючи сильною і добре оснащеною армією, стануть тяжким союзником. З другого боку, населення було вже надто виснажене війною та анархією, а тому повільно відгукувалося на заклики українського уряду. Безперечно, воно радісно вітало українське військо, але до поляків ставилося з осторогою. Насправді українське населення часто дивилося на них — справедливо чи несправедливо — як на завойовників. У таких умовах більшовицька пропаганда мала добру нагоду, щоб дезорієнтувати населення і навіть закликати його до боротьби із чужоземним загарбанням.

Совєтський контрнаступ, розпочатий у червні 1920 року, відкинув польсько-українські війська за вихідну лінію їхнього розташування. Велика територія Західної України опинилася в руках росіян, які продовжували наступ до околиць Варшави. Під час битви за Варшаву українські частини, зокрема 6-а дивізія, відіграли важливу роль і сприяли вирівнюванню фронту. Під сильним контрударом совєтська армія розпочинає загальний відступ, що не припинятиметься упродовж наступних тижнів.

Але в жовтні 1920 року під тиском союзників польський уряд розпочинає переговори з совєтсь-ким урядом і 12 жовтня укладає перемир’я та попередній договір, яким передбачено, між іншим, відмову поляків від українського союзника. Ризький договір від 18 березня 1921 року поклав край воєнному стану і визначив кордони між Польщею та совєтською Україною.

Українське військо, яке налічувало близько 20 тисяч військовиків, покинуте польським союзником, опиняється віч-на-віч з червоною армією, що кількісно переважала його майже вдесятеро. Збройне змагання, яке тривало ще кілька місяців, стає нерівним. 21 листопада 1920 року українське військо відступає в Західну Україну, що стала польською територією, де його роззброюють поляки. Українські жовніри прямують до таборів полонених, а Петлюра та його соратники стають звичайними емігрантами.

В ЕМІГРАЦІЇ

Із втратою національної території керований Петлюрою український уряд стає еміграційним. Він продовжує свою політичну і дипломатичну діяльність 1921–1923 років. Україну струшують численні повстання і бунти. Однак Петлюра вважає за потрібне в такий час зосередити свою увагу на зовнішній політиці.

Українські дипломатичні місії ще активно діють у декількох європейських столицях, у тому числі в Парижі, де вирішується доля Європи. Звичайно, з підписанням Версальського миру союзники бажають насамперед спокою. Але Петлюра вважає, що завдяки інформаційним діям Західна Європа краще знатиме ситуацію у Східній Європі. Вона зрозуміє ту загрозу, яку становить для неї необмежена могутність та експансіоністська ідеологія совєтської Росії. Петлюра сподівається, що західні уряди зрозуміють, що мир у Європі проходить через незалежність України.

Симон Петлюра залишається на декілька тижнів у Тарнові, потім зупиняється у Варшаві під вигаданим прізвищем. В Україні народ ще намагається чинити опір. З цього часу совєтська пропаганда називає іменем “петлюрівець” усіх, хто перебуває в опозиції до влади, повстанців, навіть тих, хто не обов’язково є прихильником Петлюри. Вона продовжує дискредитувати Петлюру та його послідовників. Совєтська пропаганда доходить до того, що звинувачує в організації погромів повстанців, які відчайдушно ведуть партизанську війну проти окупаційної армії. В одному із звернень 1921 року до населення Петлюра відповідає так:

“Наші кати, більшовики, повсюдно розповсюджують звістки про те, що повстанці знищують жидівське населення... Я не вірю у це, бо знаю, що український народ, пригнічений завойовниками, не може пригнічувати інший народ, який також страждає від совєтської влади...

У своїй боротьбі з нашим народом більшовики використовують брехню і підкуп. Завдяки награбованому золоту, вони зуміли відправити своїх представників в усі країни і заснувати газети усіма мовами, в яких дискредитують нашу святу справу і визвольний рух нашого народу, подаючи його, як рух, що породжує бандитизм і погроми. На кожній сторінці вони говорять про жидівські погроми, виконавцями яких немов би є українські повстанці...

Як головний отаман війська українського наказую вам безжально карати усіх більшовиків, комуністів та інших бандитів, які здійснюють погроми і знищують населення, брати під захист виснажене населення і негайно карати бандитів, передаючи їх військовим трибуналам...”^[29]

Коли він мешкав у Варшаві, агенти совєтської політичної поліції восени 1923 року розгорнули велику діяльність для організації замаху на Петлюру. 31 грудня 1923 року під вигаданим іменем Симон Петлюра залишає Варшаву і їде до Будапешта, де ще функціонувала одна з двох останніх офіційних дипломатичних місій Української Республіки (друга існувала у Швейцарії). Звідти він їде до Відня, а далі — до Женеви, де українська дипломатична місія докладає багатьох зусиль для того, аби переконати Лігу Націй у справедливості української справи. Нарешті, у жовтні 1924 року Петлюра прибуває до Парижа, останнього етапу свого вигнання, куди незадовго приїдуть до нього дружина і донька.

Французький автор Ален Дерош^[30] писав про приїзд С. Петлюри до Франції: “Вірний друг Антанти і, зокрема, французького народу, Петлюра сподівався дістати в нашій країні гостинну зустріч. Щодо цього він не повинен був розчаруватися у своїх надіях. Франція завжди справляла на українського патріота своєрідний дивовижний вплив. Він захоплювався духом і цивілізацією нашого народу, який дав світові Декарта, Паскаля, Вольтера, Пастера... Він пройнявся глибокою повагою до палкої і шляхетної Франції, яка також якихось сто п’ятдесят років тому скинула ярмо тиранії, потрясаючи перед монархічними державами Європи славною “Декларацією прав людини і громадянина”, провісницею нової ери”^[31].

Симон Петлюра провадить діяльне життя. Він керує українським урядом в екзилі, працює для здійснення єдності еміграції, пише статті, призначені для українських газет, особливо для “Тризуба”, органу його руху в Парижі. Політики, які згуртувалися довкола нього, розгортають інтенсивну інформаційну діяльність з нагоди кожної міжнародної конференції (Женева, Генуя, Канни тощо). Петлюра продовжує підтримувати контакти з Україною. Проте він усвідомлює, що не треба розраховувати на неминучу війну, бо міжнародна ситуація не готова до цього. Однак, якщо така ситуація триватиме роками, українці, постійно повторює Петлюра, повинні бути готові до того, щоб використовувати будь-який момент для здобуття свободи Україні, аби здійснити свої національні прагнення. Він підтримує зусилля для того, щоб привернути до української справи друзів та союзників у всіх європейських країнах.

“Колишній державний діяч жив у Парижі надзвичайно скромно, — зауважує Ален Дерош. — Його засоби були дуже обмежені, він не мав жодних статків. При кінці своєї кар’єри Симон Петлюра був таким самим бідним, як і на початку. Життя цього патріота завжди відповідало його духовності, а його ідеї були у повній гармонії з його діями. Дійшовши до вершини своєї могутності, цей чоловік, глибоко самобутній, повністю відданий своєму ідеалові, ніколи не відчував запаморочення од своєї влади. Він не пізнав ні почестей, ні багатства. Петлюра присвятив своє життя незалежності українського народу. Саме для досягнення цієї мети він стільки боровся і тоді, коли батьківщина потребувала його, взяв у свої руки віжки правління”^[32].

ВБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ

25 травня 1926 року близько 13 години, вийшовши з ресторану на вулиці Расін, Симон Петлюра прямував до бульвару Сен-Мішель, коли перед вітриною книгарні його покликав якийсь перехожий. Петлюра озирнувся, а перехожий витягнув автоматичний пістолет і вистрілив упритул. Симон Петлюра впав на землю, а вбивця продовжував ретельно стріляти. Чотири кулі завдали важких ран колишньому голові українського уряду, а п’ята виявилася смертельною. Дві інші кулі влучили у тротуар. Прибіг поліцай і вирвав зброю із рук злочинця. Перехожі були ошелешені таким огидним вчинком, сповнені обуренням, на вбивцю сипалися стусани. З великими зусиллями поліції вдалося врятувати його від гніву натовпу.

Привезений у лікарню, Симон Петлюра помирає о 14 годині 35 хвилин, не прийшовши до пам’яті.

Вбивця, якого доставили до поліційної дільниці, повідомив, що він єврей на ім’я Самюель (Шолом) Шварцбард. Свій злочин пояснює бажанням відомстити за антиєврейські погроми в Україні у 1919–1920 роках.

30 травня 1926 року відбувся величавий похорон Петлюри. З різних куточків Європи з’їхались еміг-ранти-українці, щоб віддати останню шану своєму національному героєві. Прибули численні представники сусідніх народів, аби приєднатися до жалобного походу, який супроводжував тіло покійного з румунської православної церкви в Парижі до цвинтаря Монпар-нас. Натовп оплакував велику людину і борця за свободу.

З важкозрозумілих причин процес над вбивцею відбувся майже через півтора року — з 18 до 26 жовтня 1927 року.

Хто був убивця? Народжений 1886 року в єврейській родині зі Смоленська (Білорусія), С. Шварцбард проживав коротко в Україні, потім нелегально перетнув кордон і подався до Відня. 1908 року його заарештувала австрійська поліція на місці крадіжки; трибунал засудив його на 4 місяці ув’язнення. Потім він мав подібні непорозуміння з угорською поліцією в Будапешті, яка знайшла при ньому брошури анархістського характеру. Вигнаний з Угорщини, оголошений небажаним в Австрії, Шварцбард з’являється 1910 року в Парижі, де одружується і закладає годинникову майстерню. Під час першої світової війни вступає у Французький іноземний легіон, потім його зараховують до піхотного полку. Діставши поранення, 1916 року залишає армію.

У вересні 1917 року відправляється до Росії, де вступає до червоної армії. Адвокат Шварцбарда Анрі Торрес не дозволив чіткіше з’ясувати, до якої “червоної армії” той вступив. Під час процесу розповідь вбивці на цю тему звучала доволі незрозуміло. Проте за певними документами і свідченнями можна встановити, що він служив у червоній армії і навіть командував в Україні одним репресивним загоном^[33]. Та під час процесу на цьому особливо не наголошувалося.

Повернувшись 1920 року до Парижа, він знову береться за годинникарство і просить для себе натуралізації. Підтримує постійні контакти з анархістськими і просовєтськими колами. 1926 року він, зокрема, зав’язує контакт із совєтським агентом М. Володіним, який, здається, був основним організатором вбивства. Отже, Шварцбард є лише звичайнісіньким вбивцею на утриманні секретних служб Москви. Та під час судового процесу його захисники роблять усе, аби перешкодити з’ясувати цю деталь.

Проте від початку процесу численні спостерігачі впевнені у тому, що вбивство є справою секретних совєтських служб. Скажімо, один журналіст у газеті “Фігаро” від 19 травня 1927 року зазначив, що у цій справі існують “промовисті співпадіння між різними фактами: у Парижі з кишенями, повними грошей, знаходиться Юхим Геллер, агент совітів, у той час, коли Петлюра викликає занепокоєння III Інтернаціоналу. Юхим Геллер причетний до Червоної допомоги^[34], яка підготувала замах у Софії...; Юхим Геллер — польський жид; убивця Петлюри — польський жид, натуралізований француз... який заявляє про свою непричетність до Червоної допомоги і комунізму, має адвокатом штатного захисника Червоної допомоги, сильного захисника французьких комуністів і комуністів-імігрантів”.

Перед процесом щирий приятель вбивці Ілля Добковський, також єврей, подав генеральному прокурору розгорнену заяву, в котрій вимагав, щоб совєтсь-кий агент Володін, якого він знає особисто, був закликаний до судового слідчого і навіть арештований як співучасник Шварцбарда: Володін зізнався йому в участі у злочині. Але для Анрі Торреса Ілля Добковський був лише розумово хворий, божевільний. Він, до речі, заперечив проти того, щоб Добковського згадували на процесі як свідка. Слідчий суддя задовольнив прохання адвоката, котрий, можливо, вважав так само, як і він, що “жид, який спроможний заявляти, що Петлюра не був ні антисемітом, ні погромником, може бути лише божевільним”^[35]. А коли твердження про те, що Шварцбард був агентом ЧК, пролунало з уст О. Шульгина, колишнього члена українського уряду, Анрі Торрес заявив, що це не доведено, зате він добре знає, що його клієнт — член організації, яка називається “Ліга прав людини”^[36].

Згадка про “Лігу прав людини” була принаймні недоречною, якщо не цинічною. Бо там, де йдеться про права людини, не могло бути мови про помсту, чи вбивство жертви, якій не зачитано прав на захист, на справедливий суд.

Сьогодні взагалі нема жодного сумніву в тому, що Петлюра став жертвою замаху, здійсненого за наказом з Москви. Після процесу одна газета російських емігрантів визнала, що, як засвідчив один совєтський агент, план вбивства був розроблений в Москві совєтськими секретними службами^[37]. Після другої світової війни П. С. Дерябін, російський офіцер НКВС, який перейшов на Захід, заявив 26 березня 1965 року під присягою перед комісією американського Сенату, що він чув, як в “Еміграційному відділі” служби безпеки Москви говорили, що Петлюру вбила та сама служба безпеки^[38].

Джон Беррон, спеціаліст з цього питання, пише так: “Відповідно до ленінських настанов, за яками все, що допомагає поступові комунізму, визначається моральним, Радянський Союз взявся вбивати і викрадати іноземців, починаючи з 1926 року, коли Сталін остаточно зміцнив свою владу. Того року агенти ДПУ вбили в Парижі українського керівника Симона Петлюру”^[39].

Процес вбивці Шварцбарда перетворився на процес жертви, яка не могла більше себе захистити. Анрі Торрес з допомогою певних могутніх єврейських кіл Франції та світу чудово взявся за цю справу. Процес послужив для того, щоб безапеляційно засудити жертву “за жорстокості, здійснені його військом”. Винного за погроми знайшли, і єврейський народ, нарешті, помстився за себе... Насправді засудили і дискредитували справу української незалежності та український визвольний рух. Анрі Торрес стверджував: “...Треба сказати, що український національний рух з 1905 року мав германський дух...”^[40]

Подання свідків цивільної сторони, які намагалися захистити пам’ять Петлюри, мало що важили віч-на-віч із зусиллями Анрі Торреса та мобілізацією темних сил, репрезентованих кількома десятками фанатиків-“вигнанців”^[41]. Торрес, крім того, забезпечив собі підтримку відомих людей: А. Оларда, який ніколи не був в Україні, але засудив погроми, що відбувалися при уряді Петлюри; М. Гольдштейна, який ніколи на власні очі не бачив жодного погрому, але був упевнений, що вони були організовані, а відтак всі євреї стверджували, що то були погроми Петлюри, отже, це правда, до того ж головнокомандувач повинен відповідати за своє військо; Максима Горького і Жозефа Кесселя, які не були в Україні в 1917–1920 роках і не дали жодних доказів відповідальності Петлюри; Віктора Маргеріта, графині де Ноай, М. Сльосберга та ін.

Для Анрі Торреса на лаві підсудних сидів не Шварцбард, а погроми. Це “процес погромів”. І пан Торрес робить такий висновок у своєму звинуваченні:

“Панове судді! Щоб засудити вчорашні погроми, щоб попередити погроми завтрашні, щоб не були зганьблені найвеличніші гасла шляхетності Франції, за які ми всі відповідаємо, щоб не затьмянів священий світоч, який упродовж ста тридцяти років передають собі з рук в руки покоління нашої землі, за жидів і за французів, за мертвих і за живих — тут говорить не лише адвокат Шварцбарда, але разом з ним, одночасно з ним, промовляють тисячі і тисячі мучеників, а разом із ними голоси аббата Греґуара, Рабо Сент-Етьєна, Мірабо, Ґамбетти, Віктора Гюґо, за тих усіх мертвих і тих, хто живе, закликаю Вас, щоб його виправдали, щоб вийшла вільною ця людина, яка носить на чолі, як жахливу печать, усю трагедію свого народу”^[42].

Справу виграно. Шварцбард виправданий під оплески присутніх, де були переважно євреї, які вигукували: “Слава Франції!”^[43]

Таким чином, Петлюру визнали винним за ті злочини, які він не скоїв. Ні Шварцбард, ні Торрес не дали найменшого доказу його вини. “Так само, як Шварцбард і свідки захисту, пан Торрес у своєму патетичному виступі не зумів переконливо доказати легітимності злочинної дії, скоєної його клієнтом. Так само, як і інші, адвокат захисту не зумів переконати в тому, що бідолашна жертва взяла зі собою в могилу навіть часткову чи непряму відповідальність за ті страхіття, у яких намагалися її звинуватити”^[44].

Один із найвидатніших лідерів сіонізму В. Жаботинський так писав про Петлюру і погроми: “Ні Петлюра, ні Винниченко, ні інші дійсні члени українського уряду ніколи не були тими, кого називають “погромниками”. Хоча я не знав їх особисто, але дуже добре знаю цей тип українського інтелектуала-націоналіста, зараженого соціалізмом. Я виростав з ними, я вів разом з ними боротьбу проти асиміляторів та русифікаторів — жидівських і українських. Не вдасться переконати ні мене, ні інших сіоністських інтелектуалів південної Росії, що людей цього типу можна вважати антисемітами. Це важливо, бо це приводить нас до найголовнішої речі, до глибокої правди, яку забувати небезпечно; ця правда полягає в тому, що небезпека криється не в суб’єктивному антисемітизмі людей, але в “активному антисемітизмі обставин...”^[45]

У праці, видрукуваній у Москві на початку 1927 року перед процесом над вбивцею Шварц-бардом, що була призначена для того, аби вплинути на французьку суспільну думку, а отже, через неї навіть на суддів з-над Сени, стверджується, що у погромах, які відбулися в Україні в 1918–1921 роках, у 63% звинувачують “нерегулярні банди”, у 17,4% — Денікіна, у 16% — Петлюру чи радше військо, яким він командував, а у 0,6% — поляків^[46]. Отже, навіть з цієї праці, яка далеко не прихильна до українців, Петлюру не можна вважати головною відповідальною особою за погроми. До того ж, якщо погодитися, з такою статистикою, відповідальність Денікіна була більшою, аніж відповідальність, яку інкримінували Петлюрі. Проте жоден шварцбард не порушив спокійного життя Денікіна, котрий жив у Парижі до 1946 року. Знаємо, окрім того, що численні погроми були здійснені з підбурюванням більшовицького війська. Однак ніхто не визнав якусь особливу відповідальність за ці погроми Троцького чи Леніна.

Але, як зазначив А. Дерош, “огидний злочин, який зробив із Петлюри мученика, міг лише возвеличити в народній душі славу отамана. Підле вбивство, за відомими словами Фуше, “було більше, ніж злочин; воно було помилкою!”^[47]

Справді, для українців ім’я Петлюри завжди залишатиметься символом боротьби українського народу за свободу і незалежність, боротьби справедливої і священної, що повинна покінчити з національним пригніченням, якого наш народ зазнає вже так довго і розплачується стількома жертвами.

ПЕТЛЮРА І ФРАНЦІЯ^[48]

Тему “Петлюра і Франція” порушували, безперечно, різні автори у загальних статтях. Все ж таки цікаво буде накреслити цілісний образ цього співвідношення від початку Першої світової війни до занепаду української незалежної держави, в керівництві якої майже два роки брав участь Симон Петлюра.

Вже з початком Першої світової війни С. Петлюра декларативно виявив свою політичну орієнтацію на боці потрійного союзу — Росії, Франції та Англії — у відомій статті “Війна і Українці”, що була написана 30 липня 1914 року і надрукована в “Украинской Жизни”^[49]. А в листі до Остапа Назарука від 18 грудня 1914 року він писав, що “все, що діється нині галицькими емігрантами в напрямку австро-германської орієнтації, з погляду російських українців є помилкою, трагічним непорозумінням ситуації і тих перспектив, які відкриваються в зв’язку з перемогою потрійної комбінації держав”^[50].

Однак конкретна профранцузька орієнтація виявляється у С. Петлюри після революції 1917 року, (тобто після утворення Української Центральної ради і її виконавчого органу — генерального секретаріату), коли йому доручено пост генерального секретаря військових справ.

Відомо, що у 1917 році С. Петлюра з деякими іншими військовиками належав до організації “Молода Україна”, яка лише прикривалася цією назвою, а насправді була секретною масонською ложею, безпосередньо пов’язаною з французькими політичними і дипломатичними колами, в тому числі з французькою амбасадою у Петрограді.

У другій половині 1917 року, коли Україна поволі ступала на шлях незалежного політичного життя, коли валився фронт на Сході, французький уряд почав пильно цікавитися Україною та українською владою. Оскільки про Україну мало що знали, то ще до більшовицького перевороту через Петроград було скеровано журналіста Жана Пелісіє, якому доручили зібрати всі відомості про ситуацію в Україні та існуючі у Києві політичні сили.

Жан Пелісіє перший переслав до французького уряду обширні і об’єктивні повідомлення про ситуацію та український національний рух. Більше того, журналіст став близьким приятелем С. Петлюри.

Треба сказати, що організація “Молода Україна” визнавала повністю політичні і воєнні цілі Франції, а саме:

1. Продовження війни проти Німеччини й Австрії.

2. Безкомпромісну боротьбу з більшовизмом, який розкладає фронт і вирішив закінчити війну та вступити в переговори з ворогами Франції й Антанти.

3. Відновлення некомуністичної Росії, яка має перетворитися у федерацію.

За планами французьких і російських кіл, Україна мала стати базою відвоювання об’єднаної, але федеративної Росії.

Власне це й було основною причиною, чому Франція цікавилася Україною, а насамперед військовики, члени французьких військових місій, завданням яких було втримати за всяку ціну східний фронт і тим самим не допустити, щоб німці перекинули свої дивізії на західний. Генерал Табуї, член французької військової місії на румунському фронті, відвідав, між іншим, С. Петлюру у вересні 1917 року. У листопаді до Києва переїхали ан-тантські місії, які були при головному командуванні російської армії. Тоді генеральний секретар військових справ був у постійному контакті з французькою місією.

15 грудня 1917 року совєтська Росія підписала перемир’я в Бересті. Після відомого ультиматуму уряду Леніна 20 грудня російсько-совєтські війська почали наступ на Україну. Не маючи потрібних збройних сил, за винятком невеликих відділів, український уряд опинився в тяжкому становищі. На додаток він почав боятися, що Совєтська Росія буде вести переговори від імені “цілої Росії”, отже, й від імені України. Український уряд не бачив іншої розв’язки, як приступити до переговорів у Бересті. Ця політика, зрозуміло, йшла проти інтересів Франції й Антанти.

Не бажаючи підтримувати таку політику, С. Петлюра 31 грудня 1917 року залишив пост генерального секретаря військових справ і виїхав на Лівобережжя, де взявся організувати гайдамацькі відділи для боротьби проти совєтських військ. Дуже правдоподібно, що якусь фінансову допомогу для цього він отримав від французів.

У другій половині січня 1918 року російсько-совєтські війська підійшли до Києва. Перед тим український уряд Четвертим Універсалом формально проголосив незалежність України. Проантантсь-кі кола в Києві намагалися цього не допустити, навіть готували переворот. Але вони були випереджені більшовиками, які підняли повстання у столиці України. Не маючи достатньо військ для придушення повстання, український уряд звернувся за допомогою до С. Петлюри.

С. Петлюра негайно прибув до Києва зі своїми гайдамаками і перебрав керівництво операціями.

Українцям вдалося взяти Арсенал і розгромити повстання. Від цього моменту С. Петлюра залишився до смерті вірним справі незалежності України.

Протягом 1918 року контакти С. Петлюри з французьким політичним світом були майже ніякі, навіть у той час, коли він був членом Директорії. На початку 1919 року ці контакти поширилися. Тоді відбувалися переговори між українцями й Антантою, яка висадила свої війська на півдні України.

Під час цихпереговорів французький полковник Фрейденберґ висловив домагання, щоб усунути з уряду всіх членів соціал-демократичної партії, яких Антанта вважала майже більшовиками. Внаслідок цього кілька членів уряду виїхали за кордон (Винниченко, Чехівський, М. Шаповал), а С. Петлюра вийшов з соціал-демократичної партії. Він залишився членом Директорії і невдовзі (11 лютого) став її головою.

Усі старання С. Петлюри, щоб Антанта, зокрема Франція, визнала незалежність України, в тому числі і перед Мирною конференцією, залишилися безуспішними. Антанта створила повну блокаду для України. Боротьба українців за незалежність вступила в період повної ізоляції від західного світу.

Ця ізоляція мала декілька причин. Політичні кола, які, дбаючи про інтереси держав Антанти, робили зусилля, щоб втримати східний фронт, вважали, що переговори в Бересті були ножем у спину Антанти. Ці самі впливові кола на Заході, явні і секретні, залишилися прихильниками ідеї неподільності Росії. Вони були радикальними противниками не лише совєтської влади Леніна, а й всіх “сепаратистів”, зокрема українських. Під впливом російських і польських політиків та дипломатів вони вважали, що, підписуючи договір з Німеччиною в Бересті, Україна зрадила, а український національний рух та уряд своєю діяльністю ведуть до розчленування Росії.

Почалася дипломатична, політична та ідеологічна боротьба проти ідеї незалежності України. Коли С. Петлюра став на чолі Директорії і взагалі боротьби України за незалежність, на Заході почали атакувати його особисто. Адже країну чи її режим завжди дискредитують атаками проти головних керівників.

Про те, які закиди робили С. Петлюрі, можна прочитати в газеті “La Victoire” від 7 квітня 1919 року. Автором статті був редактор газети Ґюстав Ерве. Він назвав С. Петлюру “большевизуючим” політиком, “керівником банди”, ворогом Росії, Франції і Антанти, “сепаратистом”, “шефом тої партії, яка підписала мир у Бресть-Литовському” і т. д. Правда, Петлюрі тоді ще не приписувалася відповідальність за погроми.

На захист С. Петлюри виступив Жан Пелісіє. У відкритому листі до Ґюстава Ерве він писав, що такі напади на С. Петлюру поглиблюють непорозуміння, яке виникло між Францією і Україною і не дозволяє залучити Україну до боротьби “проти більшовизму, цієї нової форми московської анархії і азіатського варварства”.

Далі Ж. Пелісіє відкидає інші твердження вищезгаданої статті. Він пише, що С. Петлюра — не більшовик, а навпаки “український націоналіст, завзятий противник комунізму”. Донедавна він був “федералістом”, а не “сепаратистом”. Але поширення більшовизму і політика росіян щодо відновлення імперії переконали його, що федерація з Росією неможлива, тому Україна повинна бути незалежною.

На думку Ж. Пелісіє, С. Петлюра вважав, що в той час найважливішим завданням України було “боронити себе і боронити Європу проти більшовицької інвазії”. Ж. Пелісіє підкреслював, що С. Петлюра був “франкофілом”. Свою добру волю щодо Франції він виявив уже в 1917 році, коли був генеральним секретарем військових справ. Він відмовився визнати Криленка, призначеного Леніним на пост головнокомандувача російської армії. С. Петлюра перейменував південно-західний фронт на український. Він підписав наказ роззброювати більшовицькі частини в Києві і на території України.

На думку Ж. Пелісіє, від листопада 1917 року “українці, зокрема С. Петлюра, мабуть врятували європейську цивілізацію”. У відповідь на твердження, що С. Петлюра був керівником партії, яка підписала мир у Бересті, Ж. Пелісіє писав: “Навпаки, Петлюра — один з організаторів і керівників “Молодої України”, партії, на прапорі якої записана приязнь з Антантою і безпощадна боротьба проти німців та більшовиків”.

Спростовуючи інші неправдиві твердження, Ж. Пелісіє пригадував, що С. Петлюра не брав участі у переговорах у Бересті, а в грудні 1917 року залишив свій пост в уряді і виїхав у провінцію організовувати “вільно-козацькі відділи” для боротьби з більшовиками, потім героїчно боронив Київ перед наступом більшовицької армії. За німецької окупації був ініціатором опору німцям, а згодом, після звільнення з ув’язнення, став на чолі повстання проти німців і уряду гетьмана П. Скоропадського.

Ж. Пелісіє цитує думку О. Шульгина, який говорив, що С. Петлюра вже тоді став дуже популярний серед селянства, і порівнював його з Ґарібальді. Крім того, цей ніби “більшовизуючий” керівник українського уряду оголосив війну більшовикам і далі воює проти них. Ж. Пелісіє писав:

“...Вірний своїм почуванням приязні до Франції і Антанти, С. Петлюра посилав місії до Парижа і Одеси, щоб нав’язати сердечні взаємини між Україною і Антантою та заключити з ними формальний союз для боротьби проти московської анархії.

Інтерпеляції Ернеста Ляфонта та Франклєн-Буйона в парламенті, як також ревеляції газети Journal de Geneve від 1-го квітня (1919 р.) нам говорять, в який спосіб відбулися переговори між командантом Одеси і представниками Петлюри. Я не думаю, що історія скаже, що відбулося це в спосіб, гідний традицій нашої країни і відповідно до наших інтересів”.

На думку Ж. Пелісіє, перед інтервенцією на півдні України Франція і Антанта повинні були поінформувати населення, що вони не підтримують “великоросійський імперіалізм”, але хочуть допомогти Україні в боротьбі проти більшовизму.

Відкритий лист Ж. Пелісіє не з’явився в “La Victoire”. Його поширив у Парижі Office central des Nationalités. Боронити незалежність України і Петлюри ставало все важче. Не лише через те, що використовувалася справа погромів, а й тому, що Україна не мала прихильників та хороших дипломатів. У листі до Оксани Лотоцької від 20 серпня 1919 року Ж. Пелісіє висловив своє розчарування.

Завдяки його старанням і з допомогою депутата Франклєн-Буйона, який був головою комісії закордонних справ у палаті депутатів, представники українського уряду отримали візи і мали доступ до Мирної конференції. Представники українського уряду і дипломати, як тільки опинилися в Парижі, перестали шукати порад у французьких приятелів України. Вони робили по-своєму, створили видовище повної анархії, даючи аргументи в руки противників України. “Ніхто їх не брав серйозно і українська справа на цьому дуже потерпіла”, — писав Ж. Пелісіє.

Розчарований Ж. Пеліс’є поволі почав відходити від політичного життя і взявся писати книжку про Україну під німецькою окупацією у 1918 році. Декілька місяців пізніше він отримав листа від С. Петлюри з Кам’янця-Подільського, датованого 28 жовтня 1919 року, в якому Головний отаман з’ясовував трагічну ситуацію української армії^[51].

Ж. Пелісіє переслав текст цього листа до французької преси. Однак Франція своєї політики не змінила. Під кінець лютого 1920 року Ж. Пелісіє видрукував окремий матеріал під назвою “Нотатки про Україну”, в якому запропонував вислати в Україну хоча б медикаменти. Він писав, що 40 мільйонів населення, яке живе в найбагатшій і родючій країні Європи, кинуто поза законом і засуджено вмирати з холоду та через хвороби, “бо йому хочеться називати себе українським і мати свою незалежність, замість того, щоб називати себе російським і бути лише провінцією Росії”^[52].

Підписання договору з Польщею, непорозуміння між членами Директорії, зростаюча опозиція до політики С. Петлюри серед різних українських кіл, і не лише західноукраїнських, не допомогли виправити позицію України у Західній Європі.

Багато українських політиків опинилися у Відні. Ж. Пелісіє поїхав туди з надією, що йому вдасться об’єднати українські політичні кола довкола С. Петлюри. Там усі йому говорили, що роль С. Петлюри скінчена, він втратив підтримку серед населення.

У листі до голови комісії закордонних справ від 18 липня 1920 року писав, що С. Петлюра за допомогою політики зближення з Польщею надіявся отримати визнання його уряду Францією і Антантою, а також отримати допомогу у боротьбі проти більшовиків. Однак, як знаємо, український уряд не отримав ні визнання, ні допомоги.

Невдача польсько-української домовленості, поразка у війні проти советської Росії завершили період незалежності України. Уряд під головуванням С. Петлюри опинився в еміграції. Почався новий еміграційний період тяжкої боротьби С. Петлюри за життя української нації та її незалежність.

Примітки

1

Hrouchevskyi М. Histoire de l’Ukraine. Editions P.I.U.F. Paris, 1959. P. 202.

(обратно)

2

Міхновський М. Самостійна Україна. Лондон, 1967. С. 13–14.

(обратно)

3

Іванис В. Симон Петлюра — президент України. Торонто, 1952. С. 152.

(обратно)

4

Archives du Ministère des affaires étrangères (AMAE). Guerre 1914–1918. Vol. 694. Russie. Ukraine. F. 299–300. Vol. 695. F.234.

(обратно)

5

АМАЕ. Vol. 694. F. 295.

(обратно)

6

Ленін В. І. Твори. Т. 35. С. 139.

(обратно)

7

АМАЕ. Vol. 695. F. 154.

(обратно)

8

Стахів М. Друга Совітська республіка в Україні. Нью-Йорк, 1957. С. 53.

(обратно)

9

Карпенко О. Я. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918–1920. Львів, 1964. С. 153.

(обратно)

10

Стахів М. Україна в добі директорії УНР. Т. 5. Скрентон, 1964. С. 80.

(обратно)

11

У цей час фронт просувався переважно вздовж залізничних шляхів за допомогою війська і панцерних (броньованих) поїздів з гарматами.

(обратно)

12

Петлюра С. Qram. К., 1993. С. 186–188.

(обратно)

13

Феденко П. Повстання націг. Збірник пам’яті Симона Петлюри. Прага, 1930. С. 101.

(обратно)

14

Енциклопедія Українознавства. Т.2. Львів, 1993. С. 673.

(обратно)

15

Іванис В. Симон Петлюра — президент України: Торонто, 1952. С. 160–164.

(обратно)

16

Le Journal du Peuple. 1917. 21 вересня.

(обратно)

17

Іванис В. Симон Петлюра — президент України. Торонто, 1952. С. 179.

(обратно)

18

ТТам же. C. 148–149, 151.

(обратно)

19

Choulguine A. L’Ukraine et le cauchemar rouge. Les massacres en Ukraine. Editions J. Talandier. Paris, 1927. P. 174.

(обратно)

20

Так автор брошури називає солдатів частин під командою отамана Самосенка. (Прим. авт.)

(обратно)

21

Алексеев И. Из воСпоминаний левого эсера. Подпольная работанаУкраине. Москва, 1922 // Народна Воля. Скрептон, 1965. 16 ноября.

(обратно)

22

En notre âme et conscience. La vérité sur Simon Petlura. Paris, 1958. P. 66–67.

(обратно)

23

Choulguine A. L’Ukraine et le cauchemar rouge. Les massacres en Ukraine. Editions J. Talandier. Paris, 1927. P. 157.

(обратно)

24

Choulguine A. L’Ukraine et le cauchemar rouge. Les massacres en Ukraine. Editions J. Talandier. Paris, 1927. P. 157.

(обратно)

25

Іванис В. Симон Петлюра — президент України. Торонто, 1952. С. 165–166.

(обратно)

26

Іванис В. Симон Петлюра — президент України. Торонто, 1952. С. 167–170.

(обратно)

27

Там же. С. 171.

(обратно)

28

Тамже. С. 172–173.

(обратно)

29

Петлюра С. Статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956. С. 287–288.

(обратно)

30

Справжнє прізвище О. Розенберґ, єврей, жив в Україні до 1920 року.

(обратно)

31

Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 133.

(обратно)

32

Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 135.

(обратно)

33

Феденко П. Повстання нації. Збірник пам’яті Симона Петлюри. Прага, 1930. С. 231.

(обратно)

34

“Червона міжнародна допомога є одним із найстрашніших формувань. Його мета полягає у захисті за кордоном комуністичних товаришів, яких переслідує мерзотний капіталізм; його справжня мета — підготовка терористичних дій” (Le Figaro, 13 травня 1927 p.).

(обратно)

35

Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 191.

(обратно)

36

Там же. C. 180.

(обратно)

37

Іванис В. Симон Петлюра — президент України. Торонто, 1952. С.242.

(обратно)

38

Murder International. Inc. Washington, 1965. P. 62.

(обратно)

39

Barron J. KGB, Elsevier Séquoia. Paris; Bruxelles, 1975. P. 323.

(обратно)

40

Torrès H. Le procès des pogroms. Paris, 1928. P. 41.

(обратно)

41

Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 219.

(обратно)

42

Torrès H. Le procès des pogroms. Paris, 1928. P. 214.

(обратно)

43

Там же. C. 9.

(обратно)

44

Desroches A. Le probleme ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 214.

(обратно)

45

En notre âme et conscience. La vérité sur Simon Petlura. Paris, 1958. P. 77.

(обратно)

46

Там же. C. 70.

(обратно)

47

Desroches A. Le problème ukrainien et Simon Petlura. Nouvelles Editions Latines. Paris, 1962. P. 219.

(обратно)

48

Цей розділ написаний автором на основі нових документів, що стали доступними після віщання книжки в 1976 році.

(обратно)

49

Симон Петлюра. Статті\ лист, документ. Т. 1. Нью-Йорк, 1956. С. 184–187.

(обратно)

50

Там же. С. 188.

(обратно)

51

Текст листа наведений на с. 36–39.

(обратно)

52

Усі цитовані документи знаходяться в архіві Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі та особистому архіві автора.

(обратно)

Оглавление

ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

РОЛЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ У СТВОРЕННІ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА

НА ПОСАДІ СЕКРЕТАРЯ ВІЙСЬКОВИХ СПРАВ

РІК 1918-й

РІК 1919-й

БОРОТЬБА СИМОНА ПЕТЛЮРИ ПРОТИ ЄВРЕЙСЬКИХ ПОГРОМІВ

СОЮЗ ІЗ ПОЛЬЩЕЮ

В ЕМІГРАЦІЇ

ВБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ

ПЕТЛЮРА І ФРАНЦІЯ[48]

*** Примечания ***