Перебудова Господня [Джон Гендс] (fb2) читать онлайн

Джон Гендс ПЕРЕБУДОВА ГОСПОДНЯ

ДО МОЇХ УКРАЇНСЬКИХ ЧИТАЧІВ

Я радий з нагоди написати вступне слово до українського видання «Перебудови Господньої», зокрема й тому, що в моїй книжці саме Україна відіграє важливу роль у боротьбі проти радянської імперії.

На початку 1988 року я показав видавцям у Британії перші начерки свого роману. Більшість із них заявили, що сюжет не має нічого спільного з дійсністю. Адже комунізм міцно окопався у Східній Європі, і навіть ті нечисленні люди на Заході, які знали, що Україна – це не регіон Росії, бачили її під жорстким контролем В.Щербицького та його «команди». Та коли «Перебудова Господня» вийшла 1990 року окремою книжкою, то реальні події вже розгорталися так близько до її сюжету, що ставало аж моторошно.

Впали комуністичні режими у Східній Європі, об’єдналася Німеччина, Литва очолила рух балтійських республік до повної незалежності, а в Західній Україні дедалі ширився національний рух на тлі розвалу радянської економіки.

Я дотримувався тієї точки зору, що балтійські республіки невеликі й не такі важливі для долі радянської імперії, натомість ключ до майбутнього перебуває в руках України. Приїхавши в Україну знов у грудні 1991 року, я приєднався до загальної радості з приводу перемоги на референдумі, який означав кінець імперії.

Тепер, коли я пишу це вступне слово, майбутнє виглядає дещо непевним. Однак я вірю, що Україна, з її великим населенням, щедрою землею та надрами й важливим стратегічним положенням, тримає ключі від майбутнього. Хотілося б застерегти читача: «Перебудова Господня» – це лише літературний твір. Отож я маю сподівання, що надалі події не йтимуть так близько до сюжету роману й нас не чекає такий трагічний фінал.

Джон ГЕНДС

29.12.1991

Прелюдія

Уперше, відколи через нього загинула Кеті Мегвайр, Джеймс Райєн відчув внутрішній спокій.

Він одстебнув свого священицького комірця, закасав рукави чорної сорочки й став грітися під теплим весняним сонцем. Зі свого крісла на горішній терасі Благочинного Англійського коледжу він бачив увесь історичний центр Рима. Серед тисняви ренесансових дахів з червоної черепиці підносилися бані двох сусідніх базилік, сліпучо-білі на тлі ясного блакитного неба. Але погляд Райєна був прикутий до величного собору на тому березі Тібру – Мікеланджело спроектував його так, щоб зробити помітним з будь-якого куточка Рима, – собору святого Петра, усипальниці римських пап і центру світового християнства.

Сумніви мучили Райєна від самого початку навчання. Інші семінаристи мали переконаність, якої йому бракувало. Чи не тому він вирішив присвятити життя Богові, що його мучило почуття провини за свою недбалість, що спричинилася до смерті коханої жінки? Чи не тому обрав целібат^[1], що жодна інша жінка не могла б замінити Кеті? А може, його священицтво було лише способом порятуватися від розпачу?

Утім, підтримка громади в цьому коледжі, просякнутому традицією давніх англійських мучеників, дуже допомогла йому. Але передусім близькість самого папи, чия міцна, мов скеля, віра здавалася майже матеріальною, дала йому змогу позбутись останніх сумнівів щодо рішення присвятити себе Богові.

– Hanno colpito il papa! – долинув знизу сповнений жаху крик.

Райєн разом з аспірантом коледжу Стівеном Лембтоном підбігли до металевої огорожі тераси й вихилилися донизу, оглядаючи бруковане подвір’я. З боку площі Віктора-Еммануїла долинали поліційні сирени.

– Hanno colpito il papa! – знову крикнула прибиральниця Нелла й побігла до своєї комірчини на протилежному кінці подвір’я.

– Папу застрелили, – повторив Лембтон. – Треба подивитися, чи не повідомило чогось телебачення.

Вражений Райєн зміг лише вимовити:

– В аудиторії з телевізором, здається, саме йде семінар...

– Я з ними поговорю. А ви повідомте ректора.

Коли Райєн із задиханим ректором увійшли до аудиторії, там, окрім студентів, стояло й четверо сестер-єлизаветинок у запиналах і глухих чорних одіяннях. Звичайно вони ніколи не витикалися поза кухню, тепер же тулилися під стіною проти телевізора. Екран показував папу Іоанна Павла II, в білій сутані, на задньому сидінні автомобіля. Папа лежав на руках свого секретаря, і водій намагався пробитися крізь юрбу перед собором святого Петра.

– Що сталося? – запитав ректор.

– Хтось вистрілив у папу, щойно він почав проповідь на площі, – відповів один із студентів.

– І це сталося якраз о сімнадцятій годині сімнадцять хвилин, тринадцятого числа! – додала старенька сестра Лорета, перебираючи чотки.

– В Італії сімнадцять так само вважають нещасливим числом, – пояснив Лембтон Райєнові.

– Та ще й на свято Пречистої Діви Фатімської! – сказала сестра Іммакулята.

– Папа Пій це передбачав, – схлипнула сестра Діоміра. – Він казав кардиналові Войтилі, що той колись стане папою, але його правління буде коротке й закінчиться кровопролиттям...

– Це рука Антихриста! – вигукнула сестра Лорета. – Настає кінець світу!

Вся ця забобонна балаканина, долучившись до хаосу на телеекрані, зродила в Райєна відчуття ірреальності. Він вирішив побачити все на власні очі, аби збагнути сенс того, що відбувається. Вислизнувши з аудиторії, він збіг мармуровими сходами вниз, потім подався довгим коридором, обличкованим темним деревом, і вискочив на вулицю. Там звернув праворуч, на вузеньку віа де Монсеррато, і побіг у напрямку мосту Віктора-Еммануїла.

Заклопотане обличчя Льва Бабакіна ледве приховувало втіху, з якою він дивився на телеекран.

Коли, почувши постріли, крики натовпу, виття поліційних сирен, відвідувачі бару на віа ді Порта-Анджеліка покинули свої капуччіно та кухлі з пивом і побігли через колонаду Верніні на площу Святого Петра, Бабакін лишився за столиком на тротуарі. Звідти йому було видно всю вулицю, а також екран телевізора у барі, що саме показував щотижневу публічну аудієнцію папи Іоанна Павла II.

Загальний хаос видавався навіть більшим, аніж передбачав Бабакін. Натовп спершу кинувся врозтіч, а потім – назад, до автомобіля папи. Поліційний фургон, шалено завиваючи, мало не зіткнувся з регулювальником на мотоциклі. Чорний джип карабінерів пронісся по віа делла Конціліаціоне й почав пробиватися крізь густу юрбу на площу. З нього вистрибнули троє карабінерів з автоматами, але їх перепинили Ватиканські «вігіланце» в синіх мундирах. Адже Італія не мала влади над територією площі Святого Петра, часткою суверенної держави Ватикан.

Підполковник Бабакін, керівник «лінії ПР» у римській резидентурі, не скидався на типового офіцера КДБ. Трохи поріділе волосся спереду підкреслювало високий лоб, а ззаду, вільно спадаючи на комірець сорочки, надавало йому вигляду інтелектуала. Світло-сірий костюм був типовий для бізнесменів од реклами. Довгі тонкі пальці, що спокійно лежали на стільниці, могли б належати піаністові. І тільки холодні безжальні очі викликали неспокій.

Бабакін побачив низенького чоловічка з вусами, який біг по віа ді Порта-Анджеліка з боку площі Святого Петра, і одразу ж бездоганною італійською замовив два пива. Та не встиг чоловічок підбігти трохи ближче, як Бабакін зрозумів: щось не так.

Нарешті коротун примостився за столиком і почав говорити. Бабакін показав очима на пиво. Коротун сьорбнув із склянки, потім запалив сигарету.

– Щось сталося? – спокійно запитав Бабакін по-російському.

– Вони схопили Агджу, – відповів чоловічок теж по-російському, але з сильним акцентом.

– Хто – вони?

– Якийсь священик схопив його й тримав, доки надбігла поліція. – Коротун не витримав погляду Бабакіна й відвів очі.

– А другий турок?

– Челікові пощастило втекти.

– Чому він не кинув гранату?

Коротун затягся сигаретою й безпорадно знизав плечима.

– Де він тепер?

– Він добіг до машини, й Байраміч вивіз його звідти.

– Де стояла машина?

– На віа делла Конціліаціоне, поряд з канадським посольством.

«От кретини!» – подумав Бабакін, але нічим не виказав своєї люті. Адже шляхова поліція напевне зафіксувала номер автомобіля.

– Незабаром він буде в нашому посольстві, – вів далі коротун. – Колев приготував для нього в підвалі пікап, який не проходитиме митного огляду. Завтра о третій ночі Челік буде вже по той бік кордону, в Югославії. – Коротун припалив нову сигарету від попередньої і чекав, що скаже Бабакін. – А мені що робити? – врешті нагадав він.

– Вертайтеся на віа Рубенс і чекайте інструкцій, – відказав Бабакін. А коли коротун підвівся, спокійно докинув: – І, Бога ради, не кваптеся так!

Він відпив із склянки й знову подивився на телеекран. Машина «швидкої допомоги» тим часом відвезла папу до клініки Джемеллі. Натовп на площі не розходився, молячись за духовного владику п’ятої частини людства.

Хоч болгарин і мав дипломатичну недоторканність, проте залишати його в Римі, ясна річ, не випадало. Найкраще, якби болгарина відкликали додому й розстріляли, але в такій ситуації навіть понизити його в чині було б ризиковано. Адже цим привернеться зайва увага до «державної сигурності», а за нею – й до КДБ. Лише одна причина відкликання не зродить підозри. І, хоча це було порушенням його правил, Бабакін дістав блокнота й занотував шифром:

«1. Петрова – відкликати до Софії, перевести знову в полк і присвоїти полковницьке звання».

Але нове повідомлення з телеекрана стало для Бабакіна іспитом на вміння володіти собою. Показали вхід до клініки Джемеллі. Ледь видний за лісом мікрофонів, директор клініки професор Трезальті оголосив:

– Кулі не зачепили жодного життєво важливого органу святого отця!

Бабакін зрозумів, що це коштуватиме йому посади в Римі. Слухаючи оплески, якими натовп на площі Святого Петра вітав радісну звістку, він занотував далі:

«2. Негайно. Телеграму від імені Генерального секретаря. Схвильованість і обурення звісткою про замах, а також побажання якнайшвидшого одужання».

Бабакін відкинувся на пластиковому стільці. Певно, навіть італійській поліції не треба буде багато часу, щоб знайти папери, сховані в кімнаті Агджі в пансіоні «Ica». І він дописав:

«3. Через 24 години після розкриття зв’язку Агджі з групою «Сірі вовки» –

а) ТАРС – коментар про зв’язок терориста з ультраправою організацією;

б) «Известия» – наголосити на його членстві в забороненій профашистській партії;

в) АПН – зробити висновок про змову, якою диригує таємна масонська ложа П-2, пов’язана з ЦРУ, оскільки папа виступав проти правого режиму в Сальвадорі».

Він ще раз перевірив правильність кодування й додав гриф: «Тільки для голови Комітету».

Двоє співробітників СІД – італійської таємної поліції, – що мусили спостерігати за радянським посольством зі своєї кімнати в Центральному архівному управлінні по той бік віа Гаета, мабуть, як завжди, читали спортивні газети або грали в карти. Але Бабакін ніколи не ризикував без потреби. Він вирішив послати донесення з «Вілла-Абамелек» на Янікульському пагорбі, вирушивши туди кружним шляхом.

Діставши п’ятисотлірову банкноту, він поклав її під попільничку, водночас непомітно викинувши на тротуар недопалки болгарських сигарет, і підвівся. За рогом, на Борго-Анджеліко, стояла його чорна «ланчія».

Бабакін неквапно їхав вузькими вуличками вздовж пофарбованих вохрою будинків, аж доки дістався Кастель-Сант-Анджело. Тільки звернувши праворуч, на широку набережну Тібру, що її римські водії люблять використовувати як швидкісну трасу, підполковник дав волю емоціям. Він щосили натиснув на акселератор, примусивши авто рвонутися вперед понад брудною річкою.

Біля мосту Віктора-Еммануїла спалахнув червоний світлофор, але Бабакін не попустив акселератора. Якийсь молодик у чорній сорочці біг від мосту через набережну. «Ланчію» він побачив надто пізно. Почувся крик подиву й переляку. Бампер «ланчії» зачепив молодика й відкинув у кювет. То був Джеймс Райєн.

Частина перша ВЕСНА

РОЗДІЛ 1

Чорний автомобіль промчав дорогою, яка вела від таємної заміської резиденції, звернув на Щолковське шосе й попрямував на південний захід, до Москви.

З вікон жовтої бетонної будки, стіни якої мали з усіх боків напис «ГАИ», ця чорна «волга» нічим не відрізнялась від інших машин партапаратників середньої ланки чи господарчого начальства. Тому два міліціонери, виконуючи суворі інструкції про застосування санкцій «незалежно від посади порушника», як мовилось у недавній постанові Верховної Ради, рішуче вийшли із своєї теплої будки. Мабуть, власникові чорного авто не допоможе й вкладена до водійських прав десятка... Міліціонери сіли до патрульної машини, ввімкнули сирену й дали газу.

Глянувши у дзеркальце, генерал-лейтенант Лев Бабакін помітив червону мигавку на даху міліційної «волги». Він натиснув на акселератор і з задоволенням пересвідчився: надпотужний «чайківський» двигун не підводить, міліційна «волга», яка щойно швидко наближалась, тепер наче давала задній хід. Те, що нагадувало стандартну персональну «волгу», насправді було виготовлене спеціально для Бабакіна на заводі ГАЗ. А автоінспекція нехай собі нахваляється, що може наздогнати й зупинити будь-який автомобіль, навіть закордонний! На наступному посту ДАІ вже ніхто не робив спроб затримати Бабакіна. Патрульна машина на знак поваги мигнула фарами, рука в міліційному мундирі привітно махнула з вікна. Бабакін не став придивлятися, хто там сидить, – йому було досить, що перша патрульна машина передала по радіо всім наступним постам звістку, що по шосе мчить генерал Бабакін.

Берізки понад дорогою, що перетинала розлогі поля, вже почали вкриватися зеленню. Настрій у Бабакіна був чудовий. Телефонний дзвінок з Москви застав його в секретному центрі управління «С», яке належало до Першого головного управління КДБ. Центр був базою диверсійно-терористичної підготовки, а генерал Бабакін вправлявся там у стрільбі з пістолета. Підлеглі мали знати, що він – не кабінетний бюрократ, не потребує ані водія, ані охоронця. Хоча в нього тепер була добряча лисина й не надто свіже обличчя, але очі Бабакіна не змінились, а довгі тонкі пальці, що лежали на кермі, вміли посилати кулю в мішень не гірше за найкращих стрільців тренувального центру.

Несподіванкою для Бабакіна стало те, що дзвонив Дмитро Кирилін. Востаннє вони бачилися 1981 року в Римі.

Кириліна було призначено помічником торговельного аташе радянського посольства за два місяці до того, як Бабакін повернувся до Москви. Кирилін зацікавив його з трьох причин. По-перше, не був офіцером КДБ, що для такої посади вважалося б нормальним, а фахівцем з Міністерства зовнішньої торгівлі. По-друге, хоча й регулярно відвідував партзбори, його скептичні зауваження (про які, звичайно ж, одразу йшла інформація до Москви) свідчили про зневіру в партійній політиці. По-третє, своєю працьовитістю він помітно вирізнявся серед інших співробітників посольства, більшість яких дістала призначення до Рима завдяки зв’язкам з кимось близьким до Брежнєва. Кирилін працював так, наче постійно мав доводити власну повноцінність.

Досьє КДБ свідчило: повернувшись до СРСР, Кирилін обійняв посаду заступника директора автозаводу ВАЗ у Тольятті, де зміг підняти рівень виробництва до семисот тисяч «жигулів» на рік – завдяки контрактові з «Фіатом», що його Кирилін домігся, ще працюючи в Римі. Останнім часом він був керівником перебудови в автомобільній промисловості, але раптом опинився на щойно створеній посаді особливого помічника Президента. Ця посада могла означати будь-що – від хлопчика на побігеньках до особи на кшталт керівника апарату Білого дому. Як підозрював Бабакін, ближча до істини була друга версія. Ця підозра підтвердилася, коли його людина в Управлінні справами ЦК повідомила, що Кирилін отримав квартиру в новому комфортабельному будинку на Арбаті, на перехресті Сивцевого Вражка та Староконюшенного провулка.

Незвичайним здавалось також і те, що Кирилін пропонував зустрітись не в самому Кремлі, а в Олександрівському саду.

Проїхавши вулицею Кірова, Бабакін звернув праворуч, на площу Дзержинського, й повільно минув високий будинок у стилі італійських палаццо, два нижні поверхи якого були облицьовані чорним гранітом. Луб’янка, головна штаб-квартира КДБ, дивилася на Кремль зі свого пагорба. О ні, подумалося Бабакіну, з вимогами Верховної Ради КДБ не погодиться. Комітетові потрібен не новий, менш імпозантний будинок – йому потрібен новий, менш похмурий імідж.

Бабакін виїхав на гамірний проспект Маркса й поставив своє авто там, де воно не привертало б уваги – серед багатьох інших чорних «волг», які належали приїжджим депутатам, що зупинялися на час сесій у сусідньому готелі «Москва».

Перед масивною сірою будівлею готелю простяглася широка асфальтова площа 50-річчя Жовтня. Бабакін зійшов у підземний перехід і знову з’явився на поверхні по той бік площі, в густій юрбі туристів. Потім, відокремившись від юрби, що попростувала до музею Леніна, рушив уздовж темно-червоної стіни історичного музею. Біля тротуару, поруч з кількома жовтими таксі, стояли приватні машини, а біля них – купка чоловіків. Один з них, у коричневому шкіряному піджаку, наблизився до Бабакіна.

– Перепрошую, сер! – почав він по-англійському. – Ви – американець?.. Француз?.. – Його погляд оцінююче пройшовся по костюму Бабакіна. – Рублі потрібні? Даю двадцять рублів за долар... Гаразд, двадцять п’ять рублів!

Бабакін проігнорував його, але чоловік не вгавав:

– Скільки ж ви хочете? Я даю найвищу ціну.

Бабакін зупинився й поглянув чоловікові у вічі. А потім промовив по-російському, спокійно, але таким тоном, що чоловік поблід:

– Офіційний курс – шість карбованців сорок копійок за долар. Ви можете довідатися про це в міліції.

Чоловік сахнувся, побіг до свого «москвича» й миттю від’їхав.

«Якби той безмозкий зарізяка Гречко влаштував таке собі шоу, виловлюючи валютників та інших паразитів, громадська думка про КДБ значно поліпшилася б... А втім, – подумав Бабакін спокійно, – дні Гречка на цій посаді й так злічені».

Коли Бабакін увійшов ґратчастими металевими воротами до Олександрівського саду, до нього повернувся гарний настрій. Сад сяяв веселкою весняних барв. Вітерець ледь ворушив величезними клумбами червоних тюльпанів. Праворуч від доріжки стояли квітучі яблуні, а ліворуч шереги ялин вишикувались вздовж високого цегляного муру Кремля, з-за якого визирала ще вища жовто-біла будівля Арсеналу.

Біля обеліска на нього вже чекав міцно збудований чоловік у темно-синьому костюмі. Він розглядав імена видатних революціонерів і теоретиків соціалізму, викарбувані на чільній грані обеліска згори до самого низу.

– Ще лишилося місце для двадцятого, – зауважив Бабакін, підійшовши ззаду.

Дмитро Кирилін обернувся. Після Рима він трохи споважнів, але поза тим майже не змінився й здавався молодшим за свої тридцять чотири. Волосся було підстрижене доволі коротко, одкриваючи відстовбурчені вуха.

Обличчя Кирилін мав щире – таким люди вірять.

– Дуже добре, генерале, що ви прийшли, – сказав Кирилін. зичливо простягаючи руку. – Від нашої останньої зустрічі в Римі минуло так багато років...

– Справді.

– Маю для вас погану новину. Вас не призначать головою КДБ.

Така незвичайна для урядовця відвертість була для Бабакіна несподіванкою. Та, незважаючи на безсилу лють, що спалахнула в душі, він не змінив спокійного виразу обличчя.

– Прем’єр-міністр запропонував вас, – вів далі Кирилін, – але Корольов висунув Сергія Гречка...

– ...який опиратиметься реформам у КДБ, – докінчив за нього Бабакін.

– Саме так. Кандидатура Гречка неприйнятна для Президента, але її підтримують Губарев та Добрик. Цього виявилося досить, щоб заблокувати вашу кандидатуру... Може, прогуляємося трохи? – запропонував Кирилін, показуючи рукою в бік Зброярської вежі. – Отож Президент мусив піти на компроміс.

Бабакін силувано засміявся.

– Виходить, посада таки дісталася Борисові Пудовику?

– Ні. Генералові Благову.

Бабакін аж зупинився.

– Неможливо повірити!

– Благова запропонував Ульянов. А підтримка Ульянова потрібна Президентові, щоб добитися п’ятнадцятивідсоткового скорочення військового бюджету.

Генерал Володимир Благов, партієць старого гарту, очолював Головне розвідувальне управління армійського Генштабу. Взаємини між КДБ та ГРУ ніколи не були надто теплими. Перед тим як до влади прийшов Лаврентій Берія, ГРУ вважалося головною радянською розвідувальною службою. Але тепер Третє головне управління КДБ контролювало «ідейну спрямованість» у всіх військових частинах, навіть у Генштабі та ГРУ.

– Наші люди ніколи не схиляться перед ГРУ.

– «Ваші люди» не можуть самі вирішувати, кому бути вашим головою. Нинішня репутація КДБ...

– Я розумію, – перебив Бабакін. – Але перейти під контроль армії...

– Контролю армії не буде, – сказав Кирилін, поволі ступаючи доріжкою. – Як тільки Верховна Рада затвердить призначення Благова, він залишить Генштаб і стане працівником КДБ.

– З маршальською зіркою?

– Ні, буде генерал-полковником.

– А до Президентської ради ввійде?

– Ні. Він буде членом ЦК, не більше.

Бабакін збентежився. Не бажав, звичайно, щоб Благов став членом Президентської ради, але робити голову КДБ усього-на-всього рядовим членом ЦК КПРС – це ще один удар по авторитетові «органів».

– Благова не вважають прихильником гласності. Він не поліпшить думку громадськості про нас.

Кирилін спинився. Вони саме підійшли до могили Невідомого солдата. Пара молодят покладала букет біля гранітної солдатської каски, перед Вічним вогнем.

– Популярність армії нині, можливо, й підупала, – сказав Кирилін, – але більшість людей і досі гадає, що лише армія здатна врятувати країну від анархії.

– Так думає і Президент?

Кирилін обернувся.

– За умов справжньої соціалістичної демократії збройні сили не мають іншого завдання, крім захисту народу від зовнішньої агресії. З цього випливає, що будь-яке втручання військових у справи політики чи внутрішньої безпеки може бути лише тимчасовим явищем.

Бабакін дивився на полум’я Вічного вогню, яскраве навіть під весняним сонцем.

– Ось чому я вирішив зустрітися з вами, – провадив Кирилін, – перед тим як Президент прийме Благова офіційно.

– То що ви мені порадите?

Кирйлін знизав плечима.

– Я був з вами щирим. Ви можете діяти на власний розсуд.

Думка Бабакіна запрацювала швидко. Позиція Президента ослабла ще більше, але він уже вступив у гру й не міг так швидко перебігати на другий бік.

– Я гадаю, – сказав він, – для Президента не буде зайвим незалежне джерело інформації про діяльність КДБ, включаючи дані про розвідувальні операції, які б надходили до нього раніше, ніж до Політбюро.

Кирилін кивнув головою.

– Я знав, що ми дійдемо згоди. Здається, це місце непогане для зустрічей.

– Для першого разу – так, але завжди зустрічатись на тому самому місці не слід. Тож якщо я дзвоню й кажу:

«Погода о такій-то годині буде чудова», – значить, зустрічаємося тут, біля обеліска. Якщо кажу: «Буде сухо», – значить, у винному відділі цековського розподільника на вулиці Грановського. «Буде сніг або дощ» – значить, у парилці Сандуновських лазень. «Буде собача холоднеча» – у Вознесенському соборі Кремля.

Кирилін усміхнувся:

– Коли буде скорочено військовий бюджет і становище стабілізується, Президент, безперечно, повернеться до питання про КДБ.

Обличчя Бабакіна залишилося незворушним.

– Але, – вів далі Кирилін, дивлячись просто у вічі Бабакіну, – я маю бути певний того, що наступник Благова підтримуватиме Президента та його політику.

Бабакін так само просто глянув у вічі Кириліну.

– Я гарантую вам свою лояльність, Дмитре Сергійовичу.

– Чудово. – Кирилін знову дивився приязно. – Отже чекаю нових зустрічей з вами – як за сухої погоди, так і в собачу холоднечу!

Бабакін спостерігав, як його масивна постать посувається назад, до обеліска великих революціонерів і теоретиків соціалізму. З натовпу туристів виринув чоловік і рушив услід за Кириліним.

«Якби ж то знати, – подумав Бабакін, – чи довго ще втримається весна, перш ніж знову вдарять зимові морози».

РОЗДІЛ 2

Серед нетерплячого підвивання автомобільних двигунів та сизих вихлопних газів на мосту Віктора-Еммануїла чекав зеленого світла «форд-ескорт». Набережною Тібру з ревінням пролітали машини.

Монсеньйор Вінсент Гендерсон, віце-ректор Благочинного Англійського коледжу, обернувся до свого пасажира:

– Тутешні водії анітрохи не виправилися відтоді, як ви вперше побували в Римі, Джеймсе.

Отець Джеймс Райєн поглянув туди, де міст упирався в набережну й де кілька років тому, він, Райєн, замалим не позбувся життя. Та коли машина врешті рушила, він утратив цікавість до хвацьких римських водіїв, що раз по раз випереджали їх. «Ескорт» звернув ліворуч, на віа делла Конціліаціоне, і Райєн нахиливсь уперед, щоб краще бачити краєвид, яким ніколи не переставав захоплюватися: в кінці довгого й широкого проспекту над площею Святого Петра вивищувався багатоколонний фасад базиліки, увінчаний величною банею.

Гендерсон звернув на площу Пія XII й припаркувався серед багатьох жовтих таксі біля високої адміністративної будівлі.

– Здається, лише раз у житті довелося мені побувати в Апостольському палаці... – мовив він.

– Ну, це на раз більше, ніж мені, – відказав Райєн.

– Я хотів сказати, що я не знаю, який саме вхід потрібен вам. Я входив тоді Бронзовою брамою – там, біля колонади праворуч.

– Гадаю, це й мені підійде.

Гендерсон витяг дві недорогі Райєнові валізи з багажника.

– Хай щастить вам у ваших трудах, Джеймсе!

Райєн усміхнувся:

– Мені завжди здавалося: якщо й маєш талант, то тобі не поталанить.

– Так чи так, а бажаю успіху.

Райєн засміявся, підхопив свої речі й рушив переходом, ухиляючись від автомобілів, що не стишували швидкості на Ларго-дель-Колоннато: вулиця з’єднувала кінці двох крил колонади Берніні, яка півколом оточила площу Святого Петра.

Була ще тільки чверть по восьмій, але травневе сонце вже нагріло бруківку. Демонструючи широкий асортимент екзотичних строїв та головних уборів, туристи, прочани й ченці снували туди-сюди площею Святого Петра.

Галасливі студенти у футболках і шортах юрмилися довкола обеліска в центрі площі.

Райєн зайшов під високу арку й став підніматися кам’яними сходами до Бронзової брами, що стояла відчинена.

Молодий швейцарський гвардієць у великому чорному береті та старовинному строї в блакитну, жовту та червону смугу стояв збоку дверей, дивлячись просто перед себе. Та тільки-но Райєн зробив спробу ввійти, гвардієць крикнув: «Halt!»^[2] – і загородив двері алебардою.

– Мені призначив аудиєнцію архієпископ Корчан, – сказав Райєн по-італійському.

Гвардієць, який, мабуть, голився лише раз на тиждень, мовчки дививсь перед собою.

Райєн повторив свої пояснення, але жодної реакції не було. До них неквапом підійшов інший гвардієць, сержант із трьома медалями на мундирі. Він оглянув Райєна й усміхнувся. Райєн утретє пояснив, хто він і чого хоче.

Молодий гвардієць прибрав свою алебарду, Райєн увійшов і рушив услід за сержантом до столика.

Сержант заглянув до якогось нотатника й знизав плечима:

– У моєму списку нема ніякого отця Райєна.

– Мені призначено зустріч на дев’яту...

Сержант зробив рукою жест Райєнові заспокоїтися, зняв чорну телефонну трубу й швидко заговорив до когось на ім’я Джіно. Потім поклав трубку, весело глянув на Райєна та його валізи й мовив:

– Вони думали, що ви пройдете брамою Святої Анни. Звідти б потрапили на подвір’я Святого Дамазуса, а там піднялися ліфтом просто до Третьої лоджії.

Райєн зітхнув, поглянув на годинник і запитав, як потрапити до брами Святої Анни.

– Отими сходами, прошу вас, – запропонував сержант.

– Дякую, – сказав Райєн, узявся за валізи й рушив широким, ледь похилим мармуровим коридором, який далі переходив у довгі сходи.

– Ні, не Королівськими сходами! – засміявся сержант і кивнув у бік іншого маршу, навпроти його столика. – Але спершу вам слід узяти перепустку. – Він показав на двері поруч із тими, другими сходами.

Десятьма хвилинами пізніше, подолавши сходи, Райєн опинивсь у просторій галереї, поставив валізи й заходився лапатись по кишенях, шукаючи перепустку.

– Я на аудієнцію до архієпископа Корчана, – пояснив він.

– Добре, – сказав швейцарський гвардієць, навіть не глянувши на перепустку. – Але боюся, що саме зараз ви не зможете скористатися ліфтом, отче. О дев’ятій двадцять тут буде іспанський прем’єр-міністр.

Вохра, якою було пофарбоване різьблення на кам’яних мурах подвір’я Святого Дамазуса, давно вицвіла й потріскалася. На протилежному боці брукованого плацу підносилася відкрита триаркова галерея. Її арки були запнуті довгими білими завісами.

Дещо неоковирний вигляд Апостольського палацу скрашували швейцарські гвардійці в яскравих уніформах ренесансових часів та шоломах з червоними плюмажами. Вартові стояли струнко обабіч червоного килима в дальшому кутку подвір’я. Довкола прогулювалися групки чоловіків у чорних ранкових костюмах. Єпископ у чорній же таки сутані, з широкою пурпуровою стрічкою через плече, срібним нагрудним хрестом та в пурпуровій шапочці, стояв на килимі, що тягся через подвір’я під арку й далі – до ліфта.

– Йдіть лівою аркою, – сказав гвардієць. – Там побачите сходи. Піднімайтеся ними на саму гору, а далі вартові скажуть, куди йти.

– Дякую.

Годинник над центральною аркою Другої лоджії показував десять по дев’ятій. Почуваючи себе винним, Райєн перетнув подвір’я швидко, як тільки міг, уникаючи дивитися на врочисте товариство й численних фотокореспондентів. Піднявшись нагору, він потяг на себе двері Третьої лоджії. Контраст між незграбним фасадом палацу й тим, що він побачив тут, був разючий. М’яке світло, пробившись крізь білі тюлеві завіси, падало на стіни, суціль укриті багатим кольоровим ліпленням, і все це віддзеркалювалось у лискучій мармуровій підлозі. Навпроти кожної з трьох арок висіли зображені золотом на тлі аквамаринового моря середньовічні карти котроїсь із відомих у ті часи країн. Під стелею вздовж коридора були почеплені щедро прикрашені герби пап упереміш із біблійними постатями в класичних позах.

– Отче, – озвався до нього гвардієць.

Райєн одвів очі від стелі.

– Перепрошую. Мені призначив аудієнцію архієпископ Корчан.

Та раніше, ніж Райєн устиг дістати свою перепустку, гвардієць сказав:

– Проходьте.

Райєн рушив до дверей у кінці коридора.

– Не туди, отче, – всміхнувся гвардієць. – Це двері до апартаментів папи. А вам треба повернути ліворуч, там ви побачите приймальню. Її важко пропустити.

– Дякую.

Райєнові руки вже стомились, але він знову підхопив валізи.

Велика приймальня Державного секретаріату була оздоблена так само, як лоджія. Праворуч за столом з червоного дерева сиділо двоє. Було б непоштиво, подумалося Райєнові, трактувати їх як звичайних швейцарів. Їхні добре пошиті костюми, вираз трохи знудженого всевідання додавали їм неабиякої ваги. Вони порадили Райєнові взяти свої валізи й зачекати в кімнатці поряд.

Хвилин із десять геть спітнілий Райєн просидів на краєчку ренесансового крісла, боячись забруднити його коштовну обивку.

До приймальні прослизнув священик у підперезаній фіалковою стрічкою чорній сутані з пурпуровими гудзиками та кантами. Кругле пухке обличчя з гордовитим виразом та темно-русяві кучері робили його схожим на завеликого, застарого та затерплячого херувима.

– Отче Райєн, архієпископ сподівався побачити вас о дев’ятій.

Архієпископ Корчан сидів під розп’яттям, за великим столом, захаращеним паперами. Праворуч стояли три телефони, ліворуч – фотографія усміхненого папи. Традиційні тюлеві завіси ледь ворушилися під вітерцем з прочинених вікон, що сягали аж до склепінь високої стелі.

Архієпископ – міцно збудований чоловік у сутані з каптуром, бронзовим хрестом поверх пурпурової стрічки, – підвівся назустріч. На широкому обличчі з’явилась усмішка. Він простяг руку – для потиску, не для цілування.

– Радий бачити вас, отче Райєн, – сказав він англійською мовою з помітним акцентом і додав, по-змовницьки зиркнувши в бік свого секретаря монсеньйора Боттоне, котрий уводив Райєна до кабінету: – Сподіваюся, до вас виявили гостинність?

Райєнові цей чоловік сподобавсь одразу.

– Дякую, ваша велебносте.

Корчан кілька хвилин говорив про нову посаду Райєна, потім повернувся до Боттоне й мовив по-італійському:

– П’єтро, будь ласка, попросіть монсеньйора Граймса приєднатися до нас.

Він надяг на своє густе хвилясте волосся невеличку пурпурову шапочку – «цуккетто» й подивився на годинника.

– На жаль, за кілька хвилин мушу залишити вас і приєднатися до кардинала-держсекретаря та архієпископа Бенедетті. Маємо зустріч з прем’єром Іспанії після того, як святий отець закінчить з ним розмову.

У двері постукали. Зайшов панотець із сухим обличчям, рідким білявим волоссям та блакитними очима. Як і всі в Державному секретаріаті, він мав на собі відповідне до чину й посади вбрання.

– Отче Райєн, – звернувся архієпископ, – дозвольте відрекомендувати вам земляка-англійця, монсеньйора Граймса.

Граймс кахикнув у кулак.

– Я походжу з Шотландії, ваша велебносте... – Його італійська мова мала відчутний абердінський акцент. – Це не те саме, що Англія.

– О, так, – сказав Корчан. – У вас також є свої національні проблеми. Втім, сподіваюся, ви покажете тут усе отцеві Райєнові, а о пів на дванадцяту знову приведете його до мене.

– Як бажає ваша велебність.

– Я не хочу сказати нічого образливого, отче Райєн, – звернувся до нього Граймс, щойно вони опинилися самі в Третій лоджії, – але мені не хотілося б, щоб ці люди плутали Англію і Шотландію.

– О, не турбуйтесь. А звуть мене Джеймсом.

– Що ж, добре шотландське ім’я. Мене звуть Ендрю. Отже, ви і є новий приватний секретар папи? – Він оглянув Райєнове свіже обличчя й неслухняне волосся. – Ви здаєтеся дещо замолодим як на цю посаду.

– Мені тридцять чотири, – сказав Райєн.

– Я б вам стільки не дав. Знаєте, я завжди казав, що целібат уповільнює процеси старіння. Ви раді новій службі?

– Чесно кажучи, – відповів Райєн, – сам не знаю. Не знаю навіть, як вона дісталася саме мені.

– Ну, тут нема секрету, друже. Папі була потрібна англомовна людина на посаду другого приватного секретаря. Американська ієрархія – не найкраще місце для пошуку підходящих кандидатур. А ви навчались у Римі, до того ж маєте досвід роботи у Вестмінстері як приватний секретар кардинала Гардінга. Чесно кажучи, у вас практично не було конкурентів.

– Але ж я не просився на цю посаду.

– Тут ніхто не просить. Тут самі запрошують. Двадцять років тому мій єпископ сказав, що посилає мене на три роки до Державного секретаріату.

– Вам тут подобається?

Граймс зупинився.

– Подобається? Я ненавиджу це місце. Це – пекло земне. – Він поглянув на Райєна. – Маю на увазі Рим. Він спекотний, тісний, брудний, галасливий і повний шахраїв. Ми не повинні були вступати до Спільного ринку!

– Але ж якщо ви живете в Римі...

– Я живу не в Римі, – перебив його Граймс. – Працюю в Ватикані, який, дякуючи Богові, став космополітичнішим центром від часів Павла VI. А мешкаю в «Каза Інтернаціонале дель клеро», себто в Міжнародному будинку священиків. Це щось на кшталт гуртожитку високого класу, в якому за дорученням Ватикану господарює чернечий орден. Вам варто було б якось побувати в мене. Я кажу всім, що мешкаю на горищі, але фактично моя кімната – найліпша в цьому будинку, а платня – ані на ліру не вища, ніж в інших.

Вони дійшли до кінця коридора Третьої лоджії.

– Ну, що б вам хотілося побачити?

– Чашку чаю... – зважився Райєн.

Граймс просто розцвів.

– Ви чудовий хлопець! Ми влаштуємо це в моєму кабінеті. Адже в цьому місті не знайдеш пристойного чаю. Скрізь оті дурні пакетики! А мені справжній чай надсилає мама.

Райєн ішов за своїм гідом нескінченними коридорами та сходами.

– Тут мешкав папа Олександр Шостий, – зауважив Граймс, коли вони минали кілька кімнат із сучасним живописом на стінах. – Він належав до родини Борджіа й мав з десяток байстрюків. Папство він одержав завдяки хабарям, а гроші для цього накрав, бувши кардиналом-віце-канцлером Святого престолу.

Вони піднялися сходами Вежі Борджіа, й Граймс показав Райєнові краєвид з вікна свого кабінету.

– Це подвір’я Бельведере, що означає «чудовий краєвид». Чи в це можна нині повірити? Вони обернули його на автостоянку для Ватиканських службовців. Італійців це анітрохи не бентежить, аби тільки можна було їздити тими чадними машинами. Люди, далекі від справжньої цивілізації.

Граймс узяв зі столу невеличкого електричного чайника, наповнив його водою з крана над умивальником і увімкнув у розетку замість настільної лампи.

– Даруйте, – звернувся до нього Райєн, – але якщо вам так не подобається в Римі, чому ви тут залишаєтеся?

Граймс дістав із шафи чашки й блюдця.

– Я залишаюся тут, бо цього хоче мій єпископ. Вам слід зрозуміти одну річ, Джеймсе: люди, що перебувають тут з власного бажання, – це не ті люди, які тут потрібні. Без таких, як я, у цьому палаці нічого б не робилося.

– А скільки людей насправді працює в Апостольському палаці?

– Приблизно кожен, другий, – сказав Граймс, споліскуючи чайничка, перш ніж відміряти три ложечки чаю для заварки. – А до якої категорії віднесено вас?

– Здається, архієпископ Корчан сказав щось про мою приналежність до «оффічіалі мінорі», молодших урядовців.

– Я кажу про категорію платні, друже. Священики, що мають ступінь доктора, звичайно починають з п’ятої. Ви вже маєте ступінь?

– На жаль, ні. Лише магістра.

– Яких наук?

– Управління бізнесом.

– Ну, це, гадаю, вартісніше за деякі докторати з теології! Ви не відмовитесь від бісквіта?.. Отже, наполягайте на п’ятій категорії. Та майте на увазі: було б дурницею ще й платити за те, що доведеться жити поруч з папою. Я, скажімо, мушу віддавати половину платні за житло.

– Я не знаю... – відповів Райєн. Усе це нагадувало йому перший день у школі-інтернаті. – Поговорю з архієпископом Корчаном... Але не певен, чи саме до нього слід звертатися у таких справах. Я не знаю до пуття, чим він тут керує.

– Корчан – це «состітуто» держсекретаря. – Італійське слово Граймс вимовив краєм вуст. – Більшість перекладає це як «заступник». Але це, знаєте, не точно. «Состітуто» очолює відділення Держсекретаріату, яке координує роботу різних департаментів Римської курії. А ще одне відділення, очолюване архієпископом Бенедетті, контролює стосунки з урядами світу й координує діяльність папських нунціїв по всій планеті. – Він помовчав хвильку. – Грубо кажучи, архієпископа Корчана можна вважати міністром внутрішніх справ, а Бенедетті – міністром закордонних справ. Тимчасом як держсекретар Фазоло відіграє роль прем’єр-міністра.

– А яка ж роль папи? – спитав Райєн.

– Папи? – Граймс звів брови. – Ну, він – Бог, ясна річ. – Він розлив чай по чашках. – Пристойного молока ви тут так само не знайдете. – І додав, прихильно глянувши на Джеймса: – Ви вчините правильно, якщо триматиметеся Корчана. Власне, саме він обрав вас для цієї роботи. Та майте на увазі, що корінні римляни вас не любитимуть. Вони вважатимуть вас за слов’янина.

– Але чому?

– Тут усіх поділяють або на римлян, або на слов’ян, або ж на лібералів.

Райєн ковтнув чаю.

– Мене важко прийняти за слов’янина.

Граймс лише знизав плечима.

– Щоб бути тут зарахованими до слов’ян, зовсім не обов’язково походити зі Сходу. Кардинал Зінглер, префект Святої конгрегації віровизнання, яку я б назвав ідеологічним департаментом Ватикану, приїхав з Відня, та поза самим папою тут нема більшого слов’янина, аніж Зінглер. Римляни не зносять його, вважають недолугим і грубим.

– А до кого належите ви?

– Я тримаюся від усього цього якнайдалі. Просто роблю свою справу. До речі, це нагадало мені, що час кінчати теревені й братися до діла. Ви втрапите самі назад?

– Сподіваюся, – сказав Райєн невпевнено. – А чи не могли б ми побачитися ще раз? Адже я лише тепер починаю розуміти, як мало знаю.

Граймс замислився, наливаючи собі другу чашку.

– Ну, гадаю, могли б. Я мушу бути тут, в офісі, завтра від п’ятої. А в папи о чверть на третю починається сієста, і ви йому не будете потрібні. Отже, десь о четвертій приходьте.

– От і чудово, Ендрю! Покажете мені Ватиканські сади. Я завжди мріяв там побувати.

– Будь ласка. Для цього нам слід зустрітися на подвір’ї Сан-Дамазо. Однак це буде прогулянка сліпого під проводом сліпого.

– Чому?

– Я ніколи не бував у тих садах. Тільки не дивуйтеся. Нащо вони мені? Я тут для того, щоб перекладати. І з нетерпінням жду кінця робочого дня, коли зможу вирватися звідси.

Зворотний шлях забрав у Райєна двадцять хвилин. Він з’явивсь у приймальні о пів на дванадцяту, однак архієпископ Корчан ще не повернувся з прийому. Райєн привітно всміхнувся секретареві, але проігнорував його пораду зачекати в кімнатці поряд. Натомість почав вивчати фрески на стінах. Одна з них зображувала карту обох Америк. Північна мала напис: «Terra incognita».

– Для декого в цьому палаці вона й досі – невідома земля, – промовив хтось позад Райєна солодким італійським голосом.

Райєн обернувся й побачив симпатичного літнього прелата в червоній шапочці на дбайливо причесаних сивих кучерях.

– Ви, мабуть, і є отець Джеймс Райєн, – промовив прелат, оглядаючи Райєна так, наче той був породистим конем: від молодого обличчя до зграбної постаті, потім знову заглянув у ясно-зелені очі, що світилися простодушністю.

Знітившись ще й від того, що з кольору прелатової стрічки було неясно, який титул він носить, Райєн промимрив:

– Так, це я, ваша превелебносте...

Співрозмовник усміхнувся.

– О, ви підвищуєте мене в сані, я – простий собі архієпископ. – Він простяг руку: – Антоніо Бенедетті.

Потиск тривав трохи довше, аніж Райєнові того хотілось.

– Ось уже йде ваш патрон. Та ми ще побачимось, отче Райєн. – І він зник за дверима секретаріату.

Наблизившись, архієпископ Корчан перепросив за запізнення й провів Райєна до невеликої каплички. Ліворуч од вівтаря у великій посудині з червоного скла палала свічка на знактого, що та посудина є пристанищем святих таїнств.

Корчан схилився перед вівтарем, потім повернувсь до Райєна:

– Нам треба залагодити кілька формальностей. Як у вас із латиною?

– Боюся, що кепсько, ваша велебносте.

Корчан дав йому картку з цупкого паперу й старовинне Євангеліє.

– На цій картці – клятва, вона має дві частини. Прочитайте її, перш ніж поклястися.

Райєн сяк-так зрозумів першу частину, яка починалася з «символа віри», містила визнання вірності всьому, чого навчає свята церква в царині моралі й вірування, особливо ж – святості церкви Христової, святих таїнств та непогрішимості папи римського.

Побачивши, як важко дається Райєнові друга частина, Корчан забрав у нього картку.

– Друга частина відома у нас під назвою «первосвященицької таємниці». – Він прокашлявся й почав перекладати:

– Я, Джеймс Райєн, обіцяю ім’ям Господа нашого, й стверджую цією клятвою, що буду вірним і слухняним слугою нашого святого отця – папи, а також його законних наступників, ретельно виконуватиму все, що доручать мені мої зверхники, й триматиму в таємниці усі справи, які стосуються моєї служби. Тож нехай допоможе мені Господь і це святе Євангеліє, яке я тримаю в руках.

Корчан глянув на Райєна з-під окулярів.

– Тепер скажіть, отче, чи не викликає у вас якогось сумніву ця клятва?

Райєн заперечно покрутив головою, взяв картку, став навколішки й поклав руку на Євангеліє. Він не міг собі навіть уявити обставин, які змусили б його порушити цю клятву.

РОЗДІЛ 3

Через два дні після розмови з Кириліним Лев Бабакін та ще кілька його колег сиділи в просторому, обшитому дубовими панелями конференц-залі поряд із кабінетом голови КДБ на Луб’янці. Більшість меблів не мінялася від 1917 року, з того часу, як тут оселилася ЧК. За великим дубовим столом, довкола якого тепер сиділо семеро членів президії Комітету держбезпеки, перед революцією збиралися директори страхового товариства «Россия» порадитись, як захистити свої капітали в ті непевні часи.

Бабакін сидів при розі столу, поруч з двома імпозантними, хоча й незручними, кріслами для начальства. Вони були порожні, натомість навпроти Бабакіна сидів кремезний чоловік, Сергій Гречко, недавній суперник Бабакіна в боротьбі за посаду голови КДБ. Він був зовсім лисий і своїм круглим обличчям, картоплеподібним носом та подвійним підборіддям міг би видатися добродушним дядечком, але маленькі свинячі очиці та викривлені вуста свідчили про його справжню вдачу. Бабакін давно вважав його неотесаним. Досі Гречко очолював Друге головне управління – службу внутрішньої безпеки.

Опліч з Гречком сидів Борис Пудовик, якого Бабакін замінив на посаді голови ПГУ, тобто розвідки. Тепер Пудовик очолив прикордонні війська – двохсоттисячну силу, покликану захищати сорок тисяч миль радянського кордону – переважно від власних громадян, які намагалися втекти з країни, аніж від іноземців, що нібито прагнули до неї проникнути. На немолодому обличчі Пудовика застиг звичний вираз людини, яка вже все на світі бачила.

Його Бабакін вважав вайлуватим і старомодним. Тим більше дратувало його, що зроблений Пудовиком аналіз подій, як правило, виявлявся слушним.

Не було за столом ще одного першого заступника голови КДБ – Євгена Панова. Він очолював Восьме головне управління, що займалось електронним шпигунством з допомогою супутників, кораблів, замаскованих під рибальські траулери, а також спецапаратури в радянських посольствах по всьому світі.

Праворуч від Бабакіна сидів Ігор Шаталов, його колишній заступник у П’ятому головному управлінні, який посів крісло свого шефа, коли той очолив ПГУ. П’яте управління створив 1969 року Андропов для боротьби з дисидентським рухом. Жорстокістю своїх методів воно не поступалося Другому. Втім, за Бабакіна робота цього управління стала більш витонченою. Шаталов здавався блідою копією свого шефа й наставника: не маючи власних ідей, він був надійним виконавцем чужих задумів.

На вимогу Верховної Ради СРСР, П’яте управління ліквідували, одначе всі його кадри повністю перейшли до Управління в справах захисту радянської конституційної системи.

Троє інших заступників були головами Третього, Сьомого та Дев’ятого управлінь, що відали ідеологічною роботою в армії, контррозвідкою та особистою охороною правлячої еліти.

Бабакін подумав, що й тут виявилася типова неповороткість КДБ: під час реорганізацій одні управління зникали, інші виникали, але назви решти не змінювалися, тому вся ця нумерація стала так само плутаною й неефективною, як комп’ютерна техніка КДБ.

Бабакіна не дивувало, що запізнюється Панов. Натомість тривожило, що немає Савицького, начальника управління кадрів і постійного учасника засідань.

Ніяких паперів на столі не було. Єдиним свідченням приходу на посаду голови нової людини – Благова – стали дві великі карти на стіні. На карті світу червоними точками була позначена резидентура ПГУ, а чорними – нелегальна резидентура. На карті СРСР злива точок виказувала осередки Другого головного управління – в республіках, областях, районах та великих містах. Позирнувши на цю карту, Бабакін подумав, що безліч різноколірних позначок робить її практично непридатною до праці. Ну, принаймні Благов не прибрав бронзового бюста Андропова, що займав найпочесніше місце в інтер’єрі після незмінного портрета Леніна, який закликав кудись невидимі маси.

Бабакін поглянув на свого швейцарського годинника. Лишалася хвилина до того, щоб Благов спізнився на своє перше засідання в ранзі голови.

Але рівно за хвилину до залу ввійшов генерал Володимир Благов, а за ним – жінка, якої Бабакін ніколи раніше не бачив. Усі семеро заступників голови, що сиділи круг столу, мали звання не нижчі від генерал-майора, але ніхто не носив мундира, окрім як на офіційних прийомах. Тому Бабакін з цікавістю вивчав вираз їхніх облич, коли вони побачили Благова в формі, та ще й із синіми петлицями КДБ й срібною зіркою генерал-полковника на краватці.

Адже співробітником КДБ та генерал-полковником Благов став лише сорок вісім годин тому.

Благов сів до столу. Цупкий погляд з-під кущуватих брів обвів присутніх. Сиве, ледь хвилясте волосся, зачесане прямо назад, відкривало широке слов’янське обличчя та масивні щелепи.

– Добрий день, товариші. В нас сьогодні лише два питання. Перше – персональне. Савицький більше не начальник управління кадрів, його замінить полковник Андрій Борисенко з ГРУ. А це – товаришка Круглова, мій особистий секретар.

Жінка, що сіла праворуч від Благова, діставши блокнот та олівець, навіть не всміхнулася.

– Друге – загальний огляд поточного моменту...

Тут відчинилися двері й увійшов Панов.

– Прошу пробачення, що запізнився, товаришу голово. Я був на засіданні Держкомітету з науки й техніки...

Благов зиркнув так, ніби до залу заповз слимак.

– Засідання президії КДБ важливіше за всі інші засідання. Вам це ясно, Панов?

Бабакін був задоволений – Благов зробив ще одну помилку. Адже за непоказною зовнішністю Панова стояв інтелект, який у керівництві КДБ поступався хіба що здібностям самого Бабакіна. Прилюдне приниження – це не найліпший спосіб поціновування здібностей Панова у сфері новітніх технологій.

– Ми почнемо, – знов озвався Благов, – з огляду основних цілей, що стоять перед нашим комітетом, а потім визначимо нову стратегію. – Він підвівся й почав ходити сюди-туди залом, заклавши руки за спину. – Нашу організацію було створено, щоб вона стала щитом і мечем Комуністичної партії. Однак останнім часом вона абсолютно не справлялася із своїм завданням. Погляньмо на карту. – Він узяв указку і обернувся до карти світу. – Передусім – зовнішня загроза. Єдиний напрямок, де кордони нашої Батьківщини захищені надійно, це Арктика й узбережжя Тихого океану. На всіх інших ділянках наші кордони під загрозою. У республіках Середньої Азії зростає мусульманський фанатизм...

– Якось не віриться, – з добре розрахованим випадом перебив його Бабакін, – щоб Туреччина, Іран або Афганістан напали на Москву...

Панов посміхнувся.

Благов сердито оглянувся.

– Але найбільшої поразки, генерале Бабакін, за яку ви несете персональну відповідальність, ми зазнали на західному напрямку. Втрата комуністичними партіями влади у Польщі, Угорщині, Чехословаччині та НДР означає, що наш західний зовнішній оборонний пояс відтепер не захищає нас від агресивних сил НАТО. Навіть більше – уперше після Великої Вітчизняної війни ми бачимо загрозу того, що об’єднана Німеччина знову домінуватиме в Європі!

– Я не впевнений, що Перше головне управління могло якось запобігти цим змінам. Мені здається...

– У тому-то й справа! – Благов гримнув кулаком по столі. – Ви не впевнені в тому, що робите! Ви повинні були забезпечити суворий контроль наших органів над тими економічними експериментами, які починалися в наших східноєвропейських союзників! Адже кожному дурневі ясно було, що це призведе до політичної нестабільності!

Бабакін зберігав спокій.

– Саме партійне керівництво цих держав розпочало економічні реформи, – сказав він. – Мені здається, вони просто хотіли уникнути халепи, в яку нині потрапили ми...

– А КДБ не зміг передбачити наслідків цих реформ, не зміг загальмувати їх здійснення! Невже ви втратили контроль над органами безпеки наших союзників?

– Яку ж нову стратегію ви нам пропонуєте, товаришу голово? – Тон Бабакіна вправно балансував між вдумливістю та сарказмом.

Голова КДБ обіперся руками об стіл, нахиливсь уперед і неголосно проказав:

– Тепер, коли КДБ очолив я, головною метою нашої діяльності стане зміцнення західного внутрішнього оборонного пояса – від Естонії до Вірменії. Якщо ми й тут не вживемо оперативних заходів, то невдовзі Росія виявиться відкритою для ударів. – Він випростався. – Це означає, що між Першим, Другим та Сьомим управліннями має бути співробітництво, а не суперництво. – Він зиркнув на Золотухіна, голову Сьомого. – Прошу вас коротко розповісти про ті підривні дії іноземних сил, що спровокували заворушення в республіках. Підривні дії, яких не змогло перепинити ПГУ!

– Високо оцінюючи зроблений вами аналіз ситуації, товаришу голово, – озвався Гречко, – я пропоную створити особливий підкомітет з питань західного внутрішнього пояса, який би очолило Друге головне управління. Так ми доб’ємося тієї скоординованості, про яку ви говорили, й підготуємо програму заходів.

– Приймається.

«Ха-ха! – подумав Бабакін. – Ще один комітет! Якби ці комітети вирішували проблеми, Радянський Союз давно вже був би передовою державою світу в економіці, науці й техніці...»

– Мабуть, треба, щоб усі наші заходи в цьому напрямку були скоординовані з рішеннями комісії Верховної Ради в справах безпеки? – запитав Панов.

Вперше за ввесь час Благов посміхнувся. Це не була приязна усмішка.

– Дозвольте мені, товаришу Панов, самому вирішувати такі питання із Верховною Радою. Ці політики приходять і відходять, а наш комітет несе постійну відповідальність за безпеку держави. – Він знов обернувся до Бабакіна: – Я ознайомився з фінансами вашої закордонної резидентури. Валюта тече туди широким потоком, і все – на якісь туманні «оперативні потреби» або ще гірше – на «накладні витрати»! Конкретних рахунків майже нема, точний облік не ведеться.

Бабакін незворушно відповів:

– Резиденти існують не для ведення бухгалтерського обліку. Вони повинні діяти. Я суджу про них за результатами, а не за рахунками.

Всі очі обернулися до Благова, який не відразу зміг опанувати себе.

– Як любить нагадувати нам товариш Панов, ми вступили в епоху госпрозрахунку. Якщо вже армія зіткнулась із серйозним скороченням коштів, то не думайте, що цього пощастить уникнути вам.

Бабакін знизав плечима.

– Вартість науково-технічної інформації, яку здобуває моє управління на Заході щороку, достатня для того, щоб десятикрат покрити витрати усього КДБ. Чи можу я сподіватися, товаришу голово, що бодай частку цих коштів буде витрачено на пристойну комп’ютерну техніку для нас?

Спираючись обома руками об стіл, Благов нахиливсь уперед настільки, що його очі виявились на рівні з очима Бабакіна. Здавалося, він уважно вивчає кожну рису його обличчя, кожну деталь костюма, пошитого за останньою модою (Бабакін щопівроку замовляв новий костюм у шевця, якого пригледів іще під час своєї роботи в Римі).

Благов не промовив ані слова.

Бувши ним, інший почувався б незатишно, але Бабакін спокійно витримав цей погляд, певний того, що знає справжню ціну новому керівникові КДБ.

Виступ Благова закінчився критичними репліками на адресу кожного з його заступників, а також обіцянкою викрити в лавах вищого апарату КДБ невідомого зрадника, який давав інформацію ЦРУ.

Бабакін одвів очі од Благова. Секретарка Круглова видавалася міцним горішком. Волосся зібране ззаду важким вузлом. Міцно стиснуті вуста, рогові окуляри. Суворий костюм, під яким угадувалися тугі груди й тонка талія.

Міцні ноги – її найсильніше місце, зробив висновок Бабакін. Загалом цікава жінка.

Засідання скінчилось о пів на шосту. Довгі коридори, вистелені червоними килимами, завирували від службовців, що поспішали додому. Бабакін не став заходити до свого тутешнього кабінету, а спустився тильними сходами до Фуркасовського провулка. Минувши довгий ряд чорних комітетських «волг» (їх неважко було впізнати за номерами, що починалися з літер ММ), він звернув на Малу Луб’янку й загубився серед натовпу в підземному переході до метро «Дзержинська». Зайшовши до телефонної будки поряд із входом до метро, він дістав дві копійки й набрав номер.

РОЗДІЛ 4

Стараючись не спізнитися на зустріч з патроном першого ж робочого дня, Райєн прокинувся задовго перед тим, як його наручний будильник пропищав, що лишилася чверть до шостої. Він вибрався з ліжка й ледь-ледь викрутив кран умивальника, пам’ятаючи, що його кімнатка – просто над покоями папи.

Райєн умився, поголивсь, одягся й зійшов зі своєї мансарди на поверх папських апартаментів. Світло в коридорі вже було ввімкнене. Він звернув праворуч, навшпиньки проминув високі двері папської спальні, а в кінці коридора знову звернув праворуч. Тут було двоє дверей, одні навпроти одних: до приватної каплиці та до кабінету, що його Райєн ділив зі ще одним секретарем папи – монсеньйором Казимєжом Гоффманом.

Райєнові намагання не потурбувати святого отця виявилися непотрібними: папа вже стояв навколішки, схилившись у молитві перед вівтарем своєї особистої каплички. Райєн теж зайшов туди й укляк далеко позаду.

Він намагався молитись, але ніяк не міг зосередитися: капличка видавалася не надто пристосованою для молитви. Можливо, це було через те, що він звик до тепла дерев’яних лав, запаху гарячого воску. А тут лискучий мармур випромінював холод. Сучасний інтер’єр здавався дуже простим – щоб увага зосереджувалася на вівтарі, але модерні бронзові деталі, мозаїка та вітражі із зображенням біблійних сцен порушували суворість ліній каплички.

Погляд Райєна щоразу повертався до схиленої спини намісника святого Петра. Папська сутана й шапочка були не ті сліпучо-білі, в яких він з’являвся на екранах телебачення, а спокійнішого, кремового тону. Плечі лишались опущені, голова глибоко похилена, пальці перебирали чотки. Постать папи була нерухома, тільки погляд час від часу зводився до образу Пречистої Діви над вівтарем.

Учорашня перша зустріч з папою вразила Райєна. Замість вольового, наділеного притягальною силою чоловіка, що міг опанувати аудиторією в сотні тисяч слухачів, у приватній папській їдальні Райєна зустріла стомлена, стара людина. Папа розмовляв і рухався повільно, обличчя в нього було виснажене, лише очі час від часу спалахували яскравим вогнем, що свідчив про велику внутрішню силу.

Райєн обернувся на шурхіт позаду. Це Гоффман привів добрий десяток людей і вказував їм їхні місця в каплиці: два ряди стільців позаду призначалися для черниць, а кілька стільців посеред каплички – для чотирьох елегантних дам у чорних накидках. Двоє священиків стали праворуч, а сам Гоффман, разом із показним білявим чоловіком, зайняв місця в першому ряді поряд із папою.

Дзвін у соборі святого Петра вдарив сьому. Схилена постать папи здригнулася. Він підвівся и поглянув довкола примруженими очима.

Гоффман кивнув Райєнові, щоб зайняв місце біля вівтаря, і папа почав месу.

Після відправи Райєн рушив услід за Гоффманом, що вів коридорами групу поважних гостей до місця дальшого перебування – невеличкого салону, вмебльованого книжковими шафами, із золотавими завісами на високих вікнах.

Монсеньйор Казимєж Гоффман був міцний, кремезний чоловік у простій чорній сутані із стоячим комірцем, навіть без червоної стрічки, що належала йому за саном. Коротке попелясте волосся, зачесане назад, відкривало широке чоло. Крізь окуляри в металевій оправі підозріливо зиркали глибоко посаджені очі. Тонкі губи й випнуте підборіддя доповнювали враження постійної недовірливості. Тільки при спілкуванні з папою його обличчя набирало приязнішого виразу.

Коли папа ввійшов до салону, Гоффман уже ступав поряд, щось нашіптуючи йому на вухо. Переходячи від однієї групки до іншої, папа зупинився надовше поряд з білявим чоловіком із вусами, що стояв окремо від решти. Сам папа говорив мало, але уважно слухав, схиливши голову набік.

Пізніше, вже у папській їдальні, де прислужували дві черниці ордену Діви Марії, закутані від голови до ніг у чорне, папа сидів разом з Гоффманом та Райєном. Ще три черниці та папський камердинер і водій Джузеппе мешкали в окремих кімнатах. Райєн глянув на смажену картоплю, шинку, яєчню та сосиски й подумав, чи не було б неввічливим попрохати вівсяних пластівців...

О дев’ятій папа був уже в своєму приватному кабінеті поряд із спальнею. Гоффман та Райєн пішли до своєї робочої кімнати. Її голі побілені стіни були оздоблені лише розп’яттям, фотографією папи та символічним зображенням Діви Марії у короні з дванадцятьма зірками та оповитим тернями пурпуровим серцем на грудях.

Гоффман сів за стіл, почав робити якісь нотатки й відповідати на телефонні дзвінки. Райєн також сів за свій стіл і подумав, чим би зайнятися.

Нудьгуючи, він підійшов до вікна, відслонив білу тюлеву завісу й поглянув на площу Святого Петра.

– Що ви робите! – скрикнув Гоффман.

– Просто дивлюся, – відказав Райєн.

– Навіть самого святого отця не повинні бачити у вікнах Апостольського палацу, окрім як по неділях та святах опівдні, коли він з’являється у вікні, щоб поблагословити присутніх на площі.

– Я не збирався благословляти присутніх... – Райєн спробував обернути все на жарт.

– Ці вікна не для того, щоб з них виглядати, – суворо мовив Гоффман, – а для того, щоб давали світло.

– Святий отець здається стомленим... – пригадав Райсн.

Гоффман підвів голову й глянув на нього.

– Такий самий вигляд мала б будь-яка інша людина, яка б несла тягар святого отця.

– Якщо я можу чимось допомогти...

Гоффман повільно кивнув.

– Молитвою. Як і сам святий отець, моліться постійно й присвячуйте своє життя непорочному серцю Діви Марії, що явила одкровення у Фатімі.

Райєн знизав плечима.

– Але хіба це так зване явління Богородиці...

Глибокі очиці пронизали його наскрізь.

– Ніколи не кажіть так при святому отцеві! Це дуже спечалить його.

– Прошу пробачити.

– Істинність чуда у Фатімі визнана святою церквою.

– Ви мене неправильно зрозуміли, монсеньйоре, я не заперечую істинності явління Богородиці у Фатімі. Але ж про те, що вона там сказала, є лише свідчення трьох неписьменних дітей...

– А що вам ще потрібно? Хіба ж не казав Ісус стільки разів, що не потрапимо ми до царства Божого, поки не станемо, як діти малі? А ті діти були кришталево чистими душами, в яких Матір Божа записала послання свого сина до людей.

– Але ж такі послання, на думку богослов’я, усе одно залишаються тільки приватними одкровеннями, які не можна порівнювати з великим одкровенням Святого письма?

Гоффман скрушно похитав головою.

– А дехто ще дивується, чому святий отець приділяє так багато уваги теоретичній підготовці молодих священиків... – Він нахилився вперед, його підборіддя ще дужче випнулось. – У наші дні ми стикаємося з найбільшим викликом фундаментальним істинам церкви та ще й з підривом авторитету папи. Нема жодного положення у «Символі віри», якого б не піддавали сумніву так звані ліберальні теологи. І водночас нема такого положення, якого б не підтверджувала Матір Божа у Фатімі – від непорочного зачаття до існування гріха та пекла. Пречиста Діва для того й являлася, щоб підтвердити істинність Святого письма. Не робіть помилок, отче Райєн. Одкровення Богородиці призначалися не лише для трьох дітей, але й для всього людства. Це був заклик до молитви й милосердя, до порятунку світу від безодні гріха!

РОЗДІЛ 5

Уявлення про англійців як про людей холодних і нетовариських – це вигаданий іншими європейцями міф; такого висновку дійшов Райєн невдовзі. Адже, працюючи протягом двох років приватним секретарем кардинала Гардінга, він пересвідчився, наскільки неформальною й товариською є атмосфера Вестмінстеру, архієпископської резиденції.

Сам кардинал Гардінг полюбляв носити сорочки з відкритим коміром, якщо не було офіційних імпрез, а ввесь невеличкий апарат канцелярії оточив Райєна цілком домашньою атмосферою.

Натомість у Ватикані лише сам папа та архієпископ Корчан виявили йому гостинність. І справа була не тільки в пихатості римлян – навіть у власній робочій кімнаті Райєн почувався небажаним гостем. Єдиною вказівкою монсеньйора Гоффмана було: триматися поблизу на випадок, коли виникне потреба. Польські черниці у всьому орієнтувалися на Гоффмана й ставилися до Райєна з холодною чемністю та підозріливістю.

Обід того першого дня Райєн фактично провів самотньо. Папа сидів посередині за довгим столом, Гоффман на кінці столу праворуч, а Райєнове місце було на лівому кінці. Навпроти папи розмовляючи з ним через стіл, прикрашений великою вазою живих весняних квітів, сидів гість. Це був той самий довготелесий білявий чоловік з обвислими вусами, якого Райєн бачив під час ранкової меси в капличці.

Гоффман відрекомендував гостя дуже коротко: Райєн навіть не встиг запам’ятати імені. Оскільки ж розмова за столом велася виключно по-польському, то визначити, що за людина цей гість, було нелегко.

Райєн з цікавістю розглядав розмаїті італійські та польські страви, якими черниці заставили стіл. Свого часу в кардинала Гардінга, якщо обід не мав офіційного характеру, до столу подавалася лише тарілка супу з грінками.

Гість, чиє обличчя когось нагадувало Райєнові, розмовляв дедалі жвавіше. Натомість папа говорив мало. Інколи здавалося, що він зовсім не слухає, але час від часу він кивав, і гість вів далі свою мову. Гоффман не підводив голови від тарілки, але зрідка кидав швидкі гострі погляди то на папу, то на Райєна.

Вже минула третя, коли Гоффман урешті провів гостя до ліфта, що спускав на подвір’я Сікста V. Папа повернувся до своєї спальні.

Райєн підійшов до Гоффмана в коридорі.

– Це нічого, якщо я вийду на годинку до саду, монсеньйоре? Мені не завадило б прогулятися на повітрі.

Колючі Гоффманові очиці зиркнули на нього крізь скельця.

– Ідіть, якщо вам треба. Але повертайтеся не пізніше як о пів на п’яту. Єпископ Спіацці має принести список завтрашніх аудієнцій, а мене на той час не буде. Моя мати в Гданську захворіла, тому я намагатимуся вилетіти літаком о п’ятій тридцять. А вже прямо з Польщі полечу в четвер до Страсбурга, щоб супроводжувати папу в його візиті.

– Прийміть мої співчуття з приводу хвороби вашої матері, – сказав Райєн. – Сподіваюся, в неї нема нічого серйозного.

– Згадуйте про неї в своїх молитвах.

– Ясна річ. Але, монсеньйоре...

– Що?

– Чим я маю займатися, поки вас не буде?

– Прислужувати під час папської ранкової меси, а протягом дня – просто бути поряд з ним, як я вже казав, на випадок, коли б знадобилися. Всі аудієнції влаштовує префект папського двору. Щоранку о шостій тридцять приходить кардинал Фазоло, щоб обговорити державні справи. Не дозволяйте йому перевантажувати святого отця. Святий отець повинен зберігати сили для страсбурзького візиту.

Райєн рушив до Ватиканських садів, розмірковуючи над тим, як би це йому вдалося – не дозволити найвищому кардиналові католицької церкви перевантажувати папу державними справами.

РОЗДІЛ 6

Як і Свята Трійця, Ватикан становить своєрідну триєдність. Він є Святим престолом, себто місцем перебування римського єпископа, трактованим у міжнародному праві досить неординарно – як суверенна цілісність, не підпорядкована суверенітетові держави Ватикан. Він є Римською курією, цивільною інституцією Святого престолу, яка складається з «декастерій», себто департаментів, створених за взірцем державних органів Римської імперії.

Нарешті, він – це держава-місто Ватикан, найменша незалежна держава у світі.

Починаючись за площею Святого Петра і Апостольським палацом – мішаниною палаців, каплиць, галерей та залів, де містяться різноманітні Ватиканські установи, приватні й державні апартаменти, а також славетні музеї, – Ватиканські сади поволі підіймаються на Ватиканський горб, займаючи близько 109 акрів, оточених трикутником старовинних фортечних мурів.

Майже на верху пагорба Граймс зупинився посеред невеличкої галявини й розглянувся.

– Це, певно, і є палаццо Льва XIII, – сказав Райєн.

Кругла центральна баня домінувала над великою будівлею, схожою на замок. Вивершувала її радіоантена.

– Раніше тут була Ватиканська обсерваторія, але згодом її перевели до замку Кастель-Гандольфо з огляду на забрудненість тутешнього повітря, – пояснив Граймс. А нині тут – «Радіо Ватикан», справжня чорна діра, в якій безслідно зникають гроші. В наш час лише бідолахи в Східній Європі іноді його слухають. – Він зітхнув. – Ходять чутки, що Ватиканський банк так і не одужав після бучного краху «Банко Амброзіано» 1981 року. Так що ви, Райєне, вступили до організації, яка в багатьох відношеннях є банкротом.

Райєн не звертав уваги на його слова. Він пригадав той невеличкий кооперативний банк, що його колись була заснувала Кеті в Бостоні. «Обирай сам, Райєне», – сказала вона, коли він завершив навчання в Гарвардській школі бізнесу. – Або ти вступаєш до якоїсь великої фірми й заробляєш купу грошей, або приєднуєшся до мене, і ми здійснюємо програму католицької професійної перепідготовки».

Ясна річ, проблема вибору для нього не існувала. За Кеті він би пішов хоч на край світу. Вдвох вони допомогли громаді в Роксбері створити мережу кооперативів. Це були найчудовіші дні його життя, й тяглися вони доти, доки він не взяв Кеті з собою, піднімаючись на гору Вашингтона...

– Я сказав вам, що наша церква – банкрут, – повторив Граймс.

Райєн кивнув і поглянув на годинник.

– На жаль, мушу вертатися. Монсеньйор Гоффман сказав, що він летить по обіді до Польщі, тож я мушу сидіти в кабінеті.

– Ну, типова річ. Як ці люди мені в’їлися. Не вміють планувати заздалегідь. Вони просто нездатні на це. Спробуйте з кимось із них домовитися про зустріч на наступному тижні, й він скаже: «Зателефонуйте мені в понеділок, і я загляну до свого ділового щоденника». А в моєму щоденнику, наприклад, усе розписано на три місяці наперед! І добитися, щоб вони включили зустріч із вами до свого плану наступного тижня – геть неможливо. Вони просто нездатні на це!

Спускаючись із пагорба, Граймс запитав:

– То як, уже перезнайомилися з усіма нашими білосутанними босами?

– Ще не бачив кардинала Фазоло. Він прийде сьогодні, щоб обговорити державні справи, так сказав монсеньйор Гоффман.

– Фазоло – це не простак, – зауважив Граймс. – Ніколи не вгадаєш, що він насправді думає. Але я б порадив вам ось що: якщо хочете знати, що думає Фазоло, прислухайтеся, що говорить Бенедетті. Вони як близнюки. Обидва належать до так званої мафії Понтифікальної академії, але Бенедетті – значно нестримніший на язик.

– Скажіть-но мені, Ендрю... Ви говорили, що архієпископ Корчан – дуже впливова людина. Чому, адже він навіть не кардинал?

– Так, він ще не кардинал, але вплив його тут дуже великий. Державний секретар зустрічається з папою щодня, однак це – зустрічі формальні.

А Корчан майже щовечора біля папи, розмовляє з ним про всяку всячину...

– Він поляк?

– Ні, ні. Він українець. Трохи дивна людина, в певному сенсі. Ненавидить росіян, хоча ніколи цього не показує.

Свого часу його звільнили з радянського концтабору лише після міжнародного тиску на Хрущова: йшлося про дозвіл греко-католицькому митрополитові Сліпому відвідати Другий Ватиканський собор. Сліпий був дуже хворий, потребував помічника, тож Москва дозволила виїхати й Корчанові. Після Собору обоє залишились у Ватикані, і папа Павло VI дав Корчанові посаду в Конгрегації східних церков, щоб зробити приємність митрополитові Сліпому.

– Дуже шкодую, – озвався Райєн, – але монсеньйор Гоффман наказав обов’язково бути на місці о пів на п’яту...

– Ну, не думайте, що ви єдина особа тут, у якої є важливі справи, – відповів Граймс. – Може, мені не слід було вам цього казати, але справа, задля якої я вертаюся нині до палацу, – підготовка англійського тексту однієї таємної угоди. Наступного тижня прем’єр Іспанії запропонує цей проект главам держав Європейської спільноти. Текст потрібен Бенедетті назавтра вранці, щоб поінформувати британського посла при Святому престолі.

РОЗДІЛ 7

Подібно до Ватикану, Кремль також є захищеною мурами фортецею всередині великого міста. Фортецю побудовано італійськими зодчими за часів Відродження. Кремль трохи менший за площею, але також трикутний у плані й займає невеликий пагорб. Найдовший бік цього трикутника утворює високий мур з червоної цегли, що тягнеться від Водозвідної до Беклемішевської вежі над берегом Москви-ріки. Північно-західний бік муру тягнеться уздовж Олександрівського саду, а північно-східний піднімається від ріки до Спаської вежі, потім – вздовж Красної площі до Арсенальної вежі, де поєднується з північно-західним муром.

Найсучасніша будівля Кремля – масивний Палац з’їздів з мармуру й скла, – запроектована з п’ятьма підземними поверхами, щоб не вивищуватися над сусідніми неокласичними спорудами Збройної палати та Арсеналу. Сидячи на балконі головного залу, Дмитро Кирилін дивився на голови двох із чвертю тисяч народних депутатів, що заповнили партер. Уперше за два тижні після свого призначення Дмитро Сергійович відчув страх.

У центрі президії, над якою домінував монументальний барельєф Леніна, сидів радянський Президент – людина, що призначила Кириліна своїм спеціальним помічником. Натомість на трибуні З’їзду народних депутатів, звертаючись немовби до Леніна й Президента водночас, стояв Анатолій Федорович Філіпченко, який у студентські роки був одним з найближчих друзів Кириліна.

Філіпченко, Віталій Мазунов, Ніна Петрушкова та сам Кирилін училися на економічному факультеті МДУ. Вони утворили були свій власний клуб, назвавши його «Товариством поціновувачів еклектичної музики», бо колекціонували записи поп-музики й полюбляли випивати під її ритми кожного разу, як траплялася можливість.

Усі троє хлопців були закохані в рухливу норовисту Ніну, смагляву південку з хлоп’ячою фігурою та чорним волоссям, коротко підстриженим під популярну тоді поп-зірку Мері Кантайя. Перед закінченням університету Ніна обрала Віталія. «І це тільки через те, що в нього найкраща колекція «Роллінг стоунз»!» – не міг заспокоїтись Анатолій Філіпченко. Цілий тиждень горе його було безмірне. Вдвох із Кириліним вони найняли дачу в Николиній Горі. Анатолій залишався тверезим лише до того моменту, коли голка програвача торкнулася пісні Пітера Сарстеда «Куди ти йдеш від мене, моя люба?» І ця платівка звучала три дні.

Всі четверо вступили до партії. Кирилін – тому, що без цього неможливо було дістати пристойної посади й закордонних відряджень. Ніна – тому, що жінкам належало мати ті ж самі можливості, що й чоловікам. Віталій – бо до партії вступила Ніна. А Анатолій Філіпченко – тому що хотів реформувати систему.

Відтоді романтик Анатолій не змінився.

Стоячи на трибуні, він пронизував усіх палахкими очима. Енергійно жестикулюючи, Філіпченко критикував політику Президента, яка й досі не дала народові достатньо м’яса, цукру, мила, пральних машин, не забезпечила пристойними квартирами і – що найганебніше для суспільства розвиненого соціалізму – не змогла підняти сорок мільйонів громадян з-під межі бідності!

Політика Президента – це порожня риторика, вів далі Анатолій Філіпченко. Президент намагається впровадити елементи ринкової економіки до системи централізованого планування, а в результаті пробуксовують обидві системи. Нарешті, вихваляти Леніна, поливаючи брудом Сталіна та Брежнєва, – це чистісіньке лицемірство! Адже ці двоє лише втілювали ленінські ідеї. Саме ідеї є хибними. Треба їх відкинути цілком – так, як це зробили народи Східної Європи.

Він обернувся до Президента.

– Якщо зміни в Східній Європі викликані радянською політикою перебудови, то чому б не застосувати цю ж таки політику в самому Радянському Союзі?

Під сміх та оплески Філіпченко знову став обличчям до залу й голосно закликав покласти край системі номенклатури, партійних привілеїв, сміливо переходити до вільного ринку, до роздержавлення землі, підприємств, житла з метою зменшення бюджетного дефіциту, до широкої приватизації в сільському господарстві, до визнання суверенітету республік.

У душі Дмитро Кирилін поділяв більшість цих ідей. Зрештою, мільйони виборців уже підтримали їх.

Президент сидів спокійно, час від часу кидаючи якусь репліку, як добродушний учитель, що поправляє здібного але не надто скрупульозного учня. Західні засоби масової інформації називали такі засідання виставами, майстерно зрежисованими Президентом. Вони погано уявляли, що стояло насправді за цією впевненою, владною добродушністю. У вузькому колі Президент часто лаяв Філіпченка та його однодумців: невже вони нічого не навчилися в історії? Адже він не може собі дозволити повторення давніх помилок! Ще в 50-і Хрущов виявив такі самі слабини в радянській системі, але його невиважені й нашвидкуруч підготовлені господарчі реформи настроїли всіх проти нього, різкі скорочення в армії попсували кар’єру тисячам молодих офіцерів, розлютили генералів; нарешті, своєю спробою обмежити термін перебування на найвищих державних посадах Хрущов надбав собі так багато ворогів, що його падіння стало неминучим. Чи розуміють Філіпченко та його політично неграмотні друзі, що лідер Радянського Союзу повинен мати на своєму боці партію, армію і всю країну, якщо хоче успіху своїх реформ?

Кирилін не став дивитися, як гаряче аплодують депутати від Прибалтики, Вірменії, Грузії та Москви. Натомість він спостерігав за реакцією членів Політбюро, що сиділи в окремому секторі балкону. Обличчя в них були кам’яні й разюче безбарвні на тлі червоного плюшу крісел. Коли Філіпченко завершив свою промову, на трибуну вийшов Леонід Добрик, голова комісії ЦК з сільського господарства. Саме Філіпченкова інтерпретація перебудови, заявив він, приведе країну до економічної кризи та політичного хаосу. Вільний ринок, за якого виживає найсильніший, принесе нам величезну інфляцію та безробіття. Скористаються з нього лише акули тіньової економіки, спекулянти та націоналісти, які хочуть розвалити Союз.

Негнучкий і простакуватий Добрик не був тією постаттю, якої належало боятися. Кирилін стежив за круглолицим сивим чоловіком у золотих окулярах, який випнув шию, розглядаючи, хто з депутатів не аплодує Добрикові. Микола Корольов був секретарем ЦК з ідеології. Його взяли на роботу до Москви майже одночасно з Президентом – після успішної чистки скорумпованих кадрів у Новосибірську та сміливих новацій у місцевому сільському господарстві. Вони заприятелювали. Обидва засуджували брежнєвську корупцію та застій, вірили в необхідність радикальних реформ. Та коли Корольов очолив ідеологічну галузь, шляхи друзів стали розходитися, неначе краєвид з вікон п’ятого поверху будівлі ЦК на Старій площі змінив його зір. Головний ідеолог партії став головним захисником чистоти марксизму-ленінізму.

Кирилін зітхнув і сховав свого блокнота. Наступної середи Президент мав закривати з’їзд народних депутатів, тому Кирилін мусив підготувати для нього начерк промови, яка містила б урядову програму дій на найближчий рік.

Але як Президент зможе розпочати рішучі господарчі реформи, не розколовши країну на два табори?

Кирилін вийшов до безлюдного мармурового фойє, спустився сходами й залишив Палац з’їздів. Повернувши праворуч від Троїцької вежі, він минув довгу шеренгу чорних ЗІЛів та «чайок», перетнув Іванівську площу, де самотній міліціонер, озброєний лише свистком, охороняв урядові будинки, і через бічні двері поруч з Іваном Великим зайшов до неокласичної жовто-білої споруди Президії Верховної Ради. Військовий із синіми петлицями КДБ ввічливо попросив перепустку. Кирилін пояснив, хто він такий. Та охоронець – на вигляд вчорашній школяр – був незворушний. Поки Кирилін розгублено шукав перепустку, ззаду надійшли ще двоє охоронців з автоматами.

Один з них, сержант, наблизився до Кириліна. Той повторив свої пояснення.

– Так-так, – сказав сержант, – але де ж ваша перепустка?

– Це мій друг, – пролунав ззаду інтелігентний голос.

– Так точно! – виструнчився сержант, за ним – інші охоронці.

Микола Корольов усміхнувся до Кириліна:

– Не турбуйтеся, скоро вони пам’ятатимуть вас в обличчя. А поки що не завадить мати письмовий дозвіл.

Ліфтом вони піднялися на четвертий поверх і, минаючи нових охоронців, рушили довгим коридором, засланим килимами, у північне крило будівлі.

– Вам куди, товаришу Корольов? – поцікавився Кирилін.

– До вас. З вашого дозволу я почекаю повернення Президента. Нам треба обговорити промову, з якою він виступатиме на З’їзді народних депутатів наступної середи.

Корольов одхилив білу віконну завісу й глянув на Красну площу за кремлівським муром.

– Що ви думаєте про сьогоднішнє засідання? – спитав він задумливо.

– Цікаве засідання, – обережно відповів Кирилін.

Корольов усе ще дививсь у вікно.

– Філіпченко має цілковиту рацію в деяких моментах, але далеко не в усіх. – Він повернувся до Кириліна. – Серед соціалістичних країн найпотужнішу економіку мали НДР та Чехословаччина, обидві – з міцним центральним плануванням і міцною владою партії. – Корольов зручно вмостивсь у кріслі навпроти робочого столу Кириліна й повів далі: – А погляньте, що сталося, коли вони відкинули керівну роль партії. Нам треба не переробляти систему, товаришу Кирилін, нам потрібно більше дисципліни й організованості, і тоді вона запрацює як слід!

Заохочений товариською манерою Корольова, Кирилін сказав:

– Але ж у суспільстві демократичного соціалізму маємо брати до уваги й інші погляди?

Голос Корольова став іще м’якшим:

– Ми не схожі на Чехословаччину або Угорщину. Демократія в західному стилі ніколи не була рисою східнослов’янської культури. Непідготовлене впровадження багатопартійності викличе в нас анархію.

– Але ж ми збираємося запроваджувати багатопартійність! – здивувався Кирилін.

Корольов знизав плечима.

– Непідготовлену багатопартійність? Ми можемо відмовитись від конституційної монополії на владу, ми обов’язково тісно співпрацюватимемо з усіма партіями, які виступають за оновлення соціалізму, але партія повинна зміцнювати свою консолідуючу роль у суспільстві. Нам нема про що говорити з тими організаціями, які проводять націоналістичну лінію, розпалюють міжнаціональні конфлікти або ж піддають сумніву саму основу нашого суспільства, хоч би що говорили деякі демагоги на з’їзді народних депутатів.

Кирилін почервонів:

– Але ж з’їзд також належить до основ нашого суспільства!

Корольов зняв свої золоті окуляри й короткозоро глянув на Кириліна.

– Ви бували коли-небудь у США?

– Я два роки провів у Італії.

– Я кажу про обітовану землю приватного підприємництва, про цей найяскравіший приклад західних досягнень, який наші праві популісти хотіли б перенести й на радянський ґрунт. Повірте мені, товаришу Кирилін, що коли я зробив невеличку прогулянку в одному напрямку від нашого представництва в ООН, то побачив найнахабніше хизування багатством, а коли прогулявся в протилежному напрямку, то зіткнувся з такими злиднями, брудом і бездомністю, що мені сльози навернулися на очі. Так, навіть мені! У Вашингтоні – те саме. Чи хтось із цих людей почувається щасливим? Байдуже – багатий чи бідний? Ні! Бо вони продали всі свої духовні цінності кумирам наживи. Чи ви хочете, товаришу Кирилін, жити в місті, де небезпечно виходити ввечері на вулицю? Де вбивства, наркоманія, крадіжки, організована злочинність вийшли з-під контролю? Де вас не покладуть до лікарні, якщо ви вчасно не сплатили медичну страховку? Де ви маєте повну свободу вмирати з голоду?..

Корольов витер лоба великою червоною хусточкою й надів окуляри. Далі він вів уже спокійніше:

– Ви надто молодий, щоб пам’ятати Вітчизняну війну і ту руїну, яку вона залишила по собі. Повірте мені, наш народ має багато досягнень, якими можна пишатися. Звичайно, були й помилки. Але деякі пропозиції, що їх ми чуємо з трибуни З’їзду народних депутатів, не допоможуть їх виправити. Вони лише зруйнують нашу культурну й моральну спадщину. Це вже почалось у Москві: організована злочинність, наркоманія та проституція забуяли тут відтоді, як дехто став перекривлювати політику перебудови.

На телефоні Кириліна засвітилася зелена лампочка – ознака того, що Президент уже повернувся до свого кабінету. Корольов зиркнув на лампочку.

– Ми з Президентом заприятелювали в апараті ЦК. А Філіпченко – ваш приятель, чи не так?

– Ми разом вчилися в університеті, – відповів Кирилін.

Корольов підвівсь і рушив до дверей. Потім зупинився й обернувсь до Кириліна:

– Кожному дуже важливо знати, хто його справжній друг. Це – той, з яким тримаєшся разом, а не той, від якого слід триматися якнайдалі.

РОЗДІЛ 8

На аудієнцію до папи кардинал Йоган Цінглер прийшов завчасно. Джузеппе запросив його до кабінету приватних секретарів. Цінглер був одним з небагатьох кардиналів у вищому апараті Ватикану, якого знали поза Італією. Бувши префектом Святої конгрегаціївіровизнання, він очолював найпотужніший з двадцяти чотирьох департаментів Римської курії. Ця конгрегація виникла ще 1542 року й називалася тоді Вищою конгрегацією святої інквізиції єресей. За століття, що минули відтоді, конгрегація змінила назву й методи, але, як казав багато хто з англійських колег Райєна, не змінила свого світогляду.

Цінглер уперше привернув до себе увагу, ще коли був молодим австрійським каноніком – завдяки своїм радикальним поглядам та сміливій критиці Ватикану. Але в міру просування службовою драбиною погляди його змінювалися. І тепер, коли він узяв на себе відповідальність на міць ортодоксальної віри у всій католицькій церкві, його перетворення із нападаючого на захисника здавалося доконаним фактом.

Райєн приготувався побачити грубуватого товстуна-австрійця, але сивочолий чоловік, що одразу ввічливо поцікавився його здоров’ям, уособлював саму чарівливість. Якби Цінглер мав на собі звичайний одяг, а не чорну, обшиту червоним кантом сутану, його можна було б узяти за добрягу-професора. Втім, Райєн швидко пересвідчився, що перше враження буває хибним.

Цінглер поклав свою течку на стіл Гоффмана й умостився у Гоффмановому кріслі. Голос його був гречним, але слова – різкими:

– Сподіваюсь, отче Райєн, ви не маєте наміру наслідувати приклад одного з ваших попередників?

– Я нічого не знаю про своїх попередників – папських секретарів, ваша превелебносте...

На обличчі Цінглера з’явилася приязна усмішка.

– Маю на увазі колишнього секретаря кардинала-архієпископа Вестмінстерського. Того, що залишив священицтво задля політичної кар’єри.

– Але ж це не політична організація, ваша превелебносте. «Рух за ядерне роззброєння» було створено заради миру в усьому світі...

Голос Цінглера залишився м’яким, але усмішка скам’яніла.

– Це – ознака нашого часу. Надто багато католиків – і, на жаль, сюди слід долучити більшість католиків та священицької ієрархії у США, – вважають, що сьогоднішні світові проблеми можна розв’язати світськими методами: роззброєнням, господарчою допомогою й таким іншим. Вони не розуміють, що ці проблеми виникли через кризу духовності, яку можна розв’язати лише духовними засобами. – Він поплескав рукою по своїй течці. – Тут лежить послання, з яким святий отець звернеться у п’ятницю до Європарламенту в Страсбурзі.

– Але ж, ваша превелебносте, чи слід виключати світську діяльність, яка б допомагала мирові й зменшувала злидні?

Цінглер махнув рукою.

– Боротися проти гонки озброєнь – це, звичайно, здається благородним. Однак правильне рішення – не в тому, щоб боротися за роззброєння, в якому таїться також певна небезпека, а в тому, щоб знищити причину гонки озброєнь, якою є Зло.

Райєн почервонів.

– Ви хочете сказати – комунізм?

– Скажімо так: безбожність. Ви згодні, отче Райєн? – Цінглер рішуче підвівся й поглянув на годинник.

Райєн провів кардинала Цінглера сходами до приватної бібліотеки папи, звідки вже виходив кардинал Фазоло. Знаки ввічливості, яких не шкодували один одному два князі церкви, були бездоганні, але геть позбавлені щирості.

Райєн швидко зрозумів, що мало чим може допомогти папі в підготовці страсбурзької поїздки. Все взяли на себе державний секретар та його апарат. Єпископ Спіацці підготував програму аудієнцій та зустрічей, а Джузеппе подбав про всі особисті потреби папи. Райєнові залишилося тільки спостерігати, як святий отець та його супровід спускаються ліфтом і сідають в авто на подвір’ї.

Він повернувся до свого кабінету й заходивсь розглядати надрукований червоним список телефонів та імен, з якими належало зв’язатися в особливих випадках.

Задзвонив зелений телефон.

– Отець Райєн? Це Антоніо Бенедетті. Я влаштовую цього вечора невеличкий прийом для британського посла у Ватикані і ще деяких осіб. Добре, якби ви до нас приєднались. Це буде приємніше, аніж обідати на самоті, з черницями ордену Діви Марії.

– Дуже вдячний, ваша велебносте.

– От і чудово. Від сьомої тридцяти до восьмої.

– Ваша велебносте...

– Прошу?

– Чи треба одягатися як для прийому?

– Будь ласка, якщо хочете.

РОЗДІЛ 9

Архієпископ Бенедетті мав апартаменти в Палацціно-делла-Дзекка, саме навпроти Сікстинської капели. Слуга в чорному костюмі провів Райєна до великої вітальні. Райєн більше не дивувався пишноті ренесансових палаців, вони стали для нього просто місцями, де також живуть або працюють люди. Натомість сюрпризом був запропонований йому келих шампанського.

Бенедетті врочисто відрекомендував Райєна «послові Її Британської Величності до Святого престолу». Сер Дерек Степлтон нагадував учителя початкової школи. Він зиркнув на Райєна поверх окулярів.

– З поверненням вас до Рима, отче!

Вебстер Діллон, посол Сполучених Штатів при Святому престолі, виявився масивним, шумливим техасцем у вузькій, як шнурок, краватці. Подумки Райєн додав до неї крислатого ковбойського капелюха та чоботи з острогами.

– Радий познайомитися з вами, отче. Кожний друг Антоніо – це й мій друг.

Бенедетті багатозначно посміхнувся, відрекомендовуючи останнього гостя:

– Пан Вітторіо Августоні знудився на посаді міністра іноземних справ Італії, але я гадаю, що це – ненадовго.

Райєн уклонився елегантно вбраному чоловікові із сивіючими скронями та сріблястими вусами, в якому впізнав колишнього прем’єра Італії, що, за чутками, мав невдовзі очолити нову урядову коаліцію. За іншими чутками, він був пов’язаний із масонською ложею П-2.

– Які видатні якості ви маєте, отче, – поцікавився Августоні, – що вас одразу ж запрошують до однієї з найпривілейованіших віталень Риму?

– Ad magnas res natus est, – відказав за Райєна архієпископ Бенедетті.

– Він народився для великих справ, – переклав Степлтон Діллонові.

Ошелешеного Райєна врятував слуга, який оголосив, що обід подано.

Єдиними жінками в їдальні були черниці, що час від часу передавали слузі таці зі стравами. Обід був найкращий з усіх, які Райєн будь-коли їв в Італії. У папи гостям пропонували карафку фраскаті як альтернативу до мінеральної води, а тут був широкий вибір чудових вин. Невдовзі пляшки спорожніли, і розмова полилася жвавіше.

– Що ви думаєте про халепу, в якій опинилася Польща? – спитав Діллон.

Степлтон поглянув на Бенедетті. Бенедетті звів руки догори, немов від жаху.

– Коли я днями проходив через базиліку, то чув, як польський священик звертається до Бога: «Скажи, чи доживу я до того дня, коли Польща виборсається з економічної кризи?» Бог відповів йому: «Боюся, що я сам не доживу...»

Всі засміялися. Слуга прибрав залишки десерту й подав коньяки.

Діллон заговорив знову:

– Ви скажіть мені відверто, Антоніо, про політику вашого Ватикану щодо Рад. Бо в нашому держдепартаменті почалась переоцінка. Президент згодний з тим, що до гладких росіян належить ставитися краще, аніж до худих.

– Зізнаюся, що більшість росіян, з якими я мав справу, здавалися трохи загладкими, – відповів Бенедетті. – Особисто ж я віддаю перевагу струнким фігурам, як-от у Джеймса.

– Зрозумійте, хай йому абищо, про що йдеться! Радянський Союз, переживаючи економічну катастрофу, може повестись як поранений ведмідь, що кидається навсібіч. І Москва знову витягне опудало зовнішньої загрози, щоб русаки забули про власні труднощі й були готові до жертв заради матінки Росії.

– Я згоден з цим, – сказав Августоні. – Нам потрібен багатий, ринковий Радянський Союз, який би вільно торгував із Заходом. Тільки-но вони скуштують процвітання, як одразу ж утратять охоту до конфронтації.

– Слушно! – погодився Діллон. – Адже в них там – неторкнутий ринок на двісті дев’яносто мільйонів споживачів!

Тож чи можу я бути певний, Антоніо, що ви не станете розгойдувати човна?

Бенедетті зробив ображену міну.

– Як ви можете таке говорити! Коли ваш попередній президент називав СРСР «імперією зла», кардинал Фазоло спокійно готував угоди з більшістю країн комуністичного блоку. В результаті – наша церква виявилася готовою заповнити ідеологічний вакуум, коли комунізм у Східній Європі розвалився. Католицька церква у Литві тепер має офіційне визнання, вона не залежить від Москви. Триває боротьба за церковну самостійність на Україні.

Діллон поставив свою чарку з коньяком й нахилився вперед.

– Співіснування з комунізмом – це політика Ватикану чи лише папи?

– Я певний, що святий отець не став би мовчати, коли б секретаріат не відбивав його поглядів.

Райєн завважив хитру посмішку на вустах Августоні.

– І ще одна річ, про яку я хотів тебе спитати, Антоніо, – сказав Діллон, припалюючи сигару, поки слуга доливав йому коньяку. – Йдеться про того Цінглера. Вдома мені ясно сказали, що кардинал Цінглер створює серйозні проблеми для американської католицької церкви. Ходять навіть розмови про відокремлення церкви у США від Ватикану. Теологія – не мій фах, однак держдепартамент успішно співпрацював із Ватиканом у минулому, тож будь-який розкол створив би великі труднощі у сфері наших спільних інтересів...

Бенедетті зітхнув і розпачливо розвів руками.

– Якщо боги хочуть одібрати в когось розум, то посилають його до Священної конгрегації віровизнання.

– А мені здавалося, що тепер у Римі модно вірити в єдиного Бога, – зауважив Августоні, витираючи губи лляною серветкою.

– Я ніколи не був рабом моди, – звів брови Бенедетті.

– Значить, Цінглер не має рації? – спитав Діллон.

– Навпаки, – відповів Бенедетті. – Його позиція настільки канонічно бездоганна, що я сумніваюся, чи він взагалі християнин.

Августоні посміхнувся.

– Ви насмішник, Антоніо?

– Як хтось колись сказав, жарт реформує, комедія освіжує, а сарказм – очищає. Я намагаюсь очиститися, хоча й не завжди успішно.

– А це не шокує вашого нового співробітника? – докорив Августоні.

Бенедетті поглянув на Райєна:

– Джеймс провів три роки у США, вісім – у Римі, а два – з кардиналом-архієпископом у Вестмінстері. Його ніщо не може шокувати.

– Це правда, Джеймсе? – запитав Діллон, запізніло пропонуючи йому сигару. – Тоді скажіть мені, за яку команду ви гратимете. За лібералів, таких, як ваш колишній бос? Чи за слов’ян-фундаменталістів, як ваш нинішній бос? Або за римлян-прагматиків, як наш Антоніо?

– Я б хотів бути в команді Бога, пане посол.

Августоні схвально засміявся. Діллон похитав головою і обернувся до Степлтона.

– Це ж ви, британці, придумали дипломатію, чи не так, Дереку?

Дерек Степлтон, який майже ввесь вечір не розтуляв рота, але уважно за всім спостерігав, глянув на нього понад окулярами.

– Якщо й так, то італійці її значно вдосконалили.

– Якби тільки нам можна було її використовувати... – зітхнув Бенедетті.

– Повернемо Європу до її християнської спадщини, і всі світові проблеми розв’яжуться самі? – закинув Августоні.

Глянувши на Райєна, Бенедетті знизав плечима.

– Всі згодні з тим, що не можна йти на компроміс із Злом. – Він зробив паузу. – Так само неможливо перевести назад стрілки історії. Я маю на увазі те-, звичайно, що всі ми підвладні часові й мусимо дограти свою партію до кінця.

Райєн залишив гостину останнім. Коли він дякував Бенедетті, Ватиканський міністр іноземних справ запитав:

– Скажіть мені, Джеймсе, що ви думаєте про цей вечір?

– Чесно кажучи... – почав був Райєн.

– Чудово! – перебив його Бенедетті. – Чесність – це найліпша політика у Ватикані. Принаймні вона дає вам перевагу несподіваності.

Трохи захмелілий, Райєн повертався до свого кабінету в Апостольському палаці, намагаючись визначити, що ж він справді думає про цей вечір.

РОЗДІЛ 10

Сидячи в їдальні разом з п’ятьма черницями, Райєн дивився по телебаченню виступ папи в Європарламенті.

Це був саме той папа, якого Райєн знав з усіх попередніх публічних виступів, а не старий чоловік, поряд з яким він жив у папських апартаментах. Хода з млявої перетворилася на цілеспрямовану, голос – із тремтячого на владний, погляд – з невиразного на ясний. Здавалося, папа черпає життєві сили з великої аудиторії. Черниці ж сказали Райєнові, нібито причина – в Святому Дусі.

Папа констатував: більшість проблем нашого часу породжена зневажанням християнських цінностей. Соціальна нерівність у Західній Європі є наслідком егоїстичного матеріалізму, породженого зневагою до християнського милосердя. Порушення свобод у Східній Європі є наслідком егоїстичної жадоби влади, також породженої зневагою до християнського милосердя.

Господарчий та фінансовий союз, сказав папа, так само, як і спільний Європейський ринок, не повинні егоїстично обмежуватися нинішніми дванадцятьма державами. Бачення цього союзу має стати глибшим. Політична лібералізація Східної Європи, обтяженої економічними проблемами, породженими сорокарічним придушенням свобод, дає Заходові унікальний шанс діяти за біблійною заповіддю: «Чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою». Зрештою, в цьому й полягає сенс слова «спільнота». Європейська спільнота повинна використати можливість і створити єдину політичну та економічну структуру для цілої Європи, від Атлантики до Уралу, засновану на християнських цінностях, спільних для всіх народів континенту. Ставши на позиції християнської солідарності, об’єднана Європа знову візьме на себе роль маяка світової цивілізації й використає свої багаті можливості, щоб задовольнити нагальні духовні й матеріальні потреби третього світу.

На думку Райєна, промова надихала. Це підтвердила й більшість газет наступного дня – навіть, дивна річ, комуністична «Уніта». Однак Гоффман вибрав лише ті газети, в яких папу критикували за наївність, за заклик «повернення до давноминулих часів священної Римської імперії», за втручання в політику.

– Погляньте лишень! – гукав він, потрясаючи «Репубблікою». – Та святий отець зовсім не втручається в політику! Він просто визначає моральні принципи, яких мусять дотримувати політики!

– Мені здається, – мовив Райєн, – дехто може витлумачити це як політичну акцію.

– Звичайно! Це будуть ті самі люди, що вважають злочин лише наслідком соціальної нерівності, забувши про первинне поняття гріха й необхідність покари за нього.

Райєн замислився.

– Я не дуже уявляю собі, як можна знову прищепити наші християнські цінності нинішньому, переважно світському суспільству.

– Ви влучили в точку, отче Райєн. Світське суспільство – ось чого хоче диявол. Поза стінами Ватикану, навіть у Римській діоцезії, відвідування церков упало до менш ніж п’яти відсотків! Рим занепадає, стає поганським містом!

– Він сердито зняв окуляри. – А що створило на Заході це «світське суспільство»? Секс, насильство, аборти, наркоманію, злочинність, подружню невірність, розлучення, порнографію, загалом – цілковите руйнування моральних цінностей і священної ідеї Родини!

– Чи це тільки на Заході? – зауважив Райєн.

– Звичайно, ні. Але саме Заходові відкрила Пречиста Богородиця Першу тайну Фатіми. І як на це відповів Захід?

Райєн відчув себе персонально відповідальним за негідну відповідь Заходу на одкровення у Фатімі.

– Чому вам здається, що Перша тайна, відкрита дітям, була видінням пекла? Богородиця пророкувала, що нинішні часи стануть добою панування сатани, що тільки завдяки вірності її непорочній душі, завдяки молитві й каяттю ці неписьменні діти передали нам лише буквальну інтерпретацію одкровень Матері Божої?

Гоффман сердито затарабанив пальцями по столі.

– Отче Райєн! Коли тринадцятого липня тисяча дев’ятсот сімнадцятого року Матір Божа зробила своє перше одкровення у Фатімі, то пообіцяла, що рівно через три місяці вона сотворить чудо, аби всі пересвідчилися: тайни, які вони відкрили дітям, походять від Бога. І ось тринадцятого жовтня сто тисяч людей зібралися в Кова-ді-Іріа поблизу Фатіми. Сто тисяч людей побачили, як Сонце обертається навколо своєї осі, як воно танцює в небі, а потім швидко опускається в море, провіщаючи кінець світу. Від часів воскресіння Христа це було перше всенародне чудо Господнє, заздалегідь оголошене, щоб довести істинність Божого послання!

Гоффман розіклав газети на дві купки й забрав одну до папського кабінету, щоб святий отець їх прочитав. Райєн завважив: газети, які критикували промову папи, потрапили до кошика із сміттям.

РОЗДІЛ 11

Коли задзвонив телефон і голос у трубці промовив: «Собача холоднеча буде сьогодні о другій», – Кирилін спохмурнів.

Усередині церкви Кирилін ще ніколи не бував. Вирісши в родині відданих партійців у роки хрущовського наступу на релігію, він був вихований у тому дусі, що церква – це в кращому випадку пристанище забобонів для малописьменних бабусь та несвідомих селян, а в гіршому – пережитки імперіалізму, який підриває соціалістичну державу. Тепер же атеїстична держава передавала православній церкві старовинні собори так поквапливо, наче чекала на близький офіційний візит Ісуса Христа.

Кирилін відсунув газету «Уніта» з викладом промови папи у Страсбургу й запитав секретарку: Вознесенський собор уже діє чи там і досі музей? Секретарка захихотіла.

Рівно о другій Кирилін перетнув Івановську площу й опинивсь у найдавнішій частині Кремля, на Соборній площі, де височить білокам’яна дзвіниця Івана Великого із золотою маківкою. На мить Кирилін зупинився в центрі площі, оточеної сімома величними будівлями із золотими банями та білокам’яним різьбленням і подумав, що ж змушує людей вірити в неіснуючого Христа.

Головний вхід до Вознесенського собору під фрескою Богородиці був замкнений. Ліворуч велика група туристів чекала, поки її впустять західними дверима. Кирилін рушив просто до дверей. Молодий американець гукнув:

– Гей, чоловіче, тут черга!

Кирилін показав черговій своє червоне посвідчення й пройшов усередину собору. Старенька жінка стоїчно поглянула на розлюченого американця, й далі тримаючи всю групу за дверима.

Кирилін проштовхувався крізь натовп обвішаних фотоапаратами туристів, яких водили стомлені гіди. Як і в усіх православних церквах, лав у соборі не було. Тут було тісніше, аніж сподівався Кирилін, але склепіння виявилося несподівано високим.

Бабакін вивчав велике, майстерно різьблене дерев’яне крісло поблизу замкненого головного входу.

– Це трон Івана Грозного, – зауважив він. – Гадаю, ви схвалюєте таке місце для зустрічей.

Спереду на ввесь шир і висоту собору стояв ажурний іконостас, відділяючи високий вівтар. Ікони в багатих окладах і вишуканих позолочених рамах тьмяно блищали у світлі величезного панікадила. Чотири величні круглі колони обмежували квадратовий неф. Усю поверхню стін та колон укривали фрески із зображеннями святих та патріархів. Кириліну це здалось міщанською надмірністю. Він знизав плечима.

– Ви, звичайно, під враженням найвизначнішої будівлі дореволюційної Росії? – спитав Бабакін, відходячи від іконостасу. – Тут коронували великих князів, потім – царів. Собор збудував болонський архітектор Арістотель Фіораванті у п’ятнадцятому столітті. Чудовий зразок італійського Відродження служив потребам Московської держави.

– А я й не знав, що ви – фахівець з церковної історії, – сухо сказав Кирилін.

Бабакін усміхнувся.

– Мене вчили на священика. А тут, уздовж південної стіни, ховали патріархів російської православної церкви. – Він зупинивсь у кутку собору. – Оця могила – найшанованіша.

Куток був зайнятий великим кам’янистим склепом. Зазирнувши крізь його бронзові решітки, Кирилін побачив усередині бронзовий саркофаг.

– Патріарх Гермоген піддав анафемі польських нападників, – пояснив Бабакін. – Захопивши Москву, поляки посадили Гермогена до в’язниці й заморили голодом.

– Ви запросили мене сюди, щоб дати урок історії? – запитав Кирилін.

– Зовсім ні, – відповів Бабакін, вийняв з кишені піджака складений учетверо аркуш паперу й простяг Кириліну.

Той розгорнув аркуш і заходився читати при світлі панікадила.

ПРОЕКТ МЕМОРАНДУМУ ПРО УГОДУ

ЦІЛКОМ КОНФІДЕНЦІЙНО

Європейська спільнота вітатиме прохання незалежної демократичної Польщі про вступ до Спільноти. Конкретні умови, які ставить Спільнота для прийняття в повноправні члени, є такими:

1. Держава-заявник має згідну з європейськими демократичними нормами систему правління; у випадку Польщі це має означати:

а) Президент і всі члени сейму та сенату мають обиратися на вільних і загальних виборах, без резервування місць для окремих партій чи організацій;

б) закон має гарантувати права громадян вільно утворювати політичні організації, партії, профспілки та ін.;

в) закон має гарантувати цілком вільну діяльність католицької церкви та будь-якої іншої релігійної спільноти.

2. Держава-заявник не повинна належати до будь-якого іншого економічного чи військового блоку, чиї інтереси є несумісними з інтересами Європейської спільноти. У випадку Польщі йдеться про РЕВ та Варшавський Договір.

3. Держава-заявник повинна бути готовою відігравати певну роль у заходах безпеки, необхідних для Спільноти.

Конкретно, заявник повинен:

а) не припускати розміщення на своїй території військових частин або озброєнь Варшавського Договору;

б) вступити до НАТО або його наступника з метою координації оборони своєї території з обороною інших держав Спільноти.

Європейська спільнота розуміє, що такі заходи потребують значних коштів, тому висловлює готовність дати безвідсотковий кредит у сумі ……. ЕКЮ на період десяти років від дня, коли уряд Польщі погодиться з переліченими вище умовами.

Кирилін знову глянув на склеп патріарха Гермогена.

– Польща вийде з Варшавського Договору і вступить до НАТО? – спитав він. – Який статус цього документа?

– Його підготував Ватикан. Прем’єр Іспанії згодився подати його як свою власну пропозицію на розгляд глав урядів Європейської спільноти в Мадріді наступної середи.

– Але ж це абсурд! – сказав Кирилін. – Іспанський прем’єр – атеїст. Він не підтримує церкви у себе, то який резон йому підтримувати Ватикан?

– Навпаки, – відповів Бабакін, – це з його боку розумно. Іспанія головує в Спільноті до липня. А невдовзі по тому в країні відбудуться загальні вибори. Наше П’яте управління дає прогноз, що соціалісти програють. Небагато, але програють. – Бабакін усміхнувсь. – А в обмін на підтримку цього меморандуму іспанське духівництво отримає вказівку не виступати проти соціалістів до виборів. Цього вистачить, щоб зберегти баланс і утриматися при владі.

– З якого джерела у вас ця інформація?

– Від нашого агента у Ватикані. Його псевдо – Іуда.

– Про яку суму кредитів ідеться?

– За словами Іуди, у Спільноти проситимуть близько п’ятдесяти мільярдів доларів. Цього досить, щоб покрити польський борг Заходові.

Кирилін хвильку подумав, тоді заговорив:

– Польські генерали ніколи не погодяться на вступ до НАТО. Адже ви самі подбали про те, щоб на найвищих армійських посадах були лише віддані комуністи.

– Їхні генерали можуть бути комуністами, Дмитре Сергійовичу, але передусім вони – поляки. Якщо доведеться обирати між НАТО та повним економічним крахом і анархією, що вони, на вашу думку, зроблять? – Бабакін засміявся. – Тут для них навіть є певна перевага. Замість того, щоб викликати народну зненависть за воєнний стан тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року, вони заслужать пошану як патріоти, що визволили Польщу з російського ярма!

Кириліну здалося, що Бабакін схвалює підступність цього плану.

– Це витвір папи?

Бабакін кивнув головою.

– Загальна ідея – так. Але за цією схемою стоїть значно витонченіший розум.

– Чий?

– Кардинала Фазоло, державного секретаря.

– Хто ще про це знає?

– В Римі – керівник резидентури, який особисто опікає Іуду. В Москві – лише я. Всі донесення від Іуди шифрують лише для мене.

– А яким буде дальший шлях цієї інформації?

– За звичайною схемою, я подам копію для генерала Благова, а також до Служби один, яка включить її в щотижневий огляд розвідки для Президента та Політбюро.

Кирилін знову глянув на аркуш.

– Чи можливо затримати цю інформацію?

Бабакін лукаво посміхнувся.

– Я сподівався такого запитання. Давайте удвох подумаємо до понеділка й вирішимо, як це найліпше зробити. А в понеділок – скажімо, о десятій, знову зустрінемося біля обеліска.

Кирилін кивнув.

– Біля обеліска. А що робити з цим аркушем?

Бабакін засміявся.

– Викиньте його в урну на сміття.

РОЗДІЛ 12

Кирилін працював над текстом президентської промови до другої години ночі в суботу. О пів на восьму він уже був у Президії Верховної Ради, де мав зустрічатися з Президентом, і лиш о четвертій вийшов звідти. Плюхнувшись на заднє сидіння свого авто, наказав Георгію, своєму водієві-охоронцю, везти на нову дачу.

Чорна «волга» обминула довгий ряд таких самих персональних машин і виїхалася з Кремля темно-червоною брамою Боровицької вежі.

Кирилін якийсь час намагався не заснути, але коли авто перенеслось Калінінським проспектом, він облишив боротьбу зі сном. Десь за півгодини прокинувся, коли «волгу» добряче підкинуло на вибоїні. Вже наближалися до Жуковки, яка здавалася типово російським колгоспним селом із дерев’яними «ізбами» та нужниками в кінці городів. Авто звернуло з головного шосе ліворуч і заглибилося в ліс, коли ж і ця дорога розгалузилась, звернуло туди, куди показувала стрілка «ЖУКОВКА-1». Невдовзі шлях перегородила висока зелена огорожа з ворітьми.

Водій показав перепустку, і охоронець у формі КДБ махнув рукою, пропускаючи.

З часу призначення на посаду спеціального помічника Президента повне шефство над життям Кириліна взяло на себе Дев’яте управління КДБ. З Кремля його відвезли на нову квартиру, де, на його превелике здивування, група людей уже розпаковувала речі, перевезені без його відома зі старої квартири. Коли Кирилін запротестував, старший офіцер ґречно пояснив, що питання власної безпеки перебувають поза його компетенцією. Кирилін частково примирився і з втручанням у його особисте життя, коли познайомився з персоналом, що мав однині бути в його розпорядженні. Більше не буде закупівлі продуктів навіть у спецвідділі ГУМу, не доведеться самому готувати їжу, доплачувати прибиральниці, щоб виконувала свої обов’язки – прибирала.

Тепер його вже не здивувало, коли авто привезло його на нову добротну дачу, біля входу якої вже стояв привітний офіцер «Дев’ятки». У вітальні з мармуровим каміном та кришталевою люстрою офіцер відрекомендував Кириліну кухаря й двох хатніх робітниць. Молодша з них явно призначалася для ліжка, але Кирилін мав інші клопоти в голові. Він перервав запропоновану екскурсію по дачі, прийняв ванну й попросив пляшку «столичної».

Аж після кількох чарок відчув себе краще.

Надягши светра й вельветові штани, Кирилін вирушив на вивчення свого нового маєтку. Залізнична колія відокремлювала цю частину Жуковки-1 від території, де над Москвою-рікою були дачі членів Політбюро, Президентської ради, провідних членів уряду та ЦК. Кирилін повернув до соснового лісу, збираючись вийти до річки, але спіткнувся й упав: тут ще залишилися після війни окопи та протитанкові рови. Німці не пішли на Москву цією дорогою, але могли, ще й як могли.

На горбі над Москвою-рікою Кирилін сів, щоб утамувався біль у нозі після падіння. Місце було красиве, небо вже забарвили промені близького заходу сонця. Вітрець ніс густий дух соснової живиці. Кирилін подивився на той бік річки – там, скільки сягало око, сіріли погано оброблені колгоспні лани. Незмінна Росія тяглася на сотні миль і сотні років.

Росію, подумав Кирилін, незмінно гнітить її нездорове ставлення до Заходу. Глибоко закорінений комплекс неповноцінності призводив або до палкої готовності копіювати все західне, або ж до хворобливого заперечення всього західного й агресивного хизування всім російським.

І так – завжди.

Російські правителі називали себе царями, наслідуючи римських цезарів. Щоб не відстати від Ватикану, вони виписували з Італії архітекторів – будували палаци, собори, вежі й сам Кремль. Російські священики проголосили Москву Третім Римом. Навіть революція надихалася тут революцією французькою й ідеями німецького філософа, вже на той час застарілими. Останнім часом американські джинси та рок-музика відіграли головну роль у формуванні культури доброї половини молоді. Та й сьогодні політики типу Анатолія Філіпченка шукають єдиного порятунку в демократії західного зразка та ринковій економіці.

Другий образ Росії проявився в її прагненні поширити своє панування якомога далі на захід і південь. Свої південні колонії вона зневажала, а західних – боялася. Нічого не змінювалось від того, як звали царя – Іван Грозний чи Товариш Сталін. У той час, як власний народ жив у злиднях, Російська держава будувала дедалі грандіозніші монументи на честь своїх героїчних перемог, і все благословлялося церквою. Деяка іронія була лише в тому, що два основні символи слов’янської самобутності – кирилиця та православна церква – прийшли з Греції, колиски західної цивілізації.

Корольова та йому подібних лякала загроза, що Росія набере непристойно-озахідненого вигляду. На з’їзді вже лунали заклики до поховання тіла В.І.Леніна й до того, щоб ця імперія, збудована ціною рік народної крові, нарешті припинила своє існування, хай і на почесних умовах, достойних супердержав.

Тим часом Захід із притаманною йому безцеремонністю міряв Росію своєю, західною міркою. Філіпченка там називали радикалом, Корольова – консерватором, не надто розуміючи, які глибинні течії репрезентують ці двоє.

А як же Президент? Насправді він був значно більш ніж прагматичним реформістом, яким його малювали західні засоби масової інформації. Він був єдиною надією Росії. Був лідером, який хоче змінити сам характер нації. Лідером, який очистить глибоке джерело російської духовності, звільнить її від задавнених комплексів, прискорить розвиток, щоб вона набрала, нарешті, зрілості й упевненості. А це вже не був би ні егоїстичний західний прагматизм, ані слов’янська авторитарність. Це було б справжнє суспільство демократичного соціалізму, про яке мріяв Ленін.

Однак часу в Президента лишалося дедалі менше.

Кирилін підвівсь, кинув у воду камінчик і заходився спостерігати за колами на поверхні. Кола зникали, не досягши берега. Кирилін повернувся на свою дачу, допив «столичну» й ліг спати.

РОЗДІЛ 13

Архієпископ Корчан вийшов з кабінету папи кабінетом приватних секретарів. Монсеньйора Гоффмана десь не було. Заступник держсекретаря посміхнувся до Райєна.

– Нема спокою бентежній душі, навіть у неділю?

Райєн зітхнув:

– Мушу переглянути всі теки з паперами, які ваш секретаріат уперто надсилає святому отцеві. Треба відсіяти ті, якими його справді не варто турбувати.

Корчан похитав головою.

– Краще не кажіть про це держсекретареві. Він вважає, нібито святий отець повинен читати все, що надсилають на його ім’я.

– Навіть рапорт Святої конгрегації віровизнання про священика з Мілвокі, який начебто привів до причастя гомосексуаліста?

Корчан порозуміло кивнув.

– А такі – особливо. Слухайте, – сказав він, пожвавившись, – ваш кардинал прибув до Рима на сесію Ради християнської єдності, яка відбудеться наступного тижня.

– Кардинал Гардінг?

– Він прибув учора ввечері й зупинився в Англійському коледжі. Чому б вам не подзвонити йому й не домовитися про зустріч?

– Я б з радістю, але...

– Я натякну святому отцеві. Домовтеся з кардиналом про певний час і попросіть дозволу в папи. Ви побачите – папа буде радий вашій зустрічі із земляком.

– Я вам дуже вдячний, ваша велебносте!

Корчан усміхнувся.

РОЗДІЛ 14

Недільного ранку Кириліна розбудив пташиний спів. Він неквапом вимивсь під душем, старанно поголився й знову надяг вельветові штани та светра. Починався чудовий весняний ранок, сонце пригрівало, але не пекло.

Кирилін вирішив піти до Мазунових пішки.

Біля воріт Жуковки-1, званої в народі «Совміном», охоронці підозріливо поглянули на нього. Ні, машина йому не потрібна, пояснив Кирилін, він просто йде пішки в гості, на дачу до свого друга. Записавши, куди йде, до кого й на скільки, охоронці нагадали, що на зворотному шляху йому потрібна буде перепустка.

На другому перехресті Кирилін звернув до Жуковки-2, яку звичайно називали Академічною Жуковкою.

Після закінчення МДУ Кирилін потрапив до ИМЭМО, тобто Інституту світової економіки та міжнародних відносин, а потім – до Міністерства зовнішньої торгівлі, де й домігся довгожданого відрядження за кордон. Після повернення до Москви досвід у міжнародній торгівлі та працьовитість забезпечили йому пристойну роботу в урядовому апараті. Анатолій Філіпченко обрав партійний апарат, пройшовши шлях від комсомольського працівника у Свердловську до другого секретаря Московського міськкому партії, перш ніж його звільнили «за амбітність та авантюризм».

Віталій Мазунов, який серед друзів мав колись репутацію спортсмена, несподівано зробив академічну кар’єру й був тепер одним з провідних науковців Інституту економіки АН СРСР. Його статті трималися трішки попереду високої хвилі гласності, створюючи Віталієві репутацію економіста-радикала, але не загрожуючи його службовому становищу або дачі в Жуковці-2.

Мазунов стояв на порозі дерев’яної дачі. Колись він був кремезним, мускулястим хлопцем, виступав за збірну університету. Тепер м’язи перетворилися на жир. У місті добре пошитий костюм маскував вади його фігури, але тут, на дачі, зім’ята ковбойка та старі джинси лише підкреслювали черево колишнього однокурсника. Грубувате обличчя розпливлося в усмішці, він радісно обняв Кириліна.

– Митю, радий знову тебе бачити! – Мазунов відступив на крок і зазирнув за спину Кириліна. – А де вони?

– Хто?

– Таку поважну людину, якою ти тепер став, мали б супроводжувати водій, охоронець та ескорт мотоциклістів.

– Віталію Павловичу! – прозвучав з будинку сердитий жіночий голос. – Що це за манери! Дай же й мені подивитися на Митю!

Мазунов низько вклонився й відступив. Посміхнувшись, Кирилін витяг з-за спини букет тюльпанів.

– Les fleurs pour la fleur^[3].

Ніна Мазунова радісно скрикнула. Хоча їй було добре за тридцять, вона зберегла свіже обличчя й давню зачіску під Мері Кантайя. Стрункої підліткової фігурки в неї теж не було, та сьогоднішня міцна жіночка подобалася Кириліну навіть більше.

Вхідні двері вели просто до великої кухні в сільському стилі, найбільшого приміщення дачі. В центрі вже стояв стіл, укритий закусками – чорна та червона ікра на житньому хлібі, червона риба, мариновані грибочки та огірки, оселедець, копчена ковбаса, язик, буряковий салат та зелена цибуля.

Поки Ніна ставила квіти у вазу, Віталій дістав з холодильника пляшку горілки.

– Чи помічникові Президента дозволяється вживати алкоголь?

– Я цілий тиждень оцінював достоїнства нарзану.

Мазунов засміявся. Всі посідали до столу, Віталій наповнив три чарки по вінця.

– За найяскравішу зірку «Товариства поціновувачів еклектичної музики»!

– За Митю! – додала Ніна.

– За наше «Товариство поціновувачів еклектичної музики»! – сказав Кирилін.

Вони випили, і Мазунов знову наповнив чарки.

Кирилін розглядався довкола. Дача пасувала господарям, як старі домашні капці. Спортсмен Віталій Мазунов перетворився на впливового науковця. Феміністка Ніна стала домогосподаркою. А він сам, Дмитро Кирилін?

Цинічний партапаратник став борцем за майбутнє країни. Чому? Тому, сказав собі Кирилін, що йому довіряє цю справу Президент.

– Всі ми змінилися, – зітхнув він, – усі, крім Анатолія.

– Ми дивилися його виступ по телебаченню, – пригадала Ніна.

– Я не розумію, що на нього найшло, – додав Мазунов.

Кирилін знизав плечима.

– Він говорить щиро.

– За щирість, якщо вона не шкодить перебудові! – підняв чарку Мазунов.

– За щирість! – приєдналися Кирилін та Ніна.

Вони взялися до закусок.

– З твоїми кулінарними талантами, Ніно, – промимрив Кирилін жуючи, – я легко знайшов би тобі роботу в нас на дачах.

– Ви небезпечна людина, Дмитре Сергійовичу!

– А ви небезпечна жінка, Ніно Максимівно.

Після того, як із закусками було покінчено, Ніна подала солянку, потім – смаженого осетра. Мазунов розлив по склянках цинандалі, біле грузинське вино.

Коли перейшли до шоколадного морозива, улюбленого десерту Кириліна, Ніна запитала про його нову дачу.

Кирилін скривився.

– Вонз простора, натоптана новітньою західнонімецькою побутовою технікою, а персонал витирає найменшу порошинку. Але... вона надто комфортабельна. Несхожа на домівку, як-от ваша дача.

– Тобі слід одружитися, Митю, – констатувала Ніна.

Кирилін зареготав.

– Саме це сказав учора вранці Президент! А я йому відповів: коли він накаже розстріляти мого давнього друга Віталія Мазунова, я зможу одружитися з єдиною жінкою, яку кохав у житті.

Ніна почервоніла. Мазунов осушив свою склянку й поставив її на стіл.

– Не жартуй такими речами, Митю, – сказав він похмуро. – Нема гарантій, що часи розстрілів не повернуться.

Щоб затерти незручність, Ніна сказала:

– Чому б вам не взяти з собою коньяк і не перейти до Віталієвої комірчини, поки я тут приберу зі столу?

Мазунов узяв пляшку вірменського коньяку, дві чарки й посунув до згаданої «комірчини». Це було найнезручніше приміщення в усій дачі. Купи паперів лежали не тільки на старому дубовому столі, але й укривали більшу частину тапчана та підлоги.

Кирилін почав розглядати вудки та опудала риб, розвішані по стінах.

– Тобі б варто перейти до більш рухливого виду спорту, аніж риболовля, щоб зменшити зайву вагу, – зауважив він.

Мазунов буркнув:

– Тепер я вже й риби не можу ловити! Жодному з мешканців наших дач не продовжили рибальської ліцензії на цей сезон. Кажуть, з «екологічних міркувань». А тим часом ваші, з «Совміну», рибалять собі й далі.

– Я влаштую це для тебе, – пообіцяв Кирилін.

– Та я не для того кликав тебе сюди. Існують важливіші проблеми, аніж рибальське посвідчення.

– Чим я можу допомогти?

– Йдеться про папери, які ти просив мене підготувати для Президентової промови на з’їзді.

– Ну?

– Мені потрібно порадитися з тобою, перш ніж робити остаточний варіант.

– Звичайно. А в чому труднощі?

Мазунов почав здалеку:

– Я економіст, а не політик. Я не знаю, як далеко можна заходити...

Кирилін акуратно прибрав частину паперів із тапчана й сів. Горілка, вино й Ніна розслабили його.

– Я хотів би отримати від тебе цілком одверту констатацію того становища, в якому ми перебуваємо, й пропозиції щодо можливих шляхів виходу. Якщо Президент не знатиме всіх фактів і не матиме реалістичних пропозицій, як він зможе переконати інших?

Мазунов кивнув і сів до столу.

– Факти досить невтішні. Не звертай уваги на цифри, які подає Держкомстат. Насправді наша економіка десь на шістдесятому місці за показниками на душу населення й швидко скочується донизу. Ми – в значно гіршому становищі, аніж були наші східноєвропейські союзники, коли відмовились од комунізму, який не дав їм добробуту. – Він узяв зі столу теку з паперами й передав Кириліну: – Ось, подивися сам.

Кирилін переглянув папери з економічними викладками.

– Ці цифри не промовляють мені нічого такого, чого б не знала кожна радянська домогосподарка. Вони можуть лише переконати народ, що перебудова цілком назріла.

Він допив свій коньяк. Мазунов наповнив його чарку знову, але собі не став доливати.

– Перебудова не лише назріла, – спокійно сказав він. – Перебудова вже неуникна. Якщо ми не змінимо цілковито структуру економіки, то незабаром перестанемо бути навіть другорядною державою. Ми опинимося з простягнутою рукою серед найбідніших країн третього світу!

Кирилін зробив добрячий ковток.

– Добре, – сказав він. – Обґрунтований прогноз такого типу знезброїв би Корольова та його друзів із ЦК. Тому я не бачу тут проблеми.

– Проблема в тому, що для фінансування перебудови економіки нам потрібно сто мільярдів доларів. У нас їх нема.

– От ти й скажеш Президентові, звідки їх узяти, – кинув Кирилін. Коньяк робив усі речі простішими.

Мазунов скривився.

– Я не можу. Це неможливо з політичних причин.

– Нема нічого неможливого! – енергійно вигукнув Кирилін. – Які існують варіанти?

– Їх лише три. Перший: різко збільшити заощадження населення шляхом зменшення кількості споживчих товарів на ринку, девальвувати карбованець у двадцять разів, фактично конфіскувавши ті заощадження, а потім перейти до вільних цін, водночас приватизуючи все, що люди зможуть викупити.

Кирилін відставив склянку.

– Зростання цін та безробіття викличуть катастрофу. Це буде політичним самогубством.

– Саме так. Другий варіант – масштабне переведення військових витрат на цивільні потреби.

– Президент уже почав це робити. Армійське начальство й досі скрегоче зубами. Воно намагалося підключити до цього й КДБ, але Президентові пощастило-таки провести п’ятнадцятивідсоткове скорочення військового бюджету.

– Це дрібнички, – просто сказав Мазунов. – Врахуй непряме фінансування оборони, і ти отримаєш більш як двадцять відсотків національного доходу. Щоб привести ці видатки до пропорції, яка існує в Америці, потрібне скорочення на сімдесят відсотків.

Кирилін швидко тверезів.

– Але ж це виключено! Це ніколи не пройде через Президентську раду. Навіть якщо якимось дивом президент цього доможеться, то відбудеться військовий переворот!

– Отже, залишається третій варіант. Позичити на Заході.

Кирилін розвів руками.

– Половина членів Президентської ради виступатиме проти з політичних мотивів. Сам Президент виступить проти з мотивів практичних. Поглянь, що сталося з економікою Югославії: інфляція сягає двохсот відсотків, масове безробіття, страйки!

– Митю, ти дивишся лише на один бік проблеми. Без західної допомоги перебудова приречена. Але без перебудови приречена країна.

Кирилін наморщив лоба.

– Але справа не тільки в грошах, – вів далі Мазунов. – Нам потрібні інвестиції західних компаній у нашу економіку, щоб мати можливість експортувати якісну продукцію, та й своєму населенню її продавати. Нам потрібна тверда валюта на закупівлю сучасних технологій, особливо в комп’ютерній техніці, електроніці, щоб модернізувати промисловість. Але, незважаючи на численні візити Президента на Захід, експортнайновіших технологій до СРСР і досі заблокований.

– Отже, вибору немає, – задумливо промовив Кирилін. – Треба домовлятися із Заходом. Я колись займався такими речами з фірмою «Фіат», і це було не надто болісно. Як казав Ленін з приводу непу, ми тимчасово відступаємо, щоб перегрупувати сили й рушити швидко вперед.

Мазунов скривився.

– Але це лише половина проблеми!

Кирилін здивовано глянув на нього.

– Друга половина полягає в тому, що опрацювання всіх потрібних угод на традиційній двосторонній базі, враховуючи існуючі заборони, обмеження й таке інше, потребуватиме близько п’яти років. А за цей час настане крах! – Мазунов розвів руками. – Тотальний розвал грошової системи, споживчого ринку, всієї економіки!

– А за цей час, – додав Кирилін, уже цілком тверезий, – нездатність перебудови заповнити полиці крамниць погубить Президента. – Він замовк на кілька хвилин.

– Чи ти хотів би, щоб я підготував відповідний документ для Президента? – спитав врешті Мазунов.

Кирилін вирвався із задуми.

– Ти казав про неможливість двосторонніх угод...

– Я казав про брак вибору.

– Брак вибору?

– Єдиним способом розрубати гордіїв вузол міг би стати вступ до потужного західного економічного об’єднання, в якому нема обмежень на торгівлю чи технологічний обмін.

– Європейське співтовариство, «Спільний ринок»?

Мазунов криво посміхнувся.

– Я ж казав, що проблема не має розв’язання.

Кирилін знову замислився. Потім сказав:

– Підготуй свій аналіз економічної ситуації та всі можливі варіанти розв’язання проблеми. Решту залиш на мене.

Повернувшись на свою дачу, він витяг з гамана папірця, якого все-таки не викинув до сміття, – проект таємної угоди між Європейською спільнотою та Польщею.

РОЗДІЛ 15

На П’яцца-дель-Чітта-Леоніна Райєн ускочив у шістдесят четвертий автобус і лише потім згадав, що забув придбати проїзний квиток у кіоску. Це нагадало йому лекції з філософії моралі в Григоріанському університеті: чи це морально – сідати в автобус, не придбавши квитка, якщо знаєш, що в тім автобусі буде так тісно, що дістатися до компостера все одно неможливо? Згадавши студентські часи, Райєн вирішив спокутувати провину, віддавши сто лір першому-ліпшому, хто на те заслуговуватиме.

Першим, хто на те заслуговував, виявився кардинал Гардінг, що сидів за столиком на тротуарі під ресторанчиком «Грапполо д’Оро», де вони домовлялися зустрітись на обід. Кардинал був одягнений у простий священицький чорний костюм із стоячим комірцем, такий самий, як і в чоловіка, що сидів поряд з ним і видався Райєнові знайомим. Коротко підстрижене сиве волосся в того стирчало їжачком над довгим худим лицем з чималим носом. Загальне враження аскетичності порушували хіба чуттєві губи.

– Джеймсе, радий тебе бачити! – тепло мовив Гардінг, підводячись і тиснучи йому руку. – Як вони дбають про тебе тут, у Ватикані?

Райєн посміхнувся.

– Нема на що нарікати, отче. Принаймні поки що.

– Джеймсе, ти знайомий з кардиналом Бернаром Демером?

– Поки що не мав такої честі, ваша превелебносте, – відповів Райєн. Бернар Димер був головою Ради християнської єдності.

– Все приходить у належний час до того, хто чекає, – мовив Демер м’яким, ледь іронічним, як у всіх французів, голосом. Він так само як і Гардінг мало дбав про кардинальську гідність.

Уже в ресторані всі троє підійшли до столу із закусками посеред залу, стіни якого прикрашав ліплений фриз із виноградними гронами. Кардинали взяли баклажани й замовили першу страву, глянувши на меню, виписане крейдою на невеличкій чорній дошці при вході. Кинувши погляд на закуски та багате меню, Райєн сказав господареві, що замовляє те саме. Той глянув на нього з співчутливою усмішкою.

Коли принесли булочки, кардинал Гардінг замовив пляшку фраскаті. Господар, позирнувши на Райєна, порадив узяти кольї альбані, яке він рекомендує особисто і яке лише трішечки дорожче за фраскаті. Гардінг радо погодився.

Чудовий сонячний недільний день псувала лише гучна поп-музика, крики підлітків, ревіння мотоциклів, що гасали вузькою вулицею. Райєн подумав, що шуму стало більше, аніж у роки його навчання; а втім, може, це просто він постаршав.

Обидва кардинали відмовилися від солодкого й попрохали капуччіно. Райєн, дивлячись, як зникає таріль із тістечками, також замовив капуччіно.

Подавши три філіжанки кави із збитими вершками, присипаними шоколадною пудрою, господар невдовзі приніс пляшку амаро та три склянки. Кардинал Гардінг зробив протестуючий жест, але господар наполіг:

– На кінець обіду необхідний напій, що сприяє травленню! – І, зиркнувши на Райєна, додав: – Це за рахунок нашого закладу, отче!

Райєн охоче наповнив склянки. Ресторатор посміхнувся й залишив пляшку на столику.

– Бернаре, – мовив Гардінг, – я запросив вас нині на обід, бо мене непокоїть завтрашня сесія. В літаку я ознайомився з остаточним варіантом проекту резолюції про Реформацію. Він дуже відрізняється від того, що ми узгодили на робочій зустрічі.

Демер глибоко зітхнув і глянув у бік Райєна.

– За нього будьте спокійні, – сказав Гардінг. – Джеймс належить до тих приватних секретарів, на яких можна цілковито покластися.

– Це знову той Цінглер, – зітхнув Демер. – Жоден документ не може вийти зі стін віа дель Ерба без санкції Святої конгрегації віровизначення.

– Але ж це унеможливлює вашу роботу.

Демер знизав плечима й знову глипнув на Райєна.

– Цінглер посилається на владу папи. І я не знаю, хто, власне, за цим стоїть: він чи сам папа.

– Я ж казав вам, що Джеймс – надійна людина. Він не викаже не тільки наших, але й будь-яких таємниць.

Райєн поставив свою склянку на стіл.

– У цьому нема потреби, отче. Не зраджу жодної таємниці, коли скажу, що кардинал Цінглер не робить нічого без відома й схвалення святого отця.

– Я теж так думав, – сказав Демер. – Але від цього тільки гірше. Така політика Ватикану дедалі більше ізолює нашу церкву серед інших християнських конфесій.

– Але ж вони довіряють, Бернаре, й вам, і роботі вашої ради.

Демер розглядав напій мигдалевого кольору в своїй склянці.

– Понад двадцять п’ять років ми намагаємося втілити в життя рішення Другого Ватиканського собору. І мені здається, що до прориву вже недалеко. Англіканці та православні близькі до визнання папи римського не лише першим серед рівних, але й найвищою моральною владою всесвітньої, екуменічної церкви, а це, Бог свідок, дуже багато! Однак, – зітхнув він, – що ближчими до нас стають англіканці та православні, то вище підносить кардинал Цінглер планку папської зверхності...

Гардінг обернувся до Райєна:

– Тепер ви бачите, Джеймсе, чому я намагаюся бувати в Римі якомога менше.

– А все ота непогрішимість, – вів далі Демер. – Кожне слово святого отця освячується Цінглером як єдино законне та обов’язкове для всіх учення вселенської церкви.

Райєн почувався зобов’язаним захищати свого начальника.

– Але ж ідеться, отче, – сказав він, – лише про найважливіші питання віри та моралі, що стосуються всієї Церкви...

– На думку Цінглера, йдеться про все, окрім футбольних матчів. – Демер допив своє вино. – Та й то я гадаю, що він визнає моральне право на перемогу лише за тими командами, в яких висить у роздягальні образ Богородиці!

– Слід сказати, – додав Гардінг, – що дедалі більше захоплення культом Богородиці значно ускладнює діалог із протестантськими церквами в нашій країні.

Демер знизав плечима.

– По всіх західних країнах – те саме. Жінка не може бути священиком, але жінці слід поклонятися й молитись. Це теологічний нонсенс.

– Може, це випливає з одкровень у Фатімі? – наважився втрутиться Райєн.

Кардинали перезирнулися. Тепер уже Демер потягся до пляшки з вином.

– Це один з прикладів підліткових фантазій періоду статевого дозрівання, зроджених апокаліптичним характером католицької освіти. Боюся, що це досить типове для всіх відсталих сільських громад.

– Але ж двоє з тих дітей померли за якихось два-три роки, навіть не досягнувши підліткового віку, – нагадав Гардінг.

– Так, – додав Райєн, – але Лючія вижила. Вона стала черницею й мала видіння аж до часів другої світової війни.

– О так, – зітхнув Демер, – наша люба сестра Лючія... Шкода лише, що вона чекала від сімнадцятого аж до сорок першого року, щоб оголосити, буцімто Богородиця провістила кінець першої світової війни та початок другої, якщо люди не припинять ображати Господа.

– Але ж, отче, – наполягав Райєн, – після того останнього явління Богородиці сонце танцювало в небі, щоб довести істинність видінь дітей.

Демер уважно подивився на нього поверх склянки з вином.

– Чи ви справді вважаєте, Джеймсе, що в двадцятому столітті Бог мусить удаватися до подібних дешевих трюків, щоб люди повірили в його існування?

– Однак, отче, – запротестував Райєн, – при цьому диві були присутні сотні тисяч людей. Одкровення у Фатімі схвалено нашою церквою. Папа Пій XII особисто бачив повторення цього сонячного дива тут, у Ватиканських садах, коли робив свою непогрішиму заяву щодо Вознесіння Святої Богородиці.

Демер знизав плечима.

– На превеликий жаль, наші єпископи, кардинали й навіть папи мають погану репутацію, коли йдеться про Сонце. Свого часу вони наполягали, що Сонце кружляє довкола Землі, й недобре повелися з Галілеєм, який твердив протилежне.

Райєн не втримався від усмішки. Одначе, що робити з тим фактом, що Богородиця наперед оголосила точний час і місце сонячного дива, а сотні тисяч його свідків ставилися до розповідей дітей скептично, лише після сонячного танцю повірили їм?

Гардінг потер чоло долонею.

– А як там із Третьою таємницею, яку папа начебто мав відкрити усім тисяча дев’ятсот шістдесятого року?

– Саме так, – сказав Райєн. – Але папа, як видно, вирішив, що ця таємниця є надто жахливою, й не став її розкривати.

– Ага, – сказав Гардінг. – Мабуть, ішлося про кінець світу.

– Як завжди в таких випадках, – докинув Демер, і далі розглядаючи свою склянку.

– Ну добре, – мовив Гардінг, – усе це дуже цікаво, але нітрохи не допомагає нам у питанні тієї резолюції про Реформацію.

Демер підніс склянку й похмуро проказав:

– Гадаю, все, що ми можемо зробити, – це молитися, щоб Цінглер не використав отой будинок для того, для чого він використовувався колись.

Через його плече Райєн глянув на ренесансовий палац Шансері по той бік площі. За його елегантним різьбленим фасадом, потемнілим від римського смогу, колись писалися папські булли про відлучення від церкви.

Райєн натомість кивнув у бік площі ліворуч від палацу Шансері:

– Дуже добре, що він не використовує П’яцца-Кампо-дель-Фйорі за її колишнім призначенням.

Нині плодовий ярмарок просто неба, ця площа в часи Контрреформації була місцем страт: посеред неї вивищувалася статуя однієї з найвідоміших жертв Інквізиції – Джордано Бруно, спаленого 1600 року живцем.

– Так, – філософськи зауважив Гардінг, – ми мусимо бути вдячні, що нині церква принаймні не страчує людей.

РОЗДІЛ 16

Навесні о десятій ранку Олександрівський сад – одне з найспокійніших місць у Москві. Тільки опівдні на лавочках з’являться службовці найближчих контор, щоб розгорнути пакунки з бутербродами або зайняти чергу до автоматів газованої води чи до кіоска, де продають ріденьку каву з молоком. Десь аж у п’ятницю почнуть приходити весільні компанії, щоб покласти традиційні букети до могили Невідомого солдата. А довга черга до будки з квитками в кремлівські музеї неподалік Троїцької вежі виросте лише наприкінці весни.

Заклавши руки до кишень, Кирилін чекав біля грота навпроти обеліска, поруч з Арсенальною вежею.

Побачивши самотню постать, він наморщив лоба.

Крокуючи вздовж ряду червономармурових блоків, що вславляли радянські міста-герої, Бабакін, здавалося, випромінював спокій.

– То ви вже вирішили, як розв’язати проблему? – спитав він.

– Яку проблему?

– Запрошення до Європейської спільноти нашим польським друзям.

Кирилін подивився на свої черевики і обережно сказав:

– Президент вітатиме будь-яку ініціативу, що відкриє Європейську спільноту на схід.

– Але?

Тримаючи руки в кишенях, Кирилін дав спокій черевикам і глянув у небо.

– Але ми не можемо дозволити, щоб Польща в односторонньому порядку розірвала Варшавський пакт і приєдналася до НАТО.

– У цьому корінь проблеми.

Кирилін зітхнув.

– Якщо ця інформація просочиться, Генеральний штаб вимагатиме послати туди танки. Вони не стерплять приєднання до НАТО об’єднаної Німеччини, та ще й Польщі, після чого вже не буде війська Варшавського Договору на шляху із Заходу до Москви.

– І щонайменше половина Президентської ради підтримає генералів, – додав Бабакін.

– Президент публічно відмовився від «доктрини Брежнєва». Він оголосив, що втручання у внутрішні справи східноєвропейських країн – виключене.

Бабакін знизав плечима.

– Якщо Польща в односторонньому порядку рве Варшавську угоду й вступає до НАТО, це стане втручанням у внутрішні справи СРСР. Президент зможе виправдати інтервенцію.

– Все це просто гра словами, – мовив Кирилін. – Якщо ми пошлемо до Польщі танки, буде кривава бійня. Президент зумів вивести Західну Європу з-під впливу американців, а тепер там станеться новий вибух?

– Якщо він не зуміє спинити Польщу, то вибух станеться у нього в тилу.

Кирилін здивовано зиркнув на нього.

– «Память» та ОФТ обурюються розвалом імперії у Східній Європі. Але поки що цей розвал не зачепив безпосередньо саму Росію. Та я попереджаю вас, Дмитре Сергійовичу, вони не стерплять, якщо поляки плюнуть в обличчя Росії. Вони виведуть російські низи на вулиці Москви й Ленінграда.

– «Память» нікого не представляє, – кинув Кирилін.

Бабакін звів брови:

– Але вони організовані й уміють розпалити маси.

– Вони – фашисти.

– Звичайно, – згодився Бабакін. – Але наші дані свідчать, що сорок відсотків росіян вважають «Память» єдиною організацією, яка стоїть за Росію. Було б дурницею недооцінювати почуття образи, викликане тим, що прибалти, грузини, вірмени й багато інших націй зневажають росіян.

– Ви теж так вважаєте? – поцікавився Кирилін.

– Звичайно, ні, – м’яко мовив Бабакін. – Але більшість членів ленінградського обкому вважає так, не кажучи вже про ввесь партапарат Уралу та Сибіру. Більше того – переважна частина нинішнього керівництва КДБ. А додайте сюди Генеральний штаб – і Президент матиме проти себе величезну силу.

Кирилін подивився на обеліск великих революціонерів.

– Цей обеліск поставили для увічнення трьохсотих роковин династії Романових. Одна з перших акцій Московської Ради після революції: зняли двоголового орла з верха обеліска, а на камені викарбували імена великих революціонерів та мислителів. – Він обернувся до Бабакіна. – Президент не бажає повертати на вершок обеліска двоголового орла.

– Так само як і Філіпченко та його Народний фронт. Вони організують контрдемонстрації проти інтервенції в Польщі. Все закінчиться кров’ю.

– Ви хочете сказати, що єдиними варіантами можуть бути лише кровопролиття у Варшаві та кровопролиття у Москві?

– Не обов’язково. В неділю мені спала на думку ідея...

– Ну? – підохотив Кирилін.

– Ми нічого не скажемо Президентській раді. Це б спричинило б надто сильного тиску на Президента в бік військового втручання.

– Що ж ми зробимо?

Бабакін усміхнувся.

– Дуже просто. Ми не дамо Європейській спільноті зробити цю пропозицію Польщі.

– Ми їх чемно попросимо про це?

– Так, дуже просто! – Бабакін зробив паузу. – Перед зустріччю глав держав Спільноти у Польщі мусить статись інцидент, який би їх шокував. Шокував настільки, щоб вони відкинули пропозицію іспанського прем’єра. А для більшої гарантії – ще й поглибив би розкол між різними течіями колишньої «Солідарності».

– Що ви маєте на увазі? – підозріливо запитав Кирилін.

– Більшість керівництва польської служби безпеки пройшла підготовку в нас, у Балашисі. Ми вважаємо правильним і нині підтримувати контакти з деякими їхніми вищими офіцерами. Там достатньо таких, що не бажають для Польщі анархії під проводом «Солідарності» або клерикалів.

– Що, власне кажучи, ви пропонуєте?

– До середи працівники польської безпеки, видаючи себе за прибічників однієї з течій у «Солідарності», перехоплять одного з лідерів іншої течії й добряче його наб’ють, – сказав Бабакін. – Так, щоб запам’яталося.

– Але ж це варварство! Ми будуємо правове суспільство...

Бабакін знизав плечима.

– Існує лише три варіанти. Цей варіант обійдеться найменшим насильством.

– А що, як розкриється, що все це – справа служби безпеки?

– То вже нічого не важитиме, – посміхнувся Бабакін. – Шкоду буде зроблено, та й по всьому.

Кирилін поглянув на обеліск.

– Скажіть, на священика ви вчилися в єзуїтів?

Бабакін засміявся.

– Тільки не Леха Валенсу, – сказав Кирилін.

– Добре. Але когось досить близького до нього, щоб це не минулося непоміченим. То починати?

Кирилін нічого не сказав. Потім кивнув головою і пішов геть.

РОЗДІЛ 17

Гоффман підняв телефонну трубку: дзвонив примас Польщі. Гоффман перемкнув телефон на святого отця, потім звелів Райєнові скасувати офіційне запрошення на обід двадцятьох американських єпископів, що перебували у Римі з візитом.

На білому лляному обрусі в їдальні цього разу не стояло квітів. Усі стільці повернули так, щоб видно було екран телевізора. Коли папа підвівся для пообідньої молитви, його очі лишалися заплющеними. Все ж він промовив потрібні слова й перехрестився. Гоффман поглянув на годинник і ввімкнув телевізор: надійшов час випуску новин.

Радіожурналістка вела довгий репортаж про те, що італійський парламент відмовився збільшити римському муніципалітетові кошти на реставрацію пам’яток історії та культури, пояснюючи це тим, що смог руйнує пам’ятки швидше, аніж фахівці реставрують їх.

Ні папа, ні Гоффман не торкнулися принесеного черницями борщу. Райєн також не став їсти. Коли диктор заговорив про Польщу, всі черниці увійшли до їдальні.

– Нарешті виявлено машину, до якої сьогодні вранці затягли сенатора від «Солідарності» Тадеуша Вуйця, коли той виходив після меси з Гданського костьолу святої Бригіди. Авто належить не членові одного з ворожих Валенсі радикальних угруповань опозиції, як вважали раніш, а співробітникові польської служби безпеки.

Потім диктор узяв поданий йому аркуш паперу й прочитав:

– Щойно ми отримали повідомлення – Тадеуша Вуйця знайдено за двісті вісімдесят кілометрів на південь від Гданська, на узбіччі дороги, що веде до Ченстохови. Його було перевезено до шпиталю, але він невдовзі помер від численних внутрішніх крововиливів.

На екрані з’явилася фотографія – це був худий білявий чоловік з обвислими вусами, який сидів за столом з папою та Райєном тиждень тому.

– ...погода в області Лаціо до кінця дня залишиться сприятливою, отже...

Гоффман вимкнув телевізор. Папа повільно підвівся з-за столу, взяв свої чотки й рушив до дверей. Райєн намірився був іти за ним, але Гоффман зробив заперечливий рух рукою.

– Святий отець побуде на самоті у своїй каплиці.

Гоффман опустився навколішки на червоному килимі, перед іконою Богородиці, й мовчки почав молитися. Райєн приєднався до нього.

Врешті вони пішли до свого кабінету. Гоффман сів за стіл, нижня щелепа у нього випнулася.

– Це покладе край заграванню Фазоло з дияволом!

– Але чи можна бути певним, що... – почав був Райєн, але погляд Гоффмана змусив його замовкнути.

– Як ви гадаєте, отче Райєн, що спричинило поразку комунізму в Польщі, Угорщині, Чехословаччині? А я вам скажу: зовсім не переговори кардинала Фазоло з комуністичною владою. Тим часом як Ватиканські дипломати домагалися якихось таємних угод, священики та віруючі відкидали компроміси. Люди зверталися до церкви, щоб вона вела їх за собою, а не до уряду чи Ватикану. Саме церква не дала вмерти національному духові. Саме церква допомагала створенню масових рухів за суспільну справедливість. Саме церква зберегла в людей віру. – Гоффман зняв окуляри й суворо глянув на Райєна. – Коли церкву репресіями загнали в підпілля, її священики й парафіяни не полишали молитов до Богородиці. І Богородиця винагородила вірних, як і обіцяла в Фатімі. Вона надихнула людей, які піднялися й перемогли одну з наймогутніших сил у світі. – Гоффман сердито стукнув кулаком по столі. – Увесь комуністичний апарат у Польщі, таємна поліція і окупаційна армія були б розгромлені дощенту, якби Ватикан не наполіг, щоб «Солідарність» пішла на компроміс із комуністами, аби не дратувати Росію. І ось результат! З цього моменту – жодного компромісу з дияволом!

– Чи правильно буде ототожнювати комунізм з дияволом? – запитав Райєн.

– Звичайно, правильно! Друга тайна Фатіми свідчить цілком ясно: Росія – знаряддя сатани. Смертний, навіть такий премудрий, як Фазоло, не може перехитрити диявола. Тільки непорочне серце Діви Марії обіцяє нам перемогу над сатаною. Тільки так ми, врешті поконаємо комунізм і принесемо мир усьому світові.

– Але, монсеньйоре, для цього слід поконати комуністів у Радянському Союзі, а Радянський Союз, на відміну від Польщі, Угорщини та Чехословаччини, не є католицькою країною.

Гоффман вийшов до кабінету папи й повернувся з книжкою. Перш ніж надіти окуляри, він значущо поглянув на Райєна.

– Якщо ви не вірите мені, то, може, повірите Богородиці. Сестра Лючія записала дослівно Другу тайну Фатіми. – Він почав читати: – «Якщо моїх закликів не послухають, то Росія поширить своє зло на цілий світ, викликаючи війни та переслідування церкви. Добро стане мучеником, святий отець також страждатиме, навіть деякі держави будуть знищені. Та зрештою моє непорочне серце возрадується. Святий отець поверне Росію в лоно церкви, і мир запанує у усьому світі». – Гоффман одірвавсь од книги. – Ці слова Богородиця мовила саме тоді, коли Ленін та його більшовики прийшли до влади у Росії. І все, що прорекла Пречиста, збулося. Церкву переслідували і в Росії, і в Східній Європі. Цілі християнські держави – такі, як Литва та Україна, перестали існувати й розчинилися в Радянському Союзі. На папу Іоанна Павла II було вчинено замах – тут, на площі Святого Петра, у день Пречистої Діви з Фатіми. Якщо це не було пересторогою Божою, то я не знаю, що це було!

– Але ж, здається, папа Пій XII прилучив Росію до непорочного серця Діви Марії?

Гоффман знову розкрив книгу й підкреслив нігтем місце внизу сторінки.

– Сестра Лючія твердила, що у видінні тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року Матір Божа сказала їй, що Бог зможе порятувати Росію лише тоді, коли святий отець наверне її до істинної віри разом із усіма єпископами вселенськими. – Його очі, побільшені скельцями, сяяли, як діаманти. – Святий отець молив Матір Божу про те, щоб вона дала йому дожити до цього навернення Росії, до світанку обіцяної доби миру в цілому світі. Крах комунізму в Східній Європі став знаком для нас. Наш обов’язок, отче Райєн, обов’язок тих, що вірять не в дипломатію Ватикану, а в небесні сили, – зробити все для здійснення бажання святого отця.

Частина друга ЛІТО

РОЗДІЛ 1

Ендрю Граймс мав рацію. Рим був земним пеклом, принаймні влітку. За студентських часів Райєн о цій порі або повертався до Англії на священицьке стажування, або втікав до літніх осель Англійського коледжу в Палаццолі на Альбанських пагорбах. Але тепер він конав під важким запиналом спеки й вологості, що душить Рим від липня й до вересня.

Ще гірше було в папському палаці. Покої папи містилися в палаці Сікста V, збудованому навкруг малого квадратного подвір’я й сполученого з іншими частинами папського палацу лоджіями, що з півночі виходять на подвір’я Сан-Дамазо. Двері до покоїв на горішньому поверсі в бік Третьої лоджії перетворилися на кордон між секретаріатом та найближчим оточенням папи.

Райєн перетинав цей кордон двічі – з нагоди запрошень на маленькі затишні прийоми з обідом в архієпископа Бенедетті. Щойно він відхилив третє запрошення – почасти тому, що почувався незручно в суто чоловічому товаристві Палацціна-делла-Зукка, а почасти тому, що монсеньйор Гоффман сприймав таке приятелювання як нелояльність щодо папського почту.

Райєна гнітило те, що його прагнення виявити свою відданість не знаходило належного відгуку. Монсеньйор Гоффман і далі ставився до нього з пересторогою, наче в чомусь його підозрюючи. Польські черниці трималися так само відсторонено. Папа був ласкавіший, але ж він не міг стати йому, Райєнові, за старшого брата, як колись кардинал Гардінг, – він був папою, людиною, яку величезна відповідальність відокремлювала від решти смертних.

Райєн заходився прибирати на маленькому столику, що притулився між двох кутніх вікон в особистому кабінеті папи. Він склав докупи в певному, як вважав, порядку аркуші з нотатками для промов, списані від руки й розкидані на обтягненому червоною шкірою столику. Потім поклав їх між лампою і сучасним залізним розп’яттям, а поруч із замкненою дерев’яною скринькою розташував охайним стосом Біблію, Псалтир, Требник та життєпис сестри Лючії. Справи, над якими працював папа, він забрав з собою до кабінету. В цей час Гоффман був на папській аудієнції в державній бібліотеці поверхом нижче.

Державний секретар передав ці справи папі напередодні ввечері. Кожну з них називали «каміч’я», тобто «сорочка»; це був, власне, подвійний аркуш з документом від однієї з дикастерій курії всередині й висновком-резюме згори. Під висновком державний секретар дописував власні міркування, думки й додаткову інформацію.

Папа відкинув рекомендацію кардинала Фазоло дещо пом’якшити цілковиту заборону церквою штучних засобів контролю за народжуваністю для країн, де кричущою проблемою став голод, дитяча смертність та СНІД. Він також відхилив усі три запропоновані кандидатури на нью-йоркську єпархію в США.

Та найкатегоричнішу папську резолюцію було поставлено на «каміч’ї» з листом, написаним архієпископом Бенедетті. В ньому підсумовувалися промови радянського лідера із закликом до побудови спільного європейського дому й пропозиціями до тіснішого співробітництва між Заходом в особі Європейського співтовариства і Сходом, представленим Радою Економічної Взаємодопомоги. Кардинал Фазоло пропонував найсвятішому отцеві позитивно відгукнутися на ці ініціативи у власному зверненні до Європарламенту. Розгонистими, неоковирними літерами папа написав: «Святий престол заперечує проти економічної допомоги будь-якій країні, що тримає інші народи в рабстві».

Щоденно зустрічі папи з низеньким державним секретарем в окулярах стали коротшими. Одного разу Райєн навіть почув, як гранично чемний Фазоло підвищив голос, утративши надію донести свої аргументи до співрозмовника. Після вбивства Вуйця й провалу плану приєднання Польщі до Європейської спільноти Райєн ніколи не бачив, щоб Фазоло, підіймаючись сходами з бібліотеки, усміхався.

Райєн перебіг поглядом по сніжно-білих портьєрах. Він зрозумів, чому папа Іоанн XXIII назвав горішній поверх палацу Сікста V своєю в’язницею. Самотність була тут часом майже нестерпна.

Чорний телефон на Райєновому столі задзвонив.

– Pronto. Qui parlo Don Ryan^[4], – сказав він у трубку.

– Отче, – пролунав голос черниці з центрального Ватиканського комутатора, – з вами хоче розмовляти міс Дайяна Лоренс.

Райєн звів брови. Він не міг пригадати такого імені.

– Вона каже, що була однією з найближчих подруг Кеті Мегвайр... Отче, ви мене чуєте?

– Так... – У Райєна враз перехопило в горлі. – Будь ласка, з’єднайте мене з нею.

– Отче Джеймсе Райєн, – почувся низький голос з американською вимовою, – перепрошую, що звертаюся до вас так, але я в Римі, і мушу з вами зустрітися.

– Кеті ніколи не згадувала...

– Це й не дивно. Але це не телефонна розмова. Давайте зустрінемося.

Райєнова думка працювала швидко. Назавтра на обід до папи запрошено предстоятеля української греко-католицької церкви на вигнанні. Там буде монсеньйор Гоффман.

– Завтра? Скажімо, за чверть до другої?

– Де?

– Обеліск на площі Святого Петра, – сказав Райєн, не замислюючись.

– Домовилися.

– Міс Лоренс, як я вас упізнаю?

Пролунав тихий сміх.

– Не турбуйтеся. Кеті надіслала мені стільки ваших фотографій, що вистачило б на альбом. Чао!

Цієї ночі Райєн не міг заснути. Йому здавалося, що це від спеки. Вранці він не міг зосередитися на месі в папській домашній церкві й майже не слухав Гоффманових пояснень про політику Ватикану щодо гостя, запрошеного на обід.

Кардинал Андрій Чупринка, найвищий архієпископ митрополичого престолу у Львові, що на Західній Україні, отримав для себе й свого невеличкого почту кілька приміщень на П’яцца-Мадонна-дей-Монті на другому березі Тібру. Найбільш націоналістичні кола української церкви зажадали, щоб їхній вождь на вигнанні дістав титул патріарха. Вони твердили, що з усіх церков східного обряду саме українська церква перебуває в найтіснішому єднанні з Римом. Однак Ватикан відмовив. Зробити навпаки, пояснював державний секретар, означало б визнати вимоги українців щодо їхньої державної незалежності, а це спричинилося б до ускладнень із Радянським Союзом, який завоював Східну Україну 1920 року й анексував Західну 1939-го. Услід за своїм попередником Чупринка дістав титул кардинала. Та українці сприйняли цей подарунок як уламок підупалої імперської величі Риму, не гідний предстоятеля їхньої національної церкви. З типовим римським прагматизмом державний секретар вигадав потому нечуваний церковний титул «найвищого архієпископа». Однак значна частина українців і далі називала Чупринку своїм патріархом.

О першій тридцять монсеньйор Гоффман провів кардинала Чупринку до вітальні в папських покоях. Сповнений гідності й значущості предстоятель української греко-католицької церкви ніс на голові білу циліндричну візантійську митрополичу митру, з якої ззаду спадав білий серпанок. Як ознаку свого високого сану, він замість малинового кардинальського пояса мав білий омофор на плечах, а західний хрест йому заміняла панагія з іконкою.

Райєн потиснув руку високому сивобородому Чупринці, попросив вибачення й пішов.

Сутану він замінив на чорний священицький сурдут. Коли він переходив площу Святого Петра, простуючи до обеліска, серце його шалено калатало.

Можна було не боятись розминутися з Дайяною Лоренс на людній площі. Ця засмагла білява жінка в легкій білій сукні вище колін не мала того рудого волосся, як у Кеті, але викликала таку саму довіру.

Підійшовши до Райєна, вона простягла руку й усміхнулася.

– Привіт! Як добре, що ми нарешті зустрілися.

– Радий бачити вас, міс Лоренс, – зніяковіло проказав Райєн.

Вона кивнула головою в бік студентів, які юрмилися навколо обеліска.

– Ці хлопці нагадують мені, що я вже досить стара й без вашого «міс Лоренс». Мене звати Дайяна. І мені жарко. Ходімо, поп’ємо десь пива.

Вони вийшли з площі Святого Петра й попростували вниз по віа ді Порта до однієї з кав’ярень із жовтими пластиковими стільцями й столиками під червоними скатертинами. Сіли за столик просто на вулиці, і Дайяна доволі пристойною італійською замовила два пива.

– Гадаю, що повинна все вам пояснити. Не заперечуєте? – запитала вона, припалюючи ментолову сигарету. – Гидка звичка. – Вона затяглася й випустила хмарку сизого диму. – Ми з Кеті ходили до тієї самої монастирської школи в Бостоні, а потім разом вступили до Радкліффа. По закінченні Кеті працювала над магістерською з менеджменту в Гарварді. А я подалася на дипломатичну службу. Дістала місце помічника аташе з питань культури. У Москві, уявіть собі. Справжнісіньке пекло.

– Вона ніколи не розповідала...

Дайяна засміялася.

– На той час Кеті вже зробила свій вибір. У листах вона тільки й писала про хлопця-англійця з ірландським прізвищем, якого зустріла в Гарварді. Одна моя половина від тих листів нудилася, друга – заздрила. – Вона окинула його оцінювальним поглядом. – Від часу тих фотографій ви не змінилися. В Кеті завжди був добрий смак.

Райєн почервонів і втупився в своє пиво.

Дайяна прикурила другу сигарету.

– Я збиралася приїхати на ваші заручини, але все пішло шкереберть. Страшні переслідування дисидентів. Щеранський сів на тринадцять років. Дали строк Гінзбургу. Всі відпустки в нашій частині посольства відклали. – Вона пригасила недопалок у попільничці. – Тепер мені здається: добре, що я не поїхала...

Райєн уважно роздивлявся ринви на будинках.

– Вибачте, – м’яко сказала вона, – про це сумно згадувати... Але я хотіла сказати...

– Я знаю, – промовив він.

– Її мати написала мені. Вона вважає, що той нещасливий випадок стався не з вашої вини...

Він кивнув головою, хоч сам у те не вірив. Як же він міг бути в тому не винний?

По хвилі вона спитала:

– Ви обідали, Джеймсе?

Він похитав головою.

– Я теж ні. – Вона підійшла до прилавка й повернулася з тарілкою. – Сендвічі з шинкою. Ще по пиву?

Райєн кивнув головою.

– Але потім я муситиму йти.

– О’кей. – Вона простягла йому другу бляшанку пива. – Я ще якийсь час побуду тут. І хотіла б якось витягти вас на справжній обід.

– З приємністю, але я рідко знаю наперед, коли випаде вільна часина.

– Дарма. Ось моя картка. – Вона дописала на звороті візитки домашню адресу і номер телефону. – Я живу в Трастевере. Не найфешенебельніша частина міста, але квартира велика, до того ж там рідко коли надибаєш когось із посольства...

Райєн поглянув на лицьовий бік картки.

– «Аташе з питань культури Посольства Сполучених Штатів Америки в Італійській республіці», – прочитав він уголос. – Я вражений.

– Так і треба. То ми домовилися?

– Так.

– Я чекатиму.

Райєн дивився, як Дайяна Лоренс ішла по віа Порта ді Анджеліка в бік площі Святого Петра ходою точнісінькою такою, як колись ходила Кеті. Він думав про те, що принесе йому ця зустріч.

РОЗДІЛ 2

Кирилін послабив краватку й розстебнув верхнього ґудзика сорочки. Літо видалося на диво спекотливе і вологе.

Він посунув назад крісло, підвівся, відхилив нові сніжно-білі портьєри й визирнув з вікна свого кабінету.

Небо над Красною площею нависло важке й загрозливе. Праворуч за Спаською вежею різноколірні маківки й бані собору Василія Блаженного, схожі на цибулини, ананаси й шишки, стверджували торжество російської величі й несмаку. Збудований Іваном Грозним на честь взяття Казані, собор був освячений ім’ям Покрови Пресвятої Богородиці, але серед людей його називали ім’ям блаженного юродивого, похованого під соборними мурами. Тепер це була філія Історичного музею і число її відвідувачів щороку зростало, а число відвідувачів святині радянського народу – мавзолею Леніна – щороку зменшувалося.

Прямокутні яруси цієї похмурої гробниці з червоного граніту підносили, л ліворуч від собору, одразу за кремлівською стіною. Людський ланцюжок тягнувся через Красну площу, завертав ліворуч і зникав з очей за Микільською вежею. Обмежуючи час доступу до мавзолею і вишиковуючи людей у черзі не більше, ніж по двоє в ряд, вартові з КДБ примудрялися розтягти чергу аж за головну будівлю Історичного музею з північного боку Красної площі; адже ця черга за будь-яких умов мала залишатися найдовшою в Москві.

Грозові хмари пролилися на площу зливою. Вервечка відвідувачів мавзолею під дощем виглядала безпорадно.

Увагу Кириліна привернула вулиця Куйбишева якраз навпроти його вікна. Під величезною спорудою ГУМу водії припаркованих машин похапцем знімали чи, навпаки, ставили щітки на «двірники». Мало хто наважувався залишати щітки без нагляду бодай на кілька хвилин – це був дефіцит, і сподіватися дістати нову пару замість поцупленої не випадало. А втім, радянські люди знімали ті щітки не через крадіжки – скоріше це був для них лише ще один спосіб подолання труднощів у постачанні.

Позіхнувши, Кирилін повернувся до столу. Його план отримати від Європейського співтовариства сотню мільярдів доларів на капіталовкладення й нові технології провалився. Західні газети високо поціновували намальовані Президентом контури спільного європейського дому, але політики не поспішали розчиняти двері Європейського співтовариства перед Радянським Союзом. Радіо Ватикану знову вперто доводило, що спільний європейський дім матиме сенс лише в тому разі, коли його мешканці зможуть самі обирати, в якій квартирі їм жити, а радянські республіки матимуть реальну змогу скористатися зі свого конституційного права на вихід із СРСР.

Президент на своїй чорноморській дачі готувався до майбутнього візиту в Сполучені Штати. Кемп-Девідська зустріч із Президентом США була останнім шансом одержати кошти на оздоровлення радянської економіки.

Виявом зневіри Президента стало те, що він звертався по допомогу до країни, яка понад сорок п’ять років відігравала традиційну роль головного ворога...

Президент вирушав на південь з кепським настроєм. Перед від’їздом він просив Кириліна «тримати позиції», але тепер усе розвалювалося на очах. Кирилін знову розгорнув червону теку на столі й прочитав:

ЦІЛКОМ ТАЄМНО

Комітет державної безпеки СРСР Москва

вул. Дзержинського, 2

тел.: (095) 221-07-62

ЗАХІДНА ВНУТРІШНЯ. ПРИКОРДОННА СМУГА

Звіт підкомітету Президії КДБ

Кому: Політбюро ЦК КПРС

Від кого: Голова Комітету державної безпеки СРСР

Категорія: Цілком таємно

Звіт було надіслано до кабінету Президента в будинку ЦК на Старій площі. Минуло два дні, поки цей звіт подолав відстань у чверть милі секретним підземним переходом від Старої площі до Кремля. Навіть надісланий до Фороса факсом, цей звіт усе одно потрапить до Президента на два дні пізніше, ніж до решти членів Політбюро.

Звіт залишав похмуре враження. Висновки й рекомендації Благова починалися з трьох прибалтійських республік. Становище там загрозливо нестійке. Естонія, найпівнічніша й найменша з тих республік, повністю ігнорує загальносоюзні закони. Благов рекомендував згорнути експеримент з економічною незалежністю, адміністративними шляхами перекрити торгівлю із Заходом і всіляко зміцнювати КПЕ на платформі КПРС на противагу незалежній компартії.

У Латвії піднесення націоналізму вилилося в обмеження прав 40% російськомовного населення. Благов рекомендував усунути Першого секретаря КПЛ, який не спромігся забезпечити дотримання людських прав у республіці, і замінити його товаришем Ігнатовим, що розіб’є націоналістичний рух, протиставивши йому програму суворого забезпечення прав усіх радянських громадян. Республіканський КДБ надасть усю необхідну допомогу.

У Литві політика поступок виявилася згубною. Католицькій церкві дозволили піднести голову, а вона, замість подякувати, підтримала народний рух «Саюдіс» і спонукала його стати на відверто сепаратистську платформу.

Реформістам із КПЛ дозволили створити на противагу «Саюдісу» незалежну від Москви компартію – але це дало протилежний результат. Незалежна КПЛ не змогла або не схотіла протидіяти вимогам екстремістів і навіть у реформованому вигляді не спромоглася відтягнути симпатії населення від «Саюдіса». Все це призвело до одностороннього проголошення литовським парламентом незалежності. Благов рекомендував дискредитувати лідерів «Саюдіса» в пресі публікаціями про їхнє приватне життя, а щодо Литви застосувати економічні санкції – обмежити постачання сировини й товарів з СРСР, створити труднощі з електроенергією та паливом і в такий спосіб змусити литовців рахуватися з геополітичними реаліями.

Найбільше схвилював Кириліна наступний розділ:

«Українська PCP.

Друга після РРФСР за населенням радянська республіка, визначальна з трьох подальших причин.

1. УPCP – ключова ланка західної внутрішньої прикордонної смуги, стратегічний коридор завширшки 450 км від Росії до Польщі й далі до Німеччини; дві бази міжконтинентальних балістичних ракет, життєво важливі для обороноздатності Росії, розташовані на Україні під Первомайськом і Деражнею. Крім того, понад тисячу ядерних боєголовок складовано в таємних бункерних сховищах у Карпатах.

2. На Україну припадає понад 20% промислового виробництва Союзу й понад 25% його сільськогосподарської продукції. Тут розташовані значні родовища заліза, вугілля, іншої важливої сировини.

3. Україна значною мірою забезпечує Радянський Союз електроенергією.

Націоналістичні настрої, якими українська греко-католицька церква розпалює ненависть до всього радянського й соціалістичного, чорнобильська ядерна катастрофа, заворушення серед частини робітників, особливо на Донбасі, а також надто широка гласність у сусідніх республіках – усе це разом зумовило появу кількох антирадянських груп, які об’єднують широкий спектр людей від крайніх правих націоналістів, войовничих християн, інтелігенції, студентів, хуліганів до представників страйкомів і неформалів-«зелених».

Перший секретар ЦК КПУ тов. Будко виявив виняткове вміння протидіяти в співробітництві з КДБ усім спробам таких груп порушити соціалістичну законність.

Однак робітничі заворушення у Східній Україні тривають, і це дає підстави для занепокоєння. В Західній Україні небезпечну активність виявляють групи, які свої цілі маскують гаслами сприяння перебудові. З їхніх кіл почали лунати заклики до відокремлення від СРСР. Особливою проблемою є існування української греко-католицької церкви (також відомої як уніатська церква – через унію з Римом). Вона була розпущена в 1946 році через її антирадянське, антисоціалістичне спрямування, але сьогодні закон про свободу совісті відкрив можливості для її відродження. За оцінками, вона налічує щонайменше 5 млн, віруючих, які постійно порушують статтю 227. Також нелегально діють 600 священиків, 14 єпископів та три семінарії. Сьогодні її керівництво закликає до повернення церков та майна, вилученого 1946 року в користування державі або ж переданого російській православній церкві в рамках політики соціалістичної інтеграції в СРСР. Ця церква підтримує постійні контакти зі своїм еміграційним центром у Римі, організовуючи в західних засобах масової інформації пропагандистські кампанії з вимогою повернути її колишню власність. І все це – під гаслом додержання свободи совісті. Будь-яке повернення цій церкві її колишньої власності неприпустиме, оскільки це позбавить російськуправославну церкву більш ніж половини діючих парафій та прибутку й забезпечить організаційну базу для сепаратистського руху.

Рекомендації.

1. Надавати всіляку підтримку тов. Будку й Політбюро ЦК КПУ в їхній роботі, спрямованій на підтримання соціалістичної законності в республіці.

2. Частини Дев’ятого управління КДБ, сформовані тільки з росіян, використати для підсилення охорони баз балістичних ракет у Первомайську й Деражні та складів боєголовок у Карпатах – чисельністю до полку на кожний об’єкт, а також для охорони аеродромів стратегічної бомбардувальної авіації в Старокостянтинові, Полтаві, Городку, Житомирі й Львові – чисельністю до батальйону на кожний об’єкт. Частини Дев’ятого управління, що сьогодні виконують ці завдання і мають у своєму складі військовослужбовців українського та білоруського походження, вивести за межі України.

3. Не допускати ніяких поступок у справі легалізації української греко-католицької церкви. Навпаки, застосовувати якнайжорсткіші заходи щодо її керівників, які порушують закони СРСР та Української PCP.

Уповноваженому в справах релігії при уряді УРСР продемонструвати міжнародній громадськості відданість СРСР принципам дотримання свободи совісті шляхом розширення діяльності на Україні російської православної церкви, яка поважає радянські закони й не перебуває на службі в іноземних держав».

Кирилін згорнув теку. Бабакін попереджав його, що звіт Благова призначався на осінь. Благов поспішив – і закінчив його, коли Бабакін ще відпочивав у мисливському будинку.

Від Москви до Завідова дві години їзди. Кирилін знайшов номер телефону мисливського будинку, зняв трубку з зеленого апарата й набрав номер. Сказавши «О четвертій має бути сухо», він поклав трубку на місце.

О пів на четверту він визирнув із вікна. Літня гроза закінчилася, сонце вже підсушило Красну площу. Коли вже й погода його слухається, то й решту питань він вирішить, не турбуючи Президента.

РОЗДІЛ 3

Протягом трьох наступних тижнів Райєнові пощастило зустрітися з Дайяною Лоренс двічі. Це було не просто.

Гоффман поїхав на три дні до Гданська відвідати хвору матір, а потім відбув п’ятиденну прощу до Фатіми. Єдиною перевагою його відсутності було те, що тепер Райєн більше часу проводив зі святим отцем.

Повернувся Гоффман з сильним кашлем і температурою. Заступник директора Ватиканської медичної служби хотів покласти його до клініки на обстеження або ж у крайньому разі забрати від цієї убивчої спеки й перевезти до папської літньої резиденції в Кастель-Гандольфо. Гоффман рішуче відмовився. До Кастель-Гандольфо він зможе поїхати лише зі святим отцем, не раніше, ніж у середині серпня. Найбільше, на що він погодився – це залишатися до дев’ятої ранку в ліжку, по обіді якомога довше відпочивати, а відразу по вечері лягати.

Працюючи над «каміч’ями», Райєн, поки папа давав комусь п’ятнадцятихвилинну аудієнцію в державній бібліотеці поверхом нижче, почув кашель з мансарди. Відклавши «каміч’ю» зі звітом папського нунція про політику західних урядів щодо дотримання релігійних свобод у СРСР, він пішов на кухню, попросив у черниць склянку води й поніс її нагору Гоффманові.

Гоффман сидів у ліжку. По його обличчю стікав піт. Великі вологі плями проступили на блакитній піжамі.

Обличчя видовжилося, й риси його стали ще гострішими.

– Добрий ви чоловік, – сказав Гоффман, коли Райєн подав йому склянку води.

– Зателефонувати лікареві Масалі?

– Ні, звичайно.

– Чи можу я щось зробити для вас, монсеньйоре?

– Ні. Але ви можете зробити дещо для святого отця.

– Все, що в моїх силах.

Гоффман надів окуляри в сталевій оправі й уважно подивився на Райєна.

– Отче, ви з нами вже три місяці...

– Так, монсеньйоре.

Гоффман кивнув головою.

– Святий отець вірить вам.

Серце в Райєна мало не вискочило з грудей. Самотність останніх місяців розвіялася від цих простих слів.

– Я дуже вдячний за цю довіру, монсеньйоре.

Гоффман знову кивнув головою.

– Масала заборонив мені подорожувати, поки з’ясується, що з моїм здоров’ям. Святий отець хотів би послати вас замість мене в закордонну поїздку.

– Святий отець може звеліти мені...

Гоффман нетерпляче махнув рукою.

– Святий отець не хоче вам веліти. Ви дали обітницю, отож не зможете відмовитися. А це не така подорож, що входить до кола ваших звичайних обов’язків. Святий отець хоче, щоб ви були вільні відмовитись. Він не стане думати про вас погано, якщо ви відмовитесь.

– Звичайно ж, я все зроблю для святого отця, – сказав Райєн.

– Добрий ви чоловік. Я знав, що ви скажете «так». Але, Джеймсе, ця подорож пов’язана з небезпеками. – Вперше Гоффман назвав його на ім’я.

– Скажіть, що я маю зробити.

– Святий отець хоче, щоб ви одвезли й передали на Україну, в Київ, одну картину.

– Хіба це заборонено?

Гоффман ретельно добирав слова.

– Ні. Там є приватний будинок у районі Святошина, де уповноваженим у справах релігій офіційно зареєстровано молільню для римсько-католицької громади. З Одеси до них щонеділі приїздить священик правити месу. Католицька громада в Києві невелика, це переважно поляки та угорці, і святий отець вважає, що образ із Риму покаже їм, що ми про них не забули.

– Це було б чудово. Я матиму за честь виконати таке доручення.

– Образ святого Петра має не надто велику грошову вартість. – Гоффман зайшовся новим нападом кашлю. – Але святий отець хотів би, щоб ви, їдучи Україною, зробили ще одну зупинку й передали ще деякі речі.

– Гаразд, – відповів Райєн. – Цю поїздку готуватиме відділ архієпископа Бенедетті?

– Ні. – Гоффман знову закашлявся. – Вони надто завантажені своєю дипломатичною роботою. Святий отець не хоче обтяжувати їх додатковими обов’язками. Архієпископ Корчан знає, що слід зробити.

Райєн осміхнувся.

– Ви не дуже схильні до церковної дипломатії...

Маленькі селянські очі втупилися в Райєна.

– Пречистій Діві потрібні не дипломати, а святі.

– Сподіваюся, для цієї подорожі їй не потрібні мученики, – пожартував Райєн у відповідь.

Архієпископ Корчан призначив Райєнові зустріч не в Державному секретаріаті, в просто у Ватиканському банку. Райєн спустився в подвір’я Сікста V. Дорогою він кивнув головою вартовому в скляній будці праворуч від арки й крізь матові скляні двері пройшов у застелений брунатними килимами передпокій.

Секретар провів його до сучасного кабінету. За великим директорським столом нікого не було: архієпископ Корчан відпочивав у чорному шкіряному кріслі біля низького кавового столика, а ліворуч від нього на чорній шкіряній канапі скромно сиділа молода черниця.

Корчан підвівся.

– Радий бачити вас, Джеймсе, – сказав він по-англійському. – Дозвольте відрекомендувати вам сестру Ірину з ордену сестер-василіянок.

На невеличкому чарівному обличчі сестри Ірини, де вирізнялися великі карі очі, з’явилася соромлива усмішка. Її "вбрання являло собою щось середнє між традиційною одежею черниць із папських покоїв та звичайним одягом, якому віддають перевагу в американських релігійних орденах. Сіра намітка покривала, хоч і не повністю, її чорне волосся. Сіра, застебнута до самої шиї блузка мала вузький білий комірець. Срібний хрестик на ланцюжку та золота обручка Христової нареченої довершували її черничі відзнаки. Коли Райєн сів поруч із нею, вона розрівняла бганки на сірій, до колін, спідниці.

– Сестра Ірина супроводжуватиме вас. – Корчан перейшов на італійську. – Вона не говорить по-англійському, але по-італійському – вільно.

Райєн поглянув на черницю, тоді перевів погляд на Корчана.

– Звичайно, якщо ви згодні, – сказав Корчан. – І якщо ви володієте польською, українською та російською краще, ніж мені здається.

– Польською?

Корчан кивнув головою.

– Ось квитки на літак до Варшави й назад, виписані на ваше ім’я й на ім’я сестри Ірини.

– Казимєж Гоффман говорив про Україну.

– Звичайно ж. Вас зустрінуть в аеропорту, ви перебудете ніч у Варшаві й отримаєте квитки на поїзд. Власний паспорт і сутану вам краще буде залишити у варшавських господарів. – Він розкрив великого конверта. – Ось паспорт та інші папери на ім’я Яцека Комара. У Варшаві вам дадуть звичайний костюм, і далі ви поїдете вже як німий брат сестри Ірини. – Корчан замовк, спостерігаючи за виразом Райєнового обличчя. – Це просто пересторога, самі розумієте. Ми воліємо вбезпечити Святий престол від можливих ускладнень. – Очі його зблиснули. – Тому й не хотіли пропускати це крізь секретаріатські «каміч’ї».

Райєн зателефонував Дайяні Лоренс, щоб перенести час зустрічі, пояснивши, що наступного дня вилітає за кордон, а доти повинен ще забрати дещо з священицького одягу в кравця.

– Гаммареллі? – блискавично спитала вона.

– Так, – спантеличено відповів Райєн.

– Це поруч із Пантеоном.

– Поруч...

– За два квартали по другий бік від Пантеону є невеличка площа – П’яцца Ронданіні. На ній ви знаійдете маленький ресторанчик під назвою «Л’Анджолетто». Це одне з небагатьох міедь у Римі, де добре готують рибу. Чекатиму вас там о другій. Чао!

Райєн хотів був сказати ще щось, але вже лунали гудки.

Проминувши темну й вузьку віа дель Честарі, Райєн завернув ліворуч до Гаммареллі на віа ді Санта-К’яра. Через чверть години він вийшов від папського кравця з двома картонними коробками й рушив через П’яцца-делла-Мінерва, потім уздовж потемнілого фасаду ренесансового палаццо, в якому містився найелітніший навчальний заклад католицької церкви. П’ять пап і понад вісімдесят кардиналів вийшли зі стін Понтифікальної Академії, що готувала дипломатичний корпус Ватикану. А втім, Райєн, як і нинішній папа, так само уникнув «фідуч’ї» – цієї особливої кругової поруки, якою академія зв’язала Фазоло, Бенедетті та інших своїх випускників, що працювали у Ватикані.

Дайяна сиділа за столиком на вулиці перед «Л’Анджолетто». Навіть у місті, де багато вродливих і бездоганно вдягнених жінок, вона привертала увагу.

Вона поцілувала його в щоку й зазирнула до однієї з коробок. Очі її розширилися, коли вона побачила гаптовану золотом ризу.

– Як, Джеймсе, вас уже роблять єпископом?

– Ні, ні, це не для мене.

Вона сіла й на хвильку замислилася.

– Поміркуймо. Якби ця риза була для когось у Римі, то чоловік забрав би її сам. Або його служник. Виходить, завтра ви повезете цей одяг з собою за кордон. Єдина причина, з якої католицькому єпископові треба везти облачения з Риму, – це те, що в його країні виготовити таке неможливо. Це з більшою чи меншою точністю вказує на В’єтнам, Китай або Радянський Союз. Припустімо, що аж так далеко на схід ви не їдете. В Литві черниці можуть стулити докупи кілька золотих ниток і без того, щоб КДБ зажадав від них зразок на затвердження. Те саме і в Латвії. Тож, Джеймсе Райєне, робимо висновок: ви зібралися на Україну. Я не помилилася?

– Вам треба було б стати детективом.

Вона розсміялася безтурботним сміхом, що так подобався Райєну.

– Елементарно, мій любий Ватсоне.

Райєн також усміхнувся. Вона навіть не зазирнула до другої коробки, де була схожа на корону візантійська єпископська митра.

РОЗДІЛ 4

Вже сутеніло, коли літак компанії «Аліталія» почав знижуватися перед Варшавою. Склисто-сіра Вісла звивалася через місто, яке засвічувало свої крихітні вогники.

– Це шпилі собору? – спитав Райєн.

Сестра Ірина перехилилася через Райєна, який сидів біля ілюмінатора. Її великі очі опинилися майже біля Райєнового обличчя.

– У нас це називають «катовим собором». – Вона знов опустилася в крісло. – Палац культури й науки, подарунок від Сталіна. Піднімаєшся ліфтом на тридцятий поверх, і перед тобою – краєвид Варшави, який найбільше люблять поляки. Це ж бо єдине місце, з якого не видно самого Палацу культури й науки. – Вона непевно осміхнулася, наче школярка, яка вперше переказала двозначний жарт.

Райєн відповів увічливою усмішкою. Очі сестри Ірини, схожі на очі олениці, нагадали йому, що так на нього дивилася колись його молодша дванадцятирічна сестра, для якої він був дужим героєм. Він сподівався, що сестра Ірина не надто його обтяжуватиме у відповідальній подорожі.

Перше знайомство Райєна з країною Східної Європи не принесло несподіванок. Аеропорт Оконце міг обслуговувати перше-ліпше провінційне місто на Заході. В аеропорту Кеннеді було значно більше клопоту з імміграційними службами.

Ставний середнього віку чоловік відійшов від невеличкої юрми за митним бар’єром. Він обійняв сестру Ірину й розцілував її в обидві щоки. Вона відрекомендувала його Райєнові як Генрика Домбровського. Домбровський міцно потиснув Райєнові руку й щось сказав. Сестра Ірина переклала, що він турбується здоров’ям свого кузена Казимєжа Гоффмана.

– Будь ласка, скажіть, що монсеньйор Гоффман підхопив якийсь вірус, але ми не думаємо, що це серйозно. Я сподіваюся, тітонька пана Домбровського в Гданську одужує?

Сестра Ірина спантеличено подивилася на Райєна.

– Генрик каже, що в нього немає тітоньки в Гданську.

– Мати монсеньйора Гоффмана, – уточнив Райєн.

– Він каже, що тітка Данута померла двадцять років тому.

Домбровський підхопив дві великі старі валізи сестри Ірини, а Райєн узяв свою, в якій, крім єпископських шат та картини, майже нічого не було.

Домбровський відімкнув багажник бувалого в бувальцях голубого «полонеза» й дбайливо поклав у нього всі три валізи. Райєн сів попереду. Він уважно дивився у вікно протягом усієї півгодинної поїздки Варшавою, але вже споночіло, і освітлення на вулицях було недостатнім, аби щось розгледіти. Малолюдні вулиці справляли враження скоріше досвітніх, аніж вечірніх годин у великому столичному місті.

Коли вони їхали ще однією тьмяно освітленою вулицею зі старовинними особняками, авто пригальмувало. Сестра Ірина показала неокласичний фасад, майже закритий деревами за ґратчастою залізною огорожею.

– Це архієпископський палац, де живе примас, – пояснила вона.

– Ми відвідаємо примаса? – запитав Райєн.

– Ні. Будинок поруч належить уряду. Служба безпеки поставила там підслуховувальні пристрої, які записують усі розмови в палаці архієпископа.

Райєнові подумалося, що ця молода черниця із замкненого середовища українського монастиря в Римі все ще живе в минулому.

– У Польщі сьогодні прем’єр із «Солідарності», сестро, – промовив він лагідно.

Вона кивнула головою.

– А апарат ПОРП усе ще контролює службу безпеки, поліцію й армію.

Домбровський припаркував машину на вулиці Мьодовій.

– Ми перебудемо ніч у монастирі, – сказала сестра Ірина. – Генрик забере нас уранці.

Черниці зустріли Райєна й сестру Ірину дуже щиро і, перш ніж провести до покоїв для гостей, почастували вечерею. Монастир був умебльований дуже просто, і в кожній кімнаті на стіні висіло розп’яття, образ Божої Матері та фотографія папи.

Останнє, що побачив Райєн, заплющуючи очі у вузькому ліжку, був святий отець, який усміхався до нього зі стіни.

РОЗДІЛ 5

Райєнові сни перервав стукіт у двері.

– Прошу, – промовив він сонно.

Сестра Ірина розчинила двері коліном. В одній руці вона несла тацю, в другій – торбинку.

Райєн натягнув на себе простирадло й сів у ліжку. Гоффман радив йому подорожувати легкома, тож він не взяв піжами.

Сестра Ірина поставила тацю йому на коліна. Райєн поглянув на чашку чаю, яєчню з ковбасою й тарілку з хлібом, маслом та вишневим джемом.

– Боюся, що я не їстиму до святого причастя, сестро, – промовив він досить урочисто.

– Сьогодні в нас не буде часу на месу, отче, – сказала вона вибачливим тоном. – Ми повинні встигнути на поїзд, який відходить о шостій сорок дві. А перед тим треба добре поснідати. – Вона відійшла трохи назад і уважно його оглянула. – Я не думаю, що вам треба сьогодні голитися, отче. В цій торбі – ваші речі. Генрик вважає, що вони вам підійдуть. – Вона зніяковіло всміхнулася. – І я сподіваюся, що підійдуть. За півгодини я вас чекатиму.

Старий костюм з дешевої вовняної тканини виявився завеликим. Черевики – так само.

– Здається, краще мені залишитися в своїх черевиках, – сказав Райєн, коли сестра Ірина повернулася.

Вона спохмурніла й закрутила головою.

– Ні, тепер якраз добре, отче. Мій німий старший брат надягнув свій найкращий костюм. А ваш одяг та черевики залиште на ліжку. Сестри збережуть їх до нашого повернення.

Услід за сестрою Іриною Райєн зійшов униз. Вона в цьому маскараді участі не взяла й була у своєму черничому вбранні.

Домбровський привіз їх на вокзал, де сестра Ірина купила квитки. Райєн наполіг на тому, щоб нести її валізи. На превеликий його подив, ці валізи виявилися куди важчі за його власну. Вони зайняли купе з м’якими сидіннями й столиком. Рівно о 6.42 пролунав свисток, і поїзд рушив на південний схід. У різкому ранковому світлі все навкруги здавалося пласким і похмурим. Поїзд спинявся в містечках і селах, що мали сумний, занедбаний вигляд. На одній із станцій до купе запхалася родина польських селян з чотирма дітьми. Селяни завели жваву розмову з сестрою Іриною. Райєн не розумів по-польському, а німий Яцек Комар не міг говорити.

Опівдні сестра Ірина видобула з паперового мішечка шмат копченої ковбаси, хлібину й термос із супом. Дебела селянка дістала цілу смажену курку, а її худий чоловік – пляшку горілки. Всі наїдки поділили порівну. Коли чоловік заговорив до Райєна, сестра Ірина поглянула на горілку й підбадьорливо всміхнулася. Райєн витер рукавом шийку пляшки і добряче хильнув.

Невдовзі по другій годині сестра Ірина підвелася й показала на валізи. Поїзд загальмував і спинився, і Райєн виніс валізи на платформу.

– Ми вже на Україні? – спитав він.

– Ні, – шепнула сестра Ірина. – І тихіше!

Райєн потяг важкі валізи вслід за сестрою Іриною від станції до кав’ярні поблизу.

– Що ми зараз робитимемо? – зашепотів він, коли сестра Ірина повернулася від прилавка з чаєм і тістечками.

Вона тихо відповіла:

– Чекатимемо на поїзд із Кракова о дев’ятнадцятій п’ятдесят чотири.

Райєн поглянув на годинника.

– Але ж це – ще більше ніж п’ять годин! Раніше нічого немає?

– Коли ми підемо купувати квитки, на станції вже працюватиме нова зміна, і нас не впізнають. А прикордонники, як побачать, що квитки куплено тут, у Перемишлі, вирішать, що ми місцеві. Оглянути місто не хочете?

Райєн поглянув спершу на валізи, потім у вікно. Від дрібного дощику, що саме почав сіятися, вулиці стали ще сірішими. Райєн заперечливо похитав головою.

На превеликий Райєнів подив, час збігав швидко. Вони сиділи в кутку і їхню тиху розмову ніхто не чув.

Рівномірний гомін голосів ніби відділяв їх від решти людей у кав’ярні, а запітніле вікно – від решти світу.

Райєн був вражений тим, наскільки глибшою виявилася ця молода жінка, що спершу здалася йому простою й наївною. Вона розповіла, як її родина переховувалася під час переслідувань греко-католиків у Західній Україні, як 1949 року знайшла притулок у Кракові, де вона, сестра Ірина, й народилася. Її виховували українські сестри-василіянки, потім вона вступила до їхнього ордену. Ігуменя послала її вчитися далі в Римі. Там вона жила в монастирі, який був оселею на вигнанні генерала їхнього ордену. Інколи кардинал Чупринка або його секретар просив генерала надіслати одну з сестер як зв’язкову в Україну.

– Це все так просто... – Вона посміхнулася.

Що вільніше вона почувалась у його товаристві, то частіше всміхалася. Сестра Ірина не була гарна. Вона мала трохи завеликі як для такого маленького обличчя очі й рот, але коли всміхалася, губи відкривали два ряди білих рівних зубів, на переніссі збиралися милі зморщечки, а очі випромінювали таку щиру радість, що Райєн не міг не всміхнутись у відповідь. Ця її усмішка була найпривабливіша з усіх, які він будь-коли бачив.

– А тепер розкажіть мені про себе, отче.

Райєн глибоко зітхнув.

– Залишмо це на інший раз. Треба рушати назад на станцію.

Коли прибув поїзд із Кракова, сестра Ірина провела Райєна до купе. Воно нагадало Райєнові про передвоєнні фільми. Він насилу засунув валізи під брудну дерев’яну лаву.

Поїзд їхав від Перемишля на схід через лісисту рівнину. Його весь час переганяли фари автомобілів на шосе, що мчали вздовж залізниці до освітленої прожекторами митниці. Прожектори вихоплювали також два ряди загорожі з колючого дроту й слідову смугу між ними, які захищали Радянський Союз від західного сусіда.

Поїзд проминув кордон, що швидко відступив у ніч, і з гуркотом став. До вагонів наблизилися ліхтарики. Райєн почув слова незнайомої мови. Ногами він спробував заштовхати валізи далі під лаву.

– Що там діється? – нервово спитав він.

Сестра Ірина знизала плечима.

– Нічого особливого. В СРСР залізнична колія трохи ширша, ніж у Європі. Але з вагонів виходити не дозволяють, тож пересісти в інший поїзд ми не можемо. Натомість вони міняють осі й колеса.

Райєн прикипів поглядом до вікна. У світлі від ліхтариків з восьмеро робітників підганяли під вагон нові каретки. Через двадцять хвилин поїзд знову рушив, а ще за десять хвилин прибув на яскраво освітлену станцію.

Великий циферблатний годинник показував місцевий час: 23.04. Решта написів були зроблені кирилицею. На платформі вже чекали солдати в мундирах кольору хакі, в зелених кашкетах і з зеленими погонами. В одних прикордонників були автомати, інші тримали собак.

– Контрольний пункт Мостиська, – прошепотіла сестра Ірина. – Не тривожтеся, все буде гаразд.

Прикордонник перевірив їхні паспорти та візи. Коли він пішов, Райєн почув суперечку в одному із сусідніх купе.

Чоловік у сіро-голубій формі вистрибнув із вагона й швидко подавсь до однієї із станційних будівель. Двері купе загородили прикордонники з собакою. За хвилю чоловік повернувся разом із жінкою в такій самій сіро-голубій формі. Через кілька хвилин вони вивели з поїзда вбраного в чорне пасажира, який намагався гучно протестувати, і повели його до станційної будівлі. Прикордонник ніс услід за ними валізу.

Двері їхнього купе відчинив митник у сіро-голубій формі. Сестра Ірина всміхнулася до нього, простягнула вже перевірені прикордонником паспорти, а далі почала щось довго пояснювати, жестикулюючи й усміхаючись.

Митник намагався перервати її, але кінець кінцем махнув рукою і позадкував із купе. На Райєна він навіть не подивився.

Після того, як поїзд рушив далі, – без пасажира в чорному, – Райєн нахилився до сестри Ірини. Він прошепотів, хоча в купе нікого, крім них, не було:

– Здається, чоловік, якого вони затримали, священик.

Сестра Ірина кивнула головою:

– В отця Корнійчука американський паспорт. Він їхав для прикриття. Коли вже вони когось затримали й доповіли про це, то далі о цій нічній порі вже думають тільки про те, як би швидше закінчити перевірку й повкладатися спати. – Побачивши вираз Райєнового обличчя, вона додала: – Не тривожтеся, вони лише конфіскують книжки й періодику, яку він віз, – біографію митрополита Шептицького, збірники «Солідарності» й таке інше, – і посадять його о четвертій на поїзд. – Вона усміхнулася. Потім підібгала під себе ноги, вмостилася в куточку й заплющила очі. Коли вона засинала, на її обличчі ще жеврів слід цієї усмішки.

За дві години поїзд прибув до Львова, і Райєн уперше ступив на радянську землю.

РОЗДІЛ 6

Сестра Ірина залишила Райєна біля валіз і підбігла до високого чоловіка в куртці, який чекав біля квиткових кас.

Вона повернулася, ведучи його за руку, й відрекомендувала Райєнові як Павла Стуса, члена Комітету захисту Української греко-католицької церкви. На куртці в нього був металевий синьо-жовтий значок.

Яскраві допитливі очі дивилися на Райєна з обличчя, обрамленого кошлатою чуприною і бородою. На вигляд Стусові було років шістдесят. Він енергійно схопив простягнуту Райєнову руку й потиснув її обома своїми, щось говорячи.

– Павло ласкаво запрошує вас на окуповану Україну. Він перепрошує за погоду, але каже: чого можна чекати від совітських метеорологів?

Павло зареготав. Потім нахилився, підхопив обидві важкі валізи й побіг уперед.

– Пішов ловити таксі, – пояснила сестра Ірина.

Надворі дощ періщив по величезних калюжах привокзальної площі. Стус завзято сперечався про щось із водієм третьої з трьох жовтих таксівок, які чекали з зеленими вогниками. Двоє міліціонерів у сірих формах спостерігали за ним з-під дашка перед входом до вокзалу. Мокрий до нитки Стус повернувся з валізами й розгнівано затрусив головою.

– Павло вибачається. Він каже, що вони поїдуть лише за американські долари чи західнонімецькі марки.

– Архієпископ Корчан дав мені про всяк випадок п’ятсот доларів, – прошепотів Райєн. – Вони сховані в ручці моєї валізи. Спитайте, скільки доларів потрібно панові Стусу, і я піду до вбиральні й дістану.

– Павло каже, що не можна ні на йоту порушувати закон. Він піде і знайде справжнього українця.

Стус натягнув на голову каптура куртки й розчинився у зливі й темряві поза вокзальними ліхтарями.

За кілька хвилин до місця, де чекали Райєн з сестрою Іриною, під’їхало маленьке деренчливе авто червоного кольору. З нього виліз Стус і, переможно сяючи, почав розміщувати Райєна, сестру Ірину й валізи на задньому сидінні.

Потім «запорожець» закашлявся, ожив і зі звуком, що нагадував дирчання газонокосарки, рушив з місця.

Скоцюрбившись між валізами, Райєн із-за давно не митої водієвої голови намагався побачити щось крізь ту частину лобової шибки, яку раз у раз очищав від води єдиний справний «двірник».

– Як добре, що вся та поліція лишилася на вокзалі... – признався Райєн сестрі Ірині.

Та приклала пальця до вуст і заговорила по-українському. Подзьобане водієве обличчя повернулось до них і розпливлося в улесливій усмішці. Стус, здавалося, нічого не помітив.

Стус жив в одній із сірих бетонних дев’ятиповерхівок на вулиці 700-річчя Львова – широкій магістралі, яка, згідно з генеральним планом розвитку міста до 2000 року, мала з’єднати історичний центр із новими житловими масивами на півночі. Раптом «запорожець» зупинився під одним із небагатьох вуличних ліхтарів. Поки Стус розплачувався з водієм, Райєн і сестра Ірина рушили по великих брудних калюжах, які порозливалися там, де просіло погано покладене гудронове покриття.

Райєн, що змагався з трьома валізами, кивнув головою вперед.

– Туди?

– Ні, ще через три будинки. Я не хотіла, щоб водій знав, куди ми їдемо, – пояснила сестра Ірина.

– Не думаю, щоб цей хлопець був з КДБ...

– Звичайно ж, ні. Але він використовує приватне авто як таксівку без дозволу на індивідуальну трудову діяльність. На це КДБ заплющує очі, але натомість може зажадати інформацію про щось незвичайне – наприклад, про пасажира, який розмовляє вночі іноземною мовою. Тоді вони запитають, де він висадив нас, і відразу звернуть увагу на те, що в будинку живуть кілька відомих дисидентів...

Вхідні двері до багатоквартирного блока, збудованого в 1980 році, трималися на одній петлі. В маленькому темному під’їзді Стус увімкнув кишенькового ліхтарика й натиснув кнопку ліфта. У кабіні ліфта світло горіло, але сам ліфт був розрахований лише на трьох чоловік, без вантажу. Стус запхав у кабіну валізи, вслід за ними сестру Ірину, а сам із Райєном рушив пішки на сьомий поверх вузькими, дуже побитими цементними сходами. На більшості сходових майданчиків також було темно. Згодом Райєн довідався, що один із найсучасніших львівських заводів випускає саме електричні лампочки.

У дверях квартири їх уже чекала Аля Стус, симпатична жінка, не вища від сестри Ірини, але значно міцніше збудована. На ній була її найкраща блакитна блузка, спідниця й панчохи, які трохи контрастували з червоними хатніми капцями. Вона відкинула з обличчя пасмо волосся й промовила по-англійському: «Ласкаво просимо, отче».

Потім повернулася до Стуса, який важко відсапувався, і щось швидко сказала по-українському. Масивний чолов’яга винувато кивнув головою і підморгнув Райєнові.

– Боюся, що через нас Павлові буде зле, – прошепотіла Ірина. – 3 його серцем не варто підійматися цими сходами...

Аля провела їх до маленької вітальні, де було багато книжкових полиць, ікон, хрестів, фотографій родини, друзів та владик української греко-католицької церкви в екзотичних православних ризах, українських вишивок та килимів. На зелених стінах порозпливалися численні плями від підмоклих місць.

Аля посунула великі стоси паперів на один край столу й видобула зі скляного серванта найкращі свої тарілки. З кухні принесла сосиски, консервований ковбасний фарш, сир і хліб. Коли Стус, широко всміхаючись, показав на шафку, дружина, поглянувши на годинника, висварила його.

– Прошу сідати, отче, – запросила вона.

Райєн перший попросив вибачення й зайшов до малесенької ванної. Єдиний хромований кран був призначений і для ванни, і для рукомийника. Але коли Райєн спробував відкрутити кран, з нього не пролилося жодної краплі. Ще гірше було те, що не працював злив унітаза. Ніяковіючи, Райєн перепросив Алю.

– Воду дають від шостої до дев’ятої ранку, а потім – від шостої до дев’ятої вечора, – пояснила господиня, показавши горнятко, що висіло на гачку. Вона наповнила його водою із ванни й злила в унітаз.

– Давно вже у вас такі проблеми з водою? – запитав Райєн.

– Років десять.

Після вечері каву подали тільки Райєнові та сестрі Ірині. Коли Райєн відносив чашки до маленької кухні, він помітив на мийці банку розчинної кави. Вона була майже порожня.

Стус покликав Райєна й показав йому спальню.

– Павле!

Голос Алі спинив їх обох. Вона розтлумачила щось чоловікові голосом матері, яка напучує малу дитину, а потім звернулась до Райєна:

– За ті п’ятнадцять років він трохи схибнувся. Вважає, що всі гості повинні спати в нашому ліжку. А я питаю його, що скаже комітет захисту української греко-католицької церкви, якщо священик із черницею спатимуть в одному ліжку?

Влаштувавшись на ніч на підлозі у вітальні, Райєн прошепотів крізь темряву до сестри Ірини, яка лежала на канапі:

– Що мала на увазі Аля, говорячи про п’ятнадцять років?

Сестра Ірина розповіла, що стільки часу Стус пробув у тюрмах і таборах, причому останні дванадцять років – у таборі особливого режиму на Уралі. Райєн дізнався, що Стус лише на десять років старший від нього. Його посадили невдовзі по тому, як він закінчив історичний факультет Львівського університету імені Івана Франка, а звільнили аж у 1987-у. Аля викладала в університеті літературу й, звісно ж, позбулася роботи, коли її чоловіка засудили за 70-ю статтею Карного кодексу – «антирадянська агітація і пропаганда». Головним пунктом звинувачення було те, що Павло, згідно із 52-ю статтею радянської Конституції, вимагав дозволити йому молитися за греко-католицьким обрядом. На щастя для Алі, професор Степан Коновалець, завідувач її кафедри, був однією з чільних літературних постатей у республіці, членом партії і представляв Спілку письменників України в ЦК КПУ. Він шанував Аліну працю й не лише влаштував її на роботу, а й допоміг їй отримати окрему квартиру в новому будинку. Перед тим Аля жила в одній тісній кімнатці з матір’ю, братом, братовою дружиною та їхніми двома дітьми.

І ще сестра Ірина розповіла йому, що перші три роки після переселення Алі в нову квартиру Стус відмовлявся від щорічних побачень з нею і двох дозволених на місяць листів. Табірна влада нашіптувала йому, що його дружина живе з Коновальцем.

– Але час спати, – прошепотіла сестра Ірина. – Добраніч, Джеймсе.

Райєн не міг заснути. Він лежав на підлозі, не розуміючи, звідки Павло брав сили так довго протистояти фізичним і духовним тортурам.

РОЗДІЛ 7

Райєн прокинувся із занімілою шиєю і болем в усіх кістках. Постелені на дерев’яну підлогу лахи не зробили її м’якшою, а голова його постійно скочувалася з незручної диванної подушки. Сестра Ірина поглядала на нього з канапи, натягнувши на себе голубу ковдру. Її коротко підстрижене чорне волосся пасувало до дитячого личка.

– Доброго ранку, отче! Вам добре спалося?

Райєн ледве спромігся на бадьору міну.

– Я спав колись у значно гірших умовах. – Грубі штани й сорочка подразнювали йому шкіру. На щоках він відчув густу щетину. – Ви сьогодні дозволите мені поголитися, сестро?

Та на хвильку замислилася.

– Гадаю, краще вам залишитися українським селянином, отче.

Райєн пожбурив у неї подушкою якраз тієї миті, коли до кімнати ввійшла Аля Стус. Вона поглянула по черзі на них обох, і з удаваним переляком промовила по-англійському:

– Гадаю, добре, що ви спали не в нашому ліжку. Чи не так?

За сніданком Аля посварилася пальцем на Павла. Вона перепросила Райєна по-англійському, сказавши, що стільки років виправних робіт не виправили Стусових манер і він усе допитується в сестри Ірини, що вони привезли в тих валізах. Райєнові теж було цікаво про це довідатися.

Після сніданку Стусові нарешті дозволили розпакувати валізи. Він був наче дитина в передчутті різдвяного подарунка. Та мало хто з дітей, однак, дістає персональний комп’ютер з друкарським пристроєм та трьома коробками дискет, що їх Павло виявив у першій валізі. У другій був факсимільний апарат, рулони паперу до нього і відеокамера. Райєнові не треба було перекладача, коли Стус щось збуджено промовляв по-українському, обіймаючи його й сестру Ірину.

Загальний піднесений настрій пригасила Аля.

– Йому мало тих п’ятнадцяти років... – сумно мовила вона.

Райєнові пригадався епізод у Мостиську.

– Такі речі не вільно провозити до СРСР? – запитав він розгублено.

Аля знизала плечима.

– Провозити можна, якщо сплатити мито. – Вона ще раз оглянула речі. – Десь на сто тисяч карбованців...

Райєнові перехопило подих.

– Павло не дуже ризикуватиме, користуючись ними?

– Не дуже? – Аля сухо засміялася. – За новими, пом’якшеними доповненнями до сьомої статті закону про державні злочини від вісімдесят дев’ятого року можна дістати десять років за використання технічних засобів, отриманих з-за кордону, з метою зміни радянського державного ладу. – Вона дивилася, як Павло нетерпляче переглядає коробки з кабелями та з’єднаннями. Зрештою зітхнула. – Здається, тепер він оснащений краще від КДБ...

Райєнові захотілося вибачитись.

– Мені здавалося, що в СРСР усе змінилось...

Аля знову знизала плечима.

– Сорок чотири роки українська греко-католицька церква була під забороною. Сьогодні вже можна бути греко-католиком. Це означає, що влада застосовує проти нас уже не антирелігійні закони, а адміністративні.

– Але ж перебудова...

– Що вам сказати, отче... Коли брежнєвістам у Москві набридає перебудова, вони їдуть відпочити в Україну.

Павло гаряче заговорив про щось до Райєна, і той безпорадно подивився на сестру Ірину.

– Павле! – одне Аліне слово, і масивний Стус лагідно усміхнувся.

– Вибачте йому, – промовила Аля. – Він забуває, що ви не говорите по-українському. – Вона поглянула на чоловіка. Вогник гордості й любові, що на мить засвітився в її очах, глибоко зворушив Райєна. Потім Аля знов повернулася до Райєна. – Павло просить вас передати дещо святому отцеві. Він каже, що з ласки Божої і молитвами святого отця вдалося подолати незгоди між Українською гельсінською спілкою та Українською демократичною спілкою. За тиждень усі патріотичні сили погодилися утворити в Києві Рух – українську «Солідарність». Він просить благословення святого отця.

Райєн поглянув на сестру Ірину. Її очі світилися.

– Яка чудова новина! Ви попросите святого отця, правда ж? – промовила вона до Райєна.

Райєнове невдоволення тим, що сестра Ірина не повідомила йому про цей багаж у валізах, розтануло від її усмішки. Адже вона зробила так, тільки щоб уберегти його.

– Звісно ж, я попрошу святого отця, – запевнив він Алю й додав: – Ви можете пишатися таким чоловіком!

Ледве приховуючи гордість, Аля відповіла:

– Павло дуже старається. Але ж він упертий, як віслюк.

Стус знову заговорив до Райєна.

На Аліне обличчя знов лягла маска довготерпіння.

– Бачте, він цікавиться, що у вашій валізі.

– Це вже не для нього, – відповів Райєн. – Це для єпископа Михайла Антонюка. Ви не скажете, де я зможу побачити владику?

– Павло каже, що в «жигулівській» резиденції.

– А де це?

Аля переклала, й усі троє українців засміялися.

– «Жигулі» – це авто владики, – нарешті пояснила сестра Ірина. – І єдина його домівка. Влада відмовляється надати йому прописку, тож він переїздить від села до села, нікого не повідомляючи. Тому ані «стукачі» не можуть на нього донести, ані міліція не може його впіймати.

– Але ж як я тоді з ним зустрінуся?

– Павло каже, що в разі потреби владика знайде спосіб нас розшукати.

По Райєновому обличчі пробігла тінь невдоволення.

– У вас більше немає планів? – запитала Аля.

– Є. Святий отець просив мене побувати в селі під назвою Грушево і перевірити повідомлення про явлення Пресвятої Діви.

– Немає такого села, – відрубала Аля.

– Але ж монсеньйор Гоффман казав мені...

– Ваш монсеньйор Гоффман погано знає. Грушево – це російська назва. А Пресвята Діва явилась українцям. Село зветься Грушів. Павло сам бачив те чудо.

РОЗДІЛ 8

Схилившись на поручень веранди, Кирилін повз кипариси та олеандри дивився на вкритий рінню берег Чорного моря. М’який вітрець приносив прохолоду і запах сосон. Все було точнісінько так, як на Адріатиці, де у віллі на пагорбах біля Пезаро він пробув щасливий тиждень із білявою помічницею аташе з питань культури.

Президентська дача була скромніша від багатьох інших на цьому узбережжі. Керівник компартії України Будко зайняв розкішний чотириповерховий палац під Гурзуфом, збудований одним із його попередників; не вдовольнившись одним мармуровим плавальним басейном, він спорудив другий. Перший – з прісною водою, другий – з морською.

Телефонна доповідь Кириліна з приводу звіту КДБ про західну внутрішню прикордонну смугу не задовольнила Президента. Він попросив Кириліна з’явитися особисто й погодити всі можливі дії.

Персональний Ту-154 подали Кириліну в аеропорт Внуково-2 поблизу його нової дачі. Звідси він мав летіти до кримської столиці – Сімферополя. Замість звичайних аерофлотівських крісел у літаку були розкішні фінські меблі.

Через дві години Кирилін пересів у вертоліт, що полетів над долиною висохлого Салгіру, понад пшеничними й лавандовими нивами, а потім над горами, порослими горобиною та осокорами. Праворуч підносилося пасмо Чатир-Дагу. За перевалом вертоліт спершу проминув соснові та кипарисові ліси, далі – виноградники й білі будиночки понад звивистим шосе й полетів уздовж берега. Обминувши праворуч Алушту й білу смугу прибою, за якою колір води швидко змінювався на кобальтово-голубий, він перелетів через гору Аю-Даг, що нагадувала ведмедя, і швидко лишив за собою порт і пляжі ялтинського курорту. Знижуватися він почав, аж як проминув великий палац у Лівадії, де свого часу Рузвельт із Черчіллем краяли карту Європи. (Тепер про участь у тій конференції Сталіна воліли не згадувати.) Через двадцять хвилин після вильоту із Сімферополя вертоліт сів поблизу надійно огородженого санаторію ЦК. Ще через десять хвилин великий чорний ЗІЛ у супроводі мотоциклів із увімкненими фарами звивистою дорогою довіз Кириліна до президентської дачі, розташованої збоку від решти дач. Кирилін був приємно здивований злагодженими діями всіх, хто забезпечував його подорож.

Він потягував прохолодне біле сухе вино, яким його пригостила президентова дружина, запевнивши, що мінеральна вода – не єдиний напій, який п’ють на дачі. Саме завдяки її особистому втручанню було врятовано від цілковитого знищення під час відомої антиалкогольної кампанії виноградники Массандри під Ялтою, де останнім часом, на додачу до традиційних солодких вин, почали робити й білі сухі. Новий директор Всесоюзного НДІ виноградарства й виноробства «Магарач» запевнив першу даму країни, що вона не знатиме дефіциту свого улюбленого напою.

Коли Президент прочитав звіт Благова, у нього почався добре відомий найближчому його оточенню напад люті.

Кирилін так і не зрозумів, що стало причиною президентового роздратування: запропоновані Благовим заходи чи піднесення націоналізму; певно, і те, й те разом. Президент вирішив негайно повернутися до Москви. Кирилін переконував його, що в цьому немає потреби.

А президентова дружина намагалася переконати Кириліна побути бодай кілька днів тут, далі від московської спеки. Він завагався. Українські краєвиди на цій дачі подобалися йому куди більше, ніж картини правого, інспірованого з-за кордону релігійного націоналізму, змальовані Благовим. Але переважив обов’язок.

Він допив вино й пішов ще раз запевнити Президента, що ситуація перебуває під контролем.

РОЗДІЛ 9

Кардинал Фазоло вийшов з особистої папської бібліотеки й спинився. Він зняв окуляри й почав ретельно протирати скельця кінцем малинового кардинальського пояса. Це було єдиною ознакою його хвилювання. Щойно він тридцять п’ять хвилин намагався пояснити папі реалії сьогодення.

Ватиканський нунцій у Вашингтоні гранично чітко довів, що написаний Цінглером проект папського листа до конференції американських єпископів був самовбивчий. Сполучені Штати як держава спираються на демократичні ідеали: свободу слова, свободу піддавати сумніву будь-які традиційні вчення, свободу висловлювати власні погляди на соціальні проблеми. Все це – невід’ємні права кожного американського громадянина. Понад двісті років потребувала католицька церква в США, щоб ствердитись як американська, а не імпортована з-за кордону. Нині ця церква з її п’ятдесятьма трьома мільйонами віруючих стала чи не найчисленнішою у Штатах. Римська церква не може заборонити богословам із католицьких американських університетів порушувати певні питання; вона не може усувати американського архієпископа лише на підставі його думки про аморальність ядерної зброї взагалі; і ще більше не має вона права від імені папи забороняти національній конференції католицьких єпископів висловлюватися про віру й мораль без попередньої на те санкції з боку Священної конгрегації з питань віровчення в Римі.

Папа сидів, схиливши голову набік і майже заплющивши очі. Замислився він чи просто нудився – Фазоло не знав.

Фазоло спробував зайти з іншого боку. Ватикан – майже банкрут. Прибутки Святого престолу – головним чином від власності в Римі та книговидання – не покривають видатків на адміністрацію, Ватиканське радіо й папськівізити. Щороку в день святих Петра і Павла в усіх католицьких церквах світу збирають так звані петрові гроші. Донедавна вони покривали дефіцит Ватикану. Але то було донедавна. До того ж третина Петрових грошей надходить саме із Штатів. Якщо ці надходження й далі скорочуватимуться, про наслідки навіть страх подумати.

Папа розплющив очі й тільки пробурмотів:

– Ми маємо банк...

Фазоло ладен був застогнати од відчаю. Ватиканський банк – не частина Римської курії чи міста-держави Ватикан. Банк, розташований у бастіоні Миколая V, трьома поверхами нижче від цієї кімнати, являв собою установу з обмеженою відповідальністю, всі прибутки якої надходили в особисте розпорядження папи. Пій XII використовував банк для організації та фінансування християнсько-демократичної партії у повоєнній Італії, щоб заступити комуністам шлях до влади. Використовували банк і для організації та фінансування «Солідарності» в Польщі. Правда, в останні роки його гроші йшли й для покриття дефіциту Ватикану. Але ж скільки разів Фазоло пояснював папі, що банк зазнав величезних втрат у зв’язку з банкрутством фінансової імперії Мікеле Сіндони та падінням Банку Амброзіано! Тепер йому нічим оплачувати ані власні видатки папи, ані покривати все більший дефіцит. Усе тримається тільки на тому, що церква не лише зберігає, а й збільшує надходження із Сполучених Штатів. Цінглерів проект листа покладе цьому край.

Папа підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено, і сказав: жоден папа не може змінити те, що встановив Христос.

Фазоло збагнув, що після провалу польської ініціативи його вплив на папу зійшов нанівець. Але заради блага церкви, яка пережила пап з найрізноманітнішими уподобаннями й антипатіями, він повинен був знайти шлях до цього папи. Антоніо порадив папі поговорити з отцем Райєном, який прожив три роки у Штатах і мав гарвардський диплом підприємця. Райєн має його зрозуміти. До того ж папа йому довіряє.

Фазоло занепокоївся, що Джузеппе побачив його з дверей своєї кімнати поруч із ванною папи. Він усе ще стояв і протирав окуляри кінцем кардинальського пояса. Потім усміхнувся й знову надів окуляри.

– Джузеппе!

– Що, ваша превелебносте?

– Отець Райєн десь поблизу?

– Ні, ваша превелебносте, він на відпочинку.

– А монсеньйор Гоффман?

– Доктор Масала звелів йому лежати в ліжку. Але я не думаю, що він спить, ваша превелебносте.

– Дякую, Джузеппе.

Гоффман хворіє. Що ж, варто спробувати. Фазоло піднявся вузькими сходами на мансарду й постукав у двері до Гоффмана. Гоффман сидів у ліжку. Він відклав убік книжку, яку читав. З обкладинки, на якій червоні індіанці атакували вишикувані захисним кільцем повози, видно було, що це – польський переклад якогось вестерна.

Поцікавившись Гоффмановим здоров’ям, Фазоло перевів розмову на загальні питання церкви в Сполучених Штатах.

Гоффман надів окуляри у сталевій оправі й уважно поглянув на Фазоло.

– Трагедія Заходу, ваша превелебносте, полягає в тому, що, здобувши величезну політичну перемогу, демократія воднораз поширилася на всі сфери життя, зокрема й на моральність. Навіть правду часом визначають голосуванням.

Фазоло здалося, що посміхатися з такою відвертою нетерпимістю, як це робить головний особистий секретар папи, – це ознака поганого смаку.

– Нам пощастило, що наш папа усвідомлює: істина є дар Духу Святого, а не просто думка більшості смертних.

Та Фазоло не змінив своїх вкрадливих манер.

– Чи немає небезпеки, монсеньйоре, що святий отець підхопить вашу інфекцію?

– Святому отцеві я потрібний тут.

– Звичайно ж. Особливо поки отець Райєн на відпочинку. Дуже погано, що його немає тут саме тоді, коли ви, монсеньйоре, прикуті до ліжка.

Гоффман не відповів.

– Чи не прислати вам, монсеньйоре, когось на допомогу, доки повернеться отець Райєн?

Посмішка на Гоффмановому обличчі була відверто зневажлива.

– Не турбуйтеся, ваша превелебносте. Запевняю вас, усе під цілковитим контролем.

РОЗДІЛ 10

Про явлення Пресвятої Діви Марії в Україні вперше було повідомлено в річницю чорнобильської атомної катастрофи. Одинадцятирічна дівчинка розповіла матері, ревній греко-католичці, що бачила Пресвяту Діву, яка випромінювала сяйво, у вікні покинутої каплички неподалік від їхньої хати на околиці Грушева. Ще кілька дітей теж розповідали, що бачили це видіння, а потім багато селян також, за їхніми словами, побачили Божу Матір, яка щодня незадовго до заходу сонця з’являлась у вікні каплиці.

Спершу каплиця належала греко-католицькій церкві. Коли в 1946 році Сталін знищив цю церкву, каплицю передали російській православній церкві, а згодом і зовсім зачинили. Прихильники підпільної греко-католицької церкви казали, що Божа Матір з’являється у вікні занедбаної каплиці на докір тим, хто зрікся батьківської віри.

Після того, як чутки розійшлися між людьми, сотні, а далі тисячі приходили, приїздили на мотоциклах, автомобілях, автобусами, поїздами звідусюди, навіть з Донецька, аби побачити чудо цього далекого села.

Місцева комуністична влада назвала це чудо вигадкою Ватикану з метою поширити свій вплив на соціалістичний схід. Вона засудила явлення, яке відвертало увагу трудящих від праці, знижувало сільськогосподарські показники порівняно із затвердженим Москвою планом, а також створювало небезпеку епідемій. КДБ й міліція намагалися не пропускати людей до села. Але марно. Тоді каплицю обнесли високим парканом, забили дошками вікно й висушили джерело неподалік, що його прочани вважали цілющим.

А втім, намарно пішли й ці зусилля. Тьмяний образ Діви з дитям почав з’являтися тепер на малому балкончику.

Щодня паркан прикрашали вишивками, квітами й проханнями до Божої Матері. Іноді до конвертів із проханнями люди клали й гроші. Щодня місцева міліція очищала паркан. І щодня все це з’являлося знову. За рік пожертви прочан склали 62 тисячі карбованців. Місцева рада оголосила їх внеском у Радянський фонд миру. Цього ж року міжнародний відділ ЦК КПРС зменшив свій внесок у фонд на 62 тисячі карбованців.

Аля чула, як одна дівчинка розповідала, що оточена сяйвом Пресвята Діва з’явилася їй по дорозі до школи неподалік від Грушева й запитала, чому вона, дівчинка, не молиться. Діва Марія навчила її молитов і попросила переказувати всім, що тільки щоденними молитвами можна визволити світ від зла.

– Я поїхав туди, щойно звільнившись із «Пермі тридцять шість», – переклала Аля слова свого чоловіка. – Це було справжнє чудо. Я побачив тисячі й тисячі людей, що вже не боялися переслідування і сміливо заявляли про свою віру просто на очах у міліції. Вони молилися й співали з такою радістю в серцях! Я здалека побачив обриси Божої Матері з немовлям Ісусом. І я сказав собі, що недарма стільки років просидів у тюрмах.

– А що сталося потім? – запитав Райєн.

– КДБ змінило свою політику, – відповіла Аля. – Уповноважений знову зареєстрував російську православну громаду й віддав їй каплицю. Київський митрополит надіслав священика. Там правлять православну літургію, але люди, почувши російську мову, більше не приходять, і Пречиста вже не з’являється.

Коли вдень Павло Стус повернувся, на його обличчі сяяла усмішка. Навіть Аля всміхнулася, почувши новину.

– Божа Мати сповнює обидва ваші бажання, – сказала вона Райєнові. – Завтра свято Успіння. Сьогодні опівночі владика Антонюк править літургію в Грушівській каплиці. Тож ви побачите одразу й владику, і місце, де з’являлася Пречиста. І зможете порозмовляти з селянами.

– Це такий звичай в Україні – відправляти літургію вночі перед великими святами? – спитав Райєн.

– Це тому, що не дозволена владою католицька літургія в каплиці відправляється таємно, – пояснила Аля.

Чекаючи вечора в Стусовому помешканні, Райєн намагався пригадати особливе значення свята Успіння Богородиці. І він згадав. Саме того тижня, коли папа Пій XII проголосив непохитність Успіння як догмату віри, йому у Ватиканських садах повторилося Фатімське чудо.

О чверть на одинадцяту Павло з Алею вивели Райєна та сестру Ірину на вулицю. Біля будинку стояла чорна «волга». Павло гордо показав на неї.

– Він каже: сьогодні – ніяких «запорожців», – переклала Аля. – Павлів приятель, таємний греко-католик, працює водієм у міськраді.

У машині вже сиділи двоє чоловіків і жінка. Райєн поклав валізу в багажник і сів на заднє сидіння. Сестра Ірина вмостилася в нього на колінах.

Під час їхньої поїздки брудними розбитими дорогами на південь від міста їх двічі пробували спиняти, але коли постові ДАІ бачили їхні номери, то відразу ж махали проїздити.

Вже після півночі машина звернула в поле й спинилася за кущами. Над обрієм на тлі зоряного неба вимальовувалися Карпати. Все товариство обережно рушило стежкою. З темряви назустріч їм виринула постать.

Райєнові здалося, що всі зараз почують, як калатає в нього серце. Незнайомець перемовився кількома словами зі Стусом, і вони пішли далі.

Потім з-за дерева вийшов ще один чоловік і показав їм дірку в паркані. Дерев’яна каплиця була невелика, однак у ній зібралося душ двісті. Вікна було абияк позавішувано ковдрами. Каплицю освітлювали кілька мерехтливих свічок у свічнику, що його тримав чоловік, який виконував обов’язки розпорядника. В каплиці Райєн побачив не лише літніх бабусь, як він сподівався, а й багато молодих чоловіків та жінок.

Люди розступилися, пропускаючи наперед сивого чоловіка з короткою сивою бородою. Він був у звичайному одязі, але, коли став перед іконостасом, надягнув через голову білу ризу з вишитим грецьким хрестом. Його омофор – ознака єпископської влади – широкою стьожкою спускався одним кінцем на груди, другим – на спину. Він озирнувся, кивнув головою і розчинив царські ворота з іконою Благовіщення.

Старий священик у єпитрахилі – подібній до омофора стьожці, але опущеній обома кінцями на груди – подав владиці кадило. Єпископ покадив перед вівтарем, Євангелією та іконами й повернув кадило старому священикові.

У тьмяному світлі Райєн вдивлявся в англійський переклад божественної літургії святого Іоанна Золотоустого, подарований йому Корчаном.

Глухим, але впевненим голосом владика Антонюк проспівав перші слова: «Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і на віки вічні», – і люди підхопили його спів. Українська мова, що в повсякденному вжитку здавалася Райєнові трохи грубою, ідеально пасувала до повільного, урочистого співу. Приглушений – пересторога проти сільських «стукачів», – він розкривав душу нації; навіть «алілуя» втілювало біль стражденного люду.

Тихий скрик урвав відправу.

Всі свічки погасли. Спів змовк.

Запала темрява й тиша. Знадвору почувся звук автомобіля. Відблиски його фар проникли до каплиці. Райєнові перехопило подих. Сестра Ірина стисла його Руку.

Та фари проминули каплицю. Машина поїхала далі.

Одна по одній знову засвітилися свічки. Єпископ Антонюк поновив перервану відправу. Вони були в безпеці.

Бабакін позіхнув:

– Скільки вони там ще будуть?

Капітан Хрупов, начальник управління КДБ в Дрогобицькому районі, нахилився до нього з заднього сидіння «волги» без номерів.

– Звичайно все це триває день півтори години, але сьогодні може бути й довше, бо править єпископ. Після літургії до нього ще підуть на сповідь.

Бабакін озирнувся навкруги.

– За моїх часів вони сповідалися до відправи, а не після.

– Якщо є можливість, вони й тепер роблять так само. Але сьогодні вони бояться, що хтось їм перешкодить, а літургія – це все ж таки головніше.

Бабакін знову позіхнув і відкинувся на спинку переднього сидіння.

– Розбудите мене, коли дійде до діла.

РОЗДІЛ 11

Православна літургія відрізнялася від західної меси, до якої звик Райєн. Часто кадили ладаном. Часто на слова владики відповідали співом. Часто хрестилися, загнувши два пальці до долоні й пучками трьох інших пальців торкаючись чола, грудей, правого плеча, а потім лівого. Але коли літургія закінчувалась, усі ці відмінності вже здавалися Райєнові суто зовнішніми. Справжня відмінність відкрилася йому тоді, коли люди розходилися після святого причастя. Обличчя в цих людей, які важили своїм добробутом, якщо не свободою, промовляли все. Доти Райєн не знав, що таке справжня віра, віра, яка підтримувала Павла Стуса протягом п’ятнадцяти років у таборах.

Райєн услід за сестрою Іриною підійшов до владики Антонюка, що стояв біля відчинених воріт іконостасу, і, як і решта людей, схрестив руки на грудях. Владика хвильку затримав на ньому погляд, а тоді зачерпнув ложкою того, що мало вигляд хліба й вина, але насправді було плоттю й кров’ю Христа.

Капітан Хрупов нервово заторсав свого супутника за плече.

– Вони вже виходять, товаришу генерале. Накажете втрутитися?

– Не треба.

Бабакін обережно відчинив дверцята машини, намагаючись не робити жодного звуку. Потім тихо підійшов до водія, який чатував, сховавшись за копицею сіна, й підніс до очей камеру. Капітан Хрупов нетерпляче тупцяв позад нього.

Через двадцять хвилин Хрупов прошепотів:

– Начальник львівського обласного УКДБ вимагатиме від мене звіт...

– Він його не отримає.

– Але ж...

Не віднімаючи від очей камери, Бабакін прошепотів:

– Як ви розумієте, відправи цієї не було, а мене тут – і поготів.

Хрупов стиснув кулаки в кишенях шкірянкицивільного крою. Він почувався пригніченим.

Бабакін простягнув йому камеру.

– Погляньте на цих двох – молодика з валізою й молоду жінку, вони стоять позад єпископа.

Хрупов утупився в Райєна й сестру Ірину.

– Що вам упадає в очі?

Єдине, що впало в очі Хрупову, – це те, яке чітке зображення дає потужний інфрачервоний телескопічний об’єктив.

– Обоє – іноземці, – пояснив Бабакін. – Ось чому почало діяти Перше управління. Якщо ви чи ваш водій бодай одним словом згадаєте десь про це, то решту своїх днів проведете на прикордонній заставі ген у Забайкаллі. – Бабакін усміхнувся. – Зрозуміло?

– Зрозуміло, товаришу генерале. – Хрупову зовсім не хотілося охороняти кордон із Монголією.

Райєн з сестрою Іриною ішли за єпископом, услід за ними – Аля, літній священик – отець Мельник, інші віруючі, а в кінці – Павло Стус.

Мельник запросив їх до кам’яниці під бляшаним дахом. Вибілена світлиця наповнилася людом. Хтось підкинув кілька полін у велику селянську піч.

Райєн стояв обіч, поки чоловіки й жінки по черзі підходили до владики й, ставши навколішки, цілували його єпископський перстень. Антонюк, однак, був зовсім не схожий на сповненого власної значущості римського прелата. Не лише через свій звичайний одяг – костюм, сіру сорочку та синю краватку, – а радше через поводження з вірними. Отримавши від них знаки поваги до свого сану, Антонюк підводив кожного з колін і міцно обіймав. Райєн почувся ніяково, коли сестра Ірина також приєдналася до цього вочевидь не римського вияву покори й любові.

Антонюк повернувся до Райєна.

– То це ви той чоловік від святого отця? – спитав він по-англійському з американською вимовою. За його сивиною й вигостреними рисами обличчя вгадувалися, як і в Павла Стуса, роки голодування в таборах, і так само, як і в Павла, очі його випромінювали незламну волю. На Райєнів подив, широка Антонюкова усмішка відкрила ряд золотих зубів. Владика міцно потиснув Райєнові руку. Певно, це був справжній провідник.

Дві молодиці вийшли до надвірної кухні й повернулися з тарілками й мисками з різними наїдками. Літній чоловік, на вигляд селянин, звідкись видобув пляшки з самогоном.

Коли Стус розповів старому панотцеві, хто ці двоє іноземців, той посадив Райєна на покуті під іконами, прикрашеними українськими вишитими рушниками.

Майже нічого не розуміючи, Райєн позирав на людей, які, в свою чергу, дивилися на нього й чекали. Антонюк, що сидів поруч, нахилився до нього й прошепотів:

– Ви на покуті, отче, тому маєте дати благословення.

Райєн почервонів і промовив по-англійському:

– Благослови нас, о Господи, й ці дари, що ми їх спожити маємо, в ім’я Христа Бога нашого. Амінь.

Всі звернені до нього обличчя розпливлися в широких усмішках і схилилися над стравами. Райєн, за прикладом Антонюка, перехилив одним духом чарку горілки.

– Дати водички запити, отче? – пирснула, поглянувши на нього, сестра Ірина.

Райєн кивнув головою, намагаючись погамувати пожежу, що спалахнула в його горлянці й шлунку...

По учті Райєн відкликав владику вбік.

– Святий отець дещо передав для вас.

Антонюк скинув брови.

Райєн відкрив валізу і дістав гаптовані золотом єпископські шати й митру.

Всі навколо дивилися з благоговінням. Антонюк підніс руки вгору.

– Що мені сказати? Подякуйте, прошу вас, святому отцеві й попросіть його, щоб він молився за настання того дня, коли я зможу носити ці шати привселюдно й відкрито. – Він схилив голову. – Я ще маю передати святому отцеві листа. – Він видобув конверта з внутрішньої кишені свого піджака. – Лист з Уралу, написаний по-російському. Якщо буде потрібно, архієпископ Корчан допоможе перекласти.

– Я вручу його особисто святому отцеві, – пообіцяв Райєн. – Але в мене є ще дещо.

Аля, Павло та сестра Ірина приєдналися до гурту цікавих, що стояли навколо Райєна.

Райєн дістав образ із святим Петром.

Усі довкруг дивилися підкреслено ввічливо, лише панотець Мельник не міг приховати розчарування.

Але Райєн почав розбирати рамку й видобув з-за полотна ікону завбільшки приблизно сім на вісім дюймів.

– Святий отець благословив її. Він доручає її вам, владико. Він вважає, що ви краще від усіх знаєте, де саме вона має служити на благо вашому народові.

Усмішка згасла на обличчі Антонюка. Він випростав руки й благоговійно доторкнувся до ікони.

Стус був вочевидь приголомшений,

– Він каже, що тепер розуміє, чому тут з’являлася Пречиста Діва, – переклала Аля.

– Це – оригінал, – прошепотів владика з трепетом у голосі. – Той самий образ, який у шістнадцятому столітті знайшли під руїнами Казані, коли Мати Божа з’явилася одній дівчині й показала їй, де шукати. – Він став навколішки, перехрестився й поцілував ікону – образ смутної Божої Матері з немовлям Ісусом при її лівому плечі.

Намальовані на дереві обличчя Богородиці й немовляти визирали з-під коштовної оправи, яка мала надати їхнім шатам зовсім іншого вигляду. Німб над Пречистою було викладено смарагдами, а її намітку увінчано віночком з аметистів та діамантів. Пряжку на вбранні дитяти прикрашав величезний смарагд.

– Але ж як... – почала була Аля.

– Монсеньйор Гоффман привіз її минулого тижня з Фатіми, – відповів Райєн.

Антонюк, який усе ще стояв навколішки, поглянув угору.

– Вона там була на збереженні, готова зробити своє у виконанні Другої таємниці Фатіми. – Він підвівся на ноги. – Її вивезли з Москви після революції, незадовго перед тим, як більшовики зруйнували каплицю Казанської Богоматері на Красній площі, щоб довести, що Бога немає. – Він поклав Райєнові руки на плечі. – Ви привезли ікону, яку найбільше шанували на всій християнській Русі, – чудотворний образ Казанської Божої Матері.

– Але чому святий отець... – знов озвалась Аля.

Очі у владики зблиснули.

– П’ятсот років ця ікона творила чудеса, єднаючи християн у їхній боротьбі з ворогом. За це її й назвали «визволителькою святої Русі».

РОЗДІЛ 12

Вже перед дев’ятою ранку владика Антонюк, вбраний так само, як попередньої ночі, подзвонив у двері Стусової квартири, щоб забрати господаря, сестру Ірину та Райєна до Києва. Невдовзі по тому «жигулівська резиденція», яка насправді виявилася «фіатом» старої моделі, виїхала зі Львова й помчала по шосе назустріч сонцю.

Шосе стелилося майже рівно. Вони проминули річку й двоє міст. Години через чотири, коли сонце було вже в зеніті, у краєвиді запанували ліси й болота. Райєнові майже не довелося спати минулої ночі – з Грушева вони повернулися аж о четвертій ранку. Очі його почали злипатися.

– Що ви скажете про наш краєвид, отче Райєне? – жваво запитав владика.

– Цікавий... – Райєн розплющив очі.

– Завше говоріть правду, отче. Навіть коли яскраво світить сонце, все тут навіює смуток. Власне, так і має бути. Волинь ніколи не знала миру. Колись, за княжих часів, тут було Волинське князівство. Потім його захопили литовці. А згодом – поляки. А далі росіяни та німці. Хоч по війні тут активно проводили русифікацію, люди, хвалити Бога, зберегли національну віру своїх предків.

– Вони католики?

– Звичайно, – кивнув головою Антонюк.

– Але ж, владико, вже саме ім’я католицької церкви означає її всезагальність. Вона не може бути водночас національною.

Антонюк дивився на Райєна, що сидів поруч на передньому сидінні, так довго, що Стус мусив торснути його ззаду за плече, аби звернути увагу, що машина вже виїздить на зустрічну смугу – просто назустріч вантажівці.

Антонюк швидко вирівняв кермо й обдарував водія вантажівки своєю золотозубою усмішкою.

– Ви сприймаєте це надто по-західному, отче. Христос навчає нас любити ближнього свого як самого себе. Люблячи своїх ближніх, ми водночас є добрі патріоти й добрі християни. А церква – це дух нації. – Він усміхнувся до Райєна. – Рада у справах релігій відмовилася зареєструвати мене як єпископа, заявивши, що я – націоналіст. А тим часом я просто дотримуюся приписів християнства.

Райєн помітив, що Антонюк, так само, як і Стус, носить значок із прапором незалежної України.

Невдовзі вони в’їхали до Рівного. Автозаправна станція була зачинена. Антонюк проминув вокзал і завернув у житловий масив. Біля одного з багатоквартирних будинків він зупинився. Райєн почувався змореним і голодним.

– Тут у нас зупинка, – сказав Антонюк.

Квартира на першому поверсі була напхом напхана. Тут були молодята, шестеро немовлят і ще не менше двох десятків дітей та дорослих. Лише повінчавши молодят, охрестивши немовлят, конфірмувавши трьох підлітків та вислухавши у спальні сповідь од вісьмох людей, єпископ сів за стіл трохи перекусити, помахавши Райєнові, Стусові й сестрі Ірині, щоб вони приєднувались до нього.

Коли вони знову сідали в машину, Райєн звернув увагу на те, що покажчик пального показував тепер повний бак.

Шосе й далі бігло болотистою рівниною. Швидко сутеніло.

Райєн прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.

– Тут ми переночуємо, – сказала сестра Ірина.

Єпископ постукав до однієї з найбільших у селі хат. Скоро хата вже була повна людей, і владика розпочав літургію. Райєнові коштувало неабияких зусиль не заснути під час літургії й учти опісля. Він прошепотів до сестри Ірини, що не розуміє, звідки владика Антонюк бере на все те снагу.

– То все Божою силою, – осміхнулася вона.

Наступного ранку вони вирушили в дорогу ще перед шостою і за якісь півгодини вже їхали головною вулицею Києва. Хрещатиком колись називалася лісиста долина між пагорбами, на яких стояло стародавнє місто. Ошатний проспект, який утворився на її місці на початку дев’ятнадцятого століття, в роки другої світової війни був зруйнований. По війні сталінські архітектори розширили Хрещатик, проклавши шестисмугову магістраль із широчезними тротуарами, а обабіч позводили семиповерхові блідо-рожеві будинки під червоними дахами. Вулиця з’єднувала три площі, назви яких змінювалися залежно від політичної ситуації.

– Тутешні росіяни називають цю вулицю Єлисейськими Полями на Сході, – зневажливо кинув Антонюк.

– Що то? – запитав Райєн, показавши рукою вперед.

У кінці вулиці в гору впиналася велика сталева арка.

Антонюк сухо засміявся.

– Пам’ятник, присвячений возз’єднанню України з Росією.

Хрещатик плавно вигинався праворуч і закінчувався площею, яка колись носила ім’я Сталіна, а потім стала площею Ленінського комсомолу. Антонюк об’їхав навколо площі з червоною клумбою посередині, проминувши похмурий готель «Дніпро», велику дошку з кінорекламою, старовинний будинок філармонії й сучасну споруду музею Леніна. За нею Антонюк повернув праворуч і поїхав крутим узвозом під гору. Ця вузька вулиця вела до ще однієї площі з клумбою посередині. З одного боку над площею здіймалася будівля з масивними колонами – Київський міський комітет компартії, а з другого боку височів неокласичний будинок управління міліції.

– Ще один приклад того, як «розумно» комуністи спланували Київ, – вишкірився Антонюк. – Десять секунд – і міліція готова захистити народну партію від народу.

Виїхавши з площі Калініна й зробивши гак (Десятинною проїздити було заборонено), вони зупинилися на площі перед Андріївською церквою.

– Виходьте, – рішуче сказав Антонюк. – Це те, що ви неодмінно повинні побачити.

Райєн стояв на високій київській горі. Під його ногами були реконструйовані підмурівки стародавньої церкви. Збоку височіли п’ять прикрашених золотом бань Андріївської церкви й крони старих каштанів. Внизу ніс води широкий Дніпро.

– Тут стояла церква Пресвятої Богородиці – перша кам’яна церква на Слов’янщині, – пояснював Антонюк. – Тут була столиця Київської Русі, коли там, де тепер Москва, лише буяли лісові нетрі. Тут уперше об’єдналися східні слов’яни. Тут святий Володимир прийняв християнство тисячу років тому, коли східна церква ще визнавала верховенство апостольського престолу в Римі. Ось чому, отче Райєне, ми католики. На відміну від росіян-православних, ми додержуємося вірності наступникам святого Петра.

– Я розмірковував про ваш націоналізм, – втрутився Райєн. – Чого я не розумію, то це вашого ставлення до росіян. Вони такі самі слов’яни, як і ви, вони визволили вас від нацистської Німеччини. Ви говорите про любов до ближнього, але... – Його слова повисли в повітрі.

Антонюк переклав Райєнові слова сестрі Ірині й Стусові. Ті уважно слухали. По короткій розмові між ними владика кивнув головою і сказав до Райєна:

– Час їхати.

– Ми тепер поїдемо до римсько-католицької громади, владико?

Антонюк поглянув на Райєна і коротко відповів:

– Так, так.

Вони повернулися до машини. Антонюк провіз їх Андріївським узвозом повз біло-блакитну барокову Андріївську церкву в долішнє місто, Поділ, розташоване понад, берегом Дніпра.

Потім вони промчали під високим бетоновим пілоном Московського мосту, перекинутого через Дніпро та його протоки, проминули новий житловий масив Троєщину на рівному лівому березі і виїхали на чернігівську трасу, прокладену між соснових лісів. Через п’ять хвилин Антонюк звернув з траси праворуч, на страшенно брудний путівець.

Машина зупинилася перед шлагбаумом. Антонюк, Райєн, Стус і сестра Ірина вийшли. Всі мовчали. Антонюк ступав попереду. Потім троє українців спинилися, давши Райєнові самому пройти втоптаною стежкою до насипу між молодих сосон. Вгорі насипу, на гранітній плиті було викарбувано двоє слів кирилицею. Внизу лежали живі квіти.

Ранок був туманний, вологий. Промені сонця не пробивалися крізь верхівки сосон. Похмуру тишу порушувало тільки каркання самотньої ворони. Райєн заглибився в ліс. М’який килим із глиці та моху вкривав піщану землю.

Райєн розірвав павутиння між двома всохлими деревами. Пагони на інших, ще живих деревах укривав білий наліт.

Єдиною ознакою життя в цьому лісі здавалася та самотня ворона з її моторошним карканням.

– Це Биківнянський ліс.

Райєн здригнувся. Він не чув, як Антонюк підійшов до нього ззаду.

– Ми за сто сорок кілометрів на південь від Чорнобиля.

– Тому ліс і вмирає? – запитав Райєн.

Антонюк показав на ледь помітні виямки в землі.

– Це – ліс мертвих. Сто п’ятдесят, а може, й двісті п’ятдесят тисяч тіл українців, зотлівши тут, лишили ці западини. Їх розстріляло сталінське НКВД у тридцять сьомому році за те, що вони були українці. А за чотири роки перед тим сім мільйонів українців виморили голодом, примусово забравши в них усе до решти збіжжя, щоб продати його за кордон. За вторговані гроші росіяни робили свою комуністичну революцію. – Антонюк тяжко зітхнув. – Росіяни звільнили нас від поляків, німці звільнили від росіян, а потім знову росіяни звільнили від німців. З нас уже годі визволителів, отче Райєне. Запитайте в святого отця. Він розуміє, чому ми хочемо визволитися не лише від комунізму, а й від Росії.

Райєн із сестрою Іриною вийшли з Антонюкового автомобіля на залізничному вокзалі. Перед тим вони завезли образ святого Петра до римсько-католицької молільні на Шепетівській вулиці.

Антонюк із Стусом мали їхати на засідання тимчасової координаційної ради українського Руху. На прощання Райєн запитав, що він може зробити для них у Римі.

Антонюк чекав цього запитання.

– Будь ласка, попросіть святого отця визнати кардинала Чупринку патріархом України. І ще попросіть прихильно поставитися до беатифікації^[5] митрополита Сліпого, який сімнадцять років страждав за віру в совітських концтаборах. Український святий надихатиме наших вірних.

Таксі спинилося на подвір’ї Сан-Дамазо. Перш ніж Райєн устиг вийти, сестра Ірина поцілувала його в щоку.

– Спасибі, Яцку, за Україну.

Райєн стояв серед римської спеки, а таксі повезло сестру Ірину до її відлюдного римського монастиря. Їхня подорож тривала рівно п’ять діб. П’ять діб, які загартували його віру.

РОЗДІЛ 13

Наступного ранку папа, архієпископ Корчан, Казимєж Гоффман і Райєн спустилися ліфтом на подвір’я Сікста V.

Джузеппе стояв поруч із чорним «мерседесом-бенцом» з жовто-білими папськими прапорцями, що в цій спеці безживно звисали на крилах автомобіля. Валізи вже було повантажено. Шість швейцарських гвардійців вартували обабіч виходу.

Джузеппе впевнено провів авто крізь вузьку арку до подвір’я Сан-Дамазо, а далі крізь таку саму вузьку арку на протилежному боці виїхав на нешироку бруківку, яка проходила ще через три подвір’я – Паппагаллі, Борджіа і Сентінель – під фортечним муром кольору вохри.

Проминувши їх, авто звернуло вгору до Ватиканських садів тією ж крутою дорогою, якою монсеньйор Граймс прогулювався з Райєном у перші дні Райєнової роботи у Ватикані. В найвищій точці Ватиканської держави їх уже чекав вертоліт «Аліталії» із зображенням папського прапора на борту. Довкола стояла юрба прелатів, хлопчиків-служок та Ватиканської обслуги у святковому вбранні.

Корчан, Гоффман та Райєн піднялися до вертольоту. Папа попрощався з усіма й приєднався до них.

Райєн ніколи доти не літав вертольотами. Лопаті гвинта, закрутившись, злилися в одне прозоре коло, і машина злетіла в небо, лишивши внизу Ватиканський пагорб.

Через десять хвилин Райєн побачив у вікні величезне темно-синє озеро Альбано, що заповнювало овальний вулканічний кратер, зовнішні схили якого були зелені від дібров та каштанових гаїв. По ліву руку височіла гора Каво, по праву простелилося містечко Кастель-Гандольфо з рядами червоних дахів, білою банею церкви святого Томи Віллановського та папським палацом, що домінував над усім.

Райєн усе ще був під враженням від своїх українських пригод. Уперше після прибуття до апостольської столиці до нього поставилися як до члена папської родини, а не як до приблуди-чужинця. Підозріливість Казимєжа Гоффмана вилилася в підкреслену пиху й захоплення – так люблячий дядечко міг би ставитися до небожа, який вчинив щось героїчне. Після вечері, яка складалася з сиру та яблук, у вітальні на горішньому поверсі палацу в Кастель-Гандольфо Райєн навіть зважився запитати у Гоффмана про його матір у Гданську. Гоффман відповів:

– Моя мати так і не звелася на ноги після того, як батька ще за Сталіна розстріляв НКВД. Вона померла двадцять років тому. Але з моєю духовною матір’ю в Гданську не все гаразд. Те, що ви зробили, допоможе їй так само, як і Україні.

Райєнові здалося, що він усе зрозумів.

Папа проводив більшу частину свого часу в молитвах у каплиці. Гоффман усе ще одужував після хвороби й надвір не виходив, але вони з Корчаном наполягли, аби Райєн також дозволив собі вихідний.

Корчан замешкав у резиденції державного секретаря на Вілла-Барберіні. Кардинал Фазоло рідко наїжджав до цієї резиденції: літню відпустку він звичайно проводив зі своєю сестрою у Фенці. Земельні ділянки тут були лише приватні, ще й обнесені високими мурами, тому папа схвально поставився до неофіційності одягу свого оточення.

Сам Корчан, вбраний у сіру сорочку з відкритим коміром та штани, показував Райєнові наступного дня околиці. Під час прогулянки вони розмовляли про Україну.

Фасад папського палацу виходив на один із боків маленької П’яцца-делла-Ліберта в містечку Кастель-Гандольфо. Він був збудований довкола невеликого внутрішнього подвір’я з трикутним садом з протилежного від площі боку. Два горішні поверхи папського палацу підносилися над віа Массімо д’Адзеліо. Загалом навколишня територія тут була більша, ніж сама держава-місто Ватикан.

Райєн був вражений Ватиканськими садами, але вони бліднули порівняно з віллою Барберіні, до якої входили рештки театру й вілли, збудованої імператором Доміціаном для своєї літньої резиденції. Під першою з трьох великих терас садів на схилі кратера у вулканічному ґрунті було зроблено величезну підземну залу. Стоячи на виступі скелі на висоті двадцяти п’яти футів над підлогою цієї таємної зали, Корчан пояснював:

– Звідси Доміціан віддавав накази римським сенаторам, які нишкли там, унизу. – Він усміхнувся. – Як було з більшістю самовладців, його вбили.

Далі Корчан провів Райєна до плавального басейну, де загорожа, живопліт і дах нікому не давали змоги побачити папу в плавках. Райєнові запропонували користуватися басейном будь-коли, крім однієї години – від четвертої до п’ятої пополудні, – яку святий отець щоденно присвячував плаванню. По тому Корчан запропонував Райєнові постріляти.

Райєн спохмурнів.

– Постріляти по чому?

Широке слов’янське обличчя Корчана розпливлося в усмішці.

– По чому завгодно, що рухається. Найкраще по горобцях. Італійські черниці роблять з них дивовижний паштет. Після того, як стріляти горобців в Італії заборонили, ці паштети стали рідкісним делікатесом.

– Але ж ви кажете, що це заборонено...

– Але ж ми не в Італії. Кастель-Гандольфо – місто екстериторіальне, тож ми можемо стріляти скільки нашій душі заманеться.

Цю пропозицію Райєн відхилив.

Райєн уже здогадувався, чому папа намагається провести в Кастель-Гандольфо якомога більше часу. Не лише тому, щоб уникнути отої навали зустрічей, звітів, аудієнцій та телефонних розмов. На тіло, змучене важкою, липкою, виснажливою римською спекою, чисте прохолодне повітря Альбанських пагорбів діяло заспокійливо й цілюще.

Найкраще Райєн почувався вночі. Десь далеко лишилися какофонія римських вулиць із гудінням автомобільних сигналів, скреготом гальм та ревом двигунів. Тут спокій літньої папської резиденції порушував хіба що плюскіт води у фонтані, співи цвіркунів та ще вряди-годи лопотіння голубиних крил у каштанах.

Десь унизу під ними дорога над озером Альбано відбивалась у воді разками білих та бурштинових перлинок. А вгорі нависало чорне громаддя гори Каво.

Ще цілющішою була височінь. Великі, яскраві зорі світилися в темряві, що розпростерлася до самих меж світобудови. Безмежжя тут було відчутне майже фізично.

Телефонний дзвінок від Дайяни Лоренс пролунав наче з іншого світу. Райєн гадки не мав, де вона могла роздобути його тутешній номер.

Дайяна згорала від нетерпіння почути про українську подорож і про Кастель-Гандольфо. Вона найняла віллу з плавальним басейном над озером Немі, менше ніж за чотири милі від Кастель-Гандольфо. Їй хотілося б запросити його на день чи, краще, на два в гості. Коли він завагався, вона сказала, що за кілька днів має повертатись до Штатів і хотіла б побачити його до від’їзду.

Райєн пояснив Гоффманові, що давній приятель запрошує його на віллу неподалік. Гоффман погодився відпустити його, сказавши, що в разі потреби він, Райєн, може там і заночувати, і попросив його повернутися до свята Безгрішного Серця Марії.

РОЗДІЛ 14

Рівно о 18.30 великий білий Іл-62 від’їхав від терміналу в аеропорту Внуково-2. Ще через п’ять хвилин літак з Президентом, його дружиною та міністром закордонних справ Заворницьким вирулив на злітну смугу, пронісся над лісом за огорожею аеродрому й почав стрімко набирати висоту. Кирилін стежив за ним поглядом, аж поки він обернувся на цятку і зник за легкими хмаринами, які на ранок або розвіються без сліду, або проллються на землю зливою.

Кирилін пошкандибав назад до машини, впав на заднє сидіння й завмер, наче маріонетка, всі ниточки до якої перерізали. Останні сорок вісім годин адреналін протримав його без сну. Він готував проекти угод з найважливіших питань торгівлі та обміну технологіями для майбутніх дводенних переговорів у Кемп-Девіді; допомагав також проштовхувати через генштаб, Міноборони та міністерство оборонної промисловості проект угоди про скорочення озброєнь, підготував текст президентської промови в ООН з питань прав людини. Чогось більшого Кирилін зробити вже не міг. Його помисли – як і помисли всіх радянських людей, хоч вони того самі й не усвідомлювали, – були зосереджені тепер на президентському Іл-62.

Георгій, що сидів за кермом, обернувся до нього:

– На дачу? Зможете трохи поспати.

Кирилін кивнув головою. Менш ніж за десяті хвилин їзди сріблястим березовим лісом машина була вже в Жуківці.

Після душу й смаженого м’яса, вимоченого у грузинському вині сапераві, Кирилін відчув себе свіжіше. Він вийшов на своє улюблене місце – кружину над теплою в цю пору Москвою-рікою – подивитися, як сідає на заході червоне сонце. Найважче лишилося позаду, найгіршого пощастило уникнути. Хвиля страйків і демонстрацій змусила Верховну Раду продовжити сесію до середини серпня. Президента, як завжди, атакували з усіх боків, але він, як завжди, витримав і цю бурю. Його опоненти тепер порозповзалися по дачах над морем і нарікають там на недоліки перебудови, зовсім не дбаючи про те, як допомогти суспільним перетворенням. Бабакін запевнив його, що можна відкласти будь-які дії щодо благовського звіту аж до повернення Президента. Угоди з торгівлі та обміну технологіями, запропоновані в обмін на поступливість щодо скорочення озброєнь, дадуть змогу оживити радянську економіку, наситять споживчий ринок у республіках продуктами й товарами, що, в свою чергу, випустить пару з казана націоналістичного піднесення. Дійдуть тоді руки й до Благова.

Повернувшись до спальні, він узявся читати лермонтовського «Героя нашого часу», раз у раз підливаючи собі з пляшки вірменського коньяку. А думками знов і знов повертався до майбутнього двотижневого відпочинку на Чорному морі. Годинник показував майже північ, коли він нарешті простягнув руку, щоб вимкнути світло. Він не міг знати про те, що завтра буде свято Безгрішного Серця Марії, запроваджене папою Пієм XII на виконання того, про що попросила Мати Божа, втретє з’явившись у Фатімі.

РОЗДІЛ 15

Через п’ять годин після того, як Кирилін спокійно заснув, почали скупчуватися хмари.

З північних житлових масивів, з приміських сіл вони сунули бічними завулками, обминаючи ліхтарі на вулиці 700-річчя Львова. З таких самих дев’ятиповерхових багатоквартирок на південному заході вони рухалися повз корпуси ЛАЗу й освітлені вікна редакцій газет навпроти й зникали в темряві між дерев Стрийського парку. З південного сходу вони йшли через пагорб Слави з могилами радянських солдатів, проходили доріжками Личаківського цвинтаря. З північного сходу вони пливли повз Замкову гору, що починала ледь вимальовуватися на тлі посвітлілого на сході неба.

Місто, яке його мешканці називали Львів, нинішні радянські можновладці – Львов, а незліченні попередні владарі – Лемберг, Львув, заворушилося.

Через годину тіні заповнили площу Ринок навколо міської Ради, що колись була ратушею. Коли пробило шосту, десять тисяч свічок, спалахнувши, розігнали темряву. Десь віддалік вили сирени, але площа стояла тихо, як жовто-синій національний прапор, почеплений між двох геральдичних левів при вході до ратуші. Синьо-жовті прапори здіймалися над морем свічок разом із біло-жовтими папськими стягами, вишитими корогвами з Пресвятою Дівою та іншими святими, іконами, оздобленими рушниками. Юрма розступилася, пропускаючи наперед великий прапор, і вишиковувалася за ним. Процесія рушила в бік проспекту Леніна. Міліцейський «газик» із ввімкненою сиреною й мигавкою промчав униз по Радянській, але, виявивши, що шлях перекрито щільною масою людей, свічок та прапорів, повернув назад.

Проспект Леніна також було перекрито. З півночі й півдня всі підходи заповнили люди із запаленими свічками.

Вони розступилися, даючи пройти колоні з площі Ринок. Процесія проминула всипаний квітами народний пам’ятник Тарасові Шевченку. Маси свічок і прапорів з півночі й півдня мовчки чекали, щоб влитися в загальну процесію, яка перетнула проспект Леніна й попрямувала вулицею Горького. З північного кінця проспекту дивився закутий до пояса в гранітну брилу чорний Ленін.

Уже трохи розвиднілося, й стало видно вибляклі жовті три- й п’ятиповерхові неокласичні фасади на вулиці Горького й переважно порожні вітрини на перших поверхах. Військове ательє, і те спромоглося виставити в своєму подвійному вікні тільки сіру армійську шинелю.

Міліцейські «газики» й «жигулі», а за ними – криті зеленим брезентом вантажівки кружними дорогами поспішали вирватися наперед, щоб перепинити колоні шлях. Вони в’їхали в парк Івана Франка з півдня, на ходу висаджуючи солдатів внутрішніх військ та змопівців у шоломах і з пластиковими щитами. Сірі шереги вишикувалися перед головним корпусом університету, довкола гранітного Івана Франка.

Голова колони з’явилася на площі Перемоги, але повернула не до входу в парк, а рушила вгору вулицею Міцкевича. Якусь хвилю міліція в парку ошелешено дивилася, як повз неї пропливають свічки й прапори. Потім почалась какофонія наказів, свистків, собачого гавкоту, запускання моторів, клацання дверцят та ревіння сирен.

Однак, поки перші машини рушили з місця, голова колони вже проминула три позначені червоними вогниками радіощогли, призначені для глушіння Бі-бі-сі, радіо «Свобода» та передач із Ватикану. Люди йшли під тролейбусними дротами, по яких уже ковзнули перші промені ранку. Тимчасом як прапори вливалися з вулиці Міцкевича на площу Богдана Хмельницького, з півночі на площу влетіла чорна «волга» без номерів і дві великі армійські вантажівки. Солдати спецчастин з автоматами напоготові вискакували з вантажівок і шикувалися під блідо-рожевою огорожею собору святого Юра.

Прапор зупинився посеред площі, перед офіцерами КДБ. А в тиші знизу все прибували люди, заповнюючи площу й розтікаючись на всі боки.

Приземкуватий капітан КДБ у шкірянці підніс угору руку. Йому подали мегафон, і він наказав демонстрантам негайно розійтися.

Навпроти ніхто не поворухнувся. Не було звичайного викрикування гасел – просто море мовчазних, зосереджених облич, прапорів, ікон та запалених свічок.

Під великим національним знаменом Павло Стус обернувся до сивобородого кощавого чоловіка в чорному плащі:

– Ви готові?

Владика Антонюк кивнув головою.

– Хай допоможе нам Бог.

– Пречиста захистить вас.

Молодий священик скинув з Антонюка чорний плащ, під яким виявилися розкішні гаптовані золотом єпископські шати. Інший священик надів йому на голову митру.

Капітан КДБ дістав з кобури «Макарова».

– Назад, или я буду стрелять! – закричав він.

Стус розгорнув ікону й подав її Антонюкові. Той притис ікону до грудей.

– Тоді вам доведеться спершу застрелити Казанську Божу Матір, – гучно проказав – також по-російському – Антонюк. У моторошній тиші, яка запала по тому, єпископ проспівав третю частину акафісту Казанській Богоматері:

Радуйся, о Ти, що розвіюєш темряву зла

чудотворним Твоїм образом!

Радуйся, о Ти, що освітлюєш все

силою чуда!

Радуйся, о Захиснице

братів-християн!

Відлуння його голосу прокотилося площею й завмерло. Капітан повторив погрозу, цього разу рішучіше, й навів на Антонюка пістолет. Люди поруч із владикою тихо заспівали: «О, спомагай нам, Діво Маріє». Все нові й нові голоси підхоплювали цей релігійний гімн, аж поки він перетворився на могутню хвилю, що ширилася далі й далі.

Владика з притиснутим до грудей образом поволі рушив на капітана КДБ. Голоси двохсоттисячної юрми, що підхопила гімн, злилися в могутню й страшну силу. Пістолет у капітановій руці затремтів. А з-за статуї святого Юрія Змієборця над собором сходило сонце. Владика простягнув ікону вперед. Промені сонця засяяли на коштовних шатах Богоматері. Капітан інстинктивно затулився від сонця лівою рукою. Довго тамовані почуття двохсот тисяч людей відлунювали в єдиному гімні, й здавалося, що солдати тремтять перед осяйним образом Пречистої.

Павло Стус схопив капітана за правий зап’ясток.

– Навіщо це вам, друже? Адже кулею не вбити Божої Матері!

Зброя брязнула на бруківку. Міліціонери дивилися на все це заціпеніло.

Раптом один молодий солдат кинув автомата на землю, вибіг наперед і впав навколішки перед іконою. Ще декілька наслідували його приклад. Решта стояли нерухомо, поки люди проходили повз них на соборне подвір’я.

З колишньої резиденції українського греко-католицького митрополита вибіг російський священик у чорній рясі.

Він почав протестувати, але, побачивши ікону, занімів.

Антонюк, усе ще тримаючи образ, обернувся до собору. Кам’яні сходи праворуч і ліворуч сходилися перед головними дверима храму. Святий Лев у два людські зрости заввишки стояв угорі по один бік від портика, а святий Анастазій – по другий. Арка вікна над ними була єдиним простим елементом рожевого барокового фасаду, що підносив свої вишукані оздоби аж до фронтону, увінчаного звитяжцем святим Юрієм, який пронизав списом змія.

Обабіч Антонюка священики кадили ладан і кропили навкруг святою водою. Тим часом Стус уже відмикав важкі центральні двері собору.

У супроводі одного панотця з кадилом та другого з кропилом Антонюк рушив лівими сходами вгору. Іконою в простягнутих руках він благословив головний вхід. Двері розчинилися. Антонюк з двома священиками вступив досередини, за ними ввійшли двома рядами панотці з запаленими свічками, а далі – вірні.

Процесія зі свічками поволі посувалася похмурим центральним проходом між чотирьох масивних стовпів, що підтримували високу центральну баню, до іконостасу. Зупинившись перед царськими ворітьми, цією символічною межею між небом і землею, священик з кадилом проказав благословення. Стус увімкнув світло. Собор засяяв золотом коштовних ікон на блідо-зелених стінах і колонах.

Антонюк розчинив царські ворота і ввійшов у святая святих. Він поставив ікону Казанської Богоматері на вівтар, скинув митру і, відступивши на три кроки, схилив коліно перед іконою.

Поки Антонюк заново освячував вівтар, собор ущерть заповнився людом, і Стусові друзі під’єднали підсилювальну систему собору до гучномовців на подвір’ї та на площі Богдана Хмельницького.

Антонюк піднявся сходами на прикрашену білим і золотим кафедру при третій колоні ліворуч од вівтаря. Його могутній голос пролунав у соборі, на подвір’ї й на площі:

– Тисяча сімсот сімдесятого року цей храм було освячено в ім’я святого Юрія, переможця змія, що був сатаною. Сатанинське поріддя, Сталін, відібрав у нас цей храм. Сьогодні ми повернулися, щоб відправити божественну літургію в день свята Безгрішного Серця Марії, діви в сонячних шатах, яка, як сказано в Іоанновому Одкровенні, зупинить семиголового червоного звіра й візьме гору над ним.

А Стус тим часом уже орудував на дзвіниці. Найдавніший на Україні дзвін владним закликом озвався до поневоленого народу.

РОЗДІЛ 16

Настирливі телефонні дзвінки перервали глибокий сон Кириліна.

Голос прем’єр-міністра тремтів від хвилювання.

– Говорить Волошин. О третій збирається Політбюро.

Кирилін продер очі.

– Не може бути. Президент у Штатах.

– Націоналісти взяли під контроль Львів. Будко зажадав негайно скликати Політбюро.

Кирилін сів у ліжку.

– Треба було б дочекатися Президента.

– Добрик уже має згоду понад половини членів.

Кирилін устав з ліжка й почав похапцем одягатися, не перериваючи розмови. Між Леонідом Добриком і Президентом не могло лишатися теплих почуттів відтоді як Президент перевів Добрика на посаду голови комісії ЦК КПРС з питань сільського господарства – своєрідного політичного цвинтаря, що остаточно звів нанівець репутацію більшості попередників Добрика. В Політбюро Добрик використовував кожну нагоду, щоб нагадати про ускладнення, які принесла перебудова, але він ніколи не здавався Кириліну людиною, здатною організувати заколот.

– Добрик?

– Так. Але дзвонив Корольов і питав, чи я згоден перебрати керівництво процесами стабілізації в країні.

Кирилін прикусив губу. Лише Корольов міг запитати в прем’єр-міністра, чи згоден той перебрати керівництво, хоча за відсутності Президента це керівництво і так належало йому.

– Що ви збираєтеся робити?

– Я в Усові. Через п’ятнадцять хвилин заїду по вас по дорозі до Кремля.

Кирилін увімкнув телевізор, сподіваючись побачити репортаж з України.

Але по телевізору йшла дитяча передача, в якій радісна молода жінка показувала двом надміру уважним представникам дітей Країни Рад, як вирізувати паперових солдатиків.

Він знову набрав номер.

– Що за чортівня діється? Чому ви мене не попередили?

– Гроза заскочила всіх зненацька, – відповів голос Бабакіна. – Моїм найпершим завданням було оцінити пошкодження. Де ви зараз?

– У Жуківці.

– Щодо прогнозу погоди на найближчий час... – Бабакін добирав слова. – Здається, загальний огляд було проведено трохи раніше, сьогодні вранці на вулиці Фрунзе, і наш головний метеоролог відбув у сонячному настрої. Дев’ята метеорологічна служба дістала завдання опрацювати докладніші карти атмосферного тиску.

Це означало, що голова КДБ щойно досягнув домовленості з військовим генштабом. Дев’яте управління КДБ, яке відповідало, зокрема, за безпеку членів Політбюро, отримало завдання розробити детальні плани дій. Все це нічого доброго не обіцяло.

– Мені до третьої треба знати точний прогноз.

– Складно. Але я певен, що до другої випогодиться.

Кирилін повісив трубку, прийняв холодний душ і щойно одягся, як пролунав грюкіт у двері.

Чоловік у сірому костюмі заступив собою майже всі двері. З-за його спини видніла чорна «волга» з синьою мигавкою. КДБ.

– Товариш Кирилін? – грубо запитав чоловік.

Серце в Кириліна стислося. Чи не заскоро як для таких обставин?

– Вас чекає прем’єр-міністр.

Кирилін кивнув головою і повернувся в дім – начебто для того, щоб прихопити папери, а насправді – щоб приховати власну ніяковість. «Треба бути параноїком, щоб подумати про арешт», – сказав він собі. Услід за охоронцем прем’єра він пройшов до ЗІЛа, що стояв за машиною супроводу. Ще одна машина з охороною чекала на дорозі, Кирилін сів поруч із Волошиним на глибокому шкіряному сидінні лімузина із запнутими вікнами.

На вигляд прем’єр був молодший за свої п’ятдесят сім років. Зі своїм європейським обличчям, спокійними манерами, бездоганно пошитим костюмом він не вирізнявся б на зібранні найвищих представників ділового світу десь у Лондоні чи в Парижі. Звичайно він справляв враження цілковитої незворушності, яка так контрастувала з емоційною вибуховістю Президента. Нині прем’єрове обличчя відбивало втому й непевність. Було видно, що його й самого лише поставили до відома про надзвичайне засідання Політбюро. Корольов, очевидно, забезпечив більшість, діючи через Добрика.

– Що сталося? – запитав Кирилін.

Волошин, дивлячись перед себе, промовив:

– Український католицький єпископ дістав чудотворну ікону Божої Матері. Ця ікона зібрала двісті тисяч людей перед собором святого Юра у Львові. Від ікони розходилися промені, які осліпили офіцера КДБ перед собором і вибили з його рук зброю. Вона ж таки, ікона, перетворила війська МВС на статуї, а потім ще одним променем розчинила двері собору.

– І ви в це вірите?

Волошин повернувся до Кириліна:

– Не має значення – вірю я в це чи ні. Важить те, що в це повірила половина України. Заворушення поширилися на Київ. Ходять чутки, що почали вбивати росіян.

Кирилін відкинувся на спинку сидіння. Потрібен час, щоб усе осмислити. Але тільки-но він почав доходити якоїсь думки, як з-за фіранок ліворуч проглянув химерний жовтий хмарочос готелю «Україна». Амортизатори в ЗІЛа були бездоганні, і Кирилін не відчував швидкості, з якою вони їхали. Автомобіль проминув міст через Москву-ріку й виїхав на проспект Калініна. Традиції – річ чіпка. Попри всі попередні кампанії з метою десталінізації проспект усе ще увічнював пам’ять людини, яка при Сталіні грала роль радянського президента.

ДАІ давало їм «зелену хвилю» на кожному перехресті, аж поки ЗІЛ у супроводі двох «волг» з синіми мигавками завернув до Боровицького саду. Червоні вогники обабіч Боровицької брами змінилися на зелені, й машини проїхали в Кремль, майже не знижуючи швидкості.

Вони проминули Збройну палату й Великий Кремлівський палац, звернули ліворуч на Іванівську площу і відразу за будівлею Президії Верховної Ради пригальмували. Потім повернули праворуч в уже розчинені ворота в чорній залізній огорожі.

Тільки-но ЗІЛ зупинився, охоронці з першої машини супроводу розчинили його дверцята. Поїздка, яка звичайно триває півгодини, цього разу зайняла чотирнадцять хвилин.

Прапор над зеленим куполом будинку Ради Міністрів звисав без жодного поруху. В кабінеті прем’єра на другому поверсі його секретар чекав з інструкцією від Президента, пересланою через посольство у Вашингтоні.

«1. Випровадьте з України журналістів з міркувань їхньої безпеки.

2. Країна не може дозволити зриву переговорів з питань торгівлі та обміну технологіями. Я їх провадитиму два заплановані дні в Кемп-Девіді.

3. Білий дім і Кемп-Девід не гарантують безпеки прийняття й передачі найважливіших матеріалів.

4. Протримайте ситуацію до мого повернення».

Відпустивши секретаря, прем’єр сів за стіл. Він мусив перечитати це послання щонайменше разів із десять.

Кирилін стояв біля вікна, що виходило на мавзолей Леніна. Він не заздрив прем’єрові. Волошина Президент привіз за собою із Ставрополя й забезпечував його просування по урядових і партійних щаблях. Президент хотів бачити Волошина своїм наступником, але це наступництво планувалося не на сьогодні.

Якщо Волошин поставить на Корольова і програє, то потрапить в опалу і кане в забуття. Якщо Волошин прийме пропозицію Корольова «очолити стабілізаційний процес в країні», то стане знаряддям тієї політики, проти якої Президент рішуче боротиметься, повернувшись із Штатів. Якщо Президент програє і змушений буде піти у відставку, то Волошин опиниться сам на сам із режимом, приреченість якого він у глибині душі усвідомлює. Якщо ж Президент переможе, то й забуття буде завеликим привілеєм для Волошина.

Кирилін саме дивився на Красну площу, коли почув наполегливий стукіт у двері. Знову ввійшов секретар і подав прем’єрові щойно отриманий факс.

Волошин прочитав текст двічі й подав його Кириліну.

«ВИМОГИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО РУХУ.

Український демократичний рух, який об’єднує всі незалежні культурницькі, релігійні, освітні, профспілкові, селянські та політичні організації в Україні, визначає як свою головну мету захист права народу України на самовизначення, оскільки таке право передбачене статтею 1 Заключного Гельсінського акту, під яким стоїть підпис Радянського Союзу, й закріплене статтею 72 чинної Конституції Союзу PCP.

На забезпечення цього права Український демократичний рух висуває такі дванадцять вимог:

1. Негайне надання громадянам України права вільного створення професійних, культурних, політичних та інших об’єднань без втручання й протидії з боку влади.

2. Негайна й цілковита легалізація української греко-католицької церкви та української автокефальної православної церкви.

3. Негайне визнання незаконності так званого Львівського собору 1946 року, повернення всієї власності, реквізованої тоді на користь російської православної церкви, законному власникові – українській греко-католицькій церкві.

4. Після задоволення перших трьох вимог – проведення вільних виборів нового складу народних депутатів України та сформування ним нового уряду республіки. Головним завданням цієї перехідної Верховної Ради повинне стати вироблення проекту нової Конституції України та організація всенародного референдуму для його прийняття.

5. Загальносоюзні закони можуть діяти на території України лише після ратифікації їх Верховною Радою України.

6. Сформовані з неукраїнців частини Радянської Армії, внутрішніх військ, держбезпеки та міліції повинні бути виведені за межі України й замінені відповідними частинами, сформованими на Україні й підпорядкованими новому українському урядові.

7. Право українського народу на землю, воду, повітря, ліси, надра та основні засоби виробництва в межах Української республіки повинне бути закріплене законом і доповнене широким місцевим самоврядуванням на рівні територій, промислових, сільськогосподарських та інших підприємств у відповідності до резолюцій 19-ї партконференції.

8. На Україні повинна бути запроваджена власна валюта.

9. Підприємства в Україні повинні отримати право самостійно укладати угоди з партнерами як в СРСР, так і за його межами.

10. Українська мова повинна стати основною в усіх установах та організаціях республіки.

11. Впровадження республіканського громадянства й контроль з боку українського уряду за міграцією негромадян України на її територію з метою збереження її культурної єдності.

12. Запровадження на Україні європейського часу».

Кирилін також прочитав текст двічі.

– Що, на вашу думку, Політбюро могло б погодитися задовольнити? – запитав він у прем’єра.

Волошин узяв документ знову.

– Можливо, останню вимогу. Більшість із них завжди вважали, що українці й поляки не встигають за росіянами.

Задзвонив телефон на столі. Прем’єр узяв трубку, щось вислухав і знову поклав її на важіль.

– Це посол у Римі. У нього в приймальні міністр закордонних справ Ватикану. Папа запропонував приїхати на Україну й виступити посередником.

За десять хвилин до другої Кирилін вийшов з будинку Ради Міністрів і перетнув Іванівську площу. До міліціонера, який завжди патрулював на площі, цього дня приєдналися ще п’ятеро. Всі шестеро були озброєні довгими кийками й пістолетами. Перед Палацом з’їздів було безлюдно. Кирилін проминув палац, простуючи до Троїцької вежі. Він вийшов крізь Троїцьку браму й брукованим мостом рушив над Олександрівським садом до невеликої Кутаф’йої вежі. В серпні о цій порі міст звичайно бував заповнений відвідувачами. Зараз він був порожній.

Незліченні юрми людей снували по той бік бар’єрів, які перекривали вхід до Кремля. Пропускаючи Кириліна, міліціонер поцікавився, що сталося «там, нагорі».

– Все як звичайно, – відповів Кирилін. – А навіщо це? – спитав він у свою чергу, показуючи на бар’єри.

– Такий наказ, – відповів міліціонер.

Кирилін повернув праворуч і спустився сходами вниз до Олександрівського саду. Бабакін чекав під обеліском.

Кирилін скинув брови, коли Бабакін видобув з внутрішньої кишені й показав йому два аркушики фотокопій.

– Це – план дій, який Молчанов запропонує на Політбюро менш ніж через годину.

Кирилін простягнув руку. Але Бабакін ще не відпускав аркушиків.

– Їх нелегко було роздобути...

– Президент цього не забуде.

На губах у Бабакіна з’явилася крива посмішка.

– Імовірніше, йому захочеться забути про це якнайшвидше.

Кирилін перебіг очима обидва аркушики і затрусив головою, не ймучи віри.

– Якщо це здійснити...

– ...То Президентові краще не повертатися зі Штатів, а попросити там політичного притулку, – закінчив Бабакін.

РОЗДІЛ 17

Райєн у чорній сорочці без комірця, з підкоченими рукавами сидів на кам’яній терасі за північним крилом папського палацу в Кастель-Гандольфо. Пізнє ранкове сонце блищало на двох банях обсерваторії, що її колись використовували єзуїти (вони займали два горішні поверхи палацу з боку озера). Тепер Ватиканські астрономи вивчали небеса, вдивляючись уже не в окуляр оптичного телескопа, а стежачи за зображенням на дисплеї комп’ютера.

Райєнові телескоп був також непотрібний. Повітря стояло таке прозоре, що, здавалося, можна було дістати рукою антену на вершині гори Каво праворуч. Ліворуч аквамаринові хвилі Тірренського моря теж здавалися оманливо близькими. Просто перед ним краєвид закривали кипариси й зубчасті стіни старовинної огорожі. За ними лежало повите серпанком смогу місто Рим.

Райєц поставив на стіл склянку прохолодного фраскаті. Його піднесений настрій викликало не вино і навіть не краєвид. Цього ранку, коли Райєн відправив разом із папою месу на честь свята Безгрішного Серця Марії, Гоффман попросив його настроїти приймач на хвилю Бі-бі-сі. Папа англійську розумів, але Райєн переклав для Гоффмана чудові новини, які надійшли зі Львова. Папа з Гоффманом вітали Райєна так, наче він особисто визволив українців від радянського ярма. Звісно ж, він відмовлявся, кажучи, що був усього лиш посланцем. Але тепер, на самоті, він, пригадуючи слова папи, не міг стримати в грудях хвилю гордощів і відчуття того, що він справді допоміг наблизити переломну мить у битві.

Потім святий отець зателефонував архієпископові Бенедетті й усамітнився в каплиці, щоб провести решту дня в молитвах.

Поволі попиваючи вино, Райєн побачив, як до Кастель-Гандольфо по віа дель Палаццо Понтіфіччо з боку Рима під’їздить темно-синій «фіат-131». Потім машина зникла за фортечним муром саду Моро. А ще за кілька хвилин Райєн почув, як зарипіла головна брама палацу з боку П’яцца-делла-Ліберта і як автомобіль заглушив двигун уже на подвір’ї палацу.

Райєн поставив склянку й пішов зустрічати гостя. Він був доволі здивований, побачивши тендітного кардинала Фазоло, якому було вочевидь парко у важкій сутані з малиновим поясом.

– Вина, ваша превелебносте? – запропонував Райєн, показуючи на відерце з льодом.

– Ні, дякую, отче. Але я був би вдячний за склянку води.

– Зараз буде, ваша превелебносте.

Коли Райєн повернувся з водою, Фазоло сидів під великим біло-жовтим парасолем і, скинувши малинову кардинальську шапочку, витирав носовичком піт із чола. Він щиро подякував за воду й дбайливо сховав носовичка в рукав сутани.

– Ми не чекали вас, ваша превелебносте. Ми гадали, що ви на відпочинку у Фенці.

Кардинал уважно подивився на нього. Здавалося, він завагався.

– Я був там. Але, почувши новини з України, відразу, звичайно, повернувся. Гадаю, буде корисно, якщо я побачу святого отця якомога скоріше.

– Мені шкода, ваша превелебносте, але святий отець проводить день у молитвах. Він суворо наказав, щоб його не турбували.

Фазоло силувано посміхнувся.

– Я не можу навіть припустити, що він мав на увазі й державного секретаря.

Райєн зніяковів.

– Боюся, що наказ святого отця був досить чіткий, ваша превелебносте.

Голос у Фазоло ледь затремтів.

– Святий отець телефонував сьогодні вранці архієпископові Бенедетті.

– Не думаю, щоб архієпископ дзвонив сюди потім, ваша превелебносте.

– Він не дзвонив. Я хотів би, щоб ви повідомили святому отцеві, що я приїхав з відповіддю.

– Ваша превелебносте, мені дуже шкода, але святий отець сказав, що не бажає приймати сьогодні будь-кого із секретаріату. Що ж до відповіді, то її в разі потреби можна переказати через мене.

Фазоло глибоко зітхнув, поглянув на озеро Альбано, потім у бік Рима.

Райєн не знав, як найстарший за званням кардинал католицької церкви відповість на пораду одного з молодших урядовців у Ватиканській ієрархії забиратися геть.

– Гаразд. Я не хочу змушувати вас далі ніяковіти, отче Райєн. Перекажіть, прошу вас, святому отцеві таке: радянський посол у Римі повідомив архієпископа Бенедетті, що його уряд відверто й різко відкинув пропозицію папи щодо посередництва.

– Я певен, що святий отець буде глибоко вдячний вам за турботи, ваша превелебносте, – промовив Райєн з полегкістю. – Він буде вражений, почувши, що ви перервали свій відпочинок, щоб особисто привезти цю новину. Можливо, архієпископ уже телефонував...

– Я вдячний вам за ваші турботи, – урвав його Фазоло. – Але як ви гадаєте, чому ані я, ані архієпископ Бенедетті не користуємося в таких випадках телефоном?

Райєн завагався.

– Не знаю, ваша превелебносте.

Фазоло знову зітхнув.

– Досить кепсько, коли половина папського палацу вже знає, що совєти знову завдали нам образи. Але якби ми зв’язувалися з Кастель-Гандольфо по телефону, то за кілька хвилин про це знав би й італійський уряд. – Він поглянув на Райєна. – Це один з обов’язків Державного секретаріату, отче, – знати, що можна й чого не можна, коли робити публічні заяви, а коли діяти за лаштунками. Я певен, що ви це розумієте, але... – Він знизав плечима. – У цьому випадку неминучим наслідком буде приниження Святого престолу.

Райєн усміхнувся.

– Думаю, що ні, ваша превелебносте. Тепер совєти грають скоріше на святого отця...

Фазоло уважно подивився на Райєна крізь окуляри, за якими його сині очі здавалися вдвічі більшими.

– Отче, секретаріат нагромадив певний досвід у дипломатії, зокрема й у переговорах з комуністичними режимами. Отож, коли Святий престол реагує на цю нерозважливу акцію на Україні, не скориставшись цим досвідом, не проконсультувавшись із секретаріатом, то це, м’яко кажучи, просто нерозважливість. Це може закінчитися тільки бідою для церкви на Україні, в Литві, у Латвії...

– Святий отець так не думає, ваша превелебносте. Якщо радянський уряд відкинув його пропозицію щодо посередництва, то святий отець надасть у соборі святого Петра в присутності засобів масової інформації титул патріарха кардиналові Чупринці.

Кардинал Фазоло струснув головою, не вірячи тому, що почув.

– Цього українські екстремісти домагалися багато років. Вони це сприймуть як церковне благословення на всі свої дії. Якби українці спершу були порадилися з нами, то святий отець міг би відрадити їх починати цю самовбивчу авантюру.

– Ваша превелебносте, – сказав Райєн, – ви повинні знати, що святий отець завжди благословляв українців на вияв їхньої національної волі.

Фазоло зняв окуляри й ретельно протер їх кінцем пояса. Потім поглянув угору.

– Невже святий отець не усвідомлює, що радянський уряд пошле туди танки? На Україні почнеться кривава бойня...

– Ваша превелебносте, – промовив Райєн якомога м’якше, – український народ безліч разів зраджували. Але святий отець певен, що цього разу він здобуде свободу.

Фазоло був на межі розпачу.

– Папа Монтіні про таке ніколи б і не подумав, – промовив він сам до себе.

– Мені розповідали, що папа Павло був дипломат, ваша превелебносте. Але наш папа вважає, що насамперед він має бути намісником Христовим.

– Скажіть мені, отче Райєн: святий отець справді знає, що робить?

– Звісно ж, ваша превелебносте. Він виконує заповіт, даний Матір’ю Божою у Фатімі.

– Але ж росіяни...

– Святий отець певен, що танків вони не вводитимуть. Радянський Президент саме виступатиме в ООН і говоритиме про права людини, тож росіяни не стануть псувати йому репутацію.

– Я хотів би, щоб правда, в ім’я всього святого, виявилася на вашому боці...

Райєн підніс склянку.

– Я певен, що вона на нашому боці.

РОЗДІЛ 18

Кирилін повернувся в Кремль крізь ту ж таки Троїцьку вежу. Переходячи безлюдну Іванівську площу, він помітив двоє гнізд телекамер на даху будівлі Президії Верховної Ради. Одна з чотирьох камер відстежувала його.

Поки його не було, з’їхалося кілька блискучих ЗІЛів. Тепер вони, наче хижі птахи, вишикувалися під будинком Ради Міністрів. Звичайно шофери ліниво чекали, посходившись у гуртки по двоє-троє. Сьогодні вони зібралися всі разом і щось жваво обговорювали. Кирилін усміхнувсь і привітався з ними. Водіїв завжди тішило, коли високий кремлівський начальник ставився до них, як до людей. Але сьогодні вони подивилися на Кириліна, як на такого, в кого вочевидь щось не гаразд.

Годинник на Спаській вежі пробив пів на третю. Кирилін уже хотів був увійти до будинку Ради Міністрів, як позад нього спинився ще один ЗІЛ. З нього вийшов Олександр Будко.

Правителя України, Першого секретаря ЦК КПУ Будка все ще оточувала дніпропетровська команда, підібрана його попередником Єгором Вербицьким. Будко вслід за своїм учителем і далі грубо придушував усі спроби національного піднесення в цій другій за величиною радянській республіці. Протягом багатьох років Вербицький призначав своїх людей на всі ключові посади в Україні і тепер, щоб подолати вплив Будка, треба було б усунути не лише його, а й усе українське Політбюро, Президію Верховної Ради та Раду Міністрів України. З огляду на можливу анархію, Президент не міг на таке зважитись. І це виявилося помилкою. Довго стримуване невдоволення закінчилося вибухом: втрачено контроль над головним містом Західної України, під загрозою Київ. І все ж Будко привітався з Кириліним тоном людини, в якої все гаразд.

– Добридень, товаришу Кирилін. Ви тут, очевидно, як знавець усіляких заколотів?..

Коли Кирилін увійшов до кабінету прем’єра, Волошин стояв біля вікна й дивився на Красну площу. Ніхто з членів Політбюро не покликав його обмінятися думками перед початком засідання. Волошин знав, що інтриги плелися в інших кабінетах цього будинку.

Кирилін не мав часу на довгий вступ.

– За двадцять хвилин Політбюро дістане пропозиції Молчанова.

– У нього за все життя не було жодної свіжої думки, – сказав Волошин, усе ще дивлячись у вікно. – Хто готував для нього ті пропозиції?

– Генерал Лукін, заступник начальника Генштабу. Генштаб погодив їх. А сьогодні вранці Благов пообіцяв підтримку КДБ.

Голос у Волошина був безживний.

– Прочитайте їх.

Кирилін набрав у груди повітря.

– Почнімо зі Львова. Завтра о шостій нуль-нуль у львівському аеропорту приземляться дві тисячі солдатів внутрішніх військ із Горького. О шостій тридцять полковник, який ними командує, попросить допомоги в армії. Водночас сімнадцята гвардійська мотострілецька дивізія, підтримана двома полками тринадцятої танкової дивізії, виходить від штабу Прикарпатського військового округу й висувається в центр міста. Ще через п’ятнадцять хвилин п’ять вертольотів Мі-двадцять шість скидають десант на Замковій горі. Завдання десантників – узяти під контроль радіо й телебачення, будинок міськради, головний корпус університету й, нарешті, собор святого Юра. Спецзагін заарештовує єпископа Антонюка, Павла Стуса, інших лідерів українського демократичного руху і бере під охорону ікону. Операцію має очолити командувач Прикарпатського округу генерал-лейтенант Караванський. У Києві...

Волошин одвернувся од вікна.

– Караванський? Той кабульський різник?

Кирилін поглянув на сполотніле обличчя Волошина.

– Ви самі пришпилили йому на груди зірку Героя...

Волошин безпорадно розвів руками.

– Після Афганістану треба було вдовольняти Генштаб...

– І їх вдовольнило підвищення Караванського?

– Вони теж не мали вибору. Командири, які отримали свої зірочки в Афгані, дихають їм у потилицю. Лукін був у Караванського дивізійним командиром у Кабулі. Саме вчорашні афганські полковники рвуться тепер у Генштаб. І їх важко купити ще одним орденом чи гарантованим місцем на Новодівичому кладовищі...

Волошина Президент вибирав як доброго господарника. Тепер він ставав добрим політиком. Кирилін подав йому два відкопійовані аркушики.

– Товаришу Волошин! Ви – Голова Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Згідно з Конституцією, лише ви за відсутності Президента можете санкціонувати таку акцію.

Волошин повернувся до столу.

– На чию підтримку ви можете розраховувати? – спитав Кирилін.

– Корольов заручився підтримкою ключових міністрів. – Волошин перерахував їх на пальцях лівої руки. – Ягодін не пробачить Президентові величезного скорочення бюджету оборонної промисловості перед поїздкою до Вашингтона. Як міністр оборони, Уланов проводитиме лінію Генштабу. Молчанов пропонує свій план, бо міністр внутрішніх справ не може не реагувати, коли повідомляють про вбивства росіян у Києві. Цього досить, щоб мати проти мене більшість на Президії Радміну.

– А в Політбюро?

– З Добриком усе зрозуміло – він підтримає будь-яку політику сильної руки. На Будка Корольов також може розраховувати, бо той сподівається зміцнити при цьому власні позиції в Україні. Мішин, який також починав партійну кар’єру в Україні, а тепер очолює комісію ЦК з питань правової політики, теж підтримає рішучу боротьбу з порушеннями соціалістичної законності. Губарєв відверто виступав проти лінії Президента щодо Польщі, Угорщини, Чехословаччини та НДР і в таких питаннях підтримає Корольова. Оскільки Президент і міністр закордонних справ у Штатах, тільки Сиротін, що відповідає за соціально-економічну політику, може заперечувати проти плану.

– А ви? – У запитанні Кириліна пролунав виклик.

Волошин кинув злий погляд на помічника Президента.

– А чого ви думаєте, що я тут сам по собі, а не погодив тактику з Корольовим?

Нарешті якась іскра життя!

– Вибачте, – нещиро промовив Кирилін, – я не хотів вас образити.

Волошин кивнув головою.

– Це означає, що голосування на Політбюро буде вісім до двох, – підсумував Кирилін.

Волошин похитав головою.

– Корольов прорахував усе до дрібниць. Голосування не буде. Політбюро просто доручить Раді Міністрів виконати передбачені планом заходи. – Прем’єр опустив голову на руки. – Танки ввійдуть у Львів саме того дня, коли Президент звертатиметься до Об’єднаних Націй з промовою про права людини.

Кирилін позирнув на настінний годинник. Не можна було відпускати Волошина з відчуттям неминучості каральної акції. Тон у Кириліна зробився різкий:

– За моєю інформацією, українські націоналісти можуть сьогодні розраховувати на п’ять мільйонів активних прибічників, а щодо решти населення, то більшість також їм співчуватиме. Повстання благословила українська греко-католицька церква. Почнеться священна війна. Корольов це розуміє?

Волошин кивнув головою.

– Він усе це пречудово розуміє. Але його, як і більшість апаратників, це анітрохи не обходить. Вони сьогодні або переможуть, або ж комуністичній партії кінець. І в такому разі вони ще й устигнуть розіграти російську карту, щоб заручитися підтримкою Верховної Ради.

– Але якщо Корольов переможе, це буде повторенням Чехословаччини шістдесят восьмого року чи Пекіна вісімдесят дев’ятого року. – Кирилін нахилився до Волошина й поглянув йому в очі. – Товаришу Голово, вам хочеться головувати на похороні гласності й перебудови, на похороні ідеї спільного європейського дому? Якщо Корольов переможе, це означатиме найстрашнішу громадянську війну, розвал Радянського Союзу. Росія стане моральним і економічним банкрутом, розореною країною, якій ніхто не схоче допомагати.

Волошин тоскно дивився на годинник на стіні. Була вже за сім хвилин третя. Він знову безпорадно розвів руками:

– Що я можу зробити?

– Є один-єдиний вихід, – сказав Кирилін. – Я рекомендую його тільки тому, що не бачу інших шляхів урятувати Радянський Союз. Але цей шлях ризикований і вимагає від вас сміливості.

Волошин мовчав, поки Кирилін розповідав про план, запропонований Бабакіним.

РОЗДІЛ 19

Язичок полум’я хитнувся до нього. Кардинал-держсекретар став навколішки. Затуляючи обличчя лівою долонею, правою він намацав вимикач. Полум’я нарешті погасло. Його коліна опинилися в чомусь мокрому й гарячому. Він поглянув униз. Це були рештки його омлету.

Він сперся рукою на край плити, щоб підвестись, і скрикнув, бо обпік собі пальці.

Все збіглося на цей серпень. Його особистий секретар був у відпустці. Черниці-покоївки, які готували йому їжу й прибирали за ним, були у відпустках. Водій Едуардо теж у відпустці. Він і сам мав бй бути на відпочинку в сестри у Фенці.

Водій з Ватиканського гаража, який возив його до Кастель-Гандольфо, люб’язно запропонував купити на обід хліба та яєць у Ватиканській бакалійній крамниці навпроти церкви святих прочан. Кардинал Фазоло запевнив водія, що чудово зможе приготувати омлет.

Він пройшов до спальні, де Едуардо зберігав його одяг. Другої чорної сутани в шафі не було – Едуардо мав віддати її в чищення. У шафі висіла тільки малинова сутана, яку Фазоло надягав в урочистих випадках. Саме її він носив у Сікстинській капелі в ті дні, коли обирали нового папу.

Він пішов до ванної і спробував змити пляму.

Потім зайшов до кабінету поруч зі своїм помешканням на першому поверсі папського палацу й дістав із шафки пляшку солодкого лікеру, що його пив вряди-годи з друзями та колегами з нагоди якоїсь.вдалої справи. Він дозволив собі випити півскляночки. Єдиний друг, якому він міг довіряти, Антоніо Бенедетті, залишив записку про те, що йде втихомирювати й заспокоювати американського посла при Святому престолі. Білий дім і держдепартамент були вкрай роздратовані тим, що Ватикан не перешкодив чи принаймні не попередив їх заздалегідь про повстання, підняте греко-католицьким єпископом саме в ті дні, коли Президент СРСР гостював у Штатах.

Фазоло відпив добрячий ковток міцного лікеру. Він був радий, що Антоніо пішов ще до того, як він повернувся з Кастель-Гандольфо. Бо як би він пояснив Антоніо, що державний секретар не підозрював не тільки про підготовку повстання, а й про те, що це повстання благословив сам папа?

Він опустився в крісло біля столу. З протилежної стіни на нього дивився з фотографії папа – очима, які не бачили в світі сірих тонів, а лише білі та чорні. Фазоло взяв зі столу «Пастора Бонуса» – конституцію римської курії. Стаття 39-а проголошувала: «Державний секретар тісно співпрацює зі святим отцем у виконанні його високої місії».

Безліч поколінь його родина з села під Фенцою, в колишній папській державі, служила Святому престолові. Він був третій кардинал у цьому столітті, який носив ім’я Фазоло. А тепер цей папа з дивної чужої країни зробив з нього чужинця в тому самому папському палаці, який його, Фазоло, предки вважали своєю другою домівкою. Він не міг далі лишатися на посаді державного секретаря.

Фазоло взяв аркуш паперу з перехрещеними ключами святого Петра в лівому горішньому кутку, зняв ковпачок з авторучки, подарованої йому папою Павлом VI, і своїм охайним почерком написав листа про відставку.

Потім перечитав його.

Куди він піде? В італійській архідіоцезії не було ані вакансій, ані навіть архієпископа, який би збирався ближчим часом на відпочинок. Сама думка про бездіяльність була для Фазоло нестерпна. Що йому робити? Присвятивши все життя служінню Святому престолові, він навіть не навчився готувати омлет.

І він подер листа про відставку.

РОЗДІЛ 20

За хвилину до третьої Григорій Волошин спустився мармуровим коридором зі свого кабінету на другому поверсі будинку Ради Міністрів до Овальної зали.

Корольов уже сидів на своєму звичайному місці – посередині довшого боку великого овального столу. Решта учасників засідання розбилися на гуртки. Семеро повноправних членів Політбюро зібралися неподалік од вікна навколо Добрика й Молчанова. Четверо кандидатів у члени Політбюро обсіли Голову Верховної Ради Михайла Демиденка, який про щось зосереджено розмовляв з Валентином Сиротіним, одним із небагатьох членів Політбюро, який беззастережно підтримував перебудову. Троє інших кандидатів напружено завмерли між цими двома групами. Коли ввійшов Волошин, шепіт ураз урвався.

Кроки Волошина глушив килим на підлозі. Прем’єр підійшов просто до місця головуючого, навпроти Корольова, й сів. Годинник на Спаській вежі почав бити третю.

– Сідайте, будь ласка, товариші, – промовив Волошин.

Всі посідали.

Добрик почав говорити, але Волошин урвав його на півслові:

– Президент вітає вас із швидкими й рішучими діями. Він вдячний, що ви зібралися вже сьогодні. Він уповноважив мене, якщо ви даєте згоду на дві попередні умови, поінформувати вас про його план вирішення українського питання. Ці дві умови такі: план має бути відомий лише членам Політбюро, і Рада Міністрів до його повернення не повинна вживати ніяких заходів.

Голова комісії ЦК з питань сільського господарства, який не відзначався особливою швидкістю думки, напружено дивився перед себе.

– Ми повинні почути план, а вже потім вирішувати, вживати заходів чи ні.

Волошин поглянув просто на Добрика.

– Я сказав, що Президент вживе достатніх заходів після повернення. Але він просив мене попередити вас, що акція генерала Караванського з танками й використання повітряних десантників спровокують громадянську війну. Будь-кого з членів Політбюро, хто санкціонує такі дії без погодження з Президентом і розгляду на Президентській раді, буде звинувачено в державній зраді.

Корольов повів очима по столу. Вісімнадцять копій плану, який Молчанов мав намір доповісти Політбюро, лежали стосиком перед міністром внутрішніх справ. Добрик був вочевидь приголомшений. Решта нервово переглядалися, немовби питаючи один одного, хто виказав план Волошину.

Серед цього загального заціпеніння підвівся Демиденко.

– Я згоден. І йду, щоб виконати першу умову.

Четверо інших кандидатів у члени Політбюро негайно рушили за ним. Решта троє, повагавшись, приєдналися до них.

Це стурбувало Корольова більше, ніж можливе звинувачення в зраді. Волошин, як видно, мав міцні нерви, коли вже відіслав із зали потенційних прибічників Президента. Жодна людина зі здоровим глуздом не стала б робити такого, не бувши абсолютно впевненою в підтримці більшості повноправних членів Політбюро.

Уланов дійшов такого самого висновку. Перша умова Президента підтвердила його підозри щодо того, що не один член Політбюро, вдаючи, ніби підтримує Корольова, насправді передавав інформацію Волошину. Міністр оборони напружено сказав:

– Я пропоную тимчасово погодитися. Якщо план виявиться неприйнятним, ми можемо скасувати наше рішення.

Волошин спостерігав, як на очах розпадається коаліція Корольова. Мішин відійшов убік, зауваживши, що необхідно за будь-яких умов додержуватися принципів правової держави. Молчанов склав папери в теку.

Тоді Волошин познайомив присутніх з планом, який йому щойно переказав Кирилін. Добрик був ізольований.

Навіть Корольов, який не сказав сьогодні жодного слова проти Президента, навряд чи міг би оскаржити цей план з ідеологічних позицій.

РОЗДІЛ 21

Через три дні після надзвичайного засідання Політбюро Кирилін коротко розповів про все Президентові у кімнаті відпочинку в аеропорту Внуково-2. Президент схвалив план. Незважаючи на заперечення дружини, він наказав дозаправити літак і летіти в Київ. Кирилін зробив два телефонні дзвінки: перший – Олександрові Будку, другий – генералові Благову.

Згодом, того ж таки дня, Будко ввійшов до кабінету Кириліна у будинку Верховної Ради. Український партійний керівник мав не такий упевнений вигляд як три дні тому перед будинком Ради Міністрів.

Кирилін подав йому аркуш та ручку. Манери його були різкі.

– У ваших інтересах підписати це.

Будко перечитав заяву з проханням про власну відставку.

– Як член Політбюро ЦК партії, – запротестував він, – я маю право вимагати зустрічі з її Генеральним секретарем.

– Усі ваші плани перекреслено. Президент зараз проводить засідання Політбюро ЦК компартії України.

Будко був схожий на загнаного звіра.

– Він не може! Українське Політбюро не могло зібратися без свого Першого секретаря!

– Ви вважали цілком нормальним, коли три дні тому Політбюро ЦК КПРС збиралося без Генерального секретаря.

– Я не хочу бути хлопчиком для биття за анархію у Львові! В мене своє бачення виходу...

– У вас лише два виходи. Перший – це підписати заяву й одержати пристойну пенсію. Другий – проти вас заводять справу за фактами корупції, і ви втрачаєте все, що нажили як вірний слуга партії, зокрема й плавальні басейни з морською та прісною водою на гурзуфській дачі, збудовані на кошти партії. В мене через п’ять хвилин ще одна зустріч, і, будь ласка, не забирайте в мене час.

Будко зламався. Підписавши заяву, він спитав:

– Хто буде Першим на Україні?

– Читайте газету «Правда».

До Кириліна долинула жвава розмова за дверима, і відразу ж секретар ввів до його кабінету генерала Благова.

Голова КДБ був у формі. Спершись обома руками на стіл Кириліна, він нахилився вперед.

– Ви запросили мене сюди на зустріч з Президентом, але щойно Будко сказав мені, що Президент у Києві.

Кирилін дивився на обличчя з масивною щелепою й очима, які свердлили його з-підкошлатих чорних брів.

– Президент просить вибачення. На Україні виявилися деякі невеличкі ускладнення, з якими він хотів би розібратися сам.

– Там повстання!

– Сідайте, будь ласка, товаришу генерале.

Благов і далі стояв, втупившись поглядом у Кириліна. Тепер Кирилін зрозумів, чому, коли розповідали про Благова, найчастіше вживали слово «страх». Але коли Кирилін не відвів погляду, а твердо подивився Благову в очі, то побачив там невпевненість.

Голова КДБ випростався на повен зріст, стиснув губи й заходився довго вмощуватися в твердому кріслі по другий бік столу.

– Президент читав звіт про західну внутрішню прикордонну смугу?

Кирилін не дав йому оговтатися.

– Ви справді вважаєте, що в Україні можна зламати націоналістичний рух, пославши туди танки й ув’язнивши його керівників? Ні, генерале, так ви лише наплодите мучеників. – Кирилін підвівся й почав поволі ходити навколо столу. – Балтійські республіки маленькі й периферійні, вони не визначають подій. Мусульманські республіки – це наше діряве дно, краще було б узагалі їх позбутись. Але Україна... Це зовсім інше. Якщо Україна стане незалежною, то це означатиме кінець Радянського Союзу.

– Саме через те я й попереджав про можливі негативні наслідки політики гласності й перебудови, – сказав Благов.

Кирилін обійшов Благова і заговорив у нього за спиною.

– Яку політику ви вважаєте правильною, товаришу генерале?

Благов повернувся разом із кріслом, щоб бачити обличчя президентського помічника, й відповів:

– Повстання треба придушити за допомогою армії.

Кирилін звів брови.

– Якої армії? – Він повернувся до столу й знову сів у своє крісло.

Зморшки на чолі Благова окреслилися ще різкіше.

– На Президентській раді рішення про розпуск армії ще не приймалося.

Кирилін поставив на стіл лікті й сперся підборіддям на переплетені пальці.

– Часи змінилися, генерале. Вже в Афгані було дуже кепсько. А зараз накажіть цим хлопцям стріляти в свій же народ – і Радянської Армії не залишиться. Всі неросіяни розбіжаться по домівках, і в нас зостанеться половина деморалізованої Радянської Армії плюс чотирнадцять добре озброєних та вишколених національно-визвольних армій на південь і на захід від Росії.

Благов нічого не відповів. Він і далі жував обрізки сигарного тютюну.

– Політбюро не схвалило плану Лукіна, – він далі Кирилін, – бо ніхто з членів Політбюро не захотів головувати при розпаді СРСР. – Він відхилився на спинку крісла й поклав руки на бильця. – Така наша ставка в цій грі...

Благов мовчав.

– Президент був глибокр розчарований, – провадив Кирилін після паузи, – вашою самогубною схемою дій з непродуманим юридичним обґрунтуванням.

Благов згорбився в кріслі. Але коли він заговорив, у голосі його звучала погроза.

– Як Президент має намір приборкати повстання, не використовуючи армії?

– Політбюро схвалило стратегію викорінення причин релігійного націоналізму в Україні.

– Єпископ Антонюк?

– Я сказав «причин».

Благов спохмурнів.

– Убити папу?

– Ви вже бралися за цю справу у вісімдесят першому році, – зауважив Кирилін.

– Не ми, а болгари, – швидко поправив його Благов.

Кирилін звів брови.

– Ви що, гадаєте, «державна сигурност» діяла самостійно?

Благов засовався в кріслі.

– Я тоді працював у ГРУ і не мав ніякого відношення до тієї справи.

– Любий мій товаришу генерале, – сказав Кирилін, – ніхто не звинувачує вас у тому, що ви несете особисту відповідальність за той провал. Але, – додав він різко, – за план Лукіна відповідальні таки ви.

Благов не розумів, куди хилить Кирилін.

– Нам буде шкода втратити голову КДБ, який так мало пропрацював на своїй посаді, – промовив Кирилін задумливо.

Благов мовчав.

– Мені цікаво, – вів далі Кирилін, – який ви бачите спосіб відновити своє добре ім’я?

Благов повільно прошепотів:

– Убити папу?

– Президент, звичайно ж, не хоче втручатися в оперативні справи КДБ, – сказав Кирилін. – Згідно з законом, це цілковито ваша прерогатива.

Очі в Благова підозріливо звузилися. Якщо це справді так, то Президент порушував усі узвичаєні канони. Всі його попередники, від Сталіна й до Андропова, особисто втручалися в кожну операцію держбезпеки – від найсенсаційнішого вбивства до дрібної провокації.

– Але з огляду на загальну політичну ситуацію, – додав Кирилін, – він хотів би, щоб, узявшись за цю справу, ви гарантували виконання трьох умов.

Благов і далі мовчав.

– Перше, – провадив Кирилін, – ви повинні досягти успіху.

На губах у Благова з’явилася легка усмішка. Йому давали можливість реабілітувати себе. Він дістав з внутрішньої кишені пласку коробку з чорними сигарами.

– Друге. Смерть папи ніколи не повинна вивести до Кремля.

Благов запалив сірника, прикурив запашну сигару й, кивнувши головою, викинув сірника в кошик біля столу Кириліна.

– А третє?

– Третє – це те, що справа має бути завершена до кінця року.

Частина третя ОСІНЬ

РОЗДІЛ 1

Папська делегація повернулася з Кастель-Гандольфо, натхнена успіхами в Україні. Святий отець мав рацію: танки не втрутилися, радянські власті виявилися неспроможними нав’язати свою волю українському народові, й у всьому краї звучали католицькі літургії. Віра у Пресвяту Богородицю виявилася сильнішою за уславлену дипломатичну майстерність Державного секретаріату.

Кардинал Фазоло зустрів папу стурбованими словами про те, що відбувається в Сполучених Штатах, але йому відповіли, що проблеми Заходу, так само як і проблеми Сходу, буде вирішено силою молитви.

Райєнові здавалося, що ціле життя минуло відтоді, як він приїхав до Ватикану. Оточення папи остаточно прийняло його, і це було доведено, коли Казимєж Гоффман запропонував Райєнові зайняти своє звичне місце під час чергової публічної аудієнції. Тож у середу Райєн гордо сидів у відкритому білому джипі, який виїздив на площу Святого Петра. Просто перед ним була спина папи в білій сутані – він стояв, розставивши ноги й міцно тримаючись за борт машини. Захоплені вигуки, які привітали їх, коли джип виїхав на площу крізь Браму Дзвонів, належали до подій: що запам’ятовуються на все життя. Натовп був десь удвічі більший, ніж звичайно, знову й знову лунали вигуки та оплески. Віруючі зібралися, щоб привітати тріумфальне повернення намісника Христового до Рима.

У натовпі Райєн побачив знайомі синьо-жовті прапори та тризуби. Тільки один раз, коли авто під’їхало до того місця біля Бронзової Брами, де колись чекав із браунінгом у кишені Мехмет Алі Агджа, Райєн знервовано почав зиркати то на натовп, то на спину чоловіка в білій сутані, який благословляв людей. Прочани тягли руки, щоб доторкнутися до спадкоємця святого Петра. Як тут відрізнити палкого віруючого від фанатичного вбивці? А втім, думати про таке – означає не мати досить власної віри. А Райєн вірив, що святий отець не помре, доки не побачить повернення Росії до Пресвятої Богородиці.

Джип під’їхав до трибунки під балдахіном, яку ставили біля сходів до собору щовівторка надвечір, коли була погода. Архієпископ Спіацці вказав Райєнові місце праворуч від папи. Папа давно вже не мав такого доброго вигляду. Досі, до українського тріумфу, його проповіді звучали суворо. Але тепер він випромінював радість, закликаючи віруючих молитися Матері Божій і запевняючи, що вона почує їхні моління. Прочитавши проповідь по-італійському, папа повторив її англійською, французькою, німецькою, іспанською й польською, звертаючись до кожної з численних груп прочан на площі їхньою рідною мовою. Прочани вітали це схвальними вигуками й оплесками, але найбільшу радість викликало папське привітання до українських прочан від собору святого Миколая в Чикаго. Райєн радо скористався нагодою сховатися від гарячого вересневого сонця під балдахін, але самого папу спека, здавалося, зовсім не турбувала.

Після того, як процедура папського благословення закінчилася, Райєн рушив знову до джипа. Однак сам папа не сів до машини, а, трохи перелякавши охоронців, підійшов до бар’єра, щоб потиснути простягнуті долоні, взяти на руки дитину, поблагословити захоплених прочан.

Від початку процедури минуло вже дві з половиною години, і архієпископ Спіацці стурбовано позирав на годинника, бурмочучи, що Ватиканські службовці вимагатимуть оплати наднормових годин. Нарешті папа послухавсь і повернувся до джипа. Райєн почувався геть знесиленим, а святий отець, здавалося, не знав утоми.

Того вечора Райєн, коли почало смеркатися, вийшов на Ватиканський пагорб і зупинився неподалік від білої сторожки з написом: «Et in terra pax hominibus»^[6]. Перед ним у будинку радіо Ватикану світилися вікна. Звідти єзуїти протягом двадцяти чотирьох годин на добу посилали у всі кінці планети свої заклики до миру для всього людства.

Райєн приніс конверта з посланням від монсеньйора Гоффмана до отця Сосюри, чий кабінет містився на першому поверсі, поруч із звуконепроникним студійним приміщенням. Вийшовши з палацціно Лева XII, Райєн сів на лавку в парку. В темній стрічці Тібру вже відбивалися сузір’я вогнів, сповіщаючи про початок римського нічного життя. Світ, що існував перед тим, як Райєн вирішив присвятити життя Богові, здавалося, віддалився на цілу вічність. Навіть жахливий спогад – Кеті, не втримавшись, сповзає крутим урвищем і з криком падає вниз – уже майже не викликав у нього болю. Яким милосердним виявився Бог! Стоячи над її безживним тілом, Райєн проклинав Бога, який покірно прийняв ці прокляття, як приймав прокляття тих, що розпинали Його. «Він приймає ваші прокльони, – казав Райєнові мудрий священик Кеті в Бостоні, – але не прийме вашої зневіри. Зневіра означатиме, що його жертва була марна».

Зрештою, Райєн мав вибір: або гірко каратися цією смертю вже життя, або перекласти спокуту на Бога, без чиєї волі не загинула б Кеті.

Райєн ніколи не робив чогось наполовину. Для нього було очевидно, що підкорення Божій волі мало обов’язково привести до священицького служіння. Але тоді він навіть не уявляв собі, що Божа воля поставить його поруч із намісником Божим на Землі та ще й у час, коли в світі відбуваються такі рішучі зміни в розподілі духовних сил.

РОЗДІЛ 2

Новина про те, що першим секретарем ЦК Компартії України буде професор Степан Коновалець, дала змогу Президентові виграти трохи часу.

Повернувшись до Москви, Президент зняв із посади Добрика – начебто за те, що врожай зернових виявився нижчим від 200 мільйонів тонн. Однак Корольов, маючи сильну підтримку Міністерства оборони та партапарату, здавався поки що «непотоплюваним».

Невдовзі Коновалець прилетів до Москви. Український Рух наполягав на прямих переговорах із Москвою, наголошуючи, що будь-яку угоду, досягнуту з Коновальцем, Москва може перекреслити. За порадою Бабакіна Кирилін запропонував свою кандидатуру для поїздки у Київ і неофіційної зустрічі з лідерами Руху, щоб підготувати базу для таких переговорів.

ЗІЛ, що віз Кириліна та Коновальця з аеропорту, виїхав на площу Ленінського комсомолу й різко завернув на вулицю Кірова. Поки лімузин піднімався крутим схилом повз іще зелений парк ліворуч, Кирилін помітив першу разючу зміну, що сталася від часу його останнього візиту до цього міста: праворуч, над темною гранітною будівлею Ради Міністрів, маяв синьо-жовтий прапор незалежної України, а не червоний радянський. А далі, по лівий бік вулиці, жовтою та синьою фарбою було замазано величезні герби з серпом та молотом над шестиколонним фасадом Верховної Ради. Біля барокового Маріїнського палацу, побудованого колись для цариці Єлизавети Петрівни (Кирилін свого часу бував там на прийомах), стояли охоронці з синьо-жовтими пов’язками.

ЗІЛ звернув праворуч, на вулицю Рози Люксембург у колись аристократичному районі Липки. Кирилін задоволено подумав, що біля готелю «Київ» охоронців із синьо-жовтими пов’язками нема. За цим готелем стояли десяти- та чотириповерховий корпуси з вікнами, постійно завішаними білим тюлем. Жодної таблички при вході не було, крім білого аркуша з написом: «Вхід тільки за перепустками». Ці тихі будинки були готелем «Жовтневий», що належав ЦК КПУ. Кирилін зупинявся тут, коли працював заступником міністра машинобудування.

Але замість того, щоб завернути до «Жовтневого», автомобіль зупинився біля протилежного тротуару, перед неокласичним триповерховим особняком. Кирилін услід за Коновальцем вийшов на тротуар. Ця будівля разом з обгородженим муром подвір’ям займала майже увесь протилежний бік кварталу.

– Я виявив, – ніяково всміхнувшись, сказав Коновалець, – що київська партійна еліта саме тут поселяла своїх гостей. З вулиці все досить закамуфльовано, тож я не думаю, що ті націоналісти вас тут потурбують.

Кирилін пройшов услід за Коновальцем крізь скляні двері до холу, облицьованого червоним гранітом. Червоні килими на підлозі, шведські меблі та західнонімецька побутова техніка справили на нього враження.

– Покоївки сказали мені, – зауважив Коновалець, – що вони підготовлені як слід і можуть надавати будь-які послуги.

Кирилін зателефонував Семенові Маланчуку й запропонував розпочати неофіційні переговори з українським Рухом наступного ранку в будинку ЦК КПУ на вулиці Орджонікідзе, поруч із особняком, де містилося правління Спілки письменників і штаб-квартира опозиції.

– Рада Руху вирішила, що її представники зустрінуться з вами лише на нейтральній території, – відповів Маланчук.

– Що ж, це слушно, – сказав Кирилін. – А що ви пропонуєте?

– Можливо, якийсь готель, – обережно промовив Маланчук. – Щоб люди, які входять та виходять, не викликали підозри.

– Готель «Дніпро»?

У трубці почувся сухий смішок.

– Тільки не готель «Інтуриста»!

– Чому?

– Вони всі прослуховуються.

Кирилін почав дратуватися.

– Я приїхав за вісімсот кілометрів, щоб зустрітися з вами! Мені дуже хочеться, щоб ця подорож не стала марною.

– У готелі «Москва», на Хрещатику.

– Я замовлю кімнату й чекатиму вас завтра о дев’ятій ранку.

З боку Хрещатика готель «Москва» має солідний вигляд. Широкі гранітні сходи ведуть від вулиці терасами, потім два вужчі марші огинають з боків масивний монумент на честь Жовтневої революції: четверо бронзових бійців стоять перед велетенським гранітним Леніним, за спиною в якого має гігантський прапор із червоного граніту. За монументом починається каштанова алея, що приводить, власне, до масивної жовтої будівлі готелю.

Кирилін, що під’їхав до «Москви» ззаду, з боку Липок, швидко зрозумів, чому «Інтурист» давно вже не поселяє тут своїх клієнтів: такий солідний ззовні, всередині готель увесь просмердівся сечею. «Це типово для радянської системи, – з сумом подумав Кирилін, – здатної споруджувати на честь своїх досягнень величні монументи, що мають простояти тисячі років, і нездатної зробити пристойної вбиральні, якою можна було б покористуватися бодай кілька років».

Він визирнув з номера на останньому поверсі. У Москві цієї пори листя на деревах уже пожовкло й опало, а тут каштани внизу ще стояли зелені. Збоку, над Жовтневим палацом, майорів синьо-жовтий прапор. Київ міцно тримався за своє літо.

Чергова пропустила в номер трьох чоловіків. Передусім вони підозріливо роззирнулися по кімнаті.

– Прошу, сідайте, товариші, – сказав Кирилін. – Крім мене, тут нікого нема, але коли хочете, то можете оглянути всі приміщення в номері. Кави?

Троє чоловіків, що посідали круг столика, являли собою досить солідну компанію, якщо їхні характеристики, надані КДБ, були правдиві.

Міцний, блакитноокий, з хвилястим чубом Степан Нікітін з Донбасу міг би, взявши до рук відбійний молоток, позувати для однієї з картин сталінських часів, що уславлювали шахтарський труд. Натомість він став лідером Асоціації шахтарів Донбасу – неофіційної профспілки, яка 1989 року утворилася з Донецького страйкому. Нікітін був єдиний з усіх трьох, хто не мав судимості.

1970 року його дядько намагався створити незалежну профспілку, щоб виборювати ліпші житлові умови та безпеку праці. Але кожний, хто не вірив у єдність партії та робітничого класу і в те, що радянські профспілки захищають його інтереси, був, ясна річ, божевільним. Тож Олексій Нікітін – опинивсь у психіатричній лікарні 1981 року він знову став закликати до того, щоб керівництво профспілок обирали самі робітники. Його знову оголосили божевільним. Невдовзі після цього він помер у засланні в Казахстані. У свідоцтві про смерть її причиною було вказано рак, однак Кирилін не сумнівався, що рак став наслідком надмірних доз ліків, які йому вводили. Племінник Олексія Нікітіна вдягся у свій найкращий костюм і з усієї групи мав найменш спокійний вигляд.

Семен Маланчук відкинувся на спинку канапи. Кириліну важко було збагнути, що за людина цей киянин, член правління Української Гельсінської Спілки. В сибірському концтаборі, куди Маланчук потрапив за участь у гельсінському русі, він майже втратив зір і тепер носив темні окуляри. Постійна посмішка під обвислими вусами на його хворобливо блідому обличчі здавалася ще однією ознакою невдоволення. Його становище серед опозиції було чи не найскладніше: він намагався знайти компроміс між молодими радикалами в УГС, які вимагали негайної незалежності, й ветеранами, колишніми політв’язнями, що обстоювали тактику трансформації СРСР у конфедерацію суверенних республік.

Найцікавішою постаттю, на думку Кириліна, був Павло Стус. Цей незграбний, кремезний життєрадісний чоловік довів силу свого характеру, відбувши п’ятнадцять років у таборах. КДБ випробував усе – побої, карцер, заборону побачень та листування, чутки про те, що його дружина спить із професором Коновальцем, ін’єкції аміназину та галоперидолу, – але Стуса не зламало ніщо. Очевидно, якась віра допомогла йому пройти крізь усе це, не озлобившись. Це заінтригувало Кириліна. Стус був не лише керівник Комітету захисту УКЦ в Західній Україні, але й один із лідерів забороненої Української християнсько-демократичної партії.

– Товариші, – почав Кирилін, – я сподіваюся, всі погоджуються з тим, що наша зустріч – неофіційна й конфіденційна.

– Ні, – рішуче похитав головою Нікітін, – я тут не для таємних угод із властями.

– Вибачте, – сказав Кирилін, – я нечітко висловився. Ми тут не ведемо переговорів, ми тільки спробуємо визначити, чи є база для таких переговорів.

– Ви не маєте іншої альтернативи, крім переговорів, – втрутився Стус. – Уся Україна не працює.

Кирилін знизав плечима.

– Попередні радянські уряди, на жаль, використовували альтернативу переговорам. Однак Президент сподівається, що ці часи минули й ми зможемо розв’язати проблеми цивілізованими методами.

– Ви погрожуєте нам? – спитав Маланчук.

– Повірте, мені зрозуміла ваша недовіра. Але спробуйте зрозуміти й позицію Президента. Він щиро пропонує вам шлях переговорів. І для збереження взаємної довіри важливо, щоб ніхто з нас не помчав чимдуж до газетярів, аби набрати зайвих балів на дешевому популізмі. Замість цього слід попрацювати разом, з’ясувати наші розбіжності, а потім спільно оголосити про досягнуті рішення.

– Я не братиму участі в жодних таємних угодах, – заявив Нікітін.

– Усе, про що я вас прошу, – це вислухати пропозиції Президента. Якщо вони вам не сподобаються, можете встати, вийти й діяти на власний розсуд. Але... – Далі Кирилін заговорив серйозніше. – На вас тоді ляже відповідальність за відмову від пропозиції Президента про переговори.

– Давайте послухаємо, що скаже цей чоловік, – промовив Петро Стус.

Нікітін глянув на Маланчука. Той знизав плечима.

– Президент, – почав Кирилін, – пропонує переговори «круглого столу», де ви та український уряд були б рівними партнерами і спробували б розв’язати всі свої, проблеми. Хотілося б додати, що особисто Президент співчуває дуже багатьом із ваших вимог. Саме тому він хоче, щоб ви скористалися можливістю співпраці з республіканською владою для успіху перебудови в Україні.

– Але? – спитав Маланчук.

– Але в порядку денному не повинно бути двох питань.

– Яких? – наполягав Маланчук.

– По-перше, не може бути й мови про перегляд кордонів між республіками. По-друге, жодних домовленостей, які б могли завадити радянському урядові виконувати зобов’язання, що випливають із Варшавського Договору.

Кирилін відкинувся в кріслі й ковтнув кави. Нікітін, хоч він не хоче й чути про будь-які угоди, не матиме, мабуть, нічого проти висунутих умов. Шахтарі не надто цікавляться проблемами великої політики – їм потрібні кращі умови праці, більша платня й добре харчове постачання. Кирилін передбачав – і слушно, – що головною проблемою стане Маланчук.

– Який сенс вести переговори з київським урядом, коли Москва зберігатиме тут свою військову машину та КДБ? – сказав Маланчук невдоволено. – Центр перекреслить таку угоду як не через тиждень, то через рік.

Розуміючи, що Стус вивчає його реакцію, Кирилін обережно відповів:

– Я не сказав, що в питанні безпеки нічого не повинно змінитися. У вашій шостій вимозі йдеться про неукраїнські підрозділи військ КДБ в республіці...

– І, що дуже істотно, про те, кому вони підпорядковані, – втрутився Маланчук.

– Так от, я намагався бути розсудливим, – провадив Кирилін, – і визначити сферу для плідних переговорів у межах ваших дванадцяти вимог. Ви слушно вимагаєте від українського уряду, щоб він чесно виконував досягнуті з вами домовленості. Однак всесоюзний уряд так само мусить чесно виконувати свої угоди, в даному разі – Варшавський Договір. Ось чому деякі проблеми неможливо вирішувати на рівні уряду лише однієї республіки СРСР.

– Це лише виверти, – зауважив Маланчук. – Організація Варшавського Договору – то просто один із відділів радянського Генерального штабу. Народи Східної Європи – проти, вони вимагають виведення радянських військ.

– Особисто я, – сказав Кирилін, – не маю сумніву, що договір припинить своє існування у законний спосіб, тільки-но буде дотримано необхідних умов безпеки. Однак поки військові зобов’язання залишаються в силі, ми мусимо їх виконувати.

Кирилін бачив, що Стусові подобається та розсудливість, з якою він провадить розмову.

– А про все інше можна вести переговори? – запитав Стус.

– Звичайно, – відповів Кирилін. – Але ви ж розумієте, що я не гарантую успіху в жодному з напрямків. Переговори означають готовність до певних поступок обох сторін.

– Однак ми зможемо добиватися легалізації УКЦ та УАПЦ?

– Я ж вам сказав.

– А як щодо власності церкви, конфіскованої за Сталіна?

– Домовляйтеся.

– Нам, мабуть, слід поговорити втрьох і повідомити вам своє рішення? – сказав Маланчук.

Кирилін розвів руками.

– Я до ваших послуг. Чекатиму тут до вашого повернення. Можете розмовляти в сусідній кімнаті, якщо бажаєте.

Минуло небагато часу, і всі троє повернулися й оголосили, що вони готові почати переговори на запропонованій Кириліним основі. Тепер він дістав певний імпульс для того, щоб перейти до наступного, ще складнішого завдання.

– Перше ніж розпочнуться переговори, залишається домовитися про дві речі. По-перше, на Україні повинен відновитися нормальний робочий ритм. По-друге, треба призначити дату початку переговорів.

– Ми можемо починати їх хоч завтра, – сказав Маланчук.

– А мені ця дата уявлялася десь через два-три місяці. Десь під Новий рік, – відповів Кирилін.

Маланчук зареготав.

– Ми скажемо людям, щоб вони поверталися до роботи, жили так, як досі, а через кілька місяців почнемо переговори?! Ви справді гадаєте, що ми, українці, аж такі дурні?

Кирилін зачекав, поки й двоє інших членів групи обурено відкинуть його пропозицію, тоді заговорив:

– Дозвольте мені пояснити хід думок Президента. Він хоче, щоб ці переговори «круглого столу» завершилися конструктивним результатом, щоб вони стали зразком для інших республік. Хоча Будко й пішов з посади, але, розпочавши переговори завтра, ви зустрінетеся за столом з його людьми. Подумайте, наскільки вони готові до конструктивної розмови? Тож дайте професорові Коновальцю якийсь час для того, щоб оновити Політбюро та український уряд. Я хочу сказати, що два-три місяці терпіння обернуться великою користю в майбутньому.

– Шахтарі не повернуться до шахт доти, доки переговори не дадуть бажаних наслідків, – сказав Нікітін. – Нас цікавить не дата початку переговорів, а дата їх завершення.

– Треба ж бути практичними, Степане Івановичу, – відповів йому Кирилін. – Переговори, якщо ми справді хочемо дійти згоди у серйозних проблемах, заберуть деякий час. А поки вони триватимуть, шахтарі повинні повернутися до праці.

Голос Нікітіна пролунав вороже:

– Отак нас завжди дурили! Шахтарі повертаються в забій, переговори тягнуться без кінця, й нічого не змінюється. Тепер цього не буде! Якщо ви хочете зрозуміти чому, то залиште свій розкішний кабінет і спустіться зі мною під землю, в шахту імені Калініна. Проповзіть кілометр до лави, подовбайте вугілля, подихайте вісім годин пилом і метаном, а потім підніміться на-гора, щоб одержати в душовій брусок мила й рушник на двадцять чоловік!

Кирилін співчутливо кивнув головою.

– Повірте, я все це розумію. І Президент розуміє. Ось чому нам потрібна перебудова всієї економіки й системи управління – тобто те, про що йдеться у вашій сьомій вимозі. Але дозвольте мені зауважити: якщо шахтарі страйкуватимуть до кінця переговорів, то економіку України чекає крах, після якого вже не буде чого перебудовувати.

– Боюся, ви недооцінюєте ситуацію, Дмитре Сергійовичу, – почав Маланчук тоном, у якому привітність межувала із знущанням. – Усі сто двадцять шахт Донбасу страйкують, приєднатися до них пообіцяли й залізничники, якщо наших вимог не задовольнять. Якщо це станеться, то зупиниться не лише економіка України. На коліна буде поставлено увесь СРСР.

Розважливість, з якою Кирилін звертався до Нікітіна, змінилася різкістю, коли він відповів Маланчукові:

– Це ви недооцінюєте серйозності становища, друже. Я можу вам повідомити під секретом, що, коли Президент перебував у США, до Києва та Львова мало не послали були танкові колони. Якщо ви гадаєте, що Політбюро, КДБ та Міністерство оборони дозволять поставити СРСР на коліна, тоді ви, мій друже, живете у світі ілюзій. Президент – ваш союзник. Надто підганяючи перебудовчі процеси, можна все занапастити!

Стус, який увесь час уважно слухав розмову, озвався:

– Здається, настав час перервати нашу зустріч. Нам потрібно порадитися з колегами.

Того дня в будинку для гостей Політбюро ЦК КПУ Кирилін дивився по телевізору відкриття осінньої сесії Верховної Ради СРСР. На трибуну піднявся Анатолій Філіпченко й запропонував скликати надзвичайний з’їзд народних депутатів для обговорення кризи на Україні. Його підтримали депутати від Прибалтики та Закавказзя. Президент мав змучений вигляд. Камера вихопила обличчя Корольова, який зневажливо дивився на Філіпченка.

Згодом на трибуну вийшов головний ідеолог партії. Він зовсім не згадав про Україну, натомість подякував Президентові за його зусилля на світовій арені, хоч і застеріг, що американці погодяться на серйозні зміни в європейських системах оборони лише за умови, якщо й далі бачитимуть міць Радянської Армії. Миру можна добиватися, тільки маючи силу. Було б величезною помилкою, заявив Корольов, відмовлятися від цієї позиції.

Корольов знав те, чого не знали народні депутати. У відповідь на радянські односторонні скорочення озброєнь президент США обмежився заявою, в якій дав високу оцінку радянському лідерові та його політиці. Очікуваної відмови від обмежень на торгівлю та експорт технологій до СРСР не сталося. Американський президент зізнався у приватній розмові, що не зміг цього зробити з внутрішньополітичних причин та через нестабільність ситуації на Україні. Це був другий удар по президентському плану порятунку економіки після невдалої спроби укласти угоду про торгівлю та технічну допомогу із Європейською спільнотою. Невдачі були підсолоджені схвальними промовами, та Корольов дивився в корінь. Він зміцнював свої позиції серед військових і чекав на кращі часи.

Тієї ночі спав Кирилін погано.

РОЗДІЛ 3

Була чверть на восьму вечора, коли камердинер Джузеппе запросив кардинала Вільяма Лейсі до кімнати особистих секретарів. Гоффман саме вийшов до кухні й розмовляв там із черницями. Тілистий Лейсі одразу вмостився на краєчку Гоффманового столу.

У Райєна від його перебування в Америці залишилися якісь невиразні спогади про єпископа-радикала Лейсі з Янгстауна, штат Огайо, друга братів Беррігенів і прихильника католицьких рухів за мир. Покликаний до Ватикану для висвячення в архієпископи й призначений головою Святої конгрегації семінарій та навчальних закладів, він швидко романізувався й став кардиналом, посівши посаду префекта Конгрегації з питань святості. У Ватикані про нього говорили як про людину, що вміє лише підтакувати, але навряд чи підніметься по щаблях кар’єри вище.

Колись такий кардинал міг би очолити важливу єпархію – скажімо, Вашингтонську, – однак останні виступи проти призначення папою консерваторів на вакантні єпископати в Америці послужили для Держсекретаріату ознакою того, що призначення римського кардинала на ключову єпархію в США може стати останньою краплею. Тому здавалося – принаймні Граймсові, – що решту своїх днів Лейсі проведе у Римі.

На аудієнцію в папи Лейсі прийшов заздалегідь.

– Кого ж святий отець вимагатиме поспіхом канонізувати цього разу? – запитав він життєрадісно.

– Навіть не уявляю, ваша превелебносте, – відповів Райєн.

О восьмій Лейсі вийшов від папи. Райєн якраз прибирав зі столу, закінчуючи робочий день. Обличчя в Лейсі було геть біле.

– Ви мали б попередити мене, – промовив він.

– Пробачте, ваша превелебносте, але я не розумію, про що йдеться.

Лейсі мовчки поглянув на нього; нарешті, впевнившись, що Райєн справді не здогадується, нащо його викликав папа, похитав головою й, нічого не сказавши, пішов геть.

РОЗДІЛ 4

Троє представників українського Руху повернулися до готелю «Москва» наступного дня.

Розмову почав Стус:

– Ми пропонуємо такі чотири умови для початку переговорів. Перше: страйкарі повернуться до роботи тимчасово й не вдаватимуться до нового страйку лише за умови поступу в переговорах. Друге: урядові й партійні будівлі, захоплені нашими прихильниками, знов нормально функціонуватимуть. Третє: собор святого Юра та Львівський університет залишаться під нашим контролем. Четверте: сьогодні Президент оголосить у програмі «Час», що переговори «круглого столу» за нашою вимогою розпочнуться не пізніше ніж восьмого листопада, і те саме повинні опублікувати завтра «Известия».

В душі Кирилін аж підстрибнув від радості. А на обличчі скривив гримасу. Всі уважно дивилися на нього. Він звів брови й кивнув головою, ніби про щось розмірковуючи. Поступово гримаса перетворювалася на стомлену усмішку.

– Що ж, на вас чекає нелегка праця. – Він потиснув руку спершу Стусові, потім Нікітіну й Маланчукові.

Після того, як гості пішли, Кирилін подзвонив Президентові й сповістив про добрі новини. Два місяці – це досить для того, щоб довести план Бабакіна до кінця. Не без труднощів додзвонившись до готельної адміністрації, він замовив пляшку горілки.

Кирилін уже вдруге наливав собі в склянку, коли в двері постукали.

– Дмитре Сергійовичу, – сказав Бабакін, – поздоровляю із вдалим дебютом. Дозвольте відрекомендувати вам майора Убартаса з вулиці Володимирської.

Кирилін подивився на пом’ятого чоловіка у шкіряному пальті.

– Звідки?

– З КДБ України, – пояснив Бабакін. – Ми з майором були колегами в П’ятому головному управлінні.

Тонкі майорові губи витяглися в подобі усмішки, але вузькі очиці не виявили жодних почуттів. Він простяг Кириліну вологу долоню.

Кирилін дістав ще дві склянки.

– Все було на крок від зриву, – сказав він.

– Навіть ближче, ніж вам здається! – кинув Бабакін.

Майор поставив на стіл свого дипломата, дістав магнітофон, перемотав касету й натиснув клавішу.

Сидячи на бильці крісла, Кирилін дослухався до гарячої дискусії Ради українського Руху, що обговорювала термін початку переговорів. Нікітін висловлював глибоку підозру щодо намірів влади. Стус казав, що Президент уже виявив свою добру волю, знявши Будка й зробивши Степана Коновальця першим секретарем ЦК КПУ. Він закликав у відповідь на це зробити акт доброї волі.

– А тепер послухайте, що каже той жидок, – зауважив майор Убартас.

МАЛАНЧУК. Президент не мав вибору. Він мусив призначити на найвищу посаду людину, прийнятну для громадськості. А для цього не підходив жоден із дніпропетровської мафії. Коновалець був і лишився комуністом. Він не вийшов із ЦК, коли двадцять другого січня Будко послав омонівців розганяти нашу мирну демонстрацію.

СТУС. Моя дружина знайома з Коновальцем. То чесний чоловік. Може, він помилявся, але вважав, що, залишаючись у складі ЦК, зможе принести більше користі й перешкодити якимось витівкам Будка. (Глузливий сміх.)

НЕВІДОМИЙ ГОЛОС. Коновалець – московська маріонетка. Якщо він не стрибатиме, коли Москва смикне за ниточку, то його викинуть геть.

НЕВІДОМИЙ ГОЛОС. Поки тривають переговори, вони завжди вимагають від нас повернутися до «нормального трудового ритму». Але тільки-но ми припиняємо страйк, наша позиція слабне. А вони знають, що підняти людей на страйк удруге куди важче.

МАЛАНЧУК. Саме так. Сьогодні ми тримаємо їх за яйця. І відпускати не можна!

НЕВІДОМИЙ ГОЛОС. Краще крутнути ще разок! (Сміх.)

– Отак завершилося в них перше засідання, – пояснив майор, прокручуючи касету. – Але на другому засіданні вже був присутній єпископ Антонюк. Послухайте, що сказав він.

АНТОНЮК. Я шаную вашу позицію, коли ви говорите про неможливість втратити темп. Але у мене є всі підстави вважати, що коли переговори розпочнуться після сьомого листопада, то наша позиція буде значно міцнішою. І йдеться навіть не лише про позицію в Україні...

МАЛАНЧУК. Що ви, власне, маєте на увазі?

АНТОНЮК. Я не можу зараз пояснювати з подробицями. Але ж свого часу я радив вам обрати свято Пресвятої Богородиці для початку наших дій у Львові, і моя порада виявилася слушною. Тепер я раджу почекати з новим наступом до сьомого листопада, і тоді цей наступ принесе щось більше, ніж свободу для України.

НІКІТІН. Тоді у Львові єпископ мав рацію. Я голосуватиму за його пропозицію.

НЕВІДОМИЙ ГОЛОС. Я теж. Адже йдеться не тільки про те, щоб вибити у влади підвищення платні. Точиться боротьба за свободу всіх колоній московської імперії.

– Ось чому вони пристали на вашу пропозицію, товаришу Кирилін, – підсумував Убартас, вимикаючи магнітофон. – Голоси католиків переважили єврея.

Кирилін визирнув із вікна на помпезну площу Жовтневої революції.

– Але чому Антонюк говорив, що вони матимуть міцніші позиції – і то не лише на Україні – в роковини Жовтневої революції?

Бабакін знизав плечима.

Кирилін повернувся до нього.

– Ви не могли б це з’ясувати?

РОЗДІЛ 5

У середу опівдні хмари після ранкової грози розійшлися, і небо сяяло чистою блакиттю. З-поза величної бані собору промені сонця заглядали крізь тюлеві завіси до Райєнового кабінету й лягали на його щойно прибраний від паперів стіл. Купа паперової праці була завершена; о п’ятій Гоффман разом з папою вирушив на щомісячну зустріч із головами католицьких єпархій.

Райєна трохи здивувало те, що звіт Конгрегації з питань святості, поданий кардиналом Лейсі, не містив нічого незвичайного; в ньому була лише коротка інформація про хід розслідувань у справах тих, кого запропоновано беатифікувати чи канонізувати.

Три питання міжнародного характеру в порядку денному зустрічі могли спровокувати суперечки й затягти її значно надовше, ніж до сьомої тридцяти, як було заплановано. У довгому звіті Конгрегації з питань східних церков загубилася малопомітна пропозиція надати архієпископові Львівському сан патріарха української католицької церкви східного обряду. Крім того, кардинал-держсекретар подав піврічний звіт Кардинальської ради з вивчення організаційних та господарчих проблем Святого престолу. Звіт засвідчував рекордний дефіцит – 148 мільярдів лір тільки на офіційних рахунках Ватикану. Цей дефіцит лише наполовину покривали всесвітні пожертви на потреби католицької церкви, а фонди, що з них звичайно покривали другу половину дефіциту, як мовилось у звіті, геть вичерпалися. До Райєна доходили чутки, що на таємних рахунках у Ватиканському банку та в Дикастерії євангелізації народів – також великий дефіцит. Третім приводом для тривог був ще один звіт кардинала Фазоло: огляд дедалі гірших взаємин між Ватиканом та католицькою церквою у США.

Та, незважаючи на всі ці ускладнення, Райєн уже о пів на сьому почув, що папа, Гоффман та архієпископ Корчан повернулися із зустрічі. Коли Гоффман вийшов із кабінету папи до своєї кімнати, вигляд у нього був надзвичайно задоволений: очі за скельцями окулярів сяяли, а кутики тонких вуст загиналися вгору, утворюючи щось на кшталт усмішки. Райєн запитав, як пройшла зустріч.

Гоффман зупинився, прислухався до звуків за дверима, потім кивнув головою:

– Святий отець та архієпископ Корчан вирушають прогулятися терасою на верхньому поверсі. Свіже повітря піде на користь святому отцеві. Ви щось сказали, Джеймсе?

– Я спитав, як пройшла зустріч.

– Яка зустріч?

Райєн здивувався:

– З головами єпархій, Казимєже.

– А, добре, добре.

– Жодних проблем?

– А чому мали бути проблеми?

– А рекордний дефіцит? – не втримався Райєн.

Гоффман знизав плечима.

– Бог подбає про нас. Я хочу порозмовляти з вами про одну важливішу річ, Джеймсе. – Він потер від задоволення руки. – Ми готові до здійснення другої частини плану навернення Росії в правдиву віру.

– Це чудова новина, Казимєже. – Райєн згадав сестру Ірину. – Я тільки бажав би, щоб про це знали єпископ Антонюк та його люди.

Ледь помітний усміх у Гоффмана перетворився на простацьку сільську посмішку – від вуха до вуха.

– Таж вони знають, Джеймсе, вони знають. Ви самі передали їм послання про це. – Маленькі очиці задоволено спостерігали за реакцією Райєна. – Гляньте-но!

Він обхопив Райєна за плечі й підвів до свого столу. Тоді відімкнув шухляду й дістав товсту теку. Відшукавши в ній жовтавий аркушик, потішено кивнув головою і поклав його перед Райєном.

– Це італійський переклад проповіді, яку отець Сосюра прочитав у соборі святої Софії і яку транслювало Ватиканське радіо.

Райєн почав читати:

«Вивчаючи далі «Одкровення» Іоанна Богослова, написані у часи, коли християн жорстоко переслідували за їхню віру в Спасителя, ми приходимо до Розділу 14. Там один янгол закликає другого: «Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозріло бо жниво землі».

Це місце в «Одкровеннях» глибоко дослідив святий Ернест, і саме до святого Ернеста ми повинні звернутися, щоб зрозуміти, як слід діяти за цими словами Святого письма».

– То це і є послання, Казимєже? – спитав Райєн.

Гоффман аж засяяв.

– Так, і то особливе!

– Українці мають для цього спеціальні шифри, чи що?

– Атож, мають. Біблію та знання своєї католицької віри.

– Але ж як...

– Зверхники УКЦ знають, що в радіопроповіді, якщо вона починається зі слів про переслідування християн за віру в Спасителя, для них є повідомлення. А зміст повідомлення слід шукати в цитатах із Святого письма.

Райєн потер лоба. Гоффман подивився на нього поверх окулярів, як учитель на нетямкого учня.

– Останнім разом ми цитували перший вірш Глави дванадцятої «Одкровень», де мовилося: «І з’явилась на небі велика ознака: жінка, зодягнена в сонце», а також третій вірш: «І з’явилася інша ознака на небі – ось змій червоноогнений великий, що мав сім голів». Це прямо вказує на СРСР та сім держав Варшавського Договору. В самій проповіді мовилося, що перший вірш стосується чуда у Фатімі – отже, єпископ Антонюк зрозумів, що мається на увазі ікона з Фатіми, яку ви привезли. Говорилося також, що запорукою звитяги жінки над звіром є її вірність Пречистій Богородиці – отже, він міг визначити день, у який слід було скористатись іконою.

Райєн ще раз поглянув на аркушик.

– Я ніколи не чув про святого Ернеста й не читав його.

Гоффман сухо засміявся.

– Це ваш західний розум шукає у всьому складнощів. Справа дуже проста. Проповідь повідомляє, що подальше здійснення пророцтв із Фатіми поцілить у саме серце Росії, означеної тут серпом, а день для цього настане сьомого листопада, на святого Ернеста.

РОЗДІЛ 6

У небі над Москвою вже відчувалося наближення зими. Надвечір перші, нетривкі сніжинки закружляли над голими деревами на Цвітному бульварі. Бабакін приїхав занадто рано. Зупинивши «волгу» біля входу до Центрального ринку, він вирішив зазирнути туди.

Одразу ж за дверима його зустріли букети свіжих квітів. Узагалі, щедрість барв на ринку контрастувала з похмурим зовнішнім виглядом будівлі. Бабакін рушив до овочевих і фруктових прилавків, за якими стояли переважно смагляві кавказці, що освоїлися на місцевому «вільному ринку» задовго до перебудови. Тут не було нічого такого, чого Бабакін не міг би придбати у спецкрамницях, зате ціни в кілька разів перевищували звичайні державні (коли б, ясна річ, у звичайних державних крамницях якимось чудом з’явилися такі фрукти) й разів у двадцять – штучно занижені ціни в спецрозподільниках. Але товар тут був свіжіший – його лише вчора чи й сьогодні зранку привезли родичі продавців. Бабакін купив помідорів, огірків, салату й два гранати.

За будівлею фруктового ринку були ще дві, трохи менші. Не заходячи до м’ясних рядів, Бабакін попростував до молочних. Він покуштував кілька ґатунків меду, які стара перекупка подавала йому, накапавши на обгортковий папір, і придбав три банки.

Доїхавши до кінця Цвітного бульвару, Бабакін перетнув широку Трубну площу й рушив Неглинною. Тут колись, до революції, був район борделів. Припаркувавшись, Бабакін перейшов вулицю й Другим Неглинним провулком дістався до червоного триповерхового неокласичного будинку, який, очевидно, знав і кращі часи. Дві циганки наввипередки намагалися продати йому за карбованець березового віника з великої купи, складеної на порожніх ящикахбіля входу. Обминувши циганок, Бабакін відчинив двері.

Тепла пара й вигляд цих колон, арок, ліплення на стелі наче повернули його на мить у минуле. Батько вперше привів його сюди того дня, коли йому сповнилося чотирнадцять. Сандуновські лазні здавалися тоді екзотичним східним палацом, куди заходять лише дорослі чоловіки. Вони були величезні. Тому він, власне, й домовився з Кириліним зустрічатися в цьому місці. Бабакін піднявся мармуровими сходами до дерев’яної будки й купив у касі квиток. Єдина електрична лампочка, яка звисала з арки над головою, свідчила про те, наскільки занепав цей заклад від часу його останнього візиту сюди п’ятнадцять років тому. Фарба на стінах облупилася, ліплення місцями пообпадало.

За будкою мармурові сходи розходилися, виводили на другий поверх і сходилися знову під дверима роздягальні.

Лазник у білих штанях та незастебнутій білій куртці взяв квиток і видав Бабакіну грубе полотняне простирадло.

Бабакін простягнув десятку. Лазник помовчав, глянув на гостів костюм і врешті віддав гроші назад.

– Окремі кабіни уже всі зайнято, добродію. Може, прийдете завтра?..

Бабакін знизав плечима і, залишивши десятку лазникові, ввійшов до роздягальні.

Важко було повірити, що колись ця зала здавалась йому великою й розкішною. З облицьованої дубом стелі опускалися дубові перегородки, які відокремлювали дванадцять «приватних» кабін від решти зали. Посеред зали стояло з півдесятка довгих дубових лав з високими спинками, накритих простирадлами. Тут-таки висів одяг – переважно дешеві костюми. Чоловіки – хто голий, хто загорнутий у простирадло – стояли й сиділи на лавах, розмовляли, пили й закушували. У цій залі Бабакін уперше скуштував пива. Батько купив йому тоді кухоль розведеного «жигулівського» – на завершення процедури посвяти у дорослі чоловіки, що почалася з парильні. Пиво здавалося тоді нектаром. Тепер Бабакін не дав би «жигулівського» навіть своєму псові.

Добродушна усмішка приховувала огиду, яку відчував Бабакін, дивлячись на ці розжирілі тіла. У лазні для офіцерів КДБ голі клієнти принаймні не були татуйовані й не збивалися так тісно докупи.

Пройшовши крізь натовп у роздягальні, Бабакін опинився у кімнаті, яку батько колись називав турецькою, бо ліплення й фрески на стінах тут були в маврітанському стилі. Бабакін повісив костюма на дротяні плічка й прилаштував їх поруч із військовою уніформою на шворці над лавками уздовж стіни.

Уже голий, він пройшов через мийну кімнату, де на мармурових лавах товсті чоловіки поливали самих себе або своїх сусідів гарячою мильною водою з пластикових тазів. Праворуч були нефарбовані соснові двері з давніми, різьбленими дубовими одвірками. Бабакін штовхнув ці двері й рушив дерев’яними приступками нагору.

У парильні повітря ніби аж обпікало ніздрі. Поволі очі Бабакіна призвичаїлися до імли. Голий татарин з великими вусами вилив на розпечене каміння цеберко води. Вода із страшним шипінням вибухла клубами пари.

Залунали крики «Ще пари!» та «Годі!»

Повільно дихаючи в гарячому повітрі, Бабакін продирався крізь розпашілі червоні тіла приступками нагору, у вищі кола цього своєрідного російського пекла.

Кирилін уже сидів тут, б’ючи себе по боках березовим віником.

Бабакін сів поруч на дерев’яну лаву.

– Благов доручив мені влаштувати вбивство папи, – усміхнувся він. – Думає, що в разі успіху припише його собі, а в разі невдачі – здихається мене.

– Ви попереджали мене, що це може статися, – пригадав Кирилін.

– Звичайно. Тому я й попросив зустрітися.

Кирилін запропонував Бабакіну похльоскати його березовим віником, а коли той відмовився, зареготав:

– Ви нікому не дозволите себе побити, товаришу! Це добре.

– Наш римський друг вирішив побити Президента, – м’яко сказав Бабакін.

Веселий настрій у Кириліна, зник, коли він дізнався, що, за інформацією від «Іуди», папа готує на сьоме листопада.

Коли Бабакін пішов, Кирилін поволі рушив через душову до роздягальні. Пославши лазника по кухоль пива, він сів на лавці у своїй окремій кабіні. За перегородкою гурт чоловіків невдоволено розмовляв про дефіцит продуктів, хтось голосно обстоював потребу «твердої влади», яка поставила б на місце нахабних спекулянтів-кавказців.

Повернувшись із пивом, лазник запитав у Кириліна, що той думає про події на Україні. Не чекаючи на відповідь, він звинуватив Президента, який не робить нічого з тими, хто дискримінує росіян. Кирилін почув, як у сусідній кабінці інтелігентні голоси згадували про неминучість для Росії циклу із застою, реформ та диктатури.

– Ось і цей період реформ доходить кінця, – промовив один голос.

– Боюсь, так воно і є, – погодився інший.

– Після «перестройки» буде перестрілка, а потім – перекличка! – засміявся перший голос.

Кирилін розгнівався: якби ця інтелігенція відірвала свої гузна від крісел та допомогла перебудові… Чи не запізно вже для бабакінського плану, чи врятує він СРСР від краху?

Сердито вийшовши з роздягальні, Кирилін слизькою підлогою перетнув залу, потяг до себе зелені двері й кинувся у темну крижану воду облицьованого мармуром басейну. Радянський цемент, яким замазували тріщини та відбиті місця в імперському мармурі, вже почав обсипатися.

РОЗДІЛ 7

У Трастевере, римському районі за двадцять хвилин пішого ходу від Ватикану, на західному березі Тібру, колись давно був порт; тут мешкали єврейські, сірійські та інші середземноморські купці поруч із портовими вантажниками. Сьогодні він, опираючись усім спробам зробити його частиною модерної космополітичної столиці, що виросла на східному березі, став чи не найбільш римським з усіх районів міста.

Невеликий ринок посеред площі Сан-Козімато був зачинений на обід. Змучені сонцем продавці тепер цідили пиво та теревенили за білими пластиковими столиками, що стояли просто на тротуарі перед ресторанами та кав’ярнями довкола площі. За іншими столиками статечні матрони у строкатих сукнях відпочивали за склянкою вина та оливками, перш ніж потягти додому сумки з харчами, закупленими для сімейної вечері. Зграйки молодих трастеверінців у полинялих джинсах та кросовках тинялися площею, балакаючи про те, де б його добре збавити вечір. Загалом – жодної небезпеки здибати тут цього суботнього вечора когось із Ватиканських чи англійських знайомих. Однак Райєн про всяк випадок обійшов якомога далі схожу на казарму будівлю Палаццо-Сан-Калісто, де містилися деякі понтифікальні інституції.

Намагаючись не привертати уваги, Райєн минув кілька вуличок, завішаних білизною, і вийшов до облупленого світло-брунатного будинку недалеко від віа Гарібальді. Натиснув кнопку переговорного пристрою на дверях, але відгуку не було.

Раптом позаду пролунали квапливі кроки й важкий віддих.

– Привіт! Чи це ви прийшли рано, чи я спізнилася?

Позад нього стояла захекана Дайяна Лоренс у спортивних шортах. Піт заливав їй чоло й навіть капав з кінчика носа, на футболці теж виднілися темні плями від поту.

– Ну чого ви стоїте, усміхаєтесь? Чи я, приїхавши за чотири тисячі миль, щоб вас побачити, не заслужила поцілунку, чи ви не цілуєте спітнілих жінок?

Райєн цнотливо цмокнув її в щоку. Щока була солона.

Дайяна дістала з торбинки на шиї ключа й відімкнула двері під’їзду. Потім Райєн услід за її облиплими білими шортами та довгими засмаглими ногами піднявся сходами нагору. Дайяна швидко набрала шестизначний код у замку й штовхнула двері.

Інтер’єр разюче контрастував із фасадом будинку: такі квартири Райєн бачив хіба що в ілюстрованих журналах із дизайну. Все було лише в двох кольорах – чорному та білому, але аскетизм цей цілком компенсувала розкіш меблів: у вітальні софа з білої шкіри стояла на пухнастому чорному килимі, уздовж білих стін стояли меблі з чорного дерева.

Дайянине спортивне вбрання не випадало із загального ансамблю: це була не якась там пошита на замовлення блузочка та супермодні кросовки, а вилиняла футболка спортивного клубу Редкліф-коледжу, вже трохи замала на свою власницю, й досить поношені кеди. Дайянині груди все ще здіймалися від бігу. Дівчина глянула на годинник.

– Справді, я спізнилася. Боже, я наче пробігла марафон! Це місто таке задушливе!

– Ендрю Граймс каже, що це через парниковий ефект, а його спричиняє забруднене повітря. Граймс вважає, що це місто увійшло в спіраль безповоротного фізичного занепаду. А на думку Казимєжа Гоффмана: цей занепад – моральний.

Дайяна всміхнулася.

– Де ви перед цим були? – спитав Райєн.

– У парку Доріа.

Райєн бував у парку Вілла-Доріа-Памфілі, коли навчався в Римі. Парк займав вершину Янікульського пагорба.

– Знайдіть там поки що собі якусь випивку, Джеймсе. Я прийму душ.

Він налив у склянку трохи більше віскі, ніж збирався.

– Поставте собі ка-де! – пролунав голос із протилежного кінця коридора.

– Поставити що?

– Компактний диск!

Райєн переглянув диски, натрапив на записи Леонарда Когена й вибрав Другий концерт Рахманінова. Востаннє він чув цю річ на відкритій естраді Бостонської філармонії.

– Як працює ця машина? – гукнув він у бік коридора.

З прочинених дверей ванної у коридор вилетіла футболка, за нею й шорти.

– Просто натисніть кнопку й уставте ту штуку в щілину.

Райєн швидко відвернувся від коридора й зосередився на програвачі. Вмостившись на м’якій шкіряній софі з добрячою склянкою віскі, під музику Рахманінова він спробував розібратися із своїми думками.

Згодом до вітальні повернулася Дайяна. Тепер на ній був білий купальний халат – вона носила його колись і на віллі біля озера Немі. Халат ледве сягав середини її засмаглих стегон. Волосся в Дайяни було мокре. Вона налила собі «кампарі» з содовою й примостилася на бильці софи.

– Я завжди гадала, що ви – романтик, – усміхнулася вона, кивнувши головою на програвач.

Райєн відвів погляд від її ніг і почав розглядати картину на стіні.

– Я не певен, що це була гарна ідея, Дайяно. Я кажу про запрошення на вечерю.

– Чому? – І невинна усмішка змусила його відчути себе винним.

– Люди говоритимуть... Я священик, а ви...

– А я?

– ...незаміжня жінка, – доказав він безпорадно.

– Тому я й запросила вас сюди, – засміялася вона. – Не дивуйтеся. Тепер люди не говоритимуть. Припустимо, раз чи двічі ми повечеряємо разом у «Марчелло» чи в «Роберто», і Ватиканські кумасі вже розводитимуть плітки про вашу коханку. А сюди ви можете прийти й ні про що не турбуватися. В цій частині міста нікого не буває. – Вона поклала ногу на ногу.

– Навіть у такому разі... – Він не відводив погляду від склянки.

– Ви гадаєте, я заманила вас сюди, щоб упасти на вас і витворяти всілякі розпусні штуки? – промовила вона хрипко.

Він мовчав.

– Сподіваюся, що вам хоч соромно.

Райєн відвів очі. Дайяна встала.

– Вибачте, Джеймсе. Я піду перевдягнуся у щось пристойніше.

Райєн подумав, чи не піти йому зараз же звідси. Але ці замки з цифровим кодом...

Дайяна швидко повернулася у довгому чорному халаті із золотим гаптуванням. Золоті ґудзики були застебнуті згори до самого низу.

– Так краще?

Він кивнув головою.

Вона усміхнулась, і Райєн з полегкістю всміхнувся у відповідь.

– Ходімо. Виходячи з дому, я поставила в духовку одну дрібничку.

«Дрібничкою» виявився телячий біфштекс із червоним вином, овочами, горішками та спеціями. Наливаючи Райєнові склянку «бароло», Дайяна сказала:

– Я запросила вас, Джеймсе, зокрема для того, щоб спитати: що знає папа про те, що діється нині в американській католицькій церкві?

– Секретаріат передає йому звіти нунціїв, а монсеньйор Гоффман показує газети.

– Усі?

– Звичайно, ні.

– То він добирає їх?

– Ну, він повинен відібрати най... відібрати окремі з них, бо інакше святий отець потоне в газетах.

– Джеймсе, ви розумієте, що це погано? Якраз перед моїм від’їздом у Ньюаркському соборі організували сидячу демонстрацію й не допустили висвячення того присланого консерватора. Зайняти єпископську посаду він тепер не може.

– Таж то була якась група християн-гомосексуалістів!

– Це так вам доповідав нунцій? Подумайте, Джеймсе: майже п’ять тисяч чоловік, серед них – більшість священиків і половина черниць єпархії. Оце і є «група християн-гомосексуалістів»? Але церковна рада пішла ще далі й призначила свого кандидата в єпископи, а решта єпископів готуються висвятити його, якщо Рим не затвердить їхнього рішення.

Райєн не думав, що справи стоять так кепсько.

– Отже, я приїхала від церковних заворушень у США до церковних заворушень у Римі. Що тут у вас діється?

– Нічого. Ніяких заворушень.

– Ну-ну, Джеймсе Райєне. Не треба гратися в невинність. – Він неначе чув голос Кеті. – А весь цей галас навколо таємної канонізації?

– Звідки ви знаєте про канонізацію?

Вона знизала плечима.

– Ви ж знаєте Рим. Тут суціль загадка й ніщо не секрет.

– Ніяких офіційних заяв про це не було... – обережно промовив Райєн.

– Саме так! Звичайно в таких випадках Ватиканська прес-служба зі шкіри лізе, аби зацікавити тертих репортерів життєписом якоїсь середньовічної італійської шляхтянки, що відписала свої маєтки монастиреві, або нікому не відомого польського попа, якому привиділася Діва Марія. А тепер – анічогісінько. Все свідчить про близьку канонізацію, а прес-центр мовчить, якщо не брати до уваги ввічливої заяви, що про деталі буде повідомлено невдовзі. Ясна річ, репортери бажають дізнатися, про що й про кого йдеться.

– Я не можу нічого додати, Дайяно. Але скажу ось що: не виїздіть з міста сьомого листопада.

РОЗДІЛ 8

– Чим я можу бути вам корисним, товаришу Кирилін? – Голос Геннадія Афанасьєва в трубці зробився зовсім єлейним.

Через це Кирилін сказав різкіше, ніж звичайно:

– Мені треба побачити патріарха.

– Добре, – відповів Афанасьєв. – Коли?

– Як тільки це буде для нього зручно.

– Скажіть, коли ви хотіли б побачити його в Кремлі? Для нього це буде зручно.

– Я хочу побувати в його резиденції, побачити на власні очі, як діє церква.

– Буде зроблено, товаришу Кирилін. Чи можу я сказати, що ви приїдете десь за годину?

– Так.

Голова Ради з питань релігії виявився товстим чоловіком із гладенько зачесаним волоссям – таким чорним, що аж здавалося штучним. «Чайка» у нього була останньої моделі.

Замість виїхати з Кремля зручнішою Боровицькою брамою, водій Афанасьєва звернув ліворуч, минув жовтий фасад будівлі Президії Верховної Ради й крізь браму Спаської вежі виїхав на Красну площу. Міліціонери сюрчали й відганяли необережних туристів, звільняючи шлях «чайці», яка, промчавши повз храм Василія Блаженного, виїхала на Москворіцький міст.

Проминувши Балчуг, вони опинилися в Замоскворіччі – старовинному місці поселення купців та ремісників, яке чудом залишилося після сталінської «реконструкції» Москви. Цибулеподібні бані численних замоскворіцьких церковок вивищувалися над дво- та триповерховими будинками середини минулого століття, що стояли вподовж Ординки. Цією вулицею вони доїхали до Добрининської площі – перехрестя із Садовим кільцем, що було південною межею давнього Замоскворіччя, й помчали далі Люсиновською вулицею.

Не зважаючи на дорожні знаки, водій звернув у провулок ліворуч, і за якихось десять хвилин по виїзді з Кремля «чайка» вже проїхала вздовж високого білого муру з двома рядами бійниць і зупинилася біля брами, над якою височіла церква. Афанасьєв глянув на Кириліна, чекаючи похвали. Вміння якнайшвидше промчати від пункту А до пункту Б мало для них не менше значення, ніж розміри лімузина. Однак Кирилін ніби й не помітив цього погляду і вийшов з машини раніше, ніж водій устиг вибігти й відчинити дверцята.

Несподіваний погляд одноногого жебрака, що сидів під муром, зупинив його. Не перестаючи бубоніти молитву й хреститися, жебрак другою рукою простяг кепку для подаяння. Від брами кинувся чернець у чорній рясі – проганяти жебрака. Чернець почав вибачатися перед Кириліним, але той не звернув уваги й на нього, натомість запхнувши жебракові до кишені десятку.

– А це хто такі? – пробурмотів Кирилін, показуючи на гурт православних священиків, що з’явивсь у брамі. Всі вони були в чорному вбранні, з бородами й у високих чорних уборах на голові, окрім двох, що мали головні убори білого кольору, а також панагії на грудях та скіпетри в руках.

– Це група, що зустрічає вас, – пояснив Афанасьєв.

Кирилін спохмурнів.

– Архімандрит Олександр, – відрекомендував Афанасьєв немолодого священика. – Отець-настоятель Данилового монастиря.

– Вітаю вас від усієї братії.

– Дякую, – сказав Кирилін.

Архімандрит назвав першого із священиків у білій митрі – довга й пишна борода його майже закривала дві панагії на грудях.

– Його превелебність Миколай, митрополит Мінський і всієї Білорусії. Керівник відділу зовнішніх церковних стосунків.

– Це їхній міністр іноземних справ, – пояснив Афанасьєв тоном людини, яка "показує приятелеві зоопарк.

– Його превелебність Павло, митрополит Одеський, керуючий справами Московської патріархії, – вів далі архімандрит Олександр.

Кирилін мусив потиснути руку всім священикам, що вишикувались у строгому ієрархічному порядку, закінчуючи отцем Павлом, особистим секретарем патріарха.

Архімандрит замовк. Із дверей надбрамної церкви до них вийшов невисокий, кремезний лисий чоловік із свинячими очицями. Кирилін здивовано глянув на генерала Гречка.

– Я не просив допомоги в КДБ. А може, ви просто зайшли помолитися?

Усмішка в Гречка була не надто добродушна.

– Московська патріархія належить до компетенції Другого головного управління. Я б виявив неповагу до представника Президента, якби не з’явився особисто.

Кирилін довго й уважно дивився на Афанасьєва, перш ніж рушити вслід за архімандритом у браму.

– Колись усе це – перед тим як його передали церкві, – розвалювалося, – почав розповідати Афанасьєв. – Але вони прекрасно все відреставрували якраз до тисячоліття хрещення Русі.

– А ось і пам’ятник тисячоліттю хрещення. – Архімандрит гордо показав на кам’яну арку з невеличкою церковною банею нагорі; арка стояла посеред брукованого подвір’я.

– Може, ви бажаєте оглянути храм Семи вселенських соборів? – спитав митрополит Павло, показуючи на церкву ліворуч. – Він збудований у сімнадцятому столітті й має досить незвичні форми...

– Я прийшов, щоб зустрітися з патріархом, – відказав Кирилін досить неввічливо.

– Звичайно, звичайно.

Архімандрит Олександр повів увесь гурт праворуч. Хор чоловічих голосів, що співали псалми, долинав від великого жовтого собору з колонадою при фасаді. Навпроти нього стояла неокласична п’ятиповерхова будівля.

– Це наше Управління зовнішніх стосунків церкви, – пояснив митрополит Миколай.

– Колись ми тримали тут колонію для неповнолітніх злочинців! – реготнув генерал Гречко.

Завернувши за ріг, вони побачили елегантний новий будинок. Самотня ворона на газоні, побачивши людей, змахнула крильми, перелетіла на статую святого Володимира і почала спостерігати, як вони зникають у дверях під мозаїчним зображенням нерукотворного Спаса.

Чоловік, що привітав Кириліна на порозі бібліотеки, був уже старий. Митра на його голові була не циліндрична, як у митрополитів, а подібна до німецького військового шолома часів кайзера Вільгельма, тільки із золотим хрестом на маківці та золотим зображенням святого попереду. З-під митри на плечі спадала біла накидка, також із зображеннями святих, і лягала обабіч кущуватої сивої бороди. Вигляд патріарх мав достойний, але очі його дивилися насторожено.

– Маю честь відрекомендувати вам його святість патріарха Московського та всія Русі Іоанна, – урочисто промовив архімандрит.

– Ласкаво прошу, – сказав патріарх просто.

Кирилін невдоволено зауважив, що вся священицька компанія зайшла разом із ними до бібліотеки.

– Мені б хотілося бачити патріарха самого, – шепнув він Афанасьєву.

– Чи не могли б ви відпустити своїх помічників, ваша святосте? – запитав Гречко.

Патріарх глянув на нього, потім на Кириліна.

– Залиште нас, – зробив він знак священикам.

Патріарх сів на чолі довгого столу, на якому стояв лише позолочений хрест. По один бік, неподалік від нього, сів Кирилін, по другий – Афанасьєв. Гречко й далі стояв за спиною в Кириліна.

– Чим я можу бути вам корисний? – запитав патріарх.

– Товариш Кирилін, – почав Гречко, – бажає дізнатися, як працює нині православна церква. Я радий повідомити, що часи переслідувань церкви минули. Сьогодні держава високо цінує церкву. Справді, ми так високо цінуємо особисто патріарха, що нагородили його орденом Дружби народів, а Радянський комітет захисту миру так високо цінуй його, що обрав своїм народним депутатом. А втім, патріарх може сам розповісти, як діє церква в СРСР у часи гласності.

Кирилін сердито глянув на генерала КДБ.

– Це правда, в часи гласності держава ставиться до нас дуже добре, – почав патріарх. – Вона підтримала святкування нашого тисячоліття. Це стало переломом у наших стосунках. Колись держава вбачала в нас свого ворога. Тепер ми – союзники.

Кирилін подивився на зображення святих на патріаршому вбранні.

– Але ж ми віримо в різні речі?

Старий чоловік відповів машинально:

– Ми – православні віруючі. Водночас Радянський Союз – це наша мирська батьківщина. Її радощі – наші радощі, її біди – наші біди.

Невдоволення Кириліна дедалі зростало від цих шаблонних формул, що ображали інтелект.

– А ваші стосунки з народним урядом? – підказав Гречко.

– Моральний обов’язок усіх віруючих – підтримувати законний уряд нашої батьківщини, особливо якщо він намагається задовольняти земні потреби людей, запроваджуючи суспільні принципи, що збігаються з євангельським ученням.

– Наш уряд – атеїстичний, – не здавався Кирилін.

Патріарх зітхнув.

– Обов’язок церкви – зберігати божественну літургію, щоб святощі плоті й крові Христової були доступні людям. На все інше – воля Божа.

– Отже, з волі Божої ми маємо атеїстичний уряд, – підсумував Гречко.

Кирилін уважно дивився на патріарха, думаючи, як може чоловік бути таким догідливим.

– Тільки атеїстична держава, як-от наша, може бути такою милосердною, чи не так? – запитав Гречко.

Патріарх довго мовчав, нарешті промовив:

– Держава виявила до мене велике розуміння.

– Це справді так, – погодився Гречко. – Я не думаю, що товариш Кирилін знає, що ви дезертирували під час Великої вітчизняної війни...

Патріарх дивився просто перед себе, обличчя його було незворушне.

– ...І що вас засудили до десяти років таборів, – провадив Гречко, походжаючи туди-сюди вздовж столу. – Але для такої тонкої натури, та ще й ченця, табір – дуже важке місце. Комітет державної безпеки зважив на ваше становище, виклопотав вам амністію. – Гречко всміхнувся. – Відтоді ваша церковна кар’єра йшла тільки вгору. – Гречко взяв до рук одну з кількох обрамлених фотографій, що стояли на секретері під стіною. На ній патріарх в урочистому вбранні очолював якусь релігійну церемонію. – Його святість дуже любить надягати розшите золотом вбрання і вдихати запах ладану, – говорив далі Гречко, походжаючи вздовж столу. – Чи не так, ваша святосте?

Перш ніж Кирилін устиг розтулити рота, щоб припинити це знущання, Гречко поставив фотографію на місце й став за спиною в патріарха.

– Але щоб виступати як найвищий моральний і духовний авторитет, ваша святість має бути незаплямованою в очах людей. Комітет держбезпеки зберігає довірені йому таємниці, чи не так? – Він нахилився до вуха патріарха. – І водночас усі ми – живі люди й розуміємо, що його святості хотілося б знати щось про долю двох діточок та їхньої матері, яких він залишив у Ростові багато-багато років тому. А широким масам не обов’язково про це знати – малокультурні люди вважатимуть це порушенням чернечої обітниці. – Гречко випростався. – Та дарма, я маю свою фотографію. – Генерал дістав із внутрішньої кишені фотокартку й потримав її перед патріаршим обличчям. – Її зроблено в минулому місяці, ваша святосте. Який гарний хлопець! Він робить вам честь.

Старий чоловік мимоволі глянув на фотокартку й одразу відвів погляд. Хоч обличчя в нього залишалося незворушним. Кирилін бачив у його очах невимовний біль.

– Годі! – ляснув Кирилін долонею по столі. – Пробачте...

Патріарх глянув на нього.

– Це все, заради чого ви прийшли, сину мій?

– Ні, – відповів Кирилін. Потім повернувся до Гречка й Афанасьєва. – Я хочу говорити з патріархом сам на сам.

Якусь хвилю Гречко мовчки дивився на нього. Потім знизав плечима й вийшов, Афанасьєв – услід за ним.

– Я прийшов розпитати у вас про Никодима, митрополита Ленінградського.

– Ох, – зітхнув патріарх. – Митрополит Никодим... Дванадцять років він очолював Закордонне управління патріархії. Підтримував уряд на всіх міжнародних мирних конференціях. Але, може, краще запитати про нього у ваших друзів...

– Мені відомо, що митрополит Никодим був офіцером КДБ. Та я хочу почути саме від вас, що за людина він був. Порядна?

– Завдяки ласці Божій він став порядною людиною.

– Святою людиною?

Погляд патріарха завмер на золотому хресті посеред столу.

– Никодим помер на руках у папи Іоанна Павла Першого в Римі.

– То він був святий?

Патріарх приголомшено глянув на Кириліна.

– Те, що я скажу, – лише для ваших вух, святосте.

Патріарх кивнув головою.

– Мені дали зрозуміти, що нинішній папа збирається канонізувати Никодима як святого вселенської церкви.

РОЗДІЛ 9

Білий літак приземлився на аеродромі неподалік від Пермі – на терені тієї п’ятої частини СРСР, що залишалася закритою навіть у добу «гласності». Бабакін – у теплій куртці та в шапці з баргузинського соболя на випадок заморозків – ступив на трап. Він був єдиним пасажиром цього літака. Гріючи пальці в кишенях, він чекав, поки з боку строкатої купки аеродромних будівель під’їде чорна «волга». Минуло кілька років відтоді, як він приїздив сюди востаннє, але нічого не змінилося, якщо не рахувати ще більших темних цементних плям на стінах, де пообвалювалася облицювальна плитка; тепер плитки було чи не менше, ніж голого цементу. Вітер свистів над порожніми полями. Ряди закамуфльованих штурмовиків та перехоплювачів тяглися вздовж злітної смуги. Далі, вже на полі, скупчилися пофарбовані в колір хакі вертольоти. Бабакін подумав, чи можуть хоча б половина з них піднятися сьогодні у повітря. А втім, у таку хмарну погоду це не мало значення.

З «волги» виліз кремезний чоловік у шкіряному плащі та кролячій шапці. Розкосі очі та широке обличчя виказували походження майора Саликова: наполовину він був бурят, на чверть – сибірський козак, а хто ще на чверть – його бабуся вже й не пам’ятала. Саликова забрали з Іркутського управління КДБ до П’ятого головного управління в Москві ще енергійним молодим лейтенантом. Спершу природна жорстокість допомагала йому в службі, але стала заважати, коли Бабакін перейшов до витонченіших методів роботи з дисидентами. Бабакін підвищив Саликова до капітана й перевів його назад до Другого управління. В тому й полягала бабакінська майстерність, що всі отакі «забраковані» зберігали до нього повагу й вдячність і завжди ладні були виконати якесь неофіційне доручення.

– Сподіваюся, політ був приємний, – сказав Саликов, забираючи у Бабакіна дипломата.

– Я знаю кращі способи провести кілька годин.

Саликов примружив очі.

– Колись ми добряче проводили час, луплячи по головах на Луб’янці...

– Часи змінилися, майоре, – відказав Бабакін, умощуючись на задньому сидінні. – Настала доба гласності.

Саликов хрипко зареготав.

– Може, у вас, у Москві!.. Як там Москва?

Бабакін знизав плечима.

– Тобі б не сподобалося. На Луб’янці скрізь заборонено горілку. В’язнів усіх перевели до Лефортова. Благов видав інструкцію про те, що будь-які особисті витрати на суму понад п’ять карбованців відшкодовуватимуть лише після подання підтверджувальних документів.

Саликов похитав головою.

– І вони хочуть, щоб ми робили свою роботу? Ну нехай... Такі інструкції до нас доходять рідко. А дефіцит горілки – це те, чого ви ніколи недобачите на довіреному мені об’єкті.

«Волга» проїхала повз великий транспортний літак, що його ліниво розвантажували кілька молодих солдатів. Біля будівлі аеропорту в одному з відчинених ангарів було видно літак Су-27 з розібраним двигуном; поруч кілька механіків грали в карти. «Волга» пригальмувала аж біля поста охорони; довелося зачекати, поки їм вручну піднімали шлагбаум та розчиняли ворота з дротяної сітки.

Авто помчало трасою на Перм, потім звернуло в бік Кучина на брудний путівець, що тягся в напрямку скелястих, порослих лісом уральських передгір’їв. Біля позначки «ВС-389/35/1» «волга» звернула і з путівця.

– У нас новий начальний табору, – сповістив Саликов. – Майор Крилов. Хочете його побачити?

Бабакін похитав головою.

– Немає на це часу.

Дорога закінчувалася біля просіки в сосновому бору. Машина зупинилася навпроти міцних залізних воріт у чотириметровій заввишки огорожі. Поруч із воротами стояв караульний будиночок і вишка, тут-таки була табличка: «Заборонена зона. Проходу немає».

Водій посигналив. Загавкали пси. Пролунав металічний скрегіт, і ворота розчинилися. Авто переїхало бруківкою через свіжорозорану смугу, за якою стояла дротяна огорожа під струмом. Охоронці тримали на повідках собак, але ті й далі гарчали. Відчинилися другі ворота – цього разу в дротяній огорожі. Потім «волга» покотилася цементною доріжкою між довгих дерев’яних бараків у бік цегляних адміністративних будівель. Услід за Саликовим Бабакін рушив до будиночка КДБ. Собачий гавкіт не вщухав.

– Скоро вже випаде сніг, – сказав Саликов, відкорковуючи горілку й наливаючи в дві склянки. Не надто чистими пальцями він роздер надвоє шмат вобли й запропонував один кусень Бабакіну. Щоб якось приховати нехіть до такого пригощання, Бабакін розкрив дипломата, дістав пляшку шотландського віскі й поставив на стіл.

– Щоб ти не змерз цієї зими!

Саликов узяв пляшку до рук обережно, наче рідну дитину.

– Я завжди казав, що ви – найкращий начальник, якого тільки можна собі побажати, генерале. Хто із зеків вам потрібен?

Бабакін дістав із свого дипломата жовтаву теку, взяв звідти першого аркуша й подав майорові.

СТОГУЛ КОСТЯНТИН ПЕТРОВИЧ

Народився 27 вересня 1937 р. в селі Єлизаветівка Волноваського району Донецької області УPCP.

5 липня 1957 р. – прийняв чернечий постриг і став священиком російської православної церкви.

23 липня 1959 р. – вступив на службу до апарату Московської патріархії.

15 вересня 1966 р. – дістав чин ієромонаха й призначення викладача Духовної академії в Ленінграді.

23 лютого 1981 р. – заарештований згідно з ст. 70 Карного кодексу РРФСР за антирадянську агітацію та пропаганду.

14 квітня 1981 р. – засуджений до трьох років ув’язнення та двох років виправних трудових таборів. Ув’язнення відбував у Чистопольській тюрмі.

23 квітня 1984 р. – переведений до табору «Перм-37».

18 березня 1986 р. – заарештований у таборі за порушення ст. 227 КК РРФСР за участь у незаконних релігійних відправах і засуджений додатково до трьох років таборів посиленого режиму.

28 березня 1986 р. – переведений до табору «Перм-36».

8 січня 1987 р. – заарештований за порушення ст. 190–1 КК РРФСР та володіння предметом, який загрожував тілесними пошкодженнями іншим. Засуджений до семи років таборів та п’яти років заслання.

1 січня 1988 р. – переведений до особливого підрозділу табору «Перм-35» у зв’язку із закриттям табору «Перм-36».

– Яку ж зброю ви у нього знайшли? – поцікавився Бабакін.

Саликов усміхнувся.

– Старий друзяка Стогул! Я добре це пам’ятаю. Зброєю виявився дерев’яний кинджал.

– Дерев’яний кинджал?

– Так. Він чомусь називав його хрестом.

Бабакін дістав із теки кілька ксерокопійованих аркушів і кинув їх на стіл.

– Ось що йому пощастило переправити на волю. Це завдало нам чимало клопоту.

Усмішка зникла з обличчя Саликова. Він зиркнув на аркуші.

– Що, це гівно опинилось у котроїсь із тих правозахисних груп?

– Ні. У Ватикані.

– У Ватикані?

Тон у Бабакіна став крижаним:

– Можливо, ти чув про Ватикан... Це там, де живе папа римський.

– Розтуди майора Крилова матір! Це він приперся сюди із своєю гласністю на сраці! От і маємо результат!

Бабакін спокійно поклав долоні на стіл.

– Майор Крилов та його мати тут ні до чого. Офіцери МВС тут на те, щоб обслуговувати табір. А за безпеку відповідає Комітет держбезпеки. Чи не ти його представляєш?

Від його погляду по спині в Саликова побігли мурашки.

– Що я повинен зробити, товаришу генерале?

– Я мушу дізнатися: чи правда те, про що пишеться у цих документах, чи, може, твої електроди викресали із Стогула забагато творчої фантазії?

Саликов схопив телефонну трубку.

– Поварніцин! Приведи до мене Стогула!

Услід за Саликовим Бабіакін вирушив коридором до чистої побіленої кімнати із звичайним дерев’яним столом, чотирма стільцями та канапою, обтягнутою дешевим дерматином. Зі стелі звисала лампочка в дротяній сітці. Вимикача в кімнаті не було.

За кілька хвилин лейтенант Поварніцин, черговий, увійшов до кімнати із Стогулом та конвоїром.

Ієромонах Стогул мав виснажений вигляд. Голова його була поголена, на нагрудній кишені смугастої роби виднівся номер. Перенісся зламане, обличчя вкрите сухою кіркою, вуха понівечені й у виразках. Він сів за стіл, склав руки на колінах і почав спокійно розглядати людей по другий бік столу. У ньому відчувався вже знайомий Бабакіну внутрішній спокій. Нічого дивного, що така людина швидко виводила з рівноваги Саликова.

– В’язень вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три, – почав Саликов, – до вас приїхав важливий гість із Москви.

Стогул м’яко запитав:

– Можна мені дізнатися ваше ім’я, чи вас також називають за номером?

Саликов схопився на рівні.

– Ти мусиш звертатися до генерала з повагою! Він хоче знати все про цей документ! – Він жбурнув на стіл ксерокопії.

Стогул не став на них дивитися.

– Коли до нашого табору дійде перебудова, генерале?

Саликов знову скочив на ноги.

– Ти, хамське...

Бабакін махнув на нього рукою, заспокоюючи.

– Хіба вже мій приїзд, – почав він м’яко, – не свідчить про те, що перебудовні процеси розпочалися?

– В такому разі, генерале, чи не зволите ви потурбуватися про моє звільнення?

– Я б з радістю. Але на якій підставі? У вас досьє, як у запеклого рецидивіста.

Стогул посміхнувся.

– Я вчинив лише два так звані злочини. По-перше, говорив правду про співробітництво між ієрархами РПЦ та безбожною комуністичною владою. По-друге, правив літургію із сухарями та соком тайгових ягід. І за це – аж п’ятнадцять років ув’язнення та п’ять років заслання?

Бабакін розвів руками.

– Я не можу йти проти закону...

– Саме тому ви й повинні звільнити мене. Останній вирок ґрунтувався на статті сто дев’яносто – один. Цю статтю нині вилучено з Карного кодексу, а всім, хто був за нею засуджений, гарантовано амністію.

Саликов нахилився до Стогула.

– Як на людину, позбавлену останні три роки побачень та листування, ти забагато знаєш!

– Все це серйозно, майоре, – зауважив Бабакін. – Адже ми будуємо правову державу. Чому не амністовано отця Стогула?

Саликов усміхнувся.

– Амністія не поширюється на осіб, що перебувають у карцері. А в’язень вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три якраз у день амністії відбував п’ятнадцять діб шізо.

Бабакін глянув на Стогула.

– То була сфабрикована справа, – спокійно сказав Стогул.

– Це серйозне звинувачення, майоре, – промовив Бабакін. – Я мушу ознайомитись із справою.

– Принесіть справу! – гаркнув Саликов на лейтенанта. Потім тицьнув пальцем у бік Стогула. – Цей піп порушує порядок, погано впливає на інших в’язнів!

– Що ви на це скажете, отче Стогуле? – поцікавився Бабакін.

– У цьому таборі, – сумно сказав Стогул, – католики, лютерани, баптисти й православні забули про столітню ворожнечу. Ми об’єднались у нашій любові до Спасителя нашого, Ісуса Христа. І остільки, оскільки це посприяло християнській єдності, я вважаю свій вплив позитивним.

Здавалося, Саликова ось-ось ухопить грець. Лейтенант Поварніцин приніс теку із справою. Бабакін влаштував невеличке шоу з її вивченням. Потім зітхнув.

– Вас засудили до шізо за невиконання трудової норми. Ви звернулися до районного прокурора зі скаргою на те, що норму вам безпідставно подвоїли і що вона нереальна. Районний прокурор розглянув вашу апеляцію, визнав її безпідставною і затвердив вирок. Боюся, що я нічим тут не допоможу.

– Інакше кажучи, генерале, – підсумував Стогул, – ви такий самий, як і всі інші, і тут, на Уралі, нам краще забути про перебудову.

– Я сказав лише, що немає підстави скасовувати рішення суду. Однак я міг би подбати про амністію, якщо ви нам допоможете.

Стогулів сміх перейшов у кашель, за який в’язень попросив пробачення й додав:

– Я нічого не підпишу. Жодних фальшивих свідчень. Майор Саликов міг би вам сказати одразу, що ваш приїзд не має сенсу.

– Ні, ні! – заперечив Бабакін. – Ці часи уже в минулому! Я лише хочу, щоб ви розповіли про цей документ, який ви переправили на волю.

Стогул дістав окуляри й надів їх. Оправа була перемотана на переніссі ізоляційною стрічкою, одного скельця бракувало. Стогул подивився на аркуші.

– Це не моє.

– Ви заперечуєте, що написали це? – запитав Саликов.

Стогул усміхнувся.

– Ці аркуші надруковано на машинці. А я не пригадую, щоб ви коли-небудь давали мені користуватися машинкою.

– Але слова ваші? – запитав Бабакін.

– Якщо у вас нема оригіналу, – відповів Стогул, – або фотокопії оригіналу, з якої було б видно, що почерк мій, то скажіть: де ж цей оригінал?

Саликов не міг більше стримуватися. Він підскочив до Стогула й ухопив його за куртку.

– Тут ми ставимо запитання! А ти відповідаєш!

– Якщо ви відмовляєтеся сказати мені, де оригінал, то я відмовляюся говорити про цей текст.

– Примусити його говорити? – запитав Саликов, стискаючи в кулак вільну руку.

Бабакін зазирнув Стогулові у вічі. Він знав цю породу людей. Їм можна видирати нігті, вони кричатимуть від болю, але нічого не скажуть. Він похитав головою.

– Пентотал.

Саликов невдоволено відпустив в’язня.

– Поклич лікаря, – наказав він черговому офіцерові.

Коли лейтенант Поварніцин повернувся, Бабакін задоволено відзначив, що лікар виявився жінкою, яка не мала й сорока. Білий халат окреслював груди, темне волосся було зібране у вузол. Гожа...

Саликов зайшов Стогулові за спину і обхопив йому рукою шию. Це знову викликало у в’язня кашель. Лейтенант закотив йому рукав і міцно тримав руку. Стогул не відводив погляду від шприца. Хрестячись вільною рукою, він промовив:

– Нехай кров Господня очистить мої вуста від зради, яку я можу вчинити під впливом цього наркотика!

– Заткни пельку й сиди мовчки! – наказав Саликов.

Суогул заплющив очі й почав зосереджено, тихо повторювати.

– Ісус – мій Спаситель, Ісус – мій Спаситель...

Голка увійшла в тіло, і, коли в’язень розплющив очі, погляд його був затуманений.

– Він до ваших послуг, генерале, – сказала лікарка.

Бабакін підвівся, обійшов довкола столу й сів на його край якраз навпроти Стогулового обличчя.

– Розкажіть мені все, що ви знаєте про Ленінградського митрополита Никодима, – почав він неквапно.

– Ісус – мій Спаситель... Ісус – мій Спаситель...

Бабакін повторив запитання, але Стогул і далі бубонів те саме.

– Може, зробити йому ще один укол, докторе?

Лікарка зазирнула в’язневі під повіки й похитала головою.

– Це стріляний горобець. Він зосередився на повторенні однієї фрази, яка перекриває все інше у свідомості.

– Невже ми нічого не можемо вдіяти? – обурився Бабакін.

– Дозвольте мені! – озвався Саликов.

Лікарка присіла навпочіпки біля стільця, на якому сидів Стогул, узяла його долоню й ніжно її погладила.

– Ісус – ваш Спаситель. Ісус хоче порятувати вас. Ісус хоче, щоб ви сказали цьому чоловікові все, що ви знаєте про раба Божого Никодима, митрополита Ленінградського.

– Ісус – мій Спаситель, Ісус – Никодимів Спаситель...

Бабакін скривився й кивнув головою Саликову.

Лікарка похитала головою й м’яко запитала:

– Ісус хоче знати: коли ви зустрілися з Никодимом? Скажіть Ісусові.

Стогул повільно заговорив:

– Вперше я зустрів Никодима, коли він ще був архімандритом...

Лікарка усміхнулася й кивнула головою Бабакіну. Той усміхнувся у відповідь. Певно, ця жіночка дуже хоче працювати в Москві. Може, варто на якийсь день відкласти повернення.

– Чи був Никодим католиком? – запитав Бабакін.

– Так.

– А ви?

– Мене прийняв до лона католицької церкви сам Никодим.

– Чому?

– Ми прилучилися до католицької церкви, бо вона – єдина, справді заснована самим Господом.

– А православна?

Слова полилися швидше:

– Православна церква – це церква моєї батьківщини. Однак що більше я дізнавався, то глибше переконувався, що це не та церква, яку заснував Христос.

– Чому ж?

Обличчя в Стоіула скривилося, наче від болю.

– Ісус хоче, щоб ви сказали про це, – підохочувала його лікарка.

– У Москві я побачив, як патріарх та митрополити підкоряються у всьому комуністичній владі. Вони виконують накази атеїстів. Вони призначають на посади лише тих, хто слухатиметься вказівок Ради у справах релігії. Я бачив, що ставалося з добрими пастирями – такими, як архієпископ Калузький Гермоген, як отець Гліб Якунін та багато інших.

– Чому ж ви не приєдналися до них? – спитав Бабакін.

Стогул сумно похитав головою.

– Бо моя віра не мала такої сили. Я повернувся до Ленінграда й спробував сховатись у богослов’ї. Але що більше я студіював його, то більше переконувався, що церква без пастиря не дасть мені відповіді. Церква моєї вітчизни перетворилась, у кращому випадку, на сільську церкву для малописьменних колгоспників, які слухають літургію й поклоняються чудотворним іконам. У нас нема богослов’я, яке могло б протистояти марксизмові у боротьбі за уми мислячих людей. Ці люди вступали до компартії, аби будувати рай на землі.

– Чому ж ви не зробили так, як багато інших людей? – спитав Бабакін. – Так, як вчинив я: облишив забобони і вступив до партії.

Стогул усміхнувся.

– Ви облишили одні прогнилі забобони заради інших.

Бабакінударив йому кулаком в обличчя.

– Генерале, прошу вас! – закричала лікарка. – Не робіть цього, якщо хочете щось від нього почути!

– Чому ж ви вступили до католицької церкви? – запитала вона, погладжуючи в’язневі долоню.

– Никодим відкрив мені очі й дав змогу познайомитися з католицькою теологією, заснованою на Біблії, на вченні таких отців, як Блаженний Августин, Фома Аквінський, на пасторській владі наступника святого Петра. Це було вчення, в якому такий інтелект, як у Никодима, міг знайти джерело віри й розуму.

– Говоріть правду про Никодима! Ви все тут вигадали! – розлютився Бабакін. – Передусім, Никодим ніколи не був віруючим. Він був чесний комуніст, що працював усередині церкви.

– Він казав мені про це, ясна річ. Багато років він вірив у комунізм.

– Що ж його змінило?

– Коли КДБ провів Никодима на посаду керівника Закордонного відділу патріархії, одне з його завдань полягало в тому, щоб шпигувати за католицькою церквою, вивідувати її плани щодо Східної Європи та СРСР. Формально він збирав матеріали для докторської дисертації про політику папи Іоанна Двадцять третього. Але що більше він вивчав питання, то більше захоплювався ним. У папі Іоанні Двадцять третьому він побачив втілення релігійної влади, поєднаної з Божою любов’ю. В цьому випадку справді Бог промовляв до свого народу, до його розуму й серця через свого намісника на землі.

– Отже, він прийняв християнство? Так виходить? – глузливо спитав Бабакін.

– Ні, – повільно сказав Стогул. – Він боровся зі своєю російськістю, в якій народився, і з відданістю партії, яка його виростила. Однак у душі він поволі став католиком.

– Але тільки в душі? – наполягав Бабакін.

Стогул похитав головою.

– У духовній самотності він, ставши митрополитом Ленінградським, вирішив для себе, що робити. Никодим відвідав Рим і віддався на ласку папи Павла Шостого. Саме Павло Шостий переконав його не оголошувати про свій католицизм відверто, а повернутися до Росії, допомагати там католицькій церкві, працювати й молитися за об’єднання російської православної церкви з католицькою.

У голосі Бабакіна чулася лють – Никодим був одним із найкращих його агентів, – коли він запитав:

– Що саме робив Никодим, повернувшись?

На обличчі в Стогула з’явилася усмішка. Із вуст – там, де його вдарив Бабакін, – підборіддям текла тоненькою цівкою кров і капала на куртку.

– Він зробив три речі. Керуючи зарубіжними зв’язками патріархії, він започаткував православно-католицький діалог. – Усмішка в Стогула стала ширшою. – Його колеги з КДБ вважали, що це – своєрідна пастка, яка не даватиме католикам відігравати роль опозиції в Східній Європі та республіках СРСР. Вони й на мить не припускали, що мета Никодима – саме та, яку він проголошував публічно: домогтися єдності двох конфесій.

Бабакін аж зубами заскреготав.

– А друга?

– Никодим запропонував синодові РПЦ дозволити священикам причащати католиків, які не мають свого священика. Позаяк члени синоду знали, що він – кадебіст, то погодилися на це, незважаючи на протести інших православних церков.

– А третя?

Очі Стогула дивилися кудись у далечінь. Він неначе й справді звертався до Бога.

– А третя стала його найбільшим успіхом. Частину його ви бачите перед собою.

Бабакін згорнув руки на грудях і пирхнув.

– Цебто вас?

– Никодим звірився тим із нас, кому довіряв у Ленінградській духовній академії. Він надихав нас справжньою вірою, він навчив нас виявляти стукачів, а чесних учнів залучав до своєї віри. – Стогул радісно кивнув головою. – Так, більшість священиків, підготовлених у нашій академії, – це підпільні католики. Деякі з них уже стали єпископами. Скоро надійде час...

Бабакін нахилився вперед, його крижані блакитні очі уп’ялися в затуманені очі Стогула.

– Надійде час для чого?

– Спитай у Никодима.

– Никодим мертвий!

– Никодим – разом із Богом.

Бабакін знову заніс кулак, але лікарка похитала головою.

– Він ще говоритиме, я впевнена, – прошепотіла вона й повернулася до Стогула: – А коли ж надійде той час?

Стогул поглянув у відкрите, щире обличчя жінки.

– Никодим тяжко захворів. Він гадав, що КДБ підозрює його і агенти поволі його отруюють. Він сказав мені, що мусить поїхати до Рима. Однак Павло Шостий помер. Никодим одразу ж вирушив до його наступника, Іоанна Павла Першого, щоб розповісти йому про все й порадитися, що робити далі. І Господь винагородив його – Никодим помер на руках у намісника Христового!

У глухому голосі Бабакіна вчулася погроза.

– А який був його план? Коли він збирався його здійснити?

– Спитай у Никодима.

Лікарка схопила Бабакіна за вже піднесену руку.

– Він не знає, генерале! Якби він знав, то пентотал усе б вам розкрив.

Бабакін сів.

– Ви маєте рацію, Никодима вчили у нас говорити підлеглим лише те, що їм належить знати.

– Що ж тепер робити, генерале? – спитав Саликов.

– Відпустіть його. – Бабакін обвів усіх поглядом. – Ніхто з вас нічого тут не чув! – І аж тоді, як побачив вираз їхніх очей, заспокоївся.

Коли лікарка вже збиралася виходити вслід за Поварніциним, Стогулом та конвоїром, Бабакін поклав руку їй на плече.

– Ви дуже допомогли нам, докторе. А я навіть не знаю, як вас звати...

Вона усміхнулася:

– Ледовська, Тетяна Євгеніївна.

– Випийте разом із нами!

Вони повернулись до кабінету Саликова. Бабакін умостився в майоровому кріслі й кивнув головою на пляшку віскі.

– Отже, в’язень підтвердив той документ, генерале? – спитав Саликов, наливаючи в склянки віскі.

– Навіть більше!

Для Саликова ця відповідь була заскладна, але жінка розуміюче кивнула головою.

– У вас підозрювали Никодима? – спитала вона.

– Зі справи видно, що Друге управління підозрювало його, але жодних доказів не мало.

– То вони не отруювали його?

– Ні. Він мав хворе серце. Помер від інфаркту.

– Деякі організації з людських прав вимагають звільнення Стогула, – сказала лікарка.

Бабакін поглянув на неї крізь склянку.

– Гадаєте, його можна звільнити, Тетяна Євгеніївно?

Вона знизала плечима.

– Залежно від стану, в якому його звільнять...

Бабакін схвально всміхнувся й сказав Саликову:

– Підготуй папери на його негайне звільнення!

Наступного дня Стогула знову викликали до кабінету Саликова.

– Я радий повідомити вас, в’язню Стогуле, – оголосив Саликов, – що за вашу допомогу нам генерал Бабакін дав наказ вас звільнити.

Стогул спершу не повірив, потім вражено сів на стілець.

– Слава Ісусу Христу! Коли я буду вільний?

– Як тільки виконаємо всі формальності. Я займаюся тепер дозволом на ваше проживання в селі Бариш Тернопільської області. Там, здається, мешкає ваша сестра?

– Так, так.

– У тій місцевості недавно виявлено спалах тифу. – Він глянув на Стогула. – Стан вашого здоров’я не найкращий. Лікар вважає, що перед тим, як вас звільнять, вам потрібно зробити щеплення. – Обличчя в Саликова розпливлось у посмішці. – Ми ж не можемо дозволити, щоб ви померли одразу після звільнення!

Зраділий Стогул вирушив до табірної лікарні на щеплення. А через півгодини його тіло, загорнуте в грубе полотно, вивезли з табору й опустили до недавно викопаної могили, частково заповненої вапном.

Саликов зайшов до кабінету начальника табору.

– Ось лист до родичів Стогула, який ви маєте підписати.

Майор Крилов прочитав листа.

– Тут говориться, що він помер від серцевого нападу.

– Тобто його серце зупинилося, хіба не так?

– Але не від цього!

Саликов нахилився над столом Крилова.

– Майоре, такі листи розповідають про те, що могло б статися...

– Ви хочете сказати, що це – неправда?

– Це часткова правда, яка частково заспокоює людей.

РОЗДІЛ 10

На пакунку стояв штемпель Ватиканської пошти, Райєн розпечатав його й прочитав укладеного всередину листа:

«Ваша Святосте,

те, що вкладене в цей конверт, буде розіслано 1 листопада, на День Усіх Святих, згідно з вказівками.

Залишаюся найвідданішим слугою Вашої Святості,

Роберт Фроулі, директор Ватиканської пошти».

З листівки на Райєна поглядав ідеалізований портрет бородатого росіянина в чорній ризі й білій митрополичій митрі, над якою на блакитному тлі вимальовувався золотий німб. На другому боці листівки було надруковано запрошення:

«Ректор і викладацький склад Понтифікального-російського коледжу має щастя повідомити вас про канонізацію нашого патрона, Никодима Ленінградського, й сердечно запрошує вас на урочисту церемонію, яка відбудеться на площі Святого Петра в Римі 7 листопада о 9.30 ранку».

Вкладена брошурка змальовувала той самий святецький образ:

СВЯТИЙ НИКОДИМ ЛЕНІНГРАДСЬКИЙ (1929-1978)

Його ранні літа

Як і святий Павло, Никодим розпочинав своє життя переслідувачем церкви. Народився він у комуністичній родині, і його навчили ненавидіти всіх християн як ворогів соціалістичної держави. Тож у молоді роки його завербувало МДБ, міністерство державної безпеки, що згодом перетворилося на КДБ, і він доносив на тих своїх товаришів, чиї батьки не кидали таємно сповідувати віру в Христа.

Перед ним було поставлено завдання інфільтруватися в російську православну церкву й у такий спосіб забезпечити над нею контроль її атеїстичних володарів. За наказом МДБ він, маючи лише вісімнадцять років, постригся в ченці і почав швидко просуватися по церковних щаблях влади. Через десять років він у чині архімандрита очолив російську православну місію в Єрусалимі. Тут його головним завданням було вихваляти успіхи СРСР і переконувати держави Близького Сходу, що їм нічого боятися зростання впливу Радянського Союзу в світі.

Задоволені його працею, радянські господарі через два роки повернули Никодима до Союзу, де він 1959 року очолив канцелярію Московської патріархії. Саме тоді Хрущов розпочав кампанію, спрямовану на знищення християнства в радянській імперії. Никодим при цьому дбав про те, щоб православна ієрархія не заперечувала проти спалювання ікон, закриття церков та семінарій. Він організовував усунення, ув’язнення й навіть фізичне знищення священиків та єпископів, які наважувалися протестувати.

Як і Савл, він «нищив церкву» (Діяння, 8,3), омиваючи руки в крові мучеників, які вважали комунізм першим звіром апокаліпсиса, семиголовим звіром, який відкрив вуста «на зневагу проти Бога, щоб богозневажати ім’я Його та оселю Його» (Одкровення, 13,6), який прагнув, «щоб усі, хто не поклониться образові звірини, побиті були» (Одкровення, 13,15), який робив, «щоб усім – малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам – було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола, щоб ніхто не міг ані купити, ані продати, якщо він не має знамена ймення звірини» (Одкровення, 13,16-17).

Настали темні часи, коли підданці радянської імперії змушені були зрікатися Бога, щоб не позбутися хліба, одежі й даху над головою. Злякавшись, що такі чорні діяння змусять світ засумніватися щодо мирних намірів СРСР, слуги сатани призначили Никодима, єпископа Подольського, керівником закордонного відділу Московського патріархату. Тут він мав вводити світ в оману щодо того, що насправді діялося в безбожному царстві диявола. Очолюючи Закордонний відділ патріархату, він водночас дістав призначення спершу на Ярославську єпархію, далі на Мінську митрополію і, нарешті, маючи лише тридцять шість років, став митрополитом Ленінградським та Новгородським, другою особою в російській православній церкві після патріарха.

Його навернення

Савла Господь перестрів на дамаській дорозі й запитав, чому той переслідує Його. Так Савл став апостолом Павлом, найбільшим місіонером ранньої церкви. Никодимові Господь чудотворно відкрив очі на правду по дорозі до Рима. Вирушивши з Москви як слуга диявола, Никодим припав у Римі до ніг Верховного Понтифіка на ім’я Павло. Він благав прощення своїх гріхів, і Господь у Його незбагненній ласці простив Никодима. Коли Никодим запитав намісника Христового, що він може зробити на спокуту своїх гріхів, папа Павло наказав йому повернутися до Росії й там таємно наслідувати приклад апостола Павла, навертаючи Росію назад до християнства, як заповідала Матір Божа у Фатімі.

Його служіння

Никодим, конфірмований на єпископа вселенської церкви власноручно папою Павлом, повернувся до Росії нести покладене на нього служіння.

Протягом наступних дев’яти років він невтомно працював в ім’я того, щоб привести російську православну церкву до єдності зі Святим престолом. Він допомагав католикам, позбавленим своїх священиків та єпископів, і навчав студентів Ленінградської духовної академії бути вірними істинній вірі, вірі святого Петра – тій скелі, на якій Господь будує «церкву Свою» (Матв., 16,18).

Як наслідок його праці сотні священиків і багато єпископів російської православної церкви визнали таємно верховенство Святого престолу. Вони чекають того дня, коли наступник святого Петра закличе їх відверто виявити свою вірність істинній церкві. Тоді вони присвятять свою любу вітчизну безгрішному серцю Пресвятої Діви Марії, визволительки святої Русі.

Його мучеництво

Слуги диявола виявили справжню мету Никодима й дали йому отрути. Попереджений Богом про наближення смерті, Никодим підвівся з ліжка й вирушив до Рима. Холонучи диханням, він розповів новому папі про католицьку церкву в Росії, віддану безгрішному серцю Пресвятої Діви. Місію Никодима на землі було завершено. Господь узяв Никодима з рук папи Іоанна Павла І й оселив його душу в небесах, там, де праведні спочивають.

Молитва

Всемогутній і вічний Боже, у Твоїх святих ти засвітив світло велике й дав міцну опору людській слабкості. Прикладом блаженного святого мученика Никодима Ти показуєш, що, хоч як глибоко западаємо ми в диявольські тенета, Ти, однак, ніколи нас не зрікаєшся. Дай нам, Боже, милість, як Никодимові, подолати лукавого й долучитися до безгрішного серця Діви Марії. Дай нам, Господи, в славі Твоїй між святими пребути, наслідуючи його вірність Христові й церкві Христовій.

В ім’я Господа нашого Ісуса Христа. Амінь.

Схвалено до друку.

Вільям, кардинал Лейсі.

Райєн відкинувся на спинку крісла.

– Казимєже, відколи Никодим Ленінградський став патроном Російського коледжу?

Сидячи за своїм столом, Гоффман поглянув на нього поверх окулярів.

– З минулого тижня.

Райєн спохмурнів.

– То ви бачили цю брошурку?

– Остаточний варіант перед друкуванням.

– Що з цього можна підтвердити?

– Її написано на підставі листа одного із священиків, навернених Никодимом. Лист було передано з уральського табору. Це той лист, який єпископ Антонюк передав вам у Львові.

– І про все це там говориться? А сам лист перевіряли?

Гоффман зняв окуляри.

– Джеймсе, те, що перед вами, – не офіційний документ.

– І ви хочете сказати, що це може й не бути правдою?

– В цьому – найвища правда. Це надихає людей!

РОЗДІЛ 11

Найбільшим святом у радянських святцях була річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції – дня 25 жовтня 1917 року, коли більшовики під проводом Леніна захопили резиденцію Тимчасового уряду – Зимовий палац у Петрограді – й оголосили про встановлення радянської влади. Через п’ять місяців Рада народних комісарів скасувала юліанський календар, що ним користувалися в царській Росії, і запровадила григоріанський, яким користуються скрізь на Заході. Скасування тринадцятиденної різниці між двома календарями означало, що 25 жовтня тепер відзначатимуть 7 листопада.

Цього року 7 листопада боги не були ласкаві до величезного червоного полотнища зі священним образом Леніна, яке звисало з даху ГУМу навпроти Кремля. З неба сіялася мжичка, і гігантський Ленін тремтів на холодному вітрі, який вривався на Красну площу, шарпаючи по дорозі величезний транспарант із цифрами «1917» на фасаді Історичного музею.

Рівно о дев’ятій почався огляд військ. Кирилін відхилив нові фіранки на вікнах свого кабінету. По другий бік Красної площі за червоними, білими, синіми й жовтими лініями розмітки на бруківці й темними лавами курсантів військово-морських училищ під ГУМом юрмилися люди.

З боку Історичного музею вздовж жовтих ліній їхали відкриті «чайки». У кожній стояв генерал, приклавши праву руку до козирка, а лівою тримаючись за поручень перед собою. За ними з’явився загін солдатів у сірих шинелях, карбуючи ходу з розрахунку рівно 110 кроків за хвилину і 266 кроків для того, щоб перетнути всю площу.

Почувся важкий брязкіт гусениць по бруківці. В люку першого танка стояла, виструнчившись, важка приземкувата постать у медалях.

– Нашому другові Караванському «чайка» здається аж надто зручною.

Від несподіванки Кирилін повернувся.

– Я думав, ви будете на трибуні, – сказав він Бабакіну.

Той іронічно посміхнувся.

– Не хочу надто світитися. – Він довго роздивлявся з вікна капелюхи, кашкети й хутряні шапки членів Президентської ради та Політбюро на трибуні Мавзолею. – Ще одного не стало.

Напередодні Молчанова замінили на посаді міністра внутрішніх справ людиною, лояльнішою до Президента.

Іронія долі полягала в тому, що й Молчанова свого часу призначали на цю посаду саме як людину, віддану президентському курсу.

– Багато людей зійшлося на контр демонстрацію на Тверському бульварі? – запитав Кирилін.

– Вони не роздобули жодного танка, – знизав плечима Бабакін.

– А їм потрібні танки?..

Міністр оборони Уланов закінчив свою промову опівдні. В Римі була дев’ята година ранку.

Стояв один із тих осінніх ранків, які змушують забути про гнітючу спеку й вологість римського літа. Ніжний нічний вітрець розігнав на небі хмари. В яскравих променях сонця мури східного боку собору святого Петра здавалися майже білими проти ясного синього неба. Велика центральна брама собору була прикрашена червоними шпалерами. Вище, на балконі, з якого папи на Великдень зверталися з традиційним посланням urbi et orbi – «містові й світу» – звисав величезний транспарант. На ньому був той самий образ Никодима Ленінградського, що прикрашав запрошення.

Обабіч фасаду тяглися дві галереї, що далі переходили в Бернінієву колонаду навколо овальної частини площі Святого Петра. Стоячи між статуями на даху проходу, що сполучав собор із розташованим на північ від нього папським палацом, Райєн дивився на прямокутну латку якраз навпроти фасаду. Просто під ним, біля правих дверей базиліки, вже розмістився лицем до площі Сікстинський хор. Посередині, навпроти головної брами, стояв тимчасовий вівтар, а обік нього, над двадцятьма двома сходинками, що вели вниз на площу, біле, обтягнуте атласом крісло й підколінник чекали на єпископа Римського, архієпископа й митрополита Римської провінції, примаса Італії, патріарха Заходу, найвищого понтифіка вселенської церкви, суверена міста-держави Ватикану, наступника першого з апостолів, намісника Ісуса Христа, слугу слуг Господніх.

Обабіч вівтаря стояли ряди порожніх крісел. У двох найближчих до вівтаря рядах було видно позолочені різьблені крісла з червоною оббивкою, наступні чотири ряди складалися з дерев’яних крісел, а останні десять – з простих пластикових стільців. Такі самі чорні пластикові стільці стояли й на ближчій до собору овальній частині площі. Трохи далі, посеред овалу, було відгороджено місце, де стоятимуть прочани.

Юрми сунули вниз по віа делла Консіляціоне. То були не випадкові цікаві, а вишикувані колони під корогвами з назвами парафій та монастирів. Над іншими групками підносилися дореволюційні російські біло-синьо-червоні прапори. Було й декілька українських синьо-жовтих. Стрічки з національними кольорами прикрашали також намітки черниць. Ченці несли такі стрічки перекинутими через плече. Над більшістю гуртів також маяли корогви з образом Никодима. Ці люди здавалися Райєнові не прочанами, а радше переможними когортами римських легіонерів, що прагнуть побачити, як імператор вінчатиме їхнього полководця лавровим вінком.

Металеві гучномовці транслювали на площу записи урочистих гімнів, а тим часом «вігіланце» й розпорядники розводили когорти на їхні місця. О чверть на десяту площа перетворилася на суцільне море облич і корогов з образом святого Никодима.

Почесні гості вийшли з Брами Дзвонів і в супроводі швейцарських гвардійців попрямували до своїх місць обабіч вівтаря. Ректор Російського коледжу і його студенти, єпископи, священики, ченці, представники Блакитного війська Богородиці Фатімської, керівники російських емігрантських організацій зайняли всі місця обабіч вівтаря, крім двох перших рядів. Міністр закордонних справ Італії, інші урядовці, акредитовані при Святому престолі посли ста тринадцяти держав, представники тих шляхетних римських родин, які з покоління в покоління служили Святому престолові, зайняли за допомогою розпорядників місця праворуч од вівтаря. Більшість чоловіків були в чорних офіційних костюмах, прикрашених всілякими нагородами й відзнаками, а більшість жінок – у строгих чорних сукнях. А втім, один із чоловіків сидів в обвішаній орденами військовій формі й при шпазі, а одна красуня продефілювала в накидці з леопардової шкури.

– Найбільшого клопоту вдалося уникнути, – промовив голос позад Райєна. – Цей набундючений віслюк із Гватемали хотів неодмінно сісти в крісло з подушечкою. Ваш любий Дерек, нехай Господь благословить його, поступився власним місцем. Якби він не був з англійської церкви, я б зробив його лицарем святого Георгія!

– Не сподівався вас тут побачити, – сказав Райєн архієпископові Бенедетті. – Я гадав, що ви сидітимете серед почесних гостей унизу.

– Мені більше до вподоби тут. Принаймні ці святі, – Бенедетті поплескав по одній із статуй, – нікому не перемивають кісточок.

Тим часом площа Святого Петра була вже заповнена. Люди з корогвами юрмилися на сусідній площі Пія XII й на віа делла Консіляціоне.

Від подиву Райєн аж похитав головою.

– Це вражає!

– Так і має бути. Ми вправлялися в цьому шістнадцять століть, – промовив Бенедетті. – А проте не все встигли зробити. Знову проблеми з хором...

Райєн із кам’яної балюстради дивився, як директор Ватиканської прес-служби проводив до їхніх місць журналістів.

– Отець Фроулі англієць?

– На жаль, ні. Він – довірена особа американських єпископів. Шкода, що він народився не в Солт-Лейк-Сіті й не став мормоном. Будьте обережні з ним, Джеймсе, будьте обережні!

Гучномовці змовкли. Гомін на площі стих. Хор заспівав прегарний вступний гімн. Червоні шпалери відхилились, і юрма оплесками зустріла процесію вівтарних служок, що вийшли з храму на ясне денне світло. Оплески подужчали, коли вслід за служками з’явилися два ряди кардиналів у святкових малинових сутанах, з малиновими-таки накидками на плечах. Декілька єпископів були в східних візантійських ризах. Поки прелати займали місця ліворуч од вівтаря, оплески стихли – всі чекали появи найголовнішого учасника урочистостей. Але замість самотньої постаті в білій ризі та митрі, з берлом Святого Петра, шпалери під бурю оплесків і привітальних вигуків відкрили папу, якого супроводжувала висока постать у золотій православній митрі, золотистих шатах, широкому білому омофорі і з золотоверхим посохом.

Папа підвів свого супутника до мікрофонів навпроти вівтаря, перед численними телевізійними камерами.

Відлунали останні звуки гімну, і гучний, глибокий папин голос пролунав на площі й у мільйонах осель в усьому світі:

– In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Pax vobis^[7].

Чверть мільйона голосів, підкреслюючи величезну владу папи, відповіли йому:

– Et cum spiritu tuo^[8].

Наче зачарований, Райєн дивився, як порухом руки папа вгамував бурю оплесків. Розпочався обряд канонізації.

В цілковитій тиші папа промовляв по-італійському:

– Братове й сестри! В цей день, визначний для всієї Вселенської церкви, а надто для церкви на Сході, ми бажаємо розділити з вами нашу радість, визнаючи нашого брата во Христі, Андрія кардинала Чупринку, патріархом української католицької церкви.

Райєнові здалося, що захоплені вигуки на площі долинуть до самого Львова, коли папа поцілував Чупринку, а той став навколішки й припав губами до персня святого Петра.

– Звісно ж, цей папа розминувся з власним покликанням, – прошепотів Бенедетті. – Якби він подався був до Голівуду, то затьмарив би Рейгана.

Папа сів навпроти вівтаря. Канонізація тривала далі. Кардинал Лейсі піднявся сходами до папського місця, схилив коліна й простягнув папі оправлену в червоне справу канонізації. Папа доторкнувся до неї. Кардинал Фазоло проголосив: «Схилімо коліна!» – й усі опустилися навколішки. Хор заспівав літанію до всіх святих. Після того Фазоло дав знак усім підвестися.

Папа встав, ступив два кроки до мікрофона й проголосив урочисту формулу канонізації.

Її останні слова поглинула хвиля захоплених вигуків та оплесків, що пробігла над морем чвертьмільйонної юрми. Образи святого Никодима здіймалися над кольорами святої Русі, а хор тим часом бадьоро долав триразове «Amen»^[9]. Тиша відновилася аж тоді, коли папа знову підвівся й проспівав «Gloria in excelsis Deo»^[10], розпочинаючи урочисту месу на честь нового святого.

– А Сталін був такий дурний, що питав, скільки в папи дивізій, – підсумував Бенедетті.

Поки виголошували казання, Бенедетті, наче принагідно, звернувся до Райєна:

– Джеймсе, в секретаріаті так і не одержали попереднього примірника папської проповіді, хоча в прес-службі цей текст є. Ви його, часом, не бачили?

Райєн завагався.

– Святий отець писав її сам, за допомогою монсеньйора Гоффмана. Я в тому участі не брав. – Він незграбно намагався уникнути відвертої відповіді.

– Розумію, – промовив Бенедетті. – Здається, мені хочеться хильнути чогось міцного...

Тим часом закінчили читати з Євангелія, і до мікрофона підійшов папа.

У тиші, що запала, знов пролунав його глибокий голос:

– Дорогі брати й сестри! Ми відзначаємо канонізацію великого російського святого в час найбільшого піднесення на Сході, відтоді як більшовики захопили в сімнадцятому році владу й проголосили Росію марксистською державою. Ця держава заперечувала існування Бога й Божих заповідей. Так званими науковими законами розвитку суспільства намагалася вона виправдати аморальні свої підвалини, зокрема класову боротьбу.

Заперечуючи Бога, вона водночас заперечувала й гідність людини, створеної за Божою подобою. Заперечуючи Божі заповіді, вона заперечувала й заповідь любові до ближнього в ім’я Господнє. Натомість вона обґрунтовувала історичне право насильства. Віру в Бога, який творить людину, вона замінила вірою в людину, що сама творить богів.

Коли ці трагічні події охопили Росію, Пресвята Діва Марія явилася трьом невинним дітям у Фатімі й прорекла, що Росія, не присвятивши себе її безгрішному серцю шляхом молитов і спокути, й далі нестиме у світ свої помилки.

Комунізм обрав дорогу встановлення влади над світом грубою силою. Силою він утвердився в колишній Російській імперії й поза нею, на заході – в Центральній Європі, на сході – в Китаї та Південно-Східній Азії.

Обманом переконав він інші народи в тому, що безбожний марксизм – це для них знаряддя визволення від пут імперіалізму та злиднів, поширюючи таким чином свій згубний вплив на Африку, Центральну й Південну Америку.

Але ті, хто прийняв заповіт Пресвятої Діви Фатімської, усвідомлюють, що молитви їхні будуть почуті, і її безгрішне серце переможе зло.

Так воно буде.

Очі тих, що вільно обрали згубну доктрину, вже прозрівають, і вони починають бачити, що не здобули нічого, крім голоду, злиднів та жахіть тоталітаризму.

Ті, кому пута комунізму було накинуто ззовні, сьогодні ці пута скидають. Під проводом Польщі, нації, що протягом віків переслідувань зберегла вірність Пресвятій Діві, народи вже руйнують мури безбожного марксизму – так, як колись сурмами Ісус Навин повалив мури безбожного Єрихона.

Але не думаймо, що сьогодні ми відзначаємо загибель соціальної системи. Помилкою марксизму є не його соціальні завдання. Саме заперечення Бога виявляє в марксизмі руку диявола. І нехай ніхто не гадає, що безбожний марксизм можна замінити безбожним матеріалізмом, як проголошує дехто на Заході.

Ні, сьогодні ми відзначаємо глибоку духовність російського народу, духовність, що знайшла вияв у діяннях його славного сина – Никодима Ленінградського. Завдяки йому готувався ґрунт для остаточної перемоги над пануванням диявола на Сході. Ближчає день, коли вірні сини й дочки Росії піднімуться й приєднаються до вселенської церкви, присвятивши свою любу вітчизну безгрішному серцю Марії і провістивши тим добу миру, яку обіцяла Пречиста у Фатімі.

Нехай Господь благословить усіх вас, що зібралися тут, і всіх у Росії, хто духом з нами.

Бенедетті зітхнув:

– Переінакшуючи французів, можна сказати: «C’est magnifique, mais c’est la guerre». Все це чудово, але відтепер, Джеймсе, це – війна.

Частина четверта ЗИМА

РОЗДІЛ 1

Кирилін не пригадував таких невиразних вихідних. Упродовж тижня він, як правило, передавав Президентові щонайменше десяток запрошень на обід чи вечерю в родинному колі від сімей, що проводили вихідні в котромусь із дачних селищ на захід чи південний захід від Москви. Запрошення надходили від членів Президентської ради, міністрів і членів Центрального Комітету, відомих діячів культури, письменників і вчених. Час від часу Президент під тиском дружини приймав одне з них, і щасливому господареві випадала нагода вразити Президента чи здобути його підтримку, а Президент мав відчуття, що тримає руку на пульсі країни. Та здебільшого ті запрошення чемно відхилялися, хоча їх кількість бралася до уваги – вона була певним показником авторитету Президента в еліти радянського суспільства. Цього тижня вперше не надійшло жодного запрошення.

У понеділок російський Народний фронт організував велику демонстрацію на Пушкінській площі. Ті самі люди, які зовсім недавно несли портрет Президента й вимагали продовження перебудови, тепер ішли з портретами папи, вимагали свободи і твердили, нібито папа підтримав їхні заклики до знищення комунізму.

У Верховній Раді Філіпченко запевняв, що парад на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції, який пройшов попереднього тижня на Красній площі, буде останнім. Парад у Києві зірвався – танки обмазали синьою та жовтою фарбою, а демонстранти з лозунгами «Геть російських окупантів!» блокували Хрещатик.

У четвер на засіданні Президентської ради Уланов вимагав від Генерального штабу заходів, які зупинили б скочування країни до анархії; він попередив, що армії загрожує фатальна деморалізація, якщо військові мовчки дозволятимуть демонстрантам ображати себе.

Президент опинився на межі нервового виснаження. У п’ятницю Кирилін переконав його не брати на дачу в Усово жодних паперів і спробувати виспатися. Сам Кирилін також майже не спав.

Похмурим суботнім ранком він ішов обмерзлою вибоїстою дорогою через сосновий ліс коло Жуковки. Сірі хмари низько висіли над сірими полями і сірою Москвою-рікою. Падав лапатий, мов гусяче пір’я, сніг. Москва-ріка мала незабаром замерзнути.

Чи росіяни від природи нездатні побудувати демократичне соціалістичне суспільство, яке їм пропонував Президент? Скільки він торочив їм, що майбутнє в їхніх власних руках! Що ні він сам, ні уряд не можуть вирішити за них їхні проблеми. Чи він не вивільнив людську енергію, ініціативу, творчий дух, придушені всіма керівниками з часів Сталіна, не дав народові можливості вирішувати власні проблеми в рамках справедливого суспільства? Тепер, здавалось, одна половина людей хоче під крило впевненого, всевладного керівника, а друга прагне знищити все – всі переваги соціалізму – й поринути у ринкові джунглі капіталізму, де виживають найміцніші. А може, росіяни, які ніколи не знали демократії, просто потребують більше часу, щоб дозріти до неї?

Та через короткий час ці дві конфліктуючі сили роздеруть Росію навпіл. Кирилін не уявляв, що іще міг зробити Президент.

Знову на дачі, спостерігаючи за снігом, який ставав дедалі лапатішим, він набрав телефонний номер і сказав:

– Друга година дня в понеділок.

Під брамою Троїцької вежі Кирилін підняв комір. Три бабусі в чорних куфайках відьомськими мітлами змітали сніг з мосту, що вів до Кутаф’їної вежі. Внизу гайвороння лаялося, що сніговий килим укрив їхню поживу в Олександрівському саду. Кирилін перечекав, поки снігоочисна машина проїде в бік Манежної вулиці. На паралельному до Манежної забитому машинами проспекті Маркса не було й сліду від нічного снігопаду. Тільки тераса перед сірою колонадою Бібліотеки імені Леніна на розі проспектів Калініна й Маркса була завалена снігом.

Кирилін повернув у першу вулицю праворуч. На брудно-бежевій стіні по вулиці Грановського висіла табличка: «В цьому будинку 19 квітня 1919 року Володимир Ілліч Ленін виступав перед командирами Червоної Армії, які вирушали на фронт». Зафарбовані вікна надійно приховували все, що було всередині. Знак при дверях свідчив: вхід – тільки за спеціальними перепустками.

Всередині Кирилін уже сягнув рукою по пляшку, коли голос позаду сказав:

– Тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий був для французів невдалим роком, тому вони продали це вино нам. Думають, росіяни не мають смаку. – Бабакін посміхнувся. – Звичайно, вони мають рацію. Я б порекомендував оте, врожаю вісімдесят другого. А якщо вважаєте його надто дорогим, то спробуйте «шато пальмер». Воно схоже на «шато марго», той самий ґрунт і умови, але інша фірма.

Кирилін вибрав «пальмер» вісімдесят другого, хоча це поглинуло добру частку його місячної кремлівської платні, а святкувати, власне, було нічого.

Касирка спецкрамниці, схожої більше на західний супермаркет, ніж на державні магазини з їхніми порожніми полицями та безконечними чергами, взяла посвідчення Кириліна, відмітила його місячний пайок, підбила загальну суму на рахівниці й віддала чек та цупкий паперовий мішок, у якому було й чотири пляшки «столичної». Кирилін озирнувся на Бабакіна, але його покупки вже зникли в такому ж мішку.

– Український Рух стоїть твердо, – сказав Кирилін. – Якщо вірити Коновальцеві, вони хочуть виставити свої вимоги на переговорах і сподіваються, що протилежна сторона прийме їх у повному обсязі.

Бабакін нишпорив очима по крамниці.

– Давайте поговоримо в більш затишному місці. Ваша квартира тут поряд. Вам п’ятнадцять хвилин вистачить?

Бабакін кинув свій паперовий мішок на заднє сидіння «волги», що стояла під знаком «Зупинка заборонена», кивнув міліціонерові й пішов розчищеним від снігу Калінінським проспектом аж до ресторану «Прага» на Арбатській площі. А далі попростував пішохідним Арбатом, де в шістнадцятому столітті жили царські слуги, потім дворяни, потім купці, потім інтелігенція й, нарешті, московські васали консервативного крила вісімдесятих.

Бабакін ішов уздовж книгарень, кафе, художніх салонів і туристичних принад, аж нарешті зупинився.

Посеред вулиці навколо невеличкого багаття сиділо п’ятеро. Їхній транспарант свідчив, що вони оголосили голодовку проти утисків української католицької церкви. Бабакін люто роззирнувся, та міліціонерів поблизу не було.

Він пішов далі, завернув у Староконюшенний провулок і підійшов до комплексу нових житлових будинків на перехресті з Сивцевим Вражком.

Він хвилин п’ять розпитував чергову, що сиділа на варті за столиком у вестибюлі, а потім піднявся до квартири Кириліна.

Знімаючи рукавички й плащ, Бабакін роздивлявсь інтер’єр затишної квартири.

– Ну, Дмитре Сергійовичу, тут у вас чудово.

– І я так думав, доки не побачив, як живуть помічники українського першого секретаря, – сухо відказав Кирилін. – Вам горілки чи ви п’єте тільки «кларет»?

– У такий холодний день – горілку.

Кирилін наповнив склянки й сів у коричневе шкіряне крісло.

– Що конкретно мав на увазі папа, кажучи, ніби незабаром настане день, коли піднімуться вірні сини й дочки Росії?

Бабакін зручно вмостивсь у кріслі напроти й випростав ноги.

– Не знаю, – роздумуючи, відповів він. – Цей папа не кидає слів на вітер. Він щось планує. Або відбудеться масова демонстрація з тією клятою казанською іконою, або частина православного духівництва перейде до Рима, або й те, й те.

– Ікона підробна. Мій секретар каже, оригінал перебуває в церкві Казанської Божої матері в Коломенському.

Бабакін глузливо скривився.

– Навпаки, ікони в Коломенському і в Казанському соборі в Ленінграді – копії.

Кирилін знову наповнив склянки.

– Дешеві забобони. Яке, врешті, має значення, де справжня?

Бабакін не звернув увагу на склянку.

– Велике значення. Віруючі кажуть, лише справжня ікона здатна робити чудеса.

Кирилін налив собі втретє.

– Я повірю в чудеса, коли православне духівництво присягне на вірність Римові. Ви казали, багато православних священиків – потаємні католики. Але дозвольте дещо вам відповісти, Леве Степановичу. Православні ієрархи відмовилися передати католикам на Україні бодай одну церкву, і тому католики беруть їх силою. Коновалець боїться, що це може закінчитися другим Нагірним Карабахом чи навіть Ліваном. Я дзвонив патріархові. Він сказав – на все Божа воля. – Кирилін за одним духом вихилив третю склянку. – Я хочу, щоб КДБ наказав мирно віддати їм декілька церков, просто аби полегшити переговори з українцями. В іншому разі той їхній Рух знову підніме шахтарів, і в країні взимку не буде чим опалювати. А це може справді повалити уряд.

– Ех, – сказав Бабакін, допивши горілку й подаючи склянку для нової порції. – Не так воно просто.

– Чому? Я бачив, як той горлоріз Гречко давав їм накази.

– Передовсім ви маєте зрозуміти, що підпільні католики в середовищі православного духівництва вчилися в одній з трьох російських православних семінарій і всі належать до покоління, що прийшло після Никодима. Люди, які правлять патріархатом, люди, з якими треба говорити про церковне, майно, всі належать до покоління Никодима, і майже всі вони антизахідники й фуровці першої категорії.

– Фуровці?

Бабакін усміхнувся.

– Ця класифікація колишнього заступника голови Комітету в справах релігії Фурова визначає ступінь лояльності до держави. Природно, тільки люди першої категорії, а також деякі декоративні особи другої категорії призначаються на високі посади.

– Якщо вони такі з біса лояльні, то накажіть їм віддати кілька храмів.

Бабакін нахиливсь уперед, сперся ліктями на бильця крісла і склав докупи свої довгі пальці. Його лисина блищала.

– Уявіть себе на їхньому місці, Дмитре Сергійовичу. Російська православна церква завжди була знаряддям держави. Поганський князь Володимир прийняв візантійське християнство й силоміць охрестив своїх підданців. Це була частина договору, яка дозволила йому одружитися з сестрою візантійського імператора й об’єднати Київську Русь. Держава за допомогою церкви перенесла візантійську концепцію захищеного Богом самодержавства на російський ґрунт і підживляла російський патріотизм. Все йшло добре, доки патріарх Никон переріс власні черевики. Тоді Петро Перший скасував патріархію й замінив її Священним синодом, яким ефективно правила його людина, перетворюючи церкву на департамент держави. Це тривало двісті років – аж до революції. Перед тим як більшовики прийшли до влади, церковні ієрархи обрали патріарха. Спочатку патріарх Тихон критикував нову владу, але, – посміхнувся Бабакін, – після кількох місяців перебування на Луб’янці став ревним прихильником радянського уряду.

– Чудово, – сказав Кирилін сухо і знову наповнив склянки. – І все ж я не розумію, чому...

Бабакін помахав вказівним пальцем.

– Ті, що не розуміють уроків історії, приречені повторити свої помилки вдруге. Коли Тихон помер, Сталін не дозволив брати наступника. Він почав криваву кампанію проти релігії і закрив майже дев’яносто п’ять відсотків православних церков. Але Сталін не був дурнем. До тисяча дев’ятсот сорок третього року війна йшла невдало. Сталін викликав трьох останніх митрополитів. Це було на світанку. Бідолахи думали, що їх розстріляють, а він звелів їм вибрати з-поміж себе патріарха і піднімати людей на боротьбу проти західної орди, що загрожувала батьківщині. Церква зібрала грошей досить, щоб оснастити дивізію Радянської Армії й послати сотні тисяч добровольців на фронт. Чесно кажучи, я не певен, що ми здолали б німців без церковної допомоги.

– Отже, – Кирилін повів плечима, допиваючи склянку, – церковні керівники – радянські патріоти.

– Вони – російські патріоти. Затямте це. Після війни Сталін зіткнувся з опором українських націоналістів, якими керувала українська католицька церква. Отже, він заборонив українську католицьку церкву, вистріляв більшість її керівників, послав священиків у табори, а парафіян передав під російську православну церкву. Сталін оголосив Московській патріархії, що це їй нагорода за підтримку у Великій Вітчизняній війні, і там були йому щиро вдячні. По суті, він використав церкву для політики русифікації, тільки перевірені російські шовіністи призначалися в православну ієрархію на Україні. Тонке рішення, як ви думаєте?

– Може, воно й було таким півстоліття тому, – сказав Кирилін, – але не в дев’яності роки.

– Терпіння, – пробурчав Бабакін. – Пам’ятаймо уроки історії. Хрущов побудував свою партійну кар’єру на Україні, – вів далі він. – Хрущов не мав сумніву, що КДБ і російська православна церква успішно знищили національні почуття на Україні. Отже, прийшовши в Кремль, він вирішив, що церква віджила свій вік, і розпочав ще одну кампанію на її знищення. Після падіння Хрущова КДБ й далі використовував закордонний відділ церкви як пропагандистську машину: припинив переслідування, але тримав усе під суворим контролем. Коли перебудова забуксувала, ми згадали про князя Володимира, Петра Великого та Сталіна й вирішили залучити російську православну церкву для підтримки перебудови.

– Ми вирішили? – запитав Кирилін.

– Я склав доповідну записку, де вперше запропонував це. Вона мала міцне обґрунтування, а також передбачала повагу до важкої праці та родини, осуд алкоголізму й злодійства, заклик до моральної перебудови суспільства. Ціна – нове відродження церкви. – Бабакін знову простяг свою склянку. – Ієрархи ніколи не жили такдобре, відколи Сталін оддав їм Україну. Щорічно ми видаємо патріархові новий куленепробивний ЗІЛ – такий, як у самого Президента. Верховна Рада ухвалила закон про свободу совісті. Уряд скасував адміністративні обмеження. Результат? Відкриваються церкви і гроші потоком пливуть од віруючих. Після держави церква тепер стала найбагатшою установою. Київський митрополит має палац у Києві, віллу в Одесі і квартиру в Москві.

– Тоді хай покажуть свою вдячність і віддадуть кілька парафій.

– Тільки не вони, – сказав Бабакін. – Тепер, коли вилізли з гівна й купаються, мов вареники в сметані, вони не хочуть нічого віддавати. Знають, що їх підтримують російські шовіністи – такі, як Благов, як Гречко з КДБ, як Корольов і компанія з Президентської ради.

– Країною керує Президент, – розлючено сказав Кирилін, – а не Благов чи Корольов.

Бабакін звів брови.

– В патріархії все зважили й вирішили, що можуть розраховувати на Президента. Шістдесят мільйонів російських православних проти п’яти мільйонів українських католиків і націонал-екстремістів. І йому доводиться з ними рахуватися, особливо, коли сам почувається непевно.

– Ви забули про одне, – сказав Кирилін, – вони не виграли від перебудови.

– Добре, – згодився Бабакін. – А причина?

– Скажіть самі.

– Патріархія втратила довіру мас. Патріархію тепер сприймають як знаряддя комуністичної держави. Тому перехід нижчого духовенства до Рима може потягти за собою дуже багатьох.

Кирилін налив собі ще.

– Тепер скажіть про добрі новини.

Бабакін усміхнувся.

– Добрі новини – що в патріархії досі рахують на старий лад. Вони порахували невірно.

– Яка, по-вашому, істинна картина?

Кирилін глянув на усміхнене обличчя співрозмовника. Йому здалося, що Бабакін забагато випив.

– Мій комп’ютер говорить, що шістдесят мільйонів російських православних не переважать дев’ятисот мільйонів католиків.

Від горілки мозок Кириліна працював мляво.

– Ви лаштуєтеся вбити папу?

Бабакін повів плечима.

– Скинь одного папу – й на його місце прийдуть інші.

– Що ви пропонуєте?

Бабакін злегка всміхнувся, ледь вискаливши зуби.

– Замість того, щоб гратися з пуголовками в калюжі, ми граємо з великими рибами в океані. Ми контролюємо католицьку церкву.

– Ви що верзете?

– Я давно виношую цю ідею. Подумайте самі. Застосувати церковну політику князя Володимира, Петра Першого та Сталіна в ширшому масштабі. Це б розв’язало проблему з українськими католиками, католицька церква піднесла б авторитет перебудови. А крім того, ви знаєте, скільки керівників європейських урядів – католики? Скільки латиноамериканських президентів спирається на католицьку церкву? Скільки американських конгресменів залежать від голосів католиків?

– Звичайно, – сказав Кирилін, допиваючи останню склянку «Столичної», – приємно помріяти за пляшкою горілки. Але я мушу жити в реальному світі.

Бабакін підняв свою склянку і поплюскотів рідиною всередині. Його голос звучав упевнено.

– Моя мета, Дмитре Сергійовичу, – здійснити ваші мрії.

Кирилін зрозумів, що Бабакін говорить серйозно. Це змусило його протверезіти.

– Ви жили в Римі, – докинув Бабакін. – Уявляєте ситуацію. Католицька церква не схиляється перед жодною країною, а тільки перед Богом. Контролюючи Бога – контролюєш найважливішу фігуру на світовій шахівниці.

– За останні дві тисячі років Бог не надто часто з’являвся на білому світі, – пробурмотів Кирилін.

– На відміну від нашого дорогого шефа, він ніколи себе не показує на людях. Це додає таємничості. Але він має добре змащену партійну машину, і намісник Бога на землі говорить від Божого імені. І це полегшує справу. Не треба бавитися з парламентами й іншими демократичними установами. Контролюєш папу – й ти контролюєш церкву Господню.

Бабакін говорив переконливо.

– Ви справді вірите, що це можливо?

– Безперечно. В минулому ми контролювали голову британського М-16, заступника директора ЦРУ, італійського прем’єр-міністра...

– Яким чином?

– Кожен має в голові потаємну тріщинку. Її просто треба знайти і розширити. Нема людини, яку б не здолали гроші, ідеологія чи насильство. Ми вибираємо людину, знаходимо її тріщинку, розширюємо, а тоді робимо так, щоб ця людина дістала ту роботу, на якій вона нам потрібна.

– Я знаю, є щілини. Добре, ви призначаєте кардинала, це вже робилось. Але як зробити його папою?

Бабакін підвівся і надягнув плащ та рукавички.

– Не сподівайтесь, що я розповім вам про кожен трюк. Але невже ви справді думаєте, що Святий Дух підказує тим хлопцям у червоних сутанах, як голосувати? Мені подобається кинути йому виклик. Натякніть, чи мені продовжувати. На все добре!

Кирилін провів його, зварив кавник міцної чорної кави і почав робити нотатки. Задзвонив телефон.

– Слухаю.

– Він думає, що запасів вугілля на теплостанціях може вистачити приблизно до кінця року.

Кирилін глибоко вдихнув.

– Я просив точні цифри. Що значить «він думає», «приблизно», «може»?

– Він вибачався. Казав, що зіпсувався міністерський комп’ютер, і це дуже ускладнює точні підрахунки.

– Ну гаразд, дякую за інформацію. І ще, Петю...

– Слухаю.

– Не чекай чуда від коломенської ікони.

– Що?

– Забудь про неї.

Кирилін поклав трубку, дописав свої нотатки і підійшов до столу. За вікном падав сніг. Метеорологи прогнозували ще одну страшенно холодну зиму. Він висунув шухляду, витяг теку, поклав туди свої нотатки, зроблені після пропозицій Віталія Мазунова, як зупинити насування економічної катастрофи, і проекту секретної угоди між Польщею та Європейською співдружністю.

Він обдумав свою відповідь Бабакіну.

РОЗДІЛ 2

Голос архієпископа Бенедетті звучав по телефону як ніколи похмуро. Райєн вибачився і сказав, що в суботу не зможе прийти на обід.

– Джеймсе, це, на жаль, не звичайне запрошення. Мені порадили зустрітися з вами й допомогти запобігти серйозній кризі в церкві.

Коли о сьомій тридцять Райєн приїхав до Паллаціна-делла-Дзекка, камердинер Бенедетті запросив його пересісти в темно-синій «фіат» із гаражів Ватикану й повідомив, що його велебність невдовзі приєднається.

– Добре, що ви прийшли, Джеймсе, – сказав Бенедетті, вмощуючись на заднє сидіння поряд із Райєном.

Архієпископ був убраний на диво скромно, тільки срібний хрест на ланцюжку прикрашав його темне вбрання.

– Чи я мав якийсь вибір, ваша велебносте?

Бенедетті поплескав його по коліні.

– За межами кабінету називайте мене Антоніо. Я знав, що ви приїдете.

Машина звернула за собор, виїхала з Ватикану Брамою Дзвонів, взяла праворуч, швидко пронеслась повз палац Священної канцелярії, де розміщався кардинал Цінглер і Свята конгрегація доктрини віри.

– Чи можна спитати, куди ми їдемо? – озвався Райєн, випускаючи «велебність», але не насмілюючись звертатися на ім’я.

– Звичайно, – відповів Бенедетті, – на віллу Стріч.

Але кого вони мали там зустріти, не сказав, лише докинув, що все скоро з’ясується.

За п’ятнадцять хвилин їзди від Ватикану водій зупинив машину коло будівлі, що нагадувала типовий американський готель «Голідей-Інн». Молодий американський священик провів Райєна та Бенедетті в приміщення на останньому поверсі.

Двері відчинив височенний, грубо витесаний священик, на вигляд досить похилого віку. Його лису маківку облямовувало коротко підстрижене сиве волосся, а плечі чорного піджака були обсипані лупою. З побитого віспою обличчя дивилися сірі, на диво чисті очі.

– Привіт, – сказав він до Бенедетті. Потім кивнув у бік Райєна. – Твоя людина?

Велика рука обхопила долоню Райєна.

– Радий вас бачити.

– Джеймсе, – з видимою втіхою сказав Бенедетті, – дозволь відрекомендувати тобі кардинала Майкла Фаллона, архієпископа Чиказького.

– Можна просто Майкл, – сказав велетень. – Що п’єте?

– «Скотч», – відповів Бенедетті.

– Я теж, – сказав Райєн.

Фаллон підійшов до буфета в кутку кімнати, налив у дві склянки «скотчу», а собі велику склянку «джека деніелса».

– Без льоду, будь ласка, – швидко сказав Райєн, доки велика жменя кубиків льоду не всипалася в кожну з трьох склянок.

– Обід буде за півгодини, – сказав Фаллон, опускаючись у легке крісло. – Сідайте.

Райєн оглядав вітальню. Всередині, як і ззовні, все нагадувало стиль «Голідей-Інн».

– Джеймс не знає, чому ми тут, – сказав Бенедетті.

Фаллон кивнув головою. Він натоптав тютюном люльку і витяг із кишені золоту запальничку. Розпалюючи люльку і вдихаючи дим, він не кліпаючи дивився на Райєна.

– Ми маємо проблему, Джеймсе, – сказав він, випускаючи кільця диму, – серйозну проблему. Національна конференція католицьких єпископів збирається проголосувати проти інструкції папи передавати всі документи з питань віри й моралі до Святої конгрегації доктрини віри.

Він глибоко затягся, спостерігаючи за реакцією Райєна.

– Я сказав їм просто взяти до уваги лист папи, залягти на дно на рік, а потім робити все по-старому. Інструкція помре природною смертю. Але для них це питання принципу, і вони вперлися. Я попереджав Франческо, що таке може статися, коли проект Цінглера набуде чинності.

– Архієпископ Франческо Казале, – пояснив Бенедетті, – наш нунцій у Вашингтоні. Кардинал Фазоло наполягав, щоб святий отець не посилав лист Цінглера, але, – він повів плечима, – святий отець, здається, не оцінив можливих наслідків. Кардинал Фазоло пробував вас розшукати, та ви відпочивали в Польщі.

Райєн почервонів. Отже, ні держсекретар, ні архієпископ Бенедетті не підозрювали про його місію на Україні.

– Не знаю, що я можу зробити, – сказав він.

– Ви наближені до святого отця, – сказав Фаллон. – Тож маєте пояснити йому, що Цінглер підштовхує американську церкву до розриву з Римом.

– Монсеньйор Гоффман ще ближчий до святого отця, – сказав Райєн.

– Кардинал Фазоло намагався пояснити йому все це, – сказав Бенедетті, – але Гоффман виявивсь надто впертим.

– Загалом, він дуже сумирна людина, – м’яко сказав Райєн.

Бенедетті звів брови.

– Часом надмірна сумирність і є впертістю.

– А може, архієпископ Короллан? – запропонував Райєн.

Бенедетті й Фаллон перезирнулися.

– Послухайте, Джеймсе, – сказав Фаллон, – святий отець дивиться на Схід. Ви провели три роки в Сполучених Штатах, розумієте ситуацію. Такі люди, як Браун...

– Архієпископ Джозеф Браун із Сіетла, президент Американського конгресу єпископів, – пояснив Бенедетті.

– Браун і компанія кажуть, нібито не бачать причин, щоб не висвячувати жінок на священиків і так далі. А я? Я такими дурницями не бавлюся. Я завжди був лояльним до святого отця. Але, – він нахилився до Райєна, – якби мені довелося вийти на кафедру і сказати, що підлеглі мені священики мають відмовляти в святому причасті всім тим, хто вживає протизаплідні засоби, тоді, Джеймсе, мої церкви спорожніли б. – Він одхилився назад. – І від священиків, і від парафіян.

– Це не просто питання теології, – сказав Бенедетті.

– Цілком слушно, – погодився Фаллон. Його сірі очі знову втупилися в Райєна. – Архієпископська єпархія Чикаго збирає грошей більше за цілий Ватикан.

– Кардинал Фаллон хоче сказати, – швидко додав Бенедетті, – якщо північноамериканська церква буде вимушена припинити свої відрахування Ватикану, Святий престол за рік збанкрутує.

– Я все ще не розумію своєї місії, – сказав Райєн.

– О’кей. – Фаллон кивнув із розумінням. – У старі часи ми б вийшли на найвисокопоставленішу людину у Ватикані й попросили б уплинути на святого отця. Але це, на жаль, Вільям Лейсі.

– Я певен, кардинал Лейсі зробить усе, що належить, – сказав Райєн. – Це достойна людина.

– І Брут був таким, – зауважив Бенедетті.

Фаллон скрушно кивнув головою.

– Я навіть чув, що святий отець хоче послати Лейсі на Нью-Йоркську єпархію. Як можна так відриватися від реальності? Хіба папа не розуміє, що Нью-Йорк – останнє місце на світі, куди можна, послати цього типа Лейсі? Там його просто не захочуть, та й годі.

– Що я маю зробити? – запитав Райєн.

Фаллон знову розпалив люльку.

– Я тут на три дні. Неофіційно. Браун не знає.

Він випустив кільце сіро-голубого диму і втупився в Райєна своїми дивними невиразними очима. – Не думаю, що у ваших чи папиних інтересах поширювати зміст нашої розмови. Ми повинні укласти певну угоду. Якщо святий отець прибере нам з дороги кардинала Цінглера, я зроблю все, щоб американська церква зберегла лояльність до Рима. Але, – він тицьнув у бік Райєна люлькою, – я не працюю без підготовки. Ви маєте його підготувати, – Він відкинувсь назад. – Домовилися?

– Зроблю все можливе, – сказав Райєн.

Цілу ніч Райєн крутився в ліжку. Він тільки тепер почав усвідомлювати важливість того, що сказав йому Фаллон.

Схизма між північноамериканською церквою та Римом була б найстрашнішою від часів Реформації, ба навіть від часів розколу на західну й візантійську церкву в одинадцятому столітті. Якщо єпископи Північної Америки відкинуть авторитет папи, за ними, безперечно, піде більшість єпископів Південної Америки. Теологічно вони безмежно далекі від своїх багатих північних сусідів, однак їх об’єднує небажання діставати накази з Рима. Вони вважають, що курія просто не вміє донести євангельські істини до знедолених мас їхнього континенту. А що, як після того й африканські та азіатські церкви постануть проти накидання римських традицій їхнім національним культурам? Відповідальність, яку звалили на його плечі Фаллон та Бенедетті, жахала Райєна. Він підвівся з ліжка, вдягся й прослизнув до папської особистої каплиці.

Не вмикаючи світла, Райєн уклякнув при слабкому полум’ї свічки, що горіла в червоній лампаді над вівтарем. На лискучій мармуровій підлозі з чорними смугами відблиски свічки здавалися язиками пекельного вогню. Демонічні тіні танцювали за бронзовими святими впродовж стін. Без масивної постаті в білій сутані сірий аналой у центрі каплиці видавався порожнім, покинутим. Тільки обличчя Мадонни праворуч од вівтаря лишалося ясним у своїх стражданнях. Райєн помолився, щоб вона дала йому сили залікувати розкол у церкві її сина, помирити єпископів світу з найголовнішим єпископом, її найвірнішим слугою.

Вдивляючись в образ Божої Матері, перед яким благоговіли й папа, й Гоффман, Райєн подумав: усе, що він скаже святому отцю, той обговорюватиме з Гоффманом. Важливо заручитися підтримкою Казимєжа Гоффмана. Кардинал Фазоло зазнав поразки, бо вони двоє взаємно зневажають один одного. Райєн же нікому не загрожував. Він подякував Пречистій Діві за те, що вказала йому шлях, і, не відриваючи погляду від ікони, продовжував молитись. І навіть не помітив, як темрява розсіялась, а за аналоєм схилилася на колінах біла постать папи.

РОЗДІЛ 3

Того ж дня, дещо згодом, Райєн дістав змогу здобути підтримку Казимєжа Гоффмана. Як це найчастіше траплялося, в неділю о четвертій годині дня папа поїхав до однієї з римських єпархій у своїй іпостасі єпископа Римського. Це дозволило Райєнові лишитися наодинці з Гоффманом, умиротвореним великим недільним польським обідом.

Райєн запропонував йому прогулятись у Ватиканських садах. Стояла днина, яку мати Райєна назвала б здоровою.

Сонце, низько зависнувши над Ватиканським пагорбом, світило яскраво, але не гріло. Пожовкле листя опадало від вітру, що дув з боку Ватиканських музеїв. Гоффман, у довгому чорному плащі й чорному шарфі, швидко повів Райєна до свого улюбленого місця в північній частині садів – повз палац губернатора, далі схилом над

Ватиканськими музеями, повз водоспад, що збігав укритим валунами косогором аж до відкритої галявини, де колись було римське придорожнє святилище. Статую поганської язичницької богині тут замінили фігурою Божої Матері.

Важко дихаючи, Гоффман запросив Райєна посидіти на лавці, яку захищав од вітру рядок ялин.

– Ну, Джеймсе, що вас турбує? – спитав він м’яко.

– Я думав про американську церкву, – почав Райєн.

– О, так, – сказав Гоффман, – святому отцю боляче читати про відсутність провідних принципів у стількох людей, що займають відповідальні посади. Диявол робить усе можливе, аби спокусити керівників єдиної церкви й відштовхнути їх від однієї істини.

– Знаєте, я три роки жив з Америці...

Гоффман з розумінням кивнув.

– Ви, мабуть, усе це бачили на власні очі.

– В Америці дуже багато чудових людей, Казимєже.

– Звичайно. І щоб захистити їх, святий отець послав листа до американських єпископів. Ми маємо зробити все можливе, щоб американці отримували істинне вчення церкви Христової.

Райєн підняв галузку й провів лінію на піску.

– Я певен, яку відповідь дадуть американські єпископи. Розрив стосунків між Римом і Америкою був би трагедією.

Гоффман тяжко зітхнув.

– Так, трагедією, але давно сподіваною.

Райєн глянув на його квадратне обличчя, випнуту щелепу, колючі очі за окулярами в металевій оправі.

– Чому, Бога ради, ви таке говорите, Казимєже?

Голос Гоффмана був м’який, однак сповнений незворушної впевненості.

– Сестра Лючія довела, що таємниці, повідані їй Богоматір’ю у Фатімі, означають, що ми ввійшли в останню світову епоху, в часи останнього повстання проти Бога.

Райєн вагався.

– Я, мабуть, не все зрозумів. У Першій таємниці було видіння пекла, а також обіцянка, що грішники зможуть урятуватися відданістю непорочному серцю Марії. Друга таємниця – пророцтво страждань, спричинених комунізмом, а також обіцянка, що мир запанує, коли Росія навернеться до християнства. Але я не пригадую нічого про кінець світу.

Гоффман пильно дивився на молодого священика й нарешті прийняв рішення.

– Джеймсе, – сказав він, – чи ви пам’ятаєте дерев’яну скриньку, яка стоїть в особистому кабінеті святого отця на його письмовому столі?

– Така на замку, коло розп’яття, біля вікна?

– У ній зберігається Третя таємниця Фатіми.

– Та, котру сестра Лючія попросила папу відкрити в тисяча дев’ятсот шістдесятому році?

Гоффман кивнув.

– Папа Іоанн Двадцять третій вирішив, що вона надто жахлива, щоб виносити її на люди.

– Бо пророкувала масове знищення від атомної війни чи щось у такому роді?

Гоффман повільно кивав.

– Там було дещо набагато страшніше.

– Казимєже, я не розумію...

– Як ви, Джеймсе, гадаєте, чому папа встановив свято Пречистої Діви Фатімської і назвав видіння «серцем усіх християнських надій»? Чому, на вашу думку, він скликав Другий Ватиканський собор?

– Собор мав оновити церкву, пристосувати її до сучасного світу.

– Тільки не пристосувати її до сучасного світу! – Гоффман заговорив пристрасно. – Це – помилка, навіяна сатанинськими хитрощами! Прочитавши Третю таємницю, блаженний папа Іоанн Дадцять третій скликав екуменічний собор, щоб посилити віру, бо їй належало витримати останній наступ, про наближення якого він знав. Ось чому сатана спробував зірвати Другий Ватиканський собор, навіяти так званим ліберальним теологам, щоб вони поставили під сумнів фундаментальні засади християнства. Після собору папа Павло Шостий мусив визнати, що «сатанинська отрута просочилася в церкву».

Райєн був приголомшений, і слова Гоффмана ніби долинали до нього з великої віддалі. Він подумав: чи це не від того, що він не спав минулої ночі?

– Ви читали Третю таємницю, Казимєже? – запитав він невпевнено.

– З нині живущих тільки його святість і кардинал Цінглер читали тлумачення сестрою Лючією слів Пречистої Діви. Але папа сказав мені, що Третя таємниця підкріпляється згадками в Біблії про кінець світу і містить знаки, які вказують, що світ наближається до свого кінця.

Райєн озирнувся. Статуя Богоматері. Ватиканський пагорб на порозі зими. Баня собору, вічне місто на порозі... вічності? Тепер?

– Ви певні, Казимєже? Справді певні?

Гоффман повільно кивнув головою.

– Із з’явлення у Фатімі ми маємо певність: жінка в сонячному вбранні, яка виступає проти червоного дракона в Книзі Одкровення, – це мати нашого Господа, що бореться за нас проти сатани. У Фатімі непорочна Діва визначила першого звіра Апокаліпсиса як комуністичну Росію, поріддя сатани, котрий намагається поширити свою безбожну тиранію на цілий світ. За пророцтвом Пречистої, вірність її непорочному серцю тепер поранила цього першого звіра – комуністична імперія за межами Росії розпалась. Але за першим звіром виходить другий звір Апокаліпсиса, псевдопророк, який обдурює людей і виліковує рани першого звіра. Це – кінець світу.

Він вийняв із плаща кишенькову Біблію. Вона сама розгорнулася на потрібній зазначеній сторінці, і Гоффман почав читати:

– «Коли ж Він сидів на Оливній горі, підійшли Його учні до Нього самотнього й спитали: «Скажи нам – коли станеться це? І яка буде ознака приходу Твого й кінця віку?»

Ісус же промовив у відповідь: «Стережіться, щоб вас ніхто не звів. Бо багато хто прийде в Ім’я Моє, кажучи: «Я Христос. І зведуть багатьох...

І багато хто в той час спокусяться й видаватимуть один одного будуть, і один одного будуть ненавидіти. Постане багато фальшивих пророків – і зведуть багатьох...

Тож коли ви побачите ту «гидоту спустошення», що про неї звіщав Даниїл, на місці святому, – хто читає, нехай розуміє...»

Матвій, двадцять четвертий розділ, це саме повторюється у Марка, в розділі тринадцятому, і в Луки, в розділі двадцять першому, – сказав Гоффман. Він погортав сторінки Біблії. – У своєму Другому посланні до Тимофія апостол Павло описав, як поводитимуться люди в останні дні перед кінцем світу: «Настане-бо час, коли люди здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть...»

Тепер ви розумієте, Джеймсе, що нам не треба дивуватися, коли американські єпископи скажуть, ніби гомосексуалізм, штучне запобігання продовженню роду і навіть аборти – справи особистої совісті? Що американська церква повстає проти Христового намісника на землі? А з приводу визначення часу, – вів далі Гоффман, – апостол дуже точний у своєму другому посланні до солунян: «...Перше прийде відступлення, і виявиться беззаконник, призначений на погибель, що противиться та несеться над усе зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, і за Бога себе видаватиме».

Він згорнув Біблію.

– В Третій таємниці Фатіми свята Богородиця сказала, що ми вступили в останні дні світу, й звеліла шукати в Біблії знаки. Ми маємо підготувати церкву, Джеймсе, протистояти в останній битві перед другим пришестям Христа. Маємо застерегтися від ворога, який сяде на трон у Божому храмі.

РОЗДІЛ 4

Райєн переконав єпископа Спіацці прийняти кардинала Фаллона в самому кінці особистих аудієнцій у понеділок уранці.

О пів на першу після аудієнції Фаллон піднявся сходами до державної бібліотеки на другому поверсі і, не стукаючи, широко відчинив двері кабінету, який Райєн ділив із Гоффманом. Його велика постать, затягнута чорним священицьким убранням, майже затулила двері. Довгі руки теліпалися вздовж тулуба, долоні були напружені, наче готові вихопити пістолета з невидимої кобури, причепленої до чорного паса зі срібно-перламутровою пряжкою.

Сірі незворушні очі, звузившись до щілинок, втупилися в Райєна.

– І щоб ніхто ніколи не казав, ніби я не старався.

Він обернувсь і пішов геть.

Гоффман поглянув на Райєна понад скельцями окулярів.

– Сумніваюся, що він приєднається до нас сьогодні на обіді.

Єдиний, хто справді того дня до них приєднався, був архієпископ Корчан.

Він щойно отримав погані новини з Києва. Переговори з приводу передачі українській католицькій церкві її майна, відібраного Сталіним 1946 року, застигли на мертвій точці. Гоффман вважав: якби радянський уряд щиро хотів розв’язати цю проблему в Україні, він би просто наказав російським православним повернути церкви.

Наступного ранку Гоффман і Корчан пішли відвідати українського патріарха в його апартаментах на П’яцца-Мадонна-дей-Монті, а Райєн залишивсь у кабінеті особистих секретарів.

Трубку зеленого телефону він підняв з другого дзвінка. Не встиг і слова сказати, як рішучий голос промовив англійською мовою з італійським акцентом:

– Отець Джеймс Райєн?

– Так.

– Це Луїджі Бергантіно. Я хочу запросити вас на вечерю.

Райєн вагався. Бергантіно був не просто старійшина акредитованих у Ватикані журналістів, він був ще й комуніст.

– Вам треба питати дозволу на таке у Фазоло?

Райєн усміхнувся.

– Ні. Та боюся, що всі вечори в мене зайняті.

– Завтра увечері ви вільні. У «Раселлі» о дев’ятій?

Райєн поглянув на свій календар. Замість традиційного обіду з двома своїми особистими секретарями в середу ввечері папа разом з Казимєжем Гоффманом і архієпископом Корчаном матиме приватну вечерю в Російському коледжі. Райєн був заінтригований.

– Ну гаразд.

– От і добре.

Райєн відкинувся в кріслі. Його першим імпульсом було подзвонити отцю Фроулі й дізнатися більше про Луїджі Бергантіно. Тоді він згадав застереження Бенедетті, які підтвердив Ендрю Граймс. На думку Граймса, Фроулі надто запопадливо виконував свою місію викладати погляди святого отця або те, що він вважав за погляди святого отця.

Він мав свій спосіб спілкуватися з тими офіційними особами, котрі, як на нього, не відповідали цим поглядам, або з журналістами, котрі не послуговувались його допомогою. Неофіційна інформація, передана довіреним особам з преси, поламала кар’єру не одному високому Ватиканському достойникові.

Райєн сумнівався, що Фроулі щось додасть до Граймсових слів. Бергантіно був Ватиканським кореспондентом «Уніти», щоденної комуністичної газети. Кілька неупереджених осіб у Ватикані мали його за найоб’єктивнішого й найпоінформованішого серед Ватиканських журналістів. І, що найважливіше, Граймс згадував, що Бергантіно часто відвідував Росію й був на «ти» з радянським Президентом. Можливо, це запрошення на другий день після того, як святий отець дізнався про глухий кут, в який зайшли українські переговори, – звичайний збіг обставин? З іншого боку Райєн вирішив мовчати. Нема жодної потреби інформувати Фроулі чи Фазоло. Слід, не розкриваючи себе, дізнатися щось важливе для святого отця.

Райєн приїхав у «Раселлу» рівно о дев’ятій годині. Чоловік непевного віку, зі зморшкуватим обличчям, кремезними плечима й руками селянина, в сорочці з короткими рукавами, провів його до окремого столика на двох у глибині ресторану. На білій скатертині стояла відкоркована пляшка «к’янті класіко» 1982 року, пляшка білого вина в цеберку з льодом, а також чотири келихи. Усе дуже відрізнялось від тих їдалень, до яких звик Райєн.

– Може, вип’єте, отче, поки чекатимете на сеньйора Бергантіно? – запитав господар.

Райєн кивнув, але накрив долонею келих для вина.

– Мінеральної води, прошу.

– Хвилинку, отче.

Господар повернувся з тацею, на якій стояла пляшка води та висока тонка склянка, майже по вінця наповнена кубиками льоду. Коли він одійшов, Райєн пальцями витяг із склянки скибочку цитрини і кілька кубиків льоду, поклав їх на попільничку, тоді налив у склянку іскристої води й став чекати.

Майже о пів на десяту до ресторану зайшов чоловік у дорогому, але кепсько пошитому костюмі й попрямував до Райєнового столика. Це був досить літній чоловік невисокого зросту й кремезної статури. З-під розстебнутого піджака випиналося солідне черево, однак рухався він швидко, майже граційно.

– О, пробачте, – почав він не відрекомендувавшись. – Черговий редактор не зрозумів і не оцінив доброго літературного стилю. На що перетворилася наша система!

– Мені дуже сподобалася ваша вчорашня стаття про ставлення радянського лідера до релігійної свободи в Україні, – сказав Райєн, коли журналіст сів.

Луїджі Бергантіно, наливаючи в келихи білого вина, схвально кивнув головою.

– Добре, що в папській канцелярії час від часу помічають добру газету.

– І особливо мені сподобалося, що в такій відвертій статті практично нічого не сказано, – вів далі Райєн.

Бергантіно поставив пляшку й уважно глянув на Райєна. На обличчі з’явилась весела усмішка.. Він широко розвів руками.

– Я був ретельним учнем Ватикану добрих двадцять п’ять років. Чи можна знайти кращих учителів?

– Як ви дізналися, що в моєму календарі сьогодні вільний вечір?

Бергантіно підозріливо роззирнувся довкола, тоді нахиливсь до Райєна й сказав тихим змовницьким голосом:

– Я відкрию вам одну свою велику таємницю. – Цілком заволодівши увагою Райєна, він прошепотів: – Я відгадав!

– І розреготався. – Я знав, де сьогодні вечеряє папа. Вечеряючи не вдома, він бере з собою тільки одного особистого секретаря, а я не думаю, що ваша російська мова аж така добра.

Райєн теж розсміявся – так безхитро цей чоловік тішився власними викрутасами. Бергантіно кивнув на склянку.

Райєн скуштував вино.

– Добре. Краще за «фраскаті», яке нам привозять.

– Звичайно. Винарня належить доброму комуністові.

– Скажіть мені, сеньйоре Бергантіно...

– Луїджі! – наполіг журналіст.

Райєну подобався цей чоловік – більшою мірою італієць, ніж римлянин.

– А я – Джеймс.

– Добре! – Бергантіно знову наповнив келих Райєна.

– Скажіть мені, Луїджі, чому такий добрий комуніст, як ви, чверть століття крутиться коло Ватикану?

Бергантіно знизав плечима.

– Скажіть мені, Джеймсе, чому такий добрий католик, як ви, наміряється провести чверть століття при Ватикані?

Райєн усміхнувся.

– Здаюсь. А тепер скажіть відверто, а не як політик.

Бергантіно підняв келиха і втупився поглядом у вино, ніби шукаючи там відповіді.

– Гаразд, скажу. Коли я був молодим ідеалістом, я хотів, щоб редактор послав мене до Москви. Хотів стати знавцем Кремля. Я хотів розповісти Італії, цілому світові про те, як спадкоємці Леніна будують соціалістичне суспільство, створюючи наукові умови для виникнення нової людини.

– А редактор послав вас до Ватикану?

Бергантіно спорожнив келих.

– Спочатку мене вразила бюрократія. Потім я звик. І майже полюбив Ватикан.

– Усі бюрократії однакові?

Бергантіно пирхнув.

– Ви давно у Ватикані?

– Півроку.

Бергантіно поблажливо махнув рукою.

– То ви ще нічого не знаєте, юначе. Допивайте.

– Тоді скажіть мені, яку різницю такий комуніст, як ви, бачить між Кремлем і Ватиканом? – Райєн кидав виклик.

Бергантіно посварився на нього пальцем.

– Існують дві важливі відмінності, і вам ніколи не слід забувати про них. якщо ви збираєтеся зробити велику кар’єру. По-перше, курія має проти Кремля фору в триста тридцять років. По-друге, вона набагато ефективніша. Тому Ватикан і досі міцно стоїть на ногах, тимчасом як комуністична бюрократія валиться по всій Європі.

– А віра в Бога не грає жодної ролі?

– Можливо. Є кілька членів Політбюро, які ще вірять у Леніна. Тепер, Райєне, вивчайте меню, поки ви зовсім не споважніли.

Райєн поглянув на незвичний вибір страв. Він вагався.

– Може, тріску під білим соусом?..

Бергантіно похитав головою.

– У Римі стережися риби, їж її тільки по вівторках і п’ятницях. Я б для початку запропонував салат із курятиною і спагеті під червоним соусом. Якщо ви не любите гострі соуси, беру його на себе. Так само рекомендую запечені білі гриби. Їх привозять якраз по середах, і вони дуже смачні. А на головну страву нема нічого кращого за їхню фірмову баранину. Небіж Паоло – пастух у горах Абруцці й надсилає сюди найкращих ягнят.

– Це скидається на бенкет, а не вечерю, – сказав Райєн.

Бергантіно посміхнувся.

– Дозвольте мені підкупити вас доброю їжею. За це ви влаштуєте мені зустріч із папою.

– Щодо страв здаюся на вашу ласку. Що ж до підкупу, краще б ви витратили свої гроші на отця Фроулі.

Бергантіно зітхнув.

– Фроулі – американець. Американці – не розуміють значення слова «кулінарія». Вони вважають, що це спосіб куховаріння. Друже, в Італії ви збагнете, що кулінарія – це культура і творчість. А Фроулі ніколи цього не зрозуміє. Він ще гірший прес-секретар, ніж його попередник. До того ж він член «Opus Dei»^[11]. Сподіваюся, ви до них не належите?

Райєн похитав головою.

– Слава Богу. Ви – англієць, який починає мені подобатися.

Покінчивши з білими грибами та білим вином, перш ніж Бергантіно відкоркував червоне, Райєн запитав:

– Ви справді хочете зустрітися з папою?

Бергантіно вперше за ввесь вечір заговорив поважно:

– Радянський Президент хоче розв’язати українську проблему.

– То чом би йому...

Бергантіно порухом зупинив його.

– Минули часи, коли партійний лідер просто піднімав трубку, давав указівку, і її виконували. – Він долив Райєнові «к’янті». – Йому потрібен прямий контакт з папою. Неофіційний.

Райєн мовчав.

– Ви знаєте, як воно буває, Джеймсе. Якщо папа хоче зробити радянському Президентові пропозицію з приводу України, Фазоло спочатку надсилає цю пропозицію на вивчення до Святої конгрегації східних церков, до Папської ради християнської єдності і до Папської ради справедливості й миру. Тоді вона потрапляє до Цінглера. Він – член буквально кожної Ватиканської установи, окрім хіба Комісії із священної археології. Йому ще не вдалося переконати папу, що розкопки під святим Петром є справою віри й моралі, але, думаю, він до цього готується. Тепер, якщо пропозицію ніхто не потопить, то вона, вихолощена, врешті потрапляє до Бенедетті. Він передає її радянському послові в Італії, який посилає пропозицію до радянського Міністерства закордонних справ. Тоді починається найсмішніше. Ті надсилають її на оцінку до ідеологічного відділу Центрального Комітету і до Ради в справах релігій. Це для початку. Рада в справах релігій шле її до Московської патріархії й так далі. Чи вас дивує, Джеймсе, що ми не робимо жодних успіхів?

Райєн обережно поцікавився:

– Що ви конкретно пропонуєте, Луїджі?

Бергантіно задоволено глянув на принесену ресторатором Паоло баранину під яєчною та лимонною підливою.

Коли Паоло відійшов, прибравши попільничку, Бергантіно сказав:

– Уряд і КДБ мають проблеми з російськими націоналістами та російською православною церквою.

Він знову долив у келихи, підняв свій і уважно дивився на Райєна понад рубіновим вином.

– Те, що я скажу, має почути тільки папа. Радянський Президент планує ініціативу, що має обминути всі ці труднощі й розв’язати українську проблему. Але для цього потрібен час. І він хоче, щоб папа дав йому цей час.

Райєн поволі сьорбав вино, обдумуючи ситуацію.

– Як може папа дати цей час, навіть якщо матиме його?

– Ви хочете сказати, Джеймсе, що папа не має прямих контактів з єпископами в Україні?

– Якщо ви так вважаєте... – обережно відповів Райєн.

– Тоді порадьте святому отцю використати ці канали й переконати український Рух не вимагати повернення українських католицьких церков аж до Нового року.

– Що, власне, це дасть?

Бергантіно розвів руками.

– Це ініціатива, про яку нічого не знають навіть у Президентській раді. Я не маю точних деталей...

– Які гарантії в папи, що ця ініціатива містить рішення, прийнятне для церкви?

– Гарантії? Жодних. Якщо український демократичний рух заведе Радянський Союз у глухий кут, я не можу гарантувати, що Президент утримається при владі аж до Нового року. А якщо він не втримається, то можу гарантувати, що його наступник розчавить і українських патріотів, і українську церкву.

Райєн глибоко зітхнув.

– І все ж я не певен, що святий отець може вжити якихось заходів, не знаючи умов.

– Джеймсе, передаючи вам це, радянський Президент віддає себе у ваші руки і в руки папи. Єдина деталь, про яку я дізнався з джерела близького, дуже близького до Президента, – що його рішення матиме глибокі наслідки для об’єднання католицької й російської православної церков.

Райєн не доторкнувся до баранини. Він більше не мав апетиту.

Бергантіно взяв зі столу коробку сірників і подав Райєнові.

– Тут телефон «Раселли». Якщо святий отець захоче зв’язатися з радянським Президентом прямо, подзвоніть до Паоло, назвіться й запитайте, чи можна замовити на вечір спеціальний столик на двох. Він знайде мене. Якщо вийде – він віддзвонить вам і підтвердить замовлення, якщо ні – запропонує якийсь інший день.

РОЗДІЛ 5

Околиці Лудовізі між садами Боргезі та П’яцца Барберіні так разюче відрізняються від Трастевере, що їх важко назвати італійськими, ще менше – римськими.

Дайяна Лоренс дивилася з вікна шостого поверху на віа Венето, на лотки, де було більше англійських, ніж італійських, книжок, на модні крамниці й відкриті кафе, в яких елегантні клієнти розплачувалися кредитними картками «Америкен-експрес», на розкішні готелі, які побачиш у кожній західній столиці.

– Сідай, Дайяно, відпочинь. – Ріккі Річардсон, шеф римського відділення ЦРУ, добре вписувався у віа Венето. І річ була не в його показній зовнішності, не в ошатних костюмах і кредитних картках – за цими критеріями він добре розчинявся серед пасажирів міжнародного лайнера – а в його душі. Він не мав смаку до Рима.

Дайяна сіла за стіл навпроти Річардсона.

– Отак краще, – сказав він, розгортаючи теку. – Ти чудово попрацювала, золотце, справді чудово. А якби ти сказала нам ще про значення тієї ікони, як і коли її планують використати у Львові, то влучила б у самісіньке яблучко. – Річардсон усміхнувся. – Господи, в Білому домі мало не луснули. В Україні такі заворушення, а радянський і американський президенти обмінюються тостами на офіційному обіді! Нашого директора мало на порох не стерли за те, що він не попередив заздалегідь.

– Джеймс сам нічого не знав.

Річардсон не дуже тим переймався.

– Щось виграємо, щось утрачаємо. Але, – він нахилився вперед і говорив тепер цілком серйозно, – там стурбовані твоїм останнім рапортом. Дуже стурбовані. Вони хочуть, щоб ти перейшла з Райєном від фази один до фази два.

Лоренс запалила ментолову сигарету й пустила кільце диму в бік вікна. Річардсон кинув виразний погляд на знак «Курити заборонено» посеред свого столу, але це не справило на неї жодного враження.

– Що ж їх так стурбувало?

– Вони не хочуть схизми між Римом і католицькими церквами в Америці.

– Відколи це новоспечені християни з ЦРУ прийняли католицизм?

– Не треба таких жартів, Дайяно. Ми не хочемо, щоб американські гроші перестали надходити до Ватикану.

– Чому?

– Я поясню. Якщо католицька церква в Америці перестане надсилати гроші до Рима, Ватиканові – кінець. Якщо йому кінець, він не матиме фондів для націоналістичних рухів в Україні чи в інших місцях. Без Ватиканських грошей християнська опозиція в СРСР буде недієздатною. А без організацій на зразок Руху вона не зможе скинути радянський уряд.

Дайяна розглянулася за попільничкою, ніде її не побачила, а тому перехилилася через стіл і струсила попіл у кошик на сміття.

– Ти знаєш, я не люблю, коли курять.

– Усі газети пишуть, що адміністрація не хоче повалення радянського уряду. Цілком навпаки. Після переговорів у Кемп-Девіді президент повідомив конгрес, що в інтересах Заходу допомагати радянському урядові провадити перебудову. Цитую: «Росія з ринковою економікою, яка б задовольняла її власні потреби в товарах через торговельні угоди з Заходом не становитиме небезпеки для його процвітання шляхом дестабілізуючої економічної агресії». Кінець цитати.

– Нісенітниця.

– Ти хочеш сказати, що президент навмисне вводить в оману конгрес?

Річардсон засміявся.

– В жодному разі. Він повірив їхнім брехням. Не розуміє чому ті радянці хочуть західної допомоги, щоб модернізувати свою індустріальну й технічну базу. Без неї вони неспроможні змагатися з нашою найсучаснішою зброєю. Але дай їм технологію та інвестиції, і вони модернізують своє озброєння. Вони й далі лишаються серйозною загрозою для вільного світу. – Річардсон узяв зі столу кинджальчик для розрізання паперу й заходився вимахувати ним, мов учитель указкою. – Є тільки два способи усунути цю загрозу. Або позбутися комуністичних урядів за прикладом Східної Європи, або ж зруйнувати їхню економіку так, щоб вони не змогли утримати навіть майстерні луків і стріл. Якщо українським націоналістам не пощастить виконати перше завдання, то з другим вони, безперечно, дадуть собі раду. І якщо ми їм допоможемо, Ватикан має відіграти тут свою роль. Наше завдання – стежити, щоб усе йшло в потрібному напрямі.

– Навіть якщо це суперечить міжнародній політиці адміністрації?

– Президент відмовиться від будь-якої міжнародної політики, якщо хтось дасть йому під зад.

– Ріккі, його обрав народ.

– Не треба тільки цих пустих балачок про демократію. Він президент тільки тому, що в нього виявилося на десять мільйонів голосів більше, ніж мали інші кандидати в першому турі. Слухай, Дайяно, – Річардсон заговорив уже спокійніше, – президенти й конгресмени приходять і відходять. Хай вони займаються політиканством і тішать своє самолюбство в межах держави, але ми відповідаємо за її безпеку. Без нас вони не мали б вільної країни для своїх дурощів.

Дайяна звелася, підійшла до вікна, відчинила його, загасила сигарету об кам’яне підвіконня й кинула недопалок на віа Венето.

– Чого конкретно хоче ЦРУ від другої фази? – запитала вона, стоячи спиною до Річардсона.

– По-перше, щоб Райєн знайшов у Ватикані й викрив радянського агента високого рангу.

Вона повернулася до нього.

– Радянський шпигун у Ватикані? Ти, мабуть, жартуєш.

– Ми перехопили сигнали, які посилали до Москви з їхнього посольства тут. Захист найвищого класу. Ми не розшифрували коду. Але частота передач була надзвичайно висока. Вона збігалася з усіма подіями у Ватикані, про які ти нас попередила.

– Ти робиш передчасні висновки, Ріккі.

– Думаєш? У Москві в нас теж є інформатор дуже високого рангу. Він повідомив, що радянці мають агента в Апостольському палаці під кодовою кличкою «Іуда». Він видав інформацію про надіслані Польщі таємні пропозиції вийти з Варшавського Договору й приєднатися до Європейської спільноти. «Іуда» дав КДБ достатньо інформації, щоб ті могли все зіпсувати, поки пропозиція дійшла до європейської ради міністрів.

Схрестивши руки на грудях, Дайяна глибоко зітхнула.

– Що ще я маю робити?

– Усі мої відомості достовірні. Гадаю, цей «Іуда» спробує інформувати своїх про контакти Ватикану з українськими демократами, так, щоб посадити українців у калюжу на переговорах за «круглим столом». По-перше, ти маєш примусити Райєна вистежити агента. Або роздобути достатні докази,щоб викрити його перед керівниками Ватикану. Або повідомити нас, щоб ним зайнялися ми. Радше останнє.

Вона стисла губи.

– Ти сказав «по-перше».

Він кивнув головою.

– По-друге, маєш переконати Райєна запобігти тій схизмі. Не можу твердити, що розумію теологічну сторону справи, але все це ніби питання влади. Папі слід стриматися, перестати керувати американською церквою з Рима й надати їй якусь владу. Тоді гроші тектимуть і далі.

Дайяна знизала плечима.

– Я вже казала йому, які погані справи з американськими церквами і пояснювала небезпеку розколу. Не знаю, як ще я можу підштовхнути його в цьому напрямі.

Річардсон довірчо нахилився до неї.

– Треба зробити більше, Дайяно. Тут гра йде на серйозний рахунок. Справді серйозний. Якщо українці зайдуть досить далеко, ми позбудемося комуністичної загрози раз і назавжди.

– Що ти пропонуєш?

Річардсон розслабився.

– Коли він розніжиться й ослабне після доброго сексу...

Дайяна почервоніла й урвала його:

– Я ніколи не спала з ним.

– Господи! Правда? Таж відомо, що ти приятелювала з дівчиною, з якою він колись мало не одружився. Ми вдягаємо тебе так, що в нього тріпоче серце. Ми даємо тобі віллу біля Кастель-Гандольфо, де ти проводиш з ним удвох два дні, і любовне гніздечко на Трабтевере. І ти ще не стягла з нього штанів? Ти що, з глузду з’їхала? Чи вже застара для такого?

Її очі гнівно спалахнули.

– Ну гаразд, гаразд, – сказав Ріккі, порухом утихомирюючи її, – беру свої слова назад. Але ми не можемо дозволити собі провалити цю операцію. Начальство готове перейти до «фази три».

Він одімкнув ліву верхню шухляду свого столу, витяг цупкий конверт для фотографій і розіклав на столі чорно-білі знімки.

Дайяна взяла перший-ліпший. Її голова й спина виглядали з басейну на віллі Немі. Поверхня води так освітлена, що неможливо сказати, чи вона в купальному костюму чи гола. А на передньому плані спиною до камери і лицем до води стоїть Райєн. Зліва від її обличчя – його голі сідниці.

Вона поглянула на Річардсона.

– Цього ніколи не було.

Він посміхнувся.

– Хлопці з фотолабораторії добре попрацювали, правда?

– Тобі варто звернутися до лікаря, Річардсоне. Ти хворий!

– Не сердься... Ну, забув попередити тебе про фотографа.

Дайяна шпурнула на фотографії в’язку ключів.

– Ключі від твоєї квартири. Я більше не хочу тебе бачити! – І вибігла з кімнати.

РОЗДІЛ 6

Посольське авто звернуло з Віале-Преторіо навпроти гвардійських казарм імператора Августа, в яких тепер розміщались італійські солдати, й попрямувало в бік віа Гаета до стоянки для дипломатичних машин.

Шофер відчинив дверцята, із машини виліз Бабакін. Хвилину він стояв, удихаючи повітря вогкого зимового дня.

Тут мало що змінилося. Два карабінери з автоматами, в синіх куленепробивних накидках поверх форми патрулювали цю частину вулиці. Над сірими залізними віконницями вгорі світлого кам’яного муру виднілися зелені крони пальм, які частково закривали іржавого кольору фасад радянського посольства. Тільки антен на даху стало більше, і їх конструкція ускладнилась, а прихованих телекамер було не видно. Центральне вікно на другому поверсі в Головній архівній управі, що розміщалася напроти, ще не світилося.

Бабакіну сподобалися дві попередні подорожі до Рима. Він обернувся до Юрія Шмирьова, другого секретаря посольства, який зустрів його в аеропорту «Ф’юмічіно»:

– Мені до душі тутешня зима. У Москві, коли я відлітав, було багато снігу.

– Москва гарна під снігом, – сказав Шмирьов.

Шмирьов у КДБ не працював. Як правило, зустрічати високопоставленого офіцера держбезпеки посилали не його колегу, а звичайного дипломата, щоб зменшити можливість стеження й ідентифікації гостя. Бабакін мав Шмирьова за дурня. У вестибюлі посольства він одпустив другого секретаря й піднявся ліфтом на другий поверх.

На нього чекав генерал-лейтенант Максим Лемеш, один із протеже Бабакіна, який тепер керував лінією ПР, політичним підрозділом у Римі. Лемеш був у дорогому італійському костюмі, замовленому в кравця на віа Кондотті, але його ніколи б не сплутали з римлянином. Вузол його краватки був надто великий, зачіска – надто звичайна, а очі – надто послужливі.

Поки Лемеш відмикав сірі залізні двері внутрішньої потаємної кімнати без вікон, Бабакін кинув між іншим:

– Зінаїда сподівається, що цього року ти матимеш якусь відпустку.

Лемеш, зігнувшись у пошуках кнопки, що мала відчинити наступні двері, застиг і аж почервонів. Зінаїда Баскіна працювала секретаркою в п’ятому відділі Першого головного управління, де Лемеш служив між своєю першою та другою поїздкою до Рима. Лемеш думав, що ніхто не знає про його роман із Зінаїдою.

Лемеш пішов коридором до кабінету шефа, а Бабакін відчинив перші двері праворуч. У великій кімнаті тулилося зо два десятки робочих столів. Об’ява забороняла курити й перемовлятися. Стіни, вікна з синтетичного скла і, певна річ, з віконницями, стеля та підлога цілого приміщення були подвійними, а простінками пускалися електронні імпульси, щоб заглушити будь-які підслуховувальні пристрої. Ця конструкція, крім того, цілком захищала від зовнішнього шуму. Два десятки офіцерів, які в могильній мовчанці схилилися над рапортами, документами й шифруванням, нагадали Бабакіну середньовічних ченців, що переписували рукописи у скрипторіумі. Зі зневагою абата, якому дозволено порушувати всі заборони, він обійшов приміщення, зупиняючись коло деяких офіцерів, щоб подякувати за отримані повідомлення. Коли він вийшов, у приміщенні знову запала тиша. Поки Лемеш чекав за межами розвідслужб, Бабакін зайшов ще до однієї кімнати, де розміщався представник нелегальної підтримки і керівник лінії X. Коли Бабакін пішов, керівник лінії X кисло прокоментував якість технологічних та промислових секретів, викрадених з італійських джерел за останні шість місяців.

Лемеш постукав і відчинив двері до просторого, обшитого деревом кабінету, в якому був стіл для засідань, шкіряний диван і великий письмовий стіл із червоного дерева. З-за столу підвівсь невисокий, але кремезний чоловік, Костянтин Проценко. Він мав стільки років, скільки Бабакіну було в 1981-му, але був полковником і резидентом. У цій роботі Бабакіну колись відмовили.

Проценко міцно потиснув йому руку.

– Жаль, що на посаду голови не призначили кого слід, – сказав він.

Бабакін дивився на нього проникливим поглядом, але з незворушним обличчям.

– Мене більше турбує, щоб наступного року призначили потрібну людину на голову П’ятого відділу, коли Чесной піде на пенсію.

Проценко так само зберіг незворушний вираз обличчя. П’ятий відділ охоплював Францію, Італію, Іспанію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург й Ірландію. За нормальних умов цю посаду мав би обійняти теперішній заступник чи резидент з більшим від Проценкового досвідом. Та він знав, що Бабакін нічого не каже випадково.

– Я приїхав запустити операцію «Іуда», – сказав Бабакін.

– Це кличка одного з агентів Лемеша? – Проценко запитав таким тоном, ніби Лемеша не було в кабінеті. – На скільки ви приїхали, товаришу генерале?

– На два, може, на три дні.

– Прошу використовувати цей кабінет, як свій.

Бабакін кивнув.

– Я чекаю відвідувача на другу годину.

Проценко поглянув на годинник.

– Я маю бути присутнім?

Бабакін кивнув головою.

Він продовжив свій обхід, але не заглянув до лінії КР – служби внутрішньої безпеки. Бабакін підозрював, що її шеф – людина Гречка, та й узагалі не хотів, щоб бачили, як він водиться з офіцером, котрий контролює мережу інформаторів у радянській колонії в Римі. Він провів десять хвилин у кабінеті, який ділили між собою шефи італійської й американської груп та офіцер з надзвичайних заходів. Виходячи, Бабакін попросив цього офіцера з’явитися до нього наступного ранку о дев’ятій годині. Важливо, щоб операцію «Іуда» підтримала добре організована й продумана пропагандистська кампанія. У Москві шеф служби надзвичайних заходів переконував його, що має в Римі першокласну людину, та Бабакін ніколи не покладався у таких серйозних справах на чужу думку.

По сусідству з кабінетом Лемеша працювали дві секретарки, які вели облік усієї інформації, котра надходила або виходила з розвідцентру. Спиною до дверей під стендом із фотографіями персоналу італійської розвідки та агентів ЦРУ в Римі, а також номерами всіх їхніх автомобілів, сиділа дружина Лемеша.

– Радий тебе бачити, Тетяно Петрівно, – м’яко сказав Бабакін.

Вона обернулась. Друга секретарка підвелася й, пославшись на обідній час, вийшла.

Після того Бабакін подзвонив до кімнати «Зеніт». Там технік засік сигнали на радіочастотах, які вживала італійська розвідка й карабінери, що охороняли посольство, – на цих самих частотах вони передавали інформацію в розвідслужбу. Технік повідомив, що особливого потоку інформації на цих частотах не відзначалося. Бабакін дивився в телемонітор, як чиясь постать проминула турецьке посольство на перехресті віа Палестро і віа Гаета, а далі цією самою вулицею попростувала до входу в радянське посольство. Він глянув на техніка.

– Як завжди.

Бабакін кивнув.

Через п’ять хвилин Таня Лемеш зайшла до кімнати «Зеніт».

– З приймальні дзвонили, що прибув ваш гість.

– Знаю, – сказав Бабакін, – хай Максим приведе його до кабінету шефа.

РОЗДІЛ 7

В іншій частині Рима, на протилежному боці Тібру Райєн сидів за столиком коло «Сабатіні». Позаду, на Трастевере, був облуплений мармуровий водограй П’яцца-де-Санта-Марія. Мозаїка Богоматері з немовлям на фасаді собору святої Марії дванадцятого століття зблискувала на холодному зимовому сонці. Дайяна сказала, що справа невідкладна.

Він почув, як бруківкою швидко зацокотіли високі підбори.

– Пробачте, що запізнилася. Холодно. Ходімо досередини.

Він ще не бачив її такою збудженою.

Насамперед вона замовила вина, запалила сигарету, потім розгорнула меню і майже навмання вибрала їжу. Райєн був не голодний. Він сказав, що їстиме те саме, що й вона.

– Пробачте, що відірвала вас від справ, – почала вона й ще раз затяглася цигаркою.

«Вона не збуджена, – подумав Райєн – Вона знервована. Такого ще не траплялося».

На спагеті, що його приніс офіціант, вона й не глянула, та тільки-но з’явилося червоне вино, відпила чимало зі свого келиха.

– Джеймсе, я повинна признатися вам, – сказала вона, ніби вимовляючи давно завчену формулу.

– Ви ніколи не були знайомі з Кеті, правда? – спокійно спитав Райєн.

– О Господи! – зітхнула Дайяна і загасила цигарку. – Треба кидати курити.

– Куріння вам справді шкодить.

Вона у розпачі поглянула на нього.

– Досить того, що ви піп, Джеймсе Райєн. Не перетворюйтеся ще на лікаря.

– Святої Дайяни не було.

– Що?

– Мені спало на думку, що жоден ірландський священик з Бостона не охрестив би дівчинку іменем язичницької богині. Дайяна, або ж Діана, – богиня ночі.

Вона втупилася в стіл, важко дихаючи.

– Коли ви...

– Мабуть, зразу після нашої зустрічі.

Вона звела очі.

– Тоді чому ж...

Тепер настала його черга ховати очі.

– Я... я не знаю.

Офіціант приніс наступну страву й з прикрістю глянув на неторкані тарілки із захололим спагеті. Дайяна відсунула їх убік.

– Мабуть, мені треба було вас перевірити, – невпевнено проговорив Райєн.

– Чому ви не зробили цього? – запитала вона м’яко.

– Сам про це себе питаю.

– О Боже...

– Але чому ви...

Вона набрала повні груди повітря, глянула йому просто в очі й із зусиллям вимовила:

– ЦРУ.

Райєн не вірив своїм вухам.

– Центральне розвідувальне управління?

Дайяна долила в обидва келихи й знову чимало відпила.

– Вони знають політику вашого секретаріату в Східній Європі, але так само знають, що папа вдається до особливих заходів. Отож хотіли мати точні дані. Підозрювали, що папа діє за спиною секретаріату. Хотіли заздалегідь знати коли, де, як і чому – а надто стосовно Радянського Союзу.

– Щоб перешкодити?

Вона похитала головою.

– Навпаки, сприяти всьому, що прискорило б розлад у Радянському Союзі. Вони вважають, що президент виявляє надмірну м’якість до радянців. І хотіли, щоб папа виконав за них брудну роботу.

– Ви весь час кажете «вони». Мені здалося, ви також...

– Після всього, що я вам сказала, втрата платні від компанії стає моєю найменшою проблемою.

Райєн знову втупив очі в стільницю.

– Я б давно мав здогадатися про все з ваших запитань. Але ви так нагадували мені Кеті... Я думав, ми станемо добрими друзями.

– Ой, Джеймсе, не ятріть рани!

– Не розумію, чому ви тепер мені про це сказали.

Дайяна накрила його руку своєю.

– Я не можу завдавати вам болю.

Райєн вивільнив свою руку.

– Ясно, я пошився в дурні. Думав, ми друзі, помилився, але це зачепило тільки мою гордість.

– Джеймсе! Ви нічого не розумієте. Ті люди грають по-серйозному. Протилежна сторона має у Ватикані свого агента, причому дуже високого рангу.

Райєн поглянув на неї. Вперше в його очах з’явилася недовіра.

– І тепер ви намагаєтесь обдурити мене, – сказав він.

Дайяна покрутила головою і, обхопивши руками краї стільниці, потупила очі, наче в молитві.

– Джеймсе Райєне! Якщо ви досі не повірили жодному моєму слову, то повірте хоч у це. КДБ має агента в Апостольському палаці. Я тільки знаю, що його кличка «Іуда». І я точно знаю, що він там не для того, аби молитися Богові.

Вона підвела очі. На обличчі в Райєна й досі була тінь недовіри.

– І от я все завалила – й з компанією, й з вами. Такій інтелектуальній і привабливій жінці це не личить, правда ж?

– Не розумію.

– Такий інтелектуальний і привабливий чоловік теж може виявитись геть нетямким. – Вона раптом закліпала очима й рвучко підвелася.

– Що сталося?

– Щось попало в око... – Дайяна шморгнула носом, шаснула рукою по хусточку й перевернула келиха.

– Вам допомогти? – підхопився Райєн.

– Так. Сядьте й сидіть на місці. – І вона квапливо подалася до виходу.

– Коли ми побачимося?

Дайяна обернулася.

– Коли ваша дурна церква дозволить священикам одружуватися, зателефонуйте. А тим часом, хай вас Бог береже, Джеймсе Райєне, бо хтось же має це робити. – І рвучко повернулася на підборах.

Зо дві хвилини Райєн сидів нерухомо, спостерігаючи, як по білій скатертині повільно розповзається червона пляма. Нарешті попросив рахунок.

– Вже заплачено, отче, – відповів офіціант. – Пані сказала, що їй час віддавати свої борги.

РОЗДІЛ 8

– Які важливі справи привели тебе до Рима? – запитав Бергантіно, вмостившись у кріслі напроти столу шефа.

Бабакін усміхнувся.

– Вряди-годи люблю відвідувати передову.

Це не переконало Бергантіно.

– Вип’єш чогось? – запитав Бабакін.

Бергантіно відмовився. Кожна зустріч з Бабакіним вимагала ясної голови.

Бабакін підійшов до бару, що був за столом засідань, і налив собі «скотчу». Він не повернувся до письмового столу, а сів на шкіряний диван.

– Луїджі, це не протокольний допит.

Він був у своєму найкращому гуморі.

Бергантіно підвівся з крісла й сів поряд з Бабакіним.

Той сперся на бильце дивана й обернувсь до італійського журналіста, який сидів випроставшись.

– Скажи, Луїджі, що дала тобі зустріч з отцем Джеймсом Райєном?

– Він мені сподобався.

– Що дала зустріч? – запитав Бабакін.

Бергантіно вивчав складний різноколірний орнамент українського килима.

– Це розумний і гожий молодик, – почав він удумливо, – чесний, зовсім нелукавий. Доволі імпульсивний. Романтик, ідеаліст, досить наївний, така собі свята невинність. – Бергантіно одірвав погляд од килима. – Відданий папі.

– Має бодай якусь тріщинку?

Бергантіно стиснув губи.

– Він не втратив сексуального пориву, хоча, я певен, контролює його. Я б ще згадав глибоку непевність себе.

– Чому?

– Здається, його приваблюють сильні характери. Сам він вразливої вдачі. Думаю, на нього легко впливати.

– Добре, – мовив Бабакін.

– Тут надії мало, – сказав Бергантіно. – Хоч би як ми старалися, треба пам’ятати, що він проводить удвох із Гоффманом більше часу, ніж деякі подружні пари.

– «Голубі»?

Бергантіно похитав головою.

– Ні, ні. Райєн явно гетеросексуальрий. Що ж до Гоффмана, то цей позасексуальний, але характер могутній. На кожен свій крок ми дістанемо відсіч від Гоффмана, відвертого антирадянщика.

– Райєн амбітний?

– Більше на рахунок церкви й особливо – папи, ніж на свій власний.

– Отже, що ти пропонуєш?

Бергантіно підвів очі.

– Скористатися з його щирості, чесності й відданості папі. Він знає мої погляди, але довіряє мені. Буде добрим кур’єром між нами і папою, обминаючи курію.

Бабакін кивнув.

– Добра робота, Луїджі. І це, звичайно, не дивно. Я в Москві завжди ставлю тебе за приклад як зразкового агента. Неперевершене знання структур влади на своїй території, великий вплив через статті та особисті контакти, бездоганні оцінки, і, головне, ніколи жодних перегинів. Я написав аналіз твоєї роботи для студентів інституту Андропова. Колись, Луїджі, вони дізнаються справжнє ім’я агента «Грамші».

Бабакін знову підійшов до бару. Цього разу Бергантіно погодився на «скотч».

– Скажи мені, Луїджі, – озвався Бабакін так, ніби після офіційної частини переходив до пліток, – хто найвірогідніше стане наступним папою?

Бергантіно поставив свій «скотч» додолу й пильно глянув на Бабакіна.

– Сподіваюсь, ви не плануєте ще один тисяча дев’ятсот вісімдесят перший рік?

Бабакін наче здивувався:

– Не розумію...

– Вбивство папи. Ти виходив у той час зі мною на зв’язок, хіба забув?

– А, ти про це... На жаль, я нічого не знав, як і ти, – збрехав Бабакін. – Андропов сам керував операцією. Він використав болгарів.

– Ти не відповів на моє запитання, – сказав Бергантіно. – КДБ збирається вбити папу?

– Звичайно, ні. Але він старіє. Ходять чутки про можливу відставку. Враховуючи, що ситуація загалом, а на Україні особливо, критична, ми маємо виробити стратегічні варіанти на майбутнє, тому мусимо знати, хто може стати наступним папою.

– Стратегічні варіанти? – Бергантіно гмукнув. – Уперше чую, що в КДБ є більше, ніж один варіант.

Бабакін усміхнувся.

– Часи змінилися. Часи змінилися, Луїджі. Послухай, наш Президент хоче знати, якою може бути довгострокова політика Ватикану, а це означає – і знати, хто стане наступним папою. Тільки тоді Президент зможе домовитися з теперішнім папою на короткий термін.

Бабакін був саме красномовство, але Бергантіно давно знав його.

– Жодних акцій не планується? Вас справді цікавить тільки інформація?

Бабакін знизав плечима.

– Якщо котрийсь із кандидатів обере щодо нас реалістичну лінію, природно, ми б ужили заходів, щоб збільшити його шанси.

– А якщо головний кандидат продовжуватиме політику теперішнього папи?

– Це просто визначить характер короткочасної угоди з ним, гарантії, на яких наполягатимемо, хоча ми б краще почувались, якби наступний папа був трохи поміркованіший.

– Ти обіцяєш, що не буде жодних фізичних акцій? Я знаю, що ви маєте проблеми з папою, але я не хочу брати ніякої участі в насильстві.

Бабакін розвів руками.

– Дорогий Луїджі, кажу тобі: часи змінилися. Президент не схвалює мокрої роботи. Він бачить КДБ як агентство розвідки й допомоги тим, хто підтримує зміни в Радянському Союзі.

Бергантіно підняв свій «скотч»:

– О’кей. Тоді, думаю, вам може пощастити. Багато кому не подобається, як ідуть справи у Ватикані, особливо останнім часом. Церква на грані банкрутства, а папі, здається, до того байдуже. Італійцям не байдуже, їм дуже не хотілося б, щоб іноземець зруйнував усе те, що вони вибудовували протягом століть. Стосунки з церквами в Латинській Америці та Африці складні. Звичайно, Португалія, Ірландія й Іспанія, а також східноєвропейці належать до ревних прибічників. Але Північна Європа під проводом данців схильна до непокори. Найгірше складається із Сполученими Штатами, стосунки на грані розриву.

– Наслідки?

– Наступний конклав зробить спробу обрати такого папу, який би вніс стабільність у церковні справи, залікував тріщини, налагодив фінанси. Якби це був єдиний критерій, тоді фаворитом, безперечно, став би Фазоло, теперішній державний секретар.

– Які ще є критерії?

– З часів Другого Ватиканського собору існує недовіра до курії. Фазоло ціле життя був її членом. Він чистої води прагматик. Ніколи не змішує релігію й управління церковними справами.

– Дипломатичний переворот може збільшити його шанси?

– Звичайно, якщо це супроводжуватиметься прибутком для церкви. Не фінансовим, зрозуміло, але великим релігійним поповненням.

Бабакін кивнув.

– Хто ще?

– Якщо італійці не зможуть провести Фазоло, тоді голосуватимуть за італійця, який найбільше влаштує критиків курії. Кардинал Іноцензо Давіно цілком підходить. Архієпископ Флоренції, справжній пастир, відданий, святий чоловік. Непідкупний. Байдужий до політики. Він не з їхньої ватаги, але курії буде неважко маніпулювати ним.

– Якісь слабини має?

– Брак інтересу до управління церквою та церковної політики. Чи може церква дозволити собі мати папу, який приведе її до фінансової катастрофи? Чи здатний Давіно виконувати найскладнішу роботу на світі?

Бабакін засміявся.

– Сумніваюся, що ти говорив би те саме, якби жив у Москві. Хто ще може претендувати на цю посаду?

– Безперечно – Цінглер. Не забувай, що теологічний консерватизм нинішнього папи спирається на певну підтримку. Папа спирається на моральний авторитет Бога. Жодних компромісів. Чорне є чорним, біле – білим. Отак просто. Цінглер продовжуватиме цей генеральний напрям. Багато поміркованих діячів і навіть лібералів вважають, що саме безкомпромісна лінія проти комуністів повернула назад Польщу і Чехословаччину, а також принесла великі перемоги в Литві та ще деінде. Цінглер так само виграє зо два голоси як неіталієць. Італійський блок має двадцять відсотків голосів. Якіцо кардинали справді вирішать дотримувати генеральної лінії, то Цінглер – їхня людина.

– А для нас це буде погано?

Бергантіно кивнув.

– Хто ще в цій грі? – запитав Бабакін, доливаючи в склянки.

Бергантіно замислився.

– З часів Другого Ватиканського собору конклав серйозно змінився. Тепер європейці не мають там і половини голосів. Окрім Італії, в якої двадцять три кардинали, тільки дві країни можуть похвалитися серйозним представництвом. Це – Сполучені Штати з вісьмома, і Франція – з п’ятьма кардиналами. Але якщо брати до уваги регіони, то Латинська Америка має двадцять чотири кардинали, Африка – вісімнадцять і Азія – п’ятнадцять. Ці нові групи, що виходять на політичну арену, в першому турі порозминають м’язи, голосуючи за своїх регіональних кандидатів, як ото робиться в першому турі американської президентської кампанії. Хоча насправді жоден із них не матиме шансу набрати дві третини голосів плюс один, необхідних, щоб бути обраним.

– Це все?

– Ні. Я припускаю, що більшість латиноамериканців і американців після перших двох турів об’єднаються навколо європейського ліберала, щоб не допустити Цінглера чи Фазоло.

– Є конкретна кандидатура?

Бергантіно кивнув.

– Демер.

– Хто?

– Кардинал Бернар Демер, президент Понтифікальної ради християнської єдності. Француз, що має за собою п’ять голосів. Але, думаю, в нього будуть добрі результати уже в першому турі. Праця на ниві християнського єднання означає, що він чимало подорожує, його поважають у багатьох країнах. Він репрезентує ліберальне крило курії. Невдячна робота всередині Ватикану, а тепер і за його межами, принесла Демерові популярність. Отож, – уголос розмірковував Бергантіно, – на мою думку, американцям, північним і південним, Демер у папському кріслі не буде загрозою. Він має ще один плюс: раніше був абатом. Дивна річ, але кардинали, що займаються адмініструванням, дивляться на абатів як на святих. Це принесе Демерові додаткові очка з боку тих, хто вагається. Такі дурниці можуть визначити хід конклава, який, буває, тягнеться безнадійно довго.

– Якісь перешкоди в Демера можуть бути?

– Звичайно. Багато хто вважає його надто радикальним.

Бабакін засміявся.

– Як може кардинал бути надто радикальним?

– Наприклад, Демер відкрив при своєму монастирі лікарню для хворих на СНІД. І це не сподобалося консерваторам, які вважають, що СНІД – Божа кара за гомосексуалізм.

– Ясно. – Бабакін почухав підборіддя. – А чи ніхто не припускав...

– Звичайно, – зрозумів його Бергантіно. – Про монастирі завжди ходять такі пересуди. Кілька десятків чоловіків, одірваних од світу, юні послушники, які беззастережно виконують волю старших. Італійська преса твердить, що всі монастирі – розсадники гомосексуалізму, а абати заправляють гомиками. Звичайно, це неправда, одначе було б дивно, якби в подібній атмосфері не розвивалися такі, скажімо, «дружні стосунки».

– Демер теж має з кимось «дружні стосунки»?

– Важко сказати. Хоча я чув, що багато років тому мати одного молодого послушника написала скаргу на Демера, який нібито погано впливав на її сина. Відколи він у Римі, всі його особисті секретарі – неабиякі красені, одначе... це просто свідчення певних нахилів і не означає, що він потурає їм.

– Що він за людина?

– Можеш сам побачити. Він очолюватиме делегацію на черговому турі щодворічних зустрічей між католицькою та російською православною церквами, що за тиждень починаються в Ленінграді.

– Нема часу. Ще якісь претенденти?

Бергантіно похитав головою.

– Чи нема шансів для сюрпризу, який підніс Войтила у сімдесят шостому році?

Бергантіно знову похитав головою

– Вони застережуються від сюрпризів. Я гарантую: наступним папою стане один із чотирьох, про яких ми тут говорили.

Коли Бергантіно пішов, Бабакін попрямував до референтури в кінці коридора. Він натиснув кнопку праворуч від залізних дверей, і голос з-за решітки попросив передати перепустку. На рівні голови над кнопкою відкрилася ніша.

Бабакін почув скрегіт ключа в замку, й товсті залізні двері, які відмикалися тільки зсередини, одчинились.

Озброєний солдат нервував. Він ще ніколи так близько не бачив генерала КДБ. Бабакін усміхнувся до нього.

Біля шифрувальної машини й секретних супутникових передатчиків стояв залізний сейф. Бабакін перевірив шифр цього тижня, який дав йому Проценко, і набрав потрібну цифрову комбінацію. Він порився на полицях, знайшов пластикову торбу, опечатану особистою печаткою, поставив її на стіл і сів.

Менш як за годину, відкладаючи матеріали на інших агентів, він вивчав справу однієї людини. Тоді зачинив усе, сів у крісло й замислився.

Надходив час зустрічі з агентом «Іудою».

РОЗДІЛ 9

Райєн не вірив, що КДБ має в Апостольському палаці агента. Це могла бути чергова вигадка ЦРУ. Однак ряд подій, які сталися після невдалого обіду в «Сабатіні», похитнули його певність.

Райєна стривожила кількість телефонних дзвінків у неділю, але те, що трапилося в понеділок уранці, просто вжахнуло його.

Казимєж Гоффман мовчки поклав йому на стіл ранкові газети. Вся перша сторінка «Репуббліки» була присвячена одній темі. Під великим заголовком «Ватикан готується до розриву з Америкою» та підзаголовком «Сенсаційні новини про проект відлучення від церкви» були надруковані фотографії кардинала Цінглера, папи й архієпископа Брауна. Читаючи статтю, Райєн відчув млість.

«Католицька церква стоїть на грані найбільшого розколу, відтоді як папа Лев IX розколов християнство на дві частини, видавши у 1054 році буллу про відлучення патріарха Константинополя й розділивши таким чином латинський Захід і візантійський Схід.

Папа збирається надіслати католицьким єпископам Америки таємний ультиматум, у якому запропонує підкоритися владі Ватикану до Різдва, в іншому разі він їх відлучить од церкви. Проект ультиматуму, а також неоголошений меморандум його автора, кардинала Йогана Цінглера, префекта Святої конгрегації доктрини віри, потрапив учора до АНСА, італійського телеграфного агентства. У своєму меморандумі кардинал Цінглер назвав американську церковну верхівку «виразкою на тілі церкви».

Прес-секретар Ватикану, сорокатрирічний американець отець Роберт Фроулі спочатку заперечував існування цих документів. Тоді дістав змогу ознайомитися з їх копіями, представленими газетою «Репуббліка» у своєму власному помешканні на віа делла Консілацьйоне. Пізніше він зробив таку заяву: «Жоден документ Святого престолу не існує, якщо він не завірений Верховним понтифіком. Документи, які приписуються кардиналові Цінглеру, ніколи не надходили до святого отця. Отже, Святий престол не може їх коментувати».

Перші три сторінки цього «неіснуючого» папського ультиматуму адресовані архієпископові Джозефу Брауну, президентові національного Конгресу католицьких єпископів Америки, аналізували суперечності між Римом і Америкою за останні роки. Тут наводився список усіх застережень Ватикану з приводу пастирських послань національного Конгресу про аморальність ядерної зброї, статус жінок у рамках церкви, контроль за народжуваністю, целібат священиків, визнання різних форм сексуальності та інші контроверсійні проблеми. Ця частина листа папи закінчувалася «глибоким сумом, з яким ми дізналися про те, що ви проголосували проти нашої рекомендації – всі ваші документи перед затвердженням надсилати на суд Святої конгрегації доктрини віри».

На четвертій сторінці містився сам ультиматум.

«Покликані святим провидінням на посаду головного пастиря церкви, беремо на себе відповідальність заявити, що існує тільки один Бог і одна Правда, і Син Божий заснував одну церкву, щоб проголосити і прославити тільки одну Правду. Звідси випливає: якщо котрийсь єпископ чи група єпископів порушать магістеріум, дарований Христом вищій пастирській оселі для добра і єдності церкви, тоді цей єпископ чи група єпископів відлучить себе від благодаті єдиної церкви.

Благаємо вас в ім’я нашого Спасителя Христа молитися й подумати над скоєним вами. І самі ми молимося за те, щоб одержати від вас, усіх разом чи від кожного окремо, згоду на нашу попередню вимогу і підтвердження вашої покірності перед тим магістеріумом, який залишив нам Христос для виконання нашої святої місії в світі.

Якщо ж ми не отримаємо від вас згоди підкоритися нашій вимозі до свята Різдва Христового, в нас не залишиться іншого виходу, як тільки визнати вашу дію актом розриву з благодаттю єдиної церкви, і ми молитимемося за ваше повернення до престолу Петра».

Враховуючи мову церковної дипломатії, якою пишуться подібні документи, це було найрізкіше попередження американським єпископам про те, що після Різдва їм загрожує відлучення. Всілякі сумніви з приводу безкомпромісності лінії Ватикану відкидав приватний меморандум, яким супроводжувався проект папського листа:

«Ваша Святосте!

Прошу звернути увагу на проект Вашого листа до американських єпископів, котрі відмовляються визнати авторитет учення Христового.

Впродовж багатьох років ряд американських єпископів перебуває в єресі, дозволяючи своїм священикам проводити відправи невстановленого зразка, надавати подружжям розлучення без достатніх канонічних причин, допускати колишніх священиків, які одружилися, до участі в богослужінні, невідповідно ставитися до гомосексуалістів, відпускати гріхи тим, хто штучно контролює народжуваність, дозволяти єпархіальним священикам поведінку та одяг, які не личать їхньому санові, тощо. Не дивно, що така ефективна секуляризація церкви в Сполучених Штатах привела до безбожного суспільства, закоріненого в матеріалізмі й споживацтві.

Я не маю сумніву, що вони відмовляться виконувати вимогу. Впевнений, це принесе великий жаль у серце Вашої Святості, та ми маємо позбутися ракової пухлини, котра роз’їдає тіло всесвітньої церкви. Наважуся запропонувати як нашу подальшу стратегію підтримувати тих нечисленних єпископів, котрі не зреклися істинного вчення Христового, і будувати заново церкву в Сполучених Штатах. Нам треба попрохати кардинала Озороскі повідомити від імені Канадського конгресу католицьких єпископів, яку допомогу вони можуть надати єпископам, лояльним до Святого престолу.

Залишаюся найвідданішим слугою Вашої Святості

Йоганн, кардинал Цінглер».

Повний текст ультиматуму про відлучення – стор. 2.

Коментар радикального американського священика отця Ендрю Мілі – стор. 2.

Портрети кардинала Цінглера й архієпископа Брауна – стор. 3.

Криза в церкві – стор. 17.

Від редакції – стор. 16».

За деякими винятками на наступних сторінках було те ж саме. Власна Ватиканська газета «Осерваторе Романо» взагалі не згадувала про документи, «Уніта» вмістила тільки коротку інформацію на п’ятій сторінці.

– Ці документи... справжні? – запитав Райєн.

Гоффман зачіпливо випнув щелепу.

– Його превелебність учора ввечері цілу годину розмовляв із святим отцем. Церква має згуртуватись і підтримати кардинала Цінглера.

– На сьогодні аудієнції скасовано?

Гоффман знизав плечима.

– Зараз у святого отця кардинал Фазоло.

За десять хвилин кардинал Фазоло з похмурим обличчям вийшов з особистого кабінету папи до кімнати секретарів.

– Сьогодні аудієнції відбуватимуться, як звичайно, – оголосив він, – але святий отець о першій годині прийме архієпископа Корчана, а о першій п’ятнадцять – кардинала Цінглера. Якщо хтось із журналістів прорветься аж сюди, відсилайте його до отця Фроулі. Я проінструктую його, що говорити, аж доки в обід буде готова офіційна заява. Всі дзвінки від ієрархів Сполучених Штатів перемикати прямо на мій кабінет.

Архієпископ Корчан і кардинал Цінглер прибули одночасно перед першою годиною. Гоффман провів Корчана до особистої папської бібліотеки в мезоніні поверхом нижче, де той мав чекати на папу, який завершував аудієнції в державній бібліотеці на другому поверсі.

Цінглер залишився в кімнаті секретарів. Пурпуровий нагрудник під білим священицьким комірцем ледь показувався над звичайною чорною сутаною. Простий хрест на ланцюгу та перстень на третьому пальці правої руки, подарований особисто папою, були єдиними ознаками його сану. Він опустивсь у крісло в кутку, очі його були темні й запалі.

Райєн не знав, що сказати.

– Мені шкода... ваша превелебносте, – сказав він.

– Перші три сторінки проекту були справжні, – сказав Цінглер чи то сам собі, чи Райєнові.

– А решта – фальшивка?

Райєна здивував кривий посміх кардинала.

– Там були слова, які я не довірив би паперові.

– Тоді ми можемо викрити...

Цінглер похитав головою й цього разу сумно всміхнувся.

– Тут моя заява про відставку. – Він торкнувся бічної кишені. – Заради святого отця я не дозволю йому відмовити мені.

По обіді до кабінету секретарів зайшов архієпископ Корчан. Він завжди здавався бадьорим, на відміну від італійців, схильних драматизувати становище, але тепер вигляд у нього був непроникний.

– Джеймсе, ось заява, яку треба поширити. Якщо святий отець схвалить її, будь ласка, віднесіть її власноручно в прес-центр до отця Фроулі.

За десять хвилин Райєн вийшов з Апостольського палацу й перетнув площу Святого Петра. Папа навіть не глянув на заяву, так ніби не мав сили її читати.

Репортери з телекамерами знімали панораму площі Святого Петра й собор, а також верхні вікна палацу Сікста V, звідки щойно вийшов незнайомий їм Райєн. Репортери тренувалися перед камерами, намагаючись якомога драматичніше вимовити вступні слова: «Тут, на площі Святого Петра...» чи «Тут, у серці християнської церкви...»

Та, побачивши когось у червоному чи фіолетовому вбранні, вони кидали свої сценарії й бігли навздогін за бідолахою кліриком.

У прес-центрі було ще гірше. «Залу преси» окупували журналісти, які розмовляли різними мовами, ніби це мало вивищити їх над звичайними постачальниками новин. Аркада перед повоєнною кам’яною будівлею на початку віа делла Консілацьйоне, коло площі Пія XII, гула, як вулик. Райєн проштовхався крізь натовп неакредитованих журналістів, та біля скляних дверей його спинила охорона. Райєн сказав, що він сам з Ватикану, прийшов до отця Фроулі, але без перепустки його не впустили, аж поки він не помітив сестру Франческу, яка працювала в приймальні.

У вестибюлі деякі журналісти, вже давно акредитовані у Ватикані, нудьгували, Однак намагалися не відходити надто далеко від столу, за яким видавалися прес-релізи. Сестра Франческа повела Райєна вгору сходами, а потім повернула праворуч, далі від довгої кімнати з друкарськими машинками й телефонами, яку кореспонденти у Ватикані вважали своєю територією. Кабінет отця Фроулі нагадував офіс американського службовця.

Фроулі поводився підкреслено фамільярно, що здавалося Райєнові найнепривабнішою американською рисою.

– Почувайтесь, як удома, Джеймсе. Потім ми познайомимося ближче, але спершу залатаємо цю дірку.

Райєн подав йому цупкий конверт.

Фроулі відхилився на спинку чорного шкіряного крісла й голосно прочитав:

– «Святий престол заперечує автентичність документів, які кардинал Цінглер, профект Святої конгрегації доктрини віри, нібито намірявся передати в американську церкву і які потрапили до рук агентства АНСА у спосіб, що його можна назвати підступним, недостойним і нечесним. Святий престол висловлює жаль, що солідні органи масової інформації опублікували ці документи, ніби вони відображають погляди Святого престолу.

Кардинал Цінглер, заперечивши своє авторство документів, розповсюджених АНСА, все ж негайно оголосив святому отцю про свою відставку, щоб звільнити його від подальших прикрощів. Святому отцю не пощастило переконати кардинала Цінглера відмовитися од відставки. Святий отець глибоко засмучений цією подією і втратою свого найближчого дорадника, якого назвав «теологом, відомим своєю бездоганною вченістю, надійним захисником непорушних істин християнства, ясним променем у світі, темному від незнання».

Державний секретар кардинал Доменіко Фазоло завтра вилітає до Нью-Йорка з особистим посланням папи, в якому американських братів запевнено, що ультиматум був цілковитою вигадкою і що всілякі розбіжності між ними і Святим престолом будуть вирішені в дусі братства у Христі». – Фроулі кивнув головою. – Отак, Джеймсе, усе ясно, як Божий день.

– Тільки три сторінки були справжніми?

– Звичайно. Справжні чи фальшиві, але нам довелось оприлюднити стосунки між Цінглером і папою. Мені подобаються останні слова. Багато хто їх не зрозуміє, але послання не загубиться на єпископських столах. – Він викликав секретаря, поставив на документі час і дату, потім печатку й віддав його секретареві. – Нехай сестра Франческа зробить двісті п’ятдесят копій на ксероксі. Нашим передайте документ на півгодини раніше, ніж він потрапить до отих неакредитованих приблуд, що юрмляться надворі. І за десять хвилин покличте сюди Рокко, Марію, Ксав’є, Кевіна, П’єра, Роберта й Кетрін, треба побалакати неофіційно. – І підморгнув Райєнові.

– Якщо до мене немає більше запитань, я піду, – сказав той.

– О’кей. Але ми були б раді, якби ви залишилися з нами й трохи розважились.

Райєн пішов. Перетинаючи подвір’я Сан-Дамазо, він почув позаду голос.

– Ну, Джеймсе, що ви думаєте про ваш перший Ватиканський terremoto^[12]? – то був монсеньйор Граймс.

– Це особиста трагедія для кардинала Цінглера, – відповів Райєн.

– Слушно. Але я вам ще ось що скажу. Не в одному Ватиканському помешканні сьогодні святкуватимуть перемогу.

– Документи були сфальшовані.

– Справді? – Граймсів голос прозвучав скептично. – Щоб переконати в цьому людей, вашого слова буде не досить.

Вони піднялися ліфтом до Третьої лоджії.

– Що ж, Джеймсе, шануйтеся. Хоча Корчанове розслідування вам, звичайно, нічим не загрожуватиме.

– Яке розслідування?

– Ви хіба не знаєте? Дивно.

– Ендрю, не говоріть загадками. Яке розслідування?

– Сорока на хвості принесла, нібито архієпископові Корчану доручено виявити, хто передав ці документи до АНСА.

Більшість газет інтерпретували події того тижня як падіння Ватикану. Гідно вийшов з цього тільки миротворець кардинал Фазоло.

У п’ятницю архієпископ Бенедетті прослизнув до папського секретаріату, коли Гоффман пішов на нараду в Російський коледж. На його обличчі сяяла хитра посмішка.

– Погляньте, що я знайшов сьогодні в дипломатичній пошті з Вашингтона. – Він помахав білим конвертом і опустив його Райєнові на коліна. Обіцяю нічого не казати архієпископу Корчанові.

Ще одна усмішка конспіратора – й він зник.

Конверт призначався «особисто отцеві Джеймсу Райєнові, Апостольський палац». Райєн відкрив його. Вгорі на білому аркуші були слова: «Головна архієпископська єпархія Чикаго. Канцелярія кардинала. Внизу написано від руки: «Я недооцінив ваш розум».

РОЗДІЛ 10

На Комсомольській площі Бабакін повернув свою «волгу» вбік від головної вулиці. Площу розчистили від снігу, розчистили також і тротуари перед вокзалами, що обступали її з двох боків: з півночі – Ленінградський, у неокласичному стилі та Ярославський у химерному стилі art nouveau^[13]; а півдня – великий Казанський вокзал, збудований із червоної цегли в суто російському дореволюційному стилі з високою татарською вежею над входом.

У минулому Бабакін не раз проходив під цією вежею, наглядаючи за відправкою арештантів до уральських таборів.

Люди й тепер вирушали звідси на Урал та в Західний Сибір, і більшість пасажирів, які крутилися коло вокзалу, були чудно вбрані. Мешканці Середньої Азії – чоловіки в шапках з хутром, барвистих халатах, широких штанях і повстяних чоботях, а також жінки в яскравих шароварах, зібраних коло кісточок – були з Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Туркменії чи Киргизії.

Хоча на площі світили ліхтарі, Бабакін увімкнув внутрішнє освітлення в машині, щоб роздивитися карту Москви, випущену в ЦРУ для службових потреб. Там вирішили, що радянські карти друкуються з умисними помилками, щоб заплутати західних шпигунів. З характерною для нього параноєю ЦРУ не визнавало того реального факту, що в Радянському Союзі просто немає установи, здатної випустити нормальну міську карту.

Він знайшов потрібну адресу на темній околиці за сортувальною гіркою Казанського вокзалу. Ранній зимовий сніг лежав білим щільним покривалом, але не міг прикрити понурогопейзажу. Жінка, розмальована незгірш за клоуна московського цирку, вийшла з алеї й запропонувала Бабакіну погрітися під її штучним кролячим хутром.

Перед тим, як знову пірнути в ніч, вона послала його одним виразним словом.

Тільки тонкі смужки світла виднілися з-за важких штор на вікнах будинку. Бабакін відчинив двійчасті двері й почув гомін і сморід пивного бару. У сіро-голубому тютюновому диму навколо високих столів, залитих пивом і заставлених порожніми кухлями, стояли обтріпані чоловіки. На підлозі, вимощеній кам’яними плитками, валялися риб’ячі кістки, лушпиння раків та креветок, коробки від цигарок. Він занурився в галас і дух чоловічого поту, риби, перекислого пива й дешевого тютюну.

Зо дві голови повернулися в його бік. Неголені обличчя, у виразі – суміш цікавості, байдужості, підозри й страху.

Бабакін перетнув приміщення, прямуючи до дверей у протилежному кутку. Два гевали стали на його дорозі. Він витяг червоне кадебістське посвідчення й відтрутив їх. Коли зайшов у задню кімнату, троє добре вдягнених чоловіків підвели голови з-над зеленого картярського столу. Він звернувся до четвертого.

– Іване Горбатко, у ваших інтересах прогулятися зі мною. Звичайно, після закінчення гри.

Коли Горбатко походив картою, на його пальцях проти світла низької незатіненої лампи зблиснули діаманти.

Бабакін прикинув, що на столі від п’яти до десяти тисяч доларів.

Обидва гевали зайшли за ним до кімнати. Один із них тримав руку в правій кишені піджака.

– Я хотів сказати вашому приятелеві, що його сюди ніхто не запрошував, – сказав Бабакін, – і що він застрелить себе, якщо негайно не зніме палець із спуску.

Горбатко підвів голову. Широке слов’янське обличчя під кучерявим шпакуватим волоссям не мало жодного виразу. Він кивнув тим двом охоронцям, і вони вийшли. Картярі грали далі, але їхні серця більше не лежали до гри.

Хвилини за дві Горбатко підняв руку, загріб увесь куш і, акуратно склавши банкноти, стромив їх у внутрішню кишеню піджака. Але тут-таки повільно витяг їх, кинув назад на стіл і підвівся, помахавши рукою.

– Пробачте за зупинку, панове.

Він надяг дублянку, хутряну шапку й пішов за Бабакіним. До грошей на столі ніхто не доторкнувся.

Надворі Бабакін оглянув його невисоку повну фігуру від чобіт ручної роботи до соболиної шапки. На нічному холоді з його рота йшла пара.

– Чому ви ходите в таке місце? – запитав Бабакін.

– Бо мені тут подобається. Тут моє коріння. Це – справжня Росія, а не Арбат з його псевдозахідною вульгарністю.

Бабакін кивнув головою.

– Ну, то куди ми маємо прогулятися? – спитав Горбатко.

– До моєї машини, – відповів Бабакін.

– Ви що, маєте мене за ідіота?

– Я не маю вас ні за ідіота, ні за боягуза. Просто в машині тепліше. Крім того, вона має електронний захист від підслуховування.

Бабакін простяг Горбаткові ключі.

– Огляньте машину й самі виберіть, де вам сісти.

Горбатко зазирнув у вікна «волги», а тоді швидко озирнувся, помітивши тіні в темряві.

– Це – ваші люди, – заспокоїв його Бабакін. – Мої не такі незграбні.

Горбатко відімкнув двері обіч керма, потім подумав, усміхнувся і обійшов машину з другого боку. Бабакін стенув плечима, сів за кермо і ввімкнув мотор та «двірники», що мало б перешкодити звичайному прослуховуванню.

– Так годиться?

Горбатко вивчав обличчя Бабакіна, мертвотно біле в голубуватому світлі ртутного вуличного ліхтаря.

– Задля чого я перервав гру в карти?

– Задля того, аби не потрапити під суд і розстріл.

Горбатко засміявся.

– Ви знаєте, хто я?

– Іван Володимирович Горбатко, п’ятдесяти семи років.

– Не жартуйте зі мною, друже. Один телефонний дзвінок – і ви труп.

Бабакін повільно нахилився, зняв трубку з телефонного апарата між сидіннями і подав її Горбаткові.

– Ну-ну.

Горбатко почув гудки.

– Як, ви сказали, вас звуть? – запитав він, беручи від Бабакіна трубку.

– Я нічого не казав.

– У мене є друзі високо. Дуже високо... – Голос Горбатка вже не звучав так упевнено.

– Серед ваших друзів мав би бути голова КДБ, щоб це могло якось уплинути на нашу розмову. Ясно?

– Скільки ви хочете?

– Ви постачаєте героїн з Казахстану сицилійській мафії. – Це було твердження, а не запитання.

– Я не приймаю в бізнес партнерів. Скільки грошей ви хочете?

– Я не хочу грошей.

– Сто тисяч карбованців.

– Я сказав, що не хочу грошей.

– Сто тисяч доларів.

– Я хочу, щоб ваші друзі на Сицилії заплатили за вашу наступну поставку не доларами, а ділом.

– Яким ділом?

– Вони мають убити в Італії одну людину.

Горбатко з полегкістю засміявся.

– Вони зроблять це для мене й за так.

Бабакін поглянув на нього.

– Я ще не сказав, кого треба вбити.

РОЗДІЛ 11

Рука потяглася з-під ковдри, намацати вмикача не змогла, зате намацала телефонну трубку на столику біля ліжка і, піднявши її, урвала настирний дзвінок.

– Ваша превелебносте, – почулося в трубці, – пробачте, але до вас домагаються з Апостольського палацу. Кажуть, щось невідкладне.

– Гаразд, Дієго. – Кардинал Давіно й далі силкувався сягнути рукою вмикача. – З’єднайте мене.

– Ваша превелебносте, – озвавсь інший голос, – глибоко вибачаюся за дзвінок у такий час. Чи ваш секретар ще на лінії?

– Так, звичайно, – сказав голос отця Дієго Маркузі.

– Тоді покладіть трубку, отче. Те, що я маю сказати, стосується тільки його превелебності.

Кардинал Давіно нарешті ввімкнув світло. Було двадцять п’ять хвилин на дванадцяту.

– Святий отець серйозно захворів.

– Матір Божа! – В устах Давіно це прозвучало, як початок молитви. Він уже цілком прокинувся.

– Святий отець викликає вашу превелебність. Ніхто не повинен нічого знати, ви розумієте?

– Так, так, – відповів Давіно.

– О двадцять третій п’ятдесят п’ять є поїзд до Рима. У Римі машина зустріне вас і привезе просто до святого отця. Я радив би вашій превелебності не викликати зараз вашого особистого шофера, адже ви живете зовсім близько від центрального вокзалу. Просто залиште записку отцеві Маркузі і попередьте, що вас не буде кілька днів і що ви зателефонуєте йому завтра. Боюся, святий отець довго не протягне, але прошу вас нічого не казати, отцеві Маркузі. Ви розумієте, ваша превелебносте?

– Так, так.

Коли архієпископ Флоренції поклав трубку, в двері постукали.

– Прошу.

– Потрібна моя допомога, ваша превелебносте?

– Ні, Дієго. Повертайтеся до ліжка. Я можу відлучитися на декілька днів, але завтра я вам подзвоню і повідомлю, чи доведеться монсеньйорові Зербіні відправити недільну месу.

– Наказати Альдо подати автомобіль?

– Немає потреби, Дієго. Лягайте собі спати.

Давіно квапливо вдягався, водночас подумки проказуючи молитву. Він збагнув, що таємна подорож до Ватикану вимагає звичайного чорного костюма без кардинальського пурпуру чи єпископського хреста на ланцюгу.

За двадцять хвилин до дванадцятої він вийшов зі свого дому на П’яцца-Сан-Джованні, повернув на віа Церретані, в кінці взяв праворуч і поспішив повз ряд маленьких готелів на віа Панцані. Задихавшись, він перебігав П’яцца- делль-Уніта-Італьяна.

Він навіть не помітив чорного автомобіля, що на великій швидкості виїхав зі стоянки. Почув тільки скрегіт коліс, коли той завертав. Кардинал Давіно обернувсь, і його засліпило фарами. Потім ударило.

Автомобіль понісся на П’яцца-делла-Стаціоне й зник у вулицях за вокзалом.

Райєн дізнався, що кардинал Давіно загинув в автокатастрофі. Він не надав цій новині особливого значення, поки не прочитав ранкові газети. В більшості газет зазначалося, що це була звичайна дорожня пригода, очевидно, з вини п’яного водія, однак найдоскіпливіші запитували: а що робив кардинал католицької церкви у п’ятницю опівночі коло вокзалу, вдягнутий у сутану простого священика? Одна газета цитувала отця Дієго Маркузі, його особистого секретаря, який повідомив, що тієї ночі, десь о пів на дванадцяту, до кардинала дзвонили з Апостольського палацу; Апостольський же палац начисто все заперечив.

Райєн подзвонив до отця Маркузі. Невтішний священик підтвердив, що справді відповідав на дзвінок з Апостольського палацу чи принаймні від людини, яка твердила, що телефонує звідти.

Райєн уже не знав, чому й вірити.

РОЗДІЛ 12

Можайська виправно-трудова колонія, одна з двох у Московській області, призначалася для злочинців віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. Бабакін сподівався, що не зазнає чергової невдачі. Минулого тижня він забракував двох кандидатів, а час квапив.

У Можайську, за сто десять кілометрів на захід від столиці, за дерев’яним парканом колонії лежав густий сніг.

Два охоронці провели Бабакіна через двері з міцними засувами. На земляній смузі між внутрішньою та зовнішньою огорожами снігу не було. Вздовж смуги тягся колючий дріт під напругою. Щотридцять метрів на огорожі висіли написи: «Заборонена зона! Не підходити».

Комендант табору майор Олег Васютін обережно позирав на Бабакіна крізь скельця окулярів у металевій оправі.

Він не знав, чи чекати йому нагани за те, що він не досить суворий, чи за те, що надто суворий. Бабакін його заспокоїв.

– Ви тільки хочете зустрітися з одним із наших хлопців? – з полегкістю запитав Васютін. – А чого ж, товаришу генерале. Скажіть, хто це, і я відведу вас до його барака.

– Плісецький, – сказав Бабакін, – Сергій Іванович.

– А... – зітхнув майор. Він не любив зайвих проблем. – Боюся, Плісецький в ізоляторі...

– Тим краще, – сказав Бабакін. – Я зможу побачити його перед розмовою.

Васютін провів Бабакіна повз шість довгих низьких бараків. У кожному з них був загін на шістдесят-сімдесят в’язнів, які спали там на залізних двоповерхових нарах. Розподіл по бараках мав виховувати в ув’язнених певну групову гордість, а також був добрим засобом контролю. Як усі радянські теорії перевиховання злочинців, і ця провалилася в першій частині, але цілком успішно здійснювалась у другій.

Охоронець відімкнув два замки ізолятора. Васютін відкрив дверне вічко і пропустив Бабакіна подивитися.

Бабакін побачив гарного юнака з густими русявими кучерями. Нова «гуманна» політика Верховної Ради дозволяла тепер не стригти в’язнів під машинку. Плісецький був у чорній табірній куфайці з номером на нагрудній кишені. Бабакін кивнув і закрив вічко.

– Розкажіть мені про нього.

– Він завдає нам чимало клопоту, – почав Васютін. – Вісімнадцять років. Народився в Ленінграді. Син балерини Кіровського театру Ніни Плісецької. Батько покинув їх, коли хлопцеві було всього два роки. Мати душі не чула в хлопці, хотіла, щоб він теж танцював. Послала його вчитися до Вагановського училища, але його відрахували нібито через брак музичного слуху. А насправді – тому, що з ним завжди були клопоти. Плісецька переїхала до Москви, почала викладати в балетній школі при Великому театрі і допомогла Сергієві туди вступити. І звідти його виключили з тієї ж самої причини. Після того Плісецька розпрощалася з мрією про балетну кар’єру для свого сина й почала навчати його французької мови, – знаєте, вона наполовину француженка, – щоб він міг дістати якусь добру роботу в «Інтуристі». Його виключили з інституту за розбещення неповнолітніх. А невдовзі засудили по статті двісті шостій: спокусив, а потім пограбував «голубого».

– А чому він зараз в ізоляторі?

– «Наколов» ще молодшого хлопця.

Васютін повісив шинелю коло дверей кабінету й запросив Бабакіна сідати.

– Невідомо, що тепер робити, – признався він. – Ніколи не знаєш, скільки стукачів серед твоїх власних людей. До Верховної Ради хтось послав анонімку, ніби я негуманно поводжуся з в’язнями.

Бабакін співчутливо кивнув.

– Скільки сидить Плісецький у шізо?

– Три дні. Але це вже його друге порушення, тому я посадив його на дев’ятий режим. Тепер він оголосив голодівку. А що б ви порадили, товаришу генерале?

Бабакін відхилився назад у кріслі. На його обличчі з’явилася посмішка.

– Не треба дозволяти, щоб в’язень завдавав собі шкоди, майоре. Тому раджу вам нагодувати його силоміць. – Він поглянув на годинник. – Наприклад, за п’ятнадцять хвилин. І не панькатися з ним. Ясно?

Васютіну подобався цей генерал КДБ. Він підняв трубку.

Бабакін спостерігав крізь віконце з простої вифарбуваної набіло кімнати для допитів. Міцно тримаючи Плісецького під лікоть, сержант затяг його до кімнати. Гарне хлопцеве личко морщилося від люті. Два охоронці, черговий офіцер і майор Васютін ішли слідом. У кімнаті на них чекали лікар і медсестра в білих халатах. Сестра тримала глибоку миску з безбарвною потравою й гумовий шланг.

Васютін кивнув. Лікар відкашлявсь і заявив:

– Плісецький, порядок вимагає силоміць годувати тих, хто оголошує голодовку.

Голубі очі спалахнули.

– Самі їжте це гівно.

– Плісецький, – сказав лікар, – ти знову відмовляєшся їсти, і, щоб зберегти твоє життя, ми нагодуємо тебе силоміць.

Сержант і охоронець посадили Плісецького на стілець. Другий охоронець схопив його за кучері й відкинув назад голову. Лікар узяв шланг і спробував устромити його в зціплені зуби хлопця. Коли це не вийшло, лікар узяв зі столу, де лежали медичні інструменти, залізний шпатель. Він спробував розчепити ним Плісецькому зуби, а сестра стояла напоготові з двома металевими пластинками, щоб закріпити їх у розкритому роті. Плісецький випручався й копнув лікаря в пах.

– Ну що ж, – сказав Васютін. – Підемо іншим шляхом. Його улюбленим.

Плісецького, який виривався й верещав, сержант і два охоронці потягли на тапчан і поклали долілиць. Черговий офіцер здер з нього штани. Лікар охоче набрав їжу в клізму.

Запомпувавши в хлопця всі два літри, лікар відступив, але не досить швидко, тож фонтан бурої рідини з ануса шпунув просто на його білий халат.

Васютін розхвилювався, чи не переборщили, й подався до Бабакіна.

Той схвально кивнув.

– Хай півгодини посидить у власному гівні, потім помийте його, видайте чистий одяг і приведіть до кабінету.

– До тебе важливий відвідувач із Москви, – сказав Васютін, коли сержант привів почищеного Плісецького.

Плісецький ще бадьорився, але вже не так самовпевнено, як раніше.

Бабакін рукою попросив Васютіна вийти, тоді звернувся до в’язня:

– Comment ça va?

– Va te faire enculer. Salaud^[14], – відповів юнак.

– Ти чудово говориш, – щиро сказав Бабакін по-російському, – але мова тебе звідси не вирятує.

– А що вирятує?

– Співпраця.

Плісецький з цікавістю подивився на важливого відвідувача, який не намагався його залякувати.

– Яка? – запитав він.

Бабакін задумливо зчепив пальці.

– Це включає щось таке, що тобі сподобається. Крім того, це дуже патріотично.

Плісецький неспокійно засовався.

– Треба, – сказав Бабакін, – загнати в гузно одному типові за матінку Росію.

– Ви це серйозно?

– Думаю, ти не надто віруючий? Не проти вчинити насильство над служителем святої церкви?

Плісецький зневажливо пхикнув.

– Виконаєш завдання добре – і знайду тобі роботу, де ти кайфуватимеш на всі сто, вдячна держава за все заплатить. Шовкові сорочки, імпортний одяг, усе, що захочеш, у розумних межах. – Бабакін нахилився вперед. Тепер його очі були холодні. – А як підведеш – знов опинишся на дев’ятому режимі і, гарантую, не побачиш жодного голого гузна до кінця свого життя.

– Коли братися до діла?

– В цю суботу. У Ленінграді.

РОЗДІЛ 13

Остання аудієнція кардинала Демера в папи затягувалась. Гоффман уже прибрав на своєму столі й пішов до кухні побалакати з сестрами. Райєн наводив лад у своїх паперах, коли до секретаріату постукав Демер.

– Як минули переговори в Ленінграді, ваша превелебносте? – запитав Райєн.

– Переговори?.. – Демер, здавалося, думав про інше. – Можна сісти?

– Звичайно, ваша превелебносте! – Райєн кивнув на стілець у кутку. Вигляд Демера його вразив. Не лишилося й сліду від естета, гумориста. Згасле обличчя, гумові губи під довгим носом, налиті кров’ю очі.

– Боюся, що в діалозі між католицькою і російською православною церквами немає прогресу, – сказав Демер, ніби звертаючись до килима. – Атмосфера була напружена, це ускладнювало справу... Ніхто не знав, скільки православних є підпільними католиками і чи вони якось виявляють себе. Цього не знали ми, і ясно, що цього не знають навіть у Раді в справах релігій.

Він замовк.

– Чим же все скінчилося, ваша превелебносте? – запитав Райєн. – Ви торкались України?

– України? – Демер ніби повторював звіт, до якого вже втратив цікавість. – Митрополит Мінський Микола черговий раз повторив стандартну заяву, нібито віруючі України добровільно розпустили українську католицьку церкву в тисяча дев’ятсот сорок шостому році й повернулися в лоно православ’я. Він погодився, що не може бути дискримінації щодо теперішніх українських католиків, але заявив, що вони не мають законних прав на храми чи іншу власність в Україні, а захоплення собору святого Юра спричинило тяжкі негативні наслідки для взаємин між католиками й православними.

– Чи хтось поставив це під сумнів? – запитав Райєн.

Демер підвів голову.

– Джеймсе, ви зробите мені одну послугу?

– Звичайно, ваша превелебносте.

– Спробуєте переконати святого отця прийняти мою відставку? – Демер зітхнув.

– Ваша превелебносте, я... я не розумію...

– Сьогодні я подав йому прохання про відставку, та він мені відмовив. Сказав, що я повинен працювати.

– Але чому...

– Він сказав: якщо мене замінить хтось інший, то російська православна церква розцінить це по-своєму.

– Я хотів спитати: чому ви хочете у відставку?

Кардинал Демер затулив обличчя руками.

– Якщо я лишуся, це поставить святого отця в... це зробить його вразливим. – Він підвів голову. В його очах світилося благання. – Я мушу повернутися в монастир, Джеймсе. Навіть більше того – стати відлюдником, для спасіння власної душі.

РОЗДІЛ 14

Очі генерала Благова звузилися.

– Це забрало вже надто багато часу.

Закинувши ногу на ногу, Бабакін розваливсь у кріслі по другий бік від великого столу голови КДБ.

– Не думаю, що три місяці – великий термін, якщо ми хочемо цього разу не зірвати справу.

– Коли?

– Восьмого грудня.

Благов спохмурнів.

– Ви мені не про все доповідаєте.

– Про що доповідати? Ви сказали, що хочете, аби це сталося до кінця року. Восьме грудня – найкращий день. Вам пощастило – я вчасно завершив підготовчу роботу.

Благов не любив, коли хтось напрошувався на похвали, особливо в таких важливих справах.

– Що таке восьме грудня?

Бабакін усміхнувся:

– Свято Непорочного зачаття.

– Що-що?

– Цього дня католицька церква відзначає унікальний у людській історії випадок, коли Матір Божа зачала, незаплямована гріхом.

– Не бавтеся зі мною в ці ігри, Бабакін. Кінчайте теревені й викладайте план. – Благов узяв олівець і розгорнув записника.

Бабакін сидів незворушно.

– План має певний поетичний нюанс, і я хочу, аби ви його відзначили. В свято Непорочного зачаття папа їде на Сицилію, щоб помолитися коло статуї Пречистої Діви, що плаче.

Благов відірвався від записника.

– У тисяча дев’ятсот п’ятдесят третьому році, – вів далі Бабакін, – алебастрова скульптура святої Марії, присвячена її чудотворній появі у Фатімі, почала плакати. Це тривало три дні. Архієпископ Сіракузький призначив комісію дослідити це явище. Опублікували хімічний аналіз рідини, яка текла з очей алебастрової фігури, і довели, що вона мала той самий склад, що й людські сльози. За три місяці церква проголосила це чудом.

– Я сказав, що не хочу слухати нісенітниць, – застеріг Благов.

– Ми підходимо до поетичної частини, яка має вам сподобатись. Розумієте, оголосили, що причина плачу полягала в тому, що папа не зміг виконати вимогу Пречистої Діви Фатімської – привести до її непорочного серця Росію і так об’єднати всіх світових єпископів і врятувати світ від комунізму.

– Який конкретно план?

– Коли папа молитиметься біля статуї, вона знову заплаче. Але цього разу сльози будуть із чистої вибухівки й перенесуть його святість та декількох його блаженних супутників просто до рук Святої Діви на небеса.

Благов спохмурнів.

– Сліди не приведуть до Кремля?

Бабакін похитав головою.

– Ви чули про заплакану статую?

– Певно, що ні.

– Мало хто чув про неї за межами Південної Італії. Ні, товаришу генерале, це буде суто італійська справа. Її бере на себе мафія. Мотиви – папа засудив її діяльність, пригрозив відлучити всіх мафіозі від церкви й заборонити ховати їх за католицьким обрядом. Для вас це нічого не значить, але на Сицилії похорон хрещеного батька без повного католицького ритуалу все одно, що в нас похорон генерала без військових почестей.

– Наскільки надійні ці люди?

Бабакін витяг з портфеля газету «Маніфесте» й поклав на стіл. У ній було фото мертвого кардинала Давіно.

– Я випробував їх на мокрому наїзді. Вони знищили кардинала Давіно за моєю вказівкою.

Благов глянув на фотографію й на італійський текст, якого не розумів.

– Чому саме його?

Бабакін знизав плечима.

– Хотів перевірити, чи вони зможуть убити високопоставленого клірика й надійно замести сліди. Я не хотів жодного зв’язку цієї жертви з римською курією чи з кимось на Сицилії. А крім того, кардинал Давіно не відігравав ніде жодної ролі.

Благов кивнув головою.

– А що вони з цього матимуть? Позбудуться персони, яка їм трохи дошкуляє, та й годі?

– Два мільйони американських доларів золотими зливками. Ви маєте підписати цей дозвіл, щоб наш державний банк переказав золото на рахунок фінансового банку Флоренції. Як тільки вони зроблять свою роботу, золото надійде за призначенням.

Благов вивчав документ.

– Це купа грошей.

– Я певен: якщо папа припинить свою підривну діяльність на Україні, Президентська рада визнає, що справа варта заходу.

Благов підписав документ.

– Ще якісь неясності, товаришу генерале?

Очі Благова знову звузилися.

– Хто ще знає про цей план?

– Ніхто. Я зробив усі розпорядження особисто. Подумав, що ви не хотіли б, щоб така справа йшла нормальними каналами.

Благов пильно подивився на чоловіка, якого підозрював у тому, що він хоче його підсидіти. Мабуть, підозри необґрунтовані. Він повільно кивнув.

– Добра робота, генерале Бабакін. Дуже добра. – Він нахилився вперед і втупив погляд у Бабакіна. – Ніхто не повинен знати. Беру на себе всі пояснення, якщо знадобляться. Розумієте?

– Ви – господар. Отже, восьме грудня?

Благов уперше всміхнувся.

– Свято Непорочного зачаття.

РОЗДІЛ 15

Літак «Аліталії», яким прибув Луїджі Бергантіно, приземлився в «Шереметьєві-2», найсучаснішому з п’яти московських аеропортів.

Коло літака прибулого зустрів чоловік у довгому шкіряному пальті. Він провів його повз паспортний контроль за митницю й запросив до «волги», яка стояла коло входу в аеропорт.

З аеропорту машина виїхала на Ленінградське шосе, яке тепер мало горду назву «Автострада М10». Але не поїхала далі Ленінградським, а звернула праворуч, на кільце.

– Щось трапилося на дорозі? – запитав Бергантіно.

– Ні, нічого особливого.

Монотонні снігові поля навкруги не давали змоги зорієнтуватися. Та Бергантіно збентеживсь, коли машина проминула перехрестя з дорогою МІ, яка йшла з заходу, тоді з М3, що вела від «Внукова-1» і прямувала далі на південний захід.

Невдовзі після перехрестя з М3 машина зійшла з кільцевої траси і поїхала вузькою засніженою дорогою крізь густий засипаний снігом ліс. Великий лиховісний знак: «Стій! Заборонена зона! Територія водосховища», – був добре вичищений від снігу.

Через двісті метрів під’їхали до міліцейського посту. Машина припинилася, та її пропустили далі. Ще за триста метрів дорога закінчувалася невеликою круглою клумбою зі стоянками обабіч та високою залізною огорожею з трьома рядами колючого дроту вгорі. Коло брами машина пригальмувала. На будці біля воріт висіла табличка, на якій золотистими літерами було викарбувано: «Науково-дослідний центр». Солдат КДБ у шапці-вушанці, шинелі з голубими петличками на комірі та в чоботах узяв у супутника Бергантіно буру пластикову картку. Охоронець із автоматом Калашникова через плече зазирнув до машини, щоб перевірити, чи обличчя водія таке, як на фотографії, а тоді вивчив перфоровані коди на картці.

Бергантіно занервувався.

– Куди ми їдемо? – спитав він.

– Усе нормально, – відповів його супутник.

Бергантіно хвилювався дедалі більше.

Машина проїхала ворітьми повз засипані снігом газони та клумби. Попереду стояв семиповерховий у формі трикутної зірки будинок зі скла й алюмінію. Його вікна були обкладені голубим туфом. Бергантіно ще не бачив дослідного центру з такою кількістю складних антен на даху.

Він увійшов услід за своїм мовчазним супутником подвійними скляними дверима у великий оздоблений мармуром вестибюль. На вході перепустку супутника вивчали ще пильніше, ніж на воротах. Бергантіно помітив бюст Фелікса Дзержинського. Клумби надворі, звичайно, замерзли, але тут, усередині, коло бюста засновника радянської таємної поліції, стояли свіжі квіти.

Бергантіно повели повз газетний кіоск до ліфтів, які розмістилися по центру. За ними було кафе, але Бергантіно утратив апетит.

Вийшли з ліфта на другому поверсі. Тут знову довелось показувати черговій перепустку бурого кольору. За черговою стояв озброєний солдат КДБ. Вона подзвонила. Через п’ять хвилин мовчазного чекання з бічного коридора вийшла приваблива елегантна жінка.

– Будь ласка, йдіть за мною, – сказала вона.

Бергантіно пішов навіть з якоюсь радістю. Адже він побачив першу усмішку після того, як попрощався зі стюардесами «Аліталії».

Жінка постукала в двері й, не чекаючи відповіді, увійшла досередини.

– Заходь, Луїджі, сподіваюсь, ти добре долетів.

– Було б ще краще, якби супровідник повідомив мене, куди я лечу, – поскаржився Бергантіно.

Бабакін здивувався.

– Ти надіслав сигнал, що хочеш бачити мене негайно.

– Я тут ніколи не бував.

– У мене є кабінет на Луб’янці, але все Перше головне управління, за винятком дванадцятого відділу вже давно переїхало до Ясенева. Хочеш кави?

Бергантіно неначе прорвало.

– Ти обіцяв мені, що не буде ніякого насильства! Я ж ясно казав – не хочу мати нічого спільного з насильством! Ти обіцяв!

Бабакін був незворушний.

– Одна річ зруйнувати кар’єру Цінглера – це й так досить погано, але вбити Давіно...

Бабакін дав час бурі вщухнути.

– Ти маєш допомогти мені припинити вбивства, Луїджі, – тихо промовив він. – Він планує щось навіть гірше. Ти єдиний можеш запобігти цьому.

– Про кого ти говориш? Хто «він»? Президент?.. Я тобі не вірю.

Бабакін підійшов до трійчастого вікна й поглянув на снігові поля, сосновий ліс, Ленінські гори на обрії й хмарочос Московського університету, що нагадував весільний торт з високим шпилем, який ні з чим не можна сплутати.

– Ти тут, а не на Луб’янці, головним чином тому, що це одне з небагатьох місць, де можна спокійно поговорити. – Бабакін одвернувсь од вікна. – Генерал Благов планує вбити папу.

– Тоді зупини його! – сказав Бергантіно.

Бабакін запросив його до двох низьких чорних шкіряних крісел і почекав, доки він сяде, тоді й сам сів край свого столу.

– Якби це була офіційна операція КДБ або якби я мав якісь докази, тоді б я спробував, – сказав Бабакін. – Повір мені, Луїджі, я б спробував. Пішов би до Президента. Як я тоді казав, він хоче вести з папою переговори, а не вбивати його. Але я не маю доказів.

– Ти хочеш сказати, що голова КДБ сам щось планує. Не вірю. Що за цим стоїть? Хто його підтримує? Коли мішень за межами Радянського Союзу, він має залучати Перше головне управління. Ти сам знаєш.

Бабакін говорив спокійно.

– Все, що я знаю, Луїджі, це те, що я передав твої оцінки про можливих наступників папи Благову. Тоді я прочитав про викрадення паперів Цінглера. Чесно кажучи, я не надав цьому значення. Ти сам добре знаєш – Цінглер не популярний у Римі, і понад десяток чоловік з радістю передали б пресі документ, щоб дискредитувати його. Та коли дізнався про смерть кардинала Давіно, я почав цікавитись. Благов заперечував будь-яку причетність зі свого боку. Але якщо це зробив не я, тоді це його робота. Він не залучав жодного агента нашого управління, мені було б відомо. Я дізнався, що відділ по боротьбі з наркотиками Другого головного управління та московська міліція розшукували одного наркокороля. Можна подумати, нічого особливого, за винятком того, що наказ надійшов од Благова, і саме цей бандит переправляє героїн мафії на Сицилію. В мене є надійні люди, яких я попросив розвідати ситуацію. Один з них розповів мені таке. Хтось нібито чув, як цей наркокороль хвалився в ресторані «Черьомушки», що його люди прибрали в Італії кардинала, та це – забавка в порівнянні з тим, що вони планують у себе вдома восьмого грудня.

– Святий Боже, – сказав Бергантіно, сидячи на краєчку крісла, - це ж менше, ніж за тиждень!

Бабакін безпорадно опустив руки.

– Я не можу звинувачувати голову КДБ на підставі чуток, які дійшли через треті руки. Може, навіть брехливих...

– Але якщо ні?..

– Луїджі, я обіцяв тобі: ніякого насильства. Ти маєш допомогти мені дотримати обіцянки.

– Як?

– Знайди Райєна. Попередь папу.

Бергантіно вгруз у крісло.

– Товаришу...

– Що?

– Пробач, що я звинуватив тебе в...

– Не турбуйся, Луїджі. Час від часу ми всі страждаємо від перенапруження.

РОЗДІЛ 16

Голос на другому кінці дроту звучав стурбовано.

– Які в папи плани на післязавтра?

– Думаю, такі, як і завжди, – сказав Райєн. – Але заждіть хвилинку... – Він поклав трубку й поглянув у розклад. – Ні, Луїджі, я помилився. Того дня він виїжджає на Сицилію...

– Нам треба зустрітися, – перебив його Бергантіно. – Якнайскоріше.

– Наступні кілька днів це буде важко...

– Це питання життя і смерті.

Райєн повертався у Ватикан Брамою святої Анни, руки в кишенях, голова понурена. Почуття вини перед Дайяною, якій він не повірив, підігрівало його рішучість будь-що захистити святого отця. Луїджі не знав нічого про жодного агента «Іуду» в Апостольському палаці, однак те, що він сказав, справді підтверджувало, що в Палаці є зрадник й існує змова з метою вбити папу.

Після обіду Райєн пішов до папської приватної каплиці. Він поглянув на стражденне обличчя Мадонни й запитав, що йому робити. Папа не хотів скасувати візит до Сіракуз. Гоффман палко підтримував папу. Він сказав, що жоден папа не повинен боятися земних сил. Святий отець пообіцяв архієпископові та віруючим Сіракуз їх відвідати. Пообіцяв Пречистій Діві помолитися коло її чудотворної статуї. Вона захистить його. Якщо святий отець справді загине того дня, тоді така Божа воля.

Райєнові це нагадувало теологічні дебати на зразок: «Якби Господь хотів, щоб ми літали, він би дав нам крила».

Він подумав, чи зможе коли збагнути східну ментальність. Ікону Богоматері праворуч од вівтаря ніколи не могли намалювати на Заході. Тільки людина зі Сходу. Він зупинився. Тільки людина зі Сходу зможе переконати папу не їхати до Сіракуз. Варто спробувати.

Він вийшов з каплиці й поспішив до вестибюля і далі – до Третьої лоджії. Проминув секретаріат і пішов просто до кабінету монсеньйора Ботоне.

– Я маю негайно побачити його велебність.

Ботоне ще дужче насупив своє личко розбещеного херувима.

– Як правило, отче...

Райєн не звернув на нього уваги, постукав у двері й зайшов до кабінету архієпископа Корчана.

РОЗДІЛ 17

Кирилін нервував.

Як і обіцяв Бабакін, українські демократи погодились відкласти до Нового року переговори про передачу всіх церков і майна, захопленого 1946 року. Але на зустрічі між католицькою та православною церквами в Ленінграді керівники російської православної церкви висунули вимогу, щоб їм повернули собор святого Юра, захоплений українськими католиками. Ця вимога спровокувала українців захопити ще кілька російських православних церков.

Ситуація виходила з-під контролю.

А тепер генерал Благов зайшов до його кабінету й оголосив, що, як і наказувалося, він збирається невдовзі ліквідувати причину української проблеми.

Кирилін зняв трубку, набрав номер і сказав:

– Я буду на другу годину.

Свіжий сніг припорошив ялини коло кремлівського муру й укрив газони, квітники та доріжки Олександрівського саду. Навіть обеліск обліпило снігом.

Бабакін потер руки в рукавичках.

– Стояти захолодно. І надто ми помітні. Давайте прогуляємося.

Кирилін, зігрітий хутряною шапкою і довгим теплим пальтом, підбитим хутром, не почувався особливо помітним. Він рушив слідом за Бабакіним доріжкою під мостом між Троїцькою та Кутаф’їною вежами, а потім з південного боку саду повз Боровицьку браму.

Вони попростували вниз повз Водозвідну вежу до Кремлівської набережної. Зима цього року видалася рання.

Тепло вдягнені чоловіки ловили рибу на кризі замерзлої річки. Дехто довбав у льоду ополонку, багато хто чекав, доки почне клювати, а тим часом курив чи перемовлявся з сусідами. Дерева попід кремлівським муром стояли голі й уже не заступали самого муру, яскраво-червоного проти білого снігу. За муром виднівся Великий Кремлівський палац, над яким височіла дзвіниця Івана Великого, золота баня якого сяяла на тлі блідо-голубого неба. Європейська елегантність будівель понад Невою і ленінградських палаців не приваблювала Кириліна. Москва була єдиним містом у світі, де він почувався вдома, а надто взимку, коли сніг увиразнював магію кольорів.

– Пора його закривати, – сказав Бабакін. – Це екологічне більмо на оці.

Кирилін подивився праворуч у бік Великого Кам’яного мосту, яким машини їхали у вісім рядів від Боровицької площі на південний берег. Далі за мостом густа пара піднімалася, наче з пекельного дна. Великий відкритий басейн «Москва» з підігрівом води побудували вже після того, як фундамент запланованого Сталіним гігантського Палацу Рад розвалився. Божа кара, казали віруючі, за зруйнування Сталіним чудового храму Христа Спасителя, що стояв на цьому місці.

Магія враз розвіялась.

– Що, в біса, діється? – запитав Кирилін. – Благов сьогодні хвалився, що ліквідує причину української проблеми. Я запитав його, коли, а він тільки сказав, що на свято Непорочного зачаття.

– Цебто завтра, – усміхнувся Бабакін. – Я саме хотів вас поінформувати.

Кирилін слухав, а Бабакін пояснював йому, як має реагувати Президент на події наступного дня.

РОЗДІЛ 18

Зранку в день свята Непорочного зачаття Райєн збагнув, що не здатен зосередитися на справах. Його хвилювання не поменшало від урочистої появи монсеньйора Ботоне, який оголосив, що архієпископ Корчан хоче зустрітися з ним на предмет передачі конфіденційних документів до агентства АНСА.

Архієпископ Корчан був при повному параді й мав дуже похмурий вигляд. Ботоне, кинувши на Райєна погляд, яким тюремник, мабуть, обдарував би в’язня, передаючи його катові, зачинив за ним двері.

Корчан сидів за столом під портретом папи.

– Чи ви будь-коли передавали якісь документи службовцеві АНСА або ще комусь, хто міг би передати їх до АНСА? – запитав він.

– Ні, ваша велебносте.

– Я так і думав, – сказав Корчан, щось занотував собі й згорнув теку. Тоді підвівся, скинув свою шапочку, зняв пелерину і затяг високе вікно жовтими шторами.

– Думаю, ви хочете побачити новини.

Він розсунув дверцята горіхової шафи навпроти вікна; там виявився телевізор.

– Будь ласка, Джеймсе, сідайте, – запросив архієпископ Райєна.

Райєн побачив останні хвилини дубльованого по-італійському американського телесеріалу «Даллас», а потім дівчина, наче з того ж таки «Далласа», радісно засяяла, рекламуючи нову зубну пасту. Коли після пасти зазвучали позивні денних новин, Корчан стиснув пальцями хрест, який висів у нього на грудях.

Пішов перший сюжет.

– Вибух потряс Сицилію, – повідомив жіночий голос.

На екрані з’явилися картини руйнації. З-під уламків, що лишились од вівтаря, лікарі «швидкої допомоги» виносили людей, а поліція й карабінери намагалися стримати натовп.

– Менш ніж півгодини тому, – вів далі голос на тлі картинки, – вибухом у сицилійському місті Сіракузи вбито двох і поранено кількох людей. Здається, відвернено значно гіршу трагедію завдяки тому, що папа римський скасував сьогодні вранці свій візит з причини важкої застуди. Вибух стався коло статуї, відомої під назвою Мадонни Сіракузької, що плаче, саме в той час, коли папа мав молитися коло її підніжжя. – Про бомбу не надходило попереджень, і поки що жодна організація не взяла на себе відповідальності за вибух. Поліційні експерти перебувають на місці подій і досліджують руїни...

Корчан вимкнув телевізор.

– Що ж, Райєне, здається, ви мали рацію, звірившись мені, а я мав рацію, поклавшись на вас.

Райєн онімів. Горе від видовища мертвих і поранених змішувалося з полегкістю, що життя святого отця врятовано. Але смерть була близько.

– Як вам пощастило вмовити його, ваша велебносте?

Корчан знизав плечима.

– Я пояснив йому так, щоб він зрозумів. Мабуть, вам краще піти до нього і розповісти, що сталося.

– Ви думаєте, це пов’язано з оприлюдненням паперів кардинала Шнглера?

Корчан знову знизав плечима.

– Хто його знає...

Гоффман якось дивно глянув на Райєна.

– У святого отця застуда. Він у ліжку.

– Ви чули про бомбу?..

Гоффман кивнув.

– Сестри чули по радіо в кухні й зразу прибігли до мене. Поки вас не було, телефонував сеньйор Бергантіно. Він просив вас передзвонити до нього.

– Казимєжу, ми завдячуємо життям папи саме сеньйорові Бергантіно.

Брови Гоффмана злетіли вгору.

– Справді?

– Це він сказав Мені... – Райєн не закінчив речення.

– Все надто складно, Джеймсе. Будьте обережні. Дуже обережні.

– Але, Казимєже, святий отець збирався...

– Просто будьте обережні, Джеймсе.

Райєн сказав:

– Я вам дуже вдячний, Луїджі.

Луїджі Бергантіно кивнув. Жоден з них не звертав особливої уваги на курчат під перцевим соусом, яких їм подав у «Раселлі» Паоло, але Бергантіно багато пив.

– Я такий радий, що ми вчасно все виявили. Могло статися... – Він знову долив собі. – Радянський Президент хоче владнати українську справу раз і назавжди. Віч-на-віч із папою.

– Як? – запитав Райєн.

– Просто. Хоче, щоб папа приїхав до Москви. Вони розв’яжуть проблему разом. І ні римська курія, ні Центральний Комітет не зможуть стати на заваді.

Райєн узяв келих і відкинувся на спинку крісла.

– Луїджі, – почав він повільно, – мушу вам сказати, що в Апостольському палаці є близькі до святого отця люди, які з підозрою ставляться до останніх подій. Вважають, що все підлаштовано.

– Що ви маєте на увазі? Як це «підлаштовано»?

– Останнім часом відбуваються дивні речі. Знівечено життя кардиналові Цінглеру, за дивних обставин загинув кардинал Давіно... – Райєн не згадав про кардинала Демера, який домагався відставки. – Та й ще багато чого такого. Тепер радянський Президент попереджує папу про замах, який мала здійснити його власна спецслужба, а тоді запрошує святого отця до Москви...

Бергантіно звів очі вгору.

– Духовні князівства встановлює й підтримує Бог, і тільки необачна та зухвала людина береться їх обговорювати.

– Як ви сказали?

– Це з Макіавеллі, «Володар». Досить прямолінійна книжка. Тобто настільки прямолінійна, як воно є в житті. Замах організували певні кола КДБ без відома Президента. Якщо ви мені не вірите, дивіться завтра новини.

На вечерю, як завжди, був суп і яблуко. Корчан наполягав, щоб святий отець залишався в ліжку, але папа захотів подивитися телевізор, як перед тим запропонував Райєн. І не був розчарований.

Знову на самому початку йшла головна новина.

– Сьогодні з Москви надійшла сенсаційна звістка...

На екрані показали радянського Президента, що звертався до переповненого залу Верховної Ради. Російський голос стих і стало чути лише італійський переклад:

– Мені представлено докази, що голова Комітету державної безпеки особисто дав наказ убити одного з визнаних світових лідерів, якого я, а також усі миролюбні громадяни Радянського Союзу, глибоко поважаємо за непохитну відданість справі миру й утвердженню людських прав, побудованих на спільних духовних цінностях усіх європейців, як Заходу, так і Сходу. Немає виправдання цій акції, особливо в той час, коли ми намагаємося перейти від авторитарного до правового суспільства. Генерала Благова звільнено з посади, і він до закінчення слідства перебуває під домашнім арештом. Запевняю парламент, що хоч золоті мільйони, які генерал Благов переказав за кордон, фінансуючи цю операцію, мабуть, повернути не пощастить, я і новий голова КДБ подбаємо про відновлення законності в діях нашої служби безпеки.

Картинка змінилася, й ось уже на екрані репортер на тлі холодної московської ночі. Освітлені кремлівські вежі, палаци та церкви по той бік замерзлої річки скидаються на казковий замок, а ще вище проти чорного неба сяє п’ятикутна рубінова зірка.

– Це передано радянським телебаченням менш як годину тому, – заговорив репортер. – Москва гуде від чуток про те, хто цей лідер, який мав стати мішенню вбивць. Представник Міністерства закордонних справ Ігор Чурбанов відмовився конкретизувати заяву Президента, але західним кореспондентам ясно, що йдеться про папу римського. Тільки вчора...

Гоффман кивнув.

– Здається, цьому радянському лідерові можна довіряти.

РОЗДІЛ 19

Олівець тріснув у руках Кириліна. Він навіть не помітив, як зламав його. На столі лежали «Правда», «Известия», «Труд», «Аргументы и факты» та багато інших газет, і в кожній – фото знеславленого генерала Благова. Кирилін згадав дружину генерала, невисоку дебелу жінку в спідниці з барвистим малюнком, яка була з Благовим на бенкеті у Георгіївському залі невдовзі після того, як Благова призначили головою КДБ.

Кирилін якийсь час вагався, нарешті, підняв трубку зеленого телефону, набрав номер і сказав:

– Давайте на другу годину.

– Не вийде, – відповіли на тому кінці, – завірюха розгулялася на цілий день. Я сам зайду до вас за півгодини. Є речі, про які вам треба знати.

Завірюха над Красною площею Бабакіна не бентежила. Він пройшов з Луб’янки таємним підземним тунелем, який з’єднувався з цілою системою переходів під Кремлем.

– Я саме думав про Благова... – почав був Кирилін.

– Тільки не треба його жаліти, – перебив Бабакін. Він зручновмостився напроти Кириліна. – Не забувайте, що Благов плів змову з членами Генерального штабу, поки Президент перебував в Америці. Якби ми з вами в критичній ситуації не знешкодили Караванського, в країні почалася б громадянська війна. Саме Благов мав зустріти Президента коло трапа літака. І не думайте, що він би приїхав в аеропорт запросити його в Кунцево на домашню юшку. А ви, – додав він, – викреслювали б палички на стіні камери в Лефортові. Якби вас до того часу не розстріляли.

Кирилін кивнув головою.

– Ми не зможемо розголосити все це на суді.

– Суду не буде.

– Але ж ви сказали порадити Президентові...

Бабакін знизав плечима.

– Життя випереджає навіть мої поради. Генерала Благова, керівника ГРУ, а потім КДБ, знайшли сьогодні вранці мертвого на його дачі. Постріл у голову з малої віддалі.

Кирилін обхопив голову руками.

– О Боже...

– Не турбуйтеся, – сказав Бабакін, – його особистий пістолет лежав на столі коло нього. Для слідства справа ясна, як день.

– Але якщо він був під домашнім арештом...

– Або охорона втратила пильність, або хтось дав йому змогу гідно піти з життя. Ви подбаєте, щоб його вдова дістала добре забезпечення?

– Звичайно.

– Добре. – Бабакін розвалився в кріслі. – Цікаво, хто з членів уряду й Генерального штабу прийде на похорон. – Він усміхнувся. – Ми з вами, однак, матимемо чудове виправдання.

– Не розумію.

– Папа прийняв виклик. Ми летимо до Рима домовитися про деталі його візиту.

РОЗДІЛ 20

Луїджі Бергантіно зупинив свій «фіат» коло напіврозчиненої залізної брами. Він опустив шибку й звернувся до одного з карабінерів, після чого той зайшов у невелику будку й подзвонив.

Спостерігаючи за всім з машини, Райєн намагався приховати свою цікавість. Задня брама вілли Абамелек була прорізана у високій бетонній стіні, яку підсилювали ще й сірі залізні панелі, а нагорі, між зеленими стовпчиками тяглося вісім рядів колючого дроту. За стіною усе надійно прикривали густо посаджені високі дерева. Крім каркання ворони, нічого не було чути. За вузькою, без тротуарів, віа Аурелія-Антіка лежав Вілла-Дорія-Памфілі – великий громадський парк, де любила бігати Дайяна Лоренc.

Брама відчинилась, і машина проїхала між двома самотніми дорійськими колонами. Від них починалася всипана жорствою під’їзна дорога, обабіч якої стояли білі мармурові статуї людей у тогах.

Проминувши ще один заслін з дерев, Бергантіно зупинив машину коло триповерхової вілли в неокласичному стилі, світло-рожевої, з кремовими бордюрами. Усі вікна вілли з цього боку були забрані віконницями. Відкритий бік портика був охищений білою дерев’яною загорожею.

– Полюбляють таємничість, – озвався Райєн.

– Обережність – краще слово, – всміхнувся Бергантіно.

Кремезний росіянин з мізерним запасом італійських слів провів їх до великої блідо-зеленої приймальні.

Бюсти й статуї римської знаті стояли в нішах, на стінах висіли картини, як визначив Райєн, доби Ренесансу. Він мав відчуття, ніби прийшов до картинної галереї, а не на таємну зустріч, про яку домовився з Бергантіно.

До кімнати зайшов молодистий кремезний чоловік з приязним обличчям та великими вухами, за ним ще один, трохи старший і стрункіший, в елегантному сірому костюмі. Він був геть лисий, хоча Райєна найбільше вразили його очі. Йому здалося, що він уже десь бачив це обличчя, можливо, тільки єдину секунду, але не міг пригадати, де.

– Це – отець Джеймс Райєн, – сказав Бергантіно. – Отче Райєн, дозвольте відрекомендувати вам Дмитра Сергійовича Кириліна, помічника Президента Союзу Радянських Соціалістичних Республік з особливих питань і Льва Степановича Бабакіна, який відповідатиме за безпеку візиту.

Райєн потиснув руку спочатку Кириліну, потім Бабакіну, якого привітав з призначенням. Портрет нового голови Комітету державної безпеки, написаний Бергантіно для «Уніти», обнадіював. Він раніше працював на дипломатичній роботі та в розвідці, а тому не був причетний до брутального придушення свободи з боку внутрішніх служб КДБ; сповідував ідеали суспільства, побудованого на засадах прав людини й закону; крім того, його мати була віруючою православної церкви.

– Вип’ємо? – запитав Кирилін італійською мовою. – Це наша традиція.

Райєн одержав до рук чарку горілки.

– За успіх нашої зустрічі, – сказав Кирилін і цокнувся.

Ще після двох тостів усі поглянули на Райєна.

– За поглиблення релігійної свободи в Радянському Союзі, – запропонував Райєн.

Бабакін засміявся. Всі випили.

– Ви бували в Радянському Союзі? – запитав Бабакін.

Райєн почервонів.

– Хотів би поїхати в Росію, – проказав він, тоді виглянув з вікна: – Який у вас чудовий краєвид!

Кирилін розчинив скляні двері північної тераси. Вілла стояла на пагорбі, звідки відкривалась панорама собору святого Петра й Апостольського палацу.

– Господи, – сказав Райєн, – якби ви мали достатньо потужний лазер чи щось подібне...

Бабакін засміявся.

– Що у вас за думки, отче Райєн! Ми тут зібрались обговорювати мирні справи.

– Атож, – сказав Кирилін. – З вашого дозволу, отче, синьйор Бергантіно нас залишить. Сподіваюся, моєї італійської мови вистачить, та якщо нам знадобиться перекладач, то генерал Бабакін чудово володіє вашою мовою.

Райєн сподівався, що чотири чарки горілки не притупили його мозок. Це було найважливіше з усіх його дотеперішніх завдань. В Україні він просто був кур’єром, а тут йому довірено організацію найважливішої місії папи за всю його діяльність на престолі, а можливо, й найважливішого папського візиту нашого століття. Райєн запевнив папу, що дипломатичні навички, засвоєні ним у Гарварді, допоможуть виконати це завдання. Святий отець покладав на нього неабиякі надії. А Казимєж Гоффман сказав, що його візьме під свій захист Божа Матір.

Райєн сидів з двома росіянами за довгим дубовим столом. Він чітко уявляв собі кожен свій наступний крок.

– Його святість був би радий прийняти запрошення до Радянського Союзу в разі, якщо будуть прийняті деякі наші умови.

Росіяни перезирнулися.

– Продовжуйте, будь ласка, – попросив Кирилін.

– Його святість є передовсім духовним лідером католицької церкви, – наголосив Райєн, – і кожен його візит до якоїсь країни – це пастирський візит до католиків тієї країни. Тобто він має відвідати регіони, де найбільше прихильників католицької церкви, – Литву, Латвію й Україну.

Кирилін згідливо кивнув.

– Це можна організувати.

– Важливо також, – вів далі Райєн, – щоб віруючі духовно приготувалися до зустрічі зі своїм верховним пастирем. Така ситуація існує в Литві та Латвії, але не в Україні. Не досить легалізувати католицьку церкву. В Україні мають існувати нормальні церковні структури, які б забезпечували єпископам і священикам можливість виконувати свою місію в цілковитій єдності зі Святим престолом.

– Я не віруючий, отче Райєн, – сказав Кирилін, – тож ви маєте пояснити зрозумілими мені словами, які умови висуває папа з приводу візиту.

Райєн глибоко вдихнув повітря.

– Це означає, пане Кирилін, що, як і всюди, Святий престол повинен мати змогу призначати єпископів в Україні...

– Як це робиться в Америці, – пояснив Бабакін.

Райєн подумав, чи не натякає Бабакін на галас навколо призначення на єпископську єпархію в Ньюарку. Він вирішив пропустити цю репліку повз вуха.

– Єпископи повинні мати право керувати семінаріями й висвячувати священиків, а також відвідувати Святий престол, щоб підтримувати контакти з усією церквою. Священики повинні мати право прилучати до католицької віри всіх охочих. А віруючі повинні мати свої храми.

– Якби ці вимоги були суто релігійними, – сказав Кирилін, – ніяких проблем не виникло б. Президент певен, що перебудова приведе до суспільства, в якому буде гарантовано свободу совісті. Але... – Кирилін раптом посерйознішав. – На жаль, релігія й націоналізм – націоналізм найдеструктивнішого зразка – сплелися в Україні докупи. Президент готовий гарантувати віруючим усіх конфесій можливість дотримувати релігії, яка проповідувала б мир і любов до ближнього.

– Що й робить католицька церква, – сказав Райєн.

– Ми, звичайно, віримо, що папа вважає так.

– Думаю, тепер ви, пане Кирилін, витлумачите свою думку зрозумілими мені словами.

Бабакін усміхнувся.

– Мабуть, я володію італійською трохи краще. Пан Кирилін мав на увазі, що релігійна свобода і вихід з СРСР не одне й те саме. Перше – це пастирські турботи, друге – політика. Президента не влаштує, якщо верховний пастир вищої церкви, відданий справі миру на землі, підживлюватиме націоналізм і сепаратизм, які неодмінно приведуть до кровопролиття. А це тільки посилить критику на адресу католицької церкви з боку ортодоксів у Радянському Союзі. А ми, навпаки, сподіваємося, що папа закликатиме до християнської, братерської любові.

– Це ваші умови? – запитав Райєн.

– Не будемо говорити про умови, – сказав Кирилін, – та сподіваюся, ви оціните акт доброї волі з боку Президента щодо папи. Президент не тільки попередив спробу вбивства, організованого реакціонерами з КДБ, він ще й узяв на себе сміливість публічно викрити їх. І сміливо йде далі, запрошуючи папу до Радянського Союзу і обіцяючи свободу католицькій церкві. Сподіваюся, папа захоче віддячити за цю добру волю.

Настав час скористатися з слабин суперника.

– Папа зможе посприяти радянському Президентові у розв’язанні його проблеми на Україні, – сказав Райєн.

– Він зможе посприяти, – сказав Бабакін, – якщо вгамує кількох екстремістів в українській католицькій церкві. Але в цьому участь папи не обов’язкова. Безпека держави й так підтримуватиметься всіма необхідними засобами.

– Однак, – озвавсь Кирилін, – повна релігійна свобода на Україні можлива лише в межах Радянського Союзу. Це те, що ви маєте переказати папі.

– Ми ще не обговорили повернення українських католицьких церков, захоплених у тисяча дев’ятсот сорок шостому році й переданих російській православній церкві, – сказав Райєн.

– А-а, – зітхнув Бабакін. – На нашу думку, це виключно внутрішня конфесійна проблема, справа, яку повинні владнати між собою православна й католицька церкви. Додам не для протоколу: Президент нічого б не бажав так, як возз’єднання православної та католицької церков. Це б розв’язало всі проблеми й на Україні.

Райєн не вірив своїм вухам і намагався втамувати збудження, поважно киваючи. Його так вразила перспектива покінчити з дев’ятсотлітньою схизмою між західною та східною церквами, що він геть забув спитати нового голову КДБ про агента «Іуду».

РОЗДІЛ 21

Папа збожеволів.

Кардинал Фазоло підвів голову з-над куп паперів і розп’яття в себе на столі і глянув на портрет папи, який висів навпроти. Обличчя на портреті усміхалось, очі світилися цілковитою впевненістю. Апостола Петра, навіть самого Христа в Гетсиманському саду відвідували сумніви, але тільки не верховного Христового владику. Він володів монументальною переконаністю, яку неможливо відрізнити від упертості. Це було щось більше за непохитну віру, це була манія.

Папа просто не розумів, що ввесь світ складається з різноманітних відтінків сірого, а завдання церкви полягає в тому, щоб урешті біле переважило. Для нього існувало тільки біле й чорне. Починаючи з першої посади в секретаріаті, коли йому минав двадцять шостий рік, Фазоло присвятив своє життя тому, щоб виторговувати в комуністів різні поступки, які дали б змогу засіяти зерна католицизму в атеїстичному ґрунті, а далі плекати їх і нарощувати досить глибоке коріння, щоб воно могло вистояти в злигоднях. Як він і сподівався, багатолітня копітка праця тепер починала давати плоди. Із крахом комунізму в Східній Європі церква виявилася єдиною організацією, спроможною заповнити ідеологічний і структурний вакуум суспільства.

І ось тепер праця цілого його життя мала зазнати краху від рук святого отця, який вірив, ніби Божа Матір хотіла, ні – вимагала, щоб особисто він, папа, навернув Росію до істинної віри.

Американський посол при Святому престолі застеріг Антоніо Бенедетті: ЦРУ розкрило, що в Апостольському палаці займає високу посаду радянський агент під кличкою «Іуда». Антоніо сприйняв застереження скептично, Фазоло – навпаки. Він мав уявлення про тих людей і вже давно підозрював, що між дискредитацією Цінглера, загибеллю Давіно та бажанням Демера подати у відставку може бути певний зв’язок. Фазоло негайно попередив папу, але той і слухати нічого не хотів, окрім того, що через три місяці має їхати до Москви. У Москві він збирався запросити всіх православних єпископів на екуменічний собор вселенської церкви з метою посвятити Росію непорочній душі Марії, як це заповідала Пречиста Діва Фатімська.

Фазоло рідко втрачав дар мови. Цей папа діяв за спиною державного секретаря, минаючи всі офіційні канали, провадив таємні переговори з радянським урядом. Отямившись, Фазоло запитав святого отця, чи не могло статися, що ним маніпулюють. Звичайно, відповів папа. Ним маніпулює Божа Матір, яка хоче об’єднати східну й західну церкву, щоб разом вони змогли протистояти приходові Антихриста, як вона пророкувала у Фатімі.

Більше нічого було додати.

Не усвідомлюючи, що підштовхує церкву Сполучених Штатів до розриву з Римом, а відтак до припинення фінансових надходжень, які рятують Ватикан од банкротства, папа був на грані того, щоб остаточно принизити Святий престол – скликати екуменічний собор, на який не приїде більшість єпископів світу. Фазоло не сумнівався, що до Рима з’явиться всього лише жменька православних єпископів і, звичайно, менша половина католицьких, яких нині є чотири тисячі. Ось що то буде за екуменічний собор, скликаний у відповідь на байку, яку розповіла 1917 року десятилітня сільська дівчинка в Португалії. Якщо це безглуздя не зупинити, католицька церква розвалиться. Від Ватикану лишиться збанкрутіла купка фундаменталістів, неспроможна справляти на світ ніякісінького впливу.

І він, член роду Фазоло, безсилий був зупинити все це.

Обличчя так само всміхалося до нього зі стіни, як усміхалося з кожної стіни Ватикану, від кімнати останнього прибиральника до державного секретаря.

Раптом Фазоло підвівся, зваливши крісло, й натиснув кнопку.

– Джованні, піду прогуляюся в саду. Не знаю, коли повернусь.

Застромивши руки в кишені плаща, невисокий кардинал Фазоло швидко піднявся схилом Монетного двору, обігнув губернаторський палац і подався проспектом Обсерваторії на Ватиканський пагорб. Задихавшись од підйому, він сів на край лавки й довго дивився на світ, вибудовуваний упродовж століть римськими папами.

Починаючи від оригінальних споруд Апостольського палацу, закладених у тринадцятому столітті Миколаєм III Гаетано з роду Орсіні, потім розбудованого Миколаєм V Парентучеллі в п’ятнадцятому столітті, Фазоло знав тут кожен камінчик. Так само як і собор, зведений на місці базиліки Костянтина: собор, закладений Юлієм II делла Ровере 1506 року й реконструйований у часи Павла V Боргезе за проектом Мікеланджело, мав підкреслити велич римської католицької церкви, неподоланої Реформацією. Каплицю названо на честь її патрона Сікста IV делла Ровере...

– Не сподівався зустріти вашу превелебність тут, коло святилища Марії.

Фазоло прочнувся від задуми. Над ним нависла дебела постать архієпископа Корчана, так само в чорному плащі. Фазоло не міг збагнути, про що говорить Корчан, поки той не відступив убік. За ним виявився Лурдський грот, побудований у щілині муру Льва IV. В ніші, огородженій голубим парапетиком, стояла алебастрова фігурка Пречистої Діви заввишки зо два фути. Все воно виглядало блідою подобою грота в Лурді.

– Ваш секретар сказав, що ви пішли до саду, – пояснив Корчан.

Фазоло мовчав. Він знав про приватні вечері Корчана, а також про його прогулянки з папою в садку на даху.

Корчан, мабуть, мав причетність до таємних переговорів з Радянським Союзом, які проходили за спиною в держсекретаря.

– Ваша превелебносте, – докинув Корчан, – святий отець повідомив мене про свої плани з приводу Росії. Я хотів одразу поставити вас до відома.

Фазоло кивнув.

– Дякую, ваша велебносте. Я вже знаю.

Корчан зітхнув і глянув на алебастрову Пречисту Діву.

– Мені здається, ваша превелебносте, що особисті одкровення й мають лишатись особистими.

Фазоло глянув на архієпископа уважніше. За всі роки співпраці Фазоло ніколи не чув, щоб цей українець ділився власною думкою на теологічні теми, а надто, коли ця думка, особливо в обставинах нинішнього папства, звучить майже як єресь.

– Навіть те, що було в Фатімі? – перепитав Фазоло.

Корчан здвигнув кремезними плечима.

– Мене вчили, що Божі істини розкриває тільки Святе письмо й тільки в церкві, заснованій Богом, а не людина, хоч би хто вона була, – святий чи звичайне дитя, обдароване живою уявою.

Фазоло кивнув. Корчан закинув:

– Баша превелебносте, цей екуменічний собор...

– Що?

– Можна мені сісти, ваша превелебносте?

– Звичайно. – Фазоло посунувся.

– Мені дуже важко, ваша превелебносте. Я завжди намагався бути лояльним до святого отця... сподіваюся, я й тепер такий... – Він обернувся до Фазоло, ніби шукаючи підтримки.

– Ніхто не ставить її під сумнів, ваша велебносте.

– Будь ласка, звіть мене Олександр.

Фазоло кивнув. Їхні взаємини завжди лишались офіційними. Це була його провина. Він так багато працював, що не зоставалося часу на людські стосунки. Фазоло почувався невимушено тільки з кількома приятелями, з якими вчився ще в духовній академії. Фазоло знав, що його вважають відлюдником; правду кажучи, він почувався краще серед паперів, ніж серед людей. Але це не виправдовувало його небажання сприяти тому, щоб цей вигнанець почувався в Римі, як удома.

– Святий отець любить розмовляти зі мною, – вів далі Корчан. – Гадаю, тому, що ми обидва – слов’яни, а я ще й знаю його рідну мову. Я справді намагаюся передати йому те, про що думають єпископи, ваша превелебносте, але... Останнім часом мені здається, ніби він не слухає. Я часто думаю, чи при доброму здоров’ї святий отець.

– Папа ніколи не хворіє.

– Та я впевнений, святий отець...

Фазоло сухо посміхнувся.

– Стара Ватиканська приказка, Олександре, говорить: тільки мертвого папу можна назвати хворим. Пій Дванадцятий серйозно занедужав у тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертому році; Іоанн Двадцять третій останні місяці життя перебував в агонії; Павло Шостий, Боже благослови його, ледве дихав в останні роки свого правління. За життя все це приховувалось. Так ведеться в Римі.

– Але погано, ваша превелебносте, коли хворий папа має владу, щоб скликати екуменічний собор, який стане катастрофою для церкви.

Фазоло знизав плечима.

– Ніщо не може заборонити папі скликати екуменічний собор або виголошувати непогрішимі заяви, якщо він цього бажає. Церква у своїй мудрості постановила, що єпископи та голови судових органів курії мають іти на пенсію, досягши сімдесяти п’яти років, і що жоден кардинал, якому понад вісімдесят, не може голосувати на конклаві при виборах нового папи. Та за останні сто п’ятдесят років вісім з десяти пап пережили за вісімдесят, і їхня влада не зазнала жодних обмежень.

– Папи, бувало, йшли у відставку, ваша превелебносте, – закинув архієпископ Корчан.

На обличчі Фазоло знову з’явилась кисла усмішка.

– Більшість із них, Олександре, – сказав він, – були вимушені піти. Стефан Шостий, Роман, Іоанн Чотирнадцятий, Бенедикт П’ятий. Цим ще й пощастило, бо декого у дев’ятому чи десятому столітті просто вбивали. Тепер ми живемо в більш цивілізований час.

– Церква подбала про можливість відставки: пункт другий триста тридцять другого канону Кодексу про канонічні закони. – Фазоло сперся на спинку лави й процитував: – «Якщо римський понтифік зречеться посади, то це має відбуватися з його доброї волі й за всіма правилами, але не обов’язково, щоб відставка була прийнята всіма».

– Ваша превелебносте, а коли папа сам не здатний оголосити про свою відставку за станом здоров’я, що тоді?

Фазоло подумав.

– Припускаю, що тоді, – проказав він повільно, – його неспроможність оголошується причиною відставки.

– І ця неспроможність може бути як розумова, так і фізична?

Фазоло поглянув на українця.

– Чому вас цікавить саме це? Саме темні місця канонічного закону.

Корчан потупився.

– Признаюся вам, ваша превелебносте: це тому, що в останні місяці мене самого про таке запитували.

– Хто?

– Я не хотів би про це говорити з почуття відданості святому отцеві.

– Ви виявили достатню відданість, Олександре. Але відданість людині не може суперечити відданості нашій святій матері – церкві.

– Знаю, ваша превелебносте.

– Тоді скажіть мені, хто вас про таке запитував.

Корчан зітхнув.

– Моя посада передбачає близькі контакти з усіма головами єпархій, тимчасом як ваші зустрічі з ними мають більш формальний характер. Єпископи з усього світу, перебуваючи у Ватикані, проходять через мій кабінет. І, можливо, розмовляють зі мною відвертіше.

Фазоло подумав, що то, мабуть, цілковита правда. Людей відлякував його інтелект і статус, тоді як Олександр Корчан не славився гострим розумом. Але він також не був примадонною чи пліткарем. Його доброзичливе обличчя, а також порядність – риси, які допомогли йому стати ідеальним заступником, – зробили з нього чудового слухача.

– Ви не відповіли на моє запитання, Олександре, – сказав Фазоло.

Корчан підвівся. Він підійшов до кінця доріжки й ступив на газон, звідки міг бачити губернаторський палац, собор святого Петра, Апостольський палац із двома довгими прибудовами обабіч Бельведерського двору, де зберігалася частина безцінної колекції Ватиканського музею. Фазоло приєднався до нього.

– Мене переймає глибока тривога за церкву, ваша превелебносте. І за те, що успадкує наступний владар престолу святого Петра. – Здавалося, Корчан прийняв рішення. – Чи не зробите ви мені честь повечеряти зі мною, скажімо, завтра? Мені треба звільнитися від тягаря, який мені випало нести.

РОЗДІЛ 22

Фазоло мав добру добу, щоб обміркувати розмову з Корчаном. Звичайно, те, що папа більше не консультувався з кардиналом-держсекретарем, який за посадою був його найближчим радником, обурювало. Антоніо Бенедетті так само казав йому про дедалі більше занепокоєння курії поведінкою папи, але Антоніо завдячував своєю кар’єрою покровительству держсекретаря, тож Фазоло розважив, що погляди Антоніо забарвлені особистою відданістю й дружніми стосунками. Однак з Олександром Корчаном все було по-іншому. За загальним визнанням, той був людиною папи, і почуте від нього вчора видавалося справжнім одкровенням. Це підтверджувало, що його, Фазоло, власний аналіз був точний і неупереджений, і додало впевненості: його обов’язок – запобігти крахові церкви.

Він рушив Дорогою Заснування, що огинала собор іззаду, а потім прийшов до П’яцца-Санта-Марта з протилежного від Апостольського палацу боку, де в палаці Сан-Карло жив Олександр Корчан.

Фазоло бував тут безліч разів, адже в палаці містилася папська служба суспільних зв’язків, та йому стало соромно, що він ніколи досі не відвідав Олександра Корчана. Консьєрж натиснув кнопку ліфта й повідомив, що помешкання його велебності – на останньому поверсі.

Двері відчинила черниця, яка мала дуже молодий вигляд, хоча, може, це йому просто здалося, адже вона була з голови до ніг закутана в чорне. Виглядало тільки обличчя. Очі в неї почервоніли, вона шморгала носом, а прийнявши від Фазоло плащ, приклала до носа великого носовичка й вибігла.

– Ваша превелебносте, щиро вітаю вас у моїй оселі, – сказав Корчан. – І вибачаюся за сестру Ольгу, – прошепотів він.

– Якісь проблеми? – запитав Фазоло, пройшовши за Корчаном до скромної їдальні.

Корчан зачинив двері, зціпив зуби й ударив кулаком по долоні.

– Служба здоров’я Ватикану!

Фазоло ніколи не бачив свого заступника в гніві.

– Подивіться, що вони призначили сестрі Ользі від депресії!

Корчан вийняв із кишені чорної сутани коричневу пляшечку з таблетками й грюкнув нею об стіл.

Фазоло взяв пляшечку. На ярлику було написано: «Лаграктил». Він знизав плечима й поставив її на місце.

Корчан знову взяв пляшечку.

– Вони можуть називати це лаграктилом, але я знаю, що це аміназин. Я сказав сестрі Ользі, що я не потерплю цього в своєму домі. – Корчан шпурнув пляшечку до кошика зі сміттям. – Вип’єте чогось, ваша превелебносте?

– Чарочку віскі, – сказав Фазоло й подумав, що варто було попросити велику чарку.

Корчан налив дві чарки й подав одну Фазоло.

– Пробачте, ваша превелебносте, що я не стримався. Але важко стриматись, коли маєш певний досвід, пов’язаний з аміназином.

Фазоло сів у крісло напроти електричного каміна.

– Звідки ви знаєте цей препарат, Олександре? – запитав він.

Корчан обернувся до шафи з напоями, де стояли оправлені в рамки фотографії. На найбільшій з них був чорно-білий портрет митрополита Сліпого. Корчан узяв його в руки.

– Це було давно, ваша превелебносте, – сказав він тихо, – але таке не забувається.

Корчан знову сів у крісло. Його невидющий погляд утупився в штучний вогонь. Тихий українець, який ніколи не говорив про себе, почав розповідати.

– Мені було двадцять чотири, я вже два роки відправляв підпільні меси, коли мене викрив КДБ. Там не давали таблеток. – Він розстебнув манжета й закотив рукав, під яким на тілі були цяточки від уколів. – Там уводили аміназин. Щодня. Я геть розклеївся. Нічого не пам’ятав. Не міг думати. Тільки й міг повторювати те, що мені веліли. – Він глибоко зітхнув. – У такому стані перебував і на суді. Як автомат, в усьому признавався. І, прости мені, Господи, свідчив проти інших, проти людей, яких ніколи не бачив, а якщо, може, й бачив, то давно забув.

– Але препарат із часом переставав діяти? – запитав Фазоло.

Корчан кивнув головою.

– Примусивши мене засвідчити все, що їм було потрібно, мене відправили до табору. Там ін’єкцій уже не робили, і в мене поступово відновилась пам’ять. За кілька місяців я вернувся до норми, якщо можна назвати життя в радянському концтаборі нормою.

– Вас посадили до того самого табору, що й митрополита Сліпого?

– Спочатку запроторили до табору ВЛ триста п’ятнадцять дріб тридцять. Побувавши там один раз, запам’ятаєш його до смерті. Це коло Львова. Але я організував і там підпільні відправи, мене викрили й перевели до мордовського табору номер один. Там я й зустрів митрополита Сліпого. А також Михайла Антонюка.

– Єпископа, що керував львівським повстанням?

Корчан знову кивнув головою.

– У ті часи Михайло був молодим священиком, але значно сміливішим за мене. Він мав би бути тут, на моєму місці. Коли Хрущов нарешті погодився випустити митрополита Сліпого на Другий Ватиканський собор, митрополит провів у таборах уже майже вісімнадцять років. Він був зовсім знесилений і потребував помічника. Це мав бути Михайло, та той волів лишитися й допомагати своїм співвітчизникам. Отже, в кінці січня шістдесят третього року ми з митрополитом Сліпим покинули Радянський Союз, а за два тижні опинилися в Римі. – Корчан зітхнув. – Митрополит Сліпий помер на чужині, а я... я досі живу. – Він похилив голову. – Ваша превелебносте, пробачте мені! Я запросив вас на вечерю, а потім звалив на вас історію свого життя.

– Ні, ні, Олександре. Мені цікаво. До того ж приємно, що ви звірилися мені.

Корчан підвівсь і долив чарку Фазоло.

– Таке зі мною буває не часто! Сьогодні я розстроївся, побачивши аміназин і дізнавшись, що його призначили бідолашній сестрі Ользі... Подивлюся, чи готова вечеря.

Інша черниця, набагато старша, принесла вечерю – спочатку доволі жирну ковбасу з чорним хлібом, за нею борщ, потім голубці. Гостя зворушило, що для нього приготували українські страви, хоча найбільше він любив просту італійську їжу. Принаймні вино було Ватиканське – «фраскаті», а не казна-які вина зі Східної Європи, і не французьке, яким завжди пригощав Антоніо.

Вони ще сиділи коло столу, заставленого порожнім посудом, з недопитою другою пляшкою «фраскаті», коли Корчан мовив:

– Правду кажучи, ваша превелебносте, я запросив вас, щоб полегшити душу. Бачите, з певного часу мене непокоїть його святість. Як я вчора згадував, мене завжди питають і в курії, і приїжджі єпископи, чи папа не збирається на пенсію. Розумієте, ваша превелебносте, він – добрий папа. Я хочу, щоб він увійшов в історію як добрий папа, а не як руйнівник церкви.

– Ви думаєте, Олександре, таке можливе?

Корчан дивився в келих.

– Думаю, це ймовірно, ваша превелебносте, дуже ймовірно, якщо все піде так і далі. Візит папи до Москви, якщо його вміло провести, може багато дати церкві. Але святий отець... У нього в голові тільки одне: скликати всесвітній собор і прилучити Росію до непорочного серця Діви Марії...

Корчан схилив голову.

– Як я розумію, ви ділилися своїми тривогами із святим отцем?

– Так, але, здається, він мене більше не слухає.

– А кого слухає?

– Монсеньйора Гоффмана. Й це не дивно. Монсеньйор Гоффман проводить з ним більше часу, ніж будь-хто інший. Сніданок, обід, вечеря й по вечері. Вони завжди разом у робочому кабінеті, до того ж монсеньйор Гоффман присутній на більшості аудієнцій.

– А отець Райєн?

– Отця Райєна порекомендував мені кардинал Гардінг. Райєн добре освічений і має західні погляди. Саме тому я й призначив його молодшим секретарем у надії, що він буде певною противагою Гоффманові. Але... – Корчан повів плечима. – Отець Райєн надто молодий і вразливий, а Гоффман – сильна особистість.

Фазоло замислився, тоді запитав:

– Скажіть, Олександре, що, на вашу думку, повинен зробити папа в Москві?

– Я знаю, чого він не повинен робити. Але з приводу того, що він має робити, можу сказати вам тільки одне – люди звірялися мені й говорили: єдиний папа, який міг би вести переговори з росіянами, це папа Фазоло.

Фазоло намагався вдати здивованого.

– Йдеться не тільки про переговори з росіянами, ваша превелебносте. Кажуть, нам доконче потрібен папа, який би залікував церкві рани й повернув їй спокій. Усі прагнуть, ваша превелебносте, бачити вас на престолі Петра.

Фазоло мовчав.

– Кави, ваша превелебносте?

– Зробіть ласку, Олександре.

– Я зараз повернуся. Сестра Софія пішла відвідати хворого батька, і я сказав сестрі Марії доглянути сьогодні за сестрою Ольгою.

– Дозвольте мені допомогти прибрати посуд, Олександре.

– І не думайте, ваша превелебносте. Добрі сестри перетворять моє життя на суцільні муки, коли побачать, що архієпископ сам прибирав у кухні. Та якщо вони дізнаються, що я дозволив це кардиналові-секретарю, тоді з життям можна взагалі прощатися. Вони приберуть усе уранці. Сестра Марія дозволила мені тільки зварити каву. Це забере зо дві хвилини.

Тільки-но Корчан вийшов, Фазоло глянув на кошик для сміття. Його серце шалено закалатало. Він ще нічого не робив, він просто давав собі можливість. Він матиме час усе добре обдумати, але нерозумно позбавити себе якихось можливостей.

Він підійшов до кошика зі сміттям, витяг звідти пляшечку лаграктилу, поклав у кишеню й знову сів до столу, чекаючи на Корчана з кавою.

РОЗДІЛ 23

Наступного вечора Фазоло зателефонував своїй сестрі Франчесці.

– Доменіко, – відгукнулася вона, – рада тебе чути. Приїдеш на Різдво?

– Маю надію, сестро, – сказав Доменіко Фазоло. – Едуардо вдома?

Його цинічний швагер, консультант головної лікарні Фенци, підійшов до телефону.

– Що за несподівана честь! Чим тобі може прислужитись агностик?

– Це делікатна справа, – відповів Фазоло. – Я був би тобі вдячний за професійну пораду, але суворо конфіденційну.

– Дуже жаль, – стомлено проказав швагер, – що мої професійні поради треба завжди приховувати. Це так обмежує мою любов до пліток!

– Едуардо, спробуй раз у житті бути серйозним. Іде поголос про службу здоров’я при Ватикані і про те, як там виписують рецепти. Кажуть, ніби вони... як би це сказати... не зовсім точні.

– Це не так, Доменіко.

– Не так?

– Авжеж. Це не поголос. Це – факт. Аптека Ватикану працює поза будь-яким державним контролем. Це може закінчитися сумно.

Фазоло затамував віддих.

– Ти мене ніколи не слухаєш, – вів далі швагер, – хоча я давно тебе попереджав. У Ватикані кожен дурень оголошує себе ні від кого не залежним. Признач мене керівником служби здоров’я Ватикану – і я наведу там лад.

Фазоло аж дух забило.

– Едуардо, ти ж не свідомий католик.

– Саме так. Я для цього надто чесний. Добре, ти ніколи нічого не запитуєш без певної мети., Що конкретно тебе тривожить?

– Лаграктил.

– Нормальний препарат.

– Нормальний?

– Так. Я прописую його при цілому ряді хвороб – від гикавки аж до втамування болей на останній стадії раку.

– Він має якусь шкідливу побічну дію?

– Ні, якщо дотримувати правильних доз. Чому ти так зацікавився лаграктилом?

– Один з наших службовців назвав його аміназином і сказав, що він небезпечний.

– Аміназин? Мабуть, вони його з чимось сплутали. Не знаю. Я подивлюся в довідник і передзвоню тобі. Франческа має твій номер?

Едуардо передзвонив за десять хвилин.

– Доменіко, твій колега мав рацію. Принаймні стосовно назви. В Італії лаграктилом називають хлорпромазин гідрохлорид. В інших країнах його можуть називати хлорактилом, чи аміназином, як-от у Радянському Союзі.

Фазоло глибоко вдихнув повітря і намагався заспокоїтись, хоч серце калатало.

– Він завжди тільки в таблетках?

– Зовсім ні. Його можна приймати всередину у вигляді таблеток, порошку чи сиропу. Так само можна вводити уколами у вени чи м’язи.

– Яка його побічна дія? Мій колега сказав, що аміназин застосовували в КДБ для деградації особи. Чи таке можливе?

– Щось подібне чув і я. Пам’ятаю одну статтю в медичній газеті про застосування наркотиків у КДБ. Я не маю її напохваті, зате маю довідник наркотичних препаратів. Зачекай, зараз погляну. Атож, твій колега, Доменіко, мабуть, не помилився. Хлорпромазин гідрохлорид депресивно діє на центральну нервову систему. Ми призначаємо від двадцяти п’яти до п’ятдесяти міліграмів тричі на день. Більші дози застосовуються до крайніх невротиків. Якщо збільшувати дозу й далі, тоді руйнуються інтелект, чуття й пам’ять. Ще більша доза перетворює пацієнта на інфузорію. А ще більша вже буде фатальною.

– Фатальною?

– Безперечно. Вона пригальмує центральну нервову систему до такої стадії, що всі органи відмовлять. Температура тіла впаде, і все просто зупиниться. Подумати тільки – це ідеальна отрута. Якщо точно не знатимеш, чого шукати, і не візьмеш аналізу сечі та шлункового соку на хлорпромазин гідрохлорид, то жодних слідів не виявиться і можна констатувати природну смерть.

– Але в свідоцтво про смерть такого діагнозу не запишуть? Доведеться робити розтин?

– Якщо це була молода людина без клінічної історії серйозної хвороби, тоді, звичайно, зроблять розтин. Та коли пацієнт страждав од хвороб, лікар визнає, що саме вони спричинили смерть. Якщо йтиметься про чоловіка чи жінку старшого віку, лікар майже напевно запише в свідоцтво про смерть «спазм судин головного мозку», і так воно й буде, тільки це станеться не випадково.

– Не розумію.

– Спазм судин по-простому означає удар. Але, між нами: чому князя церкви так цікавить лаграктил?

– Його призначили одній з наших черниць. Вона росіянка й упевнена, що обернеться в інфузорію, якщо прийматиме ці таблетки. Бо чула, що їх застосовують у КДБ.

– Яку дозу призначили ті телепні з вашої служби здоров’я?

Фазоло глянув на пляшечку.

– По одній таблетці тричі на день.

– Лишайся кардиналом, Доменіко. З тебе ніколи не вийде лікаря. Яка фактична доза? Що написано на ярлику про вміст таблеток?

Фазоло знову подивився на пляшечку.

– Написано, що кожна таблетка містить п’ятдесят міліграмів.

– Раз у житті ці телепні не помилилися.

– Едуардо, яка доза вважається небезпечною? Тобто скільки вводили в КДБ? Якщо та черниця випадково прийме більше таблеток, ніж треба, чи їхню дію можна зупинити?

– Доменіко! Ти думаєш, КДБ публікує результати своїх зловживань медикаментами? Якби я не знав тебе краще, то подумав би, що ти замислив щось недобре.

– Кажу ж тобі, – відрубав Фазоло, – молода російська черниця тривожиться. Я просто хотів заспокоїти її.

– Тоді порадь їй не вдаватися до служби здоров’я Ватикану. Але якщо три таблетки лаграктилу на день – усі її клопоти, скажи їй, що я згоден помінятися з нею своїми. Чао.

– Дякую, Едуардо.

РОЗДІЛ 24

Кардинал Мореллі був префектом Святої конгрегації у справах єпископів, доки папа попросив його звільнити цю посаду на користь кардинала Стефанського, котрий нещодавно пішов угору й на котрого можна було покластись при відбракуванні будь-якого кандидата, що виказує бодай найменше відхилення від ортодоксальної доктрини.

Мореллі призначили камерленго святої римської церкви й представили це як підвищення. Мореллі опиравсь – адже така зміна посади, по суті, означала пенсію. Єдине, що робить камерленго – це перебирає керівництво церквою в разі смерті папи й скликає конклав кардиналів для виборів нового глави церкви. В цей період міжвладдя камерленго формує невелику групу кардиналів собі в дорадники. Як правило, група складається з держсекретаря, декана Священного коледжу й старшого кардинала-декана. Всі ці посади тепер обіймали випускники Папської духовної академії. Фазоло був певний, що вони одноголосно визнають відставку теперішнього папи, якщо він викаже ознаки розумової неспроможності.

Влаштувати це не буде важко. Вони зустрічалися щодня о пів на сьому в особистій бібліотеці папи, де папа пив чай, а він – і це було незбагненним для папи – каву. Як правило, Фазоло приходив тоді, коли одна з черниць приносила до приватних апартаментів папи тацю з чаєм та кавою. Звичайно він перебирав з її рук тацю й заносив до бібліотеки. Єдиною проблемою залишалася доза. Якщо три таблетки по п’ятдесят міліграмів – норма, а більше призначають невротикам, тоді можна почати з десяти таблеток на чайник і так повторювати щодня протягом тижня, а якщо не буде наслідків, то збільшити дозу.

Хоч би якими були наслідки нових виборів (щоправда, Фазоло не бачив кращого за себе кандидата), він не забуде подбати, щоб колишній папа мав добрі умови для життя. Раніше, коли їхні стосунки були кращими, святий отець часто повторював, що краще б він жив у монастирі, де можна читати, писати й молитися, не відволікаючись на справи, що більше личать адміністраторові, ніж священикові.

Це буде вияв доброти. На пам’яті Фазоло чотири папи переживали страшні душевні й фізичні муки, на старості літ зазнавши тягаря папських обов’язків. Цей папа ввійде в історію як добрий папа і проведе свої останні дні так, як йому хотілося, – в монастирі у молитвах і спогляданні, на своїй батьківщині. І церкву буде врятовано.

Фазоло почав діяти того ж вечора.

РОЗДІЛ 25

Наступного ранку, повернувшись до свого кабінету з засідання Комісії в справах керівництва містом-державою Ватикан з питань бюджету, Фазоло знайшов на столі записку від свого секретаря. Дзвонив отець Райєн: вечірні аудієнції скасовано аж до Різдва.

Серце Фазоло ледь здригнулося. Невже доза виявилася надто сильна? Він натиснув кнопку.

– Джованні, отець Райєн казав, що святий отець погано почувається?

– Ні, ваша превелебносте. Думаю, з папою все гаразд. О дванадцятій п’ятнадцять він приймає архієпископа Сіракуз. Мабуть, обговорюватимуть, якою має бути нова статуя плачучої Мадонни Сіракузької. Цю аудієнцію ніхто не скасовував.

Фазоло зняв палець із кнопки. Яке ще потрібне підтвердження папиного божевілля? Чи може нормальна людина повірити, ніби алебастрові статуї плачуть? Глава католицької церкви знаходить час на потурання забобонам сицилійських селян, натомість обриваючи всі контакти з власним державним секретарем. Це – безумство.

Доведеться знайти інші можливості підсипати лаграктилові таблетки. Обмеження зустрічей означало, що замість десяти таблеток денно, які він планував, дозу треба буде збільшити. Та це була тактична проблема. Нема неможливого для людини його здібностей. Він сів і замислився, як усе здійснити. Якщо перетерти таблетки на порошок...

До обіду він вигадав три різні способи досягнення своєї мети до кінця року.

Задзвонив внутрішній телефон.

– Ваша превелебносте, прийшов отець Райєн. Можете приділити йому десять хвилин?

Фазоло відклав папери.

– Звичайно. Запросіть його, Джованні.

З’явився Райєн, дещо невпевнений у собі.

– Пробачте, що відволікаю вас, ваша превелебносте.

Фазоло кивнув.

– Я хотів поговорити з вами про дві речі, ваша превелебносте. Знаю, може видатися, що я заходжу надто далеко, але мені стало відомо од людини, яка відповідає за свої слова і не має відношення до курії, що в Апостольському палаці діє зрадник, агент КДБ. Я сказав про це святому отцеві. Сказав також архієпископу Корчанові – адже саме він провадить розслідування з приводу викрадення паперів кардинала Цінглера. Думаю, між цим зникненням, смертю кардинала Давіно і... деякими іншими фактами існує певний зв’язок. Я хотів, щоб ви це знали, ваша превелебносте... бо, здається, ніхто... ніхто не вживає жодних заходів. Усі збуджені майбутньою поїздкою святого отця до Радянського Союзу. Розумію, мені могли дати зумисне хибну інформацію, хоч особисто я так не думаю; але я певен, що нам треба дослідити таку можливість: святого отця може підстерігати небезпека.

Фазоло сидів незворушно.

– А друге, отче?

Райєн трохи розпружився.

– Я хочу пояснити вам, чому святий отець скасував аудієнції о шостій тридцять.

– Що тут пояснювати! – холодно кинув Фазоло.

– Це річ, яку не можна було переказувати через секретаря.

– Справді?

– Так, ваша превелебносте. Бачите, святий отець хотів би, щоб натомість ви розділили з ним молитву.

Фазоло був уражений.

– Молитву?

Райєн кивнув головою.

– До Різдва залишилося всього дев’ять днів, і святий отець хотів бив, щоб ви відклали на цей час адміністративні клопоти й приєдналися до нього в десятиденній молитві, допомогли йому приготуватися до Різдва Христового.

Фазоло намагавсь осмислити почуте. В різдвяні дні неможливо примусити когось виконувати невідкладну роботу. Та й існують обов’язки перед рідними...

– Ваша превелебносте, святий отець усвідомлює, що, приймаючи запрошення відвідати Радянський Союз, не проконсультувався з вами. Він відчуває, що бувнадто немилосердний і зухвалий у своєму бажанні загоїти схизму між Сходом і Заходом. Він просить у вас пробачення. Хоче, щоб ви щодня відправляли месу протягом наступних дев’яти вечорів у приватній каплиці й дозволили йому прислужувати вам під час меси. Ось чому я не міг передавати таке через секретаря.

Коли Райєн пішов, Фазоло затулив обличчя руками й уперше за ціле життя заплакав. Його плечі конвульсивно здригались, а по щоках текли сльози.

Молитися? Коли він востаннє молився? Не бездумно, в позірному ритуалі, а так, щоб душа й розум підносилися до Бога.

Як він дійшов до цього?

Доменіко Фазоло, кардинал-держсекретар Ватикану, перший слуга слуги Господнього й найвірогідніший спадкоємець престолу Христового, планував перетворити папу на інфузорію, навіть убити його, якщо доза виявиться завелика. Покалічити, чи й знищити папу.

І звичайно, з благих намірів. Усе, що він робив, ступивши на шлях служіння церкві, диктувалося благими намірами. У Вашингтоні, Лондоні, Парижі чи Москві важко знайти людину, яка б вигадувала переконливіші аргументи для виправдання своєї політики, будь-якої політики, аж до вбивства папи, якщо це було для добра церкви.

Фазоло завжди любив церкву. Він полюбив її тоді, коли надяг маленьку хлоп’ячу сутану служки при вівтарі й укляк біля самої дарохранильниці, таємничого осердя парафіяльної церкви. З віком його любов поглиблювалася.

Зважаючи на родинні традиції, він міг стати лише священиком, провести ціле своє життя тільки у Ватикані, центрі світової церкви. Церква була нареченою Христовою. Нікого іншого він не любив. За неї він був готовий на вбивство. Які ще він міг мати мотиви?

І знову Фазоло не міг стримати сліз.

Каяття простодушного старого чоловіка на Петровому престолі відкрило йому власну самооману. За нею виявилася гординя, гідна Люцифера, першого і наймудрішого з-поміж ангелів, який забажав для себе величі Бога.

Тільки всеосяжна пиха могла переконати його у важливості того, щоб Доменіко Фазоло посів Петрів престол у цей критичний момент його історії. Тільки всеосяжна пиха могла повернути його надзвичайні здібності проти самого Бога, який створив його. Чому ж він ще не схилився перед Богом у молитві?

Звичайно, тепер усе ясно. Корчан, добравшись до верха Ватиканського пагорба, запропонував йому церкву в обмін на зречення Бога. Корчан був агентом КДБ. Але саме він, Доменіко Фазоло, був справжнім Іудою, справжнім Люцифером, якого засліпила пиха й він не помічав очевидного.

Ставши папою, він опиниться у Корчановій владі. Корчан знав і, безперечно, мав докази, що він дав папі отруту.

В ролі наступного папи Фазоло не зробить жодного кроку, не діставши на це згоди Корчана. Папа стане маріонеткою Москви, за прикладом патріархів російської православної церкви. А якщо відмовиться слухатися?

Тоді Корчан доведе його провину. В Італії, Німеччині й Сполучених Штатах є досить газет, які з радістю надрукують розповідь про те, як кардинал Фазоло напихав ліками чи вбив свого попередника, аби самому стати папою. Авторитет церкви Христової зазнає непоправного удару. Вся будівля розвалиться. Доменіко Фазоло здійснить те, чого впродовж двох тисячоліть не спромігся зробити Сатана, – зламає скелю, на якій Христос вибудував свою церкву.

Фазоло спробував молитися. Не вийшло.

Він не зможе за годину правити месу, не зможе вимовити слів посвяти, які перетворять хліб та вино в тіло та кров Христа, а потім не зможе прийняти це тіло й кров у свою душу, почорнілу від Люциферового гріха. Таке блюзнірство заб’є ще один цвях в Ісуса, розіп’ятого на хресті.

Корчан виявився розумнішим, ніж він про нього думав. Фазоло не зможе довести ні те, що той підсунув йому лаграктил, ні те, що переконав дати його папі. Але Райєн мав рацію: папа в небезпеці. Він, Фазоло, мусить застерегти папу. Але в який спосіб? Тільки Райєн серйозно сприйняв загрозу, але ніхто не поставився серйозно до його застережень.

Фазоло натиснув кнопку.

– Джованні, можете йти додому. Сьогодні більше роботи не буде.

Фазоло видер білий аркуш із свого іменного нотатника й почав писати дрібним, акуратним почерком. Він поклав аркуш до тих паперів, які приготував раніше, запакував усе в конверт і написав: «Отцеві Джеймсу Райєну. Особисто. Терміново».

Переконавшись, що Джованні вже пішов, він подзвонив до Райєна.

– Отче, маю деякі новини про радянського агента, якого ви сьогодні згадували. Чи можете прийти до мене за півгодини? Джованні вже пішов, а я трохи глухуватий, отже, в двері можна не стукати. Заходьте зразу.

Тепер він почувався спокійним.

РОЗДІЛ 26

Райєн все ж таки постукав, але відповіді не було.

Він відчинив двері й застиг на місці. Голова кардинала Фазоло лежала на столі. Його червона кардинальська шапочка валялася поруч.

Райєн підбіг до столу. Рука Фазоло була холодна. Мертвотно холодна. Неприродно. Він же говорив по телефону тільки півгодини тому!

Райєн обережно підняв голову Фазоло зі столу. Окуляри без оправи звисали, зачепившись за одне вухо. Очі застигли, щелепа вивалилася. Кардинал-держсекретар був мертвий.

Райєн знов опустив його голову на стіл, незвично порожній, без неодмінних куп паперів та тек. На полірованій горіховій стільниці був тільки чорний хрест із бронзовим Ісусом, порожня склянка, коричнева пляшечка від таблеток і червона печатка Святого престолу. Під печаткою був конверт.

Райєн вже мало не відклав конверта, але помітив на ньому слово «Терміново». Отож розкрив його і прочитав листа.

– Матір Божа! – прошепотів він.

Самогубство було гріхом, який не підлягав прощенню. Найвищий вияв розпачу. Порушення заповіді «не убий», дія, що не давала права на каяття. А без каяття грішник позбавляє себе ласки Господньої. На віки вічні.

Але хто знає, що відбувається в голові грішника між тією хвилиною, коли він бере таблетки, і хвилиною смерті?

Хто із смертних може чинити суд і накладати обмеження на милосердя всюдисущого Бога?

Райєн узяв холодну правицю Фазоло в одну руку, а другу поклав на його чоло.

– Якщо ви ще живі й здатні прийняти причастя, я закликаю милостивого Бога-Отця, який смертю й воскресінням свого Сина примирив світ і послав між нас Святого Духа, дарувати ваші гріхи; через духівництво церкви нехай Бог дасть вам прощення й мир. Я відпускаю вам ваші гріхи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Він узяв порожню пляшечку від лаграктилу й разом із листом поклав собі в кишеню. Тільки тоді подзвонив до служби здоров’я Ватикану.

РОЗДІЛ 27

Райєн дивився, як двоє ченців з Братства святого Іоанна поклали тіло на ноші. Їхні білі халати якось не в’язалися з чорними сутанами, поверх яких були надягнуті. Ченці підняли ноші й у супроводі монсеньйора Джованні Бальдоссі, небіжчикового секретаря, й доктора Гарофало, директора служби здоров’я Ватикану, понесли тіло до спальні. Папа хотів іти з ними, але Гоффман підхопив його за лікоть і повів геть. Папа ледве тримався на ногах.

Райєн повернувсь до єдиної людини, яка залишилася в кабінеті держсекретаря. Він намагався стримувати свій гнів.

– Я хочу поговорити з вами.

– Гаразд, – відповів архієпископ Корчан. – Ходімо до мого кабінету.

Корчан кивнув Райєнові на стілець у своєму кабінеті заступника й натис кнопку внутрішнього зв’язку.

– П’єтро, хай мене ніхто не турбує.

Потім глянув на Райєна, що сидів, випроставшись на краєчку стільця.

– Хочете чогось випити, Джеймсе? Мені здається, вам не зашкодило б.

– Ні, дякую.

Корчан налив собі віскі, скинув шапочку та пелерину й теж сів.

– Таке нещастя...

– Як і кожне самогубство, – процідив крізь зуби Райєн.

– Я вас не розумію, – сказав Корчан. – Хіба ви не чули, що сказав доктор Гарофало? Його превелебність помер від удару.

– Доктор Гарофало не бачив ось цього. – Райєн вийняв з кишені порожню коричневу пляшечку й простяг її Корчанові. – Настільки я розумію, це ваше.

Корчан узяв пляшечку від лаграктилу й спохмурнів.

– Це з Ватиканської аптеки.

Райєн побілів од люті.

– Ви й далі прикидатиметеся, що нічого не знаєте?

– Джеймсе, в чому річ?

– А ось у чому! – Райєн подав Корчанові конверт.

Корчан вийняв листа й інші папери. Його чоло потемніло, поки він дочитав листа. Тоді він переглянув записи Фазоло.

– Ну? – вимогливо спитав Райєн.

Корчан глибоко зітхнув.

– Я почуваюся винним.

– Підтверджуєте все, що тут написано?

– Я визнаю, що не мав уявлення, в якому стресовому стані перебував його превелебність. Мені слід було здогадатись і якось допомогти йому.

– Це все, що можете сказати про записку?

Корчан стиснув губи.

– Вона свідчить про збурений розум. Звичайно, його превелебність утратив над собою контроль, коли прийняв надмірну дозу. Але за це, Джеймсе, ми маємо бути тільки вдячні. Він не відповідав за свої дії, і тому не грішив.

Райєн якось ураз охляв у кріслі.

– Я вам не вірю. Сидите й спокійно говорите про гріхи так, ніби не на вашій совісті смерть кардинала Фазоло.

Корчан глянув на молодого священика.

– Чому, на вашу думку, помер кардинал Фазоло?

– Це ясно з його записки.

– Які причини могли змусити мене діяти так, як приписує мені кардинал Фазоло?

Райєн випростався на стільці.

– Тому що ви – «Іуда»!

– «Іуда?»

– Агент КДБ, про якого я намагався говорити з вами! Агент, який має відповідати за смерть кардинала Давіно, відставку кардинала Цінглера й рішення кардинала Демера піти на пенсію через якісь події, що трапилися з ним у Ленінграді.

Корчан склав долоні докупи.

– Кому ви ще про це говорили, Джеймсе?

– Про «Іуду»? Тільки вам, кардиналові Фазоло й папі.

– Святий отець бачив цього листа?

Райєн похитав головою. Папа відчуває провину за те, що не виявив чуйності до Фазоло. Того вечора він намагався все змінити: смерть Фазоло викликала в нього шок. Якби папа знав, що Фазоло спочатку намагався вбити його, а потім покінчив життя самогубством...

– Що ви пропонуєте, Джеймсе? Ви не зробите публічної заяви. Те, що наймогутніший кардинал католицької церкви пробував убити папу, а потім наклав на себе руки, потрясе церкву до самих основ. Додайте, що заступник держсекретаря – агент КДБ і... – Корчан широко розвів руками.

Райєн не знав, що казати. В пориві люті він діяв імпульсивно й звинуватив Корчана в зраді святого отця.

– Ви признаєтеся? Я маю рацію? – вигукнув він обурено.

Корчан зів’яв під його ударами. Тоді повільно кивнув головою. Голос його дивовижно змінився й звучав майже сумно.

– Ви зробили правильно, що прийшли до мене, Джеймсе. – Хвилину-другу він мовчав, і, здавалося, його думки були десь далеко. – Я ніколи не казав вам, як загинули мої батьки?

Запитання адресувалося частково Райєнові, а частково якомусь невидимому ангелові, що стояв, аби винести вирок, у дальньому кутку кімнати. Райєн вагався. Вишуканий і певний себе архієпископ, здавалося, зламавсь під сутаною.

– Я не прошу вас мене зрозуміти, Джеймсе. Але прошу зробити одну поступку. Дайте мені трохи часу.

– Часу для чого? – вигукнув Райєн.

– Щоб подумати, Джеймсе, щоб подумати. Вирішити, як нам найкраще виборсатися з цієї ситуації. І, можливо, помолитися. За спасіння моєї душі.

Він стомлено підвівся, поклав до сейфу в стіні пляшечку та листа Фазоло, замкнув сейф і простяг ключ Райєнові.

– Я у вашій владі, Джеймсе. Зробіть мені ласку, про яку я просив.

Райєн розгубився. Навіть якщо він відмовить, що тоді? До кого йти? Тільки папа, держсекретар і його заступник мають право вирішувати такі справи. Бенедетті поїхав до Сполучених Штатів, щоб налагодити стосунки між церквами. Райєн так само потребував часу для обдумування. І для молитви. Він уважно глянув на заступника держсекретаря. Корчан знесилено сидів у кріслі, втупивши очі поперед себе. Від його гонору й сліду не зосталося.

Він програв.

– Даю вам час до дев’ятої години ранку. Але обіцяйте мені, що не зробите жодної дурниці.

Корчан сумно всміхнувся.

– Ви – гуманна людина, отче Джеймсе Райєн, і добра. Обіцяю вам, що не зроблю жодної дурниці.

РОЗДІЛ 28

Тієї ночі Райєн не спав. Більшу частину ночі він молився в папській особистій каплиці. А до сніданку вже знав, що має робити. Треба будь-що уникнути скандалу. Зважаючи на ненадійне становище Ватикану – його стосунки з американськими церквами та з російською православною церквою, – публічне викриття означало б катастрофу. І не можна говорити правду святому отцеві. Якщо така правда й не вб’є його, то назавжди зламає. Гоффман ніколи нічого не приховує від папи, на нього теж не можна покластися. Отже, Джеймс Райєн має сам довести, що він гідний гіомічник святого отця.

Райєн вирішив налякати Корчана службою безпеки Ватикану, італійською поліцією, а далі судом; він опиниться в ситуації отого Мехмета Алі Агджі, що стріляв у папу в 1981 році. Однак Райєн запропонує Корчанові свободу, якщо той погодиться піти у відставку під приводом повернення в Україну, а тоді непомітно виїхати в СРСР.

Коли Ботоне провів Райєна до кабінету заступника держсекретаря, той зустрів його у дверях. Не встиг Райєн розпочати обдуману промову, як Корчан сказав:

– Джеймсе, я вирішив, що для вас дуже важливо записати на магнітофон усе, що ви знаєте. І що збираєтеся зробити зі мною.

Він провів Райєна до сусіднього конференц-залу.

– Сеньйор Канетта буде вам за свідка. Не бійтесь, він поклявся зберегти таємницю.

Корчан вийшов і зачинив по собі двері.

Канетта, чоловік з великим романським носом, блимнув на Райєна очима, дуже побільшеними лінзами окулярів у чорній роговій оправі. Він був у темно-синьому костюмі, білій сорочці й смугастій краватці, як і належало співробітникові Ватиканської служби безпеки.

– Радий вас бачити, отче Райєн. Думаю, ви переживаєте важкий період. – Канетта сів на дивані навпроти високих вікон і поплескав долонею по оббивці. – Розслабтесь, отче. – Він витяг з чорного портфеля магнітофон і поставив на маленькому кофейному столику біля дивана. – Пропоную записати ваші слова. Це допоможе нам забезпечити точність усього того, що ви маєте сказати.

Райєн, трохи розгублений несподіваним поворотом подій, кивнув головою.

– От і добре. – Канетта ввімкнув апарат і проказав у мікрофон: – Заява, зроблена отцем Джеймсом Райєном сімнадцятого грудня в присутності Джузеппе Канетти. – Тоді натиснув кнопку «пауза» і повернув мікрофон у бік Райєна. – Розкажіть, отче, що, на вашу думку, було причиною смерті кардинала Фазоло. – Й знову натиснув кнопку.

Райєн відкашлявся й почав з того, як йому стало відомо, що агент КДБ обіймає високу посаду в Апостольському палаці. На його, Райєна, думку, цей агент викрав і сфальшував папери кардинала Цінглера; на його совісті смерть кардинала Давіно й заява кардинала Демера про відставку.

– Коли кардинал Демер зробив таку заяву? – втрутився Канетта.

– У приватній розмові зі святим отцем після повернення з Ленінграда, – відповів Райєн.

– Але заява не оголошувалася публічно?

– Ні, я кажу вам про це конфіденційно.

Потім Райєн розповів, як він знайшов тіло кардинала Фазоло, порожню пляшечку від ліків і листа, адресованого йому.

– Цей лист і пляшечка при вас? – запитав Канетта.

– Ні, – відповів Райєн. – Вони в сейфі архієпископа Корчана. Але ключ від сейфа в мене.

– Я мушу перевірити ваші свідчення, – сказав Канетта.

Райєн подав йому ключа.

– Будь ласка, розкажіть, що саме доводить причетність до справи архієпископа Корчана, – сказав Канетта. – А також усе, що бажаєте розповісти.

Коли Райєн закінчив, Канетта вимкнув магнітофон і підбадьорливо всміхнувся.

– Добре, що виговорилися. Мабуть, відчуваєте полегкість?

Райєн погодивсь. Але що далі?

– Ви, певне, хочете пити після довгої розмови, отче. Я попрошу, щоб вам принесли води.

Він теленькнув дзвоником, і молода жінка в чернечій намітці принесла на таці карафу води та склянку.

– Я повернуся за дві-три хвилини, – сказав Канетта.

Райєн налив собі води.

Він почувався виснаженим. Вирішив, що це далися взнаки безсонна ніч та оце записування. Здавалось, час тягнеться дуже повільно. Райєн глянув на оніксовий годинник на мармуровому каміні. Був певен, що відтоді, як сеньйор Канетта вийшов, минуло з півгодини.

Тоді минуло ще десять хвилин, і Канетта повернувся.

– Його велебність чекає на вас, отче.

Дивно, Райєн подумав: «Корчан справді архієпископ чи...» Він підвівся. Перевтома справді робила своє. Райєн поволі ввійшов до Корчана.

Канетти вже не було, лише Корчан у повному вбранні, що відповідало його санові, сидів за столом під портретом папи. Райєн сподівався побачити тут бодай одного представника Ватиканської служби безпеки.

– Сідайте, отче, – сказав Корчан, киваючи на стілець із високою спинкою перед своїм столом. – На жаль, психіатр підтвердив мої найгірші підозри... – зітхнув він.

– Психіатр?

– Синьйор Канетта – психіатр.

– А я думав, він із служби безпеки.

Корчан склав долоні.

– Хто вам сказав таке, отче?

– Що?.. – Райєн, хитаючись, підвівся.

– Прошу сидіти, отче, – звелів Корчан.

Райєн знову сів. Усе відбувалося надто швидко, щоб він міг збагнути зміст подій. Корчан сидів за столом навпроти, а йому здавалося, ніби той у протилежному кутку кімнати, та й голос його долинав, наче з іншого кінця Апостольського палацу.

Той далекий голос говорив:

– ...класичний випадок параної, яка супроводжується галюцинаціями. Ми думаємо, це викликано перевтомою та стресом. Я поділяю турботу святого отця за ваше розумове й духовне здоров’я. Тому ми посилаємо вас до монастиря, де ви отримаєте...

– Святий отець! Я вимагаю зустрічі зі святим отцем! – спромігся сказати Райєн.

– Отче Райєн! Святий отець глибоко сумує з приводу смерті кардинала Фазоло. Якщо ви любите святого отця з тією ж силою, з якою протестуєте в цю хвилину, то не захочете опечалити його ще більше. Він нездужає.

– Тоді я вимагаю...

– Отче Райєн, – різко перебив його Корчан, – приймаючи посаду секретаря, ви дали обітницю покірності святому отцеві та його законним наступникам. Мабуть, слід нагадати вам про це... – Корчан простяг Райєнові картку з клятвою, яку той підписав першого ж дня своєї служби в Апостольському палаці.

Райєн не мав бажання перечитувати латинські слова клятви.

– Святий отець бажає, – вів далі Корчан, – щоб ви полікувалися в монастирі Богоматері Страдниці. Там ваш розум віднайде спокій, необхідний для одужання, а душа матиме змогу духовного очищення.

Райєн поклав картку. Треба боротись, інакше все буде втрачено. Але сили облишили його, він нагадував плавця, який ледве тримається на поверхні. Йому бракувало часу, страшенно бракувало часу. Може, Казимєж... Райєн глибоко вдихнув повітря й зосередився, намагаючись чітко вимовляти слова.

– Піду приберу на своєму столі...

– Ваш стіл уже прибрали, отче. Всі ваші речі спаковані й чекають на вас у машині. – Корчан підвівся й вийшов з-за столу. – Дозвольте вам допомогти. У воді, що ви пили, було заспокійливе, і ви, здається, нетвердо тримаєтеся на ногах.

РОЗДІЛ 29

Райєнові запам’яталося лише кілька сюрреалістичних деталей цієї подорожі. Двір Сан-Дамазо. На кам’яній кладці давно пора б відновити жовті барви. Вгорі, в центрі другої лоджії – годинник. Коли він заходив, на годиннику було десять хвилин на десяту, але час уже не мав жодного значення. Темно-синій «фіат» з гаражів Ватикану петляв знайомими, схожими одна на одну вузькими вулицями між високих мурів та маленьких двориків, які колись видавалися чудернацькими. Сині, золоті та червоні смуги на уніформах швейцарських гвардійців при Брамі Дзвонів. Позаду майнула баня Мікеланджело, яку заступила будівля папської канцелярії. Набережна. Тут би повернути на Трастевере, але машина перетнула й досі синю річку. Рим лишився позаду, і вони поринули в спокій Старої Аппієвої дороги, рівної, правдивої й оточеної гробницями. Церква Quo Vadis, де Петро спитав Ісуса, чи то Ісус Петра: «куди йдеш?» Раптовий поворот на Нову Аппієву дорогу, модерну автостраду, й блідо-оранжеві будівлі нового іподрому. Авто, що пролітають у протилежному напрямку із заворожуючою регулярністю...

Райєн заплющив очі.

Коли він знову їх розплющив, того руху вже не було. Велика дерев’яна брама відчинилася. Машина повільно їхала вздовж обсадженої деревами дороги, минула розп’яття в людський зріст і нарешті зупинилася під кам’яною будівлею, неподалік древньої церкви. На них чекав старий сивий чернець у сірій сутані.

– Вітаємо вас у нашому монастирі, отче, – сказав чернець. – Я – отець Ансельм, абат. Поки ви наш гість, наш дім – ваш дім.

Райєн зіпнув, та не спромігся на жодне слово. В роті пересохло. Але все інше було в нормі. Він простяг руку, й абат потис її своїми обома. Райєн відчув щирість абатового привітання. Чисті голубі очі на поораному зморшками обличчі старого сяяли приязню, яка втішила Райєна після його ранкових пригод. Райєн збагнув, що в словах абата ніколи не буде потаємного змісту.

– Дозвольте взяти ваші валізи, отче.

Райєн урешті трохи прокашлявся.

– Ну що ви...

– Дозвольте, дозвольте. Ви ледь на ногах тримаєтесь. Та річ і не в тім. Наше правило – вітати кожного гостя, ніби це сам Христос. Принаймні першого дня. – Абат засміявся.

Райєн роззирнувся. Темно-синій «фіат» з Ватиканськими номерами вже виїжджав за браму, яка відразу ж зачинилася, мов кордон між двома світами.

Абат підхопив дешеві коричневі валізи, в яких містилося все добро отця Джеймса Райєна, в минулому священика Вестмінстерської архієпископської єпархії, а потім секретаря папи римського. Райєн пішов слідом. Хоч абат видавався старим, проте ніс валізи легко – певно, не цурався фізичної праці.

Вони пройшли вестибюлем, потім кам’яним коридором, далі здолали вгору два марші камінних сходів і опинилися в сучасній прибудові. Серединою дерев’яного коридора тяглася зелена килимова доріжка. Абат поставив валізи, відчинив одні з кількох дверей і порухом запросив Райєна до кімнати. Кімната нагадала Райєнові келію в його семінарії – бежеві стіни, вузьке ліжко, накрите сірою ковдрою, вмивальник, шафа для одягу з дверцями, які не зачинялися, стіл під вікном, стілець на тонкому червоному килимку коло ліжка, розп’яття над ліжком, картина Святої Діви на одній стіні й фотографія папи – на другій.

– Оце, отче, ваша...

– Скільки я маю тут бути, абате? – видушив із себе Райєн.

Абат відповів із співчуттям:

– Доки вам стане краще.

Райєн відкрутив кран умивальника, набрав води в чашку для зубної щітки й напився.

– Зі мною все гаразд, – сказав він.

Абат сів на край ліжка.

– Мені треба було відповісти вам так: доки повністю одужаєте й буде визнано, що ви знову можете зайняти своє місце в світі.

– Ким визнано?

Абат ледь посміхнувся.

– Боюся, що церковною владою...

– Ви знаєте архієпископа Корчана?

– Кого?

– Заступника державного секретаря Ватикану.

– Ми не маємо можливості тертися коло всіх тих важних персон з Ватикану, отче. Ви самі пересвідчитеся: наш маленький світ отут вельми простий і геть відрізняється од римського.

– Можна запитати, хто вам сказав про мене?

Абат зітхнув.

– Це була людина зі Святої конгрегації доктрини віри. Думаю, вам зрозуміло.

Райєн усе розумів краще за абата. Організувавши все так, що Свята конгрегація взяла на себе відповідальність за Райєна, Корчан від справи усунувся, ще й затаврував його як єретика.

– Не дивіться на все так похмуро, сину мій, – зичливо промовив абат. – Мені казали про вашу віддану службу в папи і про той надзвичайний стрес, якого ви зазнали в роботі. Можна цілком зрозуміти причини хвороби. Один із наших братів, отець Томас, – професіональний лікар, він і надаватиме вам медичну допомогу. Та ми сподіваємося, ви знайдете в нашому монастирі мир і усамітнення од світу, які вилікують вашу душу.

Райєн переставив стілець і сів обличчям до абата.

– Ви сказали «усамітнення», отче абате?

Абат Ансельм збентежився.

– Я збиравсь поговорити про це з вами завтра, коли ви добре виспитеся, підживитесь і самі побачите переваги нашого маленького світу.

– Прошу вас, отче, скажіть мені тепер.

Абат Ансельм кивнув головою.

– Ми належимо до цистерціанців суворого обряду. Наш монастир – закритого типу.

– Але я не чернець і не давав обітниці сидіти на одному місці. Гість має право виїхати будь-коли.

– Це правда. Та мене просили стежити, щоб ви дотримували наших правил, особливо тих, що стосуються контактів із зовнішнім світом.

– Жодних контактів?

– Боюсь, отче, що всі контакти заборонені – візити, листи, телефонні розмови, газети, телебачення, радіо.

Райєн узявся за голову.

Абат підвівсь і лагідно поклав руку Райєнові на плече.

– Це не кара, сину мій. Спробуйте, благаю вас.

Райєн глянув у його щире обличчя.

– Наші братчики шанують свою відокремленість, – сказав абат. – Тільки віддалившись від світу, людина стає цілком вільною, щоб присвятити себе Богові. Наше життя нелегке, але винагорода варта того. Зрештою, що таке мирські справи? Вони можуть займати нас упродовж життя, а справи душі займатимуть нас вічність.

– Ви хочете сказати, що я тут у полоні, отче абате?

– Ні, сину мій. Ворота справді замкнені, але тільки для того, щоб не допустити сюди небажаних гостей. Ні вас, ні жодного з братчиків не можна лишати тут супроти його волі.

– Але ченці прийняли обітницю.

– Як і ви, сину мій. Коли вам було даровано привілей служити святому отцю, ви дали обітницю йому особисто. Це бажання святого отця, щоб ви провели з нами якийсь час.

– Однак...

– Жодна сила на землі не примусить вас дотримувати цієї обітниці. Завтра ви можете вийти звідси. Але ви краще за будь-кого іншого знаєте наслідки такої непокори. Вам самому доведеться шукати миру з Творцем.

У голосі Райєна забриніла розпука.

– Отче абате, але якщо я знаю щось таке, що має допомогти папі і врятувати церкву від лихих підступів?

Абат звів руку в м’якому застереженні.

– Чернець-августинець Мартін Лютер знав краще за папу, що корисно й що шкідливо для церкви. Й хто може сказати, ніби він помилився, засуджуючи продаж індульгенцій та іншу злочинну практику? Та однак чи мав він право порушити обітницю й, аби довести свою слушність, відривати од лона церкви незчисленну кількість душ? Чи не було б краще, якби він працював і молився, щоб інституція, створена Христом, змінилася зсередини? Молився й звертався до наступника святого Петра, водночас бувши покірним тому, хто успадкував тут владу, яку сам Христос дав своєму верховному владиці на землі? – В очах абата світилося співчуття. – Повірте мені, сину мій, що найважча обітниця – обітниця покори. Я ніколи не мав жодних сумнівів у своїх обітницях бідності, чистоти чи непересування. Але покора! Коли я знаю, що маю слушність! – Він похитав головою. – Однак Христос був покірним і навіть помер на хресті. Цей образ допомагає мені втамувати власну гординю й присвятити свою волю Ісусові та його церкві на землі. Думаю, це й вам допоможе. – Абат рушив до дверей, та з порога востаннє обернувся до Райєна: – Вечеря в нас після відправи о шостій годині. Якщо ви все ж вирішите покинути нас, ключ од брами у моєму кабінеті. Я молитимуся Господові, щоб ви його в мене не попросили.

РОЗДІЛ 30

Перша кремлівська поліклініка, яка займала п’ятиповерховий будинок неокласичного стилю в провулку Сивцев Вражек, була частиною системи лікарень, поліклінік і санаторіїв, які підлягали тому, що безневинно називалося Четвертим головним управлінням Міністерства охорони здоров’я.

Заклади четвертого управління з їхнім обладнанням та ліками, про які й не снилося в звичайних державних лікарнях, були привілеєм усього якихось ста тисяч представників еліти і поділялися за рангом пацієнтів. Вищою за Першу кремлівську поліклініку була тільки Кремлівська спеціальна поліклініка на Мічурінському проспекті – для членів Президентської ради, Політбюро партії і Ради Міністрів. Нижчими вважалися поліклініки друга та третя.

Кирилін був приписаний до першої, де лікувалися заступники міністрів і члени Центрального Комітету.

Як і готель ЦК, розташований неподалік, Перша кремлівська поліклініка не мала жодної таблички, яка б свідчила, що в цьому будинку. Західна еліта, яка вихваляється своїми багатствами – вульгарна; утаємниченість – ось закон радянського панівного класу, чиї багатства вимірюються не грішми, а привілейованим доступом до товарів та послуг, неприступних для звичайних громадян. Система знаходила собі виправдання. Керівники країни мають бути здорові й міцні, щоб робити своє діло й таким чином підвищувати добробут мас. Однак це виправдання не пройшло перевірку гласністю.

Лікар поглянув на результати ранкових аналізів; цим завершувалася диспансеризація Кириліна, яку він проходив щопівроку. Лікар глянув на нього поверх окулярів.

– Мені здається, ви трохи перебільшили, розповідаючи нам, скільки споживаєте алкоголю. Ви цілком здорові, хіба що варто скинути зайву вагу й відпочити. На вашій посаді можливі хвороби з причини стресу, тому треба зменшити фактори, які посилюють стреси, й збільшити ті, які зменшують їхню вірогідність. Іншими словами, менше алкоголю і більше фізичних вправ, плавання чи бігу. – Він поглянув на історію хвороби. – Я помітив, що ви вже вісім місяців на новій посаді, а ще не відпочивали. – Лікар кашлянув і зупинився поглядом на нагрудній кишені піджака Кириліна. – Раджу вам трохи відпочити, ви не уявляєте, як це допомагає. – Він знову кашлянув. – Якщо ви не знаєте, які можливості відкриває перед вами нова посада, покажіть свою перепустку моїй секретарці, і вона дасть вам список санаторіїв. – Лікар усміхнувся. – Чесно кажучи, я порекомендував би на цей сезон «Червоні Камені». Навколо чудові кавказькі краєвиди, чисте повітря, а будинок стоїть коло самого Нарзану...

– Мені відомі всі цілющі якості тамтешньої мінеральної води, – сухо сказав Кирилін. – Якщо це все, то я вас більше не турбуватиму.

Поліклініка була за кілька хвилин ходи від його дому, тож він прийшов пішки. Додому вертався Сивцевим Вражком. Можна офіційно заперечувати існування привілеїв і маскувати розподільники, але годі замаскувати, що в певних частинах Сивцевого Вражка напроти фешенебельних житлових будинків, як-от його власний, сніг було розчищено, а в інших місцях, напроти старих, обдертих комуналок, лежали кучугури.

Повернувшись додому, він переглянув документ про скасування системи привілеїв, підготовлений ним для Президента. Звичайно, апаратники, які користувалися привілеями, блокували його проходження всіма силами, однак якщо не взяти тут ініціативи в свої руки, то вона прийде знизу, від мас, уже навчених досвідом Східної Німеччини та інших країн.

Кирилін відрізав собі на сніданок хліба й сиру. А щодо відпустки... Він глянув на купу паперів, які приніс додому попереднього вечора, й засміявся. Однак замість пива випив мінеральної води. Тоді викликав водія.

Зачиняючи за ним дверцята «волги», Георгій сказав:

– Вас викликають на екстрене засідання.

Кирилін спохмурнів, нахилився вперед, ніби хотів запитати щось у водія, та Георгій дивився тільки на дорогу.

Замість того, щоб прямувати до Кремля, «волга» запетляла бічними вуличками, виїхала на Садове кільце й повернула на південь до Москви-ріки. Праворуч на тому березі промайнула біла брама парку культури імені Горького. Велике «чортове колесо», ковзанярі в яскравих костюмах на ковзанці нагадали Кириліну про ті щасливі дні, коли групка любителів еклектичної музики збирала записи рок-н-ролу й утішалась традиційними розвагами зимової Москви.

Він постукав у скляну переділку. Водій не обернувся. Машина зупинилась перед світлофором на Жовтневій площі, коло висотного готелю «Варшава». Кирилін спробував відчинити дверцята, та вони з обох боків не відчинялися. Він кинув останній сумний погляд на обмерзлого бронзового Леніна в центрі площі й відкинувся на сидіння, а машина тим часом повернула на Ленінський проспект і помчала за місто.

За півгодини почався сріблястий березовий ліс. Сніг сяяв на яскравому сонці. Ще кілька хвилин – і вони були в аеропорту «Внуково-2». Відчиненими воротами «волга» виїхала просто на злітну смугу.

Два чоловіки в довгих шкіряних плащах і хутряних шапках вийшли з-під літака Ан-28. Один із них відчинив дверцята машини.

– Пробачте за таку секретність, але літак готовий до вильоту.

Кирилін не мав вибору. Піднімаючись за ними в літак, він озирнувся.

Георгій відвів очі.

Під час польоту Кирилін заспокоївся. Він не знав, куди летить, з повітря всі поля під снігом і ліси здавалися однаковими, та йому було й байдуже. Він завжди сподівався чогось такого, відколи опинивсь на посаді спеціального помічника Президента й відчув, який вразливий сам Президент і які могутні сили згуртувалися проти нього. Найбільше від усіх внаслідок перебудови втрачала армія, а вона мала прекрасне виправдання для перевороту – анархію в союзних республіках. Він, Кирилін, зробив усе, що міг, і – Бог свідок – Президент зробив усе, що міг.

Кирилін думав, чи ще коли побачить Президента. Мав таке передчуття, що їх розвезуть в різні місця.

Ан-28 не належав до швидкісних літаків, але його велика перевага полягала в тому, що міг сідати й злітати з аеродромів без твердого покриття й потребував лише кілометрової злітної смуги. Літак спустився на обмерзлу просіку серед лісу. Коли двигун зупинивсь і машина стала, Кирилін мало не подякував пілотові за майстерність. Та це було ні до чого.

Мовчазні супутники провели Кириліна до виходу. Їх зустрічали дві білі «ниви». Кирилін сів у першу, і вони рушили нерівною лісовою дорогою.

Їхали недовго. «Нива» спинилася перед дерев’яними ворітьми у високій кам’яній огорожі. Два прикордонники у вушанках, довгих шинелях і валянцях рвучко відчинили й потім зачинили ворота. «Нива» проїхала розчищеною територією, потім ще одними, залізними воротами, а потім поміж березами аж до якоїсь подоби мисливського будиночка, перший поверх якого був кам’яний, а другий – дерев’яний. На кам’яному димарі темніло кільце обталого снігу. З комина здіймався димок.

На якусь мить Кирилін зупинився. Небо й досі було яскраво-синім. Велике сонце почервоніло і опускалося за вершки беріз. Від цього обмерзле голе гілля світилося рубіном. Рожевими барвами мерехтіли мальовничі замети. За якихось інших обставин картина здавалася б ідилічною.

У каміні горіли дрова. Мішанина традиційних російських і сучасних фінських меблів була позбавлена будь-якого смаку. Перед каміном стояли два чорні шкіряні крісла на металевих ніжках. Одне з них обернулося.

– Я радий, що ви змогли приїхати, – посміхнувся Бабакін.

РОЗДІЛ 31

– Я гадав, це зробить армія, – сказав Кирилін.

– Армія? – здивувався Бабакін. – Ви ж самі колись казали, ніби Президент вірить, що в справжньому соціалістичному демократичному суспільстві єдина роль збройних сил – охороняти країну від зовнішніх ворогів. Випийте трохи «перцівки», це вас зігріє з дороги.

Кирилін навіть не глянув на склянку, яку Бабакін поставив перед ним на низькому дерев’яному столику.

– Що ви зробили з Президентом? – запитав Кирилін.

– Як це «що зробили»? Нічого не зробили.

– Тоді де ж він?

Бабакін закотив манжет сірого італійського костюма й поглянув на свій «Ролекс».

– Мабуть, у Кремлі. Як правило, в такий час він ще на роботі. Ну, Дмитре Сергійовичу, скидайте пальто й сідайте, а то мені незручно.

Кирилін лишився стояти.

– Де ордер на арешт?

– Арешт? Не розумію...

– Якщо ви випадково забули про це, генерале Бабакін, то я вам нагадаю: КДБ більше не має права на арешти. Потрібен ордер за підписом прокурора.

– Хто говорить про арешт? Президент погодився з вашим лікарем. Ви перепрацювалися й потребуєте відпочинку, відновлення сил. Залишаю цей чудовий будинок до ваших послуг. Тут є навіть російська лазня, а також лижний маршрут.

– Я вимагаю права поговорити з Президентом!

Бабакін повів плечима.

– Якщо ви так наполягаєте. Але двічі подумайте перед тим, як це зробити. – Він витяг з портфеля теку, відсунув пляшку з «перцівкою» та склянку й виклав стос чорно-білих фотографій. – Він бачив оце.

Кирилін сів у крісло напроти каміна й переглянув фотографії. На деяких був неголений отець Райєн у мирському одязі на львівському вокзалі, потім він же з жінкою, потім з Павлом Стусом і тією самою жінкою, потім знову зі Стусом і жінкою, які саме сідали в старий «запорожець». Збільшена копія показувала, що то справді Райєн. Друга група фотографій зображувала Райєна в тому самому одязі і з валізкою, коло дерев’яної церкви, з жінкою, Стусом, єпископом Антонюком і ще якимось чоловіком. На фотографіях третьої групи – Кирилін та Стус у готельній кімнаті. Четвертий пакет – отець Райєн в одязі священика з Кириліним. П’ятий пакет – Стус і Антонюк коло собору святого Юра у Львові під час заворушень на Україні.

Кирилін досі сидів у пальті й шапці. Камін яскраво палахкотів. По обличчі й лобі Кириліна потік піт.

– Ці фотографії... ну, ви все про них знаєте. Зустрічі були вашою ідеєю.

– Вам це буде важко довести, – сказав Бабакін. – Під час наших побачень я носив із собою зроблений у Чотирнадцятому управлінні маленький пристрій, який руйнував усі магнітофонні записи. Якщо ви записували наші телефонні розмови, то почуєте, що на плівці – лише безневинні балачки про погоду. – Він посміхнувся.

Кирилін спалахнув.

– Таж ви були зі мною під час зустрічі з Райєном у Римі!

Бабакін налив собі «перцівки» й зручно вмостився в кріслі.

– Як ви доведете, що фотографію зроблено в Римі, коли факти свідчать про інше? – запитав він.

Кирилін перевернув знімок. На звороті в штемпель КДБ було рукою вписано номер справи та слова: «Дмитро Сергійович Кирилін. Київ, 16 серпня».

– Шістнадцятого серпня випало на неділю, – сказав Бабакін. – Президент був на Чорному морі. Ви, безперечно, твердитимете, що сиділи в Жуковці, але свідків не знайдете. З іншого боку, в Дев’ятому управлінні засвідчать, що того ранку ви вилетіли до Києва, а повернулися назад увечері. Ми так само можемо довести, що саме шістнадцятого серпня Райєн був на Україні і що керівництво українського демократичного Руху збиралося в Києві сімнадцятого серпня.

Кирилін ще ніколи в житті не відчував зненависті. Спостерігаючи, як Бабакін п’є «перцівку» і спокійно пропонує йому робити те ж саме, він поступово збагнув різницю між злістю та зненавистю. Внутрішній голос підказував йому не піддаватися цьому відчуттю, він має контролювати себе, якщо хоче вести хоч якісь переговори з цим чоловіком.

– Усі фотографії підтверджуються фактами, які суд визнає цілком переконливими, – сказав Бабакін.

– Я можу дати пояснення до всіх фотографій з моїм зображенням, – відповів Кирилін по змозі спокійно. – Хоч би які свідчення ви сфабрикували, Президент повірить мені.

Він скинув пальто й шапку, але горілки не торкався.

Бабакін знизав плечима.

– Можливо, але коли я з ним розмовляв, він цілком усвідомлював усі наслідки.

– А тепер з ним поговорю я.

– На щастя, – сказав Бабакін, – сьогодні наше суспільство будується на праві, а не на вольових рішеннях керівників партії. Враховуючи всі ці докази, які ставлять на карту долю держбезпеки, і водночас зважаючи на ваші протести, гласність вимагатиме публічного суду. І, звичайно, якщо ви сконтактуєтеся з Президентом, я вважатиму це спробою вплинути на правосуддя. Мені нічого не залишиться, як тільки передати всі факти Генеральному прокуророві, поставити до відома Комісію з питань безпеки Верховної Ради і скликати прес-конференцію, щоб показати всім, як здійснюється правосуддя. Однак, – додав Бабакін, – Президент усвідомлює, які це може спричинити наслідки.

– Якщо його помічник з особливих питань стане перед судом за зраду?

– Стане й дістане вирок за статтею шістдесят четвертою, – уточнив Бабакін. – Звичайно, ми маємо факти й по інших статтях.

– Я ризикну, – сказав Кирилін. – Знаю, що невинний.

– Може, ви й хочете передати свою долю в руки радянського правосуддя, але я не впевнений, що цього хоче Президент. Коли Віллі Брандт, канцлер Німеччини, був на вершині своєї популярності, його секретаря публічно звинуватили в шпіонажі на користь Східної Німеччини. Брандтові довелось піти у відставку. Про нашого Президента не скажеш, що він на вершині популярності. Чи ви, Дмитре Сергійовичу, думаєте, йому вдасться перекліпати суд над вами, шпигуном, і залишитися на посаді?

Кирилін просто впав назад у крісло.

– Це буде трагедія, від якої нація ніколи не підніметься, – сказав Бабакін. – Зрозуміло, Президент з радістю прийняв мою пропозицію поселити вас тут у цілком цивілізованих умовах до вашого добровільного зізнання.

Отак воно! Доля Благова – дістати кулю в лоб – його обминула. Бабакіну він потрібен був живим, щоб шантажувати Президента, загрожуючи йому публічним судом.

– Ви плануєте тримати мене тут постійно?

Бабакін похитав головою.

– Ні, ні. В наступні три місяці ми з Президентом розробимо одну мою ідейку про те, як урятувати радянську економіку. При всій своїй скромності скажу, що сам Президент без мене не дасть собі ради.

– І без «Іуди»?

Бабакін долив собі ще раз.

– То цікава людина. Знаєте, ми з ним однолітки. Вперше зустрілися в спецшколі КДБ. Найбільше в ньому вражала зненависть до католицької церкви, особливо української. – Бабакін зручно вмостився в кріслі. – Його батьки були членами Народної гвардії імені Івана Франка, комуністичного партизанського загону, який діяв на Львівщині під час німецької окупації. Їх закатували, а потім убили просто в нього на очах, коли йому було всього вісім років. Пізніше йому сказали, що їх видав священик-католик, який співпрацював з німцями. Може, так воно й було. Його завербували в МГБ, як воно тоді називалося, в тисяча дев’ятсот п’ятдесят третьому році, саме перед смертю Сталіна. Він зголошувався на всі завдання, спрямовані проти української католицької церкви, через те йому доручили стати католицьким священиком і проникнути в католицьке підпілля. – Бабакін усміхнувся. – Я вчився на православного священика, візантійські обряди обох церков дуже схожі, тож мені доручили готувати його. – Усмішка Бабакіна ставала все ширша. – Українська греко-католицька церква зазнала таких репресій, що її підпільні священики майже не мали освіти, а на теології ледве розумілися. Олександр Корчан був чи не найосвіченішим священиком у їхніх лавах. Я кажу священиком, хоча яким священиком він мігбути! Чесно кажучи, в ті часи досить було просто сказати, що такий і такий єпископ, який загинув роком раніше, таємно висвятив тебе на священика. Так траплялося в ті часи, і ніхто й не думав ставити це під сумнів. Їм страшенно бракувало людей, що могли б бодай якось правити месу й мали сміливість це робити.

Він підкинув у вогонь ще кілька полін і долив собі знову. Кирилін своєї склянки не торкався.

– Коли Хрущов під тиском міжнародної громадськості був вимушений випустити митрополита Сліпого на Другий Ватиканський собор, – вів далі Бабакін, – у нас з’явилася чудова нагода послати з ним Корчана, щоб знати зсередини, що там робиться. Я з ним зустрівся аж сімдесят четвертого року під час свого першого приїзду до Рима, коли очолив усю мережу тамтешніх агентів, з Корчаном включно. Після Ватиканського собору він передавав нам інформацію про те, що відбувається в римському керівництві української греко-католицької церкви. Це була добра робота, однак людина з його здібностями й мотивами мала значно більший потенціал. Я доручив йому втертись у Ватикан, залягти на дно, щоб, коли надійде час і посада буде досить значна, принести справжню користь. Пообіцяв йому нагадати про себе.

Бабакін видимо діставав задоволення від цієї лукавої гри.

Кирилін подумав, чи вірить Бабакін у соціалізм, у благо для країни, чи взагалі вірить у що-небудь. Влада, якомога більше влади – ось сенс усього його життя.

– Мені шкода вас, – повільно промовив Кирилін, – ви ніколи не могли мати нормальних стосунків з іншими людьми. Бо зневажаєте всіх, окрім самого себе.

– Зовсім ні, – відповів Бабакін. – Ви мені подобаєтесь. У цьому всьому немає жодних особистих мотивів. Якби такі мотиви існували, я б не збирався звільняти вас через якихось півроку, коли все владнається.

– Звільняти?

– Звичайно. Ви побудете тут з півроку, офіційно – для добровільного зізнання. Ви матимете все, крім можливості спілкуватися з людьми. Потім я дійду висновку, що для суду немає достатніх підстав, і вас звільнять.

– Я вам не вірю.

– Коли я вам брехав, Дмитре Сергійовичу?

Кирилін не звернув увагу на це запитання, обдумуючи останню пропозицію Бабакіна.

– Що я робитиму потім?

– Звичайно, ви не зможете повернутися на стару посаду. Але я впевнений, ми знайдемо для вас добру роботу, хоча, зрозуміло, далі від Москви, Ленінграда та інших великих міст.

– У Сибіру?

– Маю на увазі новий завод, який фірма «Фіат» будує для нас у Єлабузі. Це наймодерніший автомобільний завод у країні. Там потрібен керівник високого класу. Такий, як ви. Ви маєте досвід у цій галузі й говорите італійською мовою. Така престижна посада даватиме вам усі привілеї за умови, що ви, звичайно, не показуватиметеся на захід від Єлабуги.

– А якщо я відмовлюсь?

Бабакін здивувався.

– Чому? Замість того, щоб тримати вас десь під замком, я пропоную цілком пристойне життя.

Кирилін сухо засміявся.

– Ви ніколи не випустите мене звідси живого. Не підете на такий ризик. А якщо я розповім, що ви шантажуєте Президента СРСР і як вам це вдається? Я можу відкрити очі Заходові.

Бабакін похитав головою.

– Я все це врахував. Ризику нема. За час нашої співпраці я почав поважати вас. Ви ж, Дмитре Сергійовичу, щиро вболіваєте за країну. Вірите, що тільки наш Президент може вивести її з темного царства. – Його голубі очі весело заяскріли. – Ви не підете на публічний скандал, що скінчився б його відставкою.

Кирилін знав, що Бабакін має рацію. Президент, як і він, опинивсь у владі цього мегаломаніяка. Але Президентові краще лишатися Президентом, ніж іти у відставку. Може, йому пощастить якось позбутися цього монстра.

– Ви надто покладаєтесь на мою відданість Президентові, – сказав він.

Бабакін посміхнувся.

– Не зовсім. Мушу признатись, я трохи перестрахувався. Маю рапорт Дев’ятого управління про те, що у вашій квартирі знайшли триста грамів кокаїну. Також маю письмову заяву від рецидивіста Івана Горбатка, який признається, що передавав вам наркотики для дальшого поширення. Якщо колись похитнеться ваша відданість Президентові або якщо ви не спроможетеся перенести її на його наступника, ці документи випливуть на поверхню й доведуть, що вас звільнити з посади за торгівлю наркотиками, а Президент виявив нерозумну, щоб не сказати злочинну, слабкість і не віддав вас до суду, і саме тому вами керує почуття образи за втрату посади. Безперечно, в такому разі вас чекатиме лава підсудних. – І він знову посміхнувся.

– Ви, можливо, й контролюєте пресу тут, але не на Заході.

Бабакін поглянув на годинник.

– Саме в цю хвилину один придурок на прізвище Річардсон, шеф служби ЦРУ в Римі, переживає хвилини надзвичайного збудження. Агент йому доповідає, що помічник радянського Президента з особливих питань виявив бажання втекти на Захід. Збудження Річардсона зростатиме впродовж кількох наступних тижнів, бо агент передаватиме інформацію, яка встановить ваше значення, й почне переговори про умови вашої зради. І в ту хвилину, коли Річардсон упевниться, що в сіті потрапила найбільша риба з часів Гордієвського, його опонент у Москві зрадіє. Один з агентів підсуне Річардсонові фотографії, на яких буде новий шеф КДБ. – Бабакін вийняв із портфеля ще одну теку й подав Кириліну фотографії, на яких сам розмовляє з Кириліним коло обеліска в Олександрівському саду, коло пам’ятника Невідомому солдатові, коло Успенської церкви, а також фотографії, де вони вдвох виходять із Сандуновських лазень і з крамниці для партійних босів на вулиці Грановського.

– Звичайно, йому дадуть ще й інші мої фотографії, але коли аналітики в ЦРУ звірять ваше обличчя з можливим перебіжчиком, то звернуться до двох каталогів. І виявлять там таке: «Кирилін Дмитро Сергійович, помічник торгового аташе радянського посольства в Римі у тисяча дев’ятсот вісімдесят першому – вісімдесят третьому роках», – а це збігатиметься й з часом моєї роботи там. На посаду помічника торгового аташе завжди посилають офіцера КДБ, і це підтвердить попередні підозри аналітиків. Ваше прикриття трісне. Після того хоч би в яку західну країну ви поїхали, рано чи пізно місцева спецслужба безпеки звернеться до ЦРУ, щоб перевірити вашу інформацію. І тут вам кінець, принаймні довірі до вас.

Кирилін утупився в вогонь у каміні.

– Ви все це спланували з самого початку, еге ж? З усіма деталями?

Бабакін засміявся.

– Ніколи не буває так, щоб усе йшло цілковито за планом. Якби було так, Фазоло не годував би хробаків, а сидів на престолі святого Петра.

Кирилін стрепенувся. Вперше в його очах з’явилася якась надія.

– Ваш план не вдався?

Бабакін підвівсь і почав надягати своє дороге вовняне пальто.

– Гросмейстер з незмінним планом ніколи не переможе іншого гросмейстера, який уміє швидко адаптуватися до непередбачених обставин. Цим чемпіон світу відрізняється від усіх інших.

– Що це означає?

– Це означає, дорогий Дмитре Сергійовичу, що я адаптувався до стратегії своїх опонентів, а фінал від цього виявиться навіть кращим.

– Ви маєте розказати мені й про це, адже все інше я вже знаю.

Бабакін надів свою соболину шапку.

– Це зіпсувало б усю розвагу. Я розпоряджуся, щоб вам раз на тиждень доставляли «Правду».

Епілог

Протягом трьох місяців Райєн провадив життя ченця-трапіста, доки, по довгій боротьбі з власною обітницею покори, зрештою, вирішив прислухатися до абатової поради й наслідувати приклад Христа, «покірного навіть у смерті». Зробивши вибір, він цілком присвятив себе його здійсненню. Абат надав Райєнові змогу прилучитися до монастирського життя, тому він переселився з гостьових покоїв до чернечої келії, став носити сіре вбрання цистеріанців і ділив з ними всі їхні труди.

Його день розпочинавсь о чверть на четверту ранку, коли лунав дзвін уставати. Нашвидкуруч умившись холодною водою, Райєн убирався в сутану, взував сандалі й разом з іншими сірими тінями брів камінною галереєю до збудованої в дванадцятому столітті церкви на вігілію – першу із щоденних відправ.

Цистеріанська простота церкви приваблювала Райєна. На її стінах не було ані статуй, ані образів Мадонни чи святих, лише над вівтарем висіло велике розп’яття.

Райєн любив вігілії понад усі інші відправи. Взимку миготливі червонясті вогники лампад разом зі слабенькими електричними лампочками на стінах боролися з тінями ночі. З дванадцятьма іншими ченцями він ставав на старовинних хорах, у псалмах славлячи ласку Божу й подолання Його ворогів, – точнісінько так, як робилося тут протягом восьми століть, попри всі змагання за папський престол, схизми й Реформацію.

Кількома вимовленими за день словами, виразом обличчя, рухами, готовністю допомогти, навіть поводженням на літургії та в інших дійствах ченці випромінювали ту просту радість єднання в Христі, якої Райєнові так бракувало у Ватикані. В особі абата він зустрів людину, гідну того, щоб називати її «отцем».

Райєн швидко призвичаївся до спартанської їжі й буквально накинувся на фізичну працю, що забирала в монастирі третину доби. Більшість ченців були вже літні, і він побачив, що зробить справжній внесок у життя громади, взявши на себе найважчу роботу – побілку, лагодження стін та огорож, копання городів, з яких монастир мав головне джерело прибутку.

Монастирська дисципліна склала основу його життя, витворивши самодостатній світ із власними цінностями й відчуттям часу. Години, тижні й місяці втратили будь-яке значення: пори року визначалися за зміною городницьких робіт і церковними святами, а кожен день сімома обов’язковими відправами поділявся на години всамітнених роздумів, мовчазні спільні трапези й фізичну працю. Райєнові це здавалося життям християнина доби апостолів-євангелістів, ще до того, як Христова церква, підкоривши Римську імперію, перейняла найгірші риси імператорського двору.

Як і передрікав абат, справи зовнішнього світу вбачалися звідси наче в оберненій перспективі: для того, чиє буття зосереджувалося на Абсолюті й Вічності, вони втрачали будь-яку вагу.

Інколи проти власної волі в ньому знову зринали згадки про Кеті, сестру Ірину й Дайяну – і тоді він молився, щоб ці думки не збили його з обраного шляху. Жодні інші образи його не бентежили. Папа став лише фотографією на стіні келії, а такі імена, як Олександр Корчан чи Казимєж Гоффман, здавалося, було начисто витерто з його пам’яті.

Райєн читав деякі запропоновані абатом книги – праці отців церкви, – але найчастіше звертався безпосередньо до сторінок Біблії.

Пообідньої пори в суботу ченці відпочивали. Декілька разів Райєн вибирався на прогулянку, але частіше розмірковував над Біблією. Тож для нього було цілковитою несподіванкою, коли однієї суботи абат постукався в його двері.

– Джеймсе, я такий задоволений вашими успіхами, що вам вирішено дозволити інформацію ззовні. Зо два місяці тому ми отримали для вас листа.

Райєн сів. До цього він не був готовий. Йому подумалося, що то лист від Дайяни. Але марки на конверті були не італійські й не американські, а польські. Сестра Ірина? Райєн перебіг очима видобутий з конверта аркуш і прочитав надруковану по-польському адресу: «вул. Цистерів, 15, 80-330, Гданськ-Олива, Польща», – а під нею текст по-італійському, що ряснів граматичними помилками:

«Мій любий Джеймсе!

Мене вельми засмутила ваша хвороба й раптовий від’їзд. Хотів навідати вас, та мені сказали, що корисніше це зробити, коли ви одужаєте.

Але тепер це зробити складніше. За два тижні після вашого від’їзду я довідався, що мене хочуть зробити єпископом Гданським. Мені не хотілося залишати святого отця, та він сказав, що хоче винагородити мене за мою службу. Я заперечував – але він не бажав і слухати. Сказав, що моє прибуття до Гданська стане найочевиднішим виявом його підтримки людей, які переживають нині важкі часи. А який у нас вибір? З нашою обітницею покори – жодного.

Єдина втіха для мене – це те, що папа переходить до надійних рук архієпископа Корчана.

Джеймсе, я завше пам’ятатиму, як віддано служили ви святому отцеві, й далі молитимуся за вас; вірю, що й ви молитиметеся за мене.

Ваш Казимєж Гоффман».

Райєн втупився в аркуш невидющими очима. Абат порушив мовчанку:

– Джеймсе, ви ніколи не спускаєтеся до трапезної зали в суботу ввечері. А саме там братчикам дозволено переглядати найголовніші церковні новини. Кажу «новини», хоча це не зовсім правильно. Я розкладаю там окремі статті з газет за попередні тижні. – Абат усміхнувся. – Вам може здатись дурницею кількатижнева новина, але так заведено й тут, і в багатьох інших монастирях. В цей спосіб наші братчики можуть дізнаватися про найголовніші церковні події, не відчуваючи особистої причетності до них. Таке собі вивчення новітньої історії. Але відбулась одна подія, що становитиме для вас особливий інтерес.

Навколишній світ умить зруйнував усі перепони в Райєновому мозку й загрожував затопити його.

– У трапезній розкладено вирізки з католицьких газет, але спеціально для вас я приніс ціле число «Тайм» за минулий тиждень. – Абат знов усміхнувся й поклав журнал Райєнові на столик.

Збігло щонайменше чверть години по тому, як абат вийшов, перш ніж Райєн зважився взятись до часописа. На четвертій сторінці знайшов статтю під заголовком: «Тріумфальна подорож папи». Дуже повільно Райєн став читати.

«У середу папа розпочав свій історичний п’ятиденний візит до Радянського Союзу, що протягом понад сімдесяти років лишався найбільшою антихристиянською державою. Папський літак з емблемою ключів святого Петра на борту приземлився в урядовому аеропорту «Внуково-2» за двадцять миль від Кремля.

Папу зустрічав особисто радянський Президент за протоколом, передбаченим для глав найбільших світових держав. Але це було лише виявом чемності, бо вже за годину папський літак знов здійнявся в повітря і взяв курс на столицю Литви Вільнюс.

Литовці вишикувалися щонайменшу в десять рядів уздовж усієї дороги від аеропорту до центру Вільнюса, вимахуючи жовто-білими папськими прапорцями. Сидячи у відкритому ЗІЛі, наданому радянським Президентом, папа благословляв вірних цієї балтійської республіки, 80 відсотків з 3,6 мільйона населення якої є католиками.

Понад чверть мільйона людей зібралося на історичній площі під старовинним замком Гедиміна в центрі Вільнюса, співаючи гімни й вимахуючи папськими прапорами та жовто-зелено-червоними прапорами незалежної Литви. Понад десять хвилин лімузин папи поволі їхав через площу до кафедрального собору, поверненого церкві щойно 1989 року (більш як сорок років комуністична влада використовувала храм як мистецьку галерею).

На тимчасовому вівтарі під класичним портиком між шістьма колонами папа разом з литовським кардиналом та шістьма єпископами діоцезії відправив месу. Потому він говорив про християнську спадщину, що об’єднує всі народи Європи.

Наступного дня папа відправив месу в столиці Латвії Ризі й відвідав місцеву семінарію, де закликав студентів лишатися вірними неспотвореному Христовому вченню.

Та навіть така захоплена зустріч у балтійських республіках не могла зрівнятися з тим, що судилося побачити папі в п’ятницю у Львові – столиці Західної України й осередкові забороненої протягом сорока чотирьох років української греко-католицької церкви. Цілу дорогу від аеропорту папський 3ІЛ закидали такою силою квітів, що папа ризикував дослівно потонути в тюльпанах і нарцисах.

За оцінкою влади, на прилеглих вулицях та в парку Івана Франка, де папа відправив месу просто неба, зібралося щонайменше півмільйона люду. Кажучи проповідь, що транслювалася телебаченням у прямому ефірі, папа був видимо зворушений, бо така маса людей усіх поколінь зібралася з іконами, корогвами та гаслами, серед яких релігійні, на кшталт «Боже, благослови нашого папу!», «Віра наших батьків» та «Вірні Римові до смерті», поєднувалися з політичними: «Католицька Україна – незалежна Україна!» та «Волю Церкві й Народові!».

Промовляючи по-українському, папа розвинув тему двох попередніх днів. Він закликав українців почуватися насамперед християнами, а вже потому європейцями. Наголосив, що їхня віра, загартована в горнилі переслідувань, має піднестися над давньою ворожнечею й допомогти їм не відокремлюватися від інших слов’янських народів, а разом із ними працювати над новою християнізацією всіх нащадків держави святого князя Володимира.

Щоб ствердити свій заклик на ділі, папа, зупинившись у Києві, насамперед відвідав російського православного митрополита Костянтина, відомого супротивника української греко-католицької церкви.

Усі ці дні папа мав стомлений вигляд, і декілька разів виконуючий обов’язки державного секретаря Ватикану, архієпископ Олександр Корчан привселюдно надавав йому допомогу. В п’ятницю папа відпочивав в урядовій резиденції на одній з вулиць Липок – привілейованого району української столиці. Подорож має завершитися дводенним перебуванням у Москві, програму якого досі тримають у таємниці. Єдиним коментарем речника Ватикану отця Фроулі було: «Ви ще нічого не бачили!»

Райєн поглянув на дату часопису. Візит папи до Москви скінчився тиждень тому. І лише за тиждень він довідається, що ж там відбулося.

Кириліну також приносили примірники «Правды» тижневої давності. Але він рідко переглядав їх, переймаючись люттю на саму думку про те, що не може ні на що вплинути. Читання газети стало для нього тортурами, які загрожували доконати його.

Він поклав собі будь-що зупинити Бабакіна, а це вимагало тверезого розуму і вміння блискавично призвичаюватися до будь-якої ситуації. Насамперед Кирилін поклав собі використати цей вимушений відпочинок собі на користь.

Лікар мав рацію, навіть якщо його й інструктували попередньо в КДБ. Тож Кирилін покинув пити і серйозно взявся за свій фізичний стан. Щоденну гімнастику він доповнював усе новими вправами. Вирушав на довгі лижні прогулянки разом із трьома «супровідниками», з якими встиг налагодити приязні стосунки. Ті навіть брали його з собою на полювання. Учотирьох вони годинами мовчки блукали лісом із карабінами напоготові. Кириліну завжди надавалося право першого пострілу. Він знав, що ці хлопці будь-якої хвилини можуть покласти його на місці, але намагався про таке не думати. Він же мав на меті повправлятися в стрільбі, а не застрелити молодшого офіцера КДБ.

Аби підтримати фізичну й психічну форму, Кирилін вирішив до кінця скористатися з послуг приставлених до нього медсестер. Ті працювали позмінно – по два тижні. Одна була білява, друга – темнокоса, обидві мали років по двадцять п’ять, обидві були гарненькі. Їхній досвід у медицині обмежувався масажем, але поза тим вони навчали Кириліна таких способів кохання, про які він доти й не здогадувався. Щоправда, попервах намагались його споювати, але він вистояв. Сподівався, що дівчатка так само дістають утіху від тих вправ, бо матеріалу для повідомлень Бабакіну вони від нього так і не здобули.

Тож Кирилін почувався як ніколи добре і був цілком задоволений із власних успіхів, коли Тетяна, чорнявка, якій він симпатизував трохи більше, одного дня простягла йому «Правду» й запитала:

– Здається, він – ваш приятель?

На чільному місці першої сторінки в око впадала фотографія Бабакіна, а над нею – жирний заголовок: «Голова КДБ стає членом Президентської ради». Кирилін прикипів до тексту.

«Льва Степановича Бабакіна, голову КДБ, було вчора відзначено подвійно. Президентським указом товаришеві Бабакіну надано військове звання Маршала Радянського Союзу та введено його до складу Президентської ради.

Прийшовши до керівництва Комітетом державної безпеки три місяці тому, товариш Бабакін провів у КДБ докорінні зміни. Він швидко усунув тих старших офіцерів, що опиралися проведенню перебудови, й після кадрових реорганізацій запросив на Луб’янку представників преси та телебачення, щоб наочно показати, як працює тепер КДБ.

Товариш Бабакін переконав громадськість, що закінчилася та доба, коли назва КДБ асоціювалася з беззаконням та переслідуванням інакодумців. Сьогодні держбезпеки мають боятися насамперед кримінальні елементи, що підривають добробут радянських людей. Голова КДБ окреслив ті дві категорії злочинців, для боротьби з якими КДБ сьогодні пристосоване краще, аніж міліція. Йдеться, по-перше, про корумповані елементи в партії та уряді й, по-друге, про організовану злочинність, зокрема про ділків, що займаються збутом наркотиків, руйнуючи тим моральне здоров’я народу.

Два тижні тому спеціальний загін КДБ по боротьбі з наркотиками провів операцію по ліквідації злочинної групи наркомафії. Ватажка групи Івана Горбатка було вбито в перестрілці. Товариш Бабакін наголосив: шкода, що Горбатко вже не стане перед судом, але не варто проливати сліз, коли з тіла радянського суспільства видаляють ракову пухлину.

Простота, щирість, людська гідність товариша Бабакіна, яку змогли оцінити мільйони телеглядачів, стала сама по собі проривом гласності в сферу ще донедавна цілком таємних органів партії та держави. Радянські люди зустріли це з глибоким схваленням. Опитування, проведене нещодавно «Правдой», показало: популярність товариша Бабакіна досягнула сьогодні 64 відсотків, що істотно перевищує популярність самого Президента.

Новий член Президентської ради – стор. 3».

Кирилін намагався розгорнути газету на третій сторінці, але пальці тремтіли. Погляд випадково впав на маленьку замітку під редакційною статтею:

«Лідери Європейської співдружності зустрічаються в Москві.

Лідери шістьох католицьких країн Європейської співдружності прийняли запрошення папи та патріарха Іоанна на екуменічне богослужіння, яке має відбутись у неділю в Успенському кафедральному соборі Кремля. Переговорів між ними та представниками радянського уряду, які також будуть присутні на богослужінні, не передбачено».

Кирилін ухопив чарку, яку подала Тетяна.

Відтоді тверезим його більше не бачили.

Тижневе очікування наступного числа журналу «Тайм» виявилося для Райєна майже нестерпним.

Він ще більше занурився сам у себе. Щодня відвідував усі сім відправ, але не брав участі в спільних роботах і трапезах. Не тинькував і не білив стін, а читав Біблію й намагався молитись. Але молитви його були марні: він благав Бога перешкодити тому, що вже сталося. Безплідність таких молитов гнітила Райєна; він уже й не моливсь у власному розумінні цього слова, а шепотів позбавлені сенсу прохання. Інколи здавалося, ніби Христос кричить з розп’яття йому у відповідь: «Хоч би скільки ти молився, вже запізно!» У неділю Райєн не наважився прийняти святого причастя: чи ж можна приймати Христа в оселю зневіри?

По обіді абат зайшов до нього в келію.

– Як себе почуваєте, Джеймсе? Все гаразд?

Райєн кивнув.

– Знову вас не було на трапезі.

– Я говію, отче. – Погляд його прикипів до яскравої обкладинки журналу в абатовій руці.

– Ви певні, що вам справді хочеться це прочитати, Джеймсе?

Райєн знову кивнув.

– Так, отче.

– А коли так, то можна я з вами посиджу? Хочу переглянути «Осерваторе Романо»...

Привід був надто прозорий, та Райєна це вже не обходило. Він не міг одірвати погляду од обкладинки журналу «Тайм». На ній була фотографія Корчана в малинових шатах, який схилив коліна перед папою в соборі, повному люду. Заголовок повідомляв: «Папа завершує візит до СРСР історичним жестом єднання».

З холодним дрожем лихого передчуття Райєн заходився читати:

«Під час суботньої відправи, що не має аналогій в історії римської католицької церкви, папа в російському православному соборі Успіння в Кремлі наклав кардинальський головний убір на Олександра Корчана, Ватиканського прелата українського походження.

Ніхто краще від папи не знає ваги, яку мають у слов’янському світі такі символи. Значення цього акту щойно починають аналізувати на Заході.

Це не перший випадок дарування кардинальського сану поза Ватиканською консисторією, але це вперше сталося в некатолицькому соборі, в країні, уряд якої є офіційно атеїстичним.

Мальовничий Успенський собор, зведений у п’ятнадцятому столітті, є найбільшим і найвідомішим серед кремлівських храмів. У ньому коронували великих князів і царів, зводили на престол патріархів, оголошували про найбільші державні події, як, наприклад, возз’єднання України з Росією 1654 року.

Для визначних гостей було встановлено ряди крісел. Праворуч, за троном патріарха, сиділи отці церкви. Тут зібрався ввесь склад священного синоду російської православної церкви, були католікос Вірменії Торком, католікос Грузії Ілія III, католицькі прелати, патріарх української греко-католицької церкви Чупринка, кардинали Тамкевічюс із Литви та Какульс із Латвії.

Ліворуч, за так званим троном цариці, розташувалися світські гості, серед них лідери шістьох католицьких держав Європейської співдружності разом із головою комісії паном П’єром Дюба, який походить із відомої католицької родини. Але найвизначнішою обставиною було те, що в першому ряді сиділи члени Президентської ради СРСР. Місце поруч із Президентом зайняв голова КДБ, маршал Лев Бабакін – нова зірка радянського керівництва. Він широко посміхався, коли папа надавав архієпископові Корчану найвищий після себе сан у католицькій церкві.

Папа, який мав дуже стомлений вигляд, за написаним текстом виголосив проповідь, знову наголосивши на темі єдності Європи – духовної та політичної. Політичні зміни в Східній Європі після 1989 року сталися завдяки відродженню духовних сил, які є «надбанням спільного європейського дому, що проліг від Уралу до Атлантики».

Загроза світовому мирові тепер походить не від конфлікту між Заходом і Сходом, а від протистояння багатих і бідних. Це протистояння посилилося завдяки поширенню серед багатих безбожного матеріалізму. Але саме на цих теренах глибока духовність слов’янських народів зробила «найбільший внесок у боротьбу з руйнівною, егоїстичною, безбожною філософією, що є витвором сатани та його слуг». Лише об’єднавшись, західна та східна церкви зможуть протидіяти наступові зла, поширювати євангельський заповіт братерської любові й домогтися справедливого розподілу дарованих Богом благ. Лише об’єднавшись у конфедерацію рівних суверенних держав, народи Західної та Східної Європи досягнуть стабільності й покажуть шлях до порятунку всієї планети.

Папа наголосив, що сумує, бо ще не може правити меси разом із російськими православними братами. Але, додав він, уже близький той день, коли всі росіяни, зберігши власні традиції та обряди, відновлять єдність із престолом святого Петра, першого серед апостолів. Коли настане той славний день, російський патріарх відправить разом із близьким до нього по крові кардиналом Корчаном месу і знову присвятить свою батьківщину непорочному серцю Пресвятої Діви Марії. Єднання всіх єпископів світу гарантує той мир, який Богородиця обіцяла в Фатімі. Це, сказав він, стане гідним відзначенням тисячоліття хрещення Русі».

«СРСР уступить до Європейської співдружності?

Лише події рівня державного похорону збирають докупи стількох голів урядів, що мають відтак можливість спілкуватися в неформальній атмосфері. У Москві також відбувся похорон – похорон ворожнечі між Східною та Західною Європою. Можна бути певним, що лідери не проминули такої нагоди для неофіційного спілкування.

Вважають, що заява СРСР про надання йому статусу асоційованого члена Європейської співдружності з’явиться вже найближчим часом. Джерела, близькі до п. Дюба, відзначають, що за теперішньої ситуації всеєвропейської співпраці та з огляду на процеси демократизації в СРСР таке прохання буде зустрінуте щонайприхильніше. Цей крок, що призведе до усунення багатьох бар’єрів на шляху торгівлі та взаємообміну технологіями стане підґрунтям до набуття СРСР статусу повноправного членства в ЄС. Імовірно, що тоді СРСР стане найбільшою державою в об’єднанні, яке з часом перетвориться на Сполучені Штати Європи».

«Майбутній папа?

У Ватиканських колах призначення нововисвяченого кардинала Корчана державним секретарем вважається вирішеним. Кардинал Корчан виконував обов’язки державного секретаря після раптової смерті в грудні кардинала Фазоло, якого багато хто розглядав як майбутнього папу.

Коли подробиці безпрецедентної суботньої відправи стали відомі в Римі, тут поширилася думка, що папа, який останніми місяцями дуже підупав на здоров’ї, відійде на відпочинок, коли буде певен, що кардинала Корчана оберуть його наступником. Суботня церемонія справді не залишає сумнівів щодо того, кого папа бачить на своєму місці. Після смерті кардиналів Фазоло та Давіно й відходу від справ кардиналів Цінглера та Демера важко назвати іншу реальну кандидатуру на папський престол.

Вважають, що російський православний патріарх Іоанн також зможе відійти невдовзі на відпочинок. Тоді перед його наступником відкриється можливість привести 60 мільйонів православних росіян до об’єднання з католицькою церквою. Перед майбутнім російським патріархом з’явиться інтригуюча нагода визнати зверхність майбутнього папи Олександра Корчана – українця з походження.

Якщо події розвиватимуться саме так, що є більш ніж імовірним, папа Корчан очолюватиме церкву, яка налічуватиме майже мільярд вірних, і не лише домінуватиме в Європі «від Уралу до Атлантики», але буде також головною силою в Центральній та Південній Америці й найбільшою церквою в США».

Часопис випав із рук Джеймса Райєна. Колишній секретар папи впав на коліна, простягнув руки до розп’ятого Христа, і з грудей у нього вихопився крик нелюдського болю.

Абат дивився на нього з жахом.

– Джеймсе, Джеймсе, що з вами?

– «І по тисячах літ вирветься Сатана зі своєї в’язниці, вийде на волю й спокушатиме всі народи»...

У двері зазирнув послушник, наляканий криком.

– Отця Томаса, швидше! – звелів йому абат. – Джеймсе, тут ви в безпеці. Розкажіть, що вас мучить.

Райєн поглянув на абата невидющими очима. Натомість у голосі його бриніла моторошна певність:

– «І сяде він сам у Божому храмі, й нарече себе Богом».

Отець Томас прибіг із медичною скринькою, поглянув на Райєна, тоді на абата.

– Сердега... – прошепотів абат. – А мене ж попереджали, що з ним ще може бути гірше. Вони там, у Римі, все знають...

Примечания

1

Безшлюбність, обов’язкова для католицького духівництва.

(обратно)

2

Стій! (нім.)

(обратно)

3

Квіти – квітці (франц.).

(обратно)

4

Алло. Біля телефону отець Райєн (італ.).

(обратно)

5

Прилучення до лику блаженних – перший ступінь канонізації святих у католиків.

(обратно)

6

І мир людям на землі (лат.).

(обратно)

7

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Мир вам (лат.).

(обратно)

8

І духові твоєму (лат.).

(обратно)

9

Амінь (лат.).

(обратно)

10

Слава у вишніх (лат.).

(обратно)

11

«Справа Божа» (лат.) – політично-релігійна організація антикомуністичного спрямування.

(обратно)

12

Землетрус (італ.).

(обратно)

13

Нове мистецтво (франц.).

(обратно)

14

Як справи? – Хрін тобі в гузно. Сволота (франц.).

(обратно)

Оглавление

Прелюдія

Частина перша ВЕСНА

Частина друга ЛІТО

Частина третя ОСІНЬ

Частина четверта ЗИМА

Епілог

*** Примечания ***