«Штурмфогель» без свастики [Євген Федоровський] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (98) »
Євген Федоровський «ШТУРМФОГЕЛЬ» БЕЗ СВАСТИКИ Пригодницька повість
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклав з російської Микола Якубенко Малював Б. Доль Перекладено за виданням: Евгений Федоровский, «Штурмфогель» без свастики, «Детская литература», Москва, 1971.
ПРОЛОГ
Крем'янистою дорогою Кастілії йшла військова вантажна машина з німецькими льотчиками. Вони поверталися з Валенсії, де відбували короткочасну відпустку. Бадьорі, засмаглі, молоді, вони горлали «Любу пташку» й неохоче урвали пісню, коли побачили на дорозі молодика з піднятою рукою. Водій загальмував. У хлопця було типове обличчя мешканця півночі — білявий, ясноокий, з веснянками на тонкому, прямому носі. Він був одягнений у напіввійськовий френч, солдатські штани. За спиною теліпався ранець з рудої телячої шкіри, що їх носять баварські гірські стрільці. Упізнавши співвітчизника, льотчики вхопили його за руки й легко втягли до себе в кузов. Виявилося, молодик їхав у ту ж частину до Мельдерса[1], куди прямували й льотчики. Аеродром, що курів од спеки, був майже безлюдний. Винищувачі вилетіли на завдання. Солдати-марокканці з аеродромної охорони пекли на розжареному камінні просяні коржі й ліниво відганяли великих зелених мух. Трохи далі біля бочок з водою юрмилися техніки. Вони охолоджували воду, кидаючи в бочку покриті інеєм балони із стиснутим повітрям. Коли хто-небудь занурювався у воду, то відразу вискакував, наче ошпарений окропом. Новачок підійшов до довгого, в зморшках механіка, який завзято розтирав рушником руді груди. Механікові було близько сорока років. Чимось він скидався на Жана Габена, який уже завойовував славу на екранах Європи. Очевидно, новачок зацікавив механіка. — Прийміть душ, вода холодна, як у Шпрее, — порадив він. — Ви одразу відчуєте себе ангелом. Новачок заперечливо похитав головою. — Ви до нас? — Так. Направлений після школи Лілієнталя. — О, туди не кожен міг потрапити! — Механік свиснув і прискіпливо оглянув молодика. — Я знав декого із школи Лілієнталя: всі синки багатих татусів, які з набитими гаманцями. — Мої батьки загинули на пароплаві «Вітторіо», коли пливли до Америки. — У двадцять восьмому? — Ви чули про катастрофу? — Аякже! Про це писали всі газети. Вони були комівояжери? — Ні. Шукачі щастя. Механік помовчав, думаючи про щось своє, а тоді глухувато мовив: — Тоді багато хто щастя шукав… Механік простяг жилаву руку: — Мене звуть Карл Гехорсман… — Пауль Піхт. — Ви були в Коссовські? — Я тільки-но приїхав. — Начальник таємної служби. Коли нема командира, заступає його. Он його намет… Підійшовши до плямистого камуфльованого намету, молодик відкинув запону і виструнчився перед високим, середнього віку капітаном, у якого вздовж скроні до вилиці червонів глибокий рубець. Коссовські умлівав од спеки, його тонка бязева сорочка потемніла від поту. Хлопець вийняв на розкладний столик свої документи й запитав: — Очевидно, вас про мене повідомили? Коссовські промовчав. Він довго розглядав документи і нарешті відхилився на спинку стільця, його зеленаві, глибоко посаджені очі вп'ялися в обличчя прибулого: — Рекомендації у вас вагомі… Але чому вам закортіло потрапити саме до Іспанії? — Хочеться дізнатись, на що я здатний, пане Коссовські. — Розумію. А от, як ви в сімнадцять років навчилися літати на бойових літаках, не збагну. — Коли у вас у кишені ані пфеніга, і вдома нікого не лишилося, і ви в якійсь дірі у Швеції… — Там ви стали особистим механіком Удета? — Так. Він і ввів мене до школи Лілієнталя. — Чому ж ви не зосталися з Удетом? — Хочу заробити офіцерське звання на фронті! — Чудова відповідь, — сухувато промовив Коссовські. Він знову втупився в документи. Покрутив у руках диплом про закінчення льотної школи. Він не звик довірятися першому враженню. — Двадцять два роки… — задумливо промовив Коссовські і раптом різко опустив руку з дипломом на столик, аж той жалібно рипнув. — Ідіть. Я подумаю про ваше призначення. Коссовські встав, пропустив новачка вперед і теж вийшов з намету. На аеродром поверталися винищувачі. Вони виткнулись із-за невисоких пагорбів. Ішли врозбрід. Двокрилі «хейнкелі», схожі на хрущів. Розганяючись на планеруванні, вони заходили на посадку й, приземляючись, робили «козла»[2]. — Пілоти виснажені боєм, — промовив новачок. — Таке й вас чекає, — посміхнувся Коссовські. — Дякую вам, пане Коссовські. Ні про що так не мрію, як побувати у справжньому ділі. Один із винищувачів з мотором, що
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (98) »
Последние комментарии
5 часов 28 минут назад
6 часов 3 минут назад
6 часов 56 минут назад
7 часов 1 минута назад
7 часов 12 минут назад
7 часов 26 минут назад