Таємні стежки [Георгій Брянцев] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (145) »
Георгій Брянцев ТАЄМНІ СТЕЖКИ
Переклад з російської Є. ПРИЩЕПИ Художники: Я. Златопольський, Ю. Володарський
Частина перша
І
Опівночі біля під'їзду великого кам'яного будинку зупинилося двоє. Ніч була місячна, світла, але крони розлогих дерев кидали густу тінь на стіну будинку, ховаючи обличчя і одяг пришельців. — Здається, тут, — тихо промовив один із них. Тоненький промінь кишенькового ліхтарика забігав по масивних, прикрашених химерною різьбою дверях. З лівого боку дверей, на рівні очей, мелькнула кнопка дзвоника. Один із супутників — трохи нижчий на зріст — піднявся на східці, збираючись натиснути кнопку, але в цей час двері безшумно відчинилися і хтось спитав із темряви прихожої: — Вам кого? Це було так несподівано, що відвідувачі на мить застигли в мовчанні. — Хто вам потрібен? — Пан Юргенс, — відповів високий і кашлянув. Кашель видав приховане хвилювання. — Хто вас послав до нього? — Пан Брехер. — Що він просив передати? — Речі благополучно відправлені… Важкі двері безшумно зачинилися, клацнув вимикач, і яскраве електричне світло засліпило очі. У прийомній, куди привели відвідувачів, стояли широкий, обтягнутий чорним дермантином диван і великий круглий стіл з гладко відполірованою поверхнею. Запросивши прибулих сісти, служник зник у дверях праворуч. Нічні гості залишились самі. Вони сиділи мовчки і терпляче чекали. Одному з них можна було дати років тридцять. На ньому були чорний піджак, сірі штани і стоптані черевики. Неспокійні темні очі дивилися стомлено. Другий, молодший, був у тілогрійці і штанях, заправлених у чоботи. Обличчя свіже, з примруженими насмішкуватими очима. Минуло кілька хвилин напруженого чекання. Нарешті двері відчинилися. — Прошу, — промовила майже пошепки людина, яка їх зустріла. Відвідувачі встали і пішли за нею. Минули зал, зайшли в кабінет. Перше, що впало їм в очі, — був величезний абажур настільної лампи, його шовковий купол закріпили так низько, що лампа освітлювала лише стіл, а вся кімната губилася в напівтемряві. За столом хтось сидів, але розглядіти його обличчя було нелегко. Напружене мовчання тривало кілька секунд. Потім чоловік устав, простяг руку до вимикача, і на стелі спалахнула невелика люстра. Не вітаючи прибулих і не подаючи руки, він жестом запросив їх сісти, а сам вийшов з-за стола і старанно оглянув маскування на вікнах. Упевнившись, що світло назовні не проникає, він знову підійшов до стола, сів, відкинувся на високу спинку крісла і поклав руки на підлокітники. Це був досить високий, солідний військовий у чині майора, з випещеним, але енергійним обличчям і коротко підстриженим світлим волоссям. Він допитливо вдивлявся в обличчя гостей своїми великими сірими очима. — Прізвище? — різко спитав він по-німецьки. — Ожогін! — підвівшись, відповів старший. — Грязнов! — сказав другий. — Що маєте до мене? — Господар жестом запросив відвідувачів сісти. Голос у нього був густий, низький. Ожогін розповів, що з ними двічі в посьолку Вільному розмовляв гауптман[1] Брехер. Коли вони прийняли всі умови гауптмана, той дав лист, назвав місто, пароль і направив обох сюди, до пана Юргенса. Ожогін вийняв з кишені і простягнув через стіл маленький рожевий конверт. — Коли залишили посьолок? — спитав Юргенс, розпечатуючи лист. — П'ятнадцятого вересня, — відповів Ожогін. — Гауптман Брехер дав нам військову машину, на якій ми доїхали до села Піщаного. Звідти добиралися пішки. — Чому пішки? — Вам, мабуть, відомо, пане Юргенс, що користуватись залізницею в цих місцях небезпечно. Гауптман Брехер настійно рекомендував нам бути обережними, і ми послухалися його поради. Юргенс схвально кивнув головою. — Обидва — жителі посьолку? — Ні, — сказав Ожогін, — ми не місцеві. — Довго жили в посьолку? — Не більше двох тижнів. — За цей час російська авіація бомбила Вільний? — Один раз вночі, з тиждень тому. Залізничний вузол. — Ви росіянин? — Так, росіянин. — І ви? — звернувся Юргенс до Грязнова. — І я росіянин, — відповів Грязнов. — Земляки? Знайомі? — Ні те ні те, — Грязнов похитав головою. — Ми познайомились у гауптмана Брехера. Я дезертирував з Червоної Армії на початку сорок третього року. Тоді ж перейшов лінію фронту. Довго переховувався в селах, уникаючи зустрічі з партизанами, а коли почали наступати радянські війська, пішов на захід. Ожогін розповів, що народився в колишній Оренбурзькій губернії, виїхав звідти з батьками незабаром після революції і більше на батьківщину не повертався. Єдиний його брат живе в Середній Азії. Інших родичів немає. — Хто
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (145) »
Последние комментарии
3 часов 30 минут назад
3 часов 46 минут назад
3 часов 59 минут назад
4 часов 4 минут назад
6 часов 36 минут назад
6 часов 40 минут назад