Український мандрований філософ Григорій Сковорода [Дмитро Багалій] (fb2) читать онлайн

широку торгівлю, позичали гроші за лихварські відсотки тощо. І ось в рік французької

революції 1789 р., 8 червня, коли турбаївцям оголосили Сенатський наказ про

переіменування їх з козаків у посполиті, вони зчинили заколот та забили двох Базилевських

(до речі, вихованців Геттингенського університету). Потім почалася експропріація

поміщицької землі, якою почали володіти турбаївці, сталася немовби місцева аграрна

революція. Але потім турбаївці були суворо покарані Усі турбаївці, крім судових кар, були

виселені з Турбаїв. Але це була окрема пригода, в цілому і посполиті, і казенні обивателі -

селяни до якогось часу були пасивні, - та пробували перші в поневоленні панському; другі -

казні.

Ось що являла собою Слобожанщина тих часів, коли в ній працював Сковорода.

Та й уся Лівобережна Україна, де народився Сковорода, пробувала тоді приблизно в такому

ж стані.2

21

Сковорода не міг не відбити на собі рис свого часу, доби лихоліття. На ньому,

звичайно, відбився вплив згаданих тільки що соціальних умов його доби та оточення - і на

його освіті, і на його діяльності як вчителя, і на його мандрованому житті, і на його

літературній діяльності - його мові та стилі, і на його богословсько-філософських працях.

Але разом з цим він виступає перед нами критиком, що іноді досить гостро ставиться до

традицій, що в той час панували, і, разом з цим, він утворив власний світогляд, свою власну

філософію - науку про життя, - що була синтезом його позитивних поглядів, які він по змозі

поширював серед сучасного суспільства, - він всупереч найбільш поширеним в суспільстві

ідеалам утворив свій ідеал, здійснення якого він палко прагнув, хоч і тут підпав впливу

оточення.

Сковорода, безумовно, був одним з найвидатніших культурних діячів України

XVIII в., становив у високій мірі своєрідну особу, був, звичайно, у великій мірі продуктом

свого оточення, але значно перевищував загальний рівень його та своєї доби, провадив

палку боротьбу з її ідеологією та забобонами, надто у найтрадиційнішій релігійній галузі.

Це була головна проблема його життя. Він ставився цілком негативно до сучасного йому

громадського устрою з його біганиною за матеріальним добробутом, що будувався на

визиску праці інших людей, з його нехтуванням простого, трудового, близького до природи

життя. Нарешті, він відповідно до своєї науки збудував на нових підвалинах і своє власне

життя, присвятивши його розумовому та моральному пробудженню всього народу, з усіма

2 Див характеристику її в статтях О.Я.Єфіменко про Котляревського і Сковороду в збірнікові 2Южная русь» -

СПБ 1905-ІІ, стор 316-320

10

його класами, до найнижчих, до селянства включно, до козацтва, з якого він вийшов, та з

яким ніколи не розривав, не йдучи тут битим шляхом величезної більшості, своїх земляків,

що для них освіта була лише засобом, стати паном, чи світським, чи духовним, однаково.

Зрозуміло, що ідеологія Сковороди не задовольняє запитанням нашої сучасності,

він як людина своєї доби, відбивав на собі вплив тієї дрібнобуржуазної стихії, якщо вжити

сучасного терміну, серед якої він пробував, але було б великим непорозумінням вважати

Сковороду за представника класової буржуазної ідеологійної доби, такий погляд можна

з'ясувати тільки непорозумінням фактів: цьому суперечить і його походження (він вийшов з

незаможних малоземельних козаків), і його дальше напівпролетарське існування, і те, що

він не належав до панства, буржуазії та духівництва (він був, на сучасну термінологію,

декласованим громадянином), і та професія мандрованого народнього вчителя, яку він

свідомо обрав собі на все своє життя, і те, що він помер таким же бідним безпритульним

мандрівником, яким і почав свою освітню діяльність, і, нарешті, проти цього говорить і та

величезна, виключна популярність, любов та глибока пошана, що він нею тішився серед

простого народу і за життя свого і довший час після своєї смерти; селянська класа визнала

його за свого.

Ми, вшановуючи тепер у нашій пролетарській державі його світлу пам'ять, тільки

нагадаємо та відновимо в свідомості сучасного суспільства, надто селянства України,

послуги перед ним філософа, що вийшов з кол народних, не відцурався народу та присвятив

йому своє життя; діти народу - Шевченко та Сковорода - досягли верхів творчости - перший

художньої, другий філософської. Вони обидва дають яскраве свідоцтво, що народні маси,

незважаючи на дуже несприятливі умови свого соціяльного, культурного та економічного

існування, могли дати таких високих представників науки та мистецтва, як Шевченко й

Сковорода на Україні, Ломоносов у Росії.

В одному з своїх творів - сатиричній пісні "Усякому городу нрав і права" -

Сковорода малює гостро негативними рисами увесь сучасний побутовий устрій життя - і

цікаво, що саме ця пісня, хоч і морально-філософського характеру, але дуже просто

написана, так була вподобалася тодішньому суспільству (її співали під акомпанемент

бандури, музику написав сам Сковорода), що збереглася й до наших часів у репертуарі

народніх рапсодів-кобзарів.

"Петр - для чинов углы панские трет", тобто бажає одержати ранги згідно з тільки

що встановленою тоді на Україні Петровською табелю про ранги, щоб таким чином стати

справжнім паном; саме тоді стати урядовцем якимсь, бути своїм серед бюрократії, було

палкою мрією кожного

23

нащадка козацької старшини, перейменованої тепер у громадянські та військові

російські чини; найкращим засобом не пасти задніх у цій гонитві за чинами була не служба,

що відповідала б покликанню, нахилу та здатностям (чому навчав Сковорода), але панський

передпокій. "Федька купец при аршине все лжет". На Україні саме в цей час почала

утворюватися купецька класа, переважно з приїжджого великоросійського купецтва.

Слобідська Україна ставала на шлях розвитку торгового капіталізму з її ярмарками та

постійною торгівлею. "Тот строит дом свой на новий манер". У цей час почала зникати

стародавня простота побуту, багаті люди захопилися будівництвом по новій моді будинків і

по містах, і по поміщицьких садибах. "Тот все в процентах: пожалуй, поверь!" Кредит,

відсотки, лихварство було наслідком грошового господарства на Україні 'Тот непрестанно

стягает грунта". Оце стягання грунтів є характерною властивістю тієї доби з її надзвичайно

розвиненим поміщицьким дворянським землеволодінням, "Сей иностранны заводит скота".

Розвиток тонкововного вівчарства на Слобідській Україні також становить характерну

особливість поміщицького господарства тієї доби, він спричинився й до розвитку торгівлі

вовною на місцевих ярмарках "Те формируют на ловлю собак". Полювання з собаками, як

спорт та розвага, стало також однією з характерних ознак тодішнього побуту. "Сих шумит

дом от гостей, как кабак". Пияцтво та веселе розкішне життя, постійні гості, невпинні

11

бенкети - так розкошувало тодішнє панство на копійки, зароблені гіркою працею підданих.

"Строит на свой тон приказный права". Коли на Україні було встановлено нові губерніяльні

установи, всевладним представником права став приказний, тобто представник владної

бюрократії, що його служила генеалогія йшла аж від под'ячого Московських приказів. "С

диспут студенту трещит голова" - натяк на ті диспути, що весь час панували в тодішньому

Харківському колегіумі та Київській академії, та що їхнім початком були диспути єзуїтських

шкіл; їхньою метою були дискусії для доказу певних тез, але й ці тези і докази мали цілком

схоластичний

24

характер. "Тех безпокоит Венерин Амур. Всякому голову мучит свой дур".

Розпуста панувала тоді серед тодішніх поміщиків та підтримувалася, звичайно, кріпацтвом,

що давало в розпорядження панів жінок взагалі та кріпачок зокрема. "Тот панегирик

сплетает со лжей" - тут Сковорода висміяв тодішню панегіричну літературу, перейняту

облесливістю наскрізь; це була хвороба тодішнього часу, надто поширена по всіх тодішніх

українських школах, від нижчих і до Вищих; прототипом подібних панегіриків можна

вважати друкований панегірик Донцям-Захаржевським (розкішна книжка з малюнками),

який склав на їхнє замовлення Орновський, де їхні військові вчинки перебільшені надмірно;

такі літературні праці з'являлися і в Харківському колегіумі, і сам Сковорода на початку

своєї літературної діяльности не цурався таких творів. "Лекарь в подряд ставит мертвмх

людей" - натяк на зловживання лікарів, представників інтелігенції, їхнє хабарництво та в

зв'язку з кріпацтвом натяк на "мертві душі при підрядах". "Сей образы жировых чтет тузов",

тобто захоплюється грою в карти; карти були поширені серед усіх кіл суспільства, надто

серед нетрудового населення, бо в нього було багато вільного часу та грошей. "Степка

бежит, как на свадьбу, в позов" - це дуже характерна побутова риса українського

суспільства й старого часу (гетьманщини) і тієї доби, коли жив Сковорода, і в часи старих

українських судів, і нових загальноросійських, - от цей нахил до постійних позвів. Цю

типову рису змалювали у своїх літературних творах Квітка та Гоголь. Сковорода також

змалював тут характерну психологічну рису своєї доби, що на позви, в суди люди йшли

дуже радо, немов на весілля. Кожна строфа закінчується приспівом Сковороди, його

антитезою змальованій ним дійсності: "А мне одна только в свете дума. А мне одно только

не йдет с ума, Как бы умерти мне не без ума". В кінці ж, мов синтез тези та антитези,

говориться:

Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царских волосов,

Ты не глядиш, где мужьж, а где царь, -

25

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совесть, как чистий хрусталь...

Змалювавши усі стани, всі найважливіші явища дійсності, що оточувала його,

Сковорода малює свій цілком протилежний їм ідеал свого життя: всі оці турботи про

часовий життєвий добробут та розваги, говорить він, закінчуються смертю, якої не боїться

тільки людина з сумлінням чистим, мов кришталь. Таким чином, життєвий ідеал Сковороди

полягає в його моральній меті. Етика Сковороди є дійсною основою його життя; її він

вважав універсальним завданням і для всього суспільства.

Докладний життєпис Г. С Сковороди було зложено відомим письменником, родом

з Слобожанщини, Γρ. Π Данилевським. Він був надрукований уперше за підписом Ор.

Халявського (прибране ім'я Данилевського) в українському журналі "Основа" за 1862 р, а

потім більш повним був передрукований в харківському збірникові "Украинская старина"

(1866, стр. 1-96). В ньому було чотири розділи, з яких три перших - самий життєпис, а

четвертий - бібліографічний огляд творів Г. С. Сковороди та статей про нього з 1806 по 1862

12

р. Розвідка Γρ. П. Данилевського про Г. С Сковороду для свого часу була досить повним, хоч

у значній мірі механічним зводом біографічних про нього фактів та бібліографічних звісток

про його твори. І в наші часи мусили нею користуватись навіть новіші дослідники творів Г.

С Сковороди і один з них, небіжчик Вол. Ерн, характеризуючи її, зауважив, що вона має

чималу вартість та разом з тим і чималі хиби. "Це не так життя Сковороди, як формуляр,

біографічна канва..." 3 Γρ. П. Данилевський відриває життя Сковороди від його науки і,

даючи досить високу оцінку одному, зовсім не звертає уваги на инше, бо думає, що писання

Сковороди для "нашого часу не мають ніякої ціни". З цією увагою Вол. Ерна не можна не

згодитись. І сам Вол. Ерн заповнив головний огріх життєпису Сковороди, зложеного Γρ. П.

Данилевським, давши не формуляр, а внутрішню біографію Г. С Сковороди, освітливши

його життя та ту духовну боротьбу, що в ньому повставала. На мій погляд, це завдання

вирішив Вол. Ерн дуже 26 добре, й перша частина його книжки з 12 розділів, присвячених

особі Г. С Сковороди, і є така внутрішня інтимна біографія. Кажучи про Γρ. П.

Данилевського, Вол. Ерн зауважує, що "внутрішньо Сковорода зовсім чужий для

Данилевського, та коли б Сковорода не був українцем, то Данилевський ніде б ні одного

рядка не написав про нього". І це правдиво щодо творів Сковороди, та не правдиво щодо

його особи, як безперечно й те, що сам Ерн - захоплений біографією Г. С Сковороди, а

перша частина його книжки - одуховлена й зворушлива біографія старчика, в основу якої

положено за першоджерело життєписа Сковороди, складеного Ковалинським. Таким чином,

Вол. Ерн дав нам цікаве інтимне, внутрішнє життя Г. С. Сковороди. Життєпис, зложений Γρ.

П. Данилевським, тепер перестарів, після нього з'явилося чимало нових біографічних

звісток про Г. С Сковороду. Між ними особливо визначаються нові факти, переказані про

нього проф. Μ. І. Петровим що дав власне нову спробу біографії Г. С. Сковороди за перший,

як він називає, український період життя4,. Факти чималої ваги є і в виданих під моєю

редакцією писаннях Г. С Сковороди, що ними далеко не в належній мірі покористувався

Вол. Ерн і, в усякім разі, критично їх не вистудіював. Таким чином, я даю тут і зверхній і

внутрішній життєпис Г. С Сковороди на підставі всіх джерел, до звісток яких віднесусь

критично, поклавши в основу як дорогоцінне першоджерело життєпис, зложений його

сучасником, учнем та другом М. І. Ковалинським, бо він і тепер становить основний

матеріял та канву всього життя Г. С Сковороди, життєпис великого старчика, хоч і без

докладних хронологічних даних. Та життєпис, зложений М.І. Ковалинським, містить у собі

не тільки поверхні факти з життя Г. С Сковороди, але й матеріял великої вартости для

характеристики

27

його особи й особливо для вияснення взаємних відносин між учителем та учнем, а

також для впливу першого на другого. Тому фактами, що належать до цього останнього

питання, я скористаюсь, головним чином, для того розділу своєї розвідки, що буде його

присвячено розглядові впливу Г. С Сковороди на всі верстви місцевого громадянства, а між

ними і на шляхетство, видатним представником якого й був Μ. І. Ковалинський,

найпомітніший прихильник науки свого вчителя в дословному та широкому розумінні цього

слова.

Біографія Сковороди, зложена Ковалинським, має в собі деякі дуже цінні факти і

для його власної біографії та ми їх доповнимо і біографічними відомостями, що їх звичайно

бракувало в працях тих, хто користувався цим, дорогої ціни, джерелом. В історії

Московського університету проф. Шевирьова ми знаходимо про Ковалинського ось які

біографічні факти з самого початку XIX віку. Михайла Іван. Ковалинського 1801 року було

призначено одним з кураторів Московського університету. Він був родом з України, був

3 Ерн В.Φ. Русские мыслители. Г. С. Сковорода Жизнь и учение, — М. 1912. — стр.45-46.

4 Петров М. И. "Первый (малороссийский) период жизни и научно-философского развития

Григория Савича Сковороды" //Труды Киевской Духовной Академии. —1902. — № 12. — G588—618; див.

теж його замітку "К биографии украинского философа Гр. С. Сковороды" (Киев. Старина, - 1903. - № 4. -

С.10-18).

13

другом її філософа Гр. Сав. Сковороди, учителем та подорожником гр. Λ. К. Розумовського

(сина колишнього гетьмана Кир. Гр. Розумовського) під час подорожі з ним за кордон.

Ковалинський закінчив свою освіту у Страсбурзі. За Катерини II він правив Рязанським

намісництвом. На університетському акті 1801 р. він був між кураторами і сидів вище

Голеніщева-Кутузова.5

Ці дані доповнюються відомостями Васильчикова в його книжках про сім'ю

Розумовських . Року 1774, каже він, Μ. І. Ковалинський повернувся з-за кордону, куди їздив

разом з четвертим сином Розумовського, Львом Кириловичем. Кирило Гр. Розумовський був

дуже задоволений доглядом Ковалинського і пристроїв його до Потьомкина правителем

канцелярії його. У Васильчикова надруковано низку листів Кир. Розумовського6 до

М.І.Ковалинського з Батурина, Москви, Яготина за 1776 - 1778 роки. В приписці оливцем до

одного з них він посилає Ковалин-

28

ському, як збирачеві рукописів, власні листи Петра Великого (32), Олексія (5),

Катерини (8), Анни (1), що він дістав у дарунок від графа Бор. Шереметьєва та ин. Років

1781 - 1782 листування відновились - Ковалинський знов тепер попав на давніше місце До

кн. Потьомкина - і листи йдуть з Батурина на Яготин. Ковалинський поїхав за кордон з

Левом Кирилом та його братом Григорієм, зі слів Васильчикова, в кінці 60-х років, та сам ;

Ковалинський датує свою поїздку 1772 роком. Першою стоянкою їх був Геттінген, де Лев

Кир. слухав лекції. "З Геттінгену Григорій Кирил з Ковалинським переїхали до Ліону, а Лев

Кирил. з Петрищевим оселився в Женеві У Васильчикова надруковано листа (французькою

мовою) де-Феронса (головного ментора братів Розумовських) до Ковалинського з Женеви

до Ліону. Потім Розумовські на цілу зиму оселились у Лозанні, часто одвідуючи Женеву, де

Ковалинський зблизився з кн. Голіциним, Племінником Шувалова. Цей не раз бував у

Вольтера, у Фернеї Розумовський з Ковалинським теж хотіли одвідати Вольтера, та він був

тоді слабий і просив вибачити, що не може прийняти їх. Кн. Голіцин називає в одному

своєму листі Льва Розумовського, учня Ковалинського, своїм "любезним" філософом. Про

Ковалинського споминає Ол. Кир. Розумовський в листі до батька 1777 р. Всі наведені тут

факти відкривають перед нами надзвичайно цікаву сторінку з закордонної подорожі

М.І.Ковалинського. Тут перед нами виступає й Лозанна, про пробування в якій дає

відомості Ковалинський у біографії Сковороди. Тут і сам він виступає перед нами, як

ментор Розумовських, при чому виявляється, що своєму вихованцеві він зумів теж уложити

любов до філософії. Тут і Вольтер у Фернеї, доступ куди був відкритий кн. Голіцину та куди

хотіли доступити, а може пізніш і доступили "Розумовські з Ковалинським. Тут і кар'єра

Ковалинського, якою він завдячував останньому гетьманові та новому вельможі

Потьомкину.

Наведені тут біографічні факти про Μ. І. Ковалинського вияснюють нам його

признання, розкидані в біографії Г. С Сковороди, про те, як його після від'їзду з України

захопив світ, піднявши його на висоту та потім примусивши його розчаруватися в сталості

цих зверхніх благ життя. І він знов, після тяжких

29

розчарувань, вернувся до того ж старчика Г. С. Сковороди, що його попереджав

про небезпеки життьового моря. У біографії Сковороди Ковалинський відкрив перед нами

свою власну внутрішню душевну драму, що тепер нам уявиться ясніш, коли нам стала

відома його службова кар'єра. До 1774 р, цебто до часу повернення з-за кордону, належить

кілька друкованих видань М І. Ковалинського. Це дві оди його Катерині II, очевидна данина

кар'єрі та патронові Потьомкину і записки Христини, королеви Шведської, з примітками

д'Алямбера (переклад з французької мови), 1774 р.

5 История Московского универсітета. – М.1855. – С315.

6 Сімейство Розумовських — СПБ, 1880— Т. L — С 361, 364, 371; Τ. П. — С.19, 21, 22, 23.

14

Остання праця має для нас інтерес тому, що вирішує поставлене мною питання

про належність йому одного філософського трактату, що його приписують Г. С Сковороді

Покинувши службу, Μ. І. Ковалинський під впливом Сковороди радикально перемінився, як

це ми побачимо далі, і поставився дуже негативно до свого колишнього життя і службової

кар'єри. Взагалі, очевидно, не маючи часу за службою, Μ. І. Ковалинський написав далеко

менш, ніж міг те зробити, вважаючи його літературний талант. Він чудово володів

російською мовою, і зложена ним біографія Г. С Сковороди - це сама по собі видатна

літературна пам'ятка кінця XVIII віку, й своїм змістом і стилем. Μ. І. Ковалинський мав всі

потрібні дані, щоб написати виключну, видатну своїм змістом біографію Г. С Сковороди: він

знав його краще за всіх, був його учнем і найулюбленішим другом, перерви в особистому

товаришуванні поповняв листуванням з ним, що мало зовсім інтимний характер та цілком

розкривало перед ним душу Сковороди мало не у всі епохи його життя; своєю освітою та

нахилом до філософії він міг зрозуміти та оцінити оригінальну філософію самого

Сковороди, бо він перейнявся його філософією далеко більш, ніж інші його друзі. Він мав у

себе мало не повну колекцію творів Сковороди, найбільше в автографах самого старчика;

частина їх була присвячена йому Сковородою. А що найголовніше, ми маємо свідоцтво

Ковалинського, що сам Григорій Савич, гостюючи в нього за 2 місяці до смерти в с Хотетові

й ведучи постійні з ним бесіди, оповів йому цю всю біографію. "За 2 месяца до кончины

своей Сковорода, будучи у друга своего в деревне, пересказывал ему всю жизнь свою".

Виходить, що Сковорода оповів Ковалинському про усе своє життя, торкнувшись навіть

подробиць. У цьому джерелі .бракує лише певних хронологічних дат, та це знаходить собі

пояснення в самому характері цієї праці: Ковалинський і хотів дати внутрішню його

біографію. Та біографія ця зовсім правдива й без явних помилок, крім кількох

недокладностей, що були наслідком відсутності в автора певних відомостей. Праця Кова-

линського вільна і від того безпідставного панегіризму, що був так розповсюджений за його

часів. Правда, і не треба було йому підіймати Сковороду на якусь височінь, бо він і без того

стояв вище за всіх своїх сучасників у тодішньому громадянстві. Щодо літературної цінності

цього пам'ятника, щодо його викладу, то вони високо оцінені й Вол. Ерном, і акад. М. Ф.

Сумцовим. Його написано, каже В. Ерн, року 1796, цебто в часи початку російської прози.

Мова його не тільки витримує порівняння з мовою Карамзина, але місцями перевищує її

своєю простотою та виразністю. "Особа Ковалинського, - пише Μ. Ф. Сумцов, - 'визначна,

як особа гуманна, що отримала дуже гарну освіту, начитана, вдумлива, - і його "Життя Г. С

Сковороди" - дуже цікавий літературний і побутовий пам'ятник другої половини XVIII віку.

Воно читається з цікавістю завдяки легкому літературному стилеві Ковалинського, ясності

та послідовності викладу й особливо завдяки щирості та добрій душі, що розлиті від

першого та до останнього рядка. Видко, що Ковалинський говорить від серця, що слова

виливаються з душі, що все, що він каже, він передумав перед тим і пройшло воно через

його Спочування.

Інших першоджерел до біографії Г. С Сковороди не багато; сюди треба

застосувати передусім спомини про нього осіб, що знали його особисто, - Гесс де Кальве та

Вернета. Перший був вихованець Харківського університету, доктор філософії, потім

надрукував свої спомини про Сковороду, що мають характер першоджерела Вони дещо

додають до біографічних даних Μ. І. Ковалинського, йому, здається, невідомих. В них є і

фактичні помилки, а найбільш їм шкодить літературна манера того часу - поривання до

риторики та заміна певних фактів, що їх бракує «авторові, авторськими домислами, які він

видає за дійсність.

31

Тому ми будем користуватись ним критично. Вернет становить собою цікавий тип

зросійщеного швейцарця, гувернера, а разом з тим російського, чи правдивіше,

українського журналіста, письменника. Спомини одного й другого про Сковороду

надруковані 1817 року в "Украинском Вестнике", харківському університетському журналі

того часу, з примітками редакції та з додатком двох листів Сковороди до Е. Урюпіна. Більшу

15

вагу мають спомини Гесс де Кальве. На критичному розгляді перших і других споминів я

тут затримуватися не буду, бо робитиму це, коли буду наводити з них відповідні уривки.

Коли ж додати до них ще передані мені для використання спомини про Г. С Сковороду

старих дідів та бабів, записані Ізм. Ів. Срезневським, коли він проживав у Харкові, тобто в

30-х роках XIX віку, та факти з його ж характеристики Сковороди в "Утренней Звезде" 1834

року та листи, видані Срезневським та Каразиним у "Молодику" Бецького за 1844 рік, та

надзвичайно цінні спомини про нього Лубяновського, та анекдоти Баталіна й Ал. К. про

зустріч Сковороди з Тихоном і поміщиком Тев'яшовим ("Москвитянин" за 1849 рік), та два

анекдоти, надруковані в Петербурзькому виданні його творів (1861 p.), та кілька

документальних даних і листів до Сковороди у Гр. Петр. Данилевського, і, нарешті, 9 листів

Сковороди до священика в Бабаях Як. Правицького, виданих і перевиданих Вс. Ізм

Срезневським, - то й матимемо поняття про основні першоджерела для біографії

Сковороди, що були в науці до виходу в світ під моєю редакцією року 1894 збірника творів

Сковороди, що значно поповнив ці першоджерела до його біографії Я добув з Харківського

історичного архиву і деякі архивні документи

Π

"Григорій (син Сави) Сковорода, - каже Μ. І. Ковалинський, - вродився в Малій

Росії, Київського намісництва, Лубенської округи в селі Чорнухах 1722 року".

Ковалинський не каже, коли саме народився Сковорода. Але про це оповідає сам Сковорода:

він написав вірш на день свого народження, який надіслав своєму учню (Твори Сковороди

під моїм редагуванням, τ. І, стор.

5 - 86, лист 50-й); з хронології цього листа видно, що Сковорода народився 22-го

ст. ст. листопаду 1722 року, а через те, що у XVIII ст. ріжниця між Юліянським і

Григоріянським календарем була на 11 день, виходить, що день його народження припадає

на наше 3 грудня 1722 року. Значить, ювілейна дата 200-річчя є 3 грудня 1922 року. Батьки

його були з простого люду: батько - козак, мати того ж роду. "Вони мали міщанський

достаток середньої заможності, та чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю,

лагідністю з сусідами визначались у своєму колі". Ця звістка потребує пояснень. Коли

М.І.Ковалинський писав життєпис Г. С Сковороди в самому кінці XVIII ст, тоді справді були

намісництва, заведені Катериною П, і на Україні, що втратила свою політичну автономію,

був такий же адміністраційний поділ, при якім Лубенський повіт з селом Чорнухами входив

у Київське намісництво, але 22 року, коли вродився Г. С Сковорода, намісництв на Україні

не було й вона поділялася на полки; Григорій же Савич народився в селі Чорнухах, що

належали до Лубенського полку. І от на підставі цього я, щоб перевірити звістку Μ. І.

Ковалинського, звернувся до рукописних козацьких компутів, що їх чимало в нашому

Харківському історичному архіві і знайшов там в одному з них таку документальну звістку

про місце народження та про батьків Г. С Сковороди: батько його "Савка Сковорода" стояв у

компуті серед малоґрунтових (цебто малоземельних) козаків сотенного села Чорнух,

Чорнуської сотні, Лубенського полку, а по компуту 1745 р. в сотенному містечкові

Лубенського полку Чорнухах вписаний "двір Пелагеї Сковородихи, син якої в півчих". З

одної справи видно, що 1738 року козак Чорнуської сотні Лубенського полку, мешканець с

Чорнух, Степан Сковорода просив уряд видати йому паспорта, щоб поїхати до Москви та

Петербургу побачитися з своїми родичами (дядьками) Полтавцевими, батько яких був

придворним камер-фур'єром7.

Певно, тут річ іде про рідного брата Григорія Савича, що невідомо куди подався.

Μ. І. Ковалинський каже, що Г. С Сковорода вийшов з простого люду, але таким станом у

Лівобіч-

33

ній Україні в ті часи, коли там вродився Г.С. Сковорода, були посполиті (селяни),

а не козаки. Коли М.І.Ковалинський писав життєпис Г. С Сковороди, на Україні зазначилось

гостро відмежувало себе від інших громадських станів, а між ними й від козацтва,

7 Харків. Істор.Арх. справи малорос.Колегії. № 2434; №2639;№15284.

16

шляхетство (дворянство), ідо до н, належав і М.І.Ковалинський, що займав значні посади

та.мав високий чин. Не диво, що він переніс соціяльні відносини, панували в його часи, і

на часи давніші Але тоді, в кінці 1-ої четвертини XVIII ст, справа стояла інакше; тоді мало

ще було Дворянства «на Україні, а була козацька старшина, що потім одначе перетворилася

на це дворянство. Батько Г. С Сковороди належав до козаків але малоґрунтових. А це не те,

що він, як каже. М.І. Ковалинський, мав середній заможній міщанський достаток.

Пояснюючи, треба сказати, що козацтво, як класа у Лівобічній україні, поділялося, за

ступенем економічної заможности, на кілька груп, заможно ґрунтових, середньоґрунтових

та малоґрунгових а) що мали чималу кількість землі, б) які мали середній розмір її та в) які

мали мало землі Сава Сковорода на лежав до 3-ої групи. Тим, може, пояснюється й те, що

ім'я його (Савка) стоїть в зменшеній та ніби зневажливій формі Він не був зовсім беззе-

мельним.8 А все ж він був козак, а не посполитий і належав, як

34

бачимо, до козацьких підпомічників, а не до виборних козаків, і в козацьких

підпомічниках посідав місце серед менш забезпечених. Але все ж він був козак, тобто у

всякому випадку особисто і з сім'єю зовсім вільний чоловік, і не підпадав ніякому кріпацтву,

ні з боку поміщика, ані з боку монастиря. І це мало надзвичайну вагу. Батько Г. С Сковороди

належав до того змадського стану Полтавщини, що ніколи не був у кріпацтві, Зяє пережив

жаху та деморалізації кріпацтва й зберіг непорушними, а почасти й прибільшив свої

козацькі землі до наших часів і в наші часи виступає перед нами, як велика економічна ira

політична сила (середняки). Через те і в Г. С Сковороди не було такої психіки кріпака, яка

була, скажім, в Т. Шевченка і

35

яка мала вплив на все життя та літературну творчість останнього.

8 Щоби краще уявити собі соціяльний склад населення Чорнух Μ близьких пробуванню там Г. С

Сковороди, наведемо коротенький уривок з ревізійної книги Лубенського полку 1745 р. Це містечко було

заселене майже виключно козаками і являло собою сотенне місто, ці козаки поділялися своєю заможністю,

земельною забезпеченістю на такі групи: 1) заможноґрунтових, у яких було найбільше землі. 2) середніх; 3)

малоґрунтових могутніх, цебто хоч і малоземелльних але ж таки заможніших; 4) малоґрунтових немогутніх

(поземельних бідних); 5) тяглоубогих; 6) піших убогих. Перше місце посідал виборні козаки, що одбували

козачу службу без підпомоги або з піда,могою Перші одбували її без підпомоги, а другі т- з підпомогою

козаків гдпомічників. До першої категорії в Чорнухах належали Мартин Лейба 3 братом, удова Ганка

Хупалка з нежонатим сином, Троцько Стеценко, вдова Марія Андрусиха з нежонатими синами, Лесько

Ващенко з братом Андр. Хоменком, "Ів. Полтавцев, Г. Грузенко з трьома нежонатими (синами, Π Очеретко, Г.

Панамаренко, Гр. Бурим, Ст. Андрущенко, Ом. Недолугих, М. Приймак, Ост. Дядченко, Дм. Кривенко, Кир.

Андрущенко, Ів. Безсмертний (у нього був двір, але з п'ятьма хатами, де проживало 5 сімейств його братів і

небожів). Серед виборних козаків середньоірунтових 6ула [ сім малоґрунтових могутніх 11 сім,

малоґрунтових немогутніх 13 сім, тяглоубогих 5 сім Козачих підпомічників було В сімейств (серед яких

лічилися й удови), з яких 2 лічилися серед малоґрунтових могутніх, 14 — серед тяглоубогих, 27 — піших

убогих. Далі йдуть козачі підсусідки: удови судді Т. Максимовичевої — було їх 16 сімей, — усі тягло- або

пішоубогі; у Чорнуського сотника Троцького — 8, городового отамана Шостака — 5, в хатах значкового

товариша Семенова — 3, інші підпомічники жили в хатах значкових товаришів, батюшок, козаків,

Покровської церкви, Миколаївської, Воскресенської, Чорнуського Красногорського монастиря, камер-

фур'сра царського двора Кир. Полтавцева, чорнуського козака Ів. Полтавцева, "під'ячого" Воронцовського

піхотного полка Балашова, комісара вівчарного завода Миколаєнка. Остання частина населення проживала

на підварках, цебто по окраїнах Чорнух — в Ковалях, де було 27 дворів виборних козаків без підпомоги, 4

двори виборних козаків з підпомогою, 56 дворів підпомічників козакам, 8 дворів підсусідків, З козаків, на

підварці Козловці було — 8 дворів виборних козаків без підпомоги, б — з підпомогою, 16 дворів

підпомічників до виборних козаків, 8 дворів підсусідків з козаків, в підварці Харечках — 14 дворів виборних

козаків без підпомоги, 34 двори козаків підпомічників, 10 дворів підсусідків з козаків у ріжних персон,

наприклад, у камер-фур'єра Полтавцева. Цей наведений нами з Харківського центрального історичного

архиву документ дуже цікавий: він нам малює соціяльний склад населення того українського села, де

народився Сковорода. Він пояснює нам, в якому соціяльному осередкові ріс Г. С Сковорода, це був майже

виключно козачий стан, хоч в нього вже були вкраплені і такі, як Полтавцев, що вже попали до двору

Лизавети. Через них мусили доходити чутки до Чорнухівських козаків про придворне життя, не дивно, що

рідний брат Григорія Савича, Степан збирався в Петербург до Полтавцевих, які були йому дядьками. Може,

через Полтавцевих Григорія Савича було узято в придворні півчі

17

Г. С. Сковорода з малих літ, з дня свого народження почував себе у вільному стані.

Це, між іншим, на нашу думку, повинно було мати вплив і на його дальше життя, а зокрема

на його освіту. Серед козацтва Лівобічної України у XVIII ст. був дуже великий потяг до

освіти та письменности. З документів, знайдених та надрукованих О. М. Лазаревським,

видно, що в ріжних полках Лівобічної України в половині XVIII ст. була сила народніх

шкіл, закладених самим народом та сільським духовенством, що тоді стояло близько до

козаків та селян; особливо це треба сказати про дяків, які були вчителями в цих школах

Школи ці найбільш були по козацьких селах, бо козаки особливо потребували

письменности. Чорнухи були сотенним містечком "здавна людним та торговим містом". У

ньому щороку бувало чотири ярмарки, куди приїжджали купці, навіть з Київа, Лубен,

Прилук та Лохвиці з сукном, шкірами та дрібним крамом, а з округи селяни з хлібом,

кіньми та горілкою. Така школа повинна була бути і в Чорнухах, як у сотенному містечкові.

О. М. Лазаревський надрукував у місячникові "Основа" (1862, травень) цікаву

статтю "Статистичні відомості про українські народні школи та шпиталі XVIII ст.", де

наведено відомості з козацьких компутів та ревізій про кількість шкіл у ріжних полках. На

жаль, автор не зробив того, що зроблено мною для слобідсько-українських шкіл, цебто він

не дав списку тих місцевостей, де були школи, а тільки їх загальну кількість по сотнях. Та

все ж з його відомостей можна зробити висновок, що школа, а може навіть школи, були в

Чорнухах, бо в Чорнуській сотні було 11 шкіл, і, звичайно, перш усього школа повинна була

бути в сотенному козацькому місці, коли школи були по селах, ми знаємо, що в подібному

випадкові - на Слобожанщині, в більших осадах, в полкових та сотенних містах - було по

кілька шкіл. У всьому Лубенському полку тоді (1745 року) було 172 школи.

В Чорнуській школі, на мою думку, і одержав початкову освіту Г. С Сковорода, що

мав добрий голос і співав у місцевій церкві, а ми знаємо, що в цих школах церковний спів

займав дуже поважне місце; про це свідчить і І. Ф. Тимковський9, що сам учився в такій

школі. Школи ці ділилися на 3 класи - граматику, часословець та псалтир, з третьої класи

набирались охочі в осібну ірмолойну класу для церковного співу, що бував три рази на

тиждень - взимку в кімнаті дяка, а по весні під повіткою. Школярі в церкві складали хор

півчих, якими дяк пишався. Вони ж помагали йому дзвонити. На свята він давав їм вірші

для віршування, і вони віршували в селян. Школи ці були безстанові або краще сказати для

всіх станів: вчились там і діти старшини, і козаків, і посполитих, і духовних Ці факти багато

чого пояснюють нам і в житті Г. С Сковороди і між іншим його близькість до тодішнього

духовенства, його знання церковних мелодій та співів, його вступ для продовження освіти

до Київської академії - туди вступало багато учнів таких початкових народніх шкіл, тим

більш, що і Київська академія складом студентів була не спеціяльною вищою духовною

школою, а школою для всіх станів. Μ. І. Ковалинський каже, що вже на сьомому році життя

Григорій Савич став показувати прихильність "до богочтенія", талан до музики та охоту до

наук. Скористаємось тепер для питання про шкільне виховання Г. С. Сковороди споминами

старих дідів та бабів, що збереглися в рукописах Ізм. Ів. Срезневського, а тепер надруковані

Оповідання про науку його в школі, в Чорнухах ми визнаємо цікавим, хоч може і не певним.

Будинок, де проживала нижча братія, був одночасно шпиталем і школою. Диякон, що про

нього тут іде розмова, був, значить, д'ячком-учителем цієї школи. Але до подробиць про

пустощі Григорія ми ставимося скептично: тут ми бачимо тенденцію побачити і в дитячих

літах його те, що бачили в його старості, цебто його упертий норов. Викликає сумнів також

звістка про складання ним у такий молодий вік пісень Зовсім непевна звістка про те, що

батько його був попом у с. Чорнухах .10

9 Тимковский И. Ф. Моє определение на службу. //Московитянин. — 1852. — №№ 17,18, 20.

10 Батько Григорія Савича, оповідають діди й баби, був сільським батюшкою в Чорнухах

колишньої Лубенської округи Київського намісництва, а 1726 року у Сави народився син, якого назвали

Григорієм. Григорієві вже минуло 7 років, коли приходський вчитель, він же паламар, постукав у двері попа

Сави, що тоді вже був удовцем, і після ріжних привітань пропонував йому віддати його хлопчика Григорія

йому у школу — нехай, мовляв, ходить і він до нього, як і інші учні Піп подякував гостеві й послав до його

школи свого сина.

18

37

Я не міг ненавести в примітці тексту цих споминків про дитячі літа Сковороди,

хоч у мене вони викликають багацько сумнівів. Нехай сам читач ознайомиться з ними хоч

би навіть задля того, щоб їх зовсім одкинути. Я уявляю собі зовсім инше відношення Г. С

Сковороди до школи в Чорнухах і до його вчителя дячка Батько Григорія був не попом, а

козаком у Чорнухах і коли так, то ці подробиці про відношення Григорія до школи і його

вчителя непевні Навряд чи певні також звістки про його пустощі і про те, як їх немов би

одрізало після смерти батька. Я думаю, що і в молодих літах Сковорода не пустував і потім

не мінявся, учився дуже добре, з учителем не сварився, над ним не кепкував і вчився в

школі дуже довго, як це робили ті учні, що хотіли потім чи так чи сяк продовжувати свою

науку - а Григорій належав до таких учнів, бо недурно він поїхав для дальшої науки до

Київської академії.

Біля церкви Різдва Христового в с Чорнухах стояло тоді три хати. В найменшій з них проживав

сам диякон. Друга хата старенька напіврозвалена, стояла пусткою років з 20, з того самого часу, як

попередник попа Сави, піп Леонтій вмер і вдова його з дітьми переселилася до зятя в сусідню слобідку.

Тільки нічної доби ці руїни являли собою оселю: через вікна можна було побачити там світло та бліді лиця

старців-калік, що сиділи там за своєю убогою, злиденною вечерею або молилися, або латали своє старе

дрантя їм дав дозвіл заходити сюди піп Сава, що дивився на ці руїни колишнього церковного будинку, немов

як на приміщення для мандрівників. Третій будинок, довгий, вузький, низенький, темний, мав сіни й одну

кімнату й називався школою. Тепер, додавали оповідачі, не залишилося нічогісінько від цих будинків. У

останньому з них протягом цілого дня був гомін і повільне безупинне галасування учнів, і ридання,

рюмсання покараних, і гучні погрози, і похвалки й лайка вчителя звертали на себе увагу хуторян, що

проходили мимо й не могли зрозуміти, як там саме йшла праця. Посередині кімнати стояв дубовий стіл,

викрашений в темно-зелений колір, а напроти його стояли такі ж дубові лави, туди і збирались учні,

дожидаючи свого страшного вчителя з маленькою борідкою спереду та маленькою косичкою ззаду. Ці учні

були синами й частиною доньками козаків і незаможних панів з округи. Пан же учитель був поважною

персоною не тільки для учнів або для себе, але й для цілого села і всієї своєї парафії. За науку кожного учня

він одержував по 2—3 четверті борошна або пшона, декілька курчат, гусят або утят і карбованець або

півтора карбованця грошей. Уявіть же собі тепер, який він був багатий, бундючний, чванливий, укупі з тим

милостивий, як пишався своєю наукою і як навіть умів передати ці свої гордощі учням, що у нього

виучувалися читати, писати, лічити і напам'ять прочитувати псальми, або молитви, як велично співав він на

криласі з найкращими своїми учнями, гасив під час церковної служби свічки, дзвонив у дзвони і як нарешті з

великою пихою позирав на учнів, даючи їм дозвіл подзвонити самим замісць нього. Григорія одягли в нову

полотняну одежу й дозволили ходити до цієї школи. Але йому не вподобалася ця дяківська наука.

Проминуло три роки і за ці часи він не навчився ще розбирати жодної слово-титли. Навпаки, він любив

пустощі, нищив пташині гнізда, чубився з товаришами, задирався з старцями і кепкував над учителем.

Григорієві минуло 9 років. Вмер його батько і він став сиротою. Тільки тоді він почав думати й

дбати про себе, загадувати про те, що з ним буде, коли він пустуватиме, як і раніш 3 ним. раптом зробилася

величезна переміна. Гіркі сльози пролив він над батьковою могилою. Щодалі, то гірше поводилась з ним

родина, — і він зразу зробився смирним, покірливим, роботящим, але дикуном. Будні проводив він у школі,

святами в церкві, У вільний час ходив в ліс або поле й тільки на ніч приходив до батьківської господи. В

рудій юфтовій свиті, що пошив йому колись іще його батько, босий, з очеретяною сопілкою вештався цей

одинокий сирота по лісах та полях, співав пісень, але завжди сумних, розмовляючи сам з собою. Не минав

він і батьківської могили і частенько з хати простував до неї, сам навіть не тямлючи, що його тягло туди. На

цій могилі він почав складати і перші свої пісні Огамечки колись біля неї й побачили його перехожі люди:

він стояв біля могили навколішках, склавши навхрест руки, ридав і співав якусь жалібну пісню. І стало його

так жалко прохожим людям, такі жалісні були слова й голос його пісні, що перехожі зупинилися і почали

плакати укупі. З цим і на Григорія перестали дивитися, як на пустуна-шкідника. Сам же Григорій почав

цуратися родини, що за це його зненавиділа, особливо з того часу, як дяк одмовився його вчити, і вони дуже

зраділи, коли київський чернець, що опинився тут проїздом, узяв його з собою з Чорнух у Київ. Деякий час

Григорій був у ченця послушником, а потім його було записано в учні Київської академії, де він незабаром

виявив надзвичайні успіхи в науці і не було жодного товариша його, який би не заздрився йому, тим більше,

що він був також і першим дискантом у академічному хорі Товариші заздрили йому, а інші дуже його

хвалили, величали. "То була моя щасливіша пора", — згадував потім про ці часи сам Сковорода й любив

оповідати, як жилося йому в ті часи в Київі.

19

Очевидячки, - і це теж було в звичаї, - Григорій до школи Вступив дуже рано і, як

каже далі Ковалинський, з охотою ходив до церкви й співав на криласі дуже приємним

голосом. Улюбленим його співом був вірш Івана Дамаскина. Мова йде тут про трьох отроків

- Ананія, Азарія та Місаїла, що начебто їх кинули в розпалену піч. З цим Μ. І.

Ковалинський зв'язує один свій сон, де ці три отроки уявились йому разом з Г. С

Сковородою, що на нього виходили від них промені блискучого світла. Розуміючи це

алегорично, він бачить тут життя Г. Сковороди, що переміг свою плоть. Як би там не було,

ми бачимо, що вже в ранньому дитинстві та молодості в батьківській хаті під солом'яною

стріхою почала складатися духовна постать Г. С Сковороди під вражінням місцевої

української природи, що він так дуже любив її й серед неї прожив усе своє життя, під

впливом тодішнього українського побуту, де визначну ролю грала своя школа з українською

мовою викладу, з її дяками, вчителями, церковними співами, різдвяними та великодними

віршами.

39

І. Φ. Тимковський в споминах про свої дитячі літа та про своє навчання в одній з

таких шкіл оповідає, що як тільки надходила весна, наука переносилася з хати під повітку,

цебто на вільне повітря, а влітку школярів "пускав (дяк) то купатись коло млинів у річці, то

наловити риби, то з лісу, на горі, за річкою, принести йому горіхів, калини та грушок". Цю

близькість до рідної природи сприйняв собі ще в дитячі роки Г. С Сковорода та й зостався з

нею навік. В одному своєму вірші він каже "Не піду до міста багатого. Я буду на полях

жити", і кожен двовірш цих віршів кінчається приспівом: "О, діброво! Мати моя рідна! В

тобі життя звеселене, в тобі спокій, тишина". Та особливо яскраво висловив Г. С Сковорода

свою любов до української природи в 13-ій пісні свого "Саду божественних пісень", що

різко відрізняється з-поміж решти всіх його пісень своєю художньою вартістю і починається

так: "Ах поля, поля зелені, поля квітками украшені, ах долини, яри, круглі могили, горби"...

Характерна з цього боку й 18-а пісня, де так само яскраво висловлене замилування

сільською природою, малюнок якої нагадує народ-ню пісню. Відомо, що Г. С. Сковорода

грав на "пастушій свірелі",

40

цебто на сопілці. Можна думати, що цю умілість він засвоїв теж "ще у рідних

полях села Чорнух, де, здається, йому доводилося пасти скотину і йти з чередою в поле, бо і

в молодих літах зоставався вдома (до 17 літ) і, значить, повинен був допомагати батькові в

господарстві. Про його гру на дудочці, цебто на сопілці, дома в батька оповідає Снєгірьов,

що брав свої відомості про нього від двох осіб, які особисто його знали11. Це підтверджує

своїм свідченням Ізм. Ів. Срезневський, кажучи: "він (Гр. Сковорода) почав свою музичну

діяльність у батьківській хаті, сопілкою - свиріллю. Там, вдягшись в юхтове вбрання, він

раненько йшов у гай і награвав на сопілці святих пісень. Потроху він так поліпшив свого

інструмента, що міг на ньому виконувати переливи голосу співочих пташок. того часу

музика та співи стали постійним ділом Сковороди" . Це писано було 1834 року І. І.

Срезневським12, що збирав і зібрав багато відомостей про особу Г. С. Сковороди і до якого

могла дійти така звістка, принаймні, як усний переказ. Викликає сумнів тільки відомість

про поліпшення Г. С. Сковородою сопілки. І на не поліпшеній сопілці (поліпшеної не

знаємо) можна було виконувати переливи голосу пташок, напр., виспівування солов'я, - все

залежало тут від хисту музиканта, а такий хист в Г. С. Сковороди, видимо, був. Гадаємо

теж, що Г. С. Сковорода на сопілці награвав не лише самих священних пісень, а й

чабанських народніх українських пісень, що звичайно грають їх пастухи коло череди. У 13-

ій пісні свого "Саду" Г. С Сковорода, мабуть, вихоплює малюнок з власного життя, кажучи:

А когда взойшла денница (зоря),

Свищет в той час всяка птица,

11 Огечественные Записки. — 1823. — № 42.

12 2 Утренняя звезла. — 1834. — № 1. — С 76 — 77.

20

Музикою воздух растворенный шумит вкруг.

Только сонце выникает

Пастух овцы выганяет.

И на свою свирель выдает дрожливый трель.

41

Гадаємо, хоч фактів для того й не маємо, що звичаєм тих часів Г. С. Сковорода

багато років провів у школі села Чорнух, а теж у ролі півчого на криласі в церкві та,

можливо, пробуваючи вдома останні роки, став як видатний учень цієї школи, одним з

помічників свого вчителя - дяка в навчанні Такі помічники були у всіх школах і деякі з них

навіть проживали в школі і в переписові Хрущова згадуються під іменами школярів. Це

були колишні учні школи, що вийшли з хлоп'ячих у парубоцькі літа, як це видно з даних

про їх літа в тому ж переписові Хрущова. Особливо в такому захисткові в шкільному

будинкові мали потребу мандровані школярі, що переходили, звичаєм середніх віків, від

одного вчителя до іншого для ліпшого поспіху в шкільній науці

Значна частина вчителів у народних школах була теж мандровані, цебто перехожі

дяки - і на мандрівне життя, що вибрав його собі потім Г. С Сковорода, міг мати вплив і

його прототип - перехожий, мандрований народній учитель, яким був і Г. С Сковорода у

вищому й найліпшому розумінні цього слова13. Роки, що провів Г. С Сковорода їх дома в

Чорнухах, були часом гострого занепаду автономії України за Петра та його наступників

ІІІ

Не задовольнившись хатньою наукою, Григорій Савич вступає з власної охоти до

Київської академії: "з охоти його, - каже Μ. І. Ковалинський, - батько віддав його до

Київської школи. Григорій хутко перегнав однокласників своїх в успіхах і похвалах.

Митрополит Київський Самуїл Миславський, чоловік дуже гострого розуму та

надзвичайних здатностей до наук, бувши тоді товаришем його, зоставався у всьому нижче

од його при найбільшому свойому старанні". Професор і академік Української Академії

наук М.І.Петров вносить кілька хронологічних пояснень та поправок для цієї звістки,

ґрунтуючись на різних офіціяльних документах, поправляючи де в чім і сам себе. Так

42

він припускає, ґрунтуючись на виданих останніми часами списках студентів

Київської академії, що Г. С Сковорода вступив до першої нижчої класи її, що звали фарою,

1738 - 1739 шкільного року, цебто тоді, коли йому було 16 років Ґрунтує свою гадку М.І.

Петров, однак, не просто на списках студентів, де нема імени Г.С. Сковороди, а на тому, що

його нема в списках за 1736 - 1737 та 1737 - 1738 роки, і на тому, що вернувшися з

Петербургу 1744 року назад до Київа, він вступив до класи піїтики, бо раніш пробув в

Академії 4 роки в перших чотирьох нижчих класах цієї школи, - в фарі, інфімі, граматиці та

синтаксисі14. Таким чином, першого разу Григорій Савич пробув у Київській Академії

шкільні роки 1738/1739, 1739/1740, 1740/1741, 41/1742.

В політичному житті Лівобічної України початок 40-х років XVIII в. був

просвітком та розквітом українських впливів Олексія Разумовського за часів цариці

Єлизавети Петровни. Від цього залежала й дальша доля Г. С. Сковороди, якого з Академії

взяли до двору Єлизавети Петровни за придворного півчого 1742-го року. У придворній

капелі він знов пробув коло двох років і року 1744-го ов вернувся до Академії, щоб

продовжити перервану на якийсь час освіту. Вернувшись до Академії, він повинен був

вступити до класи піїтики (був там 1744/1745 шк. року), далі перейшов до класи риторики

(1745/1746 p.), два роки (1746/1747 1747/1748) пробув у класі філософії та два роки пробув

в останній богословській класі (1748/1749 та 1749/1750). Бувши у богословській класі, він

разом з іншими своїми 34 товаришами переписував для Київського митрополита Тим.

13 Див про це мою Історію Слобідської України2 Х.1918. – с245-249

14 Кіевская Старина. — 1903. — № 4. — С. 12.

21

Щербацького богословську розправу Ад. Зерникова: його підпис (Gregorius Skvoroda) між

іншими знизу по листах цієї копії разом з підписом Миславського (Myslavski). Μ. І.

Ковалинський, як ми бачили, називає Миславського Самуїла (в миру Семена), потім

Кіївського митрополита, шкільним товаришем Г. С Сковороди Та в цьому документі не

названо ім'я Миславського, а із списків студентів Академії за 1744-й рік, коли Г. С.

Сковорода знов вступив до Академії, до класи піїтики, видно, що там тоді був

43

його шкільним товаришем Миславський, та не Семен (потім Київський

митрополит Самуїл), а Тимофій Миславський, Семен же того року тільки вступив до 1

класи Академії, до фари, і, значить, був на 4 курсі - молодший Г. С Сковороди. В розправі

Зерникова, виходить, був підпис Тимофія Миславського. Семен же (Самуїл) Миславський

скінчив богословську класу Академії 1754 р, цебто через 4 роки після виходу з

богословської класи Г. С. Сковороди.15

Змішати двох Миславських, що вчилися в Академії, Μ. І. Ковалинському, було

певна річ, не трудно, тим більш, що життєпис Г. С. Сковороди Μ. І. Ковалинський писав

року 1794-го, цебто через 50 років після того, як Г. С Сковорода був в Академії. Рік, коли Г.

С. Сковорода вернувся до Київської академії (1744-й), був часом, коли приїхала до Київа

цариця Лізавета Петровна. Лізавета Петровна вступила на царство року 1741-го. Виходить,

не пізніше року 1742-го Г. С. Сковорода виїхав з Київа до Петербургу. Цариця Лізавета

виїхала з Київа до Петербургу у вересні 1744-го року. Отже, Г. С Сковорода пробув в

Петербурзі при капелі коло трьох років - 1742,1743 й частину 1744-го року. Правда, в

зробленій мною справці з ревизької книжки 1745 року, Сковороду того року вважали ще за

півчого; та до Чорнух могла ще не дійти офіційна звістка, що він вийшов з придворної

капели, а може бути, як справедливо, на наш погляд, вказав проф. Μ І. Петров, вважали його

і далі за придворного півчого, мавши на увазі його чин придворного уставщика. Вступив він

знов до Академії 1744 року і пробув там цього разу близько 6 років, не скінчивши в ній

цілого курсу наук, але перебувши деякий час (не знаємо, два роки чи один) у богословській

класі. Що він був у богословській класі, свідчить сам Григорій Савич, називаючи себе

студентом богословії. Гесс де Кальве наводить про цей час ще таку подробицю: "Там

молодий Сковорода упадливо вчився єврейської, грецької та латинської мови, працюючи

крім того над красномовністю, філософією, метафізикою, натуральною історією та

богословією". Це зовсім можливо, бо всі ці науки справді викладалися тоді в

44

академії, і ми знаємо, що Г. С Сковорода дійсно потім добре знав ці три мови. Але

друга половина звістки Гесс де Кальве про що він, не бажаючи вступати в духовний стан,

прикинувся божевільним і був виключений з Академії, - непевна, особливо з боку способів,

що він їх для цього вжив. Річ у тому, що Г. С. Сковорода не належав до духовного стану і

тому прийняття священства для нього зовсім не було обов'язковим і, виходить, вдавати

когось з себе, що було не в його правдивій натурі, йому навіть не було потреби; особи

світського стану звичайно не кінчали богословської класи. Так зробив і Г. С Сковорода, коли

йому трапилась нагода поїхати за кордон з Вишневським і до того для виконування таких

обов'язків (дяка при церкві), проти яких адже нічого не міг мати й уряд Київської академії.

Установлена тут хронологія життя Г. С Сковороди має далеко не одне формальне значіння.

Вона, певна річ, потрібна й сама по собі, особливо в критичному життєписі. Та крім того

вона має і більш основне значіння, бо допомагає нам розглядітися в тих впливах, які мали

на Г. С. Сковороду умови його життя. Зокрема, установивши хронологію шкільної науки Г.

С Сковороди в Кїївській академії, можна встановлювати впливи на нього вчителів цієї

школи. Це й робить проф. Μ І. Петров У Київській академії було 8 клас і Г. С Сковорода

пробув у ній років 10, бо філософській та богословській класах наука йшла по 2 роки. І це

були вже свідомі роки його життя, бо він вступив до Академії юнаком 16 років, а вийшов з

15 Кіевская Старина. — 1903. — № 4. — С. 11.

22

неї мало не в ЗО років. У ці літа вже складається характер, встановлюються остаточно

шкільні просвітні впливи. Чим же була собою Київська академія тих років, коли в ній

вчився Г. С. Сковорода, і які були ті вчителі, що могли найбільше на нього вплинути?

Програми наук, що викладались в Академії, виявляють почасти відомі вже нам

назви її класів. Окрім початкових предметів, у ній показну ролю грали граматика, риторика,

піїтика, філософія та богословія. А це були саме ті науки, що й потім самостійно працював

над ними Г. С Сковорода. Далі видатну ролю грали тут мови з 1738 року, цебто з року

вступу до Академії Г. С Сковороди, в ній було уведено виклад мов єврейської, грецької та

німецької. Латинська мова викладалась

45

тут здавна. А нам відомо, що Г. С Сковорода знав добре всі ці мови. Отже,

Академія дала йому підготовку для його науково-філософських дослідів і в знанні мов,

особливо латинської та грецької. Викладалася й історія. Разом зі зростом кількости наук з

першої половини XVIII ст. кращала, хоч і помалу, і якість навчання. Добру своїми

наслідками реформу в навчанні зробив відомий співробітник Петра 1-го Феофан

Прокопович; замість схоластики, що раніш панувала, він дбав заснувати навчання на науках

гуманітарних - на піїтиці, риториці та філософії - був тут представником відродження

класицизму: добре ознайомившись з ним за кордоном, особливо в Італії, він ширив

римських письменників та діячів доби Відродження, як Еразм Роттердамський. У богословії

він радив додержуватися творів таких отців церкви, як Августин, Афанасій Великий,

Василій Великий, Кирил Александрійський. Феофан Прокопович міг мати вплив на Г. С

Сковороду через Георгія Кониського, а потім і своїм друкованим курсом богословія, що

вийшов у 70 - 80 роки XVIII ст. за кордоном двома виданнями. Російською мовою Феофан

Прокопович написав "Первое учение отрокам" (граматку з заповідями, молитвами,

символом віри), 4-е видання якого вийшло 1743 року, а року 1744 Г. С Сковорода вдруге

вступив до Академії Воно могло бути відомим Г. С Сковороді та спий одним з приводів до

складання ним потім його підручника "Начальная дверь ко христианскому добронравию". В

передмові до своєї книжечки Феофан Прокопович висловлює думку, яку Г. С Сковорода

поклав за основу свого підручника.

Як відомо, і підручник Г. С Сковороди теж викликав заколот у духовних кругах.

Феофан Прокопович залишив після себе багато поетичних творів і між іншими віршів

латинською мовою; багато латинських віршів залишилося й після Г. С Сковороди. В

російських віршах Феофана Прокоповича помітно сарказм (в'їдливу посмішку), далеко не

чужий і Г. С Сковороді. Його духовні канти "Хто кріпко на бога вповає" та "Коли діждуся

доброї погоди" довго співались духовними й мирянами, як це було й з кантами Г. С

Сковороди. І він писав трагікомедії.

Наступником та прихильником його богословських поглядів був потім в Академії

Георгій Кониський. "В один з просвітків

46

Цієї доби, - каже Μ. І. Петров, - і вчився в Київській Духовній академії Г. С

Сковорода. В науці він був духовним сином Георгія Кониського, цього палкого шановника

наукових праць Феофана Прокоповича і, виходить, духовним унуком цього останнього, та з

деяких поглядів був щасливішим за своїх духовних учителів, бо володів у мовах засобами

до освіти. Вернувшися з придворної капели до Київської академії 1744 року, Сковорода,

певно, слухав тут року 1745-6 чи 1747-8 курс піїтики в Георгія Кониського й напевно був

слухачем одного з його філософських курсів, читаних років 1747-1751. Його курс філософії

поважався в Академії. Відзнакою його філософічних гадок було те, що, викладаючи

міркування допитливої думки, він наводив отців церкви, як соких виразників християнської

думки. Так одзивається про цей курс Філарет у своєму "Огляді російської духовної

літератури". Його промови визначаються блискучою духовною красномовністю. Йдучи за

духом часу, Георгій Кониський хотів теж поетом, та поетом був невдалим. Георгій

Кониський написав драму в 5 діях "Воскресение мертвих" з п'ятьма жартівливими

23

інтермедіями з народного життя, де виведено на сцену й селян-українців, що говорять

своєю рідної мовою Г. С. Сковорода теж написав, може, слідкуючи за своїм учителем, з

яким нібито після деяких звісток листувався, якусь трагікомедію, цебто певно трагедію зі

вставленими інтерлюдіями, але її на жаль до цієї пори не знайдено, хоч вона напевно

існувала, бо про ;ї згадує сам Г. С Сковорода. Георгій Кониський викладав -риторіку, етику,

фізику та метафізику; особливо цікавим для Сковороди був його курс етики. У відділ фізики

Г. Кониський вводив Шостоднів з святоотецьких творів. Г. С Сковорода торкається цих

питань у своїх богословсько-філософських працях та в напрямкові, протилежному

Шостодневу. Виклад філософії в свіжішому та реальнішому напрямкові було введено однак

у Сиївській академії вже по виході звідти Г. С Сковороди (за ступників Г. Кониського -

Щербацького та Нищинського). Таким чином Г. С Сковорода в кожному разі вже був

підготований до своїх філософських і, додамо, богословських поглядів - тою вищою

Київською школою, яку він пройшов. Можливо, що в деякий зв'язок з цим треба поставити

його вихід з Київської

47

академії до кінця курсу, коли йому випала нагода поїхати за кордон до джерел тих

наукових поглядів, що провідником їх в Академії був наприклад Феофан Прокопович.

Піїтики та риторики Георгій Кониський не викладав, але в своєму підручникові піїтики він,

як і Феофан Прокопович, визволився від середньовічних додатків і з цього погляду міг мати

добрий вплив на Г. С Сковороду, як на вчителя цього предмету в Переяславському колегіумі

та як на автора "Саду Божественних пісень", а особливо як на автора трагікомедії. В нижчих

класах Академії вчителями Г. С Сковороди були С Добрина, В. Іваницький, Слоним-ський

(у піїтиці), Т. Олександрович і Д. Галяховський (у риториці); курс філософії перший рік

вислухав у Г. Слонимського, богословіє у Сільви Ляскоронського1.

Додамо ще, що Г. С Сковорода присвячує одну з пісень свого "Саду" Івану

Козловичу з нагоди призначення його Переяславським архієреєм, а йому належить

рукописний курс філософії, виложеної по Арістотелеві; філософія Декарта та Лейбтиа

усунула з його системи багато схоластичних тонкостей. Кінець-кінцем вчителем філософії в

Київській академії з 1739-го до 1744 року, цебто за часу пробування Г. С Сковороди в

нижчих класах, був Михайло Козачинський, вихованець Київської академії, що

подорожував перед тим по Німеччині та слов'янських землях. Його курс філософії в

російському перекладі було надруковано в Київі 1745 року, цебто тоді, коли Г. С Сковорода

був у класі піїтики, а далі вступив і до класу філософії. Г. С. Сковорода міг знати про його

закордонну подорож Він писав гарні латинські та російські вірші, з чим теж міг

знайомитись Г. С Сковорода. Такий був круг дійсних та можливих впливів на Г. С

Сковороду вчителів Київської академії. Він був, як бачимо, досить великий і відбивався на

ньому в двох напрямках - науковому й літературному. І як чимало вчителів Академії

об'єднували в своїй особі наукові й літературні праці, були не тільки вчителями піїтики,

філософії та богословії, бо повинні були по заведеній традиції давати й зразки риторичних

та поетичних творів, цебто бути одночасно риторами та піїтами, - так само й Г. С Сковорода

48

унаслідував цю традицію в Академії та прикладав її потім у власній науково-

літературній діяльності, тим більш, що й сам виступав, як навчитель цих предметіа

Перервавши своє навчання в Академії, Григорій Савич пробував у Петербурзі у

придворній капелі, де був коло трьох років - 1742-й, 1743-й і частину 1744-го. От що каже

про цей момент М.І.Ковалинський. Тоді царювала Лізавета, що любила музику та Україну.

Хист Сковороди до музики та дуже хороший голос його дали нагоду бути йому вибраним до

двору в півчу музику, куди й відправили його, як вступила Лізавета на царство. Він недовго

пробув там. Цариця скоро поїхала до Київа й з нею весь двір. Сковорода прибув туди, як

двір уже вертався до Санкт-Петербургу, його було звільнено з чином придворного

уставщика, і він стався в Київі та знов узявся до науки. Що можна додати до _их слів Μ. І.

Ковалинського про цей короткий період його життя? Гр. Петр. Данилевський зробив деякі

24

розвідки в цьому Напрямку, та йому вдалося додати до них небагато. Як каже

Аскоченський, Григорій Савич ще в Академії звернув на себе увагу диригента півчої капели

й зараз вступив до хору. І це, звичайно, дуже можливо. А як вступила на царство Лізавета

Петровна й стали набирати на Україні хлопчиків з гарними голосами до придворної капели,

то Сковорода попав туди одним з перших. Півчим тоді жилося незле їм давано платню (по

25 карб. на рік), часом і порцію горілки (5 відер); була й хлібна пайка всім; робили від двору

дорослим мундири з зеленого сукна, свитки, куртки й штани, - малолітнім - черкески, цебто

українське довге вбрання, свитки й штани з зеленого сукна, каптанки й штани з шовкової

матерії - червоно-гарячі чи Червоно-рожеві До визначення постійного утримання партії

„півчих з українців року 1745 пошили білизну (по 5 пар), дали по три рушники з середнього

полотна, по 2 пари чобіт, черевиків та панчіх, по одній парі рукавиць.

Γρ. Π Данилевський, на підставі документів півчої капели, що передав йому В. В

Стасов, гадає, що під півчим Григорієм, який згадується серед тих, що віршували на Різдво,

можна розуміти Сковороду, та це не так, бо звістка належить до ρ 1740, коли Гр. Сав. ще не

було в Петербурзі У той час були на вершині слави

49

Розумовські (власне, Олексій Розумовський), українці родом. Хлопчиків, узятих

до двору за голос, пестили та голубили. Між півчими були діти й знаменитих українських

панів, як Стоцькі, Головачевські. Додамо, що півчі співали й на тих бенкетах, що

влаштовував Розумовський для своїх приїжджих з України земляків. Про те, як здорово

випивали на цих бенкетах, свідчить у своїх споминах Ханенко. Крім півчих, були при дворі

й українські бандуристи. За Ол. Розумовським ішли й інші великі пани й робили такі

бенкети, де чимало підпивали. Не диво, що сама цариця, дуже співчуваючи, щоб так

проводили час, і сама любила послухати співів та музики українців, призначила одному з

дорослих півчих порцію горілки в 5 відер. У Гр. Сав Сковороди були до того ж близькі

родичі: родич його Полтавцев був камер-фур'єром при дворі Г. С Сковорода попав у

придворні півчі в таких літах, коли це веселе життя при дворі веселої цариці, що про неї

поет-сатирик склав наведеного раніш вірша, могло б його захопити за прикладом інших

його товаришів: йому було тоді років 19-21 Та воно його, як здається, не захопило. Це видно

з того, що він недовго пробув у капелі і при першій нагоді повернувся у Київ до Академії,

щоб продовжити там перервану працю в школі. Як здається, Г. С Сковорода, за час свого

пробування в Петербурзі, був захоплений не бенкетами та забавами, а духовними співами та

музикою. От свідчення про це Ізм. І. Срезневського: "Пробуваючи там (у Петербурзі) коло

двох років, він склав голос духовного співу "Иже херувимы", що й досі вживається по

багатьох церквах на Україні". До цього Гр. Фед. Квітка зробив від себе такий додаток:

"Голос цього духовного співу під назвою придворного уміщено в службі, розісланій по всіх

церквах України для однаковости в церковному співі. Крім того, Сковорода зложив веселий

та урочистий голос воскресних канонів, що вживалися в церквах по всій Росії, замісць

давнішого сумного ірмолойного співу, - голос, котрий всюди зовуть Сковородиним".

Γ. Ф. Квітка особисто знав Сковороду й сам був кілька літ у ченцях. Значить, він

тут авторитетний свідок, до слів його можна поставитися з довір'ям. А все ж ми

підтримуємо сумніви, висловлені Γ. П. Данилевським. Голос "Иже херувими", надруко

50

ваний у службі, виданий 1804 року під редакцією Бортнянського, не належав Г. С

Сковороді Голоси ж церковних співів могли приписуватися Г. С Сковороді тому, що він сам

співав їх, вернувшися з Петербургу, у Київі, а потім у Харкові За свідченням ; проф.

Петербурзької Духовної академії Карпова, Г. С Сковорода, у всякому разі складав музику до

своїх духовних кантів, що співалися в приватних зібраннях духовенства, яке любило запо-

вітню старовину - і він сам чув їх у Київі В час коли цар. Лізавета пробувала в Київі, з

Академії було виписано вертеп і співались їй її віршувальні канти. З трохи неясного тексту

Μ. І. Ковалинського можна було б вивести й такий висновок, що Сковорода приїхав до

Київа з Петербургу разом з двором Лізавети, значить теж міг брати участь у цих музично-

25

голосових концертах, а коли двір повертався назад до Петербургу, його було відставлено від

служби півчого з чином придворного уставщика Цей чин звичайно давався розпорядникам

хору - регентам, а і можливо й кращим солістам капели. При капелі йому призначалась

особлива одежа й булава. Така уважність до Г. С Сковороди могла бути викликана й тим, що

в нього був надзвичайно приємний голос, і тим, що він був дорослим півчим і студентом

вищої школи і, нарешті, його теоретичною підготовкою домузики, особливо церковної Але,

одначе, цілком можливо й те, що біограф Г. С Сковороди М.І.Ковалинський, що знав його в

розквіті слави, високо його шанував, і писавши його життєпис року 1744-го, з чуток

приписував йому в його молодості таке звання, що його офіційно Г. С. Сковорода не носив,

та яке йому по правді, було й не потрібне, коли він знов вертався до Академії - принаймні

сам він ніколи про це не згадував. Тоді це буде така ж помилка М.І.Ковалинського, як і його

свідчення про перевагу Г. С Сковороди над його шкільним товаришем, потім митрополитом

Київським Самуїлом Миславським, і це тим можливіш, що Г. С Сковорода не любив

зовнішніх відзнак та титулів і потім завжди відмовлявся від них. Вийшов же він з

придворної капели задля того, щоб продовжувати своє навчання.

51

IV

З року 1750-го починається новий, виключної ваги період в його житті - подорож

за кордон. Про це Μ. І. Ковалинський каже так "Циклу наук, що викладались у Київі,

здавалось йому недосить. Він захотів побачити чужі краї. Хутко трапилась до цього нагода, і

він скористався з неї з усією охотою. Від двору послано було до Угорщини - до Токайських

садів генерал-майора Вишневського, що для бувшої там греко-російської церкви хотів мати

церковників, здатних до служби та співу. Сковорода, відомий знанням музики, голосом,

охотою побувати в чужих краях, розумінням деяких мов, був з похвалою рекомендований

Вишневському й був узятий ним під опіку. Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду за

його дозволом та допомогою поїхати з Угорщини до Відня, Офену, Пресбургу та до інших

сусідніх місцевостей, де, бувши цікавим та маючи охоту, дбав знайомитися найбільше з

людьми, що наукою та знаннями дуже славились тоді Він говорив дуже добре й особливо

часто латинською та німецькою мовами й досить розумів грецьку, чим і користувався, щоб

добути собі знайомство та приязнь вчених, а з ними нові знання, яких не міг добути в

рідному краї". Значить, Г. С Сковорода був вивезений Вишневським до Угорщини, як

церковник для тамтешньої російської православної церкви; подорожував по Австрії та

Угорщині, знайомився та дружився з тамтешніми вченими, що міг робити через те, що

добре володів латинською та німецькою мовами, і набув багато знань, яких не міг добути в

ріднім краю.

Тут ми натрапляємо на ту рису Г. С Сковороди, що була найхарактернішою в його

житті - його поривання до частих переїздів, до мандрування, яке так любили його земляки; з

села Чорнух він поривається до Київа, з Київа - до Петербургу, з Петербургу - знов до Київа,

з Київа - за кордон. Цим він підготував себе до того мандрівного способу життя, що він

вибрав потім, вернувшися на батьківщину. І такий мандрівний спосіб життя він вів і за

кордоном. Хоч Μ. І. Ковалинський і не каже про пішохідні мандрівки Г. С Сковороди за

кордоном, та

52

вони запевне зовсім можливі, і коли вони звичайні для закордонних мандрівників

взагалі, то тим паче вони були природними для звиклого до них Сковороди. Можна думати,

що часом він їздив, скажімо, до Відня, Пресбургу, але в околиці їх ходив пішки, так само як

одвідував пішки й околиці свого постійного місця життя в Угорщині при російській церкві

Про його пішохідні мандрівки за кордоном говорить і Гесс де Кальве та подробиці, які він

дає про місцевості, куди завітав Г. С Сковорода, ми вважаємо за непевні, бо вони

розходяться зі звістками М.І.Ковалинського. Гесс де Кальве або не знав, або промовчав про

те, що Сковорода поїхав за кордон з Вишневським, а каже, що він "узяв у руку палицю

26

мандрівника та й пішов за кордон, як правдивий філософ, цебто пішки з дуже порожньою

калиткою".

Розходиться Гесс де Кальве з іншими і в дальших звістках про мандрування Г. С

Сковороди вже за кордоном, коли каже: "він мандрував по Польщі, Прусії, Німеччині та

Італії, куди товаришували йому недостатки та зречення від усяких вигод. Рим відкрив його

цікавості широке поле; з побожністю ходив він по ній класичній землі, що колись носила на

собі Ціцерона, Сенеку й Катона. Тріумфальні Траянові ворота, обеліски на площі Св. Петра,

руїни теремів Каракалли, словом, усі будинки цього світового володаря, так протилежні

сучасним будинкам ченців, блазнів, шахраїв, фабрикантів макаронів та сиру, зробили на

нашого циніка велике вражіння"... Γ Ті Данилевський гадає, що ν Гесс де Кальве тут трохи

заходить у хмари, але гадає що "цей ; відступ від мови точного історика навіяний йому

оповіданнями самого Сковороди". Ми думаємо, що коли Сковорода розказав Гесс де Кальве

про свою подорож не тільки по Угорщині та Австрії, але й по Німеччині, Польщі й особливо

Італії, то зовсім неймовірно, щоб він промовчав про це перед своїм любим учнем і другом,

біографом Μ. І. Ковалинським, що сам довго пробував за кордоном і, певна річ, цікавився

тим, до яких місцевостей Західньої Європи завітав свого часу його вчитель. Але цікаво, що

цю версію Гесс де Кальве підтримує й Вол. Ерн на тій основі, що Ковалинський каже про

мандрування Г. С.

53

Сковороди й по околицях Відня, Офену, Пресбургу; Вол. Ерн заявляє: "Інші

околиці" Ковалинського можна зрозуміти трохи поширено і в округу подорожі Сковороди

залічити Польщу, Прусію, Німеччину, навіть північну Італію, бо свідчення Гесс де Кальве

знищити ми не можемо. З інших місць його оповідання видно, що йому були відомі зовсім

певні факти з життя Сковороди, яких не згадує Ковалинський" (стор.57). Одкинути Польщу,

Прусію, Німеччину, справді може трудно: він міг переїздити через ці держави, але Італія

буде вже занадто далеко. Щодо Німеччини, то ми маємо на неї вказівку в одному джерелі,

яке досі було невідоме й на яке я зараз зверну увагу.

У великому універсальному словнику XIX ст. П`єра Ляруса (1865-1876 р.) є

коротенька біографія Сковороди. Тут багацько непевних біографічних відомостей про

Сковороду, але є невідоме нам про його закордонну подорож. Після того, як він даремно

прохав дозволу податися за кордон, щоб завершити свої студії, він тільки помандрував до

Пешту таємно від свого начальства. В цьому місті він вивчив німецьку мову й потім подався

до Галле, де досягло тоді свого найвищого блиску навчання філософа Вольфа. Сковорода

три роки віддавався тут студіям метафізики та теології й написав тоді переклад проповідей

св. Івана Златоустого, а також навчальні байки, що зберігалися до наших днів в усній

традиції серед люду України. Цьому оповіданню ми надаємо великого значіння в тій

частині, яка торкається Галле і Вольфа. Ще не маючи в своєму розпорядженні цієї

фактичної вказівки, на підставі апріорних спостережень, я прийшов був до висновку, що за

кордоном великий вплив на Сковороду мусила мати філософія Вольфа, якийпрофесорував

тоді в Галле. Тепер ця гіпотеза підтримується фактичною вказівкою словника. І інші

вказівки словника про те, що Сковорода вчився там наукової німецької теології, переклав

дещо зі Златоустого, у якого справді він і пізніше був закоханий і якого любив читати і,

нарешті, складав повчальні байки, також дуже ймовірні16.

Подорож по Італії ми одкидаємо. Хіба ймовірно, щоб Сковорода, бувши на службі

при посольській церкві, міг подорожувати до Італії? Та хіба в оповіданні про подорож

Сковороди по Італії ми не почуваємо загальних місць, джерело яких - література подорожі

по цій країні?

Професор Μ І. Петров з'ясував питання про те, з яким Вишневським Г. С

Сковорода подорожував за кордон. Виявляється, що було два Вишневських, що один за

одним завідували Токайським садом в Угорщині, - батько й син: генерал-майор Федір, що

16 Ковалевський О. Легенда про Сковороду у французькому словникові.- с 225-226 переклад з коментаріями

статті, вміщеної у словнику П`єра Ля руса.

27

помер в Угорщині 1749 року та син його, полковник Гаврило Вишневський, призначений на

місце батька 20 листопада 1749 року. Г. С Сковороду взяв з собою до Угорщини, певно,

Гаврило Вишневський. Потім він, певна річ, дослужився до чину генерал-майора й таким

чином Ковалинський, зі слів Г. С. Сковороди міг назвати його генерал-майором. Про

токайську місію Вишневських в Угорщину є цікаві звістки в Рачинського, які він здобув з

архиву Міністерства закордонних справ17.

55

A, Κ. в своїй статті про Г. С Сковороду18, не назвавши на жаль, джерела, оповідав,

що Вишневський незабаром оцінив здібності Сковороди й полюбив його як чоловіка з

артистичною душею та у вищій мірі допитливого до знання й при всій лагідності умілого зі

всякого погляду. Він слухав в університетах лекції тамтешніх уславлених німецьких мужів і

своїми здатностями та любов'ю до освіти заслужив собі загальне поважання. Тут додамо,

що Г. С Сковорода одвідував університетські лекції, - і в цьому нема нічого неймовірного.

Що ж дало пробування за кордоном Г. С Сковороді? Закордонні враження та

наукові знання, зачерпнуті з першоджерела, цебто дійсне те, чого не могла дати йому наука

в рідному краї, наука Київської академії, і те, що він читав про джерела цього знання в

Феофана Прокоповича, що проходило крізь призму інших учителів Академії, що побували

за кордоном чи сприйняли собі теорії закордонних вчених, він узяв тепер сам, безпо-

середньо, без тієї цензури, що крізь неї доходили вони до учнів через поступовіших навіть

учителів Академії. Особливу вагу для Сковороди мало засвоєння західноєвропейської науки

з галузи філософії та богословія - німецької філософської думки в її великих представниках

і протестантського богословія, які виходили з свого першоджерела - Біблії, що потім стала й

для Сковороди основним джерелом його філософії про Бога, світ та людину. Там же, крім

учених людей, він знаходив і книжки, що

56

не міг ознайомитися з ними в себе в рідному краї. За кордоном С Сковорода

пробув, однак недовго: відчувши, що закінчив цю освіту, він задумав повернутися до

рідного краю.

V

17 Батька Вишневського, ген.-майора Федора було відправлено в Угорщину, щоб закупити там

угорського вина й завести виноградники (1744 p.). Але ще раніш 1729 року його командировано було туди по

вина, коли він був у чині підполковника; 1733 року його знов-таки туди було відправлено за цією справою. З

указу Лізавети Петровим 1745 р. сина Федора Вишневського, поручика Гаврила Вишневського було

відправлено в Угорщину з батьком, щоб він придивлявся до справи й міг би замінити батька на випадок його

хвороби. Усього мусило виїхати 18 чоловік, яким призначено було й утримання. Відпущено було немалі

кошти і на саму справу. Цікава подробиця: наказано було купувати тільки старе вино, молодого не брати. "Ви

мій смак знаєте" — додавала цариця; та й ми навіть добре знаємо про смак цієї веселої цариці, що тільки

співала й веселилася. Федір Вишневський узяв з собою попа, дячка і 9 служників, значить, при місії повинна

була закластися церква і була посада дячка-причетника, на яку потім і узято було Григорія Сковороду. Федір

Вишневський проектував тоді ще, цебто 1765 року, при купленому їм для держави виноградникові церкву,

що в ній почувалася, на його думку, велика потреба. Проф. М.І.Петров, як ми бачили, висловив думку, що Г.

С Сковорода поїхав до Угорщини не раніше 1750 р, а коли так, то це вже було не за старого Вишневського, а

за його сина, батько, як це установлює Рачинський, вмер 1749 року, а заступником був син його, молодий

Вишневський Гавриїл. Мабуть, зараз після смерти батька він повернувся до Петербургу, де й одержав

доручення замінити на посаді свою батька.

18 Воронежский сборник. Вьш. V, изд. Гарденена, 1861, ст. 250.1 тоді ж, коли повертався до

Угорщини і проїздив через Київ, узяв з собою і Григорія Савича Сковороду на посаду дячка. Старий

Вишневський помер 27 березня 1749 року, а сина його Гаврила було призначено на його місце. Він виїхав з

Петербургу 20 листопада 1749 року з попом, а по дорозі у Київі узяв і Сковороду, або наприкінці 1749, або

на початку 1750 p. М.І.Ковалинський називає Вишневського ген.-майором, але коли він при своєму

призначенні був уже полковником, а 1745 року тільки ще поручиком, не дивно, що він швидко став і ген.-

майором. Значить, і тут нема помилки Μ. І. Ковалинського. Це було зовсім природно для представника такої

фамілії, що добре знала смаки цариці Лізавети в угорських винах. Додамо ще од себе, що Вишневські

належали до українського шляхетства й їх предок був сербського походження.

28

І Сковорода був за кордоном щось до двох з половиною років - з 1750 р. по 1753-й.

Гесс де Кальве ось як пише про його поворот до рідного краю: "Збагативши нарешті розум

свій потрібними знаннями, почув Сковорода непереможне бажання повернутися на Україну.

Покладаючись на силу своїх ніг, вирушив він додому. Як забилося його серце, коли він

здалеку угледів Дерев'яну дзвіницю свого невеличкого села. Верби, посаджені на

батьківському подвір'ї тоді, коли він був ще малою дитиною, вкрили своїми вітами геть усю

покрівлю хати... Він ішов побіля кладовища. Довгі тіні слались від нових хрестів. Багато,

мабуть, думав він, з тих, що тоді були живими, тепер спочивають у темних могилах. Він

перескочив через огорожу, переходив від однієї могили до другої, аж поки невеликий

кам'яний надгробок куточку кладовища не показав йому, що його батька немає вже на світі

Він довідався, що вся його родина одійшла в царство мертвих, окрім одного брата, та й про

нього не знав Сковорода, де той пробувае Одвідавши рідне село, взяв він знов свою палицю

мандрівника та обхідними шляхами рушив на Харків" (стор. 110-112). Це, на мою думку, не

певні біографічні відомості, а белетристика, що нею з такою охотою надолужували

фактичні дані письменники початку XIX ст. типу Вернета та І Гесс де Кальве. Ми знаємо,

що не був чужий цьому навіть такий t учений, як Ізм Ів. Срезневський, що написав

белетристичне І оповідання "Майор", взявши тему до нього з життя Г. С І Сковороди. Ми

знаємо вже, що Гесс де Кальве примусив Г. С Сковороду пішки мандрувати до Угорщини,

тоді як на ділі він поїхав туди з Вишневським Тут він знову змушує Г. С Сковороду пішки

вертатись з чужини, посилаючись на те, що Сковорода завжди покладався на силу своїх ніг.

Це річ цілком неймовірна та й навряд чи й була потрібна. Отже ж Сковорода не зв'язав себе

многолітньою умовою з Вишневським, який до того дуже

57

шанував його, і допомагаючи йому всіляко в його подорожах, навряд чи

одмовився ж запомогти йому в повороті до рідного краю, на що він мав право. Тут робить

помилку й Вол. Ерн, тримаючись версії Гесс де Кальве й гадаючи, що Г. С Сковорода

захотів вернутися до рідного краю навряд чи з дозволу Вишневського (стор. 58-59). Усі ті

подробиці, що подає Гесс де Кальве про поворот Г. С Сковороди, є чиста вигадка, в основі

якої лежить можливість, але не дійсність: так у своїй уяві малював Гесс де Кальве цей

поворот і на цьому малюнкові відбився спосіб писання того часу. Тут і "невеличке сільце",

що в дійсності було у той час великим сотенним селом, а в компутах зветься навіть

сотенним містечком, тут і верби, посаджені ще, нібито за дитячих літ Сковороди, тут і

кладовище, і довгі тіні від хрестів, і в куточку кам'яний надгробок... Таж певніше, що Γ С

Сковорода, прийшовши в Чорнухи, відвідав перш усього не кладовище, а "сусідів" свого

батька, щоб довідатися від них про свою родину. А могили батька та матери на кладовищі

одвідав він уже пізніш, як стало йому відомо, що вони там опочивають. Єдиною реальною

подробицею, про яку розповідав напевно сам Г. С Сковорода, є на мою думку, тільки звістка

про те, що з Чорнух зник безслідно рідний брат Григорія Савича Сковороди Степан, про

нього я навів раніше документальну справку, що він 1738 р. прохав паспорта для поїздки до

Москви й Петербургу. Але вже цілком непевним здається мені кінець звістки Гесс де

Кальве, де говориться, що він з Чорнух різними обходами попрямував до Харкова. Нащо

було йому йти до Харкова, з яким його тоді ніщо не зв'язувало? Слобідсько-українська доба

його життя починається значно пізніше. Повернувшись додому з-за кордону, він, живучи на

рідній йому Лівобічній Україні, точніше кажучи, на Полтавщині, пробував можливо, деякий

час і в Чорнухах, де після батька та матери могло залишитися господарство, адже ж у його

матери було дворище - і він, як-не-як по козацькому звичаю вважався спадкоємцем

батьківського майна. Одначе може бути, що з огляду на довгу відсутність його й брата,

цього майна вже й не залишилося і він мешкав тимчасово в своїх знайомих. Про це свідчить

М.І. Ковалинський, малюючи справу так

58

що Г. С Сковорода повернувся із-за кордону на Україну і за вчителя до Томари.

"Повернувшися з чужих країв і збагатившись відомостями, знаннями, але разом з

29

порожньою кишенею, відчуваючи брак усього потрібного, він мешкав у своїх прияітелів та

знайомих. Але тому, що й вони були не дуже,заможні, то шукали вони випадку, як би

прикласти його знання користь його власну й суспільства. Швидко відкрилась посада

вчителя поезії в Переяславі, куди він і прибув на запрошення тутешнього єпископа.

Сковорода, мавши тоді вже обґрунтованіші ширші знання в науках, ніж які тоді були по

школах провінціяльних, написав розправу про поезію та підручник цієї л таким новим

способом, що єпископові здалося дивовижним невідповідним старовинному звичаєві.

Єпископ наказав почати викладати, як тоді звичайно провадилися виклади по школах.

Сковорода певний свого знання й точности цієї справи, не згодився змінити й залишити

написані ним правила для поезіі, що були простіші й зрозуміліші задля учнів та й зовсім

нове та точне давали поняття про неї. Єпископ вимагав від нього писаної відповіди судовим

порядком через консисторію, чому він не виконав наказа. Сковорода відповів, що він

покладається суд усіх знавців у тому, що ця розмова про поезію та ручник, написаний ним,

є правильна та побудована на природі цього мистецтва. Причому до відповіди додав

латинське прислів'я: alia res sceptrum, alia plectrum - цебто одно діло пастирська патериця,

инше - сопілка пастуха. Єпископ на докладі консисторії власноручно зробив

розпорядження: "не живяще посеред дому мойого, творяй гординю". Зараз після цього

Сковороду й вигнано з переяславської школи. Це була перша спроба міцности його духу. А.

Снєгірьов, користуючись і іншими відомостями, крім тих; що наводить Ковалинський,

додає, що Г. С Сковорода написав зазначений твір під впливом w розвідок Тредіаковського

та Аомоносова, архієрей же вище ямбів Аомоносова ставив силабічні вірші Симеона

Полоцького. «В такому разі, - говорить Вол. Ерн, - не можна не підкреслити наукового та

естетичного смаку Сковороди, що яко новатор поклав в основу своєї "поетики" високу

оцінку свого геніяльного

59

сучасника" (ст. 69). Згодом сам Г. С Сковорода згадував про цей сумний для нього

випадок у листі до М.І.Ковалинського. В цьому листі він розповідає про розмову свою з

одним похмурим ченцем, що навіяв на нього сум. Ось тут він і згадав Переяслав, коли його

було вигнано на превеликий жаль з місцевої семінарії. "Він відчував страшенні злидні, але

його характер, що не прагнув до придбання скарбів, підтримував в ньому веселість його.

Він перейшов зі школи жити до одного приятеля свого, що знав ціну його гідности, але не

знав про скрутний стан його. Сковорода не насмілювався прохати допомоги, а приятель не

запитував його про потреби. І так переносив він злидні мовчки, терпеливо, без суперечок,

маючи тоді лишень дві старі сорочки, один жупан, одні черевики, одні гарусові панчохи.

Матеріяльно скрутний стан створив у ньому корисне серце й посіяв у ньому таке насіння

терпіння, що життя, рясніючи плодами його насіння, зробило його мудрим та щасливим".

Повернувшися додому 1753 року, Г. С Сковорода тоді ж одержав посаду вчителя в Переяс-

лавській семінарії. Єпископом у Переяславі, що спочатку прийняв, а потім усунув з посади

Г. С Сковороду, був на гадку професора Η І. Петрова Іван Козлович, що йому Г. С Сковорода

присвятив 26 пісню свого "Саду" з нагоди приїзду його до Переяслава на єпископську

катедру. В цій пісні виявляється радість з нагоди прибуття його в Переяслав. Ця пісня, як і

прибуття єпископа в Переяслав, віднесені Сковородою до 1750 року, але це, як зазначив

проф. Петров, очевидна помилка, тому що Іван Козлович вступив у Переяслав на

єпископську катедру 7 березня 1753 року. Однак дивно, що тією особою, що вороже

поставилася до Г. С Сковороди за його нові погляди на піїтику, був не тільки єпископ, якого

вітав Сковорода, але й відомий раніше, як освічений навчатель Академії по філософії У Γρ.

П. Данилевського в уривку наведеному з списку Ковалинського, єпископом, що закликав

Сковороду, названо не Козловича, а Никодима Сребницького (ст. 22). В оригіналі рукопису

Ковалинського ім'я єпископа не названо, і у мене виникає сумнів, щоб це був Козлович.

Опинившись без посади, Г. С Сковорода звертався з проханням за допомогою в справі

відшукання

60

30

посади до своїх друзів. Один з них, якийсь Коноровський-Соха, відповїдав йому

на лист про це з Москви так "листа вашого через И. Турчановського я одержав; немало

радію про ваше життя на Україну, але тим більше засмучений лихою пригодою вашою в

вашім блуканні Почекай і мене твого щирогодруга що в жажді твоїй сам сугубо жажде.

Коли тобі не кепсько здаєтьсся там, де я хочу, будеш без сумніву. Все залишивши, не сумуй і

чекай на мене. Я в травні місяці саме буду. Я хочу класти свої всі зусилля задля тебе й хочу

навернути на тебе милость тих, що вміють з каменя зробити людину та ще й добру. Не

від'їзди нікуди. По тебе пришлю, як приїду, потерпи на мене, вся ті воздам я. А нині свідчу,

що я твій вірний слуга і брат, чим хочу жити і вмерти. Бога ради, братику, вчися, а коли ні

відкого, то сам, до приїзду мойого, у себе вчись. Не турбуйсь ні про одіж, ні про друге що,

все буде, тільки вчення не забувай".

Коноровський був племінником Переяславського полковника С.І. Сулими й

напевно мав надію за його допомогою відшукати посаду Г. С Сковороді.

Надзвичайно характерні ті рядки, де Соха благав Г. С Сковороду не кидати своєї

науки і вчитися, хоч би в себе, незважаючи на свої злидні Характерна і його щира

прихильність до Г. Сковороди. Це був один з ранніх друзів Г. С Сковороди й дуже високо

ставив його.

Листа цього Г. С Сковорода одержав у селі Коврай, де він мешкав уже тоді в

Томари, в січні 1754 року. Соха гадав приїхати на Україну в травні 1754 року, але, напевно,

Г. С Сковорода не дочекався його приїзду й поступив до Томари навчати його сина. Про це

Μ. І. Ковалинський розповідає таю "Недалеко мешкав український славетний дворянин

Степан Томара; йому було потрібно вчителя для його сина. Сковороду рекомендували йому

знайомі, і він закликав його до с Коврай, де йому й доручив сина на догляд та науку. Старий

Томара мав від природи великий розум, а обертаючись на посаді серед чужинців, здобув

чимало знання; однак дотримувався багатьох застарілих переконань, властивих людям без

доброго виховання19

61

й тому дивився з презирством на все те, що не одягнене в герби і не розписане по

родоводах". Є між иніиим, і друга версія про те, як Сковорода дістався до Томари. Ця версія

належить самому вихованцеві Г. С Сковороди Василеві Степановичу Тома-рі, що розповідав

про це Мартосові, а той говорить про це в своєму листі до Ломиковського (листа цього

викликано тим, що в "Украинском Вестнике" було надруковано статтю ф. Вернета про

Сковороду): "В Переяславі жив Степан Томара, а син його Василь був улюбленець матери.

Маючи дружні стосунки з Київським митрополитом, Ст. Томара прохав його надіслати до

нього найкращого студента Академії на посаду вчителя й інспектора його синові

Митрополит надіслав Сковороду. Василь Томара наприкінці 70-х років свого життя

розповідав з щирою подякою про те, як його направляв на гарний шлях Сковорода. Про

засоби направи Мартос нічого не говорить.20 Я вважаю за правдоподібнішу версію

Ковалинського, що на Сковороду вказали Томарі його, Сковороди, знайомі тому, що

Сковорода перед тим, як почати навчання сина Томари, давно вже вийшов з Академії й був

вигнаний з Переяславської семінарії Тут Г. С Сковорода вперше почав провадити в життя

свою нову теорію виховання. "Сковорода найперше почав працювати над вихованням серця

своєму вихованцеві і, розглядаючи його природні здібності, допомагати їхньому зростові

легко, ніжно, нечутно, а не завчасно обтяжати розум його науками, і вихованець щиро

внутрішньою любов'ю закохався в нім". Старий Томара, що був гордовитою людиною з

панською пихою, ніколи не розмовляв з навчителем свого сина. Сковорода відчував таку

зневагу, але не реагував нічим, бажаючи виконати складену умову. Але дуже швидко

трапився випадок, що прискорив кінець: одного разу Сковорода під час розмови з учнем

сказав, що хлопець мислить про те, про що вони розмовляли, як свиняча голова. Челядь

донесла про це пані та чоловікові, а той під впливом жінки відмовив Сковороді в посаді

19 Киевская Старина. — 1882, листоп. — С 307—308

20 Киевская Старина. — 1884, листоп. — С 216—217

31

Але, прощаючись із ним, в перший раз заговорив до нього по щирості і сказав: "прости,

друже мій, мені шкода тебе". Сковорода знов опинився без посади, без їжі,

62

без одежі, але не без надій. "Вбогий, нужденний приїхав Сковорода, - розповідає Μ. І.

Ковалинський, - до приятеля свого, одноого сотника Переяславського, людини чулої вдачі та

страннолюбця. Тут несподівано трапився йому випадок їхати до Москви із Каліграфом, що

від'їздив до Московської академії проповідником, з яким він, яко приятель його, і поїхав; а

відтіля в Троїцьку лавру, де був тоді намісником вельми вчений Кирило, що потім був

єпископом Чернигівським. Цей, побачивши Сковороду, про якого давно вже знав із

переказів і вбачаючи в ньому людину виключних здібностей і вчености, прагнув до того,

щоб залишити його в Лаврі на користь школі, але любов до рідного краю вабила його на

Україну. Він знов повернувся до Переяслава, а в Лаврі залишив по собі ім'я вченого та

дружбу Кирила". Отже, це була екскурсія Г. С Сковороди до Москви, або краще кажучи, до

осередку тодішньої освіти Московської Руси - Московської Духовної академії й семинарії

Троїцько-Сергієвської лаври. Ця подорож мала випадковий характер ("несподівано

трапилася нагода"), але в своїй основі вона була викликана потягом ґ. С Сковороди до

блукань. Це чудесно з'ясовує Μ. І. Ковалинський, кажучи: "Дух його віддаляв його від

усяких тривалих зносин, створивши з нього пришельця, присельника, подорожнього, ви-

робляв в ньому серце громадянина всесвіту, який не маючи родичів, пожитків, кутка, де б

голову прихилити, сторицею заживає втіхи природи, невинні, безтурботні, істинні, що

черпає їх розум чистий і дух незбентежений у скарбницях вічного". Дійсно, він не мав

близьких родичів, майна, кутка, і він прагнув до тих радощів, що про них говорить Μ. І.

Ковалинський. Але в нього були друзі й при тому зв'язані з ним щирою дружбою. Одним із

таких друзів був Каліграф, навчитель риторики. Каліграфа надіслав митрополит Тим.

Щербацький замісць Максимовича, якого викликав Синод для викладів по теології в

Московській академії Наказ від Синоду про це було надіслано восени 1754 року.

Таким робом Г. С Сковорода мав змогу поїхати з ним, або в самому кінці 1754

року (а тоді він уже залишив Томару), або в самому початку 1755 року. Що ж до намісника

Троїце-Сергієв-

63

ської лаври Кирила, про якого згадує Каліграф, то це був Кирило Лящевецький,

що мав там цю посаду з 1753 по 1758 рік і був видатним діячем у місцевій семинарії, яка

відкрилася 1738 року. Ось до праці в цій семинарії він і бажав притягти Г. С Сковороду,

тому що, напевне, за час особистого знайомства з Сковородою він мав змогу оцінити його

видатну вченість21, і для Г. С Сковороди така оцінка була тим більш приємна й цінна, що

саме за цю вченість і усунув його з своєї провінціяльної семинарії Переяславський єпископ,

визнавши непохитні наукові погляди Сковороди за неможливу "гординю". Але прихильність

до рідного краю вабила його на Україну. Це надзвичайно важлива риса його особи, що

виявилася надто яскраво тоді, коли довелося зробити вибір між рідним краєм та

Великоросією. Вона виявлялася в нього завжди й раніше і потім. Напевно, це кохання до

рідної України відограло свою ролю і в справі повороту його на батьківщину з-за кордону, і

на його поворот із Петербурга до Київа. Про виявлення її в дальшому, я скажу в свій час

Повернувся Сковорода на Україну, в Переяслав, напевно, того ж 1755 року. Не встиг він

приїхати до Переяслава, говорить М.І.Ковалинський, як розумний Томара доручив

знайомим своїм умовити його, щоб знов до сина його повернувся вчити. Сковорода не

згоджувався, бо знав його думки і примхи, а тим паче його жінки, але приятель його,

упроханий Томарою, обдуривши, привіз його в село до того сонним Старий Томара, каже

Ковалинський, не був уже той гербовий магнат, але ласкавий шляхтич, що хотів цінити

людей по їхній внутрішній якості. Він дружньо, щиро поводився з ним, прохав бути синові

його другом і керівником його в науках. Любов і його щира поведінка завжди сильніше

21 Петров Н. І.Г. С Сковорода //Труди Киевской Духовной Академии. — 1902, № 12 - С 585-590.

32

всього впливали на Сковороду. Він залишився в Томари, з щирим бажанням бути корисним,

без договору, без умов. Тут цікавий вираз про примхи (напевно, панські, дворянські)

Томари, а також його близьких, цебто напевно, жінки, що через її вимоги й трапилося, що

його вигнали й яка, за свідоцтвом автора біографічної замітки про Г. С

64

Сковороду в "Воронежском Сборнике", "була раніш неввічлива: поводилася з

Сковородою задирливо, садовила його за стіл разом з челяддю, глузувала з Сковороди".

Автор не вказує нам джерел цієї звістки й тому ми не можемо визнати її правдивою у всіх

дрібницях, але щодо гордощів та пихи жінки Томари, то можна гадати, що це відповідає

дійсності, тому що про це свідчить і Ковалинський - їх то й стерігся Сковорода. Трохи

несподіваною й немотивованою нам здається в оповіданні Ковалинського гостра зміна в

старому Томарі, що він раптом перетворився з гербового магната в ласкавого дворянина. В

дійсності старий Томара ніколи не був магнатом, а тим паче гербовим. Ця термінологія не

точна й не відповідає тодішній дійсності (50-ті роки XVIII ст.) на Україні. Ст. Томара

належав до класи козацької старшини, яка тоді ще навіть не мала дворянських прав, бо вона

формально набула їх значно пізніше, і юридично ще не було тоді прірви між козаками й

їхньою старшиною, тому що можливо було й козакові при гарних умовах стати старшиною.

Ст. Томара був представником керів-ничої класи, великий землевласник і, як казали тоді,

пан на всю губу. І він, і його жінка, і взагалі всі старшини, звичайно, прагнули того, щоб

відмежуватися від простого козацтва, а тим більше поспільства в свойому побуті й хатній

обстанові. Придатний учитель в їх очах не був, звичайно, людиною їхньої класи. Ст. Томара,

напевно, оцінив Г. С Сковороду після того, як позбавився його як учителя (раніше він не міг

узнати його завдяки свойому гордовитому відношенню до нього), тому що він був видатним

учителем не тільки своїм знанням, але зовнішніми, виключними фактами своєї біографії -

це був вихованець найвищої школи, побував за кордоном, знав і старі й нові мови, його

бажала мати своїм навчителем Троїце-Сергієвська семинарія; до того ж Г. С Сковорода

зумів викликати до себе любов свого учня, цього мазунчика, а сам проте не ставив жодних

вимог і згодився навчати й виховувати Вас Томару без жодних умов і матеріяльної користи

для себе. Такого вчителя для Томари було не тільки не соромно посадити з собою за один

стіл, але при нагоді можна було навіть вихвалятися ним. Між

65

іншим Томарою напевне керували й кращі чуття, коли він вирішив навіть

хитрощами закликати жити в себе цю, в життєвих справах дорослу дитину, яку так легко й

часто при тодішніх умовах можна було обдурити.

У Томар на цей раз Сковорода прожив довго - від 1755 по 1759 рік, цебто не

менше, а, можливо й більше чотирьох років І ці роки життя на селі, серед рідної йому

української природи відіграли велику ролю в його житті в двох відношеннях: перше, - у

нього тут остаточно сформувалося внутрішнє рішення вступити на той життєвий шлях

вічного подорожнього, що він здійснив за якийсь час; друге, - він тут під впливом природи й

свого духовного життя написав цілу віршовану збірку, якій сам дав назву "Сад

Божественних пісень", і в якій є важливі автобіографічні матеріали, а надто для

характеристики його тодішнього морального стану та його внутрішньої душевної боротьби.

Ось як оповідає про життя в Ковраї Μ. І. Ковалинський. "Самотність викликає нахил до

думок. Сковорода, осівши на селі, мавши забезпечення всіх своїх потреб від свого

господаря, забезпечивши себе його щирістю, віддавався любомудрію, цебто шуканню

істини. Часто в вільні від служби години йшов він у поля, гаї, садки, де віддавався своїм

думкам. Рано-вранці зоря бувала йому товаришкою в його блуканнях і гаї бесідниками

"глумлєній" (думок) його. Роки (Г. С. Сковороді було тоді від 33 до 36 років), душевні

здібності, нахил природній, життьовий кликали його поперемінно до прийняття якогось

стану життя. Метушливе й багате на турботу життя світське видавалось йому морем, що

постійно хвилюється й ніколи не приставляє пловця до пристани душевного спокою. В

чернецтві, що віддалялося від початку свого, бачив він темне гніздо стриманих

33

пристрастей, що, не маючи виходу, давали буття смертносно й жалісне. Шлюб, оскільки він

не відповідав вимогам природи, не сприяв безтурботному його характерові. Не вибравши

собі ніякого стану, ухвалив він твердо в серці своєму провадити своє життя, стримуючи

потреби тіла, задовольняючись малим, ціломудрен-но, тихо, працьовито, терпеливо, в

гарному настрої духа, в простоті звичаїв, чистосердечно, залишивши всі даремні шукання,

всі турботи любостяжання, всі надмірні розкоші-труднощі. Таке самовідречення сприяло

його поспіхам в любомудрії". Трудно ясніше, виразніше і в той же час вдумливо змалювати

душевний стан Г. С Сковороди. Оселившись у Томари, Сковорода не повинен був уже

турбуватися про все потрібне для себе, тому що ці обов'язки взяв на себе сам Томара, що

щиро покохав синового вчителя і в свою чергу мав повагу від нього. І він віддався

внутрішньому поглибленню в себе, цебто тій справі "нероблення", що й він розумів так, як і

Λ. М. Толстой Це було любомудріє, філософське шукання істини насамперед для себе. І він

її тепер уже шукав у самоті й серед природи, як це робив і надалі, коли в таких же умовах

писав свої філософські трактати. Він при цьому переживав напружену внутрішню духовну

боротьбу між двома різними нахилами. Заявляли про себе і звичайні життьові потреби,

з'являлася думка про вибір певної професії, про шлюб; але їх відкинув він, як і протилежну

їм форму - чернецтво; останнє не задовольняло його не в ідеї, а в тих негативних формах, в

які воно тоді виродилося. І ось він вирішив - не обирати собі ніякої "статії", цебто

визначеної посади, не прагнути суєти світової, багатства, зайвої розкоти, а улаштувати своє

життя так, щоб не залежати від них, зберігти свою внутрішню незалежність. "Сковорода, -

як говорить Μ. І. Ковалинський, - почав почувати смак до волі від суєти й пристрастей

життєвих в бідному, але безтурботному стані, на самоті, але без внутрішнього розладу". Він

відкинув усі звичайні шляхи життя й вирішив, як справедливо говорить Вол. Ерн, стати

творцем свого життя, покласти в основу свого зверхнього самовизначення внутрішнє"

(ст.96). Про це свідчить уривок, наведений Μ. І. Ковалинським, записок, написаних

власною рукою Сковороди в Ковраї. Цей уривок мав дату 1758 року, цебто останнього чи

передостаннього року його пробування в Томари. Уривок має форму записаного

Сковородою сну. В дійсності - це, звичайно, його думки, написані в поетичній та

фантастичній формі видіння, остільки він був ясний і яскравий Перед очима Сковороди в

його фантазії з'явилися всі головні Гатунки людських "статей", цебто станів. Спочатку

з'явилися перед ним

67

царські палаци з музикою й танцями, де закохані то співали, то дивилися в

верцадла, то бігали з одного покою до иншого, знімали маски, сідали на багаті ліжка й т. и.

Відтіля, говорить Г. С Сковорода, невидима сила повела мене до простого народу, де

робилося те ж саме, але тільки в інших простіших формах: п'яні люди йшли вулицями з

шклянками горілки, з веселим гамором, хитаючись, відповідно до цього відбувалися в них і

справи кохання. Відтіля попав він на постоялі двори, де бачив сіно в коней і упряж, чув

суперечки з-за розплати. Нарешті, та ж сила привела його в величезний і гарний храм, де

він сам нібито брав участь у літургії з дияконом і почував надзвичайно велику внутрішню

радість. Однак і це святеє місце було сплямоване людськими ганебними вчинками.

Грошолюбство торкнулось попа, до вівтаря доходили пахощі м'ясних обідів з суміжних з

храмом помешкань. Тут же Г. С Сковорода забачив таке страшне й огидне видовище: тому

що декому не вистачило м'яса птиць та звірів, вони почали пекти на вогні й їсти м'ясо та

жир забитого чоловіка, зодягненого в чорну ризу й обутого в плохенькі сандалії. Не

витерпівши смороду, лютости цього видовища, Г. С Сковорода не міг дивитися й вийшов.

Цей сон, закінчує Г. С Сковорода, не менше дав мені насолоди, як і налякав. "Цей сон, -

робить висновки Вол. Ерн, - є незвичайно характерний. - Це не просто сон Це зміст всієї

борні Сковороди. Він відвернувся від свого життя... він вийшов з усіх звичайних умов

існування. Він відкинув всякий готовий зміст життя (а не тільки думки, як Декарт) і

поставившись з сумнівом до всіх шляхів, вирішив найперше бути самим собою, опанувати

своє я й створити собі таке життя, яке б цілком у всіх частинах своїх виходило (цебто

34

логічно йшло) з чистої ідеї його внутрішньої істоти. Потім згідно з цим він знайшов .собі й

зовнішнє місце в театрі світу" (ст.98-99).

Душевна його боротьба виявилася в нього в багатьох віршах, об'єднаних під

загальним заголовком "Сад Божественних пісень", більша частина з них була, очевидно,

складена в с Ковраї. Деякі з них датовано, і в одному з таких датованих віршів Г. С

Сковорода висловив свої думки й чуття найяскравіше та вираз-

ныше. Ковалинський говорить: "Григорій, повний чуття істини, малював це в

творах простих, але сильних Між іншими (ці вірші й інші є у його друга) написав він вірш

"Оставь о дух мой вскоре"; цей вірш, дійсно сильним своїм змістом стоїть під ч.2 в його

«Саді».

Старий Томара, каже Ковалинський, прочитавши цього вірша Сковороди, взнавши

від нього, що він написав немовби для розваги, сказав йому: "Друг мій, Бог благословив

тебе даром хлова й духу". І справді, незважаючи на незграбну форму, Властиву одначе всім

українським літературним творам до Котляревського, в основі його була яскрава ідея, що

стала головною ідеєю життя Сковороди через те широке палке чуття, що ним палав тоді Г. С

Сковорода Як-не-як, а хоча цей вірш з художнього боку не задовольняє, зате він має

величезне значіння з біографічного погляду. Він, як і весь його "Сад Божественних пісень" -

це, за справедливим спостереженням Вол. Ерна, - "лірика Сковороди, величава та

правдива". Це його ipsissima verba, - власні признання. Вол. Ерн уперше широко використав

у своїй книзі про Г. С Сковороду для біографії цей коштовний автобіографічний матеріял

Сковороди, кажучи, що щирість, правдивість, сердечна простота пісень Сковороди поза

всяким сумнівом. Ось чому до найдрібнішої риси ліричного самовизнання Сковороди ми

ставимося як до глибоко важливого документу й з цілковитим довір'ям (ст.77). "Чудно, -

зауважує Вол. Ерн, - що жоден дослідувач життя та філософії Сковороди, не звернув уваги

на "Сад Божественних пісень" (ст.7б). Але сам він, на наш погляд, з методологічного боку

помилився, гадаючи, що всі вірші Сковороди, що ними він користувався, написані за час

його пробування в Томари (ст.76-92, 93-94, 101-105). Тому я вкажу на головні мотиви цієї

його сільської поезії, оскільки вони становлять автобіографічний сковородинський інтерес і

можуть бути датовані часом пробування Сковороди в Ковраї

В кожному окремому вірші розвивається основна думка, тема, взята з Біблії -

біблійний вірш. Але поруч з бадьорим настроєм і закликом до бадьорости Г. С Сковорода в

тому ж

69

Ковраї почував і протилежне чуття - сумне, коли його опановувала безмежна туга,

охоплював безмірний песимізм.

Ах, ти тоска проклята. О, докучлива печаль.

Помітка: зложена 1758 року в степах переяславських у селі Ковраї. "Тут

малюється перед нами турботна, глибоко засмучена душа Г. С Сковороди. Але в кінці

находить примирення, перемога над душевним сумом". У вогні напруженого самошукання,

говорить Вол. Ерн, Г. С Сковорода відчув рішучу зміну й на деякий час він себе поборов. Це

був ніби перелом, але душевна боротьба все ж не закінчилася. І криву линію в житті Г. С.

Сковороди Ерн схематично малює собі так: буря бажань, буря нудьги й туги, буря

еротичного прагнення до істини - і потім спокій, гармонія, розум, блаженство (ст.104).

Коврайська доба в житті Сковороди, його внутрішні переживання залишаються з ним

назавжди: початий там процес переживання продовжується, Сковорода щораз більше

набирає життьових знань, щораз більше знаходить себе, свою стать, свою справжню

природу (ст.106).

Одночасно з цим внутрішнім життям Сковороди відбувалася й його педагогічна

діяльність, в яку він також вкладав всю свою душу. Тут уже він у вихованні Василя Томари

вживав тих педагогічних правил, що надалі теоретично обґрунтував їх у своєму трактаті

"Благодарний Еродій". Ковалинський так і розподіляє час Г. С Сковороди в Томар: "Весь час

пробування його в Томари проходив в навчанні сина його словесних наук і мови, а себе

35

благочестія й самовдоволення. Це було навчання наук, а про педагогічну систему Г. С

Сковороди в Ковраї маємо свідоцтво Μ. І. Ковалинського, який в опису його першого

пробування в Томари зазначає, що Г. С Сковорода бажав тільки допомагати розвиткові

природніх здібностей свого вихованця. Кінець-кінцем молодому вихованцеві Сковороди

належало перейти до другого курсу вправ, які личили йому й по світу, і по роду, а Сковороді

доля визначила инше призначення заздалегідь Сковорода залишив Ковраї і Томар, що щиро

його були покохали та й до яких він тепер почував таку ж прихильність. Характерно, якими

щирими прихильниками Сковороди ставали ті, що взнавали його краще. В Ковраї він у

всякім разі залишив своїх двох друзів - батька та сина Томар, і останній був щирим другом

Сковороди, як ми побачимо далі, все життя. В день народження Василя Томари, коли

хлопцеві минуло 11 років, Г. С Сковорода традиційним звичаєм підніс йому вітального

вірша латинською мовою, в якому, поздоровляючи з його святом, бажав звертати на себе

увагу серед інших своїми доброчинами, честю, здібностями й гармонією духа й тіла.

VI

Після цього Г. С Сковорода оселився на Слобожанщині.

Про переселення Г. С Сковороди на Слобожанщину й про вступ на посаду вчителя

в Харківському колегіумі, Μ. І. Ковалинський розповідав так: "В Білгород прибув на

єпископію Іоасаф Миткевич, муж благосердний, доброчинний, учений; цьому єпископові

був знайомий по знанню законів і по старому приятелюванню ігумен Гервасій Якубович, що

був на той час у Переяславі Іоасаф закликав Гервасія розділити з ним єпархіяльні труди й

дружнє життя. Гервасій прибув до Білгороду, і вбачаючи прихильність Іоасафа до науки,

розповів йому про Сковороду якнайкраще. Єпископ викликав його до себе через Гервасія.

Сковороданегайно і з волі Іоасафа вступив на посаду вчителя поезії в Харківській школі

1759 року. Його думки, що різко відрізнялися від звичайних, його світогляд, життя швидко

звернули на нього увагу всього місцевого суспільства. Одягався він звичайно, вживав зілля,

овочів і молочних продуктів, і їв увечері по заході сонця, м'яса й риби не споживав не через

якісь забобони, але з внутрішнього свого нахилу, для сну відділяв від свого часу не більше

чотирьох годин; прокидався до зорі і коли дозволяла погода завжди ходив пішки за місто

прогулятися на свіжому повітрі й по садках, завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий,

стриманий, цнотливий, всім задоволений, благодушний, принижений перед усіма,

балакучий, коли не примушений говорити, з усього здатний виводити науку, почтивий до

кожного стану людей, відвідував хворих, заспокоював сумних, поділяв останнє з убогими,

вибирав і любив друзів по серцю їхньому, був благочес-

71

тивий без забобонів, вчений без пихи, мав поводження без облесливости". Ігумена

Гервасія Якубовича Сковорода дуже поважав і присвятив йому похвального вірша з нагоди

виклику його до Білгороду, а звертаючись до Бєлгородської єпархії, Г. С. Сковорода вітає її з

тим, що вона здобула собі таку людину. Єпископ Іоасаф Миткевич дійсно боровся з

безосвітністю духівництва в Бєлгородській єпархії, сам був освіченим і вченим діячем, але

про його особливу увагу до Харківського колегіуму відомостей нема22. Харківська школа -

це славетний тоді колегіум, заснований за часів царювання Анни Івановни, або точніше

кажучи, перенесений туди з Бєлгорода. Вже за єпископа Єпіфанія Тихорського, коли було

засновано колегіум, було надіслано з колегіума за кордон кілька осіб для підготовки до

вчителювання у ньому. Викладалися не лише духовні, але й світські науки (наприклад,

математика), старі й нові мови. Училися в ньому поруч з дітьми духівництва й діти

світських осіб - дворян, купців, міщан, козаків, селян і при тому їх було дуже багато.

Харківський колегіум був окрасою країни, осередком освіти Слобідської України, стоячи

вище інших середніх духовних шкіл і немовби на середині, на межі середньої й вищої

школи - Київської академії Із стін його вийшло немало видатних діячів, нарешті додамо: там

була книгозбірня, в склад якої ввійшли книги відомого Ст. Яворського, що під час

22 Лебедев А. М. Белгородские архиереи. — 1909. — С.126—128.

36

перебування в школі Г. С Сковороди були вже там 23. На вчителя колегіуму Г. С Сковорода

був призначений наказом консисторії від 11 серпня 1759 року. Характеристика особи Г. С

Сковороди і його життя, подана Μ. І. Ковалинським, може бути названа класичною; кожне

слово відзначає якусь яскраву видатну рису його характеру. В нілокупності ж ця

характеристика нагадує ту, що подав М.І.Ковалинський потім у своїй віршованій епітафії.

Характер Г. С Сковороди і лад його життя, над утворенням якого він працював у Ковраї,

тепер викристалізувався й одержав у нього, як ми це бачимо в його вегетаріянстві,

принципове обґрунтування: не

72

сектярським, або аскетично-чернецьким правилом він не оживав риби та м'яса, а з

внутрішньої своєї неприхильности них; мимоволі згадується його сон у Ковраї, де він чув

огиду смороду смаженого м'яса, що доходив до вівтаря, і нарешті, ото палка фантазія

приєднала до картини м'ясоідства й карти-людоїдства.

Минув рік і Г. С. приїхав до Іоасафа спочити на вакаціях, єпископ, бажаючи ще

більше прикріпити його до колегіуму, доручив Гервасієві, приятелеві Сковороди, вговорити

його вступити в чернецтво, обіцяючи швидко довести його до вищого Духовного сану

(навчителями колегіуму були переважно духовні особи), Гервасій почав переконувати

Сковороду вступити в чернецтво, обіцяючи йому на цім шляху честь, славу, достатки,

почесті, цебто взагалі, на його думку, щасливе життя. Але Г. С Сковорода, вислухавши все

це, "возревнував по істині" і сказав Гервасієві своє крилате слово: "Хіба ви бажаєте, щоб я

побільшив кількість фарисеїв? їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь м'яко і ченцюйте". А

Сковорода покладає чернецтво в житті некорисливому, у задоволенні малим, у затриманні і

у відкиданні всього непотрібного, щоб набути все найпотрібніше, у відмовленні від різних

примх, щоб заховати себе самого в цілості, в боротьбі з себелюбством, щоби краще

виконати заповіт любови до ближнього, в шуканні слави Божої, а не слави людської.

"Гервасій, - продовжує Μ. І. Ковалинський, - переконував його милістю єпископа дружбою

своєю, користю до церкви, але Сковорода, ί непохитний духом і правилами, відповів йому.

"Дякую за милость, за дружбу, за хвалу, я не заслуговую нічого цього за І неслухняність до

вас". При цій нагоді Гервасій гадав, що матеріяльні потреби на чужому краї зломлять

упертість Сковороди, розлучився з ним холодно, але це лишень прискорило вирішення :

Сковороди. Він пішов від нього в село Старицю, в околицях Білгороду до нового приятеля

свого, де на самоті віддавав свій час самоспізнанню й писанню творів, що торкались цього.

Віру і він розумів не як церковні обряди, а як "умертвленіє самопроізволенія духа". Гервасій

сповістив єпископу Іоасафові про те, що Сковорода пішов, той не висловив свого

незадоволення, але

73

тільки пожалів Сковороду. Чутки про незвичайне життя його й навчальні розмови

приваблювали багатьох шукати знайомства з ним. Він, відвідуючи своїх знайомих по селах,

надумав побувати в Харкові й жив у знайомих своїх. Тут він тримав себе як проповідник

новий ідей серед суспільства й проводив усні розмови. Побувавши одного разу в

Харківському колегіумі, він узнав, що серед учнів його був племінник його знайомого,

Михайло Іванович Ковалинський, на якого він звернув зараз же увагу й покохав І цей факт

вплинув на Сковороду в тому напрямку, що він повернувся до вчительської посади в

колегіумі. Єпископ Іоасаф, який весь час стежив за долею Сковороди й бажав скористувати

його хист, дружньо закликав його до себе, запропонував вступити на яку хоче вчительську

посаду в колегіумі. Г. С Сковорода на цей раз, як це було з ним колись у Ковраї в Томар,

охоче згодився зробити вибір і обрав нижчу, в порівнянні з ранішою піїтичною,

синтаксичну класу й крім того згодився викладати грецьку мову. Керувала ним у той час та

думка, що він буде корисним своєму новому другові М. І. Ковалинському. Це напевно було

1760-1761 академічного року. Ті ж виклади він провадив і 1763 року і про це свідчить Μ. І.

23 Багалей Д. И. История г. Харькова. — Τ. І. — 1904. — С391—493

37

Ковалинський. Предмети своїх викладів - синтаксис і грецьку мову - Сковорода знав добре -

по-грецькому навіть писав вірші й дуже любив цю мову. Як свідчить Ковалинський, інші

навчателі "колегіуму" вселяли в ньому огиду до Сковороди, забороняли мати знайомство з

ним, слухати розмови і навіть бачитися з ним... Його звичка виказувати сувору правду

людям, що беруться не за свою справу, викликала на нього лайку "Брехня й порок" озброїли

на нього знаряддя свої в особі багатьох, але він переборов наклепи дурних та злих людей.

Його напевно підтримував єпископ Миткевич. Г. С. Сковорода гарно ставився до єпископа

Іоасафа Миткевича й присвятив йому 27-му пісню свого "Саду", треба однак сказати, бідну

та беззмістовну. Цікавіша примітка Г. С Сковороди до цієї пісні, де він говорить, що цей

єпископ народився коло Київа, в м Козельці: "Був пастир освічений, лагідний, милосердний,

незлобивий, прав-долюбивий. В вертограді цього щирого вертоградаря й я три

74

роки - 1760, 1763 і 1764-ий, коли він вмер, був працівником, дивувався його

щедрому та чистому серцю, люблячи таємно". Отже, вперше Г. С Сковорода викладав у

колегіумі 1759-1760 академічного року; 1760-1761 та 1761-1762 була в нього перерва і друге

ж він вступив до колегіуму 1762-1763 академічного року, е цей останній уже не за Іоасафа

Миткевича, що помер 30 червня 1763 року, а за його наступника Порфирія Крайського, що

був переведений на катедру в Білгород 29 жовтня 1763 року і помер у Білгороді 1768 року.

Доти він був учителем і ректором Московської академії, а потім єпископом у двох єпархіях,

1764 року Г. С Сковорода в усякім разі залишив свої виклади в колегіумі, можливо тому, що

новий єпископ ставився до нього не так доброзичливо, як попередній. За деякий час він

одверто вороже почав ставитися до Г. С. Сковороди. До переводу в Білгород йому було

доручено скласти чин прийняття друговірців у православну церкву, а потім його було

призначено на члена "слідчої комісії таємних розискних справ". Після його смерти

залишилися величезні запаси різних трунків та страв. Наводячи реєстр їх, проф. А. С

Лебедєв іронічно зауважує "Треба думати, що прийоми гостей були в звичці його

преосвященства'. Ми до цього додамо, що, напевно, Порфирія Крайського торкалося те

крилате слово Г. С Сковороди ("їжте сито"), що він кинув на адресу Гервасія. І дійсно, у

єпископа було багато золотих та срібних грошей, багато виробів з золота та срібла (три

золоті годинники, золота чарка), карета й коні, велика кількість одягу, і непочатої матерії в

штуках, в льоху під церквою - бочки з закордонними винами, наливками (яких тільки там не

було - вишнівка, дулівка, яблунівка), 4 бочки горілки (простої, доброї й найкращої), барила

горілки в коморі, 53 пляшки різної горілки з ярликами, де зазначено було сорти, в льохах

штофи з простою й солодкою горілкою ратафією й у крайній келії до Антонів-ської церкви в

шафі пляшки розхожої, кардамонової, соснової, солодкої горілки. Залишилися запаси чаю,

цукру, цукерок, зая-док, коріння та приправ, в льодовнику - запаси не тільки пісного, а й

скоромного - осетрини, білужини,, білорибиці, чабака, щук, коропів, свинячого сала, шинки

(21 окорок), гусячих

75

повтів, скоромного та пісного масла, 2 бочки лимонного соку, З барила пива

Коли ми це порівняємо з повним некористолюбством Г. С Сковороди, ми

зрозуміємо і його глибоко негативне відношення до сучасного йому чернецтва та вороже

відношення до нього таких, як єпископ Порфирій Крайський, що, звичайно, не був

винятком серед тодішніх єпископів. А Г. С Сковорода не міг не знати, як розкішно жив єп.

Порфирій і подібні йому представники чорного духівництва. 1764 року Сковорода залишає

колегіум і в серпні місяці, коли в Ковалинського були вакації, разом із ним, супроводжуючи

його, іде до Київа Ковалинський вирішив побувати там ради цікавости: "По приїзді туди,

при огляді старовини, - згадує М. 1. Ковалинський, - Сковорода з'ясував історії міста,

сучасних і стародавніх звичаїа Багато з колишніх його по школі знайомих з родичів, що

були тоді ченцями в Печерській лаврі, неодступно напосідали на нього, кажучи: 'Тоді

блукати по світу. Час причалити до пристани; нам відомі твої талани, свята Лавра прийме

тя, аки своє чадо, ти будеш стовп церкви й оздоба обители". "Ах преподобниї, - з запалом

38

відповідав він, - я стовпотворіння собою умножити не хочу, досить і вас стовпів неотесаних

у церкві Божій". Після цього вітання старі замовкли, і Сковорода, дивлячись на них, про-

довжував: "Ризо, ризо! Дуже небагатьох ти опреподобила. Як багатьох окаянствувала. Світ

ловить людей різними сітями, приваблюючи одних багатством, честьми, славою, друзями,

знайомствами, користю, вигодами, покровительством, утіхами й святинею, але,всіх

нещасніша сіть остання. Блажен, хто святість серця, цебто щастя своє не заховав у ризі, але

у волі Божій". Ченці мінилися на обличчі, слухаючи це, але дзвін покликав їх і вони пішли

на молитву. Один з них прохав Сковороду з його другом назавтра піти в проходку за

монастир. Сковорода погодився, всі троє пішли й сіли на горі над Дніпром. Отець Калістрат

(так звали його) обняв тут Сковороду й сказав: "О, мудрий муже! Я й сам так думаю, як ти

вчора говорив перед нашою братією, але не насмілювався ніколи йти за думками моїми. Я

почуваю, що народився не для цього чорного убрання й введений у нього одним видом

благочестія, мучу життя моє". Г. С Сковорода улаштував немовби повчальну екскурсію для

свого друга й учня М.І.Ковалинського і, звичайно, був чудовим І керовником під час огляду

київських пам'ятників, а такими були І перш за все Київські старовинні церкви та

монастирі, й серед Щі них Лавра. Цікаво, що там було багато його товаришів, друзів і І

навіть родичів. Розмовляючи з ними на тему про чернецтво, Г. С Сковорода розвивав ті ж

погляди, що висловлював у Білгороді. Сучасне йому лаврське чернецтво мало чим напевне

відріжняло-ся від такого ченця, як єпископ Крайський. Лаврські ченці наводили йому такі ж

аргументи античернецького, світського характеру, спокушаючи його вступити в їхнє коло,

як колись його друг архимандрит Гервасій - і він знов, як і тоді возревну-вав по істині і

кинув в очі докірливе, але справедливе обвинувачення, підтверджене ченцем Київо-

Печерської Лаври Калістратом.

Μ. І. Ковалинський поїхав до Харкова, а Г. С Сковорода на деякий час залишився

ще в Київі по проханню свого родича, соборного печерського друкаря Юстина Але не

минуло двох місяців, говорить Μ. І. Ковалинський, як він повернувся до Харкова Цікавий

мотив цього швидкого повороту. "Україну (Слобідську), - говорить Μ. І. Ковалинський, - він

ставив вище Малоросії за повітря й воду. Річки майже всі цвітуть у Малоросії, чому й

повітря гниле. Він звичайно називав Малоросію матір'ю, бо родився там, а Україну тіткою

тому, що мешкав у ній і любив її". Звичайно, до Київа не відноситься те, що говорилося про

річки й повітря Малоросії Цю характеристику треба прикладати до Лівобічної України, або

краще кажучи, до Полтавщини, де народився й жив досить довго Г. С Сковорода, але цікаве

свідчення Μ І. Ковалинського, що Г. С Сковорода полюбив Слобідську Україну, як рідну

тітку. І дійсно, його тягло з Київа й з Лівобічної України на Слобожанщину до центру її,

Харкова В цей час при Катерині II було скасовано політичну автономію Слобожанщини,

козацтво й Слобідську Україну перетворено на Слобідсько-Українську губернію

загальноросійського типу, на чолі якої став реформатор цього краю Є. О.

77

Щербінін, людина, що як каже Ковалинський, не мала певної освіти, але

визначалася природнім хистом, кохалася в науках, з увагою ставилася до талановитих

людей і яко музика кохалася в музиці. Гр. Петр. Данилевський розповідає про трохи

гумористичні обставини першого знайомства Щербініна зі Сковородою. Щербінін їхав

вулицею в розкішному ридвані з гайдуками й забачив Г. С Сковороду, що сидів коло

гостинного двору на пішоході. Губернатор послав до нього значкового.

- Вас кличе до себе його превосходительство!

- Яке превосходительство?

- Пан губернатор!

- Скажіть йому, що ми не знайомі.

Значковий запинаючись, передав відповідь Сковороди. Губернатор послав удруге.

- Вас прохає до себе Євдоким Олексійович Щербінін.

- А, - відповів Сковорода, - про цього я чув: кажуть гарний чоловік і музика.

39

Скинув капелюха й підійшов до ридвана. З того часу вони стали приятелями (ст28-

29). Si non е vera, е ben trovato (коли цього не було, то гарно вигадано). Про чудернацькі

вчинки Г. С Сковороди, очевидно, вже було складено на Україні багато легенд, що звичайно

створюються навкруг видатних та популярних осіб; така легенда дійшла й до Г. Гі

Данилевського, якщо він сам не був її творцем (це дуже можливо). М. І. Ковалинський не

говорить про це, а розповідає, що Щербінін, прочувши про Сковороду, закликав його до

себе і поговоривши з ним, сказав йому: "Чесний чоловіче, чому ти не вступиш ні до якого

визначеного стану.

- Шановний пане, - відповів Сковорода, - світ схожий до театру: щоб грати в театрі

з успіхом і заслуговувати похвалу, беруть ролі згідно з своїми здібностями. В театрі хвалять

дієвих осіб не за головні ролі, а за гарну гру взагалі" Я довго гадав про це й після довгих

іспитів над собою побачив, що не можу грати в театрі світу жодної особи гарно, крім

низької, простої, безтурботної, самотньої; я обрав собі ролю, взяв, і задовольнився".

Щербініну дуже сподобалася відповідь, він сказав присутнім:

"Ось де розумна людина, він просто щасливий і було б менше дурниць та

незадоволення на світі, коли б і инші так міркували". І тут же попрохавши Сковороду трохи

одійти вбік, запропонував йому обрати яку-небудь певну і корисну для суспільства працю.

Сковорода у відповідь на це розвинув теорію про вибір посади і праці згідно з природнім

нахилом і здібностями. "Коли б я відчув сьогодні, - говорив він, - що можу без страху

рубати турків, то сьогодні ж прив'язав би собі гусарську шаблю (слобідські козачі полки

Щербінін перетворив на гусарські) і, зодягши кашкета, пішов би служити до війська. Праця,

коли до неї є від природи нахил, несе задоволення. Пес стереже череду день і ніч з

природженої любови й з природженого нахилу рве вовка, незважаючи на те, що і його

можуть розірвати хижаки. Ні кінь, ні свиня не зроблять цього, тому що не мають природи

до того. Чоловік може обрати працю до свого нахилу. Відціль - влада, уряди, держави,

родини, суспільства, стани; відціль - батьки, царі, начальники, вояки, судді» пани, раби".

Щербініну дуже сподобалася ця теорія здібностей від природи, яку він міг розуміти як

підставу для своїх реформ станового устрою, розуміючи, що кожен повинен бути

задоволений своїм соціальним станом, а таке розуміння ледве чи мав на увазі сам

Сковорода. Щербінін запрошував Сковороду відвідувати його й надалі. Але Сковорода тікав

від значних осіб, великого товариства, знайомства з урядовцями й любив проводити час

серед невеличкого кола одвертих і щирих людей і неохоче розмовляв з незнайомими,

виключаючи однак людей простого стану. Це останнє свідоцтво Μ. І. Ковалинського для нас

дуже важливе, значить, уже в цю добу свого життя Сковорода любив проводити час серед

простих людей.

Знайомство Г. С Сковороди з Є. А. Щербініним мало для нього також і практичні

наслідки: завдяки йому він ще раз і в останнє став на вчительську стежку. Ось що

розповідає про це Μ. І. Ковалинський: "1766 року з наказу Катерини II в Харківських

школах, заходами Щербініна, додано деякі дисципліни, під назвою "додаткових класів".

Між иншими було ухвалено викладати шляхетному юнацтву правила благонравія. Началь-

79

ство визнало найздатнішим до цього Сковороду й закликало його. Він з великою

охотою прийняв цю пропозицію й не побажав брати встановленого за це утримання,

вважаючи задоволення від свідомости, що приносить користь згідно з своїм нахилом, що

заміняє йому всяку нагороду".

Цю звістку можна доповнити й виправити даними з инших і переважно офіційних

джерел. Справа йде тут про так звані додаткові до харківського колегіуму класи, що

одержали назви казенної школи й призначались для дітей шляхетства. Проект заснування

цих додаткових класів належить не духовній, а світській владі: його складено в слобідсько-

українській губ. канцелярії, на чолі якої стояв Є. А. Щербінін, і стверджено його було в

сенаті у 1767 року з наказу Катерини II 1765 року. Він мав таким робом міцний зв'язок з

реформаторською діяльністю уряду в колишній Слобідській Україні. Відкривалися нові

40

класи переважно для дітей незаможних, яких приймали на державний (казенний) кошт

(відкіля й назва школи - казенна). Крім того можна було приймати, але вже як своєкоштних,

дітей усіх станів, починаючи з дворянського. Своєю програмою нова школа була світською

технічною школою з гарними викладами нових мов: мала також викладатися математика,

геометрія, малювання й надто інженерство, артилерія і геодезія. Є. А. Щербінін повинен був

організувати ці класи разом з єпархіяльною владою тому, що розташувати її треба було в

будинку колегіуму й відвідувати їх могли й вихованці колегіуму. Але між Щербіні-ним і

відомим нам єпископом Порфирієм Крайським почалися непорозуміння та сварки, що

відволікай відкриття клас на три роки. З огляду на ці суперечки, Щербінін почав самостійно

працювати, підготовляючись до відкриття класів. І між иншим почали підшукувати, хоч

часто по-фельдфебельськи, вчителів для нової школи, разом з призначеним ним директором

цих класів. Нову школу було відчинено 2 лютого 1768 року при колегіумі, але була вона під

виключним доглядом губерніяльного правління. В травні 1768 року Щербінін звернувся до

єпископа П. Крайського з проханням про призначення окремого вчителя для навчання в

додаткових класах катехизму; єпископ на те погодив

80

ся. Але Щербінін, не дочекавшись цього призначення, сам призначив на цю посаду

Г. С Сковороду.

Збереглося цікаве прохання Г. С. Сковороди про призначення його на цю посаду,

підписане його власною рукою, але не ним написане

Ось його текст в українському перекладі:

"Я перед цим пробував у місцевому колегіумському монастирі вчителем школи

піїтики, зараз же взнав, що в нових додаткових класах є потреба в навчителі для з'ясування

учнями, що вступили до цих клас, катехизму, то до цих трудів маю бажання бути того

катехизму вчителем, чого ради вашого превосходительства прохаю про призначення в ті

класи в навчителі й про встановлення утримання на рік п'ятдесяти карбованців з вільним

мешканням зробити розпорядження. До цього доношення учитель Григорій Савич

Сковорода руку приложив (7 липня 1768 р.)".

На це прохання на другий день (8 липня) Щербінін поклав свою резолюцію. Ось ця

резолюція:

"Призначений в Слобідсько-українську губернію з владою губернаторською

генерал-майор, лейб-гвардії прем'єр-майор і кавалер Щербінін, по доношенню вчителя

Григорія Сковороди, яким оголошує (написано текст) і тим доношенієм прохає про

призначення його в ті класи і про встановлення на рік утримання в 50 карбованців з вільним

мешканням, наказав зазначеного Сковороду, залічивши в учителі, видавати йому утримання

зо дня цього призначення по 50 карбованців на рік, по постановах Губерніяльної канцелярії,

за запискою в книгу витрат з розписками з коштів, що одержуються на утримання

зазначених додаткових класів від прийнятих у ті класи для наук вільних дворянських і

инших дітей проти встановленого й представленого в Правительствующий Сенат проекту

штата 15-го пакту, про що повідомити Губерніяльну Слобідську канцелярію і дати ордер

кол. ас Вирадову, в дирекції якого є ті класи, з тим, щоби розклад часу, коли Сковорода має

провадити виклади для з'ясування катехизму, він, Виродов, встановив би сам, не

порушуючи теперішнього инших наук розкладу, і про те генерал-майору і кавалеру зробив

би доклад. В автентичному підписано тако: Євдоким Щербінін".

81

Ця довга й трохи незвичайна резолюція Щербініна з'ясовується тими загостреними

відносинами між ним та єпископом Порфирієм Крайським, що про них я докладно

розповідаю в розділі, присвяченому цій школі в "Історії м. Харкова"24.

Але повстає питання: чому Сковорода власною рукою не написав цього прохання,

коли він переписував для своїх друзів цілі томи своїх трактатів. Можна висловити гадку, що

цей незграбний суто канцелярський текст був йому продиктований у канцелярії Щербініна і

24 Багалей Д,Міллер Д. История гор. Харькова ст. 404-412

41

змістом відповідав боротьбі представника світської та духовної влади; між иншим, боротьба

провадилася щодо штатів, і тому Щербінін в своєму напису так докладно зупиняється на

цьому боці справи. Сам Г. С Сковорода, мабуть, не бажав в своєму проханні питати про

платню й тільки під впливом вимог Щербініна погодився підписати написане для нього

"доношеніє" Щербініну - це сталося - цікавий випадок - у день смерти єпископа Порфирія

Крайського, що помер у Білгороді, але звістка про його смерть ще не могла того ж дня дійти

до Харкова, і Сковорода, коли подавав своє "доношеніє" Щербініну, також не знав цього. Та

в усякім разі Г. С. Сковорода з першого дня опинився в тяжкому становищі людини, що

проти неї повинно було озброїтися все начальство колегіуме за те, що він - ставленик

губернатора. Ледве чи гарним способом розв'язалось питання про його мешкання, а щодо

платні, то тут М. І. Ковалинський не самохіть помиляється тому, що ми маємо документ про

те, що Г. С Сковороді було видано по відомості 13 квітня 1769 року 23 крб. платні. Але

Сковорода не міг пристосуватися до обставин. Його перша вступна лекція в оголошеному

ним курсі "христіянського доб-ронравія" (так він розумів катехізм) була сказана на тему

"убуждшеся видеша славу його" і починалася вона так: "весь світ спить, та же й не так

спить, як про праведника сказано: аще падеть, не розіб'ється". Спить глибоко, простягтись, а

учителі-ченці не тільки не будять, але ще вколисують: "спи, не бійся: місце гарне - чого

боятися". Це, звичайно, схвилювало й обурило його товаришів ченців-наставників, що

пасли Ізраїля.

82

Сковороду, однак, це не стурбувало і в другій лекції він звертався й до учнів з

закликом: "Любі учні, не бійтеся! Прагніть дерзновенно до того, на обличчя якого ви за

жахом не могли дивитися на фаворі". А після такого вступу почався талановитий, цілком

незвичайний, оригінально побудований курс Г. С Сковороди. Конспект його надруковано.

Простотою, ясністю та сміливістю думки це є цілком виняткове явище в церковній

літературі Він цілком не схожий до звичайних катехізмів, тому що в нього все побудоване

на внутрішньому розумінні й з'ясуванні правил християнского добронравія, цебто

християнської етики. Хоч цей курс є перший, найраніший теологічно-філософський твір Г.

С Сковороди, але він серед них має право на одно з перших місць, а надто по гарно

побудованій концепції плану, по ясності з'ясування, по відсутності будь-яких темних,

незрозумілих виразів і його пристосованости до аудиторії, що складалась переважно з дітей

дворян і взагалі людей світського стану. М. І. Ковалинський так характеризує курс Г. С

Сковороди: "Цей твір має в собі прості істини, короткі ґрунтовні з'ясування обов'язків щодо

спільного життя. Всі освічені люди визнавали в ньому чисті поняття, справедливі думки,

обґрунтовані міркування, чутливі прагнення, шляхетні правила, що спонукали серце до

подібного собі кінця високого, але тому, що все те обґрунтовувалося на пізнанні Бога й

достойнім вшануванні його, то єпископ Білгородський, що був тоді єпархіальним, вважаючи

такі міркування в устах світської людини за крадіжку влади й своїх привилеїв, обурився на

нього, утискаючи, вимагав книжицю на розгляд, знайшов деякі неясності для себе й сумніви

в думках і образ навчання невідповідний звичайному правилу, чому й доручив своїм

запитати Сковороду, нащо він викладав християнське добронравіє відмінно від звичайного.

Сковорода відповідав: "дворянство відрізняється знанням і одягом від простого народу й

ченців... Чом же не мати йому й поняттів инших про те, що потрібно знать йому в житті Чи

так, - продовжував він у відповідь, - государя розуміє й шанує пастух й хлібороб, як міністр

його, начальник над військом, градоначальник? Подібно й дворянству, чи такі ж личить

думки мати про найвищу істоту, які в монастирських уставах і шкільних уроках?"

83

Після цієї відповіли всі замовкли. Діяльність Сковороди як учителя припинилася

1769 року.

VII

"Сковорода, - говорить М. І. Ковалинський, - пішов у глибоку самотність".

42

Коло Харкова є місце, що зветься Гужвинське, що належало поміщикам

Земборським, яких любив він за доброзичливість їхню. Воно вкрите похмурим лісом; в

середині була пасіка з однією хатиною. Тут оселився Григорій, ховаючись від розмов

життєвих та наклепів духівництва.

Віддавшись на волю думкам та забезпечивши спокійний стан духу мовчанням,

відсутністю пристрастей, безсуєтністю, написав він тут першу книжку, названу ним

"Наркісс" або Розмова про те: "Спізнай себе". Його раніше до того написані невеличкі твори

були тільки виривками в віршах та прозі. Так у житті Сковороди почалася нова

найважливіша та найпродуктивніша доба: він остаточно знайшов себе - визначив свою

стать, остаточно розірвав усякі стосунки з офіційними школами; до праці в них він, як

виявилося був непристосований і вони в свою чергу також не задовольняли його; остаточно

відмовився від думки взяти будь-яку визначену посаду на театрі цього світу, - інакше

кажучи, цілком одхилив цей практичний світ во ім'я вищої мети - визволення себе й свого

духу від дрібних звичайних буденних турбот і бажань і почав жити так, що цілком слушно

міг умираючи прохати зробити на його могилі напис, що цілком характеризує все його

життя, а надто останні двадцять п'ять років. Він віддався справі нероблення, цілком

розуміючи це слово як потім Л. М. Толстой, що погоджувався в розумінні цього з Г. С

Сковородою

Починається доба пустельного життя не в вузькому, спеціяльному, а в широкому

значінні цього слова. Вищою ж метою цього пустельного життя було не віддалення, не

відірваність від життя та вищих людських інтересів, а навпаки, активна напружена робота

розуму та чуття над виробленням нових форм людського існування на ґрунті істини, правди

та щастя людськости. Цим шуканням і присвячено ті його філософські праці, що він

написав, звільнившись від життєвих турбот. Це вже були не невеличкі спроби в віршах та

прозі (як, наприклад, "Сад Божественних пісень"), а широкі трактати, першим з яких є

"Наркісс", де розвивається тема про самопізнання. Щодо Гужвинського, яке належало

Земборським, то це, напевно, хутір Лопанський та Луговий по р. Лопані, що належали

Іванові та Грицькові Земборським. Це були козацькі старшини слобідських полків, що після

скасування автономії Слобідської України були перейменовані на армійські чини капітана й

майора; у першого року 1773 було 253 душ підданих (122 чолов. й 131 жін.), у другого - 114

душ (53 чол. й 61 жінка). Останній після скасування автономії був повітовим маршалком.

Хутори ці були в Харківському повіті, в околицях Харкова. Але Гр. Сав. оселився не в

панському будинку, а на пасіці, що самотньо стояла серед густого лісу. Одначе й там, на

самоті вороги не дали йому спокою. "Лжемудріе високоуміє, - говорить М. І. Ковалинський,

- не маючи сил пошкодити йому, ганьблячи його, вжило иншого знаряддя - наклепу. Воно

скрізь розповсюджувало чутки, що Сковорода вороже ставиться до вживання м'яса й вина, і

сам цурається їх". А як відомо, що такі думки - єресь маніхейська, то. законослови

приклали до нього ім'я маніхейського учня; крім того, вони доводили, що він уважає за

шкідливі, самі по собі, золото, срібло, коштовні речі, одежу і инше. Як же Бог нічого

шкідливого не сотворив, а всі ті речі ним створені, то й вивели від цього, що він -

богохульник. А як Сковорода до того ще й від людей тікав, віддалявся від товариства, не

шукав певного стану серед суспільства, ховався по лісах, - то й виводили цілком природно,

що він не має любови до ближнього, а тому й називали його мізантропом, цебто

ненависником людей. Сковорода взнавши про це й бажаючи, щоб щирих та чистих серцями

не ввели в спокусу ці розповсюджені наклепи, з'явився в місто і маючи під час одних зборів

слумну нагоду до з'ясування правил своїх, говорив так (це саме з'ясування він передав у

листі свойому до одного приятеля свого): "Був час і тепер буває, що для внутрішньої моєї

ощаднос-ти не вживаю я м'яса та вина. Хіба тим лікар гудить, наприклад, часник, коли

забороняє вживати його тому, у кого шкідливий

85

жар вступив у вічі? Все благостворено від всещедрого творця, але не все всім буває

корисно. Правда, що я радив декому, щоб вони обережно поводилися з вином та м'ясом, а

43

иноді й зовсім від того одводив їх, маючи на увазі палку молодість їх Але коли батько в

малого сина вихопить з рук ножа й не дає йому вживати пороху для рушниць, а сам одначе

користується ними, то чи не ясно видно, що син ще не може правильно поводитися з тими

речами і вживати їх на користь, задля якої їх винайдено. Ось чому вважали мене за

маніхейського учня. Не брехня те, що всяка їжа й трунки корисні й гарні, але треба взяти на

увагу час, місце, міру, особу. Чи не пошкодило коли б дитині, ще не відлученій від

материних грудей, дати міцної горілки, або чи не чудно б було дроворубові, що працював

увесь день у поті чола на морозі, подати шклянку молока, щоб підкріпити сили його. Як же

несправедливо порахували мене за Маніхея, так і недостойно за ненависника людей і

хулителя дарів Божих. Коли Бог призначив мені низькою особою бути на театрі світу цього,

то треба вже і в убранні і в одежі, у вчинках і в поведінці з статечними, чиновними,

значними й шановними людьми триматися, як личить, мати пошану й завжди пам'ятати мою

нікчемність перед ними. Це сам я бажаючи робити і иншим радив теж, чому й попав у

наклеп. Оглагольники мої, коли б приписували мені звичайні вади або нецноти, то це б я

витримав, але ці язиковредні, виставляючи, що ніби я псую людські звичаї, роблять мене ще

душогубом, цебто єретиком і під цим виглядом забороняють, відмовляють, не радять

знайомитися зі мною, говорити й бувати зі мною. Я казав молодим людям радитися зі своєю

природою, щоб вони на позорищі життя могли триматися, як личить добрим виконанням

ролі дійовим особам; а коли хто взяв ролю, не зовсім відповідну йому, то прагнув би до

того, щоб найкраще її виконати й робити без спокус, щоб хоч трохи скарги між людьми та

нарікання перед Богом на свій стан зменшились". Присутні слухачі поглядали один на

одного й ніхто не промовив жодного слова на це. Сковорода, вклонившись усім, пішов тоді

ж знову до самотності.

Тут ми знаходимо цікаве самооправдання Сковороди, хоч воно й перейшло через

призму Ковалинського, з приводу обви-

86

нувачень його в маніхействі на ґрунті його вегетаріанства. В основі його думка

Сковороди про потребу для кожного обирати собі стать, відповідну до його природи. Його

обурювало також обвинувачення в тому, що він віддаляється від суспільства й є ненависник

людей, мізантроп. Його ображає несправедливе обвинувачення в тому, що він сприяє

розпусті звичаїв і обурюють поради тікати від його товариства. Але, спростувавши ці

обвинувачення, давши докази того, що вони не відповідають дійсності, Сковорода знов іде

жити на самоті, оселившись на цей раз у дідичів Сошальських.

"В Ізюмській окрузі Харківської губ, - пише Ковалинський, - мешкали дворяни

Сошальські; менший брат з них прохав тут же Сковороду пожити в нього, пропонуючи

йому спокійне пробування в селі його, де він міг знайти все, чого забажає, рівно як і самого

господаря, що шукав прихильности його. Сковорода поїхав з ним у село його Гусинку,

вподобав місце та господарів і оселився недалеко від села на їхній пасіці Тиша, спокій,

свобода викликали в ньому всі чуття тих дорогоцінних насолод, що відомі й мудрим та

цнотливим". Відсіля Г. С. Сковорода написав листа М. І. Ковалинському про те, що він

робить, чим розважається, цебто над чим працює. А праця його полягала в тому, як він

писав, що він радів о Бозі, виконуючи заповіти Божі. В Ізюмській провінції за даними 1767

року справді мешкали Сошальські - вони служили в Ізюмському гусарському полку - з

місцевої старшини - поручик Осип Сошальський з братами - обшитованим сотником

Іваном, що не побажав вступити на гусарську службу, підпрапорним Георгієм і вахмістром

Олексієм, що став на службу, і в них було 605 підданих. За даними 1773 року слобідка

Гусинка знаходилася в Куп'янському комісарстві, на північнім боці р. Гнилиці й належала

дідичам Сошальським. В ній тоді мешкало 20 душ обшитованих військових, 6 душ

обшитованих козацьких старшин, 16 душ духовних і 1039 підданих селян (579 чол. й 460

жін.). Капітану Осипу Сошальському з братами належав також у Суджанськім комісарстві

хутір Куп-ний на березі струмка Куплого, де жило 43 д. підданих українців. Про якого з

44

братів Сошальських говорив Ковалинський, не ясно. Але всі вони жили в одному селі

Гусинці, а Г. С Сковорода

87

оселився на пасіці меншого брата Олексія. Про нього у Гр. Петр. Данилевського ми

знаходимо такі відомості з слів його нащадка Є. Є. Сошальського: "Друг Сковороди Олексій

Юрійович Сошальський мешкав у Гусинці коло церкви. Він був старим парубком,

оригіналом, впертого характеру і не маючи дітей, усе майно своє хотів передати небожеві

своєму, моєму батькові Але розсердився на нього за те, що той наказав повикидати з ставка

коноплі, намочені там з загаду Олексія; і коноплі були причиною того, що майно перейшло

в різні руки. Я пам'ятаю й самого Олексія Юрійовича й будинок його особливої

архитектури. Це був надзвичайно високий будинок, на три поверхи. Горішній, під назвою

літник, був без печей. Тут з весни мешкав господар, друг Сковороди. У нього було ще два

брати: Йосип та Георгій - мій дід. Перший жив також у Гусинці, а другий у Маначинівці.

Недалеко від Гусинки - ліс; там у той час була хатина й пасіка, де мешкав Сковорода, иноді

разом з Олексієм Юрійовичем. Місце називалось Скринники й прозвалося "Скринницькою

пустелею". Друзі ходили відтіля в церкву в Гусинку, де й тепер (1856 р.) у вівтарі

зберігається дзеркалоСковороди, взяте після смерти його з хатини Скринницької пустелі.

Ще слово. В роду Сошаль-ських були також ченці. В одного з прадідів наших умерла жінка

від чуми, занесеної на Україну. Коло матери знайшли живою дитину - сина її. Дійшовши літ,

він частину пожитків, а саме хутір Чернячий, потім узятий у казну, офірував на Куряжський

монастир коло Харкова, сам пішов у ченці". Пробував Г. С. і в Григорія (Георгія)

Сошальського в Маначинівці, відкіля й писав листи. Гесс де Кальве додає до цього ще деякі

цікаві подробиці. "В крайній бідності, - говорить він, - переходив Сковорода по Україні з

одного дому до иншого, учив дітей прикладом непорочного життя й мудрою наукою.

Одежею його була сіра свита, їжею - найпростіша страва. До жіночого полу він не мав

схильности: всяку неприємність зносив з цілковитою байдужістю. Проживши деякий час в

одній господі, де завжди ночував улітку в садку під кущами, а зимою в стайні, брав він свою

єврейську біблію, в кишеню флейту і йшов далі, поки натрапить на инший предмет. Ніхто у

всякий час року не бачив його інакше, як пішим; також найдрібніша ознака нагороди

засмучу-88 вала його душу. Жив він щобільше в Куп'янському повіті в великому лісі, що

належав дворянинові О. Ю. С-кому (Осипу Юрійовичу Сошальському). Він, звичайно,

зупинявся в бідній хатині в пасічника Кілька книг - було все його майно. Він любив також

бувати в поміщика L І. Меч-кова (І. І. Мечнікова). Просте та шляхетне життя в цих домах

йому подобалось. Там він виховував дітей і розважав розмовами цих чесних старих людей"

("Укр. Вестник", 1817, IV кн, стр. 112 і 115). В спогадах нащадка Сошальських звертає на

себе нашу увагу звістка про дружбу Сковороди з молодшим Сошальським, нежонатим чоло-

віком і оригіналом (може, ці риси їх ріднили), про Скринниць-ку пустелю, де иноді

мешкали друзі. Очевидно Г. С Сковорода впливав на Олексія Сошальського, - звістка про

чернецтво одного з Сошальських - явище досить звичайне серед слобідсько-українського

дворянства: пригадаймо хоч би Григорія Федоровича Квітку, що також деякий час був у

монастирі ченцем; цікаво нарешті і те, що друзі разом одвідували иноді Гусинську церкву,

де довго після смерти Г. С зберігалося його дзеркало - доказ глибокої пошани до його

пам'яті серед духівництва. З родини Розальйон-Сошальських вийшов вихованець

Харківського університету Розальйон-Сошальський, що залишив цікаві записки про себе.

Серед звісток Гесс де Кальве цікаве свідоцтво про те, що Сковорода, який мешкав по

будинках дідичів, виховував їхніх дітей, навчаючи їх моралі й подаючи приклад власного

непорочного життя; цей приклад його життя впливав особливо, і ми це знаємо на прикладах

Вас Томари і Μ І. Ковалинського, бачимо з того, як щиро кохали його учні Важливі вказівки

на цілковиту байдужість Г. С. Сковороди до жіночої статі, що до неї він не мав жодного

нахилу. Відповідають другим свідоцтвам і його вказівки на Біблію єврейською мовою25 і

25 На цю звістку не звернув уваги проф.. гордієвський, що казав, немовби Сковорода не читав єврейської

Біблії.

45

флейту, з якими ніколи не розлучався, і на його власну книгозбірню. Важливе також

свідоцтво Гесс де Кальве, що він любив зупинятися переважно в Сошальських і перебував

також і у І. І. Мечнікова тому, що йому подобалося просте життя їхнє; малоправдоподіб-

89

на звістка про те, що Сковорода ночував зимою в стайні, і невдало зредагована

звістка про те, що Сковорода розважав розмовами цих осіб.

Відомості про Мечнікова підтверджуються документальними даними: р.1767 в

Ізюмській провінції дійсно мешкав вахмістр Ілля Мечніков, що мав тоді 43 великорос

кріпаків і 206 підданих українців. За даними 1773 року, корнет Мечніков проживав у

слободі Новомлинській, коло р. Осколу Печенізького комісар-ства, й там у нього було

кріпаків великоросіян 109 душ і підданих українців 521 3 роду Мечнікових вийшло двоє

відомих діячів науки: Ілля Ілліч Мечніков, що народився 1845 р, зоолог і патолог, і Лев Ілліч

Мечніков (народився в 1838 р.), видатний географ, співробітник Е. Реклю. Обидва

вихованці Харківського університету. Ізм. Ів. Срезневський додає: "Пошана до Сковороди

досягала того, що вважали за особливе благословення Боже дому тому, в якому оселився він

хоч на декілька днів. Він міг би з подарунків скласти досить значні кошти. Але хоча б що

йому пропонували, хоча б скільки прохали, він завжди відмовлявся, кажучи: "Дайте

немощному" й сам був задоволений своєю сірою свитою. Ця сіра свита, чоботи в запас і

декілька зшитків творів - ось з чого складалося все його майно. Вирішивши мандрувати або

перейти до иншого місця, він складав у торбу цю свою мізерію і перекинувши її через

плече, йшов далі в подорож з двома нерозлучними супутниками - палицею-журавлем та

флейтою. І те й друге було його власним виробом" ("Утренняя звезда", 1834, кн. І, ст.75).

Сюди треба дати одну поправку: Сковорода від друзів брав подарунки, але грішми

не брав ні від кого, навіть від М. І. Ковалинського. Про флейту буде мова далі. З О.

Сошальським Г. С Сковорода став великим приятелем. Як колись з М. І. Кова-линським, він

поїхав з ним до Київа, це було 1770 р, коли Гр. Савичу було вже 48 років. Там оселився він у

родича свого Юстина, настоятеля Китаївської пустелі під самим Київом. "Сковорода

оселився в нього в монастирі й три місяці прожив тут з насолодою. Але раптом відчув

негайну потребу духу залишити Київ і скільки його не закликав Юстин, скільки не прохали

його старі друзі залишитися, він підлягаючи якомусь 90 невідомому внутрішньому

спонуканню, поїхав додому". Кова-линський говорить, що він йдучи з гори на Поділ, відчув

сморід трупів. Потім виявилося, що в Київі почалася страшна пошесть, і пізніше виїхати з

Київа було неможливо. Звичайно, ці два факти були пов'язані Ковалинським один з одним

уже пізніше. "Прибувши, - говорить М І. Ковалинський, - через два тижні в м. Охтирку,

зупинився він у монастирі в приятеля свого архи-мандрита Венедикта. Чудова місцевість,

приязнь щирозичливого ченця цього заспокоїли його... Проживши кілька днів у ченця

Венедикта, прибув він знов у Ґусинку до Сошальських, де й почав працювати над творами".

Тут цікава звістка, що ігумен Охтирського Троїцького монастиря був друг

Сковороди. Повинна була приваблювати Г. С Сковороду й місцевість навкруг цього

монастиря, що фундатором його був, до речи сказати, ігумен Задніпровського Лебедин-

ського монастиря під час відомих міграцій до Слобідської України козацьких мас Але

відтіля його потягло до Сошальських, де він почав працювати над своїми філософськими

творами й відкіля писав він навчальні листи своїм друзям. 1772 року М. І. Ковалинський

поїхав за кордон до Франції та Швейцарії і в м. Лозанні зустрівся з одним місцевим ученим

та філософом, що дуже схожий був на Сковороду. Між великою кількістю розумних та

вчених людей, знайдених ним у Лозанні, був там Данило Мейнгард, людина великого

природного розуму, що мала дар слова, вченість рідкісну, великі знання, благонравіє

філософське.

Він так був схожий рисами обличчя, поведінкою, думками, даром слова до

Сковороди, що його можна б було уважати за близького його родича. Друг Сковороди (цебто

М І Ковалинський) познайомився з ним і вони так полюбили один одного, що Мейнгард

маючи коло Лозанни за містом чудовий будинок, садок і величезну книгозбірню, прохав

46

його користуватися цим усім по своїй вподобі, і Ковалинський користувався завжди, як і

багатьма відомостями від нього. Повернувшись із чужих країв і забачивши Сковороду 1775

року, розповів йому про ту дивовижну зустріч у Лозанні з людиною, що була схожа до нього

рисами обличчя, прикметами, своїми думками й дружбою до нього.

91

Сковорода полюбив його заочно і з того часу почав підписувати на своїх листах та

творах ім'я своє так: "Григорій Вар (євр. "син") Сава Сковорода, Данило Мейнгард". Тут

найцікавіше те, що нікому в Європі не відомий український філософ, вічний мандрівник

бідолаха Г. С Сковорода був тим кільцем ланцюга, що зв'язував європейського філософа і

вченого Данила Мейнгарда й вихованця Гр. Сав. Сковороди Μ. І. Ковалинського. І цей

моральний зв'язок, що тривав між Ковалинським та Мейнгардом, перейшов і на того, хто

був причиною його: на Г. С Сковороду. Таким робом утворився своєрідний постійний союз

дружби, тому що й Г. С Сковорода полюбив заочно свого швейцарського двійника. Я

намагався відшукати хоч які-будь відомості про Мейнгарда по енциклопедіях, але поки що,

на жаль, марно. Одначе, якби-то не було, цікава й важлива не фізична схожість їх, а схожість

моральна, схожість у думках українського філософа, що мешкав на пасіках і працював над

вічними проблемами буття за допомогою кількох книжок з Біблією на чолі, і лозаннського

власника величезної книгозбірні один - син неписьменного козака Полтавщини досяг

верхів'я філософського світогляду, не побажавши зробитися паном (світським чи духовним),

другий маючи багатство і всі засоби освіти, приходить до думок, висловлених Сковородою

й сприйнятих Ковалинським; останній познайомив Мейнгарда з поглядами Сковороди, які

він сприйняв, і Мейнгард полюбив Ковалинського переважно за ці близькі для нього

погляди. В цей час (1775 р.) ім'я Г. С Сковороди лунало вже по всій Україні і навіть за

межами її "І добра й лиха слава, - говорить Μ. І. Ковалинський, - ширилася про нього по

всій Україні (Слобідській), Малоросії (Лівобічній) і Правобічній у Київі й далі. Багато

ганьбило його, деякі хвалили, всі бажали його бачити, можливо за його причуди й

незвичайне життя, небагато знало його таким, яким він насправді був внутрішньо". Це

свідоцтво М. І. Ковалинського коштовне надто для вирішення питання про його вплив на

сучасників. Представники зашкарублого духівництва та дворянства його ганьбили - за його

релігійні вільні думки, негативне відношення до обрядів і традиційної церковної догматики;

деякі його поважали: серед них були й представники духівництва, що серед них Г. С

92

Сковорода мав друзів та прихильників, які однак не погоджува- 1лися, не

засвоювали його найрадикальніших релігійних думок. {Всі (навіть ті, хто ганьбив) бажали

його бачити, але цікавились його оригінальним життям, що уявлялося їм чудним, а сам він

Jчудаком, і тільки небагато - і це найважливіша частина свідоцтва Μ. І. Ковалинського -

розуміло дійсну суть його особи jй науки Μ. І. Ковалинський гарно знав Г. С Сковороду з

цього Ібоку й тому його свідоцтво про це має для нас безумовне Jзначіння. Μ. І.

Ковалинський залишив нам імена осіб, що в них мешкав Г. С Сковорода. іЧерез різні

обставини перебував він у багатьох; иноді місце- jвість, що подобалася йому, иноді люди

"по Мінерві" (цебто розуму та освіті), приваблювали його мешкати деякий час; 'постійного

ж мешкання не мав він ніде, вважаючи себе при- Ітельцем на землі у всьому розумінні цього

слова Уподобавши І.Тев'яшова, воронізького дідича, жив він у нього на селі й написав тут

"Икону Алкивиадскую", яку й приписав (присвятив) йому в пам'ять своєї пошани до нього.

Потім пробував у Бурлуках у JЗахаржевського, ради приємних краєвидів, мешкав у

Щербініна в Бабаях, в Іванівні у Ковалевського, у друга свого в Хотетові, в монастирях

Старо-Харківськім, Харківському шкільному, Ох-тирському, Сумському, Святогорському,

Сенянському тощо. 1Проте скрізь де він жив, обирав він далекий від усіх куток, жив

просто, один, без послуги Таким робом він обирав собі місце і,мешкання або по місцевості,

або по людях, близьких йому "по Мінерві". Пробував він і в людей, невільних від вад, але

маючи ;на меті своїм впливом спричинитися до їхнього переродження іморального, щоби

схилити їх до самопізнання, вселити любов до іістини і відхилити від зла. Найдужче

47

впливав на них приклад ійого власного життя. Μ І. Ковалинський перелічує його друзів

{серед тодішнього слобідсько-українського дворянства; крім пере- Jлічених, було немало й

ишних. Ст. Тев'яшов, у якого Г. С. Сковорода написав один із найвільніших своїми думками

теологічних трактатів, був одним з найвидатніших представників jiтодішнього місцевого

дворянства. І хоч він був воронізьким, а не харківським дідичем, але належав до слобідсько-

української козацької старшини, був ра-

93

ніше полковником Острогозького Слобідського козацького полку до скасування

козацької автономії. А. Камишанський передає таке оповідання про зустріч шляхетного

пана полковника Тев'я-шова з Г. С Сковородою. "Розповідали мені, - пише він, - що одного

разу битою дорогою вертався з Вороніжу дідич Тев'яшов до свого маєтку в кареті й бачить

на дорозі пішоходця, в якому на своє задоволення пізнає Григорія Савича, що йшов з своєю

вічною торбою і палицею до нього в гості. Тев'яшов невимовно зрадів цій зустрічі й хотів

посадити з собою в карету, щоб їхати разом, але ніяк не міг його в тому переконати... "Ні,

пане, не треба мені привикати до цього - це моє, а то твоє. їдь собі з Богом, я ще може

дожену тебе от там на горці". А в той час наступила грізна хмара з бурею, що обіцяла

великий дощ. Дідич поїхав один, але через чотири верстви в нього в екіпажі зломилася вісь.

Саме того часу пройшов великий дощ, і справді Сковорода догнав Тев'яшова й на

вдивовижу останнього був весь сухий, тоді як по дорозі не було місця, де б можна було

сховатися від дощу.

- Як це ви, Григорію Савичу, так хитро сховалися від дощу? - спитав його Тев'яшов.

- Еге ж, я зняв з себе жупан, черевики й шапку і все те в торбу заховав, а як

перейшов дощик, я й надів усе сухе; як казав, догнав тебе, і не дурно прислів'я каже:

швидко поїдеш - недалеко заїдеш"26. Незважаючи на свої дружні відносини до Тев'яшова, Г.

С Сковорода і з ним, як і зі всіма иншими дідичами тримався так, що різко одмежовувався

від них своїм життям, створював для себе немов імунітет; жив по панських садибах не по-

панському, а по-простому, по-селянському. Тому він нізащо не згодився їхати в кареті до

садиби Тев'яшова - пана на всю губу, бо й там у нього він мабуть оселився десь на пасіці,

або в лісі, сам собі пан і слуга. Це була для нього не дрібниця, а щось поважне, принципове;

він проживаючи в панів поміщиків, жив життям простим, такою була і його одіж, і його

страва, і його сон - він ніколи не спав на ліжку й на подушках, а тільки на свойому жупані В

реєстрі дворян Острогозької

94

провінції 1767 року ми знаходимо бригадира Степана Івановича Тев'яшова, що

мешкав в Острогозькому і був одним з найбагат-ших людей на Слобідській Україні за ним

було 60 великорос кріпаків і 2657 підданих українціа В тому ж Острогозську жив тоді й

другий Тев'яшов - теж Степан Іванович, але вже полковник, який мав 40 душ кріпаків і 4256

підданих українців. За даними 1773 року бригадирові Ст. Ів. Тев'яшову в Острогозькій

провінції належали такі слободи - Колибельна на південному березі Дону, де було 2465

підданих українців," Марок на березі р. Мароки з 1000 чол. підданих українців, Переїздна

на березі р. Дону з 1053 підданих українців, Новомлинська на південному березі р. Сосни з

261 таких же підданих, і разом у нього було 4779 підданих українців. Полковникові

Степанові Івановичу Тев'яшову тоді належала слоб. Таволзька на березі Тихої Сосни з 172

підданих.

В селі Підгорнім Калитвянського комісарства ще в 1767 р. мешкав поручик Андрій

Остапович Тев'яшов, у якого було 22 кріпаки і 142 підданих Сковорода присвятив свого

"Ізраїльського змія" полковникові Степанові Івановичу Тев'яшову. Трактат "Ал-фавит мира"

він присвятив В. С Тев'яшову, синові Як каже Μ. І. Ковалинський, Г. С Сковорода мешкав у

Тев'яшова в селі його, цебто коли мова йде про полковника Тев'яшова, то в слоб. Таволзькій.

Зберігся лист Гр. Сав. Сковороди до цього сина Тев'яшова, якого як виявляється звали

Володимиром Степановичем. При цьому листі Гр. С надсилає йому свої два трактати й

26 Воронежский сборник. — 1861 — № 1 — С 252—253. 94

48

додає: 'Пошана моя до чоловіколюбного й кротчайшого пан-от-ця вашого, усердіє моє до

вас, а щира зичливість до всієї родини вашої приносить оний". Сковорода, як ми бачили

жив у Бурлу-ках, у Захаржевського. І дійсно відтіля - з Великого Бурлука були написані ним

листи до Є Є Урюпина 1790 року (в червні та липні). З листів самого Гр. Сав. Сковороди до

Μ. І. Ковалин-ського взнаємо, що власником В. Бурлука був Яків Михайлович

Захаржевський, що йому він присвятив свій переклад з Плутар-ха "Про спокій душевний".

В листі з присвятою від 13 квітня 1790 року говориться: "Прийміть милостиво від людини,

осипаної вашими милостями та ласками, маленький цей як лепту под?-рунок Захопившись

Плутархом, переклав я книжечку його.

95

Любитель і син світа Григорій Варсава Сковорода". Я. М. Захаржевський (з роду

Донець-Захаржевських) був тоді першою особою одної з найвидатніших місцевих родин,

які дало XVII-XVIII ст. при автономії Слобідської України, кілька полковників (5)

починаючи з Грицька Донця. Рід Донців во ім'я дворянських тенденцій додав до свого

простого козацького прізвища Донців прізвище Захаржевських, але це була їхня

генеалогічна фікція, що викликала навіть цілу книгу Орновського; ця книга була

надрукована польською мовою в Київі27. Яків Михайлович був, напевно, син Михайла

Михайловича Донця-Захаржевського, що був полковником у Сумському Слобідському

полку. Слобода Бурлуки, за описом Хрущова 1732 р, була в Ізюмському полку й тоді

належала Μ. К. Захаржевському - в ній було 755 підданих українців. 1732 року в сл.

Великий Бурлук, що належала полковниці Захаржевській, було 2070 підданих українців і ця

слобода була в межах Куп'янського комісарства; їй же належало й село Шиповате з 860

підданими Через Якова Михайловича Захаржев-ського Μ 1. Ковалинський 1784 р. надіслав

Г. С Сковороді листа і подарунок. Вернет дає звістку, що найбільше дивувалися Сковороді

Я. Μ Донець-Захаржевський, О. Ю. Сошальський і Щербінін, про якого згадує Μ І.

Ковалинський як про власника села Бабаїв, це був Петро Андрійович Щербінін. У

абшитованого секунд-майора Петра Щербініна за даними 1766 р. було 1858 підданих

українців. За відомостями 1773 р, у Петра Андрійовича Щербініна в Бабаях, де жив Г. С

Сковорода, було 376 підданих українців. Бабаї - село в околицях Харкова на березі р. Уди,

село являє зараз дачну місцевість. 1785 ρ. Μ І. Ковалинський передав з Петербурга листа Г.

С Сковороді через Петра Андрійовича Щербініна, зважаючи на те, що Мечніков поїхав на

Україну, не побачившись з Ковалинським Іванівка, потім Пані-ванівка, тепер перейменована

на Сковородинівку в пошану Сковороди, що там у А. І. Ковалевського помер, якого там і

поховано. Про Іванівку в листі своєму до Μ L Ковалинського 1730 ρ. Г. С говорить так:

"нині блукаю у мого Андрія Івановича Ковалевського. Маю моєму чернецтву повне

заспокоєння, краще

96

Бурлука. Земелька його нагорна. Лісами, горбами, садками, джерелами розписана.

На тому (такому) місці народився я коло Лубен. Але ніщо мені не потрібне, як спокійна

келія". Н. С Мягкій, що жив по-сусідству з Іванівкою Ковалевського, згадує про пробування

у цьому останнього Г. С Сковороди в таких виразах: "Г. С Сковорода жив останній час у

мого тестя, Андрія Івановича Ковалевського, в с Іванівні, в 40 верстах від Харкова. Він мав

великий вплив на господаря, втихомирюючи його надзвичайно запальний характер, що

часто грізно обурювався проти родини й челяди; він поважав всією душею його жінку,

розумну й благочестиву женщину, від других жінок Сковорода віддалявся". Це дуже

важливе свідоцтво про гарний заспокійливий вплив Г. С Сковороди на суворі характери

представників дворянського стану.

Перелічені особи та місцевості, напевно не вичерпують усіх пробувань Г. С

Сковороди в межах Слобідської України: гостював він, треба думати, і в инших дідичів по

їхніх селах. В листі Μ L Ковалинського до Сковороди з Петербургу 1787 р. знаходимо

звістку, що свою посилку він передає йому через Тимоша Пилиповича Надаржинського; це

27 Про це див. мою «Історію Харкова»

49

теж дідич Охтирської провінції; йому належало там с Пилевка з 145 підданими українцями.

Але улюбленим місцем пробування Г. Сав. Сковороди була Гусинка Сошальських

Про те, як він жив там, а також і по инших пустелях, Ковалинський говорить так:

"Любомудріє (цебто філософія), оселившись у серці Сковороди, давало йому душевний

добробут, можливий земнородному. Вільний від усякого примусу, даремних турбот,

прагнень, догляду, знаходив він усі свої бажання досягненими в надзвичайній обмеженості

їх. Турбуючись про зменшення потреб природи, а не про побільшення, мав він насолоди,

яких не зрівняти ні з якими иншими. Коли сонце пропонувало його чуттям щедрою рукою

трапезу, тоді він беручи чашу розваг, не розбавлених ніяким життьовим сумом, ніяким

зітханням пристрасти, ніяким заклопотанням турботним, заживаючи їх високим розумом, в

повнім заспокоєнні благодушества, бувало, говорив: подяка всеблагому Богові, що потрібне

зробив не важким, а важке непотріб-

97

ним. Коли зморений своїми міркуваннями (філософськими працями), мусив він

перепочивати, тоді приходив він до старого пасічника, що жив недалеко на пасіці, брав з

собою в товариство улюбленого пса свого, і всі троє по-товариському ділили між собой

вечерю. Ніч була йому місцем спочинку від напружених думок, що нечутно зморюють сили

тілесні, а легкий та тихий сон був сценою позорищ (з'явищ), гармонією природи виклика-

них. Час опівночі мав він звичай присвячувати внутрішній молитві, яка в тиші глибокої

мовчанки чуття й природи, була міцно зв'язана з богомислієм, цебто боротьбою його духа

проти всього тлінного во ім'я вічного". Таке було його життя: "не орю убо, не сію, ні куплю

дію, ні воюю, одкидаю ж усяку життьову тугу, вчуся задовольнятися тим, що мені дано" -

так він писав М. І. Ковалинському. "Можна було, - робить висновок М. І. Ковалинський, -

назвати життя Сковороди життям". Таким робом, молитва Г. С Сковороди не була молитвою

в звичайному формальному розумінні цього слова, це було богомисліє, цебто філософська

думка про Бога, вічність, про початок вічности. Харків Г. С Сковорода дуже любив. "Харків,

- говорить М. І. Ковалинський, - любив він і часто відвідував його. Новий місцевий

начальник, прочувши про нього, бажав бачити його. Сковорода прийшов до нього й почав

одповідати на поставлені йому питання. Цим новим харківським губернатором міг бути Д

А. Норов, що заступив Щербініна 1775 року й ще 1787 року був на цій посаді Ми бачили

вже раніше, що Г. С Сковорода з'явився з своєї пустелі в Харків, щоб спростувати наклепи

та брехні про його маніхейство. В Харкові він мав гурток приятелів, як це видно з листів

його й спогадів Вернета. Ми маємо два листи Г. С Сковороди до харківського купця Є гора

Єгоровича Урюпина. В першому листі (від 10 червня 1790 р) Григорій Савич пише йому.

"Коханий друже, Георгій Георгійович. Мир серцю твоєму й дому. Дякую Богові й тобі,

друже, за твоє гостинне відношення до мене; тиждень у тебе відпочив старець Сковорода,

немов у материному домі Хай во здасть тобі той, хто відплачує за все, що дається вбогим. Я

вашим вином не тільки в дорозі, але й дома в себе користувався. Прохаю щиро вклонитися

низенько Петру Федоровичу Аптекареві й показати на оборо-

98

ті листа вашого мої рядки латинські Артемові Дорофійовичу й Рощину з

товаришем щире моє шанування. Також і Степанові Микитовичу Курдюмову і всьому дому

його, а я зостаюся, коханий друже, вам щирим другом і покірливим слугою - старець

Григорій Варсава Сковорода". Це цілий гурток харківських друзів та прихильників Гр.

Сав.Сковороди на чолі з Є. Є. Урюпиним. Харківський міський голова Є. Є. Урюпин був не

звичайнісінькою людиною, а видатною особою Йому я присвятив цілу монографію28.

Вернет сповіщає, що останній раз він бачив Г. С Сковороду в свого приятеля Π Φ.

Піскуновського, це і є той самий Петро Федорович Аптекар, що йому адресовано латинську

приписку в листі Г. С Сковороди. Будинок його стояв коло Лопанського мосту. Ізм. Ів.

28 Перше в своїй "Украинской старине", Харків, 1895 р, а потім в "Очерках из русской истории", Харків,

1910, ст. 54—80.

50

Срезневський розповідає зі слів старожилів, що Г. С Сковорода бував у старого

Піскуновського й дуже його любив. І ось одного разу трапився такий цікавий епізод обоє

старих, як звичайно, розмовляли в присутності других гостей. "Мовчки, з великою увагою

слухали старі оповідання та науку старця, який випивши на цей раз зайву чарку вина,

говорив хоч і статечно, але з незвичайним запалом та красномовністю. Минула година й

друга, ніщо не перешкоджало захопленню оповідача й слухачів. Сковорода говорив про свій

твір "Лотова жена", де він переважно обґрунтовував свою містичну філософію Сковорода

розказав уже нарис Починаються подробиці Раптом з грюком розчинилися Двері,

половинки стукнули одна об другу й молодий X, панич недавно з столиці, вбігає в кімнату.

Сковорода, коли з'явився незнайомий, замовк ту ж мить. І ось, вигукує той, я досяг того

щастя, що довго і даремно прагнув Я бачу нарешті великого земляка мого, Григорія Савича

Сковороду. "Дозвольте..." і підходить до Сковороди... Старий скочив з місця; самі по собі

складаються хрестом на грудях його кощаві руки й гірка посмішка з'являється на його

худому обличчі; чорні запалі очі ховаються за сивими нахмуреними бровами, сам він

мимоволі зігнувся, немов бажаючи вклонитися, і раптом тремтячим голо-

99

сом: "дозвольте, теж дозвольте" - і зник з кімнати. Господар за ним; прохає, молить

- ні "З мене сміятися", - говорить Сковорода, і втік. І з того часу не хотів бачити X... Це

оповідання трохи нагадує анекдот. Тут також відбилася літературна манера того часу, але

ґрунтом тут був, напевно, справжній випадок. Нема нічого неймовірного, що сторонній для

бесідників молодий нестриманий петербурзький франт, пішот, улетів до мешкання

Піскуновського й наговорив купу компліментів Г. С Сковороді, що від них той в одну мить

вилетів з кімнати. Наведені навіть ініціяли його прізвища, напевно були відомі Ізм. Іа

Срезневському, що писав про це 1843 року. Той же Ізм. Іа Срезневський підкреслює в

характері Г. С Сковороди серйозну поважність і соромлит.ість; він не терпів, коли перед ним

величали його достоїнства. Навпаки, з близькими приятелями він, як ми знаємо, тримав

себе надзвичайно просто. Μ І. Ковалинський також розповідає про один випадок з життя Г.

С Сковороди, в основі якого є та ж психологія Г. С Сковороди. Коли Г. С Сковорода

гостював у Ковалинського в Хотетові, до нього наблизився молодий урядовець Орловського

губерніяльно-го правління й сказав: "Григорію Савичу! Прошу полюбити мене". "Чи можу я

вас полюбити, - відповів Сковорода, - я вас ще не знаю". Ту ж нелюбов до незнайомих

людей Г. С Сковорода виявив під час свойого пробування в Таганрозі (про це скажемо

пізніш);

Є. Є. Урюпину Г. С Сковорода написав ще одного цікавого листа, на змісті якого ми

зупинимося далі, а тепер наведемо відтіля одне місце, що в свій час викликало цілу

сенсацію, тому що мало в собі власне признання Г. С Сковороди про вживання ним вина й

навіть про бешкети на підпитку. Попрохавши в нього ножик з печаткою фігури оленя,

Сковорода додає. "Украдено мого оленя з печаткою, як я в вас у Харкові бенкетував та

бешкетуваа Барильця обидва одсилаються: ваше й Дуровина. І цій двійці віддайте від мене

низенький уклін і п. Прокопові Семеновичу". Хто були ці особи, ми не знаємо - Дубровин,

напевно, був одним з крамарів (коли мова йде про барило), Степана Курдюмова ми

стрічаємо серед харківських купців 2-ої гільдії, що підписали пожертви на відкриття в

Харкові універси-100 тету (Мій "Опит истории Харьк. У-та", ст.77). Тут знов вплив

старчика Г. С Сковороди зв'язується з особами, що сприяли відкриттю університету в

Харкові 3 приводу барилець (певно з вином) питання було поставлене й вияснене ще Ізм. Іа

Срезнев-ським та Γ. Ф. Квіткою. Срезневський, сказавши, що Сковорода взагалі визначався

стриманістю щодо їжі та трунків і, як свідчать усі, що особисто знали його, майже не

вживав гарячих трунків, цим захистив Сковороду від неправдивих обвинувачень у

пристрасті до вина, а Γ. Ф. Квітка від себе подав примітку до слів Ізм. Ів. Срезневського, що

Сковорода не вороже ставився до тодішнього звичаю під час дружніх та приятельських

зборів підтримувати та оживляти бесіди вживанням не вина (виног-раднього), а різного

51

роду наливок у домах приятелів. Я теж гадаю, що тут йде мова про наливки, вживані в

чистому виді і в пуншах.

Жив Г. С Сковорода й по всіх майже монастирях Харківської єпархії - їх перелічує

М. І. Ковалинський. В паперах Ізм. Ів. Срезневського збереглися спомини Тетяни Іванівни

Калашнико-вої (матушки Калашниці) про те, як до них завітав Г. С Сковорода.

- N. N. Я чув, що ви особисто знали Сковороду.

- Т. Іа Та знала ж. Бував він і в нас Він був приятелем мого чоловіка. Входить у

горницю. З приходу він шукав цвяха, де б йому повісити шапку і сердився, коли не знаходив

цвяха, а иноді так зовсім ішов, розсердившись Поговоривши, він ішов у другу кімнату й

починав грати на скрипці, ні про що не турбуючись. Заговориться так, що тільки слухай, а

иноді підійде до розмовників, промовить слово та й відійде зараз же. Коли не вподобається

компанія або хоч одна особа, то піде з дому, нікому не вклонившись. Ходив у бекеші,

неголений, настрижений, блукав по лісах (завжди й скрізь з книжками) ізлякав селян.

Постів не додержував і лаяв тих, хто додержуваа П'яним ніколи його не бачила й ніколи про

це не чула.

За межі Слобідської України Г. С Сковорода виїжджав нерадо, і нам відомо лише

два таких виїзди й вони обидва мають відношення до його друга та учня М. І.

Ковалинського.

101

Γ. С. Сковорода завітав у Таганрог до рідного брата М. І. Ковалинського, Григорія

Ковалинського. Щоб одвідати його, розповідає Гесс де Кальве, Г. G Сковорода вирушив у

дорогу, і на цю подорож (туди й назад) витратив більше року. Коли він прибув у Таганрог,

господар скликав багато гостей, що бажали познайомитися з Сковородою, серед них було

багато значних людей. Але Сковорода, що був ворогом всякої бучности та велелюдних

зборів, узнавши, що заради нього зібралася така юрба, пішов з кімнат і сховався в свій візок,

де лежав до того часу, аж поки й гості розійшлися і в домі стало тихо. Доказом пробування

Г. С Сковороди в Таганрозі є лист до нього від М. 1. Ковалинського від 18 лютого 1782 року,

де говориться: "Листа вашого з Таганрогу я одержав". З цього видно, що в Таганрозі Г. С

Сковорода міг бути в 1781 р. Учень Г. С Сковороди Вас Томара закликав його з собою в

Грузію, але він туди не поїхав.

До Μ. І. Ковалинського завітав Г. С Сковорода 1794 р. в його село Хотетово

Орловської губ. "73-літній Сковорода, - розповідає Μ. І. Ковалинський, - не бачившись 19

років (не зустрічалися цебто з 1775 року, коли Μ. І. Ковалинський вернувся з-за кордону),

страждаючи старечими хворобами, незважаючи на далеку дорогу, на незвичайну дощову

погоду й на повсякчасну огиду до краю цього, приїхав до друга свого, в село Хотетово, в 25

верстах від Орла, один розділити з ним нікчемність його: Сковорода привіз до нього твори

свої, з яких багато приписав (присвятив) йому; читав з ним їх щоденно і читаючи, навчав

його думкам, правилам, поняттям, властивим людині, що шукала істини все життя не

мудруванням, але ділом, що возлюбила доброчинність заради власної краси її". М. І.

Ковалинський записав ці навчальні розмови старчика Г. G Сковороди, і ми використаємо їх

у дальших викладах, коли говоритимемо про вплив Г. G Сковороди на сучасне йому

суспільство й на дворянське його коло. "Старість, осінній час, невпинна мокра година, -

говорить М. І. Ковалинський, - збільшили недугу його здоров'я, збільшили кашель і

слабість. Він, проживши в друга свого коло 3-х тижнів, прохав відпустити на любу для

нього Україну, де він жив до того й бажав померти, як і сталося. Друг його прохав

залишитися в нього, пробути зиму й закінчити своє життя, як 102 прийде час, у нього в домі

Той сказав, що дух його наказує йому їхати, і друг негайно вирядив його. Давши йому на

дорогу все потрібне, віддавши на його волю, по вподобі його вибрати, як хоче він куди, з

ким, в чому їхати, дав він йому для дороги на випадок потреби запас, кажучи: "Візьміть це;

може в дорозі хвороба збільшиться й примусить де зупинитися, то треба буде заплатити";

"Ах, друже мій! - сказав він, - невже я ще не маю довір'я до Бога, що промисел його вірно

турбується про нас і дає все потрібне вчасно". Друг його замовк з подарунками своїми. 1794

52

року серпня 26 дня виїхав він у дорогу з Хотетова села на Україну. Прощаючись, в обіймах

сказав: "І може я вже більше не побачу тебе! Прощай! Пам'ятай завжди під час усіх твоїх

життьових пригод те, що ми часто говорили: світ і тьма, голова й хвіст, добро й зло, вічність

і час Дух мій визнав тебе здатним прийняти істину й любити її". Приїхавши до Курського,

прибув він до місцевого архимандрита Амвросія, мужа благочестивого. Проживши тут ради

невпинних дощів і вибравши гарну погоду, поїхав він далі, але не туди, куди гадав. Під

кінець подорожі своєї відчув він потребу їхати в те ж місце, відкіля й виїхав до друга, хоч і

не мав такого бажання. Слобода Іванівка поміщика Ковалевського була тим місцем, де

раніше деякий час жив він і куди прибув кінчати життя своє..."

VШ

"Хвороба старости, негода, втома від дороги, - говорить М. І. Ковалинський, -

наблизили його до кінця". Пробуваючи тут (у Ковалевського) більше місяця, завжди майже

на ногах ще, часто говорив благодушна дух бодр, але тіло немошне. Дідич, бачучи його

велику знемогу, запропонував йому деякі обряди, щоб приготуватися до смерти. Він, як

Павло апостол (лист до Римл, розд. 3-ій, ст28), уважаючи обряди обрізання за непотрібні

для щировірних, відповів так, як Павло іудеям обрядствующим. Але зваживши на сумління

слабих, неміч вірних та любов християнську, виконав усе по встановленню обрядовому й

помер 1794 року жовтня 29 дня вранці, перед світом. Перед смертю дав він заповіт поховати

його на високому горбі коло Гусинського гаю й

103

такий напис, ним зроблений, написати: "Світ ловив мене, але не впіймав". У

примітці М. І. Ковалинсмсий намагається подати оправдання пам'яти Сковороди від

наклепів ганебників, що обвинувачували його в каятті в помилках і бачили в цьому написові

гордощі та пиху. Як ставитися до свідоцтва М. І. Ковалинського про виконання Сковородою

перед смертю християнських обрядів, цебто сповіди та причастя? Самого М. І. Ко-

валинського не було під час смерти Сковороди, та й взагалі він, як і багато инших

прихильників Сковороди, пом'якшував гостроту негативного відношення Сковороди до

обрядів православної церкви; він не малює його таким єресіярхом (на погляд християнської

догматики та обрядности), яким однак був Сковорода в своїх теоретичних поглядах та

концепціях; це помітно, наприклад, у передачі ним розмов зі Сковородою в селі Хотетові

Знаючи його правдивість, ледве чи можна гадати, щоб він вигадав цю звістку, але він міг

мимоволі в цьому випадкові помилитися. Одначе і по його версії Сковорода спочатку відмо-

вився від зробленої йому пропозиції про сповідь та причастя, визнаючи їх принципово

непотрібними для себе. Далі сам Ковалинсмсий приводить про це таку версію. Щоби в очах

людей замінити цнотливе життя його вигаданими ними високими знаннями таїнств і

правил, вони пустили поголоску, немовби Сковорода перед смертю побачив свій гріх перед

православною церквою, що не визнавав за життя духівництва й прохав у нього прощення

через одного з них і приносив каяття, але в дійсності цього не було. Цнотливе життя

Сковороди й почесні правила його, що мали своєю метою любов до правди й цноти, а

кінцем красу й удосконалення духу, були шпичкою в оці цих облудників. Треба тут звернути

увагу ще на два моменти: 1) що Ізм. Ів. Срезневський, широко оповідуючи про смерть

Сковороди, ні слова не каже про каяття й причастя перед смертю і 2) що на могилі його не

було й зараз нема хреста, нема навіть жодних згадок про нього.

В одному з віршованих листів до Μ. І. Ковалинського (ще за час пробування

останнього в школі), Г. С Сковорода висловлює таку думку, що таїнство причастя тіла

Христа треба розуміти не достотно, а духовно, як прийняття не тіла та крови Христа, а 104

його духа - духа простоти та цнотливости. "Sume mihi cum came Animum, Christi, et

sic cum Domino spiritus unus eris", - так закінчує свого віршованого листа Сковорода Κ С

Аксаков переказував Γ. П. Данилевському таке оповідання про Сковороду: "Одного разу в

церкві в ту хвилину, коли священик вийшов з вівтаря з дарами й промовив: со страхом

Божим та вірою приступіте, - Сковорода відокремився від юрби й наблизився до священика.

Останній знав його чудернацький характер, і боячись причащати людину, що не

53

спокутувала гріхів, запитав, чи знаєш, який великий гріх ти можеш зробити, не приготував-

шись. Чи приготувався ти до цього великого таїнства. "Знаю і приготувався", - відповів

Сковорода йдухівник, вірячи його завжди правдивим словам, радо причастив його." На

жаль, це джерело не першої, а третьої руки й на мій погляд це оповідання є одна з тих

численних легенд про Г. С Сковороду, що ширилася серед суспільства за життя його й по

смерті При таких умовах ми не можемо визнати, що воно відповідає дійсності. До таких же

мандрівних оповідань ми заводимо й оповідання про бесіду Г. С Сковороди з єпископом

Тихоном в Острогозьку (Москвитянин, 1849, XXIV): "Колись, - сповіщає з Воронежа Н. Б.

Баталій, - Г. С Сковорода жив в Острогозьку. В цей час єпископові розповідали про нього як

про диво. Єпископ між иншим у розмові з ним запитав: "Чому не ходите ніколи до

церкви?". - "Коли ви бажаєте, то завтра ж піду". І він виконав бажання єпископа Очевидно,

Г. С Сковорода взагалі не визнавав для себе потрібним ходити до церкви До смерті Г. С

Сковорода себе приготував давно і дивився на неї, як на бажаний кінець тлінної плінки

людини - його тіла Але найголовнішим фактом того, що Сковорода не визнавав євхаристії, є

його власне свідоцтво в "Потопі зміїному", де він каже: "Какая твердость в следующих ее

(Біблії) речах: всякого тука и всякия крови да не ясть". Потом, забыв сказанное, говориг.

Налита їх от тука Пійте от нее всі. Сія єсть кров моя...

В своєму творі "Пря бесу со Варсавою" Сковорода вкладає в уста Варсави, цебто

свої власні, алегоричне розуміння таїнств хрещення та євхаристії: "облил тело моє скотскою

водою на той

105

конец, дабы послежде омыл я сердце моє водою духа из евангельсхого Сылоама Се

тайна єсть, а той хто хоч і облитий водою або погружений у неї, але не духом є лицемір...

Коль крепко прив'язала мене Богу тайна євхаристії. Крошка хлеба и ложечка вина,

ненасмшающая тела... Не сего ли вид преобразит-ся в пишу премуд рости... Не он ли

прильнув к невидимому, претворяется в тайнообразуемое первообразное. Сія пресущ-ность

вида совершается тогда, егда тлень та и сень (цебто хліб та вино євхаристії) тлінними

устами приймается, купно же тайно вовлекается сердце в евангельские чертоги и вкушается

тайнме оньїе вечери... инакоже: несть євхаристія, но предатель-ство, но неблагодарность..."

З листа М. Заліського до Ізм Ів. Срезневського видко, що Сковорода листувався і з

навчителями бєлгородської семінарії і що є для нас найважливіше, знов-таки викладав тут

цілком, не ховаючись свої погляди на релігійні питання, хоч ці погляди суперечили

загальноухваленим церквою поглядам "Я, - пише Заліський, - продовжуючи в Бєлгороді з

1790 по 1793-й рік навчання, читав його, Сковороди, деякі листи латинською мовою до

тутешніх протоієреїв, катедрального отця Іоана Ільїнського й префекта семинарії вчителя

теології Івана Трохимовича Савчен-кова проти таїнства".

В одному з листів Г. С Сковороди до М. 1 Ковалинського (№ 58), що складається з

двох віршів грецькою та латинською мовою говориться, що народ християнський

причащається тіла та крови Христових, але зле переварює їх. В другому листі до нього ж

(№ 66) латинською мовою він розповідає про те, як помер настоятель монастиря й як юрба

плаче та ридає. Але ця картина сумна й чудна Сумно те, що оплакують тілесну смерть, яка в

дійсності є кінець усіх страждань та небезпек. В иншому листі до М. І Ковалинського (№

67) Г. С Сковорода говорить, що рай - то є таке місце, де приємно жити навіть на самоті,

цебто раєм для мудрого може бути всяке місце. В листі до Кирила з Стариці (№ 152) Г. С

Сковорода пише, що його особливо цікавлять такі питання, як смерть та воскресіння

Христа, таїнство євхаристії; він усе залишив би й покинув, щоб їх розв'язати через те, що

ніхто не може народитися з Христом, 106 коли раніше з ним не помре. І ці питання, що їх

вважають давно розв'язаними й відомими навіть юнакам, в дійсності не такі прості Значить,

і для нього вони не були вирішені Нарешті він додає, що Бога не треба шукати тільки по

церквах; він у нас самих. В розмовах з М. І Ковалинським Г. С Сковорода висловлює погляд

на смерть цілком відмінний від поглядів неуків та жіночих байок. Смерти, коли її розуміти

як знищення, нема - є лише повернення кожної людини, кожної істоти до свого початку, до

54

свого небуття; в природі все старішає, змінюється: лише дух, Богочоловік є вічний: не

вмирає, але змінюється від смерти до життя, від тлінного буття до постійного вічного. А ось

як він дивився на воскресіння. "Коли сказано: прийде час і нині є, коли мертві почують

голос сина Божого, і почувши, оживуть, - то нащо відсувати надалі це воскресіння, суд,

голос сина Божого на ранок, на тисячу років, на декілька століть".

Такі були принципові погляди Г. С Сковороди на смерть, життя після смерти, рай,

на таїнство євхаристії. З них ясно, що для нього не були потрібні, з його внутрішнього

розуміння, таїнства та обряди, але все ж відношення до них у нього було трохи особливе;

насамперед воно не було, гадаємо, постійно однаковим, а еволюціонувало, а по-друге, він не

зовсім негативно ставився до них, але бачив у них символи, алегорії, що самі по собі були

тлінними лушпиннями й набували значіння лишень тоді, коли в них вкладається вище

духовне розуміння; ось чому, наприклад, він иноді ходив до церкви та слухав службу, а

надто тоді, коли мешкав по монастирях або у священиків (наприклад, у Правицького в

Бабаях), був навчателем у колегіумі, що відкрився при монастирі, пробував у Київі, де

відвідував монастирі та церкви. Взагалі, він мав багато зв'язків з духівництвом; з ним його

з'єднувала освіта й релігійна традиція, з-під ферули якої він не міг зовсім визволитися; з

ним зв'язувало життя серед нього; він мав багато друзів і прихильників, яких щиро поважав

за їх гарну освіту та знайомство з духовною філософсько-теологічною літературою, яку він

сам ретельно досліджував. Цілком природно, таким чином, що з почуття терпимости та

обережности він мусив на практиці зважати на їхнє ортодоксальне та обрядове православіє.

Він бажав їх піднес-

107

ти на горню височінь від християнської догматики та обрядовос-ти, але робив це

обережно, щоби не відсахнути їх від себе й тим не позбутися можливості впливати на них

Про смерть Г. С Сковороди є цікаві спомини Ізм. Ів. Срезнев-ськогсх "В селі в

дідича К-го (Ковалевського) невеличка кімнатка, вікнами в садок, окрема, привітна була

його останнім мешканням. Між инпіим, він бував у ній дуже нечасто: звичайно або

розмовляв з господарем, також старою людиною, доброю, благочестивою, або ходив по

садку й по полю. Сковорода до смерти любив життя на самоті та серед близьких, Був

чудовий день. До дідича прибуло багато сусідів погуляти та побенкетувати. Також звичаєм

зробилося послухати Сковороду. Його всі любили слухати. За обідом Сковорода був

незвичайно веселий та балакучий, навіть жартував, розповідав про своє минуле, про свої

блукання, про скрутні часи свого життя. Пообідавши, встали зачаровані його

красномовністю. Сковорода непомітно пішов з хати. Довго ходив він по нерівних доріжках,

зривав плоди й роздавав їх хлопчикам-робітникам; проминув день. Надвечір господар сам

пішов шукати Сковороду і знайшов його під гіллястою липою Сонце вже заходило, останнє

проміння його пробивалося через густе листя. Сковорода з заступом у руці копав яму -

вузьку, довгу домовину.

- Що це, друже Григорію, що це ти робиш? - спитав господар, наблизившись до

старого.

- Час, друже, кінчати блукання, - відповів Сковорода, - бо й так усе волосся злетіло

з бідної голови. Час дати спокій.

- Та, брате, дурниці Годі жартувати! Ходім!

- Іду, але я прохатиму тебе раніше, мій добродію, хай тут буде моя остання могила...

І пішли до хати. Сковорода недовго в ній залишався. Він пішов у кімнатку,

перемінив білизну, помолився Богу і поклавши в голови зшитки своїх творів та сіру свитку,

ліг, зложивши навхрест руки. Довго його чекали на вечерю Сковорода не з'явився Другого

дня вранці до чаю також, до обіду також. Це здивувало господаря й він вирішив війти до

його кімнати, щоби розбудити його, але Сковорода лежав вже холодний, закостенілий"

(Утрен. Звезла, 1833). Зять власника Іванівки, де помер 108

Сковорода, Н. С Мягкий, подав Г. П Данилевському у відповідь на його запит до

нього в 1856 році ще такі відомості про могилу Г. С Сковороди в Паніванівці: "Поховано

55

його було в Іванівці, на високому березі ставка коло гаю, на улюбленому своєму місці, де

удосвіта грав він на своїй заповідній флейті По 20 роках тіло було перенесено відтіля й

поховано в садку священика коло пам'ятника господарів, завдяки щирості одного з його

учнів, що прибув після смерти його з Петербурга (М. І Ковалинського) і видав потім його

портрет. Від тестя його маєтність перейшла до його сина П. А. Ковалевського, від нього ж

до А. К. Кузина; тепер (1856 рік) належить малолітній дочці останнього. З часом ім'я

Сковороди було в Іванівці майже зовсім забуте і до могили не

було ніякої пошани. Від цього, на думку тутешніх мешканців, траплялися часто

незрозумілі пригоди й по більшості з родинами тих, до кого переходив садок з могилою

філософа. Далі йде оповідання про ці пригоди. Напевно, це були легенди, творені народом.

Один з власників садка обложив могилу дерниною, а поблизу влаштував свою пасіку, -

місце шановане у нас здавна - це була ознака пошани до пам'яті Сковороди. Коли Іванівка

належала П А. Ковалевському, одна юродива сказала жінці Ковалевського: "У тебе, пані-

матко, в маєтності є скарб" - це, може, був натяк на могилу Сковороди. Але слова її

зрозуміли достотно: почали шукати скарб, але що не робили, а все даремно, нічого не

знайшли. Не справдилися й надії Вас Наз. Каразина, що новий власник Іванівки,

харківський громадянин Кузин, поставить над могилою Сковороди пам'ятник- він не

додержав своєї обіцянки про це, що дав Каразину, який, щоби вплинути на нього в цьому

напрямку, в листі до видавця "Молодика" і А. Бецького в 1843 році заявив про це обіцяння

Кузина й назвав його "рідким громадянином і людиною добра громадського". Невеличкий

пам'ятник над могилою Сковороди поставив, і тільки 1847 року, новий власник Іванівки

Жилинський. 1883 року могила, як і раніше була в садку священика, що мешкав у

будинкові, подарованому Жилинським поруч з маєтком його. Огорожа з дерева навкруги

майже погнила; коло могили не було ні хреста, ні огорожи, не кажучи вже про пам'ятник;

була одна тільки мармурова плита з іменем

109

Сковороди, роком народження й смерти, з його власною філософською епітафією.

Про цей прикрий стан могили писав міщанин м. Валок і вихованець сільської школи фока

Васильович Кремина П. С Єфіменкові Ось його щирий лист, що вказує на любов та пошану

до Г. С Сковороди і що ясно свідчить, що пам'ять про нього не вмерла серед народу. "Цю

мою звістку надсилаю Вам на розгляд як людині що збирає, цінує і зберігає } все місцеве,

коштовне в нашій губернії; прийміть його та вислухайте, як голос з нижчого стану, до якого

я належу. Надсилаючи його вам, сподіваюсь, що ви, яко правдивий суддя науки, на випадок,

коли моє повідомлення є недоцільне, від щирого серця пробачите мені за те, що я турбую

вас Я, під час служби конторщиком в маєтку Гебенштрейт в с Кленовому Богодухівського

повіту, по знайомству їздив до сільського священика села Паніванівки, Харківського повіту,

що знаходиться в 4 верстах від села Кленового і від станції "Максимівки" залізниці на 10

верстов.

Священик мешкає в будинкові, подарованому разом з садибою дідичем

Жилинським, поруч з маєтком останнього. В садку священика я одного разу блукаючи

натрапив на могилу, про яку ніхто ніколи в Паніванівці не згадував. Навкруги могили нема

нічого видатного, щоб звернуло увагу подорожнього; тільки ще здалека помітно було на

могилі камінь в сяйві сонця, що й звернуло на нього мою увагу. Зацікавившись, наблизився

я й прочитав такі слова: "Григорій Савич (рік народження та смерти, але я запам'ятав це),

світ мене ловив, але не спіймав". Надана цій людині назва "філософа нашої любої України",

напевно, з дня його смерти й до цього часу не забулась, рівно як і його ім'я, але задля

наочних спогадів нащадкам про Г. С, по місцю, де навіки спочили його тлінні останки,

ледве чи придатна злиденна обстанова могили Г. С Сковороди, яку я побачив. Хіба він,

філософ, випрацював собі на могилу одного каменя? Коли б не було цього каменя, могилу

треба вважати стертою з лиця землі - доля закинутих в глушину задля вічного пробування в

спокої. Не дивно те, що за 90 років зо дня смерти Г. С його могли забути сучасні люди -

обставини місцеві могли змінитися не до пам'ятників, або спогадів; але - кому личить

56

турбуватися за 110 своїх робітників, як не науці, якої прихильником він був? Свою думку

беру назад тільки тоді, коли можливо Сковорода сам заповідав себе поховати без

пам'ятників, залишивши по собі один нерукотворний пам'ятник, - чого я не знаю, не

читавши історії про життя Г. С

Тоді ж в Комітеті було висловлено одностайне побажання про відкриття підписки

для того, щоб оздобити могилу Сковороди, але цієї думки, на жаль, не було зреалізовано.

1888 р. я відвідав цю забуту могилу Г. С Сковороди, по сусідству з якою пишається

пам'ятник над могилою друзів Сковороди - Ковалев-ських, і побачивши в якому сумному

стані вона, запропонував Харківському історико-філологічному товариству потурбуватися,

щоби прибрати могилу як слід. Товариство виконало цю працю й замінило стару дерев'яну

огорожу міцною залізною. Але з того часу знов промайнуло 30 рокіа Тепер, після революції,

з нагоди 200-річчя зо дня його народження, паніванівські селяни по своїй ініціятиві

вшанували як слід могилу і його пам'ять. На місті народження його в Чорнухах на

Полтавщині, в повітовому місці Лохвиці поставлені йому гарні пам'ятники тамошніми

виконкомами. Зважаючи на загальнонаціональне значіння його для України, потрібно також

було б поставити пам'ятник Сковороді в Харкові, центрі УРСР і Слобідської України, де

переважно відбулась його філософсько-літературна діяльність, міцно зв'язана з його живим

словом, що закликало до морального внутрішнього відродження всі верстви тодішнього

суспільства, особливо селянство. Нам відомо далі, що й уряд РСФСР зробив постанову про

збудування пам'ятника йому в Москві, шануючи пам'ять українського філософа, що був

разом з тим, по признанню істориків російської філософії, і першим самостійним росій-

ським філософом; і він там поставлений!

Нам залишається ще вказати й на деякі речі, що мають меморіяльне значіння щодо

особи Г. С Сковороди. Багато з них, на жаль, загинуло. Але у Харкові відчинено тепер

Слобідсько-Український музей імени Гр. Сковороди; там треба було налагодити й

меморіальний відділ його імени, зосередивши все про його особу та діяльність: насамперед

тут треба б мати збірку всіх рукописів його творів, що переховуються зараз в Москві в

111

Румянцівському музеї - автографи, реєстри - всі друковані видання, всю друковану

літературу про нього, всі його портрети, малюнки та фотографії з усього того, що так чи

інакше стосується до нього (його друзів, місцевостей тощо) і, нарешті, розшукати й

зосередити там всі меморіяльні речі, зв'язані з його іменем. У Гр. Сав. Сковороди не було

нерухомої власності, а рухомої було дуже небагато й це - його улюблені музичні струменти,

на яких він сам грав: сопілка, флейта (флетверса), бандура (або кобза) та гуслі; флейт у

нього могло бути кілька (він їх одержав в подарунок від М. Ь Ковалинського); його свитка

та жупан, в якому його намальовано на портреті; його печатки (їх було кілька, одна

репродуктована в моєму виданні за малюнком С І. Васильківського); патериця, яка за

переказами йому належала, переховується тепер у музеї його в Харкові, але викликає у мене

сумнів; його торбина - малюнок та опис її були зроблені авторові статті про Сковороду,

Хіждеу (1835 р.), магистром Київської Духовної академії Симоном Рудзинським, у батька

якого зберегалася вона; його верцадло, взяте після смерти його з Скринницької пустелі, де

часто мешкав Сковорода, в церкву с. Гусинці; і, нарешті, його книгозбірня, до якої він

звертається в одному з своїх віршів з такими словами: "О бібліотеко, ти моя ізбранна, о

немногим книги чтоми", і особливо його улюблена книга книг - Біблія, що була ґрунтовним

джерелом для його релігійно-філософських думок. Де все це тепер? Чи щезло без сліду,

згинуло, чи де переховується? Гей, хто в лісі - озовися! гей, хто в полі - відкликнися!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Погляди на особу Сковороди

Погляди сучасників - М. І Ковалинського, Масловича, Гесс де Кальве і Вернета. Характеристика

Сковороди у Снєгірьова, Ізм. Ів. Срезневського, Хіждеу, Г. П Данилевського, М. Ф. Сумцова, С Я. Єфіменко, П

Г. Житецького, Вол. Ерна; критичні спостереження про книжку Ерна М. Ф. Сумцова та їх критика.

57

Сковорода, з його своєрідністю й суворою красою, робив велике вражіння на всіх,

хто писав про нього, починаючи від його сучасників та кінчаючи сучасними нам

письменниками. Першим, хто виявив високе значіння його духовної натури, був його

приятель і учень - М. І. Ковалинський Підставою до життєпису Сковороди ми поклали

життєпис його, написаний Ковалинським, та познайомилися, таким чином, з характеристи-

кою Сковороди, що її подав М. І Ковалинський. її додержувався я у всій цілокупності, ба

навіть у деталях, а квінтесенцією її є епітафія, що склав він до надгробку Г. С Сковороди.

До життєпису Сковороди додав Ковалинський також характеристику його особистої вдачі, і

ця характеристика цілком правдива та глибока. Спромоглася на неї лише людина, що перед

нею завше були розкриті душа й серце Сковороди, що краще від усіх знала його світогляд та

не лише зверхнє, але й внутрішнє життя. Сам Сковорода встановив різницю поміж життям

та "жизнію" діяча, розуміючи під першим виразом зверхні події його життя, а під другим -

його душевне життя. Такий, властиво, опис життя Сковороди й подав нам М. І

Ковалинський, а крім того М. І. Ковалинський був не тільки учнем Сковороди, але і його

найближчим приятелем, рівноправним послідовником, що зміг у

113

повній мірі оцінити, навіть при світлі європейської науки та філософії всю глибиню

та оригінальність його науки, що органічно сполучена була з його особою. Таким чином

життєпис Сковороди, складений М. І Ковалинським, стоїть далеко вище нарисів його життя

та творів, складених тими хто випадково стрічався зі Сковородою та залишив про нього свої

спогади, бо Ковалинський однаково правильно та глибоко міг зрозуміти й оцінити його

особу та його твори. Таких сучасників Сковороди - мемуаристів, властиво, було троє:

Маслович, Гесс де Кальве та Вернет.

Харківський віршописець В. Маслович випустив р.1816 у Харкові книжечку про

байку та байкарів у різних народів. Це - поширений виклад його .іершої лекції, прочитаної у

Харківськім університеті з нагоди докторського іспиту його. Тамечки він присвятив

Сковороді такі-от сторінки; "Сковорода - стоїк, філософ, або харківський Діоген, у жоднім

часописові не уславлений, але все ж поважатиметься тими, що шанують добродійне та

тверезе життя людей. Його розмови завжди майже були на взір притч і становили собою

приємну навчальну науку. Сковорода мав друзів, вони хотіли дарувати йому щось, але

зрідка траплялося кому здійснити своє бажання. Сковорода приймав деколи подарунки від

приятелів, щоб ту ж мить віддати убогим. Стоїк нічого не потребує. Розум його мав певний

дотеп. Він досить залишив віршованих творів. Але тяжко відшукати їх. Не позбавлена

вартости відома пісня йога. "Всякому городу...", що співають тутешні сліпці, завжди певні

того, що їм заплатять за неї. Але ця пісня зіпсована ними без жодного милосердя. Така доля

усіх переказів". Далі Маслович наводить вірші Ковалинсько-го до портрета Сковороди,

додаючи при цьому, що Сковорода гідний кращих, зрозуміліших віршів. Це є ледве чи не

перший відгук харківця про Сковороду. Маслович перший зрівняв Сковороду з Діогеном.

Цікава його оцінка розмов Г. С Сковороди. Не зовсім точним є його повідомлення про

подарунки, що нібито їх негайно він роздавав убогим. "Стоїк нічого не потребує" - це

очевидне літературне побільшення. Про дотеп розуму Сковороди, навпаки, - очевидне

поменшення. Цікавим є свідоцтво, що вже тоді кобзарі виспівували пісню Сковороди

"Всякому 114 городу" і вже тоді, бувши зіпсованою, юна дуже подобалася слухачам

Нарешті, найцікавіше та найхарактерніше те, що В. Маслович у своїй розвідці про байкарів

всіх народів, зовсім не згадує про харківські байки Сковороди, очевидно, не знаючи навіть

про їхнє існування.

Ми наводили деякі відомості про життя Сковороди зі статті Гесс де Кальве,

надрукованій 1817 року, тобто всього 23 роки після смерти його. Сам Гесс де Кальве

надрукував 1812 року невеличку книжечку та одержав після оборони цієї дисертації ступінь

доктора філософії.

58

Але його спогади про Сковороду мало чого додають до життєпису, складеного М. І.

Ковалинським, йому запевне невідомого; тут є й фактичні помилки, а головне - цим

спогадам шкодить літературна манера того часу, самого початку XIX ст. - це нахил до

риторики й заміна точних фактичних даних в разі відсутности їх у автора, авторськими

припущеннями, подаваними за дійсність. Ми вже наводили зразки цього у Гесс де Кальве.

Те ж відбивається й у характеристиці, що дає Гесс де Кальве Сковороді. "Сковорода ніколи

не знав, - каже Гесс де Кальве, - ані хвороби, ані нужди, ані чужої помочи". Але ми знаємо,

що в дійсності Сковорода слабував, і навіть двічі, а може й більше: нам відомо, що у нього

иноді не вистачало необхідного і що він завжди майже користувався поміччю від приятелів.

Також неточні його відомості, що про горілку знав він лише з назви. Гесс де Кальве

відносить Сковороду до стоїків та циніків, з тою лише відміною від Діогена, що йому не

траплялося зі свічкою шукати гарних людей. Сковорода, на думку Гесс де Кальве, мав нахил

до містики (це було його хибою): його мрії нібито заводили його часто-густо до стану

несамовитости та робили почасти суєвіром; але він ховався зі своїми мріями й ніколи не

виказувався з містичними думками. Але що ж це за дивовижна містика, що Сковорода

ніколи її не проявляв?! Що ж до суєвір'я - так ми гаразд знаємо, яким ворогом суєвір'я та

борцем проти нього все своє життя був Сковорода. Гідні уваги приконечні рядки Гесс де

Кальве про Сковороду: "Тверезість, чоловіколюб-ство й покірність долі та власній Мінерві,

тобто розумові, були відзначними рисами всіх його вчинків. Він умер спокійно, без

115

помочи лікарів і з надією на майбутнє; всі хто знав, шкодували за його втратою.

Проста мурігова могила вкриває його кістки, але вона викликає більше поваги, ніж инший

величезний пам'ятник. Він писав багато й вірші його зробилися народніми піснями; твори

його переховуються у різних осіб і між ними є гарні поезії1.

На Гесс де Кальве, як помічаємо, відбився вплив статті В. Масловича. У статті Ів.

Вернета (швейцарця-українця, як його називали сучасники) є характеристика особи

Сковороди тим більш для нас цікава, що вона належить досить відомому тоді педагогові-

гувернерові, журналістові-публіцистові, що не зважаючи на своє чужоземне походження,

став популярним письменником на Харківщині3. Слід, одначе, зауважити, що Вернет

ображений був на Сковороду за те, що той назвав його "мужчиною з бабським розумом та

дамським секретарем". Мало напевне значіння й те, що Сковороді дуже подобалися німці;

"ця виключна прихильність, - завважає сам Вернет, - була причиною моєї з ним суперечки й

незгоди, під час першого з ним побачення; вона позбавила мене можливості познайомитися

з ним ближче, хоч як того я бажав". Хоча сам Вернет висловлюється, що він був навіть

вдячним Сковороді за ці епітети, але цьому ледве чи можна повірити. Отже, тим більшу

вагу має при таких обставинах взагалі позитивна відозва Вернета про Сковороду. "Він, -

пише Вернет, - був муж мудрий та вчений, але вередливість, занадте самолюбство, що не

терпить жодного суперечення, сліпа покора, якої вимагав він від тих, хто слухав його,

затьмарювали сяйво його хисту та зменшували користь, якої суспільство могло сподіватися

від його здібностей. Він був необробленим коштовним каменем, що потребує руки вмілого

майстра. Йому слід було б, за порадою Платона, що відносив слова свої до Ксенократа,

частіше приносити жертву граціям. Справді, у небіжчика Сковороди не вистачало ані

узглядення до чужих думок, ані терпіння, що так потрібно для винайдення істини та при

освіті молоді

Смак його не був очищений, як це помітно з його творів Він був запальчастий та

пристрасний, занадто піддавався силі перших вражінь, переходив від одної надмірности до

иншої; він любив та ненавидів без достатньої причини, а істина в його устах, не прикрита

приємною заслоною лагідности, вибачливос-ти та ласкавости, ображала того, до кого була

звернена та не досягала ніколи мети, поставленої вчителем. Я не знаю, як він встиг

запобігти у своїх учнів такої любови до себе. Може страхом, пересудом та силою звички? О,

чи немає пак таємної причини, від мене захованої? Бо безкорисливість та цілковите

віддалення Сковороди від багатства не зробилося, оскільки мені відомо, спадщиною

59

жодного з панегіристів цього безсеребреника... Але однаково помиляються як ті, хто не

віддає належної справедливости здібностям та знанням Сковороди, так і ті, хто порівнює

його иноді з Ж. Ж. Руссо, першим прозаїком цього століття: можна порівнювати їх хіба

тільки у дивовижному та дикому пожитті, у безкорисливості, та в певного роду наріканнях

та мізантропії. Правдивіше Сковорода займає місце поміж Діогеном та Кратесом (він своїми

вчинками та вдачею міг би відігравати у Греції блискучу ролю в часи Синопського чудака).

Діоген зі всіх грецьких народів одним-одних спартанців вважав лише за людей; Сковорода

переважно любив українців та німців. Я був тоді ще молодий, але вже міг помітити, що

слава частенько підлягає затемненню, коли трапиться узнати ближче самий предмет.

Зрештою, я шаную пам'ять Сковороди, благоговію перед його чесністю та безкорисливістю;

я не перестану величати похвалами його щирість та замилування до природи. Я шаную

Сковороду та почуваю у себе нахил наслідувати його в дечому".

Я навів Вернетову характеристику Г. С Сковороди не тому, що наче б вона

встановлювала правдивий погляд на нього, а тому, що Вернет тут був виразником поглядів

певної частини українського громадянства самого початку XIX ст, тої части його, що для неї

він був ватажком та авторитетом, а саме того

117

нового покоління, що виховувалося на європейськім просвітнім письменстві та

стояло посередині між справжніми послідовниками Сковороди, його адептами та

огудниками, що заперечували існування у нього всякого хисту. Сам Вернет був кращим

представником тих вихователів дворянської молоди України, що до її рук попала справа її

освіти та виховання Вихований був він на красних представниках французької літератури,

на зразок, наприклад, Сан ГТєра: йому подобалися остільки ж вибірні та гарнозрозумілі

представники філософії, як Кондільяк і Локк; отже йому - філософові пак, - розуміється, не

могли подобатися остільки важкі для розуміння проза та поезія Сковороди. Якщо життя Ж.

Ж. Руссо йому, що звик до життя по панських палатах у слобідсько-українського

дворянства, здавалося дикунським, - так, звичайно, він не міг зрозуміти та оцінити вбогого

та мандрівного життя Сковороди.

Якщо він пишався назвою "дамського секретаря", що дав йому Сковорода (яке

влучне, дотепне означення!), так знов-таки не міг він зрозуміти Сковороди, що прирік себе

на безшлюб'я. Йому, з його баб'ячим розумом, на гостро-влучне означення Сковороди, тобто

неглибоким, поверховим, що пристосовувався до умов оточення надто великих панів, що

від них він залежав, - не припадав до вподоби мужеський (в значінні - мужний, сміливий,

сильний) розум та рішуча непохитність переконань Сковороди - тривкий характер, що не

допускав жодного компромісу; а все це яскраво позначало його відношення до людей і

відбивалося навіть на енергійнім стилі його творів як прозаїчних, так і поетичних, де було

безліч пронизливих та ущипливих доган, що могли б завдати жаху лагідному Вернетові,

коли б тільки він ознайомився з ними; але зрештою він ледве чи вглиблювався у них, та

найбільше міг лише спозирнути на них поверхово. Отже, зрозуміло тому, що Вернет

порівнює Сковороду з необробленим коштовним каменем, не міркуючи при цьому, що сама

природа утворює необроблений діямант, який навіть у своїм первіснім вигляді ціниться все

ж таки дорожче від багатьох коштовних оброблених каменів. Вернет хотів, щоб Сковорода

викладав свої думки, прикриваючи їх приємними заслонами, не розуміючи, що якби

суворий пустельник послухався до його поради, так перестав би бути самим собою, або як

він іронізував над собою, - "череп'яною, чорною сковородою, що випікала білі млинці".

Вернет остільки далекий від розуміння Сковороди, що називає мандрівне та вбоге життя

його чудернацьким та дикунським, тим часом як тутечки, властиво - у цій згоді навчання та

життя - й виявилася найяскравіш та найвиразніш суцільність вдачі Сковороди. Тут пак

підстави й таємниця його впливів на учнів, що її ніяким способом не міг з'ясувати собі

Вернет, роблячи поперед туманні припущення в цій справі. Вернет може й має рацію

кажучи, що учні Сковороди не зробилися безсеребряниками згідно з заповітом та особис-

тим прикладом самого Сковороди, хоча можливо все ж таки припустити деякий вплив його

60

на пом'якшення надмірностей грошолюбства у його близьких приятелів: зразком таких осіб

може бути, наприклад, Е. Е. Урюпин. Але вплив його на розумову та моральну сферу його

послідовників цим не закінчується.

Проповідь Сковороди про цілковите відмовлення від земних благ, в разі коли б

навіть існувала (в дійсності в такій гострій формі для всіх Г. С Сковорода її не ставив), - не

могла б мати реальних наслідків, бо була утопічною. Отже недаремне Вернет силкувався

переймати Сковороду: вони становили собою протилежні полюси, що ніколи не могли

зійтися один з одним, бо природа зліпила їх з відмінного матеріялу. Ось чому Сковорода

здавався Вернетові лише диваком, що найбільше скидався на циніка Діогена, тим часом як в

дійсності, в своєму мандрівництві, він нагадував не Діогена, а тих перехожих учителів

тогочасної народньої школи, що були характерним з'явищем старого українського життя,

звичаїв та традицій старовинної духовної школи з її мандрівними дяками-вчителями, з

мандрівними семинаристами та академістами. Вернет дивився на себе як на безхатнього

бурлаку на Україні; але велика різниця була поміж ним та Сковородою, і щодо цього - він

так і жив і подорожував з певним комфортом та надбав собі лекціями навіть маленький

капітал, що забезпечував його на старість. Сковорода ж був безсеребряником та бідаком.

Вернет соромився своєї бідности і в житті його було безліч дивацтв та причуд. В одному зі

своїх нарисів він посилається на Сковороду, на його теорію щастя,

119

кажучи, що у нього був один коник із Сковородою і згадує його вираз, що Бог

утворив потрібне та корисне неважким. Але як він вияснював цей вираз? Треба любити тих,

у кого обідаєш. Маєтки, одіж, екіпаж не роблять чоловіка, не треба бути завжди епіку-

рейцем. Дві або три страви та трохи атицької соли - і не буде нестравлення в шлунку.

Спокій духу та задоволеність з себе - ось істинний камінь його філософії. Як далеко це

умірковане задоволення з себе від Сковородиного відкидання життьових вигод! Та все ж

Вернет був найсуворішим, хоча й занадто суб'єктивним суддею Сковороди з усіх його

сучасників Отже, ми докладно спинилися над його присудами не так з огляду на їх вагу, як

тому, щоб познайомити читачів з представником неприхильного погляду на Сковороду.

Пізніші письменники, даючи характеристику Сковороди, писали про нього вже не

на підставі власних вражінь, а на підставі головним чином друкованих даних та почасти

усних повідомлень. Такий був Снєгірьов, що надрукував 1823 року перший науковий

життєпис Сковороди, переважно на підставі праць М. І Ковалинського, Гесс де Кальве та

Вернета, а також усних повідомлень двох осіб, що самі знали Сковороду; проте це останнє

джерело ні в чому помітно у Снєгірьова не виявилося. Снєгірьов зазначає у Сковороди такі-

от риси характеру: щиросердя, рішучість, безкористя, добрість, чесність, любов до природи,

незалежність, відвертість, привередність, нетерпеливість, - особливо ж привередність або

упертість; вказуючи на них, Снєгірьов повторює слова Вернета. Загальний присуд

Снєгірьова про Сковороду такий: "Він жив більше для инших, ніж для себе, казав правду

людям не вагаючись і вмер, не жалкуючи за мандрівницьким життям своїм, протягом якого

був не більше, як учнем-учителем, півчим та пастухом, але завжди мудрецем, що пильнує

стояти обставинами своїми, твердо додержуватися наміченого ним собі правила не

скорятися загальному поглядові, коли він оддаляє нас од істини та доброчину".

1833 року в Харківському збірнику "Утренняя Звезда" з'явилися "Уривки з записок

про старця Григорія, українського філософа" славнозвісного пізніше славіста Ізм. Ів.

Срезневського (ст. 67-92), написані головним чином на підставі живих тоді ще 120

переказів та розповідань осіб, що знали Сковороду, - Ковалин-ським Срезневський

не користувався. Сковороду Срезневський вважає за людину з розумом, пригніченим

містицизмом, повсякчасно похмуру, повсякчасно самотну, своєвдачливу, себелюбну,

гордовиту - необхідна ознака суперечливого розуму. З натури Сковорода, на його думку, був

добрим, але як виріс він цілковитим сиротою, мимоволі привик до самоти, підпав під

кормигу меланхолії, - серце його згубило чутливість і так з'явилося у нього це холодне

почуття відчужености від людей та світу. Розум Сковороди йшов тим же шляхом: спочатку

61

бадьорий, жвавий, він поволі важчав, робився вередливим, незалежнішим, здичавів чимраз

більше й, нарешті, пірнув у похмуру безодню містицизму, запозиченого ним у Німеччині, де

були такі дужі на ті часи квієтисти. Відлюдність Сковороди пояснювалася не зневагою його

до людей - він бажав добра людськості, - але острахом перед ними. Иншою рисою

характеру є його дух сатиризму. Сковорода скрізь знаходив, або краще сказати силкувався

знайти поганий бік, і це саме завжди принижувало його високе змагання до загальної

хористи. Отже, причиною цього було його життя, що було низкою злидувань та утискіа Ось

чому він додержувався такого ж погляду, як Руссо, тобто дивився на все песимістично. На

доказ цього ствердження автор наводить місце з творів Сковороди, де той каже про своє

життя. Що таке життя? То сон турка, сп'янілого від опіуму, сон страшний - і голова болить

від нього й серце стогне "Що таке життя? То мандрівка". Доля була для Сковороди мачухою;

ось звідки випливають його безтурботна байдужність споглядача, незалежність подуму,

чудернацька химерність учинків, постійне бажання вчитися та подорожувати, подорожувати

й учитися.

Ось яку ще Другу характеристику дає Сковороді Ізм Ів. Срезневський:

"В своих сочинениях, в своих письмах и беседах, в притчах народу, Сковорода

искал одного, стремился к одному - вис казать свою душу - не более. Думи, взлелеянньїе

целою жизнью в уме его, сознанньїе со всем фанатизмом самоубежде-ния, глубохо

уверованньїе, как правила им извлеченньїе из долголетних, нередко жестоких испьгганий, -

они были для

121

него не думы холодного размышления, но думы - чувства, которыми дышало его

сердце; долго таимые и тем более глубокие, они тяготили его душу - свою мрачную

темницу, томились в неволе, рвались на волю, - и Сковорода - то принимался за перо

писателя, то со всем простодушием дитяти забывался в беседе с приятелями изустной и

письменной, то еще с большим простодушием возвышал свой голос среди толпы народа,

высказывал себя своеобычливо, странно, причудливо, непонятно для обыкновенного

смысла, и хотя редко был понят, но всегда увлекал своим красноречием неподдельным,

искренним, пламенным.

С увлекал своим красноречием, но не образом жизни и причудами. С скоро узнал

это, и с одной стороны старался, искал случая увлекать, писал много, говорил часто; с

другой стороны, хоть и не думал по строптивости нрава переменить образ жизни, бросить

причуды, с которыми свыкся, но желал оправдать себя, защитить от наветов людей,

судивших о нем по одной его внешности, и, защищая себя, иногда желал заставлять

подражать себе: вот отчего он мог показаться иным чем-то вроде учителя народного. "Да,

да, - он был народный учитель" - говорили: "он носил мужицкую свиту, он собирал вокруг

себя толпы простолюдинов и рассказывал им поучения".

Но проникали ли в душу толпы его поучения, имели ли они на нее какое-нибудь

влияние, на ее понятие о добре и зле, об истине и лжи, на ее нравственность? Об этом не

думали, не думали, что ответ на такой вопрос не может быть отрицательный".

На мою думку, цей погляд цілком хибний, а причиною того було те, що

Срезневський мав замало документальних відомостей про Сковороду - він, як ми бачили, не

мав навіть у своїх руках такого єдиного, основного джерела виключної цінности, як

життєпис Сковороди, написаний Ковалинським, а спирався головним чином на оповідання

старих людей, що знали Сковороду, та на перекази про нього. А ще треба зауважити, що

видавець "Запорізької Старини" занадто тоді покладався на вірогідність народніх переказів:

підліг впливові тодішнього літе-122 ратурного напрямку, коли вважалося можливим до

історичних сюжетів додавати художньої вигадки, та й у всякому разі сам зробився жертвою

довір'я до пам'яток народньої творчости, про що ніколи потім не згадував, коли так дуже

озброїв себе історичною критикою. І ми можемо лише пожалкувати, що в ці достиглі роки

наукової критичної праці, він ніколи не повертався до творів свого молодшого віку - до

харківської доби своєї наукової діяльности та зосібна до своїх розвідок про Сковороду.

62

Таким чином, цей обов'язок критичного розбору поглядів молодечого віку Срезневського

повинен виконати я. Де ж те холодне цурання у Сковороди людей та світу, що ними наділяє

його Ізм. Ів. Срезневський? Справді, Сковорода цурався товариства невідомих йому осіб, а

надто таких, що запобігали знайомства з ним лише з порожньої цікавости та марних

гонорів, без внутрішнього зацікавлення його духовною особою, а так, щоб потім сказати: я

балакав з самим Сковородою. Він соромився у великім товаристві таких людей, уникав

його, він почував себе там ніяково; опинившись випадково в такому зібранні, що иноді

влаштовували його прихильники з добрим наміром, на пошану Сковороді, щоб показати

його світові, - він просто тікав звідти й тим, звичайно, закріпляв за собою назву дивака та

мізантропа. Він ніяковів перед чужими невідомими йому особами, що настирливо та

безцеремонно нав'язувалися на знайомство з ним, і в таких випадках ладен був покинути

навіть товариство приятелів, де знаходив таких осіб. Але він любив приятельські

товариства, шукав їх, очевидно, утворював їх, притягаючи їх своєю виключною натурою, та

мав силу друзів поміж людей різного достатку і стану: й поміж духівництва, й поміж

дворянства, й поміж міських обивателів по різних кутках України. Що ж до простого

народу, не інтелігентства, так його ніколи він не цурався й з охотою починав балачку навіть

з незнайомими йому людьми простого стану. Серце його не тільки не зачерствіло з часом, а

навпаки завше горіло любов'ю до ближнього. Розум Сковороди також не дичавів і не

поринав поволі у безодню містицизму. Його розум з часом щораз поглиблювався у

філософію; отже, з Г. С Сковороди виховувався

123

той мудрець, той блаженний муж, що завжди розмишляє над основними питаннями

буття Отже, недурно приспівом свого відомого сатиричного віршу, призначеного висміяти

гонитву за життьовими марними благами, він вибрав вираз: "а мені одна тільки в світі дума,

- як би прожити (умерти) мені не без ума". Сковорода повсякчасно розмишляв в однім

напрямку над утворенням філософії та повсякчасно мав ті ж самі ознаки і лише протягом

часу він глибшав та сміливішав у запереченні загальновизнаних положень догматики та

обрядовости. Ніколи, на наш погляд, розум Сковороди не був жартівливим. Навіть у

сатиричних його творах загальноприступного характеру, прибраних у віршовану форму, де

могла б легше виявитися ця жартівливість, годі її помітити; навпаки, за підставу кожної з

його пісень божественного саду, байок та поезій у тому складі, й найбільше сатиричної

"Всякому городу" покладено поважну ноту морали, та у всіх них додержано також

відповідної, далекої від якої-будь жартівливости форми; більшість з них пронизано духом

жалю та туги, а часом і суворого аскетизму. Але не можна також погодитися з тим, ніби

Сковорода скрізь силкувався знайти темний бік, та що ніби приборкувало його змагання до

загального добра. Справді, в однім відношенні можна назвати його песимістом, це в його

поглядах на тлінне живло всесвіту, що за ним він не визнає жодної внутрішньої цінности.

Але поруч з цим він визнає і позитивне живло, протиставляючи його живлові

тлінному. Це позитивне живло також розлите всюди, воно не тільки в Бозі, але й у малім

світі - людині й символічнім світі - Біблії. Таким чином, Сковорода визнанням і позитивного

ідеалу життя є великим оптимістом у своїй вірі в можливість його здійснення. І цим

ідеалом, палким покликом до щастя, до цього царства Божого на землі пронизано всі його

твори й листи. Після цього робиться зрозумілим дуалізм Сковороди, - що зводився одначе

до монізму - глибоко негативне ставлення до деяких з'явищ життя й палке позитивне

відношення й шукання того, що наближало людськість до ідеалу, який він проповідував; тут

були і всесвітній жаль за людськість і всесвітні радощі за можливе й навіть неважке для

всієї людськости щастя. Зрозуміло з цього, що при таких умовах, Сковорода був і 124

сатириком - він не міг не торкатися негативних явищ життя, змальовував їх дуже яскраво,

вкладаючи в це змалювання всю силу свого уявлення і всю яскравість і виразність свого

стилю, що підносився тоді до істинного пафосу й екстазу, це з боку могло здаватися чимсь

містичним і навіть несамовитим. Але гаразд придивляючися до його сатири, до його доган,

ми помічаємо, що ця сатира, ці догани мають універсальний, загальнолюдський характер;

63

реальних образів - у змалюванні хиб сучасного йому українського громадянства - у нього не

дуже багато. Про хиби він трактує, головним чином, з абстрактно-філософського погляду,

підводячи під них розуміння тлінного, тобто турботу за життьовими вигодами взагалі, а не

приточуючи до якогось певного моменту, до тої чи иншої місцевости й до того чи иншого

народу, класу чи стану. Хоч иноді бувало, як ми бачили, й навпаки. Таким чином, сатириком,

обличителем у вузькім значінні цього слова, сучасного йому українського громадянства

його назвати не можна, хоча місцеве українське життя тої переходової доби, в часи якої

йому припало жити та проповідувати, давало щодо цього великий матеріял: досить

пригадати, що це була темна, сіра, переходова доба в політичному та соціяльному житті

краю, з пануванням особистих, егоїстичних, а не класових селянських та громадянських

інтересів. Сковорода бачив усе це, відчував, розумів; отже напевне, це ще більше зміцняло

його в негативнім відношенні й боротьбі проти тих життьових благ, що були імпульсом,

принадою й головною метою щасливого життя для всього сучасного йому громадянства. Не

можна також визнати й того пояснення, що дає Ізм. їв. Срезневський про песимізм

Сковороди: цей песимізм, на його думку, викликаний був важкими умовами особистого

життя Сковороди, бо нібито становило собою збіговище злидування та утисків. Але в

дійсності життя Сковороди, як нам відомо, склалося не так сумно, навпаки, навіть можна

сказати, що воно зглядно кажучи, а надто в молодечі літа його, коли формувався його

характер і він намічав свій життьовий шлях, - було повним несподівано щасливих випадків.

Адже дійсно, Сковорода народився в простій козацького стану сільській сім'ї, отже, за

125

звичайних умов мусив був зробитися також козаком, ходити походами й бути

постільки грамотним, щоб читати церковні книги. Але виявилося, що він мав чудовий голос

і його взято до придворних півчих. А нам відомо, як гарно жилося придворним півчим-

укра'шцям за царювання Єлизавети Петровни, завдяки опікунству та прихильності до своїх

земляків всесильного тоді О. К. Розумовського. Йому розчинилися й двері вищого розсад-

ника наук - Київської академії. Г. С Сковорода міг би, скінчивши науку в Академії,

висвятитися в ченці й досягти найвищих ступенів у церковній ієрархії, але він визнав за

краще поїхати за кордон в скромній ролі церковника, бо туди притягала його незаспокоєна

жага знання, а щасливий випадок поміг йому здійснити цю мрію, - знов, пак, на його долю

припало те, про що ледве чи міг мріяти скромний сільський хлопець з села Чорнухи

Зауважують, може, що люди були несправедливі до нього, що він не міг знайти собі тихого

притулку, що він мусив був кінець-кінцем зректися службової діяльности? Але не слід

забувати, що цих посад він сам не шукав, і брав їх після великих упрохувань приятелів та

начальства, а залишав їх все ж, головним чином, з любови до цілковитої свободи, і що йому

роблено чимало корисливих щодо вигод запрохань, від яких він самохіть одмовлявся. Ізм.

Ів. Срезневський наводить уривки з міркувань Сковороди, де він нібито змальовує своє

безпорадне життя. Але в дійсності там іде розмова про людське життя взагалі, нікчемне й

скороминуще з погляду вічности. Що таке життя, питається він, тобто, життя взагалі, а не

його особисте, - й одповідає: то сон турка, сп'янілого від опіуму. Починаючи переглядати

поодинокі спостереження Ізм. Ів. Срезневського, ми можемо звернути увагу на його

непорозуміння з приводу того, що Сковорода кохався в музиці: вдивовижку мені, як

Сковорода - містик, та ще такий холодний, суворий містик - міг кохатися у музиці; а тим

часом музика була його єдиною втіхою; або може це є звичка дитинства, запитує Ізм Ів.

Срезневський. Сковороді дійсно була мила музика; він був не тільки співцем та музикою,

але сам компонував музичні твори, та він не був таким суворим містиком, яким зображує

його Ізм. Ів. Срезневський - тут-от розгадка його 126

загадки, а не в гіпотезі про звичку дитинства, що не будучи чимось иншим, як

звичкою, а не нахилом та глибокою вимогою натури, не заховалася б аж до могили, а тим

більше не зміцнялася й не розвивалася б із протягом часу. Характерне оповідання Ізм. Ів.

Срезневського змальовує несміливість Сковороди і ще більш важливий опис його смерти,

наведений у першому розділі Такий зміст статті Ізм. Ів. Срезневського, що становить собою

64

в багатьох випадках безпосереднє джерело. Що ж до його поглядів, так хоча більшости з

них я не поділяю, але автор заслуговує на належну подяку за те, що він у свій час так багато

поклав праці над з'ясуванням особистої вдачі й над оцінкою його творів (цієї останньої я тут

не торкався); Ізм Ів. Срезневському належить ще поа "Майор"29, де оповідається про один

цікавий випадок з життя Сковороди - нездійснений намір одружитися. В однім з

валківських хуторів проживав убогий одставний майор з вродливою дочкою Оленою, яка

закохалася в мандрівного філософа Григорія, що виховував її в правилах побожности й

порядности. Гр. Савич зовсім споріднився з батьком та донею, батько, знаючи їх обопільну

прихильність, захотів з'єднати їх шлюбом Але Григорій Савич, хоча був закоханий у

дівчину, зник перед самим шлюбом, а вона вийшла заміж за иншого. Я гадаю, що цей епізод

ледве чи мав реальну підставу (він не в натурі Сковороди, що ніколи не виявляв нахилу до

шлюбного життя). Але оповідання це характерне для самого Ізм. Ів. Срезневського й

сучасного йому слобідсько-українського громадянства 20 років XIX ст. У їхніх поглядах

особа Сковороди прибрала вже очевидно героїчні риси й до неї прив'язувано цілу низку

міфічних оповідань. Ізм Ів. Срезневський, очевидно, обробив одну з таких поширених

приповісток. Але автор, що бажав як учений надати їй більшої ймовірности, завів до тексту

чимало уривків з творів Сковороди (ст. 211, 225, 227, 443-444, 455, 457) та власних приміток

на них. Спочатку повісти подано коротеньку характеристику Сковороди, подібну до тієї, що

в його статті В ній вірно відзначено любов Сковоро-

127

ди, але подано карикатурну характеристику дивацтвам Сковороди.

Великі сподіванки подавала монографія про Сковороду Хіж-деу, але з неї

надрукований був лише перший нарис. Характеристика особи Сковороди зрештою займає

там зглядно мало місця, автор присвячує цей уривок загальному основному розумінню про

Сковороду, виявленому з його власної свідомости30. Але ж і ця характеристика заслуговує на

увагу, яке висловлення сучасника Ізм. Ів. Срезневського: "Не минуло й сорока років, пише

Хіждеу, як на Русі жив чоловік на ймення Григорій Варсава Сковорода; у свиті з відлогою, з

патерицею в руках, з сопілкою за поясом, з Біблією в бесагах на спині, мандрував він по

селах, збирав громади та навчав їх просто старовинним складом; не поступався на шляху

перед дурнем-орендарем; не хилився перед гоноровитим улюбленцем-фаворитом, не

вступав до розмови ні з баламутою, а ні з ученим усезнайком, не залицявся до жіноцтва, не

бенкетував з гультяями; маючи змогу стати у великій шанобі, він жодним способом не

загонився честолюбством, кажучи: "я все - поки нішо; як стану що, так з мене нішо"; і

шанобу (тапіа Ьопогіз), як він казав, що нею явно оточували деякі прихильники з вищого

стану, називав пасткою для своєї душі, що розкошувала повністю самовдоволення; маючи

способи збагатіти, він нічого не бажав, кажучи повсякчасно: "добра людина всюди знайде

собі насущний хліб у людей, і воду дає йому земля задурно, а зайве непотрібно"31.

І про цю людину пішла від прадідівщини слава, хмарою стала поголоска, та в

серцях одних - духовенства, невеличкої частини дворянства викликала пошану до його

строгої моральної вдачі та чистоти морального навчання; инших, до складу яких належать і

учні, запевнила, що він був дуже багатий на самолюбство, та такий убогий на

талановитість, що взявся добути собі слави, промишляючи дивацтвами; третіх - увесь

простий люд України - змусила шанувати його вище земної

людини та з його життя, навчання й смерти утворити вірування, що за яку-небудь

сотню літ зміцніє, досягне й розвинеться на великий епос, на народній міф, де історична

особа перейде у збірне ймення, в ідеальність, як імена Гомера, Езопа, Солона, як дотепно

вияснює Віка Отже, тепер нарід користується з переказів про Сковороду і його пісень та

притч, як зі своєї власности на свою волю, згідно зі своїми поглядами. Отже й тепер кожне

29 "Моск. Наблюдатель", 1830 р, березень-квітень.

30 Телескоп. 1835, XXVI, ст. 1-42,151—17а

31 Лист Г. С Сковороди до Г. Коиського з Бурлука від 5 травня 1783 р. 128

65

розумне словечко, кожна влучна пісня, кожна навчальна казка здається народові

Сковородиною, що у нього перейнято її, затверджено й переказано, як нову. Отже і тепер по

деяких місцях, зосібна ж великим постом, співається Сковородинських псалм, як молитов,

по сільських церквах Двозначне щастя перейти у притчу цілком випало на долю Сковороди,

й це одне може вже підбуджувати цікавість у кожного звернути увагу на цю незвичайну

людину...

"Я не замовчу про його хиби, бо й він збивався з битого шляху, без чого не міг би

бути людиною й не міг би навчати людей, не захищатиму також його проти несправедливих

приговорів, що ними його було засуджено і в житті й по смерти. Як у тому, так і в другому

випадку я маю на меті одне: здобути спогади про забуте ім'я та відновити зіпсовану славу

цієї незвичайної людини. Не боюся докору в смілості загального основного твердження, бо

нічогісінько зосібна не додам, на що немає вірогідних доказів, або чого не перевірив

власним історичним дослідом по гарячому сліду джерел. Історичної віри немає, є тільки

історична перевірка. Я вже подав почасти думку в справі відновлення імени та чести

Сковороди, вказуючи, як він згубив у свідомості громадянства своє істинне значіння,

наслідком непорозуміння сучасників та сліпого несвідомого довір'я нащадків до старих

поглядів Я сподіваюся, що кожний, маючи на увазі погляд, що я вказав, легко та досить

добре зможе погодити між собою немовби ворожі явища Сковородиного життя й здолає

зрозуміти науку його не як рапсодію в поодиноких порізнених думках, що їх кинуто

навмання, наче гральні кістки, але яко систематичний момент у ладнім, продуманім і повнім

образі ідеї в свобідному розвитку"32.

.

129

Годі було б заперечувати, що підхід Хіждеу до Сковороди оригінальний і цінний

для свого часу. Хіждеу на перший план виставляє народне значіння Сковороди, - і в цьому

виявив значну частину чуйности й інтуїції, хоч і помиляється, не виділяючи його

українства. Маючи своєю метою відновити забуте ім'я цієї незвичайної на його погляд

людини, він поквапився в оптуванні його додержуватися середини, цебто не замовчувати

про його хиби. В своїх міркуваннях він обіцяє покладатися виключно на джерела, але до

такої критичної роботи він очевидно не був підготовлений і з джерелами поводився досить

вільно. Одначе гідне подяки його бажання відкинути байки та плітки сучасників, що

впливали навіть на оцінку Сковороди діячами науки, - тут явний натяк на Ізм. Ів.

Срезневського, і це робить нам зрозумілим гострий випад Срезневського проти Хіждеу.

Зокрема ж цінним вважаємо ми намір зрозуміти Сковороду, яко суцільну духову вдачу на

його творах, до яких инпгі сучасники ставилися неуважно, не віддаючи їм належного

значіння.

Цікаві далі протиставлення Сковороди Ломоносову. "В царстві зими, біля безодні

крижаного моря, у нужденній халупі рибалки розпочав життя Ломоносов; на пишному

півдні, під чудовим небом України, народився Сковорода в убогій хатині хлібороба. І

Ломоносов, і Сковорода не мали певного зразку в оточенні й сучасності: і той, і другий були

учителями й учнями самим собі Але просто їх порівняти неможливо; можливо тільки їх

протиставити. Ломоносов увійшов до вищої освіченої частини народу, де частковий

розвиток народности непомітно губився в загальнім ідеалі людськости"33.

Тим часом, як Сковорода черпав та звертав своє знання до нижчої верстви народу,

що освіту добуває з власних нетрів, до тої, де русин витискує з себе людину, або хай так, де

людина є русином. Звідси відмінність їхня у всьому: і в пожитті, і у вчинках, і у високості

їхніх змагань. Дух та вірування доби, сучасної Ломоносову, спов'язалися та скріпли у ньому,

розвинулися під формою загального європеїзму. Дух та вірування віку,

130

32 Телескоп. 1831, VI, с 578—583

33 Там же, 1835. XXVI, ст. 11-15.

66

сучасного Сковороді, змагалися в ньому, боролися й вивели на поверхню внутрішнє

життя його в дужому заколоті думок та почувань, що тужили за непокаляним,

неггідробленим образом старовинного, строгого нехитромудрого слов'янізму. Коли додати,

що промені сонця бувають двох гатунків - одні кольорові, що блищать, инпгі ж теплові, що

гріють, - так не хитро розгадати, чому слава Ломоносова розлилася повними, рясними

струменями на весь освічений світ - всюди, де тільки знають про Росію, - і чому лише

простий нарід України не вагається шанувати Сковороду, свого родича; промінь,

переломлений у призмі життя Ломоносова, блискотів вогнем яскравим, усіма фарбами

сонячної веселки; промінь Сковороди грів і тільки грів". Далі Хіждеу наводить таку цитату

з невиданої автобіографічної записки про себе Сковороди (лист його до архієписопа Г.

Кониського): "Мене хочуть міряти Ломоносовим і кажуть про мене, - яка він дрібниця, яка

нікчемність. Наче б з Ломоносова казенний сажень, що ним треба кожного поміряти, як

одним ліктем кравець проміряє і золоту парчу, і єдвабну тканину, й полотняну ряднину.

Прошу, панове, не замовляти мені своїх вощаних опудал, бо я виливаю, власне, вирізую не з

воску, а з міди та каменю; і не показувати мені своїх манівців, бо не любо мені

викручуватися близько біля берега, з затоки до затоки, але до вподоби мені так, щоб

відважно пуститися в море, об'їхати навколо всієї землі, але не за тим, щоб лише

проїздитись на кораблі, а щоби відкрити новий світ". "Як поодинока гора на степу, так стояв

у свій час Сковорода на Русі, сам на сам, у піднеслій самоті, і не було жодного звуку на

відповідь, жодного правого побудження, жодного биття пульсу в руськім світі знаття,

котрий би одностайно затріпотів йому назустріч"34.

Антитезу Ломоносова й Сковороди також пригадано влучно: дійсно, обидва вони

вийшли з простого народу, але один одійшов од народу й засяяв яскравим світлом науки та

інтелігенції; другий же залишився з народом і навчав нарід, не забуваючи одначе (це треба

додати) й інтелігенції. Протиставлення європе-їзмові Ломоносова слов'янізму або русизму

Сковороди замовле-

131

не явною тенденцією Хіждеу зробити зі Сковороди російського слов'янофіла. Але в

дійсності це - не так, і зводити балачку можна хіба про українське народництво Сковороди.

Автобіографічна цитата Сковороди була б досить показною, але на жаль не може бути

перевіреною, й тому лишається під сумнівом. Але вона характерна як відгук думок про

Сковороду сучасників. Стиль її скидається на стиль Сковороди, але тільки приоздобле-ний,

а кінець її суперечить відомій нам скромності Сковороди у власній його оцінці. Зіставивши

поруч Сковороду та Ломоносова, Хіждеу порівнює Сковороду за його учителювання з Сок-

ратом Зауважуючи, що кожне уподібнення може піднести одного на шкоду другому, Хіждеу

каже, що коли необхідне порівняння, так Сковороду треба називати не українським циніком,

Діогеном, - як це зробив Гесс де Кальве, а почасти Вернет і Снєгірьов, - а українським

Сократом.

Хіждеу порівнює цитати з Сократа і Сковороди, і бачить між ними велику

подібність; з цього він робить висновок, що філософія Сковороди, як і Сократа, утворилася

не з його юродства, а з потреби душі І в доказ цього він приводить уривок з його листа до К.

Заліського, де немов сам Сковорода пише про себе 1763 року з Обухівки: "Согрелось сердце

мое и в поучении моем разгорается огонь, ибо что я говорю, то глаголю от избытка сердца и

не для только, чтобы говорить или чтобы не молчать. Я целую жизнь промолчал бы, если

бы Минерва моя не велела мне говорить, и коль наболтал много - от избытка сердца

наболтал много. А любо бы тебе узнать, кто моя Минерва и отколь взял ее? Прочитай, когда

на память не заучил, что Цицерон говорит (о Минерве)" - далі приводиться цитата із

Ціцерона. ф. Заліський справді збирав твори й листи Сковороди й поклав початок цій збірці

1762 року; вона й нині переховується серед рукописів Харківської Університетської

бібліотеки, але там тепер нема цього Сковородиного листа.

34 Там же, ст. 17—20.

67

На думку Данилевського, з якою не можна не згодитись, Сковорода подібно як

Квітка, Котляревський, має народне суто тубільне значіння. Таких письменників можна

"розуміти й оцінити лише маючи на увазі ту землю й той час, де вони з'явилися й творили".

Сковорода ж, як почасти й Квітка, має 132 вагу окрім українського письменства, ще й в

розвитку громадянства. У Сковороди виявилось збудження суспільства кінця XVIII

століття. Це громадянство слідком за Сковородою почало прокидатися з моральної дрімоти.

Діяльність Сковороди, недаремне званого українським Ломо-носовим, нагадує

просвітню діяльність Новикова. Різниця була тільки в тому, що Новиков "працював у

друкарнях, в журналах, промовцем з катедр літературних товариств і в найкращих гуртках

Москви, що довгий час вже дихала повівом усього того, .що тоді виробила наука й

громадянство на заході Європи; у нього був маєток, багато поважних та самостійних

приятелів і вже підготовлені підвалини. Сковорода був голяком й злидарем, але діяльність

свою провадив у тому ж напрямку. Бачачи все безглуздя оточення, звідки дійсно виходили

схоластики та недотепи, він самохіть одмовився скінчити курс у Київськім духовнім

колегіумі, обходив з торбою за плечима Європу й повернувши додому до тихої та безлюдної

країни, як і перед тим, голодним, безталанним злидарем, розпочав діяльність на полі, на

сходках, по селах, біля куренів, відлюдних пасік, у будинках тогочасних поміщиків, де така

сила різного роду забобонів, на міських майданах і по незаможних хатах селянства" (ст. 2-

3). Не можна не згодитися з цією оцінкою: дійсно Сковорода сприяв розумовому та зокрема

(додамо від себе) моральному пробудженню українського громадянства; отже його

діяльність треба розглядати в зв'язку з громадським життям того часу; нарешті і порівняння

з Новиковим, невважаючи на величезну різницю в оточенні цих двох діячів, хоча б у формі

антитези, - також можна визнати, бо воно більш або менш влучне, - образне порівняння

допомагає нам ясніш зрозуміти речі На жаль, в своїм нарисі становища українського

громадянства Г. П Данилевський не ставить Г. С Сковороду на історичнім тлі сучасного

йому моменту: життя й оточення - з одного боку, а Сковорода - з другого, - розглядаються

нарізно. Зрештою пояснюється це головним чином недостачею джерел, що мав у. своїм

розпорядженні автор. Він користувався лише з "Топографического описания Харьковского

Наместничества" та з "Воспоминаний" IФ. Тимковського; при тім 1-е джерело подає

відомості

133

ті справді про становище Слобідської України, а друге - лише гетьманщини.

Характеристика громадянства, що її подає автор, така невиразна, що не дає читачеві

змоги зробити жодного певного висновку; по правді тут і немає справжню! характеристики,

а вся річ полягає в тім, що подаються деякі наведення зі згаданих мною двох джерел. Ми не

можемо мати жодного висновку навіть про становище освіти на Слобожанщині в добу, коли

з'явився там Сковорода. Автор подає відомості про ступневий, повільний зріст Харківського

колегіуму, але трохи згодом додає: "духовні вищі колегіуми в Харкові та Київі не притягали

до себе уваги вищої верстви громадянства - туди сходились до навчання тільки діти

духовенства", незважаючи, що сам він наводить вираз з грамоти Анни Іоанівни щодо цього

й де наказується "учити (в Харківському колегіумі) всякого народу й звання дітей

православних". І дійсно, як нам відомо нині, тамечки між учнями була сила дітей світських

осіб, в тім складі й місцевого дворянства; самий програм Колегіуму пристосований був до

кола світських вихованців і він визначався значною різноманітністю; сам Г. П Данилевський

каже, що 1765 року до тих наук, що їх допіру викладалося там, додано було французьку та

німецьку мову, інженерство, артилерію та геодезію. Годі питати, чи ці ж виклади

призначалося для майбутніх панотціа Зовсім неправдиве й друге твердження Г. П

Данилевського, що "більшість населення перебувала в цілковитому неуцтві" (ст. 9). Справді

ж в той час була величезна кількість шкіл, де початкову освіту одержував був і простий

нарід. Г. П Данилевський в иншій своїй статті ("Харьковские народные школы") висловив

думку, що по цих школах виховувано виключно дітей духовенства, але вона в такій же мірі

не відповідає дійсності, як і те, що Харківський колегіум був виключно духовним шкільним

68

закладом. Словом, виявляється, що в дійсності було так, що справа з освітою під час появи

Сковороди стояла куди краще, ніж уявляє Г. П Данилевський. Загальну оцінку значіння

українського мудреця висловив автор в таких повних почуття рядках "Отже, ще раз

скажемо, що ми вважаємо Сковороду переважно за "громадську людину" - робітника й

борця своєї доби, що 134 казаннями та прикладом власного життя, палкою, майже сує-

вірною любов'ю до науки та немов натхненним аскетичним убивством в собі тілесного, в

ім'я духа та мисли, нищенням ветхих змагань, ветхої людини, в ім'я божеських цілей вищої

правди й розуму, добра й свободи, - розборкував сонні голови своїх земляків, викликав у

них запал на гарні вчинки, та все, до чого торкався, просвітлював якимсь новим ясним

сяйвом. Не зшитки творів його, що надсилалися автором до парафіяльних панотців та

приятелів, поміщиків, а життя та усне казання Сковороди робили великий вплив. Поза

українськими колегіумами в Київі та Харкові, він був найулюбленішим мандрівним

колегіумом. Те, що зараз молодь виносить з університетів, - жадання науки й жадання добра

й діяльности, корисности й чесности, - все це виносилося тоді з розмов мандрівника й

дивака, українського філософа Сковороди. Приклади цього подали ми в його життєписі Але

кращим доказом ваги громадського впливу Сковороди є те, що без нього, в певній мірі не

було б довгий час засновано першого Університету на Україні. Заходи Каразина щодо

відкриття його в Харкові скінчилися так гарно тому, що 1803 р. перші з поміщиків, що

підписалися на незвичайну суму, 618 тисяч крб. сріблом, на заснування його, були

здебільшого непомітно підготовлені до тога це були все або учні, або близькі знайомі та

приятелі Сковороди" (ст. 76-77). В цій характеристиці багато є правди, але є дещо й таке, з

чим ми не можемо погодитись Певно, що Сковорода дуже впливав на своїх сучасників

прикладом власного життя; отже, якби його життя не було таким, яким воно було в

дійсності, так безумовно його вплив сягав би на коло нечисленних читачів його творів. Але

таємниця величезного впливу Сковороди на сучасників пояснюється, на наш погляд,

властиво тим, що в нім гармонійно сполучилися слово і вчинок, проповідь і життя. І з цього

погляду проповідь Сковороди, його наука, що найшли собі найкращий вияв у його творах та

листах, мали також важливий вплив і значіння для сучасників. Г. П Данилевський

висловлюється, що суть справи полягала не в зшитках його творів, а в житті та усній

проповіді Але ми спитаємо, чим же були ці зшитки його творів як не відтворенням його

усних казань? Звичайно, Г. С

135

Сковорода був "громадським діячем", навіть бійцем і дільцем свого часу, але, слід

додати, дуже своєрідного типу і вдачі, бо термін "ділень" здаватиметься занадто дивним в

прикладанні до людини, що свідомо уникала від світу й увесь зміст свого життя висловила у

епітафії, складеній для себе: "світ ловив мене, та не піймав". Визнання Г. П Данилевського,

що Г. С Сковорода підготовив місцеве дворянство до того, що воно уважно поставилося до

думки заснування в Харкові університету, - має рацію; нашим завданням в наступному

викладі буде підтвердити його фактичними даними (що їх у Г. П Данилевського не було) 35.

Після праці Данилевського в літературі про Г. С Сковороду сталася перерва, що

тривала з 1867 до 1886 р, коли проф. М. ф. Сумцов надрукував, уперше цілком, в "Киевской

Старине" (вересень, стор. 103-150) "Житие" Сковороди, складене М. І Ковалин-ським. З

нього, як нам уже відомо, користувалися і Снєгірьов, і Аскоченський, і Данилевський, але

окремого видання цієї пам'ятки не було. Ось чому велика подяка належить за виконання цієї

праці невтомному дослідникові українського письменства, небіжчикові Сумцову, - а надто

тому, що крім самої пам'ятки, додано там ще передмову видавця, де висловлюється погляд

на значіння й характер діяльности Сковороди. Академік М. Ф. Сумцов помічає багацько

спільного між діяльністю Г. С Сковороди й масонів. Повідомлюючи дещо про масонство, М.

Ф. Сумцов далі робить таку увагу: "релігійно-містичний напрямок духовного настрою

35 Г. П. Данилевський помиляється, кажучи, що харківські поміщики підписалися в 1803 р. в 600000 карб, бо

вони зробили жертву тільки й то в 1802 р. в 400000 карб. Помилково Г. П Данилевський називає Сковороду

попівським сином, хоч знає з Ковалинського, що він був сином козака.

69

російського громадянства в 2-ій половині минулого століття відбився між иншими й на

мандрівному українському філософові того часу, Григорії Савичі Сковороді Сковорода не

був масоном, але він у значній мірі зріс та виховався у тім повітрі, що живило російське

масонство; тому між ним і масонами є спільні риси подібности, а саме надзвичайна

прихильність до старозавітних книг, містичне їх пояснення, байдужість до догматичного

боку християнства, суворий

136

аскетичний стан життя і змагання, навчанням про добродійність і особистим

добродійним життям підвищити моральний рівень громадянства, в чому Сковорода

сходився з кращими російськими масонами - Новиковим, Лопухіним, і надто з Гамалією.

Подібність між моральною вдачею та життьовим станом Сковороди й Гамалії така значна,

що тут можна добачити не тільки вплив певних спільних моральних принципів, але й

спільного походження Сковороди й Гамалії з України та з властивих їм обом спільних

національних рис українського народу". Акад. Сумцов вважає Сковороду за містика:

"Релігійний містицизм, - каже він, - зміцнів у Сковороди після подорожи до Німеччини. В

половині ХУШ ст. в Німеччині дуже поширився містицизм та квієтизм Сковорода завжди

заховував найбільшу прихильність до цієї країни перед усіма иншими, за винятком своєї

рідної України". М. Ф. Сумцов перший - і в цьому його заслуга - порівняв світогляд

Сковороди з масонством, зробивши це дуже обережно, не ставлячи цих двох течій в

органічний зв'язок одну з одною, а лише вказавши на пункти формальної подібності між

ними. Зрештою, правильність думки своєї про містицизм Сковороди акад. М Ф. Сумцов

взагалі нічим не доводить (якщо не вважати вказівки на подорож у Німеччину), може тому,

що вважає це загальновизнаним. Дійсно, назва містика усталилася за Г. С Сковородою, але

вона позбавлена підстави, бо сам Сковорода, згідно з власним признанням, не знав масонів.

Що ж до подорожі Сковороди в Німеччину, що нібито зміцнила містичний настрій

Сковороди, то ми не знаємо певне про те, чи надала ця подорож Сковороді містичного

напрямку думок. Лишається, таким чином, а ргіогі припустити вплив на нього німецьких

масонів та квієтистів; але в той час у Німеччині були не тільки містики та квієтисти, - до

того не слід іще забувати, що навіть деякі відміни масонства цуралися містицизму. В

дальшому викладі М. ф. Сумцов докладніше визначає характеристичні властивості

особистої вдачі Г. С Сковороди, його любов до української природи та мови, його

демократизм щодо пожиття та поглядів, вплив схоластичної школи на його письменницькі

твори та життя; М. ф. Сумцов гадає, що мандрівництво

137

Г. С Сковороди своє коріння й розвиток завдячує впливом школи (Київської

академії), - і ця вказівка гідна великої уваги.

З 1886 аж до 1893 року, оскільки нам відомо, не з'явилося нічого гідного уваги

щодо літератури про Сковороду. Але в цім році, з огляду на наближення століття від дня

смерти Сковороди, знов прокинулося зацікавлення до цього майже забутого діяча Року 1894

з'явилося за моєю редакцією зібрання його творів, яке викликало цілу низку розвідок про

його особу та головним чином про його філософію.

Небіжчиця нині О. Я. Єфіменко з метою нагадати громадянству напівзабуте ім'я

Сковороди, прочитала про нього у Харкові 20 листопада 1893 р. (на користь Харківського

комітету видання книг до народного вжитку) лекцію, надруковану потім в журналі

"Неделя", під назвою "Философ из народа"36. Мимо свого незначного розміру та

популярного викладу, стаття ця визначається цілком науковим характером і має заступити

почесне місце в літературі про Сковороду. На ній лежить ознака тієї талановитости, що нею

характеризуються майже всі праці небіжчиці, Олександри Яківни. Звичайно, тут не слід

шукати систематичного докладного життєпису Сковороди. Швидше це є гадки та

спостереження людини з своєрідним розумом, що уважно зміркувала своє питання та

36 "Неделя", 1894 р, ч. І, ст. 7—30; передруковано в її збірникові "Южная Русь". 138

70

виклала наслідки своїх вражінь у надзвичайно яскравій формі, дуже легким, але разом з тим

характерним гарним стилем У вступі О. Я. Єфіменко доводить, що Харків мусить

одсвяткувати Сковородинські річниці У 1-м розділі О. Я Єфіменко спиняється на житті

Сковороди, та з самого початку вже висловлює таку основну тезу: "Без сумніву, природа

зліпила Сковороду з того коштовного знадібку, що вона зберігає в обмеженій кількості для

людей, які роблять епохи. Але, тим часом, Сковорода не зробив епохи... Очевидно, природа

зробила щодо Сковороди помилку: він з'явився не в належні часи й не в належнім місці". На

доказ цієї останньої тези О. Я. Єфіменко характеризує XVIII століття в історії Лівобічної

України. "Зокола усе було тихо: жодних яскравих подій, заколотів, раптових змін. Здавалося,

життя країни осілося

в звичайні береги й ледве рухає своє каламутне й сонне струміння. Але в дійсності

це каламутне колихання зверхньої течії вкривало собою дуже діяльну працю переміщення

та нового формування громадських первістків. Волею Петра Україну було міцно запряжено

у російське державне і ягло, але виконувати нові свої обов'язки як слід вона могла, лише

переводячи у себе значні зміни щодо форм та умовин суспільного ладу. Ці зміни в умовах

тогочасного становища були фатально неминучими й зайшли вони з надзвичайною

швидкістю. Козацтво, ще недавно центральна верства устрою, перейшло на становище

дрібних землевласників, хліборобів та чумаків, без жодних змагань за яким-будь

політичним значінням; козацькі старшини утворили новий дворянський стан; уся вільна

сільська людність, як земельні власники, що не ввійшли до козацьких компутів, так і

безземельні опинилися кріпаками-невільниками у нових дворян і все це відбулося на очах

якихось двох поколінь. Зрозуміло, яка напружена праця переформування та пристосування

проходила в цьому суспільстві, зрозуміло, який неплодючий грунт становило цесуспільство

для тої жагучої проповіди особистої раціоналістичної доброчинности, що її подавав був

йому Сковорода. Він проповідував розумно-моральне, а в умовах життя все робилося

інакше і вже ж, звичайно, не ті людці, що використовували на свою користь зміну умовин,

могли активно прислухатися до його слів. Ті ж, що були жертвами умовин, прислухалися

безсумнівно, та дещо запам'ятали так твердо, що пам'ятають і досі Але ці останні не могли

оцінити Сковородинської вчености: вони не добували аргументів од Сенеки, Платона або

німецької філософії. Ті ж, хто зумів би зважити учені аргументи, вище за класиків та

німецьку філософію шанували французьку мову й французьких письменників, знання яких,

надаючи блискучого вигляду освічености, забезпечувало одночасно життьові вигоди.

Одначе до Сковороди прислухалися всі, прислухалися й ті, проти кого підносив він свої

палкі красномовні догани, повні ущипливих сарказмів - і це ось дає великий доказ його

видатної сили \ Не можна не погодитися, що ця яскрава

139

характеристика українського громадянства XVIII ст. взагалі € цілком правильною.

Матеріальні вигоди справді були центром першорядної уваги, коли тим часом первісні

вимоги моральности занехаювалися найбрутальнішим способом. Звичайно, за таких умов і

насіння вищої Сковородинської етики не вродили такою мірою, як це можна було

сподіватися від його проповіди. Але нам здається, що ця властиво перевага низьких

матеріяльних вигод в українському громадянстві й викликала як натуральну реакцію палку

проповідь Сковороди, що підносив він проти плоти, матерії, світа і в оборону всього

вищого, духового, добродійного. В цьому, ми гадаємо, полягає вся суть Сковородиної науки,

основний головний мотив усіх його творів і життя. Ще й до того Сковорода був не тільки

конечним витвором історичних умов тогочасного українського побуту, але й саме життя й

проповідь його прибрали таких форм, що ними характеризується цей останній37. Дійсно,

Сковорода був необхідним для рідної країни, і він має на собі яскраву ознаку своєї доби, з

37 На це й робить вказівку О. Я Єфіменко, згадуючи, що Сковорода обрав собі роль "старця"... Це був

(для нього) природний вихід, що уможливлювався громадською вдачею та звичаями того історичного осередку, в

якому він жив.

71

цього погляду ми можемо сказати, що він народився і в належні часи й у належнім місці

Зрештою і сам автор каже, що до Сковороди прислухалися усі, не вказуючи лише на ті

елементи та умови, що сприяли проповіді Сковороди й підготовили під неї ґрунт, а вони, без

сумніву, були... Між иншим, у своїй характеристиці О. Я Єфіменко цілком ігнорує ту роль,

що відогравало її в українському громадянстві духівництво.

"Надзвичайно своєрідну постать становив, - каже О. Я Єфіменко, - цей мудрець і

вчений з його зверхністю простої людини, за якою просвічувала одначе та риса, що наклала

її колись шкільна освіта. Простонародність була для Сковороди, козацького сина й бурсака,

з одного боку, природною проявою його симпатій, а з другого - свідомим принципом. Він

палко кохався у природі України, її мові, піснях, звичаях, кохався так,

140

що не міг на довгий час розлучатися з рідною країною, але щодо народу, так ця

закоханість усвідомлювалася світлом свідомої думки".

"Життя котилося собі, - каже О. Я Єфіменко, - невпинно та прудко згори додолу, і

годі було самотній фігурі дивака-філософа зупинити його важху холесницю. Але невже ж

таки нанівець розвіялося це своєрідне буття, гідне кращих часів і кращих умовин. Звичайно,

ні, - одповідає О. Я Єфіменко й на пояснення наводить три фактичних докази, -

1) Дворянське пожертвування на відкриття у Харкові університету; 2) Сковорода

спричинився до поліпшення відношення поміщиків до своїх кріпаків; 3) нарід запам'ятав

сатиричні пісні Сковороди. Сковорода присвятив все своє життя на розвиток своєї

філософської науки та проповіди його, присвятив життя в повному цього слова значінні;

жодного боку в його житті не було такого, що можна було б його вважати за його особистий,

незв'язаний з тим, що він уважав за свою місію. Отже, щодо такого розуміння - це є постать

надзвичайної коштовности. Але як оцінити одначе те, що він вніс у свідомість того

осередку, якому присвятив своє існування, ми не знаємо."

О. Я Єфіменко висловлюється, що вона не знає, як оцінити той внесок, що

Сковорода ним збагатив свідомість свого осередку, але вона сама почасти дала відповідь

своїми фактичними справками на це питання, якими, одначе, не вичерпується усе те, що

можна сказати про значіння Г. С Сковороди.

Не можна замовчати про негативні погляди, що висловив був про Сковороду

відомий учений, український лінгвіст Павло Гнатович Житецький у своїй розвідці "Энеида

Н П Котлярев-ского и древнейший список ее"1. Не можна, одначе, не визнати, що праця

автора присвячена цілком ишпій темі, що про Сковороду там, про його особу та твори, він

висловлюється коротко, з нагоди, не углибляючися в питання. Дуже цінні його зауваження

щодо мови та стилю творів Сковороди, але на них П. Г. Житецький не спиняється з такою

увагою, що на неї заслуговує це питання, а тим часом при розв'язанні в його суті

141

були б надзвичайно важливими його спостереження як глибокого знавця

української мови та її історії. На цих його філологічних спостереженнях ми спинімося

пізніше, а тепер лигає коротенько передивимося його погляди на Сковороду як філософа,

що одірвавсь од рідного краю: тут П Г. Житецький виступає перед нами не в ролі історика, а

розважливого, хоча й суворого та причіпливого читача творів Сковороди, що взявся

розглядати їх одночасно з своїм спеціяльним завданням - дослідженням їх мови.

Осередок науки Сковороди, на думку П Г. Житецького, полягає у моральній, а не

спекулятивній (уявній) філософії - у моральних завданнях життя людини. Не відкидаючи

віри, він шукав відповіли на свої запитання й у філософському розумі, й у цій подвійности

методу полягає почасти головна причина його неясних та недоказаних думок. Він, одначе,

прагнув свободи думки, що мусило було дати йому щастя. Звідси те, що він відкидав

історичне богопочитання, чим придбав собі чимало ворогів. І сам він не любив Київа, що

жив тоді ще історичними переказами. Відкидаючи ці перекази, він байдуже поставився й до

долі свого рідного краю, хоч і знав цю долю. Наводячи чотири рядки вірша, присвяченого

72

Богданові Хмельницькому, П Г. Житецький додає, що тут ані словечком не згадувалося про

те, що Хмельницький був героєм не лише особистої, але й народньої вільности, бо вона,

очевидно, ніяк не зачіпала ні голови, ні серця Сковороди. На цілиннім ґрунті нової

(Слобідської) України він вироблював у собі "серце громадянина всесвітнього". "До вподо-

би була вона йому просторами її степів, що за його часів заселилися вихідцями із старої

України, за відсутністю у ній політичних та церковно-релігійних жагучих ворожнеч, що

були відразливими душевній вдачі українського філософа, чимало було у тім краї людей,

потомлених національною боротьбою, що шукали свободи й спокою у почутті всесвітнього

громадянства. Більшість з них ні про що ингае не гадали, як про матеріяльний добробут, але

були між ними такі, що міркували про вищі завдання життя. Ось між цими останніми

Сковорода й знаходив прихильницькі почуття. Сковорода не надавав великого значіння

вивченню космосу й усе зводив, як Сократ, до внутрішнього 142 самопізнання, у нього це

був піднесений настрій духа, що давав щастя. Так він сам визначав свою філософію.

Зверхню форму життя Сковорода не вигадав для себе, а прибрав для себе стать мандрівних

дяків, що ним він г був, як звільнився зі співацької капели, з тією тільки різницею, що він не

мав багатьох хиб їх. "Чи могли були бути приступними ідеї Сковороди простому народові?"

- питає у себе П Г. Житецький і одповідає на це питання: "Певно що так (напр, думки про

щастя), але метафізичні основи цих думок ледве чи ясні були й для багатьох освічених

слухачів його. Сковорода далекий був од методичних способів Сократа - індукції та

визначення, і не стільки доводив свої думки як діалектик, скільки внушав їх як проповідник.

На жаль, ми не маємо в руках рукописів проповідей його, що з ними звертався він до

народу. Можна сказати лише, що учителем народнім у строгому значінні цього слова

Сковорода не буа Без сумніву, глибоха й мовляв учительна сила його особи полягала в тому,

що слово його не розходилося з вчинками. І в цьому вся таємниця його впливу на

сучасників. І, одначе, не видно з його життя, щоб він отаборився поміж людом простого

стану. Він шукав притулку й знаходив його поміж українським інтелігентством, з яким він

був у постійному розумовому спілкуванні, як місцевий оратор, письменник та вчитель". Але

на дворянський стан дивився він далеко не з погляду простого народнього філософа. У

цьому класовому консерватизмі не можна не помітити деякої противности його власному

переконанню, що істина для всіх одна й щастя також одне. Жодним словом не відкликався

він на пекучі питання свого часу, що рішалися не на користь народню. Байдужим оком

дивився він на покріпачення його, проваджене на його очах Оптиміст щодо своїх поглядів,

він радив кожному задовольнятися своїм суспільним становищем, лишатися в природному

своєму званні, хоча б яке воно було "подлое". У байці своїй "Голова і тулуб" він подає таку

моральну направу простому людові "Нарід мусить владарям своїм служити й годувати їх".

Очевидно, відкидаючи "історичне Богопочитання", він відкидав разом з ним і науку рідної

своєї історії, і це не пройшло йому дурна При всіх моральних гідностях його особи, було в

ній щось самодостатнє та жорстоке.

143

Саме убозтво його, що немовби наближувало його до простої людности мало

почасти декоративний характер. Сковорода чудово розумів силу вражіння, яке викликалося

контрастом між його вбогим виглядом напівжебрака й ученою, иноді загадкова-ною його

промовою. Самолюбство його приємно задовольнялося цим вражінням, що надавало йому

виключної ролі у світі. Не раз висловлював він погляд, що світ подібний до театру, "де він

обрав собі нижче становище".

"Це власне є така смиренність, - каже П Г. Житецький, - що про неї цілком правдиво

кажуть, що вона "паче гордощів". Не міг Сковорода не бути свідомим своїх разумових сил,

своєї розумової переваги над масами людства, з якими приходилося йому поводитися в

житті Надсилаючи той чи инший твір свій, звичайно у рукописі, тому чи иншому

приятелеві, він частенько висловлюється зо всією наївністю авторських гонорів". Далі П. Г.

Житецький докоряє Сковороді за надмірне самолюбство та самоповагу, посилаючися на

Вернета, й продовжує "Не так байдуже ставився сам Сковорода до "оглагольників" своїх,

73

що зачіпали його самолюбство". Це було, властиво, самолюбство людей, що обрали собі в

житті шлях думки й залишилися осторонь од привабних становищ, яких надає пошана та

багатство. Таке самолюбство часто-густо вдягається у смиренність. В такому одязі й

з'являється Сковорода в сучаснім йому громадянстві.

Так нині небіжчик український учений-лінгвіст розвінчує українського філософа

Сковороду, що його всі, й свої й чужі визнавали завжди народнім. Тут П. Г. Житецький

пішов проти течії, проти твердо усталеного погляду, - і мусимо одверто признатися, не

подав для цього задовольняючих і поважних підстав. П. Г. Житецький зводить філософію

Сковороди на етику, тим часом як нині новітніші дослідувачі філософії Сковороди -

Зеленогорський, Ерн та инші на перший план висовують теоретичну філософію. Ерн каже,

що Сковорода сміливий та оригінальний прихильник експериментальної метафізики, що

дуже вороже ставиться до всякої шкільної, цебто схоластичної філософії, додаючи при цім,

що все життя Сковороди є величезний та 144 глибоко цікавий метафізичний експеримент, і

його філософія є не що инше, як логічний запис цього експерименту.

Відповідно до цього останнього зауваження Ерна стоїть і думка, висловлена П. Г.

Житецьким про те, що Сковорода "ідеаліст з природи, утворив для себе осібну сферу

абстрактних положень, де не було й прослідків громадської самосвідомости. Всі сили душі

своєї звернув він на те, щоб приладнати ці положення до особистого життя свого. Всяка

инша праця поза цією суб'єктивною сферою самоудосконалення здавалася йому нижчою від

його гідности. Він гордо одвернувся від сучасного йому громадянського життя, не

цікавлячися питанням, звідки воно постало й куди воно йде. Звідси суперечність та натяжка

в його переконаннях". Як усунути докірливу та дидактичну ноту в цих і наведених раніше

поглядах П Г. Житецького, так вони зводяться на те, що Сковорода не був соціяльним та

громадським борцем, а тільки філософом-моралістом, що гордо відокремився в своїй

самотності од інтересів громадського й народ-нього українського життя, яке проходило

довкола нього. П Г. Житецькому треба було зрозуміти, а не засуджувати Сковороду, цінити

його за те, що він зробив, а не засуджувати за те, чого він не міг, ба навіть і не бажав робити,

бо не зважав себе до цього здібним. П Г. Житецький засуджує його за те, що він ставився

байдуже до минулого своєї батьківщини й не виявляв у своїх творах ніякого історичного

чуття, і начебто не поважав народньої вільности, як це видно з його звертання памяти

Богдана Хмельницького. Дивно, до чого може довести зарані засвоєна думка вченого-

дослідувача. Навівши перші рядки цього вірша, де & Хмельницького названо батьком

вільности (чиєї? звичайно, народньої) - П. Г. Житецький пропускає його початок, де

зроблено високу оцінку свободі

Сковорода високо ставить свободу: порівнюючи з нею золото, він каже, що це є

болото. Як же після цього можна було сказати, що Сковороді було байдуже до народньої

свободи, до тієї свободи українського народу, що її батьком справедливо чи помиляючися, -

(помиляючися!) - він називає К Хмельницького. Натяжкою є думка П Г. Житецького нібито

Сковорода не любив Київа за те, що той жив ще історичними переказами. Ми

145

знаємо лише, що Сковорода не любив у Київі сучасних йому ченців, але він же

ставив їм за приклад, за зразок ченців - старокиївських історичних,

П. Г. Житецький стоїть на правильному ґрунті, показуючи на особливий склад

життя Слобідської України під час Сковороди - там було, дійсно, чимало людей, що були

потомлені національною боротьбою та прагнули відпочинку від військових чвар. Але він не

має рації, коли хоче підійти з нагоди цього явища зі словом догани на адресу Сковороди,

називаючи його "всесвітнім громадянином". Сковорода жагуче любив і свій рідний край -

Лівобічну Україну, й Слобідську Україну, і був міцно зв'язаний і з їх природою, і з їх

населенням. "Всесвітнім громадянином" він виявився на полі спекулятивних філософських

ідей і практичної філософії в науці про щастя, що дійсно не були прив'язані не лише до

місця, народу, але й часу, бо вони однакові й для України, й для Росії, і для всього світу. Але

особисто він, одначе, проповідував свою науку й усно й за посередництвом творів майже

74

виключно на Україні Мало того, незважаючи на абстрактний характер філософії, її (як

здається) одірваність од життя, ми помічаємо, що вона в значній мірі зв'язана була з

тодішнім українським життям, бувши противагою, натуральною реакцією проти суто

матеріальних інтересів, що ними захоплене було тоді українське громадянство, після

занепаду його політичної автономії та сполучених з нею громадських інтересів. Втома

громадянства від національної та політичної боротьби панувала тоді не в самій лише

Слобідській, але й у Лівобічній Україні, бо перша за часів Сковороди не заселялася

вихідцями з України, як запевняє Житецький, а вже була заселена ними. Не цілком мав

рацію П. Г. Житецький, кажучи, що Сковорода любив Слобожанщину за відсутність у ній

політичних та релігійних чвар; за відсутність політичних чвар може бути так, але на полі

церковно-релігійних сперечань він сам був видатнішим, надзвичайно активним і до того ще

палким діячем, бо він не тільки релігійно думав, але старався й здійснити, надати чинности

своїй глибоко єретичній, з погляду пануючої церкви, релігійній науці, що підривала самі її

підстави та підпори. Ледве чи має рацію П. Г. Житецький щодо приступності Сковородиних

творів навіть поміж освіче-146 ним громадянством - у всякому разі велика частина з творів

Сковороди були зрозумілі для освічених людей тих часів, - це треба сказати про його

філософські трактати й про цілу низку його притч. Що ж до літературних його творів, так

вони звичайно були приступні не тільки інтелігенції, але й народові Не можу погодитися я і

з тим, що Сковорода у своїх творах не так діалектик, як проповідник, - швидше навпаки:

методи діялектики він засвоїв ще в Київській академії, як це справедливо зауважив М. І

Петров, і стоїть на цьому ґрунті в своїх трактатах, бо в них переважна кількість у всякому

разі доказів од розуму, а не тексти проповідника. Ці останні підлягають у нього першим, а

не навпаки, як це ми бачимо в сучасних йому духовних проповідників. І користується він з

них звичайно не шаблонно, а для своїх цілей, іноді досить часто навіть всупереч з

призначенням та вживанням текстів у духовних проповідників. Даремно П Г. Житецький

шкодує про відсутність рукописних проповідей Сковороди, звернених до народу, вони не

втрачені, але їх і не було, тому що спеціяльно Сковорода їх не писав з тої простої причини,

що з народом провадив виключно усні розмови на релігійно-філософічні теми. Мало того,

вважаючи на деякі вказівки, можна припускати, що й писані його трактати в значній мірі є

відтворенням його усних бесід. Звідси можливо походить і їх діялогічна форма. В розмові

він давав одповіді на запитання до нього, робив пояснення і взагалі пристосовувався до

розуміння своїх слухачів. Те ж робив він і надаючи цим розмовам письмової форми. Звідси

деяка елементарність, а иноді наївність питань, що характеризує непідготованість до них та

відсутність діялектики у слухачів. Але й тоді, я гадаю, як і зараз був деякий контингент осіб

серед освіченого громадянства з нахилом у бік філософування й релігійного розумування,

особливо серед духовенства й світських осіб, що вчилися в тодішніх школах України, де

філософія була основною викладо-вою наукою. Третя та четверта чверть XVIII ст. була й у

Росії, а значить і на Україні добою певного захоплення філософськими ідеями, навіть

певного роду модою, що їй віддавала данину не сама лише Катерина П, але чимало й инших

представників тодішнього освіченого громадянства з Новиковим на чолі Звідси

147

зрозумілива цікавість до свого тубільного філософа Г. С Сковороди з боку скажімо

таких осіб, як тодішній харківський губернатор Є. О. Щербінін, Утворилася також, як нам

відомо, легенда про цікавість, що її викликав Сковорода у Катерини П при проїзді через

Харків Звідси його популярність на Україні поширювано навіть поза її межами.

П. Г. Житецький не заперечує зв'язку Сковороди з українською інтелігенцією, але

заперечує її щодо простого народу. Одначе й тут він помиляється щоб переконатися в цьому,

варто лише згадати свідоцтво Лубяновського про вплив його на простий нарід. П. Г.

Житецький з докором каже про те, що Сковорода дивився на дворянський стан не з погляду

народнього філософа, немовби бажає цим ствердити свою думку про те, що Сковорода не

був народнім філософом. Звичайно, можна казати про те, що Сковорода був народнім

філософом тільки в обмеженому та умовному розумінні цього слова, а власне в розумінні

75

наближення його до народніх мас та впливу його на нарід, але не в тому розумінні, начеб

його філософія вийшла з нетрів українського народу. Але П. Г. Житецький бачить навіть у

Сковороди становий консерватизм, маючи на увазі висловлену ним думку, що дворянство

повинно мати вище розуміння про християнське благонрав'я, цебто в науці про Бога, ніж

простий нарід. Та отже ясно, що тут ходить не про захищення станового принципу, зокрема

дворянства, а про вимагання від дворянства як у найосвіченішого стану тодішнього

громадянства, щоб воно зреклося ходячих, пануючих поглядів на християнство та вступило

на шлях критичного раціонального його пояснення в тому дусі, як це, наприклад, викладав

Сковорода в своєму "Ізраїльському змії", в передмові до нього, присвяченій острогозькому

полковникові Тев'яшову. Постає питання, де ж тут становий консерватизм, коли Сковорода

вказуючи на становий принцип як на факт живої дійсности, отже бажав використати його в

інтересах освітлення дворянських голів.

Що ж до соціального базису дворянських привілей - кріпацтва, так немає жодних

даних гадати, що Сковорода стояв за кріпацтво, або дивився на цей кріпацький стан людей

байдужим оком, як це цілком безпідставно підтверджує П Г. Житецький. 148

Правда, він ніде спеціально не висловився в письмовій формі проти нього (усно - це

инша річ), коли не згадувати про його загальний, раніше наведений погляд на необхідність

свободи для українського народу. Але з цього замовчання не можна ж робити висновки про

його байдужість, і цьому суперечить його постійне шукання єднання та наближення до

селянства. Правда, в філософських трактатах і листах до інтелігенції він давав пораду

кожному задовольнятися своїм становищем у громадянстві, яке б низьке воно не було; але

ця порада у нього була зв'язана з загальною філософською наукою про щастя, яке приступне

кожному станові людей, та знаходиться в залежності від внутрішнього визначення від

природи даних властивостей та нахилів. Таким чином, підставою цієї науки знов-таки був

не соціяльний мотив необхідности класової нерівности, а вибір життьового шляху, тих або

инших занять у залежності від здібностей та нахилу індивідуума. П Г. Житецький наводить

висновок з байки Сковороди "Голова і тулуб", що з нього виходить обов'язковість народу

годувати своїх владарів. І, здається, що Сковорода справді не міг піднестися над сучасною

йому дійсністю, щоб з'явитися тут у ділянці політичної й соціяльної думки таким же

заперечних ом, яким він був у ділянці релігійної думки. Але його думка, здається, і не

працювала в цьому напрямкові, бо це не була його ділянка, властива йому стать його

покликання, та й той сірий смерковий час, коли доводилося виступати Сковороді, не сприяв

цьому: Катерина зламала політичну автономію України та круто змінила в ній соціальні

відносини, не збудивши майже активної опозиції ні поміж дворянством, ані поміж

козацтвом і селянством, бо козацька старшина продала свою політичну автономію за

"пожалование" їй дворянських привілеїв, а селянство, занедбане інтелігенцією та залишене

самому собі, примушене було тоді скоритися своїй сумній долі Крім того треба мати на

увазі, що Сковорода висловив свій погляд у загальній формі, а не про український нарід.

"Чим би ти була, - спитав тулуб голову, - коли б од мене життьових пасоків почасти в себе

не витягувала. - Це є самая правда, - відповідає голова, - але в нагороду того має око тобі

світлом, а я допомагаю тобі світом". Тут розвивається ходяча

149

тема про взаємний зв'язок усіх органів людського тіла, що відноситься й до

держави, як організму.

П. Г. Житецький з заперечення Сковородою "історичного богопочитання" робить

висновок і про.заперечення ним рідної історії Це дивно, несподівано й бездовідна

Сковорода міг відкидати історичне богопочитання, цебто догматику й воднораз не

заперечувати рідної історії свого народу, не тільки знати її (що визнає П. Г. Житецький), а й

любити її, як він любив свій нарід, з нетрів якого походив, у його сучасному житті та

етнографічно-побутових обставинах І про таку любов, про його народолюбство свідчить

його життя й уривки з тих творів, що заховані у Хіждеу й котрим йме віри сам П. Г.

Житецький.

76

Цілком бездовідне й глибоко несправедливе твердження П. Г. Житецького про

"декоративний характер" убозтва й народницького опрощення Сковороди. Де ж підстави не

довіряти Сковороді й бачити тут смиренність паче гордощів, а надто ще й говорити про

театральне позування його в даному випадкові? Це значить не розуміти його природи, його

особи щодо основної її сути. Позбавлене доказу й обвинувачення П Г. Житецьким

Сковороди в тому, що він мав наївну авторську гоноровитість; принаймні, я не знайшов

підтвердження цьому в наведеній ним вказівці на "Українську Старину" Г. П.

Данилевського, де вміщений є лист Сковороди до Ковалинського 1790 року. Посилання на

Вернета на доказ його надмірного самолюбства, що не терпить суперечок, може бути

принятим лите з поясненнями та оговорками й у всякому разі не має в своєму складі

підтвердження тої вдаваної смиренности, що її припускає в Сковороди П Г. Житецький На

мій погляд, тут значну ролю відогравала несміливість Сковороди в незнайомій йому

громаді, що змушувала його віддавати перевагу товаришуванню й розмові з близькими

приятелями й бути неурівноваженим і гострим з малознайомими, або навіть уникати

спілкування з ними.

Я змушений був спинитися так довго на поглядах П Г. Житецького тому, що вони

висловлені авторитетним українським ученим і не могли залишитися без перевірки та

заперечення.

З новітніх досліджень на особисту вдачу Г. С Сковороди ' звернув тільки увагу

автор відомої книги про Сковороду Вол. Ерн. Розглядові вдачі Сковороди присвячено

стільки ж розділів (12), як і його науці - половину книги. В особі Сковороди В. Ерн бачить

сполучення двох стихій - універсальної, вселенської (логоса Максима Ісповідника) та

провінціяльної козацько-української, що він називає варварською, що принижає першу. В

середині, в глибині він вселенських, універсальних настроїв, на периферії, в деяких

зверхніх проявах, він неурівноважений, відокремлений, майже сектант. У його житті,

зосередженому, мудрому, правдивому дають себе почувати невгамовані краплини козацької

крови, бурхливої, нудної, упертої та хаотичної, і образ мудрого праведника чергував з

образом свавільного дивака. Але ці риси його козацької плоти поринають у яскравім сяйві

духовних багатств. Син грубого козацького кола, Сковорода перелагав через можновладний

раціоналізм ХУШ ст. до мудреців античности та східнохристиянського умогляду.

В цій антитезі багато штучного, робленого та незгідного з дійсністю. Козацько-

українська стихія зовсім не була на початку XVIII ст. варварською, та стояла у всякому разі

вище за відповідну російську. Напевно, авторові не був відомий факт надзвичайно великого

поширення письменства поміж козацькими дітьми та прихильности до освіти в цім колі Не

сам лише Сковорода проклав собі шлях до вищої освіти у Київській академії. З Академії

виніс він знайомість і з античним світом, і з отцями церкви до Максима Ісповідника з його

логосом серед них Бурхливих краплин козацької крови у Сковороди не помічається, та й

козацтво його часів після Петра І не відзначалося бурхливістю. Туга за правдою у нього

була, був навіть світовий жаль, але він не був хаотичним - перемога над собою та

переведення у власнім житті поставленого собі суворого ідеалу відмовлення від усіх

життьових вигод не міг був він осягнути без внутрішнього й важкого змагання, що так

гаразд змальовує його у Сковороди сам Ерн. Далі Вол. Ерн подає чудову характеристику

років самоосвіти Сковороди й зазначає в йому самостійність та такий смак у виборі

письменників античного світу, язицької теології й представників християнської філософії.

Яскраво, са-

151

мостійно, на підставі листів та поезій він змальовує внутрішню душевну його

боротьбу, називаючи її трагедією духу. Щоб з мертвих встати, стражденний дух Сковороди

самохіть шукає розп'яття. Але він не звернувся як Гоголь до церкви, не йде в ченці, а шукає

уздоровлення в самому собі, йде не стежкою смиренности, а сміливого особистого

ствердження власної натури: він віддався філософії, любомудрію, шуканню мудрости. Він

77

найшов свій життьовий шлях, став творцем власного життя; зрозумівши свою внутрішню

природу після спроб учителювання, він остаточно прибирає ролю мандрівного українського

філософа. Саме народження нової думки є великий внутрішній подвиг; багатьох за саме

народження думки шанують, як визначних та мудрих. Але Сковорода, каже Ерн, відважився

на подвиг, багато раз більший. Уся друга половина його свідомого життя присвячена

здійсненню його власного навчання, переведенню його в реальний життьовий шлях, що

здавався для инших недосяжним, вищим ідеалом, утопією, а йому був не кормигою

важконосною, а найвищим щастям та добром, приступним людині. Як з іскри розпалюється

пожежа, так у нього від цього зерна, як він сам признається, зросло ціле дерево його життя,

де він проклав для себе творчим змаганням цілком новий шлях, залишаючи усі протоптані

стежки. Вол. Ерн не зрозумів епітету "старчика" щодо Г. С Сковороди та рівнозначить його

з "старцями", цебто мандрівними жебраками України. Справді ж Сковороду треба ставити

поруч з так званими мандрівними дяками-вчителями народніх українських шкіл XVIII ст. та

взагалі мандрованими представниками тодішньої шкільної мудрости, вихованцями, між

іншим, і Київської академії, де учився Сковорода. І Сковорода був таким мандрованим

учителем у вищому значінні цього слова. Порівнюючи "уход" від родини Л. М Толстого й

уступлен-ня та мандрівництво Г. С Сковороди, Вол. Ерн цілком справедливо каже, що

придивляючися безстороннім оком та поминаючи зверхні ефекти, ми мусимо визнати, що

відхід Сковороди внутрішньо значніший, сильніший, рішучіший. Толстой уступився зо

світу, коли все достоту скористував він з життя між світом, він уступився, насичений усіма

вигодами світу, уступився з родини, де йому ставало душно, уступився, щоб спокійно

152

вмерти. Усі умови відходу Сковороди цілком инакші Головна різниця полягає в

тому, що Толстой пішов умирати, Сковорода ж пішов повний життьової снаги, щоб жити...

назустріч суворому життю, повному страждань, труднощів та боротьби. Між одходом та

смертю Толстого минає лише декілька день, між уступленням Сковороди та його смертю

минає багато довгих років. Величезність цього вчинку такої ваги, що Сковорода у своїй

скромності сміливо може бути поставлений поруч з двома героїчними типами філософів - із

Джордано Бруно й Сократом. Але трагедія Бруно (смерть од інквізиторів) переходить

немовби навпаки його охоті.. Скрворода ж назустріч своєму призначенню повстає сам і свій

життьовий шлях обирає свободно, без жодної спонуки зовнішньої необхідности. Внутрішні

переваги на боці українського мудреця, хоча щодо зовнішньої ефективности доля Бруно

його затьмарює. Инша річ з Сократом Найрозумніший з людей, він далеко перевищує

Сковороду й силою філософського пафосу, і геніяльністю волі, й незламністю діалектики.

Але Сократ занадто велетенська постать, бути іншим і меншим од його далеко не визначає

бути незначним самому по собі Сковорода великий уже тим, що де в чому він природно

подібний до Сократа. І сучасники Сковороди, і ті, що чули про нього з оповідань батьків,

відчували велике почуття подиву з живого прояву сократівського духу в Сковороді, щирого

й правдивого живла того ж самого полум'я, що так божественно палало в грудях атицького

мудреця та запалило великий світоч платонових споглядань.. І є дійсні риси подібности між

тим та іншим (ст. 138 - 141). Вол. Ерн підтримує думку Хіждеу про Сковороду, як

російського Сократа, вірніш було б сказати українського Сократа. "Невважаючи на життя

при дворі (на посаді півчого), невважаючи на довголітнє приятелювання з поміщиками,

Сковорода лишався сміливим відважним мислителем з народу, якого не обплутала ідеологія

пануючих клас Він не страхався тих найглибших питань, що зупиняли найвідважні-ші уми

людськости й без страху зробив і в своєму житті, й у своїй філософії спробу нового

вирішення їх" (ст. 190). Найвищий ступінь опрощення сполучався в Сковороді, як правдиво

зауважує Ерн, з найвищим ступенем культурности. Вступаючи у

153

жебраче життя, він не зрікався ані від пізнань своїх, ані від вищої культури, що

здобув собі своєю-таки ненастанною працею. Разом живучи з природою та увіходячи в неї

від штучних умов людського життя, Сковорода не набув солодкого сентименталізму Руссо.

78

Він зовсім не думав уступатися з культури, й відходячи до пустельницького життя, зробився

одним з найвидатніших українських культурних діячів XVIII ст. Але культуру він розумів не

в звичайному інтелігентському значінні, тотожньому із значінням європейської цивілізації, а

піднесено й глибоко, у згоді з тими видатними філософами старого світу й раннього

християнства, що змолоду живили й запліднювали його думку. Такі велетні-творці

культури, як-от Платон, Данте, Мікельанджело, Бетховен завжди повні внутрішньої

самотности. Внутрішнє самітницьке життя иноді поривається прибрати форм зверхнього

пустельницького життя у геніїв менш соціяльних, у яких внутрішнє самітництво недосить

значне й органічне, наприклад у Боржеллі, Гоголя, Достоєвського, Толстого. Иноді ж

внутрішнє й зверхнє самітництво доходять до взаємочинности та органічного синтезу, отже

тоді наслідком буває явище однаково суспільне й правдиве, як з релігійного, так і з

культурного погляду. Сюди належить, напр, Максим Ісповідник (що його, додамо від себе,

так дуже шанував Сковорода). Сковорода, як культурний робітник, належить до третього

типу. Прагнучи душевного супокою, Сковорода зовсім не мав наміру замкнутись у

самотності й обмежити всю свою діяльність самим внутрішнім життям. З енергією й

упевнено він стає проповідником своїх релігійно-філософських ідей, і не ставлячи різниці

поміж простим людом і освіченими поміщиками, усіх силкується приєднати до співу-части

у тій культурі духу, що творчо виявлялась у ньому протягом всього його життя Це в вищій

мірі культурне діяння Сковороди йде трьома шляхами: писання філософських, богос-

ловських та літературних творів, величезне морально-релігійне листування з приятелями-

знайомими й, нарешті, усна проповідь та живі розмови переважно з народом (ст. 160 -

163)... Сковорода не дбав про розповсюдження своїх праць ушир; найдорожчим та

найважливішим було йому їх поглиблення. Яскравим доказом гідности Сковороди як

філософа та мудреця, є важли-154 вий факт виникнення цілої апокрифічної літератури, що

її вважають за твори Сковороди (ст.175). Внутрішня боротьба помічається у нього

наприкінці днів, але світлі моменти, повні мудрої сумирної душевної ясности, стають

частішими й довгими. Основна ціль його життя - вічність, нова земля не мертвих, але

живих людей, - вже виразно уявляється йому, і він вступив до неї, як до землі заповітної

Така перша частина книги Вол. Ерна, присвяченої з'ясуванню особистої вдачі

Сковороди. Як можна помітити з невеличкої кількости уривків, що я навів тут, вона

поступає значним кроком у справі вияснення внутрішньої біографії Сковороди та значіння

його особи. Епіграфом 2-ї частини, присвяченої світоглядові Сковороди, автор вибрав один

з найглибших виразів Сковороди: "Найкраще людину бачить і серце її любить, хто любить

думки її". Ерн пізнав думки /Сковороди й полюбив їх; це дало йому можливість краще

зрозуміти його особисту вдачу й полюбити його серце. Ентузіяст-філософ найшов в особі В.

Ерна ентузіяста-життєписця й цінителя. Правда, в особі та творах Сковороди Ерн добачає

сполучення великого й стихійного козацького, що від нього він не міг цілком звільнитися.

На мою думку, Вол. Ерн тут занадто захоплюється своєю антитезою й перебільшує її, як в

один, так і в другий бік, переоцінюючи иноді того й другого. Яскравий вираз найшло це в

остаточному синтезі, де говориться: "Сковорода чудовий специфічною красою примітиву,

чарами споєднання геніяльности з наївною ціломуд-реною скутістю культурних форм, і ця

краса, як неповторювана, назавжди лишиться за ним" (ст349) Розвитком цих загальних

засад є окрема оцінка поодиноких проявів його світогляду особистої вдачі й діяльности.

У всякому разі треба визнати, що оцінка особи Сковороди в міру поглиблення

знання її, підносилася й знайшла собі чи не найяскравіший вияв щодо позитивної оцінки у

фахівця-філософа Вол. Ерна.

Розвідка Вол. Ерна викликала спеціяльну статтю акад. М. Ф. Сумцова1, де він

суворо виступає проти думки В. Ерна про

155

відокремленість Г. С Сковороди від українського народу й літературних форм його

письменства. Він наводить уривки з Ерна, з яких видно, як високо ставив Сковороду серед

стародавніх грецьких і європейських філософів, нагадуючи тут і про Сократа, і про Бруно, і

79

про Декарта й кажучи: "по страстному стремлению к истине, не отступающему перед

радикальной ломкой своей жизни, не боящемуся суровостей и лишенийтридцатилетнего

скитания и нищенства, фигура Сковороды - одна из самых замечательных на протяжении

всей истории человеческой мысли и жизнь его есть одна из тех редких, чистых и

благородных жизней, которыми по справедливости может гордиться человечество". Так

гаряче, каже М. Ф. Сумцов, Ерн поважає та виславляє Сковороду, і зрозуміло здається, що

він хоч трохи звернув увагу на той край і ту школу, де родився й учився Сковорода. І що ж?

Про стару українську школу нема нічогісінько, а про український нарід автор наплів такої

нісенітниці, що жаль бере, що автор виявився тут таким неосвіченим та нездатним, сором за

ту російську науку, що може давати до того знівечені наукові овочі Але послухаймо самого

Ерна "Некультурность (?) почти бродячего (!!) населения, не забывшего еще свою давнюю

склонность к приключениям (?), только что начинающего оседать (?), создается, сочетается

с изобилием природы... Если душа Сковороды родилась в недрах космической жизни, то

тело его родилось в стране варварской (!!) полукультуры, в стране стихийной природности

Если формой реального целого Сковороды было умопостигаемое, логическое, то материей

послужила грубая, своеобразная, стихийная (!) плоть малоросса-казака XVIII ст... Наряду с

орлиными взлетами мысли - плоские банальные соображения, наряду с яркой, образной,

поэтической речью, иногда сверкающей молниеносной красотой, церковнославянская

загроможденность, уснащенная "подлыми" словечками. Простонародная речь базарной

хаотичностью врывается в дифирамбически восторженный приподнятый тон изложения. В

мышлении Сковороды, сильном, глубоком и страстном... есть элементы дурного

провинциализма, а в его жизни, сосредоточенной, мудрой и праведной дают о себе знать

неукро-156 щенные (?) капли казацкой крови, бурлящей, тоскующей, упрямой и

хаотичной". Таким дикуном уявляє собі Ерн український нарід і далі навіть сам дивується:

"поистине достойно великого уважения, что сын грубой казацкой орды становится, быть

может, образованнейшим человеком XVIII ст." і що "при таком родстве" з Сковороди

вийшла мудра людина. Ерн одним махом одрізав Сковороду від українського народу й

української школи, зробив його відразу "русским человеком", усюди на його життя,

філософію й мораль дивиться через великі російські окуляри, прилучає його то до Льва

Толстого, то до Вол. Соловйова й наш "старчик" йде тільки в російськім філософськім

товаристві XIX ст. Зовсім не ясно, з якої рації Сковорода стає в Ерна "первым русским

философом", "первым ростком", "родоначальником русской философской мысли", коли

російські філософи його не знали й творами його не користувалися, коли самі ці твори

досить повним виданням вийшли тільки через 100 літ після смерти Сковороди, в виданні

Харківського історико-філологічного товариства 1894 р. В дійсності Сковорода не "русский

философ", а остання розкішна квітка старого життя, світогляду українського народу та його

старого письменства й колишньої Київо-Могилян-ської школи, кровний син свого народу,

гарна, люб'язна та многодумна дитина. Щоб зрозуміти Сковороду, треба добре

ознайомитись з життям його народу і його школи за старі часи. Дивно, що Ерн раз за разом

користуючись гарним життєписом Сковороди його талановитого учня Ковалин-ського,

прогледів, що Ковалинський каже про нахил Сковороди до рідного краю. Ерн згадав слідом

за Ковалинським, що батько віддав Сковороду до Київської школи. Ерн тут не втерпів, щоб

не додати: "Для казака это много". Ось так чудасія! Чому ж то козакові це "много", коли

козаки стояли в близьких стосунках до школи, щиро їй допомагали й доглядали пильно за її

порядністю. Постать і світогляд Сковороди дуже складні.

З одного боку на Сковороді яскраво відбилося життя його народу, побут,

письменність, школа зо всіма тогочасними її прикметами й особливостями, з її

схоластичністю, символізмом,

157

риторизмом, літературністю (діялоги, байки, порівняння й т. ін,). З другого боку на

Сковороді відбились великі впливи античности, Біблії і патристики (отці-вчителі церкви);

Але нас, мовляв М Ф. Сумцов, теперішнім часом цікавить перша, найважніша сторона -

80

національна, українська, яку російські вчені цілком минають, бо вони проминули творчу

душу народу, через те не зрозуміли досить краси й сили душі його великого сина.

Ерн, йдучи за Ковалинським каже, що Сковорода був "всемирным гражданином",

цебто неначе космополітом І сам Сковорода в своїй байці "Щука і Рак" каже, що "мудрому

человеку весь мир есть отечество, везде ему и всегда добро; оно ему солнцем во все

времена, а сокровищем во всех странах не его место, а он посвящает место, не изгнанник,

но странник, в коей земле пришелец, тоей земли и сын". Але сам Сковорода, каже М. Ф.

Сумцов, не підходив під цей аршин... В своїм житті, в значній мірі й філософії, Сковорода

був "гражданином" України, бо він на Україні тільки добре себе почував, за кордоном, в

Німеччині, в Петербурзі, в Москві, в Хотетові біля Орла, як гарно та ласкаво його не

приймали, він не засиджувався довго й дух гнав його додому, в рідний край, під ясне та

тепле небо України, найбільш на його любу Слобожанщину... Ні, у "цього всесвітнього

гражданина" було українське чуле серце, зовсім він був далеко від всесвітнього

гражданства. "Превратясь в нищенствующего бродягу (?), Сковорода, - каже Ерн, - сделался

одним из самых замечательных русских культурных деятелей XVIII в." А М. Ф. Сумцов з

приводу цього відповідає "Чи бачив або чув хто-небудь, щоб "нищенствующий бродяга"

коли робився видатним культурним діячем? Мабуть такого дива ніколи не було й зрозуміло

не було його і в Росії XVIII ст, що вже зазнала тоді різних засідателів, городничих та інших

російських поліцаїв".

Річ у тому, що Сковорода ніколи не був бродягою, - він був старцем - це зовсім

ишпа річ, він грав у величнім розмірі ту ролю, яку в старовину на Україні грали мандровані

дяки, просвітні діячі, що переходили, навчаючи людей грамоті та співу з міста до міста, з

села до села, поки в царюванні Катерини II їм заборонено було вільне життя й вони мусили

приписатися до церкви, зробились церковними кріпаками.

158

Зв'язуючи Сковороду з сучасним йому моментом українського життя, М Ф. Сумцов

хоче зв'язати його із старим українським письменством. "Звертаючись до української

старовини, - каже він, - можна знайти для Сковороди великого попередника в постаті

славнозвісного ченця з Афона Іоана Вишенського, що теж писав просторі послання на

Україну до своїх людей з релігійно-філософськими думками про життя, про класові

відносини, проти панських гордощів... Взагалі, по демократичному напряму й по виразному

міцному слову Сковорода є пряме продовження Вишенського. Це один з його справжніх

духовних предків".

В філософії Сковороди відбилась велика песимістична течія старої України, туга за

щастям, жалі на недолю, які часто-густо лунають у народних піснях і в шкільних віршах;

український песимізм органічно вийшов з-під тяжких умов народнього життя й окремо

життя поодинокої людини. М Ф. Сумцов приводить два старих українських вірші, де

відбився цей песимізм. Ось другий з цих віршів, справді дуже яскравий:

Пройшли літа скоро, як бистрії ріки, А я живу при нещасті через усі віки, Віють

вітри в степу, запрету не мають Ідуть мислі вдень і вночі, спокою не дають.

"Чудовий вірш, - каже М Ф. Сумцов, - глибиною думки й красою виразу цілком

відповідає сумній поезії Шевченка: "Минають дні, минають ночі" і іншим".

"Поруч з цим індивідуальним песимізмом, іде песимізм суспільний, народній,

вироблений поодинокими талановитими людьми, здебільше з старого письменного козацтва

- такі сумні алегоричні пісні про бідолашне політичне життя українського народу в образі

чайки, що вивела діток при битій дорозі, орла або сокола, що його гніздо зруйновано й дітей

побита Ерн думає, символізм є виразна риса філософії Сковороди і навіть зве його батьком

філософського символізму... Ерн дає з цього приводу окремий відділ під назвою

-hyeroglifikca Emblemata? symbola". Без сумніву, Сковорода виявив великий нахил,

символіки, але й тут він тільки збільшив і, можна сказати, узяв

159

81

через край те, що вже панувало до нього в українськім письменстві XVII ст,

наприклад, у Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського й інших. О половжогі XVII ст.

Лазар Баранович вже уживав термін "емблематическая поезія". В листі до Варлаама

Ясинського під такою н аз по по він розуміє складні "форти", цебто символістичні малюнки

на початку книжок. Одну таку "форту" в "Трубах словес проповіднтах" він докладно

з'ясовує в цім листі Дуже яскраво символіка вадбилась в казаннях Галятовського в збірнику

"Ключ розуміння' (видання 1659, 1660, 1663, 1665 рр.), дуже розповсюдженим на "Україні.

В однім казанні символами Христа з'ясуються корона, вечір, гроші, в другім символами

Богородиці - зірочки, Амшалтея, Андромеда й инши. Взагалі, треба підкреслити, що

Сковзорода в символіці був цілком староукраїнський письменник. С коворода мимохіть

згадує про якусь таємну символічну "Діву" - жіноцьку істоту мира. Ерн з приводу цього

пригадує й Достоєвського з його Богородицею - "великой матерью земли" п Вол. Соловйова

з його філософією одвічної "женственности", ажле це ніякого відношення до Сковороди

немає й нічогісінько не дає для зрозуміння його "Діви". Треба пошукати деинде, в старім

українськім письменстві, а коли добре пошукати, то й знайдемо тут шкільну Діву Марію в

віршах, в колядках, в щедрівках, порівняння її з квітками, найбільше з лелією. Оце й

трамати Сковородинської "Діви".

Ерн підкреслює, що Сковорода дуже любить церковні, найбільше біблейські

тексжи. І цей нахил він виніс з старої української школи, найбільше з Галятовського, що за

сто років до Сковороди вже дуже користувався Біблією й добачав у святім письмі чотири

розуми - літеральний, моральний, алегоричний і аналогічний. Літеральний належить до

самого змісту, моральний до добрих звичаїв, алегоричвний до церкви, що воює на землі, й

аналогічний до церкви на небі Сковорода далі розвинув ці думки, користуючись Біблією.

Ерна вразила та риса в творах Сковороди, що він "благочестивые мысли облекал в формы

греческой мифологии и одно свое стихотворение кончает словами: "Так живал афинейскій,

так живал и еврейский Эпикур-Христос". Що й казати, річ чудна й неподібна; але

дивуватись все ж таки не можна, бо в старих українських письменників

160

знаходимо таку ж чудасію, наприклад, в казанні Галятовського сказано, що хрест є

атрибут Христа, як тризубець Нептуна та блискавка Юпітера. Такі порівняння старі

українські письменники позичили від польського схоластичного письменства. Навіть у

дрібницях Сковорода простує за старим українським письменством. В однім місці він,

наприклад, образом мудрости Божої лічить усе коштовне каміння. Галятовський за сто років

раніш збудував ціле казання на порівнянні Христа з коштовними каміннями - топазом,

хризолітом й инш.

Що Сковорода поважав стару українську науку, про це свідчать його похвальні

відгуки про Варлама Лащевського й Феофана Прокоповича. В цих теплих відгуках бачимо

вдячного учня Київської школи. Духовна вдячність була вельми властива Сковороді й

яскраво відбилась на його творах.

Зверхні форми теж узяті Сковородою з старого українського письменства - діалоги,

байки, приклади, порівняння й інше. Ерн висловив, що улюблена Сковородою діалогічна

форма "диктуется взволнованным душевним состоянием Сковороды". Цього мало. Вона

дана йому вже готовою старим українським письменством, де ця форма яскраво відбилась

не тільки в шкільних віршах, але й у народних творах, де вона нерухомо збереглась од

найдавніших часів... Сковорода часто підкреслює свої думки байками... Взагалі, Сковорода

далеко поширив байку в літературнім її уживанні проти старого українського письменства,

де вона трапляється зрідка.

Вірші Сковороди під заголовком "Сад Божественных песен" стоять близько до

старого українського письменства і вже по самій назві нагадують "Огородок

Радивиловського", що вийшов років на сто раніш. Сковорода співав свої вірші, граючи на

сопілці або на бандурі

82

Таким чином, Сковорода своєю величною постаттю та своїми думками цілком

належить до народу українського, до його світогляду й школи. Він має велике значіння не з

того боку, що він, як думає Ерн, був "родоначальником русской философской мысли" а з

того, що на ньому відбилась українська філософія, що він став її найвищим з'явищем, як

майже одночасно Котляревський став найвищим з'явищем українського художнього

161

письменства. Велика різниця та що філософське життя українського народу після

Сковороди засохло й змарніло, літературне художнє життя після Котляревського пішло в

розвій і дало згодом великі рослини.

Ми навмисне зупинилися так довго на змісті ст атті М. ф. Сумцова, бо вона

присвячена дуже цікавому питанню про зв'язок Г. С Сковороди з українським народом - з

йопго життям, освітою, школою, письменством і навіть світоглядом. Стаття має полемічний

характер і їй трохі шкодять деякі занадто гострі вирази проти В. Ерна. Але коли відкинути

їх, то ми маємо в ній хоч і схематичне, поверхове, недосить обґрунтоване вирішення одного

з найважливіших питаю про Сковороду. Головна ідея статті М. Ф. Сумцова, що Сковорода

був сином свого народу є зовсім справедлива й треба булэ справді звернути увагу на це

питання з приводу книжки Ерняц яка не тільки його не торкається, а навіть немов відриває

Сковороду від національного українського ґрунту. Перш за все Ерн справді зовсім

месправед-ливо виявляє український нарід часів Сковороди якил-ісь диким, некультурним, і

тут немов теза й антитеза - Сковорода стояв одиноко від народу й як високо, на думку Ерна,

стояв Сковорода, таке низьке було з боку просвітнього становиш народу українського. Це

помилка, що нашгадує нам помилку, висловлену Хіждеу: "как одинокая гора на степи, так

стоял в свое время Сковорода на Руси". Індивідуальна справді, Сковорода піднімався над

усіма тодішніми видатним_и людьми України; не тільки серед простого народу, але й серед

інтелігенції, ми нк можемо назвати нікого, кого б можна було поставити поруч з ним

інтелектом, творчим сміливим розумом, філософського мудрістю і, нарешті, величезною

сило» волі й характеру в утворенні свого життя, згідно з своїми власними поглядами на тез,

як треба було його утворювати для загального блага й щастя, .ле він не стояв одиноко серед

тодішнього суспільства свого народу - він сам вийшов з народу і, одержавши широку освіту,

всього себе віддав тому ж народові, живучи так, як жив нарід, і маючи на нього, не кажучи

вже про суспільство, досить великий вплив. І при кінці життя Сковороди і трохи раніш - 40

- «50 роки в XVIII ст. і особливо в XVII ст. - в лівобічній Слобідський Україні 162 не було

ще виявлено такого класового соціального поділення, яке ми бачимо після знищення

автономної й заведення загальноросійського розпорядку, і тому не було дуже великої різниці

і в культурі й освіті між різними станами суспільства - і просте козацтво, що з нього вийшов

Сковорода, мало велику охоту до школи й у пол. XVIII ст. воно само утворило велику силу

шкіл у Лівобічній і Слобідській Україні Ми маємо статистичні відомості про ці школи і з

них видно, що число шкіл щодо числа населення було таке, як і 1884 року, коли земство вже

значно поширило шкільне діло на Україні В одній з таких шкіл учився й Сковорода в своїх

рідних Чорнухах. Нічого надзвичайного також не було й у тому, що син козака вступив до

Київської академії, бо там тоді вчилося немало учнів з козаків, як немало їх було й у

Харківському колегіумі, де учителював Сковорода. Тепер щодо космополітизму Сковороди.

Він не вступав у суперечку з собою, коли казав про "всемирного гражданина", а сам почував

себе "завжди сином України", бо його проповідь, його філософія, його мудрість мали

універсальний, всесвітній характер і годилася не тільки для одних українців, а й для всіх

людей, якої б вони не були б віри чи нації, коли щастя було потрібне для всіх і не було

обмежене ні віком, ні народом, ні державою Чи можливо називати Сковороду одним з

видатних "русских культурних деятелей" і "родоначальником русской философской мысли",

як це робив Ерн і проти чого рішуче виступає М. Ф. Сумцов? На мій погляд, треба

зрозуміти думку Ерна так йому треба було одверто сказати, що перш за все Сковорода був

українським культурним діячем і батьком української філософії, як Котляревський був

батьком українського красного письменства; а до цього додати, що росіяни теж можуть од

83

нього вести початок і своєї оригінальної філософської думки, коли розуміють під терміном

"русская культура, русская философия" усе те, що було утворене ними й українцями і

спільно, і окремо. Звичайно, що Сковороду зрозуміли так як слід тільки тепер, коли було

видано зібрані мною його твори, але треба нагадати, що було петербурзьке видання його

творів, яке звернуло на себе увагу й російської журналістики, а що найважливіше -

Сковороду визнав, слідкуючи за Хіждеу, "родоначаль-

163

ником и русской философской мысли" арх. Гавриїл у своїй "Истории русской

философии". Одначе, річ не в тому, очевидно, що Ерн мав на увазі вплив Сковороди на

представників російської філософської думки, якого справді було дуже мало, а те, що

Сковорода був найвидатнішим оригінальним філософом, який вийшов з українського

народу, він зачисляє його до "русского" народу. Ерн підкреслює це й дає своїй книжці про

Сковороду такий заголовок: "Русский мыслитель Г. С Сковорода", коли треба було б сказати

"Український філософ Г. С Сковорода". М. ф. Сумцов зв'язує Сковороду з старим україн-

ським письменством і називає його не першим паростком, а останньою розкішною квіткою

старого життя й світогляду українського народу. З боку літературних форм і філософських

трактатів і віршів Сковороди це так, але не з боку змісту його філософії. В філософських

питаннях Сковорода великий новатор і революціонер, який не мав попередників і не тільки

не був зв'язаний з старою традицією, але попередив думки свого часу, що навіть для

наших часів він є великий утопіст - і тут требам згадувати з української старовини не про

Івана Вишенського, що» стояв по суті на догматичному ґрунті в релігійних питаннях, ш був

революціонером у соціальних, а скоріше про соцініян - цих: лівих радикалів протестантів,

що їх проповідь мала успіх і серед українців, але й вони не були такими великими

ієресіярхами в християнстві, як Сковорода. Щодо песимізму Сковороди, то йЗ тут

Сковорода виявляє не тільки індивідуальний, а здебільшого вселенський песимізм,

"мировую скорбь", якої майже не знало старе українське письменство, оповідаючи

найбільше про сумну долю України. Щодо символіки Сковороди, що її М ф. Сумцов теж

виводить з старого українського письменства, то й тут на наш погляд більший вплив на

Сковороду мала патристики Максима Сповідника й інших, або твори Філона Іудеянина,

аніж старе українське письменства перша мала вплив на вое алегоричне розуміння Біблії,

що була основою його філософії, а друге могло мати вплив тільки на його поетичні твори.

Чи мав Галятовський вплив на студіювання Сковородою Біблії, що обстоює М. ф. Сумцов,

ще ним не доведено, а сам Сковородка свідчить, що його проводарями в філософії були

грецькі, римські

164

класики, Філон Іудеянин, учителі церкви, особливо "голова усім Біблія". І справді,

Біблія була основним джерелом його філософських і богословських трактатів, альфою й

омегою його філософської мудрості. А коли так, то навряд чи він слідкував за Галятовським

в його чотирьох розуміннях Біблії; у всякому разі Сковорода говорить нам не про чотири

розуміння Біблії, а тільки про два - достотне й алегоричне, а сам виявляє одно останнє

Називаючи Христа єврейським Епікуром, Сковорода теж, на нашу думку, нікому не

наслідував, а виявляв власну філософську думку про те, що великі грецькі філософи

шукали правди, найбільшим, найголовнішим виявленням якої була наука Христа. Зовнішні

літературні форми й діялоги, байки, приклади, порівняння Сковорода міг справді знати з

старого українського письменства, але й тут щодо байок і діалогів, то він зразки їх мав у

класичному письменстві й сам посилається на нього, кажучи про байки: "Сей забавный,

фигуральный род писаний был домашним самым лучшим древним любомудру ам", тут же

він називає Сократа, Езопа, а потім посилається й на апостола Павла.

"Сад Божественных песен" справді стоїть близько до українського старого

письменства і нагадує "Огородок" Радивиловського, але про це ми оповідатимемо у

84

дальшому розділі своєї праці38. Нарешті, зовсім справедливе порівняння Сковороди з

Котляревським - обидва були батьками - один українського письменства, другий української

філософії, а велика різниця у долі їх спадщини. "Філософське життя українського народу

після Сковороди засохло й змарніло, а літературно-художнє життя після Котляревського

пішло в розвій і дало згодом великі рослини". Але треба додати до цього, що Сковорода, як

філософ тепер знов оживає, як це буває з великими мудрецями: ми його немов одкрили й

він зробився осередком історичних і філософських студіювань. Велику заслугу тут у цьому

відродженні Сковороди

165

має, безумовно, Ерн. М. ф. Сумцов під впливом Сковороди написав також цілу

низку етюдів з історії філософських думок українського народу, світогляду його і його

діячів. 1891 року промер великий український вчений і глибокий філософ проф. "О. О.

Потебня, сувора моральна постать і творчий розум якого _дуже нагадує нам Сковороду.

Українського походження були і деякі з новіших представників філософської думки на

Україні як Юрке-вич, Лесевич, зацікавлена була філософією Сковороди й О. Я. Єфіменко,

що мала великий нахил до філософії взагалі Про Сковороду і його філософію ми вже маємо,

як про це свідчить мій бібліографічний покажчик, цілу літературу. Все це подає надію, що й

філософська думка українського народу моя-ее не зовсім змарніла й засохла і що й вона

також як Сково-рода, відродиться в зв'язку з його відродженням. Але для ждюго потрібно,

щоб український нарід, що для нього духовно пращював Сковорода, хоч тепер ознайомився

з його філософією і його творами.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Відповідність життя та науки

Свід_оме обрання життьового шляху. Теорія "нероблення". Задоволення з обратного життьового

шляху. Велике значіння його життя. Повна відповідність науки та життя (учив, як жив). Стан життя. Теорія та

практика виховання. Внутрішня віра. Розуміння життя.

Науку Сковороди про життя в її практичному виконанні треба назвати й взагалі

утопічною і для наших часів непридатною, ідеалістичною. Хоч сам Сковорода й навчав, що

обмеження своїх потреб, яке він проповідував, не важке, але дійсно досягти його було,

звичайно, дуже нелегко. Для цього людині треба було відновитися від матеріальних

життьових інтересів та вважати за головну мету свого життя внутрішнє удосконалення. Але

щобільше вимагало воно від людини з життьового, практичного погляду, то більше й давало

йому найважливішого в житті, на його погляд, щастя. Вище ж щастя - це є цілковита

перемога духа, що дає й повний душевний спокій. Але виникає питання, чи можливо було

здійснити в житті ці найвищі вимоги морального ідеалу Сковороди; відчувалась потреба

живого наочного прикладу, який би довів, що його можна справдити в житті і цю місію взяв

на себе Сковорода. І ось ми в ньому й бачимо досить незвичайний приклад цілковитої

гармонії між навчанням світоглядом та життям; він жив так, як навчав, а навчав так, як жив.

І це має дуже велике значіння, по-перше, завдяки високим вимогам його морального ідеалу,

по-друге, тому, що Сковорода свідомо, з принципу, цілком переконано обрав собі свій шлях

життя та йшов ним до кінця, до самої своєї смерти, не

167

звертаючи ні праворуч, ні ліворуч, і навіть помер так, як і повинна була вмерти

людина з його поглядами на смерть. Широко освічена, красномовна, та розумна людина -

він свідсь мо обрав собі долю жебрака, мандрівника, але зробив це не тому, що не міг

інакше зробити, навпаки, його таланти давали йому можливість досягти значних урядів, а

надто в духовній ієрархії, а цілком свідомо, маючи бажання заховати внутрішньо волю та

бути вчителем усього народу в найширшому цього словва розумінні Він зрікся усяких

38 Одначе про самопізнання учив вже Ант. Радзівіловський, кажучи» Хто маєт познати себе самого, таковый

боязнь Божию любовь,віру надію цноти заховати может виражали стародавній філософе онними словами –

познай тя самого яко з неба поданими, шанували и на столпі мармуровими золотими літерами писали»

85

прихильностей і створивши з себе старчика, мандрівника, виробив у себе серце

громадянина всесвітнього, який не маючи родичів, маєтностей, кутка де голову прихилити,

мав насолоди лише від природи, простих, невинних, безтурботних, справжніх радощів, які

черпає розум чистий та дух безтурботний у скарбницях вічності.

Відомо, що Сковороду не раз спокушали вигідними з погляджу житейського

пропозиціями: переконували стати ченцем і цим здобути собі забезпечений стан, честь та

славу; губернатор Щербінін давав йому на вибір яку б схотів він посаду, але він знов

відмовився. Сам Ковалинський з приводу цього подає іще кілька пояснень, зазначаючи, що

Сковороді довелося тут відчути внутріншю боротьбу. Роки, здібності душевні, нахилки

природні, житейські кликали його по черзі обрати будьякий стан життя. Не втішаючи себе

ні на який стан, ухвалив він твердо в серпні своєму жити, стримуючись від спокус,

задовольняючись малим, цнотливо тихенько працювати, терпеливо, благодушію, в простерті

звичаїв та щирої зичливості, порішив залишити всі шукання суєтні, всі прагнення любо

стяжательні, всі трудності розкошів. Така відмова від усієї суєти жіттьової сприяла його»

потягові любомудрія. І коли ми згадаємо науку Сковороди про щастя, то побачимо, що він

йшов тим шляхом, на який вказував иншим, ставши немов проводирем та керівником менш

сильних. Він не раз при цьому признавався, що знайшов на цьому шляху те, чого шукав,

тобто щастя, хоч багато вважало, що його життя повне різних небезпек та страждать.

"Признаюсь, друзі мої, перед Богом і перед вами, - пише шін в одному з своїх жрактатів, -

що в цю саму хвилину, коли ж з усіма розмовляю, «кину сучаазу свою стать (стан), хоч в

ньому і постарів, та стану найостанні-

168

шим горшечником, як тільки відчую, що досі пробував у ньому без природи, маючи

нахил до скудельниптва. Повірте, що з Богом (цебто згідно до природного нахилу) буде мені

у сто разів веселіше й краще ліпити глиняні сковороди (натяк на своє прізвище), ніж писати

без натури. Але досі почуваю, що утримує мене в цьому стані нетлінна рука вічного. Цілую

її й слухаюся її. З презирством ставлюсь до безпорадних порад усіх сторонніх радників".

Деякі (наприклад, губернатор Щербінін) давали доброзичливі поради; инші ж просто

ганьбили те життя, яким жив Сковорода (говорили, що він нічого не робить тощо). І ось,

щоб спростувати їх, він у своїх двох листах розвинув теорію "нероблення", яке полягає в

невпинній розумовій праці та внутрішній роботі серця. "Багацько людей запитує, - пише він

Ковалинському, - що ж робить у житті Сковорода? Чим розважається? Це є верх, і цвіт і

зерно життя людини. Вона є центр кожного життя. Всі діла кожного життя сюди течуть, мов

стебло, перетворюючись у зерна Є деякі, що живуть без центра, немовби пливуть без

гавани. А я про розтлінних не розмовляю. Бо кожному своя розвага приємна. Я ж

поглумлюся (знайду розвагу) в заповітах вічного. Запитуєш, як 10 заповідей дотліють у

довголітню розвагу. Коли б і сугубий Мафусаїлів вік, і тоді довліють. Вічна матір - святиня

(любов) годує мою пристрасть. Я навіки буду з нею, а вона зо мною Вся бо преходять,

любая ж любов - ні. Коротко сказати, це є діятриба та типик мого життя". В листі до якогось

Артема Дорофеєвича Сковорода ще докладніше розвинув цю теорію (1779 р.) "Недавно

хтось про мене запитував, - пише він, - скажіть мені, що він там (у пустелі) робить? Коли б

я в пустелі від тілесних хвороб лікувався, або ловив звіря, тоді б їм здавалося, що

Сковорода робить діло. А без цього думають, що в мене нема праці й не без причини

дивуються. Правда, що коли нема діла, то це важче гір Кавказьких. Так тільки всього діла

для людини й є, що продавати, купувати, одружитися, посягати, воювати, сваритися, бути

кравцем, будувати, полювати? Чи тут повсякчасно є наше серце? Так ось відразу й видко

злиднів наших причину, що ми віддавши все наше серце на здобування світа та в море

тілесних потреб, не маємо часу поглянути на себе, очистити та полікувати

169

господарку тіла нашого, душу нашу. Забули ми самих себе_ за неключимим рабом

нашим - невірним тілом, день та ніч про нього турбуючись. Схожі на джиґуна, що

турбується про чобіт, не про ногу, про те, щоб сидіти на покуті, а не про пироги, про золоті

86

гаманці, а не про гроші? Яка велика нам відціля потреба та витрата? Чи не всього нам

досить? Так усім та всяким добром тілесним: зовсім віз, за прислів'ям, без коліс, однієї душі

нашої не маємо. Є, правда, в нас душа, але така як у шкорбутика або подагрика ноги або

матроський шага не вартий козирьок. Вона в нас розслаблена, сумна, норовиста, боязка,

заздрістна, жадібна, нічим не задоволена, сама на себе зла, худа, бліда, сама така, як пацієнт

із шпиталю. Така душа коли у єдваб одяглась, чи не труна їй з єдвабу? Коли у світлих

палацах бенкетує, чи не пекло їй? Не хлібом єдиним живе людина. Про цей останній

духовитий хліб удень і вночі турбується Сковорода Він любить такі млинці більше всього.

Дав би по одному млинцю й всьому Ізраїлю, коли б був Давідом, як пишуть по книгах

царств, але й для себе замало. Ось що він робить у пустелі".

Очевидно, тут йде мова про внутрішню роботу серця, про таке самопізнання, якому

навчав у своїх трактатах Сковорода. Далі Сковорода продовжує "Там та тут спочиваю, маю

насолоду, радію. Співаю з Мароном - Бог наш це свято подарував..." - Сковорода так

віддався внутрішньому самопізнанню, в такій мірі віддалявся від усього земного та прагнув

вищого на його погляд, що дуже радів, коли починав говорити про обраний ним життьовий

шлях "Бесіда двоє" закінчується саме таким щиро ліричним висновком; це радісний спів

душі, щез невпинно шукала правди й нарешті знайшла високу мету свого існування.

"Прощайте навіки, нерозумні мудрі діви, солодкоголосні сирени, з вашими тлінними очами,

з вашою молодістю, що зникає з вашим дитячим довголіттям та з вашою ридань повною

гаванню. Співайте ваші пісні людям вашого роду, не торкається Ізраіль гергесеїв. Радуйся,

Кефо моя, Петре мій! Гавань моя, гавань віри, любовей й надії! Знаю тебе, що не плоть і

кров, але звисле народжений єси. Ти мені одчиняєш ворота у блаженне царство світлої

країни. Пятидесяте літо плаваю по морю цьому й ось досягнув до захистку тихого, до землі

святої"". Відомо, що

170

Сковорода обрав життя мандрівника, цілком вільне від різних обов'язків, тільки

після того як він залишив 1766 року Харківський колегіум та почав складати свої

філософські праці, які остаточно переконали його в тому, що він обрав собі вірний шлях

Тоді й почалася цілковита гармонія життя та слова. Але це життя вимагало піднесення духу,

бо було невпинним, повсякчасним подвигом, само здійснювало ту боротьбу плоти з духом,

про яку навчав Сковорода. Вона иноді доводила Сковороду до стану релігійного екстазу,

захоплення, до тих снів та привидів, що ввижалися Сковороді. їх можна з'ясувати цілком на

психологічному ґрунті, вони свідчать не про містицизм з холодністю чуття, а про щирий,

глибокий екстаз. В такому настрої він склав між іншими працями й свою "Боротьбу

архістратига Михайла з сатаною", де внутрішня боротьба в людині двох течій життьового

шляху (шляху порятунку та світського) втілилася в образи та фігури, що мають виключно

алегоричне значіння. І ось тут Сковорода намалював і самого себе як людину, що обрала

правдивий щирий шлях. Цим шляхом душевного спокою, як говорить тут Рафаїл, пішов і

Варсава (так називав себе Григорій Савич). Це є шлях верховний, шлях гарній. Цим шляхом

йшли Єнох, Ілія, Авакум та Пилип. Цим шляхом зійшов на гору Аврам принести в жертву

Ісака. Цим шляхом зійшов до Сіону Давід, скоштував священного хліба, роздав і тим, що

були з ним, по сковородиному млинцю. Цим шляхом сходить угорняя Маріям, цілує

Єлизавету та ублажається. Цим же шляхом сходять на гору Галілейську апостоли та бачать

світ воскресіння. Це є шлях суботній, розумний, мирний... Це є шлях радісний, але

безлюдний, безлюдний, але радісний і поза ним нема порятунку; хай же як людям

призначеним дійсно, відкритий є. Світ лічить його порожнім, тобто даремним. Це є велика

неправда. Знов світ вважає його горнім, тобто гірким. 1 це неправда. Гора означає перевагу,

не труд та сум. Горе тим, що називають солодке гірким і навпаки. Трохи раніше ми знаходи-

мо малюнок життя та душевного стану цього мандрівника Варсави, цебто Сковороди. Не

дивіться на содомян очами вашими та погляньте на мандрівника цього, що йде перед вами

на землі. Він йде з палицею веселими ногами та спокійно співає

171

87

пришелець я єсмь на землі... Співаючи, він поглядає то праворуч, то ліворуч, то на

весь обрій, спочиває то на горбі, то край криниці, то на траві зеленій, куштує їжу

безприправну, але сам він їй, як гарний співець простій пісні, надає смаку. Він спить

солодко і має насолоду і уві сні, і прокинувшись від тих же примар. Прокидається вранці

бадьорий і повний надії, співаючи пісню Ісаії. День його - вік йому й є яко тисяча років і за

тисячу років нечестивих не продасть його. Він бідніший над усіх, але по Богу багатший над

усі І що краще, як радість серця, життя людини, пристрастей та прагнень його і радости

його ніхто не візьме від нього. Здобув він цей світ, не як звичайно здобувають його. Він

возлюбив шлях та славу Божу. Це й є друг наш Данило Варсава. Тут ми знаходимо дуже

важливе признання Сковороди про те, яке щастя відчував він на своєму свідомо обраному

шляху матеріальних нестатків, бідности, простоти, мандрівок. Про те, як відбувся в ньому

цей внутрішній переворот, цей остаточний та цілковитий вихід на нову дорогу, сам

Сковорода розповідав своєму учневі та другові Ковалинському так: "Тікаючи від морової

язви у Київі та оселившись після цього в Охтирському манастирі, маючи роздратовані

думки та чуття душі моєї пошаною та подякою до Бога, прокинувшись уранці, пішов я в

садок. Перше, що я відчував у серці своєму, було якесь чуття визволення, волі, бадьорости,

надії, що вже справдилась. Я ввів у цей стан духа усю волю та всі бажання мої й відчув я в

собі незвичайний рух, що надавав мені силу незрозумілу. Вся внутрення моя запалилась

вогнем і здавалось, що по жилах моїх потекла вогнем течія. Я почав не ходити, а бігати,

немовби мене носила якась радість, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, але немовби я весь у

вогні й щось носить мене в просторіні буття. Весь світ зник перед мене; одне чуття любови,

благонадійности, спокою, вічности оживляло існування моє. Сльози річками потекли з очей

моїх та розлили гармонію у весь склад мій. Я дістався себе, почув немов синовньої любови

запевнення і з того часу присвятив себе на синовню підлеглість духові Божому".

Ковалинський від себе додає, що до цього часу серце Сковороди шанувало Бога, немов раб,

і з цього ж часу возлюбило його, яко друг. Тут ось у цьому признанні ми маємо

П2

історію душевної зміни в Сковороді, при чому точно зазначено й час події (справа

відбувалась 1770 р.) та ближча причина, що викликала її. Коли вже минуло 24 роки (в рік

своєї смерти 1794 р.), Сковорода розказував про це з особливим чуттям, щоб учень

зрозумів, як близько до нас Бог - вічність, як він турбується про нас, охороняє нас, подібно

до того, як кокош своїх птахів, зібравши їх під свої крила, коли ми тільки не віддаляємося

від нього в похмурі бажання нашої розтлінної волі Ковалинський з свого боку, щоб з'ясувати

це з'явище, згадує оповідання Ксено-фонта та Платона про геній Сократа, цебто про

внутрішній таємний голос, якого не можна з'ясувати, але якого він слухався. Сковорода

також вірив у такого генія - Мінерву. Він призвичаїв себе в усіх життьових вчинках

дотримуватися таємного голосу внутрішнього, невідомого подиху духа, якого люди,

відчуваючи невидимо та йдучи за рухом його, мають насолоду, не слухаючись же цього

голосу та не пам'ятаючи про нього, каються. Він, взнавши на ділі силу таємного керівництва

цього, розбуджував увагу в другові своєму та в притчах до цього святилища внутрішньої

сили, та часто закликав прислухатися до виразів цього прорицалища нетлінного духу, якого

голос лунає по серцях непорочних, в серцях розтлінних як судії, в непокірливих якмесника

Він стверджував, що це й був той самий геній, слухаючись якого як навчателя свого у

всьому, щиросердечний Сократ став мудрим, цебто щасливим. Ковалинський до цього

додає, що геній "це розумна внутрішня сила людини, инші розуміють під ним загострене

чуття добра та лиха". У Сковороди було об'єднане й те й инше. Створивши своїм розумом

собі світогляд, Сковорода остаточно зміцнив його в собі чуттям, з нього створив власну

релігію (не догматичну, а філософську), якій віддався цілком і яку вважав за єдину мету

свого життя. На ній зосередив він всі свої душевні сили - уяву, думку, чуття та волю. І тому,

що все це прагнуло до внутрішнього самопізнання, відшукання у собі верховної сили, з

волею якої він бажав об'єднати свою власну, то цілком природно, що він, як Сократ, набув

88

звичку постійно прислухатися до голосу свого сумління, надто у тих випадках, коля в ньому

відбувалась боротьба прагнень, поривів та бажань. Чудесним малюнком до цього

173

може бути таке оповідання про Сократа: коли Сократа зводили на смерть і друзі

радили написати йому промову, в якій'би він спростував усі обвинувачення, він відповів: "Я

кілька разів починав їх писати, але геній завжди перешкоджав у тому. Може так Богу

вгодно, щоб я помер тепер легкою смертю, поки не прийду до немоіпної та хворобливої

смерти". Життя Сковороди, можна сказати, було ідеально погоджене з вимогами його науки

без уступок та ухилень навіть у найменших дрібницях. Щоб переконатися в цьому, треба

лише порівняти його науку та життя.

Загальне розуміння життя Сковороди, як це ми тільки що бачили, цілком сходиться

з суттю його науки. Те ж саме треба сказати щодо окремих сторінок його світогляду. Нам

відомо вже, що він надавав Біблії перше місце серед джерел пізнання. І в житті він ніколи

не залишав цієї книжки, знав її чудово; вона була для нього найголовнішим ґрунтовим

джерелом; він її постійно вивчав та думав над нею, над кожною дрібницею в її тексті,

толкував її та говорив, що в найпростішому на вигляд виразі ховається часто глибоке

розуміння. 7д

"Біблія, - говорив він, - є наш верховніший друг та ближній, бо веде нас до того, що

є" єдине найдорожче та найулюбленіше. Вона є заповіт, що залишили для нас прадіди,

заповіт, що ховає скарб боговбачання. Боговбачання, віра, страх Божий, премудрість - є одне

й те ж. Все це щира премудрість'. "Простіть, друзі мої, - говорить Сковорода в своєму

тракт'аті про душевний спокій, - мені мою надзвичайну прихильністыф цієї книжки (цебто

Біблії).: Визнаю мою палку гфистрасть. Правда, що з дитинства таємна сила приваблює

мене до навчальних книжок і я їх більше за всі люблю, вони лікують та веселять моє серце,

а Біблію почав читати коло ЗО років від народження мого, але ця найкраща для мене

книжка над усіма моїми полюбовницями (цебто іншими любимими книжками) справила

перемогу, давши задоволення моїй довгочасній алчбі та жажді хлібом та водою, солодшою

меду та сота Божої правди та істини, і я почував особливу мою до неї природу. Тікав» тікаю

й утік всіх житейських перешкод та плотських бажань, щоб міг спокійно відчувати

насолоду в гтечистих обіймах більш вродливої, ніж всі ділері людські, цієї Божої дщери.

Ніколи не можу

174

«здивуватися премудрості пророків. Найдрібніші в ній тонкості для мене здаються

дуже важливими. Так завжди думає закоханий. Щобільш глибока та безлюдна самотність

моя, то щасливіше моє життя з цією найулюбленішою в жонах, і такою долею я

задоволений. Народився мені мужський пол, правдива та щира людина, умираю не

бездітний. І в цій людині похвалюся укупі з Павлом: не всує текох. Це й є та господня

людина, про яку писано: не стемніють очі його".

І дійсно, студії над Біблією були для Сковороди працею на все його життя, до неї

йшло все його філософське любомудріє вона в той же час була для нього й головним

джерелом пізнання, бо це останнє він вважав тотожнім богопізнанню; вона була й метою, і

засобом спізнання, вона сама істина, яку людина повинна в ній спізнавати розумом.

Вказавши, який життьовий шлях він свідомо обрав собі сам, ми можемо

переконатися, що тут була повна гармонія. Сковорода збудував своє щастя на внутрішньому

самопізнанні, на своєму душевному спокої і тут на ньому самому справдилась (в деякій

мірі) справедливість його теорії, яка, на перший погляд, здається тільки афоризмом (що

правдиве щастя неважке, бо •оно є потрібне кожному), говоримо "справдилась", бо він ніс

тягар життя легко, не ухилявся набік від свого шляху і не тільки яв скаржився на свою

долю, але навпаки, постійно до глибокої старости та смерти був щасливий та задоволений,

почуваючи, що обраний ним шлях був для нього шйцравдивітим. Це був шлях злиднів та

різних матеріяльних нестатків.

89

Сковорода навчав, що треба звільнитися від тих ланцюгів, що цілком захоплюють

людину та роблять її рабом своїм (багатство, шаноба), і сам все це справдив на власному

прикладі його не спокусили ні перспектива значного громадського стану, ні ті звичайні

приємні умови житейської обстанови, які оправдує кожна система морали тим часом, як

відмовитися від них дуже важко, бо вони дають відчувати себе весь час; кожна людина має

право на свій куток, на сім'ю, на необхідні засоби для життя.

Сковорода не обурювався проти цього, але сам з власної волі відмовився від них,

щоб краще заховати потрібну волю духу та

175

діяльності! І тут він йшов не звичайним шляхом, а шляхом важкого, на наш погляд,

подвигу.

Залишивши посаду навчителя в Переяславі, він мовчки, терпеливо, без нарікань

зносив усі нестатки, "маючи тоді тільки жупан, одні черевики, одні чорні гарусні панчохи".

У словах учня Сковороди, Ковалинського, він змальований наче живий. Тут кожен вираз,

окреме слово малює нам або його життя, або його моральну фізіономію, або характер. Він

не був аскетом; його вегетаріанство (вживаємо сучасний термін) не було ні наслідком

суєвір'я, ні зверхнім прапором науки; він ставився до цієї справи просто та розумно, без

фанатизму: "не їв риби та м'яса з внутрішнього нахилу" говорить Ковалинський, і цим

сказано все; цебто сам не знав у них смаку, але й не вважав, що вони шкідливі для всіх, як

це навчають сучасні вегетаріянці

Ставши мандрівником, він остаточно відмовився від грошей, і таким

безсеребряником був до кінця днів своїх Але й тут не було цілковитого негативного

відношення до громадської необ-хідности грошей, як це видно з з'ясувань самого

Сковороди (як ми бачили, він одержував платню в казенній школі); він тільки прикладав ці

вимоги до себе тому, що обрав собі ролю бідного жебрака Але подібно до того, як

Сковорода не був проповідником аскетизму, так і в своєму особистому житті він не був

аскетом. Він, правда, їв небагато і переважно прості селянські страви, але не зморював себе

голодом; він був проти пияцтва, як проти зайвої речі, але як у листі до Тев'яшова вихваляв

старо-римські учти з їх мудрою розмовою, так і сам не відмовлявся від них, коли його

закликали до себе добрі друзі та знайомі з нагоди різних подій свого життя - іменин тощо.

Цього ще мала ті ж близькі до нього люди постійно робили йому подарунки,

виявляючи цим свою прихильність до нього; так Ковалинський та жінка його надіслали

йому музичні інструменти, окуляри, книжки та люльку (значить Сковорода палив люльку),

рис, рибу, хусточки; харківський купець (потім міський голова) Є Є. Урюпин закликав його

до себе в гості, влаштував бенкет. Священика Якова Правицького Григорій Савич прохав

надіслати йому бабаївського (хатнього) пива, окуляри, чоботи на

176

зиму і, нарешті, лимонів та ягідного соку; цього останнього він потребував, бо в

цей час видужував від гарячки.

Чистим джерелом невичерпних радощів була для Г. С Сковороди природа, серед

якої він проводив більшу частину свого часу. Він не любив як ми бачили міст, з більшою

прихильністю ставився до сіл, але і в цих останніх обирав пустелі, цебто найсамотніші

місця - ліси, садки, пасіки тощо.

Практика виховання Сковороди цілком відповідає його теорії. Так він виховував

свого учня Василя Томару, а надто Мих. Ковалинського, в такому ж дусі він навчав у

Харківському колегіумі До Ковалинського він цілком приклав свою педагогічну теорію;

турбувався і про його здоров'я, про це свідчить один з листів його до Ковалинського;

звертав увагу на естетичний бік його розвитку, але переважно розвивав його розум та серце.

Ось що говорить про це сам Ковалинський: "Григорій (Савич) часто почав навідуватись до

нього, і згідно з нахилами молодої людини розважати його музикою та читанням книжок,

що давали привід до навчальних розмов, знайшовши в молодій людині серце, якого бажав,

та природній хист, який любив, звернув увагу на удобрення розуму його та духу".

90

Сковорода бажав зробити з Ковалинського свого учня і наступника - і досяг цього. Про це

категорично свідчить з одного боку сам Ковалинський, а з другого - листи до нього

Сковороди, що розгортають перед нами у всіх подробицях цей процес внутрішнього онов-

лення учня під впливом учителя. Ковалинський не тільки був учнем Сковороди по

Харківському колегіуму, але і його інтимним вихованцем, якого Сковорода полюбив раптом

і ця любов щораз збільшувалася; инші учні Сковороди по Колегіуму, звичайно, стояли від

нього незрівнянно далі, але й до них він прикладав свою систему морального виховання,

відкривши для них курс християнського добронравія, в якому подав короткий виклад сути

свого християнського філософського світогляду.

Нарешті ті самі ідеї він проповідував і потім, залишивши педагогічну діяльність у

Колегіумі та ставши мандрівником, народнім учителем у найширшому розумінні цього

слова. Була та різниця, що він навчав не лише дітей та юнаків, а більш за все дорослих.

Характерною властивістю його педагогічних мето-

177

дів було те, що на нього не впливали застарілі звички його слухачів, а навпаки всім

завжди та скрізь, просто та одверто він висловлював свої погляди, висловлював свою

догану їхнім забобонам та суєвір'ям. І зрозуміло, чому швейцарцю Вернету така щира

одвертість, гостра проповідь істини здавалися не зовсім гарними; на його думку істина має

бути завжди захована за приємною заслоною. Але Сковорода з своєю щирістю був дуже

далекий від усякого підроблювання. Він говорив та робив те, що думав та почував. Так

робив він і в найважнішій справі свого життя - вірі Тут знов він жив так, як вчив. В науці

своїй він, як ми знаємо, постійно звертав увагу на внутрішній бік християнства, зазначав і

тут як скрізь, перевагу духу над зовнішнім обрядом, церемонією. "У нестатках своїх, -

говорить Ковалин-ський, - закликаючі. на допомогу віру, не покладав її в зовнішніх обрядах;

але в побиванні сваволі духа, цебто прагнень своїх. Вночі він спочивав від глибоких своїх

дум; легкий, тихий сон зміцнював його сили, зморені денними подвигами. Час опівночі він

завжди присвячував внутрішній молитві, цебто думам серед тиши природи, зосередивши на

них всі чуття". Ковалинський дуже яскраво малює при цьому ту боротьбу, яка відбувалась

тоді в Сковороді. "Тоді, - говорить Ковалинський, - він, зібравши усі чуття та думки

знавкола всередину себе та поглянувши оком суда на сумну оселю свого перстного

чоловіка, так закликав їх до початку вічности: повстаньте ледащі думки. Візьміть та

полиньте на гору вічности. Тут вмить починалася війна і серце його ставало полем січи:

самолюбство озброювалось з світодержателем віку - світським розумом, властивими

бренностями людськими, слабостями та всіма тваринами, творило завзятий напад на волю

його, щоб захопити в полон її. Вищі думки, навпаки, закликали волю його до вічного,

єдиного, правдивого добра, того що є скрізь, все наповняє та примушує одягтися у всі

знаряддя духу, щоб дати йому сили стати проти спокус лжемудрія. Яка боротьба! Скільки

подвигів! Належало бути на варті, стояти непохитна Небо та пекло ведуть боротьбу в серці

мудрого, і чи може він бути даремним, без діла, без подвигу, без користи для людства? Тах

час після півночі проводив він, озброївшись проти жахливого світу. Світлосяйний ранок

одягав його в сяйво перемоги, дух святкував перемогу, і він виходив у поле розділяти

славословіє своє зі всією природою. Ось, так він жив Отак нічого не робив Сковорода.

Такий саме характер мало його життя по пустелях, самотність та чернецтво".

Але це була тільки одна половина його життя, присвячена внутрішньому

самопізнанню. Друга половина полягала в єднанні з людьми та проповіді їм того ж начала

вічности, до якого прагнув він сам. Там Сковорода виконував заповіт любови до вічного,

тут инший заповіт, - любови до ближнього. Це чуття керувало ним, коли він одвідував

хворих та прагнув звернути на шлях правди та добра тих, хто зблудився. Пустельник в

ньому з'єднувався з проповідником моралі. Зосередивши свої думки виключно на такому

суто духовному богопізнанні, примусивши всі свої почування та думки слухати цього

невидимого духа, вважаючи обряди тільки формою, під якою має бути заховано її

внутрішню силу, Сковорода сам не визнавав, не дотримувався їх, одкинув їх і це тому, що

91

обрав собі инший шлях - внутрішнього непосереднього єднання з вічністю. Він не

задовольняв у цьому випадкові вимог звичайної ортодоксальности. "Сковорода думав, що

удосконалення людини полягає в тому, щоб творити справжнє добро ближньому і що

таїнства та обряди тайновод-ства є відносні до слова, а царство вічности є у силі або в ділі".

Бажаючи за достотним змістом побачити скрізь вище духовне розуміння, Сковорода

алегорично тлумачив та з'ясовував також і таїнства, і усі біблійні оповідання: з цього

погляду він з'ясовував таїнство євхаристії, воскресіння мертвих, суд Божий, пекло, рай. Ось,

як розумів він воскресіння та суд Божий. Прийде час і зараз є, коли мертві почують голос

сина Божого та почувши оживуть. Коли бо і зараз є той час, то чому на ранок, на тисячу

років, на кілька століть та колоповоротів планет одсуваємо життя, смерть, воскресіння, суд,

голос сина Божого? Коли ми носимо вже в собі вогонь невгасимий бажань та почувань, що

мучать нас та черв неприспаний сумління, чи можемо ми сказати, що ми ще не засуджені,

що голосу сина Божого не чутно ще в нас, що труба Божа не привела ще до нас суддю

страшного, праведного, що судить як чує він серце наше? Знаю,

179

що розум багатьох шукає рівноваги в карах та нагородах, покладаючи на свої

терези міру та число справи людської та суд Божий.

Це відніження таїнств та обрядів немов наближає Сковороду до сектярів, але в

дійсности, він відчував глибоку неприхильність до-всякого сектярства і при тому навіть в

його ідеї, бо воно тримало людину скутою певними формами, проти яких він боровся все

життя. Щодо цього, то між ним та проводирями російського сектярства безодня. Ті ладні

були душу свою віддати за єдину літеру аз, між тим як Сковорода доводив, що Бога та

правду можуть спізнати не тільки усі без різниці християни, але його спізнали й деякі кращі

представники старого класичного язичництва. У Сковороди зовсім не було догматичного

християнства, а тим більше фанатизму та виключности: навпаки, він \ повставав проти них

дуже палко та гостро у своїх творах; він їх уважав за суєвір'я та шкідливими. Секти, на його

думку, народжуються від суєвір'я "З суєвір'ів, - говорить він, - народилися суперечки,

сварки, секти, ворожнеча міжусобна та чудна, ручні та словесні війни, дитячий жах і т. п."

Сковорода, треба сказати, не піднявся настільки над віком, щоб цілком одкинути віру

взагалі і зробитися атеїстом, він бажав одначе відшукати в них вище розуміння та значіння,

розумів їх алегорично, цебто ставився до них так, як і до Біблії взагалі Це не було на його

погляд, одначе, трохи хибним, справжнім принциповим руйнуванням релігійного закону, а

тільки додатком до нього. Так він дивився сам на цю справу. "Багато, - говорив Сковорода, -

не розуміючи мене або не бажаючи розуміти, вигадують немовби я відкидаю історію

старого та нового завіту, тому що визнаю та прагну відшукати в ній духовний розум,

почуваю богописаний закон та вбачаю суть скрізь достотне розуміння. Я додаю це до

історії, а не руйную". (Але в дійсності він їх руйнував.)

"Коли я вихваляю мужність вояка, не боязкість, відвагу, сміливість його, то цим не

знищую вбрання його, ні зброї його. Убрання, одяг, зброя вояка є історія, а розум та слава

цієї історії є дух вояка, вчинки його... Але історичні християни, обрядові мудреці, добротні

теологи, люди, що не мають духа, ганьблять те, чого не розуміють". Особисто для себе він

не вважав потрібно ними зовнішні фо&мй боговшанування; бо цілком віддався, присвятив

себе внутрішньому безпосередньому єднанню з Богом - вічністю. Ален цьому особистому

відхиленні обрядів між Сковородою та сехтярями полягала велика різниця. І тут він як і

скрізь виявляє свою послідовність: коли б з відхилення обрядів він створив своєрідний

культ, то цим самим надав би йому такої ваги, якої він у дійсности не мав на його думку, він

би цим суперечив основам свого світогляду. Він цього не зробив, залишився вірним собі і в

цьому випадкові так само, як він був послідовним щодо вегетаріанства. Сковорода не боявся

смерти, був готовий до неї та помер як і личило померти справжньому філософові, що все

своє життя навчав безсмертя Він часто розмовляв про смерть з своїм учнем та другом М. І

Ковалин-ським. "Жах перед смертю, - говорив він йому, - більш всього охоплює людину на

старість. Треба вчасно заготувати собі зброю проти ворога цього, не різними міркуваннями,

92

бо вони не дійсні, але спокійним відданням волі своєї на волю вічности. Такий душевний

спокій готується здалеку, тихо зростає в таємниці серця та збільшується почуттям

зробленого добра, по здатностях та відносинах буття нашого до стану, який ми посідаємо.

Це чуття є вінець життя та двері безсмертя; зникає образ світу цього та гине.. Життя наше, -

продовжував він, - це сон мисдящої сили нашої. Надійде час, скінчиться сон, повстане

розумова сила і всі часові радощі, насолоди, сум та жах часовое ти цієї згинуть. До другого

кола буття війде дух наш, і все часове зникне". Коли взяти на увагу той внутрішній душев-

ний спокій, який давно вже створив собі Сковорода, коли додати до нього свідомість

зробленого ним добра та глибоке переконання в несмертельности духу людини, то для нас

стане цілком ясним, чому він не тільки без жаху, але навіть з радістю йшов з цієї тимчасової

оселі у межі вічности (Утренняя Звезда, 1833, ст. 89-91)

До нього якнайкраще можна прикласти слова Кобзаря України: "Ми просто йшли -

у нас нема зерна неправди за собою". Одначе Г. С Сковорода не вважав себе якимсь

анахоретом, що цілком відійшов від життя та його інтересів. Він не був і і~ вважав себе за

такого пустельника, такого мертвого члена громаді

181

ди. Навпаки, і в своїй науці і в житті він прагнув живої громадської діяльносте,

розуміючи її дуже широко, вводив сюди і поступ, і моральне удосконалення. Він тільки не

хотів бути рабом світу або інакше рабом поглядів, що в ньому панували (на його думку,

неправдивих), застарілих та шкідливих для всіх забобонів. Він бажав непорушно зберегти

яскраву індивідуальність свого розуму та життя, провести їх серед численної множности

підводного каміння та мілких місць, яких так багато в світі, та довести до тихої гавані та

притулку внутрішнього. І йому пощастило так зробити. Яскравим полум'ям горів цей

світильник істини та добра протягом кількох десятків років серед пітьми забобонів, неуцтва,

схоластики, лицемірства, фальшованої побожности, що оточувала його. Доводилось йому

не один раз тримати ліхтар для сліпих, бути дзвонарем для глухих; але це його не зупиняло;

його щире одверте слово лунало і в останні роки його життя так само, як і на початку його

громадської діяльности; не змінялись навіть його бажання та звички, характер, до кінця днів

своїх він був простою щирозич-ливою людиною, любив тихі навчальні розмови серед

невеличкого кола друзів. Сюжетом цих розмов було все те ж ґрунтовне питання - панування

духу над плоттю. Від'їжджаючи від Кова-линського, обійнявши його востаннє, Сковорода,

що вже зібрався переселитися в вічність, звернувся до нього з такими останніми словами:

"Може, я вже більше тебе не побачу. Прощай Пам'ятай завжди, у всіх пригодах твоїх, у

житті те, про що ми часто говорили; світ та пітьма, голова та хвіст, добро та зло, вічність та

час". І Ковалинський коротко, але незвичайно влучно характеризує свого вчителя в своїй

епітафії Тут кожне слово має глибоке розуміння та виправдується всіма разом взятими

відомими нам документальними даними про Сковороду. Ось ця чудова епітафія, що

свідчить не тільки про глибоку пошану, вірніше, пієтет Ковалинського до Сковороди, але й

про незвичайно гарне розуміння його особи та характеру:

Ревнитель истины, духовный богочтец, И елевом, и умом, и жизнию мудрец;

Любитель простоты и от сует свободы;

Без лести Друг прямой, доволен всем всегда, Достиг наверх наук, познавши дух

природы, Достойный для сердец пример Сковорода.

"Ревнитель истины". Він постійно шукав та сміливо боровся за правду, він усе

життя своє ловив гггицю-істину, вбачав в цьому головну мету свого життя та чисте джерело

невичерпних радощів буття; це був правдолюбець, що ні в науці, ні в житті не йшов та не

знав ніколи ніяких компромісів з життьовими вимогами та правилами вузько зрозумілої

морали - "Духовный богочтец". Чи можна було коротше та разом з тим докладніше виявити

другу, не менш характерну рису Сковородиного світогляду, його внутрішню духовну

релігію, так щільно з'єднану з щирофілософським нахилом до істини? "И словом, и умом, и

жизнию мудрец". Тут певніше визначається характер мудрости Сковороди і разом з цим

типова властивість його, як філософа: слою у нього не розходилося, а щільно з'єднувалося з

93

думкою, а життя цілком відповідало слову і він-навчав так як думав, та жив так як навчав.

"Любитель простоты и от сует свободы". Більше над усе він любив простоту в житті та

ненавидів суєту світу, що з людини робить свого раба; він прагнув внутрішньої свободи та

цілковитої незалежности духу, яка одна зможе дати кожній людині щастя "Без лести друг

прямой". Так, це був справді необлесливий щирий друг, який вважав дружбу за один з

кращих дарунків життя, він вимагав від неї дуже багато, але сам задовольняв усім вимогам;

дружба йому, мандрівникові, що блукав по світах без власної хати, заміняли все - і родичів, і

жінку, і дітей; не дивно, тому що в неї він вкладав усі сили свого палкого щирого серця, що

билося любов'ю до людськосте. Він, що щиро поважав своїх друзів, ніколи не вихваляв їх за

негарні вчинки, а навпаки, завжди висловлював свою догану, не ховав від них своїх думок,

хоч би вони були їм неприємні або навіть иноді викликали на час розрив з друзями; так

примушувала його робити щирість та одвертість його натури, якій огидні були нещирість та

угодство. "Доволен всем всегда"... Це задоволення було наслідком душевного спокою, ідею

якого проповідував Сковорода, та який панував у його власному серці; він з'єднав

183

свою волю з волею вічности й через це завжди мав оптимістичний, радісний

настрій, що панував у його серці до самої смерти, з яким він пішов і в домовину, поборовши

в собі жах перед цим неминучим кінцем, що на його думку, був тільки давно бажаним

притулком та спокоєм. "Достиг наверх наук, познавши дух природы"... Сковорода не був

тільки начотчиком, як більшість староруських письменників; це був справжній вчений, що

досяг наукових верхів і що працював самостійно в обраній ним богословській філософській

галузі знання та що дуже допоміг розв'язанню багатьох питань; разом з цим це була широко

освічена для свого часу людина, що виховала свій розум на класичній літературі та

філософії; природній хист, разом з духом наукового досліджування та з загальною освітою,

яку він прагнув здобути з її західньоєвропейського джерела, допомогли йому створити

непохитний, вільний від суперечностей світогляд» якого він і дотримувався все своє життя.

Його наука була присвячена вищим питанням духу та торкалась з одного боку людини, а з

другого - природи, цього великого світу, який на його думку складався з численної

множности инших малих світів. "Достойный для сердец пример Сковорода". Життя Ско-

вороди, цілком погоджене з його наукою, присвячене виключно діяльній любові до

ближнього, є такий зразок, за яким треба було на думку Ковалинського йти. Але з

найбільшою пошаною треба поставитися до його роботи над своїм моральним удоско-

наленням: вона впливає вже не на розум, а на чуття, вона не дивує, не викликає здивування,

а примушує наше серце битись палким співчуттям до палкого, повного любови до людства

серця цієї людини, яку одначе дехто називав мізантропом та песимістом.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Вплив Г. С Сковороди на всі стани українського суспільства з його листувань

Загальне значіння Г. С Сковороди. Вплив його на всі стани тодішнього українського суспільства,

його твори у друзів. Його вплив на духовний стан - ченців і попів. Вплив на дворянства Вплив на городян.

Вплив на селянства

Познайомивши читача з життям Сковороди й поглядами на його особу, ми цим

самим подали матеріал і до того, щоб мати певну думку про вплив і значіння його. Але це

таке важливе та складне питання, що на ньому треба спинитися докладніше, і йому

потрібно присвятити окремий розділ, тим більше, що по розвідках про його особу й

погляди, про це ми знаходимо тільки окремі й далеко не обґрунтовані замітки.

Але ми ясно уявляємо собі перешкоди, що чекають нас, коли ми з'ясовуватимемо

цю справу; ми добре розуміємо, як легко взагалі не дотримати певної міри, коли подається

оцінка громадських та літературних умов старого часу, ми повинні визначити вагу діяча й

не в зменшеному й не в перебільшеному масштабі; в першому випадку ми будемо винні

94

перед пам'яттю небіжчика, в другому - перед сучасними читачами, а взагалі перед правдою.

Зважаючи на це все, ми прагнемо того, щоб обгрунтувати свої висновки виключно на

підставі документів, керуючись в своїх гадках тією обережністю, що є обов'язковою для

всякого історика Про свій соціологічний підхід до його оцінки я вже казав у 1-му розділі

Питання щодо значіння Сковороди потрібно розглядати з двох боків: потрібно

виявити ступінь його своєрідности й вплив

185

його ідей на суспільства В дальших розділах ми познайомимося з Г. С Сковородою

як з філософом, зараз же ми розглянемо його вплив на суспільства

Він бажав поширити свої ідеї серед сучасного йому суспільства, вживав задля цього

певних заходів і досягав своєї мети, з одного боку усною проповіддю, з другого - завдяки

своїм творам і листам. Величезне значіння в цій справі відограв також живий, наочний

приклад його власного життя, в якому він цілком здійснив вимоги свого високого

морального ідеалу. Правда, Сковорода за життя свого не друкував своїх творів, але причину

цього ми з'ясували вже раніше це залежало переважно від загальних обставин його життя та

його характеру й особливо цензури. Одначе, твори його широко розходилися в рукописах і

таким чином виходили навіть за межі України Багато осіб мало цілі колекції його рукописів,

і вони давали їх списувати іншим. Але це не все в такий же спосіб розповсюджувано і його

листи, і його вчені трактати, до яких вони, треба сказати, і підходили своїм характером та

змістом. Мандруючи невпинно ЗО років, Сковорода зустрічав багато людей з різних кол

місцевого слобідсько-українського суспільства. Він мав друзів та знайомих, у яких він

зупинявся і жив довгий час або заходив у гості, і серед духівництва й серед світських

людей: з цими особами він листувався, надсилав, присвячував їм свої твори, розмовляв з

ними - і це все використовував задля розповсюдження своїх поглядів, для боротьби з

старими звичками та забобонами. Майже повну збірку творів Сковороди мав, наприклад,

його учень і друг М. І Ковалинський, все це були автографи Сковороди, надіслані йому в

подарунок здебільшого разом з листами присвяти; в 4-х збірках, що переховуються тепер у

музеї ім. Леніна їх е 12; в 5-ій переховуються листи Сковороди, причому звертає увагу той

факт, що сюди внесені й деякі листи адресовані не на Ковалинського (копії двох листів до В.

М Земборського, копії листа до якогось Івана Васильовича й до невідомого, оригінал листа

до якогось Василя Максимовича). Колекцію сковородинських творів мав протоієрей Фед.

Заліський; її було передано до книгозбірні Харківського університету його сином Михайлом

в одповідь на заклик Ізмаїла Івановича Срезневського.

Цікавий лист його, в якому відбилися погляди консервативного представника

наступного покоління, ми наведемо далі Також ретельно збирав рукописні праці Г. С

Сковороди Яків Правиць-кий, як це видно з їхнього листування.

"Коли ти вже переписав мої нові твори, - пише Сковорода Правицькому, - то

поверни мені оригінали; також надішли разом з оригіналами і той мій діялог, що ти хвалиш

більше за инші; коли його перепишуть, тобі його повернуть. Не турбуйся про "Розмову

Марка": Вона завжди ваша й повернеться в твою книгохранку. "Лотову жену" хочеться

докінчити Однак принесу з собою та й написане випишите".

Трохи пізніше Григорій Савич писак "Пробач, любий, що збрехав я, пообіцявши

надіслати вам "Жену Лотову". На весну хочу вас відвідати й привезу, коли ж бажаєте

одержати зараз, негайно перешлю. Під час зимових труднощів може вона загубитись, тим

не даю через Григорія Юрійовича (Сошальського). Не сумуйте, - вона завжди у вас Друге

те, що навесні в пустелі можна подумати й про закінчення її". Г. С Сковорода, роздаючи

своїм приятелям автографи, иноді сам мусів прохати, щоб йому повернули їх, щоб зробити

для себе новий список. "Надішліть мені, - пише він Правицькому, - симфонію "Аще не

увести самую себе". Переписавши, знов надішлю вам Надсилаю до вас "Жену Лотову".

Четвертою відомою нам особою, що мала у себе збірку творів Сковороди, був його щирий

прихильник, що мешкав в м. Острожську й переписав для себе його байки та листи до

приятелів.

95

Але. цим, звичайно, далеко не вичерпуються колекції рукописів Сковороди; їх було

в старовину значно більше, хоч ми й не знаємо прізвищ тих осіб, що їх збирали й

переховували. Є лист П Д Мартиновича, з якого видно, що рукописи Сковороди були у

багатьох осіб духовного стану Полтавської губернії, де якийсь час і працював Сковорода.

Напевне, з цього джерела склали збірки творів Сковороди відомі харківські архієреї -

Інокентій (Борисів) і Філарет (Гумілевський), що дуже високо цінили пам'ять Сковороди

(перший передав свою колекцію Гр. Петр. Данилевському, а другий С Г. Миропольському,

від якого вона перейшла до церковно-археологічного музею Київської Духовної

187

академії). На жаль, ми не можемо сказати нічого певного про походження колекції

Московської Духовної академії та колекції О. С Гилярова.

Зі всього того, що нам відомо про рукописи Гр. Савича Сковороди, можна зробити

висновок, що друзі радо збирали його твори, тому що й сама ця дружба в значній мірі була

викликана пошаною до вчености Сковороди. Та ще й сам Сковорода, звичайно, присвячував

свої твори друзям, і цілком зрозуміло, що той хто одержав один рукопис, бажав мати і

списував для себе й инші Тут ми повинні зробити увагу про тих осіб, серед яких Сковорода

бажав поширювати свої твори. Між Сковородою та сучасними авторами щодо цього полягає

безумовна різниця. Сучасні письменники видають свої твори, нема-ючи на увазі визначених

читачів, однаково й для друзів, і для ворогів своїх думок. Інакше ставився до цієї справи

Сковорода: він бажав, щоб його рукописи розповсюджувалися серед людей, що співчувають

його поглядам, і недаремне боявся, щоб вони не попадали до рук ворогів, які могли не

зрозуміти його думок і надати їм такого розуміння, якого він не мав на меті, що могло

викликати для нього великі неприємності На доказ цього можна навести, наприклад, таке

місце - з листа його до Правицького: "Ви, сниться мені, переписали "Михайлову боротьбу",

і знову вимагаєте. Одначе, надсилаю, щоб знайшли чого вашому спискові бракує Не гайте ж

довго часу, однак, через невірні руки ні, ні, ні. Хай краще вона загине в тебе, ніж її б

тримали нечестиві руки". Зрозуміло, що через такі обставини читачі Сковороди були і його

щирими прихильниками, вороги ж складали певне свої погляди на Сковороду, переважно на

підставі чуток і обвинуватили його в тому, чому він був цілком невинний. Це залежало

переважно від того, що твори Сковороди за життя його не друкувалися й тому, зрозуміло, не

могли викликати й друкованої критики. З огляду на це й в силу великого поважання до його

особи, у багатьох його прихильників з'явився, хоч далеко не завжди свідомо, пієтет до його

ідей та праць, бажання переховувати останні, як джерело мудрости, як ознаку пошани до

свого рідного філософа. Цікавим доказом такого пієтету до творів Сковороди, характерним

прикладом вражіння, яке робили вони на сучасників, є напис, розшуканий нами на одному з

його рукописів в колишньому Рум'янцевсько-му музеї. Він цікавий ще й тим, що має точну

хронологічну дату 1797 р. (минуло тобто тільки 3 роки з дня смерти Сковороди). Рукопис

цей, автограф Сковороди, є один з найкритичніших трактатів його - "Потоп Зміїн".

В кінці його на чистій сторінці ми знаходимо таку примітку, написану іншим

писанням: "О, муж, умудренный свыше. Великое заслужил благодарение. Но к поняттю

учения, тобою открытого, потребен ум небесный и живот смерти неожидающий. Вся дух.

Вся живот. Вся божественная и чувственности непричастная. Не трудно верить, есть ли в

точности мира сокровенного все начала открыть. Благодарю за одолжение... Аще не все

сокровища ощутих, но крупицы златых веществ блещут в глубоком положении. Декабря 16

дня 1797 г. Нижайший слуга подвижник в напастях или паче искушениях известный".

До яких кол суспільства, до якого класу, до якого стану належить автор цієї

приписки певне сказати не можна, але можна висловити гадку, що це був чернець; якби то

не було, хоч він сам зазначає, що не все зрозумів, одначе провідну думку твору він засвоїв

як слід (життя в істині є життя духа).

Запитаємо тепер, в чому полягала суть ідейної проповіди Сковороди, її впливу на

сучасне йому суспільство. Нам здається, що ледве чи ми помилимося, коли висловимо її в

двох ґрунтовних тезах: з одного боку Сковорода будив критичну думку своїх сучасників

96

щодо віри, з другої - уперто провадив серед суспільства моральний ідеал. Правда критика

його була направлена виключно на Біблію і зовсім, можна сказати, не торкалася инших

потреб тодішнього суспільства - політичних, соціяльних, економічних. Сковорода взяв собі

певну галузь життя релігійну і майже нею одною й обмежився (говоримо майже, бо в

зв'язку з релігією він торкався ще й инших справ, наприклад, виховання). Але не треба

забувати, що релігійні питання мали першорядне значіння в тодішньому культурному житті.

При тому теологія Сковороди визначалася: 1) надзвичайно універсальним характером; 2)

органічно була зв'язана з філософією.

189

Таким чином, на нашу думку, помиляється новіший рецензент творів Сковороди,

що висловлює твердження, немов внутрішній зміст їх не мав особливого, важливого

значіння. Щоб переконатися в протилежному, треба лише поглянути на справу з

історичного боку (що є обов'язково в цьому разі), треба тільки згадати, яку величезну ролю

відогравали у всього слобідсько-українського суспільства ХЛПШ ст. (і духовного, й

світського) релігійні інтереси, як шільно вони були зв'язані з просвітою, початковою

народньою освітою й справами доброчинними. І ось Сковорода приходить з своїм новим

словом, якраз у цих релігійних питаннях, що мали першорядну вагу, вносить дух суворої

раціональної критики у вивчення та розуміння ґрунтового джерела богопізнання - Біблії,

інакше кажучи хоче бути в певному розумінні цього слова релігійним реформатором, маючи

риси звичайні для релігійних реформаторів взагалі Сам він особисто, без сумніву, йшов

всупереч з обрядовим відношенням до віри, що тоді панувало, й не лише до православної, а

до християнства. Але й цього замала коли б він зупинився на ньому, він би залишився

тільки мислителем, а між тим він свідомо прагнув проповідувати свої думки, жваво та

діяльно їх пропагував, і шляхом усних розмов, і в своїх творах та листах. Завдяки цьому він

бажав таким способом створити історичні умови для своєї науки - знайти послідовників,

витримати напади опозиції й кінець-кінцем залишити свою духовну спадщину учням та

прихильникам Раніші дослідувачі переважно надавали значіння етичним питанням в

проповіді Сковороди, далі ми переконаємося, що він сам надавав першорядного значіння

спекулятивній частині своєї філософії. Таке місце вона має в нього й в дійсності Ось з

такою двобічною проповіддю (спекулятивного й етичного характеру) він звертався до пред-