Початок жаху [Валерій Олександрович Шевчук] (fb2) читать постранично

Валерій ШЕВЧУК ПОЧАТОК ЖАХУ Повість

Розділ перший

Я, многогрішний Михайло, на прізвище Вовчанський, ієрей із містечка Жданівки, хочу описати те, що зі мною діялося, бо ніхто мені в цьому світі віри не діймає, а багато хто вважає за такого, що несповна розуму. Часом мені здається, що вони мають рацію, але не в тому, що я несповна розуму, а тому, що, здається, несповна розуму світ, у якому маємо щастя чи нещастя жити; відтак і несповність чи неповність розуму у світі вкладається у живих істот, а в першу руч у людину — я ж серед них не гірший. Отож коли ми всі несповна розуму, то і я з усіма. Або візьмімо таке. Коли чоловік ужиє хмільних трунків, йому здається, що п’яний не він, а всі люди навколо, — може, так і мені світ здається несповна розуму, бо я й сам такий? Але хай і так, хочу принаймні залишити після себе ці записки, щоб не я судив, а мене судили, а як хто мене осудить, так тому й бути.

Зараз я працюю у хлібні, чи пекарні, закований у важкі ножні заліза зовсім без замків, а залютовані, руки в мене вільні, бо маю дрова рубати, й діжу місити, й усяке послушенство виконувати. Перед цим мене люто бито, тобто веліли дати мені пліттям сто ударів. Для цього мене викликано до консисторії, покликано двох воловиків, щоб тримали, але я заявив своїм мучителям:

— Витримаю сам! А не витримаю, то хай тримають!

— О, ви, отче, затятий, — сказав на те консисторський писар, усміхнувшись криво, а тоді звелів крізь оту криву усмішечку: — Подбайте, хлопці, щоб йомость попросив тримати себе.

І два збуї в чернечих рясах, два бикоподібні гевали, які екзекували в консисторії, вишкірили кінські зуби й заіржали, я ж ліг на лаву з оголеною спиною, читаючи подумки «Отче наш» і «Богородице Діво», і чи несповна розуму я, чи ні, але коли так чиню, то зі мною що хочуть можуть чинити — болю ж я не відчуваю і не відаю, бо в цей час увіч не на землі і не серед бузувірів та катів пробуваю, а, сумний і загорьований, зношуся над світом і жалію його безрозсудність та жорстокість.

Отож кати били мене по-тиранському, викладаючи всю волячу силу, а я спокійнісінько лежав на лаві, але вже тепер уголос читав «Отче наш» та «Богородице Діво», щоб і вони, грішні, чули мої молитви і відали, що в час нещастя я з Богом пробуваю, а не з дияволом. Коли ж мені всипали десь із п’ятдесят плітей^[1], то я додав до своїх благань і молитву до патрона свого архангела Михаїла і отак, з Божою поміччю та Найсвятішої Матінки його і нашої Богородиці, та й при сприянні свого патрона архангела Михаїла, не відчував я найменшої болісті. Кати були збентежені моїм терпінням, прикладали рук, аби мені допекти, але, відчувши, що це мені аніскільки не дошкуляє, послабили свої удари, бо таке вже людське єство: коли жертва не страждає, то й приносити їй страждання не вельми бажають. Але я страждав, невимовно, признаюся, страждав, і то через те, що бито мене безневинно, з найнезначнішої приключки, а коли подумати, то й зовсім без приключки, а з самої вигадки на мене, злісного наклепу істоти в цьому світі оскаженілої. Але щоб зрозуміти й мати підставу розсудити мене й ту оскаженілу істоту, а відтак зважити й вирішити, хто з нас лихий і оскаженілий, треба оповісти все з самого початку, а я почав свою оповідь із кінця.

Перша біда моя в цьому світі та, що народився я гарний. Кажуть, що бути гарним — це щастя, але я вважаю навпаки, бо гарний у світі ніби голий ходить — на ньому всі пасуть очі, а коли й так, то й заздрити починають, а заздрячи, шкодять як можуть, відчуваючи при тому лиху втіху, і це, знову-таки, як у катів: коли жертві більша болить, тим більше задоволення від того відчувають. Про батьків своїх я не знаю нічого, отож не відаю, звідки, од кого і як прийшов у цей світ. Виростав я спершу в родині, котра взяла мене до себе із співчуття, і мені було в тих людей добре, мене пестили й милували, але обоє милостивці повмирали в моровому повітрі — це сталося, коли я вчився ще хлопчиком у Київській академії у нижчих класах. Отож я став рано подвійним сиротою, а що статків опікуни мої мали небагато, та й не був я їхній кревний, то їхню землю захопив собі сотник; отож я опинився у світі цілком позбавлений уз, якими людина із ним в’яжеться: родина, майно, хата, могили предків, сімейні хроніки і таке подібне — все те для мене не існувало, отже, я був у цьому світі істотою бездахою та безрідною, що, може, й спричинилося до того, що я став людиною, як то кажуть, не від світу.

Мої пристрасті почалися від того дня, коли я в академії, бувши в класі поетики, зіграв Пантефрієву дружину в п’єсі нашого професора Лаврентія Горки «Йосиф Патріарха», і всі після того казали, звісно, насміхаючись із мене, що я випадково народився хлопцем, наскільки добре це в мене виходило. Граючи, я був одягнений у жіночу одежу, і, кажучи по правді, це мене дивно хвилювало, аж я відчував запаморочення, особливо коли декламував: