Історія українського права [Колектив авторів] (fb2) читать онлайн

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 1/11-5440 від 21.06.2010 р.)

Рецензенти:

М. В. Никифорак — доктор юридичних наук, професор,

О. В. Кузьминець — доктор історичних наук, професор,

Ю. Л. Бошицький — кандидат юридичних наук, професор.

За редакцією доктора юридичних наук, професора І. А. Безклубого

Передмова

Перед сучасним українством, зокрема науковими колами, постає серйозне завдання ґрунтовного дослідження й знання витоків українського етносу, важливе місце серед яких займає українське право.

Використовуючи багатовікову історію українського державотворення на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення, була ухвалена Конституція України. Факт посилання в Основному Законі України на багатовікову історію українського державотворення є знаменним у розвитку українського конституціоналізму.

Ідея порядку для українців сягає ще часів трипільської цивілізації, а то й ще раніше, про що йдеться в наукових дослідженнях, зроблених на межі ХХ-ХХІ ст. Прагнення до порядку є етногенетичною рисою української нації. Яскравою ілюстрацією руху щодо правової визначеності можуть стати статути, що укладали громади й князі між собою за часів Київської Русі та ін. Заслуговує на безумовну увагу й розвиток українського права, зокрема державного, литовсько-польської доби, доби Гетьманщини, УНP, гетьманату Скоропадського, ЗУНР, Карпатської України, українського права діаспори тощо.

Варто наголосити, що нині вже настав час для переосмислення таких основних категорій правової науки, як «право» і «держава» з точки зору логічних зв’язків між ними. Держава — це правове явище, що є результатом утілення в життя правових норм. Українське право необхідно розглядати як продукт етнотворчості, як явище, що випливає з духу народу. На жаль, сучасна правова наука здебільшого заполонена іншими баченнями зв’язку права й держави, що зумовлене складною долею української нації, особливо за радянських часів. Саме цим можна частково пояснити викривлення історії українських правових явищ у радянські часи, наслідки якого ми відчуваємо в умовах існування незалежної України. Існує необхідність критичного переосмислення сучасних підходів до історії національного права, позбавлення їх ідеологічних нашарувань, невідповідних дійсності.

Історія українського права як наука посідає вагоме місце в системі сучасного правознавства, як фактологічна база для відтворення картини правового буття наших пращурів дає можливість зрозуміти сучасну суспільну дійсність у правовому вимірі, процеси її еволюції. Саме історія українського права концентрує український правовий досвід, правову реальність у її ретроспективі, правильну методологію пізнання правових явиш, від якої залежить істинність, достовірність отримання результатів у межах пізнавальної діяльності.

Історія українського права через призму своєї світоглядної функції дає можливість розкрити нові обрії знання явищ про правове буття українського народу, його величної правової культури, серед якої українське право, у призмі його відповідності духові народу, є засобом забезпечення прав української нації і кожного українця зокрема. Нині українське право мас бути усвідомлюване як елемент національних культурних цінностей, адже саме воно закладає антропологічний ґрунт осмисленого буття української нації, а відтак — є необхідним для повернення українців у русло українських, не підвладних часу витокових етнічних цінностей у парадигмі «одвічного повернення». Вирішення актуальних проблем сьогодення значною мірою залежить від дослідження та засвоєння історичного правового досвіду, знання тих правотворчих процесів, які мали місце в Україні протягом тисячоліть.

Вступ

§ 1. Витоки права українського народу

Український народ, будучи частиною слов’янського суперетносу, має величну, гармонійну, узгоджену з ритмами всесвіту культуру, що бере свої витоки від часів Трипілля, а то й ще раніше, — стверджують сучасні археолога, етнологи, етнографи та ін. Знаменним у житті українського народу елементом його етносу є українська правова культура, у межах якої етнічними засобами сформувалось українське правобачення.

Усвідомлення своєї належності до відповідного етносу закладає в людині на генетичному рівні фундамент свободи та великий творчий потенціал. В умовах глобалізаційного сьогодення перед українським народом постає складна проблема забезпечення своєї етнічної самобутності, ідентичності, неповторності, а також упевненості у власних фізичних та інтелектуальних силах.

Здобуття незалежності України відкриває перед науковцями обрії тисячоліть осягнення ретроспективи буття українців. За результатами означених досліджень можна дійти висновків про наявність міцного ідеологічного ґрунту для подальшого осмисленого щасливого, самодостатнього, поважного життя українського народу, за якого кожен українець пишатиметься своєю етноналежністю й прагнутиме жити в гармонії з природою та суспільством.

За умови належної реалізації всіх імперативно-диспозитивних важелів держава має стати владним центром поновлення історичної пам’яті та справедливості, реставратором фундаменту правосвідомості здорового, високоінтелектуального етносу, владним центром утілення колективного розуму предків, яка б задавала та підтримувала український лад буття. Вирішені ш актуальних проблем сьогодення, у контексті необхідності повернення до українських етнічних цінностей, значною мірою залежить від досліджень природи українського права, у тому числі його складових, засвоєння його етнічної ретроспективи, зокрема пізнання тієї правної реальності, тих правних процесів, які мали місце в Україні протягом тисячоліть. Поставлена мета потребує глибоких знань історії українського права та процесів державотворення на українських землях.

Аналізуючи переоцінку духовних цінностей, подану українськими мислителями ХІХ-ХХ ст„можна вирізнити предтечу цього духовного переосмислення: Г. Сковорода, «Руська трійця», Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ольжич, В. Пачовський та ін., які у своїх творах дали новий позитивний погляд на давню духовну культуру українського народу. Вагомий внесок у наукове бачення ідеї українського права був зроблений творчим доробком П. Чубинського, М. Грушевського, Ф. Леонтовича, П. Куліша, М. Василєнка, М. Владимирського-Буданова, О. Кониського, Р. Лащенка, А. Яковліва, О. Малиновського, П. Єфименка, О. Кістяківського, М. Костомарова, Н. Полонської-Василенко, А. Кристера, В. Сергєєвича, М. Іванішсва, О. Доброва, І. Черкаського, М. Ясинського, Б. Путілова, А. Пономарьова, А. Ткача, О. Шевченка та ін.

Особливості української духовної культури зумовлюються низкою чинників. Про доброту, щирість, гостинність, гуманність та інші характерні риси українців можна дізнатись, звернувшись до етнографічних описів українських і зарубіжних дослідників, правових пам’яток. Особливості духовної української культури відображаються й на правовій культурі як її складовій.

Термін «право» уперше був використаний у текстах Велесової книги. Дослідження етнофілософів свідчать, що вчення про право займає центральне місце в українському правобаченні, об’єктом якого є право як укладовна ідея — визначник, упорядник дійсності. Цим виражений об’єктивний аспект українського праворозуміння. Разом із цим існує об’єктивно-суб’єктивний аспект українського світу права.

Поняття «право» має багато мовних референцій. В українській мові слова з коренем — пра- семантично пов’язані з регулюванням, ладом, порядком, витоковістю, початком тощо: — пра-: права, право, правда, правий, праведний, справний, справедливий, правитель, правило, правосуддя, прадід, пращур. Крім того, поняття «право», «правда» мають також свої референції: закон, звичай, присяга, суд, справедливість, істина, доказ, реальність (явність) тощо. Так, наприклад, свого часу термін «закон» мав тотожне смислове навантаження до поняття «правда», але слово «правда» відрізнялося у сферах ужитку.

Прагнення до порядку — це закладена вже на рівні етногенетичного коду парадигма буття українського народу. Для українського етносу характерним є прагнення до упорядкованості в усьому, що концентрується в праві, правді, яким протистоять неправда, кривда.

У об’єктивно-суб’єктивному аспекті українське право — це суспільні норми, які були вироблені українським етносом протягом усього періоду його існування (неімпортовані насильно; вироблені за його духовної ідентичності етнічними засобами), що упорядковують суспільні відносини і «містять дуже високі поняття справедливості, добра, щирості, доброзичливості, миролюбства, працьовитості, гідності, чесності й загалом найвищого поняття рівня людської гуманності»^[1] та ін., формою зовнішнього виразу, відображенням яких були правосвідомість, звичаї (у значенні їх форм), правові пам’ятки тощо. Ідеться про концепцію українського загального права, на формування якої фундаментальний вплив мав високий духовний рівень українського народу. Українське право, будучи елементом глибокої криниці мудрості, заповіданої нашими пращурами, дійшло до нас повз тисячоліття мовою обрядів, ритуалів, правосвідомості, пам’яток права та ін.

Усвідомлення права в житті людини відбувається через призму української правової культури, першорядними засадами якої має стати:

— визнання права головним чинником збереження самобутності й самовідтворення української нації та забезпечення самоцінності й незалежності її саморозвитку;

— підвищення духовної ролі права як головного чинника націєтворення в гуманітарній, науково-технічній, виробничій та інших сферах суспільного життя;

— культивація національних духовно-моральних цінностей у процесі правотворчості та здійснення законодавчої техніки.

Нині настав час етноренесансу в еволюції українського етносу — час оживлення його історичного етноменталітету, час оцінкового погляду народу на самого себе; поновлення історико-генетичної пам’яті; героїзації минулого; перегляду системи культурного освоєння світу, освіти та виховання^[2].

Навчальна дисципліна «Історія українського права» яскраво відтворює велично піднесений дух українського народу.

(обратно)

§ 2. Предмет навчальної дисципліни «Історія українського права»

Пізнання права — це розуміння механізму суспільного ладу та регулювання взаємин людей, усвідомлення природної та соціальної складової буття, передбачення свого призначення в суспільстві, відчуття мети свого життя.

Без знання історичних процесів, що зумовили природні закономірності становлення та розвитку правової культури, не можна глибоко та всесторонньо опанувати таке суспільне явище, як право. Саме в повноті історичного життя народу має відбиток тяжіння до розвитку, реалізації та застосування національного права, його форм, галузей, функцій. В умовах кризи людської цивілізації, глобалізаційних атак, інтегративних процесів та уніфікації правових норм, з метою збереження національної ідентичності важливим є прагнення до відновлення, вивчення, удосконалення українського права та тієї форми організації суспільного життя, що зветься національним державним ладом.

Здебільшого право сприймають як певний регулятор суспільних відносин. Проте таке розуміння права є дещо спрощеним. У спеціальних літературних джерелах знаходимо не одну сотню визначень понять «права». На доктринальному (від латин, doctrina — учення) рівні^[3] є чимало підходів до питання поняття та походження права, але й вони не дають остаточної відповіді, що таке право. Наукові пошуки в цьому напрямі тривають. Історичне дослідження феномену (від грец. phainomenon — явище) права є вагомим внеском у розвиток сучасної правової науки.

За основу українського права взято природні та суспільні закони розвитку народу, етнічну самобутність, ідеали добра й справедливості, розумні вчинки, волелюбність, усвідомлення народної мудрості, знання мови, логічне мислення та інші чинники, які в сукупності спрямовані на впорядкування власного життя та зростання добробуту українського народу. Словосполучення «система норм» є замалим для визнання його як узагальненого в контексті поняття українського права. Термін «узгоджений механізм» міг би відобразити суть такого явища, як право, оскільки він характеризує не тільки його системність і статичність, а й послідовність, узгодженість, вивіреність, динаміку, взаємозалежність та ін. Українське право — це заснований па звичаях і законах українського народу узгоджений механізм, який забезпечує регулювання відносин людей та утворених ними об’єднань.

Українське право має свою історію, яка сягає глибини тисячоліть. Велична історія українського народу сповнена численними скарбами культурних цінностей, між якими такі всесвітньо відомі правові джерела, як: «Руська правда». Статути Великого князівства Литовського, Руського та Жемойтийського, пакти та конституції Війська Запорозького та ін. Сучасний український правознавець розуміє, що знання цих історичних національних джерел права, на кшталт знань доктрини римського права, закладають основи праворозуміння та власного світосприйняття.

Серед елементів правової культури важливе місце відводиться звичаям (від латин. mos — звичай; svesco — звичка; mores maiorvm — звичаї предків). Вони формуються під впливом природних, історичних, культурних та інших чинників. Звичаї належить розглядати як свідомі, загальновизнані, усталені правила поведінки, які передаються від покоління до покоління. На відміну від законів, які інколи мають неправовий характер, звичаї як світоглядна природна та справедлива форма регулювання суспільного життя українського народу завжди є правовими. Отже, звичай — це самобутнє (етнічне) та споконвічне правило поведінки людей та їхніх об’єднань. Прикладом таких дій є рукостискання під час укладання договору. Мляве рукостискання породжує сумнів щодо щирості, доброї волі, свободи контрагента, а тому може мати певні правові наслідки негативного характеру (неукладання договору, невиконання зобов’язань за договором тощо). Міцне рукостискання відображає щирість, повагу, упевненість у настанні позитивного правового результату.

Інколи подібні до вищезазначеного прикладу звичаї в науці називають «традицією» (від латин. traditio — передання, переказ). Проте поняття «традиція» може розглядатись у дещо ширшому аспекті. У науці існують окремі види традицій: історична, культурна, правова тощо. Як приклад, розвиток західної традиції права, що своїми коріннями сягає папської реформи (XII ст.) і має своє поширення на теренах країн Західної Європи, або закономірності традиції ісламського права, основним джерелом якого є релігійні тексти Корану, Суни, іджми. Відповідні традиції є результатом досвіду еволюції права.

Історія українського права це історія становлення та розвитку правової думки та пізнання багатовікового шляху правотворення. Українська правова традиція — це система усталених, загальновизнаних, самобутніх, комплексних, правових явищ, джерел, принципів, що у взаємодії впродовж тривалого історичного періоду на певній території мають вплив на владнаний механізм регулювання суспільних відносин українського етносу.

У другій половині XIX ст. після ретельного аналізу рішень волосних судів Південно-Західного краю П. Чубинський зробив висновок про відмінність української звичаєво-правової культури від російської^[4]. Правовим підґрунтям прийняття відповідних рішень судів були не лише закони, а насамперед звичаї. Судова практика стає одним із джерел права, яка разом із звичаєм є об’єктом дослідження істориків українського права. Основою ж формування українського законодавства є правові механізми юридичної техніки.

В основі пізнання історії українського права міститься свідоме розуміння правових явищ і суті феномену права, наукове дослідження історичних правових і літературних джерел, аналіз і систематизація найбільш важливих правових норм, з’ясування закономірностей, що призводять до змін у праві, вивчення правових механізмів управління державою. Просторові та часові межі історії українського права надають можливість опанувати такі ціннісні категорії, як норма, звичай, справедливість, поведінка, суспільство, держава, влада, закон, відповідальність тощо; поринути в глибини культурної пам’яті народу; здійснити пошук і дослідження артефактів культури; вивчити мову, яка дає можливість фіксувати й передавати нормативно-ціннісну семантику правової дійсності наступним поколінням.

Об’єкти пізнання українського права, так само як і будь-які інші правові явища, як правило, сприймаються через поняття «факт» (від латин. factum — зроблене, дія, справа), тобто дії або події, що мали місце в минулому.

«Юридичні артефакти, які зосереджено фіксують те істотне, що є основою соціально-правової реальності, виявляють свою міцну прихильність насамперед до проблем міжсуб’єктних правовідносин. Зіткнення інтересів, боротьба воль і характерів, вибухи пристрастей, конфлікти позицій, протиборство прихованих за всім цим різних тенденцій соціального розвитку становлять дійсну тканину того полотна, на якому історія права витинає свій вигадливий візерунок»^[5]. Мета наукової діяльності істориків права полягає в тому, щоб якнайретельніше зібрати факти, узагальнити їх та вибудувати чітку, зрозумілу, узгоджену картину становлення та розвитку українського права.

Для студента-правознавця важливо опанувати тенденції та закономірності історичного розвитку правової системи; підстави та аспекти взаємодії кодифікації як права, так і законодавства; особливості виникнення різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального; підстави, обсяг, зміст правовідносин та юридичної відповідальності; процеси державотворення та ін.

Предметом пізнання історії українського права є становлення та, розвиток правових звичаїв, законів і судових рішень, системи права, окремих галузей та норм права, інститутів державної влади та інших правових явищ, що становлять основу механізму правового регулювання суспільних відносин українського народу.

(обратно)

§ 3. Методи пізнання історії українського права

Навчальна дисципліна «Історія українського права» є нормативним курсом, що відповідає освітньо-професійним програмам підготовки у вищих юридичних навчальних закладах освіти III–IV рівнів акредитації. Цей нормативний курс є комплексним і віддзеркалює основні положення історичної та юридичної науки, адже в основі його відображення взято факти історичної дійсності та правових явищ розвитку українського суспільства.

Процес набуття, поглиблення, розширення та розвитку знань називають «пізнанням». Людина пізнає світ різними способами та засобами, які в контексті наукових досліджень отримали назву «методи» (від грец. methodos — шлях до чогось). При написанні цього посібника автори застосовували різні наукові методи, що дало можливість виконати серйозне історико-правове дослідження.

Для розкриття змісту основних тем посібника використовували загальнонауковий діалектичний метод та окремі наукові методи: історичний, формально-логічний, нормативно-догматичний, компаративістський (порівняльно-правовий), метод системно-структурного аналізу.

Діалектичний метод пізнання використаний з метою показати зв’язки між певними суспільними явищами, що мають суттєвий вплив на становлення та розвиток українського права та державності. Так, при викладі в посібнику теорії професора В. Котюка про походження держави в слов’ян до IX ст. за даними Велесової книги застосовано саме вищезазначений метод.

За допомогою історичного методу, який ґрунтується на вивченні процесів формування та розвитку українського права в хронологічній послідовності, розкрито розуміння його суті. Цей науковий метод є одним з основних, який застосовано всіма авторами посібника, та таким, що в співвідношенні з логічним методом відображає основні історичні факти.

Для пізнання закономірностей суспільного розвитку в їх конкретних виявах, у практичному втіленні в діях громади, окремих людей та державних органів влади; з метою розкриття правової природи звичаїв, традицій, законів, рішень суду, їх змісту; при розробці окремих юридичних доктрин, категорій, термінів, а також здійсненні наукового аналізу норм джерел права застосовувалися формально-логічний та нормативно-догматичний методи.

Для того щоб показати відмінність підходів у праворозумінні, змісті та меті правових норм українського права від, наприклад, норм римського права або права Австро-Угорської імперії чи права Російської імперії, застосовано компаративістський метод.

Застосування методу системно-структурного аналізу передбачає висвітлення історії українського права, його галузей та інститутів як цілісної системи, що складається з приватноправових і публічних норм.

Автори посібника використовували здобутки таких складових історичної науки, як археологія, архівознавство, бібліографія, герменевтика, демографія, епістологія, етнологія, криптографія, пам’яткознавство, палеонтологія, текстологія, хронологія, фольклористика та ін. Так, наприклад, за допомогою текстології можна дослідити історію походження літературних та історичних текстів, забезпечити їх правильне прочитання, усунути перекручення, а застосовуючи спеціальну галузь історичних знань — хронологію, — вивчити та встановити точні дати історичних подій, історичних джерел, зв’язок між історичними подіями в часі, перевести на сучасне літочислення дати інших літочислень і календарів минулого.

При вивченні історії українського права радимо вдумливо опрацьовувати літературні та законодавчі джерела, підходити до сприйняття наукового матеріалу з урахуванням принципів формальної логіки та намагатися критично оцінювати отримані знання.

(обратно)

§ 4. Структура посібника «Історія українського правам

Зміст посібника «Історія українського права» відповідає тематиці програми навчальної дисципліни «Історія українського права», курс якої викладається в межах навчального плану підготовки бакалаврів за спеціальністю «право».

При підготовці посібника, окрім джерел права, архівних документів і матеріалів судових справ, авторами використано наукові здобутки вітчизняних і зарубіжних істориків права.

За основу системи викладання курсу історії українського права взято ряд чинників. Насамперед об’єктивного характеру, зумовленого історичним підґрунтям формування джерел права, механізму правового регулювання суспільних відносин і впливу права на процес державного будівництва, і суб’єктивного характеру,» обумовленого політико-правовою думкою окремих видатних українських постатей, а також власними науковими поглядами та розробками авторів цього посібника.

У вступній частині висвітлено загальні положення щодо витоків права українського народу, предмета, методу та системи викладання навчальної дисципліни «Історія українського права».

Структурно видання складається з шести розділів, присвячених таким основним етапам в історії українського права: виникнення та розвиток давньоукраїнського права (проф. В. Котюк); право Київської Русі^[6] (проф. О. Шевченко); розвиток права в Галицькій та Волинській землях (доц. Ю. Цвєткова); українське право другої половини XIV — середини XVII ст. (доц. В. Самохвалов, О. Вовк); право України другої половини XVII–XVIII ст. (проф. О. Шевченко); історичний період, коли наприкінці XVIII–XIX ст. відбулося нищення українського права (доц. В. Чєхович, проф. І. Грищенко, доц. П. Захарченко).

У виданні викладена власна інтерпретація професора В. Котюка щодо теорії походження права та державності в слов’ян за даними Велєсової книги.

Розділи посібника структурно містять підрозділи, що розкривають аспекти історіографії українського права, основних джерел права, принципи та зміст окремих норм державного, цивільного, кримінального права та судового процесу тощо, а також переліки рекомендованої літератури та запитання для самоперевірки навчального матеріалу.

(обратно) (обратно)

РОЗДІЛ I Перші державні утворення на території нинішньої України (середина І тис. до н. е. — V ст. н. е.)

Першим етносом, що населяв територію України, про які в джерелах збереглися певні відомості, були кімерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Цей давньоіранський кочовий народ, генетично близький до скіфів, займав значні простори між Дністром і Доном, а також Таманський і Кримський півострови.

Вершники, об’єднані в загони, були основою кімерійського війська. їм була притаманна рухливість і маневреність, що надавало значної переваги в боях із піхотою. Кімерійці — це насамперед кінні стрільці, озброєні сталевими чи залізними мечами, бойовими молотками та булавами. На чолі загонів у першій половини VII ст. до н. е. стояли вожді Лігдаміс і Теушпа.

Попри значні обшири землі, де мешкали кімерійці, наявність верховних правителів-царів, створити повноцінну державу вони так і не спромоглися. Цьому завадили численні племена, які в VII ст. до н. е. витіснили кімерійців із Причорномор’я, частково асимілювавшись з ними, частково потіснивши їх на Близький Схід.

(обратно)

§ 1. Скіфське царство: становлення держави і розвиток права

Хронологія подій. Кочові племена скіфів захопили причорноморські степи, утворивши могутній племінний союз — Велику Скіфію, — який проіснував з VII по III ст. до н. е. Скіфські племена освоювали територію між Меотидою (Азовським морем) та Істром (Дунаєм). Давньогрецький історик Геродот визначав Скіфію як величезний квадрат розміром 4x4 тис. стадій^[7], що практично охоплював територію сучасної України^[8]. Населення поділялося на дві великі групи: кочові племена, до яких належали скіфи-кочовики, та царські скіфи, які, відповідно, розсередилися на схід від Дніпра та в Криму, а також осілі племена — скіфи-землероби та скіфи-орачі, місцем розселення яких стало Лівобережжя та простори на захід від Дніпра.

На думку більшості скіфологів, наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. утворилася Скіфська держава, яка досягла свого найвищого розквіту за часів царя Атея в IV ст. до н. е. Держава стала централізованою, розпочалося карбування власної монети, були розширені кордони країни. Однак у III ст. до н. е. Велика Скіфія занепала, хоча й ненадовго. Її відродження, щоправда, у значно вужчих кордонах, розпочалося через кілька десятиліть. У степовому Криму утворюється нова держава — Мала Скіфія з центром у місті Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). Відтоді історія пізніх скіфів упродовж 600 років спливала в межах територіальних утворень Нижнього Придніпров’я, степового Криму та Нижнього Придунав’я. У цьому ареалі розселення скіфи переходили до повної осілості, ставали землеробами.

Найбільшої могутності Мала Скіфія досягла в II ст. до н. е. за часів царя Скілура. Вона перебувала на піднесенні, що наприкінці II–III ст. змінилося занепадом.

Отже, Мала Скіфія проіснувала до III ст. н. е„доки не була оста; точно знищена готами.

Скіфологи називають дві основні причини занепаду держави:

а) її міць підточували безперервні війни з іноземними державами, передусім із найближчими сусідами — сарматами;

б) відсутність сильної централізованої влади призвела не лише до територіальної роздробленості, а й до розпаду держави на окремі частини.

Державний устрій. За формою правління Скіфське царство відносять до монархії на чолі зі спадковим царем. В історії відомі імена таких скіфських царів, як Скілур, Палак, Фарзай та Інісмей. У них зосереджувалася судова влада, інколи вони виконували жрецькі функції, були верховними власниками землі. Проте влада царя не була абсолютною. Вона обмежувалася радою скіфських племен і народними зборами всіх воїнів, про існування яких повідомляє Геродот.

Апарат державного управління складався переважно з найближчих родичів царя та представників аристократії. На рівні місцевого управління ще панували пережитки родоплемінної організації. Старійшини та вожді племен традиційно очолювали місцеві органи влади.

Суспільний лад. «Батько історії» Геродот, мандруючи Чорноморським узбережжям у V ст. до н. е., залишив спогади про особливості суспільного устрою скіфів. З них випливає, що основні матеріальні ресурси зосереджувались у руках скіфської знаті, до якої належали: царська родина, дружинники та багаті купці. За розмірами багатства вони не мали собі рівних з-поміж усіх народів Східної Європи. У спогадах Гіппократа (молодшого сучасника Геродота) фігурують «скіфські багачі, які називають себе благородними, вважаються наймогутнішими людьми в скіфів»^[9].

Особливе місце в суспільній ієрархії займала відокремлена соціальна верства — жерці. Вони перебували в привілейованому становищі порівняно з іншими соціальними групами. Разом із царем жерці, імовірно, здійснювали судочинство.

Найчисленнішу верству скіфського суспільства становили вільні общинники. Саме на них покладались обов’язки військової служби, виконання і сплати різноманітних повинностей. У Малій Скіфії вільні ремісники й торговці становили основну частку міського населення.

Серед скіфів існувала особлива категорія молодих жінок-воїнів, переважно зі знатних сімей, які користувалися до шлюбу великою повагою й авторитетом^[10]. Вони чудово володіли різноманітними видами зброї, відзначалися агресивністю й войовничістю.

На нижній сходинці суспільної піраміди перебували раби. Вони не відігравали вирішальної ролі в системі виробництва матеріальних благ, проте їхня частка в усьому складі населення була значною. Кількість рабів зростала насамперед за рахунок військовополонених.

Археологічні знахідки дають підстави стверджувати про розвиток, у скіфів приватної власності, передусім на худобу та інше рухоме майно. Трофеї, здобуті під час військового походу, також ставали власністю воїна. Геродот повідомляв, що для отримання своєї частки від військових трофеїв скіф повинен був принести голову вбитого ворога.

Джерела та основні риси права. Основним джерелом права Скіфського царства було звичаєве право, яке так і не набуло писемної форми. Паралельно існували правові норми, установлені царською владою.

Угоди з царем роксоланів Тасієм і царицею Боспору Гіпепірією свідчать про існування в скіфів ще одного джерела права — міжнародних договорів.

Серед злочинів найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, тобто замах на його життя або вбивство правителя, непокора царському розпорядженню тощо. Такі протиправні діяння каралися смертю. Упродовж тривалого часу в скіфів зберігалася кровна помста.

Шлюбно-сімейні відносини базувалися на принципах патріархату (зверхності батька). Дозволялося багатоженство. Привілейоване становище серед жінок мала старша дружина, вдова переходила в спадок до брата. Батьківський будинок разом із господарством успадковував молодший син.

(обратно)

§ 2. Право античних міст-держав Північного Причорномор’я

Хронологія подій. У VII ст. до н. е. на невеликому острові Березань переселенці з Греції заснували місто Борисфеніда, що стало першим еллінським поселенням у Північному Причорномор’ї. Потім виникли Ольвія, Херсонес, Пантикапей, Феодосія та інші міста, розташовані на відстані 12–15 км одне від одного, у яких панівною формою соціального, економічного та політичною устрою суспільства була полісна модель, властива організації життя в Греції. Вона полягала в існуванні єдиного комплексу, до якого входило місто як центр культури, політики, ремесла, торгівлі, з одного боку, та прилегла сільська округа (хора) як осередок землеробства — з іншого.

За твердженням Арістотеля, поліс виник задля потреб життя, але існував для блага людей і становив на той час найвищу форму всіх можливих об’єднань. Платон писав, що лише в полісі можна було задовольнити матеріальні та духовні потреби людини» Найвищими цінностями вважалося заняття землеробством, дотримання батьківських традицій і шанування тих божеств, найчастіше олімпійських, які були покровителями поліса.

Об’єднавчі тенденції між грецькими містами-полісами привели до створення Боспорського царства. Воно було засноване в V ст. до н. е. внаслідок союзу кількох грецьких держав — Пантикапея, Фанагорії, Гермонасса та ін. Найвищого політичного й культурного розвитку Боспорське царство досягло в IV–III ст. до н. е., а з II ст. н. е., зруйноване готами, розгромлене гунами, воно входило до складу Візантійської імперії як її безпосереднє володіння.

У своєму розвитку міста-держави Північного Причорномор’я пройшли три основні етапи:

1. Ранньоантичний (VII—І ст. до н. е.), який охоплював період від початку грецької колонізації до захоплення Понтійським царством усіх причорноморських держав.

2. Римський (І ст. до н. е. — 70-і роки IV ст. н. е.), який характеризується початком боротьби Римської імперії з Понтійським царством, її перемогою й поширенням впливу на все Північне Причорномор’я.

3. Пізньоантичний (70-і роки IV ст. — середина VI ст. н. е.), який дослідники виокремлюють лише для Пантикапея та Херсонеса, які ввійшли до складу Візантії.

Державний устрій міст Північного Причорномор’я визначався республіканськими традиціями, наявними в метрополії. Залежно від панівної в місті політичної сили поліси мали аристократичний характер — міста Боспорського царства чи демократичний — Ольвія та Херсонес.

Вищим органом законодавчої влади в містах Північного Причорномор’я були народні збори (еклесія), у роботі яких мали право брати участь лише повноправні громадяни міста, що досягли 25-річного віку. Жінки, іноземці та раби до участі в зборах не допускалися. Права громадянства надавалися тільки тим іноземцям, які зробили великі послуги державі.

Народні збори вирішували питання зовнішньої політики, оборони держави, виборів посадових осіб (магістратів), утримання флоту тощо. Збори також ухвалювали закони щодо грошового обігу, надавали право на звільнення від митних зборів, приймали постанови про натуралізацію іноземців. На них визначали винагороду та видавали почесні декрети на честь громадян, які мали особливі заслуги перед своїм народом.

Затверджені народними зборами рішення викарбовували на плиті з білого каменя й встановлювали в центрі міста для публічного ознайомлення.

Виконавчу владу здійснювали магістратури — (колегії) або окремі посадові особи — магістрати, яких обирали на народних зборах відкритим голосуванням терміном на один рік.

Вищою магістратурою була колегія архонтів, що складалась із п’яти осіб. Вона керувала всіма іншими колегіями, наглядала за фінансовою системою, відповідала за дипломатичні відносини. У разі потреби колегія архонтів скликала народні збори. Президент колегії очолював адміністративну владу всього міста.

Існували й інші колегії. Так, військовими справами відала колегія стратегів із шести осіб — найвищих воєначальників поліса. Термін повноважень членів колегії також становив один рік. Нагляд за порядком на ринках, за якістю товарів, за власного сплатою мита іноземними купцями здійснювала колегія агораномів. Колегія астиномів мала поліцейські функції й стежила за порядком у міському комунальному господарстві, водопостачанні, наглядала за будівництвом, шляхами та вулицями, ремісничою діяльністю тощо.

У деяких містах Північного Причорномор’я ще існувала посада царя. Щоправда, в Ольвії і Херсонесі вона була вже лише релігійною посадою, особливим магістратом. Обрана на посаду особа виконувала обов'язки довічно.

Будучи постійно діючим органом влади, Рада міста (буле) також обиралася повноправними громадянами. Вона готувала рішення народних зборів, перевіряла кандидатів на виборні посади, контролювала їхню діяльність.

В античних містах існували й суди. Вони складались із кількох відділів, кожен з яких вирішував окремі питання. Засуджені сплачували штрафи, у них конфісковували майно на користь держави. Особливо суворо карали вільновідпущеників, які порушили закон. їх можна було повернути до попереднього рабського стану.

У Боспорському царстві одразу після об’єднання містам надавалася певна самостійність у розв’язанні внутрішніх справ. Поступово залишки автономії скасувались, і в перших століттях нашої ери Боспор перетворився на державу з монархічною формою правління, де в царя зосереджувалась уся повнота влади. Він стає головним розпорядником матеріальних благ і людських ресурсів.

Суспільний лад міст Північного Причорномор’я і Боспорського царства характеризувався наявністю рабів і рабовласників. З-поміж джерел рабства вирізнялися військовий полон, народження від рабині, купівля рабів на невільничих ринках або в сусідніх племен. Рабська праця використовувалась у домашньому господарстві, у ремісничих майстернях, частково в сільському господарстві. Можна стверджувати, що разом із рабською широко використовувалася праця пелатів — прикріплених до землі місцевих жителів. Обробляючи землю, вони змушені були віддавати частину врожаю власникам земельних угідь.

Новим явищем соціального життя Боспору в римський період стала поява вільновідпущеників. Характерно, що більшість документів засвідчує підпорядкованість колишніх рабів єврейській общині. Вихід із рабства міг відбутися лише тоді, коли вільновідпущеник зобов’язувався сповідувати іудаїзм, дотримуватися відповідних обрядів і відвідувати синагогу.

У Боспорі, зокрема в портових містах Горгіппії та Фанагорії, значної економічної сили набрали купці-судновласники (цавклери). Лише в Горгіппії їх налічувалося до 45 осіб, що свідчить про достатньо високий рівень розвитку торгового судноплавства.

Джерелами права в містах Північного Причорномор’я були рішення народних зборів, декрети рад міст, розпорядження магістратів і магістрів, місцеві звичаї. У Боспорському царстві основним джерелом права стала законодавча діяльність царів.

Земля перебувала як у державній, так і приватній власності. Тому значного розвитку набуло зобов’язальне право. Налагоджені торговельні зв’язки із сусідніми країнами зумовили появу договорів позики, дарування, купівлі—продажу, поклажі тощо. Більшість важливих угод купівлі—продажу укладалися при свідках, у державних установах або в присутності чиновників.

Відомості про стан кримінально-правових відносин надзвичайно скупі. Найнебезпечнішими злочинами вважалися зрада, змова, у Боспорському царстві — повстання проти правителів. За це на винного очікувала смертна кара.

(обратно)

§ 3. Державність і право стародавньої України за даними Велесової книги — одна з маловідомих теорій походження держави

У творі архієпископа Білоруського Георгія Кониського «Історія Русів, або Малої Росії» (1846) написано, що слов’янський народ походить від племені Афета (Яфета), сина Ноя, і названий слов’янами на честь родоначальника князя Слав’яна (Словена), потомком Росса, князя, онука Афетова. Він, переселившись з Азії за часів вавилонського змішання мов, проживав від поясних гір, або Рифейських, і від моря Каспійського на схід до ріки Вісли і моря Варязького на захід, від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до Північного океану й Балтійського моря на півночі. Доказом цього є «Історія» преподобного Нестора Печерського, його послідовників і попередників, які писали ту історію, бо всі були_академіки, або члени того славного (головного) училища, яке в слов'ян було заведено у м. Києві Кирилом, грецьким професором, зразу після введення християнської релігії. А взята вона з священних книг — Біблій і бібліотеки, зібраної в стародавньому Києві, яка була згодом знищена.

Слов’яни проживали в Криму. За їх згодою на приморських землях спочатку поселилися грецькі купці заради взаємовигідної торгівлі. Згодом утворилися грецькі колонії з містами Херсонесом, Феодосією і Босфором, із якими відбувалися війни.

У § 38а Велесової книги написано: «Давно був рід слов’ян у горах великих-високих. Тамо (знали) землю орати і дбали про овець і ягнят, доглядали і пасли в травах. Якось люди пробудились, а коні під хмарами од страху кричали. Чуючи це, люди, страхом обійняті, дуже боялися. І був по цьому мор і голод великий. І пішли з краю Індського світ за очі. Пройшли мимо землі Перської і пішки далі, оскільки та земля не годилася для овець. Пішли горами і бачили каміння, і ті проса не сіяли, і пройшли мимо. І знайшли степ квітучий і зелений. Там стояли літа два, а по тому пішли далі, бо хижаки з’явилися. Пройшли мимо Каяли і прийшли до Дніпра, оскільки (яко) всякій боротьбі (прі) гра- ничити мав і для ворогів злих перепоною був. На тому мав осісти рід слов’ян… І поставив перше рід слов’ян молебище в граді Індікиєві, який названий Київ. І в колі його селитися стали»^[11].

Далі в тому ж параграфі йдеться про причини виходу з Індського краю: «А слов’яни вночі пробудилися од великого грому і землетрусу. І чули, як угорі коні кричали і сповнилися страхом, і зібралися, і пішли із села, а овець залишили. А вранці побачили хати зруйновані — одна вгорі, інша внизу, а ще в дірі великій земній. І більше ніяких слідів не лишилося. Були ті слов’яни у великій скруті, не могли нічим прогодуватися. І сказали Іру-отцю: “Веди нас геть”. І сказав Ірій: “Се я на вас із синами своїми”, тобто управляти будуть, і усі погодились (“Підле гнемо”). І пішли з Києм, ІЦеком і Хоривом — трьома синами Ірьовими, іншу землю глядати (шукати). І з того почався рідслов’ян і аж до нині (аж до днесь)».

У Велесовій книзі про походження слова «слов’яни» існує декілька версій, у тому числі одна з них — це, що славили богів, а друга — від князя Славена і третя — від матері Славуни. У § 366 написано: «Се ми слов’яни, бо славимо богів, і се ми внуки богів наших Сварога і Дажбога»^[12]. У § 17а сказано: «І се були князь Славен із братом Сківом. І вели війни великі на сході. І сказали ті: “Йдемо до землі Ільмерської на Дунаї і пошукаємо Бастора, сина свого, що залишили там на сторож”. А ільмерці по цьому пішли на північ і там град свій Славен заснували. А брат його Скіф біля моря був і сина свого Бастара привів”»^[13]. У § 8 сказано: «А ми нащадки роду Славуни, що прийшов до Ільми-ріки і оселився з готами і тут був тисячу літ»^[14].

Із самого початку предки русів і слов’ян проживали в регіоні Семиріччя, що біля гори Ірштії і в Загори, а потім пішли у Дворіччя (між Тигром і Євфратом). У § 15а Велесової книги написано: «Се Старград покинули і пішли до Ільмер-озера і там заснували город інший, новий, і там залишились. І тут Сварога, першого пращура, молили: для роду рожениць джерело їх препросили, а в Дуба мірку хліба нашого. Сварог, що створив світло, це бог світла і бог прави, яви і нави, се маємо їх во істину. І ця істина наша переборює сили темряви і до блага веде. Як і праотці колись, знаючи про це, принесли в жертву коня білого і вийшли з краю Семиріччя, що біля Ірштії і в Загорії, хоч були там вік. І те покинули і пішли у Дворіччя, і розбили тих за допомогою кінноти своєї, і пішли до землі Сирійської, і там зупинилися. А пізніше пішли горами високими по снігові й льодові. І спустилися в степи і там були з отарами своїми і худобою. Се перша Права, яку заповідали отцям нашим праотці, допомагає у прі (боротьбі) великій і сили дає відбити ворогів. З боями прийшли до гори Карпатської і там упорядкували на чолі з п’ятьма князями і городи, і села огнищанські, і торги великі». У § 156 продовження, що після того були потіснені готами, які були на заході, і звідти пішли до Сонця, до Дніпра-ріки, і возрадувалися гам. Кий заснував град, який населили і славні роди інші. У § 19 згадується також Семиріччя: «…І повідаємо старі слова слави нашої про святе Семиріччя наше, де наші отці гради мали, і віддали ту землю, до землі іншої дійшли. І мали в часи ті державу, і в давнину мали Голунь нашу, і гради, і сели, і вогнища, що утворювали землю…»^[15]

У коментарі до Д.9а Б. Яценко, виходячи з тексту Велесової книги (д.д. 10, 22), пише, що «Богумир — праотець слов’ян», а його дочки Древа, Скрева, Полева — прародительки деревлян, кривичів і полян. Його сини — Сіва, Рус, від яких походять сіверяни і русини. У § 9а написано: «У той час був Богумир, мир слави, і мав трьох дочок і двох синів, ті бо водили худобу до степів і гам жили в травах; батькові підкорялися і боялися, богів слухались, і там розуму набирались. І тут мати їхня, яку звали Славуна, дбала про їхні потреби. І сказав якось Богумир: “Се ми зробімо і мушу дочок своїх віддати і внучат доглядати”. Так сказав і повози запряг і поїхав куди очі дивляться. І приїхав до дуба, що стояв у полі, і залишився на ніч біля вогнища свого. І побачив мужів трьох на конях, що наближалися до нього. І сказали ті: “Здоров будь! І що шукаєш?” Оповів їм Богумир про тугу свою. А вони відповіли, що самі в поході, щоб знайти жінок. Повернувся Богумир у степи свої і привів трьох мужів дочкам. Од них три роди пішли і славні були. Од них походять деревляни, кривичі й поляни. Бо перша дочка мала ім’я Древа, а друга Скрева, а третя Полева. Сини ж Богумира мали свої імена Сіва і молодший Рус. Звідси походять сіверяни і руси. Три ж мужі були гри вісники про ранок, полудень і вечір. Утворилися ті роди біля Семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому, куди худобу водили раніше ісходу до Карпатських гір. То було за 1300 років до Германаріха… А в ті часи була битва велика на берегах моря Готського (тобто Азовського моря. — Авт.). Отож праотці накидали кургани із каміння білого, під якими погребли бояр і отців своїх, що в січі полягли»^[16]. У § 46 Велесової книги написано, що «за десяток віків забули своє родство, і так роди жили окремими племенами. Се називаються ті поляни, свсредзі й деревляни, тут бо всі руські, од руськолунян походячи. Окремими є сумь, весь і чудь — і звідти прийшла на Русь уособиця. За другу тисячу літ підпали розділу і лишилися в самотності, і почали на чужих у неволі працювати, спочатку на готів, які міцно їх тримали, а потім на хозарів, як ті з’явилися з каганом…». У § 96 Велесової книги записано, що «…прийшли із краю зеленого до моря Готського, а там наштовхнулися на готів, які наш шлях перетнули. І так билися ми за землю тую, за життя наше. До того були отці наші на берегах моря по Pa-ріці і з великими труднощами по ній перевезли людей і худобу на інший берег, і пішли до Дону…Ра-ріка велика і відокремлює нас від інших людей і тече в море Перське (біля колишньої Персії, нині Каспійське. — Авт.)».

За даними Велесової книги, гуни потіснили слов’ян із регіону Семиріччя (Семи рік). Гуни були жорстокими грабіжниками, нападали на слов’ян, «убивали людей і худобу забирали». А готи йшли попереду слов’ян, загороджували дорогу на захід до Дніпра і також прагнули до війни і грабежів. «Отож рід слов’ян пішов до землі, де сонце вночі спить і де трав багато в луках жирних, і ріки рибою наповнені, і де ніхто не помирає». Із ними також був рід Білоярів, який ще раніше був сильніший за гунів. «Після Богумира був Ор зі своїми синами. А коли гуни почали велику війну, прагнучи до утворення великої землі своєї, то ми пішли геть звідти до Русі»^[17]. У § 7 йдеться: «Тисячу літ відбивалися ми від римлян і готів, і сурянта була з нами. Не забудьмо також, як готи об’єдналися з гунами проти нас. І Галаріх ішов з півночі, а гуни з півдня. І тут плакала руськолунь і боруси, як гуни роїлися навколо готів. Тут Русь зібрала свої сили і розбила гунів, утворивши Край антів, а скуфь (скіфи) Київ»^[18].

Протягом багатьох століть точилася військова боротьба з готами, гунами, римлянами, греками. «Важкі часи настали. Напали на нас римляни од Дунаю, греки з півдня, а готи з півночі й півдня. Та бо війна зла не ділила. А римляни сиділи в городах дунайських, на нас позирали й чекали. Та боротьба була тривала і нітрохи не угодна ж бо ні богам, ні людям. Але не мали іншого виходу, крім неї»^[19].

У різних розділах Велесової книги описується, що після Богумира і його сімейства виникли слов’янські племена — деревляни, кривичі, поляни, сіверяни, руси (русичі), свередзі, сумь, весь, чудь, ільмерці тощо. Крім того, після Богумира був отець Ор (старотець, який час од часу народжувався серед них) і його сини Кий, Пащек (Щек) і Гороват, від яких також виникло три славних племені (§ 4 г, с. 16). Від отця — Ора предки слов’ян були спільно з борусами — від Pa-ріки, до Дніпра і Карпатської держави. По родах тих правили ті від імені родичів і віча. І всякий рід називався іменем своїх родичів, які правили, і звідки прийшли до Гори також («…і була держава та Руська од русів»).

«Історики Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор та інші приписували слов’янам древність саму віддалену, за 1610 р. до н. е., — пише Г. Кониський у “Історії Русів”. Усі іноземні історики писали, що вони (слов’яни) вели із сусідами безперервні війни і переслідували інші іноземні народи, які кочували по їхній землі. Вони зайшли й переселили свої колонії за ріку Дунай до моря Адріатичного в Ілірії і від гір Карпатських до ріки Одр, а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, так названу їхньою мовою. Однак ці історики дають слов’янським племенам різні назви, виходячи із способу їхнього життя. Наприклад, східних слов’ян називали скіфами, або скитами, за кочове життя і за часте переселення з місця на місце. Південних слов’ян — сарматами за гострими ящуриними очима з прижмуркою і русами й русняками за кольором волосся (руснаками, русіянами); північних приморських — варягами за розбій, кражі й засідки, які грабували прохожих; а слов’ян, які жили по сусідству від них, за їхніх родоначальників, потомків Афетових (Яфетових) по князю Русу (Рюсу, Росу, у Біблії — Рошу) — роксоланами і росами, а за князем Мосоху, який кочував біля р. Москви і якій дав цю назву московітами і мосхами — від чого згодом і царство їх отримало назву московського і на кінець російського»^[20].

А самі слов’яни придумали ще більше назв. Болгарами називали тих, які жили при р. Волзі, печенігами — тих, які харчувалися печеною їжею; полянами і половцями — тих, які жили на полях або степах безлісних; древлянами — жителів Поліських, а козарами — усіх тих, які їздили верхи на конях і верблюдах і робили набіги. Цю назву отримали також на кінець і всі воїни слов’янські, які були обрані (вибрані) із тих же слов’ян (пород) для війни й оборони вітчизни, які служили з власним озброєнням, комплектуючись також з усім своїм сімейством, але коли у воєнний час виходили вони за свої межі, то інші стани громадян (або жителі) допомагали їм. Для цієї мети в них існувала громадська складчина, або податок, яку називали з обуренням як данина дозарам. Грецьким царем Константаном Мономахом ці воїни перейменовані з козар на козаків, і така назва назавжди залишилася.

Справедливість цього доведено тим, що вищеописані іноземні народи, тобто готи, гуни тощо відомі за історією й із переказів, звідки вони вийшли і куди пішли; а про цих нічого того немає і як би вони з неба опустилися і в землю ввійшли, не залишивши й потомства свого. Отже, частина слов’янської землі, від ріки Дунаю до ріки Двіни і від Чорного моря до рік Стира, Случі, Березіни і Донця і Сєви —…отримала назву Русь, а народ, який жив на ній, названий русами і русняками. Згодом ця ж сама земля ділилася на Чемную, або Червону Русь, за землею, яка ростила красильні трави й червець у країні південній, і на Білу Русь за великими снігами, які випадали в північній стороні. Про- вінціальні ділення тієї землі були на князівства: Галицьке, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Древлянське і головне, або Велике князівство Київське, якому всі інші були підпорядковані. Князі, або верховні начальники, вибиралися від народу в одній особі, але на всю династію, і потомство обраного володіло за спадщиною. Із цих князів найзнатніші: Каган, який воював з Грецією і осаджав своїм флотом і сухопутними військами столицю Константинополь, котрий спасся чудом Богоматері; Кий — засновник міста Києва й князівства за його іменем; непереможні у війнах Оскольд і Дір, які дуже добре воювали з греками й генуезцями на морі й суші, які знищили м. Синон і Трапезант, розбивши повністю ворожі війська при р. Осколі; Ігор, який підступно знищив Оскольда й був убитий древлянами; Святослав, який покорив задунайських болгар і жив там у Переяславці (нині — Рушук), і Володимир, який перший хрестив Русь^[21]. У згаданій книзі в основному описується історія Київської Русі, й деякі положення суперечать іншим історичним джерелам, у т. ч. й Велесовій книзі. Крім того, це найпопулярніше видання, а не наукове, оскільки майже немає жодного посилання на літописи та інші твори. Існують ще й деякі сумніви щодо істинності багатьох положень цього твору, незважаючи на значний інтерес даної історії.

Автори Велесової книги вказують на те, що однією з перших прадавніх держав у слов’ян була держава Руськолань (Руськолунь). У § 4а сказано, що «Русь же ввійшла до цієї землі, узятої до руських рук, утерла руки свої і сказала: “Прийшов же час милості божої! То хвалімо Дажбога нашого і Перуна-златоуса, які були з нами”. І так уперше заспівали славу богам на землі чужинській. І сказала Руськолунь: “Та є земля, і треба немало старатися, щоб утворилася земля наша”. А хозари, боячись до тієї землі підходити, остерігаючись Руськолуні біля Києва і в Лузі, утвердилися на Донцю після готів… За десяток віків забули своє родство, і так роди жили окремими племенами. Се називалися ті поляни, свередзі й деревляни: тут бо всі руські, од руськолунян походячи. Окремими є сумь, весь і чудь — ізвідти прийшла на Русь усобиця…»^[22].

«За часів отця Ора були наші отці спільно з борусами — від Рай- ріки до Дніпра й Карпатської держави. По родах тих правили ті від імені своїх родичів і віча. І всяк рід називався іменем своїх родичів, які правили, і звідки прийшли до Гори також. А князі воєводи-отці вели людей битися з ворогами во славу Перунову. І се Дажбога допомога наверталася на нас, і була держава та Руська од русів…»^[23] «Та се з’явилася од Замор’я й почали городи будувати — Херсун та інші поставили. Руськолані, яких роздирали смути, порядкували на півдні, а боруси на півночі. І багато прийшлося пережити. Ті бо родаки не хотіли, щоб руські роди об’єдналися в Руськолані. Тому дві гілки роду звалися Велика і Мала Ворусь, а сурожці звалися Сурозькою Руссю…»^[24]

«…І була славна подія од приходу слов’янського роду на Русь 1003 р., як нагло грабіжники напали на нас. Тоді Святояр був єдиним князем, якого боруси вибрали на Руськолуні. А той узяв руськолунь і борусів, озброїв їх і пішов на готів од Воронженця…» Віче Руськолуні веліло готувати оборону, бо ворожа сила насувалася до землі Воронженця. Воронженець був давній, за багато віків оснований далеко від нападників. А та ворожа сила дійшла до Воронженця і взяла його, і там осіла. Се Русь була відрізана від заходу сонця, а інші пішли до сури на південь і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам. Там кріпив град Сурож князь Білояр. По готській війні все порушилося і, Руськолунь покинувши, одійшли ми до Кия й оселилися на тій землі. Отак-бо Руськолань занепала од готів і гунського звірства^[25]. І тоді утворилася Кийська (Київська) Русь, і Антія. Автори Велесової книги пишуть: «І ми Руськолуні не берегли». Після Руськолуні були антами, а раніше були русами й залишилися ними. Крім того, автори Велесової книги пишуть, що Волинь є першим родом, будучи їх початком. Волинь була дуже хоробра і била ворогів. У цій книзі декілька разів згадується про державу Голунь^[26].

Отже, можна зробити висновок, що до держави Київська Русь існувало декілька державних утворень — Карпатська держава, Руськолунь, Антська держава, Волинь і Голунь. Можливо, що Волинь і Голунь по-різному називали Руськолунь. У цілому, як пишуть історики, існувало декілька державних утворень, які мали різні назви: Червсна Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Київська Русь тощо.

Культурні явища є незмінними. Окремі факти цієї справжньої закономірності в розвитку нашого краю в різний час відзначили окремі об’єктивні дослідники й на них робили власні висновки щодо автохтонного походження українського народу, про слов’янізм трипільців, кімерів, скитів, про єдність анто-українського розвитку (В. Хвойка, Є. Штерн, Д. Самоквасов, Д. Іловайський, М. Грушевський). Географи давнього минулого були обмежені у своїх знаннях. Культурно-етнічна єдність ще передувала інтрузії сусідніх елементів. Формування релігійно-психічної єдності сколото-слов’янських племен на Північному Надчорномор’ї аж до р. Прип’яті відбулося десь в II ст. до н. с. В усіх слов’янських громадах були малі місцеві князі. Часом вони утворювали спілки, на чолі яких ставав старший із найстарішого роду, що називався великим князем. Отже, уже до приходу варягів і їхніх князів Києво-Чорноморська Русь мала свою централізовану федеративну родову державність і навіть національне ім’я — Русь, що відомо нам із літопису^[27]. У Іпатіївському списку зазначено, що князь Володимир Глібович був «князем всякими добродєтельми наполнен о нем же Украйна много постона». Саме з 1187 року відома назва «Україна»^[28].

Запитання для самоконтролю

1. Які публічні органи державної влади Великої Скіфії обмежували владу царя?

2. Перелічіть джерела права Скіфського царства.

3. Назвіть основні риси шлюбно-сімейних відносин скіфських племен.

4. Розтлумачте поняття «полісна модель» організації суспільного життя.

5. Які види договорів характерні для Боспорської держави?

6. Назвіть види злочинів і систему покарань Скіфського царства та античних міст-держав.

7. Розкажіть про виникнення державності на Русі за Велесовою книгою.

Рекомендована література

1. Аулихастр. Неофициальная и звездная лоция, или Путь Разума. — Минск: Сквайр, 1995.

2. Велесова книга: духовний заповіт предків / Ритм. пер. укр. мовою… Б. Яценка. — Вид. 2-е. — К: Велсс, 2006.

3. История древнего мира. Древний Восток. — М.: Харвест, 1999.

4. Давня історія України: В 3-х т. — Т. 2. Скіфсько-антична доба / С. С. Бессонова, Н. О. Гаврилюк, В. М. Зубар та ін. — К: Наук, думка, 1998.

5. Конисский Г. История Русов, или Малой России. — М.: Университетская тип., 1846.

6. Каньиин Ю. Путь ариев (Украйна в духовной истории человечества): Роман-эссе. — К, 1996.

7. Курінний П. Передісторія та рання історія України на підставі археографічних джерел. — Мюнхен, 1970.

8. Лосєв І. В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст. — К.: Либідь, 1995.

9. Моисей. Перша книга «Буття». — Біблія (Старий Заповіт).

10. Павленко 10. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К, 1994.

11. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества. — М., 1982.

12. Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. — М., 1979.

13. Шилов Ю. Пути ариев: Роман, документи, хроника. — К.: Полиграф-книга, 1996.

14. Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури (IX тис. до н. е. — II тис. н. е.). — К., 2002.

(обратно) (обратно)

Розділ II Право Київської Русі

§ 1. Історіографія права

Дослідження права Київської Русі яку вітчизняній, так і зарубіжній історико-правовій науці є досить значним. Проблема становлення права Київської Русі була в центрі уваги автора відомого літопису «Повість минулих літ». Перші дослідники права Київської Русі вважали, що воно сформувалося під впливом скандинавського й німецького права, а представники так званої норманської теорії обґрунтовували пряме походження давньоукраїнської держави й права від скандинавських варягів. Порівнюючи давньоукраїнське право періоду Київської Русі з правом інших народів, «норманісти» прагнули встановити його джерела. Тому «Руську правду» порівнювали із «Салічною правдою» франків та іншими «варварськими» правдами. Окремі дослідники вважали, що «…“Руська правда” є дитям однієї сім’ї з варварськими кодексами, особливо близької до скандинавського, фризького й салічного. Можливо, і вона прибула до нас разом із русами в якійсь письмовій формі»^[29].

На початку XIX ст. російський дослідник Н. Полєвой, висловлюючи свій погляд про походження права Київської Русі, зазначав уплив на нього не лише скандинавського й німецького, а й візантійського та церковного. «“Руська правда” у тому вигляді, у якому вона дійшла до нас, — переконував він, — є поєднанням законів скандинавських і німецьких, давніх слов’янських звичаїв, навіть грецьких і церковних законів»^[30].

Послідовним прибічником норманської теорії походження держави і права в східних слов’ян у першій половині XIX ст. був М. Погодін. Він, зокрема, перебільшував вилив варягів на побут і право східних слов’ян. Навіть перший період в історії розвитку держави і права Київської Русі (862-1054) учений назвав норманським періодом^[31].

Досить вагомий внесок у дослідження формування й розвитку права Київської Русі здійснили історики права другої половини XIX ст. — В. Сергєєвич, М. Владимирський-Буданов, Д. Самоквасов та ін. Зокрема, В. Сергєєвич, який є автором багатьох праць з історії права, був засновником так званої договірної теорії походження держави в Київській Русі. Він уважав, що держава в східних слов’ян виникла в результаті укладання договору між Народними зборами (віче) та князем. Досліджуючи вплив деяких інститутів візантійського права на право Київської Русі, В. Сергєєвич дійшов висновку, що східні слов'яни здійснили рецепцію візантійського права^[32].

М. Владимирський-Буданов у своїх працях, відкинувши норманську теорію походження держави й права в східних слов’ян, обґрунтував «земську теорію», згідно з якою держава в Київській Русі виникла ще в догерманський період. У ній, на його погляд, князівська влада (монархічний елемент), боярська дума (аристократичний елемент) і віче (демократичний елемент) існували задовго до появи варягів. Варяги, на його думку, застали в слов’ян готовий державний лад^[33].

Вагомий внесок у дослідження права Київської Русі з Візантією здійснив Д. Самоквасов^[34]. Він досить ґрунтовно проаналізував правові пам’ятки Київської Русі, зокрема «Руську правду», церковні статути, договори Русі з Візантією та окремі інститути цивільного й кримінального права. Проте подальший розвиток права він простежував не за правовими пам’ятками України, а за правовими пам’ятками Північно-Східної Русі.

Ми звертаємо увагу на те, що всі вищезазначені дослідники права Київської Русі були прибічниками теорії, що подальший генезис відбувався не в Україні, а в Росії, яка є спадкоємницею як держави Київської Русі, так і її права. Цей хибний постулат буде розвінчано в наступних розділах цього підручника. Разом з тим ми віддаємо належне названим дослідникам у тому, що вони нагромадили, систематизували й увели в науковий обіг величезний фактичний матеріал, що значно полегшує роботу сучасних дослідників права Київської Русі.

Дослідники права Київської Русі в радянську добу відхилили норманську теорію, договірну теорію виникнення держави й права в східних слов’ян і замінили їх марксистською теорією класової боротьби в суспільстві. На думку марксистів, держава й право виникають там і тоді, де і коли відбувається боротьба класів. Учені радянської доби, виходячи з принципів історичного матеріалізму, поставили генезис держави й права в східних слов’ян у залежність від соціально-економічного й правового розвитку Київської Русі.

Необхідно зазначити, що дослідники радянської доби здійснювали також аналіз окремих пам’яток права Київської Русі. Так, зокрема, аналізові змісту «Руської правди» було присвячено працю Б. Рибакова «Правда русская» (1940). У ній він проаналізував історіографію «Руської правди» та здійснив постатейний її аналіз. Відомий дослідник «Руської правди» М. Тихомиров у праці «Исследование о “Русской правде”» (1941) зіставив тексти різних редакцій «Руської правди» («Коротка правда», «Поширена правда» і «Просторова правда»), визначив її джерела, здійснив як загальний, так і постатейний її аналіз.

Пріоритет у дослідженні права Київської Русі належить С. Юшкову. У своїх працях «“Русская правда” как кодекс русского феодального права» (1939), «“Русская правда”. Происхождение, источники и их значение» (1950), «История государства и права СССР» (1961) він проаналізував джерела, складові частини «Руської правди», критично поставився до думки інших дослідників щодо впливу норм скандинавського й німецького права на формування і розвиток права Київської Русі. Учений здійснив детальний аналіз церковних статутів, їх походження.

Досить широко досліджував право Київської Русі О. Зимін^[35]. Він, зокрема, довів, що «Руська правда» за своїм змістом була державно- правовим збірником, розділяла цивільне й кримінальне право, здійснив її постатейний аналіз. Окрім того, учений проаналізував інші пам’ятки права Київської Русі. Він також займався тлумаченням деяких понять як у «Руській правді», так і в інших пам’ятках Київської Русі.

Підсумки досліджень учених радянської доби права Київської Русі фактично підведені в багатотомній праці «Российское законодательство Х-ХХ веков» (1984) за редакцією О. Чистякова. У першому томі, присвяченому дослідженню права Київської Русі, аналізуються джерела «Руської правди» та церковних статутів, зроблено важливий висновок про те, що систему права Київської Русі потрібно будувати за галузями, а не за станами, на які поділялося тогочасне суспільство.

Досить ґрунтовно право Київської Русі досліджено в працях українських учених. Особливо збагатилася історіографія права Київської Русі у 20-х роках XX ст., коли відбувалося відродження української мови, культури й науки. У працях таких видатних українських учених, як Р. Лащенко^[36], М. Чубатий^[37], Л. Яковлів^[38], С. Борисенко^[39] та ін., досліджено джерела права Київської Русі, проведено аналіз текстів «Руської правди», церковних статутів, договорів Русі з Візантією, витлумачено окремі поняття, що містяться в першоджерелах, тощо.

Право Київської Русі досліджувалось у працях видатних українських істориків — М. Грушевського («Історія України-Руси»), Д. Дорошенка («Нарис історії України»), Н. Полонської-Василенко («Історія України») та ін. Зазначені науковці дослідили джерела права Київської Русі, охарактеризували «Руську правду», церковні статути та договори Русі з Візантією.

У 90-х роках XX ст. з’являються підручники й навчальні посібники з історії держави і права України, написані вітчизняними науковцями. Серед підручників з історії держави і права України необхідно звернути увагу на «Історію держави і права України» за редакцією професорів В. Гончаренка та А. Рогожина та за редакцією академіка В. Тація і професора А. Рогожина (2000).

Необхідно зазначити, що автори підручника не відійшли від марксистських постулатів утворення держави і права, пов’язують виникнення і розвиток права Київської Русі з її соціально-економічним розвитком і класовою боротьбою. У підручнику наголошується на класовому характері права Київської Русі, на його нібито нерозвиненості, яка тісно пов’язана з нерозвиненістю феодальних відносин.

Разом із тим необхідно звернути увагу на навчальні посібники за редакцією професора В. Гончаренка «Історія держави і права України: Курс лекцій» і за редакцією професора О. Шевченка «Історія українського права». У зазначених навчальних посібниках автори відійшли від марксистських постулатів виникнення й розвитку права Київської Русі, наголошують на суто вітчизняному характері джерел права, на тому, що поняття «закон», «покон» є тотожними поняттю «звичай», що така тотожність із часом зникає. Автори зазначають, що звичаєве право Київської Русі є суто українським і воно формувалось «під впливом об’єктивних умов життя і залежить від природних умов, передусім клімату, пейзажу, які впливають на формування психологічного складу народу, його антропологічних даних»^[40]. Хоча звичаї народів «мають багато спільного, звичаєве право кожного народу визначається своїми національними особливостями». Можна погодитися з обґрунтованим висновком авторів зазначених навчальних посібників, що право Київської Русі є суто українським і «позначене національною печаткою давньоукраїнське звичаєве право протягом багатьох століть залишалося джерелом права України»^[41].

У навчальних посібниках доведено, що договори київських князів з греками (X ст.) є пам’ятками давньоукраїнського права так само, як «Руська правда» є кодифікованим збірником юридичних норм українського народу^[42]. Автори посібників переконливо доводять, що система права Київської Русі була значно розвиненою, а саме право було самостійним і навіть більш прогресивним порівняно з тогочасним західноєвропейським правом^[43]. У посібниках досить глибоко досліджено цивільне, кримінальне, сімейно-шлюбне право, а також процесуальне право Київської Русі й зроблено науково обґрунтовані висновки.

В Україні з’явилися дисертаційні дослідження та наукові статті, присвячені окремим галузям права Київської Русі. Звернемо увагу на монографічну роботу В. Рубаника та М. Домашенка «Власність і право власності» (X.: Факт, 2002). Автори виходять із класових позицій, характеризуючи право власності в Київській Русі, і зазначають, що приватна власність стала основою експлуатації населення.

Дослідженню кримінального права Київської Русі присвячено кандидатську дисертацію С. Кудіна «Становлення і розвиток кримінального права України в X — першій половині XVII ст.» (К., 2001). У зазначеній роботі досліджено основні поняття та інститути кримінального права, види злочинів і покарання, які існували в добу Київської Русі.

Церковне право періоду Київської Русі було досліджене в кандидатській дисертації Ю. Цвєткової «Єфремівська Кормча як джерело права Київської Русі» (К., 2003). У роботі, зокрема, встановлено, що джерелом права Київської Русі були так звані Номоканони (закон і церковне правило), Еклога (витяги з інституцій, дигест, кодексу і новел Юстиніана), Прохірон (перероблені норми кодексу Юстиніана) тощо. Автором установлено, що зазначені джерела при перекладі з грецької зазнавали значних змін під впливом місцевих умов судочинства і наближалися до давньоукраїнського права доби Київської Русі, навіть узгоджувались із ним.

Історіографія Київської Русі є досить значною й проаналізувати всі видані праці неможливо.

(обратно)

§ 2. Джерела права

Більшість жителів і навіть науковців сучасної незалежної України не розуміють, що Київська Русь і Україна — поняття тотожні, що так звана «давньоруська народність», яка проживала на території Київської Русі, є суто давньоукраїнською народністю. Проте в дореволюційній, радянській і сучасній історіографії поняття «давньоруська народність» ототожнюється з гілкою спільного для українців, білорусів і росіян народу^[44]. Такої ж думки дотримується й чимало українських дослідників. Так, наприклад, у сучасних підручниках і навчальних посібниках з історії держави і права України зазначається, що етнічна консолідація східних слов’ян привела до утворення давньоруської народності^[45], що східнослов’янські племена «становили певну етнічну і культурну спільність»^[46] тощо.

У російській і частково в українській історіографії державу Київська Русь і нині вважають «колискою трьох братніх народів», і українці нібито до неї не причетні.

Теорія спільної давньоруської народності була вироблена й упроваджена в роки правління Катерини II для того, щоб ідеологічно обґрунтувати приєднання України до Росії та виправдати закріпачення українців наприкінці XVIII ст. Теорія єдиної давньоруської народності була надзвичайно популярною в роки існування СРСР. Дослідники держави і права Київської Русі прагнули довести, що в давньоруського народу існувала єдина літературна мова, якою були написані літописи й створені закони; що нею розмовляло давньоруське населення; нею нібито здійснювалося державне управління; що давньоруський народ виробив єдині звичаї і традиції, які трансформувалися в юридичні норми; що верхівка давньоруського суспільства етнічно не відрізнялася від давньоруського народу; що існувала єдина давньоруська свідомість, яка була домінуючою в середовищі східних слов’ян.

Зазначені твердження не мають ніякого наукового підґрунтя. Відомий український історик М. Грушевський обґрунтував ідею, що держава, право й культура Київської Русі були створені українською народністю, що Володимиро-Суздальське й Московське князівства виникли завдяки зусиллям великої російської народності, розвивалися на власному ґрунті й не були спадкоємцями або наступниками Київської держави.

В історико-правовій літературі радянської доби всі слов’янські народи поділяли на три групи: східні слов’яни (росіяни, білоруси, українці), західні (поляки, чехи, словаки) та південно-західні (болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці). У зарубіжній слов’янській історіографії слов’ян поділяють на дві групи; північну (поляки, чехи, білоруси і росіяни) та південну (українці, болгари, словаки, словенці, серби, хорвати, македонці, чорногорці). Усі південні слов’яни вважають своєю прабатьківщиною Україну, з якої вони вийшли в раннє середньовіччя. У мовному, культурному, антропологічному й генетичному питаннях усі південні слов’яни надзвичайно близькі.

Теорія єдиної давньоруської народності зазнає краху, якщо здійснити порівняння в культурному, антропологічному або генетичному питаннях українців і росіян. Так, наприклад, досягнення сучасної антропології і генетики дають підстави стверджувати, що між українцями й росіянами відсутня будь-яка антропологічна і генетична спорідненість. Відомий сучасний російський антрополог, головний науковий співробітник Науково-дослідного інституту антропології і Музею антропології Московського державного університету Тетяна Алексєєва, проводячи в 90-і роки XX ст. антропологічні дослідження методом аплікаційної зйомки, створила узагальнені портрети великоросів із різних регіонів Росії. Вона встановила, що росіяни як етнос виникли в результаті кровозмішення північно-східних слов’ян із місцевими угро-фінськими племенами. Антропологічний тип росіян змінюється із заходу на схід: на сході в слов’янського населення існують риси, які притаманні не європейському, а фінно-угорському населенню, зокрема мордві, мері, весі, ерзю та ін.^[47].

У Київській Русі не існувало ні єдиної мови, ні єдиних традицій', звичаїв, культури тощо. Старослов’янська мова, яка нині відома як церковнослов’янська, була мовою, спеціально створеною на базі діалектів південної групи слов’янських мов, до яких тепер належать сербська, болгарська й македонська мови, для перекладу християнської літератури. Творцями старослов’янської мови (церковнослов’янської) були відомі просвітники Кирило і Мефодій. Вона стала офіційною літературною мовою Київської Русі. Місцеве населення розмовляло зовсім іншою мовою, хоча добре розуміло й старослов’янську. Коли писалися літературні або юридичні твори, то місцеві автори привносили до старослов’янської мови звичні для них слова місцевої розмовної мови.

На думку деяких дослідників, у результаті змішування старослов’янської і місцевої мов й виникла церковнослов’янська, яка існувала як літературна мова аж до XVII ст.^[48] Церковнослов’янською мовою володіло досить вузьке коло осіб, тому вона не могла бути мовою консолідації всього населення Київської Русі.

В Україні церковнослов’янську мову поступово перестали застосовувати наприкінці XVI ст. Її замінила давньоукраїнська мова, у якій усе частіше з’являються вкраплення живої народної розмовної мови. Український дослідник Н. Яковенко переконливо довів, що хоча літературна давньоукраїнська мова XVII–XVIII ст. докорінно не відрізнялася від церковнослов’янської мови^[49], проте під тиском петербурзького синоду часів Петра І нею було заборонено друкувати книги.

Російська мова формувалася в тісному зв’язку з мовами угро-фінських народів. На відміну від літературної мови, вона є досить убогою й нестача лексикону компенсується нецензурною лексикою. У той же час українська мова в будь-якому селі, не зачепленому русифікацією, дивує своїм багатством і красою. Стан народної мови відображає народний побут, звичаї, усю культуру, уключаючи й правову культуру.

Пращури українців — жителі трипільської культури, Скіфії — уражають наших сучасників своєю матеріальною й духовною культурою. У радянську добу дослідники більше популяризували місця стоянок неандертальців, ніж трипільців і скіфів. Адже неупереджений дослідник досить легко може простежити тісний зв’язок і спадковість між матеріальною й духовною культурою трипільців, скіфів-орачів та українців. Із давньогрецьких джерел (Геродот) відомо, що на території України всі назви великих рік походять від одного й того ж кореня: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон. Скіфи на похованнях своїх славетних осіб насипали могили — те ж саме робили й українці на тій же території. Тобто за топономікою поховань ми можемо зробити висновок, що скіфи й українці належать до однієї і тієї ж культури, що вони мали один і той же звичай. Скіфія (Україна) була відома греко-римській цивілізації протягом декількох століть. Як тільки грецька й римська цивілізації зникли, то зникли скіфи й Скіфія і раптово з’явилися слов’яни. Отже, можна стверджувати, що слов’яни — це ті ж скіфи, той самий народ. Насправді щезли не скіфи, не Скіфія, а щезла давня греко-римська цивілізація, яка знала Україну під назвою Скіфія.

З появою в VII ст. арабської цивілізації з’явилися письмові джерела, у яких згадується про існування трьох державних об’єднань у східних слов’ян: Куявії, Артанії та Славії. На думку відомого дослідника історії Київської Русі академіка Б. Рибакова, зазначені об’єднання виникли наприкінці VIII — на початку IX ст.^[50]. Дослідники ототожнюють Куявію з Києвом, а Славію — з територією ільменських слов’ян. Що ж стосується Артанії, то її територія до останнього часу не була встановлена^[51]. Проте найновіші дослідження українських учених дають усі підстави стверджувати, що Артанія була розташована в Північно-Західній Україні, на Волині. Столицею Артанії було місто Суренж (Сонячне місто). Нині на частині його території знаходиться місто Рівне. Суренж був столицею Артанії з 250 по 832 р. Навколо нього були розташовані міста-форпости: Костопіль, Гоща, Острог, Шумськ, Кременець, Броди, Берестечко, Ківерці та ін. Дослідникам стали відомі імена всіх 97 великих князів Суренжа^[52].

Аналіз різноманітних джерел дає підстави стверджувати, що у 859 р. виникло могутнє державне об’єднання Куявії з Артанією, яке, очевидно, поширювало свою владу на Славію (ільменські словени, чудь, мерь, вісь тощо). Можна припустити, що Славія не мала свого центру, навколо якого могли бути об’єднані інші племена, адже Новгород виник лише у 20—30-і роки X ст. Отже, перед появою варягів у східних слов’ян існували державні об’єднання, які, можлива, перебували в конфедеративному або військовому союзі. Славія, згідно з літописами, досить часто воювала з варягами. Згідно з Лаврентіївським літописом, ільменські словени, кривичі та чудь, завдавши поразки варягам, не змогли порозумітися між собою й вирішили запросити на князювання сторонню особу. Обговорювалися представники полян, хозар і варягів. Як не дивно, але було запрошено представника варягів — Рюрика для того, щоб він правив «по ряду, по праву»^[53]. Отже, варягів запросили не з Куявії чи Артанії, а із Слави, щоб вони навели там порядок. Тобто племена полян, волинян, бужан, тиверців, дулебів, уличів, сіверян, які пізніше злилися й утворили український етнос, не мали спільного із запрошенням варягів. Пращури українців вели свої справи й захищали себе самостійно й не потребували наведення порядку з боку прийшлих варягів.

Рюрик помер у 879 р., і після нього став правити Олег. У 882 р. вігі, спустившись по Дніпру, убив Аскольда й Діра, котрі правили в Києві й були, за однією з версій, прямими нащадками Кия, а за іншою — варягами, які в 864 р. захопили Київ і стали в ньому правити. Олег прагнув підпорядкувати й інші племенні союзи своїй владі. Цікавим є той факт, що, здійснюючи в 907 р. похід на Константинополь, він мав не лише власну варязьку дружину, а й племінні загони полян, древлян, радимичів, сіверців, в’ятичів, хорватів, тиверців. Із зазначеного можна зробити висновок, що згадані племена були підкорені Олегом. Проте завоювання слов’янських племен затягнулося майже на сто років. Вони чинили відчайдушний опір завойовникам.

Після вбивства древлянами князя Ігоря його дружина Ольга знищила племінного князя древлян Мала і всіх старійшин, тобто всю структуру племінної організації древлян. За князювання Володимира Святославича відбулося об’єднання всіх племінних союзів навколо Києва, і в 988 р. він замінив усіх племінних князів намісниками, якими стали його сини. Разом із намісниками з’явився інститут тисяцьких, які очолювали владу на місцях. Отже, формування держави Київська Русь було завершено побудовою централізованої системи управління. З цього часу в літописах слов’ян стали поділяти не за племінною ознакою (поляни, древляни, сіверці тощо), а за місцем проживання (кияни, чернігівці, галичани). Проте незабаром у Київській Русі почали розвиватися центробіжні сили, які зруйнували не лише країну, а й не дозволили сформуватися єдиній народності. Однією з причин зазначеного був розвиток етнічних особливостей, який відбувався в регіонах, що входили до складу Київської Русі.

Дані археологів, антропологів, етнологів і генетиків підтверджують, що племена (поляни, древляни, волиняни, уличі, тиверці, сіверці, білі хорвати), які мешкали від Прип’яті до Чорного моря і під Карпат до Дніпра, були пращурами українців. Населення зазначених племен розмовляло мовою, близькою до сучасної української мови. Вони мали не тільки єдину мову, а й однакову побутову культуру (житло, одяг, харчі), однакові звичаї, обряди, а з часом і право.

Дреговичі, кривичі та радимичі, які мешкали на території сучасної Білорусії, змішавшись із балтами, стали пращурами білорусів. А ільменські слов’яни, змішавшись з угро-фінськими племенами, стали пращурами росіян. Це позначилось і на російській мові, у якій існує велика кількість слів угро-фінського походження. Зокрема, такими є назви міст: Москва, Рязань, Вологда, Онега, Кама, Кострома, В’ятка, Вичегда, Пенза, Суздаль тощо. Можна припустити, що і нині майже половина географічних назв європейської частини Росії за своїм походженням є угро-фінською^[54].

Антропологічно, етнографічно й генетично росіяни, білоруси та поляки відносяться до так званого вислянського типу, а українці, серби, болгари, словаки, словенці, хорвати, македонці та чорногорці — до адріатичного, або динарського, типу. Учені стверджують, що українці докорінно відрізняються від росіян у генетичному, антропологічному, мовному, культурно-побутовому та духовному питаннях. Японський науковець Ката Ока, який досконало володіє українською мовою, вивчивши українську культуру,побут, традиції, звичаї та фольклор, з’ясував, що вони є значно давніші від російських і мають багато спільних ознак із тими, що існують у багатьох євразійських народів. Зокрема, він установив, що в українських обрядах і звичаях, у японському фольклорі, в індійських Ведах спостерігається спільність, притаманна архетипічним уявленням євразійців. Він уважає, що українська культура є центром і коренем східнослов’янської культури^[55]. Можна стверджувати, що і джерела права Київської Русі були в переважній більшості суто українського походження.

Поняття «джерело права» застосовується в літературі в юридичному (формальному) значенні. Інколи замість цього терміна застосовують поняття «форма права», під яким розуміють нормативний характер права. Ми вважаємо, що термін «джерело права» краще розкриває значення правового звичаю, судових прецедентів, нормативних актів.

Основними джерелами права Київської Русі були звичаї, судові прецеденти та закони.

Джерелом звичаєвого права в Київській Русі були насамперед звичаї, традиції, побутове й культурне багатство, які домінували у свідомості народу. їх використання в повсякденному житті було тісно пов’язане із загальною культурою й духовністю народу. У свідомості народу вони поступово трансформувались і набували характеру правових. Створюючи й застосовуючи традиції і звичаї, будучи впевненим, що треба діяти, виходячи із доброти, справедливості тощо, народ на підсвідомому рівні творить право, яке може докорінно відрізнятися від офіційних, державних нормотворчих актів. Звичаєве право є продуктом народної правотворчості, перебуває в постійному розвитку, а його зрілість і досконалість залежить від правосвідомості народу. Норми звичаєвого права є самостійними видами соціальних норм.

Ми поділяємо думку, що «…звичаєве право того або іншого народу формується під впливом об’єктивних умов життя і залежить від природних умов, передусім клімату, пейзажу, які впливають на формування психологічного складу народу, його антропологічних даних»^[56].

У Київській Русі IX ст. звичай набув значення неписаної правової норми. У стародавніх письмових пам’ятках застосовувалися різноманітні поняття звичаєвого права: звичай, норов, правда, покон і закон. У «Повісті минулих літ» Нестор Літописець ототожнював поняття «закон» і «звичай». Він зазначав, що слов’янські племена «имяху об обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав. Поляне об своих отец обычай имут кроток и тих…а древляне живяху звериньским образом… убиваху друг друга… Родимими и вятичи и север один обычай имяху: живяху в лесе… си же творяху обычаи кривичи и причин поганий, не ведуще закона Божия, но творяще сами себе закон»^[57]. Цікаво, що літописець зазначав перевагу звичаїв і культури полян над звичаями і побутом інших східнослов’янських племен.

Отже, у літописі поняття «звичай» і «покон» є поняттями тотожними. Такими ж тотожними поняттями вони значаться і в договорах X ст. київських князів із Візантією. У цьому немає нічого дивного. Таку ж саму однорідність понять можна побачити в ранньосередньовічних правових пам’ятках Західної Європи: «Lex Salica», «Lex Ribuaria» («Закон Салічний», «Закон Рипуарський»), Зауважимо, що навіть у нинішній англосаксонській правовій системі поняття «право» і «закон» ототожнюються і позначаються терміном «Law».

Різниця між поняттями «звичай» і «закон» у Київській Русі формувалася поступово. Звичай відрізняється від закону тим, що його авторство і час появи, як правило, невідомі. Звичай виражає правосвідомість народу, а закон може містити норму, яка є абсолютно чужою для народу. Звичай може застосовуватися без санкції з боку держави, а ознакою закону є затвердження й оприлюднення його державою.

Правові звичаї проявлялися в різних формах: у формі обряду «по- садження князя на стіл» (узаконення князівської влади); через «руко- биття», що символізувало укладання договору; у формі обряду «покори», що символізувало примирення родичів убитого з убивцею тощо. Досліджуючи українські прислів’я і приказки, ми можемо отримати відповіді на розуміння народом суті права, про норми й інститути давньоукраїнського права: «молодий князь, молода і дума», «що вирішить місто, те й села будуть робити» — це свідчення про обов’язковість рішення народних зборів (віче) міста і для селян.

З українських прислів’їв ми дізнаємося про шлюбно-сімейні взаємини та про право власності: «Чоловік дружині отець, а дружина чоловікові вінець», «Чоловік з дружиною лається, третій не втручається», «Молодшому синові батьків двір, старшому — новосілля», «Чий двір, того й хороми», «Чия воля старіша, той і правіший»; про визначення межі володіння: «Куди коса і плуг ходили». Є українські прислів’я і приказки, що характеризують кримінальне право і процес: «З одного вола дві шкури не здереш», «Повинну голову і меч не січе», «Розбійника, грабіжника і душогубця де спіймають, там і судять», «Правда важча за золото, але у воді не тоне», «Заліза і змій боїться» тощо.

Звичаєве право будь-якого народу характеризується своєрідними рисами й особливостями, які формуються під впливом його психологічного складу, матеріальної та духовної культури.

Давньоукраїнське звичаєве право зафіксоване в літописах, законодавчих актах та окремих збірниках. У «Руській правді» у ст. 1 містяться норми як звичаєвого права, так і ті, що були вироблені законодавцем. Стаття обмежує коло тих осіб, які можуть «мстити» вбивці їхнього родича. Як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники вважають, що ст. 1 «Руської правди» — «…убьет муж мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или брату чаду, любо сестрину сынови; аще не будеть хто мьстя, то 40 гривен за голову…» — свідчить нібито про наявність кривавої помсти в Київській Русі. Погодитись із таким тлумаченням ми не можемо.

На час виникнення «Руської правди» (XI ст.) суспільство Київської Русі поділялося на два класи: феодалів (князь, бояри, двірцеві слуги — тіуни, мечники, гридні, отроки, огнищани) та феодально залежне населення (смерди, закупи, ізгої, холопи і навіть раби). Існували вільні селяни, ремісники, купці. Процес виникнення класів і різних станів населення тривав декілька сотень років. З арабських джерел відомо, що в східних слов’ян процес майнового розшарування розпочався ще в VI ст.^[58]. Саме тоді в східних слов’ян виникають великі державні об’єднання^[59]. Тобто в XI ст., коли виникла «Руська правда», у суспільстві були розвинені феодальні відносини, а Київська Русь була централізованою державою. У такому суспільстві, зазначають деякі дослідники, «феодал, що вбив смерда, підлягав тій же помсті, що і смерд, який убив феодала»^[60]. Отже, на думку окремих дослідників, у Київській Русі на час створення «Руської правди» існувала кривава помста.

Якщо погодитися з таким твердженням, то необхідно визнати, що в XI ст. державна влада в Київській Русі була слабкою, а тому дозволяла діяти родичам убитого свавільно. Проте свавілля в Київській Русі не терпіли, адже навіть Нестор Літописець зазначав, що ільменські словени запросили Рюрика князювати для того, щоб він «судив по праву».

Відповідно до норм «Руської правди», свавілля не лише заборонялося, а й каралося. Свавільні дії вважатися злочином: «Или смерд умучать, а без княжа слова, за обиду 3 гривни, а в гнищанине, в тиину и в мечнице 12 гривень», — зазначено в ст. 33 «Руської правди». Злодія, якого потерпілий ловив на місці злочину, не можна було вбити, його треба було відвести на князівський двір для судового розгляду. Отже, норми «Руської правди» заперечують наявність в давньоукраїнському суспільстві досудової розправи, а значить, і кривавої помсти. Держава не могла допустити, щоб смерд, або холоп, або раб мав право вбити службовця чи феодала, який убив його родича. Тому-то термін «мстити», який міститься в ст. 1 «Руської правди», потрібно тлумачити не як право певного кола родичів на вбивство злочинця, а як їхнє право переслідувати злочинця в судовому порядку. У «Руській правді» закріплено право не на криваву помсту, а на отримання суми штрафу за вбитого родича. Таке право, згідно зі звичаєм, було обмежене колом найближчих родичів по чоловічій лінії. Особи жіночої статі були позбавлені такого права. Тому в «Руській правді» зазначено, що право на отримання штрафу мають сини, брати та племінники вбитого з боку брата або сестри. Якщо таких родичів не існує, то штраф має надійти князеві; князеві також має надходити штраф за вбивство державних службовців і чужинців: «Аще будеть русин, либо гридинь, либо купчина, любо ябетник, любо мечник, аще изьгои будеть, либо словенин, то 40 гривень положити за нь». Тобто в цьому випадку штраф надходить не родичам убитого, а князеві.

Якби норми «Руської правди» закріпляли право кривавої помсти, то можна було б думати, що після того, як княгиня Ольга знищила древлянських сватів, їхні родичі мали законне право «мстити» їй.

Отже, у першій частині ст. 1 «Руської правди» містяться норми звичаєвого права, а в другій — норми, установлені князівською владою.

Немає сумніву, що в Київській Русі застосовувались і скандинавські звичаї, адже київські князі були варязького походження^[61]. Князь Олег у Скандинавії, згідно з «Орвар-Одд сазі», мав ім’я Одд і після смерті був похований на батьківщині. Усе Олегове оточення також було скандинавським. В укладанні договорів між князем Олегом і Візантією брали участь тільки вихідці з варягів: Актову, Гуди, Веремуд, Інгельд, Карли, Карн, Лідул, Руальд, Рулав, Руар, Стемід, Фарлаф, Фост. Імена скандинавського походження мали й учасники переговорів щодо укладання в 944 р. договору між князем Ігорем і Візантією. Ігор мав ім’я Інгвар. Імена скандинавського походження мали багато київських князів. Так, наприклад, син Володимира Мономаха Мстислав Великий мав ім’я Гаральд, а його дочки мали імена Інгеборг і Мілфрід.

Зрозуміло, що київські князі варязького походження застосовували свої звичаї, невідомі місцевому населенню. Так, зокрема, коли древляни, убивши князя Ігоря, прибули сватати його дружину Ольгу за свого князя, то вона запропонувала, щоб сватів принесли до неї в човні. Древляни були здивовані таким проявом до них честі й погодилися на пропозицію, не знаючи, що за скандинавським звичаєм у човнах ховали померлих. Усіх сватів разом із човном кинули в приготовлену яму й закопали живцем.

У скандинавів існував звичай, коли відразу після весілля дружина роззувала свого чоловіка — це підкреслювало її підпорядковане становище. Так, наприклад, коли князь Володимир Святославич посватався до дочки полоцького князя Рогволда, Рогніди, то вона відмовила йому, заявивши: «Не хочу роззувати робичича». Відомо, що матір’ю Володимира була рабиня-древлянка Малуша. Після відмови Володимир напав на Полоцьк, спалив його, убив Рогволда та його синів, а Рогніду силою взяв собі за дружину. Отже, існували й скандинавські звичаї, але в цілому в Київській Русі домінували давньоукраїнські звичаї та обряди, які набули норм звичаєвого права і навіть в окремих випадках були санкціоновані державою.

Важливим джерелом давньоукраїнського права в Київській Русі був закон. Первинною формою закону в давньоукраїнському праві були договори, які мали назви: мир, правда, ряд. Договори укладалися між окремими особами, сільськими громадами, між територіями або Київською Руссю з іншими державами.

Українська держава стала широко відомою у світі після її військового походу у 860 р. на Константинополь: «Коли почав царювати Миха'їл… при цьому царі, — зазначає літописець «Повісті минулих літ», — приходила Русь на Царгород, — як пишеться про це в літописанні грецькому»^[62]. «Вирушив Аскольд і Дір на греків, — зазначає Нестор Літописець, — і прийшли туди в 14-й рік царювання Михаїла. Цар же був у цей час у поході на агарян і дійшов уже до Чорної річки, коли єпарх надіслав йому вість, що Русь іде походом на Царгород. І повернувся цар. Ці ж увійшли до середини Суду і взяли в облогу Царгород двомастами кораблів»^[63].

За твердженням константинопольського патріарха Фотія, руси прибули до Константинополя на 200 кораблях, на яких знаходилося 6–8 тис. воїнів. Перед походом на Константинополь руси підкорили сусідні народи і, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Роменську імперію»^[64].

Окрім війська, що прибуло на кораблях, в облозі Константинополя брали участь і ті воїни русів, які прибули пішим ходом. Отже, похід організувала могутня держава, що, очевидно, мала ще й добре поставлену розвідку, яка повідомила про відсутність у місті значної кількості військових сил. У Ніконовському літописі зазначено, що Аскольд і Дір знали й про війну Візантії з агарянами (арабами. — Авт.), а тому й пішли сміливо на Візантію^[65].

Руси зруйнували околиці міста, але здобути його не змогли. Після таємних переговорів Аскольда з візантійським імператором Михаїлом руси, отримавши величезну контрибуцію, у свою чергу погодилися надавати військову допомогу імперії і зняли облогу Константинополя та повернулися до Києва. Під час переговорів вони, очевидно, узяли на себе певні й додаткові зобов’язання. За твердженням деяких літописців, вони погодились охреститися: візантійський імператор, нібито уклавши мирний договір, «схилив їх до християнства»^[66]. Це дало підстави окремим вітчизняним дослідникам стверджувати, що християнство на Русі було запроваджене ще за правління Аскольда^[67]. Деякі вчені заперечують, хоча й голослівно, таке твердження: «Немає і не може бути наукових підстав для загального і претензійно-сенсаційного твердження про “хрещення Русі” за Аскольда, — стверджують вони. — Східнослов’янське суспільство в цілому залишалося язичницьким, ос¹ кільки в IX ст. не склалися соціальні передумови для рішучих зрушень в ідеологічній сфері»^[68].

Базоване на суто марксистській методології зазначене голослівне заперечування протирічить фактам, а також науково обґрунтованим висновкам відомих дослідників історії України. Так, наприклад, усесвітньо відома дослідниця історії України Н. Полонська-Василенко, дослідивши візантійські та давньоруські джерела, стверджує, що імператор Михаїл «вислав єпископа та священиків, і на Русі засновано єпархію», та робить висновок про те, що питання про охрещеная Київської Русі за князювання Аскольда можна визнати за доведене^[69].

Необхідно зазначити, що наступник імператора Михаїла Василій І продовжував посилати на Русь місіонерів. Серед них були й проповідники брати Кирило та Мефодій, які запровадили письмо на Русі та переклали Євангеліє слов’янською мовою. Очевидно, саме святий Кирило переконав киян охреститися, кинувши Євангеліє у вогонь, який не опалив Святе Писання. Багато киян, зачаровані дійством, добровільно погодилися на хрещення.

Літописи та народні перекази зберегли пам’ять про Аскольда та Діра як про християн. Після вбивства Аскольда над його могилою було збудовано церкву.

Договір Олега з греками в 907 р. нагадував договір у 860 р. і передбачав виплату греками великої контрибуції та містив норми міжнародного публічного права, а договір від 911 р., крім того, містив ще й норми цивільного й кримінального права.

Усі договори Київської Русі з Візантією укладалися від імені імператорів, з одного боку, та від імені великого князя, інших князів і всього населення Київської Русі — з іншого. З боку греків вели переговори бояри та сановники, а від Київської Русі — «сли» (посли) або «мужі» та «гості» — купці. Під час укладання договору в 907 р. переговори вели п’ять послів, а під час укладання договору в 945 р. — 26 послів і 26 купців^[70]. Тексти договорів писали грецькою та старослов’янською мовами.

Договори Київської Русі з Візантією від 911 і 945 рр. уміщували відомості й щодо міжнародного, державного, цивільного, кримінального та процесуального права. У договорі від 911 р. ішлося про злочини проти особи та про майнові злочини: про вбивство (ст. 4), про поранення і побої (ст. 5), про каліцтво (ст. 6 і частково ст. 12), про пограбування і розбій (ст. 7). Процесуальному праву присвячена ст. З, у якій ішлося про судові докази, а цивільному — ст. 13 про спадщину. П’ять статей договору від 911 р. містять норми міжнародного публічного права: про допомогу тим, хто зазнав морської катастрофи (ст. 8), про викуп полонених і проходження військової служби у греків (ст. 14), про видачу злочинців і втікачів (ст. 14).

У договорі від 945 р„крім статей, що містилися в договорі від 911 р., були норми про відмову Київської Русі від зазіхань на Корсунську країну (ст. 8), зобов’язання захищати Корсунську країну від чорних болгар (ст. 11), надавати грекам у випадку необхідності військову допомогу (ст. 15), не чинити перешкод для рибальства в гирлі Дніпра і не залишатися там на зимівлю (ст. 10). Отже, у договорах Київської Русі містилися норми різних галузей права і вони були чинними на території обох країн.

Київські князі укладали договори не лише з Візантією, а й з іншими країнами. Унаслідок цілого комплексу суб’єктивних та об’єктивних причин у своїх міжнародних зв’язках Київська Русь позиціонувала себе не як азійська, а як європейська держава, демонструючи тенденції та зацікавленість у своєму розвиткові в європейському напрямі.

Джерелом права Київської Русі були також міжкнязівські договори й договори земель із князями. Такі договори були джерелом в основному державного права. Відомо, що Київська Русь складалася з окремих земель, у яких влада належала князеві з думою та народним зборам (віче). Князівська влада набувалася або через спадщину, або через вибори на віче.

Договір (ряд) князя укладався з народом не лише у випадку, коли його обирали, а й тоді, коли князь свавільно захоплював владу. Договори укладались як в усній, так і в письмовій формі.

Зміст договорів включав зобов’язання народу і князя не чинити один одному зла, містив положення, запропоновані народом і прийняті князем, а саме: не зловживати владою, не порушувати систему управління і судочинства. Можна стверджувати, що в таких договорах закріплювався народний суверенітет.

Договори, укладені між князями, мали на меті запобігти міжусобним війнам і визначити взаємні відносини. Князівські договори називалися «хрестовими грамотами», «миром та любов’ю» тощо і складалися: а) із вступу з переліком князів, які уклали договір, б) з договірних пунктів і в) висновків. У договірних пунктах ішлося, як правило, про гарантію недоторканності володінь сторін, їхні спадкові права, їхню самостійність в управлінні й судочинстві.

Джерелами права Київської Русі були церковні статути, у яких визначалося правове становище церкви та духовенства, суб’єкти й об’єкти церковного судочинства. Найважливішими церковними статутами були статути Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.

Церковний статут Володимира Святославича складається з вступу, установчої частини та висновків.

У вступній частині мовилося про історію прийняття християнства; появу митрополита, будівництво Десятинної церкви й дарування їй десятої частини доходів, про передачу митрополитському судочинству певних справ, про прохання до князя не втручатися в церковне судочинство.

В установчій частині перераховуються справи, які відносяться до церковної юрисдикції: розлучення подружжя (розпусть), справи про посаг та інші шлюбні справи (смильноє), бійка й майнові суперечки подружжя (пошибень промежу мужем и женою о животе), шлюб між близькими родичами (в племени или сватовстве поймуться), чаклунство і виготовлення отрути (ведьство и зелийничество), образа дітьми батьків і суперечки родичів щодо спадщини. Церковна юрисдикція поширювалася на злочини проти віри і церкви: крадіжка церковного майна, пограбування покійників, знищення хрестів на могилах і дорогах, псування церковних стін, плюндрування храмів. Статут наділяє церкву правом контролювати торговельні міру і вагу, а від духовенства вимагає дотримуватись їх «без пакости, ни умалити, ни умножити».

Статут Ярослава Мудрого також складається з трьох частин. У вступі зазначено, що Ярослав Мудрий, виконуючи волю свого батька (Володимира), й за порадою митрополита Іларіона, керуючись грецьким Номоканоном, передає під юрисдикцію (митрополитові та єпископам) певного роду справи. В установчій частині статуту перераховуються справи, що відносяться до церковної юрисдикції. Це передусім злочини проти моралі та сім’ї, викрадення дівчат, змушення дітей до шлюбу з батьками, шлюби між близькими родичами, двоєженство, самочинне розлучення, народження позашлюбної дитини, перелюбство, зґвалтування, пияцтво, побиття і скалічення батьків. До церковної юрисдикції в цілому були віднесені злочини проти здоров’я та гідності людини.

Злочини проти життя і майнові злочини розглядались як у церковних, так і у світських судах, а стягнуті штрафи розподілялись між церковною і світською владами порівну.

Зазначені пам’ятки давньоукраїнського права були написані старослов’янською мовою, а тому тлумачення окремих термінів статуту були й залишаються предметом гострих наукових диспутів і розходжень.

Джерелом права Київської Русі були так звані Номоканони (у перекладі з грецької — закон і церковне правило). У Київській Русі набули поширення два Номоканони: один складено у Візантії в VI ст., а інший — у VII ст. Вони потрапили до Київської Русі з прийняттям християнства і набули поширення в XIII ст. У перекладі старослов’янською мовою грецький Номоканон дістав назву «Кормча книга», яка складається з Еклоги і Прохірона.

Еклога була складена в 740 р. й містить витяги з інституцій, дигест, кодексу й новел Юстиніана та деякі нові додатки, зроблені візантійськими імператорами Левом і Константаном під впливом звичаєвого права народів, завойованих Візантією. Вона складається з 18 титулів, з яких 16 присвячені цивільному праву (про шлюб і посаг, про дарування, про спадщину й опікунство, про відпущення раба на волю, деякі види договорів і свідчення). Сімнадцятий титул містить норми кримінального права, а у 18-му йдеться про розподіл військових трофеїв.

Прохірон (878) скасував Еклогу, очистив візантійські закони від звичаєвого права й наблизив їх до засад римського права. Фактично постанови Прохірона — це перероблені норми кодексу Юстиніана, а тому є досить близькими до римського права. Із 40 титулів Прохірона перші 11 присвячені шлюбові й посагу, 12–20 — зобов’язанням, 21–37 — праву спадщини, 380 — приватним і публічним спорудам, 39 — нормам кримінального права і 40 — проблемам розподілу військових трофеїв. Окрім Еклоги й Прохірона, до «Кормчої книги» увійшов і збірник права під назвою «Закон судного дня», складений із практичною метою якимось юристом-практиком. Статті закону межували із статтями і постановами відомої пам’ятки права Київської Русі — «Руської правди».

Треба брати до уваги, що всі візантійські джерела при перекладі старослов’янською мовою зазнавали значних змін. Перекладачі поєднували терміни, скорочували й доповнювали тексти з урахуванням місцевих умов судочинства й часто відходили від засад візантійського права, наближаючи його до давньоукраїнського права. Обсяг рецепції візантійського права був незначним і не гальмував розвиток давньоукраїнського права, а, навпаки, збагачував його новими засадами, даючи йому можливість розвиватися на національній основі, не втрачати національний характер.

До системи писаного права Київської Русі належать збірники законів «Статут» і «Закон руський» — прототипи «Руської правди». Додатком до них були «статути» та «уроки» княгині Ольги і «Статут земляний» князя Володимира.

Найдавнішою пам’яткою і вінцем національного права України періоду Київської Русі є юридичний збірник під назвою «Руська правда». Це перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського народу. До нас дійшло декілька списків «Руської правди», які науковці поділили на три редакції. Найважливіше значення мають так звані коротка і просторова редакції.

Коротка редакція «Руської правди» складається з «Правди Ярослава» та «Правди Ярославичів», а просторова включає всю коротку редакцію та додатки до неї, що були зроблені в період др XII ст. «Правда Ярослава» (1016) є найдавнішою за часом створення. Вона складається з трьох частин: 1) стаття про вбивство (ст. 1); 2) статті про покарання і образу (ст. 2-10); 3) статті про порушення права власності (ст. 11–18).

«Правда Ярославичів» (1072) відрізняється від «Правди Ярослава» безсистемністю подання статей, у більшості випадків вони є додатками до статей «Правди Ярослава».

Із 26 статей «Правди Ярославичів» 14 присвячено майновим злочинам, 8 — злочинам проти особи. Якщо в «Правді Ярослава» суб’єктом і об’єктом злочину була вільна людина, то «Правда Ярославичів» розрізняє вже «мужів» князя та інших вільних людей і згадує огнищан, тіунів, смердів та ін. При застосуванні покарання злочинця вже бралося до уваги суспільне становище потерпілого.

«Просторова правда» була складена в XI ст. Доказом цього є систематизована її частина, що закінчується законами князя Володимира Мономаха. Можна також стверджувати, що «Просторова правда» була складена не пізніше першої половини XII ст. і за своїм змістом була багатшою за «Коротку правду».

У «Повчанні дітям…» Володимира Мономаха, що входить до «Просторової правди», засуджується зловживання урядовців владою, проповідується гуманізм: «…а ні худий смерд, а ні убога вдовиця» не повинні бути скривджені; засуджується смертна кара: «Не вбивайте, а ні невинного, а ні винного». Статті 1-17 присвячені вбивству, розбою, штрафам за вбивство, ст. 19–27 — пораненню та побоям, ст. 27–43 майновим злочинам, ст. 44, 45,47–69 — договорам позики, ст. 49 — договорові поклажі, ст. 70–73, 75, 77 — договорам найму, ст. 33, 34, 119, 129 — договорам купівлі-продажу, ст. 103, 107, 110, 114, 117 — спадковому праву і ст. 111–113 — опіці та опікунству.

У «Руській правді» трапляються приклади трансформації звичаїв у норми права, зокрема це стосується процесуального права. Держава закріпила такі види доказів, як присяга, ордалії, свідчення. Зберігши звичаєві форми судових доказів, законодавець уніс деякі зміни в їх застосування. Так, наприклад, у ст. 85 «Просторової правди» зазначено, що «усі тяжби вирішуються показаннями свідків із числа вільних людей», а потім додано, що «коли трапиться бути холопові, то на суді йому не виступати».

Отже, джерелами «Руської правди» буди: а) князівські і церковні статути, б) звичаєве право, в) візантійське право. Проте прибічники норманської теорії походження Київської держави й права дотримуються думки, що її джерелами були скандинавське й німецьке законодавство. Зарубіжні дослідники проводили порівняльний аналіз норм «Руської правди» з нормами шведського, данського та варварського законодавства норманського походження і знаходили в них багато спільного^[71]. Було встановлено, що певні норми «Руської правди» є запозиченими з іноземних джерел.

До 30-х років XX ст. в історико-правовій літературі панувала думка, що держава й право Київської Русі є суто норманського походження. У радянську добу дослідники відкинули зазначену теорію і, спираючись на діалектичний та історичний матеріалізм, намагались довести, що подібність норм права обумовлена однаковим розвитком рівня феодальних відносин як у Київській Русі, так і в країнах Західної Європи. Проте дослідники радянської доби не застосовували порівняльного методу аналізу правових пам’яток Київської Русі та Західної Європи, досить часто замовчували або ігнорували об’єктивні факти. А тому їх критика норманської теорії походження держави й права Київської Русі була дилетантською й бездоказовою. Зауважимо, що в пізнішій історії Росії, зокрема в період правління Петра І, шведське й голландське законодавства були запозичені в чистому вигляді й застосовувалася без будь-яких змін.

Ми не заперечуємо того факту, що певні норми скандинавського або якогось іншого права могли бути запозичені укладачами «Руської правди». Адже князі Київської Русі й певною мірою частина верхівки суспільства були варязького походження. Вони протягом багатьох десятиліть підтримували тісні зв’язки зі своєю батьківщиною й досить часто шукали там притулку в роки лихоліть. Так, наприклад, навіть Ярослав Мудрий неодноразово запрошував норманські війська до Київської Русі. Перший раз Ярослав відправився до Швеції за допомогою після того, як законфліктував із своїм батьком, князем Володимиром Святославичем. Причиною конфлікту стала відмова Ярослава, який правив у Новгороді, віддавати київському князеві данину в повному обсязі. Той пригрозив синові війною. Не сподіваючись на допомогу новгородців, Ярослав відбув за море і привіз звідти численну варязьку дружину. Справа до війни не дійшла через смерть князя Володимира, і Ярослав, спираючись на підтримку вікінгів і новгородців, посів київський князівський стіл.

У XIX ст. була зроблена спроба довести, що норми «Руської правди» і статті договорів Київської Русі з Візантією запозичені з норм давньоєврейського права. Так, зокрема, такі дослідники історії права Київської Русі, як М. Моргуліс, Г. Барац і деякі інші стверджували, що певні норми, поняття та терміни «Руської правди» та договорів з греками запозичені з мойсеєво-талмудського законодавства. Г. Барац уважав, що навіть легенда про запрошення ільменськими словенами варягів «правити но праву» запозичена з історії ізраїльського народу й викладена біблійними фразами. «Багато рис єврейської історії, — зазначає Г. Барац, — новгородський книжник, ознайомлений із нею за Біблією і книгою “Древності іудейські’’, переніс в оповідь про древні долі рідної землі й змайстрував повість»^[72].

Звернемо увагу на те, що коли взяти ще давніші пам’ятки права, аніж пам’ятки єврейського народу, то і в них знайдемо норми, які містяться в «Руській правді». Так, наприклад, згідно із ст. 35 «Руської правди», коли хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену в нього… то йому не (треба) говорити «це моє», але (нехай скаже так) «піди на звід, (вияснимо), де ти взяв її». Якщо на зводі виясниться, хто винен у привласненні чужої речі, то на того й падає відповідальність за крадіжку; тоді він візьме свою річ, йому ж буде платити винуватий і за те, що пропало разом із знайденою річчю.

Можна стверджувати, що зазначена стаття взята із законів царя Хаммурапі (Вавилон, XIX ст. до н. е.) і у видозміненому вигляді подана в «Руській правді». Різниця полягає лише в покаранні: за «Руською правдою» — це штраф, а за законами царя Хаммурапі — смертна кара (ст. 9-11 законів царя Хаммурапі).

Подібність статей «Руської правди» із статтями законів чужоземного написання і навпаки є свідченням того, що категорії справедливості, добра, честі, гідності тощо однаково властиві всім народам світу. Право має глобальний характер, його принципи і форма є подібними в різних народів. Норми права можуть запозичуватись, але у видозміненій формі, на них позначається психологічний склад і матеріальна та духовна культура народу, який їх застосовує. Можна погодитись, що в «Руській правді» містяться певні запозичення, але вони перероблялись і застосовувалися відповідно до правових поглядів і свідомості українського етносу.

«Руська правда» вплинула на подальший розвиток усього українського права. Вона була джерелом права Галичини й Литви, що простежується відповідно у Віслицькому та Литовському статутах. «Руська правда» посідає визначне місце в історії українського права, в окремих випадках вона є єдиним джерелом вивчення права періоду Київської Русі.

У період становлення давньоукраїнського права відбувався складний і багатогранний розвиток суспільних відносин. Тоді ще не сформувалася повністю система права, а правове регулювання не охоплювало всі форми суспільних відносин. Тому деякі відносини не були врегульовані нормативно-правовими або звичаєво-правовими способами. У таких випадках судді, керуючись власного правосвідомістю, приймали відповідне рішення. З часом судова практика перетворювала такі рішення на юридичну норму, і цим індивідуальним рішенням надавалося значення самостійного джерела права. Норми, що встановлювалися судовою практикою, з часом трансформувалися в законодавчі акти. Судовий прецедент, як самостійне джерело права, простежується в «Руській правді». Так, наприклад, у ст. 2 просторової редакції «Руської правди», яка встановлює виплату штрафу за вбивство, у другій її частині зазначено: «А стосовно решти, то як судив Ярослав, так вирішили судити і його сини»^[73].

Зазначимо, що в Київській Русі судові органи не були відокремлені від адміністративних. Судочинство здійснювали князі, намісники та волостелі. Існували й окремі судові чиновники: мечник, вірник, ябедник та ін. Вірник, наприклад, стягував штрафи (віру) на користь князя (держави). Частина таких штрафів надходила для сплати праці зазначених судових чиновників. З часом було здійснено чітку регламентацію оплати праці й установлювалися спеціальні витратні мита.

Разом із князівськими судами діяв і громадський (вервний) суд, до якого входив виборчий голова й так звані «судні мужі». Вони здійснювали судочинство в громаді. Громадські суди проводили як досудове, так і судове слідство, стежили за виконанням своїх рішень.

Судові чиновники, використовуючи судовий прецедент, могли стягувати штрафи, посилаючись на попередні рішення в подібних справах. Судова практика зафіксована в «Руській правді». У ст. 23 короткої редакції йдеться про вбивство конюха дорогобужцями, яких потім судив князь Ізяслав: «А за вбивство старшого конюха при табуні (платити 80 гривен), як постановив Ізяслав, коли дорогобужці убили його конюха». Зазначена стаття набула значення загальної норми, хоча й була встановлена судовою практикою. Вона визначала подвійний штраф (віру) за вбивство старшого конюха, який був одним із князівських слуг.

Отже, норми, установлені судовою практикою, разом із звичаєм, законом і договором, також були одним із важливих джерел давньоукраїнського права.

Юридична техніка періоду Київської Русі не була розвиненою, проте науковці, проаналізувавши норми права, що містяться в різних джерелах, розподілили їх за галузями та інститутами права. Ми поділяємо норми права періоду Київської Русі на такі галузі й інститути: державне, цивільне, кримінальне та процесуальне право. Можна стверджувати, що в них простежувалися й зародки фінансового та податкового права.

(обратно)

§ 3. Державне право

Відповідно до норм звичаєвого права, органами державної влади пращурів українців у період від IV до VII ст. були народні збори, на яких приймалися рішення щодо найважливіших питань їхньої життєдіяльності. У періоди військової небезпеки наші пращури, за твердженням візантійських істориків, обирали військового вождя, авторитет якого визнавав увесь народ^[74]. Серед відомих вождів були Бож, який вів війну з остготами в 330 р., Мезамир, який був відомий успішною боротьбою в 550-х роках з аварами. Ардагат, Мусокій, Маджах та деякі інші. Діяльність вождів контролювала рада, яка складалася з військових начальників і заможних людей.

Протягом VIII–IX ст. у давньоукраїнському суспільстві формується князівська влада. В арабських джерелах князем названо Кия. У них же згадуються імена князів Куара, Ментея, Хорсана; у літописах — імена князів Тура, Радима, В’ятка, Ходоту, Бравлина тощо.

Князівська влада з’явилася вірогідно у зв’язку з постійною небезпекою, що чигала на наших пращурів з боку кочових племен степу. Спочатку народні збори укладали з князем договір про військову оборону від зовнішніх ворогів. Згідно з літописом «Повість минулих літ», ільменські слов'яни запросили Рюрика для того, щоб він припинив міжусобиці, які існували між ними, і правив ними «по праву». Князь був не тільки вищим військовим начальником, а й верховним суддею. З прийняттям християнства князі мали великий вплив на церковні справи. Зокрема, в окремих випадках вони наказували церковникам збиратися на собори та обирати митрополита. Можна припустити, що князі пропонували й кандидатуру митрополита.

У X ст. в роки правління княгині Ольги були проведені реформи, які поклали початок набуттю князівською владою чітко публічного характеру. Вона поділила податі, що стягувалися із сусідніх племен, на дві частини: дві третини податей безпосередньо надходили до Києва, тобто до державної скарбниці, а одна третина — до Вишгорода, який був у безпосередньому володінні княгині. Отже, було започатковано поділ власності на публічноправову й приватноправову, чого не спостерігалося навіть у тогочасних країнах Західної Європи.

З посиленням князівської влади, особливо після князювання Володимира Святославича (980-1015), у Київській Русі встановилося правило, згідно з яким князівській стіл міг посісти лише член князівської сім’ї чоловічої статі. Можна стверджувати, що князівська влада стає частково спадковою, хоча спадкування влади не було закріплене в нормах права. У суспільстві запанувала думка, що державою має правити весь князівській рід і кожен його член має право на владу. Так, зокрема, Володимир Святославич правив країною з допомогою всіх своїх синів, які чітко виконували його вказівки.

Князь Ярослав Мудрий (1019–1054) у своєму заповіті поділив країну поміж своїми дітьми, установивши право найстаршого сина посідати батькове місце. Тобто заповітом був закріплений авторитет найстаршого із синів. Це породило досить гостру боротьбу за владу між синами — спадкоємцями влади. У Київській Русі поступово сформувалися два принципи успадкування влади: посідання влади синами померлого князя по черзі та по лінії старших синів — від батька до найстаршого сина. Надалі це породило боротьбу за владу між різними спадкоємцями земель колишньої Київської Русі, яка розпалася на ряд князівств. Відсутність єдиних норм права успадкування влади призводила до того, що князем ставав той із синів, який виживав у збройних конфліктах або якого підтримували народні збори (віче) у боротьбі за владу.

Народні збори, або віче, були органом самоврядування, що виросли з родоплемінного ладу. Їх роль у суспільно-політичному житті Київської Русі залежала від авторитету князівської влади. Якщо князівська влада послаблювалася, то тоді посилювалася роль народного віче, і навпаки. Від народного віче залежало, бути чи не бути тому або іншому синові-спадкоемцю князем. Так, наприклад, у 1024 р. київське народне віче не захотіло, щоб князівський престол посів суперник Ярослава — Мстислав. У 1113 р. київське віче запросило на князівський престол Володимира Мономаха. У більшості випадків князівська влада поважала право народного віче обирати князя, затверджувати його на посаді або відмовляти йому посідати посаду.

Воля народного віче мала імперативний характер. Обраний або затверджений на посаду князя повинен був укласти з народним віче договір (ряд). З різних джерел нам відомо, що в таких договорах ішлося насамперед про дотримання князем справедливого судочинства, він повинен був вникати в конкретні справи управління та дотримуватися правил і розміру стягнення податей тощо. Можна стверджувати, що компетенція народного віче не була чітко визначена нормами права, проте верховенство його рішень не викликає сумніву. Якщо князь не укладав договору з віче, то він міг утратити владу. Так, наприклад, коли в 11 15 р. київське віче обрало князем Ростислава, який, не уклавши з ним договору, пішов у військовий похід, то він втратив князівську владу. Віче не тільки обирало князя або затверджувало на князівському престолі певну особу, воно могло позбавити й князівської влади. Отже, джерелом князівської влади був договір.

В окремих випадках, особливо з важливих причин, віче міг скликати князь. Так, наприклад, у 1098 р. Святополк скликав віче, щоб дізнатися про думку киян щодо звинувачень Давидом Василька; у 1147 р. Ізяслав II скликав віче, на якому між ним і митрополитом була усунена незгода. Проте, як правило, віче збиралося стихійно. Коли віче в Києві скликав князь, то воно збиралося в княжому місті — на «Горі*, а коли віче збиралося за ініціативою його членів — то на Подолі. У тому випадку, коли більшість учасників віче виступала за певне рішення, тоді воно й приймалося.

Народне віче було найвищим судовим органом, на якому розглядали справи державного значення.

Приймаючи ті або інші рішення, князь радився зі своєю військовою дружиною, точніше з її керівниками. Дружина могла погодитися або ж не погодитися з рішенням князя. З часом дружину замінила рада бояр, з якими князь мав радитися при прийнятті своїх рішень. Володимир Мономах, наприклад, проводив з радою бояр щоденні наради. Незважаючи на зазначене, рада бояр не була постійним органом з чітко встановленими повноваженнями, не мала й постійного членства: на ній були присутні ті, кого запрошував князь, і вони обговорювали нагальні питання дня зібрання.

Князь займався широкою законодавчою роботою, проводив судочинство, призначав керівників органів місцевого адміністрування.

У Київській Русі функціонували й державні органи управління. Урядовцями ставали ті, кого призначав князь. У випадку скарг на дії урядовця з боку населення князь міг його звільнити.

Найважливішим посадовцем у державі був канцлер, який завідував канцелярією і зберігав головну печатку країни. Він не тільки ставив печатку на письмових розпорядженнях князя, а й давав складні дипломатичні доручення, а в окремих випадках виконував і певні військові функції. Важливими посадовцями в Київській Русі були тисяцькі, які мали посади в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Володимирові, Галичині, Перемишлі^[75]. У випадку відсутності князя тисяцький ставав його заступником. Окрім тисяцьких, існували ще й такі урядовці, як соцькі та десятські. Вони здійснювали не тільки військово-адміністративне, а й фінансове управління в країні^[76].

Зазначені посадовці безпосередньо були підпорядковані князеві.

Повністю підлеглими князеві були посадники й тіуни, які здійснювали управління частиною територіїкнязівства — виконували функції судочинства, збирали податки, ремонтували мости, шляхи тощо.

Армія в Києві складалася частково з професійних воїнів — дружини, а частково з добровольців або ж призначених віче представників населення. Якщо дружину утримував князь, то він її озброював, давав коней, харчі, одяг, а представники населення мали озброїтись за свій рахунок і рухатися пішим ходом або ж на конях, якщо вони могли собі це матеріально дозволити. Зрозуміло, що певну матеріальну допомогу такі воїни отримували в окремих випадках від віче. Як правило, у кінноті були дружинники князя, а представники населення служили в піхоті.

Отже, діяльність вищих державних і місцевих органів влади регулювалася нормами звичаєвого права, договорами між віче і князем, міжкнязівськими договорами та розпорядженнями влади.

(обратно)

§ 4. Цивільне право

Характеризуючи цивільне право періоду Київської Русі, необхідно звернути увагу на його розвиненість, самобутність, гуманізм і прогресивність порівняно з тогочасним західноєвропейським правом. Хоча тогочасна юридична техніка не була достатньо розвиненою, проте в цивільному праві чітко розрізнялися поняття «право власності» й «права володіння». Якщо, наприклад, у «Правді Ярослава» ідеться лише про право власності на рухоме майно (одяг, зброю, тварин), то в «Правді Ярославичів» міститься згадка про право власності й право володіння на землю: установлено кару за порчу межі й «перетесав» — знака, засіченого на дереві. Відповідно до ст. 72 «Руської правди», за зазначені дії стягувався штраф на суму 12 гривен.

Форми земельної власності й володіння в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярські й монастирські вотчини та земля громади. Суб’єктами права власності були князі, князівські й земські бояри, дружинники, духовенство, купці, ремісники, смерди, закупи тощо. Об’єктами права власності були земля, худоба, одяг, зброя, знаряддя праці тощо.

Право власності князя на землю набувалося шляхом освоєння не- освоєних земель і захоплення громадських. Право боярської та монастирської власності на землю набувалося на основі дарування з боку князя, а власність громади на землю базувалася на природному праві. Існувала різниця між поняттями «земельна власність» і «земельне володіння».

Деякі права на землю виникали з права власності на вулики (борті). Земля, на якій стояли вулики, мала назву «бортна», а межі називатися «бортні».

Права власності поширюватися на дім і двір, а також на всі речі: збіжжя, тварин, одяг, зброю, прикраси тощо.

Власникові гарантувався судовий захист, він мав право вимагати повернення втраченої речі в будь-який час. Це так зване віндікаційне право.

Згідно з нормами звичаєвого права та «Руської правди», а також відповідно до судових рішень, способами набуття права власності на землю були: володіння, давність володіння, успадкування та дарування^[77]. Право приватної власності на землю вже в першій половині XI ст. було значним^[78].

Існування права власності сприяло розвитку зобов’язального права. Зобов'язання насамперед випливали з договорів купівлі-продажу, позики, поклажі та деліктів (спричинення шкоди). Якщо продавець продавав чужу річ, то договір уважався недійсним. Річ поверталася власнику, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки (ст. 37). Власник речі мав право вимагати її повернення володіючим невласником з виплатою компенсації за користування нею.

У «Руській правді» регламентувався не стільки договір купівлі- продажу, скільки спори, які могли виникнути в результаті його укладання.

Сервітутне право Київської Русі було досить прогресивним порівняно з правом країн Західної Європи. Згідно з нормами сервітутного права Київської Русі, якщо майно з корабля, що зазнав аварії, принесе до берега, то особа, яка знайде його, повинна зібрати його, висушити й зберігати до появи власника. У країнах Західної Європи майно розтрощеного корабля і навіть того, що сів на мілину, ставало власністю тієї людини, яка мала землю, куди море викинуло товар або корабель. Окрім того, якщо хто-небудь проїздив возом через землю якогось власника і коли з воза падав товар на землю, то він ставав власністю цієї людини.

Відповідно до норм цивільного права Київської Русі, договір позики обов’язково укладався в присутності свідків. «Якщо якийсь купець, — зазначено в «Руській правді», — дасть іншому купцеві купи для купівлі або як позичку, то купець не зобов’язаний маги свідків; він може піти на роту, якщо той, кому дано куни, буде заперечувати».

Об’єктом договору позики були як гроші, так і збіжжя, худоба, хутро, мед тощо. Існувала позика як безпроцентна, так і з процентами. У «Руській правді» зазначена позика з процентами грошей (різ), меду (настава), жита (присоп). Проценти поділялися на щомісячні, які були досить важкими, і річні.

«Руська правда» обмежувала свавілля лихварів. Відповідно до ст. 53 «Просторової правди», лихвар, який дав у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток два рази. Коли ж він стягував тричі по 50 %, то повністю втрачав право па повернення боргу.

Згідно з нормами «Руської правди», було встановлено строгий порядок повернення боргу декільком кредиторам: «Якщо хто-небудь багато винен іншим, — зазначено в ст. 55 «Руської правди». — а купець прибуде з іншого міста або з чужої землі й не буде знати про борги і віддасть товар, а боржник знову не віддасть купцеві куші, а перші позичкарі почнуть вимагати свій борг, то боржника треба вести на торг, продати і спочатку віддати купи купцеві, а місцевим — що залишиться, те і віддати; якщо ж купи будуть князівські, то спершу взяти князівські куни; той же, хто мав багато процентів, не отримує». Отже, черговість сплати боргу була такою: спочатку борг отримував князь (держава), потім чужоземний купець або купець з іншої місцевості, а потім решта кредиторів. Однак якщо кредитор отримував високі відсотки із суми боргу, то він міг нічого не отримати.

У Київській Русі поширеним був договір поклажі (зберігання чужих речей).

Відповідно до ст. 49 «Просторової правди», особа могла віддати речі на зберігання і без свідків. Проте коли власник речей буде претендувати на більшу кількість, ніж він дав на зберігання, то зберігач повинен був поклястися («ити роте»), що він повертає все, що в нього було на зберіганні

У цивільному праві Київської Русі існував інститут спадщини. Дружина успадковувала майно після смерті чоловіка. Проте якщо померлий смерд не мав синів, а лише дочок чи дружину, вони не мали права успадковувати його майно, воно переходило у власність князя. Дочкам діставалася лише незначна частина майна.

Давньоукраїнське право передбачало можливість успадковувати майно за заповітом і за законом. Уперше спадщина за заповітом згадується в договорі князя Олега з греками (911). У ст. 13 договору вказано на різницю між правом успадкування за законом і за заповітом: «Аще кто умретъ не урядивъ своєю именья, ци и своих не иметь, да възратить иметье къ малымъ ближникамь въ Русь; а ще ли створить обряжение, таковый вьзметь уряженное его, кому будеть писать насле- дити именье, да наследить с отъ взимающихъ въ Греки и удолжающих»^[79]. Успадковувати майно померлого мали право його родичі: дружина, сини, дочки.

Інших осіб ні закон, ні заповідач не могли закликати до спадщини.

Заповіт, як правило, робили в усній формі. Право робити заповіт мали як чоловік, так і дружина. Окрім дітей, успадкувати майно могла церква.

Згідно з нормами «Руської правди», за відсутності батька й матері, малодітних дітей віддавали під опіку близьким родичам, які повинні були зберегти в цілості їхнє майно.

Якщо прибутки з підопічного майна зростали, то опікун мав право на винагороду, розмір якої визначався третейським судом.

Сімейно-шлюбне право було одним з інститутів цивільного права Київської Русі. Згідно з його нормами, шлюбу передувало сватання, коли досягалась угода між сторонами про одруження. Зазвичай сватів до дівчини засилав наречений, але до прийняття християнства могла й дівчина засилати сватів до нареченого. Традиція обрання дівчиною собі нареченого тривала в Україні ще й у XVIII ст.^[80].

Після сватання, коли було досягнуто згоди про весілля, рідні обох сторін збиралися на так звані змовини, чи зговір, де домовлялися про день весілля, розмір посагу чи віно. Такі домовленості мали назву ряд і могли бути укладені як в усній, так і письмовій формі. На ряді відбувалися заручини — висловлення згоди нареченими взяти шлюб. На заручинах їли різні страви, у тому числі й розрізали сир. Відмова нареченого від одруження вважалася образою честі й гідності дівчини, а тому передбачалися певні санкції. Згідно із ст. 35 Статутом Ярослава Мудрого, колишній наречений повинен був відшкодувати матеріальні збитки в повному обсязі, яких зазнала рідня нареченої, а також моральні збитки: «Про девку, сыр краявши, за сором си 3 гривни, а что потеряно, тое заплатити…^[81]

Відповідно до норм давньоукраїнського звичаєвого права, шлюбний договір набував чинності, коли наречена подавала рушники або хустки. В іншому випадку це було порушенням звичаєвої правової норми^[82].

Отже, згідно з нормами давньоукраїнського права, заручини — це вид договору, порушення якого вело до відшкодування як моральних, так і матеріальних збитків.

За Статутом Ярослава Мудрого (ст. 29) було закріплено право дівчини самостійно проявляти свою волю щодо взяття шлюбу: «Аще девка не въсхощетъ замуж, то отец и мати силою дадять. А что девка учинить над собою, отец и мати митрополиту в вине». Шлюбний вік для дівчини становив 16–18 років, а для хлопця — 18 років.

Після прийняття християнства церква намагалася насаджувати свої канони. Зокрема, згідно із ст. 19 Статуту Ярослава Мудрого, заборонявся шлюб християнки з представником іншого віросповідання або язичником: «Аще жидовин или бессермени будеть с руською, на иноязычницех митрополиту 50 гривен, а руською поняти в дом церковний». Згідно із ст. 5 Статуту Ярослава Мудрого, якщо дівчина або вдова народить дитину, то її віддавали до монастиря: «Аще же девка блядеть или дитяти добудеть у отца, у матери или вдовою, обличивше, поняти ю в дом церковний». Ті з батьків, хто вчасно не одружував своїх дочок, мали сплачувати штраф: «Аще девка засядеть великих бояр, зазначалося в ст. 7, — митрополиту 5 гривен золота, а менших бояр — гривна золота, а нарочитих людии —12 гривен, а простои чади рубль».

Церква вважала шлюб божественним таїнством, а законною його формою — церковне вінчання. Проте церковний шлюб у народі вважався недійсним без весілля. Згідно з нормами давньоукраїнського звичаєвого права, молодим не дозволялося жити разом, якщо не відбулося весілля.

У російській історико-правовій науці домінує погляд, що в Київській Русі дружина перебувала в залежності від чоловіка, а тогочасна сім’я відносилася до так званого «деспотичного типу»^[83]. Зазначені відносини і тип сім’ї були характерні тільки для північно-східної (Московської) частини колишньої території Київської Русі. Стосовно взаємин між чоловіком і дружиною в Середньому Подніпров’ї в період Київської Русі, то вони базувалися на принципах рівноправності, духовності, гуманізму та справедливості. Так, наприклад, після смерті батька, главою сім’ї ставала мати. Вона самостійно вела господарство, розпоряджалася власністю, і від неї залежало відділення синів для ведення власного господарства.

У давньоукраїнській сім’ї головну роль у вихованні дітей відігравала мати, що мало величезний вплив на формування їхньої поведінки, моралі, ідеалів, а в родині панували свобода й рівноправність.

Незважаючи на прийняття християнства, у давньоукраїнському сімейно-шлюбному праві домінували норми не церковного, а звичаєвого права. За церковними канонами єдиною причиною припинення шлюбу була смерть одного з подружжя, а виключною підставою для його розірвання — перелюбство. Проте Статут Ярослава Мудрого містив декілька причин для розірвання шлюбу: якщо дружина приховує важливу інформацію від чоловіка; у випадку подружньої зради; замах одного з подружжя на життя іншого; коли дружина організує крадіжку майна чоловіка тощо (ст. 53). Шлюб також можна було розірвати за обопільною згодою подружжя. Тобто шлюб уважався угодою, яка вільно укладається й може бути розірвана.

Разом із тим у Статуті Ярослава Мудрого був відчутний і вплив норм церковного права. Зокрема, згідно із с г. 1 °Cтатуту, якщо дружина залишила свого чоловіка, то її мали постригти в черниці. З літописних свідчень відомо, що шлюб можна було розірвати й без постриження в монахині: у 1117 р. Ярослав Святославич «умыслил с женою своєю… без всякой причини от нея развестись»^[84].

Отже, у давньоукраїнському суспільстві періоду Київської Русі домінували погляди, що шлюб може бути вільно укладений та розірваний з певних причин. Норми, які регулювали подружні відносини, були такими, що виникали в результаті компромісу між нормами звичаєвого й церковного права. Держава санкціонувала ті норми, які закріпляли духовну свободу, рівноправність подружжя та гуманізм у їхніх стосунках.

Згідно з нормами давньоукраїнського права, жінка була дієздатною. Вона могла укладати різноманітні договори: купівлі-продажу, позики, застави, дарування, успадкування тощо. В її власності перебував посаг і віно. Розмір посагу визначався батьками нареченої, а за їхньої відсутності — братами або, якщо вони малолітні, опікунами. У ст. 34 Статуту Ярослава Мудрого посаг іменується як «сватебное и сговорное». Він складався з білизни, постелі, одягу, прикрас та інших особистих речей, а також худоби, грошей, землі. Якщо дочка отримувала посаг, то після смерті батьків, якщо в неї були брати й сестри, вона не могла претендувати на спадщину.

Згідно з нормами звичаєвого права, цілісність посагу гарантувалася так званим віном — матеріальним забезпеченням чоловіком дружини на випадок його смерті. Розмір віна не був чітко визначеним, він фіксувався в угоді про шлюб. Майно «віно» не можна було відчужувати без згоди дружини.

Відповідно до ст. 103 «Просторової правди», жінка (мати) мала право самостійно визначати спадкоємця її майна. Коли ж вона не встигала зробити заповіт («без язика ли умреть»), то майно переходило до того з дітей, з ким вона жила («то у кого будеть на дворе была ю кормил, то тому взяти»).

Після смерті батька майно могли успадковувати як дружина, так і дочки. Якщо майно успадковувала дружина, то діти не могли вимагати поділу майна. Відповідно до ст. 106 «Просторової правди», мати могла залишати манно будь-кому з дітей. Якщо дружина помирала раніше від чоловіка, то він мав право лише користуватися її майном. Отже, жінка могла бути як спадкодавцем, так і спадкоємцем. Вона могла також успадковувати як батьківське, так і материнське майно. Можна стверджувати, що в окремих випадках жінка користувалася ширшими правами, ніж чоловік.

(обратно)

§ 5. Кримінальне право і процес

Формою існування кримінального права Київської Русі були звичай (закон, покон, правда тощо), міжнародні договори, нормотворча діяльність князів (статути, уроки), збірник юридичних норм «Руська правда», візантійське законодавство та пам'ятки релігійного права: Номоканон, Еклога, Прохірон та ін., а також судові прецеденти.

Відповідно до зазначених джерел, у Київській Русі не розмежовувалися поняття «злочин» і «цивільне правопорушення». Убивство, каліцтво, поранення, побої завдавали моральної шкоди як потерпілому, так і його родичам, вони користувалися правом на матеріальне відшкодування. Тому злочин називався «обіда». хоча при цьому завдавалася фізична, матеріальна та моральна шкода.

Об'єктом злочину були життя, здоров’я, честь, гідність і майнові права особи, а з часом стали також церква, її майнові права, порушення релігійних настанов, а також суспільний мир (повстання, змова проти князя тощо). Тобто в понятті «злочин» у кримінальному праві Київської Русі були присутні як формальний, так і матеріальний елементи.

Відповідно до норм «Руської правди» (ст. 1 і 17 «Короткої правди» та ст. 1, 46.121 «Просторової правди»), суб’єктами злочину були лише вільні особи. Норми давньоукраїнського права не розрізняли таких суб'єктів злочину за соціальним станом і покарання застосовувалося до них однакове. Можна стверджувати, що злочинці були рівні перед законом.

Особисто залежні особи (холопи) за вчинені злочини не несли відповідальності. За їхні злочини відповідав господар (ст. 17 «Короткої правди» та ст. 46, 61 та 121 «Просторової правди»).

На застосування виду покарання впливала суб’єктивна сторона складу злочину. Можна стверджувати, що в тогочасному давньоукраїнському суспільстві розрізняли навмисно й ненавмисно вчинені злочини. Необережність у вчиненні злочину була пом'якшуючою обставиною. а тому і покарання було м'якшим, аніж за навмисно вчинений злочин.

Убивство «в розбої» (ст. 20 «Короткої правди» і ст. 3, 7 «Просторової правди») уважалося навмисним, а тому застосовувалася найсуворіша міра покарання — «поток і пограбування», а вбивство «в свадє», «на пиру» уважалося таким, що вчинено з необережності, а тому каралося тільки стягненням штрафу.

Важливою складовою злочину вважалася об'єктивна сторона діяння, а тому караними були тільки протизаконні дії. До таких діянь відносили вбивство, каліцтво, поранення, крадіжку, знищення майна тощо.

У пам'ятках давньоукраїнського права можна знайти обставини, що виключали протиправність діяння. Відповідно до ст. 115 «Просторової правди», від відповідальності звільнялась особа, яка надала притулок холопу-утікачу, не знаючи про це; від кримінальної відповідальності звільнявся той, хто брав участь у бійці, але не був п призвідником (ст. 29). Відповідно до ст. 5 греко-руського договору від 911р. та ст. 14 договору від 945 р… від відповідальності за скалічення, побої, поранення могли бути звільнені убогі особи — «неімовіти»^[85]. Згідно з ч. 1 ст. 54 «Просторової правди», купець міг бути звільнений від відповідальності за втрачені ним кредити через пожежу, пограбування чи аварію корабля.

Деякі дослідники вважають, що, відповідно до норм «Руської правди», людина, перебуваючи в стані афекту, могла перевищити межі необхідної оборони й вдарити кривдника мечем^[86]. У цьому випадку вона, згідно зі ст. 25 і 26 «Просторової правди», не несла ніякої відповідальності.

Не вважалося протиправним діянням убивство злочинця під час учинення ним крадіжки або розбійного нападу (ст. 21 «Короткої правди»). Проте, відповідно до ст. 38 «Короткої правди» і ст. 40 «Просторової правди», нічного злодія, якого зв’язали, необхідно було вести на суд до князя. Якщо злодій чинив опір, то його можна було вбити лише у дворі, біля повітки тощо, але коли він утікав із двору на вулицю, то там його вбивати було заборонено. Тобто законодавець забороняв свавілля того, хто захищався, і намагався встановити межі необхідної оборони.

У пам’ятках давньоукраїнського права йдеться також про замах і закінчений злочин.

Замах на життя та здоров’я людини зафіксовано в ст. 9 «Короткої правди» і ст. 24 «Просторової правди», а замах на крадіжку — у ст. 38 «Короткої правди» та ст. 40 «Просторової правди». Покарання за замах було таким самим, як і за завершений злочин. Завершений злочин пов’язували зі спричиненням моральної, матеріальної або фізичної шкоди, із посяганням на спокій у суспільстві, на інтереси держави або церкви. На закінчений злочин, як стадію розвитку злочинних дій, указують ст. 1–7 і 19–20 «Короткої правди» та ст. 1, 3,29,31 «Просторової правди».

Можна стверджувати, що давньоукраїнському кримінальному праву був відомий інститут співучасті в учиненні злочину. Законодавець установив відповідальність усіх учасників злочину. Так, наприклад, у ст. 121 «Просторової правди* зазначено, що покарання має зазнати як організатор злочину, так і окремі особи, причетні до його здійснення. Законодавець прагнув відокремити посібників від учасників здійснення злочину. У ст. 11 «Короткої правди» та ст. 32 і 112 «Просторової правди» установлено відповідальність за допомогу у втечі холопа, а в ст. 17 «Короткої правди» і ст. 65 «Просторової правди» передбачено покарання того господаря, який не видає холопа, що образив вільну людину.

Яскравим прикладом покарання співучасників є повідомлення Лаврентіївського літопису про те, що в 1097 р. «мужі» Лазар і Василь намовили Давида осліпити князя Василька, за що їх «зранку на світанку» повісили^[87].

Найтяжчими злочинами в давньоукраїнському кримінальному праві вважали злочини проти особи: убивство, скалічення, поранення тощо.

Законодавець розрізняє вбивства «в обіду» (ст. 19 «Короткої правди»), «у розбої» (ст. 20 «Короткої правди» та ст. З «Просторової правди»), «в сваді» (ст. 7 «Просторової правди»).

Убивство «в обіду», на наш погляд, потрібно кваліфікувати як помсту за завдану образу, а вбивство «у розбої» — із метою пограбування. Якщо було вчинено вбивство «в розбої», коли не було встановлено злочинця, відповідальність несла вся громада, на території якої було знайдено вбитого. У випадку, коли вбивство було вчинено «в обіду», то громада не несла відповідальності, убивцею мала займатися держава.

Убивство «у сваді» або «на пиру», треба кваліфікувати як таке, що здійснене з необережності під час бійки на банкеті або під час сварки.

Норми «Руської правди» розрізняють убивства не лише за формою вини, а й за соціальним становищем убитого. Згідно із ст. 19, 22, 23 «Короткої правди» та ст. 1–3 «Просторової правди», за вбивство державних службовців стягували штраф (віра) у подвійному розмірі. Убивство осіб, які перебували у певного роду залежності (ремісники, холопи-вихователі, рабині-годувальниці), згідно із ст. 24, 27 «Короткої правди» та ст. 13, 15, 17 «Просторової правди», каралося штрафом у розмірі 12 гривен; за вбивство рядовича, смерда, холопа або рабині стягували штраф у розмірі 5 гривен (ст. 25, 26 «Короткої правди» і ст. 14, 16 «Просторової правди»). За вбивство вільної людини, представника князівської адміністрації (гридня, мечника, ябедника, боярського тіуна) стягували штраф у розмірі 40 гривен (ст. 1 «Короткої правди» і ст. 11 «Просторової правди»), а за вбивство представників вищої державної адміністрації стягували штраф у розмірі 80 гривен.

У «Руській правді» (ст. 5–6 «Короткої правди» та ст. 27 «Просторової правди») існує різниця між видами злочинів проти здоров'я особи. Якщо за каліцтво встановлено штраф в розмірі 10–20 гривен, то за завдання поранень і побоїв — 3 гривни. Ще більший штраф стягувався за образу честі й гідності людини, незалежно від її соціального стану. Ображенням честі й гідності було виривання вусів і бороди (ст. 8 «Короткої правди» і ст. 67, 68 «Просторової правди»), нанесення ударів батогом, чашою, рогом, жердиною (ст. З «Короткої правди» і ст. 25 «Просторової правди»), удари тупим боком меча, держаком (ст. З, 4 «Короткої правди» і ст. 23, 25 «Просторової правди»). Уважалося приниженням гідності побиття холопом вільної людини (ст. 33 «Короткої правди» і ст. 65 «Просторової правди»).

Норми давньоукраїнського кримінального права досить енергійно захищали свободу вільної людини. Зокрема, у ст. 61 «Просторової правди» міститься норма, яка встановлює відповідальність господаря за продажу в неволю закупа.

Розвиток суспільно-економічних відносин і права власності спричинив появу норм, у яких ідеться про майнові злочини. Якщо, наприклад, у греко-руських договорах першої половини X ст. не існує різниці між крадіжкою, грабежем і розбоєм, то в ст. 19, 20 «Короткої правди» і ст. З, 7 «Просторової правди» міститься поняття «розбій» — збройне пограбування в поєднанні з вбивством, а грабіж відрізняється від крадіжки застосуванням насилля.

У «Правді Ярослава» поняття «крадіжки» відрізняється за предметами — крадіжка зброї, худоби, одягу (ст. 13), а в «Правді Ярославичів», як за предметами, так і за суб’єктами (ст. 31, 40), наприклад групова крадіжка; розрізняється крадіжка також за місцем її скоєння; із закритого приміщення чи з відкритої території.

Серед майнових злочинів «Руська правда» розрізняє знищення майна через підпал, забій худоби (ст. 83, 84 «Просторової правди»). Майновим злочином уважалося знищення знаків приватної власності на вулики (борті), земельної межі (ст. 34 «Короткої правди» і ст. 71–73, 75 «Просторової правди»); користування чужою власністю, наприклад конем (ст. 12 «Короткої правди» і ст. 33 «Просторової правди»); приховування знайденої речі (ст. 13 «Короткої правди» і ст. 34 «Просторової правди»); користування чужим майном завдяки угоді, укладеній обманним шляхом (ст. 118 «Просторової правди»).

Після прийняття християнства в Київській Русі з’являються злочини проти церкви (богохульство, порушення церковної служби), сім’ї та моралі. З’явилися такі раніше невідомі злочини, як чаклунство, знищення хрестів, розлучення без дозволу єпископа, аморальність священнослужителів тощо. Зазначені види злочинів містяться в статутах князів Володимира і Ярослава^[88]. Зазначимо, що хоча на статути мало вплив візантійське право, але воно було попередньо пропущене «через фільтр українського правничого світогляду»^[89].

У «Руській правді» нічого не говориться про державні злочини. Проте процес формування давньоукраїнської народності, її єдності змушував державну владу захищати її інтереси правовими методами. Державу й державну владу представляла князівська влада, тому посягання на князівську владу й становило поняття «державний злочин». У літописах зазначається, що князівська влада й населення чітко визнавали протиправність повстань і заколотів, переходів на бік ворога. Жителі, наприклад, Києва, повставши в 1068 р. проти князя Ізяслава, розуміли, що вони «зло вчинили, князя свого вигнавши»^[90].

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновки про те, що поняття «злочин», так само як і «види злочинів», у вітчизняному кримінальному праві періоду Київської Русі формувалися поступово. Якщо в першій половині X ст. у понятті «злочин» домінував матеріальний елемент, то з другої половини X ст. з’являються й формальні ознаки злочину.

Важливим інститутом давньоукраїнського кримінального права був інститут покарання. Специфічною особливістю інституту покарання в кримінальному праві в період існування Київської Русі була відсутність таких видів покарань, як смертна кара, скалічення та тілесні покарання. Це означає, що метою покарань не було залякування населення, спричинення страждань чи приниження честі й гідності людини. Ми можемо стверджувати, що основною метою покарань було відшкодування збитків потерпшій стороні та запобігання новим злочинам. Тобто види покарань, які застосовувалися в Київській Русі, характеризуються гуманізмом, що було притаманним усьому українському кримінальному праву майже до кінця XVIII ст.

У ст. 3 і 8 договору князя Олега з греками (911) та в ст. 8 договору князя Ігоря (945) поняття «злочин» міститься в термінах «казнь» і «месть», а метою покарання було відшкодування моральних і матеріальних збитків потерпілому чи його родичам. Хоча договори мати міждержавний характер, адже сторони виступати як повноправні суб’єкти міжнародного права й міжнародних відносин, переслідування злочинця мало не публічний (державний), а приватно-правовий характер. Це пояснюється впливом пережитків кривавої помсти, що залишайся в Київській Русі.

Як уже зазначалося вище, у давньоукраїнському кримінальному праві криваву помсту було замінено штрафом і право отримати його в судовому порядку мати найближчі родичі вбитого по чоловічій лінії.

Після прийняття християнства важливою метою покарання стає спокутування гріха, розкаяння злочинця, усвідомлення ним злочинного, гріховного характеру своїх дій. Зрозуміло, що метою покарань було й запобігання новим злочинам, поповнення державної скарбниці та збереження спокою в суспільстві.

Застосовуючи сучасну юридичну термінологію, ми можемо визначити основні принципи покарань у давньоукраїнському праві в період існування Київської Русі: принцип законності; принцип відповідальності за те протиправне діяння, яке передбачене нормами права; принцип визнання особи винного і застосування покарання за вироком суду; принцип призначення покарання лише за наявності вини; принцип гуманізму покарань; принцип демократизму, який проявлявся в рівності всіх вільних перед законом^[91]. Проаналізуємо зазначені принципи на основі норм давньоукраїнського кримінального права.

Відповідно до принципу законності, визнання особи винного в учиненні злочину в Київській Русі могло бути здійснене на підставі норм звичаєвого права або ж норм, установлених державою. Згідно із ст. 6 і 9 договору князя Ігоря з Візантією, якщо русин украде що-небудь у грека або здійснить убивство, то він має бу ти покараний «по уставу и по закону руському».

Згідно із ст. 2 договору князя Ігоря з греками та ст. 38 «Короткої правди» і ст. 40 «Просторової правди», покарання до злочинця може бути застосоване лише за вироком князівського суду. Можна припустити, що суд приймав рішення про застосування покарання лише за наявності вини.

Принципам гуманізму й демократизму в давньоукраїнському праві відповідала система покарань. Як уже зазначалося вище, у давньоукраїнському кримінальному праві були відсутні такі покарання, як смертна кара, скалічення та фізичні покарання. За вчинення найтяжчого злочину — убивства — стягувався штраф у розмірі 40 гривен (ст. 1 «Короткої правди» і ст. 2 «Просторової правди»), а коли вбитим був державний службовець, то штраф стягувався в подвійному розмірі. Штраф за вбивство вільної людини стягувався на користь її родичів, а за вбивство державного службовця — па користь князя.

Покарання за вбивство у вигляді грошового штрафу є свідченням домінування в давньоукраїнському суспільстві гуманістичних поглядів на цінність людського життя, що людина є вінцем Божого творіння. У той же час у давньоукраїнському суспільстві домінували морально-етичні категорії добра, справедливості, а тому покарання мало бути гуманним і справедливим.

Система штрафів (вір) сформувалася в Київській Русі наприкінці IX — на початку X ст. Вони поділялися на два види: віра і продаж.

Віру як вид штрафу стягували із злочинця за вбивство та скалічення. Її розмір залежав від соціального стану: просту віру стягували за вбивство або скалічення простолюдина (ст. 3 «Просторової правди»), представників нижчої державної адміністрації (ст. 1 «Короткої правди» і ст. 1 «Просторової правди»), князівських слуг (ст. 2 «Просторової правди»). Проте вже в «Правді Ярославичів» життя і здоров’я князівських службовців — огнищанина, збирача податків, княжичого тіуна, старшого конюха — охороняється більш посилено (ст. 19, 22, 23 «Короткої правди» і ст. 1, 3 і 12 «Просторової правди»),

У випадках, коли злочинець був невідомий, штраф (віру) стягували з громади, на території якої було знайдено тіло. Цс була так звана «дика» віра, і її стягували відповідно до правового звичаю, який було внесено до «Руської правди».

Грошовий штраф у вигляді продажі стягували за вчинення менш небезпечних злочинів проти особи та її майнових прав. Відповідно до ст. 38 «Короткої правди» та ст. 40 «Просторової правди», штраф у розмірі 12 гривен стягували за вбивство вже зв’язаного злодія. Продажу стягували за образу честі й гідності особи (ст. З, 4, 8, 33 «Короткої правди» і ст. 23, 25, 67, 78 «Просторової правди»), за вбивство холопа або рабині (ст. 89 «Просторової правди»), за посягання на особисту свободу (ст. 61 «Просторової правди»), за крадіжку (ст. 29 «Короткої правди» і ст. 38, 69 «Просторової правди») тощо. За вчинення зазначених злочинів стягували штраф (продажу) у розмірі 12 гривен.

Відповідно до норм «Руської правди», штраф у розмірі 3 гривни стягували за поранення і побої (сг. 2, 7, 10 «Короткої правди» і ст. 28–31 «Просторової правди»), за знищення майна (ст. 32 «Короткої правди» і ст. 75, 80 «Просторової правди»), за надання притулку холопу-втікачу (ст. 11 «Короткої правди» і ст. 32 «Просторової правди»), за користування чужим майном (ст. 12, 13 «Короткої правди» і ст. 33, 34 «Просторової правди»).

Публічноправові й приватноправові елементи в Київській Русі розрізнялися, тому переслідування злочинця в судовому порядку було справою приватною. Штрафи стягували на користь потерпілого або його родичів. У тому випадку, коли вбитий не мав родичів, які б могли переслідувати злочинця, тоді справа набувала публічного характеру й штраф стягували на користь князівської влади (держави).

Відповідно до норм давньоукраїнського права, штрафи стягували також за майнові злочини. Згідно із ст. 7 договору від 911 р. з Візантією, насильницьке відбирання речі каралося штрафом у потрійному розмірі відібраної речі. Згідно з договорами (ст. 6 від 911 р. та ст. 6 від 945 р.), за крадіжку речі злочинець мав сплатити штраф у подвійному розмірі' її вартості. Відповідно до ст. 11, 13 «Короткої правди» та ст. 35, 37, 38, 44, 79 «Просторової правди», за крадіжку речі карали штрафом у розмірі її вартості. Як зазначено в ст. 28 «Короткої правди» і ст. 45 «Просторової правди», штраф за крадіжку човна встановлювався в розмірі його ринкової вартості. Так само встановлювався розмір штрафу за крадіжку птахів (ст. 36 «Короткої правди» і ст. 81 «Просторової правди»), сіна, дров (ст. 39 «Короткої правди» і ст. 82 «Просторової правди»), бджіл (ст. 76 «Просторової правди»), холопа або рабині (ст. 26 «Короткої правди» і ст. 16 «Просторової правди»).

Знищення межі, знаку володіння тощо (ст. 34 «Короткої правди» і ст. 72 «Просторової правди») каралося штрафом на суму від половини гривни до однієї гривни.

Розвиток гуманного ставлення в давньоукраїнському суспільстві до життя, здоров’я, честі й гідності особи та її майнових прав уплинув на появу різноманітних видів штрафів та їх розмір, який залежав від об’єкта злочину.

З’являється такий вид штрафу, як головництво. На відміну від віри розмір головництва був однаковий і не залежав від соціального стану вбитого. Це свідчить про те, що в суспільстві почав домінувати погляд про рівність усіх вільних перед законом.

Згідно із ст. 5, 6 «Короткої правди» і ст. 27 «Просторової правди», із злочинців стягували штраф за скалічення людини. Якщо за вбивство вільної людини штраф стягували у розмірі 40 гривен, то за скалічення він становив 10 гривен. За образу честі й гідності людини карали штрафом в одну гривну (ст. 68, 78 «Просторової правди»). За поранення і побої (ст. 28 «Просторової правди») — також в одну гривну.

У Київській Русі існували невільні стани населення, і вбивство кого-небудь із такого стану вважалося порушенням майнових прав господаря. Штраф за вбивство холопа, рядовича або смерда стягували в розмірі 5 гривен, рабині — 6 гривен, ремісника — 12 гривен (ст. 24–27 «Короткої правди» і ст. 13–17, 89 «Просторової правди»).

Специфічним видом покарання, згідно з нормами «Руської правди», був так званий поток і пограбування. Цей вид покарання, особливо ноток, викликає найбільш гострі суперечки серед дослідників. Відомий дослідник історії права М. Владимирський-Буданов уважав, що поняття «ноток» означає позбавлення злочинця особистих прав і покарання не тільки його, а й усієї його сім’ї^[92]. А. Зімін^[93], В. Рогов^[94] та деякі інші дослідники дійшли висновку, що під поняттям «поток» потрібно розуміти й ув’язнення, і віддачу в рабство, і заслання, і вигнання. Деякі дослідники зазначають, що поняття «поток і пограбування» означає конфіскацію майна і перетворення злочинця та членів його сім’ї на рабів^[95].

В українській історико-правовій літературі переконливо обґрунтовано, що поток і пограбування був найтяжчим видом покарання і застосовувався до розбійників, конокрадів і паліїв. Винуваті у вчиненні зазначених злочинів «позбавлялись усіх прав, а їхнє майно конфісковувалось і надходило князеві (державі)»^[96]. Позбавленого всіх прав злочинця та його сім’ю виганяли з громади.

Сільська громада періоду Київської Русі становила замкнене ціле й постійно охоронялась. Коли ж особа переходила в іншу громаду, то вона повинна була мати поручника, який відповідав би за її зразкову поведінку. Тобто ніхто не міг таємно чи безкарно чинити ті або інші дії, що завдавали шкоду суспільству. Це рятувало громаду, а також усю країну від порушення прав і безкарності.

За таких умов злочинець, вигнаний із громади, був приречений на голодну смерть, адже він не міг поселитися на землі чужої громади та й знаряддя праці були відсутні^[97].

Зауважимо, що замкненість громади була характерним явищем не лише в Київській Русі. Воно було поширене і в інших країнах Європи. Так, наприклад, згідно із ст. 45 «Салічної правди» франків, жодна людина не могла поселитися на землі громади без згоди всіх її членів. Якщо проти виступала хоча б одна особа, то вона не отримувала дозволу на поселення^[98].

Категорично не можна погодитися з твердженням, що поняття «поток» означало віддачу злочинця і членів його сім’ї в рабство. Давньоукраїнський народ не зазнав рабства як соціально-економічну формацію. Тісно пов’язаний громадою, він не міг визначити зі свого середовища якусь значну кількість невільних людей. Джерелом рабства був полон, проте становище полоненого не доходило до становища тяглової худоби, як це було в античному світі. Раб у давньоукраїнському суспільстві мав право викупити свою свободу або ж заслужити волю своєю відданою працею.

Після прийняття християнства церква самостійно або разом із світською владою також застосовувала покарання. Відповідно до ст. 42 Статуту Ярослава Мудрого, юрисдикція церкви (суд митрополита) поширювалася на церковних і монастирських людей. До Статуту була включена система світських грошових стягнень^[99]. Відомо, що у Візантії застосовували тільки церковно-дисциплінарні стягнення^[100]. Тому можна зробити висновок, що в Київській Русі церква застосовувала ті норми, які виникли на місцевому ґрунті. Церква застосовувала накладення штрафу як один з видів покарання за такі злочини: підпал, зґвалтування, шлюб із найближчими родичами, викрадення дівчини, двоєженство, скотолозтво, розпусту, крадіжку, бійку, вихід із чернецтва тощо. Одночасно церковний суд міг зобов’язати злочинця піти в монастир для спокутування гріха.

Разом із церковними грошовими стягненнями до правопорушників могли застосовувати й покарання з боку світської влади. Воно також полягало в стягненні грошового штрафу, який надходив до державної скарбниці. Злочинець також повинен був відшкодувати моральні збитки потерпілому «за сором» (побиття чужої дружини, зґвалтування, викрадення дівчини, образа словом).

Отже, характеристика покарання дає підстави стверджувати, що в давньоукраїнському кримінальному праві головна увага надавалася захисту особи та її майнових прав, а тому метою покарання було відшкодування збитків потерпілій стороні та недопущення подальшої злочинної діяльності, а також відплата злочинцеві за його дії.

У «Руській правді» закріплені основні форми кримінального процесуального права. Її норми містять особливі форми досудового процесу, коли встановлюються досудові відносини між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської правди» про «звід» і «гоніння сліду», які є трансформованими нормами звичаєвого права.

Звід — це порядок (процедура) установлення осіб, що привласнили чужу річ та повернення її власникові. Відповідно до ст. 35 «Руської правди», «якщо хто-небудь упізнає свою річ, загублену або вкрадену в нього… то йому не слід говорити: “Це моє”, — а нехай скаже так: “Піди на звід (з’ясуємо, де ти взяв (її)”. Якщо на зводі виявлено (того), “хто винен (у привласненні чужої речі)”, тоді той несе відповідальність за крадіжку; тоді позивач візьме свою річ, йому вже буде платити винуватий і за те, що пропало разом із виявленою річчю…».

Так зване «гоніння сліду» полягало в розшуку злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах, Уважалося, що там, де губляться сліди, перебуває злочинець.

Коли слід вів на територію якоїсь громади і там губився, то громада зобов’язана була або відшукати злодія, або ж відшкодувати вартість украденого. Коли ж сліди були відсутні, то потерпілий мав учинити «заклик» про свою пропажу на громадських торгах. Якщо протягом трьох днів крадене не було повернуто, то той, у кого його знаходили, мав не лише повернути його, а й заплатити штраф у розмірі 3-х гривен (ст. 36) «Руської правди».

Коли ж у кого-небудь знаходили крадену річ до «заклику», то він мав пояснити, де дістав або купив ту річ. Злодієм уважався той, хто не бажав або не міг пояснити, де він узяв крадену річ.

Той, хто «гнав слід», мав право вимагати від влади допомогу, але коли на суді буде вияснено, що він затримав невинуватого, тоді мав заплатити штраф у розмірі 3-х гривен, коли затриманим був смерд, і 12-ти гривен, коли ним був боярин. Доказом винуватості було власне визнання вини підозрюваним, слід злочину на тілі скривдженого, свідчення «видоків» і «послухів», присяга та «суд Божий» — ордалії.

Коли злочин стосувався місцевих жителів, то достатньо було свідчень двох очевидців, а коли він стосувався іноземців — то більше двох. Свідчення холопів не було доказом вини. Якщо скривджений не міг довести винуватість підозрюваного, то останній мав право порушити справу про наклеп. Місцевий житель мав виставити сімох «послухів» — свідків своєї порядності, а для іноземця достатньо було двох. Той, хто не мав «послухів», повинен був іти на «суд Божий», тобто пройти випробування водою та вогнем.

У справах, у яких підозрюваному загрожував штраф на суму до 2 гривен, можна було «очиститися» від підозри у вчиненні злочину присягою; до 6 гривен — випробуванням водою, а понад 6 гривен — випробуванням залізом.

Під час випробування водою підозрюваного кидали у водойму і коли він потопав, то визнавався невинуватим.При випробуванні розпеченим залізом невинуватим визнавався той, у кого не залишалося слідів від опіків.

Отже, давньоукраїнському кримінальному праву періоду Київської Русі були властиві демократизм, який полягав у визнанні підозрюваного злочинцем за вироком суду; відповідальність установлювалася лише за наявності вини й тільки за вчинення протиправних дій; покарання застосовувалось однакове до всіх вільних, незалежно від їхнього соціального стану. Інституту покарань у давньоукраїнському праві був притаманний гуманізм, який полягав у відсутності смертної кари, скалічень і фізичних покарань, що принижували, честь і гідність особи.

Запитання для самоконтролю

1. Суть теорії спільної давньоруської народності.

2. Основні джерела права Київської Русі.

3. Особливості державного права Київської Русі.

4. Інститути цивільного права Київської Русі.

5. Шлюбно-сімейне право Київської Русі.

6. Поняття «злочин» і «цивільне правопорушення».

7. Суб’єкти та об’єкти злочину.

8. Обставини, що виключали протиправність діяння.

9. Види злочинів і система покарань. Специфічні види покарань.

10. Особливості цивільно-процесуального та кримінально-процесуального права.

Рекомендована література

1. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1995.

2. Історія українського права: Навч. посібник / За ред. проф. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001.

3. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1995.

4. Пчелов Е. В. Рюриковичи. История династии. — М: Олма-Пресс, 2005.

5. Рыбаков Б. А. Кисвская Русь и русские княжества XII–XIII ст. — М: Наука, 1982.

6. Речкалов Н. Кто ты Русь: первые времена и первых князей вспоминая. — К: Книга, 2007.

7. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодернової України. — К.: Критика, 2005.

(обратно) (обратно)

Розділ III Розвиток права в Галицькій і Волинській землях

§ 1. Історіографія права

У дослідженнях історії розвитку права руських земель Галичина та Волинь привернули увагу вчених не одразу, адже насамперед вивчалися особливості розвитку правових інститутів центральних і південних руських князівств. Однак одразу після того, як західні руські землі потрапили в коло зацікавленості дослідників, з’ясувалося, що їхні правові інститути мають настільки унікальні характерні особливості, що не можуть не розглядатися окремо від інших руських земель, хоча й мають багато спільного в розвитку.

Базу для цієї наукової доктрини заклали ще В. Ключевський, М. Владимирський-Буданов у «Обзоре исторіи русскаго права» (1886), М. Ясинський у «Лекціях по внешней исторіи русскаго права» (1898) та М. Максимейко в «Опытъ критическаго изследованія “Русской правды”» (1914). У зазначених роботах ці автори не описували окремо Галицькі та Волинські землі, а розглядали їх у складі всієї Русі. Однак, незважаючи на таку загальну наукову позицію, В. Ключевський, М. Владимирський-Буданов і М. Ясинський відзначали й деякі особливості у формуванні та діяльності державних органів, зокрема те, що роль віча та боярської ради в Галичині відрізнялася від інших руських земель. М. І'рушевский у своїй «Історії України-Руси» дотримується дещо іншої думки, уважаючи ці землі невід’ємними від усіх інших, а їхній розвиток тісно пов’язаним з іншими територіями Русі. У своїй роботі він також заперечує особливу значущість віче в Галичині та на Волині.

Однак за радянських часів спеціальні дослідження відмінностей у розвитку правових інститутів західних земель та їх наближеність до відповідних західноєвропейських моделей майже не проводилися. У класиків історико-правових наукових розробок цього часу, а саме: Б. Трекова, А. Зиміна, В. Пашуто, Я. Щапова, С. Юшкова та інших, західноруські землі розглядаються лише в контексті та тісному зв’язку з південноруськими, часто взагалі без акцентування на них окремої уваги.

Безперечно, величезну цінність для сучасників становлять монографії та розробки видатних юристів та істориків із зазначеної теми: Б. Греков «Киевская Русь» (1953); А. Зимін «Правда Русская» (1999); В. Мавродін «Возникновение феодальних отношений у восточных славян. Древнерусское государство — Киевская Русь» (1957); «Народные восстания в Древней Руси» (1961); В. Пашуто «Внешняя политика Древней Руси» (1968); В. Пашуто, Б. Флоря, А. Хорошкевич «Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства» (1982); Б. Рыбаков «Киевская Русь и русские княжества XІІ—XIII ст.» (1982); Я. Щапов «Государство и церковь Древней Руси» (1989). Ці роботи є ґрунтовними та якісними дослідженнями, у яких використано фактичний і літописний матеріали. Разом із тим усі вони написані в радянський період, проте багато тверджень і концепцій їхніх авторів зазнали значного впливу радянської доктрини та ідеології.

Останнім часом, з використанням нових методів, архівних і закордонних матеріалів без обмежень та ідеологічних навантажень, дослідження західноруських земель стати дуже актуальними та збагатилися розробками В. Єрмолаєва, В. Заруби, М. Котляра, А. Майорова, О. Моді, В. Момотова та інших, у яких автори розглядають Галичину та Волинь окремо з їхніми особливостями та вказують на відмінності розвитку їх історії, політики та суспільства, правових інститутів щодо інших руських земель.

В. Єрмолаєв у своєму дослідженні «Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження)» (2005) аналізує структуру, роль і діяльність віче в різних землях Русі, у тому числі й на Волині та в Галичині. Він відзначає високе становище віче, його значну роль у державних подіях і висловлює тези подібності віче Галичини та Волині з аналогічними органами сусідніх європейських держав.

Інша сучасна розробка В. Заруби «Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець VIII — початок XIV ст.)» (2007) теж зазначає про особливий статус боярства в Галичині й на Волині та особливу форму князівського правління — дуумвірат князів-братів Данила та Василька Романовичів, Лева І Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія та Лева II.

М. Котляр у монографії «Древнерусская государственность» (1998) відзначає особливості формування феодальних відносин у Галичині та на Волині, специфіку аллодного та феодного землеволодіння, роздачу бенефіцій князями та боярами тощо.

(обратно)

§ 2. Джерела права

Основними та найвідомішими джерелами — пам’ятками права Галицької і Волинської земель — є грамота Івана Берладника щодо іноземної торгівлі; заповіт Володимира Васильковича, уставна грамота Мстислава Даниловича (1289) про повинності міщан, дві грамоти Андрія Юрійовича про торговельні привілеї купцям, угоди з Тевтонським орденом 1308–1335 рр., хартії надання магдебурзького права містам Сянок у 1339 р. та Львову в 1356 р. На цих землях також діяли пам’ятки, спільні для всіх руських земель, зокрема «Руська правда», статути Володимира та Ярослава Мудрого, «Кормчі книги». Багато унікальних правових інститутів Західної Русі описано в Лаврентіїв- ському, Іпатіївському, Галицько-Волинському літописах тощо.

Опосередкованими джерелами права Галицької та Волинської земель можуть бути також знахідки археологічних розкопок, фольклорні джерела, матеріальні пам’ятки образотворчого мистецтва (малюнки, іконопис, живопис), архітектурні споруди та статуї.

У зазначений період на західних землях Русі формами (джерелами) права виступали правові звичаї, нормативно-правові договори, нормативно-правові акти та правові доктрини.

Правовий звичай був найпоширенішою формою (джерелом) права в регулюванні правовідносин. Він характеризувався локальністю — правові звичаї Галичини та Волині мали свої особливості та відрізнялися від правових звичаїв інших земель Русі; становістю — різні прошарки населення мали різні правові звичаї; формальною невизначеністю та казуїстичністю — правові звичаї здебільшого існували в усній формі, а якщо записуватися, то швидше як поодинокі випадки чи рішення конкретних спірних ситуацій; релігійністю — язичництво та згодом християнство впливали на зміст і забезпечення виконання правових звичаїв та іншими ознаками.

Нормативно-правові договори окремих осіб і груп населення (зокрема, громад) могли укладатися в усній чи письмовій формі та стосувалися як публічного, так і приватного права. Зміст договорів, як правило, ґрунтувався на правових звичаях, але могли бути й винятки, наприклад порушення черговості спадкування, набуття суб’єктом правовідносин екстраординарних прав, суперечки моральним і релігійним засадам суспільства. У випадку неординарності змісту чи предмета договору, особливих умов, на які погодилися сторони, договір усе одно вважався дійсним, але для більшої гарантованості його забезпечення та виконання подібні договори намагалися приймати публічно, з присутністю значної кількості свідків, клятвами на священних реліквіях або письмовою фіксацією.

У зв’язку із слабкістю, нехарактерністю та невизначеністю законотворчих повноважень державних органів і посадових осіб, нормативно-правові акти для цього періоду є досить рідкісним явищем, і, як правило, вони врегульовують деякі поодинокі види правовідносин або мають характер привілеїв.

Правові доктрини на теренах Галичини та Волині з’являються пізніше від інших форм (джерел) права, уже після поширення християнства, мають характер християнських догм і стосуються здебільшого церковного, шлюбно-сімейного та спадкового права.

Зародження та розвиток права Галицької та Волинської земель відбувається в період з VII по XIV ст. — із перших відомостей про державно-правові організації в західних племен східних слов’ян до включення цих земель до складу Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Молдови. У XIV–XVI ст., незважаючи на те, що Галичина та Волинь перебували в складі зазначених держав, вони ще зберігали певну самобутність правових інститутів, але все ж таки вплив з боку пануючих держав та їхнього населення був досить великим, що призвело до суттєвих змін здебільшого в-публічному, а згодом і в приватному праві.

(обратно)

§ 3. Державні установи

Галицька та Волинська землі із самого початку зародження на їхніх теренах державності мали свої особливості, які відрізняли їх від інших земель Русі, що було обумовлено багатьма чинниками.

Ці землі розташовані на кордоні між трьома основними осередками державності того часу: Польщею, Угорщиною та Руссю. Унаслідок такого прикордонного статусу ця територія часто переходила від однієї держави до іншої, відповідно місцеві адміністрації так само часто змінювалися. Це призвело до того, що, з одного боку, місцеві мешканці могли ознайомитися з формами державного управління та правовими системами, характерними для різних держав, а з іншого — розвинути власне усвідомлення своїх можливостей щодо проведення внутрішньої та зовнішньої політики, а в перспективі навіть самостійного державного будівництва.

Через Галичину та Волинь проходив важливий для Азії та Європи торговельний шлях по річках Дністер, Південний Буг і Вісла, що сприяло контактам цих земель із Західною Європою без посередництва інших народів і збільшувало заможність місцевих мешканців. Цей торговельний шлях примусив галичан уступити в особливі відносини з половцями — берладниками, котрі контролювали пониззя Дністра та які в результаті увійшли до складу Галицько-Волинського князівства як окрема автономна територія. Такий торговельний союз значно вплинув на політику князівства, у результаті якої галичани набагато рідше брали участь у спільних походах інших руських князівств проти половців, а половці майже не нападали на ці землі.

Публічне право Галичини та Волині мало подібні риси з публічним правом інших слов’янських племен, але мало й характерні особливості, властиві тільки йому.

Із самого початку розселення слов’янських племен на Прикарпатті проживали білі хорвати, по річці Дністер — уличі та тиверці, по річці Західний Буг — волиняни та дуліби.

Основним державним режимом тут тривалий час була військова демократія, яка в східних слов’ян поступово трансформувалася в спадкову військову аристократичну ранньофеодальну монархію, на відміну від галицько-волинських земель, де вона утворила специфічний лад з елементами спадковості, часткової виборності та торговельної аристократичності.

Племена управлялися за системою віче — рада старійшин — князь, що було типовим для всіх слов’янських племен.

У віче брало участь усе доросле чоловіче населення, яке могло тримати зброю та постійно проживало в цій місцевості (мало ценз осілості), жінки також могли бути присутні, хоча й не брали участі в обговоренні та вирішенні питань. Спочатку віче було загально племінним, але згодом, через збільшення кількості населення, розширення території проживання та будівництво поселень, віче стало проводитися в межах окремих сільських і міських громад. Воно скликалося не періодично, а у випадках потреби вирішити важливі для всього племені чи громади питання зовнішньої та внутрішньої політики: проголошення війни та миру, вступ у торговельний чи військовий союз, збір коштів на будівництво укріплень, вибір князя, а інколи й вирішення екстраординарної судової справи. При створенні армії учасники віче формували ополчення — непрофесійне військо, що забезпечувало себе зброєю, об- лаштунками та харчуванням, оплати не отримувало, хоча й могло брати участь у розподілі військової здобичі. З часом роль віче поступово зменшується: його збирають не стільки для обговорення чи вирішення важливих питань, скільки для повідомлення населенню прийнятих князем і радою старійшин рішень. Для того щоб заохотити народ відвідувати таке віче, адміністрація починає призначати його на дні значних свят і забезпечувати подарунками, безкоштовними пригощаннями та розвагами, а згодом воно перетворюється на святкові ярмарки.

Одним із найвпливовіших органів влади в Галицькій і Волинській землях була рада старійшин, що поступово перетворилася на боярську раду. На перших етанах розвитку племен рада старійшин була органом, членів якого обирало віче, виходячи з досвіду та корисності кандидатів у старійшини для суспільства. Згодом посади в раді старійшин стали спадковими для декількох найбагатших і впливових родів, які утворили боярство — місцеву аристократію. Боярська рада перебрала на себе більшість питань місцевої внутрішньої та зовнішньої політики, поступово позбавивши цих повноважень віче, і стала основним органом влади^[101]. Особливістю боярської ради Галицької та Волинської земель стало те, що, на відміну від подібних рад інших слов’янських племен, вона зберегла свою значущість і вплив, незважаючи на загальні тенденції централізації влади на Русі, в Угорщині та Польщі. Включно до XIV ст. місцева боярська аристократія змогла зберегти свою незалежність через володіння землями на правах безумовного спадкування, а не князівських бенефіцій.

Князівська влада із самого початку існування слов’янських племен на Галичині та Волині мала деякі особливості. Князь уособлював військову владу: був головнокомандуючим, відповідав за збір і розташування військ, їхню підготовку, вів переговори, обов’язково особисто брав участь у бойових діях. На перших етапах розвитку державних інститутів Галичини і Волині й до XI ст. посада князя була виборною на деякий строк. Сам строк чітко не зазначався, але, судячи з усього, був обумовлений внутрішнім і зовнішнім політичним становищем і військовими та дипломатичними успіхами князя особисто та військ під його керуванням. Вибори князя спочатку відбувалися на віче, а згодом перейшли до боярської ради, яка інколи висувала кандидатуру князя на віче для подальшого формального затвердження.

Після підкорення Галичини та Волині київські князі Володимир та Ярослав Мудрий намагалися посадити на Волинський і Галицький стіл князями своїх дітей та онуків: між 1052 та 1054 р. Ростислав, старший онук Ярослава Мудрого, отримав від діда волості Червенських міст^[102], однак подібна політика сприйнялася місцевими боярами вкрай негативно. Доти, доки влада в Києві була централізована та зосереджена в одних впливових руках, галицька та волинська аристократія більш- менш підкорювалася Рюриковичам, хоча й при цьому продовжувала проводити власну зовнішню та внутрішню політику. Однак тільки в Києві розпочиналася боротьба за владу, напади кочовиків чи будь-які інші проблеми, то підтримка посаджених князів із центра держави зменшувалася, їм доводилося домовлятися та приходити до компромісу з місцевим боярством власними силами. Потрібно зазначити, що боярство в результаті отримувало певні переваги від підсилення та централізації князівської влади, адже зміцнення руських земель активізувало внутрішньодержавні та міжнародні торговельні шляхи, підвищило правопорядок всередині держави та безпеку зовнішніх кордонів, збільшило розвиток культури та науки тощо.

Із середини XI та до кінця XII ст. тенденції розвитку Галичини та Волині розділилися: Волинь потрапила під значний вилив Києва, а в Галичині більш-менш затвердилася династія Ростиславичів-Рюриковичів, коли Любецький з’їзд затвердив за Володарем і Васильком Ростиславичами Перемишль і Теребовль як отчину.

Управління на Волині з цього часу суттєво змінилося. Самостійну зовнішню політику Волинь взагалі не проводить. Віче тут вже не скликається й майже повністю зникає, воно втрачає вплив на внутрішню та тим більше зовнішню політику^[103]. У поодиноких випадках князі та воєводи звертаються до віче та діють спільно з ним при значній військовій загрозі та боротьбі з боярством. У Радзивілловському літописі зазначено про віче 1097 р., коли Давид Володимирський захопив разом зі своїми боярами Туряком, Лазарем і Василем волості князів Василька і Володаря, які взяли в облогу Володимир і вимагали видачі кривдників. Представники городян скликали віче, яке заявило князю Давиду, що захистить його самого, але не його бояр; якщо ж він не видасть бояр, то місто «умиває руки». Після того, як Давид повісив двох зі своїх бояр, а третій утік, віче його підтримало, судячи зі змісту літопису, зібравши ополчення^[104].

Боярська рада на Волині уособлює торговельно-фінансову економічну могутність. Це суттєво відрізняє її від подібних органів не тільки на Русі, а й у Європі, де боярство-дворянсгво є військовим станом, повністю залежним від правителя через стосунки сюзеренітету — васалітету. При таких відносинах правитель надає дворянам у спадкове володіння (бенефіції) земельні ділянки — феоди, на яких вони збирають податки, отримують повинності чи інші безкоштовні послуги від населення та інші прибутки. Васал — особа, що тримає феод, передусім зобов’язана виконувати на користь свого сюзерена, який надав йому феод, військову службу та деякі матеріальні зиски. Наслідком такої системи стає безумовна вірність і значна майнова залежність васала щодо сюзерена. Основним прибутком феодала є сільське господарство та військова здобич, що протиставляє дворян міщанству, яке займається ремеслом і торгівлею.

На Волинських і пізніше на Галицьких землях склалася ж зовсім інша ситуація. Тут боярство — місцеве дворянство — утворилося ще до приходу та закріплення князівської влади. Отже, масштабних бенефіцій не відбувалося, адже боярство вже закріпило за собою значні землі, причому не на умовах спадкового, умовного, залежного від верховної влади володіння феоду, а як алод — безумовна безстрокова повна приватна власність^[105]. Звичайно, князі намагалися змінити таку ситуацію за рахунок своїх доменних земель, які вони роздавали як бенефіції вірним людям, однак ця практика не зазнала дуже значного поширення^[106].

Проголошення князем себе верховним власником земель також навряд чи суттєво вплинуло б на таку ситуацію, адже великим джерелом прибутку боярства було не тільки сільське господарство, а й торгівля та ремесло. Прикордонний статус Волинської та Галицької земель між Центральною та Східною Європою, основні торговельні шляхи по річках Дністер і Південний Буг, значний розвиток міст на чолі з Червенем, видобуток корисних копалин у Карпатах привели до бурхливого розвитку саме торгівлі та ремесла, центри яких зосередилися в боярства. Отже, на відміну від західноєвропейської та центральноруської і східноруської традицій на Волині та Галичині в ХІ-ХІІ ст. боярство сформувалося не як військовий залежний від правителя стан утримувачів земельних феодів, а як самостійний прошарок торговельно- ремісничо-сільськогосподарської аристократії. Основним показником впливу боярської сім’ї тут була не князівська прихильність у вигляді дарованих титулів, земель і привілеїв, а майнова ознака, яка від князя майже не залежала та проявлялась у різних формах: сільськогосподарські землі, шахти та родовища корисних копалин, ремісничі цехи, грошово-торговельний обіг тощо.

Така ситуація докорінно вплинула на відносини боярства та князів після того, як із XI ст. їх став призначати Київ, а не обирати місцева рада. Князь не мав реальних чинників впливу для підкори собі боярства й відповідно не довіряв йому, а спирався лише на привезену найману дружину. Намаганням збільшити свій вплив на боярську раду можна вважати описані в Лаврентіївському літописі спроби князя Давида в 1097 р. проводити її засідання за його запрошенням у стінах князівського палацу. Безперечно, що боярство сприймало князя як загрозу своєму становищу й узурпатора своєї влади і намагалося не допускати його впливу на місцеву внутрішню політику й часто виступало проти нього. У деяких подібних ситуаціях князь міг спиратися на віче, яке могло підтримати його проти боярської ради, але й навіть тут жодних гарантій він не мав, усе одно залишаючись для місцевого населення тимчасовим присланим із далекої столиці чужинцем.

Після того як Волинь потрапила під прямий вплив Києва, до середини XII ст. князювати на ці землі часто імперативно призначався або воєвода без статусу князя, або син київського князя. В останньому випадку, якщо молодий княжич знаходив спільну мову з волинянами, вони могли його підтримувати в міжусобних війнах, як це було з Ізяславом Мстиславичем, якому дорогобужці та коречевці здавали свої міста без бою, а володимирські й луцькі бояри починаючи з 1149 р. тричі збирали війська для боротьби з Юрієм Долгоруким, особисто їхали на переговори до нього та умовляли відступитися, інакше обіцяючи йому відчайдушний опір. Іпатіївський літопис зазначає, що в 1149–1150 рр. мужі Ізяслава знов їдуть до Юрія на переговори, де спілкуються не тільки з князем, а й з його боярами, і врешті-решт саме бояри Юрія умовляють його змінити розподіл князівських столів. На переговори до В’ячеслава з Вишгорода Ізяслав знов їде «с бояри своїми»^[107]. У подальшому в 1174 р. під час усобиці князів Ростиславичів підтримує вся Волинська земля, Луцьк і галичани з чорними клобуками, намагаючись добитися для них Києва.

Однак у такій, здавалося б, вигідній для князя підтримці з боку бояр був і зворотний бік — князь мав рахуватися з їхніми побажаннями та інтересами, а у випадку конфлікту залагоджувати його якомога мирним шляхом, ідучи на матеріальні та психологічні поступки. Дружина Ізяслава відкрито та наполегливо висловлюється проти тієї чи іншої тактики князя. Наприклад, у 1150 р. під час важкої кампанії Ізяслава проти Юрія та його синів у Пересопниці дружина, левова частка якої складалася з боярського ополчення, почала скаржитися на безнадійність походу, тому Ізяславу довелося вмовляти й навіть благати їх продовжувати бойові дії.

З 1156 р. Волинь починає дробитися на маленькі окремі князівства: Луцьке, Белзьке, Червенське, Дорогобузьке, Пересошшцьке та головне Володимирське^[108]. Таке роздроблення ще більше послаблює князівську владу та збільшує роль боярських рад у кожному окремому князівстві чи волості, адже зміна територіального устрою, яка впливає на повноваження князя, не змінює торговельних і комерційних зв’язків, від яких залежить боярство. У літописах поняття «бояри» та «мешканці міст» починає ототожнюватися, що зайвий раз підтверджує торговельно-ремісницький характер волинського боярства.

Усе частіше бояри відкрито висловлюють підтримку тому чи іншому князю, причому не обов’язково своєму, а князь не має прав і можливостей впливати на цю ситуацію. Уже в 1085 р. лучани видають Володимиру Мономаху дружину та матір Ярополка, коли той утік до Польщі. А після примирення Ярополка й Володимира, перший не наважився їм навіть помститися. У 1118 р. Ярослав Святополчич утік із Володимира до Угорщини, і «бояре його відступились від нього», тоді Володимир Мономах послав свого сина Андрія княжити у Володимирі^[109], але, як наголошує літописець, тільки після того, як відступилися бояри. У свою чергу, коли в 1124 р. Ярослав повертається з військом, він звертається з пропозицією здати місто й до Андрія, і до міщан.

На певному етапі представники міст, насамперед бояри, починають навіть боротися з князями за владу над окремими новими містами. Так, наприклад, у 1227 р. Данило та Мстислав Удатний борються з жителями Пінська за владу над Чорторийськом^[110].

Після остаточного об’єднання Волинської і Галицької земель влада волинського боярства стає ще міцнішою та більш незалежною від князя.

Галицька земля після початку роздробленості Русі на відміну від Волинської мала більш самостійний правовий статус, хоча влада на ній змінювалася частіше та не обмежувалася тільки руськими князями, а ще й поляками, угорцями та навіть берладниками.

Набуття князем столу, його права й обов’язки тут майже повністю залежали від боярської ради. Численними є випадки, коли боярська рада запрошувала до Галича того чи іншого князя, котрого проганяла при незадоволенні його загальною політикою чи окремими вчинками. Були випадки, коли боярство Галича навіть проводило незалежну від інтересів і поглядів Русі зовнішню політику, наприклад, запросивши на свою землю угорців, тобто фактично передавши Галичину від однієї держави до іншої. Коли політика угорців їх також не задовольнила, галичани знову сприяли поверненню земель назад до складу Русі та князювання Ростиславичів-Рюриковичів. За таку зраду бояр Ростиславичі замість значних репресій обмежилися лише підняттям податків. Цей факт підтверджує, що зазначені дії боярства не вважалися чимось неприйнятним і нетиповим, а навпаки, князі фактично визнавали за галичанами повноваження самостійно вирішувати долю своїх земель.

Приймаючи князя, бояри висували вимоги не лише щодо його політичної діяльності, проголошення війни чи миру, військових походів, торговельних контактів з іншими країнами чи землями Русі, а навіть ставили умови щодо особистого життя та питань престолоспадкування. Літопис описує історію Ярослава Осмомисла, одного з найвпливовіших Ростиславичів, якого бояри примусили розійтися з його коханкою й повернутися до законної дружини, шлюб з якою був суто політичним альянсом. Коли Ярослав Осмомисл захотів залишити князівський стіл після своєї смерті не законному сину, а позашлюбному, йому довелося скликати віче не одного Галича, а всього князівства та просити народ підтримати та схвалити його дії. Подальший розвиток подій демонструє, що загальне віче Галичини виявилося менш упливовим, ніж боярська рада окремого Галича, адже після смерті Ярослава вона скасувала рішення віче та передала престол законному сину князя.

Із подальшою роздробленістю Русі, незважаючи на періодичну централізацію князівської влади в Галичині, боярська рада зберігала свій величезний вплив на зовнішню та внутрішню політику землі. Саме боярство організовувало численні військові походи, оборону міст при нападах ворогів і навіть спроби захисту від монголо-татарської навали. Після занепаду та закінчення династії Рюриковичів на цих землях представники боярства вступали в переговори з офіційною владою Литви, Польщі та Угорщини щодо майбутнього статусу земель Галичини та Волині, а також прав і свобод їхнього населення. Останніми управителями цих земель перед призначенням королівських воєвод також залишалися бояри, наприклад Дмитро Дедько керував Львовом.

При включенні земель Галичини до складу Польщі та Угорщини правовий статус місцевого боярства змінився в напрямі універсалізації до класичного станового поділу феодальної Європи: частина боярства, насамперед ті роди, у яких були значні земельні сільськогосподарські наділи, увійшла до стану дворянства, інша ж частина, багатство якої було зосереджено в торгівлі та ремісництві, перетворилася на верхівку міщанства, очоливши цехи та гільдії.

Коло повноважень боярської ради на західноруських землях було дуже широким:

1. Розпорядження князівським столом. Наприклад, після смерті Ярослава Осмомисла бояри вигнали князя Олега та посадили його брага, Володимира Ярославича, порушивши попередню обіцянку. Потім вигнали й Володимира через його спроби незалежної політики. Інколи самі бояри посідали стіл, наприклад Володислав у 1219 р. сів у Галичі, Дмитро Дедько ініціював убивство Юрія II Болеслава і потім самостійно правив.

2. Бояри могли скликати віче та використовувати його у своїх інтересах.

3. Посади в державному апараті бояри тримали довічно та передавали в спадок.

4. Бояри могли провадити зовнішню політику, наприклад у 1208 р. зверталися та запрошували угорців.

Права й обов’язки князів на землях Галичини були типовими порівняно з усіма подібними князівствами не тільки Русі, а й усієї Європи: передусім він був головнокомандуючий армії, міг упливати на внутрішню політику та вирішувати деякі судові спори. Князь не мав законотворчої влади, хоча міг затвердити інкорпорацію місцевих звичаїв і таким способом забезпечити їх виконання своїм примусом. Як уже зазначалося, князь при виконанні своїх повноважень одночасно спирався на боярську раду та боровся з нею.

Одним із способів такої боротьби було звернення до віча, яке за своїм механізмом нагадувало західноєвропейську традицію підтримки міщанами королів. Так, Данило Галицький у 1231 р. звернувся до галицького віча за підтримкою проти бояр і в подальшому спирався на піхоту міщан, у 1187 р. перед смертю Ярослав Осмомисл скликав «…мужа своя и всю Галицкую землю, и монастирі, и нищих, и сильних, и худих…»^[111] і три дні вибачався за гріхи та проголошував спадщину — майно та землі своїм синам — Олегу (Галич) та Володимиру (Перемишль). Галичани присягнули не порушувати князівську волю, але протистояти боярській раді не змогли.

Характерною особливістю князівського правління в галицько-волинських землях був дуумвірат — узгоджене правління двох князів, які були близькими родичами і, як правило, сиділи в Галичі та Володимирі: Данило та Василько Романовичі, Лев І Данилович та Володимир Василькович, Андрій та Лев II^[112].

(обратно)

§ 4. Цивільне право

Цивільні правовідносини були одними з найпоширеніших на Галицькій та Волинській землях, адже з початку розселення тут слов’янських племен їхніми провідними галузями були ремісництво та торгівля.

На перших етапах розвитку торгівля була міновою, без грошових еквівалентів, але згодом і дуже швидко почали застосовуватися монети з дорогоцінних металів сусідніх більш розвинутих держав.

Із самого зародження цивільних правовідносин вони були диспозитивними, а зміст та умови угод не залежали від майнового чи соціального статусу сторін. Зародження, розвиток, поширення, особливості та зміст цивільно-правових інститутів мали звичаєвий характер, але починаючи з ХІ-ХІІ ст. поступово стали зазнавати міжнародного впливу: із заходу та півночі — римського та германського європейського права, а зі сходу та півночі — візантійського.

Оформлення договорів на перших етапах було тільки в усній формі. Якщо предмет договору мав значну цінність, договір укладався публічно, при свідках та із застосуванням символічних обрядів, наприклад, продавець передавав покупцю символічний елемент предмету договору — колосся при купівлі земельної ділянки, двері чи ключі — при купівлі будинку. Така символічна обрядовість надавала договору додаткового захисту, адже свідки могли тепер свідчити не тільки щодо факту наявності договору між сторонами, а й щодо його змісту.

Надалі з розвитком товарно-грошових відносин форми укладання договорів стали різноманітніші: дрібні цивільно-правові угоди продовжували укладати в усній формі; для більш значних застосовувати просту письмову або присутність мінімум двох свідків і застосування символічної обрядовості. Поширення на землях Галичини та Волині християнства створює додаткову форму посвідчення договорів — письмову державно-зареєстровану. Церква та її служителі могли виступати при посвідченні цивільно-правових договорів у ролі своєрідного нотаріуса: священик, який був присутній при укладанні договору, занотовував усю процедуру укладання, підтверджував письмовий договір своїм підписом, а потім записував свою участь в укладанні договору в церковних книгах, що зберігалися в архівах єпархії або в монастирях. Звичайно, така процедура додатково оплачувалася, отже, застосовували її або у випадках великої вартості договору, або серед вищих прошарків суспільства.

Об’єкти цивільного права поділялися на рухомі та нерухомі. Рухомі об’єкти перебували у відкритому цивільному обігу. Нерухомість — будівлі та споруди — знаходилися у власності приватних осіб, а земельні ділянки могли бути у приватній та комунальній (громадській) власності. При здійсненні цивільно-правових угод чітко розподілялося право власності та право володіння.

Землі, на яких проживали сільські громади, поділялися на три типи: перші, на яких будувалися споруди та велося присадибне господарство, належали родині на праві приватної колективної власності, розпоряджатися якою міг голова, а користуватися — усі члени родини: другі, які постійно перебували у відкритому необмеженому користуванні всієї сільської громади, — ліси для полювання та збору дарів природи, пасовиська, річки та озера; треті — сільськогосподарські ділянки громади, які за жеребом кожного року оброблялися новими родинами.

У містах земельні ділянки під будівництво та для присадибного господарства перебували в приватній власності міщан. Комунальною власністю вважалися місця громадського користування: площі, базари, вулиці, оборонні споруди, релігійні установи тощо.

З поширенням і підсиленням князівської влади з являється новий вид об’єктів — феодальні землеволодіння, які протягом усього існування Галичини та Волині були тут мало поширені. Особливістю таких землеволодінь було розпорошення змісту права власності: володіння перебувало у васала, користування — у сільської громади, а розпорядження — у сюзерена. У статусі феодальних землеволодінь найчастіше перебували церковні землі та землі, які князь надавав своїм дружинникам за військову службу.

Власність зобов’язувала — власник або користувач мав відшкодовувати школу, завдану його власністю навіть без прямої вини зі свого боку. При наявності умислу в завданні шкоди до цивільно-правового відшкодування могли додаватися й міри кримінального примусу.

Цивільно-правова відповідальність могла наступати через порушення договору або вчинення делікту — позадоговірного правопорушення з нанесенням шкоди та існувала, як правило, у вигляді уроків. Уроки призначалися, виходячи з нанесеної шкоди, обставин правопорушення й реальних майнових можливостей дебітора. Інколи на свій розсуд, а інколи через домовленість із кредитором урок можна було виконати в грошовій формі або в натурі — повернувши таку саму річ або полагодивши пошкоджену, чи відпрацювати протягом деякого часу на користь кредитора^[113].

Застосування таких інститутів, як порука, завдаток, гарантія та застава забезпечували ці зобов’язання.

Уже до XII ст. на Галицьких і Волинських землях були відомі майже всі види договорів: купівля-продаж, міна, дарування, позика, оренда, схов, виконання послуг, перевезення вантажу.

(обратно)

§ 5. Шлюбно-сімейне право

Сімейне право Галичини та Волині у своєму розвитку за загальними тенденціями було подібним до сімейно-правових інститутів усієї Русі. На першому етапі до поширення християнства шлюбно-сімейні відносини ґрунтувалися на язичницьких традиціях. Особливо серед верхівки суспільства часто траплялися полігамні шлюби^[114]. Для укладання шлюбу існувало декілька форм: договір між чоловіком і батьками дружини, договір між чоловіком і дружиною, викрадення жінки, інколи просте сумісне проживання. Підтвердженням і реєстрацією шлюбу вважався або письмовий документ (шлюбний договір), якщо він був, або публічне проголошення факту шлюбу.

Якщо шлюб укладався у формі договору, то він міг оформлятися письмово або усно залежно від бажання сторін. Письмової форми, як правило, вимагали особи із заможних сімей, адже тоді в договорі чітко прописувалися майнові права й обов’язки подружжя, наприклад розмір посагу, майнові гарантії на випадок припинення шлюбу, частка подружжя та майбутніх дітей у спадщині та ін. Укладання договору в усній формі намагалися робити при свідках або якщо при обговоренні умов договору свідки не були присутні, то зміст договору оголошувався публічно.

Дуже поширеним був шлюбний договір, де сторонами були чоловік і родичі дружини, а дружина виступала як предмет договору. Особливо часто такий спосіб укладання шлюбу застосовувався, якщо дружина була молода за віком і не вела самостійного господарства, тобто проживала з родичами або перебувала на їхньому утриманні. Якщо ж для жінки шлюб був уже другим, вона проживала окремо або просто користувалася в громаді авторитетом, її згода ставала обов’язковою, а сама вона виступала вже не як предмет, а як самостійна незалежна повноправна сторона в шлюбному договорі.

ІІІлюб у формі викрадення — «умикання» — у суспільстві не схвалювався, однак усе одно траплявся. Як правило, у такій формі шлюб укладався, якщо батьки наречених не давшій згоду на шлюб, наречені походили з різних суспільних прошарків або як насилля. Останній варіант був дуже ризикованим для чоловіка-викрадача, адже в такому випадку йому мала право мститися вся родина дружини, а сама дружина все одно мала право на розлучення, хоча й вважалося, що її репутації завдано шкоду.

Укладання шлюбу у формі початку сумісного проживання було поширене, як правило, для повнолітніх повноправних осіб одного майнового та соціального стану, хоча б один з яких попередньо вів власне, відокремлене від його родини господарство.

Релігійна та етнічна різниця між подружжям не вважалася перепоною для укладання шлюбу. Шлюб заборонявся між кровноспорідненими особами. До X ст. шлюб міг бути полігамним, також існував інститут наложниць. Обмеження кількості дружин і наложниць пов’язувалося традиційно з майновим або соціальним статусом чоловіка. Дуже популярним був звичай левіратних шлюбів, за яким брат померлого одружувався з його вдовою, забезпечуючи належне утримання їй самій, її дітям — своїм племінникам і не допускаючи втрати майна родом.

Стосунки всередині сім’ї були патріархальними: найстарший чоловік уважався головою роду, він керував розподілом обов’язків, майном і діяльністю всієї родини. При припиненні шлюбу діти, як правило, залишалися під його опікою.

Спадкування відбувалося за законом, у межах сім’ї, причому чоловіки успадковували нерухоме майно й основні засоби виробництва, а жінки — рухоме майно, речі професійних занять та особистого індивідуального користування. Жінки, які ще до смерті спадкодавця пішли з роду, могли отримати лише незначні пам’ятні подарунки. Діти, народжені в шлюбі, мали більше прав при спадкуванні, ніж позашлюбні: перші набували більшу частку спадщини, земельні ділянки та будинок, а другі — рухоме майно. Спадкодавець перед смертю міг висловити свої особисті побажання щодо розподілу майна між спадкоємцями, чітко встановити спадкові частки, інколи навіть порушити загальні правила спадкування, надавши, наприклад, нерухомість позашлюбним дітям.

Дружина померлого чоловіка отримувала так звану «жіночу, або вдовину, частку» — рухоме майно, інколи будинок для проживання, якими вона могла розпоряджатися на власний розсуд.

Основними джерелами, на підставі яких вирішувалися спадкові справи, були не лише збірки світського права, а й церковного — здебільшого «Кормчі книги»^[115].

У суспільстві був поширений інститут усиновлення, законних опіки та піклування. Під автоматичну законну опіку та піклування старших родичів потрапляли молодий, чоловіків — жінки, батьків — діти.

Процедура всиновлення була простою та публічною, здійснювалася шляхом усенародного оголошення, після якого усиновлені набували прав рідних шлюбних дітей усиновителя, письмового оформлення вона зазнавала в рідкісних випадках і лише в представників вищих прошарків суспільства.

Позбавлення батьківських прав могло відбуватися у формі відмови батька від дитини або дитини від батьків, проводилося публічно та супроводжувалося припиненням усіх взаємних майнових та особистих немайнових прав і обов’язків.

Докорінні зміни в регулюванні сімейних відносин на Галичині та Волині відбулися після поширення там християнства. Церква категорично заборонила полігамні шлюби, утримання наложниць, ускладнила процедуру укладання шлюбу та розлучення, збільшила перелік осіб, які не могли укладати шлюби, тощо.

Зміст шлюбу вийшов за межі класичного цивільно-правового договору між чоловіком і батьками дружини, а став укладатися як союз між чоловіком і жінкою за схваленням їхніх батьків та опікунів. Майновий чинник при укладанні такого союзу відійшов на задній план, передусім обговорювалися особисті немайнові права та обов’язки. Шлюбний контракт, де описувалисямайнові права й обов’язки подружжя, став додатковою угодою, необов’язковою для укладання шлюбу, та укладався лише серед вищих прошарків населення.

Щодо процедури одруження, то всі попередні існуючі форми шлюбів через договір, викрадення («умикання»), спільне проживання перетворилися лише на обряди та традиції, які супроводжувати одруження, але не мати юридичної сили та не надавали союзу статусу законного шлюбу. Процедура одруження стала складатися з трьох етапів: заручини, вінчання та консумація.

На першому етапі заручин досягалася попередня згода між майбутнім подружжям і відбувалося публічне проголошення для всієї громади їхнього наміру укласти шлюб. Другий етап — вінчання — відбувався не раніше ніж через три тижні, які давали для того, щоб будь-хто з громади міг повідомити зацікавленим особам відомі їм причини, з яких шлюб не міг бути укладений. Вінчання відбувалося за обов’язкової участі священика та в присутності свідків, а остаточно шлюб уважався укладеним після його фізичного підтвердження — консумації.

Заборона укладати шлюб тепер установлювалася не тільки для близьких родичів, а й для духовних — хрещених батьків і псевдокровних родичів — усиновлених та осіб з родини усиновителя, родичів через шлюби тощо. Церква також категорично засуджувала левіратні шлюби, убачаючи в них елементи полігамності.

Суттєво ускладнилася процедура розлучення, яке тепер могло відбуватися лише в надзвичайних обставинах за особистим дозволом митрополита чи патріарха. Традиційними причинами для припинення шлюбу стала його нездійсненність, виявлення кровної спорідненості між подружжям тощо.

Після поширення християнства та затвердження ролі моногамного законного шлюбу, зареєстрованого церковною процедурою таїнства, докорінні зміни відбулися в системі спадкування. Заповіт міг бути дійсним лише при церковному затвердженні та забезпеченні законної частки рідним шлюбним дітям. Позашлюбні діти усувалися від спадкування майна батька так само, як і його наложниці чи дружини, шлюб з якими був зареєстрований у язичницьких, а не в християнських традиціях. Загалом спадкування за законом зберігало всі принципи попереднього періоду: сини успадковували нерухомість, дочки — рухому частку або цінні подарунки, удова отримувала «вдовину частку», якою могла розпоряджатися на свій розсуд^[116].

Процедура всиновлення вимагала тепер не тільки публічного проголошення, але й бажано церковного засвідчення, особливо якщо це стосувалося заможних чи знатних усиновителів. Старші в роді зберегли за собою функції опікунів і піклувальників щодо неповнолітніх чи обмежено дієздатних членів їхніх родин. При відсутності родичів функції опікуна виконували представники князя — тіуни або церкви— ігумени монастирів чи місцеві священики.

(обратно)

§ 6. Кримінальне право

Цікавими особливостями в Галичині та Волині відрізнялося кримінальне право. На початку розселення слов’янських племен на цих землях їхнє кримінальне право за своїми рисами швидше відносилося до приватного, аніж до публічного права. Завдана шкода майну, здоров’ю та життю особи не сприймалася як загроза правопорядку в усьому суспільстві, а як внутрішня справа між родом правопорушника та потерпілого. Саме рід потерпілого мав право обирати спосіб відшкодування завданої йому шкоди: узяти грошову чи майнову компенсацію, вимагати публічного вибачення, застосувати принцип талону чи будь-яким іншим способом. Отже, на першому етапі призначення покарання за злочини могло відбуватися у формі договору між сторонами. Сторонні особи, представники інших родів чи всієї громади не вважалися зацікавленими особами в цих відносинах і могли залучатися до виконання чи призначення покарання або як свідки, для підтвердження угоди між потерпілим і правопорушником, або як третейські судді, якщо домовленість між сторонами не була досягнута.

Покарання за правопорушення, незалежно від того, чи призначалося воно громадою як третейськими суддями, чи досягалося за домовленістю між потерпілим і правопорушником, не було індивідуалізованим: покарання міг понести не тільки сам правопорушник, а й представники його роду за принципом кругової поруки, а отримати відшкодування міг будь-який представник роду потерпілого. У цьому принципі закладається майбутня публічність кримінального права.

Виокремлення вождя в племені та збільшення його повноважень не суттєво вплинуло на перехід кримінального права від приватного до публічного, адже функції вождів, а потім племінних князів тривалий час обмежувалися військовими та управлінськими.

Через пожвавлення відносин між племенами кримінальні правопорушення стали коїтися не тільки всередині територіальної громади, між родами, які були її членами, а отже, могли вирішити справу самостійно, на приватному рівні. При вчиненні злочину щодо представників інших територіальних громад справа могла виходити за межі інтересу окремого роду, адже тепер дії злочинця чи потерпілого впливали на всю територіальну громаду: вчинки однієї особи могли призвести до зневажання громади, економічного чи політичного бойкоту та навіть кланової війни. Як наслідок, розгляд обставин справи, призначення покарання та нагляд за його виконанням набуває громадського, публічного інтересу й виноситься на колегіальний публічний суд усієї громади. Очолює цей суд старійшина громади або старійшини та виборні представники декількох територіальних громад, мешканців яких стосується справа. Зміст норм кримінального права на цьому етані є винятково звичаєвим, повністю відповідає суспільній моралі, релігійним поглядам і менталітету населення, а існують вони у формі правового звичаю.

Наступний етап розвитку кримінального права Галичини та Волині пов’язаний із підсиленням князівської влади, а згодом її централізацією в Києві. Разом із призначеними з Києва князями з династії Рюриковичів на Волинь і Галичину потрапляють нормативно-правові акти князівської влади — «Руська правда», статути Володимира та Ярослава та інші акти, у більшості з яких містяться норми кримінального права. Князі таким способом починають впливати на зміст звичаєвих норм кримінального права, систематизуючи їх шляхом кодифікації, але при цьому доповнюючи та змінюючи під власні та суспільні потреби. Письмове затвердження норм кримінального права в князівських владних актах забезпечує додаткову захищеність і нагляд за їхнім виконанням з боку князівської влади та підтвердження князівським авторитетом.

Важливим моментом участі князя в розгляді кримінальних справ, призначенні та виконанні покарання стає поділ майнового відшкодування на дві частини — віру та головщину, з яких віра передається до княжої скарбниці, а головщина виплачується безпосередньо потерпілому та його родині^[117]. Передача князю віри є одним із чинників переходу кримінального права до публічних галузей. Зміст і значення віри полягає в тому, що правопорушення починає сприйматися не тільки як таке, що завдало шкоду конкретній особі та її родині, а й порушило загальний правопорядок у суспільстві, зберігати який є одним з обов’язків князя. Отже, правопорушення завдає не тільки шкоди конкретній особі та суспільству в цілому, а й наносить «образу» князю та його репутації, звинувачуючи його в тому, що він не виконав своїх обов’язків і не зберіг мир і правопорядок у громаді, яка його на це уповноважила.

Після таких змін у філософії кримінального права розгляд кримінальних справ почав проводитися в різних судах. Справи невеликої тяжкості — дрібні крадіжки, образи нижчих прошарків населення, нанесення легких тілесних ушкоджень — розглядалися громадськими або общинними судами, де керувалися здебільшого усним звичаєвим правом. Справи середньої тяжкості щодо завдання значної майнової шкоди, нанесення значних тілесних ушкоджень, справи я великою кількістю потерпілих або якщо потерпілі та правопорушники походили з вищих прошарків суспільства розглядалися представниками князя та керувалися здебільшого писаним князівським правом.

Особисто князь міг розглядати справи надзвичайної важливості, які посягали на державні інтереси, князівську родину, загальний суспільний спокій або справи, що потрапляли до нього як до апеляційної інстанції. При призначенні покарання в таких випадках князь міг керуватися не своїми нормативно-правовими актами, а власними уподобаннями, державними та суспільними потребами й розсудом. Порушуючи норми як звичаєвого, гак і писаного князівського права, він міг призначати як найважчі покарання — включно з кваліфікованою смертною карою, гак і навпаки — застосувати амністію чи помилування до визнаного винуватим злочинця.

Злочини в кримінальному праві Галичини та Волині поділялися аналогічно до інших земель Русі на групи:

• скоєні навмисно та з необережності;

• скоєні одноособово та в співучасті;

• скоєні з обтяжуючими обставинами (щодо жінок, батьків, способом небезпечним для всієї громади та ін.) та з пом’якшуючими (у стані крайньої необхідності, необхідної оборони, під примусом тощо);

• за різним об’єктом посягання — злочини проти майна, життя, здоров’я, громадського порядку, статевої недоторканості, у сфері торговельної діяльності, моральних і релігійних засад суспільства.

Види покарань за кримінальні злочини поділялися на майнові: штраф, який складався з віри та головщини, конфіскація майна у формі «потока та пограбування» і особисті немайнові: публічне вибачення, примусове відпрацювання боргу, фізичні покарання, вигнання з громади, у виняткових випадках — смертна кара.

Отже, з усього вищевикладеного можна зробити висновок, що Галичина та Волинь мали як спільні риси розвитку права з іншими землями Русі, так і свої унікальні особливості.

Запитання для самоконтролю

1. Які існують першоджерела інформації про розвиток держави і права на Волинській і Галицькій землях?

2. Дайте характеристику формам (джерелам) права, поширеним у Галичині та на Волині з VII по XIV ст.

3. У чому полягають геополітичні особливості Галицької та Волинської земель?

4. Якою була система управління в племенах дулібів і білих хорватів?

5. Як змінилася система управління Галичини та Волині після їх приєднання до Русі?

6. У чому були переваги та недоліки для різних прошарків населення приєднання Галичини та Волині до централізованої Київської держави?

7. У чому полягали відмінності ролі віча і боярської ради Галичини та Волині?

8. Чим відрізнявся правовий статус князя у Галичині та на Волині?

9. Чому на землях Галичини та Волині відбувалася рецепція церковного права?

10. Якою була юрисдикція церковного суду?

11. Які форми укладання шлюбу існувати в Галичині та на Волині, як вони змінилися у зв’язку з поширенням християнства?

12. Назвіть особливості шлюбного договору.

13. Як змінилося кримінальне право з посиленням князівської влади на галицько-волинських землях?

14. Які цивільно-правові угоди були поширені на Галичині й Волині?

Рекомендована література

1. Владимирский-Будапов М. Ф. Обзор исторіи русскаго права.

2. Греков Б. Д. Киевская Русь.

3. Грушевський М. Історія України-Руси.

4. Єрмолаєв В. М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження).

5. Заруби В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець VIII — початок XIV ст.).

6. Зимин А. А. Правда Русская.

7. Ключевский В. Содействіе Церкви успехамъ русскаго гражданскаго права и порядка // Прибавленія кь изданію твореній святыхъ отцевъ, въ русскомъ переводе.

8. Котляр Н. Ф. Древнерусская государственность.

9. Котляр М. Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі.

10. Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсарепко А. Г. Історія України.

11. Мавродин В. В. Возникновение феодальных отношений у восточных славян. Древнерусское государство — Киевская Русь.

12. Мавродин В. В. Народные восстания в Древней Руси.

13. Максимейко Н. А. Опытъ кригическаго изследованія Русской Правды.

14. Моця О. П. Південна «Руська земля».

15. Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси.

16. Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства.

17. Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатіївським списком) / Пер. В. В. Яременка. — К.: Рад. письменник.

18. Полное собрание русских летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись.

19. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества ХП-ХІІІ вв.

20. Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси.

21. Ясинский М. Н. Лекции по внешней исторіи русскаго права.

(обратно) (обратно)

Розділ IV Українське право другої половини XIV — середини XVII ст

§ 1. Історіографія

Період другої половини XIV — середини XVII ст. в історії українського права — це доба польсько-литовського панування в правовій сфері України, що характеризувалася деякими специфічними особливостями. По-перше, на початку XIV ст. Польща і Литва (щоправда, різною мірою) зберігали тут нормативне регулювання, засноване на давньоруському праві. По-друге, протягом усього періоду зближення обох держав, який тривав майже двісті років, кожна з них здійснювала законодавчі запровадження в українських землях згідно зі своїми державно-правовими вимогами. По-третє, навіть після об’єднання Польщі й Литви в одну державу — Річ Посполиту — своєрідність литовсько-руського права зберігалася на українських землях, які раніше входили до Великого князівства Литовського, а в Галичині продовжувало діяти суто польське законодавство та українське звичаєве право.

Тривалий час історія Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої (економічний розвиток, суспільний устрій, державний лад, право) залишалася поза дослідженням. Тільки на початку XIX ст. науковці звернули увагу на історико-правове минуле цих держав.

До другої половини XIX ст. центром дослідження литовсько-руської та польської культур залишалися м. Вільно та м. Варшава, що притягували до себе тогочасні інтелігентські шляхетські кола. Це пояснювалося тим, що в столиці колишнього Великого князівства Литовського знаходився університет, заснований російським урядом. Якщо для польських ідеологів Велике князівство Литовське разом з Білорусією та Україною було тільки частиною польської території, яка рано чи пізно повинна відійти до складу відродженої Речі Посполитої, то для російського уряду Україна, Білорусія і Литва становили тільки Західну або Південно-Західну Русь, мало чим відмінну від Русі Великоросійської. Загальнопольський погляд на те, що Велике князівство Литовське і Польща становили єдиний народ, який сформувався в XIV ст. під час укладання ще першої унії Литви з Польщею, був змінений литовським істориком Т. Нарбутом, який визначив, що Велике князівство Литовське до 1569 р. було самостійною і незалежною державою. Вчений убачав сутність історії в розвитку держави і в змінах організації влади. За висловом В. Пічети, «головний здобуток Т. Нарбута в тому, що він виокремив історію Великого князівства Литовського в цілком самостійну наукову дисципліну».

Із закриттям Віленського університету центром вивчення історії Великого князівства Литовського і пов’язаних з ним історії українського й білоруського народів став Київський університет. Київська школа істориків, починаючи з М. Костомарова, дотримувалася зовсім інших поглядів па сутність історичного процесу, порівняно з історико- юридичною школою, представленою іменами С. Соловйова і К. Каверіна. Якщо для історико-юридичної інколи сутність історичного процесу полягає в розвитку держави, то для М. Костомарова сама сутність історичного процесу — це життя і діяльність народу як головного діяча історії. Київська школа істориків спрямувала свою увагу на вивчення історії українського й білоруського народів як таких, що проявили значну самостійність у розвитку національної культури. Проте необхідно зазначити, що перші київські історики були швидше романтиками минулого українського народу, ніж його дослідниками, і тому їхні праці викликаю ть у дечому багато заперечень. Разом з істориками-романтиками з часом у Києві з’явилися такі вчені, як М. Максимович, який визнавав у минулому самостійне існування історичного життя великоруського, українського й білоруського народів. Наукова школа, створена М. Максимовичем, мала подальший розвиток. Київські вчені видавати різні історичні документи й були головними діячами Київської археографічної комісії, і в той же час вони започаткувати наукове вивчення історії українського народу. З часом Київську школу очолив В. Антонович, дійсний засновник нової української історіографії, який, створивши свою історичну школу, зробив дуже багато для вивчення минулого як Великого князівства Литовського, так і українського народу. Для В. Антоновича Велике князівство Литовське було самостійним державно-правовим організмом, який підлягав значним змінам у сфері культури й суспільно-правових відносин під впливом польської культури, що мала не позитивне, а негативне значення. Так уперше в історіографії була висловлена думка, протилежна польським ученим, про негативний вплив польської культури на долю Великого князівства Литовського й на історію українського народу. Одночасно в Київському університеті створилася історична школа з вивчення права України і Білорусії, пов’язана з прізвищами М. Владимирського-Буданова та його учнів — М. Максимейка, І. Малиновського і М. Демченка. Результати історико-юридичних досліджень, розпочаті Київською школою істориків-правників, були вельми значними й виявляли багато неясних сторін литовсько-руського права. Що стосується російської школи істориків-юристів, то представники історикоправових знань у Петербурзі й у Москві майже не цікавилися питаннями, пов’язаними з історичною долею Великого князівства Литовського, а якщо й цікавились, то лише, чи була вона пов’язана з історією Московської держави. Прикладом таких досліджень може слугувати виступ М. Устрямова, опублікований в 1839 р. «Исследование вопроса, какое место в русской истории должно занимать Великое княжество Литовское». Єдиним винятком можна вважати роботу О. Турчиновича «Обозрение истории Беларуссии с древнейших времен», у якій були порушені виключно питання зовнішньої історії.

У 90-х роках XIX ст. намічається новий етап у розробці історико- юридичних знань, що стосується Литовсько-Руської держави та Польщі. З того часу були створені класичні роботи, написані на основі Литовської метрики. Основоположниками цього руху став професор Московського університету М. Любавський, який видав друком дві відомі роботи з історії литовсько-руського права. Пізніше вчені продовжили роботу М. Любавського, розробивши ряд нових теорій із всесвітньої історії та з історії держави і права Великого князівства Литовського. Це професор М. Максимейко, І. Малиновський, І. Лаппо, М. Довнар-Запольський та ін. Польські вчені також багато займалися історичними й історично-юридичними проблемами зв’язку з історією литовсько-руського та польського права. Краків, Львів і Варшава були науковими центрами з вивчення історичної долі Великого князівства Литовського та Королівства Польського. У той же час українські вчені, які об’єдналися навколо Наукового товариства імені Шевченка у Львові, шляхом розробки ряду історичних проблем розширювали відомості з історії держави і права Великого князівства Литовського. Робота дослідників з вивчення минулого України тривалий час концентрувалася на вивченні окремих фактів, що отримали чітке відображення в ряді чудових монографій. Тільки завдяки нагромадженню монографічного матеріалу з’явилася можливість дати синтетичний нарис історико-юридичних явищ минулого життя українського народу.

Перший історико-правовий нарис Великого князівства Литовського був даний віденським ученим Ю. Ярошевичем («Obraz Litwi pod wzgledem jej cywilizacyi od czasow najdaw mejszyh do konca wieku XVIII». 1844–1852). Ця праця для свого часу є позитивною, незважаючи на деяку упередженість у висвітленні окремих фактів із минулого Великого князівства Литовського. Проте дослідник оцінював загальноісторичні явища під кутом польської точки зору, через що окремі явища мали частково суб’єктивне, дещо упереджене висвітлення.

Наукова історія Великого князівства Литовського тривалий час не могла вийти у світ, бо монографічне дослідження минулого України, Литви й Білорусії відбувалося дуже повільно. Тільки завдяки появі ряду робіт, присвячених вивченню окремих питань, з’явилася можливість побачити перший науковий нарис історії Великого князівства Литовського, що належав М. Любавському, «Очерки истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно» (1910). Він дає виразну уяву про соціальний і політичний розвиток Великого князівства Литовського та українських земель до Люблінської унії. Як додаток у нарисі подані шляхетські привілеї, видані великим князем литовським з 1413 но 1565 р„а також привілеї, надані Бельському повіту, Дорогичинській, Смоленській, Київській, Волинській, Жмудській і Вітебській землям. Професор М. Любавський, будучи прихильником державно-юридичної школи, вибрав центром своїх наукових інтересів соціальні та політичні явища; без уваги ним залишені явища економічні та культурно-релігійні. Скорочений нарис історії Литовсько-Руської держави аж до унії 1569 р. надрукував В. Пічета — «Русская история в очерках и рассказах» (1910). Історія Великого князівства Литовського розглянута також і М. Грушевським у його «Історії України-Руси». Краківський учений, академік С. Кутшеба дав узагальнюючий нарис під заголовком «Historia ustroju Polski w zar- yzie. Litwa» (1921), у якому подав своє бачення литовсько-польської історії до 1791 р. Дві перші частини праці від стародавніх часів до 1386 р. і від 1387 до 1569 р., незважаючи на стислість викладу й деяку догматичність, дають чітку уяву про державно-правовий лад Великого князівства Литовського. Автором прийняті до уваги досягнення всіх учених у вивченні минулого Литовсько-Руської держави як російських та українських, так і польських.

Монографічні дослідження окремих сторін історії держави та права Литовсько-Руської держави й Польщі проводилися за такими основними напрямами: еволюція адміністративного, територіального устрою Великого князівства Литовського; державний лад, організація та зміни системи органів влади й управління; суспільний устрій, правове становище станів і верст населення; джерела, основні галузі права та їх систематизація.

Фахівці загальної історії та історики-правники надавали багато уваги вивченню виникнення території Великого князівства Литовського. Ця робота із самого початку проводилася з великим успіхом російськими, українськими, польськими та німецькими вченими. Ініціював дослідження цього питання в Києві засновник Київської української історичної школи професор В. Антонович, який виступив із роботою «Очерки истории Великого князівства Литовського до смерті Великого князя Ольдера» (1877–1878). Дослідник звернув увагу на утворення Великого князівства Литовського та його початкову історичну долю. В. Антоновича дуже цікавила проблема виникнення великого політичного організму, який спочатку досяг визначного зростання, а потім досить швидко зник з історичної сцени. Учений пояснював цю катастрофу тим, що в Литовсько-Руській державі існувала племінна різновидність двох етнографічних типів, внутрішньо сконсолідованих, але в той же час утворюючих єдиний політичний організм. Пояснюючи процес виникнення території Великого князівства Литовського, він надає велике значення завойовницьким тенденціям великих князів литовських. Питання, поставлені В. Антоновичем, були детально розроблені серед учнів, які належать до Київської історичної школи. Вони спрямували свою увагу на вивчення процесу виникнення Литовсько-Руської держави, соціально-політичне становище окремих областей у момент входження до складу Великого князівства Литовського. Таке дослідження складових одиниць Великого князівства Литовського мало велике наукове значення, тому що монографічне вивчення окремих областей дає можливість уявити собі політичне обличчя кожної області окремо. До такої групи належать праці: «История Полоцкой земли до конца XIV в.» (1896) В. Данілєвича; «История Смоленской земли до начала XV ст.» (1895); «Очерки истории Кривичской и Дреговичской земель до конца XVct.» (1891) М. Довнар-Запольського; «Очерки истории Турово-Пинского княжества в X–XIII вв.» (1901) та «Історія Киевской землі (1891) М.С. Грушевського; «Очерки истории Волынской земли до конца XIX в. (1888) О. Андріяшева; а також: «Исторические судьбы Волынской земли до конца XIV ст.» (1895) П. Іванова; «История Сиверской земли (1882) Д. Багалія; «История Сиверской земли до половины XIX ст. (1891) П. Голубовського.

Після праць В. Антоновича питання про виникнення території Великого князівства Литовського та про загальний характер цього державного організму було знову порушене М. Любавським у його роботі «Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого статута» (1892). Ця праця значно вплинула на вивчення історико-юридичної долі Литовсько-Руської держави. М. Любавський використав у роботі матеріал, що вперше був добутий ним із Литовської метрики. Ця робота стосується основних проблем історичного життя Великого князівства Литовського, пов’язаних як з організацією управління, так і з соціальним устроєм Литовсько-Руської держави. Він присвятив спеціальний розділ процесу виникнення території Литовсько-Руської держави і в цьому питанні відводив другорядне значення факту завоювання, висуваючи принципи добровільного визнання окремими землями литовського суверенітету, першим звернув увагу на федеративний характер території Литовсько-Руської держави. Це спостереження стало загальновизнаним у сучасній історіографії.

Історію адміністративної розбудови Литовсько-Руської держави вивчав Ф. Леонтович в «Очерках по истории литовско-русского права» (1894). Робота цікава своїми подробицями й деталями, написана на основі матеріалу, який критично був перевірений. Робота Ф. Леонтовича була детально розглянута М. Любавським у рецензії «К вопросу об удельных князьях и местном управлении в Литовско-Русском государстве» (1894).

У польській історичній літературі до відродження національної державності в 1918 р. спеціальних праць, які б стосувались питання про формування території Великого князівства Литовського, не було, але окремі цікаві монографії друкувалися в центрах польської культури Львова, Кракова, Варшави та Познані. До них відносилися «Меndog krol Litewski» Я. Латковського — про засновника Литовської держави князя Міндовта; «Synowic Zedemina» та «Оlgierd I Kiejstut» К. Стадницького; «Rod Gedemina» Я. Вольфа — про розширення території Литовського князівства і приєдання до нього в XIV ст. українських і білоруських земель; «Dzije polskie za Wladyslawa Jagielly» І. Голубовського, у якій досліджуються перші литовсько-польські унії наприкінці XIV — на початку XV ст.; «Dzieje Witolda w Ksiecia Litwy» O. Прочаски; «Geneza panstwa litewskogo» В. Каменецького; «Powstanie Swidrygielly» О. Левитського, з яким треба рахуватись дослідникам виникнення території Великого князівства Литовського. У роботі «Historia ustroju Polski w zarizic Litwa» C. Кутшеби досліджується порядок об’єднання у військово-політичний союз литовських, польських, українських і білоруських земель. О. Галецький у статті «Litwa, Rus і Zmujdz, jako czesci seladowc Wielkicgo Ksiestwa Litewskiego» замінює дуалізм побудови Литовсько-Руської держави системою триалізму (Литва, Русь, Жмудь).

Історики та юристи у своїх монографіях порушували питання про правове становище таких державних інститутів, як велика княжа влада, сейм, рада панів, уряд, воєводське управління, сеймики. Для характеристики відносин між князями в XIV ст. насамперед треба звернутися до монографій М. Любавського «К вопросам об удельных князьях і местном управлений в Литовско-Русском государстве» (ЖМНП. — Кн. 8, 1894) і «О распределении владений и об отношениях между Великими и другими князьями Гедиминова рода в XIV–XV веках» (Московское историческое общество. — Т. І, 1896). Це ж питання розглядалося Ф. Леонтовичем в «Очерках по истории литовско-русского права» (1894), а також у працях К. Стадницького і Ю. Вольфа «Rod Gedemina» (1886) і «Kniaziowe Litowsko-Ruscu» (1895). Історія великокняжої влади при Вітовті відображена в монографіях, написаних як російськими й українськими, так і польськими дослідниками. Час правління Вітовта досить повно досліджено в монографіях О. Барбашева «Вітовт і його політика до Грюнвальдської битви» (1885) та «Витовт последние 20 лет княжения (1410–1430)» (1891). В українській історіографії та ж сама епоха детально досліджена М. Грушевським в його «Історії України-Руси» (1907). Історію великокняжої влади розглядає М. Чубатий у своїй роботі «Державно-правове становище українських земель Литовської держави під кінець XVI в.» у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (ч. 5, с. XLV. 134–150). Коло повноважень великого князя литовського, його феодальні відносини з удільними князями українських земель детально викладено в монографії Р. Лащенка «Лекції по історії українського права. Литовсько-польська доба» (1925).

Другий складовий елемент державної влади в Литовсько-Руській державі, так званий великий вальний сейм, також змістовно відображений в історико-юридичній літературі. М. Любавський надрукував у 1900 р. роботу «Литовско-русский сейм», де на фоні зовнішніх і внутрішніх відносин, за яких проходило державно-правове життя Великого князівства Литовського, подає повну історію великого сейму з моменту виникнення і до Люблінської унії включно. У своїй роботі М. Любавський порушує ряд питань, які мали великий вплив на розвиток великого вального сейму, і саме ним вивчена історія литовсько-польських відносин. Разом із тим на загальному фоні розвитку великого вального сейму автором дана історія великокняжої влади, історія виникнення шляхетського стану, а також його ідеологія. Базуючись на величезному архівному матеріалі, робота М. Любавського відіграла велику роль у розвитку історико-юридичних знань, що розкривають Литовсько-Руську державу. У наступному році вийшла друком робота М. Максимейка «Сейми Литовсько-Руської держави до Люблінської унії 1569 р.». Автор, юрист за спеціальністю, вивчав ті ж матеріали, що і М. Любавський. Тому навіть у доданих до роботи матеріалах із Литовської метрики є аналогічні документи, що і надруковані М. Любавським. Це пояснюється тим, що документи були опубліковані М. Максимейком задовго до виходу у світ праці М. Любавського. У заключній частині робота М. Максимейка являє критичний розбір дослідження М. Любавського. За своїм складом і змістом дослідження М. Максимейка цілком відрізняється від роботи М. Любавського. По-перше, уся увага спрямована на вивчення сейму як такого. Інші проблеми, тісно пов’язані з історією великого вального сейму, залишилися поза увагою М. Максимейка. Дослідником не відтворена вся історія внутрішніх відносин, що впливали на розвиток великого вального сейму.

Професор М. Довнар-Запольський, який видав невелику, але цінну історико-юридичну роботу «Спорные вопросы по истории литовско-русского сейма» (ЖМНП. — № 10, 1901), виступив з критикою окремих положень М. Любавського. Погляди, що висловили М. Довнар-Запольський і М. Максимейко, розбиралися М. Любавським у статті «Новые труды по истории литовско-русского сейма». Робота М. Любавського була також критично розглянута І. Лаппо, який дав рецензію за дорученням Академії наук та «Общества истории древностей», куди М. Любавський подав свою роботу на здобуття премії. Рецензія не мала ніяких нових поглядів («Чтение Общества истории и древности российских», кн. 3, 1903). Серед дореволюційних російських дослідників питання про вальні сейми порушувалося Ф. Леонтовичем у статті «Веча, сейми, сеймики в Великом княжестве Литовском» (ЖМНГІ. — № 2–3, 1910). У цій роботі систематично охарактеризовано окремі факти, але вона досить розпливчаста з методологічного боку. У «Лекціях по історії українського права» професор Р. Лащенко аналізує компетенції вального сейму, його законотворчу діяльність. М. Чубатий у роботі «Огляд історії українського права» розглядає коло питань, у яких вальний сейм має певні повноваження.

Історія ради панів (господарської ради), як однієї із чинників законодавчої влади Великого князівства Литовського, була викладена М. Любавським у роботі «Литовско-русский сейм». Спеціальні дослідження ради панів Великого князівства Литовського були подані І. Малиновським у роботі «Рада Великого княжсства Литовского в связи с боярской думой древней России» (1903–1912). Хоча ці дослідження не робили ніяких нових принципових висновків, як це спостерігається в роботі М. Любавського, але в той же час вони мають багато деталей першорядного значення, які торкаються державницької діяльності й висвітлюють важливі сторони життя Великого князівства Литовського. Ф. Леонтович також відгукнувся на висунуту наукою проблему в статті «Рада великих князів литовських». Однак ця стаття цінна тільки як довідник, бо нічого нового в дослідження не вносить. Дещо пізніше М. Любавський у статті «К вопросу об ограничении политических авославних князей, панов и шляхтыьі в Великом княжестве Литовском» (1909) порушує питання входження православних вельмож до великої княжої ради. Автор відмічає, що на практиці стаття Городельського привілею фактично не здійснювалася.

Організація і система центрального управління досить повно подані у вищеназваних працях М. Любавського, І. Малиновського, М. Довнар-Запольського, Н. Максимовича, Ф. Леонтовича в статті «Литовские господари и центральные органы управлення до и после Люблинской унии» (1908). Ця робота також не вносить нічого принципово нового і цікава тільки деякими своїми деталями. Організація територіального поділу і місцевого управління в епоху до 1527 р. досліджена М. Любавським у праці «Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута» (1892). Ця робота надзвичайно цікава за своїм змістом. Вона порушує питання, пов’язані з організацією управління й соціального устрою Литовсько-Руської держави, і дає відповідь на низку першорядної важливості питань, більшість з яких була ним поставлена вперше, а інші переглянуті, бо автор, маючи багатий архівний матеріал, зміг прийти до абсолютно інших результатів і тим самим визначити недоцільність багатьох раніше висловлених поглядів. Суттєвим доповненням до досліджень М. Любавського є робота М. Довнар-Запольського «Очерки по организации занаднорусского крестьянства в XVI в.» (1903), у якій автор спеціально вивчив організацію селянського самоуправління в східних областях Литовсько-Руської держави. Характеристика діяльності провінційної адміністрації як органів господарчо-грошового управління у великокняжих доменах змістовно подана М. Довнар-Запольським у його класичній праці «Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах» (1901).

Багато окремих свідоцтв про організацію місцевого управління висвітлено в безсистемній роботі Ф. Леонтовича «Крестьянский двор в Литовско-Русском государстве» (1896). Автор опрацював велику кількість матеріалів і висловив відмінну від М. Любавського точку зору про організацію селянських господарств. Систему місцевого управління, відносини різних представницьких органів з центральною владою були досліджені Ф. Леонтовичем у працях «Областное управление в Великом княжестве Литовском до и после Люблинской унии» (1908–1909) та «Веча, сейми и сеймики в Великом княжестве Литовском» (1910). Дуже цікавим для вивчення місцевого управління є дослідження М. Довнар-Запольського «Украинские староства в первой половине XVI в.» (1908). Використовуючи місцеві актові матеріали, М. Довнар-Запольський вносить ряд доповнень до історії місцевого управління і деякі поправки у визначенні компетенції київського воєводи, які дещо міняли погляди М. Любавського на це питання. Реформа місцевого управління в XVI ст. була частково порушена М. Любавським у роботі «Литовско-русский сейм». Автор торкнувся цієї реформи лише через необхідність викладення останньої стадії еволюції великого вального сейму. Ця проблема була спеціально розроблена І. Лаппо в роботах «Великое княжестве Литовское во второй половине XVI столетия»; «Литовско-русский повет и его сеймик» (1911), а також в низці дуже цінних статей, надрукованих у журналі Міністерства народної освіти, що стосувалися реформи судовиробництва, а саме: «Земский суд в Великим княжестве Литовском в XVI столетии» (1897), «Гродский суд в Великом княжестве Литовском в XV столетии» (1908) и «Подкормский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI и начале XVII века» (1899). Стан місцевого управління та територіальний поділ після 1569 р. досліджені І. Лаппо у роботі «Великое княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория (1569–1586)» (1901), у якій також подана організація центральних установ і посад провінційного управління.

У польській історіографії із середини XIX ст. державному праву Великого князівства Литовського присвячені роботи Т. Нарбута «Historia Litwy» (1852); Я. Посея «Zbiorwladomosci historycznych ak tow, do tyczcych dziesiecin koscielnich na Rusi» (1845); О. Презездзького «Podol, Wolyn, Ukraina obrasy» (1841); І. Ярошвіча «Obraz Litwy pod wzgeiedem jej cyvilizacyi od chasow naj dawniejszyeh do konza XVIII» (1844–1845); Я. Вольфа «Rod Gedemina» (1886). Історія великокняжої влади Литовсько-Руської держави представлена в працях Я. Кочановського «Witold, Wielki kniaze Litewski» (1890); А. Прочанки «Szkice historyezne XV wieku» (1884). Великокняжій владі періоду проведення кодифікаційних робіт присвячені твори А. Левицького «Wstapienie nа tron Kazimierza jagiellonczyka» (1896); Ф. Папеса «Polska і Litwa nа prezelemie wiekow srednich» (1903); О. Фінкеля «Elekcyji Zygmunta I» (1909); C. Колонковського «Zygmunt-Awgust wielki ksiezie Litwy do roku 1548» (1913). Компетенція ради панів була досліджена двома польськими авторами — Ю. Каменецьким у статті «Organiczenia wyznaniowe w prawodawstwie litewskim w XV–XVI w. Przeglad historyezny» (1911) та A. Xoдиницьким у статті «Geneza rownoprawienia Schymatyrow w W. Ks. Litewskim. Przelad historyezny» (1919–1921).

Суспільні відносини у Великому князівстві Литовському до Люблінської унії не однаково досліджувані в історико-правовій літературі. Можна сказати, що ці питання висвітлені в загальних рисах і чекають свого спеціального глибокого вивчення. Загальна картина виникнення й утворення шляхетського стану та часткова характеристика юридичного становища останнього висвітлена в «Литовско-русском сейме» М. Любавським. Питання, пов’язані з розвитком і видами шляхетського землеволодіння, широко розглянуті М. Довнар-Запольським у його «Государственном хозяйстве Великого княжества Литовского при Ягеллонах» (1901), М. Владимирським-Будановим у статті «Поместье» (1889). Ф. Леонтович у своїй статті «Бояре и служивше люди в Литовско-Русском государстве» (1907) торкається питань зародження «служивого класу». Ця стаття містить величезний матеріал, але він поданий безсистемно. Юридичному становищу литовсько-руської шляхти присвячене інше спеціальне дослідження Ф. Леонтовича «Правоспособность лиговско-русской шляхты» (1902). Історія розвитку шляхетського стану та його юридичних положень докладно розглянуті І. Лаппо в його праці «Великое княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория…» (1901). Роль і значення шляхетського стану в повітовому управлінні також досліджені І. Лаппо в його роботі «Литовско-русский повет и его сеймик». Не так детально в дореволюційній історико-юридичній літературі охарактеризовані місто й міські стани. Юридичне й економічне становище міст, які не мали магдебурзького права, висвітлено в працях В. Антоновича «Исследования о городах Юго-Западной России по актам 1432–1798 гг.» (1870); М. Любавського «Областное деление и местное управление…» (1892); М. Довнар-Запольського «Государственное хозяйство Великого княжества Литовского» (1901) та М. Грушевського «Города Великого княжества Литовского» (1918). У цій роботі подана узагальнююча характеристика міст, що не мали права на самоврядування, тому автором використані всі надруковані документи з різних видань. Однак зміни в житті та устрої українських міст висвітлені досить суб’єктивно. Відносно міст із магдебурзьким правом існує історико-юридична література, досить цінна за змістом. М. Владимирський-Буданов був першим дослідником історії магдебурзького права у Великому князівстві Литовському. Його найбільш цінна робота «Німецьке право в Польщі та Литві» (1903–1904) є спробою вивчити дію магдебурзького права, як воно проявлялося в діяльності міського самоуправління. Дослідник не обмежується тільки вивченням питання в динамічному і статистичному плані, він також досліджує питання культурних відносин між Польщею і Литвою — проблеми великої важливості, що вимагало об’єктивного ставлення дослідників. У творі В. Антоновича «Українські міста» (1904) відтворений порядок надання містам права на самоврядування, межі компетенції майстрів і ратуш, обов’язки різних станів міського населення, Д. Баталій у праці «Магдебурзьке право на Лівобічній Україні» (1904) аналізує дії магдебурзького права на Лівобережній Україні починаючи з XV ст. При підготовці цієї роботи автором досліджено велику кількість актів повітових і воєводських судових органів. Одним із видатних дослідників міського самоуправління в Україні був Ф. Тараковський, автор дуже цікавої роботи «Обзор памятников магдебургского права западнорусских городов литовской эпохи» (Варшава, 1897), яка є посібником для вивчення магдебурзького права як у його динаміці, так і в статистиці. Дослідниками для подальшого вивчення визначена проблема першорядної важливості: чи насправді існувало магдебурзьке право в українських містах Литовсько-Руської держави. У яких відносинах було місцеве й звичаєве право? Цінні дані про магдебурзьке право повідомляв М. Довнар-Запольський у роботі «Державне господарство…». В. Пічета у своїй праці «Аграрная реформа Августа в Литовско-Русском государстве» (1917–1918) порушив питання про економічні й юридичні зміни в житті міст у зв’язку з аграрною реформою короля Сигізмунда- Августа. Цехову систему в господарстві міст із магдебурзьким правом самоуправління висвітлив Є. Клименко в досліджені «Западнорусские цехи» (1913).

Правове становище сільського населення у Великому князівстві Литовському вивчено більш змістовно порівняно з містами, хоча про повну розробку цього питання не може бути й мови.Матеріалу написано багато, але він вимагає перегляду, особливо питання про зародження кріпосного права. Першу наукову роботу з історії українського селянства написав Ф. Леонтович. Його дослідження «Крестьяне Юго-Загіадной России по Литовскому праву XV–XVI вв.» (1863) дає можливість уявити нам становище селянського населення, передусім на основі законодавства Литовських статутів. Автор порушив також цікаве питання про те, який вилив на долю «господарського» селянства мала нова волочна система в сільському господарстві. У праці І. Новицького «Очерки истории крестьянского сословия Юго-Западной России в XV–XVIII вв.» (1876) достатньо вдало для свого часу подана картина економічного побуту селянства. Становище селянства в «господарских» дворах подано в роботі М. Любавського «Областное деление» (1892), у якій він висвітлює й проблеми виникнення кріпосного права. Якщо погодитися з М. Любавським, що кріпосне становище не є видозмінене рабське становище, то ні в якому разі не можна приєднуватися до його погляду на виникнення кріпосного права. Ф. Леонтович у статті «Панский двор в Литовско-Русском государстве» (1895) подав виразну картину взаємин селян і панів. Виникнення серед селянського населення вищих ступенів так званого боярства пояснюється Ф. Леонтовичем в досліджені «Бояре и служивые люди в Литовско-Русском государстве» (1907). Становище селян в українських областях подано в праці М. Довнар-Запольського «Очерки по организации западнорусского крестьянства в XVI веке» (1905), а також в дослідженні М. Грушевського «Пинское Полесье XIV–XV1 в.» (1903). О. Єфименко в статті «Литовско-русские данники и их дани» (1903) зробила спеціальне дослідження становища данників в українських землях. Цьому автору належить стаття «Дворищное землевладение в Южной Руси» (1892), де розглядається питання про селянське землеволодіння в Україні та Білорусії.

Питання правового становища різних станів населення в Литовсько-Руській державі на межі XV–XVI ст. також висвітлювалося в польській історико-юридичній літературі — І. Барановський у працях «Podlasie w przedniu unji Lubelskiej» (1908) та «Sprawa szlachty poddanczej w starostwie Tyrocinskiem» (1911). Проблема майнового та суспільного статусу розглядалася і професором Ст. Кутшебою «Unia Polska z Litwa» (1910). Відносини польської шляхти й литовсько-руського боярства розглянуті В. Семеновичем у дослідженні «Braterstwo szlachty polskei zbojarstwen litewskim w unij horodelskej 1413» (1896). Магдебурзьке право досліджувалось Г. Ловм’янським у роботі «Wchody miast litewskish» (1923).

Спеціальне дослідження литовсько-руського права розпочато ще в першій половині XIX ст. Віденський дослідник професор І. Данилович, у майбутньому професор Харківського університету, видав дуже цікаву роботу «Opisanie bibliografiezne dodad znanych egzemplarzy Statutu litewskiego, rekopismienych і edyeyi drukowanych ar w ruskim originalnym, jako tez polskim і lacinskim jezuru» (1823), у Києві Ф. Чарнецький присвятив цьому питанню велику роботу «История Литовского статута с объяснениями трех его редакций и предварительным обозрением законодательных памятников, действовавших в Западной России до издания статута» (1867), дуже змістовну, але просту за методом, яка являє виключно бібліографічний інтерес.

У 80-90-х роках XIX ст. прискорюється розвиток наукового дослідження литовсько-руського права (звичайно трактоване як «русское право»), його походження, зміст і практика в курсах історії права професора М. Владимирського-Буданова «Обзор истории руського права» (1890) або професора Н. Загостіна «История права русского народа. Лекции и исследования по истории русского права» (1899); професора М. Ясинського «Лекции по внешней истории русского права» (1898), робота з теорії права М. Максимейка «Сравнительное изучение истории права» (1887) та спеціальні монографічні дослідження А. Бершадського «О наследовании по Литовскому статуту» (1893); професора М. Ясинського «Уставные и земские грамоти Литовско-Русского государства» (1889); А. Баріашева «Летописные источники для истории Литви в средние века» (1888); професора М. Максимейка «Источники уголовныїх законов Литовского статута» (1894); професора І. Малиновського «Учение о преступлении по Литовскому статуту» (1894); професора Ф. Тарановського «Обзор памятников магдебургского права западнорусских государств литовской епохи» (1897); професора І. Лаппо «Земский суд в Великом княжестве Литовском при конце XVI в.» (1897); професора М. Ясинського «Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный литовский трибунал» (1901), «Луцкий трибунал, как высшая судебная инстанция для Волынского, Брацславского и Киевского воеводства в последней четверта XVI в.» (1900); професора О. Єфименко «Копные суди в Левобережной Украине» (1885) та робота «Народний суд в Южной Руси» (1893); В. Демченка «Наказание по Литовскому статуту» (1897). Питаннями впливу староруських джерел на литовсько-руське право займався Ф. Леонтович і результатами його досліджень були роботи «Источники русско-литовского права» (1894), «Очерки истории литовско-русского права» (1894), «Спорные вопросы по истории литовско-русского права» (1893).

Велике пожвавлення національного українського життя в перші роки XX ст. вплинуло на збільшення інтересу до національної культури, викликало потребу в синтетичному курсі української історії та взагалі в популяризації відомостей про минуле рідного краю. Нові змінені умови (пом’якшення, а потім скасування цензури) відкрили можливість загальних курсів української історії, російською й українською мовами, які б трактували нашу історію як окрему цілісність, з погляду самостійного розвитку історії українського народу. Першим таким курсом були «Очерки истории украинского народу» професора М. Грушевського. У цей же час був виданий четвертий том його ж «Історії України-Руси».

Початком створення окремої науки про історію українського права став 1904 рік, коли М. Грушевський висунув свою тезу про окремий від російського хід історичного розвитку кожного зі східнослов’янських народів. Першою й основною заслугою професора М. Грушевського перед українською історіографією є те, що він обґрунтував і впровадив у науковий ужиток схему історії українського народу на цілому просторі його історичного життя та заселеної ним території як один суцільний і нерозривний процес. Він фактично перевірив це у своїх курсах з історії в «Історії України-Руси» і теоретично обґрунтував у статті «Звичайна схема “русской истории” й справа раціонального укладу “історії східного слов’янства”», надрукованої в «Сборнику статей по словяноведению», виданому Академією наук в Петербурзі. Ця «звичайна схема», як зазначав М. Грушевський, веде свій початок з історіографічної схеми московських книжників, і за її основу взято ідею генеології московської династії. Зі створенням наукової історіографії в Росії вона стала основою «Історії Російського государства» М. Карамзіна. Таку ж схему прийняла наука «історії русского права» (право Київської держави, московське й імперське). До цієї схеми через тривале вживання звикли, а шкільна традиція її зміцнила. Однак, на думку М. Грушевського, ця схема зовсім не раціональна: Київська держава була витвором однієї української народності, а пізнішу, Володимиро-Московську, створила народність великоруська. Київський період перейшов у галицько-волинський XIII ст., а пізніше — у литовсько-польський XIV–XVI ст. Уживання цієї «звичайної схеми» вносить цілковите безладдя в питання про походження великоруської народності, що залишається без початку створення; знову-таки без початку залишається й історія українського народу, бо «малороссійская история» починається тепер із XIV–XV ст. Взагалі українська історія виглядає, як якість membra diziecta, не зв’язані між собою органічно. При цьому пропадає історія білоруської народності; спроба залучити до «руської історії» Велике князівство Литовське не вирішує справи: Литовсько-Руська держава була тілом гетерогенним, неодностайним. У ньому відігравав певну роль чужий слов’янам литовський елемент, що звичайно ігнорувався російськими істориками. Литовське князівство пов’язане більше з білоруською народністю, що мала на нього великий вплив, українські землі були пов’язані з ним механічно, і цього впливу вони не мали. Те, що звичайно зветься «руською історією», є комбінацією чи конкуренцією кількох різних понять: а) історія Російської держави; б) історія Росії, тобто того, що відбувалося на її території; в) історія «русских народностей»; г) історія великоруського народу (його державного й культурного життя). Кожне з цих питань може бути цілком виправданим предметом наукового представлення: «общерусской» історії не може бути, бо не має «общерусской» народності. Може бути або історія «всіх руських народностей», або історія східного слов’янства. Найбільш раціональне уявлення кожної історії, зокрема, в її генетичному зв’язку від початку аж до нині. М. Грушевський укладає історію української народності за такою схемою, уважаючи, що історія великоруської народності майже готова, треба тільки обробити від різних епізодів з історії України та Білорусії.

У той же час О. Шахматов ту ж саму проблему розглядав на підставі діалектичного матеріалу в роботах «К вопросу об организации русских наречий», «Нариси з історії української мови та хрестоматії з пам’ятників письменської староукраїнщини XI–XVIII вв.» та «Записка о занаднорусских летописях» (1910). Він поділяв східнослов’янські племена на три групи:

1) південну — між Дніпром і Прип’яттю;

2) середню — племена задніпрянські, лівобережні, а з правобережних — дреговичі;

3) північну — кривичі й новгородські словени.

Українська народність, на думку О. Шахматова, сформувалася з племен південної групи, що колонізували задніпрянські землі з XIV ст., білоруська народність — це західна частина середньої групи, відокремлена належністю до Великого князівства Литовського, великоруська народність — це східна частина середньої групи і групи північної, об’єднаних у Московській державі. Точки зору М. Грушевського та О. Шахматова в принципі збігаються. Студії і розвідки професора М. Грушевського про історію Литовської доби були надруковані в перших номерах «Записок Наукового товариства імені Шевченка» ще наприкінці XIX ст. і стали вступом до основної праці «Історія України- Руси».

Вивченням різноманітних проблем, пов’язаних з еволюцією литовсько-руського права, займалася на початку XX ст. (до 1917 р.) група видатних українських і російських істориків та істориків-юристів, які працювали у двох напрямах: а) дослідження першоджерел і б) характеристика галузей та інститутів права Великого князівства Литовського.

До найвідоміших праць з історії першоджерел литовсько-руської доби відноситься: «Правоспособность литовско-русской шляхты» Ф. Леонтовича, у якій він аналізує документи, що підтверджували привілеї шляхти; «Русская правда и литовско-русское право» М. Максимейка з доказами впливу пам’яток права Київської Русі на формування законодавства Великого князівства Литовського; «Лекции и исследование по древний исгории русского права» В. Сергієвича, де автор доказує правонаступність литовсько-руського права від, староруського; «О составе западнорусских, так называемых Литовских летописей» І. Тихомирова, у якій подана структура та джерела літописів XIV–XVI ст.; «Земские правила Великого княжества Литовского» М. Якубовського (1903), що досліджує такі документальні джерела Литовсько-Руської держави, як загальноземські й партикулярні привілеї.

Характеристика пам’яток законодавства подана в дослідженнях І. Малиновського «Лекции по истории русского права» (1918).

Інститутам державного права Великого князівства Литовського присвячені праці «Очерки по истории Западной Руси и Украины» (1916) М. Василенка, що були курсом української історії литовсько-руської доби; «Очерки по истории Киевской земли. Литовський период» П. Клепацького тощо.

Із судового процесуального права литовсько-руської доби було проведено дослідження професором М. Ясинським у роботі «Очєрки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве» (1901).

Пам’ятки магдебурзького права, права й обов’язки міщан, права на міське самоуправління та судове право досліджується в роботах «Українські міста. Розвідки про міста і міщанство на Україні-Русі» (1904) В. Антоновича; «Магдебурзьке право на Лівобічній Україні. Розвитки про міста і міщанство на Україні-Русі» (1904) Д. Багалія; «Німецьке право в Польщі і Литві» (1903–1904) М. Владимирського-Будапова.

Відродження української державності в 1917–1918 рр. відкрило нові широкі перспективи для розвитку української науки взагалі й історії держави і права зокрема. За часів Української держави в 1918 р. було засновано два державних українських університети в Києві й Кам’янці-Подільському; Український історико-філологічний факультет у Полтаві; у всіх трьох старих російських університетах у Києві, Харкові й Одесі засновано кафедри українознавства, кафедри української історії. У Києві започатковано Центральний державний архів, відкрито Національну бібліотеку держави і нарешті засновано Українську академію наук. Через декілька років в академію влилися наукові інституції — Київська археологічна комісія, Центральний архів, Українське наукове товариство й Історичне товариство Нестора Літописця.

Після 1918 р. в Галичині головним суб’єктом дослідження вітчизняної історії держави й права залишається Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Під його егідою було видано досить цікаві праці. Так, М. Чубатий видав дослідження «Державно-правове становище українських земель Литовської держави під кінець XIV ст.» (1922), у якому він доводив, що удільні князівства України та Білорусії були з Вільном у союзницьких зв’язках і разом утворювали союз держав, а українські удільні князі у своїх землях залишалися повними зверхниками права. В. Зінін у роботі «Головні моменти історії української державності» (1923) доводив правонаступництво Литовсько-Руської держави від Київської Русі. У дослідженні з історії українського судоустрою й судочинства заслуговує на увагу' робота Р. Лащенко «Копні суди на Україні, їх походження, компетенції й устрій» (1925). В Українському університеті в м. Празі цінні роботи були видані А. Яковлівим: «Про копні суди на Україні» (1930); «Українське звичаєве процесуальне право» (1931); «Вплив старочеського права на право українсько-литовської доби XV–XVI ст.» (1931). У 1946–1947 рр. дослідження з різних частин теорії і історії права видав факультет права й суспільно- економічних наук Українського університету в м. Мюнхені. Серед найцікавіших є лекції з історії українського права: «Право державне. Доба станового суспільства» (1947) Л. Окішневича, «Огляд українського права» (1947) М. Чубатого. У 1949 р. у цьому ж університеті було видано три томи загальної частини «Енциклопедії українознавства», де вміщено розділ українського права, співавторами якого стали Л. Окішневич, А. Яковлів, В. Гришко, Я. Падох. З останніх закордонних видань на тему литовсько-руського права видатними визнані «Стародубські, київські, галицько-волинські літописи: Острозький список (Хлбниковський) і список Четвертинського (Погодинський)» (1990) та «Українське місто від XV до середини XVII ст. Звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело» (1999) В. Марочкіна.

У Радянській Україні робота над вивченням історії українського права жваво проводилася в 1920-х роках, при чому її головним осередком стала комісія з вивчення історії західноруського та українського права при Українській академії наук, яку очолював академік М. Василенко, а членами були О. Малиновський, М. Слабченко, М. Максимейко, І. Черкаський, С. Борисенко, М. Товстоліс, Л. Окішневич, В. Гришко, В. Юрченко та ін. Ця комісія видала ряд досліджень з історії права Литовсько-Руської держави. Наприклад, у роботі «Право необхідного спадкування за Литовським статутом» О. Добров дослідив процес передачі спадкового майна за законом і порядком визначення спадкоємців. Академік І. Черкаський провів величезну роботу і надрукував фундаментальну монографію «Громадський (копний) суд на Україні- Русі XVI–XVIII ст.» (1927–1928), у якій він, зібравши першоджерела, зумів докладно відобразити дію копних судів, які використовували у своїй діяльності не тільки звичаєве право, а й загальнодержавні збірники законодавства, у тому числі й Литовський статут 1529 р. М. Товстоліс у праці «Про знахідку по литовському праву» порівнює джерела староруського і литовсько-руського права. Дослідженню першоджерел литовсько-руської доби присвячена робота О. Малиновського «Огляд архівних матеріалів з історії західноруського та українського права, що зберігаються в старосховищах Московського центрального архіву». Становленню інститутів судочинства й судоустрою Великого князівства Литовського була присвячена монографія С. Борисенка «Утворення професійної адвокатури в Литовсько-Руській державі» тощо.

Одночасно в 1920-х роках в УРСР активізувалася робота з дослідження звичаєвого права. Для цього була створена Комісія з вивчення звичаєвого права України при Академії наук на чолі з професором О. Кластером. Однак гри її збірники була тільки першим кроком до колосальної за обсягом праці з усієї території розселення української нації. До Комісії були залучені українські правники,_#але незабаром через політичні мотиви робота була припинена. Усе ж таки за часів діяльності Комісії було видано деякі монографії, статті, рецензії з історії литовсько-руського права. Насамперед треба відзначити твір О. Доброва з теорії звичаєвого права «Правоутворення без законодавця» (1928). Ним же була проведена узагальнювальна робота «Звичаєве право Литовсько-Руської держави на початку XVI ст.» (1929) як одна з форм права Великого князівства Литовського. Крім того, були підготовлені й надруковані спеціальні розвідки М. Товстоліса «Про знахідку за звичаєвим правом України» та «Розуміння застави у звичаєвому праві України»; В. Камінського «Парубочі громади на Поділлі як звичаєво- правовий інститут»; О. Крістера «До питання про виучування народного права України» тощо.

Радянський період дослідження історії права Великого князівства Литовського представлений такими працями, як «Литовський статут 1529 р. і його джерела» (1966) та «Розробка історії литовсько-білоруського права XV–XVI ст. в історіографії» В. Пічети, у яких охарактеризовано розвиток та особливості литовсько-руського права і як висновок зазначено: «Литовський статут 1529 р. не був кодексом ні польського, ні руського права. Він був кодексом феодального права, що діяв на території Великого князівства Литовського».

Найзмістовніші наукові дослідження, що присвячені історичним умовам і причинам появи Судебника Казимира IV 1468 р. та Статуту Великого князівства Литовського 1529 р., були проведені І. Старостиною в монографії «Судебник Казимира IV 1468 р.» (1990) та С. Лазуткой у праці «І Литовський статут — феодальний кодекс Великого князівства Литовського» (1974).

Після розпаду Радянського Союзу й утворення незалежних держав, з одного боку, були тимчасово розірвані наукові зв’язки між дослідницькими закладами, фондами, бібліотеками, а з іншого — активізувався процес вивчення національного права. Серед найцікавіших досліджень з історії литовсько-руського права, що були видані українськими вченими за останні роки, потрібно відзначити монографію Т. Бондарук «Західноруське право; дослідження і дослідники» (Київська історико-юридична школа) (2000), у якій подано погляди представників Київської історико-юридичної школи наприкінці XIX — першої половини XX ст.: М. Владимирського-Буданова, Ф. Леонтовича, М. Ясинського, Г. Демченка, О. Малиновського, М. Максимейка про особливості утворення Великого князівства Литовського, правовий статус окремих верств населення, правову систему держави. Т. Бондарук зазначає, ці вчені були одностайні в тому, що наслідком перших спроб кодифікаційної діяльності в Литовсько-Руській державі став Судебник Казимира IV 1468 р., який здебільшого мав вузькопрофесійний (кримінально- процесуальний) характер. Щодо Литовського статуту 1529 р. Т. Бондарук зазначає: «Своєрідною відзнакою цього законодавчого збірника є те, що він був чинним кодексом аж до середини XIX ст.». О. Іванівська в навчальному посібнику «Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект» (2002) охарактеризувала етапи розвитку українського звичаєвого права та його кодифікації, зазначивши: «В умовах національного та соціального розмаїття Великого князівства Литовського нагальною потребою стала уніфікація права та судочинства. У 1468 р. було складено перший збірник законодавчих актів — Судебник Казимира IV, що базувався на положеннях «Руської правди», попередніх великокнязівських привілеях, уставах та звичаєвому праві. Він діяв до виходу І Литовського статуту 1529 р. і містив 25 статей, що регулювали кримінальне право й судовий процес». У колективній монографії «Історія українського права» (2001) за загальною редакцією професора О. Шевченка також зазначається, що спочатку населення українських земель Литовсько-Руської держави керувалося звичаєвим правом і нормами «Руської правди», загального литовського права ще не існувало. Першу спробу провести кодифікацію права в масштабі всієї держави було зроблено великим князем Казимиром у 1468 р. Він видав Судебник, що містив в основному норми кримінального права і процесу. Цікавою щодо причин проведення кодифікаційних робіт є монографія старшого наукового співробітника Інституту НАН України О. Русиної «Україна під татарами і Литвою» (1998). Такими причинами слід вважати економічний розвиток, суспільну стратифікацію, уніатські змагання та міжконфесійні відносини, московські та татарські зовнішні впливи, суб’єктивну поведінку великих князів литовських Казимира IV, Олександра та Сигізмунда.

Із закордонних досліджень останніх років потрібно відзначити монографію В. Марочкіна «Українське місто від XV до середини XVII ст.: звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело» (1990), видану в Торонто. В. Марочкін дає всебічну характеристику такого джерела, як український правовий звичай, на основі якого й була проведена кодифікація права в другій половині XV — на початку XVI ст.

Оригінальною є монографія російського вченого А. Дворниченка «Очерки истории общин, сословий, государственности (до начала XVI в.)» (1993), у якій він досліджує вплив права на суспільний розвиток народних громад, причини переходу від громадського «консенсусу» до станової незгоди, від міст-держав до станово-представницьких монархій, значення староруської спадщини у формуванні податкової системи Великого князівства Литовського. Зазначена робота цікава тим, що вона доповнює перелік причин, що викликали систематизацію прав у другій половині XV ст.

На початку XXI ст. дослідженням історії права Великого князівства Литовського продовжували займатися білоруські вчені. Так, професор Я. Юхо у своїй роботі «Гісторія дзяржави і права Білорусі» (2000) стверджує, що основними причинами прийняття Судебника 1468 р. були: необхідність обмеження свавілля суддів, зміцнення правової основи феодальної власності та запобігання злочинності через запровадження жорстких мір покарання. Я. Юхо вказує: «Виданням Судебника був покладений початок нового етапу в розвитку правової теорії, практиці законодавчої діяльності державних органів, нових принципів систематизації і кодифікації феодального права, яке завершилося виданням “Статуту Великого князівства Литовського”». Автор дисертації погоджується з професором Я. Юхом, що не було двох кодифікація права, а існував один процесі систематизації, який розпочався в другій половині XV ст., проходив із перервами в першій половині XVI ст. та завершився прийняттям Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. Інший білоруський учений А. Вишневський, під редакцією якого вийшла друком «Гісторія держави і права Беларусі» (2000), основними причинами систематизації вважає поширення і кількісне збільшення законодавчих актів із різних питань економічного і політичного життя Литовсько-Руської держави.

До нових досліджень литовсько-руського права на початку XXI ст. відноситься передусім авторський проект науковців Одеської національної академії, що завершився виданням трьох Литовських статутів мовою оригіналу та перекладами їх на сучасну українську мову. У цій роботі під назвою «Статути Великого князівства Литовського» (2002–2004) за редакцією С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова, крім текстів, уміщені історіографічні огляди та короткі коментарі загальної спрямованості. Литовськими вченими С. Лазутка, І. Валіконіте, Е. Гудавічюса з нагоди 475-річчя прийняття І Литовського статуту 1529 р. була видана фундаментальна робота «Первій Литовский статут (1529)» (2004), яка складається з історії дослідження І Литовського статуту, умови і причини його прийняття, особливості кодифікації на початку XVI ст. У 2005 р. побачила світ велика монографія Е. Гудавічюса «История Литви с древнейших времен до 1569 года», над якою він працював з 1992 р. У ній учений, досліджуючи виникнення литовської правової системи, робить висновок, що в першій третині XVI ст. феодальне право стало тією сферою, де Литва за своїми досягненнями повністю зрівнялася з іншими країнами східної частини Центральної Європи.

(обратно)

§ 2. Правова система Великого князівства Литовського

Майже 300 років, від другої половини XIII до другої половини XVI ст., на карті Східної Європи існувало своєрідне самостійне державне об’єднання — Велике князівство Литовське, що має іще одну назву в історіографи цього періоду — Литовсько-Руська держава. Саме через те, що 90 % її території та населення складалося з князівств і земель Київської Русі та давньоруського етносу. Еволюція державного ладу Великого князівства Литовського мала два періоди: удільний, конфедеративний, з моменту приєднання старобілоруських і староукраїнських земель, князівств до другої половини XV ст., га земський, федеративний, з моменту ліквідації останніх удільних українських князівств, Волинського і Київського, у другій половині XV ст. і до Люблінської унії 1569 р., коли під час об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського утворилася нова держава Річ Посполита. Протягом першого періоду майже півтораста років Литовсько-Руська держава була особливого роду конфедерацією, де удільні князівства Литви, Білорусі та України стояли з центральною владою великого князя литовського в союзницьких відносинах і створювати союз держав, а їхні удільні князі на своїх землях були повними зверхниками права.

Правова система у Великому князівстві Литовському з моменту приєднання земель Київської Русі спочатку складалася з двох правових підсистем, українсько-білоруської, основою якої було давньоруське право, і литовської. Із середини XV ст. через цілу низку об’єктивних і суб’єктивних причин відбуваються помітні, якісні зрушення в економічній сфері і в політичному житті цієї держави. Удільно-князівська система управління починає розпадатися. Відбувається процес централізації влади й управління та постає питання про створення загальнодержавних законодавчих актів для всіх без винятку литовських, українських і білоруських земель. Зростає рівень загальної культури й освіти населення. Формуються основні поняття і терміни в литовсько-руському праві, теоретично визначається його форма, функції та внутрішня будова й структура. Відбувається процес об’єднання двох правових підсистем в єдину особливу правову систему Великого князівства Литовського, яка була частиною соціального устрою цієї держави, невід’ємним елементом її правового життя, детермінована своєрідними історичними й географічними чинниками.

Як кожне соціальне явище, правова система має свою структуру, яка включає такі основні елементи:

1) система права;

2) система законодавства;

3) законодавча техніка;

4) правова свідомість та освіта;

5) правова культура та ідеологія;

6) правові відносини;

7) юридична практика.

Цей перелік не є завершеним і остаточним, його можна видозмінювати й продовжувати.

Термін «правова система» розрізняють у вузькому значенні як «національна правова система» конкретної держави і в широкому розумінні як сукупність національних правових систем, об’єднаних за спільними ознаками, що є тотожним терміну «правова сім’я».

Національні правові системи існують у суспільстві з більш-менш ⁰ розвинутою державною організацією, у який би період історії і в якій би частині світу вони не виникали. Беззаперечно можна вважати, що такою державною організацією було Велике князівство Литовське — одна з найбільш соціально й економічно розвинутих держав середньовічної Європи. Беручи за основу сучасне поняття про правову систему та її елементи, використовуючи загальні та спеціальні методи юридичної науки, передусім діалектичний, історичний і порівняльний, можна спроектувати структуру правової системи Литовсько-Руської держави періоду її перетворення з ранньофеодальної на станово-представницьку монархію та систематизації права другої половини XV — початку XVI ст.

Спочатку потрібно зрозуміти, як визначалися поняття «право» в розумінні законодавців Великого князівства Литовського та які джерела права існували в литовсько-руському праві другої половини XV — на початку XVI ст.

Як видно з документальних юридичних пам’яток XIV–XVI ст., поняття «право» мало свою визначену еволюцію. Якщо на початку XIV ст. під цим терміном у суспільстві розуміли такі поняття, як «дозвіл», «власність», «суд», «покарання», то наприкінці XIV — у першій половині XV ст. це поняття визначали як «правила поведінки», «порядок», а в другій половині XV — на початку XVI ст. серед правників та юридично освічених можновладців формується абстрактне поняття' «права» в об’єктивному його розумінні. У деяких правових актах його починають називати «литовсько-руським правом». Наприклад, таке словосполучення трапляється в Жалуваній грамоті великого князя Олександра м. Полоцьку на магдебурзьке право від 4 жовтня 1499 р.: «…тоє место нашо с права Литовского и Русского…»

Юридичні джерела литовсько-руського права були як вихідними від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надавали їм офіційного загальнообов’язкового значення. Умовно їх можна поділити на такі види:

• правові звичаї₍об’єднані в систему усного звичаєвого права;

• нормативно-правові акти писаного світського права;

• релігійно-правові норми християнського (канонічного) права;

• нормативно-правові договори внутрішнього земського (загальнодержавного) права;

• міжнародно-правові акти.

Правовий прецедент не був джерелом литовсько-руського права. Проте судово-адміністративні урядовці у своїй службовій діяльності використовували практику роботи судових органів на здійснення правосуддя, що надавало їм можливість виявляти позитивний і негативний досвід у роботі судів і на цій основі вживати заходів щодо поліпшення якості судочинства. З огляду на розвинуту форму правових актів, точність формулювань і юридичних термінів слід уважати, що в судах України зберігалися писані протоколи й письмові докази, текстаменти, купчі, закладні, боргові, розписки та інші документи. Потреба зберігання документів фінансового, публічно-правового та приватно-правового характеру в судах вимагала адміністративно-судова система Великого князівства Литовського, що постійно вдосконалювалася. Так виник державний архів Великого князівства Литовського — Литовська метрика, пов’язаний із функціонуванням вищих установ судової влади. На низовому рівні документація велася в магістратах міст, що мали магдебурзьке право, та в судах намісників — державців, які згодом стати називатися старостівськими (у повітових містах) та воєводськими (у воєводських резиденціях).

У правовому житті Литовсько-Руської держави другої половини XV–XVI ст. продовжував діяти принцип партикуляризму, у тому числі й у звичаєвому праві. Кожна з литовських, українських і білоруських земель створили свою, у дечому особливу систему соціальних загальнообов’язкових норм, велике значення серед яких мали правові звичаї. Місцеве й територіальне право, як правило, отримувало назву самої землі або головного міста цієї землі, про що свідчать різні тогочасні юридичні документи. Так, у господарському листі 1495 р. до пана Кміти Олександровича, намісника Черкаського, сказано: «Про тож приказуємо тобє, а жъ бі еси слуго и людей его не судилъ и не радилъ и винъ и пересудовъ на нихъ не бралъ, подлуг, права вашого што если вамъ дали, всем земли Киевской». У судовій справі 1511 р. між паном Гавриловичем і товмачем Костюшком судді «тую речъ такъ судили, какъ и в листе своемъ о томъ до нас писали: пана Федька въ томъ правого найдучи, подлуъ ихъ права Волынского». Крім територіальної особливості, за аналогією із середньовічним правом Західної Європи, звичаєве право, що діяло в усіх землях Великого князівства Литовського, можна поділити на такі види:

• великокняже звичаєве право, що регулювало правовідносини між великим князем литовським, як господарем держави, і всіма підданими держави, незважаючи на їхні суспільні стани й державні посади;

• шляхетське (феодальне) звичаєве право. Воно регулювало правовідносини в стані феодалів, визначало порядок землеволодіння та відносини між власниками землі, закріплювало ієрархічну структуру феодального стану;

• вотчинне, помістське (маноріальне) звичаєве право, що визначало правовідносини між панами — власниками землі й залежними від них економічно або юридично похожими і непохожими селянами;

• міське звичаєве право, "що встановлювало права й обов’язки всіх постійних громадян міста та регулювало правовідносини як між цими громадянами та громадянами й адміністрацією міста (радою, ратушею, магістратом);

• торговельне звичаєве право, що регулювало правовідносини між членами торговельних корпоративних гільдій (купцями, лихварями, банкірами, капітанами торговельних суден тощо).

Наприкінці XV–XVI ст. з появою козацького стану виникає новий суто український вид звичаєвого права — козацьке право, яким регулювалися особисті майнові, особисті немайнові, земельні та інші суспільні відносини в козацькому середовищі.

З прийняттям Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. законодавці, визнаючи за основне джерело писане право, про що й було чітко вказано на початку вступу шостого розділу: «Також постановляємо, що кожен наш воєвода, і староста, і маршалок земський, і маршалок двірний, і наші державці, кожен у своєму повіті не повинні виконувати свої обов’язки і судити наших підданих тільки за тими писаними правами, які всім підданим нашого Великого князівства дали», не скасували норм звичаєвого права, а підтвердили це як повноправне джерело, зафіксувавши їх у закінченні вступу того ж самого шостого розділу: «А яких би артикулів не було ще в тих правах виписано, тоді суд має судити у відповідності до старих звичаїв, а потім на вальному сеймі має бути вписаний цей випадок та інші, які викликані необхідністю».

Найважливіші світські письмові правові документи, що приймалися уповноваженими органами Литовсько-Руської держави в другій половині XV — на початку XVI ст., установлювали, змінювали, припиняли чи конкретизувати норми звичаєвого права або попередні юридичні акти. Вони приймалися або санкціонувалися великим князем литовським:

• одноособово;

• порадившись із близькими родичами, друзями, впливовими світськими та церковними особами;

• разом з радою панів Великого князівства Литовського або разом із радою панів і сеймом.

Чітка процедура прийняття нового документа в той період ще не була визначена.

Письмові нормативні акти мали, як правило, такі реквізити:

1) переважна більшість видавалася під назвою «листів», що в сучасному розумінні мали сили законів, указів, постанов;

2) були зазначені прізвище господаря держави та інших вищих органів, які цей лист уклали;

3) наприкінці тексту стояли підпис на ухвалення акта, вказівка про посадову особу, яка цей акт склала, та відбиток особистої печатки великого князя литовського.

При внесенні прийнятого документа або його копії до книжного реєстру в архів великокняжої канцелярії (Литовську метрику) він отримував свій символічний номер. Копії листів розсилалися до воєводств, намісництв, старост і магістратів міст, де також реєструвалися й офіційно оприлюднювалися урядовими службовцями. У вступі найбільш важливих документів обов’язковою була технічна формула: «…чиним знаменито сим нашим листом, кто на нього погляне, при прочитанні почує…», що передбачало способи ознайомлення з ним і не завжди звільняло від відповідальності за незнання змісту акта. Структура письмового акта залежала від його специфіки і виду, але до прийняття Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. текст документів не мав поділу на підрозділи (глави, артикули, статті тощо). Основними структурними елементами юридичного акта, як правило, були — невеликий вступ, основна частина, у якій за важко визначеною системою записувалися окремі нормативні акти, кожен з яких найчастіше починався зі словосполучень: «А також», «А коли», «А котрий», «Так же» тощо і короткого заключення. У цей час ще не було також чіткого поділу на закони й підзаконні нормативні акти. За сферою дії їх можна було поділити: на загальні, які стосувалися підлеглих всього Великого князівства Литовського, як, наприклад, Судебник Казимира IV 1457 р.; локальні, і/ які стосувалися окремих земель міст, наприклад Уставна грамота Литовського великого князя Олександра київським міщанам 1494 р.

На той час у суспільстві Литовсько-Руської держави співіснували два основних напрями в християнстві — православ’я і католицизм. Православна релігія запроваджувалася на цих землях ще за часів Київської Русі з другої половини X ст., якої дотримувалася переважна більшість населення. Католицизм був офіційно визнаний державною релігією у Великому князівстві Литовському під час укладання Кревської унії 1385 р. Низкою офіційних актів великокняжої влади правове становище православних і католицьких феодалів і духовенства в середині XV ст. було зрівняно. У Жалуваній грамоті Казимира IV 1457 р. чи не найперше застосували термін «християнське право», а саме: «Також за проступку, каковоль коли проступить, нихто иный только тот виноватец, хто проступить, подлуг права христианьского имать быти казнен». У латинському варіанті цього документа термін «християнське право» має словосполучення «juris catholici».

Склад релігійно-правових норм не був і не є однаковим у кодексах і збірниках католицьких і православних церков. У католицизмі це були постанови Вселенських соборів, витяги із папських булл та едиктів, ряд положень Біблії, уривки творів «отців церкви», а також деякі норми звичаєвого і римського права. Християнське, канонічне право в католицизмі поширюється не лише на церковні, а й на частину позацерковних відносин. У Великому князівстві Литовському діяльність православної церкви здійснювалася відповідно до законодавства цієї держави та на основі групи джерел церковного права, куди входили:

• Номоканон;

• правила і канони, прийняті Вселенськими та Помістними соборами;

• правила святих апостолів і отців церкви;

• постанови Соборів і Синодів константинопольської церкви, а також постанов Помістних соборів Київської митрополії;

• книги Святого Письма.

Усі джерела християнського права на православних землях Литовсько-Руської держави записувалися до Кормчих книг, які зберігалися, як правило, у монастирях і соборах. Крім того, до Кормчих книг заносилися ще й законодавчі акти світської влади, якими керувалися церковні суди, у тому числі Судебник Казимира IV 1468 р. та ін.

Земські (загальнодержавні) внутрішні нормативно-правові договори відносилися до світського права. Це були угоди двох або більше сторін про встановлення, зміну чи припинення відповідних прав і обов’язків. Вони поділялися на усні та письмові, що діяли в тих частинах земського права, які встановлювали та регулювали політичні, феодальні (васальні) та цивільні (речові, сімейно-шлюбні, спадкові, трудові, земельні тощо) правовідносини. З ліквідацією удільних князівств у Литовсько-Руській державі в другій половині XV ст. політичні угоди в середині держави між великим князем литовським і удільними князями та між місцевими можновладцями перестали заключатися. Облігаційне (зобов’язальне) право цієї доби знало договори купівлі-продажу, позики, найму, поклажі, дарування, купівлі та ін. Речове; право чіткіше окреслювало правоздатність суб’єктів, які дістали більшу свободу в цивільно-правовому житті, ніж у попередню давньоруську добу.

Міжнародно-правовий договір як джерело права Литовсько-Руської держави другої половини XV — початку XVI ст. мав різні форми, назви яких: унія, угода, лист, пакт та ін. Він мав за мету встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних міждержавних відносинах між Великим князівством Литовським і сусідніми державами, Прусським і Лівонським орденами, Псковською і Новгородською республіками, Московським великим князівством, Польським і Угорським королівствами, Кримським ханством та іншими країнами. За кількістю договірних суб’єктів вони, як правило, були двосторонні, за об’єктом регулювання могли бути господарського або політичного характеру. Політичні договори мали за мету відновлення попередніх мирних взаємин, порушених війною, або насамперед убезпечитися перед майбутніми вірогідними збройними конфліктами — звідсіля їх поділ на мирні й союзницькі. Міжнародні договори суспільного, торговельного й господарського характеру містили постанови про видачу невільників-утікачів, приймання чужих громадян-купців, установлення прикордонних мит тощо. Політичні міжнародні договори з другої половини XV ст. мав право укладати тільки великий князь литовський разом із радою панів. Прелімінарні переговори звичайно від імені великого князя і ради вела делегація послів, але без права підписання договору. Ратифікація договору належала великому князю, що здійснювалася за порозумінням з радою. Господарські договори навіть у другій половині XV ст. мали право укладати й удільні князі, але лише для своїх земель. Ці договори не повинні були протирічити загальнозобов’язуючим земським законам. Однак уже з ліквідацією удільних князівств великі князі литовські забороняли такий вид міжнародних договорів. Притому попередні угоди для окремих земель залишалися, але укладання нових припинилися вмайбутньому.

У Литовсько-Руській державі вже з XV ст. розробка правових проблем і нових юридичних документів здійснювалася в основному юристами-практиками і частково вченими, які здобули освіту в університетах Західної і Центральної Європи, у яких пануючими були правові ідеї римського права, що пристосовувалося до нових економічних умов. Як зазначає академік І. Юхо, згідно з цими ідеями, усе литовсько-руське право поділялося, залежно від джерел, на три основні частини:

• божественне, дане Богом у Святому Писанні;

• природне, що дане Богом усім людям і закладене в їхній природі. Визначалося, що воно відповідає ідеалам розуму, істині й справедливості, незалежно від нормативних державних актів;

• людське, або позитивне, створене людьми. Позитивне право поділяли на публічне (jus publicum) і приватне (jus privatum).

Під час систематизації права у Великому князівстві Литовському кодифікатори не притримувалися такого поділу, а виробили систему, відмінну від римського права.

Ступінь божественного втручання в людське право, на думку духовенства, було різним, що поділяло право на духовне й світське. До духовного права відносилися нормативні акти, що видавалися церковною владою, а також державними органами, з питань, що стосувалися релігії, духовенства, залежних від них людей, церковного майна, деяких інститутів сімейного й спадкового права. Основою світського права у Великому князівстві Литовському було так зване земське право (посполите, тобто загальне право даної держави), яке поділялося залежно від змісту на окремі частини, які не збігалися з теперішньої класифікацією на галузі права, що слугувало початком поділу права на державне, адміністративне, цивільне, сімейне, кримінальне, судове.

Основним елементом правової системи є система права. У сучасному розумінні система права — об’єктивно зумовлена й узгоджена в її складових частинах внутрішня організація права тієї чи іншої держави, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами. Головними критеріями для" поділу системи права за галузями є предмет і метод правового регулювання. Система права, на відміну від правової системи, відображає не сукупність усіх правових явищ у їх взаємодії, а тільки внутрішню будову (форму), структуру права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права характеризується:

— єдністю його складових частин, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм, утворенням і чинністю останніх на основі єдиних принципів, можливістю застосування заходів примусу з боку держави, волею більшості населення і т. ін.;

— диференцією права на відносно відокремлені складові частини у вигляді певних об’єднань правових норм (галузі та інститути права);

— наявністю різних видів зв’язків норм права та їх об’єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних та ін.).

Система права Великого князівства Литовського, що почалася формуватися в XV ст., включала як норми загального права, так і спеціальні норми. Систематизація права охопила майже всі галузі позитивного права, у тому числі державне та адміністративне. В її основі були нові принципи: збереження суверенності держави (всупереч середньовічному церковному космополітизму), єдність права для всієї держави і всіх повноправних людей (хоча право визнавало різну правоздатність для різних людей) та пріоритет писаного права. Державне й адміністративне право визначало основи державного ладу та суспільного устрою, а саме: порядок набуття великокняжої влади; компетенцію великого князя литовського; порядок формування складу ради панів і загального сейму, визначення їх повноважень; місцевий адміністративно-територіальний устрій, межі влади воєвод, намісників, старост і інших урядовців; правовий статус шляхти, селян, міщан, духовенства тощо. Джерелами державного права були: правові звичаї, привілейні загальні та партикулярні листи-грамоти; земські уставні листи-грамоти окремих земель, міст і повітів; міжнародні договори, насамперед із Польщею; королівські конституції, які стосуватися земель Великого князівства Литовського; сеймові постанови.

Цивільно-правові норми Литовсько-Руської держави регулювати майнові й особисті немайнові відносини, що укладалися між фізичними та юридичними особами, і становили систему приватного права. Підгалузями цивільного права, яке формувалося, були: речове право, зобов’язальне (облігаційне) право, родинне право. А до інститутів цивільного права па той час можна вже було віднести: інститут застави, інститут давнини, інститути купівлі-продажу, позики, найму, поклажі, дарування, поруки, інститут шлюбу, опіки, спадкування тощо. Норми цивільного права до прийняття Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. були розпорошені по різних писаних законодавчих актах як внутрішньої, так і зовнішньої політики, документах церковного походження* До нашого часу збереглася велика кількість судових рішень і приватних договорів дарування, ручительства, розподілу, купівлі-продажу, майна, які свідчать про високий рівень цивільно-правових відносин того часу. Однак протягом XV — на початку XVI ст. переважна більшість цивільно- правових справ в адміністративно-судових установах усіх видів і рівнів продовжувала розглядатися за нормами звичаєвого права.

Кримінально-правові норми регулювали суспільні відносини, що виникали з факту виникнення злочину. Ними встановлювалися засади кримінальної відповідальності, види злочинів і покарання за їх здійснення. Норми кримінально-правового характеру в другій половині XV — на початку XVI ст., порівняно з іншими галузевими нормами, були найбільш систематизовані. Норми кримінального або карного права ставали переважно як норми заборони. Залежно від характеру злочинних дій і наслідків злочинів у них відображувалися різні правові відтінки. Так злочини проти особи в письмових правових актах позначалися термінами «виступ из права», «вина», «злочинство». Злочини проти держави, суспільства, релігії, моралі мали назву «кривда», збиток, «образа маєстату». З письмових документів видно, що вперше поняття «злочин», близьке до сучасного, зустрічається в Жалуваній грамоті Казимира IV 1457 р., більш чітко визначається в Судебнику Казимира IV 1468 р. — першому систематизованому кодексі кримінального права Литовсько-Руської держави. Надалі це визначення з деякими змінами та уточненнями застосовується в уставних земських грамотах та Статуті Великого князівства Литовського 1529 р. і його наступних редакціях аж до 40-х років XIX ст. У той час виникають вже такі інститути карного права, які ми нині визначаємо як: інститут затримання особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння; інститут обставин, які виключають злочинне діяння («крайня оборона», «крайня необхідність»); інститути співучасті, рецидиви, призначення покарання та звільнення від покарання тощо. З другої половини XV ст. правові звичаї в кримінальному праві, порівняно з іншими галузями, починають найбільше поступатися нормативно-правовим актам.

Одними з основних видів світського права Великого князівства Литовського були також міжнародне, міське, земельне, але в окремі галузі в другій половині XV — на початку XVI ст. вони ще не сформувалися.

Що стосується військового права, то військове, або рицарське, право XV–XVI ст. в українських землях — це сукупність юридичних норм, які регламентували правовідносини у війську Великого князівства Литовського. Аналіз основних принципів права, його походження, призначення і поділ на галузі дав Ф. Скорина в промові до книжки «Другий закон». Однією з галузей права він визначив право «рицерское, или военное, еже на войне соблюдаемо бываеть».

Правовідносини, що складалися при несенні військової служби, регулювалися нормами звичаєвого права. Військова повинність визначалася соціальним становищем людини. Більш тяжку військову службу несли рицарі, бояри, шляхта, які повинні були бути завжди готовими до війни. Міщани забезпечували війська зброєю, утримували їх, а також відповідали за побудову та захист міського господарства. Ті з них, хто мав маєтки, повинні були разом із боярами і шляхтою іти на війну або виставляти замість себе ратників. Прості селяни в час нападу ворога за постановою сейму виставляли одного ратника від декількох дворів. У привілеї 1387 р. князя Ягайло зазначено, що військовий похід є обов’язком кожного, хто може тримати зброю в руках.

Письмове військове право почало розвиватися з XVI ст., першими військовими законами були постанови Новогрудського сейму 1502 р., Віденського сейму 1507 р., Мінського сейму 1507 р. У 1528 р. у Великому князівстві Литовському було прийняте військове уложення.

Кодифікація військового права була здійснена вперше в Статуті Великого князівства Литовського 1529 р., який визначив коло військовозобов’язаних, передбачав міри покарання за невиконання військових зобов’язань і за злочини, учинені ратниками, регламентував права й обов’язки гетьмана. Від несення військової служби звільнялися тільки тяжкохворі й нездатні до неї особи, але вони повинні були виставляти за себе «пригідних» людей. Основні норми військового права свідчать, що уособлення його в окрему самостійну галузь права обґрунтовані. До 1530 р. був прийнятий ще ряд нормативних актів і здійснена їх систематизація. Це відіграло певну роль у подальшій розвідці військового права Великого князівства Литовського.

У сучасному розумінні за субординацією в правовому регулюванні відрізняють матеріальні та процесуальні галузі права. Матеріальні галузі права (матеріальне право) — прямо регулюють суспільні відносини. До них належить конституційне (державне), цивільне, адміністративне, кримінальне та інше право. Процесуальні галузі права (процесуальне право) — визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідним від нього. Головним недоліком процесуального, або судового, права Великого князівства Литовського булочне відокремленість процесуального права від права матеріального й не розмежованість процесу цивільного від карного. На судових нормах дуже позначалася станова нерівність суспільства й службова залежність сторін. У судовому, процесуальному, праві поступово формуються інститути підслідності, підвідомчості та підсудності, інститут доказового права та ін. Джерелами литовсько-руського судового права в другій половині XV — на початку XVI от. насамперед були норми звичаєвого права (особливо при розгляді справ у громадських, копних судах), а також листи-привілеї, листи — уставні земські грамоти, Судебник Казимира IV 1468 р., збірники церковного права, передусім Номоканон. Судовий процес цієї доби називався «поступком правним». Він керувався засадами легальності, визнаної матеріальним правом. Тільки розгляд справи в суді давав підстави для покарання або помилування підданого. Можна погодитись із висновками академіка І. Юха про те, що система литовсько-руського феодального права містила як норми земського загального права, так і спеціальні норми, що забезпечували привілеї пануючим станам. Ці привілеї не були винятком у системі права, а були її складовою частиною, хоча й суперечили всій правовій системі, у чому й було внутрішнє протиріччя феодальної системи права.

Наступним головним елементом (компонентом) правової системи Литовсько-Руської держави була система законодавства. Якщо поняття «система права» характеризує сутнісний внутрішній бік об’єктивного права, поняття «системи законодавства» відтворює його зовнішній бік. Законодавство — це форма життя права, саме законодавство надає нормам права формальну визначеність (одна з ознак права). Систему законодавства Великого князівства Литовського становили всі впорядковані нормативні документи цієї держави. Як уже зазначалося, переважна більшість законодавчих актів, що видавалися центральною владою, проголошувалися «листами». Як правило, у вступній частині документів застосовувалася мовна формула: «Чинимо знаменито цим нашим листом…» Листами великі князі литовські називали й ті збірники, які умовно мають назву в історіографії: Жалувана грамота короля Казимира IV 1457 р., Судебник Казимира IV 1468 р., Уставна грамота литовського великого князя Олександра київським міщанам 1494 р., Уставна королівська грамота міщанам Волинській землі 1509 р. тощо. Під законодавством Великого князівства Литовського з другої половини XV ст. у вузькому значенні цього поняття треба розуміти нормативні акти, що приймалися спільно великим князем литовським, вальним сеймом литовським і радою панів. Саме цими чинниками центральної влади оприлюднювалися найважливіші загальнодержавні документи, у тому числі й перші збірники законодавства, а також ратифікувалися міжнародні договори. Саме ці нормативно-правові акти за своєю юридичною силою можна прирівняти до тих законів, що видає сучасна Верховна Рада України. У широкому значенні до системи законодавства литовсько-руської доби другої половини XV — початку XVI ст. потрібно віднести:

1. Листи-привілеї, листи-уставні грамоти, що приймаються:

• великим князем литовським одноосібно;

• великим князем литовським із княжою радою (до середини XV ст.);

• великим князем литовським із радою панів (з 1492 р.);

• великим князем литовським із радою панів і сеймом.

2. Ухвали приватні, ухвали земські, постанови й статути, артикули, листи-привілеї, листи-грамоти, що приймалися сеймом Великого князівства Литовського самостійно або разом із радою панів. До законодавчої компетенції сейму відносилися:

• справи виборів великого князя;

• справи унії з Польщею;

• податкові справи;

• військові справи.

3. Розпорядження та привілеї ради панів. Під час відсутності великого князя вся великокняжа компетенція переходила до ради панів. Рада панів вирішувала питання щодо оборони землі, проводила мобілізацію, вела закордонну політику, накладала нові податки тощо. Про це свідчать привілеї, прийняті до 1492 р. Великокняжий привілей Олександра 1492 р. легалізував правове становище ради панів, а привілей Сигізмунда 1506 р. поширив її права, і від того часу вона поділяла верховну владу з великим князем.

4. Нормативні акти центральної адміністрації (земського маршал- ка канцлера, земського підскарбія, земського гетьмана), що стосувалися внутрішньоекономічних, військових і зовнішньополітичних питань. Це листи, укази, накази, закордонні ноти тощо.

5. Листи-привілеї українських удільних князів (до 1471 р., коли було ліквідовано Київське князівство) та ратифікація ними міжнародних господарських договорів із сусідніми державами.

6. Юридичні акти обласної адміністрації (воєвод, намісників, старост, каштелянів) після ліквідації удільних князівств і утворення на українських землях воєводств. Ними регулювалося економічне й соціальне життя населення цих адміністративних одиниць. Вони видавалися у вигляді наказів, інструкцій, листів і скріплювалися печаткою воєвод.

7. Нормативні акти повітової та обласної виконавчої влади (державців, тиунів, війтів, комендантів великих фортець).

8. Нормативні акти органів міського самоврядування в українських містах із магдебурзьким правом управління, а саме магістратів, війтів і бургомістрів.

9. Міжнародні договори політичного або господарського характеру, які санкціонувалися центральними органами влади. Проте господарські договори до 1471 р. могли заключатися українськими удільними князями, якщо вони не відповідали загальній економічній політиці й безпеці Литовсько-Руської держави.

У другій половині XV ст., так само як і галузі права, починають формуватися галузі законодавства. Це державне, кримінальне, цивільне, військове, адміністративне, судове галузеве законодавство. Причому галузі законодавства не відтворювали прямолінійно відповідні галузі права. У деяких випадках вони збігалися з галузями права, наприклад кримінальним, а в інших — з інститутами права. Якщо в умовному на той час цивільному праві майнове право власності можна відзначити за інститут права, то в системі законодавства майнове право формується в окрему галузь, таке саме становище із сімейно-шлюбним, спадковим правом тощо. Починає формуватися структура системи законодавства, яку можна класифікувати за такими критеріями:

• галузевим (горизонтальним) — поділ нормативно-правових актів за предметом регулювання: кримінальне законодавство, адміністративне законодавство, родинне законодавство та ін.;

• субординаційним (вертикальним) — поділ нормативно-правових актів на певні групи за їх юридичною чинністю: листи-привілеї, листи — уставні грамоти великого князя, сейму, ради панів, листи воєвод-намісників, старост, магістратів та ін.;

• державно-адміністративним — поділ нормативно-правових актів за територіальним значенням: законодавство для всіх територій Великого князівства Литовського, законодавство для окремих земель (наприклад, Волинської землі 1501 та 1509 рр., Київської землі 1507 та 1529 рр.).

Треба зазначити, що з ліквідацією удільних українських князівств припиняє свій розвиток місцеве законодавство цих автономних об’єднань. Його змінює воєводська система законодавчих актів. Литовсько-Руська держава ще зберігає деякі риси федеративно-територіального устрою, але функції місцевих можновладців адміністраторів постійно звужуються, у тому числі й законодавчі в широкому розумінні цього поняття.

Система юридичних засобів і прийомів при створенні законодавчих актів, а саме законодавча техніка в Литовсько-Руській державі, мала свою особливість.

Кожний період історії вітчизняного права відзначається своєю законодавчою майстерністю, рівень якої постійно удосконалювався. Становлення законодавчої техніки в нормотворчості Литовсько-Руської держави пов’язано з широкою систематизацією права, наслідками якої були збірники законодавства, що діяли на території України декілька століть. Для визначення прийомів і засобів при створенні та систематизації законів потрібно аналізувати пам’ятки права наприкінці XIV — на початку XVI ст., що збереглися до нашого часу, а саме: жалувані урядові грамоти великих литовських князів; постанови ради панів, литовсько-руських сеймів і сеймиків; жалувані грамоти удільних князів, воєвод і намісників; документи дипломатичного характеру; документи церковного характеру; рішення адміністративно-судових органів; великокняжі привілеї; уставні земські грамоти; збірники законодавства.

Еволюцію права Литовсько-Руської держави можна поділити на три етапи:

— період панування звичаєвого права в усіх сферах юридичного життя суспільства (з моменту приєднання колишніх земель Київської Русі до Литовського князівства і до кінця XIV ст.);

— період становлення земського литовсько-руського права, коли при збереженні широкого застосування звичаєвого права з ним починає конкурувати й поступово витісняти його право, писане спочатку у вигляді привілеїв і жалуваних грамот, а потім Судебником 1468 р. та уставними земськими грамотами (наприкінці XIV — на початку XVI ст.);

— період статутного права, що розпочинається з моменту видання Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. та продовжується введенням в дію його наступних редакцій 1566 і 1588 рр.

До нашого часу дійшла велика кількість грамот, що видавалася великими князями литовськими з різних причин, а внаслідок цього надзвичайно різноманітних за своїм змістом і призначенням. У збірнику литовсько-руських актів, виданих Археографічною комісією, представлено понад 20 видів таких грамот. Серед них професор М. Ясинський визначає: договірні, різного роду жалувані, уставні, митні, судні, послужні, вотчинні, пільгові, правдиві, присяжні, доручення, позивні, охоронні, окружні, вкладні та ін. Грамоти, що мали безпосередньо законодавчий характер, як правило, називалися «листами» та «привілеями». Протягом XV ст. видаються загальнодержавні привілеї в особі вищих станів (так звані «земські привілеї»), окремим містам (переважно на магдебурзьке право), установам (церквам, монастирям), окремим класам населення (духовенству, міщанам, господарським людям), окремим групам осіб (євреям, татарам) і врешті-решт різним приватним особам. Далі М. Ясинський вказує, що під назвою «привілеї» можна розуміти три роди цілком різних за характером і предметом актів урядової діяльності, а саме:

1. Жалувані грамоти в стислому змісті, що містять:

— пожалування приватним особам та установам різного нерухомого майна, угідь, промислів, десятин (на користь монастирів і церков);

— закріплення угод, за якими одна особа набуває нерухоме майно в іншої;

— пожалування великими князями будь-кому різних титулів, шляхетських чи лицарських переваг.

2. Грамоти пільгові, привілеї в особистому їх змісті, тобто приватні закони, що містять вилучення із загальних норм, виключення із загального нормативного порядку на користь фізичних або юридичних осіб, які поділяються на два види:

— привілеї з більш випадковим і приватним характером, що містять лише одну або декілька однорідних пільг, які надавалися переважно приватним особам;

— привілеї з більш загальним публічним характером і складним змістом, що містять сукупність різнорідних пільг і переваг, які надавалися лише юридичним особам.

3. Жалувані грамоти охоронного характеру. Зміст цих грамот полягає не в пожалуванні яких-небудь пільг і переваг, а в підтвердженні всього існуючого вже споконвічно в силу звичаю чи в силу пожалування. Звідсіля охоронний, консервативний характер таких грамот, звідсіля постійні в них посилання на старовину та заборону Ті порушувати: «…бо ми старини не рухаємо, а новини не вводимо». Таких привілеїв, що надавалися різним провінціям Литовсько-Руської держави наприкінці XIV ст. і до видання І Литовського статуту 1529 р., дійшло до нас майже двадцять. Деякі з них — прості пільгові грамоти, інші не мають ніякого значення як джерела права, але є і такі, у яких включені не окремі пільги та переваги, а детальне визначення відносин даної землі чи області до всієї держави. Жалувані грамоти охоронного характеру отримали в історіографії назву «установчі земські грамоти». Під законодавством Великого князівства Литовського наприкінці XIV — на початку XVI ст. варто вважати загальнообов’язкові акти вищої юридичної сили, прийняті великим князем литовським самостійно, разом з радою панів або разом із радою панів і сеймом; радою панів самостійно в разі поважної відсутності великого князя; загальним сеймом Великого князівства Литовського. У сучасному розумінні нормативно-правові акти (закони, законодавчі акти тощо) видавалися у зазначений період під терміном «листи», які в історіографії отримали назву «жалувані грамоти», «привілеї», «установчі земські грамоти» тощо. Саме тексти цих листів наприкінці XIV — на початку XVI ст. є джерелом для визначення рівня тогочасної законодавчої техніки.

У XV ст. внаслідок сукупності внутрішніх соціально-економічних, зовнішньополітичних та юридичних причин виникає об’єктивна необхідність в уніфікації законодавства та створенні загальнодержавних збірників права. А саме: Жалувана грамота Казимира IV 1457 р., що зрівняла в соціальних правах усіх католицьких і православних прелатів, княжичів, бояр, лицарів, шляхтичів, местничів Литовсько-Руської держави; Судебник Казимира IV 1468 р., що став першим загальноземським кримінальним і кримінально-процесуальним кодексом як на етнічних литовських, так і на білоруських та українських землях, попередника майбутнього Статуту Великого князівства Литовського 1529 р.; уставних земських грамот окремим воєводствам Великого князівства Литовського (Київському, Волинському, Полоцькому тощо). Без удосконалення законодавчої майстерності це проведення систематизації було б неможливе. Результати систематизації можуть слугувати показником рівня законодавчої техніки. Хоча, на думку Д. Керімова, у законотворчій практиці буває таке, що діяльність щодо створення законодавчих актів має аж ніяк не той результат у правовому регулюванні відповідних суспільних відносин, який переслідувався. Аналіз законотворчості має той суттєвий недолік, що не враховує всіх складових частин процесу творчості, які є умовою досягнення визначеного результату, проте не входять до нього, а також їх логічного розвитку. Усе це лише у поверховому вигляді міститься в результаті. Невеликий, стислий обсяг тексту законодавчого акта, простота мови, відсутність значної кількості спеціальних термінів тощо не є показником примітивності законодавчої техніки в литовсько-руському праві. Це була доба проб і помилок у правотворчості, процес становлення своєрідного нерецептованого, як в інших країнах, законодавства, творці якого, дотримуючись принципу «стислість — сестра таланту», створювали закони, що відповідали рівневі тогочасної правової культури народу й продовжували наповнювати її новими елементами.

Законотворчість, як і усяке мистецтво, припускає наявність у законодавців достатньо високої загальної культури. Починаючи з XIV–XV ст. культура Великого князівства Литовського все далі відходить від середньовічних теологічних настанов, відкриває шлях для поширення світської культури. Це визначилося передусім:

— у широкому залученні народної розмовної мови до процесу творення духовних цінностей;

— у відродженні літературних традицій Київської Русі;

— у творчому використанні культурних надбань Західної Європи.

Розвиткові освіти сприяли великі монастирі й церкви, у яких або біля яких цілеспрямовано створювалися школи, де навчалися всі діти, незалежно від матеріального становища їхніх батьків. Подальшу освіту можна було здобути в європейських університетах — Болонському, Гейдельберзькому, Падуанському, Паризькому, Празькому, Краківському та ін. Саме Краків став духовною Меккою для молоді Литовсько-Руської держави. Підраховано, що в XV–XVI ст. майже 800 українців здобули освіту в Краківському університеті — навчальному закладі, заснованому в 1364 р. Казимиром Великим і згодом реформованому з волі королеви Ядвіги, котра заповіла йому всі власні багатства. На пожертви Ядвіги була заснована також литовська колегія при Паризькому університеті (1397), де, зрозуміло, також знайшлося місце для вихідців з України. Саме випускники цих вищих шкіл ставали кодифікаторами права у Великому князівстві Литовському.

Певні зрушення в XIV–XV ст. відбулися в політичній культурі Литовсько-Руської держави. Цей період припадає на епоху Відродження (Ренесансу), одного з найбільших прогресивних перетворень в історії людства, який дав поштовх розвиткові гуманістичної думки. Відхиляючи християнські ідеали споглядального життя, гуманістична етика «реабілітувала» людину з усіма її страстями й прагненнями, висвітила в ній могутні сили, що йдуть від розуму, підняла й укріпила самовизнання особистості, уперше відкрила для себе особистий світ — світ творця, а не «тварини». На зміну пастві, яка покірно молиться, приходить нова генерація людей, яке найбільше цінує свободу, розкована серцем і духом. Носіями нових ідей у західноруських землях стали Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Красна, Лукаш із Нового Міста та ін. Чого варта тільки постать українського вченого-гума- ніста Юрія Дрогобича (6л. 1450–1494), випускника Краківського й Болонського університетів, доктора медицини і доктора філософії, викладача цих вищих закладів, ректора Болонського університету в 1481–1482 рр., автора багатьох наукових праць. Він активно сприяв поширенню гуманістичних ідей на Батьківщині, уважав, що завдяки доброчесності людина може наблизитися до Бога як ідеалу доброчесності.

Показником подальшого розвитку духовної культури в XV ст. є також створення нових редакцій оригінальних творі is часів Київської Русі, зокрема відомого Києво-Печерського патерика, життя святих, зміцнення традицій початкового літописання Київської Русі у вигляді так званих литовсько-руських літописів і Короткого Київського літопису XIV — початку XVI ст., видання перших друкованих кирилицею книг Октоїх, Часослов Швайпольтом Фіолем у 1491 р. тощо.

Досягнення тогочасної культури Литовсько-Руської держави впливали па світогляд осіб, причетних до законодавства. Проте законотворчість вимагала від законодавців ще й спеціальних знань, навичок, опанування мистецтвом формування і формулювання законодавчих актів. Загальна культура законодавця тісно пов’язана з правовою культурою, а разом з тим правова культура законодавця зворотно впливає па загальну культуру, створює умови для її вільного розвитку шляхом установлення режиму правової стабільності. У культурі зако-' потворності акумулюються: різносторонні знання дійсності, її історії і перспективи розвитку; спеціальні знання про право, закон й законодавчу техніку, уміння їх використовувати в практичній діяльності щодо створення законів і їх реалізації. Ознайомившись із текстом законодавчих актів наприкінці XІV–XVI ст. Великого князівства Литовського, потрібно зазначити високе мистецтво литовських законодавців, що з достатньою повнотою і широким підходом виконували завдання про упорядкування судової практики, а не обмежувалися казуїстичними формулюваннями. Сам зміст Судебника Казимира IV 1468 р. свідчив про високий правовий рівень розвитку кодифікації, уміння в узагальненому вигляді вирішувати правові питання. К. Яблонскис першим припустив, що Судебник 1468 р. був підготовлений під керівництвом канцлера і віденського воєводи Михайла Кезгайловича, який готував також Жалувану грамоту Казимира IV 1457 р. і був одним із меценатів Краківського університету, у якому навчалися студенти з Литви, України та Білорусі, майбутні кодифікатори Статуту Великого князівства Литовського 1529 р.

(обратно)

§ 3. Суб’єкти та об’єкти правовідносин

Суб'єктами правової культури завжди бувають особа і суспільство, які знаходяться у взаємозв’язку. Правова культура особи виражається в трьох її головних вимірах: а) правових культурних орієнтаціях; б) діяльності щодо їх реалізації; в) результатах реалізації цих орієнтацій. Перший із вказаних вимірів передбачає засвоєння особою знань, набуття умінь і навичок користування правом. Другий — творчу діяльність особи у правовій сфері, у процесі якої вона набуває або розвиває свої правові знання, уміння, навички. Третій вимір виражає внутрішній потенціал правової культури. Показником досягнення правової культури законотворцями Литовсько-Руської держави є офіційне запровадження та письмове закріплення нових, порівняно з попередньою добою давньоруського права, таких правових понять, як: особиста відповідальність за здійснення протиправних дій; невідворотність покарання; спеціальна та генеральна превенції; співвідношення тяжкості злочину до міри покарання; визначення вікової межі відповідальності тощо.

Прикладами впровадження особистої відповідальності, на відміну від колективної так званої «дикої віри» часів Київської Русі, є її закріплення: в артикулі 4 Жалованої грамоти Казимира IV 1457 р.: «Також за проступок, який же коли проспустити, ніхто інший, тільки той виконавець, хто проступить, послуг права християнського, має бути страчен; що ні жона за проступку чоловіка свого, а ні отець за проступку сина, і ні інший природжений, а ні слуга, тільки олижби був причестних тої проступки, тільки вийдучи проступку проти, нашого господарства».

В артикулі 5 Судебника Казимира IV 1468 р. йдеться: «А якщо б злодій, що в кого крав, а где вкрадене, а там його ухвалять з лицем, а він у дім принеса, жона і діти того не поживали: злодій терпи, а жона і діти і дім їх не винен»; в Уставній грамоті 1494 р. литовського великого князя Олександра київським міщанам: «Батька за провину сина не карати, а сина за батькову, а брата за братову вину; казнити винуватого за його справу».

Принцип невідворотності покарання найшов своє втілення в артикулі 12 Судебника Казимира IV 1468 р.: «А кому татя віддадуть, а той не всхоче його казнити, а усхоче на ним заплату побрати, а його пустити, а любо його собі в наволю взяти, а на то буде довід: той уже з права виступає, і нам із радою панів нашого Великого князівства Литовського о тім погадав, як його казнити, а і сказити його, чого буде достоєн. А над злодієм милості не буде»; в Уставній королівській грамоті 1509 р. мешканцям Волинської землі: «А приличного злодія не відпускати, а хто би його пустив, або на відкуп дав, і на нього би довід справний був, той має вину заплатити по давньому, як перед тим було» та в інших документах.

Також артикул 12 Судебника Казимира IV 1468 р. закріпив принцип справедливості, а саме такий його аспект, як співвідношення покарання з тяжкістю неправомірної дії: «А якщо в злодія видадуть із права, а чим його взвелять казнити по його делам». Основою розумної доцільної міри покарання за той чи інший злочин було звичаєве право, а не норми церковного права. Останні лише підсилювали правові звичаї, що діяли в Київській Русі ще до прийняття християнства і передалися в литовсько-руській добі.

Порівняно з попереднім періодом дії давньоруського права значно гострішає карне право. За його основу приймається західноєвропейська доктрина превентивності як у вигляді спеціальної превенції, тобто застрашення самого злочинця перед повторенням нового злочину, так і у вигляді генеральної превенції, а саме — залякування всього загалу населення отриманими покараннями. Якщо в попередню давньоруську добу права головною метою покарання було відшкодування збитків, то в литовсько-руську добу на перше місце виходить залякування, матеріальна компенсація хоча й залишалася важливою, але все ж таки стає другорядною. Якщо раніше смертна кара світським законодавством не передбачалася, то вже за Судебником Казимира IV 1468 р. смертна кара через повішання передбачається в десятьох випадках: за крадіжку, коли злочинець не може повернути викрадене (арт. 1, 2); за те, що господар злочинця знав про крадіжки або мав з них частку (арт. 7); за крадіжку, коли вартість викраденого більше півкопи (арт. 13); за крадіжку корови (арт. 13); за крадіжку домашніх речей вартістю більше полтини (арт. 14); за крадіжку коня (арт. 15); за повторну крадіжку (арт. 64); уживання обезболюючого зілля під час застосування тортур (арт. 18); за незаконний вивід людей невільної челяді в одного господаря іншим (арт. 24); за часті крадіжки парубками (двірськими, слугами) майна більше півкопи (арт. 19). Як правило, застосовувалася смертна кара через повішання (за Судебником 1468 р. «обещание», «узвесть», «повесити», «на шибеницю»), що на той час. уважалося жорстоким, ганебним позбавленням життя злочинця. Це покарання виконувалося привселюдно, і труп повішаного певний час забороняли знімати з петлі для залякування населення.

Іншим прикладом слідування вітчизняним законотворцям загальноєвропейським правовим принципом є конкретно встановлена вікова межа притягнення до кримінальної відповідальності з 7 років. Так у Судебнику Казимира IV 1468 р. вказано: «А што будеть мали дєті ниж семи год, тиї в том невинні». Такої правової ознаки, як вікова межа, суб’єкта злочину в праві Московської держави не було не тільки в XV ст., айв XVI ст. і першій половині XVII ст. Це видно зі змісту Судебника Івана III 1497 р., Судебника Івана IV 1550 р., Соборного Уложення 1649 р., актів місцевого управління, Стоглава тощо. Тільки в Новоуказаних статтях другої половини XVII ст. вперше зазначається, що вік кримінальної відповідальності починається з 7 років.

З тексту привілеїв, уставних земських грамот, Судебника 1468 р., Литовських статутів та інших документів видно, що правники Литовсько-Руської держави були ознайомлені не тільки з принципами тогочасного західноєвропейського права, а й добре знали передусім свою давньоруську правову традицію та дотримувалися її. Взяти хоча б «Урок мостникам» (остання структурна частина Короткої редакції «Руської правди» Академічного списку), у якому йшлося про мостову повинність, тобто будівництво нових і ремонт старих мостів та плату за цю роботу. Як видно з останнього артикула Судебника Казимира IV 1468 р., традиція повинності «мости мостивати» збереглася при великих князях Вітовті (1397–1430) і Сигізмунді (1435–1440), не тільки в усній формі, а й була зафіксована письмово: «А також, где хто мости мощивали за дадю нашего, за великого князя Вітовта, і за великого князя Жиктимонта, тут би и нине каждий своє мостеници замостити и заделали как надобе».

Суб’єктами правовідносин у Литовсько-Руській державі були:

фізичні суб’єкти:

• піддані країни. Підданство визначалося за принципом крові, як правило, за батьківською належністю. Ними були представники всіх станів і верств населення: князі, бояри, шляхта, селяни, горожами, духовенство та ін.;

• іноземні піддані. Як правило, це були іноземні купці (посли, військові на службі у великого князя тощо);

• апатриди — особи, які взагалі не мали підданства жодної країни. Ди них належали політичні емігранти, біженці, невільники, від яких відмовлялася влада їхньої держави, тощо;

колективні суб’єкти (юридичні особи):

• державні органи центральної та місцевої влади й управління (рада панів, сейм, центральна адміністрація (уряд), великокняжа рада на чолі з великим князем, воєводські адміністрації на чолі з воєводами тощо);

• органи місцевого самоврядування (сільські громади, громади міст із магдебурзьким правом самоуправління тощо);

• комерційні організації (купецькі гільдії, ремісничі цехи);

• релігійні організації (монастирі, Київська митрополія);

• організації національних меншин (вірменські, єврейські, грецькі, караїмські громади в містах і селищах);

держава та її структурні одиниці:

• держава на чолі з великим князем литовським;

• державні утворення. До другої половини XV ст. — українські удільні князівства, а після їх ліквідації — воєводства;

• адміністративно-територіальні одиниці (повіти, волості, міста, замки).

Правоздатність у підданих Великого князівства Литовського виникала з моменту народження і припинялася зі смертю. Це передусім видно з тогочасного спадкового права.

Повна дієздатність наступала, як правило, з моменту повноліття. Проте за віком не мали повної дієздатності дорослі сини, якщо вони проживали разом із батьками, дорослі дочки, дружини. Конкретний вік, з якого починалася повна дієздатність на початку XVI ст., ні за звичаєвим, ні за світським законодавством не був визначений. Неповнолітні отримували повну дієздатність після одруження, яке дозволялося чоловікам з 15 років, а жінкам — з 13 років.

За тогочасним цивільним правом повну дієздатність мали тільки магнати — можновладці. Вони повною мірою могли володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном (заключати будь-які договори, передавати по спадку тощо), а для всіх інших станів, у тому числі й поземельної середньої шляхти, цивільна дієздатність була обмеженою. Наприклад, слуги й селяни могли укладати заповіт, кому хотіли, лише на одну третину свого рухомого майна. Решту майна (дві третини) діставали в спадок діти для несення служби із землі, на якій сиділи. Влада тільки з другої половини XV ст. законодавчо визначала конкретні права і свободи в законодавчому порядку насамперед для панівних станів. Обмеження дієздатності на фізичних осіб здебільшого визначалося ще звичаєвим правом. Прикладом може слугувати Жалувана грамота Казимира IV 1457 р. Позитивним для православного українського населення Великого князівства Литовського було те, що в другій половині XV ст. влада законодавчо ліквідувала обмеження дієздатності за релігійною належністю. До обмежено дієздатних фізичних осіб за звичаєвим правом і законами належали ченці, черниці, невільники, полонені, двірська челядь та ін. За рішенням суду до обмежених в дієздатності належали збезчещені шляхтичі, вигнанці із сільської громади тощо. Абсолютно недієздатними були божевільні.

Деліктоздатності, тобто здатності нести відповідальність за вчинені правопорушення, підлягали фізичні особи з 7 років (арт. 1 Судебника 1468 р.).

Юридичні особи за характером діяльності в Литовсько-Руській державі поділялися на некомерційні (публічні) та комерційні (приватні). До публічних юридичних осіб належали великокняжа рада (до другої половини XV ст.), рада панів, сейм, повітові сеймики, центральна та місцеві адміністрації та ін. До приватних юридичних осіб відносилися купецькі товариства, монастирські господарства, ремісничі цехи та ін.

Об’єктами правовідносин були матеріальні цінності (передусім), різні види служби та робіт, обумовлені договором, твори та вироби мистецтва.

Правовідносини за галузями права поділялися на такі види:

• державно-правові, наприклад ті, які виникали між великокняжою та місцевими адміністраціями, між органами влади й управління та підданими;

• адміністративно-правові, наприклад відносини, пов’язані зі стягненням і виплатою податків;

• цивільно-правові, наприклад відносини, що виникали з договорів і деліктів;

• трудові, наприклад наймання на службу або роботу, тощо.

Правовідносини могли бути довгочасні й тимчасові, односторонні,

двосторонні та багатосторонні, договірні та управлінські, матеріально- правові та процесуально-правові та ін. Вони виникали: між підданими та іноземцями і апатридами, між підданими і державою, суб’єктами органів (центральною владою та місцевими князями і воєводами), між юридичними особами й державою та ін.

Передумовою для виникнення, зміни або припинення правовідносин є конкретні обставини, які охоплюються поняттям «юридичні факти». До правостворюючих юридичних фактів належали листи- грамоти про дарування підданим земель, міст, сіл, млинів та ін. Правозмінюючими юридичними фактами великі князі з радою панів, наприклад, визначали новий правовий статус міст і городян, надаючи їм магдебурзьке право на самоуправління. Прикладами правоприпиняючих юридичних фактів були: позбавлення великим князем шляхтича свободи, втрати шляхетського стану жінкою, яка одружувалася з простолюдином, конфіскація судом майна за протиправні дії в злочинця та ін. Юридичні факти в Литовсько-Руській державі можна було поділяти: на дії і події, на правомірні й неправомірні, на прості та складні. До абсолютних юридичних актів належали смерть людини, посадження князя на грон, знищення майна. З розвитком суспільних відносин постійно виникали різні види юридичних фактів.

(обратно)

§ 4. Законодавча техніка XIV–XVI ст

Чим вищазагальна та правова культура законотворців, тим досконаліша законодавча техніка при створенні продуктів законотворчості. Чим глибше й більш різнобічне пізнання зовнішнього середовища, тим раціональніше використовуються здобуті знання, більшою мірою вони відображають потреби цього середовища, вищий теоретичний рівень законотворчості, ефективніша дія правових норм, оптимальніше досягнення цілей й завдань правового регулювання. Судебник Казимира IV 1468 р. діяв на всій території Литовсько-Руської держави майже 60 років до прийняття Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. і був одним із джерел при його створенні. Уставні земські грамоти, які надавалися окремим землям Великого князівства Литовського, продовжу вали діяти і після прийняття Статуту Великого князівства Литовського 1529 р. Хоча вони і потребували санкцій нового великого князя, але, як відомо з історії литовсько-руського права, у таких санкціях відмов ніколи не було. Довговічність Судебника Казимира IV 1468 р. та уставних земських грамот є одним із головних показників стабільності та ефективності їх дії в Литовсько-Руській державі.

Законотворці Литовсько-Руської держави наприкінці XIV–XVI ст. використовували вже різні правила, прийоми й засоби законодавчої техніки, якщо порівняти їх з тими, що застосовуються сучасними законодавцями при створенні нормативно-правових актів і систематизації права. Ці засоби поділяються на: а) засоби-інструменти, які відповідають на питання, що саме використовують відповідні суб’єкти для вираження змісту нормативно-правового акта; б) засоби-прийоми, які вказують на певний спосіб дії, який і становить зміст даного прийому. Правила нормативно-нормотворчої техніки також поділяються на дві групи: а) ті, які регулюють застосування відповідних засобів; б) ті, які мають самостійне значення й містять певні загальні вимоги до формальних характеристик нормативних правових актів.

Оскільки засоби й прийоми законодавчої техніки характеризуються специфічними властивостями, доцільними є їхній поділ на види, що відображають ті чи інші їх особливі риси залежно від змісту допустимих правом явищ, за допомогою яких забезпечується досягнення законодавцем мети правового регулювання при створенні законів. Видами засобів і прийомів законодавчої техніки можуть бути: 1) поняття (як правові, так і неправові); 2) правові конструкції; 3) законодавча термінологія; 4) законодавчі презумпції; 5) законодавчі фікції; 6) законодавча стилістика; 7) мовні засоби виразу велінь законодавця; 8) засоби офіційно-документального оформлення закону; 9) правові символи; 10) прийоми формування нормативних правових приписів; 11) засоби переліку, цифрового вираження змісту актів, додатку, застереження, примітки.

У литовсько-руському законодавстві різні поняття як неправові, так і правові, розвивалися в напрямі їх формування від безпосередньо конкретних до все більш абстрактних. Це пояснювалося тим, що ускладнення проявів життя не могло бути охоплене конкретними поняттями, за допомогою яких здійснювалося правове регулювання незначної частини дійсності. Тому конкретні поняття поступово витіснялися вже більш абстрактними, що охоплювали правовим регулюванням більшу частину реальних явищ, предметів, які виникали в суспільстві.

До неправових понять потрібно віднести такі, як: «господарь» — хазяїн, голова сім’ї (арт. З, 4, 7, 19 Судебника Казимира IV 1468 р.); «врядник» — посадова особа (арт. 10); «децкий» — особа, яку посилає великий князь для виконання різних доручень, розпоряджень (арт. 9); «двор» — господарська одиниця, адміністративний княжий центр' управління волостю (арт. 2); «дом» — господарство, майно, маєток (арт. 1, 5, 4); «поспольство» — народ, загальнодержавна громада (вступ Судебника Казимира IV 1468 р.); «люди» — піддані (арт. 24); «человек» — підданий слуга (арт. 7) «паробок» — невільний челядин (арт. 19); «міщани» — мешканці міст (Установча грамота литовського великого князя Олександра київським міщанам 26 травня 1494 р.); «козаки» — вільні люди з Черкас (Установча великокняжа грамота київському війту і міщанам про воєводські прибутки від 14 травня 1499 р.) та багато інших. До тогочасних правових понять можна віднести такі, як: «вина» — правопорушення (ст. 14 Судебника Казимира IV 1468 р.); «злодейство» — пограбування (ст. 7, 17); «кривда» — завдання шкоди (ст. 21); «рок» — срок (ст. 8); «сок» — свідок, що повідомляє офіційно про злочин (ст. 16, 24) та ін. Законодавча практика другої половини XV ст. знає вже такі правові стандартні поняття, як «справедливість», «довіра», «милість», що є досить прийнятними для здійснення правосуддя. Це видно, наприклад, із змісту ст. 11 Судебника Казимира IV 1468 р.: «А якому чоловікові князівському, панському чи боярському до князівських, панських чи боярських людей справа, хто добивається (вирішення справи судовим шляхом), їхати йому шукати суду в господаря, а якщо він відмовиться в судді, то загальний суд, визначивши термін для обох сторін, має вчинити справедливість» (переклад. — Авт.). Деякі поняття були успадковані законотворцями з давньоруського права, наприклад «тятьба» — пограбування, а деякі були вперше започатковані й дійшли до нашого часу, наприклад «истець» — одна із сторін у суді, той, хто втратив майно.

Підтвердженням цього є те, що вже в XV ст. в законотворчості відбувається процес перетворення конкретних, казуїстичних понять на абстрактні. У ірамотах наприкінці XIV ст. при даруванні майна дару- вальниками в привілеях було вказано повний перелік предметів, що входили до нерухомого майна, яке передається. Так, король польський і великий князь Владислав 1 жовтня 1399 р. дарує своєму слузі Ходку Чемеревичу «…наше село Надеєво, й с приселком по Кропивники, й совсем правом, с лесом, й с дубровами, с полем, с бортми, й с сеножатми й с реками, совсем оужотком, како к нему йз веку прислушало, старими границами». У грамотах наприкінці XIV — на початку XV ст. трапляється таких прикладів багато. Проте вже в другій половині XV ст. виникає абстрактне поняття «іменіє», яке означає чиюсь земельну нерухомість і охоплює все конкретне майно і речі, що в ній знаходяться, без їх конкретного переліку. Так, у грамоті великого князя Олександра воєводі Віденському, канцлеру пану Миколаю Радивиловичу від 2 червня 1493 р. сказано: «Про то ми з ласки нашої тое именье вищейписаное дали пану Миколаю». Таких прикладів також безліч, і стосуються вони не тільки договору дарування, а й купівлі, продажу, оренди, спадкування тощо.

XV ст. в історії вітчизняної нормотворчості характерне тим, що в законодавчій техніці все більш широко і всебічно застосовується такий засіб, як правова конструкція — найбільш висока правова абстракція, що охоплює ряд однопорядкових правових понять низького рівня і виявляє основне, що існує в цих поняттях. Зміст правових конструкцій полягає в тому, що тим самим відповідні поняття об’єднуються в єдине ціле, на основі якого за допомогою дедукції робляться логічні висновки, що застосовуються до понять нижчого порядку. Це був період у нормотворчості, коли на основі різного роду договорів формувалося загальне поняття договору; на основі різних форм власності формувалося єдине поняття власності; на основі різних суб’єктів права формувалося загальне поняття суб’єкта права взагалі. Законотворень відчуває і усвідомлює необхідність абстрактно групувати взаємно пов’язані юридичні норми, які регулюють однакові види сумісних відносин у те, що ми тепер називаємо інститутами та галузями права, і зафіксовувати це в конкретних законодавчих збірниках. Починає виникати органічно єдина законодавча система, яка отримала в історіографії назву «литовсько-руська».

Саме поняття «право» у литовсько-руському законодавстві пройшло визначену еволюцію від різноманітних простих за значенням термінів до абстрактного, об’єктивного, уже близького до сучасного, поняття. Потрібно зазначити, що ні «Руська правда», ні інші законодавчі акти давньоруської доби не знали абстрактного терміна «право», він був витвором якраз литовсько-руського періоду. Існують точки зору, що термін «право» запозичений законодавцями Литовсько-Руської держави з польського, сербського і чеського чи інших правничих лексиконів. Так, А. Яковлів у своїй монографії «Впливи старочеського права на право українське литовської доби XV–XVI ст.» зазначає: «Старовинний чеський юридичний словник, так званий “Prespiusksy”, що походить з половини XIV ст., в главі 44 “Dc judicio” наводить ряд правничих термінів, які для словника складали земські писарі, між цими термінами латинський термін “jus” перекладено на чеську “pravo”». Далі він не виключає, що термін «право» міг бути запозиченим литовсько-руською актовою мовою в чехів, але для цього необхідно провести спеціальні наукові дослідження над нашими давніми пам’ятками. Автор статті, ознайомившись із литовсько-руськими грамотами, переконаний, що термін «право» є самостійним витвором вітчизняних нормотворців XIV ст., хоча єдиного значення він тоді ще не мав. Так, у грамоті від 8 березня 1301 р. князь Лев Данилович надає церкві Святого Успенія в Крилосі «право доходное» на села. Тут термін «право» означає дозвіл на отримання прибутків. У грамоті купівлі-продажу Олекса Романовича від 30 січня 1347 р. про продаж частин свого майна Григорію Тумкелю — термін «право» має значення володіння, а саме «ступити в право». В угоді литовсько-руських князів Явнута, Кейстута, Любарта, Юрія Наримонтовича та Юрія Коріянтовича з королем польським Казимиром і мазовецькими князями 1352 р. цей термін означає вже виправлення, покарання, а саме: «…кто кому криво оучинть надобе ся оупоминати старьишему и оучинити тому и (сь) право, оучинить которыи добрыи члвкгь кривду, любо воєвода, а любо пан оучинити иснраво ис нимь». У присяжній грамоті Дмитрій Кори- бут, князь сіверський і новгородський, на вірність королю польському Владиславу від 1388 року присягає: «…голдували (присягали. — Авт.) ієсмо верно і право. Не зрушеною верностью». Тут «право» виступає в ролі правдивості. Найбільш цікавою є грамота великого литовського князя Олександра-Вітовга від 1 липня 1388 р. про визначення правових стосунків між євреями та християнами в Литві. В ній термін «право» вже має узагальнюючий характер і розуміється як визначені норми, правила, порядок поведінки у вигляді привілея для євреїв: «Умыслии есмо съ паны радами нашими и дали права и вольноти всей жидове вышейменской мешкаючимь вь этомь панстве нашом». Крім того, у цій же грамоті «право» можна визначити як правила та порядок поведінки для мешканців усієї держави: «И тежь естли бы хрестьянинь не который жидовце рукою кгвалтовною мелъ што вчинити, абыы вдариль, маэть карать, подлуч права нашое земли». Також це одна з найперших грамот, де термін «право» визначається як суд, судовий розгляд: «…яко право найдеть, маєть быти каран». Протягом XV ст. термін «право» обособлюється, його починають застосовувати, як правило, у судовій сфері. Так, у Судебнику Казимира IV 1468 р. за право у судовому процесі вважають: «видать с права» — передати до суду для здійснення вироку (арт. 12); «виступить із права» — порушити закон (арт. 12, 25); «виступити із права земського» — порушити загальнодержавні закони Великого князівства Литовського (арт. 21); «дать право» — розглядати справу по суті (арт. 22); «сталося право» — завершення судового розгляду (арт. 9) тощо. Ця традиція була продовжена і в уставних земських грамотах. Так, в уставній грамоті литовського великого князя Олександра київським міщанам 1494 р. зазначено: «карати винуватця за його справу по праву» — визнавати винним тільки через суд; «як право скаже» — як суд вирішить. Важливою заслугою законотворців наприкінці XIV–XV ст. з утворенням Молдавської держави є тс, що право поширювалося на вільних селян і діяло також в українських селах Галичини і Поділля. Про міське право зазначено в уставній грамоті литовського великого князя Олександра київським міщанам 1494 р.: «Хто же міщанку з домом візьме у міському праві, то він має ту ж службу служити, яка і перше з того дому йшла». Під міським правом розуміли систему норм давньоруського права, що діяло в українських містах в XIV–XV ст., або до їх привласнення магнатами, або до надання магдебурзького права. Прикладом регламентації магдебурзького права в литовсько-руському законодавстві може слугувати Жалувана грамота великого князя Олександра місту Полоцьку 1498 р., де воно має назву «право немецкое майдебурское», тобто систему норм і виключних правил на самоуправління в українських, білоруських та литовських містах, що базувалася на магдебурзькому праві. Із середини XV ст. в законодавчих актах починають застосовувати абстрактне поняття християнського права (у сучасному розумінні канонічного права), посилаючись на нього при здійсненні судочинства. Наприклад, у Жалуваній грамоті короля Казимира IV 1457 р. вказано: «Також за проступку, какой коли проступить, и мать быти казнен». Під християнським правом у той час розуміли сукупність норм установлених церковними канонами (правилами) та церковними звичаями. І нарешті, у другій половині XV ст. виникає поняття «литовсько-руське право», як система обов’язкових санкціонованих норм Великого князівства Литовського, яка встановлювалась і охоронялася державою, тобто «права» в об’єктивності. В Жалуваній грамоті короля польського і великого князя литовського, руського і жемойтийського Казимира IV 1457 р. запроваджується поняття «права коруни Польської!», тобто загальнодержавне право Королівства Польського, яке стосувалося і шляхти Великого князівства Литовського. У Судебнику Казимира IV 1468 р. чи не найперше застосовується поняття «право земське» («бо тот ис права земского віступил, а над право сягнув»), а саме публічного права всього Великого князівства Литовського. Термін «литовсько-руське право» застосовувався в законодавчих актах не так часто, як земське право, але все ж це не до кінця штучна назва. Наприклад, у Жалуваній грамоті великого князя Олександра від 4 жовтня 1498 р. при наданні права на самоуправління м. Полоцьку вказується: «…тое место нашо с права Литовского и Руского и когорое коли будет там держано, в праву немецкое майдебурское переменяем, на вечние часи». Отже, якщо на початку XIV ст. під терміном «право» розуміли таке, як «дозвіл», «власність», «суд», «покарання», наприкінці XIV ст. — «правила поведінки», «порядок», то вже в другій половині XV ст. формується абстрактне поняття в об’єктивному.

Із тексту нормативних актів XV ст. видно, що законотворчі використовували при їх створенні такі засоби законодавчої техніки, які ми нині визначаємо термінами «презумпція» і «фікція». Прикладом застосування презумпції, тобто закріплення в правовій нормі припущення про вірогідність настання певного юридичного факту, є арт. 7 Судебника Казимира IV 1468 р., де зафіксовано: «А коли чий человек у злодейство упадеть, а будеть господарь его тоє видел, а любо й с ним удел омел, а будеть на то довод: й тот так терпи как который злодей». Підтвердженням використання фікції, а саме визнання неіснуючого в реальності існуючим чи заперечення існуючого, є положення з уставної грамоти великого князя литовського Олександра київським міщанам 26 травня 1494 р.: «Якщо два чоловіки тяту межи собою будуть мати, і один се видасть, а другий ся те видасть, тут вини немає: якщо ж обидва видадуть, то не буде вини». Якраз у сучасному кримінальному праві прикладом засобу фікції є закріплення в законі положення про звільнення від кримінальної відповідальності при дійсному розкаянні осіб, незважаючи на те, що було злочинне діяння.

Значення вітчизняного досвіду законодавчої техніки литовсько- руської правової системи має велике значення для теорії і практики законотворчої майстерності. Він надає в наше розпорядження вимоги і прийоми законотворчої майстерності, які в процесі їх тривалого історичного застосування довели свою цінність. Безумовно, цей досвід використання засобів, правил і прийомів створення та систематизації законодавчих актів заслуговує повсюдного практичного використання в законотворчості, особливо для розширення та поглиблення професійної компетентності парламентарів і службовців державного апарату в осяганні спеціально-юридичних знань у сфері права, законодавства й законотворчої техніки, які чітко повинні усвідомити, що створення змістовного, правильно оформленого й ефективно працюючого закону рівнозначно відкриттю в науці.

Правовідносини також відносяться до основних елементів правової системи. Правовідносини — це вольові суспільні відносини, урегульовані нормами права, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і зобов’язаними суб’єктами — носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальності, що забезпечуються державою.

Характеризуючи юридичну практику Великого князівства Литовського як елемента правової системи, потрібно зазначити, що правотворчою діяльністю займалися ті ж самі державні органи, які виконували правоохоронні та правоорганізаційні функції. До другої половини XV ст. в Литовсько-Руській державі суд не був відділений від адміністрації. Армія часто виконувала поліцейські функції. Не було професійної прокуратури, адвокатури, нотаріату. Владні повноваження суб’єктів правових дій, крім великого князя литовського, у жодному документі юридично не були визначені. Процес правового оформлення центральних органів влади розпочинається з другої половини XV–XVI ст. Так, правове становище ради панів спеціально легалізується привілеєм великого князя Олександра 1492 р. та привілеєм великого князя Сигізмунда 1506 р. Роком народження Великого князівства Литовського треба вважати 1457 р., коли Казимир IV Жалуваною грамотою визначив права шляхти й духовенства, звільнивши їх при цьому від усіх податків. Компетенція центральних владних органів випрацьовувалася на практиці відповідно до того, як вони розвивалися. Що стосується інших суб’єктів правотворчої, правоохоронної та правовиконавчої діяльності, то їх організація, структура, повноваження продовжували визначатися звичаєвим правом і привілеями.

У другій половині XV ст. продовжується процес напрацювання та узагальнення юридичної практики шляхом діяльності державних органів, який розпочався ще наприкінці XIV ст. Ця діяльність привела до створення архіву юридичних актів Великого князівства Литовського — Литовських метрик, найдавніша письмова звістка про які збереглася за 1495 р.

Підсумовуючи дослідження основних елементів правової системи Великого князівства Литовського, а саме: системи права та системи законодавства, законодавчої техніки, правової свідомості та освіти, правової культури та ідеології, правових відносин, юридичної практики в період становлення земського литовсько-руського права, коли при збереженні застосування звичаєвого права з ним починає конкурувати й поступово витісняти право писане, треба зазначити, що саме в цей час відбувається об’єднання двох підсистем права — українсько-білоруської, основою якої було давньоруське право, і литовської — в одну правову систему, яку умовно можна визначити як литовсько-руську.

(обратно)

§ 5. Систематизація литовсько-руського права

Процес об’єднання в єдину правову систему насамперед потребував удосконалення всіх політично-правових інститутів Литовсько- Руської держави. Цьому повинна була сприяти систематизація права, що розпочалася з другої половини XV ст. прийняттям Жалуваної грамоти Казимира IV 1457 р., Судебника Казимира IV 1468 р. та уставних земських грамот, які в історіографії називають «конституціями» литовських, українських і білоруських земель. Значно ґрунтовнішою і ширшою кодифікацією стали Литовські статути: І (Старий) 1529 р., II (Волинський) 1566 р. та III (Новий) 1588 р. Вони були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського статуту. Ці кодекси виникли як правові акти багатонаціональної держави, тому в них широко використано звичаєве право всіх народів, які проживали на її території, зокрема норми давньоруського, римського, німецького, польського права, законодавства Великого князівства Литовського. Одним із вагомих джерел цих актів була «Руська правда», їх норми відтворювали звичні «давні права» і розглядалися українцями як власне споконвічне право. Саме цим можна пояснити той факт, що Литовські статути залишалися найавторитетнішими джерелами діючого права в Україні в добу української Гетьманської держави XVII–XVIII ст. Вони стати джерелом усіх кодифікаційних проектів XVIII — початку XIX ст. і продовжувати діяти в лівобережних і правобережних губерніях України аж до 1840–1842 рр., коли на останні було поширене російське законодавство. З урахуванням того, що Литовсько-Руська держава як суверенне князівство припинила існування після укладання Люблінської унії 1569 р. та утворення Речі Посполитої, ідеться про І та II Литовські статути, видані за часів Великого князівства Литовського. Як джерело права, статути цінні ще й тим, що вони демонструють успадкування Литовсько-Руською державою староруських правових норм, засвідчують, що саме вона, на противагу Московії, стала спадкоємницею правових відносин Київської Русі.

Ініціатива видання І Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514 р. подали великому князеві прохання «дарувати» писані закони, які визначали 6 шляхетські права й привілеї. Про свій намір підготувати відповідний акт Сигізмунд І оголосив спеціальним декретом на сеймі 1522 р. Проект статуту був розроблений князівськими урядовцями й обговорений на кількох сеймах. Восени 1529 р. статут був ухвалений. Документ, що мав рукописний вигляд, для практичного вжитку переписувався, через що у списках, які дійшли до нашого часу, є істотні розбіжності.

І Литовський статут мав 13 розділів, кожен з яких був поділений на декілька артикулів (усього їх було 264). Перший розділ містив положення про верховну владу та її відносини з населенням; другий — про «земську оборону», тобто про організацію військової служби; третій — про шляхетські вольності; четвертий — про суддів та про суди; всі інші регулювали окремі інститути цивільного й кримінального права, а також порядок судочинства. Остаточна редакція статуту була результатом певної боротьби між панами-магнатами та дрібною шляхтою. Документ визначив усю шляхту як єдиний стан і зафіксував ту суму прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Критерієм належності до шляхетського стану було визнано принцип давності: шляхтичем визнавали того, хто здавна, від кількох поколінь користувався боярськими правами. В окремих випадках на доказ шляхетського походження треба було виставити певне число свідків-шляхтичів, які мусили присягнути, що дана особа «єсть зроду шляхтич». Заново шляхетство надавалося лише правителем держави.

Статут уперше гарантував шляхті, що її не каратимуть «безправно», тобто без публічного судового процесу; отже, магнат-сюзерен утратив право вчинити будь-яке свавілля щодо свого шляхтича- васала. Шляхті забезпечувалося володіння землею, яку не можна було відібрати без вини, їй надавалося право апеляції на суд воєводи або старости безпосередньо до великого князя, гарантувалася свобода виїзду за кордон. Управителі областей повинні були призначити до складу суду двох місцевих шляхтичів. Передбачені статутом покарання теж виразно підкреслювали привілейований статус цієї категорії феодалів. За вбивство шляхтича рівний йому сплачував 100 кіп грошей «головщини» родині вбитого і стільки ж «вини» великому князю, тоді як «простий хлоп» піддавався смертній карі.

Отже, І Литовський статут захищав насамперед інтереси великих магнатів, їхнє привілейоване становище в державі. Тому, починаючи з 1544 р„шляхта на кожному сеймі наполегливо вимагала «поправи» статуту. Понад 20 років великий князь і пани-магнати з різних причин відхиляли ці домагання, однак під час Лівонської війни їм довелося піти на створення спеціальної комісії для перегляду статуту. У 1556 р. сейм затвердив його нову редакцію, яка дістала назву II Литовський статут. Цей документ законодавчо оформив «шляхтизацію» суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського в останні роки його існування як окремої держави. Він, як і попередній статут, не друкувався, а поширювався в рукописних списках. Система структурної побудови статуту збереглася, але було значно розширено розділ про шляхетські права і про кримінальні злочини. Документ мав 12 розділів і 366 артикулів. Ним закріплювалося представництво шляхти на сеймах, поділ влади між великим князем і сеймом, задовольнялись інші вимоги шляхти. Зокрема, феодалам надавалося право вільно розпоряджатися своїми землями та підданими селянами. Слово «боярин» остаточно зникає, а натомість уживається термін «шляхтич». У статуті чітко простежується лінія на значне обмеження прав селянства, аж до повного закріпачення, яке було юридично оформлене III Литовським статутом 1588 р.

Третій за редакцією статут Великого князівства Литовського був прийнятий 28 січня 1588 р. у м. Кракові й за своєю структурою складався з 14 розділів, поділених на 488 артикулів:

Розділ І. Про персону нашу господарську (35 арт.).

Розділ II. Про оборону земську (27 арт.).

Розділ III. Про вольності шляхетські й про розширення Великого князівства Литовського (51 арт.).

Розділ IV. Про суддів і про суди (105 арт.).

Розділ V. Про визначення посагу і про вено (22 арт.).

Розділ VI. Про опіку (15 арт.).

Розділ VII. Про записи і продажі (31 арт.).

Розділ VIII. Про тестаменти (9 арт.).

Розділ IX. Про підкоморних у повітах і про права земельні, про кордони і про межі (32 арт.).

Розділ X. Про пущу, про лови, про дерево бортне, про озера і сіножаті (18 арт.).

Розділ XI. Про насильство, про побиття, про головщину шляхецьку (68 арт.).

Розділ XII. Про головщину і про напади людей простих і про таких людей і челядь, яка від панів своїх відходить, також і про слуг приказних (24 арт.).

Розділ XIII. Про пограбування і про напади (14 арт.).

Розділ XIV. Про злодійство всякого стану (37 арт.).

Статут Великого князівства Литовського діяв в Україні в основному у двох редакціях: редакції 1588 р„так званому Мамонічному виданні, у якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права, і в редакції 1614 р., яка виникла внаслідок перекладу Мамонічного видання на польську мову. У редакції 1614 р. знайшли своє відображення окремі принципи польського феодального права. До польського видання Литовського статуту було додано «Трибунал Великого князівства Литовського» 1581 р., тобто збірник, яким визначався статус головного апеляційного суду для українських воєводств — Волинського, Київського та Брацлавського.

Важливим збірником законодавства, що був прийнятий у Великому князівстві Литовському вважається «Устав на волоки господаря его милости во всем великом княжении Литовском» 1557 р. — документ про проведення аграрної реформи на території Великого князівства Литовського. Щоб поставити певні межі для селянської «займанщини» і щоб здійснити оподаткування відповідно до доходності грунту, землі селян і вільні землі вимірювали й ділили на однакові ділянки в трьох полях — волоки, що дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державні володіння та передавалися магнатам під фільварки, а гірші — поділялися між селянськими господарствами по одній волоці, половині або четвертній її частині на дворище. Примусово вводилися трипільна система. «Устав на волоки…» мав за мету упровадження єдиної системи земельного поділу.

Цей збірник складався з наступних підрозділів: 1. «Про бояр путних і про служків»; 2. «Про борті»; 3. «Про конюхів седільних та інших»; 4. «Про стрельців»; 5. «Про слуг дворових»; 6. «Про осочників»; 7. «Про войтів»; 8. «Про лавників»; 9. «Про міста та іх повинності»; 10. «Про копщизну»; 11. «Про резників»; 12. «Про коморників»; 13. «Про корчми»; 14. «Про торги»; 15. «Про чинш»; 16. «Про роботу тяглих людей»; 17. «Про огородників»; 18. «Про овес дякольний»; 19. «Про серебщину»; 20. «Про роботу»; 23. «Про фільварки»; 24. «Про гумно»; 25. «Про збір з бидла всякого и о рикун’ї»; 36. «Про ревізорів, мерників і про помір волочний, і про селидбах подданих»; 37. «Про урядників та їх намістників»; 38. «Про прибутки на уряд і про лежнів»; 39. «Про судеревні ліси і пущі, і про боброві гони, і про бортні, сеножаті, оступи, і про ліси розміреній»; 44. «Про подводи»; 46. «Про мости». Усього 57 артикулів того ж 1557 р. великий князь Сигізмунд Август затвердив, деякі доповнення та зміни до арт. 3, 4, 6, 7, 9, 13, 18, 24, 27, 29, 36 «Устави на волоки…», а також додав до неї ще «Устав на товари, на шинок і на ремістників».

Реформу було проведено в Литві й Білорусії, частково в Україні (у Кременецькому повіті на Волині, де були великокнязівські володіння). Наприкінці XV — на початку XVI ст. волочний спосіб упроваджували на Правобережній Україні, що спричиняло до селянсько-козацьких повстань.

Західноукраїнські землі — Галицька, Львівська, Перемишльська, Саноцько-Холмська — з другої половини XIV ст. були приєднані до Польщі. Трохи пізніше до Польщі відійшли Західне Поділля й Белзька земля. Всі ці українські землі в науковій літературі відомі під назвою «Галицька Русь». З 1434 р. у Галицькій Русі було поширене суто польське земське право, яке поступово проникало в центральні українські землі.

(обратно)

§ 6. Польське законодавство в західноукраїнських землях

Серед збірників польського права, що мали чинність в українських землях, заслуговує на увагу Вислицький статут 1347 р. У першій частині статуту йдеться про мету його прийняття, а саме — усунення недоліків і помилок у судочинстві, а в другій частині містяться положення, що стосуються цивільного й кримінального права. З часом до статуту ввійшли так звані преюдикати (судові рішення) та 20 додаткових законодавчих розпоряджень. Статут має дуже багато норм, тотожних «Руській правді», що є свідченням того, що до прийняття Вислицького статуту в українських землях чинними були норми «Руської правди».

У Вислицькому статуті передусім врегульовувалися сімейно- шлюбні відносини, право спадщини, зобов’язання братів щодо неодружених сестер, організація опіки над неповнолітніми.

Іншою пам’яткою польського права був Вартський статут 1420–1423 рр., який поступово почав поширюватися на сусідні з Польщею землі Великого князівства Литовського. У цьому статуті також існували норми, що стосувалися сімейно-шлюбного права, права спадщини та права опіки. Разом із тим у статуті є декілька статей, що стосуються речового права та відповідальності за його поширення, судового мита та судової компетенції сільських старост.

Приймаючи зазначені статути, польські магнати і шляхта мали за мету полонізацію українських земель.

Протягом XVI ст. в Королівстві Польському було здійснено зібрання поодиноких статутів і законів в єдиний збірник. У 1505 р. було схвалено Збірник законів польських, а в 1532 р. — Новий збірник законів польських, який було опубліковано в 1533 р. З другої половини XVI ст. польський сейм почав приймати закони, які стали називатися конституціями.

(обратно)

§ 7. Цивільне право. Право власності

У польському та в литовському праві поняття «власність» з’явилося досить рано, проте регулювання здійснювалося так, щоб забезпечити привілеї і переваги вищих верств суспільства, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними в спадщину «від дідів». Надалі його витиснуло поняття «власність». У Статуті Великого князівства Литовського 1529 р., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча подеколи траплялося і таке поняття, як «отчина».

Одна з головних засад права полягала в закріпленні феодальної власності на землю, первинною формою якої було «феодальне держання»: князь роздавав землю своїм васалам за умови несення ними служби, а основним обов’язком васала була його явка за першою вимогою господаря «конно, збройно й оружно». Феодали, які відмовлялися йти в похід, каралися конфіскацією маєтків.

Об’єкти власності були різними: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства й ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього, згідно з польським правом, належало все, що було пов’язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувалися маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухомого — «інші всякі добра і пожитки».

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності. Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання, маєтки поділялися на декілька категорій: «огчини» або «дідини», тобто одержані в спадщину родові володіння; вислужені або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Право розпорядження цими категоріями маєтків було різним. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то щодо маєтків, одержаних іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислужена або куплена вважалася недоторканною. Однак із цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, котрі втекли «до землі ворожої», розглядались як державні злочинці, а тому «таковые каждый честь свою тратить, а имение его отчинное, и выслуженное, и купленное ни детям, а ни близким, а только на нас, господаря», тобто їхні маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька й матері або одружилися з іноземцями. У таких випадках майно переходило «на близьких її».

Право володіння землею ґрунтувалося на «пожалуванні» господаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння мало відповідати тому, що про нього записано у грамоті господаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння нею, ця земля відписувалася господарю. Однак цілком зрозуміло, що за період від аграрної реформи до прийняття 1 Литовського статуту з’явилися землевласники, право володіння землею в яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканність таких володінь, остаточно визначивши строк давності 10 років. Після 10 років будь-які позови визнавалися недійсними, і нерухоме майно залишалося в тієї особи, яка володіла землею протягом зазначеного часу.

Уже шляхетські привілеї 1413 і 1457 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його щодо родового і вислуженого майна: «Водную моц мает именя своєю третюю часть отдати, продати, даровати и в пожитки добровольніе принести». Отже, власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. Це право було підтверджено і в II Литовському статуті 1566 р.

Обмеження права розпорядження земельною власністю суперечило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно, що шляхта домагалася скасування цього обмеження. Згідно з рішенням Берестейського сейму 1566 р., кожний землевласник діставав право розпоряджатися своїм, батьківським, земським, материнським, вислуженим і купленим майном без жодних обмежень. Остаточно всі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р„за яким «усім станам шляхетського народу можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися, згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване заставне землеволодіння. Воно означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу. Іншими словами, земля перетворювалася на заставу-володіння, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через 30 років земля не була викуплена із застави, то вона ставала власністю кредитора.

Литовський статут 1529 р. зобов’язував кожного землевласника відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич мусив з’явитися на війну особисто і, крім того, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей, залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 р.: «Усякого звання духовні і светські, княжства, панята і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова, ті, хто має маєтки земські, у разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу». До того ж військова служба вимагалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим способом придбаних.

Право вимагало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу. Однак передбачалася можливість неприбуття на службу у зв’язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, утрачав право на володіння землею. «А хто, — записано в III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків на війні не служив, або, коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався… без дозвілу нашого або гетьмана переходить державі і нам, господарю».

(обратно)

§ 8. Зобов’язальні відносини

В умовах феодального суспільства зобов’язальні відносини не дістали значного поширення. Проте в галузі зобов’язального права помітно вирізнявся такий його елемент, як договори. Незважаючи на те, що всі вони укладались у письмовій формі, іноді ще вимагалася реєстрація їх у суді або укладання в присутності свідків. І все ж польське й литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну й грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім станам шляхетського народу вільно розпоряджатися маєтками, щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Акти купівлі-продажу із символічних, властивих періоду Київської Русі, переходять у формальні, за вимогами Литовського статуту. У ньому зазначалося, що коли такі договори укладаються не за правилами, що записані в Литовському статуті, то вони вважаються «нікчемними» — таку річ покупець не отримує. Заборонявся сам продаж у неволю, як особистий, так і своїх дітей та жінки. Разом із договором купівлі-продажу діяв і широко застосовувався найстаріший договір обміну.

Інститут позики зазнав деяких змін попередньої доби права, перестали застосовувати складні нарахування процентів. Заборонялося накладати проценти на проценти. З’явилася вимога законодавця оформляти позику понад 10 кін грошей писаним документом під загрозою втратити ці гроші: (1 копа = 60 снопів). У різних місцевостях копа була різна. На Поліссі була більша вартість. Борги й позики майна понад 200 кін грошей бралися державою під контроль і записувалися в окремі книги державними урядовцями. Щоб не було підставних зловживань, ставилися печатки і від сторін вимагалася присяга. Ці книги слугували як одне з джерел доказів при розгляді судових справ. На випадок смерті кредитора боржник повинен був повернути позику. У випадку наявності кількох боргових записів на одну річ кредитор більшої суми одержував собі річ з умовою сплати іншим кредиторам того, що залишиться.

Договір особистого найму не веде до рабства, принаймні зберігається свобода найманого. Домінує норма Литовського статуту', за яким вільна людина не може бути видана у вічну неволю, не тільки за борги, а й навіть і за скоєний злочин. Вічна неволя замінюється «вислуговуванням» на суму 1 рубль за кожен рік чоловікові, а за жінку — «копу грошей». У цю добу, особливо в містах, широко застосовувалася форма найму майна. Об’єктом майнового найму стають приміщення, будинки, млини та ін. Селяни, як погожі, так і непогожі, позбавлялися права за Литовським статутом віддавати свою землю в найм без дозволу господаря навіть на одне літо. У найм могли передавати й отримувати не тільки фізичне майно, а й посади, наприклад посади корчмаря, лісника та ін. При цьому передаватися ті переваги, які ці посади мали.

Договори поклажі, дарування, поруки характерні тим, що вони безоплатні. Усі вони належали до облігаційного права.

Закон визначав форму й порядок укладання угод, установлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов’язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Було заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов’язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а після закінчення строку не мав змоги його викупити, тоді той, х то отримав майно в заставу, міг довічно ним користуватися.

Значного поширення в XIV–XV ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала в тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.

У деяких випадкахправо вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов’язковою, наприклад, для договору позики па загальну суму понад «десять коп грошей». Коли ж договір позики на більшу суму не був письмово оформлений, боржник, за Литовським статутом 1588 р., мав право сплатити кредиторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».

Ще суворіші вимоги передбачав закон для угод щодо землі. У разі продажу або дарування батьківських, материнських, вислужних, куплених та іншим способом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, мусив скласти запис, скріпивши його своєю печаткою і поставивши підпис, та ще й треба було запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження зі своїми печатками. Потім цей запис заносили до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Такий самий запис вимагали, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк якусь суму грошей.

(обратно)

§ 9. Родинне право

Найбільш консервативна сімейно-шлюбна галузь права не зазнала значних змін і в період литовсько-польської доби. У дохристиянські часи основною формою шлюбу було викрадення нареченої. Вона зберігалася тривалий час, хоча різні закони передбачали за це покарання. Законним уважався шлюб, оформлений через вінчання в церкві. Спочатку вимагалося, щоб на шлюб був узятий дозвіл князя або когось із місцевих правителів. Зрозуміло, що це обмежувало інтереси шляхти, панів, ображало їхню гідність. Тому в 1457 р. це правило було скасоване.

Артикул 31 (III розділ) II Литовського статуту забороняв насильно віддавати заміж панянок, княгинь, дівчат і вдів, потрібно було обов’язково враховувати волю і бажання тих, хто брав, шлюб.

Установлювався принцип спільності майна подружжя. Відповідні артикули статутів регулювали правове становище посагу дружини. У свою чергу, чоловік повинен був записати на користь дружини частину свого майна, гак зване «віно», яке після смерті чоловіка переходило у власність дружини. Якщо шляхтич одружувався з простою жінкою, то після одруження вона та її діти також ставали шляхтичами. Якщо жінка вдруге виходила заміж за простолюдина, вона втрачала шляхетство.

Звичайно, правовий статус дружини був нижчий від чоловіка, однак норми права в багатьох випадках захищали інтереси жінки та дітей. У литовсько-руське законодавство перейшли давньоруські норми, що передбачали відповідальність жінки за борги чоловіка. Більше того, чоловікам надавалося право віддавати своїх дружин або дітей кредиторам для відробітку боргу. Батьки мали право карати своїх дітей за непослух.

Досить повну й детальну правову регламентацію дістали питання, пов’язані з успадкуванням. У результаті цього спадкове право визначалося в самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося успадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку право на спадщину для жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно, передусім земля, переходило тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частину, але починаючи з XIV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковували дочки.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, не належали до числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського й материнського майна. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що «спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити». Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а дочкам — переважно тільки «придане з четвертої частини всякого майна батьківського й купленого».

Що стосується материнського майна як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одяг}' й прикрас, коней, возів, килимів тощо, то все це рівно розподілялося поміж дітьми — як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно й куплену нерухомість, яка не входила в родову власність — вотчину або материнське майно. Кожен мав право «записати свої речі, рухоме майно й особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські й не материнські маєтки, зі своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським». При цьому не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди та ін.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були ближчими до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і заповітом, майно визнавалося виморочним і переходило до державної скарбниці великого князя. Уперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 р„де було сказано, що «котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас, господаря великого, князя литовського… переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося в III Литовському статуті 1588 р. Водночас багато питань, пов’язаних зі спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано в Литовському статуті, справи про успадковування мають розглядатися переважно на основі норм «Руської правди» і звичаєвого права.

(обратно)

§ 10. Кримінальне право

Питання кримінального права в Литовському статуті регулювалися як процесуальними, так і матеріальними нормами. Кримінальні норми, уміщені в цьому законодавчому акті, не мають чіткої структури й відзначаються багатослів’ям і неповнотою. Як правило, конструкція статті складна — крім диспозиції, санкції, тут наведено приклади й підкреслено процесуальні особливості. Для кожної нової редакції Литовського статуту характерним було збагачення юридичного змісту; артикули об’єднували більшу кількість випадків (екстенсивний розвиток), з’являлися нові постанови про окремі види злочинів, теоретичні конструкції, санкції визначали як кримінальне покарання (елемент публічності), так і винагороду потерпілому. Характерними рисами тогочасних кримінальних законів взагалі, і Литовського статуту зокрема, були казуїстичність, невизначеність загальних положень (відсутність загальної частини), що призводило до повторів та описовості. Через це системний аналіз уміщених у статуті кримінально-правових норм був досить складним завданням. Це ж стосувалося й аналізу відображених у ньому правових поглядів, деякі з них стали новим словом у суспільній правосвідомості. У розвитку основних понять кримінального права, а здебільшого ними визначається правовий розвиток середньовічного суспільства, простежується тенденція до співіснування приватного й публічного права. Так, різні терміни, що використовуватися для визначення злочину, «виступи», «злочинство», «вина», на думку О. Малиновського, указують на його різні сторони: збитки для приватної особи, порушення приватних прав або посягання на правопорядок. Це має свій вплив на всі складові злочину: суб’єкт, об’єкт, злочинне діяння і злочинна дія.

Разом із тим треба зазначити, що, оскільки цивільне право не відмежовувалося від кримінального, то останнє мало становий характер, що дістало достатнє поширення в усіх редакціях статутів та в інших джерелах: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії. І навпаки, деякі злочини, учинені феодалами, каралися м’якше або зовсім не каралися. Так, у випадку нанесення рани шляхтичем шляхтичу винного карали позбавленням руки, а за поранення простої людини передбачався лише грошовий штраф. При звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них — той, на кого присягнуть інші. Співучасники повинні були виплатити «головщину» у розмірі 100 коп грошей і відбути тюремне ув’язнення терміном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи «простого звання», усі вони каралися на смерть. Щоправда, до страти на голову шляхтича могли засудити не більше трьох чоловік. Тільки за навмисний напад на панський маєток і вбивство шляхтича всі винні піддавалися смертній карі.

У литовсько-руському кримінальному праві «кривда», або «шкода», означало «шкода». Пізніше до цього виду небезпечних діянь стали відносити порушення певних суспільних устоїв: «виступ», «ґвалт», «злочинство». Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності, яка наставала спочатку з 7-річного віку, а за II Литовським статутом — з 14 років. Щоправда, покарання для дітей не були дуже жорстокими.

Серед злочинів розрізнялись: умисел, необережність і рецидив. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії, особливо «образа маєстату» (посягання на главу держави), бунт, зрада, віровідступництво, вихід із християнства, чаклунство, язичництво, за які передбачалася, як правило, смертна кара. Додатковими покараннями були конфіскація майна та позбавлення честі. Артикул 6 розділу І Литовського статуту 1566 р. передбачав смертну кару й позбавлення честі та майна для злочинця, який учинив державну зраду, перейшовши на бік ворога. Однак діти та дружина злочинця переслідувань не зазнавали. Значна увага в статутах приділялася злочинам проти особи та майна. Крадіжка майна каралася надзвичайно суворо — аж до застосування смертної кари. Зокрема, такі вироки виносилися у випадку рецидивної крадіжки коня, челяді, підпалу. За таємне навмисне вбивство шляхтичем особи, рівної до нього, закон передбачав четвертування чи посадження на палю та позбавлення честі. Крім цього, родині вбитого сплачувалася «головщина» у подвійному розмірі. За навмисне покалічення шляхтича винного чекала смертна кара і нав’язка з його майна.

До тяжких злочинів, передбачених статутами, належало вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї дитини, убивство пана слугою, зґвалтування. Так, батьковбивця позбавлявся честі, його майно передавалося родичам, а сам він піддавався ганебній кваліфікованій смертній карі з додатковими болісними покараннями: його водили по ринковій площі, кліщами рвали тіло, а потім садили в шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем, котом і топили. До такого самого покарання засуджувалися співучасники. Навмисне вбивство дитини каралося тюремним ув’язненням на рік і шість тижнів, а після цього вбивця повинен був 4 рази на рік при церкві чи костьолі приносити покаяння і сповідатися в гріху перед прихожанами. За навмисне вбивство чи навіть поранення свого пана слуга карався четвертуванням. Смертна кара застосовувалась і за зґвалтування, але лише в тому випадку, коли потерпіла звала на допомогу і два-три свідки могли достеменно підтвердити факт насилля. У випадку, коли жінка виявила бажання одружитися з насильником, покарання не застосовувалося.

Публічне виконання страти та тілесних покарань мало на меті залякати та застерегти населення від злочинних дій.

Суб’єктами злочину були як жителі даної місцевості, так і чужинці. Відповідальність за вчинений злочин наставала, відповідно до Литовського статуту (третя редакція), з 16 років. Литовський статут розрізняє намір (прямий і непрямий), злочини з необережності (самовпевненість або недбалість). Разом із тим мотив і мета злочину не впливали на міру покарання.

У статуті є трактування й об’єктивного боку злочину, ураховується суспільно небезпечна бездіяльність: неприбуття до місця збору війська, відмова з’явитися до суду, відмова пана розшукувати свого слугу-злочинця. Законодавець розрізняє причинний зв’язок у скоєнні злочину, ураховує місце скоєння злочину, час скоєння злочину та спосіб скоєння злочину.

У Литовському статуті існує поняття «множина злочинів», першим видом якого є сукупність злочинів: напад на маєтність, під час якого здійснено вбивство власника й пограбування. Сукупність злочинів каралася поглинанням менш суворого покарання більш суворим або ж поєднанням покарань за кожен із вчинених злочинів. Іншим видом множини злочинів був рецидив. Так, злодій, що вчинив крадіжку вперше, підлягав тілесному покаранню, а коли вдруге — смертній карі.

Обставиною, що виключала суспільну небезпечність діяння, було, наприклад, убивство державного злочинця, недосягнення злочинцем 16-літнього віку, убивство слугою під час захисту свого пана. Литовський статут містить інститут необхідної оборони. Допускається необхідна оборона від злодія, від нападу на маєток або село. Дозволялося убивати під час замаху на життя або майно особи, тобто можна було застосовувати необхідну оборону при захисті особистих і майнових прав.

У Литовському статуті розрізняються стадії вчинення злочину. Погроза злочинною діяльністю не вела до покарання, але замах на життя (витягнув із піхов меч) карався відрубуванням руки. Закінчений злочин, залежно від наслідків, карався суворіше.

Серед видів злочинів чільне місце посідає державний злочин: посягання на територіальну цілісність держави, прагнення повалити владу «господаря» або образити його. У Литовському статуті передбачені військові злочини — уникнення відбуття військової служби, утеча з війська, крадіжка військової скарбниці та ін. Розрізняються злочини проти судочинства та службові злочини. До злочинів проти судочинства належало порушення процедур судового процесу (нез’явлення до суду без достатніх підстав, підробка виклику та інших паперів), невиконання судового рішення (ухилення від покарання, відмова відшкодувати збитки за рішенням суду), порушення правил про порядок перебування в суді під час судового засідання.

До службових злочинів належали: протизаконна діяльність членів суду, відмова здійснювати правосуддя, відмова старост виконати законні вимоги особи, незаконне рішення судді, стягнення мит, що перевищують установлені розміри.

У Литовському статуті виокремлено злочин щодо порушень прав і привілеїв шляхти: убивство шляхтича, образа його словом, незаконний арешт шляхтича, незаконне примушування його виконувати різні роботи, надання простолюдинам посад, які мають посідати лише шляхтичі, нанесення шляхтичу майнових збитків та ін.

Серед злочинів проти особи Литовський статут розрізняє вбивство — навмисне та ненавмисне, з необережності. До навмисних убивств належало вбивство під час бандитського нападу, убивство батьків, убивство чоловіком дружини чи навпаки, убивство брата, сестри, пана. За ненавмисне вбивство, якщо воно було вчинене через злочинну самовпевненість, злочинець карався ув’язненням та сплатою «головнішій». А коли вбивство було вчинено через недбалість, злочинець карався тільки сплатою головщини. Необхідно зазначити, що на ступінь покарання впливав соціальний стан вбитого та злочинця.

Іншим видом злочину було посягання на здоров’я особи. Каралося поранення руки, ноги, носа, ока, губ, вибиття зубів, утрата мови. Найбільш тяжким серед цих злочинів уважалося поранення обличчя, голови, а потім вже решта поранень. Обтяжливими обставинами при пораненнях було поранення в присутності короля, у суді або під час нападу на маєтність.

Злочини, спрямовані проти честі особи, поділялися на злочини проти шляхтича та решти осіб. Злочини проти честі здійснювалися дією: побиття ломакою чи іншим засобом; словом, у суді, у палаці короля, коли обзивати байстрюком.

Посягання на свободу особи також становило склад злочину. Серед них вирізнялися перетворення вільної особи на раба, незаконне ув’язнення.

Іншим видом злочину був бандитизм (гвалт) — учинення навмисного збройного нападу на будинок шляхтича або його мешканців, на церковний храм, на військовий обоз, який вів до навмисного вбивства або поранення та спричинення майнової шкоди через знищення майна або його пограбування. Якщо під час нападу було вбито господаря або священика, винні каралися смертною карою. А коли здійснювалося пограбування або знищувалося майно, винні повертали награбоване й сплачували штраф.

До майнових злочинів належали розбій, пограбування, крадіжка (татьба), знищення або пошкодження майна, незаконне користування чужим майном. За Литовським статутом, розбій — це злочинне посягання на майно й здоров’я особи. Покарання залежало від соціального становища злочинця.

Пограбування за метою вчинення поділялося на два види: крадіжка, вчинена з метою поживитися чужим майном, грошима, худобою, і грабіж, учинений з метою відшкодування завданих збитків (захоплення худоби, що спричинила збитки; пограбування міщанами селян за несплачені борги, селянами шляхтичів у відповідь на пограбування останніми в них майна).

Крадіжка каралася штрафом і тілесними покараннями. Коли ж злодій був неспроможним заплатити штраф, йому відрізали вухо. Якщо вартість украденого становила більше ніж чотири копи грошей, злодія карали смертною карою. Рецидивіста також карали смертною карою.

Знищення або спалення майна було одним із видів майнових злочинів. Навмисний підпал житлового будинку карався спаленням злочинця. Інші способи знищення майна тягли за собою покарання у вигляді сплати різних розмірів штрафу: ловлення риби в озерах, звірів у лісі, знищення греблі, гатки або млина каралось штрафом у розмірі 12 коп. Знищення соколиних і лебединих гнізд, пташиних принад каралося штрафом у розмірі від 3 до 6 коп.

Суспільно небезпечними злочинами вважалися злочини проти сім’ї, моралі й церкви. Серед злочинів проти сім’ї і моралі вирізнялася подружня зрада, насильницький шлюб з викраденою дівчиною, зґвалтування, побиття батьків та ін.

Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілій особі, попередження злочинної діяльності, завдання злочинцю адекватного покарання залежно від тяжкості злочину, спокутування гріха та залякування злочинців.

При застосуванні покарань ураховувався принцип законності. Якщо в законодавстві були відсутні певні норми, то судді мали керуватися нормами звичаєвого права. Принцип визнання особи винною в здійсненні злочину полягав у тому, що покарання призначалося тільки за вироком суду. Існував також принцип відповідальності та застосування покарання тільки за наявності вини, принцип покарання винного залежно від тяжкості злочину, принцип індивідуальності покарань. Останній обмежувався при скоєнні державних злочинів: повстання, перехід на бік ворога, змова проти господаря.

Принцип гуманізму простежується в застосуванні покарань стосовно вагітної жінки, неповнолітніх (до 16 років), у кримінальній відповідальності шляхтича за вбивство простолюдина.

Система покарань складалася з покарань, призначених державою: майнові, у вигляді штрафів, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі, смертна кара, позбавлення честі, виволання (вигнання за межі держави, міста, села, і оголошення злочинця поза законом), зміщення з посади. Існували покарання у формі грошових стягнень, що мали задовольнити інтереси осіб і були спрямовані на відшкодування завданої шкоди як потерпілим, так і членам їхніх сімей.

Литовський статут у третій редакції енергійно захищає майнові інтереси, життя, честь, гідність шляхти, інших верств населення. У ст. 39 розділу 11 зазначається: «Коли б люди простого стану, чи будуть вони нашими, господарськими або князівськими, панськими, землянськими, або бояри панцирні, путні, міщани, або люди тяглові, убили шляхтича або шляхтянку, то скільки б їх через потерпілих не було б звинувачено відповідно до прав і артикула доказано, мають бути всі на горло скарані; проте таких простих людей більше трьох осіб за одну шляхетську голову скарано не може бути». Це стосується вбивства, учиненого випадково. «А коли б люди простого стану з умислом у домі або в господарстві шляхетському, або на дорозі шляхтича вбили, такі за доказами всі мають на горло скарані бути. А коли хто-небудь із тих станів простих шляхтича або шляхтянку побив або поранив, такому має бути відсічена рука, а коли б руку або ногу утяв або якийсь інший член відтяв, за те на горло має бути скараний».

Під час розгляду злочинів, учинених проти держави й церкви, у суді панував слідчий процес, а злочинів проти особи — змагальний. Потерпілий сам збирав докази, представляв свідків і підтримував звинувачення в суді. Існували й професійні адвокати, які могли представляти сторони в суді. Система доказів поділялася на повні й неповні. До них належали показання свідків, речові докази, власні зізнання (їх отримували із застосуванням тортур), присяга тощо.

У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув’язненням. З цією метою передбачалася наявність вежі при замкових судах, регламентувався порядок утримування в ній злочинців. Термін такого ув’язнення був від трьох тижнів до декількох років. Тюремне ув’язнення застосовувалося за незначні злочини.

Отже, Литовсько-Руська держава стала об’єднавчим центром роздроблених руських князівств, сприяла їхньому згуртуванню в складі єдиної країни, перейняла їх державну організацію та право. У межах об’єднання українські землі зберігали свою автономію, суспільно-політичну організацію, урядово-адміністративні структури та правові форми. Це було наслідком не стільки «особливої прихильності» литовських правителів до анексованих ними величезних українських територій, скільки того, що на той час Литва не мала власного централізованого розгалуженого державного апарату, підготовленого повною мірою до управління об’єднаними князівствами. Тому державу на початку її існування з певними застереженнями можна охарактеризувати як своєрідну феодальну федерацію. Разом із тим польсько-литовські унії вели до обмеження автономії українських земель, аж до повної ліквідації їхньої державності після укладання Люблінської унії 1569 р., зберігаючи при цьому автономію в праві.

(обратно)

§ 11. Законодавчі акти Речі Посполитої

Шляхетська Річ Посполита (республіка), що була утворена в 1569 р., являла собою різновид станової монархії, на чолі з монархом. У здійсненні державної влади брала участь шляхта, яка головувала над іншими станами і монополізувала, за деяким винятком, право заміщення вищих духовних звань. Своєрідність форми тодішньої польської державності полягала в тому, що еволюція станової монархії призвела до утвердження шляхетської республіки з виборним монархом на чолі. У багатьох країнах Європи розвиток ранньокапіталістичної держави створив передумови виникнення абсолютної монархії, загалом позитивно посприявши розвитку буржуазії й послаблюючи політичне становище феодальної аристократії. У Польській шляхетській республіці співвідношення суспільних сил і політичний лад розвивались у напрямі закостеніння феодальних відносин. У результаті замість посилення влади монарха відбувалася поступова ерозія цієї влади, тому що були відсутні суспільні сили, на які могла б спертись монархія. Такою силою не були міста, які не змогли ні об’єднатись, ні створити такого центра, яким для Англії був Лондон. Після закінчення Тринадцятирічної війни (1466) також була відсутня і зовнішня загроза, яка могла б змусити шляхту попіклуватися про утримання постійної армії й передати королю обов’язки, пов’язані з обороною країни. У такій ситуації шляхта бачила в монархії передусім конкурента по експлуатації селян, який через те, що був обкладений податками, забирав частину її доходів. Спочатку разом із монархом владу здійснювали як магнати, так і середня шляхта, а в XVII–XVIII ст. уже тільки «верхівка» магнатства, яка підкорила собі частину шляхти, а іншу відсторонила від здійснення влади.

Епоха шляхетської Речі Посполитої, охоплюючи майже три з половиною століття, не була однорідною. Виключаючи останній період формування конституційної монархії, протягом усього панування шляхетської Речі Посполитої визначають два основних періоди: а) шляхетська демократія і б) магнатська олігархія. В епоху шляхетської Речі Посполитої звичаєве право продовжувало відігравати важливу роль у сфері приватних правових відносин. Однак уже в цю епоху на перше місце виходить писане право, установлене владою. Головним джерелом права наприкінці XVI ст. стали норми, схвалені сеймом, які називались, як уже було згадано, конституцією. Розрізняли конституції вічні, дія яких не була обмежена часом, і конституції тимчасові, які мали діяти протягом визначеного встановленого строку. Основні норми державного ладу вважалися незмінними. Насамперед це були Генріхові статті (1573), об’єднані після елекції 1632 р. в один правовий акт з пактами — конвентами. Вони були зараховані до кардинальних (основних) правових норм шляхетської Речі Посполитої. Наприкінці XVI ст. утвердився принцип про те, що постанови сеймів приймалися як одне ціле. Конституції видавалися від імені короля. Сеймові конституції створювались і видавались польською мовою, розсилались в окремі землі, що являлось формою їхньої публікації. У другій половині XVII ст. часті зриви сеймів призвели до застою в законодавстві. Нарівні із сеймовими конституціями король видавав едикти, військові артикули, ординації (гірські та ін.).

У 1638 р. Вальним сеймом Речі Посполитої була прийнята важлива для українського козацтва постанова «Ординація Війська Запорозького реєстрового, яке знаходиться на службі Речі Посполитої». Цей документ підбив підсумок майже 45-річної боротьби українського народу за своє економічне, політичне, національне та релігійне визволення від польської залежності. Влада прийняла цей документ, який ліквідував на вічні часи всі пільги, прибутки козаків, право на козацький суд, вибір старшини. На королівській службі залишилося лише 6 тисяч реєстрових козаків. Усі виключені з реєстру мали стати кріпаками. Замість старшого на чолі реєстрових козаків був поставлений старший комісар, який призначався королем і підлягав безпосередньо коронному гетьману. Він вибирався обов’язково з осіб шляхетського стану, які мали досвід у військовій справі, приносив присягу', яка була приведена в «Ординації…». На старшого комісара покладався обов’язок керувати всім козацьким військом, попереджувати бунти, надавати правосуддя скривдженим, з’являтися з військом на вимогу уряду Речі Посполитої. Посади полковників і осавулів також заміщали тільки шляхтичі. Щодо сотників і отаманів, то «Ординація…» дозволяла обирати їх із козаків. Для всіх козацьких посадових осіб неодмінною вимогою було поставлено наявність досвіду у військовій справі та вірність Польській державі.

Скорочений текст «Ординації…» був таким: «Через те, що єдиним нашим бажанням у справі управління державами є знайти такі способи, з яких наші вірнопіддані завжди переконувалися б у нашій королівській ласці, але оскільки козацька сваволя так розгнуздалася, що для приборкання її довелося рушити наші війська й битися з козаками, і з благословення Бога як володаря всіх воєн розгромити й уразити їх, відвернувши цим страшну небезпеку від Речі Посполитої, — тому на вічні часи позбавляємо козаків старшинства, усяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними за рівні послуги від наших предків і тепер унаслідок заколотів утрачених, і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в хлопів.

Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6 тисяч, які змирилися перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію, згідно з постановою цього сейму.

На місце старшого, який більше не буде (вибиратись) з-посеред козаків, ми будемо ставити старшого комісара, від сейму до сейму, за рекомендацією гетьманів, людину, яка була б народжена в шляхетському стані, у лицарській справі досвідчена, підтримувала б у війську лад, запобігала б усяким бунтам, була б справедлива до вбогих людей і за розпорядженням гетьмана приходила б у той час і на призначене місце, де потребуватиме Річ Посполита…

Цьому комісарові мусять коритися осавули, полковники, сотники, як і все військо. Усі вони, також полковники з комісаром, мусять залежати від гетьмана, більше того: і осавулами мусять бути шляхтичі, досвідчені в лицарському ремеслі, випробуваної доблесті й віри. Сотники й отамани можуть обиратися із самих козаків, добре заслужених перед нами, і Річчю Посполитою, і людей лицарських. Ризиденція комісара мусить бути в Трахтемирові, як у центральному пункті. Полковники мусять перебувати кожний при своєму полку, причому не відлучатися зі своїх місць, хіба на законній підставі і то з відома коронного гетьмана.

Полки зі своїми полковниками повинні ходити по черзі на Запоріжжя для охорони тих місць, щоб перешкодити татарським переходам через Дніпро. Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не ховалася по островах і звідти не чинила б походів на море. Разом із тим жоден козак не повинен наважуватися ходити на Запоріжжя без паспорта комісара; спійманий комендантом козацьким, він полягає смертній карі.

При виході українського війська в поле повинен також одночасно виходити і комісар з двома полками за межі волості, особливо коли немає виняткової небезпеки, і там розташувавшись коло Чорного шляху, чинити опір татарським роз’їздам. У разі великої небезпеки він мусить з’єднати все військо і піти з ним туди, куди направить його гетьманський наказ…

Призначаємо також іменем нашим і Речі Посполитої комісарів для визначення осілості козаків, якою повинні користуватися козаки на вічні часи для того, щоб не було щорічних приписок на шкоду Речі Посполитій і зменшення доходів з наших маєтків.

Козаки реєстрові ніким не повинні бути обтяжені як щодо земель, так і особисто. Наші міщани, згідно із старовинними правами й заборонами, не повинні ні самі вступати в козаки, ні втягати в це своїх синів, ні навіть віддавати заміж за козаків своїх дочок під страхом кари з конфіскацією майна.

Попереджаємо і про те, щоб козаки в далеких українських місцевостях (крім Черкас, Чигирина, Корсуня, де для безпеки поганих повинні проживати) і в інших містах на самій Україні не проживали, щоб, живучи там разом, вони не мали ніякого приводу до зборищ і бунтів.

Призначаємо також комісарів сейму для того, щоб вони придивилися до трахтемирівських земель і щоб землі, силою відібрані козаками, були повернуті старим володільцям».

Прийняття «Ординації Війська Запорозького…» 1638 р. викликало велике незадоволення серед усього українського козацтва, стихійні народні виступи. Принижене становище козаків не відповідало їхнім заслугам перед Річчю Посполитою і було однією з причин Народно- визвольної війни 1648–1657 рр.

Запитання для самоконтролю

1. Правове становище українських земель у складі Литовсько-Руської держави.

2. Юридичне оформлення правового становища окремих станів населення.

3. Державне право Великого князівства Литовського.

4. Джерела литовсько-руського права.

5. Систематизація литовсько-руського права другої половини XV–XVI ст.

6. Судебник Казимира IV 1468 р. — перший кримінальний кодекс на території України.

7. Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 рр. та їх застосування на українських землях.

8. «Устав на волоки…» 1557 р. — збірник земельної реформи Литовсько-Руської держави.

9. Основні риси литовсько-руського цивільного, кримінального, сімейно-шлюбного, спадкового та інших галузей права.

10. Судоустрій і судовий процес за звичаєвим правом і литовсько-руським законодавством.

Рекомендована література,

1. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археологической комиссией. — СПб., 1846. — Т. 1.

2. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора актов, учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. — К, 1859. — Т. 1–2.

3. Гудавичус Э. История Литвы с древних времен до 1565 года — М., 2005. — Т. 1.

4. Енциклопедія українознавства. Загальна частина. — К, 1995. — Т. 2.

5. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV–XVI вв. / Под. к печати И. И. Яковкиным. — Л., 1936.

6. Історія українського права / За заг. ред. О. О. Шевченка. — К., 2001.

7. Лащенко Р. Лекції з історії українського права. Литовсько-руська доба. — Прага, 1926.

8. Любавский М. П. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включитєльно. — М., 1910.

9. Старостина И. П. Судебник Казимира 1468 г. // Древнейшие государства на территории СССР. — М„1990.

10. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х т. / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Палькова. — Одеса, 2002–2004.

11. Суд і судочинство на українських землях у XIV–XVI ст. / За заг. ред. П. Музиченка. — Одеса, 2000.

12. Чубатий М. Огляд історії українського права. — К., 1994.

(обратно) (обратно)

Розділ V Право України другої половини XVII–XVIII ст

§ 1. Історіографія права

Історіографія права України середини XVII–XVIII ст. є досить значною. Проблеми права України зазначеного періоду висвітлювались у підручниках і навчальних посібниках, серед яких можна виокремити такі праці, як «Історія держави і права України» за редакцією академіка НАНУ В. Тація й академіка АПНУ А. Рогожина (К., 2000. — Т. 1); «Історія держави і права України» за редакцією професора А. Чайковського (К„2000); «Історія держави і права України» П. Музиченка (Одеса, 1997; 1998. — Ч. I–II); «Історія держави і права України» за редакцією А. Чайковського, В. Батрименка, О. Гурія (К., 1997); «Історія держави і права України» В. Кульчицького, М. Настюка, Б. Тищика (Л., 1996) та ін. Автори зазначених підручників і навчальних посібників застосовували класовий метод і метод діалектичного матеріалізму під час висвітлення окремих галузей права та їх інститутів.

Не досить об’єктивно у вітчизняній правовій науці висвітлено джерела права України, його сутність і принципи тощо. Зокрема, деякі автори вважають, що в Україні після Національно-визвольної війни і соціальної революції 1648–1654 рр. продовжували діяти джерела права польсько-литовської доби і що саме право не зазнало певних змін. «…Нової правової системи в Україні ні в ході війни, ні після неї створено не було, — зазначено в одній із сучасних робіт вітчизняних дослідників, — а для практичних потреб використовувались ті ж норми і приписи, які діяли там з часів Литви і Польщі»^[118].

Дехто з вітчизняних дослідників стверджує, що застосування козаками норм звичаєвого права було незаконним, «оскільки вони суперечили чинному в державі законодавству…»^[119]. Незрозуміло, законодавству якої держави суперечило звичаєве право козаків. Мабуть, автор має на увазі Російську імперію, у якій було суворо заборонено використання звичаїв як джерела права. Проте Українська держава другої половини XVII–XVIII ст. визнавала звичай одним з основних джерел українського права, адже дія норм звичаєвого права була набагато ширшою за ті, що були санкціоновані державою. Норми звичаєвого права були тісно пов’язані з нормами загального права (здоровим глуздом), тому для них був характерним гуманізм, демократизм, загальність, рівність і справедливість. У козаків не існувало писаного права, тому вони діяли, виходячи із «стародавніх звичаїв, словесного права і здорового глузду»^[120].

Відомий дослідник історії запорозьких козаків Д. Яворницький стверджує, що козаки вважали писане право таким, що не відповідає духу українського народу, і «…замінили писані…закони здоровим глуздом та діючими звичаями»^[121].

Досить широку практику застосування норм звичаєвого права висвітлив відомий український дослідник В. Дядиченко. Він, зокрема, стверджує, що як гетьман, так і старшина, приймаючи рішення, посилалися на звичай або практику (загальне право), що склалися і були чинними в Україні. Так, гетьман І. Мазепа в справі про вбивство монахів писав, щоб злочинців «полковим судом по праву Малороссийского краю обыклого судить и казнить»^[122].

Потрібно зазначити, що норми звичаєвого права в У країні застосовували під час проведення у XVIII ст. кодифікаційних робіт. Професор А. Ткач зазначає, що під час створення «Екстракт}' малоросійських прав» (1767) та «Екстракту з указів, інструкцій і настанов» (1786) широко використовувалися норми звичаєвого права^[123].

З другої половини XVII ст. в Україні почали широко застосовувати норми загального права, які містили категорії справедливості, добра, щирості, доброзичливості, миролюбства, працьовитості, гідності, чесності, гуманізму тощо. Уперше поняття «загальне право» було застосовано в навчальному посібнику «Історія українського права» (К.: Олан, 2001). У ньому зазначено, що поява загального права в Україні була реакцією на нові соціально-економічні умови, що виникли після Національно-визвольної війни й соціальної революції 1648–1654 рр. Загальне право, яке застосовувалось в українських судах, являло собою здоровий глузд учасників судового процесу. Невід’ємною складовою загального права було «право справедливості». Учасники судового процесу, ґрунтуючись на власному розумінні справедливості, приймали рішення, керуючись не законом, а здоровим глуздом. Особливо широко застосовували норми загального права під час розгляду кримінальних справ.

Покарання, відповідно до норм загального права, які застосовувалися до злочинців, були зазвичай набагато м’якішими порівняно із звичаєм і законом. Надмірні смертні вироки й тілесні покарання, що застосовували в польсько-литовську добу, поступаються місцем гуманізму. Про гуманне ставлення до злочинця в Україні в XVII–XVIII ст. писав відомий дослідник права України М. Слабченко^[124].

Норми загального права найчастіше застосовували так звані копні суди. Першу наукову розвідку стосовно копних судів в Україні зробив професор Н. Іванишев ще в середині XIX ст. Копний суд, на його думку, діяв на всій території України^[125]. На думку українських дослідників 20-х років XX ст., копні суди в Україні виникли ще в XI ст. і припинили своє існування у XVIII ст.^[126]. Велику роботу з розшукування актів про копний суд та їх обробку здійснив І. Черкаський^[127]. Він систематизував факти про походження копного суду, його компетенцію й діяльність. І. Черкаський установив, що до юрисдикції копного суду належали як цивільні, так і кримінальні справи. Зокрема, копний суд розглядав злочини проти особи: убивство, скалічення, поранення, побиття; майнові злочини: крадіжка тварин, збіжжя, речей домашнього вжитку; на коп- ному суді розрізняли крадіжку, скоєну за пом’якшувальних і обтяжливих обставин. Виокремлювали, наприклад, крадіжку, скоєну за допомогою підкопу, зламу вікон, дверей тощо; копа розглядала справи про за- володіння майном розбоєм, знищення майна підпалом.

Комісія з вивчення українського права, створена у 20-і роки XX ст., установила, що копні суди, приймаючи рішення, керувалися копним правом (власним переконанням)^[128]. Ми називаємо таке копне право «загальним». Під час прийняття рішень для нього характерним є справедливість, гуманізм, правдивість тощо. В одній з кримінальних справ безпосередньо вказано, що копний суд, приймаючи рішення, керується «святою справедливістю і правом посполитим»^[129].

Комісія також установила і досить широко висвітлила, що копний суд застосовував такі покарання, як смертна кара, тілесні покарання, безчестя та нав’язку (штраф).

Смертну кару копа застосовувала за вбивство, крадіжку худоби, видрання бджіл, підпал майна, скоєних за обтяжливих обставин. Найчастіше копні суди застосовували штраф (відшкодування збитків) і тілесні покарання (побиття дубцями). Наприклад, якщо злочинець уперше скоїв крадіжку вола, збіжжя, видрання бджіл тощо, то до нього застосовували «карання копне»^[130] — побиття дубцями або водили злочинця вулицею з повішеним на шию краденим або його частиною, як, наприклад, вуздечку з коня. Копні суди застосовували штрафи як грошима, так і натурою^[131].

Нормами загального права користувалися не лише копні, а й сотенні та полкові суди. Широко застосовували норми загального права і в Запорозькій Січі, про що, зокрема, пише А. Скальковський. Він наводить приклад про злочинця, якому загрожувала смертна кара за скоєне вбивство. Суд, беручи до уваги, що в нього були малолітні діти, приймав рішення лише про побиття киями, а потім відпускав додому із забороною надалі жити серед козаків^[132].

У XVIII ст. в Україні проводилися кодифікаційні роботи, які завершилися невдачею. Серед пам’яток права України XVIII ст. потрібно виокремити звід законів «Права, за якими судиться малоросійський народ». Першими дослідниками зазначеного зводу законів були професори О. Кістяківський та І. Теліченко. Вони насамперед дослідили джерела зводу. Професор І. Теліченко вважає, що комісія, яка складала «Права, за якими судиться малоросійський народ», використовувала у своїй роботі Литовський статут у двох редакціях — польській і російській. Він наголошує, що «російську редакцію статуту забули», а статут у польській редакції користувався в української старшини «більшою довірою»^[133].

На наш погляд, і це обґрунтовано в цьому розділі підручника, існувало дві редакції Литовського статуту — українська (Пирятинський статут) і польська (статут 1588 р.). Після Національно-визвольної війни і соціальної революції 1648–1654 рр. в Україні відбулися глибокі політико-економічні й соціокультурні зміни, і саме під їх впливом до української редакції Литовськогостатуту вносилися новотвори. У Литовському статуті української редакції була закріплена, зокрема, рівність усіх перед законом. Проте з другої третини XVIII ст. в Україні під впливом російської реальності намітилася тенденція переходу до феодально-кріпосницьких відносин, тому комісія взяла за основу Литовський статут у польській редакції, де містилися права і привілеї польської шляхти. Професор І. Теліченко правильно зазначає, що в судових рішеннях 30-х років XVIII ст. чути «дух і мову південно-західної редакції» (української) Литовського статуту^[134]. Він також охарактеризував одне з джерел зводу законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» — Саксонський взірець, перекладений з латинської Павлом Щербичем^[135].

Професор О. Кістяківський досить докладно проаналізував як самі «Права, за якими судиться малоросійський народ», так і їх джерела. Він, зокрема, зазначив, що комісія, яка укладала звід законів, здійснила переклад з польської так званого «Порядку» Б. Троїцького — закону, у якому польські правознавці виклали норми магдебурзького права^[136]. О. Кістяківський стверджує, що в Україні магдебурзьке право застосовували сотенні й полкові суди^[137]. Водночас він, на наш погляд, помилково вважає, що занепад магдебурзького права в Україні відбувся через низький рівень українських правників^[138].

Ретельне вивчення роботи комісії, що складала «Права, за якими судиться малоросійський народ», дає нам підстави стверджувати, що її члени були досить добре підготовлені професіонали-правники як в теоретичному, так і практичному плані.

Кодифікацію права України XVIII ст. досліджував професор А. Ткач. Він охарактеризував джерела пам’яток України XVIII ст., причини кодифікаційних робіт, зазначив причину їх невдач. Він першим звернув увагу на високу юридичну техніку, яка існувала в тогочасній Україні.

Питання права власності й права володіння на землю вивчали сучасні українські дослідники М. Домашенко і В. Рубаник. Проте з їхніх висновків не можливо зрозуміти, чи існувала в Україні в другій половині XVII ст. приватна форма власності на землю.

Стосовно права власності й права володіння на землю в Україні в другій половині XVII ст. чітку позицію мали члени комісії з вивчення українського права. Вони встановили, що в Україні в другій половині XVII ст. домінувала рангова й громадська довічні форми володіння землею^[139]. Великого приватного землеволодіння в Україні в другій половині XVII — першій третині XVIII ст. не було. Родина Виговських, наприклад, мала значні земельні пожалування, але вона не користувалася ними, боячись розправи з боку козаків і селян.

Кримінальне право України другої половини XV11—XVIII ст. досліджували такі відомі правознавці, як Г. Демченко, О. Малиновський, А. Яковлів, Є. Слабченко, Ор. Левицький, В. Дядичеико, В. Антонович, П. Федоренко, Д. Любченко та інші.

Дослідники Г. Демченко та О. Малиновський приділяли значну увагу еволюції поняття «злочин» в Україні, матеріальному й формальному елементам у понятті. Г. Демченко звернув увагу на те, що поняття «злочин» в Україні наповнювалося такими складовими, як протизаконність, аморальність, гріховність^[140]. О. Малиновський також звернув увагу на те, що формальна ознака поняття злочину в Україні містила порушення різних заборон, тобто, норм права^[141]. В Україні під злочином розуміли скоєння «гріха», тобто до уваги брався лише формальний елемент. Поняття злочину «гріха» зумовлювало переслідування злочинця безпосередньо потерпілим. На думку Є. Слабченка, не лише переслідування, а й покарання також було приватною справою потерпілого^[142]. Зауважимо, що диспозитивність багатьох норм українських законів, зокрема тих, якими суддям надавалося право вибору покарання, також є свідченням приватноправового характеру кримінального права України. До злочинця намагалися проявляти гуманізм, забувши, як стверджує Є. М. Слабченко, мету покарання, яка існувала в польсько-литовську добу, — «на страх іншим»^[143]. В Україні «влада» нібито не могла стати на рівні потреб часу, а тому користувалася послугами Росії під час уведення нових видів покарань. «В уголовных мерах России было несравненно больше стойкости, порядка, системы, — стверджує він, — чем в уголовных наказаниях Украины»^[144].

На наш погляд, Є. М. Слабченко не зовсім правий, адже покарання в українському кримінальному праві порівняно з покараннями в російському відрізнялися м’якістю й гуманністю, у них не було прямолінійності, жорстокості й невідворотності їх застосування. Людське життя в Україні цінувалося на кілька порядків вище, ніж у Російській імперії.

Після поразки українсько-шведського війська в Полтавській битві в Україну, за твердженням М. Є. Слабченка, стали проникати «…загальноімперські порядки, загальноімперське кримінальне право і покарання»^[145]. Під їх впливом поступово стала змінюватися як система покарань, так і правова система.

Відомий дослідник українського права А. Яковлів зазначає, що вже укладачі «Права, за якими судиться малоросійський народ», змушені були враховувати цей факт, а тому «з сучасного погляду, карна система кодексу вражає своєю жорстокістю. Проте історичні документи, особливо вироки тогочасних судів свідчать, що судова практика «застосовувала набагато м’якіші кари, ніж встановлює кодекс»^[146].

Мало дослідженим залишається у вітчизняній історико-правовій науці державне право України. Водночас потрібно віддати належне вітчизняному досліднику А. Яковліву, який досить об’єктивно й грунтовно проаналізував українсько-московські договори середини XVII — початку XVIII ст. Проте й нині не можна стверджувати, що проблеми, пов’язані з оцінкою україно-московських договорів, вирішені. Джерела, якими користуються дослідники, досить часто мають однобічний, тенденційний, а то й сумнівний характер. Зокрема, текст договору Б. Хмельницького з Москвою від 1654 р. не зберігся в оригіналі, тому його статті можуть тлумачитися суперечливо.

Так звані Переяславські статті, які нібито були схвалені царським урядом при обранні гетьманом Юрія Хмельницького від 17 жовтня 1659 р., є чистою фальшивкою. Адже всі наступні події дають підстави стверджувати, що Україна в той період була повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Проте деякі вітчизняні дослідники, користуючись згаданою фальшивкою, зазначають, що, згідно з договором, українські землі поверталися до складу Московії, установлювалася заборона для України самостійних зовнішньополітичних відносин; козакам заборонялося брати участь у військових походах без дозволу царя^[147], експортувати борошно та збіжжя, торгувати тютюном і алкоголем^[148], без дозволу царя обирати гетьмана; київська митрополія нібито підпорядковувалася московському патріархові^[149]; гетьман утрачав право призначати й звільняти полковників і карати смертною карою старшин^[150].

Певна річ, посилаючись на фальшивку, автори зробили висновки, які є необґрунтованими і суперечать змісту наступних україно-московських договорів.

Отже, історіографія українського права висвітлюваної доби є досить численною, але не завжди об’єктивною й науковою.

(обратно)

§ 2. Джерела права

Найважливішим результатом Національно-визвольної війни українського народу 1648–1654 рр., яка супроводжувалася ще й глибокою соціальною революцією, було не лише створення незалежної демократичної й соціальної Української держави, а й відновлення, як на те вказував сам гетьман Б. Хмельницький у 1649 р. на українсько-турецьких переговорах, «прав і свобод українців»^[151]. Виникло та набуло подальшого розвитку суто українське право, поділене на галузі й інститути, яке ґрунтувалося на принципах гуманізму та демократизму. Започаткувалася й розвинулась українська юридична наука, що застосовувала високу юридичну техніку та зрозумілі народу юридичні поняття україномовного походження.

Характерною ознакою українського права середини XVII–XVIII ст. була його багатоджерельність. Джерела права були як суто українського, так і зарубіжного походження, які застосовували у видозміненій формі з урахуванням української дійсності та потреб розвитку суспільства.

Серед найвизначніших джерел права України був звичай, особливість якого проявлялася в а) кількісному застосуванні його протягом тривалого часу і б) тому, що в ньому концентрувалася загальна воля народу.

Норми звичаєвого права можуть бути чинними як в окремих регіонах, так і на всій території країни; вони можуть тлумачити або доповнювати закони, бути закріплені в законі. Як правило, чинність норм звичаєвого права забезпечується в тому разі, коли вони не суперечать моралі, етиці, суспільному й державному устрою країни. У судовому процесі використання норми звичаєвого права залежало від його учасників, які мали довести, що нею неодноразово послугувались і раніше.

В Україні найчастіше застосовували норми звичаєвого права на Запоріжжі, що обумовлювалося відсутністю гострого соціального конфлікту серед козаків. Ними керувалися рядові козаки, курінні отамани, кошовий суд. Гарантами застосування норм звичаєвого права були високоавторитетні козаки літнього віку, тому в українських судах досліджуваного періоду панували такі принципи судочинства, як публічність, рівність учасників судового процесу, справедливість, гуманізм тощо.

На нормах звичаєвого права ґрунтувалися порядок виборів і зміщення сотенної й полкової адміністрації, порядок судочинства, набуття землі, користування лісами, купівля, продаж тощо. Так, у 1690 р. гетьман І. Мазепа в справі про вбивство монахів зазначав, що злочинців потрібно «полковим судом по праву Малоросійського краю обвиклого судить і казнить»^[152].

Поява незалежної Української держави сприяла поступовій «трансформації звичаєвого права окремих земель у суто національне, так зване загальне право^[153]. Воно постало у зв’язку з широким розвитком прав і свобод українців та із зміною їх соціальної, національної, культурної й правової свідомості, що відбулася після успішної війни за незалежність і соціальної революції.

Норми права, що народжуються в гущі народу і яких народ дотримується та реалізовує, становлять загальне право. Запорукою його існування є а) наявність високого рівня правосвідомості народу і б) масова реалізація цієї правосвідомості^[154]. Норми загального права, що застосовувалися в українських судах, були ні чим іншим, як «здоровим глуздом» суддів.

Застосування норм загального права чітко простежується в судових рішеннях досліджуваної доби. Його норми були настільки досконалими й авторитетними, що вони завжди застосовувалися разом із нормами писаного права, а в багатьох випадках навіть були домінуючими.

Українське загальне право мало своїм джерелом норми козацького звичаєвого права та норми так званого копного права, які виникли й формувалися протягом багатьох століть а із середини XVII ст. набули характеру загальнонаціональних норм.

У Запорозькій Січі, наприклад, норми військово-адміністративної організації козацтва, правила ведення війни, діяльності судових установ тощо ґрунтувалися на звичаєвому праві. Проте кошовий суш як вища судова інстанція Січі приймав рішення, виходячи не лише з норм звичаєвого, а й загального права (здорового глузду). У його нормах містилися такі поняття, як «давність володіння», «право першості володіння», «нерівний поділ», «стягнення» тощо.

Так зване копне право, яке було невід’ємною складовою загального права, виникло у сиву давнину. Його норми вироблялися протягом багатьох століть копними судами, які, на думку деяких дослідників, згадуються в «Руській правді» під назвою «копи»^[155].

Копи, так само як і громада, в Україні були додержавним органом, які виникли й розвинулися після розпаду родового ладу. І копа, і громада спочатку функціонували як органи самоврядування, а з часом трансформувалися в судовий орган. Вони були простим союзом населення певної території, створеним для захисту й підтримки громадського миру. Такі об’єднання ґрунтувалися на спільності власності й господарювання, мови, культури, морально-етичних цінностей тощо. В них існувала взаємна відповідальність за життя і власність і взаємне зобов’язання правового захисту кожного члена громади і будь-якої як фізичної, гак і юридичної особи (громади).

Громада в Україні ґрунтувалася па спільних соціально-економічних і культурно-побутових інтересах жителів села, мала свою територію, органи самоврядування і була незалежною від держави, навіть переживала зміну держав. Вона самостійно вирішувала власні проблеми, могла створювати власні органи, дозволяла або відмовляла в прийнятті нових членів, здійснювала охорону своєї території. їй належало право вимагати від своїх членів виконання певних обов’язків, зокрема, як майнових, так і особистих; вона здійснювала поліцейські функції й навіть функції судового органу, а її юрисдикція поширювалася не лише на членів громади, а й на усіх, хто перебував на її території. Усі члени громади були пов’язані круговою порукою, тобто всі вони відповідали за поведінку один одного.

Громада була одним з інститутів держави і в окремих випадках виконувала державні функції. Держава могла делегувати певні функції громаді й у зв’язку з цим регламентувала її діяльність, установлювала її організаційні засади і брала під свій контроль законність її рішень. Це так звана делегована компетенція громади.

Проте в Україні громада мала самостійну компетенцію, що виникла природно. Тому вона самостійно вирішувала всі внутрішні проблеми, здійснювала фінансове управління, приймала постанови, що були обов’язкові для виконання всіма її членами, і так брала участь у матеріальному законодавстві. Керуючись власними інтересами і власного правосвідомістю, громада творила норми, які з часом трансформувалися в норми загального права.

Кілька громад об’єднувалися в так звану копу, або купу, яка функціонувала завдяки спільним соціально-економічним інтересам, однаковим морально-етичним і культурно-побутовим засадам, а юридичного формою її спільності, як і громади, була кругова порука й колективна відповідальність. Юрисдикція копи поширювалася на фізичних і юридичних осіб (громади). Усі члени копи мали захищати територіальну безпеку, попереджувати злочини, видавати злочинців, доставляти їх до суду, карати, відшкодовувати збитки тощо. Кожен член копи був совістю свого дому, своєї сім’ї. Якщо на території копи скоювався злочин, а злочинець був невідомий, то потерпілий мав право скликати копу і господарі повинні були з’явитися й провести слідство.

Копні суди існували на всій території, де проживали етнічні українці. На копних судах розглядати справи, що стосувалися однієї або кількох громад, і ті, що порушувати громадський спокій, тобто такі, що мали публічний характер, і справи окремих осіб, що мали приватний характер. Тому справи, що мати публічний характер, вирішувалися нормами копного кримінального права, а ті, що мати приватний характер, — нормами копного цивільного права.

На копних судах розглядали також справи, що виникати між українцями й сусідніми народами — литовцями, поляками тощо. Такі копи збиралися на кордоні, зазвичай в урочищах, на пагорбах або вигонах. У документах, датованих XVI ст., у яких розмежовувалася територія Польщі й Литви, було зазначено десять коповищ: на Волині, у Берестейському й Бобринському повітах, у Київському воєводстві^[156]. У розділі XIV, артикулі 9, третьої редакції Литовського статуту, як і в перших двох редакціях, стверджується, що копи здавна існувати в Україні, а тому санкціонувалось їх існування: «…де здавна копи були, там мають бути і тепер». Відомо, що копи не скликалися ні в Литві, ні в Речі Посполитій, ні в Московській державі.

Учасниками копного суду могли бути всі мешканці копної території, незалежно від національності чи соціального стану. Участь у роботі копи була і правом, і обов’язком. Коли кого-небудь викликати на копу, то він мав туди з’явитися. Якщо підозрюваний не з’являвся на копу тричі поспіль, то він визнавався винним, а тому мав відшкодувати збитки потерпілій стороні.

Найчастіше на копних судах розглядати злочини проти особи: убивство, скалічення, поранення; майнові злочини: крадіжку різних речей, свавільне користування чужим майном або його привласнення, знищення майна; право власності й право володіння землею; спори стосовно розмежування землі; порушення договору оренди; право спадщини тощо. Розглядаючи зазначені справи, копний суд керувався нормами як звичаєвого, так і загального прав. Чільне місце під час розгляду справ посідало «право справедливості». Учасники судового процесу, керуючись власним розумінням справедливості, застосовували до злочинців досить м’які види покарань порівняно із звичаєм і законом. Осіб, які скоїли злочин, брала під опіку громада, окремі особи й духовенство, які користувалися значним авторитетом серед населення і суддів^[157].

Право справедливості було складовою частиною загального права, яке деякі дослідники ототожнюють з народним правом^[158].

З юридичного погляду загальне право в Україні було фактом, який не можна обґрунтувати, та він цього й не потребує. Загальне право проявлялося у свідомості учасників копного суду і було притаманне його більшості. Загальне переконання могло суперечити думці окремих осіб, оскільки така думка є індивідуальною. Положення загального права вважалося правовим, коли воно проявлялося через вольову норму, що ґрунтувалася на справедливості й здоровому глузді. У ньому виявлялася воля громади або кількох громад, що збиралися на копу. Виражена в рішенні копи, така воля ставала домінуючою й перетворювалася на норму права.

Нормами загального права керувалися не лише копні, а й сотенні та полкові суди і генеральний суд України. Тобто загальне право було правом не окремих громад, а всієї Української держави.

Звичаєве та загальне права України досліджуваного періоду не спиралися на авторитет держави. Порушення їх норм не спричиняло застосування державою санкцій проти порушника, хоча соціальна свідомість могла допускати відповідний примус з боку держави, адже норми звичаєвого й загального прав широко застосовувалися судами. Тобто судова практика підтверджувала чинність норм звичаєвого і загального прав, хоча і не надавала їм тієї обов’язковості, яка властива закону. Судова практика в народній уяві надала нормам звичаєвого і загального прав характеру загальної обов’язковості.

Важливим джерелом права України були нормативні акти, які видавав гетьман і генеральна військова канцелярія: універсали, декрети, ордери, листи та інструкції, а також міжнародні договори. Українська влада припинила чинність тих законів Речі Посполитої, які суперечили українському законодавству. Були скасовані «Статути на волоки», «Ординація Війська Запорозького» та всі королівські й сеймові конституції^[159].

Зазвичай гетьманські універсали адресувалися певним верствам населення, фізичним і юридичним особам або всьому населенню країни. Конкретні питання суспільно-політичних відносин вирішувалися гетьманськими ордерами, а порядок діяльності судових органів, установлення прав і обов’язків державних службовців, механізм реалізації рішень вищих органів влади — гетьманськими інструкціями.

Найважливіші справи в державі гетьман вирішував разом з усією генеральною старшиною (генеральний обозний, генеральні осавули, хорунжі тощо).

Унаслідок Національно-визвольної війни та соціальної революції 1648–1654 рр. в Україні було повністю знищено польське й шляхетське землеволодіння. Земля в Україні формально стала державною власністю. Право володіння землею належало сільським громадам' і козакам. Козаки отримували землю у володіння відповідно до свого рангу і відбували за це військову службу. Селяни користувалися землею подвірно: збори сільської громади, керуючись поняттям справедливості, один раз протягом сівозміни здійснювали перерозподіл користування землею відповідно до кількості членів двору. За користування землею селяни платили податок.

У незалежній Українській державі селяни були особисто вільними, могли займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й різними промислами і торгівлею. Вони, як і решта верств українського населення, мали право вільно переходити з одного стану в інший, змінювати рід занять, місце проживання тощо. Усе зазначене сприяло виникненню умов для розвитку нових торгово-грошових виробничих відносин, відомих як буржуазні відносини.

Нові суспільні відносини сприяли швидким змінам у менталітеті українців, що виливало на розвиток права. В українських селян виробилося негативне ставлення до швидкого і не зовсім чесного збагачення, до появи великого землеволодіння, тому українська старшина з другої половини XVII ст. відмовилася набувати великі земельні володіння, боячись розправи з боку козаків і селян. Наприклад, коли цар Олексій Михайлович побажав виділити полковнику Павлу Тетері значні земельні угіддя у володіння, той у своїй чолобитній до царя просив надати землі в Білорусії, бо в Україні, коли стане відомо про такі земельні угіддя, їх «усіх відразу ж поб’ють»^[160].

Відсутність в українському суспільстві в другій половині XVII — першій третині XVIII ст. різкого майнового розшарування сприяло встановленню принципу рівності всіх перед законом. Підтвердженням цьому можуть бути зміни, які були внесені до української редакції Литовського статуту 1588 р. У родовому архіві Стороженків (т. VI) міститься порівняльна таблиця статей Литовського статуту в українській редакції Пирятинських актів з тими самими статтями в редакції 1588 р.^[161].

В українській редакції Литовського статуту немає класового (станового) поділу населення під час застосування покарань, тоді як у статтях Литовського статуту в редакції 1588 р. такий поділ є. Яскравим підтвердженням зазначеного може бути розділ XI, артикул 16 Литовського статуту^[162]:

В українській редакції

Якщо хто-небудь у гніві і в запалі серця свого кого-небудь незвичайною зброєю вб’є, того необхідно четвертувати.

Якщо хто-небудь навмисно в гніві і злі вб’є кого-небудь ножем, то він має бути четвертований.

У редакції 1588 р.

Якщо хто-небудь навмисно в гніві і в запалі серця свого злого кого-небудь вб’є ножем, то якщо він буде шляхтичем і вбитий також може бути шляхтичем, то винуватий має бути четвертований. Якщо простолюдин вб’є шляхтича, то він має бути четвертований. А якщо б шляхтич простолюдина вбив, то він має втратити руку…

Отже, якщо в Литовському статуті в редакції 1588 р. застосування покарання тісно пов’язане зі станом як злочинця, так і потерпілого, то в Литовському статуті в українській (Пирятинській) редакції такого зв’язку немає. Статті Литовського статуту в українській редакції закріплюють принцип рівності всіх перед законом.

У зв’язку з появою в Україні в другій половині XVIII ст. великого земельного володіння й прагненням української старшини перетворити його на власність відбувається зміна джерел права. У другій третині XVIII ст. в Україні перестають застосовувати норми звичаєвого і загального прав і норми Литовського статуту в українській редакції. Так, у 70-і роки XVIII ст. у суді розглядалася справа про захоплення мешканцями слобід Кликівка й Матківка Робської волості земель графа Григорія Розумовського. Право володіння графа на землі обґрунтовувалося в суді посиланнями на Литовський статут 1588 р., зокрема на розділ І про право володіння (арт. 2), про пожалування та привілей шляхті на землю розділ III (арт. 5)^[163].

Комісія, яка працювала з 1728 р. над створенням зводу законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», використовувала Литовський статут уже в польській редакції 1588 р., оскільки вій, за твердженням деяких дослідників, користувався в української старшини «більшою довірою»^[164]. Комісія зі складення зводу законів дослівно переклала статті Литовського статуту від 1588 р., осучаснивши лише деякі архаїзми. Застосування Литовського статуту в редакції 1588 р. можна пояснити тим, що українська с таршина прагнула перетворити велике земельне володіння на власність з усіма шляхетними привілеями.

У досліджуваний період в Україні застосовували також норми магдебурзького права. Комісія, яка працювала над складанням зводу «законів, переклала «Порядок» Б. Троїцького з польської російською мовою. У «Порядку» польські правознавці вмістили норми магдебурзького права (книга друга), вільно виклали Кароліну Карла V (книга третя), дали норми цивільного права (книга четверта) й подати в скороченому вигляді підручник з магдебурзького права (книга п’ята). Комісія також здійснила переклад з латинської російською мовою «Саксонського взірця».

В Україні магдебурзьке право було поширене в рукописних книгах польською мовою, яке в окремих випадках застосовували сотенні й полкові суди^[165]. Після того як в Україні царською Росією було знищено земські, гродські, полкові й сотенні суди, а також ратушні й магістратські, відпала потреба і в нормах магдебурзького права.

Знищення наприкінці XVIII ст. Української держави і включення її території до складу Російської імперії мало велике негативне політичне, соціальне та юридичне значення. У 1783 р. українське селянство було закріпачене, з’явилися кріпосники — вихідці з українського середовища. Проте окремі представники українського суспільства прагнули служити своєму народові, серед яких були й укладачі зводу законів «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Зазначений звід законів уміщував норми звичаєвого й загального прав. їх норми у зводі проявлялися у вигляді видозмінених норм Литовського статуту. Якщо, наприклад, шляхтич уб’є простолюдина, то, згідно з нормами Литовського статуту 1588 р., він міг залишатися непокараним, але в нормах «Прав, за якими судиться малоросійський народ» закріплено рівність усіх перед законом: убивство будь-кого карається смертною карою. Наприклад, якщо норми Литовського статуту звільняли вбивцю позашлюбної дитини від смертної кари, то, згідно із зводом законів, такий вбивця карався смертною карою. Така видозміна була здійснена під впливом норм, що містилися в українському загальному праві.

Якщо, відповідно до норм Литовського статуту (розд. 4, арг. 1), суддями могли бути лише особи шляхетного походження або ті, хто перебувають з ними у родинних стосунках і вміють писати та мають ценз осілості, то, згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ» (розд. 3, арт. 2, п. 1), суддями можуть бути обрані ті, хто користується повагою, є заслуженими і порядними людьми, знають право, є грамотними і законнонародженими, дотримуються слова. Вони мають бути віком від 25 до 70 років. На противагу Литовському статуту комісія, мабуть, під впливом російської реальності, поєднала в одних руках судові й адміністративні функції, передбачивши водночас можливість оскаржити в апеляційному порядку рішення сільського суду до суду сотні, а рішення суду сотні — до полкового суду, а останнього — до генерального суду. Рішення генерального суду могли скасувати канцелярія, гетьманський уряд або сам гетьман.

Право земельної власності у зводі законів ґрунтувалося на «високомонарших жалуваних грамотах» і гетьманських універсалах^[166], а норми, які закріпляли права шляхти, — на договірних статтях Б. Хмельницького^[167]. У розділі IV (арт. 3, п. 2) прав зазначено: «Кто имея на какие ймення гетманские универсалы и по тем универсалам… приобретенные ймення… бесспорно владеть, тот и наследник его таковыми йменнями вечно и свободно владеть имеет».

Під впливом російського законодавства комісія під злочином проти держави мала на увазі злочин проти монарха й державну зраду. Вона також внесла так зване «слово і дєло государєво», яким мали бути узаконені політичні доноси в Україні.

Потрібно звернути увагу на те, що укладачі прав штучно занизили кількість запозичених норм з українських звичаєвого й загального прав, замаскувавши їх цитатами із «Саксонського взірця». Особливо помітним є вплив українських звичаєвого й загального прав у розділах V, VI і XXIX. Стосовно впливу німецького права, то він проявлявся лише в наданні нормам зводу законів абстрактного характеру. Зате українські звичаєве і загальне права укладачі зводу використовували для пояснень новотворів і доповнень матеріалу, запозиченого з чужоземних джерел, для їх українізації. Можна стверджувати, що норми Литовського статуту й німецького права переносилися до «Прав, за якими судиться малоросійській народ» лише у виняткових випадках. Проте й вони були подібні до норм джерела лише за ідеєю, а за формою і поданням були новотвором. Комісія давала всі дефініції в судових рішеннях, а також творила на основі загального права, норми якого були зафіксовані в судових рішеннях, нові норми права, виконуючи таким способом функції законотворця. У передмові до «Прав…» комісією було зазначено, що судді в разі певних прогалин у нормі, мають керуватися справедливістю й здоровим глуздом (совістю). Згідно з розділом VII (арт. 4, п. 5) зводу, судді могли тлумачити закони, керуючись здоровим глуздом, совістю й справедливістю, тобто нормами загального права.

Нормами зводу законів (розд. VI, арт. 3, п. 1) передбачалося обрання священика прихожанами. Відомо, що в Росії церква була підпорядкована імператорові, а священнослужителі прирівнювалися до службовців. В Україні єпископів і архімандритів вибирали, і досить часто ними ставали колишні сотники й полковники.

Характеризуючи звід законів «Права, за якими судиться малоросійській народ» загалом, потрібно зазначити, що в ньому було сконцентровано передову українську правничу думку й застосовано досить досконалу юридичну техніку.

Серед пам’яток права України чільне місце посідає праця Ф. Чуйкевича «Суд і розправа в правах малоросійських». Її джерелами були норми українських звичаєвого й загального прав, а також норми Литовського статуту та магдебурзького права. У зазначеній праці простежується також спроба автора використати і російське законодавство. У роботі було вміщено систематизовані правові норми, які застосовувались як на Лівобережній, так і Правобережній Україні.

Оскільки земля в Україні була поділена між полками, сотнями й окремими власниками, то Ф. Чуйкевич обґрунтовує встановлення права власності на землю правом давності володіння.

Він подав норми права за окремими інститутами судочинства, поділивши справи на 25 цивільних і 19 кримінальних^[168]. Це є свідченням досконалості тогочасної юридичної техніки України.

Пам’ятками права України другої половини XVIII ст. є також «Екстракт малоросійських прав» (1767) та «Екстракт з указів, інструкцій та настанов» з поділом на дев’ятнадцять частин (1786).

«Екстракт малоросійських прав» містить матеріали, узяті з польських королівських грамот і гетьманських універсалів, витяги із судових рішень, що ґрунтувалися на загальному праві України, і з Литовських статутів і збірників магдебурзького права. Збірник складається з вступу та шістнадцяти розділів. Його укладачем є помічник писаря генерального суду О. Безбородько.

Доповненням і частковим переробленням «Екстракту малоросійських прав» є «Екстракт з указів, інструкцій та настанов». Новими в збірнику є розділи про апеляцію, добровільні компанійські полки, розкольників, які поселилися в Україні з великоросійських та інших людей.

З другої третини XVIII ст. в Україні простежується прагнення царської влади Росії втручатися в діяльність судових органів з тим, щоб змінити порядок розгляду судових справ, подання апеляцій і накладання штрафів. У 1783 р. указом Катерини II відбулося юридичне закріпачення українських селян. Саме від цього часу в Україні набув чинності російський феодально-кріпосницький кодекс «Соборне уложення» від 1649 р. Проросійсько налаштована українська старшина домагалася закріплення права володіння землею й певних привілеїв, вона шукала засобів охорони своїх прав як «малоросійських вотчинників», поступово усвідомлюючи своє становище як особливої верстви населення, як особливого стану. Тому прагнення певної частини української старшини виробити суто українське право, яке суперечило інтересам значної кількості старшини, так само як і російському законодавству, вирішило долю кодифікаційних робіт в Україні.

Аналіз джерел права України другої половини XVII–XVIII ст. дає підстави зробити висновки, що норми звичаєвого й загального права і норми закону регулювали в Україні не лише суспільні відносини, а й відносини між окремими індивідуумами, надавали їм суб’єктивні права й накладали на них певні обов’язки. Вони не мали абсолютного значення і змінювалися під впливом політико-економічних відносин і соціально-культурних умов життя. Вони різнилися між собою лише способом виникнення і застосування: норми закону виникали за волею законодавця, а норми звичаєвого і загального права були пов’язані не з виникненням, а із застосуванням і обов’язковою їх чинністю. Чинність норм означає, що люди дотримуються їх і керуються ними як правовими, такими, що дозволяють або забороняють виконувати певні дії. А чинність права означає його існування.

(обратно)

§ 3. Державне право

У роки Національно-визвольної війни відбулося відновлення Української держави. Оскільки основою української армії були козаки, то їх органи влади й управління стали центральними органами державної влади. Сама держава дістала назву «Військо Запорозьке». Тому під зазначеною назвою потрібно розрізняти а) армію і б) назву держави.

За формою правління Українська держава була демократичною республікою, характерною ознакою формування всіх органів державної влади — їх виборність.

Найвищим органом державної влади в Україні була загальновійськова рада, у якій брали участь не лише козаки, а й інші верстви населення. Скликав раду гетьман, розсилаючи універсали. Рада могла бути скликана з ініціативи рядового козацтва. Така рада називалася «чорною». Якщо, крім козаків, у раді брати участь представники міщан, духовенства, селян, то така рада називалася «генеральною».

Рада була органом прямого самоврядування українського народу. Вона обирала гетьмана, генеральну старшину й генеральний уряд. Обраним відразу вручали атрибути влади. Вона також мала право позбавити їх влади. На раді розглядали питання про основні засади внутрішньої і зовнішньої політики. Рішення ради мали виконувати гетьман і генеральний уряд.

У XVIII ст. рада лише обирала гетьмана, ставши при ньому дорадчим органом.

Вищу виконавчу владу очолював обраний радою гетьман. На раді він міг зректися влади, подякувавши за обрання і поклавши булаву. Гетьман командував військом, очолював адміністрацію, визначав напрями внутрішньої і зовнішньої політики, вів переговори з урядами інших країн. Він мав право скасовувати рішення генерального суду. Гетьман здійснював свої повноваження, видаючи універсали, накази, листи.

Найважливіші питання він вирішував спільно з радою генеральної старшини, яку обирали на генеральній раді. Рада генеральної старшини була своєрідним представницьким органом, тогочасним парламентом, який складався з генеральної старшини, обраних представників армії (знатне військове товариство) та обраних представників від міщан.

До компетенції ради генеральної старшини належали встановлення виду і розміру податей, контроль над їх надходженням і витратами.

Рада генеральної старшини скликалася перед кожною загальновійськовою радою; на ній готували питання, затверджувати рішення генерального уряду або генеральної військової канцелярії, вирішували суперечки, що виникали між генеральними старшинами і полковниками, фінансові, судові справи генеральної старшини, а також апеляції на рішення генеральної військової канцелярії або суду.

Генеральний уряд обирали разом із гетьманом на загальновійськовій раді. До його складу входили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, два генеральні осавули, генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Осавули, хорунжий і бунчужний були своєрідними помічниками гетьмана. На урочистостях бунчужний ніс гетьманів бунчук, а хорунжий — військову корогву. Центральне місце в уряді посідала генеральна військова канцелярія, яка була військовим, адміністративним і фінансовим органом управління.

В адміністративному плані Україна поділялася на полки, а полки на сотні. На чолі полку стояв обраний полковник. У його руках зосереджувалися управління, судочинство й військове командування. До полкової адміністрації входили обозний, писарі, осавул, хорунжий, яких обирати на полковій раді. У XVII ст. існувала полкова рада, яка вирішувала найважливіші питання полку, а у XVIII ст. виникає полкова старшинська рада й полкова канцелярія.

На чолі сотні стояв виборний сотник. Існувала також сотенна адміністрація на зразок полкової. Помічниками сотника були сотенний писар, осавул і отаман. їх обирали на сотенній раді, яка також вирішувала найважливіші питання сотні.

У кожному полковому й сотенному місті був виборний отаман. Сільська громада обирала війта, а козаки — отамана. Селяни й міщани підпорядковувалися сотенній, полковій і гетьманській адміністрації.

Після Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. в Україні було скасовано станові суди. З’явилася нова судова система, що ґрунтувалася на виборності суддів і складалася із сільських, сотенних, полкових міських судів і генерального суду як вищої судової інстанції, де зазвичай розглядали апеляційні справи, що надходили від полкових і сотенних судів, та ті, що безпосередньо надходили до гетьмана.

Сільські (громадські) суди розглядали незначні цивільні й кримінальні справи. Якщо виникали спори між громадами або жителями окремих громад, то їх вирішували на копному суді.

Устрій системи міських судів (магістратських і ратушних) залишався незмінним, таким самим як і в польсько-литовську добу.

Сотенні й полкові суди складалися з колегії суддів на чолі із сотником. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи козаків сотенного округу. Якщо виникали спори між козаками і міщанами, то їх вирішували в змішаному козацько-міщанському суді.

Полкові суди були судами першої інстанції для сотенної і полкової старшин та апеляційною інстанцією для сотенних судів. Полкову колегію суддів очолював полковник. У XVII ст. компетенції суду набула полкова канцелярія.

Генеральний суд був найвищою судовою інстанцією Української держави. Колегію генерального суду очолював генеральний суддя. Цей суд був судом першої інстанції в справах бунчукових товаришів, полковників і генеральної старшини й найвищою апеляційною інстанцією всієї країни.

Гетьман, який був главою держави і виконавчої влади, фактично був і главою судової влади. Він міг особисто розглядати будь-яку судову справу, міг змінити рішення суду будь-якої інстанції. Рішення гетьмана було остаточним і оскарженню не підлягало.

У XVIII ст. під російським тиском судові функції були надані генеральній військовій канцелярії, яка набула компетенції вищої апеляційної інстанції.

Протягом 1760–1763 рр. в Україні було знищено зазначену судову систему. Замість неї створені статутні суди, які повертали Україну до станових судів, що існували в польсько-литовську добу. Було створено земські, міські (полкові) й підкоморські суди на чолі з реформованим генеральним судом.

Для України досліджуваної доби було характерним існування також військових судів. У Війську Запорозькому нижчою судовою інстанцією був суд курінного отамана й суд паланкових полковників, потім — суд військового судді, кошового отамана й січової ради. Рішення військового суду можна було оскаржити в апеляційному порядку до кошового отамана, рішення якого було остаточним. Проте в мирний час рішення кошового отамана можна було оскаржити до січової ради, у якій брали участь усі козаки. Січова рада могла застосовувати смертну кару або помилувати злочинця.

Формування органів державної влади й управління, судових органів відбувалося відповідно до норм українських звичаєвого і загального прав, а також на основі універсалів, ордерів та інструкцій гетьмана.

Видатною пам’яткою в історії українського державного права є «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», яку історики називають «Конституцією Пилипа Орлика». Це була перша в історії країн Європи писана конституція.

Пилип Орлик у 1710 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. У день виборів (5 квітня) було оприлюднено й Конституцію, у якій використано найкращі правові й політичні ідеї та ідеали, вироблені протягом багаторічної історії розвитку українського народу.

Конституція є своєрідним договором між генеральною старшиною, Військом Запорозьким і гетьманом. У ній, зокрема, зазначалося: «…Ми, генеральна старшина…і ми, отаман кошовий із Запорозьким Військом, запобігаючи надалі… безправству…для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постановили з ясновельможним його милістю паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом, аби не тільки його вельможність, при щасливому своєму гетьманському володінні, непорушно дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою поприсяжений, а також, щоб вони були дотримані й збережені неодмінно і за інших, що будуть потім, гетьманів»^[169].

Отже, давня традиція українцівдомовлятися про розбудову держави, започаткована в сиву давнину і продовжена в добу існування Київської Русі, знайшла своє підтвердження в Конституції від 1710 р.

Конституція Пилипа Орлика складається з вступу (преамбули) і 16 розділів. У преамбулі коротко висвітлено історію українського народу, який охарактеризовано як «народ бойовий, стародавній, козацький»^[170], на який «Московська держава численними винайденими способами намагалася надтвердити і до решти зруйнувати військові права та вольності…і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо»^[171]. Тому договірні сторони поставили собі за мету запобігати «надалі такому безправству». На гетьмана Пилипа Орлика Конституція покладала завдання вибороти свободу Україні. Вона також проголошувала принципи розбудови держави, її внутрішній устрій і встановлювала засади зовнішньої політики. Зокрема, у ній зазначалося, що Україна повинна мати статі й непорушні кордони, підтримувати добрі відносини з усіма країнами і бути повністю незалежною від Москви й Варшави, щоб вона «наче лілея в терні, процвітала поміж навколишніх іншовірних держав»^[172].

У першому розділі Конституції закріплялася «єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону Константинопольського»^[173]. Гетьман наділявся правом забороняти проникнення в Україну будь-якої іншої релігії. Православну церкву в Україні мав очолити екзарх (заступник патріарха), підпорядкований Константинопольському патріархові.

У другому розділі Конституції Пилипа Орлика закріплено цілісність і непорушність кордонів України, які були визнані Річчю Посполитою, згідно із Зборівським мирним договором від 1649 р. й Московським царством. У Конституції ставилося питання про повернення українців з московського полону на батьківщину, щоб Москва відшкодувала всі збитки, завдані Україні війною^[174].

У третьому, четвертому і п’ятому розділах Конституція зобов’язувала гетьмана підтримувати дружні відносини з кримськими татарами, «аби ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою не порушувати свавільні легковажні люди з нашого боку…»^[175]. Військо Запорозьке повинно було отримати привілей вільно користуватися своїми землями, а гетьман не мав права «ані фортець будувати, ані городів фундувати, ані слобод осаджувати і в будь-який спосіб ті військові угіддя пустошити…»^[176]. У місті Трахтемирові мав бути збудований «шпиталь для старих, зубожілих і ранами покалічених козаків військовим коштом, і з нього має бути їм харч та одежа, промисел»^[177].

Отже, Конституція Пилипа Орлика закріплювала існування в Україні окремого військового (лицарського) стану населення, який мав користуватися певними привілеями і становити професійне ядро українських збройних сил.

У шостому-дев’ятому розділах Конституції Пилипа Орлика засуджено самодержавну владу, оскільки саме через неї «виросли численні в Запорозькому Війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження, насильне й купне легке розкладення урядів військових, генеральної старшини, полковників і значного товариства»^[178].

Конституцією закріплювався демократичний устрій в Україні. Постійно діючим законодавчим органом мала стати Генеральна рада, яка складалася з генеральної старшини, полковників, сотників і генеральних радників. Генеральні радники мали обиратися від кожного полку серед літніх, розумних і заслужених осіб. До Генеральної ради мали входити також представники Запорозького низового Війська. Генеральна рада мала збиратися в гетьманській резиденції тричі на рік: на Різдво Христове, на Воскресіння Христове та на Покрову Пресвятої Богородиці^[179].

Виконавчу гілку влади в Україні, згідно з Конституцією, очолював обраний гетьман разом із генеральною старшиною. Виконавчу гілку влади в сотні очолював виборний сотник, а в полку — виборний полковник. Обрані на радах у сотнях і полках уряди, мали бути затверджені гетьманом.

Конституцією передбачалося створення незалежної від законодавчої і виконавчої гілки влади судової системи на чолі з генеральним судом, який був найвищою судовою інстанцією, до якого можна було оскаржити рішення нижчих судів. Генеральний суд був першим судом щодо «генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства та інших військових урядників», які б скоїли будь-який злочин чи образили гетьмана або будь-яку особу^[180].

Ні гетьман, ні полковники не мали права зловживати владою для власного збагачення: «…ясновельможний гетьман маєтностей, добр військових не має самовладно привласнювати… а пани полковники так само не повинні мати інтересу до скарбів полкових, задовольняючись своїми приходами й добрами, які належать до полкового уряду»^[181]. Вони також не мали права роздавати землі або будь-які угіддя будь-кому.

У Конституції закріплювалось обрання генерального підскарбія, який би був людиною значною і заслуженою, заможною і добросовісною, «який мав би у своєму догляді військовий скарб, завідував млинами і всілякими військовими приходами й повертав їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не на свою приватну»^[182]. У кожному полку також обирали підскарбіїв, які мали опікуватися фінансовими надходженнями та видатками. Підскарбіями могли обирати лише заможних і добросовісних осіб з тим, щоб вони не зловживали владою для власного збагачення.

У десятому-шістнадцятому розділах Конституції закріплювався справедливий соціально-економічний устрій України. Гетьман та його уряд мали стежити за тим, «щоб військовим й посполитим зайві не чинили утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі помешкання»^[183]. Зазначене є досить актуальним і через триста років після прийняття Конституції Пилипа Орлика.

Конституцією заборонялося отаманам, сотникам, полковникам і всім урядовцям використовувати працю козаків, селян і ремісників з метою власного збагачення. Заборонялася будь-яка корупція: гетьман і вся старшина не могли приймати подарунки або мати інші вигоди від призначення певних осіб на військові або державні посади; заборонялося призначати на посади осіб, які перебували в родинних стосунках з тими, хто їх призначав, тощо. Творці Конституції сподівалися, що такі заборони сприятимуть консолідації українського суспільства в боротьбі за незалежність своєї батьківщини.

Конституція захищала козацьких вдів й осиротілих дітей і дружин, чоловіки яких пішли у військовий похід. Усі вони мали бути звільнені від виконання будь-яких повинностей і сплати податків.

У Конституції було передбачено здійснити перепис усіх громадських маєтностей, переданих у володіння козакам і старшині згідно з рангами, скасувати обтяжливу оренду, відкупи, ярмаркові побори. Конституцією заборонялося козакам приймати в підсусідки селян, які хотіли уникнути сплати податків; сотникам, полковникам і гетьману — протегувати купцям, щоб вони могли «ухилятися від несення спільних посполитих тяжарів…»^[184].

Конституція гарантувала Києву та іншим містам існування самоврядування та інших прав і привілеїв, які мали знайти своє підтвердження гетьманською владою^[185].

У Конституції було скасовано повинність селян обслуговувати армію, проїзд офіційних чиновників, послів тощо. Козаки не повинні були супроводжувати проїзд зазначених осіб. Було заборонено стягнення платежів із селян на утримання міліцейських сил (компанійських полків), гетьманської гвардії (сердюцькі полки). Будь-які публічні військові витрати мали здійснюватися за рахунок державної скарбниці.

Конституцією заборонялося стягнення з незаможних людей ярмаркового мита, податку (ексація) і мита на вивіз товару (евекта). Платити зазначене мали лише ті особи, які професійно займалися торгівлею.

Отже, Конституція Пилипа Орлика закріплювала в Україні демократичну республіканську форму правління, справедливий соціально- економічний устрій і була спрямована на згуртування всього українського суспільства для боротьби з російським уярмленням. Конституція чітко розмежовувала компетенцію трьох гілок влади, наділяла гетьмана правом бути гарантом широких прав і свобод українців, не допускати соціальну експлуатацію населення.

Важливим джерелом державного права України були міжнародні договори, які вона укладала із сусідніми країнами.

Україна розірвала державно-правові зв’язки з Річчю Посполитою, які були встановлені умовами Люблінської унії від 1569 р., відразу після перемоги в 1648 р. козацького війська над військом польським. Вона постала на міжнародній арені як незалежна в міжнародних відносинах та у внутрішній політиці держава. Проте триваюча з Польщею війна змушувала Б. Хмельницького шукати для України надійних союзників. Ведучи в 1649 р. переговори з Туреччиною про військову і політичну підтримку України, гетьман Б. Хмельницький рішуче відхилив пропозиції султана поставити під захист Туреччини Україну і встановити спадкову' владу гетьмана. Заявивши, що добросусідські відносини з Туреччиною є вигідні Україні, він відкинув протекторат Туреччини над Україною і заявив, що спадкове гетьманство його не цікавить, оскільки воно «суперечить правам і звичаям нашим, відновленим мною (Б. Хмельницьким) у батьківщині, принісши в жертву велику кількість воїнів»^[186]. Отже, ще на початку Національно-визвольної війни гетьман Б. Хмельницький відхилив будь-які намагання сусідніх держав обмежити суверенітет України й запровадити в ній монархічну форму правління, яка існувала в усіх тогочасних країнах. Б. Хмельницький вів також постійні переговори з Кримським ханством, з Молдавією, Річчю Посполитою й Московським царством.

Зазначені держави, ведучи переговори з гетьманом, не лише de facto, а й de jure, визнали Українську державу як повноправного суб’єкта міжнародних відносин. Уже на початку 1657 р. при гетьмані були акредитовані посли Австрії, Угорщини, Туреччини, Криму, Молдавії, Валахії, Польщі, Литви й Москви. У 1655 р. Україна ввійшла до антипольської козацько-балканської Ліги під протекторатом шведського короля й англійського лорда-протектора О. Кромвеля^[187].

У 1656 р. гетьман Б. Хмельницький уклав договір про спільну оборону з угорським князем Ракоці, надав допомогу Карлу X у війні Швеції проти Росії, а на початку 1657 р. було розпочато переговори з Річчю Посполитою про демаркацію українсько-польського кордону.

Найвідомішим із договорів, який уклав Б. Хмельницький і який надалі став визначальним у долі України, є договір з Московським царством, укладений у 1654 р. і відомий під назвою «Березневі статті». Основною метою, яку переслідував Б. Хмельницький, укладаючи договір з Москвою, було встановлення таких відносин між двома сторонами, які б гарантували державну незалежність України й самостійність у проведенні як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Українська сторона прагнула отримати гарантії від Москви про невтручання у внутрішні справи України: вільно обирати гетьмана як главу держави й уряду; здійснювати відносини з іноземними державами; не порушувати прав і свобод, які здобуло населення України в результаті успішної Національно-визвольної боротьби й соціальної революції; не втручатися у відправлення судочинства, в адміністративне управління та в приватноправові відносини. У разі, якщо московські війська прийдуть на допомогу Україні у війні проти Польщі, то український уряд мав надати кошти на їх утримання, а якщо козацьке військо прийде на допомогу московському, то тоді Москва мала утримувати козаків^[188].

Укладаючи договір між Україною й Московською державою, Б. Хмельницький прагнув знайти надійного союзника у війні з Польщею. Договір був договором рівноправних сторін. Українське посольство, як сторона в договорі, ставило умови, а цар через повноважних послів, як інша сторона, прийняв ті умови й обіцяв у майбутньому задовольнити інші можливі вимоги українців. Обидві сторони, як Україна, так і Москва, називали березневий акт від 1654 р. як «договір», «трактат», «договірні статті».

На жаль, автентичного договору не існує. Є тексти й окремі статті, що обговорювалися на переговорах представниками гетьмана й пропонувалися представниками царя. Проте підсумкового тексту, підписаного обома сторонами, не існує.

Звернімо увагу на те, що в XVII ст. розрізнялися відносини між державами й керівниками держав. Якщо держави як суб’єкти міжнародного права були рівноправними у відносинах між собою, то глави держав досить часто будували міжособові відносини на засадах сюзеренітету-васалітету — підпорядкованості васала сюзерену або молодшого старшому. Проте такі відносини будувалися на засадах добровільності, рівноправності й поваги один до одного.

Відповідно до Березневих статей, Україна й Москва були рівноправними суб’єктами міжнародних відносин, які уклали військово-політичний договір для спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте юридичні наслідки, які випливали з нього, пов’язували не Українську й Московську держави, а гетьмана Б. Хмельницького та царя Олексія Михайловича. Доказом таких відносин є Жалувана царська грамота Олексія Михайловича Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р., у якій гетьман і його військо називаються «підданими» царя. У грамоті було зазначено: «Ми, великий государ, підданого нашого Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького і все наше Військо Запорозьке пожалували, веліли їм бути під нашою, царської величності високою рукою…»^[189] Отже, у грамоті йдеться про намір царя взяти під «високу руку» свою гетьмана і Військо Запорозьке. Зазначимо, що не існує акта про згоду гетьмана і Війська Запорозького стати під «високу руку» московського царя. Українське посольство на переговорах погодилося лише на те, щоб «гетьман і Військо Запорозьке» платили побори царю так само, як платили Угорщина, Молдавія й Валахія турецькому султану. Тобто українська сторона прагнула, щоб гетьман і Військо Запорозьке були номінальним васалом. Українська сторона погоджувалася, щоб платежі на користь царської влади передавалися спеціально присланим з Москви особам. Фінансове відомство, яке збирало надходження до скарбниці, залишалось у підпорядкуванні Української держави.

На переговорах українська сторона наполягала на тому, щоб Москва інформувала український уряд, якщо вона розпочне переговори з Польщею, Туреччиною або Кримським ханством. У разі якщо Україна розпочне переговори із зазначеними країнами, то вона також мала б інформувати про це Москву.

Московська сторона вимагала, «чтоб гетьман с польським королем и турецьким султаном не ссылался». Відкидаючи будь-які підозри щодо сепаратних переговорів гетьмана з поляками, українські посли зауважили, що «о том де царському величеству и гетьман писал, чтоб польським и литовським лестным ссылкам не верить»^[190].

Сторони дійшли згоди щодо взаємного інформування і консультацій у разі проведення переговорів з третьою стороною і в статті 5 установили: «Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська Запорозького аби вільно приймати, а коли б було щось противне царській величності (в сих посольствах), мусять вони (козаки) сповіщати царську величність»^[191]. Отже, Україна була повноправним суб’єктом міжнародних відносин, і лише в разі, якщо посольство мало б антимосковський характер, українська сторона мала б повідомляти про це Москву. У свою чергу, Москва, уступаючи в переговори з іншими країнами, у яких була б зацікавлена Україна, мала інформувати українську сторону про хід таких переговорів.

Московська сторона постійно порушувала умови договору від 1654 р. Почавши разом з Україною війну проти Польщі, Москва в 1656 р. вступила з нею в таємні сепаратні переговори, не повідомивши про це українську сторону. Б. Хмельницький уважав, що Москва прагнула задовольнити свої інтереси за рахунок України і погоджувалася повернути козаків під владу «корони польської»^[192].

Москва, порушивши умови Березневих статей, тим самим фактично припинила їх чинність, тому українська сторона вважала себе вільною від узятих зобов’язань.

Богдан Хмельницький проводив самостійну зовнішню політику в інтересах Української держави, активно розширював її кордони за рахунок білоруських земель: узяв під свій захист Слуцьке князівство, послав управляти Могильовом, Чаусом і Гомелем полковників Золотаренка і Нечая, посадив своїх намісників на Волині, Поліссі й Прип’яті, прийняв присягу шляхти Пінська й Старого Бихова. Він вів активні переговори з Польщею, Туреччиною, Австрією, Швецією, Угорщиною, Пруссією, які, у свою чергу, присилали до нього посольства. Москва також визнала Україну незалежною державою і посилала до неї свої посольства й підтримувала відносини з нею через Посольський приказ. Між Україною і Московським царством існував державний кордон і були встановлені митниці.

В історичній та юридичній науці радянської доби панувала ідея, висунута у 1954 р. ЦК КПРС у «Тезах про 300-ліття возз’єднання України з Росією», про те, що на Переяславській раді було прийнято рішення про «возз’єднання України з Росією»^[193]. «Рішення Переяславської Ради, — зазначають автори «Истории государства и права Украинской ССР», цитуючи «Тези…» ЦК КПРС, — стало завершенням загальнонародної боротьби за возз’єднання України з Росією, виразом вікових устремлінь і надій українського народу й ознаменувало поворотний етап в його житті»^[194].

Справді, Переяславська рада стала «поворотним етапом» у житті українського народу. Проте в жодному з московських документів стосовно переговорів тієї доби немає згадки «про возз’єднання України з Росією». І в документах московського царя, і у висновках Земського собору стосовно українського питання йдеться лише про рішення царя забрати під високу «государеву руку» та захистити «братьев по христианской вере», але жодного слова не знаходимо про возз’єднання України з Росією. Мабуть, саме тому в сучасній історико-правовій літературі утвердилася думка, що Переяславською угодою, Березневими статтями Б. Хмельницького й Жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича у 1654 р. «було юридично закріплено факт входження України під протекторат Російської держави…»^[195].

Водночас деякі дослідники вважають, що між Україною й Росією було укладено рівноправний договір, що це була своєрідна угода царя з його новими підданими^[196], що це був лише військовий союз^[197].

На науковій конференції «Переяславська рада 1654 року», що проходила 15–16 січня 2004 р. у Києві, було звернено увагу на юридичне тлумачення вислову «…під велику руку царя московського…», який використовувався як українською, так і московською сторонами в середині XVII ст. Учасники конференції дійшли згоди, що зазначений вислів у міжнародних відносинах XVII ст. означав лише заступництво або сюзеренство одного государя (царя, короля, князя, герцога) стосовно іншого (князя, герцога, гетьмана). Система сюзеренітету ґрунтувалася на договірних засадах й означала політичну, економічну й військову допомогу в разі агресії третьої сторони (країни). Проте це не означало входження однієї держави до складу іншої, як трактують деякі дослідники фразу «…під високу руку государя московського…». Мабуть, її потрібно тлумачити як «союз», що ґрунтувався на двосторонньому договорі^[198]. Московський дослідник Сагіт Фаїзов у своїй доповіді «Реминисценции крымско-украинского союза 1648–1653 гг. в крымской дипломатии 1654–1658 гг.» зазначив, що московські власті фальсифікували документи з тим, щоб юридично оформити входження України до складу Московської держави. Так, у листах кримського хана до московського царя використовувалися лише титули «Государ Великої Русі цар казанський, цар астраханський…», але коли документи перекладали в Посольському приказі, то завжди додавали: «Государ Великої, та Малої, та…»

Це викликало незадоволення кримського хана, і він в одному з листів до царя писав: «Дійшло до нас, великий государ…, що Ваші товмачі (перекладачі. — Авт.) при перекладі мого послання Вам від… та інших моїх листів до Вашої государевої особи, дописують до Вашого титла, ще й “Государ Малої Русі…” із чим наша ханська величність ніяк не може погодитися. Бо ж усьому світу відомо, що Гетьманщина, або ж Мала Русь, до складу Вашої Великої Московської держави не входить. Бо вона є державою самостійною, що перебуває кілька років тільки “під високою рукою государя московського…”, подібно державі Господаря Молдавського, яка теж перебуває “під високою рукою Вашої величності…”, але ж Ви ніколи не пишете у тиглі Вашому — Государ Молдовський…»^[199]

Отже, і тогочасні норми міжнародного права поняття взяття України під «високу руку московського государя» не давали підстав вважати, що Україна ввійшла до складу Росії.

В історико-правовій літературі вже незалежної України існує безліч думок, зокрема, і про те, що, згідно з Березневими статтями Б. Хмельницького, Україна була нібито приєднана до Росії^[200], «об’єднана з Московською державою»^[201], що це був акт інкорпорації території України до складу Російської держави^[202], що «Україна ввійшла в підданство під протекцію Росії як васальна держава»^[203].

Виходячи із зазначеного, можна було б стверджувати, що Україна після укладання договору з Москвою перестала бути суб’єктом міжнародних відносин. Однак таке твердження є хибним. Маючи всі ознаки суверенної держави, а саме: політичну владу, власну територію, специфічний політико-адміністративний устрій, власний суд і судочинство, власні збройні сили, фінансову й податкову системи, особливу соціальну структуру суспільства, Україна вступала в міжнародні відносини як суверенний суб’єкт, і так її сприймали всі тогочасні держави. Ми поділяємо науково обґрунтоване твердження про те, що Березневі статті не порушували «суверенних прав України» і що між Україною й Московською державою було укладено військовий і політичний союз, спрямований проти Польщі^[204].

Смерть Б. Хмельницького активізувала спроби Москви втрутитись у внутрішні справи України. Вона прагнула вплинути на вибори нового гетьмана і підтримувала промосковські сили в їхній боротьбі за владу.

Москва послала в Україну значні військові сили й запропонувала новообраному гетьману І. Виговському укласти новий договір. У проекті договору, запропонованого московською стороною, цар вимагав, щоб у листуваннях з главами інших країн гетьман іменував себе «підданим царської величності», щоб у містах Чернігові, Переяславі, Ніжині та деяких інших були розміщені московські війська й воєводи, щоб продовжувалася сплата данини, щоб Москві було передано місто Бихів, щоб Україна розірвала договір зі Швецією про спільну боротьбу проти Польщі тощо^[205].

Гетьман І. Виговський відхилив запропонований проект договору і вирішив припинити будь-які відносини з Москвою. У декларації до країн Європи гетьман зазначив, що Москва не дотримувалася договору від 1654 р. і що вона втручається у внутрішні справи України і готує їй «ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власного зброєю, а потім відверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, — говорилось у декларації, — а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів з просьбою за поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цієї війни, що розгорілася»^[206]. Отже, гетьман І. Виговський і фактично, і юридично припинив будь-які відносини з Москвою і тим самим умови договору від 1654 р. втратили чинність.

Москва змушена була відмовитися від своїх вимог і навіть погодилася вивести свої війська з території України, сподіваючись згодом повернути їх назад. І. Виговський уклав з Польщею надзвичайно вигідний для України Гадяцький договір (1658).

Згідно з договором, Річ Посполита визнавала українські землі як Велике князівство Руське, яке проводить самостійну внутрішню і зовнішню політику, але входить до федерації Польщі й Литви. Усі три суб’єкти федерації мали брати однакову участь у законодавчій діяльності, у виборах короля і перебувати у військовому союзі для боротьби проти будь-якого спільного ворога. Велике князівство Руське мало право підтримувати незалежні від усієї федерації відносини з Османською імперією та її васалом — Кримським ханством, Московським царством, якщо б таке не суперечило інтересам федерації^[207].

Гадяцький договір не було реалізовано, оскільки польська сторона, ратифікуючи його, погіршила статус української сторони. Крім того, населення України не сприймало ідею об’єднання з Польщею.

У подальшому втручання Москви в українські справи призвело до офіційного обрання в Україні двох гетьманів: на Правобережжі — про- польського, на Лівобережжі — промосковського. Політика лівобережних гетьманів завжди була тісно пов’язана з інтересами московської держави. Кожен із гетьманів підписував нові договори з Москвою про статус українських земель і козацького війська.

Уперше суверенні права України Москва намагалася обмежити Московськими статтями (1665), підписаними гетьманом І. Брюховецьким. Ними гетьману заборонялося вступати у відносини з іноземними державами без царського дозволу^[208]. Відносини Москви з Україною стали здійснюватися не за Посольським приказом, а «за спеціально створеним Малоросійським приказом. Тобто із суверенного суб’єкта Українська держава перетворювалася на спеціальний суб’єкт міжнародних відносин.

У 1666 р. в Україні розпочалося антимосковське повстання. Між гетьманом Правобережної України П. Дорошенком і гетьманом Лівобережної України І. Брюховецьким було досягнено угоди про те, що гетьманом усієї України має стати І. Брюховецький. Він денонсував Московські статті, а на нараді з генеральною старшиною та полковниками було вирішено вступити в союз із кримськими татарами й очистити Україну від російських військ. У свою чергу, Москва і Варшава уклали Андрусівське перемир’я і домовилися про розподіл України і вічний мир між ними.

Користуючись суперечностями, які існували серед козацької старшини, Москва добивалася обрання на раді в Глухові гетьманом проросійськи орієнтованого Д. Многогрішного і нав’язати йому новий договір. Відповідно до Глухівських статей (1669), у містах Києві, Переяславі, Ніжині та Остері розташувалися московські війська на чолі з воєводами. Воєводи не мали права втручатися в управління й українське судочинство, порушувати права і вільності українців, збирати податі тощо^[209].

У статтях містилося положення, за яким Україна мала створити своє представництво в Москві, а Москва в Україні; сторони мали надавати одна одній військову допомогу (ст. 25); якщо Москва вестиме переговори з третьою стороною і вони стосуватимуться України, то участь у них мали брати й українські посли (ст. 7).

Москва не дотримувалась і Глухівського договору. Наприклад, коли в 1671 р. розпочалися переговори між Москвою і Варшавою, то на них українські посли не були допущені. Гетьман Д. Многогрішний зазначав, що тим самим «…навіки зганьбили Військо Запорозьке…». Він продовжував, незважаючи на Андрусівське перемир’я між Москвою і Варшавою, воювати з Польщею, тому Москва організувала державний переворот в Україні. Д. Многогрішного було заарештовано і відправлено до Москви, де над ним вчинили суд, що суперечило ст. 19 і 20 Глухівського договору, а потім відправили на заслання до Сибіру, що також суперечило правам і вольностям козаків, які Москва зобов’язувалася не порушувати.

Звернімо увагу на те, що в Глухівських статтях Москва вперше вдалася до фальшування Березневих статей. На прохання української сторони, щоб у Глухівських статтях було закріплено право України вільно підтримувати відносини з чужоземними країнами, Москва відмовила, посилаючись на те, що нібито й раніше такого права не існувало: «…гетьман Богдан Хмельницький та інші гетьмани, хоч і на обох боках були гетьманами, а їм ні з якими государями зсилки чинити не велено, тому що від цього чиняться в малоросійських містах часті сварки»^[210]. Це, як нам відомо, протирічить п. 5 Березневих статей, де зазначено, що «послів, котрі здавна приходять з чужих країв до Війська Запорозького…» дозволялося українській стороні вільно приймати^[211].

Конотопськими статтями (1674), які підписав новообраний гетьман І. Самойлович, гетьманату заборонялося підтримувати відносини з іншими державами, а право здійснювати суд над старшиною царська влада перебирала на себе. І. Самойлович був гетьманом і Лівобережної, і Правобережної України.

У 1686 р. між Варшавою і Москвою було укладено мирний договір, за умовами якого Україну поділяли на польську і московську частини. Гетьман І. Самойлович почав протестувати проти зазначеного договору, а також проти підпорядкування в 1685 р. Київської митрополії Московському патріархату. За це його разом із синами було жорстоко покарано московською владою, що спричинило повстання в Україні.

Під час обрання гетьманом І. Мазепи Москва нав’язала Україні так звані Коломацькі статті (1687). За своєю юридичною формою вони були двостороннім договором між Україною й Москвою і мали для сторін зобов’язувальний характер. Тому змінити їх або скасувати можна було лише за згодою двох сторін. На практиці Москва порушувала їх, прагнула обмежити суверенні права України, змусити українців виконувати обов’язки, що не були передбачені договором або суперечили йому. Зокрема, відповідно до Коломацьких статей, козаки мали охороняти кордони України й боронити її територію від нападів кримських татар. Проте козаків використовували для будівництва фортифікаційних споруд, конвоювання, доставки пошти тощо. За це вони не отримували від царської влади ніякої платні, що викликало незадоволення не лише в їхньому середовищі, а й серед усього українського населення.

Гетьман неодноразово звертався до царя з проханням припинити порушувати умови україно-московського договору, але відповіді не отримував. Після того як Петро І погодився передати Правобережну Україну Польщі, запланував ліквідувати уряд гетьмана і скасувати полково-сотенний адміністративно-територіальний поділ України, гетьман І. Мазепа присягнувся перед генеральним писарем Орликом: «Не ради приватної користі, не ради високих почестей, не для багатства, а для вас — усіх вас, що під моїм урядом і регіментом єсте, і для жінок, і для дітей ваших, для загального добра матері нашої, бідної України, для користі всього Війська Запорозького й народу українського, дія піднесення й розвитку військових прав і вільностей хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками й дітьми Вашими і Вітчизна з Військом Запорозьким не загинули ні під москалями, ні під шведами»^[212]. У Маніфесті І. Мазепи і Карла XII була обіцянка захищати спільними україно-шведськими силами українців «від тиранії царя московського і повернути їм попрані права, вільності й усілякі пільги»^[213].

Якщо з погляду Москви дії гетьмана І. Мазепи були «зрадою», то з погляду українців це був єдиноможливий спосіб збереження суверенітету України, прав і вільностей її населення, цілісності її території та незалежності.

Після поразки українсько-шведського війська під Полтавою Петро І видав гак звані Решетилівські пункти, якими було закріплено практику ставити командирами козацького війська московських генералів. Воєводи отримали права «цікавитись» внутрішніми справами України, а такі види злочинів, як зрада та інші, були вилучені з-під юрисдикції українських судів. Відносини Москви з Україною стали здійснюватися через «приказ Малої Росії». Усе це суперечило не лише Березневим статтям, а й усім наступним українсько-московським договорам. Решетилівські пункти стати першим однобічним актом у формі царського наказу, яким Москва і фактично, і юридично знищила Українську державу як суб’єкт міжнародного права. Ними було скасовано застосування міжнародних договорів як джерела українського державного права. Інші джерела суто українського походження продовжували наповнювати різні галузі українського права і навіть розвивати його, хоча в тих самих Решетилівських пунктах містився наказ, що в разі, якщо певні норми українського права були відсутніми або вважалися застарілими, треба застосовувати «иншихъ прав христианскихъ». У цьому разі йшлося про «права» російські. Саме із зазначених Решетилівських пунктів почалося поширення російського законодавства в Україні^[214].

Уже в 1734 р. у так званому «Процессе кратком приказном» серед основних джерел українського права згадується «Порядок великоросійський», тобто Соборне уложення 1649 р. і царські укази та інструкції.

Потрібно зазначити, що політичний режим і соціально-економічне становище в Московській державі докорінно відрізнялися і були ворожими українській дійсності. Московське царство було деспотичною монархією. У руках царя зосереджувалася вся повнота влади: законодавча, виконавча й судова; він був верховним власником землі. У цій державі публічно-правові й приватно-правові елементи не розрізнялися, і цар уважав державу особистою власністю. Ніхто, крім царя, не мав права власності на землю. Дворянство як панівний клас населення було лише власником маєтків і повинне було відбувати службу за користування ними. Зазначимо, що і церква не мала права власності на землю, до того ж царська влада вела проти неї жорстоку боротьбу, прагнучи зосередити у своїх руках ще й релігійну владу, що й було зроблено в добу правління Петра І. Зауважимо, що в Московській державі було відсутнє право.

Влада діяла свавільно і лише в окремих випадках закріпляла свавілля законом. Кримінальна відповідальність наступала із семи років і карали не лише злочинця, а й усю його родину. Метою покарання було устрашіння. Усе це і становило деспотичний режим.

Демократичний режим в Українській державі й режим деспотії в Московській не можна було об’єднати, вони були несумісними. Крім того, якщо в Українській державі селяни бути вільними, то в Московії Соборним уложенням 1649 р. селян було закріпачено й перетворено на рабів. їм було заборонено займатися будь-якими промислами, крім землеробства. Більше того, Соборним уложенням 1649 р. посадських людей (міщан) було прикріплено до посадів (міст).

Отже, у Московській державі не існувало права на вільне пересування, на заняття промислами, торгівлею; було встановлено державну монополію на винокуріння.

Загалом Соборне уложення 1649 р. закріпило соціально-економічну й політичну відсталість Московської держави на століття.

Царське самодержавство прагнуло підірвати економіку України, згорнути в ній розвинені торгово-грошові відносини. У 1701 р. було заборонено український експорт у всі країни, крім Росії, солі, селітри, вугілля, шкіри, поташу, сала, щетини, воску, прядива; з 1719 р. — збіжжя; з 1720 р. — вовни, срібла і золота та ввезення в Україну з інших країн тканин, фарби, цукру й усіх тих товарів, що вироблялися в Росії^[215]. Українцям було заборонено користуватися традиційними торговельними шляхами: експорт українських товарів можна було здійснювати лише через Архангельськ, а пізніше через петрівське «вікно в Європу».

Після поразки війська гетьмана І. Мазепи царський уряд узяв курс на перетворення України на одну з провінцій Росії.

Указом від 2 квітня 1722 р. було створену Малоросійську колегію на чолі з бригадиром Вільяміновим, що свідчило про прагнення царської влади встановити свій повний контроль над Україною. Малоросійська колегія, яка своєрідно тлумачила договірні акти між Україною й Росією, безпосередньо втручалася в українські внутрішні справи, були навіть випадки призначення полковниками в козацьких полках росіян^[216]. Указами Петра І, зазначав О. Кістяківський, було здійснено «первую решительную попытку наложить крепкую руку центральной власти на самоуправление Малороссии»^[217].

Після смерті у 1734 р. гетьмана Д. Апостола царський уряд призначив керувати Україною князя О. Шаховського. У створене правління гетьманського уряду, крім князя, входили два російських урядовці та три представники козацької старшини. Нагляд за діяльністю уряду здійснювала канцелярія Малоросійських справ, створена в Сенаті. У 1750 р. було відновлено гетьманство, але у 1764 р. воно остаточно було скасоване. У 1783 р. знищено самобутній адміністративний поділ України, її територію було поділено на губернії.

Було здійснено наступ і на українську православну церкву. Ще в 1764 р. Катерина II наказала ліквідувати багато монастирів, а їх землі частково відійшли до держави, частково — дворянам. Наприкінці XVIII ст. українська церква й монастирі повністю втратили право власності на землю: їм було заборонено купувати землю, отримувати її в спадок за заповітом «на спомин душ», скасовано будь-які привілеї.

У 1721 р. Петро І ліквідував патріаршество і підпорядкував церкву спеціально створеному Синоду. Церковними ієрархами стали призначати царським указом за рекомендацією Синоду переважно росіян.

Після зруйнування у 1775 р. Запорозької Січі в Україні масово стали з’являтися маєтності російських дворян, які прагнули закріпачити українське селянство. Українська старшина добивалася зрівняння її в правах з російським дворянством. Уже в 1714 р. було зроблено перший крок: діти старшини могли отримати спеціально введений чин «підпрапорщик». У 1764 р. козацька старшина почала отримувати російські офіцерські звання, що автоматично вело до набуття дворянства. У 1785 р. Жалуваною грамотою Катерини II українська старшина набувала всіх прав російського дворянства. «Грамота на права, вольности и преимущества благородного российского дворянства» закріплювала за дворянами право власності на землю, відчужувати її разом із селянами, звільняла їх від сплати податей, обов’язкової військової служби. Українське суспільство, як і в Росії, стало становим з чітким визначенням як майнових, так і особистих прав.

У 1783 р. українські селяни, які не знати кріпосного права, були закріпачені. Вони втратили не лише право власності на землю, а й особисту свободу. Викликає подив твердження деяких сучасних українських дослідників про те, що перехід українських селян у стан кріпаків, був для них благом. На їхню думку, закріпачення було результатом згоди економічно й соціально слабких елементів суспільства стати під захист і протекцію сильних, оскільки за умов руїни самостійне ведення господарства і самостійна боротьба за існування стали настільки обтяжливими, що значна частина людей була здатна відмовитись як від свободи, так і від особистої власності, щоб жити і вести господарство під захистом сильної людини.

У цьому твердженні простежується не стільки наука, скільки ідеологія. Правильніше буде сказати, політична орієнтація дослідників на Росію. Пропагувати ідею, що рабський стан людини є кращим, ніж «самостійне ведення господарства», особиста свобода, право власності тощо, це — вершина цинізму і знущально-зверхнього, і відразливого у ставлення авторів до українського народу.

Перетворивши українське селянство на рабів і знищивши Українську державу як суб’єкт міжнародних відносин, Москва не змогла знищити Україну як дієвого чинника міжнародної політики. У наступних століттях чимало політиків зарубіжних країн відводили у світовій політиці Україні місце як незалежній у майбутньому державі.

(обратно)

§ 4. Цивільне право

Національно-визвольна війна українського народу 1648–1654 рр. спричинила докорінні зміни в суспільному ладі України. У ході війни було знищено право феодальної власності на землю польських магнатів і шляхти та скасовано кріпосний стан українського селянства. Як рухоме, так і нерухоме майно магнатів, шляхти й орендарів було захоплене козаками, селянами та міщанами. Було знищено становий поділ населення: селяни могли вільно переходити в стан козаків, міщан і навпаки. Наприклад, тільки з маєтків І. Вишневецького у козаки було записано десять тисяч селян і міщан^[218]. Українське населення отримало право вільного заняття промислами й торгівлею, вільно змінювати місце проживання.

Загалом результатом війни було не лише звільнення українського народу від національного гніту з боку польських феодалів, а й соціальна революція, яка за своїм характером була глибоко демократичною революцією. У результаті соціальної революції в Україні було закладено основи для суто ринкових виробничих відносин.

Зміна форми власності на землю й зміни в суспільному ладі України відбувалися поступово. Так, відповідно до Зборівського мирного договору від 1650 р., створювалася 40-тисячна козацька армія. Всі козаки, які потрапили до реєстру, ставали власниками землі, яку вони обробляли. Водночас у польських магнатів і шляхти відбирали землі в цілих волостях, які переходили у власність Української держави. їх передавали у володіння українським урядовцям. Польським магнатам і шляхті було категорично заборонено повертатися в Україну^[219]. Низкою гетьманських універсалів земельні володіння закріплялися за такими православними монастирями, як Михайлівський Золотоверхий, Агарський, Густинський іКиєво-Печерська лавра^[220].

Після перемоги козацької армії в травні 1652 р. під Батогом було завершено процес знищення феодальної земельної власності не лише польських, а й українських магнатів, шляхти та католицької церкви. Як заселені, так і пустопорожні землі України стали власністю Скарбу Війська Запорозького^[221], тобто Української держави. Козаки, селяни і міщани формально були власниками землі. Землю набували за службу. Це були так звані «рангові» володіння. Крім того, право володіння набувалося заволодінням незайнятих земель; захоплення земель, що були у власності польських магнатів і шляхти; через купівлю-продаж і спадщину^[222]. Правовстановлювальними актами-універсалами, ордерами, декретами, грамотами надавалися землі за службу козакам, зокрема старшині, церквам, монастирям; ними ж закріплювалися землі, набуті купівлею або отримані в спадщину^[223]. З часом в Україні почали домінувати рангова й громадська довічна форми володіння землею. Потрібно зазначити, що дрібна українська шляхта зберігала право земельного володіння. Там, де козаки захоплювали такі землі, гетьман наказував повертати їх попереднім власникам^[224]. Якщо селяни і міщани, які перебували «в ведомстве полковом и в диспозиции гетьманской», платили визначені гетьманською владою податки, то шляхта звільнялася від їх сплати і її майно можна було вилучити лише за рішенням суду.

У ході Національно-визвольної війни формувалася верхівка українського суспільства. Вона насамперед складалася з вихідців із селян, козаків і міщан, які виокремлювалися своїми здібностями й хоробрістю. Саме вони займали посади в управлінському апараті створеної Української держави. Посади в Українській державі заміщувалися виборним шляхом знизу до самого верху. Державних посадовців обирали на зборах сотні, полку або на загальних зборах козаків. Це була так звана виборна козацька старшина, яка отримувала від гетьмана земельне володіння, а також звання заслужених, значних і значкових, і яка поступово трансформувалася в привілейований стан українського суспільства. У середині XVIII ст. чисельність козацької старшини сягала 20 тис. осіб^[225].

До кінця першої третини XVIII ст. в Україні існувало лише право володіння землею, проте українська старшина прагнула трансформувати право володіння у право власності. У визначній пам’ятці українського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ» — ми спостерігаємо прагнення старшини закріпити право власності на землю. Так, в артикулі 3 розділу І «Прав…» зазначалося: «…кому духовного и мирського чина и званія людем малоросійскимъ на достоинства, на чини, на іменія недвижімие и на что-нибудь жалованные и которые впредь давани будуть, имеють быть сохраняеми и ненарушимо на вечніе времена в своїй силе»^[226]. Хоча у тексті «Прав…» не було подано поняття права власності, аналіз різних статей цього документа дає підстави стверджувати, що малося на увазі право володіння, користування і розпорядження.

Право надавати й перерозподіляти землі належало гетьману. Після обрання нового гетьмана він підтверджував або змінював право володіння землею. Після того як російський цар став верховним власником українських земель, усі гетьманські універсали про надання землі повинні були затверджуватися царським урядом.

Українська старшина володіла землею в приватно-спадковій або в тимчасово-умовній формах. Приватне володіння могло бути об’єктом цивільно-правових угод; тимчасово-умовне (рангове) володіння надавалося у користування «до ласки нашої рейментарської і військової», «до смерті»^[227].

Серед українських козаків, селян і міщан побутувала думка, що право власності на землю має належати тим, хто її обробляє. Тому основою козацького й селянського землеволодіння була займанщина^[228]. На думку видатного українського історика О. Гурія, займанщина «…представляла собою не що інше, як звичаєве право, що дозволяло на підставі першого “займу” володіти чи користуватися землею»^[229].

На думку Д. Багалія, основою набуття права земельної власності в Слобідській Україні була займанщина пустопорожніх, ніким не зайнятих земель^[230].

За твердженням деяких дослідників радянської доби, займанщина є не власністю, а феодальним володінням, яке здійснювалося під контролем місцевої адміністрації й царського уряду^[231].

Переселенці, які прибували до Слобідської України, займали певну територію, а потім розподіляли її між собою так: кожному жителю Охтирки було виділено по 42 десятини, Чугуєва — 30 десятин^[232]. Додатково виділялося по кілька десятин лісу й сінокосів. Існували і землі громадського користування: ліси, пасовиська, луки. Ніким не зайняті землі становили фонд «вільних військових земель». Той, хто отримував землі з такого фонду, переходив у стан козаків і мав відбувати військову службу. Були й такі, що селилися на землях козаків і ставали «підсусідками», вони платили податі й відбували незначні повинності на користь тих, на чиїй землі поселялися^[233].

Козаки відбували військову службу, а так звані підпомічники мали надавати їм грошову й продовольчу допомогу; досить часто вони також брали участь у військових походах. Зазначимо, що якщо козак гинув або помирав, його земельне володіння переходило в спадщину до дружини й дітей^[234].

Оскільки царська Росія постійно вела війни, то військова служба стала досить обтяжливою. Багато козаків прагнули перейти в стан селян. Деякі, виписавшись із козаків, займалися торгівлею, ремеслом чи будь-якими іншими промислами. Царським указом від 1728 р. козакам було заборонено переходити до стану селян, а селянам — до козацького стану^[235]. У 30-х роках XVIII ст. було введено заборону на продаж козацької землі; той, хто купляв таку землю, утрачав свої гроші^[236].

Деякі вітчизняні дослідники вважають, що селяни майже до середини XVIII ст. могли без будь-яких обмежень розпоряджатися землею: продавати, купувати, дарувати, передавати у спадок, «записувати в віно»^[237]. Згідно зі статистичними даними, наприкінці XVII — на початку XVIII ст. 90 % українських селян мали власну робочу худобу, а кількість орної землі, що була в їхньому користуванні, становила від 0,4 до 18 десятин, луків — від 4 до 40 десятин^[238]. За даними ревізії від 1764 р. малоземельними були 79 % селянських дворів, а 20 % — безземельними^[239].

Потрібно зазначити, що в Україні було поширене громадське землеволодіння. Користування громадською землею було подвірним, тому безземельні селяни, користуючись громадською землею, могли тримати велику кількість худоби, займатися бджільництвом, ремеслом. За твердженням сучасних українських дослідників, безземельні селяни мали 30–40 голів великої рогатої худоби, 20–30 свиней, до 200–300 овець^[240].

Отже, українські селяни після Національно-визвольної війни 1648–1654 р. фактично набули право власності на землю, могли займатися ремеслами та іншими промислами, переходити в стан козаків або міщан. Вони могли змінювати місце проживання і бути особисто вільними.

Великими землевласниками в Україні були церкви і монастирі. Маючи у своєму розпорядженні надлишок сільськогосподарської продукції та ремісничих виробів, церковні й монастирські господарства набували товарного характеру. На початку XVIII ст. в Україні налічувалося 121 чоловічих і жіночих монастирів православної церкви^[241]. Засобом набуття церковної та монастирської власності було пожалування земель гетьманським або полковим урядом, купівля, заповіти віруючих тощо. Значна частина українського духовенства, бажаючи зберегти свої маєтності та інші цінності, ставала ідеологом царського самодержавства і всіляко підтримувала його.

В Україні існували досить розвинені товарно-грошові відносини, а тому було розвинене й зобов’язальне право. Зобов’язання виникали як із договорів, так і з деліктів. Усі договори мали бути оформлені в письмовій формі.

Договір купівлі-продажу мав бути укладений при свідках і зареєстрований у спеціальній книзі місцевого врядування, з якої покупець отримував витяг про право власності.

Укладений у письмовій формі договір позики мав бути виконаний у точно встановлені терміни. Якщо боржник вчасно не повертав борг, то суддя мав накласти на нього штраф і встановлював новий термін сплати боргу — вісім днів. Якщо боржник не повертав борг і в цей термін, то суддя накладав на нього новий штраф і відтерміновував сплату боргу на два дні і одну ніч. Якщо боржник не повертав борг протягом нового терміну, то його майно мало бути конфісковане. Коли ж у боржника не було майна, то його заарештовували і він перебував під арештом до сплати боргу.

Договір оренди зобов’язував обидві сторони суворо дотримуватися його умов. Якщо одна із сторін побажала б розірвати або змінити умови оренди, то такі дії вона могла вчинити лише за згодою іншої сторони. Якщо орендар не сплачував орендну плату в точно встановлений день, то вона автоматично подвоювалась.

Договір особистого найму також накладав на сторони досить суворі зобов’язання. У разі відмови наймача від праці найманого до закінчення терміну найму, то він мав заплатити найнятому всю суму згідно з договором найму. Якби найнятий захотів розірвати договір найму, то він повинен був заплатити наймачу всю суму, яку він мав би отримати згідно з договором найму. У разі отримання ним певної частки плати, то він мав повернути її наймачеві в подвійному розмірі.

Договір застави давав право заставоутриманцю користуватися заставленим майном. Якщо заставник не міг вчасно викупити віддане в заставу майно, то договір застави подовжувався ще на один такий самий термін. Якщо заставоутримувач не бажав продовжувати чинність договору застави, то суд мав установити термін викупу заставленого майна. Якщо заставник не міг викупити майно у встановлений термін, то, згідно з розділом XVI (арт. 12, п. 2) «Права…», майно продавали з торгів^[242]. Якщо сума виторгу була більша за суму застави, то надлишок повертали заставнику. Якщо сума з проданого майна була менша за суму застави, то заставодавець мав доплатити різницю.

Такі самі зобов’язання виникали і з договору застави рухомих речей, за винятком того, що заставоутримувач не мав права користуватися заставленою рухомою річчю. У розділі XVII (арт., 36 п. 1) «Прав, за якими судиться малоросійських народ» зазначалося, що «коли б хтось комусь хотів речі рухомі в заставу дати… тоді має сам (заставоутримувач. — Авт.) присягнути, що тими речами не користувався і для свого прибутку їх не застосовував».

Джерелом шлюбно-сімейного права України було переважно звичаєве та загальне право.

Згідно зі звичаєвим правом, шлюбний вік для дівчини становив 16, а для юнака 18 років. Шлюб брався за добровільною згодою сторін. Батьки не могли змушувати дітей одружуватися проти їхньої волі. Сватів зазвичай засилав до дівчини хлопець. Під час сватання досягали домовленості про день весілля, місце проживання молодих і про посаг, який складався з двох частин: майна і скрині. До майна належали земля, худоба, гроші, які ставали спільною власністю подружжя, а в скриню складали речі особистого користування: постіль, рушники, білизну, взуття, одяг, прикраси тощо^[243].

Потрібно зазначити, що права неодруженої дівчини захищала специфічна молодіжна організація — парубоцька громада, яка не лише організовувала проведення вечорниць і свят, а й стежила за тим, щоб серед юнаків була взаємна пошана, щирість, справедливість, добре ставлення тощо. Якщо хлопець спокусив дівчину, то він мав одружитися з нею. У разі його відмови справа могла дійти до суду, і суд своїм рішенням захистив би скривджену дівчину.

Гарантією збереження посагу у власності дружини було так зване віно, яке давав чоловік дружині відразу після одруження. Розмір віна встановлювали під час сватання за взаємною згодою сторін. Є дані, що посаг забезпечувався віном у подвійному розмірі. Можна вважати, що віно було дарунком чоловіка дружині, яка могла ним вільно розпоряджатися. Чоловік без згоди дружини не міг розпоряджатися ані посагом, ані віном.

Жінка користувалася правом укладати будь-які договори, подавати судові позови, тобто вона була самостійним суб’єктом цивільно- правових відносин і користувалася не тільки правоздатністю, а й дієздатністю.

Стосунки між чоловіком і дружиною в українській сім’ї ґрунтувалися на високих морально-етичних нормах, на відміну від російської сім’ї, де існував деспотизм чоловіка, який міг жорстоко карати дружину. Стосунки в українській сім’ї «оберігають гідність дружини, частіше ґрунтуються на взаємній повазі і взаємному визнанні прав. Рівність до шлюбу певною мірою слугує передумовою рівності у шлюбі, а незалежність дружини переходить інколи в пряме панування її в сім’ї»^[244].

Вихованням дітей у сім’ї займалася зазвичай мати, тому в родині домінували свобода, справедливість, доброта і рівноправність.

Шлюб можна було розірвати за згодою обох сторін у разі тяжкої хвороби одного з подружжя, бездітності, через поганий характер одного з подружжя, подружньої зради тощо. Розлучаючись, подружжя дякували одне одному за спільно прожиті роки, вибачалися одне перед одним і давали дозвіл на нове одруження. Якщо в подружжя були діти, то вони, за згодою сторін, залишалися жити або з матір’ю, або з батьком.

В Україні був досить розвиненим інститут спадщини. В українському праві чітко розрізняли право успадкування за законом і за заповітом. Успадкування за заповітом могло суперечити успадкуванню за законом, тобто в Україні існував принцип непорушності волі заповідача. Майно після смерті батьків успадковувати всі діти незалежно від їхньої статі. Проте діти, які чинили насильство над батьками, не хотіли викупляти батьків з полону, відмовлялися доглядати літніх або божевільних батьків тощо, могли бути усунені від права на спадщину. Батьки могли усунути від спадщини дочку, яка без їхньої згоди одружилася або вела розпусний спосіб життя.

В українському спадковому праві існувати особлива форма власності — так звана материзна, яка була виключною власністю жінки, тому його спадкування здійснювалося лише по жіночій лінії. Проте, згідно із законом, материзну могли успадковувати й сини.

У разі смерті одного з подружжя інше успадковувало після нього все майно. Дружина успадковувала майно після смерті чоловіка, якщо в них були спільні діти, у іншому разі — коли шлюб існував не менше п’яти років^[245].

Отже, в українському праві другої половини XVII–XVIII ст. існував досить розвинений інститут права спадщини, який ґрунтувався на принципах демократизму.

(обратно)

§ 5. Кримінальне право

З другої половини XVII ст. і до кінця першої чверті XVIII ст. в Україні поняття злочину мало лише формальний елемент. Під злочином розуміли порушення «закону Божого», «образа Бога», тому злочин уважали «гріхом», який людина чинить за низки несприятливих обставин (розд. XIX, арт. 21, п. 3)^[246]. Виходячи з цього, до злочинця застосовувати, крім світських покарань, які були досить м’якими, церковну покуту: злочинець повинен був на великі свята стояти біля входу до церкви і розповідати прихожанам про свій злочин (гріх).

Поняття злочину як «гріха» обумовлювало переслідування злочинця й визначення йому покарання справою потерпілого^[247].

Існування в незалежній Українській державі вільної й розкутої людини, яка є рівною в правах з владою, природна доброта характеру українців, їхній гуманізм і високі морально-етичні цінності сприяли тому, що злочинця досить часто звільняли від покарання: громада брала його на поруки, монастирі, окремі церковні й поважні світські особи. Злочинця намагалися пожаліти і ніколи не мали на меті покарання: «на страх іншим»^[248].

Основними видами злочинів були злочини проти особи й майнові. Пом’якшувальною обставиною скоєння злочину могли бути: молодість або похилий вік злочинця; скоєння злочину вперше; розкаяння злочинця у скоєнні злочину тощо. На рішення суду могли вплинути потерпілий і його родичі. Наприклад, у 1700 р. полковий суд м. Прилуки, розглянувши справу про вбивство під час бійки, зазначив, що, згідно з нормами права, до вбивці потрібно застосувати смертну кару. Проте дружина вбитого, його брат та інші родичі звернулися до суду з проханням не застосовувати таке покарання, а зобов’язати вбивцю забезпечити добробут дітей-сиріт і влаштувати по вбитому поминки^[249].

В українському кримінальному праві не існувало точно визначених санкцій — суворість покарання залежала як від позиції потерпілої сторони, так і від суддів. Тобто учасники судового процесу керувалися нормами загального права (здорового глузду), а судово-поліцейська система України не була достатньо розвинутою й перебувала під контролем суспільства.

Особливістю застосування покарань в У країні було покарання лише винного у скоєнні злочину. За нормами російського законодавства, наприклад, за державний злочин карали смертною карою не лише злочинця, а й усю його родину. Навіть за майнові злочини карали не лише самого злочинця, а й тих членів його родини, які знали про такий злочин. Види покарань у російському законодавстві були дуже жорстокими.

Покарання, які передбачалися нормами українського кримінального права, різнилися від російських видів покарань м’якістю й гуманністю, у них були відсутні прямолінійність і жорстокість, невідворотність їх застосування. В українському праві була закріплена недоцільність застосування жорстоких покарань. Цінність життя людини в Україні була на кілька порядків вищою, ніж у Росії. Українці дорожили особистою свободою, поважали недоторканність прав людини, а їхня природна м’якість характеру поєднувалася з гуманністю системи покарань, що надавало нормам українського права лише йому притаманні ознаки.

Загалом, згідно з нормами тогочасного кримінального права, злочини в Україні поділяли на такі види: тяжкі, менш тяжкі й проступки. Класифікацію злочину здійснювали учасники судового процесу, які брали до уваги пом’якшувальні або обтяжливі обставини скоєння злочину.

Виходячи з гуманних мотивів, суд досить часто не застосовував ніякого покарання навіть за тяжкі злочини. Так, у 1693 р. Стародубський міський суд, беручи до уваги, що між убивцею і родичами загиблого відбулося примирення — «…того смертного убивцю Гришка за те смертне вбивство пробачили і замирились»^[250], — не прийняв рішення про застосування певного покарання. Помилування злочинця було явищем звичайним. У 1686 р. Пирятинський міський суд на прохання громадян замінив двом злочинцям смертну кару тілесним покаранням: «…увесь народ на тих молодих злочинців став говорити, щоб вони були випущені на покуту»^[251]. Суд, на прохання громадськості, звільняючи злочинця від покарання, зазначав, що в разі повторення злочину до нього буде застосовано смертну кару без судового розгляду. При цьому суд не зазначав термін, протягом якого до злочинця може бути застосована смертна кара. Крім того, звільняючи від суворого покарання, суд міг застосувати до злочинця м’якіше покарання.

Згідно з інститутом умовного покарання, суд міг суворо покарати головного злочинця, а співучасників злочину звільняв від покарання за умови доброї поведінки.

Потрібно зазначити, що під час проведення судової наради в ній брав участь не лише весь склад суду, а й представники влади та громадськості. Бралася до уваги насамперед справедливість вироку й відповідність його нормам права. Беручи до уваги добровільне визнання злочинцем вини, його каяття, повернення вкраденого та відшкодування збитків, молодість злочинця, його добру поведінку до скоєння злочину тощо, суд приймав відповідне рішення.

На характер судової ухвали великий вилив мала потерпіла сторона: коли вона наполягала на справедливому покаранні, то суд виносив належний вирок; коли ж вона не наполягала на застосуванні смертної кари, то суд призначав м’якшу кару, а то й зовсім звільняв від покарання. Таке право потерпілої сторони сприяло розвитку в Україні інституту умовного покарання.

Будь-яке судове рішення незадоволена сторона могла оскаржити до вищого суду: на рішення сільського (громадського) суду можна було подати апеляцію до сотенного суду; на рішення сотенного — до полкового; на рішення полкового — до генерального, а потім і до самого гетьмана. Можна було відразу звертатися до генерального суду, минаючи чергову судову інстанцію.

Головною метою покарання в українському кримінальному праві другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. було виправлення злочинця й відшкодування збитків потерпілій стороні.

Формально в українському кримінальному праві зазначеного періоду виокремлювали такі види покарань: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з місця проживання, майнові стягнення, арешт, усунення з посади, спокутування «гріха» тощо.

Смертну кару застосовували до вбивць, богохульників, паліїв, збоченців, злодіїв, які скоїли крадіжку за обтяжливих обставин тощо. Якщо зазначені злочини скоїли неповнолітні, особи літнього віку або вагітні жінки, то до них не застосовували смертної кари.

У «Правах…» зазначено можливість застосування таких форм смертної кари, як четвертування, спалення, повішення, відрубування голови.

Смертну кару через четвертування застосовували досить рідко. Дослідники наводять лише декілька таких випадків. Наприклад, у 1690 р. було четвертовано запорожців Петренка і Вінника за пограбування Самарського монастиря, а в 1707 р. — козака Тараса Лучченка за вбивство свого товариша^[252].

Смертну кару через спалення живцем застосовували до відступників від православ’я, богохульників, політичних злочинців, навмисних паліїв, розбещувачів дітей, сексуальних збоченців, відьом і чарівниць. Зазначену форму смертної кари в Україні застосовували зрідка. Суд у кожному конкретному випадку брав до уваги місце й обставини скоєння злочину, особу злочинця, його каяття тощо. Так, у 1707 р. до скотолозців Тереіценка й Коваленка замість спалення їх живцем застосували тілесні покарання й винесли їм догану, а скотолозця Василя Ширяєва взагалі не піддали покаранню, оскільки він розкаявся у своєму вчинку, пообіцяв, що до «шкапи не буде причетним аж до самої смерті своєї»^[253].

У практиці роботи українських судів простежується м’якість покарань стосовно відьом, чародіїв і чаклунів. В українському суспільстві панувала віра, що об’єктивно існують природні сили й закони, які не зрозумілі людям, ними можуть опанувати лише окремі особи — чародії і чаклуни, що вважалось «гріхом». Тому суд у разі надходження скарги про чаклунство або чародійство спочатку з’ясовував, чи дійсно особа володіє певними знаннями і чи вона використовувала їх на благо або шкоду скаржникові. Тобто своїм рішенням суд карав не за знання природних сил і законів, а за негативні для скаржника наслідки їх застосування. Тому зазвичай суд змушував чаклуна або чародія усунути негативні наслідки своєї діяльності й відшкодувати збитки, яких зазнав скаржник.

Таку форму смертної кари, як відрубування голови, застосовували до тих злочинців, які скоювали злочини проти релігії, держави, подружню зраду, убивство батьків тощо. Так, у 1657 р. полтавському полковнику Пушкареві було відрубано голову; у 1666 р. відрубано голову Сомку, Золотаренку та їхнім прибічникам.

Смертну кару через повішення застосовували до злодіїв, які крали, зламуючи замок, або здійснювали крадіжку підкопавшись, тобто до тих, хто скоїв крадіжку за обтяжливих обставин.

До злодіїв, які скоювали крадіжку вдруге або втретє, до фальшивомонетників, підбурювачів до підпалів, багатожонців могли застосовувати такий ганебний вид покарання, як відрізання носа або вуха. Цей вид покарання був не стільки карою, як тавруванням і приниженням злочинця.

Тілесні покарання — побиття ломаками, канчуками або різками — застосовували до злодіїв, які крали речі домашнього вжитку; до тих, хто скоїв злочини проти моралі, обманщиків, винних у подружній зраді тощо. Злочинців перед покаранням водили по вулицях, щоб вони відчувати сором і каяття за свої вчинки.

Такий вид покарання, як ув’язнення в Україні, застосовувати зрідка. На досить короткі терміни ув’язнювати убогих козаків, міщан і селян, які не могли заплатити штраф. Згідно з «Правами, за якими судиться малоросійський народ», тримісячним ув’язненням карати того, хто, напавши на церкву, кого-небудь поб’є (розд. XX, арт. 2, п. 1). Шестиденним арештом карати того, хто «в рожу вдарив» возного, тягав його за чуба (розд. VI, арт. 8, п. 7; арг. 9, п. 2); чотиритижневим арештом карати недобросовісного адвоката, який програв справу в суді (розд. XXVIII, арт. 9, п. 2); арештом на цілий рік і шість тижнів карати батьків, які вбили свою дитину за якусь провину (розд. XX, арт. 14, пп. 2, 3).

Вигнанням за межі населеного пункту карати підозрюваних у вбивстві, невінчане подружжя, злодія, який украв речі домашнього вжитку, тощо.

Усунення з посади разом із розжалуванням застосовувати до міських урядовців, які приховувати міські доходи або свавільно їх витрачали; до суддів, які навмисно виправдовували винних у скоєнні злочину або вирішували застосувати покарання до невинних; до невігласів, які не знали норм права, тощо.

У тих випадках, коли злочинець заслуговував смертної кари, її могли замінити штрафом. Наприклад, у 1701 р. у суді розглядаїася справа про вбивство колишнього десятника м. Прилуки. Суд прийняв рішення про застосування до вбивці смертної кари, але дружина, брат та інші родичі вбитого наполягли на тому, щоб смертну кару було замінено на штраф у розмірі 8 коп і за рахунок убивці було поховано вбитого, справлено поминки та сорокауст^[254].

Після поразки в 1709 р. шведсько-українського війська під Полтавою полкові суди втратили право виносити смертні вироки, таке право збереглося за генеральним судом. Тому полкові суди стали досить широко застосовувати до злочинців штрафні санкції. Штрафи стали застосовувати до тих, хто скоював крадіжку тварин, майна, за потраву посіву, за перелюбство, за народження позашлюбних дітей, за бурлакування тощо.

Серед видів покарання була єпитимія — обов’язок злочинця жити і працювати в монастирі, спокутуючи свій гріх. Цей вид покарання застосовували за вбивство, двоєжонство, убивство позашлюбної дитини тощо.

Отже, інститут покарання в українському кримінальному праві характеризується гуманністю. Суспільство прагнуло допомогти злочинцю виправитись, а не завдавати йому фізичних страждань. Стосовно потерпілих, то суспільство прагнуло полегшити їм тягар моральних і матеріальних збитків. Норми українського кримінального права були спрямовані на попередження злочинів, відшкодування збитків і розкаяття злочинця в скоєнні злочину, на його спокутування гріха.

У другій чверті XVIII ст. в Україні почато з’являтися велике Земельне володіння. Українська старшина прагнула закріпити за собою не лише владні повноваження, а й право власності на землю та інші привілеї. Проте досягти зазначеної мети за допомогою норм звичаєвого та загального права було неможливим, тому вона почала вдаватися до застосування норм німецького права і Литовського статуту, а також російського законодавства. Тому-то було заборонено діяльність копних, сотенних і полкових судів. Якщо селяни скликали копний суд, то царська влада розцінювала це як свавілля і застосовувала до учасників жорстокі покарання.

За судовою реформою 1763 р. створюватися гродські й земські суди, рішення яких доводилися до відома генерального суду, а затверджувалися Малоросійською колегією. Зазначені суди мали керуватися нормами «малоросійського права», а такими вважашея норми Литовського статуту. Навіть у цей період в Україні існували різні редакції Литовського статуту: наприклад, екземпляр генеральної канцелярії докорінно відрізнявся від того, яким користувався Чернігівський гродський суд^[255].

Усе зазначене вплинуло на розвиток нового поняття злочину. Якщо в Литовському статуті злочин називається «вина» («вина розбійника», «вина злодійська», «вина кгвалтовна»), то в збірнику «Права, за якими судиться малоросійський народ» під злочином розуміється непокора і порушення Божих законів. Дослідники «Прав…» поділяють злочини на три види: тяжкі, середньої тяжкості й переступи^[256].

Злочини поділяли на публічні й приватні. До публічних належали злочини проти релігії, держави і суспільства, до приватних — злочини проти життя, здоров’я, гідності, свободи і майна особи.

Хоча в Україні простежувалася відносна релігійна толерантність, проте під впливом російського законодавства до «Прав…» були внесені норми, за якими на перше місце серед інших видів злочинів ставилися злочини проти релігії. За такі злочини було передбачено смертну кару, тілесні покарання й позбавлення громадянських прав.

Злочинами проти держави були передавання ворогу державної таємниці, здача фортеці, утеча за кордон, підробка грошей, недонесення про державний злочин. Відповідно до розділу III (арт. 14) «Прав, за якими судиться малоросійський народ», за зазначені злочини вдавалися до смертної кари. В окремих випадках застосовували кваліфіковану смертну кару, наприклад фальшивомонетникам вливали в горло розтоплений свинець. Звичним засобом виконання смертної кари стає четвертування. Крім самого злочинця, до відповідальності мали притягати й усю його родину, як це було передбачено Соборним уложенням.

До посадових злочинів належало неналежне виконання посадовцями своїх обов’язків. Згідно з «Правами…», ухиляння від військової служби каралося позбавленням рангу, а до рядових застосовували тілесні покарання (розд. V, арт. 11); згаяні дні через спізнення мають бути відслужені в подвійному розмірі (розд. І, арт. 12); якщо військовий службовець уб’є кого-небудь, поранить або зґвалтує, то він підлягав смертній карі (розд. V, арт. 14, п. 1); завдані військовим службовцем матеріальні збитки повинні бути відшкодовані в подвійному розмірі. Порушення суддею норм процесуального права, неправильне ведення писарем протоколу, підробка грамот, невиконання судових рішень каралися арештом, звільненням з посади й забороною в подальшому займати будь-яку посаду.

Розглядаючи злочини проти життя й здоров’я людини, суд мав брати до уваги соціальний стан як злочинця, так і потерпілого, мотиви, обставини й спосіб скоєння злочину.

Злочин проти здоров’я особи: каліцтво (відрубування руки, ноги, відрізання носа тощо) каралося за принципом таліону; якщо потерпілий не наполягатиме на такому покаранні, то, відповідно до розділу XX (арт. 46, пп. 2, 3) «Прав…», злочинець мав заплатити штраф у подвійному розмірі.

Злочини проти моралі, честі й гідності людини були дуже важливим видом злочинів в українському кримінальному праві. Злочинами проти моралі вважалися подружня зрада, розпусний спосіб життя дівчини або вдови, викрадення чужої дружини, спроба зґвалтування, зґвалтування, двоємужество тощо.

За скоєння зазначених злочинів винним загрожувала смертна кара або побиття різками чи канчуками. Це залежало від рішення суду (розд. XXIII, арт. 14).

Оскільки в другій половині XVIII ст. в Україні відбувся поділ населення на два стани: вищий (шляхта й козаки) і нижчий (міщани й селяни), то відбулося й повернення до покарань за злочини проти честі й гідності людини, які існували в польсько-литовську добу. Завдяки поки що вузькому соціальному розшаруванню, покарання за злочин проти честі й гідності представників різних станів не мали великої різниці, яка була закріплена нормами Литовського-статуту.

Злочини проти честі й гідності поділяли на тяжкі (звинувачення шляхтича в селянському походженні, що шляхтич, козак, селянин або міщанин — байстрюки) і легкі (побиття кого-небудь принизливим знаряддям — батогом, різкою, ударом по щоці або виривання волосся з голови чи бороди тощо). За зазначені види злочинів штрафували, але сума штрафу була різною. Штраф за образу шляхтича або козака стягувався удвічі більший, ніж за образу міщанина чи селянина.

Майнові злочини поділяли на такі, що скоєні із застосуванням насилля (грабунок, розбій) і без його застосування (крадіжка). За способом скоєння майнові злочини поділяли на тяжкі й менш тяжкі. Тяжкими злочинами вважатися ті, що скоєні за певних обставин і способів: групою осіб, із зламом дверей або вікон чи через підкопування, крадіжка церковних або освячених речей, пограбування мерців, крадіжка збіжжя або сіна.

За зазначені злочини застосовували смертну кару — повішення. За менш тяжкі злочини — крадіжку, яку злочинець скоїв уперше, карали різками біля ганебного стовпа. Якщо він скоював крадіжку вдруге, то, крім фізичних покарань, йому відрізали вухо; коли скоював крадіжку втретє — відрізали носа і таврували; коли скоював крадіжку вчетверте, то його карали смертною карою — вішали.

Майновими злочинами вважалися переховування крадених речей, користування чужими речами, обман, пошкодження або знищення чужих речей, фруктових дерев, пошкодження чи встановлення нових межових знаків тощо.

До кінця першої третини XVIII ст. в Україні під час слідства обшуки майже не проводилися, адже громади пильно стежили за поведінкою членів громади і коли з’являлися особи, які викликати підозру, то до них застосовували упереджувальні санкції. Проте вже з другої третини XVIII ст. громади в Україні починають втрачати свої повноваження, а їх функції переходять до державних органів влади. У Росії почали проводити «повальні» обшуки, що поширилися і на Україну, їх проводили в шинках, будинках, в городах; обшукували всіх підозрілих осіб.

Якщо раніше судові процеси проходили публічно і за участю представників громадськості, то з другої третини XVIII ст. вони стають закритими й застосовуються жорстокі покарання. Метою покарання стає залякування населення й спричинення злочинцю фізичних страждань, хоча все ще, спираючись на звичаєве і загальне права, суд мав на меті покарання відшкодування збитків потерпілому, каяття злочинця та його виправлення. Укладачі «Прав, за якими судиться малоросійський народ» не могли ігнорувати реальності в Україні і її звичаєвого та загального права. Український дослідник кримінального права А. Яковлів зазначає, що «із сучасного погляду карна система кодексу вражає своєю жорстокістю. Проте історичні документи, особливо вироки тогочасних судів, свідчать, що судова практика…застосовувала набагато м’якші кари, ніж установлює кодекс»^[257]. Отже, норми «Прав…» суперечили правосвідомості українського народу, нормам звичаєвого і загального права.

Потрібно зазначити, що укладачі «Прав, за якими судиться малоросійський народ» в окремих випадках відступали від норм російського й польсько-литовського законодавств. Так, відповідно до розділу XX (арт. 4–6) «Прав, за якими судиться малоросійський народ», коли судді сумніватимуться в точності закону або коли в ньому будуть існувати прогалини чи протиріччя, то вони мають схилятися до м’якішого покарання або до виправдання підозрюваного в скоєнні злочину.

Норми «Прав…» закріплювали такі види покарань: смертна кара (четвертування, повішення, спалення, закопування живцем у землю, заливання в горло розтопленого олова); скалічення (відрубування руки, ноги, відрізання язика, вуха, носа); фізичні покарання (таврування, побиття канчуками біля ганебного стовпа); ув’язнення; конфіскація майна й вигнання з місця проживання; штраф; арешт; звільнення з посади і позбавлення рангу. У них закріплено, що рецидив є обтяжливою обставиною скоєння злочину (розд. XX, арт. 8, 9).

«Права, за якими судиться малоросійський народ» містять норми, що закріплюють пом’якшувальні обставини скоєння злочину: неповноліття (хлопці до 16 років, а дівчата до 13 років), стан сп’яніння, голодування, випадкове скоєння злочину (розд. XXIII, арт. 2, пп. 1, 2); убивство власником майна злодія, спійманого на місці злочину, або вбивство чоловіком коханця дружини (розд. XXIII, арт. 2, пп. 1, 2); необхідна оборона тощо.

«Права…» містять норми, що закріплюють строк давності скоєння злочину. Наприклад, коли злочинець, який не зазнав покарання за скоєний злочин і буде протягом десяти років вести зразковий спосіб життя, постане перед судом, то його не можна карати смертною карою, він має відбути лише церковну покуту (розд. XX, арт. 51). Той, хто знав про злочинця і скоєний ним злочин і мовчав три роки з поважних причин, мав «вічно мовчати». Тобто існування строку давності звернення до суду й строку давності виконання вироку звільняло особу, яка скоїла злочин, від покарання.

У нормах «Прав…» було збережено можливість помилування злочинця потерпілим або його родичами (розд. XX, арт. 4). Злочинець і потерпілий за допомогою так званого полюбовного суду могли укласти угоду про примирення (розд. VII, арт. 25). Водночас у розділі III (арт. 1, п. 2) було закріплено абсолютне право монарха помилувати злочинця.

Новиною в українському кримінальному праві було закріплення в «Правах…» злочинів проти монарха. Будь-яка образа монарха або членів його сім’ї каралася смертною карою. Так само застосовували смертну кару до злочинця та всієї його родини за замах на життя монарха або членів його сім’ї. До того ж до злочинців мали бути застосовані тортури (розд. II, арт. 2, 3).

Змінення класифікації видів злочинів, мети й видів покарань в українському кримінальному праві було пов’язане з тим, що в Україні з другої третини XVIII ст. почалося формування великого земельного володіння. Новоявлені українські пани прагнули захистити свої права нормами закону, які запозичали з Литовського статуту та російського Соборного уложення. Після скасування гетьманства, знищення Запорозької Січі та закріпачення українських селян (1783) в Україні поширилося законодавство Російської імперії. Самобутнє українське право, яке випереджало свою епоху на сотні років, було повністю знищено і не може відродитися донині.

Запитання для самоконтролю

1. Джерела українського права другої половини XVII–XVIІI ст.

2. Галузі та інститути українського права другої половини XVII–XVIII ст.

3. Особливості українського державного права.

4. Право власності й право володіння в українському праві періоду Гетьманщини.

5. Зобов’язальне право періоду Гетьманщини.

6. Поняття і види злочинів, мета покарань.

7. Особливості застосування покарань у період Гетьманщини.

Рекомендована література

1. Гуржій О. І. Право в українській козацькій державі. — К., 1994.

2. Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності. — Харків, 2000.

3. Шевченко О. О. Історія українського права. — К.: Олан, 2001.

4. Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибрані твори, 2006.

5. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968.

6. Явориицький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наук, думка, 1990. — Т. 1.

(обратно) (обратно)

Розділ VI Українське право наприкінці XVIII–XIX ст

§ 1. Знищення української державності

У середині 60-х років XVIII ст. процес послідовного знищення царатом усіх автономних ознак України пішов особливо швидкими темпами. Він тісно пов’язаний з ім’ям Катерини II, сходженню якої на імператорський трон Росії допомагав і гетьман України-Гетьманщини Кирило Розумовський. Імператриця прагнула уніфікації та централізації влади й тому відхилила всі домагання козацької старшини на чолі з гетьманом відновити колишні права України-Гетьманщини. Використовуючи формальну причину (бажання К. Розумовського встановити спадковість гетьманату для свого роду), у січні 1764 р. Катерина II наказала К. Розумовському прибути до Петербурга й під загрозою кари «за зраду» примусила його зректися гетьманства.

Певна річ, причини відставки останнього гетьмана, заснування другої Малоросійської колегії й призначення генерал-губернатора в Україну було б неправильно зводити лише до гніву Катерини II з приводу нібито необдуманого прохання К. Розумовського про спадкове гетьманство для його роду. Вони більш глибокі. На думку Катерини II, автономії в складі Росії (зокрема, України) є «глупостью». У наказі новопризначеному генеральному прокурору князю А. Вяземському вона писала: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия есть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями; нарушить оные отрешениям всех вдруг весьма непристойно б было; однако ж и называть их чужестранными и обходится с ними на таком же оснований есть больше, нежели ошибка, сіи провинции, а также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинціях; когда же в Малороссіи гетьмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетьманов исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

Головною формою правління передових європейських країн у XVIII ст. був абсолютизм, за якого монарху належала необмежена влада. У цій ситуації будь-які вільності, а саме їх вимагала українська козацька старшина, для Катерини II були абсолютно неприпустимими та навіть шкідливими. Імператрицю лякав загрозливий для абсолютистських устремлінь російської корони рівень політичної свідомості козацької старшини. Для неї створював небезпеку не гетьман (цю форму правління можна було завжди змінити на губернаторську, що й передбачалося в разі смерті К. Розумовського), а козацька старшина, яка, на її думку, могла не змиритися з ліквідацією гетьманату.

Виникненню такої думки сприяли й доповіді довірених осібімператриці. Наприклад, Г. Теплов, якому вона доручила скласти записку про стан справ в Україні, повторював у ній звинувачення Петра І, що всі гетьмани були зрадниками або схильними до зради і що специфічні малоросійські вольності й звичаї принесли лише експлуатацію і непорозуміння. Українському законодавству, за Тепловим, бракувало будь-якої раціональної системи, воно ґрунтувалося на мішанині з Литовського статуту й звичаєвих норм. Це породжувало бюрократичну тяганину й безконечні апеляції, шляхта мала можливість маніпулювати системою законів у своїх власних інтересах. А головне, на погляд Теплова, вони суперечили принципу самодержавства. Він стверджував, що свавілля старшини зумовлює незаконне захоплення земель, несправедливе закріпачення козаків і селян. Головною економічною проблемою Гетьманщини був занепад виробництва, причиною якого, за Тепловим, були переходи селян, і тому він рекомендував прикріпляти селян до їхнього місця проживання (іцо згодом і було зроблено).

Імператорським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. оголошувалося, що гетьман Кирило Розумовський добровільно склав свої повноваження і для управління Лівобережною Україною й Запорожжям створюється Малоросійська колегія з президентом на чолі. Колегія складалася з восьми осіб: чотирьох представників царського уряду й чотирьох українців, серед яких були генеральний писар В. Туманський, генеральний хорунжий П. Апостол, генеральний осавул І. Журавка, генеральний обозний С. Кочубей. Упереджаючи напружені відносини між українськими та російськими членами колегії, Катерина II надала їм рівний ранг, присвоївши генеральному писареві В. Туманському звання генерал-майора, а іншим — звання полковників російської армії. Її укази закликали членів колегії до взаємної співпраці. Отже, імператриця, повторивши вдалий політичний маневр Петра І і вдосконаливши його, позбавила Україну державної автономії, зберігати тимчасово на місцях старі форми політичного самоуправління. Малоросійська колегія якраз і мала стати засобом заспокоєння козацької старшини, створивши видимість участі останньої в управлінні, звівши насамперед її до мінімуму, а також дата можливість здійснювати на Лівобережжі постійний контроль над потенційними політичними опонентами.

Хоча Катерина II зробила деякі кроки примирення щодо козацької старшини, вона своєю генеральною лінією бачила інтеграцію Гетьманщини в імперію, що зрозуміло з деяких таємних розпоряджень про те, як досягти цієї мети. У них Катерина II різко критикувала переплетення військової й цивільної влади Гетьманщини, громіздку судову систему з її численними позовами й практику вільних переходів селян. Її дратувало, що українці самовільно користуються спеціальними правами й привілеями та дотримуються «ополячених» релігійних і звичаєвих практик у церкві. Програма Катерини II закликала до поступової інтеграції Гетьманщини в імперію, максимального збільшення внесків у імперську скарбницю, стимуляції економічного зростання і водночас до згоди між українцями й росіянами.

Завдання Малоросійської колегії полягало в тому, щоб остаточно ліквідувати гетьманську автономію. Цю лінію став упроваджувати призначений президентом і одночасно генерал-губернатором Малої Росії Петро Рум’янцев, який, по суті, управляв Україною одноособово, зосередивши у своїх руках практично всю владу в краю. Тому зовсім не випадково Катерина II називала його «головним малоросійським командиром».

В Україну П. Рум’янцев прибув, маючи таємні докладні настанови імператриці щодо своїх дій у Лівобережній Україні. В інструкції Катерина II наказувала йому скасувати всі відмінності в державному устрої України й зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українців погляд на себе як самостійну народність. Рекомендувалося дотримуватись такого методу управління Україною — розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Щоб досягти успіхів, Катерина II радила генерал-губернатору «вміло вивертатись» і «…мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Пропонувалося припинити переходи селян з одного місця на інше, у будь-який спосіб, розмежувати функції «переплутаного й мішаного там правління військового з цивільним», пильно наглядати за економікою. Вона закінчує інструкцію такими словами: «Необходимо нужно, под каким бы то ни было званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ и получать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да по самим договорным пунктам гетьмана Богдана Хмельницкого нам бесспорно принадлежащие доходы». Отже, скасувавши гетьманство, розтоптавши договір 1654 р., Катерина II цинічно згадує «договірні пункти» Б. Хмельницького.

8 квітня 1765 р. П. Рум’янцев прибув до Гетьманщини, розташувавшись у Глухові. З його прибуттям в адміністративно-судовій структурі Гетьманщини відбулися лише незначні зміни. На верхівці адміністративної піраміди генерал-губернатор разом із президентом Малоросійської колегії замінили гетьмана. Як і гетьману Розумовському, генерал-губернатору Рум’янцеву підпорядковувалася Запорозька Січ, але, на відміну від гетьмана, він командував також усіма російськими військами, що перебували в Гетьманщині. Тепер Малоросійська колегія стала головною центральною адміністративною інституцією, перейнявши функції колишньої генеральної військової канцелярії. Спеціальні департаменти колегії відповідали за військові, судові й фінансові справи. Колегія підпорядковувалася Рум’янцеву і Сенату, а генерал-губернатор доповідав безпосередньо Катерині II і лише в окремих випадках мав справи із Сенатом. Нижча адміністрація на рівні полків і сотень поки що залишалися без змін. У справах судочинства переважно залишалася судова система, запроваджена судовою реформою 1760–1763 рр., лише був трохи реорганізований генеральний військовий суд.

18 травня 1765 р. П. Рум’янцев подав Катерині II змістовну програму реформ, яку вона частково схвашла. Вона ґрунтувалася на трьох основних елементах: інструкціях Катерини II, ідеях Г. Теплова й власних ідеях П. Рум’янцева. Правлячи понад 20 років (Малоросійську колегію після виконання покладених на неї завдань у 1786 р. було скасовано), П. Рум’янцев тримався приписаної йому Катериною II лінії, спочатку робив підготовчі кроки, а потім перейшов до рішучих заходів. Першим заходом П. Рум’янцева стало проведення ревізії господарського життя Гетьманщини, під час якої було здійснено перепис населення, описано земельну власність, кількість дворів, ґрунтів, виявлено ступінь заможності кожного окремого господаря тощо. Більш рішучі заходи були проведені після російсько-турецької війни 1769–1774 рр., коли російський уряд, здобувши перемогу над турками, мав розв’язані' руки та розпочав ліквідацію чужонаціональних (на його думку) організмів у середині імперії.

Маючи практично необмежені повноваження, П. Рум’янцев за допомогою Малоросійської колегії проводив політику царського уряду, спрямовану на остаточну ліквідацію політичної автономії Лівобережної України та примусову русифікацію українського народу. За правління П. Рум’янцева були ліквідовані або трансформовані державні й судові органи Гетьманщини. У 1775 р. зруйновано Запорозьку Січ, а згодом запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління (поділ на намісництва замість полково-сотенного устрою), замість українських козацьких полків утворилися карабінерські полки за російським зразком. Було запроваджено грошовий податок для утримання російських військ у Гетьманщині (один карбованець щороку від кожного господарства, який збирався частинами чотири рази на рік). Усі селяни, міщани, підпомічники й підсусідки були зобов’язані платити новий податок. У 1767 р. П. Рум’янцев поділив Гетьманщину на 20 однакових податкових округів і призначив комісію, відповідальну за збирання податку в кожному окрузі. За його наказом було ліквідовано принцип комплектування козацького війська від козацьких дворів. Замість нього встановлювався порядок особистої військової повинності. Відбулося фактичне та юридичне закріпачення українського селянства. На Лівобережну Україну було поширено дію Жалуваної грамоти дворянству 1785 р., після чого козацька старшина стала активно переходити у дворянство та не чинила опору нищенню залишків української автономії.

У 1781–1782 рр. у зв’язку із запровадженням на території України «Учреждения для управлення губерний» (1775) і проведення провінційно-територіальної реформи постало питання про долю Малоросійської колегії. 22 листопада 1781 р. Сенат на підставі імператорського указу, ураховуючи, що в Малоросійській колегії і генеральному суді залишилося безліч невирішених справ, дозволив протягом року остаточно завершити всю судову роботу, хоча адміністративні функції колегії були скасовані. Для цього сторони, які не з’явилися дати публічне оголошення, попередили, якщо вони в річний термін не з’являться, то їхні справи залишаться без розгляду та будуть здані в архів навічно. Оскільки багато членів колегії і генерального суду разом із численними чиновниками перейшли на службу до нової адміністрації, Сенат дозволив генерал-губернатору П. Рум’янцеву підбирати на свій розсуд нових членів із тамтешніх чиновників. Незважаючи на ці заходи, колегії так і не вдалося завершити свої справи у визначений термін. 7 грудня 1783 р. П. Рум’янцев доповів Сенату, що колегія встигла розглянути 449 справ, генеральний суд — 886. Невирішеними залишилися 520 справ у колегії та 1285 — у генеральному суді. П. Рум’янцев однією з причин такого стану вважав, що публічне оголошення про річний термін було відоме не всім. Сенат змушений був своїм указом від 13 грудня 1783 р. знову подовжити термін існування Малоросійської колегії і генерального суду до 1785 р. Лише 20 серпня 1786 р., коли, урешті- решт, усі справи були налагоджені, а судові записи подані до архівів нових судів, Малоросійська колегія припинила своє існування.

Отже, наприкінці XVIII ст. Україна ввійшла в новий період свого існування. Місце колишньої України-Гетьманщини посіла Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Українські землі, що входили до складу Російської імперії, відтепер були підпорядковані її центральним органам влади й управління.

На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою. Суть імператорської влади визначалася гак: «Імператор Российский есть монарх самодержавний и неограниченній. Повиноваться верховной его власти не только за страх, но и за совесть сам Бог повелевает». Цар користувався низкою виняткових переваг. Він визнавався недоторканним і майже безвідповідальним за свої дії. Позбавлення всіх прав стану і смертна кара чекали не лише за злочинну дію проти особи імператора, а й за будь-який умисел скинути його. Імператор був спадковим монархом. Право на успадкування трону на підставі акта Павла І від 5 квітня 1797 р. мали лише члени царського імператорського двору. Спадкоємцем престолу визнавався старший син імператора; у разі його бездітності після його смерті престол переходив до другого сина і т. д. (жіноче правління допускалося лише в разі припинення чоловічої частини царської династії).

У своїй діяльності щодо управління державою імператор спирався на великий центральний апарат управління. У цей період отримала подальший розвиток рада при імператорі. Це був дорадчий орган з вузьким складом членів. Він часто змінював свою назву. До 1801 р. як вищий дорадчий орган діяла рада при імператорському дворі (створена у 1769 р.), згодом її замінила неодмінна рада з дорадчими функціями, яка складалася з 12 осіб. У 1810 р. замість неї як вищий законодорадчий орган, що розробляв законопроекти, які затверджував імператор, було створено Державну раду. Головою ради був імператор, а в разі його відсутності призначався особливий головуючий серед членів ради. До складу ради входило від 40 до 80 членів, які призначалися імператором або входили до неї за посадою (міністри). Апарат Державної ради складався із загального зібрання, 5 департаментів: департамент законів (у ньому проходила основна робота з підготовки законопроектів); справ військових; справ цивільних і духовних; державної економії; справ царства Польського (створений у 1831 р.); двох комісій і державної канцелярії. Департаменти були попередніми інстанціями для обговорення законопроектів у вузькому колі певного питання (наприклад, державної економії — фінансових і господарських питань) для внесення його вже на обговорення й затвердження загального зібрання ради. Комісія складання законів займалася кодифікацією законів, а інша комісія — прошеніями. Усе діловодство Державної ради здійснювала державна канцелярія на чолі з державним секретарем. Державна рада був дорадчим органом, імператор міг затвердити думку більшості або меншості членів чи дати інше, третє рішення. Згодом відбувається обмеження головного завдання ради — підготовка законопроектів. У другій четверті XIX ст. законопроекти стали розроблятися в царській канцелярії, комітеті міністрів, міністерствах, спеціальних комітетах, причому нерідко затверджувалися імператором, минаючи Державну раду. Обговорення законопроектів у Державній раді стає формальним; іноді (особливо часто під час правління Миколи І) законопроект виносився на Державну раду з уже готовою резолюцією імператора про бажаність того чи іншого рішення.

Поступово в одну з вищих державних установ у Російській імперії перетворюється власна канцелярія його імператорської величності, створена за правління імператора Павла І. Загальнодержавні функції вона почала виконувати з 1812 р., коли до її відання потрапили деякі питання загальнодержавного значення (переписка з головнокомандувачем, розміщення військовополонених тощо). Поступово вона перетворюється на орган, що зв’язував імператора з усіма державними установами з найважливіших питань внутрішньої політики (законодавства, управління, суду). Апарат канцелярії розширюється, її структура ускладнюється, з’являються підрозділи (відділення), що фактично стають самостійними вищими державними установами, які відповідальні лише перед імператором. Перші три відділення були створені у 1826 р.: перше — контролювало діяльність міністрів, міністерств, готувало законопроекти, відало призначенням і звільненням вищих чиновників (за згодою і затвердженням царя); друге — здійснювало кодифікаційні роботи, проводило узагальнення юридичної практики; третє — керувало боротьбою з державними злочинами (фактично орган політичного розшуку і слідства). Четверте відділення було створено в 1828 р. і займалося благочинними установами й жіночими навчальними закладами. П’яте відділення було створено в 1836 р. спеціально для підготовки проекту реформи управління державними селянами. І нарешті, шосте було створено в 1842 р. і займалося підготовкою пропозиції щодо управління Кавказом.

У другій половині XVIII ст. як вищий орган управління ще продовжував діяти Сенат, але поступово його роль знижується. У 1763 р. він перетворився на центральну адміністративно-судову установу, яка складалася з шести департаментів: перший займався державними фінансами і таємним діловодством; другий — власне судовими справами (наглядом, узагальненням практики, кадровими питаннями, переглядом справ); третій — справами провінцій (українськими); четвертий — військовими і морськими справами; п'ятий — справами місцевої адміністрації; шостий — місцевими судами. Згодом законодавчі повноваження Сенату обмежуються: у 1803 р. його позбавили права подання зауважень на проекти законів, пізніше — права загального нагляду за законністю діяльності центральної та місцевої адміністрації. Ці питання стали все більше розглядатися комітетом міністрів, а потім і власного канцелярією його імператорської величності. Після створення нових центральних органів управління остаточно визначилася роль Сенату, і в середині XIX ст. він утверджується як вищий судовий орган Російської держави. Усі департаменти Сенату перетворилися на виші апеляційні інстанції для судів губерній. Проте і тут у деяких категоріях справ Сенат був далеко не останньою інстанцією. Якщо в його департаментах і на загальних зібраннях виникали розбіжності, то справа переходила на розгляд до Державної ради. Справи щодо «совращения из православной веры» вів комітет міністрів. Для розгляду важливих політичних справ створювали вищі судові органи, наприклад верховну слідчу комісію і верховний кримінальний суд у справі декабристів у 1826 р., верховну військову слідчу комісію у справі петрашевців у 1849 р. тощо.

8 вересня 1802 р. прийнято царський маніфест про утворення міністерств замість колегій, який поклав початок новій формі галузевого управління державою. На відміну від колегій міністерства мали більшу оперативність у справах управління, у них посилилася персональна відповідальність керівників (міністрів) тощо. У 1802 р. було створено 8 міністерств: військових сухопутних військ, морських сил, іноземних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції, народної освіти. 25 червня 1811 р. було прийнято «Общее учреждение», яке, незважаючи на пізніші зміни в організації, структурі, принципах діяльності й діловодстві, стало основним законодавчим актом, яким визначалося існування міністерств до XX ст. Міністрам надавалася виконавча влада в межах діяльності доручених їм міністерств. Установлювалося, що всі міністри безпосередньо підпорядковані імператору. Міністри й товариші міністрів (заступники) призначалися царем, вищі чиновники міністерств — царем за поданням міністра, а нижчі — міністром. Апарат міністерств підрозділявся на департаменти (присутствия) і канцелярії, які очолювали директори. Найважливіші питання розглядала рада при міністерстві — дорадчий орган, до якого входили товариші міністра й директори департаментів. Кількість міністерств і прирівнених до них установ збільшувалася. У 1810 р. було створено міністерство поліції (у 1819 р. ліквідовано і його апарат увійшов до МВС), державне казначейство (у 1821 р. увійшло до міністерства фінансів), головне управління ревізії державних рахунків (у 1836 р. перейменовано на державний контроль), головне управління шляхів сполучення, головне управління духовних справ різних іноземних сповідань. Особливе становище в центральному апараті мало створене в 1826 р. міністерство двору та уділів. Як двірцеве відомство, воно не було підконтрольне жодному з вищих установ, а також державному контролю. При ньому був спеціальний департамент уділів, який завідував майном царської родини, а також так званий капітул орденів, який виготовляв грамоти, орденські відзнаки, призначав орденські пенсії тощо.

Разом із постійно діючими центральними органами управління в першій половині XIX ст. діяли також спеціальні тимчасові комітети (секретні органи). Це були органи, що створювалися особисто царем з найбільш близьких йому осіб для вирішення питань, за якими уряд не бажав проводити відкрите обговорення (правове становище селян, кріпосних, фінансові питання тощо). Так було створено комітет західних губерній (1831–1848), який розглядав заходи, пов’язані з придушенням польського повстання 1830–1831 рр. (конфіскація майна польських поміщиків — учасників повстання, русифікація університетів тощо). Йому, до речі, належить ініціатива скасування відмінностей у судовій системі західних губерній і введення російської системи.

Одночасно з упровадженням міністерської системи управління в 1802 р. з метою координації діяльності окремих міністерств створений комітет міністрів. Спочатку він виконував допоміжну функцію, вирішуючи звичайні справи (найважливіші належали до ради при імператорі). За указом від 20 березня 1812 р. комітет міністрів набуває значення повноважного органу управління. Він став розглядати справи, що виходили за межі компетенції окремих міністерств, не підпадали під дію чинного законодавства, стосувалися питань нагляду за адміністративними органами або кадрових питань. До складу комітету входили члени за посадою (міністри, голови департаментів Державної ради, головноуправляючі, державний секретар), а також члени за призначенням. Комітет був дорадчим органом при імператорі. Нормативні акти комітету міністрів приймалися у формі положень, котрі набували чинності лише після затвердження їх монархом.

Отже, до середини XIX ст. всі українські землі були повністю підпорядковані центральним органам влади й управління Російської імперії. Причому в законодавстві того часу стала проводитися різниця між верховним і підпорядкованим управлінням. В Основних законах зазначалося: «Власть управления во всем ее пространстве принадлежит государю. В управлений верховная власть его действует непосредственно; в делах же управления подчиненного определенная степень власти вверяется от него местам и лицам, действующим его именем и по его повелению». Органами верховного управління були Державна рада, комітет міністрів, канцелярія і двір царя, органами підпорядкованого центрального управління — Сенат, міністерства та інші центральні управлінські установи.

(обратно)

§ 2. Суспільний устрій

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. суспільний лад України втрачає свої самобутні ознаки. Тут фактично формально запроваджується соціальна структура Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу. Цей процес був прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя положень нових імперських грамот, дарованих дворянству і міщанству. У соціальній організації колишньої Гетьманщини відбулися серйозні зміни: українська шляхта поступово стала частиною імперського дворянства; мешканці українських міст підпорядковувалися тим самим правовим, економічним і соціальним нормам, що й міщани всієї імперії; козаки вважалися привілейованими державними селянами; селян у приватних маєтках юридично закріпачили; церковний клір трансформувався в частково зрусифіковану замкнену соціальну групу. Проте інтеграція цих соціальних груп ішла по-різному, й найскладніше це проявилося відносно української шляхти і козаків.

Одним із перших заходів із вирішення цього питання став генеральний опис Лівобережної України 1765–1769 рр., який був проведений за розпорядженням П. Рум’янцева та згідно з указом Катерини II від 4 листопада 1763 р. про перепис в Україні та інструкції Сенату щодо порядку його проведення. Хоча головною метою перепису було зібрання відомостей про населення і господарства з метою запровадження значно більшого державного оподаткування, П. Рум’янцев сподівався вирішити дещо інші специфічні завдання: визначити склад і кількість населення в офіційних категоріях поміщика, козака, священика, міщанина й селянина. Для проведення перепису в кожному полку було створено спеціальні комісії на чолі з російськими офіцерами. Перепис тривав до 1769 р. і був перерваний початком російсько-турецької війни. Перепис проводився у 4 формах, за якими описувалися: міста й містечка; коронні, урядові й монастирські маєтки; поміщицькі й козацькі господарства; приватні володіння. Матеріали, зібрані цими комісіями в кожному полку, становили «Генеральний (рум’янцевський) опис Малоросії». Він містить подвірні реєстри оподаткованого населення із зазначенням статі, віку, працездатності, розміру податків; облік міст і містечок, сіл, хуторів, ремісничих цехів; облік рангових, старшинських, поміщицьких, монастирських і церковних володінь; облік козацьких і селянських дворів і бездворових хат із зазначенням кількості ріллі, сіножатей, пасовиськ, лісів, млинів, винокурень, шинків, пасік, худоби. Чільне місце в описі займають документи про підтвердження прав на володіння землею, маєтками та іншим майном (універсали, купчі записи на землю, ліси, сіножаті, заповіти, дарчі записи про передачу майна, про обмін ґрунтів тощо, формулярні списки козацької старшини, додані до опису копії гетьманських універсалів, розпоряджень (ордерів) генеральної військової канцелярії, рішень генерального військового суду, царських грамот, указів Сенату тощо. Перепис був використаний царською владою для остаточного утвердження кріпацтва в Україні, зміцнення позицій землевласників, для збільшення податків, юридичного обґрунтування прав на маєтки і селян, остаточної ліквідації переходів селянства з одного місця на інше й у козацький стан. Опис документально закріплював становий поділ населення.

Дворянство в Україні не було однорідним, до нього входили українські, польські, російські й татарські феодали, тому процес інтеграції їх у російське дворянство не був однаковим і багато в чому залежав від тієї чи іншої частини території України. В Слобідській Україні й степових губерніях, починаючи з XVIII ст. за рахунок роздавання земель переважно російському дворянству, переважали російські поміщики, причому їхня кількість постійно збільшувалася. Кримське, або таврійське, дворянство було представлено переважно татарами-феодалами. Царським указом 1835 р. було підтверджено надання татарським мурзам із часу приєднання Криму до Росії прав, однакових із правами російського дворянства.

Дещо по-іншому проходила інтеграція в російське дворянство на Лівобережній Україні. У XVIII ст. тут відбулося формування нової однорідної української еліти, що поєднувала нащадків козацької старшини й української шляхти польських часів і нової козацької старшини та знаті (так зване значне військове товариство — бунчукові, військові та значкові товариші). В історико-правовій літературі для її визначення вживають термін «нова шляхта». Ця еліта перетворилася па згуртовану земельну аристократію, що почала претендувати на статус шляхти. У межах Гетьманщини вона користувалася окремими шляхетськими привілеями й вимагала від російської влади визнання тих своїх прав, які вона мала за польських часів і яких на той час російське дворянство не мало. Згідно з Литовськими статутами, шляхтич міг брати участь у вальних сеймах і місцевих сеймиках, звільнявся від будь-якої державної служби. Для шляхтича втратити свій ранг було практично неможливо, а його маєтки не підлягали конфіскації, крім особливих випадків. Він міг бути заарештований лише за наказом суду рівних, причому не дозволялося піддавати його тортурам тощо. Крім того, шляхта мала великі економічні права: право на експлуатацію майна, обробку землі й видобутку корисних копалин, заснування міст і сіл, вільну торгівлю тощо.

До того ж спочатку українська нова шляхта була позбавлена можливостей зробити військову або цивільну кар’єру в російських установах. Так, українці не допускалися до кадетських корпусів. На думку російських чиновників, у Малоросії немає «благородних», а даровані царем за часів Хмельницького грамоти, що підтверджувати шляхетство, визнавалися лише для тих, хто міг підтвердити свій шляхетський стан ще перед 1654 р. В Україні-Гетьманщині навіть найвищі посади не гарантували отримання дворянства (росіяни з 1722 р. автоматично отримувати його після досягнення певної позиції в «Табеле о рангах»). Тому нова українська шляхта добивалася рівноправності українських і російських посад і рангів, а також визнання та підтвердження її імперського дворянського статусу. У межах Гетьманщини влада, багатство й привілейований юридичний і соціальний статус української нової шляхти залишалися недоторканними.

Скасування державних інститутів Гетьманщини, проведення провінційної реформи та запровадження імперської адміністрації поставило питання визнання української шляхти як дворянства, її інтеграції. Це пояснювалося кількома причинами: по-перше, від позиції української нової шляхти великою мірою залежав успіх імперської інтеграції України-Гетьманщини; по-друге, статут для губернії потребував уведення лише дворянського контролю над багатьма урядовими установами, окремої судової системи для дворянства й місцевих дворянських зібрань, які обирали своїх предводителів і розв’язували місцеві проблеми, а це неможливо було виконувати без участі української нової шляхти. Крім того, більша частина української шляхти, отримавши титули дворян, корпоративне самоврядування і легалізацію панщини, поступово почала усвідомлювати ті переваги, які несе із собою новий порядок у Гетьманщині.

Зростання урядових інституцій, які спричинили провінційні реформи Катерини II, відкрили перед українською шляхтою величезні можливості для імперської кар’єри, передусім у новій адміністрації на теренах колишньої Гетьманщини, порубіжних губерніях, нових провінціях, особливо Правобережної України, навіть у Грузії, куди набирали шляхтичів з Правобережної України як досвідчених адміністраторів, на військовій ниві й у самому Санкт-Петербурзі. Великим стимулом для остаточного злиття української та російської еліт стала Жалувана грамота дворянству 1785 р. Згідно з грамотою, дворянство здобуло виключне право власності на землю, придбані села разом із селянами та надра землі. Дворяни мали право торгувати, заводити торги та ярмарки; їх звільняли від будь-яких податків і квартирування військ у своїх маєтках. Вони звільнялися від обов’язкової державної служби, за винятками надзвичайних обставин. Дворянин міг продавати свою продукцію й володіти майном у місті, подорожувати за кордоном: навіть поступати там на службу, але лише в дружніх до імперії держав.

Звання дворянина успадковувалося (спадкове дворянство) або отримувалося пожалуванням верховною владою (особисте дворянство) за досягненням особою певного чину на військовій чи цивільній службі, а також у разі отримання російських орденів. Законодавство Росії поділяло дворян на верстви й групи. Особливою групою були спадкові дворяни, на яких юридично поширюватися всі привілеї (не спадкові дворяни, за невеликим винятком, наприклад, не мали права володіти кріпосними селянами, брати участь у дворянських зборах тощо). У грамоті наголошувалося, що держава не може довільними діями позбавити дворянина житла, майна або статусу. Позбавлення дворянства відбувалося лише згідно з вироком суду, затвердженим безпосередньо імператором.

Дворяни, які скоїли злочин, були підсудні лише своєму становому суду та не підлягали тілесному покаранню. Дворяни, які володіли маєтками, мали можливість створювати свої станові корпоративні організації — повітові й губернські дворянські зібрання, що скликалися кожні 3 роки. На них вирішувалися дворянські й місцеві справи (збирали гроші на місцеві потреби, займалися опікою дворян-сиріт і вдів), подавали скарги й клопотання до Сенату або імператорові, звіряли родовідну книгу, виключали з неї дворян, які зганьбили себе, обирали повітових і губернських предводителів, засідателів верхнього земського й совісного судів, повітового чи окружного суддю та земського справника, засідателів повітового й нижнього земського судів. Дворяни могли впливати на діяльність місцевої адміністрації; їхні зібрання діяли як допоміжні органи останньої.

Поступово основна частина української шляхти стала перетворюватися на дворянство. Як і повсюди в імперії, дворянство виводилося передусім від рангу на державній службі. Урядовці Гетьманщини, які і продовжували службу, отримали імперські ранги, що автоматично означало надання дворянства. Представники шляхти, які не були на державній службі, мали доводити своє благородне походження. Проте законодавчого регулювання цього питання не було. Нарешті, Жалувана грамота 1785 р., яка була видана для всієї імперії, установила, що депутати від кожного земства разом із предводителем дворянства мали визначати права кандидатів належати до дворянства. Про те в ній нічого не говорилося про ті території, зокрема Гетьманщини, де склад дворянства тоді ще не був визначений. Тому генерал-губернатор П. Рум’янцев, який прихильно ставився до української шляхти, розтлумачив це положення як повноваження новій шляхті самій визначати можливість членства в дворянстві.

Під ліберальним наглядом П. Рум’янцева був установлений порядок, за яким справи претендентів розглядали виборні органи дворянства намісництва — дворянські депутатські збори, які складатися «з осіб найвідоміших і найповажніших родів дворянської гідності». За цими критеріями дворянство кожного повіту на дворянських зборах обирало 3–4 депутати центру намісництва. Депутати дворянських депутатських зборів на засіданнях під головуванням губернського маршала (предводителя дворянства) розглядали питання обґрунтованості підстав претендентів нобілітуватися у дворянство. їхню роботу контролювало дворянське зібрання намісництва. Депутатські збори загалом прихильно ставилися до домагань дворянства, тому в Україні створилися реальні можливості здобуття дворянства представниками різних соціальних прошарків: із середовища найнижчих і середніх груп козацької старшини, а також рядового козацтва, міщан, духовенства, посполитих і навіть записаних 1782 р. у кріпацтво селян. На перешкоді надмірному збільшенню кількості осіб дворянського стану наприкінці 1791 р. рішуче став Сенат. 16 грудня 1791 р. з’явився указ, за яким жодна особа не може вступити в дворянство без достатніх доказів свого благородного походження. Крім того, потрібно було зменшити кількість претендентів на дворянство від оподаткованих груп. Надіслані з України відомості про дворян було повернуто до намісницьких правлінь. Дворянські депутатські з’їзди разом із губернськими маршалами були зобов’язані наново розглянути справи. Під тиском малоросійського генерал-губернатора М. Кречетникова, який у 1789 р. змінив на цій посаді П. Рум’янцева, до 1795 р. безсумнівними дворянами було визнано 12 597 осіб — трохи більше половини внесених до родовідних книг до 1791 р. Указом від 9 січня 1792 р. М. Кречетников наклав штрафи на невдалих кандидатів, а також на місцеву комісію дворянства, яка приймала сумнівні претензії. Покараними мати бути також ті особи, які не спромоглися довести своє благородне походження; у них на користь держави конфісковували казенні й громадські землі.

У січні 1797 р. вийшов указ про укладання нового імперського родословника, і всі дворянські роди повинні були подати необхідні документи на підтвердження дворянства. Змінився також порядок інкорпорації в стан дворян; контроль за наданням рангів зосередився в центрі. Відповідно до указу Сенату від 19 березня 1797 р., дворянські депутатські збори остаточно втратили самостійність; вони лише розглядали докази й представляли їх і свої рекомендації в герольдмейстерську контору, яка й вирішувала в індивідуальному порядку питання про належність особи до дворянського стану.

Спочатку герольдмейстерська контора лояльно ставилася до справ української шляхти отримувати дворянські титули; служба в українських установах уважалася достатнім свідченням для отримання дворянства, але не дозволялися жодні герби. Проте на початку XIX ст. політика герольдмейстерської контори щодо претензій на дворянство, що ґрунтувалася винятково на службі в скасованих українських інституціях, зазнала значних змін. Оскільки ні «Табель о рангах», ні «Грамота для дворянства» не визнавали того, що служба в українських установах надавала автоматичне право на дворянство, то, на думку герольдмейстерської контори, вона не мала юридичних підстав задовольняти українські претензії. Виходячи з цього, ця контора анулювала тисячі патентів і запровадила суворі обмеження до тих, хто претендував на імперське дворянство на підставі українських рангів. Тому для тих, хто ніколи не працював у будь-якій імперській установі, шлях здобути дворянство був практично перекритий. Такі особи самі могли бути оподаткованими, їхнім дітям заборонялося вступати до кадетських училищ, з яких здійснювався набір в армію, і вони відлучалися від багатьох військових і адміністративних посад. Тому багато хто з нової української шляхти протягом довгих десятиріч змушений був дошукуватися документального підтвердження свого «високого» походження. Питання їхнього дворянства вирішилося позитивно лише після видання указу імператора Миколи І від 20 березня 1835 р. «О малоросийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство». Відповідно до цього указу, право на дворянство та відповідні пільги й привілеї отримала верхівка колишнього козацького війська, тобто козацька старшина та її нащадки. Зокрема, таке право було надано генеральним: обозним, суддям, підскарбіям, писарям, осавулам, хорунжим, бунчужним; полковникам військових правлінь, бунчуковим товаришам, полковим обозним й осавулам артилерійського правління, артилерійським хорунжим; полковим осавулам, хорунжим і сотникам військових правлінь, артилерійським отаманам, військовим товаришам і писарям полкових правлінь, земським суддям і підсудкам; чини, які були пожалувані під час гетьманського правління в Малоросії. Як докази, приймалися грамоти, що були пожалувані російськими царями або дані гетьманами за службу, універсали на володіння нерухомим майном, а також універсали та патенти Малоросійської колегії на вказані вище чини. У разі втрати справжніх документів як докази приймалися виписки з книг присутствених місць. До-цього, додавалася ще низка документів та обов’язково засвідчення предводителя дворянства, де вказувалося, що претендент на дворянство доброї поведінки й веде життя, яке відповідає такому званню. Тих, хто до 1 січня 1839 р. не надасть доказів на спадкове дворянство та не має за «Табелем о рангах» особистого дворянства, наказано було перевести в козацький стан, заборонивши надалі називатися дворянами, але не позбавляючи їх права доводити своє дворянство у встановленому порядку (указом 1855 р.). Усім особам, які не визнані дворянами й приписані до козацької громади, надавалися деякі тимчасові пільги у сплачуванні податків і виконанні повинностей.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. відбулися поступово асиміляція й інтеграція лівобережної української шляхти з імперським дворянством. Незважаючи на живучість певних національних традицій, фактори, що сприяли інтеграції, виявилися набагато сильнішими. По-перше, дався взнаки специфічний характер української шляхти; хоча її внутрішня організація і конституційна будова були чітко окресленими, але їй бракувало легітимності польського або угорського дворянства. По-друге, традиції, що колись міцно встановилися, пізніше послабилися через наплив нових членів під час переходу у дворянство осіб, які мали слабке поняття про старі політичні ідеали української шляхти. По-третє, існувала традиція лояльності служби цареві, й українська шляхта не бачила іншої альтернативи як сприйняття імперської системи та служби цареві. Дуже характерні у зв’язку з цим погляди на управління Малоросією осіб, які за своїм походженням були з України. Так, голова Державної ради В. Кочубей так писав Н. Рєпніну 7 жовтня 1832 р.: «Хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой, и по моим принципам, и по моєму состоянию, и по моим привычкам. Мое звание и занимаемый мною пост ставят меня выше всяких мелких соображений, я смотрю на дела ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопические виды не моє дело. Не из мелких соображений… постарайтесь взыскать, насколько это возможно, налоги в ваших губерниях». Кочу- бею хотілось якнайшвидше асимілювати українську шляхту й малоросійських козаків з іншими станами в державі, знищити навіть якісь натяки на їхні давні традиції.

Зовсім по-іншому проходив процес інтеграції в російське дворянство на Правобережній Україні. Тут дворянство було переважно представлене польською шляхтою, частина якої володіла землею і селянами на основі права власності, або на основі отриманого ще від польських королів права спадкового або довічного володіння, або на правах оренди. Інша частина шляхти землею і селянами не володіла та становила прошарок міського населення (дрібного чиновництва, а також службовців поміщицьких маєтків). Наприклад, у Київській губернії в 1812 р. було 1170 російських та українських дворян і 43 500 дворян- поляків. Серед польських дворян лише 3000 володіли землею і кріпаками. Якщо загалом магнати ставилися лояльно до Російської імперії, то дрібна шляхта прагнула реставрації Речі Посполитої. До того ж шляхта на Правобережній Україні у своїй більшості була католицької або уніатської віри, що також створювало певні труднощі для царської влади.

Після входження Правобережної України до складу Російської імперії царський уряд зберіг усі права й привілеї польської шляхти, зокрема, головне з них — право власності на землю і кріпосних селян. Щоправда, згідно з Маніфестом від 27 березня 1793 р., ті з польської шляхти, хто володіє нерухомим маєтком, не захочуть скласти присягу російському царю, мали право впродовж тримісячного терміну продати його й виїхати за кордон. У тих, хто не вклався в цей термін, усе майно, яке залишилося, буде секвестроване й передане до казни. Царський уряд, ураховуючи значну кількість польської шляхти, залишив дію польсько-шляхетського законодавства, яке існувало до 3 травня 1791 р. та Литовського статуту. Усі посадові особи, які не скомпрометували себе участю в повстанні 1794 р., залишалися на своїх місцях, лише губернські й повітові державні установи очолили царські чиновники. Водночас уже в цей період було здійснено низку заходів для зміцнення позицій царського уряду в Правобережній Україні. У результаті цього в його руках опинилися всі державні й деякі приватно-власницькі землі, а також секвестровані в католицької церкви. їх щедро роздавали російським генералам, царським вельможам і чиновникам; тільки впродовж 1793–1795 рр. у їх власність перейшло майже 80 тис. селян. Проте до 30-х років XIX ст. польські магнати й шляхта залишалися панівною верствою в краї.

Після польського повстання 1830–1831 рр. російська політика відносно польської шляхти суттєво змінилася. Приблизно 10 тис. учасників повстання було засуджено, а їхні маєтки конфісковано. Разом із конфіскацією маєтків, закриттям польських шкіл і релігійними переслідуваннями царський уряд ужив ще два масштабних заходи проти польської шляхти в правобережних губерніях: рішення депортувати 5 тис. шляхетських родин із Поділля на Кавказ і декласувати загал дрібної шляхти з метою асиміляції зі спеціальною категорією селян-однодворців. Якщо депортація шляхти на Кавказ не була доведена до кінця, то найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація (перевірка) шляхетства — перевірка документів прошляхетський стан, засіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхту як чужий організм у російській суспільній системі. Іменним указом від 19 жовтня 1831 р. «О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего рода людей» з метою наведення порядку стану шляхти в західних губерніях було встановлено різницю між дійсними шляхтичами, тобто які довели в установленому порядку своє дворянство та визнані в цьому званні герольдією, та особами, які називають себе шляхтою без підтвердження цього звання законними доказами. Перші, згідно з указом, як справжні дворяни зберігають усі права і привілеї, які дворянству імперії даровані. В усіх публічних і судових актах, які написані російською мовою, іменувати їх уже не шляхтою, а дворянами. Положення, права й обов’язки інших осіб, які іменували себе до цього шляхтою, установити на таких началах: 1) уся шляхта, яка не довела дворянства, поділяється за місцем проживання на два розряди: сільських і міських обивателів. Усім сільським обивателям присвоюється назва однодворців тієї губернії, до якої вони приписані, а ті, які проживають у містах, — громадян. Однодворці західних губерній, згідно з указом, поділяються на осідлих, тобто які мають власні землі або живуть з чиншу чи оброку на казенних і поміщицьких землях, і неосідлих, тобто які проживають у поміщицьких будинках і в приватних осіб на різних посадах. Таким особам, як лікарі, учителі, художники та інші, а також тим, хто має свідоцтва на адвокатське звання, надається назва почесного громадянина. Усім категоріям осіб, які іменували себе шляхтою, але дворянства свого не довели, пропонувалося впродовж року приписатися до своїх розрядів; тих, хто цього не зробить, уважати волоцюгами. На осіб, які на підставі цього указу записані в однодворці або в громадяни, покладаються земські повинності, установлені для цих областей, і зверх того вони підлягають грошовому збору на утримання військ і відправленню військової повинності через рекрутські набори або особистим строком до 15 років (почесні громадяни звільнялися від рекрутської повинності із заміною її особливим грошовим збором). Громадяни й однодворці західних губерній підлягають підсудності міських магістрів або повітових судів за місцем проживання або прописки.

Усі особи, які називають себе шляхтою, і докази, які ще не розглянуті депутатськими зборами, до остаточного визначення їхнього стану звільнялися від тілесних покарань і вироки щодо їхніх кримінальних справ подаються па затвердження в Сенат; але інші привілеї дворянству па них не поширювалися до остаточного рішення герольдією. Особи, які затверджені депутатськими зборами, але не визнані ще герольдією, до остаточного розгляду справ залишаються в тому самому стані і з тими самими правами, якими вони користувалися до цього. Якщо серед однодворців буде виявлено осіб, які володіють дворянською власністю — маєтками із селянами й землею або без землі, то про таких осіб буде зроблено особливе розпорядження. 5 липня 1838 р. було призначено трирічний термін для подання дворянських доказів тими особами західних губерній, які ще не довели свого дворянства остаточно. Цей розбір тривав майже 20 років, і в результаті було позбавлено дворянства 340 тис. осіб: 1832–1833 рр. — 72 140, 1834–1839 рр. — 93 140, 1840–1846 рр. — 160 тис., 1846–1853 рр. — 15 тис. Це була переважно дрібна, малоземельна або безземельна шляхта.

Позбавлених шляхетства було переведено в категорію однодворців, державних селян, які повинні були платити податки та відбувати військову службу. Проте своє шляхетське походження легалізували великі й середні землевласники, які володіли майже 3 млн кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали понад 1000 кріпаків, інші по кількасот осіб, дехто мав землю, яку обробляв сам. Один граф В. Браницький мав 130 тис. кріпаків-чоловіків. Значна частина легалізованої шляхти пішла на компроміс із російським урядом і була інтегрована в російське суспільство. У тих землевласників, які цього не зробили, герольдії було доручено перевірити їхні генеалогії. 16 січня 1834 р. Комітет у справах західних губерній отримав розпорядження імператора негайно взяти маєтки шляхтичів, які придбали їх після 19 жовтня 1831 р., під опіку, а пізніше продати їх протягом 3 років. Прибутки, одержані в маєтках до продажу їх, мають іти в державну казну. 9 березня 1835 р. на засіданні Комітету в справах західних губерній приймається рішення примусити тих, хто не подолає ревізійного бар’єру, підписати зобов’язання продати землю протягом трьох років.

Як антипольську зброю, царський уряд дуже вміло використовував зловживання, допущені польськими землевласниками. З метою тісніше прив’язати українське населення до Російської імперії, законом 1835 р. передбачалася конфіскація на користь держави ґрунтів найбільш жорстоких польських землевласників (годі як землі надто жорстоких росіян-поміщиків підпадали лише під нагляд опікунського дворянського комітету). 1837 р. Комітет у справах західних губерній на підставі закону 1835 р. зажадав від губернаторів трьох правобережних губерній призначити спеціального чиновника для приймання скарг від селян, які належали польським поміщикам або католицькому духовенству, а також поліцейського — для проведення відповідного розслідування.

Водночас у губерніях Правобережжя царська влада надавала переваги російському дворянству — поміщикам і чиновникам. За указом 1810 р., російські дворяни, які отримували орендні маєтки в правобережних губерніях як нагороду за «відмінну і старанну службу», від внесення застави звільнялися. У 1832 р. російські чиновники, які були призначені на службу у Волинській і Подільській губерніях, отримували, крім платні, також пенсії, призначені їм за попередню військову та цивільну службу. У 1841 р. положенням Комітету в справах західних губерній «для залучення природних російських поміщиків і дворян до прийняття в адміністрацію казенних маєтків» було встановлено російським адміністраторам після закінчення 12-річного терміну подовження оренди ще на 12 років з відрахуванням на користь адміністратора-орендаря не 10 %, як у перші 12 років, а ЗО % доходу від маєтку.

Багато в чому змінилися можливості обирати до дворянських станових установ. Якщо на початку XIX ст. для участі у виборах достатньо було мати 5 димів незалежно від розміру маєтку, то в 30-х роках XIX ст. російське право вимагає володіти «полным участком», тобто щонайменше 100 кріпаків (чоловічої статі), що одразу ставить надто високі вимоги, залишаючи осторонь більшість легітимної шляхти. До цього майнового обмеження додається політичне: запідозрених у симпатії до повстання 1831 р. викреслювали зі списку виборців. Щодо права бути обраним, то тут вимоги ще більш суворі: за указом від 12 жовтня 1835 р. до списків вносять лише тих, хто може підтвердити десятирічну службу в імперській адміністрації, вищу освіту або шестирічне перебування на певній шляхетській посаді. У 1840 р. така політика обмеження призводить до того, що право голосу на дворянських зборах зберігається лише за невеликою групою (у трьох правобережних губерніях кількість шляхтичів, які мали право голосу на зібраннях, становило в 1840 р. 2703 осіб).

Дворянство залишалося і в цей період привілейованим станом. У права й привілеї, які були зафіксовані в Жалуваній грамоті дворянству 1785 р., імператор Павло І намагався внести деякі зміни. Уважаючи, що Катерина II дуже сприяла дворянству й цим послаблювала самодержавство, Павло І відновив застосування тілесних покарань для дворян; відмінялося їхнє право на подання колективних петицій і скарг безпосередньо царю. Було заборонено скликання губернських дворянських зборів, обмежено участь дворян у діяльності місцевих адміністративних і судових органів. Дворяни, які служили в армії, не мали права йти у відставку, не отримавши першого офіцерського чину. Олександр І відмінив усі обмеження, які були прийняті Павлом І' відносно дворянства. Проте Микола І, побоючись поширення ідей Французької буржуазної революції, знову дещо обмежив права дворян. Так, молодим дворянам було заборонено виїжджати за кордон, а ті, хто отримав цей дозвіл, могли проживати за кордонами Росії не більше 3 років. Він надав генерал-губернаторам широкі повноваження з нагляду за дворянством; дещо обмежив виборність у місцевому дворянському самоврядуванні, замінивши обрання дворянами осіб призначеними чиновниками. Було посилено позиції дворян — великих землевласників. Маніфестом від 6 грудня 1831 р. «О порядке дворянских собраний, выборов и службы по оным» було встановлено порядок, за яким обирати на дворянські громадські посади могли лише дворяни, які мали не менше ніж 100 душ кріпосних селян або 3 тис. десятин незаселеної землі. Цій самій меті — зміцнення позицій великого дворянства — слугував закон від 16 липня 1845 р„за яким заповідні дворянські маєтки (майорати) мали переходити в спадщину до старшого сина; їх не можна було відчужувати стороннім особам і дробити. Одночасно було вжито низку заходів, які мали очистити дворянство від влиття «инородных» елементів. Суттєво був обмежений доступ у дворянство з інших станів, дворянство все більше ставало замкненим станом. Законом від 10 лютого 1832 р. для представників буржуазії, різночинної інтелігенції запроваджується почесне (спадкове й особисте) громадянство. За указом від 11 червня 1845 р., для того щоб стати спадковим дворянином, треба було отримати по цивільній службі чин 5-го класу (тобто статського радника), а не 8-го класу, як це було раніше, а по військовій службі — чин 8-го класу (тобто майор). Пізніше, за указом 1856 р., спадковим дворянином можна було стати, якщо дослужив до чина полковника по військовій службі (6-й клас) або дійсного статського радника (4-й клас) по цивільній службі. Отримавши по цивільній службі чин 9-го класу (титулярний радник), а по військовій — чин 14-го класу, недворянин ставав особистим дворянином. Представники недворянських станів на цивільній службі, починаючи з 14-го по 10-й клас, отримували звання почесного громадянина. Дворянство також отримало від царської влади низку нових прав і привілеїв. Якщо в XVII ст. дворянам заборонялося займатися торгівлею, що могло принижувати їх, то у зв’язку з розвитком ринкових відносин вони, за указом 1827 р., отримали право торгувати разом із купецтвом. У другій половині XVIII ст. дворяни могли мати фабрики лише в сільській місцевості, а з 1827 р. їм дозволялося створювати фабрики й заводи та ремісничі майстерні в містах. Отже, поширювалася нова підприємницька сфера діяльності дворян.

Імперська інтеграція України-Гетьманщини принесла часткову русифікацію ще однієї соціальної групи — духовенства. У XIX ст. священнослужителі стали окремою замкнутою соціальною групою — у Полтавській губернії їх було 8073, у Чернігівській — 7097 осіб. До цього часу представники шляхти та навіть селяни мали можливість ставати священиками або ченцями, оскільки їхній статус уважався покликанням, професією, але не окремою соціальною категорією або станом. Упровадження подушного податку, державне регулювання кількості священнослужителів й обов’язкова семінарська освіта зумовили те, що клір перетворився на замкнений стан. Оскільки осіб, які підлягали подушному оподаткуванню або призову на військову службу, не могли приймати до кліру (у 1770–1771 рр. Сенат і Синод вимагали виключення з числа духовенства зареєстрованих для подушного податку), кандидати на духовний стан повинні були належите до двох станів, звільнених від згаданих повинностей: шляхти або кліру. Церковна служба не була соціально престижною або матеріально вигідною і привабливою для шляхти. Обов’язкове семінарське навчання ще більше звужувало можливості для сторонніх осіб отримати духовний стан, оскільки до семінарій приймали переважно синів священиків. Урешті-решт, держава суворо регулювала кількість душ пастирів і ченців для кожної парафії. Конкурс був дуже складним, оскільки від подушного податку звільнялися лише ті, хто посідав офіційно визнані позиції. Якщо на посаду претендував хтось із синів місцевих священиків, то завдяки сімейним зв’язкам було практично неможливо, щоб посада перейшла на користь прибульця.

Отже, у XIX ст. громада позбулася свого права обирати па священика місцевого жителя з тим, щоб він здобував богословську освіту та висвячення. Так само громада вже не могла запросити до себе іноземного священика, висвяченого в Молдові! чи Османській імперії, або навіть з іншої частини Російської імперії. Ті нечисленні громади, що намагалися продовжувати традицію виборів, на практиці були обмежені до вибору одного із синів попереднього місцевого священика. До того ж перетворившись на окремий стан, священики навчалися російською мовою, розмовляли російською мовою вдома та навіть проповіді у селах читали російською.

Суттєво змінилося в цей період правове становище духовенства, яке все більше перетворювалося на службовий стан. 1762 р. Петро III видав указ, за яким церковні й монастирські землі були вилучені з відання Синоду та передані у відання колегії економії. Прийшовши до влади, Катерина II боялася протидії духовенства й спочатку відмінила цей указ і ліквідувала колегію економії. Проте згодом, переконавшись, що дворянство не заперечує проти того заходу, указом від 26 лютого 1764 р. провела секуляризацію церковних і монастирських земель.

Цим указом церква остаточно позбавлялася всіх вотчин і переходила у власність держави. Унаслідок понад 800 тис. селян чоловічої статі було переведено в становище державних, хоча спочатку вони вважалися економічними селянами (від колегії економії). Указ 1764 р. залишав на правах користування незаселені наділи розміром від 30 десятин для архієрейських будинків і 6–9 десятин для монастирів (указом 1797 р. збільшено їх відповідно до 60 та 30 десятин). Тим самим було ліквідовано феодальне землеволодіння церкви.

Після скасування автономного устрою України-Гетьманщини почалося законодавче обмеження власності української церкви та монастирів на землю. Остаточне вирішення цього питання відбулося за" указом Катерини II від 10 квітня 1786 р., що означало вилучення більшості церковних і монастирських земель із збереженням заборони на вільне їх придбання. Вища ієрархія Київської митрополії призначалася Синодом. Від 1799 р. київськими митрополитами висвячувалися переважно росіяни. Якщо раніше українські ченці не повністю розривали зв’язки з миром (зберігали право власності, спадку тощо), то за часів правління Катерини II після проведення секуляризації монастирських земель було закрито багато монастирів, пов’язаних із козацтвом, а на решту були поширені норми, типові для російських монастирів. Православна церква в Україні повністю втратила свою автономію.

Після приєднання до Російської імперії Правобережної України на Київщині, Поділлі, Волині мешкало майже 240 тис. римо-католиків. Відбулася реорганізація римо-католицької церкви, спричинена урядовими заходами антипольського й ангикатолицького спрямування. У 1795 р. Катерина II без погодження з римською курією скасувала Київську єпархію католицької церкви. Від 1798 р. усі римо-католицькі єпархії на території Російської імперії були підпорядковані Могильовській митрополії, а їхні межі (єпархії) пристосовано до кордонів губернії. Було закрито також деякі католицькі монастирі, навчальні заклади і багато костьолів (частину з них передали православній церкві). Указом від 25 грудня 1841 р. усі нерухомі населені маєтності православного духовенства західних губерній були передані у відання та управління міністерства державних імуществ. Тоді таке саме рішення було прийнято й стосовно всіх нерухомих населених маєтностей іновірного духовенства західних губерній. Ліквідаційні заходи призупинилися після укладання в 1847 р. конкордату між Росією і Ватиканом. У 1848 р. у Херсоні було створено єпархію католицької церкви для обслуговування німецьких колоністів-католиків півдня Російської імперії.

Після приєднання на Правобережній Україні почалися утиски на греко-католицьку церкву. Під тиском імперської адміністрації до православної церкви в 1794–1795 рр. перейшло понад 1,5 млн греко-католиків, а в 1839 р. указом Миколи І українську греко-католицьку церкву було ліквідовано (скасовано унію): уніатські єпархії були скасовані, їхнє майно конфісковане, уніатські храми передавалися православним.

Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне й біле. Проте правове становище цього стану, яке все більше перетворювалося на чиновників, значно змінилося. З одного боку, самі служителі церкви отримували все більше привілеїв. Так, з 1808 р. відмінені тілесні покарання для священиків і дияконів (з 1862 р. ця норма поширювалася на всіх церковнослужителів і членів їхніх родин). З 1807 р. будинки духівництва звільнилися від поземельного податку, а з 1821 р. — від постоїв. Пізніше духовенство почали нагороджувати орденами, що мало певне значення для отримання духовними особами звання дворянства (біле духовенство отримувало спадкове дворянство, а чорне, яке було позбавлене можливості передавати майно в спадщину, разом з орденом отримувало так зване командорство, тобто ділянку населеної землі на підставі права користування з метою отримання прибутків). Усього за період 1825–1845 рр. дворянські права отримало понад 10 тис. представників духовенства. Найбільш лояльних до самодержавства церковників намагалися прирівняти до дворянської аристократії. Якщо секуляризація ліквідувала феодальне церковне землеволодіння, а з 1801 р. духовенству навіть заборонялося купувати населені землі, то з 1822 р. священнослужителям із дворян надавалося право здійснювати купчі на майстрових і селян. Упроваджувалося також нагородження почесними головними уборами (скуфтією, митрою), а також наперстними хрестами. Злиття православного духовенства з царською владою перетворило його на опору самодержавства й послабило зв’язок із суспільством.

З іншого боку, самодержавство намагалося обмежити духовний стан лише особами, які безпосередньо виконують службу, оскільки ними було краще керувати. Крім того, скорочувалася кількість людей, яка користувалася значними привілеями і не несла жодних повинностей перед державою. Так, у 1803–1805 рр. усім особам духовного стану, які не мали штатних місць при церквах, було дозволено, за бажанням, обирати собі «род жизни». Причому добровільні заходи поєднувалися з примусовими. За указом 1828 р. дітям священнослужителів «за излишеством» за їхнім вибором пропонувалося обирати цивільну або військову службу, а тих, хто не зробив цього, записували в одне з податних станів. Пізніше вони отримували звання спадкових почесних громадян. З 1842 р. поступово здійснювався перехід на державне утримання приходського духовенства.

У процесі приведення української структури відповідно до імперської моделі найбільш невизначеним було становище козаків. Незважаючи на привілеї, становище козаків починаючи від кінця XVII ст. постійно погіршувалося. Під тиском старшини та знаті козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи. Воно вже не обирало свою старшину й не брало участі в різних державних радах. Проте найфатальнішим для їхньої долі виявився економічний занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від шляхти, — з економічного — вони більше нагадували селян. Економічні позиції козацтва послаблювалися їхньою роллю солдатів і вільних хліборобів.

У 1735 р. усі козаки були поділені на дві групи — виборних і підпомічників. Виборні козаки відбували військову службу, тоді як підпомічники виконували допоміжні обов’язки: збирали й постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю за відсутності виборних козаків. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов’язки, підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншими від звичайних, що сплачували міщани й селяни Гетьманщини. У XVIII ст. з’явилася ще одна категорія козаків — підсусідки (безземельні), які продавали свою працю землевласнику, виборному козаку або купцю. Ставши підсусідками, козаки спочатку не втрачали свого козацького стану й до середини XVIII ст. уникали оподаткування, але згодом вони платили вже певну суму податків. Проте на відміну від селян, підсусідки мали право пересуватися в пошуках кращих умов і, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей та обзавестися майном, землею і стати підпомічниками чи навіть виборними козаками. У 60-і роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків.

Після скасування гетьманату імперська влада була змушена на деякий час дозволити існування місцевих особливостей, але саме визначення належності до козацького стану було нелегкою справою. Тих, хто претендував на козацький статус, але в 1782 р. був зареєстрований як селянин приватного маєтку, автоматично закріпачили; козаки коронних земель стали державними селянами; багато козаків, особливо з категорії козацьких підпомічників, з господарської й податкової точки зору не відрізнялися від селян, тому їхні претензії на козацький статус були дуже сумнівними. Крім того, поміщики іноді навіть визнаних козаків уважали своїми селянами. Межа між селянином і козаком була дуже розпливчастою, але вона все ж таки була, бо тепер вона визначала різницю між вільною людиною і кріпаком. Особливо це стало визначатися після імперського узаконення панщини, що спричинило різке зростання кількості шукачів козацтва. Розв’язуючи цю проблему, царська влада повинна була брати до уваги вимоги землевласників і водночас, щоб запобігти можливим соціальним заворушенням, уважно ставитися до реєстрації козаків. Тому сумнівні випадки, якщо вони не викликали протестів поміщика, вирішувалися на користь шукачів козацтва. Це продемонструвала ревізія 1782 р., яка виявила 428 442 козака чоловічої статі. Більшість козацьких підпомічників було переведено в козацьку категорію, але багатьох осіб, чиї претензії на козацтво викликали сумніви або протести з боку інших владних господарів, зареєстрували як селян, що зумовило соціальні вибухи, найвідоміший з яких — повстання селян і козаків у селі Турбаях.

Генерал-губернатор П. Рум’янцев спочатку вжив заходи для збільшення військового потенціалу Гетьманщини, до відродження козацького стану. Оскільки багато козаків утратили землю і стали підданими землевласників, зменшуючи кількість боєздатних козаків, він на додаток до указів царя і Сенату заборонив козакам переходити до селянського або міщанського стану. Згадуючи сенатський указ 1746 р., за яким поміщикам наказувалося звільнити всіх козаків, П. Рум’янцев дозволив їм апелювати про відновлення свого статусу безпосередньо до генерального суду. Захищаючи козаків від переслідування старшини, П. Рум’янцев одночасно вдався до обмеження традиційних козацьких прав. У 1767 р. він наказав, щоб від цього часу сотенних чинів призначав полковник або його канцелярія, чим скасував давнє право козаків обирати своїх власних керівників. Намагаючись перетворити козаків на більш дисципліновану бойову силу, він сформував спеціальний загін для охорони Малоросійської колегії, генерального суду й скарбниці. Тих козаків, які відмовлялися виконувати таку регулярну службу або підпорядковуватися своїм командирам, він у 1768 р. наказав сікти різками, а упертіших — позбавляти козацького стану й реєструвати як селян. У грудні 1768 р. на козаків було поширено юрисдикцію російського військового права, що позбавило їх стародавнього права, коли козака міг судити лише суд рівних (тобто козаків) за своїми власними законами.

Важливий вплив на соціальний статус козацтва мала ліквідація традиційної козацької військової організації й запровадження російського військового устрою в Гетьманщині. 28 липня 1765 р. Катерина II видала маніфест про слобідські полки, де було сказано про безладдя і про непотрібність козацької служби, яка замінювалася впорядкованою регулярною армійською. Для цих реформ при воєнній колегії в Петербурзі була заснована особлива військова комісія, а в Україну вислано «експедицию учреждения слободских полков». Слобідські козацькі полки були ліквідовані, а замість них було наказано сформувати 5 гусарських полків. За імперським маніфестом, у зв’язку з «переформуванням» козацької служби полкові слобідські містечка відтоді належало називати державними військовими слободами, а їх жителів — військовими обивателями. Військові обивателі, утративши колишні козацькі привілеї, зберегли за собою володіння спадковими землями з обмеженими правами на них (могли продавати чи передавати їх у спадок лише рівним собі за станом) і мали можливість викурювати вино, сплачуючи за це певний податок. Суспільне становище військових обивателів було подібним до становища державних селян. Вони обкладалися оброчним і земським податками, виконували рекрутську, а також натуральні повинності. За даними перепису 1833 р., в Україні налічувалося майже 226 тис. військових обивателів (надалі ревізії фіксували їх разом із державними селянами).

Згодом настала черга реорганізації українського війська й на Лівобережній Україні, але тут процес відбувався поетапно. У 1775 р. три козацькі загони вільних найманців, що колись становили гетьманську охорону, було реорганізовано в регулярні армійські полки. 28 липня 1783 р. Катерина II затвердила пропозиції П. Рум’янцева відносно створення замість лівобережних козаків 10 регулярних карабінерських військових полків з терміном служби 6 років, яких утримували за рахунок оброчних платежів, що їх сплачували козаки. Ставши частиною регулярної російської армії, карабінерські полки, проте, ще зберігали старі українські назви, новостворені роти як і колишні сотні перебували па тих самих територіях, майже всі офіцери, хоча й отримали військові чини, були з козацької старшини, набір особового складу полків проводився лише з козаків. Проте в 1786 р. по цьому порядку завдано першого удару: був створений полк драгунів, що складався із селян, які жили па недавно секуляризованігх монастирських землях, і козаків, переведених із карабінерських полків. Козаки й селяни тепер опинилися в одному полку, виконували один військовий розпорядок, і відтак чітка різниця між обома станами почала зникати. Царськими указами 1789 р., підтвердженими й розширеними 1795 р., було суттєво змінено природу збройних сил колишньої Гетьманщини. У грудні 1797 р. проведено перший рекрутський набір лівобережних козаків (по З рекрути від 500 чоловік). У регулярному війську почали зникати, а згодом і взагалі зникли будь-які територіальні особливості, притаманні окремим козацьким полкам. Усі оподатковані стани — козаки, міщани та селяни — підлягали призову, отже, виключно козацькому складу збройних сил Гетьманщини було покладено край. Рекрутів набирали на загальноімперських засадах, а потім, виходячи з потреб, розподіляли по різних військових частинах. І (є зруйнувало належність до певної території та полкової традиції різних формувань. Термін служби в імперській армії призначався 25 років, а не 6, як у карабінерських полках (за указом 1795 р„однак термін служби для рекрутів з території Гетьманщини як тимчасова поступка її населенню обмежувався 15 роками). І хоча наприкінці XVTI1 ст. і в першій половині XIX ст. в критичних ситуаціях для імперії (польські повстання, війна 1812 р.) були спроби створення спеціальних малоросійських загонів як нерегулярних збройних утворень, але вони завершились нічим, і це було слабким відлунням військового минулого Гетьманщини. У першій половині XIX ст. система й організація військового набору в Україні вже нічим не відрізнялися від загальноімперських, а розташовані там військові підрозділи вже не мали жодного зв’язку з традиціями козацької України.

Після оголошення указу Павла І від 30 листопада 1796 р. про відновлення в Малоросії правління й судочинства відповідно до малоросійських прав і старих обрядів та маніфесту Олександра І від 15 вересня 1801 р., яким було підтверджено ці пільги, претензії шукачів козацтва на основі Литовського статуту посилилися. Цьому сприяв також сенатський указ від 2 липня 1803 р. про незастосування десятирічної давності до позовів шукачів козацтва. Це викликало занепокоєння царської влади, і 3 грудня 1803 р. Сенат видав щодо шукачів козацтва чіткі інструкції. Згідно з його указом, право на реєстрацію козацтва поширювалося лише на тих, хто міг підтвердити, що в 1782 р. він був виборним козаком (підпомічників і підсусідків тепер уважали селянами). Отже, намагатися відновити козацький стан могли лише ті, хто втратив його з певних причин після скасування автономії. Усе це значно спростило процедуру та зменшило кількість можливих прецедентів; практично доступ до козацького стану був закритий.

Складнішим було вирішення питання про визначення місця козаків в імперському суспільному устрої та їхніх прав. Козаки зберегли своє право на землеволодіння й необмежений продаж алкогольних напоїв. 28 червня 1803 р. іменним указом козакам було підтверджене їхнє право вільно розпоряджатися своїми нерухомими маєтностями на правах і привілеях, дарованих Малоросії. Цікаво, що в цьому указі постановлено вважати козаків не інакше, як станом казенних поселян. Під час війни з Наполеоном козаків звільнили від військового призову й різних податків, але із серпня 1818 р. їх стали знову призивати до регулярної армії, а з грудня 1819 р. — скасували звільнення від податків.

Заходом царського уряду для пом’якшення козацької проблеми було заохочення еміграції їх на порубіжні землі, де вони могли здійснювати свою традиційну роль і за що їм обіцяли відновити «козацький спосіб життя». За указом від 28 червня 1803 р. козакам дозволялося переселятися на Південь та інші малозаселені регіони. Аналогічні укази були видані в 1820–1821 і 1831–1832 рр., якими регулювався порядок переселення козаків на Кубань і Кавказ.

У 20-30-х роках XIX ст. знову постало питання про законність володіння козаками своєю землею. 14 квітня 1823 р. Державна рада постановила, що козаки володіють землею на персональних засадах, подібно до шляхти, і що козацьке землеволодіння не має нічого спільного з володінням землею державними селянами. Проте проти цього рішення виступило Міністерство фінансів на чолі з Д. Гур’євим, яке вважало, що козацькі землі є звичайними спільними або державними землями і тому вони повинні бути під повним контролем міністерства фінансів. Проти цього виступив малоросійський генерал-губернатор князь М. Рєпнін. У своєму меморандумі Сенату він подав доклади}' історію козацьких прав; спростував усі закиди Гур’єва і просив, щоб усі обмеження на козацькі землеволодіння, переміщення та права на торгівлю й промислове виробництво були скасовані. Польське повстання 1830 р. надало генерал-губернатору М. Рєпніну можливість продемонструвати, що імперія все ще потребує допомоги козаків як військової сили. Коли військові операції проти поляків виявилися невдалими, М. Рєпнін запропонував залучити в дію українських козаків, посилаючись на їхню неприязнь до поляків і готовність до мобілізації. Згідно з розпорядженням Миколи І, було сформовано 8 козацьких полків кінноти по 1200 осіб у кожному, а шляхта оплатила озброєння поляків. Однак коли козаки вже були готові виступити, польська кампанія закінчилась і козацькі полки розпустили. Засвідчивши лояльність і корисність козаків, М. Рєпнін запропонував Миколі І повернути їх до «колишнього військового статусу». Він підготував проект, за яким не лише відновлювалися військові формування, а й дозволялася обмежена форма козацького самоврядування. Питання було передано до спеціального комітету, який мав вивчити козацьку проблему. 13 квітня 1832 р. комітет оголосив, що «для блага Империи, сохраняющей целость и могущественное величие своє под благотворною сению Самодержавия, не должны быть терпимими в оной отдельные самостоятельные части или, лучше сказать, федеральные соединения провинций на особых правах». У цій думці комітету була вся суть російської політики щодо Малоросії в 30-40-х роках XIX ст.

Хоча відновлення козацької автономії було неможливе, деякі привілеї були даровані козакам. 25 червня 1832 р. вийшов указ «О обязанностях малороссийских казаков относительно военной службы и прочих повинностей», згідно з яким козацькі спадкові землі навічно передавалися козакам та їхнім нащадкам. Козаки могли продавати своє майно лише іншим козакам, проте їм дозволялося викуповувати маєтки в шляхти й різночинців, а цю землю продавати кому завгодно. Податок, який накладався на козаків, приблизно дорівнював податку від державних селян (за винятком земельної ренти), тоді як квота набору до війська (кавалерійські полки) становила 5 чоловік від 1000, а служба обмежувалася 15 роками. Указ гарантував збереження багатьох місцевих судових норм і козацьке право продажу спиртних напоїв. Щодо внутрішнього управління козаків, то це питання певною мірою було вирішено, коли 17 січня 1834 р. був обнародуваний Статут про управління малоросійськими козаками. Згідно з ним, головний нагляд за благоустроєм малоросійських козаків доручався малоросійському військовому генерал-губернатору, який давав свої розпорядження відносно загального цивільного управління через загальні губернські й повітові установи. Стосовно суду й розправи, у цивільних справах козаки, зберігаючи права, які їм даровані й підтверджені указом від 25 червня 1832 р„користувалися тими самими судовими установами, що й до видання цього статуту. У кримінальних справах козаки, що перебували на дійсній військовій службі, підлягали загальному кримінальному суду, причому ті, які були визнані винними й підлягали засланню до Сибіру або відданню до солдатів, виключалися з козацького стану, позбавлялися всіх прав і переваг, наданих цьому стану, а ті, які були віддані до солдатів, продовжували військову службу на загальних підставах. Безпосередньо справами козацьких землеволодінь, оподаткування, призову до війська, організацією переселення козаків займалася головна господарська контора для малоросійських козаків, яка працювала під наглядом малоросійського генерал-губернатора, та її місцеві органи (піклувальні контори, волосні правління тощо). Проте в 1835 р. до Статуту про малоросійських козаків були внесені зміни, за якими головна господарська контора ліквідовувалася і замість неї були створені господарські відділення при чернігівському й полтавському губернаторах, а в 1837 р. малоросійських козаків перевели під юрисдикцію міністерства державного майна. І хоча козаки переважно зберігали привілеї, отримані в 1832–1834 рр., вони опинилися під юрисдикцією установи, яка займалася передусім державними селянами. Тому імперська влада розглядала малоросійських козаків як особливу (спеціальну) групу державних селян, тобто інтегрувала їх в імперську соціальну структуру.

Щодо селянства, то тут українська шляхта й царський уряд стояли на спільних позиціях — заборона переходів селян. Ще гетьман К. Розумовський своїм універсалом від 22 квітня 1760 р. обмежив переходи селян, вимагаючи від них перед переходом письмовий дозвіл від землевласника. Указом від 10 грудня 1763 р. феодалам категорично заборонялося приймати до себе селян без письмового дозволу на право переходу від їхнього попереднього власника. У 1769 р. царський уряд ще раз підтвердив цю норму. Із запровадженням грошового податку переходи селян перетворилися на ще більшу проблему (зростає кількість несплачених податків), тому в 1770 р. Малоросійська колегія наказала повертати селян-утікачів їхнім колишнім панам і стягувати несплачені податки. Так уперше з’являється офіційний термін «біглий» селянин, що дало зрозуміти українській шляхті, що російський уряд підтримує її в намаганні повністю закріпачити селянство. Нарешті, у 1783 р. був юридично завершений процес закріпачення селян України, який почався ще на початку XVIII ст. В указі Катерини II від З травня 1783 р. йшлося: «…для известного и верного получения казенных доходов в наместничествах Киевском, Черниговском и Новгород-Северском, и в отвращении всяких побегов к отягощению помещиков и остающихся в селениях обитателей, каждому из поселян остаться в своем месте, где он по нынешней последней ревизии написан, кроме отлучившихся до состояния сего нашего указа; в случае же побегов после издания сего указа поступать по общим государственным установлениям». Отже, під загрозою кари за порушення селян було остаточно прикріплено до землі й поширено на них російський режим повного закріпачення. 5 квітня 1797 р. царським указом офіційно встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх попередніх натуральних і грошових податків. Українські поміщики отримали над кріпосними селянами «право суда и расправы в поступках и маловажных преступлениях». За законом 1760 р., вони мали право засилати своїх селян до Сибіру, а за законом 1765 р. — на каторжні роботи або віддавати їх у рекрути. До кріпосних селян застосовували батоги, різки, різного роду тортури.

У першій половині XIX ст. українське селянство поділялося на дві основні верстви — поміщицькі кріпосні й казенні селяни; останні поділялися на державних і удільних. За офіційними підрахунками, наприкінці першої половини XIX ст. поміщикам належало 60 % селян-кріпаків, на державних і удільних землях було 40 %. У найгіршому становищі були поміщицькі кріпосні селяни, які становили основну масу пригнобленого сільського населення. Наприкінці 50-х років XIX ст. у володінні поміщиків в Україні було майже 5,3 млн кріпаків, із них майже 50 % (3 млн) на Правобережжі, 35 % (1,7 млн) на Лівобережжі, 25 % (600 тис.) на півдні України. Оскільки поміщицькі селяни були власністю окремих дворян-поміщиків, то вони перебували в їхньому цілковитому розпорядженні й управлінні. Поміщик здійснював відносно селян адміністративну, поліцейську й судову владу. Селяни не мали жодних політичних прав. Поміщицькі селяни були зобов’язані сплачувати державні податки і натуральні повинності (рекрутську, шляхову, постоєву та ін.). Виконання цих повинностей на користь держави забезпечував поміщик. Крім цього, селяни виконували феодальну ренту на користь поміщика, форму та норми якої він встановлював. Основну форму ренти в Україні, на відміну від центральних губерній Росії, де переважною формою (60 %) був оброк, становила панщина. У першій чверті XIX ст. на панщинній формі феодальної ренти перебувало 93,3 % поміщицьких кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4 % поміщицьких селян Правобережжя. Панщина полягала переважно в тому, що кожне селянське господарство мало обробляти поміщицькі землі своїм реманентом і тягловою силою. Норми обробітку встановлювали поміщики на тяглове господарство в кількості днів, які треба було одробити за тиждень (Правобережжя'й Лівобережжя), або встановлювали в розмірах поміщицьких озимих і ярих ділянок, які потрібно було обробити одним тяглом (тягловим на півдні України вважалося господарство, у якому було два чоловіки, на Правобережжі — був один працездатний чоловік).

Розмір і характер панщини цілком залежав від сваволі поміщиків. Указ Павла І від 1797 р. про триденну панщину поміщики ігнорували. У середині XIX ст. панщина досягала 4–6 днів і більше на тиждень, а на півдні України урочна панщина була доведена до 4–6 днів на тягло. До виконання панщини залучали чоловіків від 15 до 60 років, а також жінок і дітей. Пристосовуючи свої господарства до умов зростаючого товарного виробництва, поміщики збільшували панщину, запроваджуючи так звану урочну систему (визначення норм праці); розміри цих завдань-уроків були надто великими, щоб виконати їх вчасно. Ще одним заходом збільшення товарності свого господарства було переведення кріпаків на місячину; поміщики відбирали в кріпаків землю, і вони виконували постійну панщину за місячно видавану пайку продуктів на прожиток. Дуже часто поміщики перетворювали селян на дворових людей, які постійно проживали й працювали на панському дворі. З року в рік зростала кількість селян-кріпаків, які відбували панщину на промислових підприємствах поміщиків. Разом із панщиною селяни виконували охоронну, транспортну, косарську та інші повинності на користь поміщика. Також на користь поміщика селяни несли повинності натурального характеру: продуктові (яйцями, курами, ягодами, медом тощо) і грошові (за право займатися гончарним ремеслом, ткацтвом тощо).

Поміщик повністю розпоряджався селянами та їхнім господарством. Він міг переселяти селян сім’ями й поодинці у своїх маєтках, продавав або обмінював їх іншим поміщикам, регламентував їхній сімейний побут. Без дозволу поміщика селянин не міг одружитись. Водночас непоодинокими були випадки примусу з боку поміщика до одруження, тим самим прагнучи до створення нових тяглових господарств. Без дозволу поміщика не відбувався розділ селянського двору, тобто відокремлення сім’ї на самостійне господарювання з багатосімейного двору, і в той же час поміщик робив виділ дворів, коли це йому було вигідно. Вони забороняли селянам продавати робочу й продуктивну худобу, а також їхнє майно, жорстоко караючи за порушення цієї заборони. Землі, що знаходилися в користуванні кріпосних селян, були власністю поміщика й володіння ними було зумовлене виконанням повинностей. Утрата селянським двором тяглового або напівтяглового, тобто віддання в рекрути, смерть, втрата працездатності або втеча чоловіка-хазяїна двору, спричиняли відбирання земельної ділянки в кріпосних, перетворення їх на бобилів (безземельних). Поміщицькі селяни не мали права на селянське самоврядування. Його традиційна форма, яка ще збереглася, — сільські сходи — усіляко обмежувалася. На них розглядатися питання збору державних податей, розмежування земельних ділянок, якщо землеволодіння було общинним, виконання доручень поміщика, розглядалися сімейні суперечки. Господарче, адміністративне, поліцейське управління селянами здійснювати безпосередньо поміщики або їх управляючі. Кріпосні селяни повністю підлягати суду поміщика, а з кримінальних справ — державному суду. Поміщики могли заслати своїх кріпосних на каторгу (це право відмінено лише в 1807 р.), у психіатричні лікарні і в арештантські роти, направляти на поселення до Сибіру.

Царський уряд, розуміючи, що соціальний протест зростає, що кріпосництво стає для них непосильним тягарем, почав шукати шляхи полегшення становища селян. Указом від 1804 р. заборонялося продавати кріпосних на ярмарках і торгах, поодинці й без землі, а указом від 1825 р. — продавати кріпосних у найми на мануфактури. Указ від 1842 р. обмежив застосування поміщиками покарань різками двомісячним арештом, а також тримісячним перебуванням у психіатричній лікарні й шестимісячним перебуванням в арештантській роті. Згідно зуказом імператора Олександра І від 20 лютого 1803 р., поміщики за певний викуп могли відпускати на волю кріпосних селян поодинці або цілими селами, наділивши їх землею та правами власності, а з 1809 р. — і без землі. Законом дозволялося здійснювати викуп на виплат грішми, продуктами або працею селянина на користь поміщика. На вільних хліборобів (так звалася ця категорія селян) поширювалися деякі права вільних станів: вони могли продавати, купувати, закладати чи заповідати в спадок землю, переселятися з однієї губернії в іншу, засновувати фабрики й заводи, укладати різні угоди тощо. Водночас вільні хлібороби як оподатковуваний стан змушені виконувати рекрутську повинність, сплачувати в казну подушний податок. У 1848 р. вільних хліборобів перейменовано на державних селян. До вільних хліборобів України було зараховано кілька тисяч ногайців, які під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. потрапили в полон, а згодом випущені на волю. Указ про вільних хліборобів хоча й не набув значного практичного поширення, але став першим кроком на шляху скасування кріпацтва.

На початку XIX ст. в південно-західній частині Херсонської губернії проживало понад 1,3 тис. вільних, але прикріплених до поміщицької землі так званих зобов’язаних селян. За указом імператора Миколи І 1827 р., їм було надано право переходити на казенні землі, якщо вони не могли домовитися з поміщиком про розмір повинностей. 2 квітня 1842 р. було видано царський указ, за яким поміщики могли відпускати кріпаків на волю із земельним наділом за умови виконання ними певних повинностей (оброк, обробка поміщицьких земель тощо). При цьому селянин отримував особисту волю від поміщика. Закон зберігав за поміщиком адміністративно-поліцейську владу над зобов’язаними селянами. В Україні таких селян було небагато — понад 15 тис. осіб. За імперським указом 8 жовтня 1847 р. поміщицькі селяни, яких продавали за борги поміщика, мали право викупитися. Проте навіть у разі викупу вони не ставали вільними, а лише переводилися в розряд державних селян з єдиною перевагою — звільнення від оброку. Царські укази про зобов’язаних селян і вільних хліборобів були невдалою спробою розв’язати селянське питання в Російській імперії, оскільки вони апелювали переважно до свідомості кріпосника-поміщика (до речі, на Галичині й Буковині, що входили до Австрійської імперії, кріпосне право було скасоване в 1848 р., як і на закарпатських землях).

На Правобережній Україні, де поміщиками були здебільшого поляки (до 1863 р. 90 % усіх земель належало поміщикам-полякам), царський уряд намагався загравати із селянством, більшість якого становили українці. Так, за переписом 1834 р., у трьох правобережних губерніях українських селян налічувалося 4 282 439 осіб, а польської шляхти — 410 212, тобто кріпаків-українців у 10 разів більше, ніж поляків. Після повстання 1831 р., коли російський уряд конфіскував частину маєтків шляхти, яка брала в ньому участь, усе-таки володіння землею з приписаними до неї кріпосними залишалося привілеєм майже виключно поляків. Так, у 1840 р. кількість кріпаків у правобережних маєтках і католицьких костьолах становила майже 3 млн осіб. Царський уряд, ураховуючи, що відносини між поляками й українцями це найчастіше відносини між панами й кріпаками, намагався щодо останніх проводити ліберальну політику з метою схилити їх на свій бік. Так, згідно з розпорядженням Катерини II від 13 квітня 1793 р., селян Правобережної України звільняли від державних податків, надавали робочу худобу в безкоштовне користування військовим частинам тощо.

Як захід щодо обмеження свавілля поміщиків і полегшення становища селянства Правобережної України, розглядалася царським урядом проведена в 1847–1848 рр. інвентарна реформа. Суть її полягала в тому, що розмір наділу й уніфікація повинностей поміщицьких селян у Правобережній Україні мають визначатися інвентарними правилами, підготовленими київським, подільським і волинським генерал- губернатором Д. Бібіковим, які затверджені царем 26 травня 1847 р. з подальшими доповненнями до них від 29 грудня 1848 р. Під впливом подій у Європі в 40-х роках XIX ст. загострилися відносини українських селян як із поміщиками, так і з царською владою. Розуміючи це, Д. Бібіков вирішив перепрямувати ненависть правобережних селян на місцеву польську шляхту, заздалегідь подбавши про те, щоб протягом 1840–1845 рр. вивести з дворянських списків 64 тис. правобережних шляхтичів. На перший погляд, інвентарні правила ніби справді послаблювали особисту залежність селян від поміщиків, унормовували кріпацькі повинності й регулювали їх відповідно до величини подвірних наділів, захищали власність селянина від безконтрольної влади поміщика й дещо поліпшували становище селян. Інвентарні правила в першому варіанті зберігали за селянами земельні наділи (у наступному — поміщики отримали право за власним бажанням їх зменшувати). Згідно із законом, селянин мусив безкоштовно виконувати певний обсяг робіт для пана за надану в користування землю. Селяни, які хотіли мати більшу ділянку землі, були зобов’язані домовитися з паном про відробіток більшої панщини, але пан не мав права розділяти сім’ю між двома господарствами. Це правило діяло і тоді, коли пан, який одноосібно розпоряджався селянами, захотів би їх переселити: він мусив робити це сім’ями. Уся надана селянину земля мала становити єдине ціле, записане в інвентарі. У разі смерті селянина його наділ міг бути переданий, але будинок і город залишалися дружині й дітям. Інвентарні правила встановлювали для тяглових господарств (таких, що мали коней або волів) три тяглових (панщина із запрягом) і один жіночий, а всього чотири дні панщинних робіт. Напівтяглові господарства, що мали половинні наділи, відбували пішу панщину — два дні чоловічої й один день жіночої на тиждень. Городники працювали на панщині по 24 дні на рік; бобилі (селяни, які не мали ні землі, ні хати) платили оброк від 75 коп. до 2 крб 50 коп. Придатними до робіт, за винятком калік, уважалися чоловіки віком від 17 до 55 та жінки — від 16 до 50 років. Для відробітку панщини із запрягом потрібно було мати 2 одиниці тяглої худоби та необхідний реманент. Жіночу панщину мусила виконувати одна жінка від сім’ї. Крім того, селяни щоліта мали відробляти на користь поміщика безкоштовно двадцять днів. Відбували ще по 8 «будівельних» днів і по 12 караулів на рік. Повинності селян були розподілені за місяцями цілого року, заборонено переносити їх відбування із зимових місяців на літні й навпаки, з одного тижня на інший, заборонялося працювати в православні свята. Скасовувалися будь-які нату- раїьні побори на користь поміщика. Цікавою була ідея платні, якщо б поміщик вирішив, що панщинних днів замало, то за додаткові дні праці (не більше двох на тиждень) належало сплачувати по 7,5-15 коп. сріблом залежно від характеру роботи. За відмову від панщини землевласник мав право притягнути винного до відповідальності. Для запису всіх порушень заводили книгу штрафів. Землевласник зобов’язувався письмово повідомляти повітового предводителя дворянства про кожну зміну в усталеному порядку, зазначаючи, що все погоджено із селянами й не суперечить чинному праву. Зміни, зрештою, могли відбутися лише у виняткових випадках, і селяни не повинні були спускатися на гірший, ніж доти, щабель. Постійний контроль за цим покладався на предводителя дворянства. Обмежувалася поміщицька сваволя щодо селянських шлюбів; пани позбавлялися права засилати селян до Сибіру або здавати в рекрути. Незважаючи на деякі полегшення становища селян унаслідок уведення інвентарних правил, ці положення були половинчастими: поміщицька власність на землю й низка феодальних повинностей залишилися непорушними й одночасно узаконювалося 'малоземелля та обезземелення селян. Хоча царський уряд за невиконання інвентарних правил погрожував винним військовим судом, поміщики на це майже не зважали. Наступник Д. Бібікова на посаді генерал-губернатора князь І. Васильчиков швидко звів нанівець усі полегшення становища селян. На прохання поміщиків, котрі не могли примиритися з обмеженням їхніх прав на кріпаків, він видав нові доповнення до інвентарних правил, які фактично їх скасували.

У другій половині XVIII ст. у зв’язку з ліквідацією автономного устрою в Україні почала активно формуватися верства селян, які користувалися державними (казенними) землями й були феодально залежними від Російської держави, уважаючись особисто вільними. До її складу входило багато селянських груп, які різнилися між собою назвами, особливими правами, повинностями й історичним походженням. Зокрема, до складу державних селян потрапили українське козацтво й військові обивателі, колишні рангові й посполиті селяни військових маєтностей Лівобережної України, однодворці, старостинські, економічні селяни (колишні монастирські селяни конфіскованих церковних маєтностей), колишні кріпаки конфіскованих маєтків польської шляхти Правобережної України, іноземні колоністи, вільні хлібороби, дрібні воєнізовані групи та мусульманське населення Південної України. Чисельність державних селян зростала за рахунок відписних, виморочних, банківських селян, відібраних за борги в поміщиків кріпаків, удільних селян, євреїв-землеробів, військових поселенців, кіннозаводських селян тощо. У середині XIX ст. в Україні налічувалося понад 2 мли ревізьких душ державних селян, найвагомішу частину яких становили українські козаки й військові обивателі Лівобережжя.

Щодо своїх повинностей державні селяни як оподаткований стан поділялися на тих, які перебували на оброчному становищі й платили різні податки грошима та натурою, а також відбували підводну, шляхову та інші повинності, і тих, які були на господарському становищі (відбували панщину й інші повинності, сплачували чинш і натуральні данини). Останніх царський уряд дуже часто здавав в оренду поміщикам-посесорам.

Усі державні селяни, крім кримських татар, підлягали рекрутському набору. На Лівобережній і Правобережній Україні державні селяни перебували на оброчному становищі. Правове становище державних селян визначалося насамперед тим, що на них був покладений обов’язок сплати державних і феодальних повинностей: як піддані держави і як феодально залежні від неї. Державні повинності за своїм характером були грошові й натуральні. Грошові — це обов’язкові податки, що складалися з подушної податі, земельних повинностей і мирських зборів. Розмір державної подушної податі призначався іменним указом імператора і для губерній України становив на початку століття від 3 до 5 крб на ревізьку душу за рік. Перелік земських повинностей та їх розмір установлювалися губернським кошторисом. До земських повинностей належали збори на утримання пошти, шляхів, мостів, опалення й освітлення військових будівель і казарм. Мирські повинності призначалися сільськими сходами й затверджувалися губернськими казенними палатами. Гроші з мирських повинностей ішли на утримання волосного й сільського управлінь і підвод для земського суду, будівництво й утримання сільських амбарів (запасних магазинів), на наймання провідників та охорони для арештантів тощо.

Разом із цими загальними державними грошовими повинностями над селянами губерній України тяжіли спеціальні для різних губерній податки. Так, державні селяни Лівобережжя й Правобережжя платили 2 крб на рік з ревізької душі за право винокуріння. До обов’язкових платежів державних селян на користь держави належали також так звані штрафні гроші, які сплачувало все селище за переховування втікачів, самовільні порубки, пропущені під час ревізії душі тощо. Загалом державним селянам треба було сплачувати щороку з ревізької душі суму державних повинностей у 2–3 рази більшу, ніж розмір подушного податку. До того ж податний тягар селян посилювався заплутаністю, унаслідок чого вони не мали чіткої уяви про свої податні обов’язки, що часто зумовлювало зловживання з боку владних структур.

До натуральних державних повинностей належали: обов’язок обрання зі свого середовища рекрута для 25-річної солдатської служби; підводна — обов’язок забезпечувати підводами чиновників, військові команди, арештантські партії, казенні вантажі; шляхова — обов’язок, крім збирання коштів на будівництво і ремонт шляхів, забезпечувати їх робочою силою; стойкова — обов’язок виконання кур’єрських обов’язків при повітових установах; будівельна — з будівництва казенних будівель, волосних правлінь тощо.

Такий спосіб відбуття феодальних повинностей державних селян Лівобережної і Правобережної України дещо спрощував відносини між селянами й державними органами, допускаючи у веденні господарства державними селянами прояв деякої самостійності й ініціативи. Проте непосильний для селян розмір оброку, що належав до сплати на доповнення до державних податків, був засобом збільшення феодальної експлуатації, а їхні господарства призводив до розорення.

На Правобережжі державні селяни перебували переважно на господарському стані, тобто сплачували подушний податок, чинш, виконували панщину тощо. їхнє положення обтяжувалося ще тим, що в цих губерніях більша частина державних земель із поселеними на них селянами (землі старостинські, денні, єзуїтські, конфісковані) перебувала в оренді дворян, менша — у віданні призначених урядом адміністраторів (унаслідок відсутності бажаючих узяти землю в оренду). Поміщики- орендарі й адміністратори на основі орендних договорів вносили до казни щороку орендні платежі, а для покриття витрат з орендних платежів і утримання маєтків було встановлено на їх користь виконання державними селянами феодальної повинності. Закону, що встановлював би однакові форми й розміри феодальної ренти, у цих губерніях не було. їх визначення залежало від волі орендаря, відповідно до якої феодальні обов’язки фіксувалися в орендних договорах та інвентарних правилах. Однак, навіть будучи встановленими самими поміщиками-орендарями, вони ними ж свавільно змінювались, певна річ, у бік збільшення.

Основною формою феодальної ренти державних селян Правобережжя була панщина, яка поєднувалася з даниною — натуральною продуктовою рентою і грошовим оброком (чиншем). При цьому до панщинної повинності на користь орендаря входили не лише обов’язок регулярної, по кілька днів на тиждень, праці на полі орендаря, а й «шарварки» — додаткові дні для ремонту шляхів, гребель, панських будівель, сторожеві дні, відробітки як дворової прислуги тощо. Безперервно підвищуючи панщину, данину й оброк, орендарі наприкінці орендного строку призводили селян до розорення. Ще більше погіршувалося становище державних селян орендних маєтків у разі суборенди, яка мала широке поширення, незважаючи на заборону з боку царського уряду. При ній селянські феодальні повинності мали забезпечувати прибутки не лише орендаря, а й суборендаря.

У Подільській і Волинській губерніях наприкінці 90-х років XVIII ст. феодальна рента з одного селянського господарства була включена в люстрації (описи маєтків) у розмірі 12 днів панщини, 12 шарваркових днів, від 1 до 6 крб чиншу й різна кількість данини хліба, меду та інших продуктів. Наприкінці 30-х років XIX ст. в інвентарях до обов’язків селян на користь орендаря належали 104 дні панщини, 12 шарваркових днів, 4 літні дні поголовної участі в польових роботах на орендаря і відповідно збільшених розмірів данини й чиншу. Проте фактичний розмір повинностей був набагато більшим, тому що орендарі на один день панщини давали таку норму роботи, на виконання якої селянин витрачав 2–3 дні.

Протягом першої половини XIX ст. частину державних селян, зокрема козаків, було переведено в стан військових поселенців, правове становище яких істотно відрізнялося. З 1810–1857 рр. у Росії, зокрема в Україні, з метою створення резерву навчених військ без додаткових витрат на армію з боку держави було запроваджено систему військових поселень. Під них були відведені великі масиви державної землі із селянами, які їх населяли (Херсонська, Слобідсько-Українська, Катеринославська, Київська та Подільська губернії), а також велике повітове місто Умань.

Державні селяни й козаки, перетворені на військових поселян, були одночасно і селянами, і солдатами. Згідно з положенням про військові поселення, усіх працездатних селян віком від 18 до 45 років включно, яких примусово переводили в поселення, поділяли на три групи: господарів (солдатів, котрі прослужили не менше 6 років, і частини місцевих селян), помічників і солдатів діючих військових частин. Головним призначенням господарів і помічників було забезпечення внутрішніх економічних ресурсів військового поселення, водночас вони виконували обов’язки військовослужбовців. Для солдатів військових частин основним була військова служба, а також допомога з упорядкування військових поселень і участь у сільськогосподарських роботах господарів. Державні податки й повинності у військових поселеннях були зняті, проте замість них були введені інші повинності із забезпечення економічної бази й господарської організації військового поселення. Зокрема, господар і його помічник зобов’язані були, крім своїх родин, утримувати ще 2 солдат з родинами, а також забезпечувати сіном кінний завод. Для обробітку землі й ведення господарств господарю відводилося лише 2 дні на тиждень. Чотири дні на тиждень військовий поселенець-господар мав відбувати казенні роботи (працювати на так званих громадських полях, на кінному заводі, будувати казенні полкові, ротні й інші будинки, шляхи, виконувати сторожову й охоронну службу в казармах, стайнях тощо). Крім цього, військові поселенці тричі на тиждень узимку (з шести годин ранку до вечора) і двічі влітку (з чотирьох годин ранку до десяти вечора) навчалися військовій справі. З незаможних господарів створювали тимчасові робочі роти, з військових поселенців-інвалідів віком понад 45 років — особливі роти службових інвалідів у складі 3 офіцерів, 20 унтер-офіцерів і 215 рядових. Ці роти використовували для обслуговування в госпіталях і несення охоронної служби. Діти поселенців із 7 років зараховувалися до шкіл-контоніатів (військовозобов’язаних). Військові поселенці повинні були носити військову форму, життя і праця регламентувалася військовим розпорядком і суворим режимом. Вони не мали права відлучатися без дозволу начальства з поселення, розпоряджатися живим і мертвим інвентарем господарства, коли були господарями й мали його. Одруження поселенців також регламентувалося начальством. За найменшу провину військових поселенців жорстоко карали, при чому провиною вважався падіж худоби, поганий урожай тощо внаслідок незалежних від поселенців факторів.

В Україні військові поселення почали створювати починаючи з 1817 р. Усього тут було розміщено 3 полки піхоти та 16 полків кінноти. Тоді ж Бузьке козацьке військо було реорганізоване в поселенську уланську дивізію. У 1850 р. на становищі військових поселенців перебувало понад 645 тис. жителів України. Муштра, жорстокість і сувора регламентація режиму військових поселень викликали опір поселенців, що часто переходив у повстання. У 1857 р. царський уряд змушений був ліквідувати систему військових поселень, перевівши їх населення у стан державних селян.

Феодально залежне становище державних селян визначалося разом із покладеними на них податними обов’язками обмеженим характером їхньої правоздатності, зокрема у вільному пересуванні й зміни місця проживання. Віддалення від місця проживання навіть на кілька верств вимагало одержання паспорта, що було пов’язане з великими труднощами. Перепоною для переїзду на інше місце проживання була також необхідність одержання дозволу від повітових і губернських органів управління державними селянами.

Одній із значних груп державних селян України — державним селянам Правобережжя — до 1819 р. і козакам до 1838 р. перехід до інших податних станів був заборонений. Іншим категоріям державних селян перехід у міщанство й купецтво дозволявся лише за таких умов: звільнення від виконання рекрутської повинності, відсутність недоїмок з інших видів повинностей, з дозволу губернатора й Сенату в разі внесення наперед трирічної податі в старому і новому становому званні. Сімейні розділи державних селян допускалися з дозволу волосного й губернського начальства лише у випадку утворення внаслідок розділу двох повноцінних, тобто забезпечених трьома-чотирма робітниками й кандидатом у рекрути, господарств. Державні селяни підлягали засланню до Сибіру, так само як і поміщицькі селяни, але стосовно їх це робилося не за вказівкою поміщиків, а за присудом сільської громади, яка змушена була підкорятися волі губернаторів і приставів.

В урядових і чиновницько-дворянських колах панувала тенденція, відповідно до якої вважалося, що держава правочинна розпоряджати-' ся державними селянами так само, як поміщик кріпаками. Про це свідчить те, що царський уряд передавав цілі села у власність поміщиків, переводив у військові поселення або позбавляв елементарних прав. Так, у 1821 р. державним селянам чотирьох повітів Херсонської губернії був заборонений перехід в інші податні стани. Починаючи з 1817 р. цілі села державних селян Слобідсько-Української, Херсонської, Катеринославської, Київської та Полтавської губерній одне за одним переводились у військові поселення. Державні органи управління поселеннями проводили політику наступу на селянські землі, унаслідок чого наділи селян систематично скорочувалися. Державні органи мали право примусово зараховувати державних селян до інших соціальних груп, зокрема до «робочих людей». У 1839 р. було прийнято сільський поліцейський устав, у якому в систематизованому вигляді було викладено заборонні норми для державних селян, до яких належали заборона поширювати брехливі чутки й пересуди, негативні для уряду; подавати спільні прохання або доноси; скликати сходи і збори, що порушують громадський спокій; носити зброю; переховувати втікачів; від’їжджати без паспортів тощо.

В умовах розгортання товарно-грошових відносин і наростаючого податкового тиску (починаючи з 20-х років XIX ст. і до 1837 р. лише подушний податок державних селян збільшився в 9-10 разів) серед державних селян посилювалося соціальне розшарування. Диференціація селян супроводжувалася формуванням торгово-промислового прошарку й доволі значної групи безземельних і малоземельних, серед яких з’явилися такі категорії, як «бездомні», халупники, коморники, городники, бобилі тощо. Практикувалися акції передавання державних селян поміщикам чи в удільне відомство, їх могли, як ми вже зазначили, переводити в стан військових поселенців (наприклад, Микола І перетворив майже 300 тис. державних селян на удільних).

Економічний розвиток, що втягував державних селян у товарно- грошові відносини, змушував царський уряд зменшувати обмеження їхньої правоздатності й закріпити за ними низку прав. Указами, які були видані з 1808 по 1826 р., за державними селянами визнавалися права на роздрібну й оптову торгівлю не лише за місцем проживання; вони отримували права на відкриття трактирів і промислових підприємств в інших місцевостях, на участь у торгах, а також на утримання поштових станцій. Указами 1811 і 1823 рр. дозволялась участь державних селян у підрядах і поставках, які не були сферою діяльності купців. Указом 1824 р. вони навіть були виокремлені в спеціальну групу «торгуючі селяни». їм надавалося право купувати гільдійські купецькі свідоцтва, які поширювати на ці групи селянства торгові привілеї, щоправда, без створення для цих селян особистих прав купецтва. У 1825 р. державні селяни набули права давати й одержувати грошові зобов’язання. У цей самий період державні селяни визнані також суб’єктами права власності на землю. До складу їхньої правоздатності включено право купівлі, продажу й переуступки ділянок землі, які ще не були заселені селянами (1801, 1817, 1839 рр.).

Поступово скорочувалися формальні перепони для тимчасової відсутності державних селян із постійного місця проживання. Проте навіть і після цього вони не набували права віддалення від постійного місця проживання без паспорта даті, ніж на ЗО верств. Були введені короткострокові (одно-, двох-, трирічні) паспорти для державних селян, які від’їжджали на заробітки або у зв’язку з торговельною чи промисловою діяльністю. Водночас були зменшені заборонні умови для переходу державних селян в інші стани й переселення в міста. Ці питання наприкінці 20-х років XIX ст. вирішувала казенна палата, що обумовлювалося сплатою відповідних лише для нового звання податей і не в подвійному розмірі, і вже не за три, а всього за рік наперед. Відповідно до указу 1837 р., козаки, які закінчували університет, набували права виходу з податного стану. У 1832 р. в IX томі зводу законів цивільні права державних селян були викладені в систематизованому вигляді й за ними було закріплено звання «вільних сільських обивателів», хоча це звучало як знущання, оскільки державного селянина міг висікти будь-який поліцейський чин.

Загальне погіршення економічного становища державних селян, зростаюче невдоволення й падіння їхньої платоспроможності зумовило необхідність проведення в 1837–1841 рр. реформи за проектом царського міністра державних маєтностей графа П. Кисельова. Збільшувалися селянські наділи; замість подушного оброку запроваджено оброк не з душі, а із земельної площі й доходів від промислів, так званий земельно-промисловий податок; замість мирських і земських повинностей, а також зборів у разі пожежі, був установлений єдиний громадський збір на утримання управління, на розмежовування земель і на збільшення господарського капіталу. Кошториси громадських зборів складало Міністерство державного майна для кожної губернії на 3 роки, їх затверджував Сенат. Державні селяни, які перебували на господарському становищі, переводилися на поземельний оброк; запроваджувався рекрутський набір жеребкуванням, дещо була покращена переселенська справа. На Правобережній Україні були скасовані панщинні повинності й селяни переводилися на оброк, а також припинене здавання державних маєтків в оренду приватним особам. У ході проведення реформи організовувалися періодичні сільськогосподарські виставки, було створено мережу шкіл у державних селах (їх називали «кисельовськими школами») тощо. Проте реформа в умовах існування кріпацтва не дала бажаних результатів — не знищила малоземелля і хронічної недоплати податків державними селянами.

Було реорганізовано систему управління державними селянами, що мала на меті посилення державної опіки (тобто державного регулювання й регламентації) над державними селянами, об’єднання господарського й поліцейського управлінь державними селянами в одній системі державних органів на чолі з Міністерством державних маєтностей. Згідно з «Учреждением об управлений государственными имуществами в губерніях», 30 квітня 1838 р. в губерніях створювалася 4-ступенева система управління державними селянами: палата державного майна (одна на губернію або на кілька губерній) — округ державного майна — волость — сільське товариство. Палату очолював управитель, вона мала два відділення — господарське й лісове. Округ очолював окружний начальник, який мав двох помічників: один відав державними селянами, другий — лісовим господарством. Залежно від кількості державних селян округ охоплював один або кілька повітів. Округи поділялися на волості з розрахунку до 6 тис. осіб чоловічої статі в кожній. Органом управління був волосний сход, що складався з представників домовласників (один від 20 дворів) і діяв 3 роки. Він обирав волосне правління в складі волосного голови та двох засідателів (з господарських і поліцейських справ), а також волосного писаря, який не входив до волосного правління. Волості поділялися на сільські товариства (1,5 тис. осіб чоловічої статі в кожному). Сільські товариства утворювались з одного або кількох поселень. На сільському сході обиралися представники домовласників (но одному від 5 дворів). Сільський сход обирав строком на 3 роки сільського старшину, а для виконання поліцейських функції — соцьких (одного від 200 дворів), які підпорядковувалися становим приставам, і десяцьких (одного на 20 дворів). Для розгляду дрібних тяжб і провин державні селяни обирали станові селянські суди — волосні й сільські розправи. У Київській губернії палату державного майна було відкрито в 1840 р., а в інших — у наступні роки.

Проміжне становище за правовим статусом посідали удільні селяни. За указом Павла І «Установлення про императорску фамилию» державні селяни, які проживали на відведених у земельну власність імператорській родині землях (раніше для цієї мети призначалися палацові землі, на яких проживали двірські селяни), зараховувалися до особливої категорії — удільних селян. В Україні їх було майже 4 тис. ревізьких душ (переважно на півдні, зокрема в Харківській, Катеринославській і Чернігівській губерніях, а також у Криму). Удільні землі поділялися на дві групи: постійний наділ і запасну землю. Постійний, або тягловий, наділ передавався в обов’язкове користування удільним селянам, які за це виконували різні повинності. Прибутки з удільних земель не входили до бюджету країни і не підлягали контролю органів державної влади, їх використовували на утримання членів імператорської родини. Розширення удільних земель відбувалося переважно за рахунок перетворення державних земель на удільні, а також унаслідок конфіскації маєтностей опальних власників (у середині XIX ст. налічувалося приблизно 20 млн десятин удільних земель). Відав удільними землями департамент уділів, з 1842 р. — головне управління уділів міністерства імператорського двору. Наділи удільних селян були менші, ніж у козаків або державних селян, а їхнє економічне й правове становище майже не відрізнялося від становища кріпаків. Вони виконували державні й земські повинності (будували шляхи, власним тяглом перевозили казенне майно тощо), сплачували чинш і подушне. Крім подушного податку і додаткових поборів, у середині XIX ст. удільні селяни платили щороку в середньому по 14 крб оброку на утримання царської родини. За рахунок експлуатації удільних селян збагачувалися не тільки царська родина, а й чиновники удільного відомства. Удільні селяни були позбавлені права на нерухому власність, їм забороняли займатися промислами, регламентували навіть одруження (особисту феодальну кріпосну залежність було скасовано в 18581859 рр.).

Міське населення. Імперська інтеграція українських міщан відбувалася доволі спокійно й набагато швидше, ніж козаків, з меншими адміністративно-правовими ускладненнями. По-перше, не існувало жодних непорозумінь щодо соціально-правового статусу українського міщанства: на відміну від української шляхти й козаків, міщани одразу отримали імперське визнання. їхнє становище чітко визначала Міська грамота 1785 р., яке не відрізнялося від становища населення в інших частинах імперії. По-друге, автономістські традиції міщан були більш слабкими, тому запровадження імперських норм не викликало жодних невдоволень. Магдебурзьке право, що було швидше символом міської автономії, на території Гетьманщини не діяло на повну силу, а у 80-х роках XIX ст. втратило таке значення.

Міста, за винятком Києва, стали поступово управлятися за російським міським законодавством у поєднанні з Литовським статутом. Хоча Міська грамота 1775 р. не скасовувала ні магдебурзького права, ні жодного іншого зводу законів, вона все ж гаки кардинально перебудувала структуру місцевої адміністрації і судочинства. Новостворені адміністративні посади й процедури, звичайно, порушували норми магдебурзького права, але міщани так слабо пам’ятали про них, що, крім Києва, ніде на це не звернули уваги. Згодом, у 1831 р. магдебурзьке право було офіційно скасоване на Лівобережній Україні, а указом від 23 грудня 1834 р. воно було відмінене і в Києві. По-третє, імперську інтеграцію пришвидшило також нестабільне політичне й фінансове становище українських купців. Річ у тому, що міжнародна торгівля здійснювалася переважно через греків та інших іноземців, а внутрішня контролювалася росіянами, тому серед купців було дуже мало українців. Наприклад, у 1782 р. з 1483 купців, зареєстрованих у Чернігівській губернії (за винятком інших іноземців), було 896 росіян і 587 українців. 1 жовтня 1785 р. Катерина II видала указ про продовження грецьких економічних привілеїв і забезпечення в Ніжині грецького магістрату й суду. Цим користувалася община 500 грецьких сімей, що тримала у своїх руках торгівлю з Османською імперією. Міська грамота 1785 р. також не зачіпала прав найбільшої групи міських жителів — міщан, які, на відміну від купців, переважно були українцями. Залишився недоторканним головний стрижень міського життя — структура ремісничих цехів, установлювався лише термін навчання й певні обмеження щодо цін. Навіть після запровадження постанови про цехи 1799 р. українська цехова структура змінюється дуже повільно. У 20-х роках XIX ст. ремісничі цехи перетворилися на частину державної адміністрації і втратили характерні ознаки українських цехів: корпоративне самоврядування виробництва, контроль за якістю, цінами, відбором і навчанням майбутніх членів цехів. Відкритої опозиції Міській грамоті 1785 р. не було, бо до цього часу імператорській владі вдалося створити об’єднаний, хоча етнічно різнорідний стан міщан. А це обривало зв’язки міщан з минулим Гетьманщини. Українське місто набувало все більш етнічного різнорідного, а лінгвістично — російського характеру. Російська мова була мовою не лише торгівлі й промисловості, а й урядовою. До русифікації міст долучилися численні імператорські чиновники, які заполонили губернські й повітові міста.

У 1785 р. була оголошена «Грамота на права вьігодьі городам Российской империи» (більше відома під назвою Жалувальна грамота містам). Населення міста поділялося на 6 частин (розрядів). До першої частини належали «справжні» місцеві обивателі, які могли мати в місті землю та іншу нерухому власність; до другої — купці 1-ї гільдії (з капіталом від 10 тис. до 50 тис. крб), 2-ї гільдії (від 5 тис. до 10 тис. крб) та 3-ї гільдії (від 1 тис. до 5 тис. крб); до третьої — ремісники, які зараховані в цехи; до четвертої — іноземці й іногородні, які записалися в міщани; до п’ятої — імениті горожани капіталісти (які мають не менше ніж 50 тис. крб), банкіри, оптові торговці, судовласники, а також учені, художники, музиканти; до шостої — усе інше посадське населення, яке не ввійшло до перших п’яти частин.

Міщани, які становили більшість міського населення, повинні були платити подушний податок, нести рекрутську, шляхову, постоєву, мостову повинності тощо. Імениті городяни й купці звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності, а купці 1-ї і 2-ї гільдій — від тілесних покарань. Замість подушного податку вони платили щорічний збір у розмірі одного відсотка з об’явленого капіталу (у 1818 р. він збільшувався до 5,2 %), а замість рекрутської повинності — 500 крб з рекрута.

Городяни мали свій становий суд. Створювалися органи міського самоврядування: кожний із шести розрядів населення міста посилав депутатів у міське зібрання, яке зі свого складу обирало загальну місцеву думу, а остання як постійно діючий орган — шестигласну думу з 6 чоловік, по одному від кожного розряду міського населення. Міська дума мала піклуватися про розвиток торгівлі, міських доходів, наглядати за міським господарством, вирішувати різні суперечки городян із «ремесел и гильдий», стежити за «порядком и благочинием» тощо.

Особлива група іменитих городян, до якої належали великі капіталісти, котрі володіли капіталом понад 50 тис. крб, оптові купці, власники кораблів, з 1807 р. стала називатися першостатейним купецтвом, а з 1832 р. — почесними громадянами.

У зв’язку з розвитком буржуазних відносин царський уряд, зацікавлений у розвитку торгівлі й промисловості, наділяв багате купецтво особливими правами. Маніфестом від 10 травня 1832 р. для найбагатших і найвпливовіших представників купецтва, буржуазії, яка стала зароджуватись, та інших категорій населення було введено особисте й спадкове почесне громадянство. Категорія почесних громадян, названа в маніфесті станом, була створена з метою оформлення менш привілейованої за дворянство групи населення, але такої, що підвищувалася над закріпаченою масою й місцевою біднотою. Отримання почесного громадянства давало купецтву гарантію від переведення в міщанство в разі розорення і право брати участь у міських виборах нарівні з дворянством. Крім того, уведення нової станової групи — почесних громадян — мало на меті відгородити стан дворян від проникнення представників буржуазії. Почесне громадянство поділялось на особисте й спадкове. Його присвоювали за імператорським указом; спадкові почесні громадяни отримувати від Сенату грамоти, а особисті — свідоцтва. Право на особисте почесне громадянство надавалося особам, які закінчили університети та Художню академію, а також за клопотанням відповідних міністерств — іноземним ученим, художникам, підприємцям і купцям. На Правобережній Україні особисте почесне громадянство дозволялося присвоювати представникам колишньої шляхти в містах, але воно не давало таких прав, як станове почесне громадянство. За маніфестом 1832 р., спадкове почесне громадянство за правом народження присвоювалося лише дітям особистих дворян, а по купецтву — купцям, пожалуваним званням камерц- і мануфактур-радників, нагородженим орденом, або таким, які перебували 10 років у 1-й або 20 років у 2-й гільдії, особистим почесним громадянам, ученим, які одержали вчені ступені доктора наук або магістра, а також іноземцям — особистим почесним громадянам, які прийняли російське підданство. Почесні громадяни звільнялися від подушної податі, рекрутської повинності, тілесних покарань у разі злочину, мали право брати участь у міському самоврядуванні та ін. Законодавство імперії передбачало втрату прав почесного громадянства в разі притягнення особи до кримінальної відповідальності, поєднаної з позбавленням всіх прав стану або з втратою всіх особистих прав. У разі вступу почесного громадянина у ремісничий цех або на роботу за хатню прислугу, почесне громадянство втрачалося.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. купецтво об’єднувало гільдійську, сільську й промислову буржуазію. В Україні протягом 1816-І859 рр. чисельність купців у містах збільшилася з 18,2 тис. до 104,4 тис. осіб. Зберігався гільдійський устрій купецтва, залежно від капіталів і придбаного купцями гільдійського свідоцтва (з 1863 р. купецтво стало поділятися не на три, а на дві гільдії, залежно від роду торгівлі: до 1-ї гільдії належали оптові торговці, до 2-ї гільдії — роздрібні). Українські купці здебільшого входили до 3-ї гільдії, 2-га й особливо 1-а були для них закриті. До привілейованих гільдій записували переважно російських та єврейських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами. Також зберігалося право купецтва на створення в місті купецького товариства, яке функціонувало під керівництвом обраного старости.

Проведене наприкінці XVIII ст. звільнення купецтва від подушного податку, тілесних покарань і рекрутської повинності ставило його у вигідніше порівняно з іншими міськими групами становище. Проте купецтво мало виплачувати громадські збори за рішенням купецького товариства, на нього продовжували поширюватися деякі види повинностей, обмеження торгівлі та підприємницької діяльності, хоча заможне купецтво зазвичай від них відкуповувалося. Наявність купецької правоздатності не мало постійного характеру, оскільки в разі першої ж невиплати гільдійського внеску призводило до автоматичного переведення в міщанську групу. Однак у другій чверті XIX ст. царською владою було внесено низку законів, що розширювали підприємницькі можливості торгової й промислової буржуазії, яка формувалася всередині купецтва. Так, у 1824 р. було скасовано вимогу сплати купцями в разі переселення податних платежів у подвійному розмірі. У 1832 р. купецтву було надано право на придбання в оренду в містах для організації промислових підприємств (фабрик, млинів тощо) земельних ділянок до 6 десятин. Особливі пільги надавалися купцям, які переселялися в правобережні губернії і швидко зростаючі промислові й торгові причорноморські центри: Одесу, Керч, Феодосію і Севастополь. За указом 1841 р. «Про пільги купцям і міщанам західних губерній», до дозвільного порядку зміни місця проживання для купців, які переселялись у Київську, Волинську й Подільську губернії, було внесено спрощення. їм було надано право приписки (тобто поселення) до міст зазначених губерній із санкції міського начальства, без одержання санкції вищих інстанцій і згоди купецького товариства. Купці, які переселилися в міста Правобережжя, протягом найближчих 25 років після указу (тобто з 1842 по 1867 р.) на 15 років звільнялися від сплати всіх податків і повинностей. Ті з них, які придбали у власність на Правобережжі магазини, заводи, фабрики і т. ін., одержували на 15-річний термін право торгівлі без сплати гільдійських мит. Крім того, купці 3-ї гільдії при цьому користувалися правами купців 2-ї гільдії, а купці 2-ї гільдії — правами купецтва 1-ї гільдії. Купецтво міст Правобережжя, а також Одеси, Миколаєва, Севастополя і Феодосії одержувало неодноразові пільги у вигляді значного скорочення гільдійських внесків.

Міщанство було тією категорією міського населення, яка сплачувала найбільшу частину податків. Міщани сплачували подвійний, порівняно із селянами подушний податок. Він збільшився з 1 крб 20 коп. в 1794 р. до 8 крб у 1812 р. Відповідно до указу 1833 р., у губерніях Правобережної У країни державний податок у вигляді подушного або податкового збору з осідлих міщан стягувався в трикратному, порівняно з податком із селян, розмірі. Додатково до подушного податку міщани сплачували з 1816 р. збори на будування шляхів і різні громадські збори, виконували рекрутську й натуральні повинності: підводну, постоєву. Високе обкладання податками й повинностями робило становище міщан надзвичайно складним.

У сфері здійснення цивільної правоздатності міщан залишилися ще істотніші, ніж для купецтва, феодально-кріпосницькі перепони. Свобода пересування міщан була фактично та юридично обмежена. У разі отримання паспорта для тимчасового від’їзду вимагалася попередня оплата за термін відсутності грошових податків або надання поручительства про своєчасну сплату з боку заможної особи. Переїзд міщан на проживання в інші губернії супроводжувався загальною для них і купців дозвільною процедурою багатьох інстанцій і сплатою (до1824 р.) податків і повинностей у подвійному розмірі. Крім того, вимагалася згода міщанського товариства на прийняття їх у новому місці проживання. До 1805 р. переїзд міщан на проживання навіть в інше місто тієї самої губернії міг здійснюватися лише з дозволу губернської казенної палати. Місцева адміністративна влада продовжувала дотримуватися цього порядку й в наступні роки XIX ст., незважаючи на скасування його в законодавчому порядку. Свобода переміщення міщан значною мірою обмежувалася також круговою порукою міщанського міського товариства зі сплати подушних податей і виконання повинностей. Згодом, залишаючись обмеженою за своїм характером, правоздатність міщан поступово розширювалась. У 1832 р. їм дозволялося купувати земельні ділянки в містах для ведення торгівлі й виробничої діяльності. Вони здобули також права переходити до купецтва й одержувати гільдійські посвідчення за наявності відповідних капіталів. Міщани, які переселялися за указом 1841 р. з центральних російських губерній у міста Правобережжя, звільнялися на 15 років від сплати державних податків і від повинностей, зокрема рекрутської.

Розвиток торгівлі й промисловості в Україні, а також колонізація південної степової частини України обумовили в першій половині XIX ст. зростання в Україні кількості міст і міського населення. Упродовж 1811–1858 рр. кількість міського населення України збільшилася у 2,5 раза (з 512,9 тис. до 1458,6 тис.), зокрема міського населення податних груп — з 215,5 тис. до 576,5 тис. (на Лівобережній Україні населення міст збільшилось у 2 рази, на Правобережній — у 2,7, а на півдні України — у 4,5 раза). Проте питома вага його в загальній кількості населення залишалася малою, хоча впродовж 1811–1858 рр. загалом по Україні збільшилася з 5 до 11 %.

Міста поділялися на губернські, повітові, позаштатні й містечка. Деякі з них в Україні продовжували перебувати у власності й підпорядкуванні окремих феодалів, наприклад Біла Церква — у власності магнатів Браницьких, Умань — у володінні Потоцьких (до 1832 р.). Міське населення в першій половині XIX ст. поділялося на 5 груп: почесні громадяни, купці, цехові люди, міщани — дрібні власники, робочі люди, тобто працюючі за наймом. Проте розвиток капіталістичних відносин завдавав руйнівного впливу на становище цих груп. Серед міського населення з’явилася категорія «торгуючих селян» і різночинців, правове становище яких було іншим. До купецьких гільдій почали записуватися дворяни, які займалися торгівлею і промисловістю. Зросла популяризація міщан і цехових людей, почалося формування робітничого класу.

Як і раніше, склад городян був строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5 % загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу частину податків, що накладалися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почати платити збори для будівництва доріг.

Найнижчу групу міського населення становили так звані робочі люди, до яких законодавство відносило «порочних и подозрительных лиц дурного поведения», не прийнятих до складу міщанських товариств «за пороки их и за неисправимый платеж податей и других сборов». До цієї категорії належати особи, які не мати зазвичай своїх будинків і постійного житла, працювати за наймом. З 1834 р. до робочих людей зараховували тих державних селян, які не одержати під час переходу із селянського стану згоди міщанського міського товариства на приєднання до міщан міста, або які неспроможні були надати запоруки шести благодійних хазяїв і нездатні сплатити річної подушного податку. На Правобережній Україні ці правила поширювалися на прописку до міста однодворців. Усі вони становили той резерв, який купецтво й заможне міщанство використовувати для виконання повинностей, зокрема рекрутської, замість заможного міщанства. Ці особи перебувати поза міськими станами і, отже, поза громадською організацією цих станів. Вони були податним населенням, сплачували податний податок і, перебуваючи поза круговою порукою, самі несли відповідальність за несплату податків і невиконання повинностей.

Промисловий розвиток України, функціонування на її території значної на той час кількості заводів і численних фабричних мануфактур зумовили появу в суспільстві великої кількості вільнонайманих і кріпосних робітників. За своєю становою належністю вільнонайманими робітниками були поміщицькі оброчні селяни, державні селяни, міщани та робочі люди. Кріпосні робітники — це селяни, які належати державі, або поміщицькі кріпаки, віддані поміщиками в «оренду» заводам. Більша частина селян, робочих людей і міщан у загальній масі вільнонайманих робітників були позбавлені засобів для ведення самостійного господарства й становили елементи робітничого класу, що почав формуватися, хоча ще й не виокремився в самостійний клас.

Правове становище вільнонайманих і кріпосних робітників визначалося їх становою належністю, у зв’язку з якою вони сплачувати державні податки й виконували державні повинності або повинності на користь поміщика. Загального законодавства, яке визначало б правове становище цієї маси пов’язаних з промисловим виробництвом підневільних людей і певною мірою обмежувало б їх експлуатацію, не було. Проте було прийнято акти, які регулювали відносини між промисловцями й поміщиками з питання експлуатації вільнонайманих робітників. Також були видані Положення про ряд державних промислових підприємств, які містили норми, що визначали їхнє правове становище на цих підприємствах. Для України в цій категорії законодавства мали значення такі акти: Положення про передачу Катеринославської суконної фабрики у відомство комісаріату для вироблення гвардійських сукон (1804); Положення від 24 травня 1834 р. про відносини між хазяїнами промислових закладів і робітниками; указ від 5 грудня 1853 р. про правила віддавання на роботу поміщицьких селян у західних губерніях.

Положення про стосунки між власниками фабричних закладів і робітниками, які поступили до них за наймом, стосувалося промислових закладів Петербурга й Москви з наступним поширенням його за клопотанням цивільних губернаторів па мануфактури й фабрики будь-яких повітових міст. Положення встановлювало, що особи податного стану могли найматися на фабрики лише за наявності паспортів або відповідних білетів і лише на термін, який зазначений у білеті. Залишати роботу раніше закінчення терміну найму робітникам заборонялося, але за хазяїном залишаюся право звільнити робітника достроково за погану поведінку або некваліфіковану роботу. Хазяїн мав право складати правила внутрішнього розпорядку, у яких встановлював 13-15-годинний і навіть більше робочий день; мізерні розміри заробітної плати, нав’язуючи при цьому робітникам натуральну заробітну плату у вигляді непридатних продуктів або вироблюваної ними продукції; позбавляв робітників права відлучатися з місця розташування підприємства, вступати у шлюб без його дозволу, встановлював штрафи за лихослів’я, невиконання норм праці, брак продукції тощо.

Правила про найм поміщицьких селян на земляні та інші роботи підтверджували право поміщиків Правобережної України примусово перетворювати поміщицьких селян на тимчасових робітників. Правилами дозволялося поміщикам віддавати своїх селян віком від 20 до 48 років у найм підрядчикам на термін з 1 травня до 1 листопада на земляні, судоходні й господарські роботи. Для селян-робітників установлювався тяжкий режим: 13-годинний робочий день з правом підрядчикам збільшувати його, а також примушувати робітників працювати в неділю. Місцева адміністрація в разі непокори підрядчику жорстоко карата за це. Плату за виконання роботи отримували не робітники, а їхні поміщики.

Значну частину міського населення в другій половині XVIII — першій половині XIX ст. становили цехові люди. Цеховий лад, що об’єднував ремісників, розвивався із збереженням істотних відмінностей і особливостей на Правобережній, Лівобережній і в степових частинах України.

З другої половини XVIII ст. під час запровадження на території України загальноросійського законодавства розпочався процес нормативного врегулювання станової організації ремісників України, ліквідації автономії цехів і підпорядкування їх міській адміністрації. Ремісничим положенням 1785 р. було встановлено єдиний загальнообов’язковий цеховий устрій на всій території Російської імперії, зокрема на Слобідській, Лівобережній Україні і півдні України. Згідно із законодавством, цехові корпорації ще формально зберігали рівні цехові права, але фактично перетворювалися на складову частину загальноміської організації. За Жалуваною грамотою містам 1785 р. цехові ремісники ставали одним із шістьох розрядів міського населення, хоча тоді ще не був створений окремий ремісничий стан. Прийнятий у 1799 р. Статут про цехи остаточно скасовував українські правові засади, виборність адміністрації цехів і перетворив їх на адміністративно-фіскальні органи імперської влади. У результаті подальшої реорганізації цехового устрою 1802 р. ремісники отримали правовий статус окремого суспільного стану.

Щодо Правобережної України, то тут основою регламентації цехового ладу було місцеве право. І лише з 1840 р. починається поширення загальноімперських правових норм про цехи, у процесі якого здійснювалася перебудова цехового устрою Правобережжя.

Однак треба зазначити, що українська цехова система змінювалася повільно та продовжувала діяти, фактично замінюючи законодавство, старі цехові звичаї й традиції. Так, законом 1802 р. наказувалося змінити принцип і профілі організації цехів. Проте цехи продовжували комплектуватися за попередніми, властивими Україні профілями (кравецький, шевський, столярний, бондарський, ткацький та ін.). У більшості міст України цехові люди становили окрему групу, яка поповнювалася з міщан і державних селян. Лише в деяких містах Чернігівської та Полтавської губерній цехові люди не становили відособленого стану, а зберігали належність до козацтва й міщанства.

У 1850–1852 рр. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок був вироблений єдиний порядок регулювання цехового устрою. Належність до цехових людей обумовлювалася припискою до цеху. Приписатися до цеху можна було тимчасово, без зміни стану. Відповідно до цього, цехи поділялися на тимчасові й вічні. Цеховими називали ремісників, які були приписані до так званих вічних цехів. «Вічнозаписані» ремісники цехів прирівнювалися всіма правами до міщан. У великих містах із розвиненими ремісничими промислами, переважно в Чернігівській і Полтавській губерніях, ремісники створювали кілька цехів з окремою для кожного цеху та загальною для всіх цеховими управами, а в тих містах, де ремісники були нечисленними і не було бази для створення різних за профілем цехів, ремісників різних спеціальностей об’єднували в один ремісничий стан, очолюваний однією ремісничою управою.

До цеху зобов’язані були записуватися всі, хто займався будь-яким ремеслом. Осіб, які займалися ремеслами, поділяли на дві категорії: ремісники й ремісничі робітники. Ремісниками могли бути лише особи, починаючи з 21-річного віку, власники самостійних господарств, які самостійно виробляли ремісничі вироби. Випуск продукції ремісники розпочинали лише після отримання відповідного свідоцтва від ремісничої управи. Ремісничі робітники могли займатися тільки підсобною роботою, а ремісництвом лише після отримання від управи свідоцтва. Ремісники поділялися на категорії майстрів і підмайстрів. Майстром міг стати тільки підмайстер, який перебував у цьому званні не менше трьох років, досяг повноліття і витримав особливе випробування. Ремісник, який не мав звання майстра і не записався до цеху, не мав права керувати ремісничим закладом, тримати робітників і виставляти вивіску. За даними 1858 р. кількість ремісників у 9 українських губерніях, об’єднаних у цехи, становила 77 000 осіб, зокрема 32 500 майстрів, 28 400 робітників і 16 800 учнів.

Органами цехового управління були цеховий схід і загальна реміснича управа, підпорядковані міській адміністрації. Підмайстри кожного цеху мали свій орган — підмайстерську управу. Подушний податок і повинності (шляхова, постоєва та ін.) призначалися загалом на цехове товариство. Управління цехами перебувало в руках майстерного складу ремісників. Вони користувалися привілеями щодо сплати податків і зборів, здійснюючи їх усім цехом, експлуатуючи велику кількість рядового цехового складу — учнів, робітників, підмайстрів, особливо з категорії тимчасових.

Цехові, як і міщани, підлягали тілесним та іншим покаранням. Положення про покарання 1845 р. передбачало встановлення карних санкцій за самостійний перехід підмайстра від майстра, за самостійне, без відома майстра, виготовлення і збут продукції підмайстрами, за виконання підмайстром робіт іншого цеху без дозволу цехового управління, за самовільне присвоєння звання майстра й виготовлення продукції та ін.

Наприкінці першої половини XIX ст. у процесі розвитку капіталістичних відносин цехова система поступово втрачає свої соціально-економічні функції і починається процес її ліквідації створенням конкуренції цеховому ремісничому виробництву з боку купецького та дворянського ремісничого виробництв. У 1824 р. купцям було надано право займатися цеховими ремеслами з використанням будь-якої кількості робітників і учнів. У 1827 р. право на створення ремісничого виробництва набули також дворяни. У таких ремісничих майстернях працювали поміщицькі кріпаки, а продукція їх була власністю дворян-поміщиків, що підривало збут цехової ремісничої продукції. Згодом цехові об’єднання перетворювалися на різні ремісничі товариства, а в 1900–1902 рр. цю систему на території України в складі Російської імперії було скасовано остаточно.

(обратно)

§ 3. Адміністративно-територіальний устрій українських земель і місцеві органи управління

Після знищення гетьманату царат почав наступ на адміністративно-територіальний поділ українських земель, причому ця реорганізація була спрямована на остаточне включення України в російську політичну систему. У зв’язку з цим Глухів утратив статус адміністративного центру колишньої Гетьманщини. Символом позбавлення автономного статусу України в складі Росії стало відсилання до Москви прапорів України, грамот, військових печаток, гетьманських клейнодів. Було скасовано поділ на полки і заведено поділ на губернії (на перехідний період — на намісництва).

Водночас потрібно зазначити, що цю реорганізацію було зроблено послідовно й поетапно. Спочатку було прийнято рішення російського уряду ліквідувати полково-сотенну систему в Слобідській Україні й уключити її до загальноросійської системи управління. Згідно з маніфестом російської імператриці Катерини II від 28 липня 1765 р., козацьке самоврядування в Слобідській Україні було ліквідована. Слобідські полки перетворювали на регулярні гусарські. Козацьких підсусідків і підпомічників переведено до категорії військових обивателів; вони мали відбувати рекрутську повинність. Тих, хто не ніс військову службу безпосередньо, зобов’язували сплачувати грошовий подушний податок від кожної особи чоловічої статі будь-якого віку. Козацька старшина могла вийти у відставку або змінити свої чини на армійські й служити в регулярних полках (причому з пониженням на 1–2 чина порівняно з армійськими). Було утворено Слобідсько-Українську губернію, яка складалася з 5 провінцій відповідно до 5 слобідських козацьких полків (Ізюмський, Охтирський, Острогозький, Сумський і Харківський). Кожна провінція поділялася на 6 комісарств, правлінням яких підпорядковувалися отамани й десятники військових слобід. Харків став губернським центром із місцем перебування губернської канцелярії. Ізюм, Охтирка, Суми й Острогозьк стали провінціальними містами, у них діяли воєводи (комісари). Решту міст і містечок зараховано до категорії військових слобід. Царським урядом були ліквідовані всі полкові й сотенні уряди та створені типові для усієї Росії органи місцевого управління. Полкові канцелярії були прирівняні до канцелярій російських губерній, судочинство та діловодство підпорядковано загальноросійському законодавству. Влада на цій території зосереджувалася в руках губернатора. Він призначав комісарів у провінції і чиновників провінційних канцелярій, здійснював адміністративні, поліцейські, фінансові й судові функції. Для розмежування земель і перевірки юридичних актів на землеволодіння при губернській канцелярії був створений вотчинний департамент, який підпорядковувався губернатору та вотчинній колегії.

У Південній Україні було створено Новоросійську губернію, у яку ввійшли Єлизаветинська (кол. Нова Сербія), Катерининська (кол. Слов’яносербія) провінції та Бахмутський повіт. У 1775 р. від Новоросійської губернії було відділено Азовську губернію, у яку ввійшли деякі українські землі (указом Катерини II від 30 березня 1783 р. її було ліквідовано, а територію разом з Новоросійською губернією приєднано до Катеринославського намісництва). У зв’язку з поширенням на південноукраїнські землі адміністративної реформи 1775 р. управління Новоросійської губернії було реорганізовано на загальноросійських засадах і її територію було поділено на 12 повітів: Кременчуцький, Полтавський, Новосанжарський, Крюківський, Саксаганський, Єлизаветградський, Ольвіопольський, Інгульський, Херсонський, Кизикерманський, Нікопольський і Новопавлівський.

Повстання О. Пугачова підштовхнуло російський уряд до прийняття рішення про підпорядкування всіх козацьких формувань імперським потребам. В Україні під це рішення потрапила Запорозька Січ, яку розглядали вже як непотрібний автономний анклав, що гальмував імперську колонізацію, і як центр можливих бунтів. Тому 4 червня 1775 р. російські війська здійснили несподіваний напад на Запорозьку Січ. Оманою було захоплено в полон усіх запорозьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання. Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства. 3 серпня 1775 р. набув чинності маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии». У ньому з цинічною відвертістю Катерина II пояснювала мотиви ліквідації Запорозької Січі, котра не має права на існування «несамовитое управление злодейских умыслов» і тому вона є «политическим уродством». Назва «запорожский казак» заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської та новоутвореної Азовської губерній. П’ять тисяч запорозьких козаків утекли за Дунай, де вони прийняли турецьке підданство та поблизу Дабруджі заснували Задунайську Січ за зразком Запорозької в межах Османської імперії (1775–1828).

Ще рішучіші кроки з реорганізації адміністративно-територіального устрою України було зроблено в 70-80-і роки XVIII ст. 7 листопада 1775 р. був обнародуваний закон «Учреждение для управлення губерний Всероссийской империи», який передбачав найрадикальнішу адміністративну реорганізацію від часів Петра І. Під час реформи майже вдвічі збільшено кількість губерній (з 23 за станом на 1775 р. до 41 у 1780 р. та 50 до кінця XVIII ст.), ліквідовано провінції. Під час запровадження нового адміністративного поділу ігнорувалися економічні зв’язки та національні особливості тих чи інших місцевостей Російської імперії. Основою нового поділу стала визначена кількість населення (ревізьких душ — такими вважалися селяни лише чоловічої статі) для одиниці адміністративно-територіального поділу: 300–400 тис. для губерній та 20–30 тис. для земств (повітів).

Губернії з новим апаратом управління отримали назву «намісництво», хоча в тогочасному законодавстві вживався і термін «губернія». Усі ланцюги місцевого управління за «Учреждением для управлення губерний…» 1775 р. мали скріплювати головнокомандуючі або намісники (генерал-губернатори), як їх стали згодом називати. Це були посадові особи, які наділялися надзвичайними повноваженнями і були підзвітними фактично лише перед імператрицею. Виконавчим органом намісника було намісницьке правління з 2–3 радників.

«Учреждение…» 1775 р. передбачало галузеву структуру місцевих органів влади, які можна поділити на три основні групи: адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські й судові. Першу групу було представлено в губернії губернатором, губернським правлінням і приказом громадської опіки, а в повіті — земським ісправником (капітаном), нижнім земським судом і городничим.

Адміністративним начальником кожної губернії був губернатор, який управляв губернією за допомогою колегіальної установи — губернського правління; губернатор був його головою, а два радника — членами. Губернське правління було основною адміністративною установою губернії, хоча згодом проявилася тенденція губернаторів підпорядкувати собі членів губернського правління. Особливе місце в адміністрації кожної губернії посідала зовсім нова установа — приказ громадської опіки. До складу цієї установи, яку очолював також губернатор, входили засідателі від губернських станових судів. «Учреждение…» 1775 р. характеризувало прикази громадської опіки як органи, що керують місцевими школами, лікарськими та іншими благодійними установами (шпиталями, сирітськими будинками тощо). Прикази могли виконувати й інші завдання: вони завідували деякими тюремними установами у вигляді робітних будинків та психіатричних лікарень, деякими своєрідними банківськими функціями: видача позик тощо.

Губернатору й губернському правлінню в повіті був підвідомчий нижчий земський суд — поліцейський орган, що складався із земського справника або капітана і двох-трьох засідателів (асесорів), які обиралися на 3 роки дворянством повіту. Нижчий земський суд виконував у повіті розпорядження вищої влади, а також вироки судів, проводив попереднє слідство з кримінальних злочинів. На нього покладалися поліцейські функції: зберігати в повіті «благочинне, доброправие и порядок», стежити за вчасною сплатою податків і зборів, виконанням повинностей, наглядати за станом доріг, протипожежних правил тощо. У виконанні своїх функцій цим чиновникам допомагали управляючі маєтками станів і сільські старости. Охорона «тишины и спокойствия» у повітовому місті покладалася на городничого, який виконував на території міста функції земського справника. Правове регулювання аспектів міського життя доповнював Поліцейський ордонанс 1782 р.

Фінансово-господарські функції за «Учреждением…» 1775 р. зосередилися в особливій групі фінансово-господарських установ: казенній палаті — губернії та казначействі — повіті. Головою казенної палати був віце-губернатор, а членами — директор господарства («экономии»), радник, два асесори та губернський скарбник («казначей»). До відома казенної палати належало багато фінансових й адміністративно-господарських функцій: завідування податковою справою, нагляд за податковими зборами, здійснення фінансового контролю, завідування державним майном, нагляд за приватною торгівлею і промисловістю, обліко-статистична робота тощо. Державні податки збиралися управлінням при палаті — експедицією державних прибутків. З цією метою в кожному повіті експедиція тримала скарбника. У віданні казенної палати перебували повітові казначейства — каси, що відали прийняттям, збереженням грошових зборів і доходів та видачею за розпорядженням влади грошових сум чиновникам.

Упровадження нового губернського статуту знову порушило питання про статус автономних територій. Виникла ідея поширити цей закон на всю імперію. Наприклад, Сенат наполягав на негайному втіленні закону в життя в усіх частинах Росії. Проте Катерина II вважала, що треба бути обережною в цьому питанні, тому, подаючи статут для губерній Сенату, вона подала окремий супровідний лист, згідно з яким Гетьманщина та Лівонія не підпадати під положення статуту (правда, щоб бути не пов’язаною законом, вона випустила цей абзац з остаточного тексту закону). Проте згодом, випробувавши нову адміністрацію у власне Росії, вона наважилася поширити положення статуту на Гетьманщину. 24 травня 1779 р. Катерина II наказана генерал-губернатору П. Рум’янцеву розпочати підготовку для запровадження в Гетьманщині нової адміністративної системи. Було створено спеціальну комісію, яка ретельно обстежила всю Гетьманщину. 24 листопада 1781 р. комісія подала нарешті завершений опис «трьох проектованих малоросійських намісництв» до Малоросійської колегії. Згідно з імператорським указом від 16 вересня 1781 р., на території колишньої України-Гетьманщини було утворено три українських намісництва — Київське, Новгород-Сіверське й Чернігівське. До складу Київського намісництва (адміністративний центр — м. Київ) увійшла значна частина території колишніх Київського, Переяславського, Лубенського й Миргородського, а також невеликі території Галицького, Ніжинського і Прилуцького полків. Намісництво спочатку поділялося на 11 повітів: Київський, Голтвянський, Городиський (з 1789 р. — Градизький), Золотоніський, Козелецький, Лубенський, Миргородський, Остерський, Переяслівський, Пирятинський, Хорольський (у 1791 р. до Київського намісництва було приєднано Зіньківський, Гадяцький і частину Лохвицького повіту з Чернігівського помісництва, а у 1796 р. — Димерський, Канівський, Корсунський, Богуславський і Васильківський повіти). До Новгород-Сіверського намісництва (адміністративний центр — м. Новгород-Сіверський) також спочатку входили 11 повітів: Глухівський, Конотопський, Коропський, Кролевецький, Мглинський, Новгород-Сіверський, Новомістський, Погарський, Сосницький, Стародубський і Суразький (у 1791 р. Конотопський повіт і частину Коропського було приєднано до Чернігівського намісництва). До Чернігівського намісництва (адміністративний центр — м. Чернігів) увійшли 7 сотень Київського полку, по 12 сотень Лубенського і Ніжинського полків та 1 — Стародубського повіту. У складі цього намісництва спочатку було також 11 повітів: Березнянський, Борзнянський, Гадяцький, Глинський, Городнянський, Зіньківський, Лохвицький, Ніжинський, Прилуцький, Роменський і Чернігівський (як уже згадувалося, у 1791 р. Гадяцький, Зіньківський і частково Лохвицький повіти було приєднано до Київського намісництва, а з Новгород-Сіверського намісництва було приєднано Конотопський і частину Коропського повіту). Як бачимо, кордони між повітами не були чітко визначеними; цю роботу-могла завершити повітова шляхта разом з державними обстежувачами. Урочисте відкриття намісництв відбулося лише в 1782 р.

Проте утворення нових територіальних кордонів та організацію нових державних установ треба було якось пов’язати з автономними традиціями України-Гетьманщини. П. Рум’янцев це розумів і тому ще в серпні 1781 р. подав Катерині II ґрунтовний меморандум, де визначив перелік проблем, пов’язаних з цим, і запропонував можливі шляхи їх вирішення. Зокрема, порушувалося питання про участь у виборах до урядових установ козаків і міщан (за російськими законами таке право надавалося лише дворянству), про зрівняння українських і російських урядів і рангів, проблема козацького землеволодіння й козацького права на продаж майна, питання юрисдикції козаків, міського землеволодіння, поштової служби тощо. Своїм указом від 26 жовтня 1781 р. Катерина ІГ фактично відповіла П. Рум’янцеву на його пункти. Питання військових реформ, визначення складу дворян та інтеграція української поштової системи відкладалися для подальшого розгляду. Проблеми козацьких земель і зрівняння українських урядів і рангів з відповідними російськими взагалі були проігноровані. Крім того, Катерина II не дозволила існування спеціального глухівського військового з’єднання і заборонила передавати громадські споруди в Глухові під ніколи, оскільки вони в майбутньому призначалися для послуг нриказа громадської опіки Новгород-Сіверського намісництва. Загалом в указі від 26 жовтня 1781 р. Катерина II ні на мить не відступила від статуту для губернії. Всупереч українській традиції, козаки передавалися під юрисдикцію вищої та нижньої розправ, тобто установ, призначених насамперед для державних селян, пояснюючи це тим, що самі козаки обирають засідателів у ці суди. Щоправда, вона дозволяла цим судам, а також іншим присутственим установам застосовувати колишні права до видання «лучших и достаточнейших». У губернських і повітових містах магістратам приписувалося бути на підставі правил, установлених імператорською владою, але в судовій частині дозволялося застосовувати старі права. У містах створювалися словесні суди згідно з правилами, установленими імператорською владою (тому другий Ніжинський словесний суд скасовувався). Те саме стосувалося й публічних нотаріусів.

Катерина II також скасувала право міст володіти майном поза своїми кордонами; усі подібні посесії відходили до держави під керівництво дирекції державного майна. Фактично всі землі, що колись належачи українським урядам та інституціям, кваліфікувалися тепер як імперські державні землі. За винятком ніжинських греків, іноземні колоністи втрачали свої спеціальні права (на прохання грецької громади Катерина II видала указ, за яким ніжинські греки не підпадали під провінціальну реформу і були підтверджені їхні спеціальні торговельні й правові привілеї). Для контролю за збиранням прикордонного тарифу з Польщею Катерина II призначила спеціального чиновника, який підпорядковувався казенній палаті Київського намісництва. Отже, Катерина II не просто зігнорувала або відкинула деякі специфічні рекомендації Рум’янцева, а схилялася до якнайшвидшого проведення провінційної реформи й суворого дотримання статуту для губерній 1775 р., що виключало будь-яке врахування регіональних особливостей.

Тому всі старі українські установи були скасовані й запроваджена нова намісницька та повітова адміністрація. Усі фінансові справи були передані казенним палатам трьох намісництв, усі поштові відділення — новоствореній малоросійській філії імперського департаменту пошт, що відповідав за всі поштові оплати й здійснював усі поштові збори у намісництвах колишньої України-Гетьманщини. На місцевому рівні козацькі адміністратори втрачали свою цивільну владу, хоча у військових питаннях козацьку структуру й ранги було ще збережено. Урядові інституції, що займалися невійськовими справами, були скасовані; їх документально передали новій намісницькій і повітовій адміністрації, а користуватися послугами українських цивільних канцелярій чи установ було суворо заборонено. Відтак гродський, земський і підкоморські суди були скасовані, а усі невирішені справи передано відповідно повітовим судам і нижнім розправам. Поліцейські обов’язки передали від сотенних канцелярій городничим й нижнім земським судам. Повітові скарбники і казенна палата зосереджувалися на збиранні податків, що попередньо виконували комісаріати, тоді як директор господарства взяв на себе контроль над усіма посполитськими й коронними землями, якими свого часу управляли наглядачі коронних земель.

Нова адміністрація поєднувала персональне правління генерал- губернатора П. Рум’янцева з місцевою бюрократичною системою. Як місцевий представник монарха або намісник, генерал-губернатор міг безпосередньо зв’язуватися з Катериною II, оминаючи Сенат та інші центральні установи. Він міг відмінити будь-яке рішення місцевої адміністрації й видати примусові накази всім урядовим установам у провінціях, що перебували під його владою, з єдиним винятком — його втручання в судові рішення було спеціально заборонено. Губернатор намісництва підпорядковувався генерал-губернатору та як головний адміністратор був основною ланкою між генерал-губернатором і провінційними установами. З утворенням нової адміністрації посади в ній заповнили козацькі урядовці, дрібні чиновники й особи місцевого походження. Українська шляхта отримала не лише вибори, а й призначувані посади. При кожній новій установі утворився бюрократичний апарат: писарі, рахівники, дрібні урядовці, що надавало колишнім сотенним і полковим чиновникам, молодим випускникам Київської академії і навіть грамотним виборним козакам можливості розпочати й продовжити свою службову кар’єру. Це стало, зокрема, однією з причин того, що колишні чиновники Гетьманщини не вчинили жодного, принаймні очевидного опору цій провінційній реформі. Однак українська шляхта втратила своє автономне становище, що ґрунтувалося на історичних правах і привілеях, і прийняла роль звичайних службовців імперської бюрократії.

Аналогічна процедура була проведена й на інших частинах території України. Імператорським указом від 9 грудня 1780 р. у південно-східній частині України було утворено адміністративно-територіальну одиницю — Харківське намісництво (в грудні 1796 р. — ліквідовано, його територія увійшла до відновленої Слобідсько-Української губернії). Воно утворилося на основі Ізюмської, Охтирської, Сумської й Харківської провінцій ліквідованої того самого року Слобідсько-Української губернії, а також невеликої частини Бєлгородської губернії. Харківське намісництво поділялося на 15 повітів: Білопольський, Богодухівський, Валківський, Вовчанський, Золочівський, Ізюмський, Краснокутський, Лебединський, Миропільський, Недригайлівський, Охтирський, Сумський, Харківський, Хотмизький і Чугуївський.

Згідно з імператорським указом від 30 березня 1783 р., було утворено адміністративно-територіальну одиницю в Південній Україні — Катеринославське намісництво. Його формування завершилося на початку 1784 р. поділом намісництва на 15 повітів, утворених на території колишніх Новоросійської й Азовської губерній: Олександрівський, Ольгопільський, Єлизаветградський, Новомосковський, Катеринославський, Херсонський, Олексопільський, Кременчуцький, Павлоградський, Полтавський, Костянтиноградський, Слов’янський, Бахмутський, Донецький й Маріупольський. Згідно з указом Катерини II від 27 січня 1795 р., з частини території Брацлавського намісництва, земель між Дніпром і Південним Бугом — так звана Очаківська область — і трьох повітів Катеринославського намісництва (Херсонського, Єлизаветградського та Новомиргородського) було утворено Вознесенську губернію, яку 7 листопада 1795 р. перетворено на Вознесенське намісництво (у грудні 1796 р. обидва ці намісництва було ліквідовано).

Отже, у 1795 р. українські землі, що входили до складу Російської імперії, поділялися на 6 намісництв: Київське, Чернігівське, Новгород- Сіверське, Харківське, Катеринославське й Вознесенське. Намісництва очолював намісник (або генерал-губернатор), повноваження якому надавалися від російського імператора. Він мав адміністративні, фінансові, поліцейські й судові повноваження. У його віданні були всі війська, розміщені на території намісництва. Намісниками призначались особи з найвищих сановників. Виконавчим органом намісника було намісницьке правління з 2–3 осіб (радників).

У результаті трьох поділів Речі Посполитої (1772,1793 і 1795 рр.) до Російської імперії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Волинь, Поділля і Брацлавщина. В інструкції від 20 червня 1793 р. «О устройстве присоединенных от Польши областей» Катерина II вимагала швидшого введення «присутственных мест» на підставі «Учреждения…» 1775 р. В іменному указі від 8 грудня 1792 р. «О распоряжениях в польских областях, занятых российскими войсками», наданому командувачу російської армії генералу Кречетникову, була накреслена програма перетворень у цих областях. Вказувалось на необхідність створення там Мінської, Ізяславської й Брацлавської губерній та введення «присутственных мест на оснований изданных учреждений о управлении губерний». Цим самим указом Катерина II наказувала підготувати маніфест про приєднання цих земель до Російської імперії. 27 березня 1793 р. такий маніфест був прийнятий і став першим офіційним документом, який проголосив приєднання Правобережної України до Росії. Він був публічно оголошений у містах і селах, занесений до гродських книг, його зачитали в церквах і костьолах.

23 квітня 1793 р. був виданий іменний указ про створення на приєднаних від Польщі територіях Мінської, Ізяславської й Брацлавської губерній (намісництв) та заснування у них «присутственных мест». В указі пропонувалося поділити території губерній па округи, провести перепис населення і території, створити в губерніях установи «по правилам учреждений наших и прочим законам, по коим Всероссийская империя… управляются». Одночасно рекомендувалося тимчасово «суд и расправу в тех землях оставить на правах польских, отправляя оные именем и властию нашею». Для заповнення урядових установ службовцями пропонувалося залучати місцевих чиновників, а також за потреби службовців з інших губерній Росії.

У травні 1795 р. території колишніх Ізяславської й Брацлавської губерній і доданої до них Кам’янецької області поділено на три губернії — Волинську, Брацлавську й Подільську, які, у свою чергу, розмежовано на округи. У січні 1796 р. рішенням Сенату всі три губернії перетворено на намісництва (генерал-губернаторства), а округи — на повіти. Намісники підпорядковувалися мінському, волинському та подільському генерал-губернаторові. Офіційне відкриття намісницьких правлінь, палат та інших урядових установ відбулося в Брацлавському намісництві 20 лютого 1796 р., у Подільському — 1 травня 1796 р., у Волинському — 6 серпня 1796 р.

Смерть Катерини II зумовила нові адміністративно-територіальні зміни в Росії, зокрема на українських землях. Відповідно до указу Павла І «О новом розделении государства на губернии» від 12 грудня 1796 р., було запроваджено уніфікований поділ імперії на губернії. У зв’язку з цим відбулися зміни в адміністративно-територіальному поділі українських земель, що ввійшли до складу Російської імперії. При цьому потрібно наголосити, що новий імператор Павло І, який здебільшого несхвально ставився до політики Катерини II, пішов на часткове відновлення українських автономних прав. Було скасоване Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське намісництва й утворено єдину Малоросійську губернію, яка охоплювала історичну територію України-Гетьманшини. Керівництво Малоросійською губернією здійснювалося через малоросійське губернське правління. Малоросійська губернія складалася з 17 повітів: Чернігівський, Козелецький, Переяславський, Пирятинський, Золотоніський, Хорольський, Кременчуцький, Полтавський, Зіньківський, Гадяцький, Лубенський, Сосницький, Конотопський, Глухівський, Новгород-Сіверський, Стародубський та Мглинський. Імператорським указом від 30 листопада 1796 р. «О восстановлении в Малоросии правлення и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам» було схвалено вибори повітових маршалів, що відповідало польсько-литовській практиці й суперечило положенням Грамоти дворянству про «уездных предводителей», відновлено більшу частину системи судочинства, що існувала в Гетьманщині в 1763 р. (генеральний суд, земські й підкоморські суди), ліквідовано посади прокурорів, за винятком губернського, підтверджені права самоврядним містам.

Також проведено новий адміністративний поділ Правобережної України. Указом Павла І від 12 грудня 1796 р. було ліквідовано Брацлавське намісництво й організовано Київську, Подільську й Волинську губернії, причому, як було сказано в указі, «на особых по правам и привилегиям их основаниях». До складу Волинської губернії увійшла територія колишнього Волинського намісництва (за винятком Радомишльського повіту) і 3 повіти Подільського намісництва. Губернія (адміністративний центр — м. Житомир) поділялася на 12 повітів: Володимир-Волинський, Лубенський, Житомирський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Новгород-Волинський, Овруцький, Острозький, Ровенський і Старокостянтинівський.

До складу Київської губернії (адміністративний центр — м. Київ) також входило 14 повітів: Бердичівський, Богуславський, Васильківський, Звенигородський, Канівський, Київський, Липовецький, Махнівський, Радомишльський, Сквирський, Таращанський, Уманський, Черкаський і Чигиринський.

До Подільської губернії ввійшло 7 повітів Подільського, 9 — Брацлавського та 4 (із них 3 — частково) Вознесенського намісництв. Подільська губернія (адміністративний центр — м. Кам’янець-Подільський, нині Хмельницька область) складалася з 12 повітів: Балтський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинський, Кам’янецький, Летичівський, Літинський, Могилівський, Ольгопільський, Проскурівський, Ушицький та Ямпільський.

Тоді ж у грудні 1796 р. замість Харківського намісництва була відновлена Слобідсько-Українська губернія з кордонами 1765 р. (до неї ввійшла також територія Куп’янського повіту Воронезького намісництва). А більша частина колишнього Катеринославського, а також Вознесенського намісництв і майже вся Таврійська область утворили Новоросійську губернію з адміністративним центром — м. Катеринослав (нині м. Дніпропетровськ). Губернія складалася з 12 повітів: Новомосковський, Єлизаветградський, Ольвіопольський, Бахмутський, Новоросійський, Павлоградський, Херсонський, Маріупольський, Ростовський, Тираспольський, Перекопський й Акмечетський. Проте в цих двох губерніях на відміну від Малоросійської і трьох правобережних губерній урядові установи були засновані відповідно до «Учреждения… для губерний…» 1775 р.

Однак у 1802 р. було проведено нову реорганізацію адміністративно-територіального устрою українських земель, що входили до складу Російської імперії, яка була направлена на остаточну ліквідацію автономії України. Указом Сенату' від 27 березня 1802 р. у зв’язку з ліквідацією Малоросійської губернії її було поділено на Чернігівську й Полтавську губернії, які становили Малоросійське генерал-губернаторство. Спочатку Чернігівська губернія складалася з 12 повітів: Борзнянський, Глухівський, Городнянський, Козелецький, Конотопський, Мглинський, Ніжинський, Новгород-Сіверський, Новоміський, Сосницький, Стародубський та Чернігівський (27 березня 1803 р. було утворено ще 3 повіти: Кролевецький, Суразький та Остерський). Полтавська губернія в 1803 р. складалася з 15 повітів: Гадяцький, Зіньківський, Золотоніський, Кобеляцький, Костянтинградський, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський, Прилуцький, Роменський та Хорольський.

Тоді ж імператорським указом від 8 жовтня 1802 р. Новоросійську губернію поділили на три: Миколаївську (1803 р. перейменовано на Херсонську),Катеринославську й Таврійську (із Кримом). Миколаївська губернія (адміністративний центр — м. Миколаїв) складалася з 4 повітів: Херсонський, Єлизаветградський, Ольвіопольський, Тираспольський. Катеринославська губернія (адміністративний центр — м. Катеринослав) складалася з 6 повітів: Бахмутський, Катеринославський, Маріупольський, Новомосковський, Павлоградський, а також Ростовський з Таганрозьким градоначальством і Нахічеванською вірменською округою. Таврійська губернія (адміністративний центр — м. Сімферополь, до 1784 р. — Акмечет) складалася з 7 повітів: Сімферопольський (Акмечетський), Феодосійський (Кефійський), Перекопський, Євпаторійський, Дніпровський, Мелітопольський й Тмутараканський (стара назва Тамані) з включенням до нього земель Чорноморського козацького війська.

Згідно з указом від 8 жовтня 1802 р. «О разделении Новороссийской губернии на три губернии: на Николаевскую, Екатеринославскую и Таврическую и обустройстве там судебных мест», у двох перших губерніях управління здійснювалося на точних правилах, установлених для всіх великоросійських губерній, крім портових міст — Одеси, Херсона, Таганрога та Феодосії, де запроваджувалися градоначальники. Дещо по-іншому, ураховуючи особливий склад населення й потреби торгівлі, було побудоване управління Таврійської губернії. Усе цивільне керівництво цієї губернії поділялося на дві частини: власне Таврійський губернський уряд, який відав так званими губернськими й казенними справами, та цивільний і кримінальний суд, що розглядав усі цивільні й кримінальні справи. Згідно з указом, Таврійський губернський уряд поділявся на дві експедиції: виконавчу, якій належали всі справи, що за «Учреждением… для губерний…» відносяться до губернського правління, та казенну, якій належать усі справи, що відають за тим самим «Учреждением… для губерний…» казенні палати. У першій головує губернатор, до її складу входять ще два радники та губернський скарбник. Якщо питання особливої важливості й потребують загального рішення, то скликають загальні збори уряду, де губернатор-президент, віце-губернатор-віце-презедєнт, а радники й губернський скарбник — його члени. Справи на такому зібранні вирішуються більшістю голосів, скарги на його рішення надсилаються до Сенату. При уряді, крім вищеназваних членів, існують два асесори, які знаходяться під особливим керівництвом губернатора й посилаються ним в особливо важливих випадках для дослідження на місця, а також для обстеження присутственних місць і ревізії справ. Таврійський цивільний і кримінальний суди вирішують справи на підставі й у порядку, установлених для палат цивільного та кримінального судів. Присутствіє суду складається з одного голови, двох радників і двох асесорів. У кожному повіті створюється нижчий земський суд, який складається із земського справника та чотирьох засідателів за вибором дворянства. Причому в указі спеціально зазначалося, що не всі татарські дворяни знають російську мову й закони, тому в кожному нижчому земському суді має обов’язково бути два засідателя з дворян російських, а якщо їх буде недостатньо для виборів, то призначити їх губернським правлінням. Повітові суди, згідно з указом, у губернії не призначалися, крім двох повітів: Дніпровського й Мелітопольського (у цих повітах вони створювалися на загальноросійських началах; скарги на їх рішення надсилалися до Таврійського цивільного і кримінального судів). У Тмутараканському повіті повітових і нижчих земських судів не передбачаюся указом, тому що військо чорноморських козаків, згідно з пожалуваними йому грамотами, знаходиться на особливих правах, що залишаються недоторканними, відповідно до указу від 25 лютого 1802 р. Зберігали свої права також спеціальні суди, наприклад суд у католицьких справах (знаходився в м. Карасубазарі, нині м. Білогірськ), духовний магометанський суд (заснований у 1794 р.; місце знаходження — м. Сімферополь). Після приєднання Бессарабії (1812) було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з Херсонської, Катеринославської, Таврійської й Бессарабської губерній.

Продовжуючи свої русифікаторські перетворення, у 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківську, вона ввійшла до Малоросійського генерал-губернаторства. Поділ України на губернії царський уряд спеціально здійснив так, що частину українських земель, населених українцями, було приєднано до сусідніх — російських — губерній. Навіть назву «Україна» майже припинили вживати: Лівобережну Україну називали Малоросією, Правобережну — Південно-Західним краєм, а Південну — Новоросією.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. українські землі в складі Росії були поділені на 9 губерній: на Лівобережжі — Полтавську, Харківську й Чернігівську; на Правобережжі — Волинську, Київську та Подільську; на півдні — Катеринославську, Таврійську й Херсонську. Були відновлені генерал-губернаторства: у 1802 р. лівобережні губернії були об’єднані в Малоросійське (проіснувало до 1856 р.), у 1832 р. правобережні — у Київське (проіснувало до 1914 р.), а у 1822 р. південні — у Новоросійське генерал-губернаторство (проіснувало до 1874 р.). Практикувалося також утворення тимчасових генерал-губернаторств. Перше таке генерал-губернаторство було створене у зв’язку з польським повстанням 1830–1831 рр. і об’єднало Волинську й Подільську губернії з канцелярією у Житомирі (18301832).

Правове становище губерній України в складі Росії визначалося різними нормативними актами, але мало загальні характерні ознаки. Вони полягали в тому, що російське самодержавство на території України користувалося повнотою законодавчої і виконавчої влади. Кожна губернія була повністю підпорядкована центральним державним органам Російської імперії й управлялась за «Учреждением… для губерний…» 1775 р. Система місцевого губернського та повітового управління комплектувалася відповідно до порядку, установленого центральною владою. Хоча потрібно зазначити, що на початку XIX ст. в лівобережних і правобережних губерніях ще зберігалися деякі відмінності в системі управління. Проте в царських указах наприкінці XVII — на початку XIX ст. неодноразово зазначалося, що проголошення в Малоросії попереднього управління і судочинства та збереження за лівобережними й правобережними губерніями особливих прав і привілеїв не поширюється на питання регулювання правового стану цих губерній у складі Російської імперії, а управління ними здійснюється «на оснований общего государственного установлення». Тому політика самодержавства була спрямована на приведення державного апарату в губерніях України в цілковиту тотожність з устроєм інших губерній. Уже указом від 25 грудня 1799 р. було спеціально оговорено, що в малоросійських, а також інших губерніях, які користуються особливими правами, губернське та казенне управління залишаються на «оснований общего государственного установлення» і тому стосовно уряду й керівництва губерній необхідно керуватися у цих губерніях не литовським правом, а «но общему государственному об управлений губерний установлению». Остаточно це було досягнуто в 30-40-х роках XIX ст. 23 лютого 1831 р. було встановлено, що в усіх паперах російською мовою в малоросійських і приєднаних від Польщі губерніях, де вживаються різні назви осіб, які займають посади за вибором дворянства, уживати назви губернських і повітових предводителів дворянства. Указом від 30 жовтня 1831 р. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в великороссийских губерниях» було скасовано назавжди всі старі назви «присутственных мест и должностных лиц» вказаних губерній і присвоєно їм назви відповідно до місць і посад, які «по учреждению о губерниях соответственым местам и должностям в великороссийских губерниях присвоены». Згідно з указом, радників у губернські правління, казенні й судові палати призначали безпосередньо міністерствами, у відомстві яких вони знаходяться, з погодженням із військовими губернаторами. Земських справників і всіх без винятку засідателів земських судів, городничих і поліцмейстерів призначали губернським правлінням за пропозицією цивільних губернаторів. Аналогічний указ для Полтавської й Чернігівської губерній був прийнятий 6 грудня 1831 р. Указом від 11 січня 1832 р. у західних губерніях були ліквідовані посади, які ще залишилися після прийняття указу від 30 жовтня 1831 р.: підкоморіїв, комірників, возних і хорунжих; їхні обов’язки були покладені за належністю на повітові и земські суди та повітових суддів. Указом 16 січня 1834 р. «Об уничтожении в малороссийских губерниях должностей подкомориев, коморников, возных и хорунжих» були скасовані посади, які ще збереглися в малоросійських губерніях, поклавши виконання обов’язків хорунжих і возних на міську поліцію і земські суди за належністю.

До того ж варто зазначити, що збереження деяких нижчих ланок місцевого управління як залишків адміністративної феодальної автономії за своєю природою і функціями не змінювало і не могло змінити характеру дворянської кріпосницької адміністративно-поліцейської системи управління, запровадженої в Україні, як і в Росії загалом.

Вищими службовими особами були генерал-губернатори, які об’єднували управління кількома губерніями та мали титул головних начальників губернії. Генерал-губернаторська форма адміністрування була ефективною для підкорення земель етнонаціональних регіонів та їх русифікації. В різних генерал-губернаторствах управління мало відмінності як щодо управління внутрішніх губерній, так і між собою, але мета в них була одна — поступова ліквідація й уніфікація особливостей приєднаних територій. Кожному генерал-губернаторові верховною владою надавався різний обсяг повноважень залежно від характеру приєднання регіону (добровільного чи насильницького), часу перебування регіону в складі імперії, особливостей політичного й соціально-економічного розвитку, етнічного й конфесійного складу населення, впливу національних рухів. Генерал-губернатор забезпечував політику центру в регіоні завдяки поширенню там російської державності, через заміну місцевих правопорядків і форм самоуправління загальноросійськими та російськими державними установами, інтеграції станів й окремих етнічних угруповань, контролював поширення там російської культури й мови.

Генерал-губернатори призначалися імператором і зосереджували у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліцейську й наглядову судову владу та здійснювали нагляд за всіма місцевими установами губерній і керівництво ними. У їхньому розпорядженні були місцеві війська. У своїх правах і функціях генерал-губернатор був прирівняний до міністра (аж до права особисто доповідати цареві). При ньому працювали лише канцелярія й чиновники з особливих доручень. Широкі повноваження, надані генерал-губернаторам «Учреждением… для губерний…» 1775 р„упродовж першої половини XIX ст. двічі розширювалися спеціальними законодавчими актами — указом 1831 р. та інструкцією 1853 р., яка була чинною до 1917 р. Інструкція визначила головною функцією діяльність генерал-губернатора зі збереження відповідного стану думок, нагляд за громадським настроєм і моральністю.

У губерніях органом вищої урядової влади були цивільні й військові губернатори. До кола їх компетенції входило керівництво діяльністю станових органів, контроль і нагляд за діяльністю губернських установ. Фактично губернатори здійснювали керівництво діяльністю адміністративно-поліцейських установ губернії: поліції, суду, фінансових і господарських організацій. Вони керували комплектуванням чиновницького апарату, проведенням рекрутських наборів, визначенням подушних податків, збиранням податків, розвитком місцевого (насамперед казенного) господарства й торгівлі. Вони давали вказівки з розгляду справ у судах, затверджували вироки й рішення судових органів. З другої чверті XIX ст. широко практикувалося призначення військових губернаторів, які виконували функції цивільного й військового управління і, крім губернських адміністративних і поліцейських установ, мали у своєму підпорядкуванні військові частини й військові установи, розміщені на території губернії.

Управління губерніями здійснювалося відповідно до згаданого «Учреждения…» 1775 р. і наказом губернатора 1837 р., що значно розширював повноваження імператора, посилював їхню владу за рахунок скорочення самостійності губернських установ, різних відомств і створював умови повного підпорядкування губернських установ губернаторам. Згідно з наказом, губернатор є представником найвищої влади, головою губернського правління, блюстителем порядків і законів (у зв’язку з чим він може ревізувати підпорядковані установи), місцевий адміністратор («господар губернії»), який має у своєму підпорядкуванні ряд комісій і комітетів (крім щоденного перебування в губернському правлінні, губернатор мав бути присутнім ще в 17 установах). Зв’язок з урядовими установами, а також установами губерній здійснювався губернатором через наявні при них губернські канцелярії.

Основною адміністративною установою губернії вважалося губернське управління, куди входили губернатор, радники й асесори (згодом членом правління став віце-губернатор). За «Учреждением…» губернське правління підпорядковувалося імператору й сенату, склад його призначався сенатом, а компетенцію було визначено як керівництво місцевими установами різних відомств. Проте в першій чверті XIX ст. у зв’язку з розширенням наданих губернатору повноважень значення губернських управлінь як колегіального органу почало знижуватися, і вони перетворилися на виконавчий канцелярський орган при губернаторові, свої функції з нагляду і керівництва місцевими галузевими установами виконувати за прямими їх вказівками. За законом 1845 р., губернське правління складалося із загального «присутствия» і канцелярії. Загальне «присутствие» діяло під головуванням губернатора та відігравало лише роль дорадчого органу при губернаторі; до нього входили також віце-губернатор, радники (два з 1821 р., три з 1824 р. і чотири з 1837 р.) й асесори. Основні справи установи зосереджувалися в її канцелярії, що складалася з 4 відділень. Перше відділення відало оприлюдненням законів, наглядало за виконанням розпоряджень губернатора й губернського правління, за губернською газетою, збиранням статистичних відомостей тощо. Через друге відділення губернатор керував поліцією, висиланням селян до Сибіру за вказівкою їхніх поміщиків, забезпеченням цензури тощо. Третє відділення забезпечувало зв’язок з місцевими судами й нагляд за судочинством у них, починаючи з керівництва слідством і завершуючи виконанням рішень. Четверте відділення здійснювало зв’язок губернатора з фінансово-господарськими органами.

Губернський канцелярський штат складався майже з 400 різних чиновників і службових осіб: чиновників з особливих доручень, помічників, канцелярських службовців, чиновника-рахівника й екзекутора, редактора газети «Губернские ведомости», бухгалтера, реєстратора, архіваріуса та ін. У правобережних губерніях діловодство велося польською і російською мовами, а в повітових органах — лише польською, тому в штаті органів цих губерній передбачалася посада перекладача. При губернських канцеляріях діяли військові команди, за участю яких проводилося збирання податків, рекрутські набори тощо.

Для посилення оперативності діяльності губернатора в першій половині XIX ст. було створено колегіальні дорадчі установи під головуванням губернатора, що мали різні назви: комітетів, комісій або присутствій. Губернатор комплектував їх зазвичай з осіб, які очолювали різні губернські установи й станові дворянські органи: губернського предводителя дворянства, голови казенної палати, губернського прокурора та ін. Одні з них створювалися епізодично, наприклад віспяний і холерний комітети, інші мали більш постійний характер: статистичний комітет, комітет громадського здоров’я, продовольча, будівельна та шляхова комісії, рекрутське «присутствие» (з 1831 р. — рекрутський комітет). Спеціального канцелярського апарату вони не мали й здійснювали діловодство зазвичай через канцелярію губернського правління. Губернатору в кожній губернії підпорядковувалися інші установи міністерства внутрішніх справ: межові контори, прикази громадського піклування, лікарські управи.

Також у кожній губернії існували губернські установи міністерства фінансів — казенні палати; міністерства державного майна — палата державного майна; міністерства юстиції — судові установи. Казенну палату як адміністративно-фінансову установу запроваджують на українських землях із ліквідацією полково-сотенного й уведенням губернського адміністративно-територіального поділу. До складу казенної палати входили: віце-губернатор, директор економії, радник, асесори й губернський скарбник. При них перебували: стряпчі казенних справ, секретар, протоколіст-регістатор, бухгалтер, архіваріус і канцелярські службовці. Палати здійснювали ревізії податного населення (тобто перепис), відали обліком доходів і витрат у губернії, рекрутськими справами, здійснювали контроль за надходженням податків, наглядали також за казенними та приватними заводами й фабриками, землями, лісами, хлібними магазинами, митницями, соляними промислами, винними відкупами й підрядами; управляли державними селянами, вели державне будівництво, зокрема шляхів і мостів, забезпечували перевезення. У 1802 р. зі створенням міністерства фінансів казенні палати переходять у його відомство й складаються з 5–7 відділів: господарчого, винного й соляного казначейств, контрольного, лісового та ін. Віце-губернатор, радники, губернський скарбник, губернський контролер та один або кілька асесорів становили загальне «присутствие» палати. З часом, особливо після реформи 1838 р., функції казенної палати були звужені. Так, у 1805 р. будівельні експедиції передано губернським правлінням. Після створення міністерства державних маєтностей і його місцевих підрозділів (18371838) з відання палат були вилучені управління державними маєтностями та державними селянами. Лісові відділення були ліквідовані, а господарчі дістали назву «ревізькі». З 1845 р. казенну палату замість віце-губернатора почав очолювати голова, якого спеціально призначав і звільняв імператор за поданням міністерства фінансів.

У Чернігівській і Полтавській губерніях паралельно з казенними палатами для управління малоросійськими козаками з 1834 по 1835 р. функціонувала створена при генерал-губернаторі й під його наглядом головна господарська контора. Її було створено згідно з іменним указом від 17 січня 1834 р., яким затверджено статут для управління малоросійськими козаками. До її відання з чернігівської й полтавської казенних палат були передані всі справи стосовно малоросійських козаків і турботи про їхній благоустрій. Господарська контора перебувала, як і казенні палати, у віданні міністерства фінансів і підтримувала відносини з урядовими органами, як й інші губернські «присутственные» місця. Місцем постійного перебування було м. Полтава. Контора займалася справами козацьких землеволодінь, оподаткуванням, призову до війська та еміграції, захисту козаків від утисків з боку поміщиків і місцевої адміністрації, допомоги в судових справах. Вона складалася з голови (призначав і звільняв імператор), трьох радників (призначали за поданням генерал-губернатора міністром фінансів) і секретаря. При конторі знаходилися бухгалтер, землемір з помічником і потрібна кількість чиновників і канцелярських службовців. Для місцевого управління і піклування малоросійськими козаками, якщо буде визнано потрібним, створювалися піклувальні контори, в управлінні кожної з яких знаходилося від 35 тис. до 40 тис. ревізьких душ чоловічої статі. Піклувальна контора складалася з піклувальника (призначався генерал-губернатором), його помічника та стряпчого (визначалися головною господарчою конторою і затверджувалися генерал- губернатором) та чотирьох канцелярських службовців. Під наглядом піклувальних контор діяли козацькі волосні правління, під управлінням яких перебувало від 4 тис. до 6 тис. чол. Правління складалося з голови, двох старшин, двох добросовісних суддів, волосного скарбника та писаря. Голова та його найближчі помічники (старшини) обиралися на волосному сході й за поданням піклувальника затверджувалися головною господарською конторою. Волосним сходом обиралися добросовісні судді, які зобов’язані були кожної суботи з’являтися у волосну хату і там разом з головою, утворюючи третейський суд, розглядати взаємні скарги й суперечки між козаками, намагаючись помирити їх. До речі, у статуті було ще раз підтверджено, що малоросійські козаки в справах суду й розправи користувалися правами, дарованими указом від 25 червня 1832 р. (за цим указом малоросійським козакам надається право на судочинство з їхніх судових справ, яке існувало раніше), і вони підлягають тому судочинству, яке існувало раніше в Малоросії. Волосні правління відали питаннями підтримки загального порядку в козацьких поселеннях, виконання всіх, зокрема натуральних, повинностей та сплати податків, охорони козацьких земель від переходу їх до рук представників інших станів, піклування про благоустрій козаків, козацьких вдів і сиріт, поліцейського дізнання і покарання за дрібні провини, початкового розгляду в усіх суперечках між козаками і намагання примирити їх мирним шляхом без формального судочинства. Кожне волосне правління поділялося на відділення (стани), до яких входило одне або кілька селищ або хуторів (не більше 300 дворів). У кожному такому відділенні були: становий староста, збирач податків, наглядач сільського запасного магазину та десяцький на кожні 10 дворів. їх обирали козаки. Вони також мали право збиратися на сільські й волосні сходи. Сільський мирський схід складався з усіх старійшин родин і ніхто не міг відмовитися від участі в ньому (за відсутності або тяжкої хвороби старійшини його місце займав дорослий син або найближчий родич). Козак, який був покараний судом, не мав права участі в сільському сході. Волосний схід складався з уповноважених від козаків з розрахунку один від 20 дворів. Сільський і волосний сходи скликалися з відома волосного голови, який був зобов’язаний стежити за порядком на них. Козакам надавалося право прохати піклувальну контору про скликання мирського сходу в разі скарг на голову або підозри на фінансові зловживання. У такому випадку піклувальник, якщо він задовольняв прохання козаків або сам уважав необхідним поставити питання про відповідальність голови або інших старшин, посилав для проведення такого сходу свого помічника.

У 1835 р. головна господарська контора була перетворена на господарські відділення при чернігівському та полтавському губернаторах, які функціонували за тим самим призначенням, але вже не як органи міністерства фінансів, а військового міністерства. У 1837 р. козаків перевели під юрисдикцію створеного міністерства державного майна (під владою цього міністерства вони залишалися до 60-х років XIX ст.). Указом від 21 листопада 1838 р. було постановлено відкрити палати державного майна в Чернігівській, Полтавській, Харківській і Катеринославській губерніях з 1 січня 1839 р. й у зв’язку з цим ліквідувати з 1 березня 1839 р. головну господарчу контору над малоросійськими козаками з підлеглими їй піклувальними конторами.

У губернському управлінні була також така ланка, як органи прокурорського губернського нагляду. їх компетенцією було: нагляд за переведенням справ у губернських установах, сприяння точному розумінню законів і нагляд за їх виконанням, охорона порядку, нагляд за неперевищенням губернськими органами їх повноважень, охорона казни, нагляд за судочинством і законністю судових рішень, робітниками та психіатричними лікарнями. Губернський прокурорський нагляд здійснювали губернський прокурор і два його помічники — губернські стряпчі. Вони призначалися і звільнялися сенатом за поданням міністра юстиції. Проте роль місцевої прокуратури була нікчемною. Вона не була відокремленою від адміністративних органів; губернські прокурори фактично були чиновниками при губернаторах.

Губернії поділялися на повіти (повіт — це адміністративно-територіальна одиниця, запроваджена на українських землях у складі Російської імперії у 80-х роках XVIII ст. після ліквідації політичної автономії України). Повіт складався з повітового міста та підпорядкованої йому території. Головним органом повітової влади був нижній земський суд (3 червня 1837 р. його офіційно перейменовано на земський суд), проте така назва не зовсім відповідала його компетенції, оскільки передусім це був адміністративно-поліцейський орган повіту. Він також розглядав адміністративні скарги, проводив слідчі й судові дії щодо дрібних справ. Так, земський суд виконував поліцейські функції нагляду: забезпечував громадський спокій і порядок, припиняв недозволені зібрання і притягував до відповідальності їх учасників. Він забезпечував поліцейськими засобами виконання повинностей і сплату податків населення, виконання розпоряджень губернських органів. Йому належало проведення слідства в судових справах і виконання вироків. Земський суд також розглядав скарги та заяви в дрібних справах про крадіжку, пошкодження чужого майна, бійки тощо.

Спочатку земський суд складався з голови — повітового капітана- справника (у першій половині XIX ст. його часто називали справником) — та двох членів — дворянських засідателів. Упродовж першої чверті XIX ст. кількість засідателів збільшилася до чотирьох. У повітах Слобідсько-Української губернії земські справники обиралися повітовим дворянством на 3 роки, як і в центральних губерніях Росії. У решті губерній України з 1805 р. земські справники призначалися сенатом за поданням міністерства внутрішніх справ, погодженим із губернаторами. їх звільняли з посади губернським правлінням за поданням губернатора з повідомленням про це сенату. На посаду земських справників призначалися лише дворяни, які мали обер-офіцерський чин. У губерніях Правобережної України, як виняток, на цю посаду призначалися дворяни, які хоч і не мали такого чину, але служили па різних посадах за виборами дворянства та виявляли особливі здібності до поліцейської служби. Засідателі обиралися на повітових дворянських зборах, але в Київській, Волинській і Подільській губерніях у 1826 р. половина засідателів земського суду призначалися губернським правлінням за пропозицією губернатора.

Збільшення населення в повітах і зростання селянських виступів зумовлювало з 1837 р. поділ повітів на дрібніші територіальні одиниці — стани. У кожний стан губернатор призначав безпосередніх виконавців: губернських і повітових посадових осіб і установ — станового пристава (вони входили до складу земського суду). Станові пристави (кількість їх визначалася кількістю станів, на які було поділено повіти) виконували поліцейські функції, спираючись на сільську виборну поліцію удільних і державних селян, соцьких і десяцьких, а також на вотчинну поліцію поміщиків. Центром кожного стану було велике село, містечко або заштатне місто.

У деяких українських губерніях поліцейська система мала допоміжні органи, що були залишками старої системи місцевого управління. Ними були так звані ключ-війти (в Польщі це виборні голови ключів — адміністративного об’єднання кількох селищ королівських економій). їх обирали на дворянських зборах із шляхти по 6–8 у повіті. їхня діяльність мала допоміжний характер для нижнього земського суду. Вони боролися з бродяжництвом, перевіряли документи в сторонніх осіб, збирали відомості для земського суду, стягували невеликі суми й виконувати дрібні доручення земського справника (їхні посади було ліквідовано в 1800 р. і поновлено в 1808 р.).

Разом з цими органами в повіті функціонували інші органи галузей управління. Це — підпорядковані казенній палаті повітові казначейства, у прикордонних губерніях — митні установи, які, так само як і повітові казначейства, були місцевими органами міністерства фінансів. Зі створенням палат державного майна були організовані округові правління державного майна, у віданні яких перебували управління державного майна і державних селян кількох об’єднаних в округу повітів. На чолі округи стояв окружний начальник з помічниками. Округи поділялися на волості. У кожній волості кожні 3 роки державні селяни обирали волосного голову й двох засідателів, які становили волосне правління, і волосного писаря.

Система губернського та повітового правління в губерніях України, як і центральних губерній Росії, за своїм складом була повністю дворянською. Вона комплектувалася з вищого чиновництва й місцевого дворянства та діяла за безпосередньої участі й підтримки місцевого дворянства, яке могло займати в цій системі вищі посади за призначенням центральних органів (такими були посади губернаторів і віце-губернаторів, членів губернських правлінь, казенних палат, палат державного майна, прокуратури, офіцерів жандармерії та ін.). Дворянству належати також посади в губернських і повітових установах, які заміщалися за призначенням губернаторів, губернських правлінь, голів казенних палат, латати державного майна (посади секретарів, канцелярських чинів, різного роду чиновників тощо). І нарешті, певні посади місцеве дворянство займало в місцевому державному апараті за виборами або за посадою в станових дворянських органах. Наприклад, губернський предводитель дворянства був обов’язковим членом губернських комітетів і комісій.

Обрання дворян на посади в державні установи здійснювали дворянські губернські й повітові зібрання. Крім того, до їх компетенції належало обговорення питань, запропонованих урядом, подання генерал- губернаторам і навіть імператору клопотань про потреби дворянства, завідування справами дворянства. Право на участь у дворянських зборах мали всі дворяни, але виборчими правами користувалися ті з них, які досягли 25 років, мали чин по державній або військовій службі, а також прибуток від помістя не менше ніж 100 крб на рік (у 20—30-і роки XIX ст. майновий виборчий ценз було підвищено). Як залишок місцевих дворянських традицій у Київській, Волинській, Подільській, Полтавській і Чернігівській губерніях за предводителями дворянства залишалася стара назва — маршали (точніше, маршалки), а також посади їхніх заступників — хорунжих. Так, згідно з іменним указом від 6 лютого 1797 р., у Малоросійській, Київській, Подільській і Волинській губерніях дозволялося мати кожному повіту замість предводителів дворянства по одному маршалу 5-го класу й одному хорунжому повітовому 7-го класу. Обирати їх наказувалося з «людей достойних и заслуженных на оснований прав и установлений тамошніх» і подавати на затвердження імператору. Також було встановлено особливий порядок виборів губернських маршалів для цих губерній; вони обиралися не безпосередньо дворянськими губернськими зборами, а зборами повітових маршалів з обов’язковим затвердженням імператором указу (від 19 травня 1802 р. «О избирании чиновников в губерниях от Польши присоединенных, также в малороссийских и белорусских на места, от избрания дворянства зависящие, по порядку в учреждении о губерниях изображенному»). На прохання волинського дворянства було постановлено, що в усіх цих губерніях на посади, які залежать від виборів дворянства, зокрема й земські суди, призначення проводити на «точном единообразном порядке в учреждении о губерниях предписаному», уключаючи право обрання дворянством через кожні три роки губернських і повітових маршалів (раніше обирали довічно), а також голів головних і генеральних судів.

Міста України класифікувалися на губернські, повітові, заштатні й містечка. Деякі з міст і містечок продовжували перебувати у власності й підпорядкуванні окремих поміщиків. Так, у власності поміщиків Радзивиллів було одне із значних торгових і банківських центрів — місто Бердичів. У Волинській губернії у власності поміщиків перебувало майже половина міст: Рівне, Дубно, Острог та ін.

Наприкінці XVIII ст. правовий статус міст Лівобережної і Слобідської України й населення в них стало визначатися на підставі Жалуваної грамоти містам, законодавчим актом Російської імперії, виданим 2 травня 1785 р. імператрицею Катериною II. Згідно з ним, усе населення міста поділялося на 6 розрядів: до першого належали «справжні міські обивателі», які мали в місті будинок або землю; до другого — купці всіх трьох гільдій (залежно від багатства); до третього — цехові ремісники; до четвертого — іногородні та іноземні «люди, які в цьому місті торгують і працюють або займаються іншими міщанськими справами», до п’ятого — «імениті громадяни»: учені, художники, банкіри, судновласники, капіталісти; до шостого — так звані посадські, які «промислом, рукоділлям або роботою кормляться в тому місті». Основна частина населення міст, яка входила до третього й шостого розрядів дістала назву «міщан», «міщанства». Належність до розрядів закріплювалася записом населення до міської «обивательської книги», поділеної на шість частин. Найбільші пільги надавалися грамотою великим купцям і промисловцям. Містом, за Жалуваною грамотою містам, керувала загальна міська дума, до складу якої входили гласні від усіх 6 розрядів міського населення. їх обирали раз на 3 роки всі городяни, які досягли 25-річного віку і мали річний дохід не менше 50 крб асигнаціями. Загальна дума обирала також так звану шестигласну думу, у якій під головуванням міського голови засідали гласні від розрядів. Вона працювала постійно. Такі органи міського самоврядування відали питаннями судоустрою й продовольства, санітарного стану міста, розвитком торгівлі й промисловості, але за погодженням місцевої адміністрації і під її постійним контролем. Тому з упровадженням на території України губернської^ поділу й утворенням міських дум фактично припиняється дія магдебурзького права у сфері управління міст. Магістрати, що' збереглися в окремих містах, виконували обмежені судові повноваження. У період правління Павла І на Лівобережній Україні було частково поновлено дію магдебурзького права. Так, у 1797 р. його повернули Києву, проте у 1831–1834 рр. воно було остаточно скасоване в усіх магістратських і ратушних містах України (останнім утратив його 23 грудня 1834 р. м. Київ).

Згідно з указом сенату від 8 жовтня 1802 р., в українських губерніях, на зразок російських, стали утворюватися градоначальства, очолювані градоначальниками (в Одесі — 1803 р., Таганрозі — 1802 р., Феодосії — 1804 р., згодом у Херсоні, Керчі, Ізмаїлі, Севастополі тощо). Це були особливі адміністративно-територіальні одиниці Російської імперії, які засновуватися окремими законодавчими актами в містах, що мали важливе політичне значення: портових, прикордонних і військово-стратегічних. Мета відокремленого врядування полягала в сприянні розвитку зовнішньої торгівлі, відповідної інфраструктури портових міст та обумовлювалася поліетнічною і конфесійною специфікою місцевого населення.

Крім власне міста, градоначатьство могло охоплювати й прилеглі населені пункти. Наприклад, до Таганрозького градоначальства ввійшли Таганрог, Маріуполь, Нахічевань та частина Азовського узбережжя. Градоначальство призначалося з губернського управління і підпорядковувалося безпосередньо місцевим генерал-губернаторам і міністерству внутрішніх справ. Посада градоначальника прирівнювалася до посади губернатора. Градоначальник призначався особисто імператором за поданням міністра внутрішніх справ. Градоначальники поєднували виконання обов’язків командирів портів, начальників місцевих гарнізонів, комендантів міст. До кола їхніх повноважень належало: очолювати поліцію, здійснювати нагляд за торгівлею й судноплавством, поштою, роботою митниць, іноземних консульств тощо. Апарат градоначальника складався з чиновників з особливих доручень, міського архітектора, лікаря і канцелярії, яка мала лікарсько-поліцейське управління, ветеринарної і технічної частин, адресного столу, загального поліцейського архіву, редакції місцевих «Ведомостей» і столів: розпорядчого, господарського, паспортного й таємного.

(обратно)

§ 4. Судова система

Процес скасування української автономії позначався також на судовій системі, причому він мав свої особливості. Щодо Слобідської України, а згодом і Південної, то тут майже відразу з утворенням адміністративно-територіальних одиниць на зразок російських створювалися й аналогічні судові установи.

Стосовно Лівобережної України, а згодом і Правобережної, то тут царський уряд змушений був зважати на історичні, соціальні й правові обставини, тому процес перебудови судової системи на цих землях проходив дещо по-іншому. Після проведення судової реформи 1760–1763 рр. в Україні-Гетьманщині склалася нова система загальних судів — земські, міські (гродські), підкоморські. Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Лише на рівні сотні залишалися козацькі станові суди, які, згідно з ордерами К. Розумовського від 1 квітня 1752 р. та 18 квітня 1760 р., мали розглядати тільки незначні справи між козаками.

Проте зі скасуванням гетьманату' судова система України поступово перебудовувалася на зразок судоустрою Росії. П. Рум’янцев, уступивши до виконання своїх обов’язків, своїми кількома розпорядженнями 1767 р. (3 та 20 березня, 11 серпня, 25 вересня, 25 жовтня і 4 грудня) у правах судочинства провів спочатку лише незначні зміни. Замість десяти виборних засідателів призначалися постійні члени Генерального суду з-поміж царських чиновників та українських феодалів на платній основі. Отже, він зробив Генеральний суд постійним оплачуваним органом, до того ж одним із департаментів Малоросійської колегії, який перебував під наглядом прокурора Малоросійської колегії. Це давало йому можливість втручатися в діяльність цього суду. Так, в ордері від 1 липня 1768 р. П. Рум’янцев, отримавши подання прокурора Малоросійської колегії на рішення Генерального суду, вимагає від його членів пояснення з приводу мотивів цього рішення. Для пожвавлення роботи Генерального суду та гродських і земських судів на допомогу позивачам П. Рум’янцев розпорядженням від 30 березня 1767 р. призначив державних адвокатів. Він також намагався точніше визначити компетенцію земських судів, заборонивши їм судити міщан, а в справах козаків обов’язково мав бути присутнім адвокат. Згодом було вжито ще низку заходів щодо перебудови судової системи Лівобережної України. Згідно з постановою другої Малоросійської колегії 1768 р., заборонялося обирати до складу земських судів козаків, які не мали чинів і звань Війська Запорозького; дозволялося обирати лише представників козацької старшини, а посади суддів стали довічними. Згідно з царським указом від 20 грудня 1768 р., лівобережне козацтво за військові порушення перейшло до юрисдикції військових судів. У всіх судах Лівобережної України вводилося обов’язкове використання гербового паперу.

Ґрунтовніша перебудова почалася в створених губерніях України після введення судів, передбачених «Учреждением для губерний…» 1775 р. Воно визначало окремі, але паралельні системи судочинства для знаті, міщан і жителів сіл (поселень). У губерніях це були загальностанові — палата кримінального суду та палата цивільного суду, станові суди — верхній земський суд, губернський магістрат і верхня земська розправа (скасовані в 1796 р.), а також суди спеціального призначення — совісний і надвірний суди; у повітах це були станові суди — повітовий суд, міський магістрат і нижня земська розправа.

Важливими місцевими судами визнавалися палати кримінального та цивільного судів. Ці палати були апеляційними інстанціями для перегляду справ, вирішених у нижчих судах. За деякими категоріями справ палати були судами першої інстанції: у кримінальних це були посадові злочини дворян-чиновників, справи про розкрадання казенного майна, а в цивільних — позови про нерухоме майно в різних губерніях тощо. Крім того, важливі кримінальні й цивільні справи, які вирішувалися в губернських станових судах, надходили до палати на ревізію, тобто на розгляд: вирішена справа «порядочно и сходственно с законами». Увесь склад кожної з палат (голова, 2 радники й 2 асесори (засідателі)) призначав сенат. Згодом кількість засідателів збільшилася до чотирьох, і вони обиралися на 3 роки: двоє — від дворян (обиралися дворянськими зібраннями губерній) і двоє — від міського населення.

У кожній губернії створювалися станові суди для розгляду в апеляційному порядку кримінальних і цивільних справ для дворян — верхній земський суд (2 голови по департаментах, 10 асесорів), для городян — губернський магістрат (2 голови по департаментах та 6 асесорів), а також для державних, економічних, двірцевих селян, однодворців — верхня земська розправа (2 голови по департаментах та 10 асесорів). Кожний з цих станових судів поділявся на 2 департаменти — кримінальний і цивільний на чолі з головою та рівною половиною засідателів кожного з них. Голів департаментів усіх цих станових судів призначав сенат, а засідателів обирали відповідними станами на 3 роки.

Судом спеціального призначення був совісний суд, який розглядав кримінальні справи, пов’язані з чаклунством, марновір’ям, бродяжництвом, злочинами малолітніх і божевільних, а також цивільні — це переважно спори між родичами з метою примирення сторін (у разі незгоди справу передавали до звичайних судів). Совісний суддя і двоє членів обиралися на 3 роки дворянством, а інші чотири обиралися на 3 роки міщанами та державними селянами. Особливе місце серед судових установ займав надвірний суд (верхній і нижні) із складом суддів (голова, радники, асесори), які призначалися. Цей суд розглядав справи тих категорій населення, станову належність яких було складно визначити: різночинців, які не мали нерухомої власності, іногородніх.

На місцевому рівні за законом створювався повітовий суд — для дворян і селян, під їхньою юрисдикцією міський магістрат — для міщан і нижній, сільський суд, «нижня розправа» — для сільського населення, тобто для державних селян і козаків. Склад повітового суду (повітовий суддя і 2–3 асесори (засідателі) обирався дворянством. У 1801 р. до складу суду обиратися також 2 засідателі від державних селян. Склад міського магістрату (бурмістри та ратмани) обиратися купецтвом і міщанством. Розправний суддя,який очолював нижню розправу, призначався губернською адміністрацією з чиновників-дворян; фактично з дворян обиратися асесори (засідателі) розправи.

При повітових судах і міських магістратах створюватися відповідні станові органи опіки. Це була дворянська опіка — у складі повітового предводителя дворянства, повітового судді й засідателів і сирітський суд — у складі міського голови, двох членів магістрату й міського старости, який обирався на 3 роки. Дворянська опіка піклувалася про збереження дворянської власності, а сирітські суди опікувалися малолітніми сиротами та вдовами купців, міщан і ремісників, призначати опікунів малолітнім і піклувальників удовам, контролювали діяльність опікунів, забезпечували влаштування малолітніх і вдів, які не мали майна.

Було створено також систему прокурорського нагляду: губернський прокурор з двома помічниками — стряпчими (кримінальних і казенних справ), по одному прокурору і два стряпчих при кожному губернському становому суді; у кожному повіті діяв повітовий стряпчий, який підпорядковувався губернському прокурору (у 1796–1797 рр. з усіх чинів місцевої прокуратури було збережено лише посаду губернського прокурора).

У 1796–1797 рр. систему місцевих судових установ було трохи спрощено. Були ліквідовані надвірні, а також губернські станові суди — верхні земські суди, губернські магістрати, верхні земські розправи, а у повітових — нижні розправи. Повітовий перетворився на загальностановий суд для всього населення повіту, крім городян. Палати кримінального та цивільного судів у кожній губернії були об’єднані в палату суду і розправи (згодом вони знову були поділені), стали судом другої інстанції в справах усіх станів.

З поширенням у 1779–1782 рр. на Лівобережну Україну «Учреждений о губерниях» 1775 р. особливий судоустрій Лівобережної України ліквідовувався і запроваджувалася російська судова система, передбачена законом 1775 р. Іменним указом П. Рум’янцеву від 26 жовтня 1781 р. було передбачено, що вибори дворянських засідателів совісних і верхніх земських судів, повітових суддів і дворянських засідателів у ці суди в Київській, Чернігівській і Новгород-Сіверській губерніях «по точной силе учреждений наших принадлежит дворянству, вотчины и поместья свои в тих губерниях имеющему». Для козаків, які проживали в цих губерніях, створили нижні й верхні розправи, у яких вони мали вибраних між ними засідателів. Щоправда, цим судовим установам приписувалося «употреблять те же права, как и до сего употребляемы были, до издания лучших и достаточнейших». Підсудність козацтва, на відміну від козацької старшини, яка здобула російське дворянство, нижнім розправам було підтверджено царським указом 1784 р., а 7 жовтня 1785 р. кількість таких судів у Малоросії було збільшено. Сенатським наказом від 27 липня 1782 р. на підставі того, що з уведенням нових судових установ, а також нових чиновників і тих осіб, що приводять судові рішення в дію, були скасовані посади возних (які були при земських, гродських і підкоморських судах) і «подвойских» (для магістратів). їх функції покладено на нижні земські суди і земського справника, а в містах — на городничих.

Проте згодом Павло І відновив більшу частину системи судочинства, що існувала в Гетьманщині в 1760–1763 рр. Указом від 30 листопада 1796 р. «О восстановлении в Малороссии управления и судопроизводства сообразно тамошним правам и прежним обрядам» у створеній Малоросійській губернії для суду й розправи відновлено Генеральний суд. Його діяльність поширювалася на територію Малоросійської губернії з центром у Чернігові, у якому й розмістився Генеральний суд. Він розпочав роботу в 1797 р. у складі цивільного й кримінального департаментів. Генеральний суд складався з двох генеральних суддів, 4 радників і 10 засідателів, які обиралися на 3 роки. Цивільні та кримінальні справи, які розглядав і вирішував цей суд, повинні були, згідно з указом, вирішуватися «по правам тамошним, от предков наших утвержденным». Скарги або апеляції на рішення Генерального суду подавалися до сенату. Одночасно для розгляду цивільних і кримінальних справ відновлювалися земські суди у 20 повітах, які складалися із земського судді й двох земських підсудків або асесорів і писаря. Водночас відновлювалися підкоморські суди, які складалися з підкоморія і повітових землемірів. Продовжували свою діяльність магістратські й ратушні суди з правом апеляції до Генерального суду. Губернські магістратські суди, а також верхні й нижні розправи скасовувалися.

Майже відразу в цю систему судових органів царська влада стала вносити зміни. Так, указом від 6 лютого 1797 р. «О выборе дворянству в малороссийских губерниях кандидатов для главных и генеральных судов и о представлений об оных в сенат для испрошения высочайшаго утверждения» дворянству губерній було надано право обирати 3–4 кандидати на посади генеральних суддів з поданням їх через губернаторів до сенату для подальшого затвердження імператором. Щодо радників у ці суди, то їх обирали згідно зі статутом про губернії, «как о палатах суда и расправы узаконено». Указом від 22 листопада 1797 р. для Малоросійської й Київської губерній було встановлено річний термін подання апеляційних скарг до Сенату (раніше 1,5 року), щоправда, у межах губерній зберігся попередній шеститижневий.

Така судова система в Лівобережній Україні (у губерніях — генеральні суди, у повітах — повітовий земський і підкоморський суди) майже повністю збереглася в першій половині XIX ст., хоча були внесені зміни. У 1803 р. у Чернігівській і Полтавській губерніях були створені совісні суди на загальних з іншими губерніями Росії підставах. Того ж 1803 р. у зв’язку з генеральним межуванням земель у Малоросії був створений малоросійський комісарський суд, який розглядав апеляції на рішення місцевої межової контори. Він складався з голови суду — повітового маршала, двох підкоморіїв і двох хорунжих (засідателів), які призначалися. До його складу входили також 3 депутати від козаків і один від казенних поселян.

Значніші зміни були внесені в порядок комплектування і компетенцію судів Лівобережної України. Так, указом від 19 травня 1802 р. встановлювалося, що генеральні судді обираються дворянством на 3 роки (а не довічно, як було раніше) з тим, щоб після їх обрання два кандидати були подані до сенату й далі на імператорське затвердження. Особливістю ролі Генерального суду в Полтавській і Чернігівській губерніях було те, що старшому з генеральних суддів доручалося, у разі відсутності губернатора або віце-губернатора, управління губернією. Указом від 3 лютого 1824 р. у повітові земські суди обох малоросійських губерній до двох підсудків був доданий ще один з однаковими з ними повноваженнями. Водночас у першій половині XIX ст. у лівобережних губерніях дуже чітко проявилася тенденція заміни в ряді інститутів цивільного і кримінального права місцевих правових норм, особливо Литовського статуту, нормами загальноімперського права або встановлення спеціальних для цих губерній норм. Ці зміни зумовили те, що суди Лівобережної України були тотожні або майже тотожні судовим органам у губерніях півдня України, або в Слобідсько-Українській губернії. Різнилися вони лише за назвою, а згодом і ця відмінність була скасована. Царським указом від 6 грудня 1831 р. судовим установам Полтавської і Чернігівської губерній, а також особам, які в них служать, було присвоєно назви «Учреждения о губерніях для мест равных определенных». На додаток до цього іменним указом від 16 січня 1834 р„виходячи з того, що в малоросійських губерниях усім урядовим місцям дані назви згідно з «Учреждением о губерниях…» 1831 р., але залишаються ще посади хорунжих, коморників, підкоморіїв і возних, звання хорунжих і возних ліквідували, їхні функції покладалися за належністю на міську поліцію і земські суди. Суди підкоморський і маршало-комісарський, згідно з указом, слід називати відповідно межовим і посередницьким межовим судом; підкоморія — межовим суддею, а коморника — межовим засідателем (у 1840–1841 рр. ці спеціальні межові суди було ліквідовано).

Після входження Правобережжя до Росії в офіційних документах, зокрема в указі від 23 квітня 1793 р. проголошувалося, що «суд и разправу в тех землях оставить на правах польських». Проте в інструкціях командуючому російської армії в Україні генералу Кречетникову Катерина II вимагала заміни польських судів і польського права російськими судами й російським правом. З утворенням на території Правобережної України губерній і заснуванням там державних установ почалася робота з ліквідації польської судової системи і заміни її російською.

Проте указом Павла І від 12 грудня 1796-р. були створені Київська, Подільська й Волинська губернії на «особых по правам и привилегиям их основаниях». Він ліквідував російську та відновив польську судову систему. Тому на Правобережній Україні (Київській, Волинській і Подільській губерніях) структура судової системи та порядок створення судових органів був трохи інший. У цих губерніях судову систему очолював так званий головний суд, який був апеляційною інстанцією для нижніх судів: земських, повітових, гродських, підкоморських, магістратів і ратуш. Земський повітовий суд був становим судом (для дворян і селян), магістрати й ратуші — становими судами в містах. Підкоморський суд — становий суд першої інстанції з межових справ. Совісних судів у цих губерніях не було. У 1797 р. для Волинської і Подільської губерній було встановлено надвірний суд у м. Житомирі. Він розглядав справи про суперечки між особами, які проживали в різних староствах і войтовствах, а також був уповноважений виступати апеляційною інстанцією для магістратів (ліквідований у 1802 р.).

Порядок утворення судових органів у цих губерніях регламентувався царським самодержавством з певними місцевими особливостями. Підсудність судів визначалася переважно місцевим правом (Литовським статутом, постановами польських сеймів тощо). Непорозуміння щодо підсудності вирішувалися імператором, сенатом або комітетом міністрів у зазначеному порядку. Так, 1 листопада 1800 р. імператорським указом затверджено доповідь сенату «О порядке выбора чиновников в губерниях, от Польши приобретенных», у якому було визначено порядок формування судових органів правобережних губерній. Головний суд складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Департаменти очолювали голови, а членами були два радника. Крім того, у кожному департаменті були засідателі, кількість яких була неоднаковою в різних губерніях, зазвичай по три. Членами й засідателями суду могли бути дворяни, які обиралися на повітових дворянських зборах. Компетенція головного суду була однотипною з компетенцією палат кримінального та цивільного судів інших губерній Росії. Головний суд зазвичай виконував свої функції як апеляційний суд зі скарг на рішення земського, гродського й підкоморського судів. Він також розглядав деякі справи як суд першої інстанції. Крім того, у зв’язку з відсутністю в правобережних губерніях совісних судів головним судам були підсудні справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи обов’язково надходили до п’ятого департаменту сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів після їх скасування. В об’єднаному засіданні двох департаментів головного суду розглядалися справи, у яких поєднувалися кримінальні злочини з цивільним позовом і з приводу яких не було чітких вказівок у законі; справи про встановлення прав і привілеїв міста або особи (рішення з цих справ підлягали поданню до сенату). У роздільних засіданнях головного суду слухалися відповідно цивільні й кримінальні справи. На вироки й рішення головного суду апеляції та скарги подавалися до сенату. Голови департаментів обиралися дворянством по повітах на 3 роки з поданням кандидатів на затвердження, а засідателі (по 3 на кожний департамент) — щорічно. За рішенням головного суду для розгляду скарг на рішення підкоморського суду в земельних спорах створювався так званий маршалківський комісарський суд. Він складався з повітового маршала (маршалка) і кількох членів, які обиралися сторонами за взаємною згодою.

Земський повітовий суд складався з голови (судді), 2 підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Спочатку склад суду обирався дворянством губернії, згідно з місцевими звичаями, довічно. Проте в травні 1802 р. за поданням волинського дворянства цей порядок було скасовано, і склад суддів обирався на 3 роки з наступним поданням кандидатів до Сенату, а потім на затвердження імператору. До його компетенції входили всі кримінальні справи, за винятком тих, які перебували в компетенції головного суду й гродських судів, а також деякі цивільні справи. Апеляції на рішення земського повітового суду подавалися до головного суду впродовж шести тижнів. У розпорядженні земського повітового суду перебувало 4 возних, що було його особливістю на Правобережжі. До компетенції возного входило здійснення за скаргою, що надійшла до нього, огляду потолоки й потрави польових і лучних ділянок, переорювання меж, вирубування лісів, псування млинів тощо, оцінка завданої шкоди та стягнення збитків на користь потерпілої сторони. Сторони в разі незгоди з ухвалою возного могли звернутися до повітового суду, який розглядав справу, оперуючи матеріалами, зібраними в цій справі возним. Указом від 21 грудня 1821 р. у приєднаних від Польщі губерніях возним було дозволено стягувати мито під час здійснення актів, а також провадити введення у володіння нерухомого майна, обґрунтовуючи це тим, що возні є частиною поліції і полегшують роботу земського суду. Возні обиралися дворянством до 1803 р. довічно, а з 1803 р. — на 3 роки.

Компетенцією підкоморських судів було вирішення межових спорів. Діяли вони в складі підкоморія, коморника та возного. Підкоморій — головна особа в цьому суді, який вирішував межові спори, обирався дворянством спочатку також довічно, а з 1802 р. — на 3 роки. На допомогу підкоморій підбирав одного-двох коморників, які допомагали в розгляді справи, а іноді підмінювали підкоморія. Апеляції на рішення підкоморського суду подавалися до головного суду. У 1810 р. з підсудності підкоморських судів були вилучені всі межові спори, предметом суперечки яких були казенні землі. Для розгляду таких справ був створений межовий суд у трьох інстанціях. Дві інстанції знаходилися в повіті. Суд першої інстанції складався з одного судді, що призначався, і двох арбітрів, запрошених сторонами. Судом другої інстанції був повітовий апеляційний межовий суд у складі 15–21 члена. Третьою інстанцією був губернський межовий суд.

Крім названих судових установ, у першій половині XIX ст. у деяких правобережних губерніях діяли гродські суди. їх членами були гродський суддя, підсудок і писар. їх затверджував на посадах генерал- губернатор або губернатор. Гродський суд розглядав переважно кримінальні справи (про пограбування, зґвалтування, убивства тощо).

Апеляції на рішення гродського суду подавалися до головного суду. Одночасно із судовою діяльністю гродський суд виконував деякі адміністративні функції.

У містах правобережних губерній судовими інстанціями були міські магістрати, що складалися зазвичай з двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів, які обиралися міською громадою, і ратуші в містечках. Апеляційною інстанцією щодо міського магістрату був головний суд, при магістратах зазвичай діяли совісні суди. Міський магістрат розглядав кримінальні і цивільні справи жителів свого міста.

Виконання судових вироків, згідно з Литовським статутом, виконували в повітах — повітові, а в містах — міські суди. У 1812 р. був уведений єдиний у всій країні порядок виконання судових вироків: воно було передано в містах — міській поліції, а в повітах — нижнім земським судам.

Зміни торкнулися й мови судочинства. 11 вересня 1797 р. Сенат видав спеціальний указ, у якому зазначалося, що в земському повітовому та підкоморському судах, а також у магістратах судочинство потрібно вести польською мовою, а в головному — «писати резолюції і вироки по всіх справах на одній стороні по-польськи, а на другій буде переклад по-російськи». Згодом царський уряд став вимагати обов’язково додавати до всіх паперів переклад російською мовою. 4 липня 1828 р. указом «О мерах к улучшению судопроизводства в уездных судах Киевской губернии» приписувалося судовим установам Київського, Васильківського, Черкаського, Чигиринського й Звенигородського повітів у судочинстві всіх справ застосовувати російську мову. В інших повітах Київської губернії російську мову застосовувати в судочинстві за «предписанисм губернского правлення и палат». Але при цьому не заборонялося позивачам писати в усіх цих повітах прохання і позиви російською мовою. Згодом ці правила були поширені на інші губернії Правобережної України.

Водночас потрібно зазначити, що царський уряд, який дозволяв дію Статуту Великого князівства Литовського й польських законів у правобережних губерніях намагався змінити або повністю відмінити деякі його положення. Так, у 1800–1802 рр. було відмінене довічне обрання деяких судових чиновників, як це було передбачено статутом (кандидати на ці посади стали обиратися на 3 роки). Було скорочено коло осіб, які мали право брати участь у дворянських виборах. Указом від 8 червня 1802 р. у правобережних губерніях до виборів не допускалися безпомісні дворяни, які за способом життя нічим не відрізнялися від селян. До виборів допускалися лише дворяни, які платили в казну податки або мали у своєму володінні казенну чи приватну землю. Було також частково переглянуто питання про те, які види правопорушення підлягають кримінальній відповідальності, а які — цивільній. Під час вирішення цієї проблеми судді мали користуватися не нормами Литовського статуту, а «Уставом благочиння» 1782 р. Тому почали розглядатися кримінальні справи, де попереднє слідство проводилося органами поліції. У зв’язку з цим деякі з них (захоплення чужої сіножаті, вирубування чужого лісу тощо), які за статутом належали до цивільних і розглядалися за позовами до суду, у XIX ст. були віднесені до кримінальних. Під час розгляду деяких кримінальних справ земським повітовим судам безпосередньо приписувалося користуватися разом із нормами Литовського статуту й загальними законами Російської імперії. Так, з 1821 р. застосування норм місцевого кримінального права в губерніях Правобережної України допускалося лише в тому разі, якщо в загальноімперському законодавстві не було відповідних норм. Це положення ще раз було підтверджене указом 1832 р.

Після невдалого польського повстання 1830–1831 рр. на Правобережній Україні розпочалася активна ліквідація старої судової системи та її уніфікація. Іменним указом від 30 жовтня 1831 р. «О присвоении всем присутственным местам и должностным лицам в западных губерниях тех наименований, какие существуют в великороссийских губерниях» департаменти головних судів були перейменовані на палати, голови яких призначалися від корони (кандидати подавалися імператору міністром юстиції з погодженням з тимчасовим військовим губернатором). Порядок призначення голів палат суду в правобережних губерніях ще раз було підтверджено указом від 6 грудня 1831 р., хоча в інших губерніях цим указом уводилося обрання цих голів від дворянства. Указом від 30 жовтня 1831 р. земські повітові суди, залишаючись у старому складі, мають назву «повітові» з призначенням у них на загальних підставах секретарів. До їх відання передавалися справи існуючих у деяких губерніях гродських судів; останні зовсім ліквідовувалися. Нагляд за діяльністю місцевих судів виконували генерал-губернатори і губернатори, які мали права відмінювати їх постанови і давати суддям вказівки, як вирішувати ту чи іншу справу. 1 січня 1832 р. царським указом були ліквідовані посади, які ще залишалися після прийняття указу від ЗО жовтня 1831 р.: підкоморіїв, коморників, возних і хорунжих; їхні обов’язки були покладені, згідно з «общим о губерниях учреждению» за належності, на повітові й земські суди і на повітових суддів.

На початку 30-х років XIX сг. унаслідок припинення дії в містах Правобережної України магдебурзького права для управління міст були створені спочатку губернські комісії на чолі з головами, яких призначав губернатор (спочатку діяли паралельно з магістратом), а потім — міські думи. У 1833 р. у губерніях Правобережної України були засновані на загальних з великоросійськими губерніями совісні суди в складі одного судді й двох заступників від дворянства, купецтва і державних селян. Завершальним у перебудові системи управління і суду України на російський зразок були акції щодо остаточного припинення дії місцевого права, організація діяльності судів України на основі загальноросійських законів, «Сільського судебного устава» 1839 р.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. судова організація України мала такий вигляд: перша інстанція: для дворян і державних селян — повітовий суд, для городян — міський магістрат і ратуші; друга інстанція — для всіх станів у губернії створювалися палата кримінального суду і палата цивільного суду, які стали найважливішими судами губернії. При них були створені кріпосні відділення для оформлення різного роду документів і актів: про продаж вотчин, купчих, доручень, духовних заповітів тощо; тут оформляли акти про продаж, придбання й обмін кріпосних душ, які здійснювалися на території губернії. Крім того, у кожній губернії був утворений один совісний суд, який розглядав цивільні справи в примирливому порядку (здебільшого це майнові суперечки між родичами), а також деякі кримінальні справи божевільних і малолітніх, справи, пов’язані з чаклунством, марновір’ям, бродяжництвом, справи про образу батьків дітьми (з 1826 р.).

Повітовий суд був першою інстанцією для дрібних кримінальних і цивільних справ усіх станів повіту, крім міського; городяни судилися в ратушах, магістратах, комерційних і словесних судах. Він остаточно вирішував позови на суму менше 30 крб, а також деякі кримінальні справи (про бродяг, утікачів). Крім власне судових справ, повітовий суд розглядав і деякі позасудові справи: збереження межових книг і планів, проведення ревізій повітового казначейства тощо; його кріпосне відділення оформляло акти й документи в межах повіту. За деякими категоріями справ повітовий суд брав участь (разом із поліцією) у виконанні судового рішення — уведення у володіння маєтком його законного власника.

У містах України справи купців і міщан розглядали міські магістрати й ратуші. До їх складу входили 2 бургомістри та 4 ратмани. Ратуші посадів (невеликих населених пунктів міського типу) з населенням до 500 чол. мали половинний склад — один бургомістр і 2 ратмани. У всіх великих містах, а іноді в частині міста створюватися торгові словесні суди в складі одного бургомістра й двох виборних від міщан і купецтва міста. Вони розглядати суперечки між торговцями міста з приводу векселів, рахунків за ціною нижче 250 крб і т. ін. Розгляд справи був усним за спрощеним судочинством. Апеляційною й ревізійною інстанціями для цих судів був міський магістрат.

У 1808 р. в Україні, як і в Росії, уводяться комерційні суди, наприклад в Одесі (1808), Феодосії (1819, згодом переведено до Керчі), Ізмаїлі (1824). Вони складалися з виборних від купецького стану і мали характер третейського суду. Головною нормативною базою діяльності комерційних судів стати: затверджений 14 травня 1832 р. Устав торгового судочинства, який складався з 16 розділів, що містили 470 статей, і Тимчасові правила провадження справ про неспроможність (28 статей). Відповідно до Уставу про торгове судочинство до підсудності комерційних судів належали: усі спори й позови з торгових обігів, угод і зобов’язань, усних і письмових, для торгівлі характерних як між приватними особами всіх станів взаємно, так і з позовів державних кредитних установ до приватних осіб; усі справи про торгову неспроможність; спори й позови за векселями на суму понад 500 крб.

Указом від 18 листопада 1836 р. в Устав торгового судочинства були внесені зміни, унаслідок чого комерційні суди були дещо реорганізовані. Так, Одеський комерційний суд став складатися з голови, старшого члена, кандидатури яких надавалися міністром юстиції з чиновників і призначалися сенатом, та трьох членів, які обиралися від купецтва на 2 роки. Розширилася компетенція Одеського комерційного суду: йому підлягали справи як тих, хто постійно проживав у Одеському градоначальстві, так і тих, хто перебував тут тимчасово, крім того, і справи іногородніх торговців. Одеський комерційний суд вирішував остаточно, без апеляцій, усі позови вартістю до 5 тис. крб. До 1861 р. в Україні зберігалися вотчинні суди, які засуджували поміщицьких селян за незначні злочини. Реформою управління державними селянами 1837–1841 рр. для суду над ними засновувалися волосні та сільські розправи. їх діяльність була детально регламентована як «Учреждением об управлений государственных имуществ в губерниях» 30 квітня 1838 р., так і двома сільськими уставами — поліцейським і судовим 23 березня 1839 р. Сільська розправа складалася з голови, сільського старости (старшини) і двох засідателів (так званих добросовісних) за вибором сільського сходу; волосна — з голови, волосного старшини і двох засідателів за вибором волосного сходу. Склад суду зазвичай обирався за рекомендацією окружного начальника і в обов’язковому порядку затверджувався губернською палатою державного майна. Підсудність суду сільської розправи становили цивільні справи за позовом на суму до 5 крб, справи, які виникали з договорів сторін (до 15 крб), та дрібні кримінальні справи. Волосній розправі були підсудні цивільні справи з сумою позову до 15 крб і кримінальні, за якими покарання не перевищувало 3 крб штрафу, 7 діб арешту або покарання різками до ЗО ударів. Справи розглядалися на підставі місцевих звичаїв. У місцях компактного мешкання іноземних колоністів до 1864 р. діяли особливі національні суди, наприклад грецький у Маріуполі, а в місцях дислокації українських козацьких військ — громадські суди, які керувалися звичаєвим правом. Наприклад, Задунайська Січ у межах Османської імперії (1775–1828), Чорноморське козацьке військо (1828–1856), де зберігалися свої організаційні, управлінські й судові структури.

Злочини, скоєні військовослужбовцями, підлягали військово-кримінальному суду відповідно до Військово-кримінального статуту 1839 р. Каторжани й особи, заслані на поселення в Сибір, підлягали юрисдикції особливого кримінального кодексу — «Своду учреждений и уставов содержащихся под стражей и о ссыльных» 1832 р. (перевиданий із доповненнями і змінами у 1842 р.). Для розгляду найнебезпечніших для імперії злочинів — державних, проти віри тощо — за указом царя створювалися особливі верховні кримінальні суди, склад яких визначав також цар. Такий верховний кримінальний суд під контролем царя судив, зокрема, декабристів.

Діяли також різні відомчі суди — лісні й гірничі аудиторіати, аудиторіати шляхів сполучення, суди духовної консисторії та Синод (зокрема, розглядали кримінальні справи про вчинки, за які встановлювали лише церковне покаяння або відсилання у розпорядження духовного начальства) та ін.

Судові функції виконували не лише суди, а й представники місцевої адміністрації і поліції. З дрібних кримінальних справ (дрібні крадіжки до 20 крб, легкі побої, пияцтво тощо) судові функції здійснювали в невеликих містах — городничі, у великих — квартальні наглядачі, а в селах — станові пристави. До цього слід додати, що вироки й рішення, які виносилися судами, підлягали затвердженню представниками царської адміністрації: генерал-губернаторами, губернаторами, міністром юстиції, а в деяких випадках Державною радою.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. судова система на українських землях, що входили до складу Російської імперії, стає органічною частиною загальноросійської судової системи з її характерними ознаками: становість, повна залежність від адміністрації, формалізм. Створюється громіздка судова система з численними інстанціями, у діяльності якої царювало свавілля.

(обратно)

§ 5. Джерела права

У нормативних джерелах з цивільного і кримінального прав у різних частинах України до 40-х років XIX ст. зберігалися відмінності. У Слобідській і Південній частині України джерелом права було загальноросійське законодавство. На Лівобережній і Правобережній Україні діяло місцеве законодавство, яке мало силу в цих місцевостях ще до приєднання цих територій до Росії. В офіційних нормативних документах Російської держави дуже часто використовується термін «малоросійське право» як умовна назва комплексу правових джерел Лівобережної України (Гетьманщини). Здебільшого він використовувався в множині («малоросійські права») і саме так закріплені в назві відомих кодифікаційних праць цього періоду: «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Суд і розправа в правах малоросійських», книга «Статут і інші права малоросійські», «Зібрання малоросійських прав». Своїм змістом поняття малоросійських прав на лівобережних губерніях охоплювало насамперед норми Литовського статуту, магдебурзького права, що зберігали свою чинність на українських землях, а також козацького звичаєвого права, яке сформувалося на основі козацьких звичаїв, рішень і вироків козацьких судів і поточного законодавства Гетьманщини. На Правобережній Україні, крім норм Литовського статуту, магдебурзького права і козацького звичаєвого права, під ними розуміли також деякі нормативні акти польських сеймів, видані в період перебування цієї території в складі Польщі й відомі під назвою «конституції», а також деякі королівські укази. Норми литовсько-польського законодавства не були впорядковані, систематизовані, зберігалися в надзвичайно застарілих виданнях латинською і польською мовами. Ці ознаки ускладнювали застосування їх і звужували розбіжність судової практики. Перебуваючи в такому стані, вони діяли на підставі царських указів наприкінці XVIII ст. про поновлення на цих територіях попереднього управління й судоустрою і про збереження за цими територіями особливих прав.

Неодноразово заявляючи про збереження і навіть підтверджуючи дію деяких норм місцевого права, царський уряд водночас починає процес звуження застосування джерел місцевого права в лівобережних і правобережних губерніях України й поширення загальноімперського законодавства та створення спеціальних для цих губерній норм цивільного і кримінального прав. У першій половині XIX ст. вже за відсутності української державності завершується ліквідація національної правової системи. На всій території України набуває чинності загальноімперське законодавство, джерелом якого був закон, що виходив від верховної (царської) влади Російської імперії. В «Основних законах Російської імперії» від 1802 р. зазначалося: «Імперія Російська управляється на твердій основі позитивних законів, установ і статутів, що виходять від самодержавної влади». Суддям заборонялося обґрунтовувати свої постанови звичаєм. Робився виняток лише в застосуванні місцевих правових звичаїв, якщо це було передбачено, а саме стосовно чужородців і селян. Тому тільки в деяких українських губерніях збереглися окремі норми права України, визнані й закріплені у законах Російської імперії.

У 40-х роках XIX ст. майже втратили свою силу норми звичаєвого права. Лише сільські громадські суди (копні, «судні ради») розглядали незначні справи, керуючись нормами звичаєвого права. Втратило роль основного джерела права в козацьких громадах, крім місць дислокації козацьких військ, козацьке право. На пропозицію П. Рум’янцева на козацькі загони було поширене російське військове право. 20 грудня 1768 р. виданий іменний указ Малоросійській колегії, згідно з яким козацькі війська, які підпорядковувалися цій колегії як поселяни, судилися в земських судах на рівні з іншими малоросіянами «по точной силе малоросийских прав и статутов», а по військовій службі мали керуватися і «судимы были независимо от оных по содержанию военного нашего Устава и военного артикула». Це фактично розв’язало генерал-губернатору П. Рум’янцеву руки щодо військової дисципліни (так, у 1768 р. він наказав, щоб тих козаків, які не підкорялися своїм командирам, сікли різками, а впертіших — позбавляли козацького стану й реєстрували як селян). Водночас це позбавило козаків ще одного стародавнього права, коли козака міг судити лише суд рівних (тобто козаків) за своїми власними законами. Поступово в результаті адаптації населення України до загальноросійського суспільного ладу суттєво трансформується становий статус козацтва, а разом із ним повністю змінюється козацьке право. Воно все більше стає системою норм та інститутів, яка визначала правовий статус козацтва як особисто вільних людей, близьких за правами й обов’язками до міщан і державних селян.

Наприкінці XVIII ст. з упровадженням на території України губернського поділу й утворення міських дум фактично призупинилася дія магдебурзького права. В період правління Павла І дія магдебурзького права на Лівобережній Україні частково поновилася, проте в лютому 1831 р. комітет міністрів Російської імперії, розглянувши доповідну записку М. Сперанського, прийняв положення, затверджене імператором, за яким вирішення спірних справ між обивателями малоросійських міст проводили не за магдебурзьким правом, а керуючись нормами Литовського статуту й загальними російськими законами. У своїй доповідній записці М. Сперанський пояснював таке рішення тим, що наявні переклади магдебурзького права на (як він писав) «малоросийском наречии», зроблені з різних польських джерел (праці Б. Троїцького, П. Щербича, П. Кушевича, М. Яскера), і тому вони не відповідають одне одному, та й переклади зроблені, на його думку, «не столько настоящему времени неприличные, но даже странные, а некоторые из них, можно сказать, нелепые». Інші, які можуть бути корисними, є в Литовських статутах або в загальних російських законах і можуть бути включені в Звід усього провінційного законодавства. Спираючись на цю думку, було прийнято рішення про скасування в Малоросії дії магдебурзького права. Ще кілька років по тому магдебурзьке право проіснувало в Києві, але окремим указом 1834 р. воно було скасоване.

До 40-х років XIX ст. у сфері приватного права адміністративні й судові органи в Україні використовували збірники писаного права XVIII ст. (наприклад, Литовські статути в різних редакціях), а у сфері публічного права керувалися винятково російським законодавством. Проте поступово у сфері приватного права також обмежується застосування джерел місцевого права й розширюється застосування царського законодавства. Так, 27 січня 1821 р. був виданий указ, згідно з яким під час вирішення кримінальних і слідчих справ у губерніях, які приєднані від Польщі, застосування Литовського статуту та польських законів допускалося лише в тому разі, якщо в загальноросійському законодавстві не було відповідних норм. Це положення підтверджено указом від 25 червня 1832 р., за виконанням якого наглядали губернатори під час затвердження вироків і сенат під час ревізії цих справ.

З 1 січня 1835 р. в трьох українських губерніях — Новоросійській, Слобідсько-Українській і Таврійській — набуває чинності «Звід законів Російської імперії». У 1839 р. з’явилося нове законодавче джерело цивільного й кримінального прав, призначене для застосування в сільських судах державних селян (селянських і волосних розправах) — сільський судовий статут, у якому були вміщені норми феодального цивільного, кримінального й процесуального права.

У 1840–1843 рр. у лівобережних і правобережних губерніях України набув чинності «Звід законів Російської імперії» і відповідно скасовано застосування норм Литовського статуту. 28 червня 1840 р. імператор Микола І підписав указ «О распространении силы и действия российских гражданских законов на все западные, возвращенные от Польши области». В передмові указу пояснювалося, що його мета полягає в збереженні безпеки й власності «наших подданых», в уніфікації права завдяки поширенню російських законів на одвічні російські землі як з огляду на їхнє походження, так і звичаї та звички їхніх мешканців. На цій підставі віднині в Київській, Подільській та Волинській губерніях «всякое действие Статута или дополнение к оному изданных сеймовых конституций и иных постановлений прекратить, заменив их общими российскими узаконенными и наблюдая как в решении дел по существу оных, так и в образе и формах производства оных и разделении между присуственными местами тот самый порядок, которий учрежден для прочих внутренних областей империи». У справах про спадок, поділ маєтків, про виділення посолу тощо, усього 9 пунктів Литовського статуту відразу замінюються російськими законами з часу отримання цього указу. Всі справи як у відносинах з адміністрацією, так і в судовій частині, не виключаючи також справ дворянських депутатських зборів і предводителів дворянства, проводити російською мовою. Усі акти й документи мають бути російською мовою за правилами і зразками, які в загальному «Зводі законів Російської імперії» встановлені.

Остаточне запровадження загальноросійського законодавства на Лівобережжі (Полтавська й Чернігівська губернії), але із збереженням дії окремих норм Литовського статуту, які було включено до загально- російського «Зводу законів…» другої редакції, відбулося згідно з указом від 4 березня 1843 р. «О введений в губерниях Черниговской и Полтавской общих о судопроизводстве постановлений империи». Включення до «Звода законів Російської імперії» другої редакції особливих до застосування лише в Полтавській і Чернігівській губерніях положень, що ґрунтувалися на нормах місцевого права, пояснювалося характерною ознакою внутрішньої політики самодержавства, що проявлялася в побудові системи законодавства з наданням у деяких випадках особливого правового статусу певній території чи окремій групі населення, не відходячи в цілому від загальної спрямованості внутрішньої політики на централізацію й уніфікацію права, а також існування на цій території в минулому Гетьманщини як колиски української державності та специфіці соціальної структури населення (зокрема, велика кількість козаків, що становили майже третину загальної кількості жителів у Полтавській і Чернігівській губерніях у середині XIX ст.).

У 1846 р. набуло чинності Уложення про покарання кримінальні й виправні, які, порівнюючи з нормами, уміщеними у «Зводі законів…», розширювало сферу застосування кримінального права й збільшувало каральну політику царизму.

Отже, наприкінці першої половини XIX ст. на території України набувають чинності джерела загальноімперського законодавства, що призводить до майже повної ліквідації самобутнього українського права. Остаточне скасування місцевого права в 40-х роках XIX ст. стало логічним завершення процесу ліквідації політичної автономії України, який був розпочатий у другій половині XVIII січ Важливими чинниками, що вплинули на зазначений процес, було лояльне ставлення переважної більшості верхівки українського суспільства до позбавлення України місцевого права, «розпорошеність» і невпорядкованість джерел права України, що призводило до ускладнень у разі їх практичного застосування, а також невідповідність окремих положень Литовського статуту процесу зародження капіталістичних відносин в Україні в першій половині XIX ст.

(обратно)

§ 6. Систематизація права

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. діяли два напрями упорядкування законодавства України. Перший визначався впорядкуванням місцевих нормативних актів, що діяли на українських землях до їх входження до складу Російської імперії, яке здійснювалося шляхом перекладів і перевидань Литовського статуту, інших сеймових постанов, які доповнювали його, а також підготовки збірок законодавчих актів. Другий напрям полягав у тому, що царський уряд упорядковував законодавство відміною місцевих особливостей у праві й поступової заміни місцевого права правом Російської імперії.

У XVIII ст., як уже зазначалося, здійснюватися неодноразові спроби систематизувати російське і, зокрема, українське законодавство. Відомі також спроби кодифікації права України в першій чверті XIX ст. При цьому вони відбувалися в істотно нових суспільно-економічних і політичних умовах життя українського народу. Українська національна державність була знищена, й Україна увійшла в новий період свого існування. Місце української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Тому всі роботи з кодифікації українського права велися паралельно та у зв’язку з кодифікацією права Російської держави за необхідності упорядкування норм, що діяли в Лівобережній і Правобережній Україні, максимального зближення правових систем України й Росії завдяки поширенню в Україні загальноімперського законодавства та усунення місцевих особливостей. Було створено кодифікаційну комісію («Комісія складання законів») під керівництвом міністра народної освіти, міністра юстиції П. Завадського (виходець із Стародубщини). Указом від 28 лютого 1804 р. на неї покладаюся завдання систематизувати всі нормативні акти, чини в Російській імперії, зокрема й на українських землях. Комісію було поділено на 3 експедиції. «Малоросійськими правами» мало займатися 6-е відділення 2-ї експедиції. В його складі над кодифікацією права України працювали дві групи. Перша, на чолі з А. Повстанським, займалася правом правобережних (Київської, Волинської й Подільської), друга, під керівництвом Ф. Давидовича, правом лівобережних (Чернігівської і Полтавської) губерній. Підсумком праці групи А. Повстанського був проект «Зводу місцевих законів губерній та областей, приєднаних від Польщі». Група Ф. Давидовича підготувала «Зібрання громадських законів, діючих у Малоросії» (відоме під назвою «Зібрання малоросійських прав 1807 року»). Ці кодифікації офіційного затвердження не отримали у зв’язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше частина норм «Зібрання малоросійських прав» увійшла до «Зводу законів Російської імперії» (1833). Фактично це була компіляція цивільно-правових норм з Литовського статуту й польських переробок збірників німецького міського права, що застосовувалися на українських територіях упродовж XVI–XVIII ст. Дія «Зводу…» 1807 р. мала поширюватисяна Київську, Чернігівську та Полтавську губернії. Планувалося, що він стане одним із розділів «Книги законів Російської імперії». «Звід…» поділявся на три частини, викладені в п’яти книжках, які поділені на розділи й параграфи. Перша книжка (написана російською мовою) уміщувала правові норми, що визначали права й дієздатність особи, порядок узяття шлюбу, майнові й особисті взаємини подружжя, батьків і дітей; друга — право зобов’язань, тобто те, що стосується осудності, виявлення волі, договорів і зобов’язань, які з них випливають; третя, четверта і п’ята — правові норми, що регулювали майнові відносини власності, способи її набування, спадкові відносини, поземельне право, строк давності тощо. Оскільки укладання «Книги законів Російської імперії» не було доведено до кінця, то й «Звід…» 1807 р. фактично офіційно не був затверджений. У «Зводі…» систематизовано правові норми, що визначали основні ознаки цивільного, сімейно-шлюбного права та права спадщини. Тому недарма його вважають першим проектом систематизованого збірника реально діючих норм цивільного права. В окремих його розділах знайшли відображення цивільно-правові норми, що є характерними для буржуазного суспільства. Це, зокрема, стосується права власності, права зобов’язань, визначення право- і дієздатності.

Після цього кодифікаційні роботи були майже припинені: здійснено лише переклад російською мовою Литовського статуту за текстом польського видання 1786 р., який був опублікований у 1811 р. На кожному аркуші з лівого боку подавався текст польською, а з правого — російською мовами.

У 1826 р. «Комісію складання законів» було перетворено на друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке повинне було спеціально та постійно займатися кодифікаційними роботами. До цих робіт було залучено відомого російського кодифікатора права М. Сперанського, який їх фактично очолив. Результатом діяльності цього відділення стало «Повне зібрання законів Російської імперії», публікація якого розпочалася в 1830 р. Воно складалося з 46 томів, до яких у хронологічному порядку ввійшло понад 50 тис. нормативних актів, починаючи із Соборного уложення 1649 р. до нормативних актів, прийнятих на початку царювання Миколи І (1825). До збірника ввійшли договірні статті між Україною і Росією та інші акти, що стосувалися державно-правового життя України.

Наступним етапом роботи відділення стала підготовка «Зводу законів Російської імперії» — зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. «Звід…» складався з 15 томів, об’єднаних у вісім книг, видання датується з 1833 р. Основу структури «Зводу…» становив поділ права на публічне й приватне, що було характерним для передових західних концепцій, що ґрунтувалися на засадах римського права. Перша книга (I–III тт.) містила переважно закони про органи влади й управління та державну службу, друга (IV т.) — статути про повинності, третя (V–VIII тт.) — «Устав казенного управління» (статути про податки, мита, митний збір тощо), четверта (IX т.) — закони про стани, п’ята (X т.) — цивільне законодавство, шоста (XI і XII тт.) — «Устави государственного благоустройства» (статути кредитних установ, шляхів сполучення, статути будівельні, про промисловість та іи.), сьома (XIII і XIV тг.) — «Устави благочиння» (статути про народне продовольство, громадське піклування, лікарський статут тощо), восьма (XVI т.) — кримінальні закони. Цього принципу дотримувалися в усіх наступних перевиданнях «Зводу…» (1842 і 1857).

Під час роботи над підготовкою «Зводу…» у 1830–1835 рр. у складі відділення працювала група під керівництвом І. Даниловича, яка здійснила систематизацію чинних правових в Україні і підготувала «Звід місцевих законів західних губерній» (Правобережної України та Білорусії). «Звід місцевих законів…» — добре систематизований збірник, який складався з вступу, трьох частин і додатків. Його частини мають такі назви: І — «Закони про стани»; II — «Закони цивільні»; III — «Закони про судові обряди, судочинство та про заходи цивільних стягнень». Частини поділені на книги, розділи, глави, відділення й параграфи. За своїм змістом він був збірником матеріального й процесуального цивільного права. Автори проекту прагнули якомога ширше використати загальні норми російського права як головного джерела, а місцеве право підпорядкувати імперському законодавству, щоб воно лише регулювало конкретні відносини в межах загальних вимог основних законів. Проект «Зводу місцевих законів» передбачав повну ідентичність системі «Зводу законів Російської імперії» у розділах, де викладені норми про стани, судочинство й цивільне законодавство. У проект «Зводу місцевих законів…» були вміщені деякі норми місцевого права Правобережної України в галузі цивільних відносин: право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, деякі норми, які визначали правове положення дружини, особливості опіки, договору дарування, складання, договорів загалом та ін.

У «Зводі…» містяться статті інституту знахідки. За «Зводом…», знахідкою є набута річ, власник якої невідомий. Знайдені речі мають бути передані тому, хто їх знайшов, якщо не з’явиться їх власник після трьохразової публікації. Якщо власник з’являється, то річ повертається йому, а тому, хто її знайшов, треба виплатити половину її вартості. Отже, знахідка породжує лише право володіння, а разом з ним і право користуватися річчю. Приховання знайденої речі прирівнювалося до крадіжки. Право власності наставало лише після того, якщо не було знайдено власника.

У «Зводі…» розрізнялася застава рухомого й нерухомого майна. Згідно із заставною угодою, нерухомість переходила у володіння і користування заставодавця, що було засобом забезпечення зобов’язань заставника. Право користування замінювало вірогідне отримання відсотків за надану заставодавцем позику. Якщо прибутки від користування заставленою нерухомістю були значні, то заставник міг обумовити права на отримання певної її частки (це так званий аудимент). Якщо в заставника були й інші борги й кредитори могли заявити свої права на нерухомість, то задоволення вимог могло бути обумовлене в договорі про заставу рівними частками між заставодавцем і власником нерухомості. Заставодавець користувався правом не повертати заставнику нерухомість до закінчення угоди про заставу, хоча заставник і прагнув достроково виконати свої зобов’язання. Лише в разі смерті заставника його спадкоємці, сплативши борг, могли вимагати повернення нерухомості до настання терміну угоди. Заставодавець міг передати право володіння нерухомістю іншій особі, але лише відповідно до спеціальної укладеної угоди. Якщо заставник не викупляв нерухомість у встановлений термін, заставодавець мав право вимагати виконання зобов’язання у судовому порядку. У «Зводі…» нічого не зазначено про задоволення його вимог у судовому порядку. Угода про заставу рухомих речей породжувала право володіння заставодавця. У разі втрати або знищення рухомого майна заставодавець відповідав як заставник. Заставодавець не має права користуватися рухомим майном, за винятком тяглової худоби. Проте якщо вона загине, то заставодавець мав сплатити заставнику половину її вартості й віддати шкуру. Якщо рухоме майно не викуплялось у встановлений угодою термін, заставодавець мав право за рішенням суду стати її власником.

У 1838 р. проект «Зводу…» затвердила Державна рада, але юридичної сили чинного джерела права він так і не набув. Перемогла інша тенденція — поширення на територію України російської системи права. Указом сенату від 25 червня 1840 р. було скасовано чинність норм Литовського статуту на Правобережній Україні, а 4 березня 1843 р. — на Лівобережній. В Україні було поширено загальноімперське цивільне й кримінальне законодавство. Водночас, під час підготовки другого видання «Звода законів Російської імперії» у 1842 р. було затверджено до включення у «Звід…» низку норм «Зводу законів західних губерній» для застосування їх лише у Чернігівській і Полтавській губерніях. Особливі для цих губерній положення «Зводу законів Російської імперії» 1842 р., які мали джерело норми місцевого права, було викладено в «Зводі законів про стани», «Зводі законів межових». Таких норм налічувалося 53, і регулювали вони переважно сімейні й спадкові відносини. Правові норми, викладені в таких статтях, здебільшого суттєво відрізнялися від норм загальноімперського законодавства, а інколи взагалі не мали серед них аналогів. Відмінності у врегулюванні правових відносин в Україні й Росії були, наприклад, у визначенні дієздатності особи, майнових взаємин подружжя, права спадщини, інституту опіки, родових маєтків, права на чуже майно і знайдену річ, розподілу спільного майна, дарування майна, строків давності, забезпечення виконання договорів тощо.

Отже, були ліквідовані останні залишки політичної автономії України, її правова система.

(обратно)

§ 7. Цивільне право

Наприкінці XVIII ст. і до 40-х років XIX ст. на території України продовжувала діяти своя правова система, яка тривалий час існувала у формі звичаєвого права, утілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві. Це певною мірою стосувалося й цивільно-правових відносин. Більше того, царський уряд спеціальними указами підтверджує ті норми Литовського статуту, які мали особливе значення щодо забезпечення феодальних відносин. Наприклад, було підтверджено необмежене право на власність маєтків (батьківських і материнських) і право поміщиків на необмежене розпорядження землею і кріпаками. Також було підтверджено заборону продавати маєтки з публічних торгів за борги, замість того, відповідно до Литовського статуту, застосовувалося передавання в традицію. Були підтверджені встановлені Литовським статутом форми передавання права власності, а також дію норм статуту під час розгляду вексельних і облігових претензій та взяття шлюбу між особами різних віросповідань (згодом останнє було змінено). Водночас у першій половині XIX ст. все більше поширюється практика застосування цивільного законодавства Росії на території України й створення спеціальних для правобережних і лівобережних губерній цивільних норм, особливо зрівняння українського дворянства в правах з російським. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дворянства українському, яке проживало в Слобідській Україні. У 1835 р. видано Указ «О малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство», який затверджував станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська). Указом 1831 р. «О разборе шляхти в западных губерниях и об устройстве сего рода людей» за дворянами Правобережжя визнаватися всі права й привілеї, даровані дворянству імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Вимагалися документальні докази і свідчення. Указом імператора від 28 червня 1803 р. було дозволено малоросійським козакам розпоряджатися своїм нерухомим майном, на давніх правах і привілеях «малой Росії пожалуваних». Проте в 1828 р. було обмежене право власності козаків на землю. Іменним указом від 23 листопада 1828 р. заборонено продаж землі, яка належала козакам на правах власності. Цю заборону підтверджено в 1831 р., і лише в 1845 р. були внесені певні зміни. В 1836 р. скасовано встановлений Литовським статутом добровільний порядок продажу маєтків малолітніх із санкції імператора та запроваджено порядок, передбачений ст. 207 «Зводу законів…».

З 1817 по 1828 р. низкою указів, посилаючись на неповноту норм Литовського статуту про опіку, на правобережні й лівобережні губернії було поширене загальноімперське законодавство про опіку дворянських маєтків. Для правобережних губерній були прийняті правила здавання в оренду приватним особам, а також правила управління казенними маєтками. На початку XIX ст. за населенням України зберігалося обумовлене сплатою спеціального податку право винокуріння. У зв’язку з цим у 1803, 1810 і 1821 рр. для Правобережної й Лівобережної України були розроблені спеціальні правила продажу вина та шинкарських відкупів. У кредитних відносинах розмір відсотків, які належали до стягнення, був обмежений до 6 %. У 1832 р. на губернії Правобережної України було поширене діюче в центральних губерніях законодавство з питань взяття шлюбів між особами різних віросповідань.

Царськими указами поступово розширювалося коло суб’єктів права власності, особливо на землю. У цей період багато земельних наділів державних селян і козаків перейшли до поміщиків, це було закріплено в 1828–1843 рр. державним межуванням. З 1837 р. дворяни в Україні й Росії отримали право орендувати вільні державні землі терміном на 12 років, а низкою указів (1801, 1803, 1827) надавалося право придбання землі у власність усім станам, крім закріпачених селян. За указом 1848 р. землю у власність могли придбати й кріпаки, але за згодою поміщика.

Царським законодавством поступово розширюється коло об’єктів власності. Указом від 1827 р. дворянам дозволялося створювати фабрики, заводи й ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом лише в сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. У 1848 р. вийшов указ, який дозволяв усім підданим Російської імперії, зокрема й закріпаченим селянам (знову-таки за згодою поміщика) придбання у власність фабрик і заводів.

Своєрідним було регулювання цивільних відносин на Правобережній Україні. З одного боку, царський уряд, ураховуючи опозицію польських поміщиків, надавав їм право розпоряджатися нерухомістю без обмежень. Право власності на кріпака можна було підтвердити не лише відповідними нормами «Зводу…», а й сеймовими постановами та судовими рішеннями. З іншого боку, намагаючись розколоти польський національно-визвольний рух, він загравав із селянством. У 1847 р. з ініціативи київського генерал-губернатора Д. Бібікова в Київській, Волинській і Подільській губерніях було введено так звані інвентарі, за якими точно визначався розмір повинностей селян. Відповідно до «Інвентарних правил», затверджених міністерством внутрішніх справ, панщина чоловіків становила три дні, жінок — один день із кожного тяглового господарства. Якщо в селянському господарстві не було ні коней, ні волів, то панщина для чоловіків зменшувалася на один день. Заборонялася тяжка праця для жінок. Землі, які були в селянському користуванні, передавалися у спадщину. Панів було позбавлено права втручатися в особисте життя селянина, віддавати в рекрути й засилати до Сибіру. Був проведений господарський опис поміщицьких володінь і селянських господарств. Дрібна шляхта, яка не змогла довести свої права на дворянство, за рішенням спеціальної комісії виходила із стану дворян і приписувалася до селян і міщан. Землі, які були конфісковані в польської шляхти після повстання 1830 р., стали власністю селян, і таким чином багато звільнилося від кріпацтва. Згодом новими «доповненнями» до «Інвентарних правил» їх фактично скасували, і селяни-кріпаки знову були віддані під повну владу поміщиків.

Значною подією в розвитку цивільного права України першої половини XIX ст. було введення в 1840–1842 рр. «Зводу законів», у десятому томі якого вперше в Росії систематизовано цивільне законодавство. Десятий том, виданий у 1842 р., дістав назву «Звід законів цивільних», поділявся на сім книг, книги — на розділи, розділи — на глави, а глави — на відділи. Слід зазначити, що у «Зводі законів цивільних» загальноросійського «Зводу законів» редакції 1842 р. із 4105 статей 53 містили особливі положення для Полтавської й Чернігівської губерній. Усі вони мали за джерело норми місцевого права, більшість із них узято з проекту «Зводу місцевих законів західних губерній». Цими положеннями регламентувалися особисті й майнові права та обов’язки подружжя (ст. 7, 113, 120), особисті й майнові права та обов’язки батьків і дітей (ст. 161, 170,547,822 і 828), опіка й піклування (ст. 226, 229, 243, 245, 251, 267, 269 і 279), порядок оформлення цивільно-правових документів (ст. 559, 600, 654, 655 і 659), право власності (ст. 368, 398, 439, 458, 474 і 561), сервітутні права (ст. 434), зобов’язальне право (ст. 521, 794, 1214, 1310, 1334, 1336, 1729, 1743, 1748, 1938,2017 і 2078), спадкове право (ст. 575, 866,876,952,958,962, 974, 1037, 1082, 1097, 1101, 1116). Порівнюючи особливі положення для Полтавської і Чернігівської губерній, що ґрунтувалися на нормах місцевого права, із загальноімперськими правовими нормами, слід зазначити, що за особливими для Лівобережжя правилами встановлювалася більша залежність дітей від батьків, надавалося більшого значення родинним зв’язкам у шлюбно-сімейних і спадкових відносинах, права жінок були більш обмеженими порівняно з правами чоловіків, більш жорстоко охоронялася цілісність майна, що перебувала в опікуна і яким власник ще не мав права розпоряджатися взагалі, суворіше охоронялося майно власника від незаконних посягань на нього, надавалася більша свобода суб’єктам цивільних правовідносин у розпорядженні належним їм майном, передбачалася більша кількість цивільно-правових угод, ніж це було встановлено загальноросійськими правилами. До того ж слід наголосити, що й після офіційного введення російського цивільного законодавства населення колишньої України-Гетьманщини ще тривалий час жило своїм давнім юридичним побутом. Джерелом цивільного права залишалися норми звичаєвого права, особливо щодо права спадкування українських селян.

До першої книги тому «Про права і обов’язки сімейні» входили три розділи: про шлюб; про взаємини батьків і дітей; про опіку й опікунство. За підрахунками професора О. Шевченка, із 120 статей першого розділу книги лише три статті стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. У них передбачалося право дорослої дочки одружуватися всупереч волі батьків (дочка мала право оголосити про це в суді та з його дозволу вступити в шлюб); посаг дружини хоч і вважався її окремою власністю, але перебував у спільному користуванні подружжя, дружина під час подружнього життя не мала права без згоди чоловіка розпоряджатися посагом з порушенням чи обмеженням його прав щодо спільного користування цим майном. Також дещо іншими, ніж для імперії загалом, були майнові наслідки визнання шлюбу недійсним, а також розлучення подружжя за рішенням духовного суду. У разі настання такого випадку ніхто з подружжя не визнавався винним, їх майно поверталося до стану, у якому воно перебувало до шлюбу. У разі розірвання шлюбу з вини дружини, вона позбавлялася всіх прав на посаг, а якщо з вини чоловіка — він був зобов’язаний повернути дружині посаг, крім цього, дружина утримувала в довічному володінні майно чоловіка, яким забезпечувався цей посаг. Якщо винними в підтвердженні шлюбу визнавалися обидва з подружжя (наприклад, шлюб укладений із порушенням дозволеної міри родинної близькості й обоє з подружжя знали про це), то вони позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, воно переходило до їхніх дітей від попереднього законного шлюбу, або, за їхньої відсутності, до найближчих родичів за умови, що особи, позбавлені майна, утримуватимуться відповідно до їхнього стану та доходу з маєтку.

У другому розділі першої книги визначалися випадки, коли батьки мали право зректися своїх дітей (загальноросійським законодавством таких випадків не було передбачено). Згідно зі ст. 161, у Чернігівській і Полтавській губерніях батькам надавалося право зрікатися своїх дітей у таких доведених у суді випадках: якщо діти підняли руку на батьків чи штовхнули їх у гніві; якщо діти «по злобі», а не для державної потреби свідчили проти батьків у кримінальних справах; якщо діти відмовилися в кримінальній справі взяти батьків на поруки; якщо дочка вела розпусне життя; якщо діти зробили спробу відібрати батьківське майно; якщо діти відмовилися утримувати батьків у похилому віці; якщо діти, користуючись батьківським майном, не надали їм допомоги за тяжких обставин. Згідно зі ст. 170, особливої для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях, тут «за образи», учинені будь- кому невідокремленими дітьми, відповідальність несли їх батьки, причому батько, якщо він був живий, а мати — лише в тому разі, якщо вона володіла власним або записаним їй від чоловіка маєтком. Відповідно до загальноросійських норм, за зобов’язаннями неповнолітніх дітей, що виникали за письмової згоди батьків, батьки несли відповідальність своїм маєтком як від свого імені, а якщо будь-які угоди здійснені невідокремленими дітьми без дозволу й згоди батьків, то вони не є дійсними для батьків (повнолітні діти несли відповідальність усім належним їм майном).

У третьому розділі з 146 статей тільки 8 стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. Відповідно до ст. 226, у цих губерніях право призначати опікунів у заповіті належало батькові. За заповітом опікунами могли бути особи, які не мали майна, достатнього для забезпечення опіки. Опіка над малолітніми дітьми здійснювалася одним з наявних батьків, причому мати здійснювала опікунські повноваження разом із призначеним від дворянської опіки чи сирітського суду спів- опікуном, переважно з батьківської сторони, а за їхньої відсутності — із сторонніх осіб. Для опіки над неповнолітніми, які залишилися без батьків, якщо не було призначено опікунів за заповітом, залучалися родичі (рідні старші брати, дядьки тощо). Заміжні родички допускалися до здійснення опіки лише з чоловіками та під їхню загальну відповідальність.

Згідно зі ст. 245, особливої для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях, у цих губерніях, крім осіб, яким заборонялося здійснювати опікунські повноваження відповідно до загальноросійських правил (особи, які розтратили власне чи батьківське майно та мають «явні й відомі вади» чи підлягають покаранню за рішенням суду; відомі своїми жорстокими вчинками; мали сварку з батьками малолітнього; є неплатоспроможними), опікунами не могли призначатися особи, які не мали російського підданства й власного майна, достатнього для забезпечення опіки, крім випадку, якщо вони призначалися опікунами заповітом батька малолітнього. Згідно зі ст. 267 «Зводу законів цивільних», у вищезгаданих губерніях опікунам забороняється проводити межування в маєтку малолітнього. Відповідно до ст. 269 російських цивільних законів, особливої для українських губерній, тут опікуни отримували за виконання своїх повноважень з управління опікуваним маєтком щорічно 10 % від загального доходу з маєтку (за статтею, чинною для імперії, загалом — 5 %).

Статтею 279 «Зводу законів цивільних» установлювалися особливі для застосування в Полтавській і Чернігівській губерніях правила опіки батька або матері (більші обмеження прав матері, залежність дітей від батьків, більш жорстку охорону майна малолітніх тощо, ніж в імперії загалом). Так, передбачалося, що майно, яке залишилося після матері, належне її малолітнім дітям, а також інше майно, що належало їм, батько утримував до досягнення повноліття синів й одруження дочок. Управляючи маєтком на опікунських правах, батько не звітував про отримані доходи з нього, а був зобов’язаний лише повернути повністю. У разі досягнення повноліття одним із синів чи одруження однієї з дочок батько мав передати їм лише належну їм частину майна, утримуючи інших неповнолітніх дітей. За здійснення повноважень щодо управління майном своїх малолітніх дітей батько не отримував винагороди, передбаченої для інших опікунів. Після закінчення терміну опіки, підопічний мав право протягом 10 років вимагати відчуження майна, яке могло бути неправомірним у володінні опікуна або сторонніх осіб (за загальноімперськими правилами лише впродовж двох років, а в деяких випадках — трьох).

Друга книга «Про порядок набуття і зміцнення прав на майно» містила 16 статей з 410, що стосувалися Полтавської і Чернігівської губерній. За ними, родовими маєтностями вважалися лише отримані в спадщину від батька або матері. Всі інші вважалися набутими. Передбачалося право суміжних власників володіти річкою до середини її течії. Згідно зі ст. 398 «Зводу законів цивільних», знайдений скарб належав власникові землі, а коли хто-небудь знаходив скарб на чужій землі, то він мав поділити його навпіл із власником землі. Той, хто мав право власності на озера, сінокоси, бортні угіддя тощо в чужому лісі, мав право і виходу до лісу. У разі виникнення права спільної власності, співвласник міг вимагати виділення своєї частки власності або віддати своє право іншому. Той, хто заволодівав чужим майном, повинен був відшкодувати збитки в подвійному розмірі. Якщо хто-небудь заповідав майно, а спадкоємець помирав, то спадкодавець мав право зробити заповіт на користь іншої особи. Якщо спадкоємець був живий, то умови заповіту змінювати не дозволялося.

У третій книзі встановлювалося право дарувати як родові, так і набуті маєтності будь-яким способом. Відділений батьками син не мав права на спадщину після смерті батька. Дочки за наявності синів не були спадкоємцями батьківської власності; вони отримували лише «виправу» — чверть спадщини, але материнське майно всі діти спадкодавця — і сини, і дочки — успадковували порівну.

У четвертій книзі містилися статті щодо забезпечення зобов’язань загалом і тих, що випливали з договору. Особливими для Полтавської і Чернігівської губерній нормами було встановлено, що, наприклад, поручник має платити борг, якщо боржника ще не було визнано неспроможним. У цьому разі поручник отримує права кредитора. Штраф не міг бути більшим за суму зобов’язання, що для нього її призначено. Штраф стягували із спадкоємців, якщо це було зазначено в зобов’язанні або коли його стягнення розпочато ще за життя спадкодавця.

Інші статті встановлювати зобов’язання, що випливали з різних особистих договорів. Так, наймит, що самочинно залишив господаря, підпадав під адміністративне (поліцейське) покарання. За договором застави рухомого майна, якщо заставник не викупив річ у встановлений термін, то заставодавець, заявивши про це в суді, ставав її власником. З дозволу суду він міг продати заставлену річ, якою володів, але отриманий надлишок грошей проти розміру боргу заставодавець міг віддати заставнику. Перезаставлені речі, за письмовою угодою застави, мали бути повернені власнику, а борг мали стягувати з перезаставника. Кредитор міг правити забезпечений на заставленому проданому маєтку борг з покупця маєтку лише протягом 3 років від моменту купівлі-продажу, пізніше кредитор звертався з позовом безпосередньо до боржника. Всі позови про шкоду і збитки в нерухомому майні підлягали трирічній давнині (за загальноросійськими нормами — десятирічній). Більшість особливих для Полтавської й Чернігівської губерній положень «Зводу законів Російської імперії», джерелом яких були норми місцевого права, мали чинність до початку XX ст. Як уже зазначалося, цивільне право у «Зводі законів Російської імперії» було зосереджено в десятому томі, який, як і увесь «Звід…», був виданий у 1832 р. і діяв у країні з 1835 р. Крім того, регламентація цієї галузі права передбачалася в Сільському судовому статуті" 1839 р. Цивільне право входило до першої його частини «О судопроизводстве по спорам и тяжбам государственных крестьян».

У «Зводі законів…» у систематизованому вигляді вміщуватися чинні норми феодального цивільного права. Деякі з них взяті із Соборного уложення 1649 р., ате більшість належала до кінця XVIII — початку XIX ст. і деякою мірою відображала соціально-економічний розвиток того часу. Крім того, у десятий том увійшли й деякі норми, які відображали нові, буржуазні економічні відносини. Тому порівняно із скасованим Литовським статутом, який діяв в Україні раніше, цивільне право «Зводу законів…» мало більш сучасний характер, хоча загалом залишилося феодальним.

Перша книга десятого тому «Зводу законів…» містила сімейне право, цивільне право було зосереджено у 2–4 книгах. У другій книзі подано норми, які регулювали право власності й володіння, частково норми зобов’язаного права про угоди з приводу передавання права власності. У третій книзі були вміщені норми спадкового й зобов’язального прав — договори міни, купівлі-продажу тощо. Норми, зазначені в четвертій книзі, регламентували порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів. Кожний з цих інститутів цивільного права мав докладну, зайву казуїстичну регламентацію. Основним положенням регулювання цивільних правовідносин була нерівність право- й дієздатності за ознаками станової, релігійної й національної належності, місцем проживання, належності до законно- або незаконнонароджених.

Розвиток приватного (цивільного) права проходив на основі кодифікації старих норм права, що не могло не вплинути на характер цієї галузі: збереглися елементи станової нерівності, обмеження майнових і зобов’язальних норм. Так, значна частина земельної площі не була визначена об’єктом приватної поземельної власності. Вся надільна земля казенних і удільних селян не могла відчужуватися ні окремими общинниками, ні усією общиною загалом. Відчуження дворянських маєтків обмежувалося правом родового викупу, на підставі якого кожен член роду міг викупити в покупця родовий маєток. Законодавством передбачалося й існування майоратів, тобто земельних володінь, які були вилучені з цивільного обігу й передавалися лише в спадщину старшому в роду.

Серед обмежень право- й дієздатності внаслідок станової належності була заборона селянам виходити з общини та закріпляти за собою в приватну власність наділ, що їм належав. Селяни, які не мали приватної нерухомої власності й не взяли торгових свідчень, не мали права видавати векселі. Обмежувалася дієздатність духовних осіб; зокрема, вони не мали права видавати векселі; їм заборонялося здійснювати договори підряду й постачання. Суворі обмеження щодо право- й дієздатності висувалися до євреїв. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами, а також усиновлення осіб нехристиянської віри християнами й навпаки. Поляки не мали права купувати, брати в заклад та орендувати земельні ділянки в дев’ятьох західних губерніях.

У сімейному праві також було багато феодальних норм, які встановлювали переваги чоловіка над жінкою. Так, чоловік мав право позову про примусове повернення жінки, яка пішла від нього. В галузі спадкового права дочки мали менше прав, ніж сини.

Система російського речового права складалося з права володіння, права власності, права на чужу річ (сервітути), заставного права. У законодавстві XIX ст. вчення про володіння отримало подальший розвиток. У ньому розрізняється законне й незаконне володіння. Згідно зі ст. 531 т. X ч. 1 «Зводу законів…», будь-яке володіння, навіть незаконне, охоронялося від насильства й самоуправства доти, доки майно не буде присуджено іншій особі та «сделаны надлежащие по закону о передаче оного распоряжения». За законом розрізнялися суперечки про володіння і суперечки про право власності й забезпечувалося недоторканність першого незалежно від вирішення другого питання.

Інститут права власності вміщував поняття «власність», види власності, класифікацію об’єктів і суб’єктів власності, види обмежень права власності та її захисту. Термін «власність» у російському законодавстві став відомим лише наприкінці XVIII ст. Законодавство XIX ст. не лише закріпило цей термін, а й дало йому визначення. За «Зводом законів…», «собственность есть власть в порядке, гражданскими законами установленном, исключительно и независимо от лица постороннего владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом вечно и потомственно». Право власності на землю визначалось як право «на все произведения на поверхности ее, на все, что заключается в недрах ее, на воды, в пределах ее находящиеся и словом, на все ее принадлежности». Де буржуазне поняття власності дещо випереджало справжнє становище в Росії й Україні.

У «Зводі законів…» значна увага приділялася посиленню права власності. Майно поділялося на нерухоме й рухоме. Остання — на родове й придбане. До нерухомого майна належали також закріпачені селяни.

Законодавством регламентувалося обмеження права власності (сервітути), вони поділялися на обмеження на право участі загального та на право участі приватного. До першого належало обмеження, установлене законом на користь усіх без винятку (право проїзду шляхами, на річкових суднах, користування береговою смугою для тягла плотів тощо). Захист права участі спільного виконувався адміністративним шляхом. До другого відносилось обмеження власності на користь певних осіб, наприклад сусідів (право власника земель і покосів, які знаходяться на верхній течії річки, вимагати, щоб сусід не підвищував рівень води і не підтоплював його земель; щоб сусід не будував нічого до стін його будинку тощо).

Заставне право також детально регламентується; стали розрізняти заставу приватним особам і заставу в кредитних установах.

У «Зводі законів…» значне місце було відведене зобов’язальному праву, що зумовлювалося розвитком товарно-грошових відносин. У період, що розглядається, у законодавстві виявилася різниця між зобов’язаннями, що виникали з договорів, та зобов’язаннями, що вини кали в разі завдання шкоди. За ст. 574 т. X ч. І «Зводу законів…», «всякий ущерб в имуществе и причиненные кому-либо вред и убытки, с одной стороны, налагают обязанность доставлять, а с другой — производят право требовать вознаграждения».

У «Зводі…» регламентуватися загальні обов’язкові вимоги до змісту договорів (наявність волі, предмет, мета, порядок укладання та інші умови). Договір укладався за взаємною згодою сторін, які домовлялися; його предметом могли бути майно або «дії осіб», причому «цель его должна быть непротивна законам, благочинию и общественному порядку». Відповідно до цього, договори визнаватися неістотними, якщо причиною їх укладання було досягнення мети, яка заборонена законом (зокрема, коли договором передбачалося: 1) розірвання законного шлюбу; 2) підробка перекріплення майна, щоб позбавитися виплати боргів; 3) присвоєння приватній особі такого права, якого вона за станом мати не може; 4) заподіяння шкоди державній казні).

Сторони могли включати в договори за взаємною згодою умови, які не суперечили законам, зокрема умови про строки, про штраф, про забезпечення тощо. Договори можна було укладати як письмово, так і усно, але для деяких договорів (позики, дарування, застави нерухомого майна, покладу тощо) вимагалася лише письмова форма. Договори могли здійснюватися домашнім, нотаріальним, явочним або кріпосним порядком. Будь-який договір, правильно складений, підлягав виконанню. Законом передбачалося такі засоби забезпечення договорів: 1) завдаток; 2) штраф; 3) поручництво; 4) застава нерухомого або рухомого майна.

Цивільним законодавством передбачалися такі види договорів: міна, купівля-продаж, запродаж, найм майна, підряд і постачання, позики грошей і майна, поклажі, товариства та страхування, особистий найм, доручення тощо.

Регулюючи договір міни, законодавство обмежувало міну нерухомого майна, причому цей договір обов’язково мав бути оформлений нотаріально. Законодавство розрізняло договір купівлі-продажу нерухомого та договір купівлі-продажу рухомого майна. Продаж нерухомого майна відбувався через оформлення купчих, тобто нотаріально, який детально регламентувався законом. Для купівлі-продажу рухомого майна закон не встановлював письмової форми; словесна угода могла бути в разі потреби підтверджена свідками. Договір купівлі— продажу міг укладатися самим власником або іншими особами «за дорученням». Продавати можна було лише те майно, яке належало продавцю за правом власності, зокрема кріпаків. У цей період виникає договір запродажу; за ним, одна сторона зобов’язувалася продати до встановленого терміну нерухоме або рухоме майно, причому в договорі вказувалася ціна, а також сума штрафу. Такий договір оформлявся складанням запродажного запису на гербовому папері та заносився в спеціальну книгу.

Договір найму майна регулювався законодавством по-різному, залежно від виду майна. Найм рухомого майна міг оформлятися як загальне правило, «словесно» (письмова форма вимагалася для найму річкових і морських суден); найм нерухомого майна зазвичай оформлявся письмово (як виняток, дозволялася словесна форма для найму міських будинків і земельних ділянок у місті). Законодавство, регулюючи відносини господарів і наймачів, охороняло інтереси перших. Домовласник або землевласник мав право в будь-який час односторонньо припинити договір найму й виселити наймача з будинку або із земельної ділянки. Якщо наймач припиняв договір достроково, власник мав право вимагати оплату повністю. Нерухоме майно заборонялося здавати в найм на строк понад 12 років.

Предметами договору підряду та постачання могли бути: 1) побудова, ремонт, перероблення будинків; 2) постачання матеріалів, припасів, речей; 3) перевезення людей і вантажу. Вимагалося укладання цього договору в письмовій формі. Самостійного договору перевезення не було.

Законодавство встановлювало, що договір позики є неістотним, якщо він безгрошовий (тобто договір, за яким не було отримано грошей), якщо підроблений на шкоду іншим кредиторам, і якщо він укладений під час гри (у карти) або для гри з відома про це позикодавця. Договір позики міг укладатися нотаріально; якщо в ньому не вказано розмір відсотків, то позикодавець мав право стягувати 6 % річних із боржника. Під позикою майна в законодавстві XIX ст. виступав договір, за яким одна особа поступається іншій правом користуватися своїм рухомим майном за умови його повернення в тому самому стані, без будь-якої винагороди. У разі якщо майно, узяте в позику, пошкоджене, то власнику виплачується вартість майна і воно залишається в особи, яка взяла його в позику. Договір позики міг оформлятися як у письмовій формі, так і «словесно».

Найзначнішою поступкою розвитку буржуазних відносин було занесення до «Зводу законів…» норм, які регламентували договір товариства та страхування. До товариства належали особи, які об’єдналися в організацію і діяли під загальним ім’ям. Товариства могли створюватися «по торговле, по страхованию, по перевозкам и вообще, по какой-то ни было промышленности». За порядком утворення, співвідношення об’єднаних учасниками капіталів й обсягу матеріальної відповідальності закон розрізняв такі види товариств: товариство повне (члени його відповідають за угоди товариства всім своїм майном); товариство на віру або за вкладами (частина відповідала своїм майном, інша — вкладами, які вони зробили); товариство «по дільницях або компанії на акціях» (члени відповідають лише вкладами (акціями), які вони зробили); товариство трудове або артіль (члени пов’язані круговою порукою, мають спільний рахунок). Єдиної форми для виникнення всіх видів товариств не було. Крім письмової форми, вимагалася реєстрація (для реєстрації акціонерних компаній потрібно було мати урядовий дозвіл). Договір страхування отримав регламентацію лише в XIX ст. Під страхуванням розуміли договір, за яким одна особа (зазвичай страхові товариства) за оплату зобов’язувалися відшкодувати шкоду, заподіяну майну іншої особи від певних подій.

Договір особистого найму в цей період більше використовувався ніж раніше, особливо в промисловості й торгівлі. Регулюючи цей договір, законодавство розрізняло договір: для домашніх послуг; для виконання землеробних, ремісничих, фабричних і заводських робіт, торгових та інших промислів; загалом для виконання будь-яких робіт і посад, які не зобороняє закон.

У законі зазначалося, що строк особистого найму не може бути більшим ніж 5 років. Проте водночас законодавство, яке регулювало договір особистого найму, зберегло елементи кріпосницьких відносин. Так, за законом, договір особистого найму не завжди передбачав свободу угоди; державні селяни не могли найматися без паспортів; поміщицькі селяни, крім того, без дозволу поміщиків; заміжні жінки — без дозволу чоловіків. Дорученням уважався договір, за яким одна особа зобов’язувалася бути представником іншої. Зазвичай цей договір укладати в письмовій формі із засвідченням нотаріуса.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців прямої лінії і бокових спадкоємців із наданням переваги чоловікам. Майно могло переходити до спадкоємців за заповітом або за законом. Оскільки між відкриттям спадку (воно наставало зі смертю спадкодавця) і до його прийняття спадкоємцем (спадкоємцями) міг пройти певний час (можливо, кілька місяців, а то й років), передбачалися заходи охорони спадкового майна. Такими заходами були: опис маєтку, що залишився після померлого, запечатування і збереження його до появи спадкоємців; виклик спадкоємців.

Успадкування за заповітом було чинним за наявності заповіту (духовного заповіту), під яким розуміли виражене письмово законне оголошення волі власника щодо його майна в разі смерті. Для чинності заповіту вимагалася відповідність його зазначеним у законі умовам. Духовний заповіт могли укладати особи, яким виповнився 21 рік, «в здравом уме и твердой памяти», які мали право відчужувати своє майно. Наявність цієї норми, безперечно, виключала з кола заповідачів божевільних, неповнолітніх, осіб, позбавлених усіх прав стану (після оголошення їм вироку) — Заповідачами також не могли бути самовбивці, ченці (за винятком осіб, які належали до церковної влади). Водночас закон визначав умови, яким мав відповідати спадкоємець; передусім він мусив бути майновопрацездатним. Тому з-поміж спадкоємців не мали право на спадок особи, позбавлені всіх прав стану, ченці (за винятком випадків заповіту їм предметів і книг релігійного та наукового змісту).

Заповідач міг заповідати своє майно кому завгодно — родичу або сторонній особі. Проте в законі були певні обмеження, особливо щодо прийняття спадщини. Так, не мали сили заповіти нерухомого майна на користь євреїв, поляків та іноземців у тих місцевостях, у яких вони не мали права володіти нерухомістю. Не могли переходити за заповітом і деякі види нерухомості, зокрема родові й майоратні маєтки. Заповіт обов’язково мав бути оформлений у письмовій формі — домашній (без участі нотаріуса) або нотаріальний. Законодавству відомі заповіти, які складалися у виняткових обставинах і не за встановленою формою. Це були військово-похідні, морські, шпитальні, закордонні, селянські, вдовині заповіти; вони визнавалися дійсними, хоча під час їх складання не були дотримані всі формальності.

Успадкування за законом передбачалося в таких випадках:померлий залишив родове майно; спадкодавець не залишив заповіту щодо набутого майна; залишений померлим заповіт визнавався судом недійсним; власник позбавлявся всіх прав стану; чернець не розпорядився своїм майном до свого постригу в ченці; безвісти відсутній не зробив заповідального розпорядження. До спадкування за законом призивання родичів спадкодавця відбувалося за близькістю спорідненості, насамперед успадковували родичі прямої спадкової лінії. Це були діти спадкодавця (сини померлого). За відсутністю в спадкоємців синів, спадкоємцями ставали онуки, у разі відсутності онуків — правнуки тощо. За відсутності в спадкодавця родичів прямої спадкової лінії до успадковування за законом долучалися родичі бокових ліній (брати й сестри спадкодавця та їхні діти), а потім — дядьки й тітки померлого та їхні діти. Батьки після своїх дітей майна не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездітними, то батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд. Дочка за життя братів одержувала чотирнадцяту частину нерухомого майна та восьму — рухомого. Щодо овдовілого подружжя, то воно одержувало так звану «указну частину» спадку у вигляді 1 /7 нерухомого й 1 /4 рухомого майна. Крім того, один із подружжя міг заповідати родове майно в довічне користування іншому.

Майно визначалося виморочним, якщо після смерті власника «не залишиться зовсім спадкоємців або хоча й залишається, але ніхто з них не з’явиться протягом 10 років з часу останньої публікації у відомостях виклику про з’явлення для одержання спадку, або якщо з тих, хто з’явився, ніхто не зможе довести свого права». Виморочне майно зазвичай надходило в державну скарбницю. У деяких випадках воно передавалося тим установам та організаціям, де померлий служив і був у штаті (навчальним закладам, установам, дворянству, місту тощо).

У частині 1, т. X «Зводу…» «О правах и обязанностях семейственных» регулювалися шлюбно-сімейні стосунки. Установлювався шлюбний вік для чоловіків — 18 років, для жінок — 16 років. Особам віком понад 80 років брати шлюб заборонялося. Для шлюбу вимагалася згода не лише осіб, які мали одружитися, а й батьків, опікунів або піклувальників. Особи, які перебували на військовій або цивільній службі, мусили мати письмову згоду начальства на їхній шлюб. Поміщицькі селяни не могли брати шлюб без дозволу господаря. Заборонялися шлюби християн з нехристиянами. Крім того, заборонялося брати четвертий шлюб, а також брати новий шлюб без розірвання попереднього. Законним уважався лише церковний шлюб. Розірвання шлюбу дозволялося рідко й здійснювалося лише церквою.

Громадський статус дружини визначався статусом чоловіка, у майновому відношенні подружжя було незалежним. Посаг дружини, а також «имение, приобретенное через куплю, дар, наследство или иным законным способом», визнавалось окремою власністю. Подружжя могло розпоряджатися своїм майном незалежно один від одного. За законом, дітей поділяли на законних, народжених у законному шлюбі, і незаконних, народжених поза шлюбом. Незаконні діти не мали права на прізвище батька та на успадкування його майна.

Цивільно-правові норми Сільського судового статуту мали загальний із нормами «Зводу законів…» характер, але застосування їх було обмежено підсудністю справ, у більшій частині яких позови не перевищували 15 крб. Водночас Сільський судовий статут передбачав у випадках, не регламентованих законом, застосування місцевих звичаїв. Тому, незважаючи на поширення в Україні чинності цивільного законодавства Росії, цивільно-правові відносини українського суспільства ще тривалий час зберігали чимало відмінностей.

У 30-і роки XIX ст. зароджується «фабричне право». До початку XIX ст. в Україні правове становище вільнонайманих робітників у сфері ремісничої промисловості виробництва визначалося нормами магдебурзького права й цеховими статутами. У 1785 р. на Лівобережній і в 1840 р. на Правобережній Україні введено загальноросійське законодавство, що регулювало правове становище цехових корпорацій. Водночас уведено норми, що регулюють організацію і діяльність казенних і приватних підприємств. 24 травня 1835 р. видано перший фабричний закон загального характеру «Положение об отношениях между хозяевами фабричних заведений и рабочими людьми, поступающими по найму». Спочатку він був поширений на основні центри текстильної промисловості (Полтавська, Харківська та Чернігівська губернії), а на початку 60-х років XIX ст. на інші галузі виробництва. Відповідно до «Положення…», фабриканти зобов’язувалися письмово оформляти умови найму, робітники ие мали права звільнятися раніше визначеного строку та вимагати підвищення заробітної плати, власник підприємства мав право звільнити робітника, попередивши його про це за два тижні. 7 серпня 1845 р. видано закон, який забороняв працю дітей до 12 років у нічний час, але його не дотримувалися. Деякі питання правового становища робітників були закріплені в «Зводі законів…», зокрема в нормах, що регулювали договір особистого найму. «Звід законів…» зберігав чимало раніше встановлених обмежень. Наприклад, державних селян не можна було наймати на роботу без паспортів, а поміщицьких селян, крім того, без дозволу поміщика; заміжніх жінок без дозволу чоловіків тощо. Строк договору встановлювався до 5 років. Уложення про покарання кримінальні й виправні 1845 р. вперше були подані в статтях про заходи боротьби з робітниками (страйковим рухом).

(обратно)

§ 8. Земельні правовідносини

У XIX ст. офіційні джерела імперії виокремлювали три групи українських губерній, об’єднуючи їх в окремі регіони: Південно-Західний край, або Правобережна Україна (Київська, Подільська та Волинська губернії); Малоросія і Слобідська Україна, або Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина і Харківщина); Новоросійський край, або Південна Україна (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). Позаяк кожний з регіонів мав свою історію, склад населення і чинне законодавство. Проаналізуємо літературу, створену різними історіографічними школами і напрямами, яка висвітлює розвиток окремих галузей права в цей період.

Непересічне значення для українських губерній Російської імперії завжди мали земельно-правові відносини. Значну увагу щодо правового режиму земель Правобережної України простежуємо в розвідках дореволюційних авторів — С. Громачевського, Б. Ольшамовського, І. Рудченка, Т. Рафальського. Багатий правовий матеріал продемонстрував дискримінаційну політику Російської імперії щодо земельних прав представників польського і єврейського етносів.

У цій сфері плідно працювали такі вчені, як Н. Дювернуа, Н. Калінін, A. Кранифельд, К. Малишев, Д. Мейєр, С. Пахман, К. Побєдоносцев, B. Синайський, П. Цитович. Саме в роботах цих дослідників знаходимо авторську інтерпретацію категорії права власності на землю та інших правових явищ, що витікають із цього поняття.

Чинними джерелами права в українських губерніях Російської імперії в XIX ст. були:

• звичаєве право — приписи волосної реформи, проведеної внаслідок реалізації Положень 19 лютого 1861 р„зобов’язували волосні суди використовувати у своїй повсякденній практиці місцеві звичаї. У 1889 і 1912 рр. до Закону про волосні суди вносилися доповнення, проте норма про застосування звичаєвих правил залишалася незмінною;

• магдебурзьке право — юридичну силу мало до 1827 р„коли Указом Сенату міське самоврядування в українських губерніях було скасоване. У м. Києві норми магдебурзького права формально діяли до 23 грудня 1834 р.;

• III Литовський статут — діяв на Лівобережній Україні до 1840 р., на Правобережній — до 1842 р„до моменту запровадження на цих територіях «Зводу законів Російської імперії в частині цивільного й кримінального прав»;

• «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. — кодифікований збірник норм цивільного права, що діяли на початку XIX ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Офіційно збірник не був затверджений, проте зміст його приписів має важливе пізнавальне й наукове значення для вивчення історії українського національного права.

Аналогічна доля спіткала ще один, кодифікований у 1837 р. професором Харківського й Київського університетів І. Даниловичем «Звід місцевих законів західних губерній». Попри його затвердження Державною радою, «Звід…» так і не набув юридичної сили;

• «Правила для управління маєтками по затверджених для них інвентарях у Київському генерал-губернаторстві» від 26 травня 1847 р. та нова редакція від 29 грудня 1848 р., які в науковій літературі частіше називають «Інвентарними правилами». Текст першої редакції узгоджений з імператором, але підписаний київським військовим, подільським і волинським генерал-губернатором (офіційна назва) Д. Бібіковим. У ній містилося 44 статті з додатками, що фіксувати реальні розміри селянського землекористування, визначали уніфіковані повинності поміщицьких селян Правобережної України, установлювати обсяги наявних сервітутних відносин тощо;

• «Повне зібрання законів Російської імперії» — охоплює законодавство з 1649 по 1825 р. і вважається найповнішим збірником законодавчих актів. Відоме в трьох виданнях. Перше (1830) містило 40 томів законів (30 920 актів) і 6 томів додатків (покажчики, книги креслень і малюнків). До другого ввійшло близько 60 тис. законів, ухвалених до 1 березня 1881 р., складаюся з 55 томів. Третє видання незакінчене, складалося з 33 томів, містило понад 40 тис. законодавчих актів, ухвалених до кінця 1913 р. До збірника, зокрема, увійшли «Місцеві положення про покращення побуту поміщицьких селян» (том 36), три з яких регулювати земельні відносини в українських губерніях (19 лютого 1861 р.), а саме так зване «Великоросійське положення» містило, крім внутрішніх російських губерній, Білорусію, а також Катеринославську, Таврійську, Херсонську, східні повіти Харківської та північні повіти Чернігівської губерній (усього 35 губерній); Малоросійське — Полтавщину та решту повітів Чернігівщини й Харківщини; «Місцеве положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях у губерніях Київській, Волинській і Подільській» охоплювало території правобережних українських губерній. Законодавчі норми «Місцевих положень…» врахували особливості, характерні для трьох основних регіонів України.

«Великоросійське положення» відкривало широкий простір для укладання договорів між селянами і поміщиками та надавало можливість контрагентам угод домовлятися про найвигідніший розмір наділу. Всі губернії, на які поширювалося положення, поділялися на три смуги: нечорноземну, чорноземну і степову. Польова земля надавалася у розрахунку на одну ревізьку душу чоловічої статі. До чорноземної смуги належали східні повіти Харківщини, північні повіти Чернігівщини, до степової — Херсонська, Таврійська і Катеринославська губернії. Розмір польових наділів безпосередньо залежав від належності місцевості до певної смуги. Так, у повітах Харківської і Чернігівської губерній польовий наділ становив: вищий — 4 дес. 1200 кв. саженів, нижчий — 1 дес. У багатоземельній степовій місцевості встановлювався указний наділ (визначений законом, однаковий для всіх маєтків однієї місцевості. — Авт.) без градації на вищі й нижчі розміри. Указний наділ у різних повітах степових українських губерній коливався від 3 дес. до 6 дес. 1200 кв сажєнів. Проте за відсутності договору з поміщиком у чорноземній смузі положення забороняло останньому відчужувати в селян земельний наділ, що перебував у користуванні, якщо він не перевищував розміру вищого наділу. В іншому разі поміщику дозволялося відрізати собі зайву частину земельного наділу. Водночас селяни також не мали права вимагати збільшення розміру своїх наділів, якщо в їхньому користуванні перебувала земельна ділянка розміром понад мінімальну норму.

По-іншому регулювалися норми земельного наділу в Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях. Тут за відсутності укладеної угоди між поміщиком і селянами вступала в дію указна норма. Проте, згідно зі ст. 22 «Великоросійського положення», поміщики звільнялися від наділення селян землею за указною нормою, якщо після відведення землі в них залишиться менше половини загальної площі угідь. У такому разі землевласник зобов’язаний був виділити селянам таку кількість землі, за якої не менше половини поміщицьких угідь залишилося б у його розпорядженні (лише третина в північно-східних повітах Чернігівщини й Харківщини). При цьому в ст. 26 було чітко визначено, що до складу селянського наділу могли надаватися лише придатні для обробітку земельні угіддя. Ліси, якщо вони не перебували в користуванні окремих селянських дворів, не вводилися до мирського наділу. Водночас чагарники й земля під ними визнавалися об’єктами землекористування (ст. 29).

Повинності поміщику за наданий польовий наділ селяни мали відбувати відробітком або сплатою оброку, але поміщик не мав права вимагати від них переходу з одного виду ренти на інший. У разі незгоди селян виконувати панщину, законодавство дозволяло відмовитися від неї та перейти на грошовий оброк через два роки від моменту ухвалення цього положення.

Розмір відробіткової ренти за відведений наділ в українських губерніях визначався за такою формулою. За вищий наділ у чорноземній смузі, до яких належала частина повітів Чернігівської і Харківської губерній, і за указний — у Катеринославській, Таврійській і Херсонській губерніях — одна особа мала відпрацювати на поміщика 40 чоловічих і ЗО жіночих робочих днів. Кількість днів відповідно зменшувалася, якщо розмір наділу був менший за вищий чи указний. Проте розрахунок здійснювався не на принципах пропорційності, а на підставі особливих таблиць, за якими перші дві десятини землі обкладалися майже 75 % панщини, що відроблялася за вищий наділ (ст. 190).

Така сама диспропорція закладалася й при розрахунках душового грошового оброку. У цьому разі для усіх українських територій, що потрапили під дію положення, за кожний вищий чи указний наділ селяни мали сплачувати оброк у розмірі 9 крб. Такий високий розмір оброку ставав ще обтяжливішим, зважаючи на нерівномірність його розверстки в тому разі, коли селяни отримували менший проти вищого наділ.

Отже, положення заклало юридичні норми, які апріорі мали несправедливий характер. За вказаної розверстки відробіткової й грошової рент за наданий польовий наділ поміщик мав абсолютну зацікавленість у виділенні селянам землі в розмірах, менших за передбачені положенням вищі норми. Адже перша десятина наділу обкладалася половиною душового оброку, друга — чвертю і лише всі наступні десятини решти оброку до вищого душового наділу обкладалися рівномірно. Звісно, існуюча диспропорція під час розрахунку розміру грошового оброку залежно від розмірів нижчого, вищого, указного наділів польової землі не сприяла ініціативності поміщиків щодо виділення селянам максимально допустимих положенням розмірів. Отже, поміщики відробітком чи оброком, а потім викупом землі повернули не лише вартість землі, а й отримали прибуток від її продажу та викуп за особисту працю селянина. Цілком слушним є твердження дореволюційного дослідника А. Леонтьєва про те, що поміщики фактично отримали викуп від селян лише за оплату перших двох десятин землі.

Земельна складова «Великоросійського положення» обмежувала права селян і на іншому напрямі. Так, ст. 120 зобов’язувала селян упродовж перших дев’яти років «тримати у своєму користуванні за встановлені на користь поміщика повинності відведену їм мирську землю». Селянам заборонялося відмовлятися від польового наділу і в тому разі, якщо власні садиби ними викуплені. Такі дії дозволялося здійснювати після закінчення дев’ятирічного терміну. Стаття 134 вказує: «Та частина мирської землі, від якої суспільство відмовиться назавжди, вилучається із селянського наділу і приєднується одразу і назавжди до поміщицьких угідь». Поміщик долучав до своєї власності також ту частину землі, від якої відмовлялася за добровільною з ним угодою селянська громада, у разі дарунку землевласником 1/4 вищого у чорноземній чи указного наділу в степовій смузі, у розрахунку на одну ревізьку душу (ст. 123). Дії поміщиків за такою формулою були прогнозованими, адже вони усвідомлювали селянський острах перед обтяжливими і не надто зрозумілими викупними платежами. Відтак, за відсутності досвіду здійснення торговельних операцій з нерухомістю в умовах кріпацтва, не було клопоту переконати селянську громаду в необхідності прийняти «подарунок» із рук поміщика. З укладанням договору громада назавжди втрачала право користування значною часткою польової землі.

Отже, виділення наділу селянам у користування, а також сплата грошових повинностей чи відробіткової ренти здійснювалися в примусовому режимі.

Закон допускав певні винятки. Впродовж дев’ятирічного терміну громаді або домовласнику, за домовленістю з поміщиком, дозволялося відмовитися від землекористування. При цьому існували специфічні особливі умови, на яких відбувалася відмова, як для громадського, так і для спадкового подвірного землекористування. Домовласники українських степових губерній, де характерним було подвірне користування, могли припинити обробіток частини польової землі й повернути її громаді лише тоді, коли іншу частину, що дорівнює не менше двох душових наділів указного розміру, вони придбають у власність за угодою з поміщиком як її власником (ст. 126).

Селянські громади спільно і кожен селянин-домовласник окремо, доки він перебував у складі миру, мали право на купівлю переданої їм у постійне користування садибної осілості. На відміну від надільної польової землі, її дозволялося набувати з власної ініціативи селянина чи миру, без отримання згоди поміщика. Викуп садиби громадою дозволялося здійснювати в повному складі одномоментно, якщо все село мало одну спільну осілість, або окремо кожним домовласником на тих самих підставах (ст. 149–151, 157).

«Власність на землю» як правову категорію не було розглянуто в усіх трьох «Місцевих положеннях», призначених для українських губерній. Законодавець застосував іншу дефініцію, а саме: «спадкове користування», уживаючи її як термін для характеристики природи селянського землеволодіння до моменту переходу на викуп. Без сумніву, під впливом губернських проектів положень про покращення побуту поміщицьких селян, «Положення для великоросійських губерній» зафіксувало громадську форму землеволодіння в окремих повітах Харківщини й Чернігівщини. У Новоросійських губерніях головний комітет із селянських справ відмовився від упровадження лише громадського землеволодіння, надавши можливість закріпитися й іншому типу, що здавна склався на українських етнічних територіях, — подвірно-спадковому. Залишаючи чинними обидві форми, головний комітет на своєму засіданні керувався такими міркуваннями: «Можна допустити, що значне тяжіння малоросіян, які становлять панівне в Новоросії плем’я, до сімейного користування землею і до приватної власності, зрештою, усуне в Новоросійському краї громадське користування, однак не варто прискорювати цей природний шлях штучним нищенням громадського устрою».

Ця думка знайшла відображення в нормах «Великоросійського положення». Стаття 19 досить толерантно поставилася до обох форм землеволодіння, рекомендувавши їх до вжитку на Катеринославщині, Херсонщині, Таврії. Остаточний вибір типу господарювання на своїй території мала здійснити сільська громада під час підписання з поміщиком уставної грамоти. Саме громаді, а точніше, сходу — її представницькому органу — надавалося право запроваджувати громадське користування з круговою порукою чи розділяти наділ на спадкові подвірні ділянки.

Текст положення, однак, не подає однозначного тлумачення поняття «громадське землеволодіння». В ньому вживаються, на перший погляд, тотожні поняття «мирське володіння» і «володіння громадське», відмінність між яким виявляється лише за глибшого вивчення законодавчого акта.

Примітка до ст. 113 визнає громадське користування таким, «при якому землі за присудом миру переділяються чи розподіляються між селянами: по душах, тяглах чи іншим способом; а повинності, покладені на землю, відбуваються круговою порукою». Закон виокремлює три ознаки, характерні як громадському землекористуванню, так і громадському землеволодінню, а саме: 1) існування переділів; 2) розподіл землі на однакові ділянки; 3) кругова порука. Щоправда, наявну практику переділів землі положення намагалося значно звузити, запровадивши норму про можливість переділу лише за рішенням 2/3 домовласників.

Отже, «Великоросійське положення» запроваджувало громадське землекористування на всіх обширах Російської імперії, зокрема й у частині північних повітів Чернігівщини і східних повітів Харківщини. Водночас у степових українських губерніях узаконювалася норма про право сільської громади на бажання 2/3 домовласників ліквідувати громадське користування, замінивши його на подвірне. Натомість, громаді дозволялося розділити землю на подвірні ділянки з переданням селянам у спадкове користування. Щоправда, бажання громади залежало від згоди поміщика, принаймні на перехідний тимчасовозобов’язаний період. Розуміючи конфліктність ситуації, закон ішов на поступки поміщику — зберігав кругову поруку при сплаті йому повинностей, зокрема і в умовах спадкового користування (ст. 115).

Положення надавало громаді можливість звести спадкові подвірні ділянки до одного місця розташування. Визначаючи порядок спадкового користування, законодавець розрізняв два його види: подвірне й ділянкове. Авторитетний дослідник селянського права А. Леонтьєв, проаналізувавши та зіставивши низку статей 5-го розділу «Великоросійського положення» «Про забезпечення справного відбування повинностей», провів чіткий переділ між подвірною й ділянковою формами спадкового користування. Подвірною він визнавав — не зведене до одних місць через смужне користування землею. Ділянковою називав користування окремими ділянками, зведеними до одного поля. В обох випадках, громадському користуванню, а після укладання викупного договору — громадському землеволодінню, протиставляється не індивідуальне, особисте чи приватне, а сімейне (подвірне), подане домовласником як главою сім’ї чи двору. Відтак, у «Маніфесті про дарування кріпакам прав стану вільних сільських обивателів», «Загальному положенні про селян» та «Положенні про викуп» ідеться про приватну й особисту власність на землю. Натомість у «Місцевих положеннях» використовується термін «сімейне володіння». На відсутність фіксованого статусу земельного власника в умовах подвірного чи ділянкового спадкового користування вказує ст. 262 «Великоросійського положення» про поземельний устрій селян, якою дозволялося замість неплатоспроможного господаря призначати іншого члена родини. Мабуть, закон не вважав домовласника суб’єктом права приватної власності, а ставився до нього як до представника двору, старшого в родині й не більше.

«Великоросійське положення» й «Малоросійське положення», не маючи істотної структурної різниці, мали певні відмінності за змістом. Вони передбачали:

1. Приписами «Малоросійського положення» місцевим органам управління селянами надавалася певна свобода вибору при застосуванні в маєтках одного чи іншого положення. В окремих маєтках Харківської й Чернігівської губерній, правовідносини в яких регулювалися «Малоросійським положенням», за рішенням губернського присутствія із селянських справ дозволялося застосовувати «Великоросійське положення».

2. Установлювалися нижчі та вищі розміри душових наділів для визначення загальної земельної площі, що відводилася в постійне користування сільської громади (ст. 10). Нижчий наділ становив половину від розміру вищого, тоді як пропорція за «Великоросійським положенням» відповідала співвідношенню 1: 3.

3. З метою визначення норм наділів сільських громад у розрахунку на одну ревізьку душу садибної й польової землі «Великоросійське положення» поділяло степові українські губернії на 7 місцевостей, а частину Харківської — на 4, «Малоросійське положення» — Полтавську, Чернігівську й Харківську відповідно на 2, 3 і 4. Компактне проживання населення, вища питома вага його, подібна характеристика ґрунтів за якістю дали підстави законодавцю кількісно зменшити перелік окремих місцевостей для частини Харківської й Полтавської губерній. Розміри наділів розподілялися так:

• Полтавська губернія: вищий наділ для першої місцевості становив 2,75 дес.; для другої — 3,5 дес.;

• Чернігівська губернія: для першої місцевості — 2,75 дес.; для другої — 4; для третьої — 4,5 дес.;

• Харківська губернія: для першої місцевості — 3 дес.; для другої — 3,54; для третьої — 4; для четвертої — 4,5 дес.

Нижню шкалу наділу легко вирахувати, якщо відомо, що він становив половину вищого наділу.

4. З огляду на існування в цій місцевості не громадської, як у великоросійських губерніях, а подвірної чи сімейної системи землекористування, то й наділення селян землею відбувалося не за кількістю ревізьких душ, а за рівнем забезпечення селян робочою худобою. Статтею 37 зазначалося, що сімейна ділянка складалася з однієї садиби чи садиби разом із польовим наділом.

5. Порядок обрахування розмірів наділів у Полтавській, Чернігівській і частині Харківської губерній також мав свою специфіку. За основу брався наділ піших селян, тобто тих хліборобів, які обробляли землю без допомоги тяглової сили — худоби (тяглі селяни). Вони були найкраще забезпечені землею, їхні сімейні ділянки сягали 25–50 дес. землі й більше. Піші, що становили більшість селян, користуватися ділянками розміром від 4 до 7 дес. землі в різних місцевостях. Кожній родині залишався в користування вищий піший наділ, установлений для певної місцевості, який називався «корінним».

6. Положення вперше визначило порядок спадкування сімейних ділянок, що перебували в потомственному користуванні. У ст. 93 зазначалося: «Порядок спадкування сімейних ділянок порядок сімейних розділів визначаються місцевими звичаями». Відмовившись від намірів регулювати відносини спадкування землеволодіння в малоросійських губерніях, царський уряд продемонстрував певну толерантність у надто чутливій сфері суспільних відносин. Оскільки готові правові норми із зрозумілих причин у російському законодавстві не відкладися, влада не стала рецептувати великоросійські норми на специфічний український правовий грунт.

Правила спадкування нерухомого майна, а саме селянських наділів, узаконювалися ст. 94–97 «Малоросійського положення». Згідно з їхніми приписами, домовласнику за життя дозволялося передавати сімейну ділянку своєму нащадку. За відсутності спадкоємців по прямій лінії домовласник міг за заповітом передати ділянку усиновленому (приймаку), який за місцевим звичаєвим правом міг бути як родичем, так і сторонньою особою. Поділ ділянок не заборонявся, проте їх частини не могли бути меншими половини встановленого в місцевості корінного наділу.

Проект «Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях у губерніях Київській, Волинській та Подільській» підготував відомий фахівець земельних відносин Ю. Самарій, доповідь якого, оприлюднена в грудні 1860 р., узято за основу «Місцевого положення для правобережних українських губерній». Цей документ також мав низку особливостей, відмінних від «Великоросійського положення»:

1. Позаяк «Положення про поземельний устрій поміщицьких селян правобережних українських губерній» ґрунтувалося на основі інвентарів із незмінністю й недоторканністю мирської землі, яка за реформою мала перейти в постійне користування тимчасовозобов’язаних селян кожної громади, то в разі зменшення обсягів площі такої землі за минулі роки селянам протягом шести років дозволялося звернутися до мирового посередника з клопотанням про її повернення в попередніх розмірах. Остаточне розв’язання спірного питання покладалося на губернське присутствіє із селянських справ.

2. Мирська земля поділялася на корінний і додатковий наділи. Корінним визнавався такий розмір наділу, що складався із сукупності подвірних ділянок усіх дворів у розмірі пішої ділянки, яка розраховувалася окремо для кожної громади. Решта землі, а саме та, що перебувала в подвірному користуванні сімей, але була надлишковою проти встановлених розмірів пішого наділу, становила додатковий наділ.

3. Положення узаконювало форму землекористування, яка склалася на основі інвентарних положень. Подвірні ділянки, незалежно від розміру й належності до складу корінного наділу повністю чи частково, сукупно із частиною додаткового, залишалися в спадковому користуванні родини. Втручання громади чи поміщика в право розпорядження цими землями не допускалося. У цьому разі кожен домовласник окремо відповідав перед поміщиком за справну сплату' повинностей. Решта земель, поза складом подвірних ділянок, перебувала у володінні всієї громади, яка надавала право розпорядження землею на власний розсуд.

4. Як і у «Великоросійському положенні», вихід домовласника з родиною зі складу громади передбачав повернення наділу в її розпорядження. Подвірна земельна ділянка поверталася громаді на особливих умовах, визначених ст. 90, яка, проте, на своєму сході мала таку ділянку корінного наділу передати безпосередньо в спадкове користування, надаючи перевагу малоземельній чи безземельній родині із членів громади. Лише надлишок корінного наділу вільної ділянки дозволялося залишати в громадському користуванні.

Запроваджувалися обмеження на утримання одним домовласником понад двох садиб чи двох піших ділянок у складі корінного наділу.

5. На відміну від «Великоросійського положення», відробітки на території правобережних губерній мали здійснювати лише чоловіки. Експлуатація жіночої праці заборонялася.

Чинне в першій половині XIX ст. законодавство не забороняло, але й не заохочувало вихід селян із кріпосної залежності. Відсутність чітких правових норм, які б регламентували процедуру виходу на волю різних категорій селянства із земельним наділом, відкривали шлях до зловживання землевласників. Указом від 12 грудня 1801 р. Олександр І дозволив «людям усіх станів набувати землю купівлею у власність». З цього моменту право на земельну власність отримували не лише дворяни, а й купці, міщани, казенні селяни. Про кріпаків не йшлося (Повн. зібр. зак., 1830. — № 20075).

Оскільки правозастосовна практика закону свідчила про використання різних шляхів набуття нерухомої власності, зокрема й сумнівними методами, на припинення незаконних операцій із землею був спрямований Указ від 24 квітня 1802 р. Його приписами заборонялося оформляти договори купівлі-продажу обмеженим у дієздатності особам. Серед станових категорій — поміщицьким селянам (Повн. зібр. зак., 1830. - № 20244).

У лютому 1803 р. імператор підписав Указ «Про вільних хліборобів», що мав офіційну назву «Про звільнення поміщиками своїх селян на волю з укладанням умов на двосторонній згоді базованих». На підставі цього указу кріпосні й дворові селяни могли отримати особисту свободу, щоправда, перехід на становище сільських обивателів супроводжувався низкою умов і грошових виплат, факт виконання яких встановлювався особисто землевласником.

Нормативний акт «Про вільних хліборобів» давав можливість селянам як поміщицьким, так і дворовим придбавати землю на праві власності. Викуплена ділянка ставала об’єктом цивільно-правових відносин. Її дозволялося продавати, передавати в заставу чи у спадок, дарувати, подрібнювати до розміру не менше 8 дес. Узаконювалося право вільних хліборобів прирощувати власні земельні ділянки не лише в межах села чи повіту, а й купувати та переселятися в інші губернії. Переселення здійснювалося з дозволу казенної палати, у віданні якої перебувати всі категорії податного населення.

Очікуваної широкої й повсюдної практичної імплементації закону не сталося. Упродовж 59 років його чинності ним скористалося усього 111 829 осіб чоловічої статі (ревізьких душ). До вільних хліборобів потрапили й кріпаки з українських губерній. За приписами закону від 20 лютого 1803 р. поміщицької залежності позбулися 242 особи з Катеринославщини, 441 — з Київщини, 193 — з Полтавщини, 130 — з Херсонщини, 221—3 Чернігівщини і 9457 — з Харківщини.

«Звід законів Російської імперії» 1832 р. містить 15 томів чинного законодавства. Звід систематизований за галузями права. У девятому томі вміщені закони про стани, зокрема здійснюється забезпечення правового статусу окремих суспільних верств, що проживали на території України (малоросійських козаків, чиншовиків, татарських і німецьких поселян тощо). Крім того, до десятого тому другого видання «Зводу…» (1842) були включені 53 етапі, чинні лише в Чернігівській і Полтавській губерніях, що регулювати переважно шлюбно-сімейні й спадкові відносини. У решти українських губерній чинними затіпалося загальноросійське законодавство.

(обратно)

§ 9. Поліцейське право

Виникнення поліцейського права в Росії припадає на початок XIX ст. і пов’язане переважно із залученням західних адміністративно- правових теорій. Відомий учений-поліцеїст В. Лєшков у рецензії на працю І. Андреєвського «Поліцейське право» з цього приводу писав, що «у XVIII ст. ми тільки вслуховуватися та вдавалися у те, що за кордоном було говорено, написано та зроблено в частині поліції, а в XIX ст. лише викладати російською мовою поняття, розроблені Юсті, Зонненфельсом, Бергом та Молем»^[258]. З часом поліцейське право трансформується в адміністративне.

Самодержавна монархія як форма правління в Російській імперії в зазначені часи характеризувався практично безмежною, одноособовою владою монарха, який був носієм незалежної та верховної влади над усім населенням у межах державних кордонів країни. Для того щоб підтримувати таку безмежну владу, монарх розвивав щодо населення своєрідну поліцейську діяльність, безпосереднє здійснення якої покладалося на органи поліції.

Відправною точкою для поліцейської діяльності була визнана на державному рівні думка, що її основне завдання має зводитися до забезпечення умов безпеки й добробуту суспільства як найважливіших факторів, необхідних для життя людини, розвитку її здібностей та можливості досягнення людських цілей^[259]. Отже, під поліцейською діяльністю розумілася діяльність держави та її органів, яка полягала в спостереженні за діями приватних осіб, спілок і товариств і мала на меті забезпечити умови безпеки й добробуту та в застосуванні заходів для забезпечення цих умов, якщо для цього було недостатньо приватної та суспільної діяльності^[260].

Перше ознайомлення з подібним визначенням створює начебто позитивне враження і дає змогу навіть говорити про соціально-спрямований напрям функціонування Російської держави XIX ст. Проте за подальшого заглиблення в зазначену проблематику все більше виявляється хибність попередніх висновків, особливо коли йдеться про форми й методи, спрямовані на забезпечення безпеки й добробуту суспільства.

Законодавчою пам’яткою, що характеризує поліцейську регламентацію в царській Росії, був «Статут про попередження та припинення злочинів». Відповідно до зазначеного нормативного акта, до обов’язків поліції входило наглядати за тим, щоб «молоді та молодші поважали старших і літніх, щоб діти підкорялися батькам, а слуги своїм панам і хазяям» (ст. 122); «ніхто проти необхідної слухняності законній владі нічого не вчиняв. Поліція припиняє в самому початку будь-яку новизну, що є законам противною» (ст. 119).

До цього треба також додати, що і господарські відносини, тобто сфера економічної діяльності як окремих осіб, так і суспільства загалом, також перебували під пильним наглядом поліцейських органів, який ґрунтувався на меркантилістичній політиці держави. «У своїх турботах про підвищення народного добробуту держава, виходячи з помилкових поглядів на джерела народного багатства, застосовувала цілу систему заходів, які насправді грубо обмежували свободу праці, обіг і переміщення цінностей і паралізували діяльність тих самих суспільних сил, які створювали багатство, на розвиток яких вони були розраховані». Економічні, фізичні й духовні інтереси суспільства — усе стало предметом детальної регламентації, пильного нагляду, безпосереднього управління з боку державної влади. При цьому права особистості та суспільної самодіяльності до уваги не бралися^[261].

Подібні кроки призвели згодом до виникнення поліцейської держави, для якої людина була безособовим об’єктом для своїх заходів, зміст яких нічим не відрізнявся від змісту тих заходів, які застосовувалися щодо тварин та в разі настання стихійних лих. Отже, роль обивателя в поліцейській державі зводилася лише до підкорення державній владі, яка при цьому сама вирішувала межі й напрями своєї управлінської діяльності. Виходячи з цього в юридичній літературі робився висновок, що відносини між людиною й представниками держави (чиновниками) повністю визначалися за розсудом і сваволею влади. Такий стан речей пояснювався тим фактом, що норми поліцейських статутів не мали значення правил, які зв’язували б чиновника щодо підданих. Вони мали швидше характер інструкцій з боку самодержавця для чинів поліції, зобов’язаних вступати у відносини з обивателем. Сукупність подібних правил, власне кажучи, і становила зміст поліцейського права, яке, но суті, визначало лише внутрішній розпорядок поліцейської діяльності^[262].

Перші згадки про фізичних осіб як суб’єктів правовідносин у сфері державного управління історично припадають на часи, коли розпочався процес трансформаційних перетворень поліцейського права в адміністративне. Більшість відносин, які виникали у сфері управління між правлячою владою й окремою людиною, визначалися за розсудом правлячої влади, а не на підставі правових норм, а коли так, то і говорити про фізичних осіб як суб’єктів поліцейського права взагалі не доводилося. Актуальною зазначена тема почала ставати лише наприкінці XIX ст., тобто в часи, коли вчені почали звертати увагу на необхідність більш детальної правової регламентації відносин між владою і громадянином, що мало бути вирішено вже адміністративним правом.

Відповідно до законодавства XIX ст., існували кілька процедур, порядків накладання покарань за невиконання актів, виданих суб’єктами управлінської діяльності. Зміст загальної процедури полягав у тому, що на осіб, які не виконати законні розпорядження адміністративної влади, судом накладалося стягнення, передбачене не в акті адміністрації (обов’язковій постанові), а в законі. Під законом мався на увазі Статут про покарання, ст. 29 якого передбачалося, що за невиконання законних вимог чи постанов урядової й поліцейської влади або земських і громадських установ на винну особу могло бути накладене грошове стягнення в розмірі не більше 50 крб. Закон допускав досить значну кількість винятків із наведеного загального порядку. Мається на увазі те, що деяким адміністративним органам надавалося право вже самостійно, тобто без звернення до суду, накладати на осіб, винних у порушенні адміністративних розпоряджень і вимог, стягнення. Таке право, зокрема, належало:

а) сільським старостам і волосним старшинам, які за незначні проступки мали право карати винних осіб громадськими роботами до двох днів, або грошовим стягненням до 1 крб, або арештом на строк не більше двох днів;

б) земським начальникам. Відповідно до ст. 61 «Положення про земських дільничних начальників», у разі невиконання законних розпоряджень і вимог земського начальника особами, підлеглими селянському громадському управлінню, він мав право піддавати винного, без будь-якого формального провадження, арешту на строк не більше трьох днів або грошовому стягненню не більше 6 крб;

в) адміністративній владі щодо осіб, які перебували під поліцейським наглядом. За невиконання правил, які їх стосувалися, вони могли бути піддані арешту: місцевим поліцейським керівництвом — до трьох діб; губернатором — до семи, міністром внутрішніх справ — до одного місяця, причому в останньому випадку відбування арешту могло бути призначене у в’язниці;

г) губернаторам і генерал-губернаторам, які, згідно з «Положенням про заходи охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р., у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони, мали право видавати обов’язкові постанови щодо громадського порядку і державної безпеки, за порушення яких ними могли бути накладені стягнення у вигляді тримісячного арешту або штрафу в розмірі 500 крб. У разі якщо будь-яка місцевість оголошувалася як така, що перебувала в стані надзвичайної охорони, то каральна санкція обов’язкових постанов посилювалася: штраф збільшувався до 3 тис. крб, а відбування арешту призначалося у в’язниці. Принагідно зазначимо, що згадані вище стягнення згодом були названі адміністративними, що мало підкреслювати той факт, що вони були накладені не судовими, а адміністративними органами.

Органам поліції передавалася частина функцій суду, завдяки чому вони у визначеному процесуальним законом порядку мали право накладати на осіб, винних у скоєнні незначних (дрібних) злочинів і проступків, стягнення, виконуючи тим самим функції правосуддя.

Виникнення інституту позасудової (адміністративної) відповідальності перебувало в безпосередній залежності від надання адміністративній владі права самостійно карати осіб, які порушували або не виконували її приписи чи розпорядження; по-друге, найбільш чітких форм зазначене право набуло після видання в 1881 р. «Положення про заходи охорони державного порядку і громадського спокою», яке, на нашу думку, стало своєрідним базисним документом, що сприяв подальшому зміцненню ідеї про можливість і доцільність закріплення за адміністративними органами права самостійного, без звернення до суду, накладання адміністративних стягнень; по-третє, незважаючи на те, що адміністративні органи мали право в деяких випадках притягати до відповідальності осіб, винних у скоєнні дрібних злочинів, юридична наука була несхильна до того, щоб розглядати зазначенеповноваження у ракурсі розмов про адміністративну відповідальність. У цьому разі, на думку вчених, ішлося про те, що адміністративні органи лише залучалися до виконання функцій суду, діючи в такій ситуації не самостійно, а як службовий орган юстиції.

Основним джерелом поліцейського права, чинність якого обмежувалася трирічним терміном, було «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. Однак дія тимчасового Закону неодноразово пролонговувалася. Разом із «Правилами про місцевості, у яких оголошено воєнний стан» та іншими однотипними документами текст закону від 14 серпня 1881 р. потрапив до Уставу попередження і припинення правопорушень.

Згідно з приписами цього нормативного акта, на міністра внутрішніх справ покладалися обов’язки з організації роботи щодо охорони громадського порядку і спокою. Місцеві органи державної влади та їх чиновники мали беззастережно виконувати накази міністра, якщо вони видавалися в межах його компетенції.

У місцевостях, де порушення громадського порядку набирали загрозливих форм, законодавець санкціонував запровадження режимів посиленої або надзвичайної охорони. Умовами, необхідними для оголошення на певній території стану посиленої охорони, визнавалися не лише порушення громадського спокою протиправними діями проти існуючого державного устрою чи підготовкою до таких дій, а й проти безпеки приватних осіб та їхнього майна, якщо застосування діючих законів було визнане недостатнім (п. 1, ст. 6). Запровадження режиму надзвичайної охорони ставало реальністю в тому разі, якщо внаслідок протиправних посягань населення краю перебувало в тривожному стані (п. 2, ст. 6). Право оголошувати певну територію в стані посиленої чи надзвичайної охорони належало безпосередньо міністру внутрішніх справ або генерал-губернатору з подальшим затвердженням цього рішення очільником міністерства внутрішніх справ.

Після запровадження посиленої чи надзвичайної охорони генерал- губернатору чи губернатору дозволялося обмежувати політичні й економічні права підданих імперії. Зокрема, вони набували право: видавати обов’язкові постанови, установлювати за їх порушення стягнення у вигляді арешту (до 3-х місяців) і штрафу на суму до 500 крб; забороняти будь-які збори жителів територій, які перебували в стані посиленої чи надзвичайної охорони; закривати торгові й промислові підприємства на увесь час дії надзвичайного законодавства; забороняти окремим особам перебувати в цих місцевостях. За поданням губернатора особлива нарада при міністерстві внутрішніх справ вирішувала питання про адміністративне заслання на п’ятирічний термін осіб, «шкідливих для держави і громадського спокою».

(обратно)

§ 10. Кримінальне право

Як уже зазначалося, на початку XIX ст. дуже яскраво проявилася тенденція поширення загальноімперського законодавства на територію Правобережної й Лівобережної України і створення спеціальних для цих губерній норм, причому раніше і рішучіше, ніж в інших галузях права, ця тенденція проявилася у кримінальному праві.

У 1800 р. на правобережні й лівобережні губернії був поширений указ 1799 р. про покарання за крадіжки з доповненням санкції, установленої указом (винних після відбуття покарання наказано віддавати в рекрути, а непридатних висилати на поселення в Сибір). У 1828 р. на ці губернії було поширено, за мотивами слабкості санкції норм Литовського статуту, загальноімперське законодавство про покарання за переховування втікачів і про позасудовий, поліцейський порядок розв’язання усіх справ. Було видано низку указів про боротьбу із втечами селян в Україні: «Про заходи з викорінення бродяжництва і пристаноутримання втікачів у західних губерніях»; «Про строки утримання бродягу Київській арештанській роті цивільного відомства і про прописку їх після звільнення до міста і селищ Київського краю». У зазначених нормативних актах наказувалося віддавати втікачів у рекрути або арештантські роти. Строк відбуття покарання в арештантських ротах був установлений від 15 до 20 років, у солдатах — 25 років. У 1825 р. спеціальним указом на правобережні й лівобережні губернії були поширені загальноімперські карні норми про покарання за двократне шинкарство.

З 1821 р. застосування норм місцевого кримінального права в губерніях Правобережної України допускалося лише в тому разі, якщо в загальноімперському законодавстві були відсутні відповідні норми. Це положення було підтверджено указом 1832 р. З 1840–1842 рр. основним джерелом кримінального права в Україні стає російське законодавство, яке повністю витіснило будь-які інші джерела кримінального права в українських землях. Від моменту введення в дію на території України «Зводу законів Російської імперії» джерелом права на її території стають норми кримінального права, викладені в книзі першій т. XV «Зводу…». Книга складалася з 11 розділів, розділи з глав, глави поділялися на статті (765 статей).

У т. XV «Зводу…» уперше були виділені Загальна й Особлива частини кримінального права, визначені поняття «злочин», «форма вини», «форми співучасті» та багато інших інститутів. «Звід…» містив значно чіткіші формулювання, точніші визначення порівняно із законами, що діяли раніше, але подолати архаїзм колишнього законодавства упорядники не змогли, бо змушені були формулювати положення «Зводу…» (та давати посилання на статті), виходячи із змісту Повного зібрання законів. Так, є посилання на Закони 1720 і 1775 рр., на Артикул воїнський Петра І, навіть на Соборне уложення 1649 р. Багато інститутів кримінального права не отримали достатньо чіткого визначення: не були вирішені питання про вік наступу кримінальної відповідальності, про обставини, що відміняють наступ кримінальної відповідальності тощо.

Загальна частина становила перший розділ книги першої т. XV «Зводу законів…» «О существе преступлений и разных родов казней и наказаний». До нього входили глави «О существе преступлений и разных степенях виновности», «О разных родах казней и наказаний», «Об изъятии от телесного наказания по состоянию подсудимого», «О мере наказания по мере вины», «Об освобождении от наказания, отсрочке и отмене оного», «О последствиях наказаний и о гражданских изысканиях по преступлениям», «О пространстве действия уголовных законов».

Визначаючи систему злочинів, «Звід…» поставив на перше місце злочини проти віри, на друге — злочини державні, на третє — злочини «проти уряду». Далі йшли службові злочини чиновників; злочини проти безпеки, життя і прав соціального стану осіб; злочини проти статутів про повинності, статутів казенного управління й благоустрою; злочини проти прав сімейного стану. Спеціальні розділи визначали покарання за «протизаконнеє удовлетворение плотских страстей», за злочини проти прав на майно, за неправдиві вчинки.

Дослідники звертали увагу на характерну для колишнього законодавства так і не подолану під час складання «Зводу…» казуальність, недостатню визначеність ознак складу злочинів, дріб’язковість різних відтінків злочинних дій, невизначеність санкцій, наявність прогалин у кримінальному законодавстві. Замість загальних формулювань закон часто вводив надзвичайно конкретні індивідуальні ознаки складів злочинів і водночас замість визначення покарань уміщував вирази: «поступать по законам», «наказать по всей строгости законов», «наказать по мере вины», «судить как отступника законов». У «Зводі…» була зроблена спроба відокремити кримінально-правові норми від кримінально-процесуальних та адміністративних. Проте зробити це чіткіше й повніше не вдалося.

Хоча т. XV «Зводу…» і знаменував собою певний крок у розвитку кримінального права та його систематизації, усе ж у ньому було багато неузгоджсних і суперечливих норм і статей. Його відсталість виявилася з повного очевидністю незабаром після оприлюднення. До того ж оновлення кримінального законодавства потребували змін у соціально-економічному устрої суспільства (криза феодально- кріпосницької системи і розвиток капіталізму у Росії, загострення класових протиріч). Цьому сприяли розроблення теоретичних положень, необхідних для кодифікації кримінального законодавства, пов’язане з прізвищами М. Сперанського та інших діячів того часу, досвід здійснення систематизації законодавства в Росії, рівень юридичної техніки, який значно підвищився за час проведення кодифікаційних робіт.

Розпочата під керівництвом М. Сперанського кодифікація кримінального права завершилася після його смерті (1839) прийняттям «Положення о наказаниях уголовных и исправительных», яке було затверджено указом імператора від 15 серпня 1845 р. і набуло чинності 1 травня наступного року. З цього часу судові органи у своїх вироках у справах мали посилатися лише на норми нового «Положення…». У 1857 р. воно було внесено в т. XV «Зводу законів…» з деякими змінами. Пізніші зміни кримінальних законів вносилися в продовженнях до «Зводу…».

«Положение…» 1845 р. було, по суті, першим у Росії кримінальним кодексом, який поділявся на 24 розділи, 81 главу і 2224 статті. Кількість статей у новому кодексі зросла порівняно із «Зводом законів…» 1832 р. утричі. Під час підготовки «Положення…» було вивчено раніше діюче кримінальне законодавство, судова практика. Крім того, були проаналізовані проекти прусського, шведського та інших кримінальних кодексів, 15 діючих на той час кодексів — австрійський (1803), французький (1810) та інші, а також кримінальні закони Англії.

Перший розділ «Положення…» — це загальна частина кримінального кодексу, що містила 181 статтю. Тут подано поняття кримінального діяння й види покарання, визначено стадії скоєння правопорушення, форми співучасті, обставини, що пом’якшують чи обтяжують кримінальну відповідальність. Як уже зазначалося, уперше в історії кримінального права Росії загальні поняття кримінально-правових інститутів були відокремлені в самостійний розділ ще у «Зводі законів…». У «Положений…» це було зроблено значно чіткіше як з погляду кола питань, внесених до загальної частини, так і щодо формулювання важливих понять. Можна сказати, що розділ перший — юридично найбільш досконалий та сучасний для тієї епохи (багато його положень характерні для буржуазного кримінального права). Виняток становила система покарань, яка була притаманна для феодального права — відкрито станова, яка прямо закріплювала правову нерівність.

У ст. 4 подано найбільш повне загальне визначення кримінально караного діяння. Ця стаття точніше формулює протиправність діяння, його заборону законом. Цей самий принцип сформульовано в ст. 96, яка вимагала визначення покарання за злочини й проступки на точній підставі постанов закону. Вперше кримінально каране діяння досить чітко розглядається як дія та бездіяльність. Відповідальність за бездіяльність передбачалася в кримінальних законах Росії і раніше, але загального чіткого визначення цього інституту не було.

В «Положений…» 1845 р., як і у «Зводі…», було два поняття кримінального діяння — «злочин» і «провина» («проступки»). Проте, на відміну від «Зводу…», воно встановлювало різницю між ними не за тяжкістю покарання, а за об’єктом посягання. (У «Зводі…» під злочином малося на увазі діяння, яке заборонене під страхом покарання, під провиною — під страхом легкого тілесного покарання або поліцейського виправлення.) «Положение…» мало на увазі під злочином будь-яке порушення закону, яке посягає на «неприкосновенность прав власть верховной и установленных ею властей или же на права или безопасность общества или частных лиц». Проступок визначався як «нарушение правил, предписанных для охраны определенных законами прав и общественной или же личной безопасности или пользы». Однак треба зауважити, що ці загальні положення не отримали досить чіткого застосування в особливій частині документа (наприклад, у деяких статтях, говорячи лише про злочин, установлювалася загальна норма про застосування покарань для неповнолітніх у разі скоєння ними як злочину, так і провини).

У першому розділі визначалися форми вини й винуватості як необхідної підстави для кримінальної відповідальності. Попереднє законодавство Росії досить чітко визначало такі форми вини, як намір і необережність. «Положение…» прямо поділяє злочини і проступки на навмисні й ненавмисні (ст. 5), розрізняє різні форми наміру (ст. 6), необережність і випадковість (ст. 7). Випадкові діяння покаранню не підлягали.

У документі детально викладено про стадії діяльності, яка передувала скоєнню злочину. Перша стадія визначається як виявлення наміру, готування до злочину та замах на злочин. «Положение…» значно точніше і юридично досконало визначає види й форми співучасті, виокремлюючи два види сумісної участі двох або більше осіб у скоєнні злочину — скоєння злочину кількома особами за попередньою змовою або без неї. У першому випадку подані такі види спільників: призвідники, співучасники, підмовники і пособники, причому визначається конкретна роль кожного з них; у другому виокремлюються лише головні винуватці й учасники. Залежно від виду співучасті, статті Особливої частини визначають різні види покарання (з урахуванням ступеня участі та міри вини). При цьому треба зауважити, що в разі скоєння найнебезпечніших державних злочинів, усі співучасники каралися однаково. У боротьбі з державними політичними злочинцями також широко використовувався інститут причетних до скоєння злочину, що давало змогу здійснювати репресії відносно осіб, злочини яких не були доведені.

«Положение…» чіткіше визначало чинність кримінального закону в часі й просторі. Воно не мало зворотної сили, за винятком статей, що пом’якшують або усувають відповідальність. Новий закон виходив з принципу, що ніхто не може посилатися на незнання закону, якщо він був оприлюднений у встановленому порядку. Документ встановлював принцип застосування його положень до всіх російських підданих у межах держави, припускаючи деякі винятки, установлені спеціальними положеннями. Ці винятки існували для справ, підсудних духовному суду і військовим судовим органам. Церковному суду підлягали справи про проступки, за які встановлювалося лише церковне покаяння або відсилання в розпорядження церковного начальства. Якщо поза цим покаранням закон передбачав будь-яке інше, то справу передавали державному судовому органу. Злочини, які скоїли військовослужбовці, підлягали військово-кримінальному суду відповідно до військово-кримінального кодексу (Військово-кримінальний статут 1839 р.). Крім того, каторжани й заслані на поселення в Сибір підлягали дії особливого кримінального кодексу — Статуту про засланих (т. XIV «Зводу законів…»). Кріпосні селяни підлягали суду вотчинної юстиції за багато злочинів і проступків. Сільський судовий статут 1839 р. (т. XII «Зводу законів…») установлював покарання для державних селян. «Положение…» 1845 р. не поширювалося на Польщу й Фінляндію, його дії не підлягали деякі народи Росії (наприклад, чукчі та інші сибірські народи). На іноземних підданих, які не мали дипломатичного імунітету, воно поширювалося. Закон передбачав також відповідальність російських підданих, які скоїли злочини проти Російської держави або російських підданих за кордоном, причому він уміщував значно чіткіші загальні положення відносно відповідальності іноземців і російських підданих, які скоїли злочин за кордоном. Передбачалася можливість видачі вказаних осіб іноземними урядами для суду над ними в Росії. Проте загальновизнаним принципом міжнародного права в той час був принцип невидачі політичних злочинців. Пізніше царському уряду вдалося добитися зміни цього положення під час укладання низки міжнародних договорів.

«Положение…» визначало рід, ступінь, заходи і наслідки покарань, вирішувало питання про відшкодування збитків, установлювало особливі покарання за злочини й проступки по службі та можливість заміни одних покарань іншими. Усі покарання поділено на два головні розряди (покарання кримінальні й покарання виправні); розряди — на роди (11), а роди — на ступені покарання з вищою та нижчою мірою (35). Наявна градація покарань мала чіткий становий характер, типовий для феодального права, надзвичайно складну систему, недостатню визначеність санкцій, можливість заміни одних покарань іншими, наявність у багатьох статтях Особливої частини посилань на інші статті для визначення міри покарання.

До кримінальних покарань, згідно зі ст. 19 «Положення…», належали: позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою (закон не визначав види, це робив суд) або засланням на каторгу (безстрокову з працею на рудниках або строкову із працею в рудниках, фортецях, заводах від 6 до 20 років), на поселення в Сибір, на Кавказ. Позбавлення усіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов’язаних із належністю до певного стану (позбавлення спадкового й особистого дворянства, духовного звання, прав міських жителів), припинення подружніх обов’язків і позбавлення права на майно (воно переходило до спадкоємців), позбавлення батьківських прав, для осіб непривілейованого стану — втратою «доброго імені та прав». Позбавлення усіх прав стану завжди супроводжувалося позбавленням почесних титулів, чинів, орденів, інших відзнак і відбиранням належних особисто засудженим грамот, дипломів, патентів та атестатів. Установлювався важливий принцип нерозповсюдження позбавлення прав стану на дружину і дітей засудженого. Вони зберігали всі права та привілеї стану й у разі добровільного прямування за засудженим у місце відбування призначеного йому покарання. Щоправда, законом передбачено про можливість обмеження цих прав «по необходимости в случаях особенно важних».

Виправними покараннями за ст. 34 вважалися: позбавлення усіх особливих особистих і станових прав і привілеїв, поєднане із засланням в Сибір (з диференціацією: у місцевості віддалені та менш віддалені, з тимчасовим ув’язненням або без нього, а для осіб, не звільнених від тілесних покарань, — віддання до виправно-арештантських рот); заслання на прожиття в інші, крім сибірських, більш-менш віддалені губернії, а для осіб, не звільнених від тілесних покарань, ув’язнення до робітничого будинку, із позбавленням усіх особливих особистих і станових прав та привілеїв або без нього; тимчасове ув’язнення у фортеці (від 6 місяців до б років) або в психіатричних лікарнях (від 6 місяців до 3 років) із позбавленням лише деяких особливих особистих і станових прав та привілеїв або без цього; тимчасове ув’язнення від 6 місяців до 2 років; короткочасний арешт від 3 днів до 3 місяців; догана в присутності суду, зауваження та «внушення», які зроблені судовим або адміністративним органом, грошові стягнення. Позбавлення всіх особистих і станових прав та привілеїв полягало у позбавленні усіх прав, крім майнових і сімейних. Засуджений позбавлявся всіх почесних титулів, дворянського звання, чинів та інших нагород, а також прав навіть після звільнення від покарання вступати на державну або громадську службу, записуватись у гільдії та отримувати свідоцтва на торгівлю, бути свідком під час укладання договорів, обиратися у третейські суди, бути опікуном або піклувальником тощо. Стосовно позбавлення лише деяких особливих особистих і станових прав та привілеїв, то при цьому покаранні засуджений зберігав майнові й сімейні права, станове звання, чини, ордени, але він позбавлявся права участі у виборах і права бути обраним (у дворянські й інші станові організації); дворянин позбавлявся права вступати на державну службу; священнослужителі втрачали свій сан, а церковнослужителі — виключалися з духовного звання.

У т. XV «Зводу законів…» і в «Положений…» збереглося таке покарання, як тілесні болісні покарання (були відмінені лише батіг і рвання ніздрів). Причому таке покарання мало чітко становий характер: особи, які не були звільнені від покарань тілесних, підлягали покаранню батогами (від 10 до 100 ударів) і різками (від 50 до 100 ударів). І «Звід законів…», і «Положение…» звільняли від застосування тілесних покарань привілейовані стани — дворян, духовенство, почесних громадян, купців першої і другої гільдій, деякі розряди сільських посадових осіб. У 1835 р. були звільнені від тілесних покарань діти священиків, а у 1842 р. — студенти технологічного інституту, а також деякі особи, які мали середню та вищу освіту. У додатку до «Положений…» перелік зазначених категорій доповнили літератори, їхні дружини і вдови, нижні чини з відзнаками, станційні наглядачі тощо. Передбачалося також неможливість застосування тілесних покарань до осіб, які хворіли невиліковними хворобами (перелік їх наводився в примітках). До цього треба додати ще одне: осіб, засуджених на каторгу і не звільнених від тілесних покарань (тобто, які належать до простого люду), таврували — на лобі й щоках випалювали слово «кат», тобто каторжник. Це не поширювалося на осіб, які досягли 70 років, і жінок.

«Положение…» установлювало додаткові покарання, які застосовувалися як до кримінальних, так і до виправних покарань, — церковне покаяння, конфіскація майна. Крім того, спеціально визначалися додаткові покарання до виправних покарань: оголошення прізвища засудженого в «Сенатських відомостях», або інших виданнях; заборона проживання в обох столицях, або в інших місцях, або в його маєтках; вислання за кордон, якщо винний іноземець; віддання під нагляд поліції; заборона займатися ремеслами або промислом; прохання вибачення в скривдженого. Встановлювався також обов’язок відшкодування за збитки або кривду за рахунок майна засудженого або із сум, які зароблені ним у місцях позбавлення волі.

Крім загальних засобів покарання, визначалися також особливі покарання за злочин і проступки по службі: звільнення зі служби, зміщення з посади, переміщення з вищої посади на нижчу, догана, зауваження, відрахування з жалування тощо.

Статті 72–95 передбачали можливість заміни одних покарань іншими і визначали підстави та порядок такої заміни. Так, ст. 73 встановила порядок заміни смертної кари за волею імператора так званою політичною смертю. Така кара відома російському законодавству ще з XVIII ст. за воїнським артикулом, законодавству Єлизавети та ін. У «Зводі законів…» після смертної кари політична смерть передбачалась як самостійний вид тяжкого покарання. «Положение…» не включало це покарання у перелік основних. Політична смерть тягнула за собою каторгу й позбавлення усіх прав стану. Відміна полягала в спеціальному обряді (злочинця вели на ешафот, клали на плаху або ставили під шибеницю на публічній площі, причому, якщо він належав до дворянського стану, над ним переламували шпагу) і важливому психологічному моменті: засуджений не знав про заміну покарання і перебував в очікуванні смертної кари.

Наступні статті встановлювали деякі послаблення у режимі місць позбавлення волі для жінок, заміну для осіб, старших 70 років, каторги на заслання в Сибір на поселення, заміну для осіб, які звільнені від тілесних покарань, заслання в Сибір на поселення службою в армії рядовими. Така заміна була можлива і для осіб, засуджених на поселення на Кавказ. Віддання в солдати було передбачене як самостійна міра покарання «Зводом законів…». У першій половині XIX ст. ця міра покарання отримала широке застосування як у судовому, так і в адміністративному порядку (відмінена в 1860 р.). Передбачалася можливість заміни одних місць позбавлення волі іншими. Дозволялося заміну покарання батогами покаранням шпіцрутенами, якщо вирок винесений військовим судом. Установлювалося дуже характерне для Росії (воно збереглося і в наступних редакціях «Положення…») положення про можливість заміни ув’язнення у різних місцях позбавлення волі тілесними покараннями. Певна річ, воно стосувалося лише осіб нижчих станових груп. Закон установлював певну шкалу відповідності заміни строків позбавлення волі у в’язницях, у психіатричних лікарнях, у разі короткострокового арешту тілесними покараннями, причому вказувалися різні підстави для такої заміни: відсутність місць позбавлення волі або коли ув’язнення може призвести до розорення або позбавлення засобів існування родини засудженого. Також передбачалася можливість заміни короткострокового арешту (для осіб, не звільнених від покарань тілесних) роботами, які встановлювались урядом. Якщо засуджений не міг виплатити грошове стягнення, то його або ув’язнювали, або призначали на роботи з тим, щоб гроші, які він заробить, ішли на сплату боргу. Встановлювався також привілей для священно- і церковнослужителів та монахів відбувати покарання за розпорядженням їхнього власного начальства. Дозволялася заміна деяких особливих покарань, передбачених для осіб, які перебували на службі, тілесними покараннями або відданням у солдати.

Стаття 98 уперше в кримінальному законодавстві Росії містить перелік усіх обставин, якими скасовувалося настання кримінальної відповідальності: випадковість діяння; малолітство (вік до 7 років); божевілля; безумство і напади хвороби, які призводять до нестями або цілковитого безпам’ятства, а також (щоправда, із суттєвими застереженнями) глухонімих від народження осіб, які втратили слух і мову в дитячому віці; випадкова помилка або внаслідок обману (передбачених законом у деяких випадках особа може бути засуджена до церковного каяття). Також були зазначені обставини, які звільняють від кримінальної відповідальності; крайня необхідність і непереборна сила. Причому інститут крайньої необхідності формувався невизначено і лише у зв’язку із небезпекою для життя, яка має бути невідворотною й непереборною. До причин, які створювали небезпеку життю, належали стихійні сили природи, падіж тварин, чиїсь злочинні дії, дії божевільної особи. Приклади крайньої необхідності — стаття «Положення..», яка не встановлювала покарання для власника корабля, який в умовах крайньої недостачі продуктів харчування узяв їх на судні, яке йому зустрілося (навіть проти волі й згоди команди останнього), або стаття, яка звільняла від покарання власника корабля, який скинув вантаж у море в умовах крайньої необхідності або змінив маршрут слідування у зв’язку з бурею. Також зазначено таку обставину, як необхідна оборона. Під цим малися на увазі насильницькі дії щодо осіб, які скоїли напад на особу, яка оборонялася, або на третіх осіб, або на жінку, посягаючи на її честь і цнотливість. Завдання шкоди в разі необхідної оборони визнавалося таким, що не карається. У документі йдеться про межі необхідної оборони, але без зазначення співрозмірності нападу й оборони та наявності реальності нападу. Відмічена лише необхідність відповідності нападу й оборони в часі.

У «Положений…», де йшлося про підстави визначення міри покарання, вказувалося в загальному вигляді, що факторами, які впливають на призначення покарання, є форми вини (більша або менша), стадії скоєння злочину, види співучасті, різні обставини, які пом’якшують або обтяжують вину і збільшують міру покарання. Серед них зазначено близько 10 обставин, які обтяжують вину і збільшують покарання: властивість вини (чим більше заміру й обдуманості в діях злочинця, тим більш жорстоке покарання тощо); особистість злочинця (його станова належність, ступінь освіти); тяжкість скоєного (жорстокість, небезпека злочину тощо); поведінка під час слідства і в суді (нещирість, заперечення своєї провини тощо). Проте формулювання статей були дуже невизначені, що давало широкі права суду під час вибору заходу покарання. Серед обставин, що збільшують вину й міру покарання, зазначається також рецидив і сукупність злочинів. Відповідно до положення, що здавна склалося в Росії, вимагалося посилення покарання за злочин, який скоєно втретє. Формулюючи інститут сукупності злочинів, установлювався принцип поглинання меншого покарання більшим.

«Положение…» також визначає обставини, які тією чи іншою мірою зменшують вину й покарання. Обставини (їх можна нарахувати близько 10) різні й мають різний юридичний зміст. Зокрема, поведінка підсудного під час слідства та в суді, скоєння злочину з легковажності або недоумства, крайньої неосвіченості, у стані афекту, у злиднях, відмова від доведення злочину до кінця за добровільним своїм спонуканням та ін. Суд мав право, з урахуванням вищевказаних, а також інших обставин, зменшити міру покарання, але не виходячи за обмеження, установлені в «Положений…». Окремо визначаються такі обставини, які зменшують вину та міру покарання як малолітство й неповноліття. У зв’язку з цим треба визнати, що питання про вік настання кримінальної відповідальності до і після «Положення…» достатньо чітко не вирішувалось. Дослідники, аналізуючи статті щодо цього питання, наприклад ст. 143, яка встановлювала, що діти від 7 до 10 років, які не мають ще «надлежащего о своих обязанностях разумения», не підлягають покаранню, а видаються батькам для нагляду, дійшли до висновку, що практично «Положение…» уводило вік настання кримінальної відповідальності з 10 років. Ця сама стаття давала також суду право встановлювати, з розумінням чи без нього діяла малолітня особа у віці від 10 до 14 років. Якщо з’ясовувалося останнє, то покарання практично не визначалося (діти віддавалися батькам або родичам для нагляду над ними). Статті також визначали для неповнолітніх різних вікових груп (від 10 до 14 років і від 14 до 21 року) пом’якшення покарання різною мірою. За злочин, скоєний з необережності, неповнолітній у віці від 14 до 21 року підлягав лише домашньому виправному покаранню. Для неповнолітніх злочинців передбачалася ізоляція у місцях позбавлення волі від інших засуджених.

Також передбачалося право суду у визначенні міри покарання врахувати обставини, що пом’якшують або обтяжують вину. Однак при цьому суд був пов’язаний рамками закону, рамками статей, які визначали покарання за той чи інший злочин, тобто повної свободи вибору у суду не було. Так, до 1865 р. суд не мав права переходити до нижчих покарань, якщо покарання, установлене законом, передбачало позбавлення усіх прав або особистих, або деяких прав стану. До того ж «Положение…», хоча й опосередковано, давало право судам діяти за аналогією, тобто засуджувати винного до покарання, яке встановлене за подібний злочин (ст. 155). Щоправда, цей випадок мав подаватися (до виконання вироку) на розгляд Сенату.

«Положение…» давало право суду пом’якшувати покарання, тобто виходити за нижню межу покарання, установлену законом, і давався приблизний перелік підстав для цього (добровільний прихід з покаянням, добра поведінка до скоєння злочину, перехід у православну віру тощо). Однак це рішення суду не було остаточним, оскільки воно підлягало затвердженню на найвищому рівні — аж до самого царя.

«Положение…» передбачало випадки відміни покарання, тобто невиконання вироку в разі смерті злочинця, унаслідок примирення із скривдженим, унаслідок давності. Відміна в разі смерті злочинця не виключало виконання рішення за цивільним позовом та уплати казенних виплат. У справах, що виникли внаслідок скарги потерпілого, примирення сторін не завжди зумовлювало відміну покарання, наприклад випадки насильства, протизаконного вступу в шлюб тощо.

Щодо трактування проблеми давності, то в документі йдеться лише про давність притягнення до кримінальної відповідальності. Строки давності визначалися диференційовано залежно від тяжкості покарання — 10, 8, 5 і З роки. При цьому вилучалися з-під дії давності деякі державні злочини, злочини осіб, які перейшли з православної віри в іншу, тощо.

Особлива частина (розд. 11—XII), яка містила 2043 статті, стосувалася системи злочинів. На першому етапі традиційно (починаючи із Соборного положення 1649 р.) були злочини проти віри (розд. II): богохульство й осудження віри; відступ від віри й постанов церкви; образа святинь і порушення церковного благочиння; святотатство; глумлення могил і пограбування мертвих тіл; псевдоприсяга. Покарання за цей вид злочинів були різні: від догани до позбавлення усіх прав стану в поєднанні із засланням на каторгу. Значна увага приділялася державним злочинам: замах на життя імператора і членів імператорського двору, участь у повстанні, складання й розповсюдження письмових і друкованих творів бунтівного змісту, державна зрада, проти державного суверенітету (дістав назву «народне право»). При цьому замах, злочинна дія і навіть намір повалити імператора каралися позбавленням усіх прав стану і смертною карою. За участь у повстанні передбачалося таке саме покарання. Складання й розповсюдження письмових і друкованих творів з метою «схилити до бунту» каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи на строк від 8 до 10 років. При цьому особам, ие звільненим від тілесних покарань, додатково призначалося від 50 до 60 ударів канчуками і таврування. Останні із зазначених заходів були пов’язані також (після закінчення строку) з наступним «поражением у правах». Статті також дозволяли застосовувати як додаткове покарання конфіскацію всього майна: родового й нажитого (придбаного) (родове майно, отримане на правах законного спадкування, отримане за заповітом, але родичем, який має законне право спадкоємця, придбане в родичів, які отримали майно в спадщину. Нажитим (придбаним) уважалося вислужене або пожалуване майно, майно, отримане в результаті купівлі-продажу, тощо).

Передбачався такий вид злочинів, як злочини проти порядку управління: масові безпорядки; протидія виконанню постанов державних органів і посадових осіб; підбурення до протидії й супротиву владі; підробка печаток, письмових актів, штампів урядових установ або підробка менш значних документів; пошкодження або знищення урядових указів і розпоряджень; складання і розповсюдження листів і творів, які вміщують образливі судження дій чиновників; різні форми образ, нанесені чиновникам або урядовим установам; присвоєння влади; підробка указів імператора, підробку печаток, штампів урядових установ або підробку менш значних документів, довідок про хворобу, наприклад, розголошення службової таємниці, створення різних таємних спілок, порушення порядку виїзду за кордон тощо. Причому «Положение…» порівняно зі «Зводом законів…» дещо удосконалює систематизацію цих злочинів, але й воно не було позбавлено недоліків. У ньому об’єднані різні за ступенем небезпеки злочини, та й система розміщення матеріалу не була достатньо чіткою. Передбачалися різні покарання: від арешту або штрафу до позбавлення усіх прав стану й безстрокові каторжні роботи. Слід звернути увагу ще на таке: ст. 311 розглядає як покарання за неповагу до державного органу подання скарги на судове або інше рішення у другий або третій раз (у разі визнання безпідставності першого або другого обжалування) і передбачає покарання — грошове стягнення до 500 крб. Ст. 314 встановлює покарання (вбачаючи в цьому прояв неповаги до урядових установ) за образу в офіційному місці не чиновника, а приватної особи, яка перебувала там.

Розділ V присвячений посадовим злочинам (злочинам і проступкам по службі державній і громадській): невиконання розпоряджень імператорської влади, указів уряду, розпоряджень керівництва, перевищення або бездіяльність влади, використання свого службового положення, протиправність незаконних арештів, присвоєння й розтрата майна, яке доручене посадовій особі, халатність, розголошення службової таємниці, хабарництво тощо. У цьому розділі об’єднано різнорідні злочини. Так, установлювалася відповідальність за такі діяння, як невиконання указів, наказів, хабарництво і водночас — за порушення обов’язку підлеглості, слабкий за підлеглими нагляд, за зволікання й недотримання встановленого порядку у відправленні посади тощо. При цьому треба зауважити, що, незважаючи на велику кількість статей (близько 175), присвячених цим злочинам, це не означало, що самодержавство вело з ними рішучу боротьбу. Існувала система адміністративної гарантії, яка була закріплена у «Зводі законів…» 1832 р. й існувала тривалий час у Російській імперії. Відповідно до цієї системи, на відкриття кримінального переслідування проти посадової особи потрібна згода його керівництва. Воно, а не органи суду й прокуратури, після завершення слідства вирішувало питання про передання звинуваченого до суду або припинення кримінальної справи; крім того, у справах про посадові злочини існувала привілейована підсудність.

Розділи VI–VIII присвячені злочинам проти постанов про державні й земельні повинності, проти майна і доходів казни, проти громадського благоустрою й благочиння. Цим розділам також було властиве об’єднання різнорідних злочинів. Так, в одній зі статей ішлося про відповідальність за створення спільнот для державних злочинів, інша — про появу в «публичных местах или многочисленных собраниях… в безобразном, противном приличию виде», «пьяным до беспамятства», третя — установлювала відповідальність за явну непокору фабричних чи заводських людей власнику або управителю заводу, за страйк, припинення роботи з метою підвищення зарплатні. Причому явна непокора фабричних людей, учинена «целою артелью или толпою», розглядалася як повстання проти влади і каралася смертною карою.

Розділ IX «Про злочини і проступки проти законів про стан» передбачав захист станових прав і привілеїв, охороняючи і закріплюючи становий розподіл людей у суспільстві. У цьому розділі була окрема глава «О преступлениях крепостных людей против своих господ». Виступи кріпосних селян проти своїх господарів прирівнювалися до повстання проти уряду. Будь-яка непокора поміщику означала для кріпака покарання різками від 20 до 50 ударів. За подання скарги на своїх поміщиків кріпосні селяни каралися різками до 50 ударів. Перехід селян від одного власника до іншого і перехід в інший стан без дозволу поміщика карався різками від 30 до 60 ударів.

Розділ X містив норми про злочини проти ЖИТТЯ, здоров’я, свободи й гідності приватних осіб (вбивство, нанесення ран, пошкоджень здоров’ю, погрози тощо). Умисне вбивство каралося позбавленням усіх прав станів і засланням на каторжні роботи довічно або на тривалі строки.

У розділі XI розглядалися норми про злочини проти прав сімейних (проти шлюбу, зловживання батьків владою та злочини дітей проти батьків, зловживання владою опікунів і попечителів тощо).

Розділ XII (майже 215 статей) був присвячений злочинам проти власності приватних осіб. Насильницьке заволодіння чужим нерухомим майном (земля, будинок тощо), здійснене озброєними людьми, каралося позбавленням усіх прав стану і засланням в Сибір. За умисний підпал будь-якого житлового будинку передбачалося покарання, пов’язане з позбавленням усіх прав стану і засланням на каторжні роботи на строк від 8 до 10 років. Розбої, грабіж каралися позбавленням усіх прав стану і засланням на різні строки або довічно. Винні в крадіжці каралися залежно від обставин скоєння злочину: ув’язненням у робітничі будинки, направленням у виправні арештантські роти й биттям різками.

Усе вищезазначене свідчить про те, що «Положение…» 1845 р. не було ще достатньо чітким, юридично точним розробленим кодексом. Водночас воно не відрізнялося від старого кримінального законодавства Росії. «Положение…» 1845 р. не можна охарактеризувати однозначно. З одного боку, воно визначило поняття злочину, підстави для настання кримінальної відповідальності та інші інститути загальної частини, які властиві буржуазному кримінальному праву. Був визначений вік кримінальної відповідальності, дія закону в часі й просторі, принцип особистої відповідальності («в делах уголовных всякий должен ответствовать за себя сам» — т. XV «Зводу законів…», кн. 2, ст. 850) та ін. З іншого боку, воно відобразило феодально-кріпосницьку суть політичної системи Росії) зберігало становий підхід під час рішення питання про покарання, встановило тяжкі покарання для кріпосних селян, які виступали проти влади поміщиків. Йому притаманні такі недоліки, як відсутність досить чіткого розмежування кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності, дуже складна система покарань, складність застосування якої поглиблювалася відкритим становим підходом, невизначеністю санкцій, наявністю багаточисленних відсилок, казуальності (так, «Положение…» містило 24 статті, які встановлювали покарання за вбивство). Проте, незважаючи на всі недоліки «Положення…», його прийняття мало велике значення для подальшого розвитку кримінального законодавства.

(обратно)

§ 11. Судочинство

Наприкінці XVIII — у першій чверті XIX ст. на Лівобережній Україні продовжувало діяти колишнє українське судочинство, а на Правобережжі польське, що ґрунтувалося на польсько-литовському законодавстві. Проте царська влада поступово намагалася поширити на ці території дію загальноросійського законодавства про судоустрій і судочинство. Так, у галузі цивільного процесу були підтверджені порядок розгляду справ у місцевих судах, визначення апеляційного терміну від дня подання позову (а не від дня оголошення рішення), тривалості апеляційних термінів і строків позовної давнини тощо. Водночас з мстою забезпечення фінансових інтересів самодержавства був спеціальний порядок стягування мита при переході права власності й уведення у володіння нерухомого майна в будь-якій з передбачених Литовським статутом форм. Було запроваджено систему, що уніфікувала значення різних грошових знаків у визначенні й стягненні штрафів.

У 1840–1843 рр. було скасовано дію процесуальних норм Литовського статуту і від цього часу на всю територію України поширювалися єдині загальноросійські джерела процесуального права. Основні процесуальні норми були сконцентровані в тт. X і XV «Зводу законів Російської імперії…», а також у Сільському судовому статуті 1839 р.

У період, що розглядається, аж до судової реформи 1864 р. процес залишався інквізиційним. Робилися спроби відокремлення попереднього слідства від судового розгляду справ, у апеляційних судах запроваджувався окремий розгляд кримінальних і цивільних справ. Проте всі ці заходи не могли змінити сутності феодального процесуального права Росії.

Цивільне судочинство характеризувалося порушенням законів, дороговизною і складністю процесу. З-поміж головних недоліків цивільного судочинства було існування одного загального, чотирьох головних і шістнадцяти особливих порядків судочинства. Цивільне судочинство поділялося на примирливе й примусове; останнє — на справи позовні й вотчинні (суперечки про право власності на землю). Позовні, у своючергу, поділялися на швидкозакінчувані (за невиконаними зобов’язаннями) і на справи про кривди, шкоду, самоуправне заволодіння майном тощо. Залежно від цього встановлювалася чітка формальність у поданні позовних прохань, апеляцій та інших паперів.

У судовій підготовці з цивільних справ роль позивача і відповідача полягала в поданні до суду чотирьох змагальних* паперів: прохання, відповіді, заперечення й спростування (на практиці кількість паперів зростала до 10–15 і обмін ними міг затягуватися до двох років). Якщо суддя визнавав, що для вирішення справи зібрано достатню кількість документів, то тоді канцелярія суду робила витяги (екстракти) з усієї цивільної справи. Сторони могли прочитати витяги й просити про доповнення та їх зміни. Обговорення справи й ухвалення рішення відбувалося за закритими дверима суду. У судовому засіданні секретар читав витяги, після чого члени суду ухвалювали рішення і підписували його. Враховуючи, що у висновках були вказані закони, на основі яких вирішено справу, то судовий розгляд мав формальний характер. Вирішена судом справа проходила багато судових інстанцій. Розглянута в повітовому суді, вона надходила до губернської цивільної палати, звідти — до департаменту сенату, а потім — на розгляд загальних зборів сенату. Деякі справи із сенату надходили навіть у Державну раду, якщо остання скасує рішення, то все починалося спочатку. Тому розгляд цивільних справ міг тривати роками.

Норми кримінально-процесуального права були сконцентровані у «Зводі законів…» (кн. II т. XV, понад 800 статей). Ці норми становили фактично доволі великий кодекс з певного системою побудови. Саме слідство за законом поділялося на попереднє й формальне. Кримінальна справа починалася за доносом, скаргою окремих осіб або з ініціативи прокурора, слідчого чи поліції. Попереднє слідство провадили поліцейські установи: нижні земські суди, управи благочинія, присуствія, що складалися з поліцмейстерів, приватних і слідчих приставів. Слідство з кримінальних справ проводили й нижні поліцейські чиновники: станові, околоточний. У справах про вбивство кріпаками своїх поміщиків попереднє слідство проводили жандармські офіцери й предводителі дворянства.

На попередньому слідстві збиралися речові докази і встановлювався факт злочину. На цій стадії обвинуваченого тримали під арештом без висунення обвинувачення. За формальним слідством допитували обвинуваченого, свідків, проводилася експертиза. Слідчий, керуючись системою формальних доказів, прагнув не встановити істину в справі, а підбирав необхідні йому докази. Вважаючи, що такі докази зібрані, він передавав справу до суду, а в суді вже доповнювали матеріали, яких не вистачало у справі. Попереднє слідство залишалося без перевірки і часто суд вирішував справу на підставі сумнівних паперів, складених слідчим.

Судового слідства як частини судового розгляду не існувало. Справу доповідав за складеними «виписками» один із членів суду або секретар. Зазвичай свідків і експертів у суд не викликали. Та й самого обвинуваченого викликали в суд лише для з’ясування питання, чи застосовували до нього недозволені методи під час провадження слідства. Він був не суб’єктом, а об’єктом процесу.

«Звід законів…» закріпив наявну ще з часів «Краткого изображения процессов или судебных тяжб» (1716) систему формальних доказів. Зберігався поділ доказів на досконалі, що виключають будь- яку можливість визнати невинність підсудного, і недосконалі, коли не виключалася можливість визнати його невинність. До досконалих доказів належали: особисте зізнання обвинуваченого, письмові докази, визнані ним, висновок медичних експертів, показання двох свідків, що збігалися і не були спростовані підсудними. До недосконалих доказів закон відносив: позасудове зізнання обвинуваченого, підтверджене свідками; обмова ним сторонніх осіб; поголовний обшук; показання одного свідка. Причому у свідченнях сторін та їх свідків на слідстві законодавство того часу виходило із суто станового принципу. Статтею 333 Кримінального уложення 1845 р. установлювалося, що за однакового ступеня достовірності законних свідків у разі суперечностей, надавати перевагу: чоловіку перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською.

Законодавство не допускало судового тлумачення законів. Судді вирішували справи лише на підставі паперів, що були в матеріалах справи, хоча ці папери могли бути сфальсифікованими або непереконливими. У разі недостатньої кількості доказів суд не виносив обвинувального чи виправдувального вироку, а залишав підсудного під підозрою. Для селян і міщан це могло тягти за собою виселення їх в Сибір за вироком місцевих товариств.

З найтяжчих кримінальних справ суд першої інстанції формулював лише «думку» і направляв її до палати кримінального суду для винесення вироку. Вироки не були стабільними. Досить часто вони на вимогу самого закону, а також за скаргами потерпілих розглядалися в ревізійному порядку у вищих судах. Особи, не звільнені від тілесних покарань, могли принести скаргу лише після виконання вироку, що передбачав застосування тілесних покарань. У разі необґрунтованості скарги особу, яка скаржилася, знову піддавали тілесному покаранню або ув’язненню. Чітко виражений характер мали норми процесу, закріплені в розділі про судочинство з найнебезпеченіших для держави злочинів — державних, проти віри тощо. Такі справи мали розглядатися без зволікання. Для їх розгляду за указом царя могли створюватися особливі верховні кримінальні суди, склад яких визначався також царем.

Особливий порядок існував для розгляду справ селян, які виступали проти своїх поміщиків і чинили опір присланим для їхнього приборкання військовим командам. їх судив військовий суд. Вирок такого суду після затвердження губернатором чи міністром внутрішніх справ виконувався негайно. «Звід…» також надавав поміщикам чинити розправу за незначні злочини, скоєні поміщицькими селянами.

Справи про маловажні злочини (дрібні крадіжки до 20 крб, легкі побої, пияцтво тощо) вирішувалися в скороченому порядку поліцейськими чиновниками.

Отже, у 30-х роках XIX ст. українські землі були повністю інтегровані в Російську імперію і стали її адміністратйвними одиницями. Найважливішими джерелами права в Україні були «Повне зібрання законів» і «Звід законів Російської імперії».

Запитання для самоконтролю

1. Як розподілили територію українських земель учасники поділу Речі Посполитої?

2. Охарактеризуйте найважливіші зміни в суспільному становищі населення після входження правобережних територій України до складу Російської імперії наприкінці XVIII ст.

3. Які зміни сталися в адміністративно-територіальному устрої українських земель у першій половині XIX ст.?

4. Назвіть ті відмінності, які мали місце в системі адміністративного, фінансово-господарчого, поліцейського судового управлінь у губерніях України на початку XIX ст.

5. Дайте характеристику українським збірникам нормативних актів, які збереглися у першій половині XIX ст.

6. Які особливі положення для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях були вміщені в загальноросійський «Звід законів…» редакції 1842 р.? Дайте їм характеристику.

7. Як змінилося правове становище українського селянства після реформи 19 лютого 1861 р.?

8. Які покарання за «Положенням…» 1845 р. віднесено до кримінальних, а які до виправних? Дайте їм характеристику.

9. Назвіть передумови формування адміністративного права.

10. Чи припускало законодавство судове тлумачення законів?

Рекомендована література

1. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави і права України: Навч. посібник. — К., 2002.

2. Кульчицький В. С., Тищик Б. Й. Історія держави і права України: Підручник. — К., 2008.

3. Музиченко П. Історія держави і права України: Навч. посібник. — К, 2006.

4. Струкевич О. К. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-80-х рр. XVIII століття (політико-адміністративний аспект проблеми). — К., 1996.

5. Нелин А. И. Собрание Малороссийских прав 1807 г.: его содержание и значение. — К., 1990.

6. Ерошкин Н. П. Крепостническое самодержавне и его политические институты (первая половина XIX ст.). — М„1980.

7. Захарченко П. Розвиток права власності на землю в Україні (середина XIX — перша чверть XX ст.). — К.: Атіка, 2008.

8. Солодким И. И. Очерки по истории русского уголовного права (первая четверть XIX ст.). — Л., 1961.

9. Хрестоматія з історії держави і права України: В 2-х т. / За ред. В. Гончаренко. — К., 1997. — Т. 1.

10. Історія держави і права України: У 2-х частинах / За ред. А. Й. Рогожина. — К., 1996. — Ч. І.

11. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х томах. — К, 2000. — Т. 1.

12. История государства и права России: Учебник / Под ред. Ю. П. Титова. — М., 2003.

13. Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 гада на Правобережний Украине. — Л., 1974.

14. Захарова Л. Г. Самодержавне и отмена крепостного права в России 1856–1861,- М„1984.

15. Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці XIX — на поч. XX ст. / Монографія. — Харків, 2001.

(обратно) (обратно)

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Безклубий Ігор Анатолійович — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії держави і права. Читає лекції з нормативного курсу «Римське право» і спеціальних курсів для магістрів «Методологія та організація юридичних досліджень», «Юридична відповідальність». Напрями наукової діяльності: історія українського права, римське право, методологія правової науки та юридичної освіти, проблеми юридичної відповідальності, інтелектуальна власність, охорона культурної спадщини, банківські правочини, цінні папери.

Вовк Олександр Йосипович — асистент кафедри. Викладає навчальні дисципліни «Історія українського права», «Звичаєве право». Напрями наукової діяльності: історія українського права, звичаєве право, правові системи сучасності.

Гриценко Іван Сергійович — доктор юридичних наук, декан юридичного факультету, доцент кафедри. Читає лекції з курсу «Історія правничої думки в Київському університеті», «Історія українського права», «Розвиток правничої думки в Київському університеті», «Основи етнодержавознавства». Напрями наукової діяльності: історія українського права, історія розвитку юридичної освіти та науки в Україні.

Захарченко Петро Павлович — доктор історичних наук, доцент кафедри. Читає курс лекцій «Історія українського права». Напрями наукової діяльності: історія українського права.

Косянчук Правомир Святомирович — асистент кафедри теорії та історії держави і права. Викладає у межах навчальних дисциплін предмети: «Звичаєве право», «Історія українського права», «Філософія права». Напрями наукової діяльності: філософія та історія українського права, теоретичні проблеми правної відповідальності, семіотика права.

Котюк Володимир Олександрович — кандидат юридичних наук, професор кафедри. Читає лекції з нормативних курсів «Теорія права», «Теорія держави», «Філософія права» та спеціального курсу для магістрів «Наукові основи правотворчості». Напрями наукової діяльності: загальна теорія держави, загальна теорія права, філософія права, проблеми законотворчості, історія українського права.

Самохвалов Віктор Панасович — кандидат історичних наук, доцент кафедри. Читає лекції з нормативних курсів «Історія українського права» та спеціальних курсів для магістрів «Енциклопедія законодавства», «Правові проблеми реалізації влади», «Лобізм як політико-правовий інститут». Напрями наукової діяльності: ідеологія державотворення, корпоративне й конституційне право, третейське судочинство.

Цвєткова Юліанна Володимирівна — кандидат юридичних наук, доцент кафедри. Читає лекції з нормативних курсів «Звичаєве право», «Історія держави і права зарубіжних країн» та спеціального курсу для магістрів «Порівняльне правознавство». Напрями наукової діяльності: європейське право, історія держави і права зарубіжних країн.

Чехович Валерій Анатолійович — кандидат юридичних наук, доцент кафедри. Читає лекції з нормативного курсу «Історія українського права» та спеціального курсу для магістрів «Історія конституціоналізму». Напрями наукової діяльності: правові проблеми України-Гетьманщини, держава і право періоду непу і Другої світової війни.

Шевченко Олександр Оксентійович — доктор юридичних наук, професор кафедри. Читає лекції з нормативного курсу «Історія держави і права зарубіжних країн» та спеціального курсу для магістрів «Порівняльне правознавство». Напрями наукової діяльності: історія українського права, конституційне право України та США.

(обратно)

1

Історія українського права: Навч. посібник / За ред. проф. О. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. — С. 5.

(обратно)

2

Косянчук Я., Безклубий І. Світоглядні витоки права українського народу / Про українське право. 36. ст. кафедри теорії та історії держави і права. Число III / За ред. проф. І. Безклубого. — К., 2008. — С. 19–28.

(обратно)

3

Див.: доктрини: природного права; історичної школи права; позитивізму (неопозитивізму); соціологічної концепції права тощо.

(обратно)

4

Див.: Гримич М. В. Звичаєве цивільне право українців XIX — початку XX століття. — К.: Арістей, 2006. — С. 21.

(обратно)

5

Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософів права: Підручн. для юрид. спец-тей вищих навч. закл. — К: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. — С. 27.

(обратно)

6

Поняття «Київська Русь» упроваджено в науковий обіг радянською історіографією в 20-х роках XX ст. з метою політичної консолідації націй та народностей, які проживати на території колишнього Радянського Союзу. Позначення Києва як центра Руської держави є свідченням його політичного значення (Україна є правонаступницею Руської держави), проте в історичних джерелах міститься юридично значимий термін — «Русь».

(обратно)

7

Атична стадія —177,6 м.

(обратно)

8

Ильинская В. А., Тереножкин А. И. Скифия VII–IV вв. до н. э. — К., 1983. — С. 13.

(обратно)

9

Ильинская В. А., Терепожкин А. И. Скифия VII–IV вв. до н. з. — К., 1983.-С. 360.

(обратно)

10

Хазанов А. М. Социальная история скифов. — М., 1975. — С. 84.

(обратно)

11

Велесова книга: духовний заповіт предків / Ритм. пер. укр. мовою… Б. Яценка. — Вид. 2-е. — К.: Велес, 2006. — С. 71–72.

(обратно)

12

Там само. — С. 70.

(обратно)

13

Там само. — С. 42.

(обратно)

14

Там само. — С. 31.

(обратно)

15

Велесова книга: духовний заповіт предків… — С. 41, 46. У короткому історико-географічному коментарі Б. Яценка до § Д. 15а роз’яснюється, що «Семиріччя, що біля гори Ірштії і в Загорії» — за всіма ознаками це місцевість у Північній Індії, серед п’яти рік Пенджабу, а також рік Інду і Сарасваті. Дворіччя на Близькому Сході (с. 148). Разом із тим… це, можливо, і інша місцевість…. «біля гори Ірштії і в Загорії».

(обратно)

16

Там само. — С. 35–36, 37.

(обратно)

17

Велесова книга: духовний заповіт предків… — С. 35–36, 37.

(обратно)

18

Там само. — С. 25.

(обратно)

19

Там само. — С. 19.

(обратно)

20

Конисский Г. История Русов, или Малой России. — С. 2.

(обратно)

21

Конисский Г. История Русов, или Малой России. — С. 3.

(обратно)

22

Велесова книга: духовний заповіт предків… — С. 14.

(обратно)

23

Там само. — С. 18.

(обратно)

24

Там само. — С. 20.

(обратно)

25

У історичному романі В. Яна «Батий» (К.: Художня література, 1956. — С. 81) написано, що хун-чу — плем’я тюрко-монгольського кореня, які вийшли в І ст. н. е. з Центральної Азії на захід і в VI ст. під керівництвом Атілли вторглися до Західної Європи, де були відомі як гуни. Войовничі хун-чу — поважні предки монголів, яких дуже боялися західні народи. У XIII ст. багато слів мали інше значення, аніж тепер: доспівайте — збирайтесь, вой — воїн, воєводство держащу — під керівництвом. У зв’язку із цим розшифрувати Велесову книгу, яка була написана дуже давно, досить важко для сучасних спеціалістів, про що писав Б. Яценко в передмові до Велесової книги.

(обратно)

26

Велесова книга: духовний заповіт предків… — С. 15, 48,49, 52, 58, 68.

(обратно)

27

Курінний П. Передісторія та рання історія України на підставі археографічних джерел. — Мюнхен, 1970. — С. 59–72.

(обратно)

28

Курінний П. Передісторія та рання історія України на підставі археографічних джерел. — Мюнхен, 1970. — С. 83.

(обратно)

29

Рейць А. Опытъ исторіи россійськихъ государственныхъ и гражданскихъ законовъ / Пер. с нем. — М.: Университетская тип., 1836. — С. 392.

(обратно)

30

Полевой Н. А. Исторія русского народа. — М., 1830. — Т. 1. — С. 189.

(обратно)

31

Погодинъ М. П. Изследованыя, замечаныя и лекцій о русской истории. — М.: Университетская тип., 1846. — Т. 3. Норманскій період.

(обратно)

32

Сергеевичъ В. И. Лекцій и изследованія по древней исторіи русского права. — СПб.: Типографія Н. М. Стасюлевича, 1903.

(обратно)

33

Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — Ростов- на-Дону: Феникс, 1995.

(обратно)

34

Самоквасовъ Д. Я. Лекцій по исторіи русскаго права. — Вип. 2: Происхождение и содержаніе общихъ законовъ Русской земли эпохи удельныхъ государствъ. — М.: Типографія Э. Лисснера и. Ю. Романа, 1896.

(обратно)

35

Зимин А. А. Памятники русского права: в 2-х вып. — М.: Государственное изд-во юрид. лит., 1952. — Вып. 1: Памятники права Киевского государства в Х-ХІІ вв.

(обратно)

36

Лащенко Р. М. Лекції по історії українського права. — К.: Україна, 1998.

(обратно)

37

Чубатий М. Огляд історії українського права. Історія джерел та державного права. — Мюнхен; Київ: Ноосфера, 1994.

(обратно)

38

Яковлів А. Історія джерел українського права. — «Українське право», 1949.

(обратно)

39

Борисенко С. Карний зміст «потока» «Руської правди»; Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — УАН. Вип. 1, 1925.

(обратно)

40

Історія українського права: Навч. посібник / Заред. проф. О. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. — С. 9.

(обратно)

41

Там само. — С. 11.

(обратно)

42

Там само. — С. 16.

(обратно)

43

Історія українського права: Навч. посібник / За ред. проф. О. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. — С. 19.

(обратно)

44

Хачатуров Р. Л. Становление права (На материале Киевской Руси). — Изд-во Тбилисского ун-та, 1988. — С. 204; История государства и права Украинской ССР. — К.: Наук, думка, 1987. — Т. 1. — С. 75.

(обратно)

45

Історія держави і права України / За ред. акад. В. Я. Тація і проф. А. Й. Рогожина. — К.: Видавничий дім, 2000. — Т. 1. — С. 45.

(обратно)

46

Кульчицький В. С., Настюк М, І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів: Світ, 1996. — С. 18.

(обратно)

47

Известия. — 2007. — 13 марта.

(обратно)

48

Речкалов А. Кто ты Русь: первые времена и первых князей вспоминая. — К.: Книга, 2007. — С. 22.

(обратно)

49

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодернової України. — К.: Критика, 2005.

(обратно)

50

Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII–XIII ст. — М.: Наука, 1982. — С. 282.

(обратно)

51

Новосельцев А. П. Древнерусское государство и его международное значение. — М. 1995. — С. 408–417.

(обратно)

52

Дем’янчук Богдан. Сонце, яке ще має зійти // Україна Молода. — 2006. — 30 березня.

(обратно)

53

Полное собрание русских летописей: Лаврентьевская легопись. — СПб., 1896.-Т. 1.-С. 8–9.

(обратно)

54

Лыткин В. И. Финно-угорские заимствования в русском языке // Русская речь. — 1972. — № 3.

(обратно)

55

Богуславська А. Спочатку Київ, а потім Русь // Україна Молода. — 2006. — 15 лютого.

(обратно)

56

Історія українського права: Навч. посібник / За ред. проф. О. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. — С. 9.

(обратно)

57

Повесть временных лет / Под ред. В. П. Андриановой. — Перетц. М.; Л., 1950.-Ч. II. -С. 14–15.

(обратно)

58

Ковалевский А. П. Книга Ахмеда-ибн-Фадлаха о его путешествии на Волгу в 921–922 гг. — Харьков, 1956. — С. 143.

(обратно)

59

Королюк Д. Основні етапи ранньофеодальної державності в східних і західних слов’ян // Український історичний журнал. — 1969. — № 12.

(обратно)

60

История государства и права СССР. Под ред. О. И. Чистякова. — М., 1972. — Ч. І. — С. 92.

(обратно)

61

Пчелов Е. В. Рюриковичи. История династии. — М.: Олма-Пресс, 2005.

(обратно)

62

Повесть временных лет. — М.; Л., 1950. — Ч. 1. — С. 213.

(обратно)

63

Там само. — С. 215.

(обратно)

64

Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1995. — С. 91.

(обратно)

65

Полное собрание русских летописей: Патриартпая, или Никоновская, летопись. — СП6., 1862. — Т. 9. — С. 8.

(обратно)

66

Полное собрание русских летописей: Патриаршая, или Никоновская, летопись. — СПб., 1862. —Т. 9. — С. 13.

(обратно)

67

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988. — С. 37–76.

(обратно)

68

Котляр М. Р., Смолій В. А. Історія в життєписах. — К.: Час, 1994. — С. 21–22.

(обратно)

69

Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1995. — С. 91–92.

(обратно)

70

Історія українського права / За ред. проф. О. О. Шевченка. — К: Олан, 2001.-С. 12.

(обратно)

71

Хачатуров Р. Л. Становление права. — Изд-во Тбилис. гос. Ун-та, 1988. — С. 205–237.

(обратно)

72

Барац Г. М. Происхождение летописного сказання о начале Руси. — К., 1913.-С. 40.

(обратно)

73

Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. чл. — кор. АПНУ В. Д. Гончаренка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. 1. — С. 30.

(обратно)

74

Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1995. — С. 6

(обратно)

75

Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1995. — С. 218.

(обратно)

76

Там само. — С. 219.

(обратно)

77

Бачур В. С. Інститут земельних відносин у цивільному звичаєвому праві України в X — середині XIX ст. (історико-правовий аспект): Автореф…. дис. к. ю. н. Нац. ун-ту внутр. справ. — Харків, 2004. — С. 10.

(обратно)

78

Антологія української юридичної думки: В 6-ти т.: Історія держави і права України: Руська правда. — К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2002. — Т. 2. — С. 445.

(обратно)

79

Хрестоматія по исторіи русского права. Составил М. Владимирский-Буданов. Випуск первый. — СПб.; Кіевь: Издание книготорговий Н. Я. Оглоблина, 1908. — С. 6.

(обратно)

80

Українознавство / Уклад. В. Я. Маток, В. Г. Пугач. — К.: Зодіак-ЕКО, 1994. — С. 231.

(обратно)

81

Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. чл. — кор. АПНУ В. Д. Гончаренка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т«1. — С. 43.

(обратно)

82

Івановська О. П. Звичаєве право в Україні. Етнографічний аспект. — К., 2002. — С. 185.

(обратно)

83

Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX–XII вв.). Курс лекций. — М.: Аспект Пресе, 1999. — С. 263–265; Момотов В. В. Формирование русского средневекового права в IX–XVI вв. — М.: ИКД «Зерцало», 2002. — С. 179–181; Проценко Ю. Л. Древнерусское государство и право. — Изд-во ВолГУ, 2000. — С. 47 та ін.

(обратно)

84

Пушкарева Н.Л. Женщина в Древней Руси. — М.: Мысль, 1989. — С. 83.

(обратно)

85

Памятники истории Кисвского государства IХ-ХII вв.: Сб. док / Подг Г. Е. Л. Кочин, Госсоцзкиз, 1936. — С. 34, 55.

(обратно)

86

Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. — С. 313.

(обратно)

87

Полное собрание русских летописей: В 24-х т. / Под ред. Е. Ф. Карского. — М.: Язики русской культури. — 1997. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — С. 268.

(обратно)

88

Щапов Я. М. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси XI–XIV вв. — М.: Наука, 1972.

(обратно)

89

Лащенко Р. М. Лекції по історії українського права. — К.: Україна, 1998. — С. 46.

(обратно)

90

Полное собрание русских летописей. В 24-х т. Языки русской культури / Под ред. Е. Ф. Карского, 1997. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — С. 173.

(обратно)

91

Кудін С. В. Становлення і розвиток кримінального права України в X — першій половині XVII ст.: Канд. дис. на здоб. н. с. к. ю. н. — К., 2001.

(обратно)

92

Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — Ростов- на-Дону: Феникс, 1995. — С. 328.

(обратно)

93

Зимин А. А. Памятники русского права: В 2-х вып. / М.: Государственное изд-во юр. лит-ры, 1952. — Вып. 1: Памятники права Киевского государства Х-ХII вв. — С. 142.

(обратно)

94

Рогов В. А. История государства и права России IX — в начале XX веков. — М.: Зерцало; Теис, 1995. — С. 219.

(обратно)

95

История государства и права СССР / Под ред. О. И. Чистякова. — М., 1972. — Ч. І. — С. 93.

(обратно)

96

Історія українського права: Навч. посібник / За ред. проф. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. — С. 22.

(обратно)

97

Шевченко А. А. К вопросу о смысловом значений некоторых понятий Русской Правды // Проблеми правоведения. — 1976. — № 34.

(обратно)

98

Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. чл. — кор. АПНУ В. Д. Гончаренка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 1998. — Т. 1. — С. 148.

(обратно)

99

Макарий. История русской церкви. — Изд-во Свято-Преображенского Валаамского монастыря, 1995. — Кн. 2. — С. 258.

(обратно)

100

Щапов Я. Н. Княжеские уставы в Древней Руси XI–XIV вв. — М.: Наука, 1972.-С. 305.

(обратно)

101

Єрмолаєв В. М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження). — Харків: Право, 2005. — С. 37–39.

(обратно)

102

Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. — К.: Знання, 2008. — С. 88.

(обратно)

103

Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К.: Наук, думка, 1994. — Т. 2. — С. 447.

(обратно)

104

Єрмолаєв В. М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження). — Харків: Право, 2005 — С. 37–39.

(обратно)

105

Котляр Н. Ф. Древнерусская государственность. — СПб.: Алетейя, 1998.-С. 311.

(обратно)

106

Котляр М. Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі. — К., 2005. — С. 169–175, 188–191, 198–208.

(обратно)

107

Полное собрание русских летописей. — М.: Языки русской культуры, 1998. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — С. 393.

(обратно)

108

Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. — К.: Знання, 2008. — С. 134.

(обратно)

109

Полное собрание русских летописей. — М.: Языки русской культури, 1998. — Т. 2. Ипатьсвская летопись. — С. 286.

(обратно)

110

Моця О. П. Південна «Руська земля». — К., 2007. — С. 138–139.

(обратно)

111

Полное собрание русских летописей. — М.: Языки русской культуры, 1998. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — С. 656.

(обратно)

112

Заруба В. М. Держава і право Київської та Галицько-Волинської Русі (кінець VIII — початок XIV ст.). — К.: Істина, 2007. — С. 44.

(обратно)

113

Российское законодательство Х-ХХ веков. — 1984. — Т. 1. — С. 68–70.

(обратно)

114

Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатіївським списком) / Пер. В. В. Яременка. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 132–175.

(обратно)

115

Ключевский В. Содействіе Церкви успехамъ русскаго гражданскаго права и порядка // Прибавленія къ изданію твореній святыхъ отцевъ въ русскомъ переводе. — М.: Тип. М. Т. Волчанінова, 1888. — Ч. 42. — С. 388.

(обратно)

116

Российское законодательство Х-ХХ веков. — 1984. — Т. 1. — С. 70–72.

(обратно)

117

Российское законодательство Х-ХХ веков. — 1984. — Т. 1. — С. 48–49.

(обратно)

118

Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності. — Харків, 2000. — С. 399.

(обратно)

119

Грозовський І. М. Козацьке право / Право України. — 1997. — № 6. — С. 77.

(обратно)

120

История государства и права Украинской ССР. — 1987. — К: Наук, думка, Т. 1. — С. 119, 164.

(обратно)

121

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К: Наук, думка, 1990. — Т. 1. — С. 188.

(обратно)

122

Дядиченко В. А. Норми суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII століть. — К„1959. — С. 314.

(обратно)

123

Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968. — С. 29.

(обратно)

124

Слабченко М. Е. Опыт по истории права Малороссии XVII и XVIII вв. Одесса, 1911.

(обратно)

125

Иванишев Н. Д. О древних сельских общинах Юго-Западной России. — К., 1863.

(обратно)

126

Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. — К„1928. — Вип. 4. — С. 64.

(обратно)

127

Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні-Русі XVI–XVI1I ст. // Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. — К., 1928. — Вип. 4.

(обратно)

128

Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. — К., 1928. — Вип. 4. — С. 502, 521.

(обратно)

129

Там само. — С. 503.

(обратно)

130

(обратно)

131

(обратно)

132

Скальковский А. А. История Новой Сечи, или последнего Коша Завороженого. — Одесса, 1848. — Ч. 1. — С. 201.

(обратно)

133

Теличенко И. Очерки кодификации малороссийского права до введення свода законов // Кіевская Старина. — Т. XXII, сентябрь 1888 г. — С. 456.

(обратно)

134

Там само. — С. 459.

(обратно)

135

Там само. — С. 456.

(обратно)

136

Права, по которымъ судится малоросійській народъ, изданныя редакцією и съ приложеніемъ изследованія профессора А. Ф. Кистяковского. — К., 1889.-С. 844-1023.

(обратно)

137

Там само. — С. 456.

(обратно)

138

Там само. — С. 996.

(обратно)

139

Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. — К., БУЛИ, 1925. — Вип. 3. — С. 172–174.

(обратно)

140

Демченко Г. В. Наказание по Литовському статуту в его трех редакціях (1529, 1566 и 1588 гг.). — К.: Типография императорского Университета Св. Владимира, 1894. — С. 15–17.

(обратно)

141

Малиновский А. А. Учение о преступлении по Литовскому статуту. — К., 1894. — С. 4.

(обратно)

142

Слабченко Е. М. Опыты по исторіи права Малоросіи XVII–XVIII ст. — Одесса, 1911. — С. 52.

(обратно)

143

Там само.

(обратно)

144

Там само. — С. 72.

(обратно)

145

Там само. — С. 59.

(обратно)

146

Яковлів А. Український кодекс 1743 року. Права, по которымъ судится малоросійській народъ // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Заграва, 1949. — С. 151.

(обратно)

147

Кульчицький В. С., Бойко І. Й. Генезис та еволюція української конституції: Навч. посіб. — Л., 2007. — С. 6.

(обратно)

148

Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слісаренко А. Г. Історія України. — К.: Знання-Прес, 2002. — С. 198.

(обратно)

149

Нариси з історії дипломатії України. — К.: Альтернатива, 2001. — С. 175.

(обратно)

150

Чехович В. Деякі проблеми питання юридичної історії України — Гетьманщини // Про Українське право. Число І. — К., 2006. — С. 150.

(обратно)

151

Бантыш-Каменский Д. История Малоросии. — К.: Час, 1993. — С. 148.

(обратно)

152

Дядиченко В. А. Норми суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 314.

(обратно)

153

Історія українського права. — К.: Олан, 2001. — С. 40.

(обратно)

154

Там само. — С. 50.

(обратно)

155

Історія українського права. — К.: Олан, 2001. — С. 44.

(обратно)

156

Історія українського права. — К: Олан, 2001. — С. 44.

(обратно)

157

Слабченко М. Б. Опыты по исторіи права Малоросія XVII–XVIII ст. — Одесса, 1911. — С. 53.

(обратно)

158

Черкаський І. Громадський (копний) суд на У країні-Русі XVI–XVIII ст. // Праці комісії для виучування історії західноруського та українського права. — К., 1928. — Вин. 4. — С. 504.

(обратно)

159

сторія українського права. — К: Олан, 2001. — С. 44.

(обратно)

160

Акти Юго-Западной России. Т. II. — С. 764, 765.

(обратно)

161

Артикули изъ Литовского статута въ редакцій Пирятинскихъ актовъ параллельно съ таковыми же артикулами въ редакціи изданиія 1588 г. — Сторожений. Фамильный архив. — К.: Типография т-ва Г. Л. Фронцкевича, 1908. — Т. VI. — С. 784–789.

(обратно)

162

Артикули изъ Литовского статута въ редакцій Пирятинскихъ актовъ параллельно съ таковыми же артикулами въ редакціи изданиія 1588 г. — Стороженки. Фамильный архив. — К.: Типография т-ва Г. Л. Фроицкевича, 1908. — Т. VI. — С. 786.

(обратно)

163

Гуржій О.І. Право в українській козацькій державі. — К., 1994. — С. 21.

(обратно)

164

Теличенко И. Очерк кодификации малороссийского права до введення свода законов // Киевская старина. — Т. XXII. — Сентябрь, 1888 г. — С. 456.

(обратно)

165

Права, по которымъ судится малоросійській народъ, изданныя подь редакцією и съ приложеніемъ изследованія профессора А. Ф. Кистяковского. — К., 1889.-С. 996.

(обратно)

166

Права, по которымъ судится малоросійській народъ, изданныя редакцією и съ приложеніемъ изследованія профессора А. Ф. Кистяковского. — К., 1889.-С. 830.

(обратно)

167

Там само. — С. 834.

(обратно)

168

Ткач А. А. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968. — С. 118.

(обратно)

169

Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані твори. — 2006. — С. 94.

(обратно)

170

Там само. — С. 90.

(обратно)

171

Там само. — С. 91.

(обратно)

172

Там само. — С. 94.

(обратно)

173

Там само. — С. 95.

(обратно)

174

Там само. — С. 96.

(обратно)

175

Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані твори. — 2006. — С. 96.

(обратно)

176

Там само. — С. 97.

(обратно)

177

Там само.

(обратно)

178

Там само. — С. 98

(обратно)

179

Там само. — С. 98–99.

(обратно)

180

Там само. — С. 100.

(обратно)

181

Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибрані твори. — 2006. — С. 101.

(обратно)

182

Там само.

(обратно)

183

Там само. — С. 102.

(обратно)

184

Там само. — С. 103.

(обратно)

185

Там само.

(обратно)

186

Бантиш-Каменский Д. М. История Малой России. — К.: Час, 1993. — С. 148.

(обратно)

187

Покровский М. Н. Избранные произведения. Русская история с древнейших времен. — М.: Мысль, 1965. — Кн. 1. — С. 496.

(обратно)

188

Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончаренка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. 1. — С. 158–161.

(обратно)

189

Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончаренка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. 1. — С. 166.

(обратно)

190

Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках // Український історичний журнал. — 1993. — № 7–8. — С. 121.

(обратно)

191

Хрестоматія з історії держави і права України / За ред. В. Д. Гончаренка. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. 1. — С. 162.

(обратно)

192

Український історичний журнал. — 1993. — № 7–8. — С. 124.

(обратно)

193

История государства и права Украинской ССР. — К.: Наук, думка, 1987. — Т. 1. — С. 128–136.

(обратно)

194

Там само.

(обратно)

195

Домашенко М. В., Рубаних В. Є. Власність і право власності. — Харків: Факт, 2002. — С. 387; Історія держави і права України / За ред. проф. А. С. Чайковського. — К.: Юрінком-Інтер, 2000. — С. 173.

(обратно)

196

Нольде Б. Автономія України з історичного погляду. — К.: Україна, 1995. — С. 10.

(обратно)

197

Історія держави і права України. — К.: Юрінком-Інтер, 2000.

(обратно)

198

Українське слово. — Ч. 5. — 2004. — 29 січня—5 лютого.

(обратно)

199

Там само.

(обратно)

200

Кульчицкий В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — Львів: Світ, 1996. — С. 85.

(обратно)

201

Музиченко П. Історія держави і права України. — Одеса: Actroprint, 1997. — С. 130.

(обратно)

202

Історія держави і права України. — К.: Юрінком-Інтер, 2000. — С. 176.

(обратно)

203

Історія держави і права України / За ред. В. Я. Тація і А. Й. Рогожина. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2000. — Т. І. — С. 229.

(обратно)

204

Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред. проф. В. Г. Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — С. 72–73.

(обратно)

205

Український історичний журнал. — 1993. — № 9. — С. 124–125.

(обратно)

206

Український історичний журнал. — 1993. — С. 126.

(обратно)

207

Литвин В. М., Мордвінцев В. М., Слюсаренко А. Г. Історія України. — К.: Знання-Прес, 2002. — С. 191.

(обратно)

208

Хрестоматія з історії держави і права України / Упоряд. А. С. Чайковський. — К.: Юрінком-Інтер, 2003. — С. 165.

(обратно)

209

Хрестоматія з історії держави і права України / Упоряд. А. С. Чайковський. — К.: Юрінком-Інтер, 2003. — С. 168.

(обратно)

210

Там само. — С. 170.

(обратно)

211

Там само. — С. 143.

(обратно)

212

Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 134.

(обратно)

213

Бантыш-Каменский Д. М. История Малой России. — К.: Час, 1993. — С. 396.

(обратно)

214

Василенко М. П. Матеріали до українського права. — К.: ВУАН, 1929. — Т. 1. — С. 13.

(обратно)

215

Шевчук В. Козацька держава: Етюди до українського державотворення. — К.: Абрис, 1995. — С. 229.

(обратно)

216

Крип’якевич І. П. Історія України. — К.: Просвіта, 1992. С. 71.

(обратно)

217

Права, по которым судится малороссийский народ. Издание подъ редакцією и съ приложениемъ изследования о семъ Своде и о законах, действовавших в Малороссіи проф. А. Ф. Кистяковскаго. — Кыевъ: В университетской тип., 1879. — С. 3.

(обратно)

218

Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. — К.: Либідь, 1993. — С. 211.

(обратно)

219

Лановик Б. Д., Матисякевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України та світу. — К.: Вікар, 1999. — С. 363.

(обратно)

220

Костомаров Н. И. Малороссийский гетьман — Богдан Хмельницький. — К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1990. — С. 378.

(обратно)

221

Велика історія України. — К: Глобус, 1993. —Т. 2. — С. 153.

(обратно)

222

Історія держави і права України. Ч. 1. — К: Видавничий дім «Ін Юре», 1996. — С. 235.

(обратно)

223

Чехович В. А. Джерела права України-Гетьманіцини. — Українське державотворення: не витребуваний потенціал: Словник-довідник. — К.: Либідь, 1997. — С. 160.

(обратно)

224

Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — К.: ВУАН, 1925. — Вип. 3. — С. 172–174.

(обратно)

225

Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності. — Харків: Факт, 2002. — С. 398.

(обратно)

226

Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. — К.: Ін-т держави і права НАН України, 1997. — С. 60.

(обратно)

227

Україна і світ: Історія господарства від першої доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. — К.: Генеза, 1994. — С. 128.

(обратно)

228

Лазаревский А. Прежние изыскатели малорусской старины // Киевская старина. — Кн. XII. — 1894. — С. 349–555.

(обратно)

229

Гурій О. І. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. — К.: Основи, 1996. — С. 137.

(обратно)

230

Багалей Д. И. Займанщина в Левобережной Украине XVII и XVIII вв. // Киевская старина. — 1883. — С. 56.

(обратно)

231

Борисенко В. І. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К: Наук, думка, 1986. — С. 81; Путро А. И. Левобережная Украйна в составе Российского государства во второй половино XII века: Некоторые вопросы социально-зкономического и общественно-политического развития. — К: Наук, думка, 1986. — С. 77; Кравченко В. В. Історія Слобідської України / Коментар Д. І. Багалія. — Харків: Основа, 1991. — С. 241.

(обратно)

232

Багалій Д. І. Історія Слобідської України. Т. 2. — К.: Глобус, 1992. — С. 144.

(обратно)

233

Дорошенко Д. І. Нарис історії України. — Харків: Основа, 1991. — С. 144.

(обратно)

234

Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. — К.: Наук, думка, 1995. — С. 87.

(обратно)

235

Яворницкий Д. И. Очерки по истории запорожеских казаков и Новороссийского края. — СПб., 1889. — С. 380.

(обратно)

236

Лановик Б. Д., Матисячевич З. М., Матейко Р. М. Економічна історія України та світу. — К.: Вікар, 1999. — С. 380.

(обратно)

237

Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності. — Харків: Факт, 2002. — С. 428.

(обратно)

238

Україна і світ: Історія господарства від першої доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. — К: Генеза, 1994. — С. 136.

(обратно)

239

Там само. — С. 137.

(обратно)

240

Лановик Б. Д., Матисячевич З. М., Матейхо Р. М. Економічна історія України та світу. — К.: Вікар, 1999. — С. 380.

(обратно)

241

Підраховано по: Володарський Я. Е. Земледелие русской православной церкви и ее хозяйственно-экономическая деятельность (XI — начало XX в.). Русское православие: Вехи истории. — М.: Политиздат, 1989. — С. 528–529, 531.

(обратно)

242

Кистяковский А. Ф. Очерк исторических сведений о своде законов, действовавших в Малороссии, под заглавием «Права, по которым судится малоросійский народ». — К., 1879. — С. 446.

(обратно)

243

Українознавство / Укладачі В. Я. Мацюк, В. Г. Пугач. — К.: Зодіак-Еко-К, 1994. — С. 227.

(обратно)

244

Ефименко Т. Обычное право украинского народа // У кн. Украинский народъ въ его прошломъ и настоящемъ / Под ред. Ф. К. Волкова. — Петроградъ: Тииографія т-ва «Общественная польза», 1916. — Т. II. — С. 59.

(обратно)

245

Історія українського права: Навч. посібник / За ред. О. О. Шевченка. — К.: Олан, 2001. — С. 19.

(обратно)

246

Кистяковский А. Ф. Очерк исторических сведений о своде законов, действовавших в Малороссии под заглавием «Права, по которым судится малоросійский народ». — К., 1879. — С. 563.

(обратно)

247

Слабченко Е. М. Опыты по историі права Малороссіи XVII–XVIII ст. — Одесса, 1911. — С. 52.

(обратно)

248

Там само.

(обратно)

249

Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою України кінця XVIII ст. — К, 1959.-С. 374.

(обратно)

250

Актова книга Стародубського городового уряда 1693 года. — Чернишов: Типография Г. М. Веселой, 1914. — С. 37.

(обратно)

251

Местечко Борисполе в XVII веке. — К.: Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1892. — С. 97–98.

(обратно)

252

Слабченко Е. М. Опыты по истории права Малороссіи XVII–XVIII ст. — Одесса, 1911. — С. 83–84.

(обратно)

253

Там само — С. 95.

(обратно)

254

Слабченко Е. М. Опыты по истории права Малороссіи XVII–XVIIІ ст. — Одесса, 1911. — С. 213.

(обратно)

255

Миллер Д. Я. Очерки по исторіи юридическаго быта старой Малороссіи. — Харьков, 1895. — С. 126–131.

(обратно)

256

Яковлів А. Український кодекс 1743 р. — Заграва, 1949. — С. 157.

(обратно)

257

Яковлів А. Український кодекс 1743 р. — Заграва, 1949. — С. 151.

(обратно)

258

Лешков В. Н. Рецензия на работу Андреевского «Полицейское право» Т. 1 — СПб., 1871. // Беседа. — 1871. - № 5. — С. 27.

(обратно)

259

Андреевский И. Е. Полицейское право. Т. 1. — СПб., 1874. — С. 1.

(обратно)

260

Палибин М. Н. Повторительный курс полицейского права. Издание 2-е. — СПб, 1900.-С. 1–2.

(обратно)

261

Левитский В. Ф. Предмет, задача и метод науки полицейского права. — X., 1894.-25 с.

(обратно)

262

Елистратов А. И. Основные начала административного права. Издание 2-е. — М., 1917. - 294 с.

(обратно)

Оглавление

Передмова

Вступ

  § 1. Витоки права українського народу

  § 2. Предмет навчальної дисципліни «Історія українського права»

  § 3. Методи пізнання історії українського права

  § 4. Структура посібника «Історія українського правам

РОЗДІЛ I Перші державні утворення на території нинішньої України (середина І тис. до н. е. — V ст. н. е.)

  § 1. Скіфське царство: становлення держави і розвиток права

  § 2. Право античних міст-держав Північного Причорномор’я

  § 3. Державність і право стародавньої України за даними Велесової книги — одна з маловідомих теорій походження держави

Розділ II Право Київської Русі

  § 1. Історіографія права

  § 2. Джерела права

  § 3. Державне право

  § 4. Цивільне право

  § 5. Кримінальне право і процес

Розділ III Розвиток права в Галицькій і Волинській землях

  § 1. Історіографія права

  § 2. Джерела права

  § 3. Державні установи

  § 4. Цивільне право

  § 5. Шлюбно-сімейне право

  § 6. Кримінальне право

Розділ IV Українське право другої половини XIV — середини XVII ст

  § 1. Історіографія

  § 2. Правова система Великого князівства Литовського

  § 3. Суб’єкти та об’єкти правовідносин

  § 4. Законодавча техніка XIV–XVI ст

  § 5. Систематизація литовсько-руського права

  § 6. Польське законодавство в західноукраїнських землях

  § 7. Цивільне право. Право власності

  § 8. Зобов’язальні відносини

  § 9. Родинне право

  § 10. Кримінальне право

  § 11. Законодавчі акти Речі Посполитої

Розділ V Право України другої половини XVII–XVIII ст

  § 1. Історіографія права

  § 2. Джерела права

  § 3. Державне право

  § 4. Цивільне право

  § 5. Кримінальне право

Розділ VI Українське право наприкінці XVIII–XIX ст

  § 1. Знищення української державності

  § 2. Суспільний устрій

  § 3. Адміністративно-територіальний устрій українських земель і місцеві органи управління

  § 4. Судова система

  § 5. Джерела права

  § 6. Систематизація права

  § 7. Цивільне право

  § 8. Земельні правовідносини

  § 9. Поліцейське право

  § 10. Кримінальне право

  § 11. Судочинство

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

*** Примечания ***