Cеред таємниць і чудес [Микола Олександрович Рубакін] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
М.О.РУБАКІН "CEPEД ТАЄМНИЦЬ І ЧУДЕС"
РОЗДІЛ 1 СЕРЕД ЧУДЕС І ТАЄМНИЧИХ СИЛ
ЯК ВЕЛИКІ ГРІШНИКИ РОБЛЯТЬ ВЕЛИКІ ЧУДЕСА
У 60 році нашого літочислення сталася дивна подія: Веспасіан, римський імператор, убивця й гонитель християн, зробив чудо. Таке чудо можуть творити, за словами віруючих, тільки чудотворці — святі, угодники божі. Веспасіан зцілив сліпого і недужого. І зробив це на очах у всіх, перед великим натовпом. І це засвідчено багатьма очевидцями. Чудо відбулося в місті Александрії, у Єгипті. В цьому місті імператор Веспасіан був проїздом. Одного разу, коли він ішов вулицею, до нього підбіг якийсь чоловік, упав навколішки і зі стогоном почав просити ліків від сліпоти. — Чого ти просиш їх у мене? — заперечливо відповів імператор. — Іди по ліки до лікарів. — Ні, бог Серапіс наказав мені просити зцілення в тебе, — відповів сліпий і став слізно благати імператора, щоб той плюнув йому прямо в очі і на щоки. Так розповідає визначний римський письменник того часу Таціт у своїй «Історії», в розділі LXXXL. Але з просьбою зцілити звернувся до імператора не тільки сліпий. Разом з ним прийшов і недужий, у якого не діяла рука, і прийшов теж за порадою того ж бога Серапіса. Він також слізно просив імператора «потоптати його гарненько підошвою своєї імператорської ноги». Імператор Веспасіан, як говорили про нього тодішні християни, був чоловік хоч і грішний, але розумний. Ніяких чудес на своєму віку він до того часу не творив. Почувши прохання про зцілення, імператор засміявся, почав відмовлятися і сказав, що смертний не може творити таких чудес. Але хворі наполягали на своєму, твердячи, ніби бог Серапіс справді до них з’являвся і обіцяв, що їх буде зцілено таким чином… І ось імператор зглянувся на їхнє прохання: сліпому він плюнув в обличчя і в очі, а недужого добряче потоптав. І хворі зцілились. «У ту ж мить руки недужого стали діяти, — каже Таціт, — а для сліпого засяяв день. Усі, хто був присутній при цьому, і тепер ще розповідають про ті зцілення». І вся Александрія, і весь Єгипет, і вся Римська імперія прославили Веспасіана, і всі побачили, що він, без сумніву, улюбленець богів. І почали придворні називати імператора напівбогом і навіть богом. Чудо, що він учинив, було записано в літописах. Тільки християни того часу не вірили в нього. Вони ніяк не погоджувалися з тим, що чудеса може творити язичник і грішник, до того ж ще й жорстокий гонитель християн. Але не тільки Веспасіан творив чудеса. Стародавній французький письменник Гельго розповідає, що якось зцілив одного сліпого і французький король Роберт, син Гуго Капета, який царював у XI віці нашої ери. Це зцілення теж було засвідчено, але йому дивувалися значно менше, бо король Роберт був не язичник, а християнин. А втім, і тут було чому дивуватися: король Роберт теж був зовсім не «угодник божий» і хоча й християнин, але дуже поганий. Всі знали, що він «чоловік вельми грішний і жорстокий». Це й видно було з багатьох його справ. Так, наприклад, одного разу король Роберт наказав спалити живцем священика, духовника своєї дружини; іншим разом він звелів те саме зробити з кількома духовними особами в Орлеані за те, що ті не вірили в непогрішимість і необмежену могутність римського папи. Крім того, король Роберт був грабіжник, клятвопорушник, розпусник і жорстоко пригноблював своїх підлеглих. І все це не перешкодило йому створити чудо.СЕРЕД БЕЗЛІЧІ ЧУДЕС
У старовинних книгах — і християнських і дохристиянських — розповідається про безліч чудес. Різними чудесними розповідями так і рясніють навіть ті книги, що їх написали найбільш освічені люди того часу. Ось, наприклад, про які чудесні події розповідає римський письменник Тит Лівій. Під час навали на Рим славетного карфагенського полководця Ганнібала, розповідає Тит Лівій у своїй «Історії», в різних місцевостях Римської імперії сталась велика кількість найрізноманітнійших чудес. Так, наприклад, у кількох солдатів раптом засвітилися наконечники списів. У Сардінії сама по собі загорілася палиця в руках вершника, який перевіряв варту. На морському побережжі раптом з’явилися якісь вогники; на двох солдатських щитах виступив кривавий піт, кілька солдатів було вражено блискавкою. Сонце несподівано почало начебто зменшуватися. В місті Пренесті з неба посипалося вогняне каміння. В Аррах бачили, як сонце змагалося з місяцем, а на небі нібито з'явились якісь щити. В Капені серед білого дня зійшли два місяці; в Церо потекли криваві ріки, і навіть у прозорому струмочку Геркулеса вода вкрилася кривавими плямами. В Анціумі криваве колосся впало в корзини женців; а у Фегерії небо наче розверзлося, і в зяючій його безодні спалахнуло сліпуче світло. В той же час у Римі, на Аппієвому шляху, виступив піт на статуї Марса і на статуях вовчиць. А в Капуї небо ніби горіло і місяць начебто падав разом з дощем; волосся у деяких кіз стало вовною, одна курка перетворилася в півня, а півень у курку. Про все це написано в XII книзі «Історії» Тита Лівія, в І розділі. І всі ті чудеса сталися напередодні навали Ганнібала, коли населення Риму тремтіло від страху. Про безліч різних, ще дивовижніших чудес розповідається і в інших старовинних книгах. Бували ще й не такі чудеса в тому ж Римі. Одного разу якийсь бик заліз на третій поверх будинку, а інший бик на повному ходу закричав: «Рим, бережись!» У Вейях жерці правили дев'ятиденний молебень, тому що там ішов кам’яний дощ. У Ментурнах блискавка вдарила в храм Юпітера і в священний гай Маріки. У Фрузінопі народилося немовля таке на зріст, як чотирирічна дитина, і до того ж невизначеної статі. Гомер розповідає в «Іліаді», як одного разу заговорив кінь грецького героя Ахіллеса і провіщав своєму господареві, що той загине під стінами Трої. До нього пророкували, зі слів того ж Гомера, Фріксів баран і корови на горі Олімп. А за словами римського вченого Плінія, коли царя Тарквінія за його гордість і зневажливе ставлення до потреб підлеглих було позбавлено трону, раптом заговорив собака. Нарешті було ще й таке чудо: коли вбивці йшли в палац римського імператора Доміціана, ворона, що сиділа на даху Капітолія, зненацька вигукнула: «Що добре, то добре!». Так про це розповідає римський історик Светоній. Але ще більше розповідей про чудеса можна знайти в книгах, написаних християнськими письменниками. Казали, що в Бургосі, в Іспанії, в зображеного на розп’ятті Христа щотижня доводилося стригти волосся, бо воно дуже швидко в нього відростало. Зрозуміло, монахи благочестиво стригли Христа, а волосся його продавали за велику ціну. Казали, що завдяки статуї богородиці в Сарагоссі у одного безногого відросла нога. Книг з розповідями про такі чудеса дійшло до наших часів багато. Про одного угодника, наприклад, розповідається, як він, щоб умертвити свою плоть, жив у пустелі, весь час молячись. І птахи почали носити йому їжу — аби тільки пустельник не відвертався од такої святої справи. Коли ж до святого приходив у гості інший святий, птахи приносили подвійну порцію. А коли пустельник помер, приишли два леви, щоб викопати могилу святій людині, жалібно завили і стали перед ним навколішки. А ще більше чудо сталося з іншим святим, який після посвячення дав обіцянку ніколи не митися, бо, на його думку, справжній монах ніколи не повинен бачити себе голим. І ось під час однієї подорожі цей монах у відчаї стояв на березі річки, через яку не було ніякого містка. Саме тут і сталося чудо: бачачи відчай благочестивого монаха, з’явився до нього ангел і переніс через річку. Вода так і не торкнулася його тіла. Монах не помився і цього разу. Про різні такі чудеса багато розповідається в житіях християнських святих.ЧИМ ДАЛІ В ДАВНИНУ — ТИМ БІЛЬШЕ ЧУДЕС
Коли перегортаєш і читаєш такі книги, від них віє далекою-далекою старовиною. В старовинних книгах багато такого, чого в нових зовсім і не знайдеш. У давнину в людей була своя особлива мова, особливі засоби висловлювати думки, особлива манера міркувати. Нарешті — і це головне — в давнину люди дивилися навколо себе не такими очима, якими дивимося ми. В тодішніх людей було своє розуміння, своя наука, зовсім не схожа на сучасну, була й своя віра — не така, як наша. І настрій у людей в давнини був не такий, як у нас. І інтереси, і щоденні потреби теж. Читаючи якусь старовинну книгу, мимоволі уявляєш собі, що за людина, коли і як її писала. І чим далі в давнину, тим більше чудес. І тим міцніша віра людей у чудеса. І це без винятку в усіх країнах, в усіх народів, і все це начебто за одним і тим же правилом. Тисячі років тому ніякої іншої віри і не було, крім віри в чудеса. Все, що тільки відбувалося навкруги, вважалося не звичайне природою і змінами в ній, тобто не її природними явищами, дом. Вважалося, що все відбувається не само по собі, а не ні як за допомогою надприродних, таємничих сил, котрі нібито можуть порушувати й переробляти всі порядки в природі і творити з нею що завгодно. Багато мільйонів людей багато тисяч років вірили, що ці надприродні сили є всюди і що, крім таких сил, у світі нічого немає і навіть бути не може. Чудо від звичайного явища зовсім не відрізнялося. Геть усе здавалося чудесами. Таємничі надприродні сили вбачалися скрізь. Усе вважалося чудесним, що тільки було і є на небі й на землі. Чудесами були і ріки, і сонце, і каміння, рослини і тварини, і все живе й неживе в природі. Стародавні єгиптяни, наприклад, вважали святими різноманітних тварин: і дрібну комаху, і звичайного кота, і птаха ібіса, і страшного крокодила, і чорного бика з білою плямою на лобі, що звався Апіс. Надприродною силою вважали стародавні єгиптяни і ріку Ніл. Для них це була не ріка, а якесь особливе божество, тобто щось таємниче і чудесне. За віруваннями стародавніх єгиптян, Ніл теж міг втручатися в людське життя і творити чудеса, порушуючи звичайний його хід. Такою ж чудесною і таємничою істотою вважали в Перу сонце. Для перуанців воно було родоначальником царів, а царів вважали його нащадками і намісниками. І сонце і його нащадки, за вірою перуанців, теж творили чудеса. Така була віра цілого народу, а на віру опиралися, звичайно, різні, на наш погляд, дуже дивні міркування та й діла. І це було колись не тільки в Єгипті, але й в усіх інших країнах. Наприклад, далеко від Єгипту, в Америці — в Перу, на горах паслися численні отари лам, що належали «сонцю», начебто воно й справді може бути їх власником; на полонинах обробляли «для сонця» величезні угіддя, наче сонцю й справді потрібна їжа; по всій країні було споруджено храми, присвячені сонцю, а в столиці стояв головний храм, де щороку запалювали новий вогонь — зовнішній знак сонця. В старовину дуже часто поклонялися й іншим небесним світилам, так наче вони були живі божественні істоти, які можуть і любити, і ненавидіти, і пити, і їсти, і народжувати дітей, і втручатися в людські діла, і порушувати звичайний хід справ, змінювати всю природу, і творити чудеса. Подібно до цього в багатьох країнах віддавали божеські почесті і вогню, і воді, й деревам. Ліси, моря, небо, підземний світ, увесь всесвіт здавалися заселеними різними чудесними істотами. Стародавні греки вірили у безліч богів та напівбогів і різних таємничих і чудесних істот — дріад, наяд, тритонів, сатирів, фавнів. І всі ці істоти, за вірою греків, втручалися в справи людей і могли порушувати звичайне життя природи і творити чудеса. І у все це мільйони людей не тільки вірували. Вони брали на себе різні тягарі — трудилися, споруджували велетенські і дорогі храми, робили неймовірні витрати, приносили жертви й самі йшли на муки та жертви Люди віддавали небувальщині навіть своє життя. До цього доводила віра, сліпа, безглузда віра в надприродні сили і в чудеса, тобто в прояв цих сил. Віра в таємничі істоти і їх чудеса була міцною і призводила до великого лиха. На такій вірі трималися всілякі безглуздя, жахи і несправедливості. Дуже багато й дивовижніших і найбезглуздіших вірувань зустрічається й тепер. Про них написано цілі книги [1]. Але в яких саме людей зберігаються ці вірування? У всіх тих, у кого в голові мало точних і цілком певних знань і хто не вміє або нездатний мислити, спираючись на такі знання. Можна сказати, не боячись помилитися, що чудесами у всі часи і у всіх людей вважалося і вважається те, що зовсім для них незрозуміле, але дуже дивне. Незнання і нерозуміння надзвичайно допомагали й допомагають вірити в чудеса.ЧУДЕСА, ЩО ПЕРЕСТАЛИ ЗДАВАТИСЯ ЧУДЕСАМИ
Колись було незрозумілим дуже багато з того, що стало цілком ясним тепер. От, наприклад, дощ із дрібного каміння. В наші часи відомо, що такі дощі справді подекуди бувають: з неба іноді падає дрібний пісок чи навіть камінці, які приніс вітер за сотні, а то й тисячі кілометрів, з тих місць, де незадовго перед цим були великі виверження вулканів. Тепер ті, хто знає справжнє походження таких дощів, уже не вважають їх чудом. Так само тепер зовсім не вважають чудом і небесну манну, про яку розповідає біблія. Це звичайнісінький лишайник, так звана їстівна леканора (lecanora esculenta), який в Аравійській пустелі з’являється настільки раптово, що євреї в давнину дивувалися і запитували своєю мовою: «Манху?» («Що це?»). Трапляється, вітер підхоплює плоди і інших рослин і теж переносить на десятки кілометрів, і ті падають з неба. Але, щоб не вважати і це явище чудом, зрозуміло, треба знати насамперед, від чого воно походить і як відбувається. Так само і перетворення води нібито в кров не є чудом. Причина цього явища — особливі істоти, що іноді розводяться у воді. Вони такі дрібні, що їх не видно неозброєним оком. Був, наприклад, кров’яний дощ у Римі в 1870 році. Коли зібрали краплинки цього дощу і розглянули в мікроскоп, то побачили у воді величезну кількість маленьких істот червоного кольору. Тим часом, за словами Тита Лівія, римляни колись вважали і це явище «небесним знаменням». «Небесним знаменням» вважався і «вогняний дощ», коли з неба падають великі і маленькі камінці. Падаючи з великою швидкістю, камінці труться об повітря, розжарюються, горять і навіть згоряють, не долітаючи до землі. Саме такий дощ бачили в 1799 році в Південній Америці два видатних учених — Гумбольдт і Бомплан. Бачили й описали, але, зрозуміло, не як чудо, а як явище природи[2]. Вважались чудом сонячні й місячні затемнення і поява великих комет. Але такі явища природи, звичайно, здаються дуже дивними тільки тим, хто не знає їх справжніх причин. Та бувають у природі ще більш таємничі явища. Наприклад, мандрівники розповідають, що іноді на небі можна бачити райські сади, які начебто висять у повітрі над мертвою розпеченою пустелею. І їх можна бачити на власні очі. Але досягти їх ніколи не вдавалося. Хіба ж це не чудо? Хіба не таємниче явище? А ось моряки розповідають, що іноді на небі над морем видно якийсь таємничий повітряний корабель, а на ньому щогли, і вітрила, і люди. Що це за корабель? Про нього ходять дивні легенди. Кажуть, що то корабель-привид, який люди звуть «летючим голландцем». Матроси на цьому кораблі—мерці-привиди, капітан — теж мрець, проклятий небом. Такі дивовижні видіння і справді можуть здатися марновірній людині з’явленням таємничих надприродних сил. Але що ж це насправді? І райські сади, і повітряні кораблі — це звичайнісінькі міражі, тобто відображення в повітрі: при деякому збігу обставин повітря, що покриває землю і воду, може стати шаруватим, нібито розпадається на шари, розташовані один на одному, — шари то більш, то менш щільні, — а таке повітря відображає речі, як дзеркало, що висить над землею або над водою. В такому повітряному дзеркалі можуть відбиватися і море, і земля, і все, що є на землі, але тільки десь далеко. Завдяки цьому можна бачити над собою в повітрі те, що перебуває за кілька де сятків кілометрів. Таємничий корабель, що його моряки бачать у повітрі, справді існує, але це звичайнісінький корабель з живими людьми, які навіть не можуть запідозрити, що їх помітили з іншого, дуже далекого корабля і що там їх вважають за привид. Подібно до корабля у повітрі відображаються і сади, але вони ростуть на землі, а не на небі. А ось у старовинних книгах різних народів розповідається, що на такій-то горі і в такі-то часи раптом з’являлося навколо голови святої людини райдужне сяйво, вінець, коло. Чудо це чи не чудо? Тепер відомо, що такі кола і сяйва справді можуть з являтися, і не тільки навколо голови «праведника», а навіть навколо голови звичайної і грішної людини. Для цього потрібен теж збіг деяких обставин, які, між іншим, зустрічаються досить часто і в різних місцевостях. Тепер точно і достовірно доведено, за яких саме обставин можна бачити своїми очима райдужне сяйво навколо голо ви. Воно з’являється під час сходу або під час заходу сонця, тобто коли сонце стоїть низько над землею. Такі кола-сяйва бачили безліч людей на багатьох горах і горбах — і в Швейцарії, і в Німеччині, і в Криму, і на Кавказі. Ці кола-сяйва дуже схожі на ті, які бувають у холодну туманну погоду на небі круг місяця. Якщо є проміння світла, що падає під певним кутом, а також хмара, туман чи дощ, то будуть і райдужні кола круг вашої голови. Колись вважали чудом і небесним знаменням золоті хрести на небі і великі вогняні стовпи, просто кажучи, відблиски північного сяйва, і навіть звичайнісіньку райдугу. Нема нічого дивного і в тому, що на небі іноді з’являються великі кола, що перетинаються, і там, де вони перетинаються, — світліші місця, нібито місяця чи сонця. Завдяки цьому здається, що на небі відразу буває по кілька цих небесних світил. Правда, такі явища зустрічаються рідко, але все-таки і вони стали цілком зрозумілими. Походять вони від гри світла в дуже холодних хмарах. Таку ж гру світла можна спостерігати в скляних підвісках, якими часто прикрашають церковні люстри або панікадила. А добування води з каміння? Мешканці африканських та азіатських пустель дуже добре вміють відшукувати воду ніби особливим чуттям і добувати її. Тепер в гарячій африканській пустелі десятки і навіть тисячі кілометрів зрошуються водою, добутою з каміння и піску. І добувають її в таких місцях пустелі, де про воду й згадки не було. А ось, наприклад, гарячий, нестерпно задушливий вітер пустелі — самум. Колись він вважався однією із кар єгипетських, посланих чомусь на весь народ єгипетський за гріхи одного лише фараона. Самум і досі — справжня кара для єгиптян. Він, як і раніше, спалює своїм гарячим диханням усю країну і затемнює сонце, наганяє «пітьму єгипетську», перетворює день на ніч. А інші єгипетські кари? Як і в часи Мойсея, Єгипет терпить від незліченних полчищ гнусу, від собачих мух, від зажерливої сарани. І тепер у цій країні буває пошесть на людей і на худобу, з виразками і запаленнями. Страшна чума теж іноді відвідує єгиптян і губить десятки тисяч людей, в тому числі й первістків. І від всього цього жахливого всенародного лиха як при Мойсеї, так і понині, найбільше, зрозуміло, терпить і без того знедолена біднота, тобто трудовий народ, на плечах якого і тримається вся держава. Але невже і справді всі ці народні лиха не звичайні явища природи, а чудеса, породжені надприродними силами? В такому разі чому ж вони лягають тягарем на трудовий народ, а не на винного фараона?ЯК ЧУДЕСА ЗАЛЯКУЮТЬ ЛЮДЕЙ
Але віра в чудеса держиться не тільки на темноті людській. Цю віру підтримує і ще дещо. Що саме? Страх. Страх перед таємничими, надприродними силами, які ось тут перед очима втручаються з людські справи. Без цього втручання немає ніяких чудес. А де є втручання цих сил, там людині стає страшно. Тому всілякі чудеса залякують. І ось що цікаво. Буває якраз і навпаки: те, від чого люди, лякається, теж здається їй таємничим, а тому чудесним. Ось що розповідає, наприклад, один німецький мандрівник, на прізвище Еренберг, про своє перебування в безлюдній африканскій пустелі. Подія відбувалась у такій місцевості, де можна було чекати нападу бедуїнів — жителів цих місць. Із-за страху перед ними мандрівники мимоволі мусили посилити варту біля свого табору в нічний час. І саме через цей страх сталося те, про що потім Еренбергу соромно було навіть говорити. «Досить довго, — розповідає Еренберг, — стояв я вночі на варті при повному озброєнні серед страшньої мертвої тиші неживої пустелі. Чути було лише пирхання верблюдів, що жували свою жуйку, та важке дихання моїх поснулих супутників. Тільки оці звуки, що чулися серед нічної тиші і темряви, нагадували мені, що є ще якесь життя навколо мене. Всюди панувала темрява безмісячної пустельної ночі, якої ніколи не буває в наших краях. Тільки інколи вона прояснювалася на якусь мить зорями, що падали з неба. Я мимоволі вслухався в мертву тишу. Не пам’ятаю як, але несподівано мене стривожив дуже дивний шелест, який тихо пронісся біля мене по піску пустелі. В ту ж мить я схопив свою двоствольну рушницю, уважно оглянув її і ступив кілька кроків туди, де чулося шарудіння. Відразу все затихло. Я добре знав, що бедуїни часто влаштовують свої напади, підповзаючи мов змії. Невже це вони? Я вже хотів будити своїх супутників, бити на сполох. Але раптом знову почувся той самий шелест, причому в різних місцях, і навіть дуже недалеко від мене. Я швидко попрямував туди, де було чути шарудіння; напружував зір, щоб проникнути в темряву. І що ж? Повз мене по піску котилися, здавалося без всякої на те причини, якісь кульки завбільшки близько сантиметра; я підняв кілька таких кульок і побачив, що вони скачані з вологого піску. Я приніс ліхтар і при його світлі розгледів під кожною такою кулькою великого чорного жука, який досить швидко котив збитий у кульку пісок». То був звичайнісінький жук (Aleuchus sacer), порода цих жуків досить поширена в африканській пустелі. Стародавні єгиптяни називали цього жука «священним» і уподібнювали його божеству, яке тримає в своїх руках увесь світ, точнісінько так, як священний жук тримає своїми лапами кульку піску. Зображення священних жуків досить часто зустрічаються на стінах зруйнованих стародавніх єгипетських храмів; печатки стародавніх фараонів також мали вигляд священного жука. Розповідь Еренберга свідчить, що іноді й жук може збудоражити всю душу навіть дуже хороброї людини. А про палку уяву мешканця пустелі й говорити нема чого; вона спалахує, мов порох, і людині здається, що якісь таємничі сили діють тут, біля неї, і втручаються в її справи. Почуття було збуджене, і під його впливом розум не міг правильно діяти. І людина втратила здатність, а з нею і всяку можливість відрізняти те, що є в дійсності, від того, що здається. Почуття страху малювало Еренбергу різні, хоча й природні, але неіснуючі привиди; почуття страху викликало уявлення про бедуїнів, про ворогів, що підкрадалися ніби змії. Але одне діло — фантазія, почуття, гра уяви і зовсім інше — розум і дослідження. Дослідження, вдало зроблене, виявило замість бедуїнів… жука!ЯК ЛЮДИ БАЧАТЬ ТЕ, ЧОГО НЕМА
Під впливом страху і подиву людина цілком щиро може перекручувати найзвичайніші події. Ось що розповідає, наприклад, якийсь голландець Гаафнер про одну подію, що сталася під час його подорожі на острів Цейлон у 1787 році. «Під час моєї подорожі пішки в кінці дощової пори року мені довелося зробити дуже важкий перехід через майже непрохідний пояс лісів, який на Цейлоні оточує внутрішню гористу частину острова. Зовсім один, стомлений і виснажений, я добрався до дикої, зритої розколинами, голої гори Бакаул і розташувався на ночівлю під виступом скелі. Раптом опівночі почувся нібито віддалений гавкіт собак. Здавалося, він доносився з скель, розташованих напроти гори Бакаул. Згодом таємничі звуки повторилися. Вони лунали всюди і ставали все голосніші й голосніші. Раптом звуки почулися недалеко від мене, позаду тієї скелі, під якою я сидів. Я виразно чув, нібито безліч людських голосів балакали і реготали щосили. Звуки ці то наближались, то віддалялися, знову з’являлись і зникали, лунали то поблизу, то далеко, і так протягом кількох хвилин. Ось, здавалося мені, вони спустилися з голих гірських верховин униз, але через якусь мить уже долинали з-під землі. Я схопився й почав прислухатися. Знову все стихло, завмерло. Потім голоси пронеслися дуже швидко в повітрі і відбилися луною в сусідніх горах. Я почав прислухатися з ще більшим напруженням. Раптом за скелею, де я розташувався на нічліг, почувся такий несамовитий крик, що в мене у вусі мало не лопнула барабанна перетинка. Я в нестямі вибіг із свого сховища. А позаду мене начебто гримнули тисячі верескливих голосів, таких фальшивих, дивних, нечуваних, що, нарешті отямившись, я не придумав нічого кращого, як заткнути вуха пальцями й кинутися назад під скелю. Вже давно стихли ці страшні звуки, але вони все ще дрижали в моїй стурбованій душі навіть тоді, коли навколо запанувала цілковита тиша. Її лише інколи порушувало гуркотіння уламків, які, відірвавшись од скель, котилися по схилу гори в безодню…» Щось дивне і незрозуміле, надприродне й таємниче прозирає в цій розповіді. Невже ж це не та сама «нечиста сила», про яку розповідали бабусі? Цілком можливо, що страшні голоси, які чув Гаафнер, дуже навіть підтвердили віру багатьох людей в різну «нечисть». Гаафнеру було не до міркувань. Він був здивований і зляканий. Ці почуття сповнювали всю його душу страхом, і невідомі крики здались йому занадто вже незвичайними, надприродними. Але що ж то було? Простісінький крик птаха, якого тубільці звуть чортовим птахом, або уламою. Він дуже схожий на сову і вилітає із свого гнізда лише вночі. Англійський вчений Джон Деві розповідає про нього так: «У Юдалгаммі ми чули вночі крик улами. Сидячи на сусідньому дереві, вона жахливо дивно і неприємно кричала. Її крик був схожий на дуже пронизливий зойк». Джон Деві чув те саме, що й Гаафнер. Але як відрізняється його розповідь од розповіді Гаафнера! Вчений Деві описав те, що сам пережив; тільки описав — і те, що він чув, і за яких саме обставин він це чув, як і належить мислячій людині. А Гаафнер під впливом свого почуття не лише описав, а й розписав, та ще й так що, читаючи його розповідь, інший і не зрозуміє, про що, власне, йде річ у цій розповіді. Може й справді про нечисту силу. А подумавши так, неважко й додати: «Адже ж нечиста сила па світі таки водиться! Ось Гаафнер своїми вухами чув, як вона завиває. Гаафнер — справді свідок, Гаафнер — очевидець. Є ж, виходить, на світі люди, котрим довелося віч-на-віч зустрічатися з «нечистою силою». А якщо хтось зустрічався, то може й інший зустрітися. Ось і готові докази того, що на світі «водиться нечисть».ЯК ПРАВДА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ В БРЕХНЮ НАВІТЬ В УСТАХ ПРАВДИВИХ ЛЮДЕЙ
Отак і виникає багато розповідей, причому не тільки про бісів, але й про богів. Це робиться за приказкою: «Страх має великі очі». Починається насамперед усе з того, що якась подія здається якомусь очевидцеві занадто вже незвичайною, а тому — дуже вже дивною або навіть страшною. Він її не розуміє, боїться і — перебільшує, розмальовує. Розповідає про неї іншим людям схвильовано і переконливо. Ще б пак! Адже він — очевидець! Палкі, захоплюючі розповіді дуже впливають. їх запам’ятовують. їм вірять. їх переказують іншим. А переказують теж захоплено, з почуттям. А почуття, як відомо, завжди заважало і заважає правильному розумінню і неупередженій розповіді. То одна, то друга подробиця додається до розповіді, та ще такі подробиці, яких насправді і не було. Зате інші подробиці затемнюються, пом’якшуються, стираються. Через те розповідь ще більше віддаляється од правди, але зате дужче впливає. Нарешті, справа доходить до того, що й не дізнаєшся, чи далеко від правди одхилилась розповідь. Правда сама по собі пропадає, а на її місце поступово стає вигадка — те, чого не було зовсім. І все це робиться непомітно й поволі. І особливо важливо те, що так буває й тоді, коли розповідачі не брехуни, а навіть навпаки, — найщиріші і найправдивіші люди. Але їх щирість не заважає правді перетворюватися у вигадку.ЯК НЕЗРОЗУМІЛЕ ПОЯСНЮЮТЬ ЩЕ БІЛЬШ НЕЗРОЗУМІЛИМ
Але ж і цим справа ще не закінчується; страх, подив та інші почуття допомагають вірити в будь-які безглуздя, просто кажучи, допомагають усілякій вірі. Коли людина боїться, їй не до роздумів. У такі хвилини вона навіть перестає вірити своєму власному розуму, своїм вухам, своїм очам. Перед лицем чогось страшного чи дивного розум наче завмирає і нібито кудись ховається; пропадають усілякі міркування, забуваються попередні спостереження. Але як же в такому разі зрозуміти і пояснити явище, що викликало і страх, і подив? Отут на допомогу і приходить віра. Сліпа віра. Віра в таємничі, надприродні істоти. Віра, успадкована від дідів і прадідів. Ось, наприклад, грім і блискавка. Кожен знає, як гроза лякає людей. В багатьох країнах вона найгрізніше і найбільш разюче явище природи. Люди перед нею тремтять. Але що ж вона таке? Це явище стало зовсім зрозумілим сто з лишком років тому. А як же пояснювали грозу доти? Не розуміючи причин виникнення грози, її пояснювали втручанням надприродних сил. Греки казали, що це діє бог Зевс, стародавні германці — що це бог Тор, стародавні слов’яни — що це бог Перун. Потім стали казати, що це Ілля-пророк їздить по небу на вогненній колісниці. Є навіть молитва, в якій про грім і блискавку говориться як про чудо і знамення небесне: «Свят, свят, свят, седяй во грому, обладавый молниями, проливый источники на лицо земли. О владыко страшный и грозный! Сам суди окаянному дьяволу с бесы, а нас, грешных, спаси! Боже страшный, боже чудный, живый в вышине (тобто, що живе на небі), ходяй в громе! Сам казни врага своего, дьявола». Так пояснює грозу віра. Але чи стає зрозумілішою після таких пояснень гроза? Чи зрозуміло, чому і як вона виникає? Тут сказано, що вона виникає з волі надприродних сил. А вони ж самі що таке? І чому і як вони діють? Кажуть, що вони діють по своєму хотінню і свавіллю. Але хіба їх хотіння зрозуміле? Все це ще менш зрозуміле, ніж сама гроза. Так пояснювати грозу — значить пояснювати незрозуміле ще більш незрозумілим. Що ж це за пояснення? Це просто — затемнення. Так само пояснюють і всі чудеса. Іншими словами, розум відкидається, а на його місце стає щось зовсім незрозуміле, навіть, непоясниме і безглузде.ЯК ЛЮДИ ВИПРАВДОВУЮТЬ САМИХ СЕБЕ, ВІРЯЧИ В НІСЕНІТНИЦІ
Однак розум не може не виступати проти таких нісенітниць. А коли це так, то ясно, що віра може триматися в душі па самому лише незнанні та нерозумінні людському. І ось що цікаво: є віруючі, які це добре розуміють. Розуміють, але все-таки вірять. Один учений і розумний монах, який жив близько тисячі років тому, сказав: «Я вірю, вірю саме тому, що це безглуздо» (Credo, quia absurclum ets)[3]. Цими словами він хотів сказати: «Якби не було безглуздим те, в що я вірю, то я сприйняв би це і без віри, на основі своїх міркувань, розумом. А щоб вважати безглуздя істиною, для цього потрібна, зрозуміло, віра». Так міркували колись навіть найбільш освічені люди. Були серед них і такі, які цим пишалися. Проте саме так міркуючи, не можна не помилятися. Адже тоді можна вважати будь-яку брехню і неправду за справжню істину і те, чого не було, сприймати за те, що було, і помилятися, помилятися на кожному кроці, завдаючи шкоди і іншим, і собі, і самій істині. В цій книзі і розповідатиметься про багато таких помилок. Але як же їх відшукали і виправили і досі відшукують і виправляють? Саме це і є справа людського розуму. Тільки він один може це зробити, бо розум вірі не довіряє. Тільки завдяки йому люди навчилися і спостерігати, і вивчати, і досліджувати, і вникати в саму суть найнезрозуміліших і найдивовижніших явищ, розплутувати всілякі таємниці, робити незрозуміле зрозумілим, незбагненне — збагненним, так що всякі надприродні сили виявляються непотрібними. А без надприродних сил і вся природа здається зрозумілішою, ніж з ними. Тепер ми наведемо приклади, які це стверджують.РОЗДІЛ II ЯК СПІВАЄ І РОЗМОВЛЯЄ КАМІННЯ
СТАТУЯ ЄГИПЕТСЬКА
За півтори тисячі років до нашого літочислення було в Єгипті велике і красиве місто, яке звалось Стобрамові Фіви. Його руїни збереглися і до нашого часу. По цих руїнах, по написах на них і по стародавніх книгах можна дізнатися, що то було за місто. Воно було збудоване на березі великої і красивої ріки Ніл. Ось як описує це місто очевидець того часу: «Широкою гладінню розстилається поверхня Нілу. Пасма гір, що оточують ріку з обох боків, розступаються біля Фів і дають простір могутній річці. На її правому березі, за скелями, простягається мертва, гаряча пустеля, яка сягає аж до Червоного моря. За горами лівого берега— така ж пустеля. Єгиптяни кажуть, що вона безмежна, а за нею починається вже царство смерті. Могутня, священна ріка Ніл тече тут між двома рядами гір. Вони, мов стіни, захищають її від сипучих пісків пустелі. Біля ріки кипить життя. По обох берегах Нілу лежать родючі рівнини. На дзеркальній поверхні води плавають квіти лотоса, в прибережному очереті тисячі різних птахів і звірів знайшли собі захисток від сонячної спеки… Поля вкриті жнивом; біля криниць ростуть тінисті чинари; фінікові пальми, які старанно доглядаються, створюють прохолодні гаї. Фіви розкинулися на обох берегах ріки. Непереборні перешкоди у вигляді дамб і гребель захищають вулиці і палаци міста від повені. На правому, східному, березі — місцеперебування фараонів. Біля самої ріки стоять величезні кам’яні храми бога Аммона; за ними, до самого підніжжя гір, вишикувалися палаци царів та вельмож і простягліїся тінисті вулиці, де будинки городян щільно стоять один біля одного. Барвисто і пожвавлено на вулицях Фів… Західний берег Нілу теж прикрашений храмами і пам’ятниками. В зелені видніються величезні колонади храмів, струнко підносяться алеї сфінксів[4]. Біля храмів туляться малесенькі халупи і хатини. На цьому березі — місце поховання, «місто мертвих», якому дано назву Мемноніума. В хатинах живуть бальзамувальники; в невеличких будиночках містяться склади і крамниці, де продаються кам'яні й дерев’яні саркофаги (гробниці), полотняні пелени для обгортання мумій[5], прикраси для них, тварини для жертвоприношення богам. Тут і там до могил і від могил прямують похоронні процесії; ще здалека чути, як співають священні молитви. Лівійські гори, підходячи до ріки, раптом повертають на захід; на цьому місці розташована гірська западина — Азасіф; за нею тягнуться високі, круто спадаючі скелі вапнякових гір, звернених до ранкового і полуденного сонця. Всередині величезної прямовисної скелі спочивають стародавні царі в саркофагах прохолодних могил, до яких ведуть довгі сходи і високі кам’яні стіни. Перед цією скелею височить чудовий храм. Його спорудила цариця Нумі Амен, про що свідчать написи на стінах; священна алея сфінксів, завдовжки трохи менше половини кілометра, веде до цього храму. Внутрішність його, сховану за гранітною брамою дворами і чудово прикрашеними галереями, висічено в скелі. Далі підноситься ще кілька великих храмів, що їх збудували фараони різних династій, між іншим і Тутмес; нарешті, тут же розташований храм Аменхотепа III. Перед ним стоять дві велетенські статуї, висічені з цілого каменя. Одну поставлено на північній, другу — на південній стороні будівлі. Разом з підніжжям висота їх сягає десятки саженів. Величезні зображення сидять на якійсь подобі трону, склавши руки і спрямувавши вперед нерухомі кам’яні обличчя. На одній із цих величезних статуй є напис: «Цар істини, син сонця Аменхотеп, улюбленець бога Аммона-Ра, спорудив ці статуї на честь свого батька Аммона. Він поставив йому ці статуї із твердого каменю». Статуї ці справді велетенські. Якби їх поставити на подвір’ї чотириповерхового будинку, то голови цих статуй підносилися б над його дахом. Ширина кожної статуї між плечима — шість з половиною метрів. Важить кожна з них не менше 1200 тонн. Величезні статуї, споруджені з волі фараона Аменхотепа, мусили нагадувати в усі часи людству про силу і могутність його царювання. Споруджено їх близько чотирьох тисяч років тому. Над ними пронеслися тисячоліття. Їх пекло сонце, шмагав самум, їх бив час, але вони не боялися часу, як не бояться його й інші єгипетські споруди — храми, сфінкси, гробниці, піраміди… Недаремно ще в давнину склалося в єгиптян прислів’я: «Все боїться часу, але і час боїться пірамід». І не тільки пірамід, але й інших єгипетських пам’ятників… Перед кам’яним фараоном минали століття, як години, і в страшній мовчанці дивився він на долю своєї країни… Він бачив грізних завойовників — персів і їх страшного царя Камбіза, бачив завойовників — македонян, бачив славу єгипетських царів із роду Птолемеїв, бачив переможців римлян. Усі ці завойовники владарювали в Єгипті одні за одними, знущаючись і обдираючи єгипетський народ кожен на свій лад. Змінювалися насильники, залишалися постійними тільки народні страждання… А роки йшли та йшли. Зруйнувалось багато храмів; спалено, пограбовано старі палаци; споруджено нові… А час усе-таки ще зберіг багато, багато чого… Від величезної ваги грунт під кам’яним Аменхотепом осів, статуя трохи похилилась, але протягом сотень років ще дивилася на свою країну. А за цей час на землі встигли звершитися великі події, сталися важливі зміни. З’явилися нові народи і вимерли старі. Виникли нові держави, розпалися колишні. Загриміла слава стародавньої Еллади (Греції); почалася і щасливо закінчилася смілива боротьба цієї маленької країни з величезною персидською імперією. Розквітли науки, мистецтво. З’явилися нові держави, нові закони. А кам’яний Аменхотеп усе дивився, все мовчав, ніби чекаючи, що ж буде далі. Загинула і славетна Еллада, яку спочатку перемогли македоняни, а потім і римляни. На її місці піднісся Рим. Із невеликого міста могутність римлян поширилася на всю Італію, на всю Західну Європу, на все Середземне море і навіть далі: Карфаген, Греція, Сірія, Палестина, вся Мала Азія, Єгипет, Ассірія, Вавілон і багато інших країн майже до самого кордону Індії ввійшли до складу римських володінь. Багато з цих царств були молодшими за кам'яного Аменхотеп а. І багато царств встигли з’явитися і зникнути, а Аменхотеп усе жив, усе сидів, як і раніше, і все мовчав, і все дивився своїми кам’яними очима вперед, немов чекаючи, що ж буде далі.КАМІННЯ ЗАГОВОРИЛО
І раптом збулось велике чудо: кам’яний Аменхотеп заговорив. Ніби настав такий час, коли і каміння заговорило. Заговорила саме та статуя, що її, як уже згадувалось, було споруджено перед північною стороною будівлі. У 27 році до нашої ери сильний землетрус сколихнув землю Єгипту; багато храмів було зруйновано, багато статуй упало. Землетрус не помилував і статую Аменхотепа. Ще за кілька сот років до того часу впоперек статуї з’явилася тріщина. Потроху вона збільшувалася і, кінець кінцем, розділила статую на дві частини — верхню і нижню. Під час землетрусу верхня впала вперед, на землю. Як видно, час зробив своє: перестав існувати кам’яний велетень, свідок слави Аменхотепа III. Але вийшло саме навпаки: слава його тільки-но починалася… Через деякий час дивна чутка пронеслася по Єгипту, а потім і по всьому світу. Ось що розповідали: кожного ранку, як тільки сонце хоч трохи зігріє своїм промінням спотворені руїни статуї Аменхотепа, вона стогне протяжно і жалібно, наче людина. Справді, статуя стогнала… Може, це плакав Аменхотеп. вгадуючи своє зруйноване царство? Може, журився і каявся в жорстокостях, які колись вчинив над своїми ворогами і підлеглими? Чи, може, сумував, спостерігаючи несправедливість і жорстокість, що стільки тисячоліть коїлись навколо нього? Може, обридло йому дивитися на людство, яке поділялось на сильних і слабих, голодних і ситих, заможних і бідних, принижених і гнобителів?.. Чому стогнав Аменхотеп — невідомо, але що він справді стогнав, це було безперечно: його стогін міг чути кожен, хто бажав. Для цього треба було лише прийти до його підніжжя пізньої ночі і чекати там, доки зійде сонце. Аменхотеп стогнав тільки рано на світанку.ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ І ЗРОСТАЮТЬ ЧУТКИ ПРО ЧУДЕСА
Таке дивне явище привернуло до себе увагу. Хіба ж це не чудо: простий, звичайний камінь — і раптом стогне людським голосом! І не тільки стогне, а ніби навіть вимовляє якісь слова. Про кам’яного велетня швидко пішли розмови серед людей, що він то стогне, то сміється, то розмовляє і завжди на різні голоси. Говорили також, що він не перед кожною людиною виявляє себе, а лише перед тими, хто йому більш-менш до вподоби. Твердили ще й таке, наче кам’яний Аменхотеп іноді віщує людям їх долю. Розповідали про якісь видіння, знамення, чудеса, які він породжує. Багато про що говорили. І в цих розмовах важко було розібрати і відокремити правду од брехні. Знайшлося чимало людей, які захотіли самі побачити чудо. Із різних країн у Фіви потяглися мандрівники і справді чули стогін статуї. Чутки про єгипетську статую, що розмовляє, дійшли до Греції і Риму. Багато греків і римлян виявили бажання наочно пересвідчитися в тому, чи справді камені можуть стогнати і говорити. Перш ніж вірити в чудо, дехто вирішив перевірити його. А більшість і не думали перевіряти чудо. Вони в нього заздалегідь вірили, вірили з чужих слів. Але до каменя, що розмовляє, їх вабила цікавість, проста, іноді навіть пуста цікавість.У ЧУДА Є ОЧЕВИДЦІ
Безліч мандрівників приїжджали слухати статую. Були серед них і відомі люди того часу: Лукіан, Ювенал, Павсаній, Діон та інші. Багато відвідувачів вирізували різні написи на підніжжі кам’яного велетня. Велика кількість таких написів різними мовами вкриває його п’єдестал. Один напис, наприклад, говорить: «Я, Тит Юлій Лупус, намісник Єгипту, благополучно слухав тебе (тобто статую) о першій годині». Другий напистакий: «Фунізуланос Харізій, стратег (воєначальник) Гермонта, із Латополя, разом зі своєю дружиною Фульвією чули тебе на світанку. Харізій приніс на твою честь жертву і звелів вирізати ці вірші на твою честь, бо ти розмовляв з ним і вітав його». Якийсь Аррій вирізав на підніжжі статуї чотири рядки, взяті з старовинних книг: «Великі боги! Яке надзвичайне чудо я бачу своїми очима! Це бог, це один з небожителів, який, вселившись у статую, дозволяє чути свій голос і приваблює до неї натовпи людей. Ніколи смертному не створити такого чуда». І справді, те, що статуя говорить, усім здавалося великим чудом: замість звуку багато людей нібито чули слова, навіть мало не цілі речення. Але бували й такі випадки, коли вранішнє проміння сонця не примушувало «стогнати» статую. Вона мовчала… Одного разу приїхав до неї римський імператор Адріан разом із своєю дружиною Сабіною. Статуя обманула сподівання імператорського подружжя Про це теж свідчить вирізаний на статуї особливий напис. Між іншим, римська імператриця виявила таку цікавість, що навіть стала терпеливою, хоча й звикла, щоб усі їй підкорялися відразу. Вона залишилася ночувати біля статуї і на другий день почула «божественний» голос… Напис твердить, що «статуя, злякавшись гніву безсмертних владик (тобто Адріана і Сабіни), в ту ж мить приємно задзвеніла і тим довела, що вона рада товариству безсмертних (імператора і імператриці)». Чим цікаві всі ці написи? Тим, що їх зробили очевидці. І всі ці очевидці свідчать, що кам’яні статуї справді можуть іншим разом співати і стогнати. Що ж це таке?НІХТО НЕ СУМНІВАЄТЬСЯ, ЩО ЦЕ ЧУДО
З давніх часів люди різних країн намагалися якось пояснити і зрозуміти незбагненні й дивні явища. Вони міркували так: «Камінь, що розмовляє, — це чудо. Коли відбувається якесь чудо, то цим самим порушується звичайний порядок, який є в природі. Хто ж може його порушувати? Звичайно, тільки боги і взагалі якісь таємничі, надприродні сили, дужчі за саму природу. Які ж саме? Треба про це довідатися з священних книг та з старовинних переказів, де розповідається про богів». Цим і займалися люди різних народів, люди дуже вчені і розумні.ШУКАЮТЬ ПОЯСНЕНЬ У СТАРОВИННИХ КНИГАХ
Близько двох тисяч років тому в греків були у великій шані.дві дуже старовинні книги, які, за переказами, написав визначний співець — Гомер. Звуться ці книги: одна — «Іліадою», а друга «Одіссеєю». В першій розповідається про стародавніх грецьких ворогів та героїв і про війну греків з троянцями, жителями великого і могутнього міста Трої, чи Іліона. В другому творі Гомера йдеться про чудесні пригоди одного грецького героя, на ім’я Одіссей, після троянської війни і про постійне втручання богів у його долю. Це було за тисячу сто років до нашої ери, тобто три тисячі років тому. Царство лежало в Малій Азії, на березі Середземного моря. Війна греків з троянцями була багаторічною і жорстокою. В цю війну, за стародавніми переказами, постійно втручалися боги. Вони то допомагали, то шкодили людям, в залежності від свого бажання і розуміння. «Іліада» та «Одіссея» були в греків у великій шані, і все, що розповідається в цих книгах, вважалось щирою правдою— такою правдою, яка не викликала ніякого сумніву. Почали шукати в «Іліаді» і в «Одіссеї», чи не сказано там чогось підхожого про статую, що співає. Як відомо, старовинні книги написані не завжди зрозумілою і дохідливою мовою. Їх писали стародавні люди і в такий час, коли ще зовсім не мали теперішнього ясного розуміння. Крім того, не було в них і сучасних наукових, тобто точних і достовірних знань. Вони пояснювали природу та її життя на свій старовинний взірець, пояснювали плутано, туманно і погано відрізняли істину од помилки, правду від неправди. Зрозуміло, що неясні думки і неправильні тлумачення дуже легко перекрутити. Довір’я до давнини й віра в старовинну книгу тільки допомагають цьому. Кінець кінцем, само по собі виходило, що старовинні помилкові думки, старовинна брехня породжують нові помилки і брехню. Так буває всюди і завжди. Так сталося і з поясненням єгипетського чуда про камінь, що співає.ПОЯСНЮЮТЬ ЧИ ЗАПЛУТУЮТЬ СТАРОВИННІ КНИГИ?
Знайшлися в «Одіссеї» такі рядки, де розповідається про якогось стародавнього героя — Мемнона. Його прославляють як хороброго воїна, «подібного до Бога». «Він — рідний син променистої богині Еос», тобто Зорі. Зорю стародавні греки вважали за особливу істоту, надприродну і чудесну, що може їсти, пити, спати, кохати і ненавидіти, мати дітей, може втручатися в справи людей і природи. В «Одіссеї» сказано так: «Скоро підніметься Еос, в тумані ранковім народжена. Мені аж ніяк не гидкий плач по улюблених мертвих, яких доля спіткала спільна». Слова книги незрозумілі. Але і з них усе-таки можна догадатися, що тут іде мова про героя Мемнона, сина Зорі, і що хтось оплакує мертвих. Почали ритися і в інших старовинних грецьких книгах.ЯК НАРОСТАЄ СТАРОВИННИЙ ПЕРЕКАЗ
Серед книг уславилась одна, яка звалась «Теогонією», тобто «Походженням богів». Написав її визначний грецький поет Гесіод, який жив на 100 років пізніше за Гомера і за 1000 років до нашої ери. В «Теогонії», що написана пізніше за «Одіссею», говориться про Мемнона вже детальніше, ніж в «Одіссеї». Там розповідається про Мемнона ціла історія: в царя троянського, ГІріама, твердить «Теогонія», був брат Тіфон. Богиня Еос (Зоря) була дружиною цього Тіфона. У них народилося два сини: один на ім'я Мемнон, а другий — Емафіон. Цей Емафіон став царем Ефіопії, тобто теперішньої Абіссінії і Нубії, які межують з Єгиптом. Але й цього мало. З часом розповідь про Мемнона розрослася ще більше. Були вигадані до неї ще різні нові подробиці подібно до того, як вони звичайно вигадуються: по-перше, — в дрібницях, по-друге, — непомітно, і, по-третє,— людьми правдивими і щирими, які, між іншим, самі не знають, що роблять. Минуло після Гесіода років сто. З’явилася грецькою мовою нова стародавня віршована книга, яка називалась «Ефіопіда», тобто поема про Ефіопію. Написав її якийсь поет, на прізвище Арктін, із міста Мілета. В цій книзі ще докладніше розповідається про Мемнона, про те, як Мемнон вирушив на війну на чолі 10 000 ефіопів допомагати троянському цареві Пріаму проти греків, як він з ними воював, як убив грецького героя Антілоха, а за це, кінець кінцем, його самого убили, як побивалася над тілом мерця мати Зоря і як вона вимолювала у царя богів, Зевса, безсмертя своєму синові. Зевс, розповідається далі в книзі, вшанував пам’ять героя Мемнона тим, що перетворив його прах у чорних яструбів, і ті бились над його могилою, зображуючи битви під Троєю. То були таємничі птахи «мемноніди», що торжествували на банкеті смерті. Але безутішна мати Мемнона залишилась невдоволеною і цими чудесами. Вона втілила голос свого сина в кам’яну статую, яку ефіопи спорудили на честь Мемнона. Завдяки цьому кам'яна статуя заспівала і заговорила. «Кожного разу, коли піднімалася із мороку молода з пурпурними перстами Еос чи яскравим полум'ям розкидалась по небу перед заходом сонця», із статуї неслись жалібні, сумні звуки. Вранці, коли сходило сонце, із статуї лунав голос радісний і ніжний; а ввечері, коли сонце сідало, голос «улюбленою сина» Зорі, Мемнона, звучав глибоким сумом. Ось що розповідалося в старовинній грецькій книзь. І це було написано ще задовго до того часу, коли зазвучало кам’яне зображення єгипетського фараона Аменхотепа. Статуя заговорила за кілька сот років після того, як було написано книгу. Коли чутки про чудесну статую, що розмовляла, дійшли до греків, знайшлися серед них віруючі люди, які відразу збагнули, в чім тут суть справи. Ось, виходить, кого зображує кам’яна статуя в Єгипті—не фараона Аменхотепа III, а Мемнона! То байдуже, що на ній написано, нібито спорудив її цей фараон. Адже на ній будь-хто і будь-що міг написати. Вся суть справи не в написі, а в чуді, тобто в тому самому голосі, що його чути із глибини каменя. Це голос Мемнона, сина богині Зорі. Це він самий. Інакше й бути не може, бо про це розповідається в старовинних книгах, що їх написали дуже поважні люди; а вони вже знали, про що писали… До речі, та частина Фів, де стоїть статуя Аменхотепа, звалась Мемноніумом — містом мерців. Чому її так назвали? Це теж не випадково. Це в пам’ять Мемнона, ефіопського героя. Така схожість назв (Мемнон і Мемноніум) теж допомогла тому, що статую фараона Аменхотепа III почали вважати зображенням ефіопа Мемнона. Так було знайдено пояснення чудесного явища. Голос, що з сходом сонця доносився із поваленої статуї, був голосом Мемнона: син жалівся своїй матері на те лихо, що з ним скоїлося…ЩО ЗНАЧИТЬ ВІРИТИ СТАРОВИННИМ КНИГАМ І СТАРОВИННИМ ПЕРЕКАЗАМ
Таке пояснення нібито цілком узгоджувалося з стародавніми переказами, воно задовольнило греків. Хіба можна не вірити старовинним переказам? Хіба можна зневажати віру в богів і розповіді про їх справи в старовинних книгах? Адже за невіру боги жорстоко карають. Треба боятися їх гніву. І люди боялися, віруючи в те, чого ніколи не було. Страх підтримував таку віру, а віра підтримувала страх. Звична віра в стародавніх богів знайшла навіть своє підтвердження в чуді статуї, яка співає; адже в старовинних книгах писалося, що є десь в Африці, поблизу Ефіопії, статуя, яка співає. І її справді знайшли. Вона існує! Вона розмовляє! Очевидці це підтверджують. Переказ справдився, голос, який лунає із каменя, доводить, що справді жив колись герой Мемнон. Так чудесний переказ викликав чудесне пояснення, а це пояснення підтвердило переказ. Потім легенда почала все більше і більше розростатися. Вона переплутала і країни, і час, і людей. Все затемнилося і змішалося до невпізнання. З переказом про Мемнона сталось те саме, що завжди буває зі всіма чудесними переказами. Частка правди, що була в них, покрилася товстим шаром брехні і вигадки. Насамперед було сплугано дві країни, дві Ефіопії. Гомер називав Ефіопією не ту країну, яка межувала з Єгиптом. Гомер називав ефіопами «крайніх людей, поселених двояко: одні — де сонце заходить, а другі — де воно сходить». За Гомером, Мемнон — син Зорі, і народився він у країні, що лежить на сході сонця. А Єгипет розташований не трохи на схід, а зовсім в іншу сторону— на південному сході від Греції. За легендою вважали землею Мемнона ту Ефіопію, яка лежить за Єгиптом. Так переплуталось поняття про те місце, де жив Мемнон. Переплутався і час, коли він жив. Нісенітниці про смерть Мемнона з’являлись одна за одною. Його гробницю показували відразу в кількох країнах, до того ж віддалених одна від одної: одна гробниця його була в Абідосі, біля Геллеспонта (тобто теперішньої Дарданельської протоки); друга була далеко від неї — у Птолемаіді (у Фінікії); третя була в Ефіопії (за Єгиптом). І всі ці гробниці було споруджено в різні часи; тому і смерть Мемнона приурочувалася в різних місцевостях до різного часу. Та й сам Мемнон за одними розповідями був грек, за другими — ефіоп, за третіми — троянець. А про фараона Аменхотепа люди так і забули. Його кам’яне зображення остаточно почали вважати зображенням Мемнона, а його голос — чудом божественного походження.ЯК ЧУДО ПЕРЕСТАЛО ДІЯТИ
Статуя звучала кілька сот років. Але ніщо на землі не вічне. Настав кінець і чуду. Одного разу до Єгипту приїхав римський імператор Септімій Север, людина дуже віруюча в своїх богів і щирий їх прихильник. Імператор прибув у Фіви навмисно, щоб побачити знамення боже — статую, що розмовляє. Він відвідав статую Мемнона і дуже бажав почути її голос. Але статуя, як на зло йому, вперто мовчала. Таку мовчанку Север вважав, за прояв гніву з боку Мемнона. А гнів надприродного героя мимоволі вселяв у імператора жах. І з ним трапилося те, що буває і з іншими імператорами: вони звичайно дуже бояться богів, від яких постійно чекають милостей і подачок і на яких звичайно звалюють свої земні гріхи. Щоб змінити гнів божества на милість, Север наказав підняти і реставрувати статую. Наказ імператора було виконано, Але звершилось нове чудо: від дотику імператорської руки статуя замовкла. І до того ж замовкла на завжди. З тих пір і до наших часів вона хоч і височить на тому самому місці, але мертва й німа. І реставрована статуя складається вже не з одного куска каменя, а з п’яти окремих кусків, з’єднаних залізними скріпами. Мемнон замовк, і про нього, звичайно, забули. Він більше не приваблював до себе відвідувачів з різних країн, про нього перестали говорити. Останній із 70 вирізаних на підніжжі статуї написів, які розповідають про голос Мемнона, помічений 130 роком нашої ери.ЯКА СИЛА ТВОРИЛА ЧУДО — БОЖА ЧИ БІСІВСЬКА?
А легенда про статую Мемнона, що співала, зберігалась і зберігається досі. Довгий час жило і пояснення, дане чудовому співу кам’яної статуї, довгий час вбачали в цьому щось чудесне, таємниче. Але от що цікаво: до нашої ери, коли греки і єгиптяни вірили в своїх власних богів, вони пояснювали спів статуї чудесними діями цих самих богів. Минули роки — і в Єгипті, і ї в Греції потроху розповсюдилась християнська віра. Колишніх богів поступово забули і занедбали. Ті самі люди почали вірити в іншого бога, єдиного в трьох лицях, у Тройцю, а своїх колишніх богів почали вважати за породження пекла, темні сили, диявольські наслання і навіть за бісів. І справи колишніх богів вважали за «бісівські справи». Така зміна, безумовно, відбулася сама по собі, якось непомітно і навіть дуже просто. Хоча спів статуї, як і раніше, вважали за чудо, але тільки вже не боже, а бісівське. Та воно й зрозуміло: і боги, і біси — сили надприродні, таємничі. Хіба одна з цих сил зрозуміліша за другу? Зовсім ні. Обидві вони однаково незрозумілі. І діяння цих сил — також. Отже, вся суть у тому, яку силу як називають і за що її вважають. А назви різним надприродним силам дають люди. Назва — слово, тобто звук. Сьогодні називай чудесне явище бісівським, а завтра божеським, а там знову бісівським, — чи не однаково? В очах віруючих чудо лишається чудом, бо віра лишається вірою і змушує віруючу людину сприймати без перевірки все що завгодно. Віра в чудеса не могла похитнутися від заміни язичеського віросповідання християнським. Скільки не міняй віру на віру, як і безглуздя на безглуздя, все одно так до правди не дійдеш.ЩО ПОТРІБНО ДЛЯ ВІДШУКАННЯ ІСТИНИ
А щоб з’ясувати, де правда, треба йти у своїх міркуваннях зовсім іншим шляхом: тут потрібна не віра, а дослідження, перевірка; треба перевірити і дослідити з точністю і достовірністю, при яких саме обставинах відбувається чи відбувалася та чи інша подія; слід з’ясувати всі ці обставини і розібратися в них. Треба ще з’ясувати, які обставини були причиною події; треба разом з тим з’ясувати, хто і як був очевидцем цієї події і що він за людина, цей очевидець, — розумна чи дурна, упереджена чи неупереджена, темна чи знаюча. Слід ще відокремити з розповіді очевидця правду від прикрас: те, що є, від того, що здається. І треба зробити це цілком безсторонньо. Звичайно, дуже легко пояснювати незрозуміле явище дією надприродних сил. Пояснюючи їх так, слід лише сказати про них: «Це, мовляв, чудо», — та на тому і заспокоїтися. А що коли це зовсім не чудо, а та сама природа? Та мало чого є в ній незрозумілого! Те, що сьогодні в ній ще незрозуміле, можливо, стане зрозумілим завтра. Подивись, досліди, добре обміркуй — тоді і збагнеш навіть те, що з першого погляду здається чудом. Легке пояснення природи не завжди буває справедливим. Під час читання різних старовинних розповідей про щось чудесне і таємниче насамперед має постати запитання: а чи так це було насправді? Чи не додали чого від себе самі розповідачі? Чи не перекрутили вони у своїх розповідях простого явища природи? Адже це дуже легко зробити, наприклад, через темноту, через пристрасть до своєї віри, через зацікавленість, якщо чудо дає прибутки, і таке інше. В минулі часи сумніви щодо існування таких богів, як, наприклад, Юпітер, Нептун і всякі інші, вважали чимось дуже ганебним, безбожним і страшним. Тих, що мали сумнів, виганяли и били навіть камінням. Однак, кінець кінцем, вони все-таки перемогли. Вони постаралися насамперед цілком правильно з’ясували саму подію, самий факт, правильно описати явище. Суть справи полягала в тому, щоб знайти істину. Точну, повну, неупереджену істину. Встановити щиру правду про те, чому ж, власне, стогне статуя. Знайти істину! Та якраз це зробити й нелегко з тієї простої причини, що за довгий час вигадки встигли цілком злитися і змішатися з правдою. Як же їх відокремити? Але навіть коли це і буде зроблено, розмежувати те, що є, з тим, що здається? Істина — це значить цілком достовірне знання. Узнати справжню і повну істину про статую, що співала, значить дізнатися, як і чому, тобто за яких обставин, вона співала.ЯК І ЧОМУ ЧУДО БІЛЬШЕ НЕ ЗДАЄТЬСЯ ЧУДОМ
В ті часи, в І віці нашої ери, деякі вчені люди вже встигли зробити багато точних спостережень над природою. У декого вже зародилася і навіть зміцніла думка, що в природі все здійснюється за певними законами, які для всіх країн і часів однакові, точнісінько так, як однакове для всіх людей правило, що два та два — чотири. Для кожної обставини, для всякого збігу їх у природі є свої закони. Якщо є ці обставини, значить буде відповідна до них дія природи. А якщо цих обставин немає, то не буде і цього явища, а буде якесь інше. Цим самим і відрізняється природа од різних надприродних сил. Цю істину про природу зрозуміли деякі вчені, глибокі уми ще в ті часи, коли звучав Мемнон. До того часу Евклід, визначний стародавній грецький вчений, уже написав свою геометрію, яку і досі вивчають у школах, а могутні мислителі і вчені давнини — Архімед, Арістотель, Ератосфен і багато інших — уже тоді заклали міцні основи розвитку точних наук, тобто цілком певному і достовірному знанню про природу, про людство, про всесвіт. Ці вчені люди та й багато інших уже навчилися відрізняти істину од помилок, правильне розуміння від неправильного: вчені вже вміли у багатьох випадках відрізняти дійсність од того, що здається. Але наукові істини були відомі небагатьом: поруч з ними переважна більшість людства ще глибоко й щиро вірила в стародавні перекази і розповіді, що залишилися від батьків та дідів, про чудеса. Як же поставилися вчені люди того часу до чуда статуї Мемнона? Вони передусім розглянули і дослідили його. Ось що писав, наприклад, про статую Мемнона, яка співає, визначний географ Страбон, що відвідав Єгипет ще в 15 році до нашої ери: «Одна із статуй ще ціла, а верхня половина другої впала, кажуть, під час землетрусу. Ще розповідають, ніби із статуї один раз на день буває чути особливий звук, подібний до звуку, що виникає від слабого удару: його чути із тієї половини статуї, яка стоїть на п’єдесталі. Що стосується мене, то, відвідавши ці краї разом з іншими очевидцями, я справді чув близько першої години якийсь шум. Чи виходив він із підніжжя, чи з самої статуї, чи видав цей звук хтось із людей, що стояли навколо? Можливо, вони зчинили такий шум навіть навмисне. Нічого цього я стверджувати не можу: не знаючи справжньої причини, краще уявити що завгодно, ніж припустити, що камені можуть звучати». Із цих слів Страбона видно, що він був людиною вдумливою і справді обережною. Він прагнув пізнати, а не вигадувати. Йому найдорожчою була істина, а не «привид уявлення». Всяку віру він відкинув, бо зрозумів, що вона до істини не доведе, а лише перешкодить пізнати істину. Слухав «голос» Мемнона й інший вчений, людина тих же часів, Павсаній. Він твердить, що цей «голос» найбільш подібний до звука струни, яка лопається. Отже, такий звук далеко не те, що «стогін жалібний і протяжний». Тим більше це не людський стогін і не якісь «таємничі сили і таємничі звуки плачу». Про те, що статуя звучить і вечорами, ніхто із розсудливих і сумлінних спостерігачів не згадує… А коли так, істина про неї з’ясовується сама по собі. Якщо із розповідей про статую, яка співає, відкинути все чудесне і неправдоподібне, всі доповнення і прикраси, то вийде ось що.ЧОМУ КАМЕНІ ЗВУЧАТЬ
Статуя Мемнона колись звучала, в цьому немає ніякого сумніву. Що ж це було за звучання? Воно складалось із цілого ряду послідовних звуків, нібито ударів, котрі утворювалися при першій появі сонця. На звучання впливало те, в якому стані було в цей час повітря. Іноді ця обставина була настільки несприятливою, що статуя зовсім не звучала. Далі, дуже важлива й інша обставина, а саме: статуя Мемнона звучала тільки тоді, коли верхня її частина лежала, упавши, на землі. При цьому залишалась відкритою нижня стінка розколини, що поділяла статую на дві частини. Але як тільки статую реставрували, верхню половину знову поставили на нижню, тобто розколину прикрили, — вона перестала звучати… А якщо це так, то зрозумілі і причини, чому камінь звучав: це виникало від дії сонячного проміння на оголену нижню стінку розколини, що поділяла статую навпіл. Ця стінка не була відполірованою, тоді як решта поверхні статуї була полірована. Крім того, граніт, із якого зроблено статую, не суцільний у всій своїй товщі. Всередині нього — велика кількість розколин. Завдяки оцій неоднорідності утворилася розколина, що поділила статую. Виходить, чудо пояснюється дуже просто. В Єгипті роса буває надзвичайно рясною. Вона вкриває різні поверхні, що охолоджуються. Але вранці, як тільки сонячне проміння торкнеться поверхні, вкритої росою, вона відразу починає випаровувати її. Волога, що осіла в усіх дрібнесеньких заглибинах поверхні, висихає. Від роси і від тепла камінь руйнується. Під впливом такого руйнування він поступово починає розсипатися; на його поверхні утворюються тріщини, розколини; ці розколини самі по собі дедалі збільшуються. Якщо камінь був цілком однорідний і складався з дуже дрібних частинок, то розколина збільшувалася б поступово і рівномірно, без будь-яких поштовхів. Але кожен знає, речовина граніту зовсім не однорідна: граніт складається з різних зернин, більш-менш великих і твердих. У ньому є і білий кварц, і рожевий шпат, і слюда. Різні зерна по-різному чинять опір появі тріщини. Але тріщина постійно розширюється. Нарешті, в міру того, як триває вплив роси і сонця, тріщина при найсильнішому випаровуванні з’являється відразу. Раптовий розрив викликає коливання всієї товщі каменя; від його коливання дрижить і повітря; а дрижання повітря і сприймається людським вухом як звук. Через це камінь звучить. Ось до чого звівся після наукового пояснення стогін Мемнона, який скаржився своїй матері Зорі на своє нещастя. Певна річ, в цьому явищі нема нічого чудесного і надприродного. Звучання каміння — це не що інше, як явище природи, сама природа, і більш нічого. Камінь звучить без будь-якого втручання надприродних сил. Виходить, нема чого і пояснювати це звучання їхнім втручанням. Точне дослідження підтверджує, що надприродних сил тут немає, не було і їм тут не місце. Адже немає нічого дивного в тих звуках, які чути, коли коробляться шпалери на стіні, що нагрілася від грубки, або коли тріщать підлога і меблі в жарко натопленій кімнаті, або паркани і віконниці дерев’яних будівель під час морозів. Усі ці явища зводяться до того, що частки речовини пересуваються одні відносно інших. Можна зробити й самому так, що камінь зазвучить. Для цього потрібно взяти паличку із звичайної сірки. (Сірка — той же камінь) Якщо нагріти теплою рукою таку паличку сірки, то буває чути хрустіння всередині її: малесенькі частки, а яких складається сірка, пересуваються під нагрівання одна біля одної, і під цього сірка хрустить.ПЕРЕВІРКА ЧУДА МЕМНОНА
Камені можуть звучати і начебто стогнати. Як це не дивно, але не з певністю доведено на прикладі статуї Мемнона, яка звучала. Але що таке її стогін? Цe зовсім не чудо. Варто лише очистити пізні розповіді про нього від усяких вигадок, нашарувань і прикрас — і замість чуда з’явиться цілком поясниме явище природи. Отже, обізнаність з природничими науками, тобто цілком певними знаннями про природу, ніяк не зайва і для розуміння старовинних легенд і священних книг. Завдяки науці є хороші і цілком правильні способи перевіряти і ці старовинні книги і легенди. Якщо в них розповідається істина — вони мають витримати будь-яку перевірку. А якщо ці книги наукової перевірки не витримують, то нема чого вважати їх правильними, просто треба відкинути ці розповіді, як і всяку іншу брехню. Ось яка перевірка може бути для чуда Мемнона: якщо звучав Мемнон, виходить, що за якихось обставин може звучати і камінь. А якщо він зазвучав у Фівах — значить, це може повторитися і в інших місцях, аби тільки там були такі самі або схожі обставини. Будь-яке явище природи може повторитися, аби тільки повторилися причини, що викликають його. Міркуючи про камені, які звучать, уже заздалегідь можна передбачити, що, напевно, вони є ще десь. І справді відомо про камені, які звучать, і в інших місцях. Наприклад, у Єгипті, у Карнаку, досі стоять руїни величезного, дуже старовинного храму. Його збудував за 1530 років до нашої ери фараон Тутмос І. В минулому цей храм славився своїм багатством і розмірами на весь Єгипет. У наш час від нього лишилися потворні руїни, що вже мало нагадують про його попередню славу. Величезні кам’яні колони, вкриті священними письменами і прикрасами, ще підносяться серед брил червоного граніту, мармуру і пісковика, з яких побудовано храм. Вони вишикувалися довгими рядами заввишки близько 15 і навіть 20 метрів. І от що цікаво: ці брили — таке ж явище, яким в минулому була і статуя Мемнона: вони звучать. Під час сходу сонця в Карнакському храмі іноді чути особливі звуки, схожі на звучання струни, що коливається, такі самі, які описував Павсаній, розповідаючи про Мемнона. Про це звучання каміння в Карнакському храмі йшли розмови вже давно і, звичайно, теж з великими прикрасами. Багато хто одразу вірив цим розмовам, другі зовсім не вірили, а треті замість того, щоб сперечатися і говорити навмання, вирішили перевірити їх і розібратися з цілковитою певністю, чи правда, що каміння храму звучить.ЧУДЕСА ПОВТОРЮЮТЬСЯ
З метою такої перевірки французькі вчені Жолуа, Девільє, Косі а, Ленер, Деліль і інші вирушили в Карнак. їм справді пощастило почути чудове звучання зсередини каменів, вдалося і дослідити його причину. Те саме чув і визначний досліджувач Єгипту — Шампольон Молодший. Причина звучання виявилася та ж, що і в статуї Мемнона. Точнісінько та сама! Повторилися обставини — повторилося і чудо. Виявилися в камінні тріщини й щілини, діяли сонячне тепло і роса — і камінь зазвучав. Щоб це відбулося, зовсім не потрібно було втручання ні бісів, ні богів, ні інших чудесних і надприродних сил, бо чудесне явище сталося при таких обставинах само по собі. Та інакше й не могло бути. Отже, те, що деякі люди вважають за чудеса, відбувається не за бажанням надприродних сил, а з необхідності і цілком природно. Варто подумати про це: чудеса звичайно повторюються! Кажуть, і в старовинних книгах написано, що чудеса трапляються то в одному, то в іншому місці, то в той, то в інший час. При цьому кажуть, ніби їх творить то одне, то інше божество, то один, то інший чудотворець. І це щира правда. Але що цим доводиться? Те, що чудеса зовсім не чудеса, а звичайнісінькі явища природи, тільки незрозумілі людям. Вони повторюються, тому що повторюються обставини, які їх викликали. Але якщо повторилися обставини, то і чудо не може не статися: воно відбувається в такому разі неминуче і необхідно. А коли так, то де ж тоді воля і бажання богів, які творять чудеса? Якщо ці самі чудеса відбуваються за певних обставин, з необхідності — значить, без уявної божої волі. Отже, виходить, що чудеса зовсім не чудеса. Звучання каменів пощастило спостерігати, крім Фів і Карнака, в каменоломнях Сієни, звідки стародавні єгиптяни добували граніт для своїх будівель. Це явище було помічено і в інших місцях. Так, наприклад, якийсь англієць Бенкс (Bankes) чув звучання каменів протягом кількох років на острові Філі (теж у Єгипті). За переказами, на цьому острові зберігалася мумія Осіріса, стародавнього єгипетського царя й бога. Звук, що видавало тут каміння, на думку Бенкса, дуже схожий на звук струни арфи. Так звучать колони стародавнього храму.ЯК СТОГНУТЬ ГОРИ
Але звучать не лише камені, а й цілі гори. На Сінайському півострові, на північний захід від міста Таура, на березі Червоного моря підноситься Джебель-Накуг на 120 метрів над рівнем моря. В перекладі на російську мову це означає «гора, що дзвенить». Гору назвали так тому, що вона справді звучить. Спочатку мандрівникові здається, ніби він чує дзижчання дзиги. Такий звук то підвищується, то спадає, то таємниче замовкає, то знову відновлюється. І чим вище мандрівник піднімається на гору, тим гучніші й триваліші ці звуки. Багато вчених спостерігали це явище і з цією метою сходили на гору. Підійматися на неї дуже важко: гора складається з білого крихкого пісковика, який в кількох місцях покрито наносом чистого піску. Коли німецький вчений Сітцен повз навколішках угору по схилах, наносний пісок котився з-під його ніг униз. При цьому сталося таке чудо: під ногами вченого земля справді стогнала; звучали скелі і навіть найближчі провалля. Гуркіт і стогін чути було навколо. А люди, що вірили в богів і бісів, тремтіли. Коли Сітцен досяг гірської вершини, йому здалося, що земля почала коливатися, тому що від гуркоту в нього запаморочилася голова. Таким сильним був цей гуркіт. І це явище мимоволі викликало глибоке враження чогось страшного, таємничого і чудесного. Підіймалися на Джебель-Накуг ще два англійці — Ге і Уелстед. Вони також чули, як звучить ця гора. Спочатку звуки нібито були схожі на ніжний дзвін арфи. Через якусь мить вони змінилися і стали схожими на той звук, який утворюється, коли водити мокрим пальцем по склу. Трохи згодом звуки стали нагадувати віддалений грім, який, здавалось, потрясав усю гору. Скеля, де сиділи мандрівники, коливалася, лякаючи їхніх верблюдів. Це чудесне явище спостерігав також англієць Уард. Він прибув до Джебель-Накугу від моря. Йти йому довелося через довгу смугу сипучого піску. Її оточували шари пісковика з довгими вибоїнами, вимитими водою. Одна з таких вибоїн була завширшки близько 14 метрів і вела до самої вершини. По ній мандрівникам довелося сходити на гору. Вибоїна ця підіймалася досить стрімко і з обох боків була захищена од вітрів двома хребтами із пісковика. «Спочатку все було тихо, — розповідає мандрівник, — потім почувся тихий і приємний звук. Він то голоснішав, то спадав і був схожий на віддалені переливи флейти. Але раптом звуки стали гучнішими і сильнішими. Вони вже були схожі на звуки органа. І весь горб немов захитався. Здавалося, дедалі більш різноманітні звуки чути з-під ніг, в міру того як збільшувалася маса піску, що коливався».ПЕРЕКАЗИ ПРО ТАЄМНИЧИЙ МОНАСТИР
Що ж це були за звуки? Тубільці-араби кажуть, що в надрах гори сховано великий і стародавній монастир. У певний час гудуть його підземні дзвони, закликаючи монахів до молитви. Тоді вся гора починає дрижати від цих могутніх звуків. Сиплеться з її схилів пісок, нанесений вітром, і тремтять люди й тварини… А в цей час, за звуком дзвонів, ідуть у глибині гори на молитву монахи; нечутно в темряві виходять вони із своїх келій. А дзвони гудуть і гудуть аж доти, поки всі монахи зберуться на молитву… Так твердять араби. Старовинний переказ цілком задовольняє їх. Вони йому вірять. Вірять від щирого серця, як вірили їхні діди і прадіди. У їхній душі немає ніякого сумніву: а може, діди і прадіди помилялися? А може, і слова Їхні зовсім неправильні? Мандрівник запитав одного араба: «Звідки ти знаєш, що в глибині гори — монастир? Я в цьому сумніваюсь». «Як? — вигукнув з жахом араб. — Ти сумніваєшся? Отже, ти робиш великий гріх, Те, що кажуть наші діди і батьки, щира правда. Хто їм не вірить, той ображає бога. Старовинні перекази священні». «Перш ніж вірити, я хочу перевірити», — зауважив мандрівник. «О володарю, не роби цього! — сказав араб. — Аллах уб'є тебе за це. Не можна перевіряти чудеса: вони — знамення божі».ПЕРЕВІРКА СУПРОТИ ВІРИ
Але вчені люди все-таки вирішили, що брати чужі слова на віру не можна, якщо не хочеш обманутися; а віра обманює. Еренберг та Сітцен дослідили явище і довели, що в ньому нічого чудесного немає. Справа от у чому. Схили Джебель-Накугу нахилені під кутом 45 градусів. Вітри нанесли на них купи піску з пустелі. Кроки мандрівника, чи навіть птах, що сів на пісок, чи порив вітру все це примушує пісок котитися вниз. Піщинки, що котяться вниз, створюють легкий шум. Спочатку цей шум тихий. Але до піщинок приєднуються дедалі більші маси піску. Від цього шум гучнішає і поступово перетворюється в голосний пронизливий стогін. Таке наукове пояснення цього явища. Щоб воно відбулося, зовсім непотрібно ніякого підземного монастиря з монахами і ніяких надприродних сил. Однак і таке явище не єдине. При подібних обставинах воно повторюється і в інших місцях. За тридцять п’ять кілометрів від Кабула (в Азії) знаходиться гора Рег-Раван. Це нашою мовою означає «скеля, що хитається». Як і Джебель-Накугу, вона вкрита шаром білого пісковика і захищена з двох боків вапняковими і піщаними пасмами. Коли кілька чоловік спускаються з гори, то лунає голосний звук, схожий на барабанну дроб. Подібне явище спостерігається в Чілі (Північна Америка) в долині Копіано, на горбі Ель-Брамадор, що нашою мовою означає «виючий». У Каліфорнії, в Кламатському окрузі, є ряд пагорбів, які іноді голосно плачуть і стогнуть. Про них розповідає очевидець Карл Мейєр: «Коли скочується пісок з цих пагорбів, чути голосне дзюрчання. Воно мені здалося надзвичайно дивним і дуже вразило мене».ЩЕ ОДНА ТАЄМНИЦЯ
Таке саме буває і на другому кінці землі, в Іспанії — в Піренейських горах. Восени 1828 року Піренеї відвідав один мандрівник. Опівночі; він вийшов із містечка Баньєрес-де-Люшои, щоб піднятися на одну дуже дику кручу, що звалася Порт-де-Венаск. «Кружляючи по гущавині чагарника і ущелинах, — розповідає він, — ми дійшли до готелю близько другої години ночі. Звідти, трохи відпочивши, на світанку рушили далі. Дорога пролягала по вузькій ущелині, що майже прямовисно здіймалася в горах. Потім перед нами несподівано з’явився дуже красивий краєвид. Мовчки, з подивом ми дивилися з висоти ущелини на одиноку пустинну гору Маладетту: ця гора здавалася нам привидом. Раптом ми почули глухий, повільний і жалібний звук, схожий на звуки арфи. Навкруги була тиша. І ільки цей звук лунав у тиші. Напевно, він виходив з величезних кам’яних скель, що нас оточували. Але даремно ми намагалися визначити, з якого місця він долинає і що саме і чому звучить так дивно. Сонячне проміння саме в цю хвилину яскраво освітлювало снігові вершини гори, і не від цього проміння і зазвучали гори? Через кілька днів, прийшовши знову на це ж місце і в той самий час, що й раніше, я марно прислухався, бажаючи почути жалібний стогін… Його не було. В повітрі було, як і раніше, тихо, але сонце сховалося вже за хмари, і густий туман висів над більшою частиною гірського хребта». Не було сонця — не було і звуків. Ця розповідь про гору, що стогне, дуже нагадує розповідь про статую Мемнона, яка звучить. Визначний німецький вчений Гумбольдт під час подорожі по Америці побачив на берегах ріки Оріноко великі гранітні скелі. Індіанці називають їх «камінням з музикою». Під час сходу сонця, приклавши вухо до скелі, можна почути особливий звук, схожий на звуки органа. Чому звучать ці скелі? Розглянувши їх уважно, Гумбольдт помітив, що в скелях є дуже багато вузьких і глибоких тріщин. Удень їх досить сильно нагріває сонце; навіть за ніч вони не зовсім охолоджуються. Ще й уранці скелі тепліші за повітря, яке їх оточує. Помітивши це, Гумбольдт прийшов до висновку, що звук, який виходив зі скель, міг виникнути, наприклад, так. Повітря всередині скелі, тобто в тріщинах, тепліше, ніж зовні. Через це нагріте внутрішнє повітря потроху виходить із тріщин — його виштовхує холодне зовнішнє повітря, подібно до того, як це буває взимку в хаті з відчиненими дверима. Отже, всередині скелі в тріщинах утворюються потоки повітря. До складу каменю, з якого створені «музичні скелі», входить слюда. Повітря, проходячи тріщинами назовні, швидко коливає тоненькі пластинки слюди, що містяться в тріщинах; від коливання цих пластинок і виникають звуки. Ось як пояснив звучання скель визначний вчений Гумбольдт. Між іншим, воно, хоча й правильне, але не вичерпне. Суть справи не тільки в слюді, а і в інших тріщинах, що є в цих скелях, так само як і в статуї Мемнона.ЯК СТОГНЕ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ
Відомі й інші розповіді про камені, що звучать. На маленькому острові Ейг, поблизу східного берега Шотландії, € пласти зруйнованого вапняку — ооліту. Так зветься особлива порода каменю, що складається з вапняних кульок. У кожній зернині ооліту є ядро — це шматочок кварцу, на який вапняний наліт осідає послідовними шарами, що лежать один па одному. Всі зернятка в оолітовому вапняку щільно склеєні між собою. Але порода руйнується, тоді зернятка залишаються вільними. Варто натиснути на породу, як при кожному русі чи стисненню відразу ж чути особливий звук. Тїльки-но ступить нога на цей берег, і він починає звучати. Звук дуже дивний. Він схожий на звучання натягнутої нитки, якщо по ній вдарити нігтем. При кожному кроці по піску цей звук повторюється. «Я і мої супутники, — розповідає німецький учений Міллер, — довго йшли по цьому піску, і він звучав під ногами кожного з нас. Це була своєрідна музика, хоч вона і не відзначалась різноманітністю звуків. Але зате таких своєрідних звуків не відтвориш на жодному музичному інструменті. В деяких місцях траплявся під сипучим піском вологий пласт ооліту. В цих місцях звуки були найголосніші і найлегше виникали від дотику ноги».ОДНАКОВІ ЧУДЕСА ВІДБУВАЮТЬСЯ ІНОДІ З РІЗНИХ ПРИЧИН
Так само хрустить і крохмаль, коли його мнуть у руках; скрипить і сухий сніг під колесами воза. Можуть звучати гори і з інших причин: наприклад, інколи вітер гуде по ущелинах, у вибоїнах і тріщинах гір, і на відстані здається, що це не вітер гуде, а гори плачуть. Ось що придумав один дотепний француз, Еміль Сорель, бажаючи пояснити звучання каменів і гір. «Я беру свою рушницю, — розповідає він, — і йду на будь-яке відкрите місце, наприклад, у поле. При цьому вибираю такий час, коли подихає зовсім свіжий вітерець. Прийшовши в поле, я ставлю свою рушницю дулом проти вітру з нахилом приблизно 45 градусів. Тоді моя рушниця починає звучати. Я намагаюся повторити це явище і знову відповідно припасовую рушницю. Коли це зроблено — вдруге чую той же звук. І ось що найцікавіше в цьому досліді: коли рушниця звучить, зовсім неможливо точно визначити, звідки саме лунає звук. Звернувшись до пастуха, який стояв поруч зі мною, я сказав йому: — Чуєте, чуєте?.. Це ж моя рушниця? — Даруйте, добродію, це не рушниця, а дзвін он з тієї дзвіниці, — відповів пастух. У кого б я не запитував про причину звуку, завжди чув майже таку саму відповідь, якщо тільки не попереджав тих, кого запитував. Звичайно думали, що звук цей доноситься здалека, на відстані не менше трьох кілометрів від нас. Але були й такі, які казали, що це не рушниця стогне, а мерці під землею». Спираючись на свій дослід, Сорель спробував пояснити звучання гір і каміння. На його думку, причиною їх звучання є вітер: звуки виникають від тертя часточок повітря об якийсь гострий край, позаду якого є заглибина, що посилює звук. «Те, що за допомогою рушниці можна бачити в малих розмірах, у природі відбувається у величезних, — твердить Сорель. — Гострий край — це край гори, чи скелі, чи кам’яної брили, а заглибина — це долина, вибоїна». Дослід з рушницею чудово пояснює свист вітру в ущелинах гір, у старовинних руїнах, нарешті, в димарях. Маючи таке пояснення, не доводиться думати, що йдеться про якісь чудеса. Лише у давноминулі часи в усіх людей була звичка пояснювати явища природи втручанням всіляких чудесних істот.НАВКОЛО І ВСЕРЕДИНІ НАС — САМА ТІЛЬКИ ПРИРОДА
Незнання природи, страх перед незрозумілим, звичка до своєї стародавньої віри, різноманітні інтереси та мрії — все це тісно пов’язано між собою. Колись саме це породжувало і підтримувало віру в чудеса. Але розум, який спирається на достовірні знання, кінець кінцем, перемагав, і віра з чудеса неминуче зникала. Хоч і через тисячу років, а все ж розум пояснював усе, навіть найтаємничіші чудесні явища. Інакше і бути не могло. Навколо нас і в нашому єстві — сама лише природа. І наші думки, почуття, мрії, наші діла, навіть наша віра — це теж явища природи, такі ж природні, як і всі інші. Нічого, крім природи, ні в нас, ні навколо нас не тільки нема, але і не було і бути не може. Явище, яке іншим здається чудом, коли воно не вигадка, то, зрозуміло, теж природа. Чудесним це явище іноді вважається тільки тому, що людям воно здається надто вже незвичайним, і люди дивуються з нього, не розуміючи його і не вміючи пояснити. Ще до нашої ери славетний латинський письменник і мудрець Ціцерон писав: «Ніщо не виникає без причини. Чого не може бути — того і не буває. Коли ж будь-що трапляється, виходить, це можливо, і в цьому не доводиться вбачати якесь там чудо. А коли вже вважати чудом усе виняткове, то доведеться і кожну мудру людину вважати найбільшим із чудес. Я певен, що мулиця частіше народжує лошат, ніж природа мудрих людей. Можна заздалегідь сказати ствердно: те, що неможливе, ніколи і не відбувається: а те, що можливе (і що здійснилося), не є вже чудом. Не можна вважати чудом те, що мало можливість відбутися».НАВІТЬ У ТАЄМНИЦЯХ НЕМА НІЧОГО ЧУДЕСНОГО
Чому ж у давнину віра в чудеса міцно трималася, а тепер швидко зникає? Через те, що раз у раз незрозуміле стає зрозумілим. Це означає, що люди пізнають з точністю й достовірністю, за яких навіть обставин відбуваються ті чи інші події і явища. Для кожної зміни, що відбувається з чим-небудь і в нас і навколо нас,потрібен певний збіг обставин; один їх збіг пояснюється другим, а цей — третім, а цей — четвертим, і так без кінця. Будь-яке явище може відбутися лише тоді, коли для нього є всі сприятливі обставини. Не буде всіх цих обставин — не виникне і явище. Не буде одного з них — і явище відбудеться зовсім не так. Отже, всяке явище щільно пов’язане з обставинами, і вони на нього впливають. А що таке обставини? Вони теж — явища. Виходить, явища впливають на явища, — одні на інші. Це треба добре розуміти — без цього не буде зрозумілою ні природа, ні людське життя. І нічого не буде зрозумілим. Кожне явище — це кільце з цілого ланцюга причин і наслідків. Де його кінець? Цього ми не знаємо. Чи дійдемо ми до нього? Можливо, що і ніколи не дійдемо. Але це для нас і не важливо: як-не-як, ми все-таки будемо до нього йти і йти завжди. І все далі і далі. Непояснене у нас завжди буде попереду, зате, що вже пройдено, те виявиться і пояснимим і поясненим. І воно вже в наших руках. А те, що в руках — за те ми тримаємося і повинні триматися міцно, бо це достовірне знання. Це немовби початок ниточки, з якою ми і розплутуємо клубок різних таємниць. А достовірні знання тому так і звуться, що нас уже не обманюють і на них можна покластися. І ось саме це для нас особливо важливо: дарма, що багато чого ще не з’ясовано. Колись і воно буде в наших руках. Вся суть у тому, щоб відрізнити брехню од істини. Вся суть у тому, щоб вміти відрізнити її завжди і скрізь, і до того ж з достовірністю. Тоді стане зрозуміло, що і в незрозумілому і ще не пізнаному нема і не може бути нічого чудесного. І справді, що таке таємниця? Таємниця — це та ж природа, тільки ще нам невідома… Ось що сказав славетний Кеплер: «Перш ніж вірити в чудеса, треба спробувати і вичерпати всі способи пояснити їх». Коли дещо в природі ще не пояснено, то з цього ще не може випливати, що воно непоясниме.РОЗДІЛ III РОЗПОВІДІ ПРО ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП
ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО НЬОГО РІЗНІ ПЛЕМЕНА І НАРОДИ
У багатьох, дуже багатьох народів і досі зберігся переказ про те, що колись на землі був всесвітній потоп. Кажуть, ніби вся земна куля була тоді вкрита водою, навіть найвищі гори сховалися під її хвилями, а всі рослини, всі тварини, всі люди загинули. Такі перекази є майже у всіх народів. Так, наприклад, на островах Товариства, в Тихому океані, до цього часу розповідають про те, що морський бог Руагату колись наслав на людей потоп, який і поширився на всю землю вище за вершини найвищих гір. Трапилося це тому, що якийсь рибалка випадково зачепив своїми вудочками за волосся морського бога, коли той спав під водою. Руагату страшенно розгнівався і за провину рибалки вирішив покарати всіх людей. Врятувався, зрозуміло за згодою морського бога, лише той самий рибалка, який розгнівав його, та дружина і діти рибалки. Бог дозволив їм сховатися на одному маленькому і низькому кораловому острові. Так вони й зробили і тому врятувалися. Через них земля знову заселилась людьми. Але як міг зберегтися під час всесвітнього потопу маленький острівець і чому морський бог за провину однієї людини погубив усіх, навіть безвинних людей, а винуватого рибалку врятував? Цього переказ не пояснює. А втім, і пояснювати нічого: адже бог є бог і робить все, що йому заманеться і як йому захочеться. |Гренландці теж чули від своїх дідів і прадідів про всесвітній потоп. «Колись увесь світ був вкритий водою, — твердять вони, — і всіх людей було потоплено, дехто з них став вогненним духом. Залишився живим тільки один мужчина. Він ударив своїм жезлом об землю — і з неї вийшла жінка, і від цього подружжя земля скоро знову заселилась». А ось що розповідається в одній китайській, дуже старовинній «книзі про Східну Монголію: «У монголів, які проживають тут, існує з незапам’ятних часів переказ, що води потопу заливали колись їхній край; коли ж вода спала, то ті місця, де вона була, вкрилися піском». Надзвичайно цікава розповідь про потоп є в дуже старовинній священній індуській книзі, що має назву «Закони Ману». Там розказується: «Істота, сили якої невідомі, створила всесвіт», а потім знову перейшла «у всевишній дух, змінивши час дії на час спокою. Ця невідома сила, поперемінно пробуджуючись і відпочиваючи, оживляє й руйнує у вічній послідовності все живе, що рухається і не рухається». Кожен такий проміжок то спокою, то роботи триває, за словами Ману, кілька тисяч століть, і в цей час відбувається то створення, то руйнування незліченних світів. Найвища істота вже багато разів робила таку справу, і до того ж без будь-яких зусиль, наче граючись, і все заради втіхи. «Перша єдина причина, — сказано далі в індуській старовинній книзі,— навмисне утворила води і плавала на їх поверхні в образі творця — Брами, який створив сушу і заселив землю рослинами, тваринами, небесними істотами і людьми. Зробивши це, Брама кожного разу засинав, а під час його сну, після довгого існування, все видиме гинуло від вогню. І коли Брама знову пробуджувався, він бачив, що весь світ перетворено в одноманітний океан, вода вкривала всю землю і навіть найвищі гори. І так бувало кілька разів». За іншим індуським переказом, під час одного такого всесвітнього потопу сам Ману, святий син Вівасваті, врятувався од потопу на кораблі, який він побудував за наказом Брами, що з’явився до нього у вигляді риби. Коли ж потоп уже мав припинитися. Брама надав святому Ману велику владу — самому створити всі живі істоти, які загинули під час потопу. В іранських народів теж є легенда про потоп і про єдину людину, яка врятовується, тільки ім’я цієї людини інше: тут вона зветься Німа і рятується в огородженому саду на вершині гори. Там же разом з нею рятуються і тварини, а від них знову заселяється земля. Легенда про велику повідь поширена і серед китайців. А в стародавній Греції було навіть не одне, а кілька оповідань про всесвітній потоп. У різних місцевостях Греції вони були різні. Так, наприклад, жителі Аттіки і Беотії розповідали, що жив на землі якийсь цар Огігес і під час його царювання всю землю було затоплено водою. Врятувалися від загибелі на кораблі лише цей цар і кілька його супутників, чоловіків і жінок. Зовсім інша легенда про потоп ходила у Фессалії (на північ від Аттіки). «В далеку давнину, коли люди ще не вміли добувати залізо і робили собі зброю та інші речі з міді,— розповідається у фессалійській легенді,— жив якийсь Девкаліон, син Прометея, володар фессалійського міста Фтії і чоловік Пірри. Володар усіх богів і людей, Зевс, вирішив потопом знищити злочинний людський рід і затопив усю землю. Лише Девкаліон та його дружина Пірра врятувалися на кораблі, який вони збудували за порадою Прометея. Дев’ять днів і ночей носився їх корабель на хвилях, поки не причалив до гори Парнас. Там Девкаліон приніс жертву Зевсу в подяку за своє врятування. А Зевс устами одного віщуна звелів Девкаліону: «Облачіть голову, розв’яжіть пояс одягу і кидайте за спину кістки великої матері». Девкаліон зрозумів, що хоче сказати Зевс такими загадковими словами. «Велика мати», — це означало землю, а «кістки великої матері» — це означало камені. Він так і зробив, як повелів цар богів. Тоді з каменів, які кинув Девкаліон, утворилися чоловіки, а з каменів, які кинула Пірра — жінки. Так знову з’явився на землі рід людський, і знову заселилася земля». Біля храму Зевса в Афінах греки довгий час показували гробницю Девкаліона; а могила Пірри була в Кіносі (в Локріді). Як же не вірити легендам про потоп, коли навіть гробниці Девкаліона і Пірри довгий час можна було бачити? А ось який кривавий переказ про потоп записано в старовинній німецькій священній книзі Едді: «У бога Борра було три сини: Одін, Вілі і Be. Ці його сини та ще його ж онук Буррі вбили якогось І міра, батька льодових велетнів Грімтурсів. З тіла цього І міра вони спорудили всесвіт, а кров, що потекла з його трупа, стала водою. Крові вилилося з ран Іміра так багато, що в ній потонули всі льодові велетні. Врятувався на кораблі лише велетень Бергельмір та його дружина, від яких і походить людський рід».ПЕРЕКАЗИ ПРО ПОТОП ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ І В АМЕРИЦІ
Цікаво, що оповідання про потоп, до того ж дуже стародавні, зустрічаються і в Америці — на протилежному кінці землі, у народів, які довгий час зовсім нічого не знали про Європу. Ось що розповідають про потоп індіанці-чібчі, які живуть у Південній Америці. Жив колись «божий чоловік», на ім я Бачіка. В нього була дружина Гуїтака, або Чія, жінка вродлива, але дуже зла, до того ж вона ще займалася і чаклунством. У ті часи чібчі були справжніми дикунами і жили в долині ріки Фунси, яку тоді з півдня оточували скелі. Бачіка робив їм багато добра. Він навчив їх вирощувати кукурудзу і картоплю, виготовляти одяг з волокон бавовнищі жити благоустроєним суспільством. Але Чія, зла Чія, скрізь заважала його прагненням. Їй було дуже неприємно, що праця Бачіки дає все кращі й кращі наслідки. Чія вирішила, нарешті, погубити чібчів. Для цього вона перегородила ріку Фунсу загатою, і вода ріки затопила всю долину; лише небагатьом жителям країни пощастило врятуватись од поводі на найвищих вершинах гір. Тоді розгнівався Бачіка. Він прогнав Чію з землі і зробив її місяцем, а загату, що перегороджувала ріку, розбив блискавкою. Вода стекла, і країна чібчів знову з’явилася з-під води. Така легенда чібчів. У іншого індіанського племені живуть перекази, в яких про всесвітній потоп розповідається прямо. В них сказано, що колись справді був всесвітній потоп і цей потоп погубив «усе живе на землі». Мексіканські індіанці теж розповідають про потоп, від якого врятувалося на кораблі чи па плоту тільки одна сім’я — Кокскокс зі своєю дружиною Хочікветцаль.ЯКІ РОЗПОВІДІ ЗАПИСАЛИ МІСІОНЕРИ
А в індіанців-мечеоканавів легенда про всесвітній потоп дуже схожа на біблійну. В ній докладно розповідається, що чоловік, на ім’я Тецпі, сів на великий корабель разом з дружиною та дітьми; вони взяли з собою всіх тварин, які тільки водились на суші, запас їжі для них і хлібних зерен для людей; потім Великий Дух Тецкатліпок затопив землю і наказав, кінець кінцем, водам очистити її. І коли все сталося з волі божої, Тецпі випустив із свого корабля шуліку, щоб він подивився, чи багато ще води на землі. Але птах, що живиться мерцями, не повернувся назад, бо знайшов для себе багато їжі: вся земля була вкрита мерцями. Тоді Тецпі почав посилати з тією ж метою інших птахів. Із них повернулася назад лише маленька пташка колібрі. Вона в своєму носику принесла маленьку зелену гілочку. Годі Тецпі зрозумів, що земля знову вкривається рослинами, і причалив свій корабель до гори Колгуакану. Таку розповідь про всесвітній потоп записали священики-місіонери, які довгий час перебували серед індіанців, намагаючись навернути їх у християнську віру. Багато подібних розповідей записали священики і в інших країнах, що були заселені первісними племенами. І багато з цих розповідей дуже схожі на легенду про всесвітній потоп, записану в біблії (Буття, глави VI–IX).В ЧОМУ ТАЄМНИЦЯ ВСЕСВІТНЬОГО ПОТОПУ
Зважаючи на всі ці розповіді, та ще на таку велику їх кількість, і справді може здатися, що всі народи і племена землі пам’ятають про якийсь всесвітній потоп. Легенди про потоп немов і справді є в усіх частинах світу, в усіх країнах. І це, на перший погляд, справді здається дуже дивним. Але ще дивовижнішою може здатися віра людей у всесвітній потоп, якщо глибоко вдуматися в різні розповіді про нього. В чому ж полягає сама суть усіх розповідей про цей потоп? Якщо зібрати всі розповіді та розглянути, в чім, власне, вони між собою схожі, та відкинути всілякі казкові нашарування, прикраси і явні вигадки, то виявиться от що: майже у всіх легендах про саму суть справи розповідається більш-менш однаково: потоп був, від нього загинув рід людський, врятувалося на кораблі всього кілька чоловік і з ними сухопутні тварини, а від них знову заселилася вся земля, і все це сталося з волі якихось богів. У переказах різних народів — різні імена людей, що врятувалися, та імена богів-винищувачів, назви країн і місць; різні і подробиці події. Але все це неістотно. Треба вдуматися насамперед у саму суть розповіді і розібратися в ній. Саме це зараз і буде зроблено.СКІЛЬКИ ПОТРІБНО ВОДИ, ЩОБ СТАВСЯ ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП
Передусім, що ж означає вся ця історія про всесвітній потоп? Це розповідь про велике, навіть надзвичайно велике чудо. Деякі вчені довгий час гадали, що всесвітній потоп — явище цілком природне: він був і ще може повторитися при певному збігу обставин; твердили, що це сталося і може статися без будь-якої допомоги богів і різних інших надприродних сил. Але чи так це? Ні, для того, щоб стався всесвітній потоп, неодмінно мусять втрутитися боги в долю людського роду. Тільки боги або біси можуть учинити таку нечувано злу і жорстоку справу, та ще й без всякої користі для роду людського, який і після потопу не став кращим. Для потопу, зрозуміло, насамперд потрібна вода. Але скільки ж саме потрібно було води для того, щоб вона затопила геть увесь суходіл і піднялася вище вершин найвищих гір? Це можна вирахувати цілком точно: адже розміри землі тепер добре відомі. Земля величезна куля» що в поперечнику має дванадцять тисяч сімсот кілометрів, а в обхваті — більше сорока тисяч кілометрів. Поверхня всієї землі 510 мільйонів квадратних кілометрів. На землі є гори заввишки понад вісім кілометрів. Така, наприклад, гора Еверест в Азії, в Гімалайських горах[6]. Щоб затопити таку гору, вода мала піднятися вище восьми кілометрів і залити на таку височінь усі 510 мільйонів квадратних кілометрів земної поверхні. А для цього потрібно було 6 щонайменше чотири мільярди кубічних кілометрів води. Це не враховуючи тієї води, яка вже була на земній кулі в океанах і морях, озерах і річках. Але якби взяти всю воду земних водоймищ та до неї ще додати і ту, яка носиться над землею у вигляді хмар, то й тоді не вистачило б і цієї всієї води навіть для всесвітньої поводі, а не те що для всесвітнього потопу. Всієї води на землі тепер значно менше чотирьох мільярдів кубічних кілометрів[7]. Звідки ж вона взялася під час всесвітнього потопу і куди поділася після нього? Якщо потоп і справді був, то мало б статися чудо, щоб з’явилося стільки води. А якщо цієї води не було і вона не могла з’явитися, то, виходить, не могло бути і всесвітнього потопу. Крім того, виникає запитання: як же могла вода так швидко з’явитися, причому в такій кількості, і так швидко зникнути невідомо куди? Якби вона лилась на землю у вигляді величезного водопаду, то й тоді стільки води могло б натекти на землю щонайменше за кілька років. Але такий водопад зруйнував би навіть гори, не те що дерев’яний корабель! Зрозуміти все це розум людський ніяк не може.ЯКОГО РОЗМІРУ БУВ КОРАБЕЛЬ, НА ЯКОМУ ВРЯТУВАЛИСЯ ЛЮДИ І ТВАРИНИ?
У розповіді про потоп є багато й іншого незбагненного і неможливого. Так, наприклад, якого ж розміру мав бути корабель, щоб на ньому могли вміститися не тільки люди, але і всі тварини, а крім того, і їжа для них? Усіх порід сухопутних тварин тепер налічується дуже багато[8]. І всі вони мали врятуватися від всесвітнього потопу неодмінно на якомусь кораблі. Інакше де б вони рятувалися? Плавати ж по бурхливому морю вони не вміють. А весь суходіл було затоплено. Отже, всі породи тварин, які розповсюджені тепер, врятувалися на одному-однісінькому кораблі. Скільки ж різних сухопутних порід тепер налічується? Це відомо з цілковитою певністю: їх не менше мільйона. В тому числі понад 6000 різних порід звірів, та більше 10 000 порід птахів, та 2000 з лишком порід плазунів, не враховуючи земноводних, та один мільйон порід жуків, мух, метеликів, павуків, та понад 19 000 порід земних черв’яків, та безмірно велике число порід різних дрібних істот, яких іноді й не видно неозброєним оком. Такі, наприклад, холерні й інші мікроби, бацили тощо. Якщо потоп був, то довелося б і їх врятувати, тому що багато з цих порід теж гине від води. Але, як відомо, вони живуть і досі. Виходить, на кораблі мала поміститися величезна кількість різних живих істот, починаючи від велетнів — слонів і носорогів і кінчаючи мікробами, що не переносять води. Але яких же розмірів потрібен корабель, щоб на ньому розмістилася така велика кількість тварин з запасами їжі для них? У деяких легендах сказано, що цей корабель був завдовжки триста, завширшки п’ятдесят, заввишки тридцять ліктів. Лікоть — це старовинна міра довжини, не більше п’ятдесяти трьох сантиметрів. При такому розрахунку виходить, що рятувальний корабель мав довжину сто шістдесят метрів, а ширину близько двадцяти семи метрів. Отже, цей корабель був дуже великим. А якщо так, то він мав бути ще й дуже міцним. Інакше він одразу розвалився б від ваги тварин і натиску хвиль. Перший порив бурі вмить потопив би його. Проте спорудити такий великий і міцний корабель — справа неймовірно важка. І це не тільки для тих, але й для теперішніх часів. їх не легко збудувати навіть із заліза, не те що з дерева. Навіть за допомогою машин і обчислень вчених-інженерів. Щоб спорудити такий корабель, потрібно дуже багато часу і тисячі працівників. А до всесвітнього потопу не було ні машин, ні вмілих інженерів, ні досвідчених робітників.ЯК МОГЛИ ЛЮДИ ЗІБРАТИ І РОЗМІСТИТИ ВСІХ ТВАРИН НА ОДНОМУ-ОДНІСІНЬКОМУ КОРАБЛІ?
Проте збудувати такий корабель — це ще півділа! Значно важче навіть на такому великому кораблі розмістити всіх сухопутних тварин і їжу для них. Для цього треба було б збудувати корабель значно більший. Та і це ще не все! Припустімо навіть, що всі тварини якось розмістилися на кораблі. Але як же вони там не зжерли одне одного? У всякому разі спокуса була надзвичайно велика, і найкровожерливіші тварини мусили стати під час потопу дуже покірливими. Зрозуміло, і це чудо. Це навіть цілий ряд чудес. Однак ще дивовижніше ось що: як же всі сухопутні тварини зібралися до корабля з усіх країн світу? І до того ж зібралися у визначений місяць, день і годину? Як же вони з холодних країн прибули в жаркі, де вони й жити не можуть? І як це всі вони визначили час, у який треба прибути до корабля? І чому вони прибули до нього саме парами? Як це все трапилось? Жоден переказ про потоп цього не пояснює. З усіх переказів не можна довідатися, чи самі тварини прийшли, чи їх збирали господарі корабля. Але для цього їм довелося б роз’їжджати по всіх країнах світу—і холодних, і жарких, і по островах, розташованих серед океану, причому подорожувати так не рік і не два, а багато десятків років. І плавати на старовинних човнах по бурхливих морях, і мандрувати на конях і верблюдах по безкраїх пустелях, і так від одного кінця землі до іншого. Не пояснюють стародавні легенди про потоп ще й от чого: як же перебиралися через океани і моря різкі сухопутні звірі і птахи, котрі не вміють ні плавати, ні літати? Але ще більше дивує ось що: чому, наприклад, боги погубили всіх тварин сухопутних, але не захотіли знищити тварин морських і інших істот, що жили у воді? В різних легендах розповідається, що боги погубили тварин за людські гріхи, хоча ці тварини ні в чому не могли бути винними. Але припустімо, що це навіть і так. І все-таки незрозуміло, чому ж сухопутні тварини відповідали за людські гріхи, а кити, риби й інші морські істоти — анітрохи. Невже ж сухопутні заслужили гнів богів тільки тому, що не вміли плавати? Чи боги перестали розбиратися, хто правий і хто винний? Виходить, в такому разі, що й боги чинять великі несправедливості.ЩО РОЗПОВІДАЄТЬСЯ ПРО ПОТОП У КОРАНІ
Ось у цьому саме й полягає головна незрозумілість усіх переказів про всесвітній потоп. Справді, якщо такий потоп мав місце, значить, це було не що інше, як чудо: він сам собою виникнути не міг. Для цього, безперечно, потрібно було втручання в людські справи якихось «таємничих сил». Ті самі сили, виходить, і винні в цьому великому лихові. Що ж це були за сили? За одними переказами про потоп, це були сили злі, за іншими, — добрі. Але ці добрі сили все-таки наслали на людей страшну кару за їхні гріхи. Так, наприклад, американські індіанці вірять у Великого Духа, вважаючи його богом добрим і світлим. Таким же вважають магометани і свого аллаха. В «священній» магометанській книзі — корані теж розповідається про всесвітній потоп, що його колись наслав аллах за гріхи людського роду: аллах «відчинив небесні двері для води, що лилася зливою, і вода небесна з’єдналася з водою джерел». А Ноя аллах носив «на кораблі, зробленому з дощок і цвяхів». І та ж «священна» книга коран твердить, що аллах — і всеблагий, і всезнаючий, і всемогутній. Але як же могло трапитися, що всеблагий аллах наслав на людей таке лихо? Коли він і справді всеблагий і милосердний, то як же він міг тоді вчинити таке зло? Хіба добрий той, хто робить лихо? А всеблагий і милосердний аллах зробив не тільки зле, а й несправедливе діло: адже під час потопу загинули не лише дорослі грішники, але й безгрішні немовлята і всі сухопутні тварини. А їх же за що погубив аллах? Невже ж це справедливо — карати одних за провину інших? Усі віруючі люди повинні, звичайно, розуміти, що хто чинить несправедливість, той грішить. Виходить, і сам аллах, заподіявши велике і несправедливе зло, вчинив цим самим дуже великий гріх. А той, хто вважає всесвітній потоп справою аллаха, вже не може ставитися до нього ні як до всеблагого, ні як до святого. Із цього видно, що знову виходить плутанина в думках тих людей, які вважають всесвітній потоп чудом чи справою «рук божих». Однак плутанина тут лише починається. В «священній» книзі магометан сказано, що аллах не тільки всеблагий, але й всезнаючий. А коли він всезнаючий, то, виходить, заздалегідь мав знати, якими будуть люди, коли він їх створить. Заздалегідь мусив знати він і те, за що, як і коли доведеться йому їх карати, — і все-таки створив їх. У всякому разі, аллах аж ніяк не перешкоджав тому, що люди почали грішити. Отже, він або не зміг перешкодити, або не захотів. А коли він цього не захотів, то, значить, він не всеблагий. Якщо він не зміг цього зробити — то, виходить, не всемогутній. І як би не ставилися магометани до цих слів своєї «священної» книги, завжди має місце і тут велика плутанина. Але чому ж вона виникає? Тому що віруючі магометани обвинувачують за всесвітній потоп не кого іншого, як свого аллаха. Та, можливо, аллах до цього зовсім не причетний, а потоп викликали якісь інші «таємничі сили»? Чому в такому разі аллах не перешкодив їм губити людство? Це значить, що він не схотів або не зміг їм перешкодити, або ж зовсім не знав, що чекає рід людський. А якщо так, то, виходить, і в цьому разі він або не всеблагий, або не всемогутній, або не всезнаючий. А це означає: коли хтось вважає, що аллах має такі властивості, той уже не повинен вірити, ніби потоп зробив саме він. Проте як же бути в такому разі з всесвітнім потопом? І як пояснити його? Чи, можливо, ніякого потопу ніколи і не було? Найкраще — дослідити, хто, де і як про нього розповідає.ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП БІБЛІЯ
Про нього розповідається, наприклад, у «святому письмі». В біблії, в книзі Буття, в VI, VII і VIII главах, розповідається про всесвітній потоп досить докладно. Кажуть, мовби цю книгу написав колись сам Мойсей, славнозвісний староєврейський «святий» пророк. Ще кажуть, що він написав книгу Буття зі слів «самого бога». І ось що розповідається в книзі Буття про велике криваве чудо всесвітнього потопу. Коли люди почали розмножуватись на землі, побачив господь, що велика розпуста людей і що думки й помисли серця їхнього злі в усякий час. І, бачачи це, розкаявся господь, що створив людину на землі, і засмутився в серці своїм. «І сказав господь: винищу на землі людей, яких я створив, — від людини до худоби, і гадів, і птахів небесних знищу, бо я розкаявся, що створив їх». На одну тільки людину на всій землі, з усього людського роду «зійшла благодать перед очима господа». То був Ной, «людина праведна й непорочна в роді своєму». Таку людину бог не захотів губити. Тому він попередив Ноя про те, що має намір незабаром винищити все людство і навіть всіх живих істот — за гріхи людей. Так пояснюються в книзі Мойсея причини всесвітнього потопу. Це страшне лихо було послано на землю навмисне. І послано проти роду людського. І саме для його цілковитого винищення, аж до невинних немовлят. І не тільки їх, але і всіх істот земних. Могли не боятися загибелі лише ті тварини, які населяли воду, — вони були наче убезпечені проти потопу, він не загрожував їм. Гнів божий на них не поширювався. Чому ж господь наслав потоп на земну кулю? Біблія твердить, що це було зроблено «за гріхи людей». Тих самих людей, яких бог же, за біблією» і створив і про яких заздалегідь знав, що вони грішитимуть і що йому ж доведеться винищувати їх усіх відразу. Ще в «святому письмі» прямо сказано, що за гріхи одних, тобто декого з тих, які провинилися, бог винищить усіх. Далі в книзі Буття розповідається, що бог звелів Ною збудувати ковчег завдовжки триста, завширшки п'ятдесят і заввишки тридцять ліктів, обсмолити його зсередини та зовні і завести в цей ковчег з усякої худоби, з усіх гадів, і з усіх тварин, і від усякої плоті по парі, чоловічої статі і жіночої, щоб вони залишилися живими разом з Ноєм. І з усіх птахів за родом їх. І з усіх тварин за родом їх, і з усіх тих, що плазують по землі, — за родом їх. Іще бог звелів Ною взяти собі «всякої їжі, якою живляться»: «і збери (її) собі, і буде вона для тебе і для них їжею». І Ной збудував дуже великий і дуже міцний ковчег і помістив туди всіх сухопутних тварин. Скільки саме тварин помістив Ной у свій ковчег і як збирав їх до ковчега — про це і в «святому письмі» не сказано жодного слова. У всякому разі ковчег Ноя був готовий до плавання по дуже бурхливих хвилях безкрайого моря. Ной зайшов у ковчег, і сам бог замкнув за ним двері. Після цього «розверзлися всі джерела великої безодні, і вікна небесні відчинилися, і лився на землю дощ сорок днів і сорок ночей», «водою покрилися всі високі гори, які є під усім небом». «На п’ятнадцять ліктів піднялася над ними вода, і покрилися (всі високі) гори. І позбулася життя всяка плоть, що рухається по землі… все, що мало подих духа життя в ніздрях своїх на суші, вмерло. Загинула усяка істота, що була на поверхні (всієї) землі… Залишився тільки Ной і що було з ним у ковчезі. Вода ж прибувала на землі сто п’ятдесят днів». З цих слів «святого письма» видно: якимось чудом води з’явилося так багато, що її повністю вистачило, щоб затопити всю землю вище найвищих гір. Тільки після того, як минуло півтораста днів, твердить «святе письмо», «бог згадав про Ноя, і про всіх звірів, і про всіх скотів, і про всіх птахів, і про всіх гадів-плазунів, що були з ним у ковчезі; і навів бог вітер на землю, і води спинилися», а потім почали спадати і спадали теж півтораста днів. Але як міг вітер спинити повідь, що затопила всю земну кулю, всі країни? І в який бік мав дути вітер, щоб прогнати воду? І куди саме її прогнати? Про це в «святому письмі» нічого не сказано. Все це так і лишається незрозумілим. У всякому разі, вода всюди спала і кудись витекла. Після трьохсот сорока днів плавання, розповідається далі в «святому письмі», Ной відчинив, нарешті, вікно ковчега і випустив з нього ворона, щоб той подивився, чи спала, вода на землі. Ворон, «вилетівши, відлітав і прилітав, поки осушилася земля». Потім Ной випустив від себе голуба. «Але голуб не знайшов спокійного місця для ніг своїх і повернувся до нього в ковчег…» Через сім днів Ной знову випустив голуба, і голуб повернувся до нього у вечірній час, і був «свіжий маслиновий листок у роті, в нього: і Ной узнав, що вода зійшла із землі». Так зі слів «святого письма» закінчився потоп. Ковчег Ноя: зупинився, як відомо, на горах Араратських. А Ной і вся сім я його і всі живі істоти вийшли з ковчега. І бог сказав їм: «Плодіться і розмножуйтесь і наповнюйте землю». «Не буду більше проклинати землю за людину і не буду більше вражати все живе, як я зробив». «Не буде більше винищена всяка плоть водами потопу, і не буде вже потопу для спустошення землі». І бог послав райдугу в хмарі, щоб вона була знаменням (вічного) завіту між богом і землею. Про райдугу в «святому письмі» розповідається теж як про чудо. «Святе письмо» пояснює, що вона з’явилася не сама собою, як це буває звичайно, а її навмисне утворила «надприродна сила». Такий відомий стародавній єврейський переказ про всесвітній потоп в тому вигляді, як його подано в книзі Буття. Багато що в цьому переказі для теперішніх людей зовсім незрозуміле і здається неймовірним і чудесним. А з другого боку, в «святому письмі» говориться як про чудо про те, що зовсім не вважається чудом. Так, наприклад, хто ж тепер вважає райдугу за чудо?ТАЄМНИЦЮ ВСЕСВІТНЬОГО ПОТОПУ РОЗ’ЯСНЕНО
Та чи не можна зрозуміти і чудесне? Чи не можна пояснити і неймовірне? Адже не всі таємниці вічно лишаються таємницями і чудеса — чудесами. Багато їх давним-давно розплутано і пояснено, як про те вже розповідалося в цій книзі. Для того щоб пояснити якесь чудо чи таємницю, насамперед треба знати, з якого саме кінця підійти до них. Головний інтерес науки в тому і полягає, щоб пояснювати незрозуміле і розплутувати всякі таємниці. В цьому саме і виявляється велика сила людського розуму. Він навмисне шукає різні таємниці і чудеса, а розплутавши їх, каже всім: «От подивіться, що ви вважали за чудо! От полюбуйтеся, як ви плуталися в темноті!» Це дуже ясно видно на розкритті дивовижної таємниці всесвітнього потопу. Тепер її розплутано і пояснено. І ці пояснення перевірено точно і цілком певно. Іноді здається, що ніяка перевірка зовсім неможлива. Як, наприклад. перевірити дуже старовинний переказ? Адже те, що було, вже минуло і ніколи більше не повернеться, бо перестало існувати. І очевидців немає — вони всі давно померли. Але в тому ж і справа, що можна перевірити навіть те, що перестало існувати. Зробити це можна по різних залишках і слідах, котрі збереглися до нашого часу з тієї давнини, про яку йде мова.В ЯКІЙ САМЕ КНИЗІ РОЗПОВІДАЄТЬСЯ ПРО ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП, ЩО ЦЕ ЗА КНИГА І ХТО ЇЇ ПИСАВ
Ось, наприклад, розповідь про всесвітній потоп, записана в книзі Буття. Але що ж являє собою ця книга? Сама вона достовірна чи ні? Все це треба узнати і дослідити. Коли, як і хто написав книгу Буття? Якою мовою? Чи писав її сам пророк Мойсей? Чи точними дійшли його писання до наших часів? Чи не переробив їх хто на свій лад? Усе це треба теж дослідити і розплутати, перш ніж повірити будь-якому слову старовинної книги. Коли з’ясується, що не можна вірити книзі,— то не можна довіряти і її розповідям про всесвітній потоп. Про це тепер і піде мова. Про всесвітній потоп, як уже зазначалося, розповідає книга Буття. Хто ж написав цю книгу? Кажуть, її написав сам Мойсей. Ще кажуть, що він написав також чотири біблійні книги: Ісход, Левіт, Числ і Другозаконня. Ці п’ять книг звуться П’ятикнижжям Мойсея. якого вважають пророком. Про нього кажуть, що він розмовляв з «самим богом» і написав ці книги з його слів. Але звідки знають, що саме Мойсей написав ці книги? В самих книгах про це не сказано жодного слова. Про Мойсея згадується лише в заголовках книг. А заголовки ці написав не сам Мойсей, їх написано через дві тисячі років після нього. Хто ж їх написав? Невідомо. Правильно чи неправильно написав? Теж невідомо. У всякому разі, вірити їм не доводиться. Коли ж жив Мойсей? Він народився «приблизно» за 1350 років до нашої ери. В книзі Другозаконня (глава XXXIV, стихи 5 і 6) описано смерть і похорон Мойсея. А про книгу Другозаконня кажуть, що писав її сам Мойсей. Але хіба міг він особисто описати свій власний похорон? Зрозуміло, це місце написав уже після смерті Мойсея хтось інший. У тому ж Пятикнижжі, а саме в книзі Числ, сказано, що «Мойсей був людиною найлагіднішою з усіх на землі (глава XIX, стих 3). В книзі Другозаконня теж сказано: «І не було в Ізраїлі пророка такого, як Мойсей» (глава XXXIV, стих 10). Але чи міг пророк написати про себе такі слова? Зрозуміла річ, такі люди, як Мойсей, так про себе не пишуть і себе не хвалять. Отже, і ці слова в біблії написав хтось інший, тільки не Мойсей. Виходить, ГГятиккижжя писав принаймні не він один: цю книгу складали різні люди і з різних джерел. А люди, як відомо, можуть помилятися. Це видно і з іншого. Наприклад, може чи не може бог суперечити самому собі? Якщо ГТятикнижжя написано зі слів «самого бога», то, зрозуміло, в ньому не повинно бути ніяких суперечностей. Але насправді такі суперечності в ГГятикнижжі є. Ось, наприклад, у VI главі книги Буття сказано прямо і ясно, що бог звелів Ною ввести в ковчег «з усіх тварин і всякої плоті по одній парі». А трохи далі, в VII главі тієї ж книги Буття (стихи 2, 3). написано вже зовсім не те. Там сказано, що бог звелів Ною взяти з собою «всякого скоту чистого по сім чоловічої статі і жіночої, а з скоту нечистого по дві чоловічої статі і жіночої; так само і з птахів небесних чистих — по сім, а нечистих по дві». Якому ж слову «святого письма» треба вірити? Є в Пятикнижжі й інші розбіжності. Мимоволі виникає думка, що і в розповіді про погоп всесвітній дуже наплутано. Отже, і цій розповіді вірити слово в слово не доводиться.ЧИ ЛЕГКО ЧИТАТИ І РОЗУМІТИ БІБЛІЮ
Тепер ми читаємо біблію російською мовою. На цю мову її перекладено з страроєврейської. Є і єврейські друковані біблії. Але книгодрукування придумано лише п’ятсот з лишком років тому. А до того часу всі книги були рукописні. Чи є серед рукописних біблій та, яку колись написав сам Мойсей? Скільки її не шукали, ніде не знайшли. Очевидно, вона до нашого часу не збереглась — загинула. Найстаровинніший рукопис біблії, що дійшов до нас, написано лише 900 років тому, в 1009 році нашої ери, або на 2359 років пізніше за час, коли жив Мойсей. Цей рукопис тепер зберігається в Ленінграді, в бібліотеці імені М. Є. Салтикова-Щедріна, і кожен може його там бачити. Більш старовинної єврейської біблії до нас не дійшло зовсім[9]. Дві тисячі триста п’ятдесят з лишком років — це ж дуже великий час. За цей час єврейський рукопис, що його написав сам Мойсей, переписували, певно, безліч разів, і при кожному переписуванні, зрозуміло, переписувачі робили немало помилок. Були в них помилки і випадкові, і навмисні: дещо вони вставляли, дещо пропускали, дещо переробляли. Як же тепер розібратися, що в біблії «від бога», а що від людей? Але переписувати старовинну єврейську книгу слово в слова ще не так важко, хоча й тут люди раз у раз помилялися. Значно важче розуміти ту мову, якою цю книгу написано. А написано її староєврейською мовою, дуже важкою для розуміння, отже, і для перекладу. І ось які обставини утруднюють читання староєврейських рукописів, написаних навіть сімсот-вісімсот років тому: стародавні євреї писали свої книги самими приголосними буквами, пропускаючи всі голосні, тобто — а, о, у, е, і та інші. Що ж значить— писати самими приголосними буквами? Це те саме, якби замість слова «кров» написати лише три літери — крв, а голосну букву «о» пропустити: читач, мовляв, сам повинен догадуватися, що означає крв. Можливо, ці три букви означають «кров»? А може, «криво»? А може, «корова»? А може, «коровай»? У всіх цих словах голосні букви різні, а приголосні — к-р-в — однакові. Або ось, наприклад, ми написали рк. Що воно означає? «Руку»? Чи «рака»? Чи «рік»? Чи «ріку». Отже, розуміти книгу, написану таким способом, без голосних букв, дуже важко. А стародавні євреї з часів Мойсея писали всі свої книги саме так, тобто без голосних букв. Наприклад, стародавній єврей написав букви дбр. Що вони означають? Вони можуть мати дуже багато значень, зовсім не схожих між собою: по-перше, ці букви можуть означати «слово», по-друге, — «він сказав», по-третє, — «говорить», по-четверте, — «говор», по-п’яте, — «сказати», по-шосте, — «чума». Або ось ще приклад: по-староєврейськи «хаммітах» означає «постіль», а «хам-матех» — «жезл». Обидва ні слова стародавні євреї писали так: хммтх. Як же дізнатися, що означають ні букви? Постіль чи жезл? Іноді дуже важко, а то й зовсім неможливо догадатися, про що, власне, йде мова. Чи ж легко в такому випадку розуміти, а, отже, і перекладати староєврейську книгу? Цілком можливо при такому способі писання і чигання зовсім переплутати смисл книги і неправильно перекласти те, що в ній написано. Так воно і було насправді. Скільки ж різних помилок попало через це до біблії, а також і до всіх перекладів на інші мови? Навіть уявити собі важко. Тому тепер і православні, і католицькі, і інші знавці «святого письма» давно вже перестали беззастережно вірити кожному слову біблії. Американський учений Говард Озгуд підрахував, що в біблії є щонайменше десять тисяч місць, які можна розуміти і так і інакше.ПЕРЕКАЗ ПРО ПОТОП — ЗОВСІМ НЕ ЄВРЕЙСЬКИЙ ПЕРЕКАЗ
Але ось що особливо цікаво: переказ про потоп зовсім не єврейський переказ, а значить, не «одкровення боже». Він прийшов до євреїв з іншої країни, від іншого народу. Його записано в ассірійських книгах. І записано ще за кілька сот сот років до Мойсея. Отже, зрозуміло, переказ про потоп суто земного походження. Тепер це вже доведено цілком точно. І ось як. Років 60–70 тому в Месопотамії, на лівому березі ріки Тігру, було зроблено надзвичайне відкриття. Англійський учений Річ відшукав там під піском і під землею руїни стародавньої столиці ассірійського царства — Ніневії. З того часу і до наших днів у Ніневії провадять наукові розкопки, поступово очищаючи величезне місто від піску та землі. Розчищено вже великі палаци ассірійських царів, сади, вулиці, канали, будинки, храми, вкриті старовинними написами під зображеннями героїв і богів. Гак знову вийшло з-під землі колись могутнє ассірійське царство, його життя і історія. Але найвизначніше відкриття було зроблено в палацах ассірійських парів: там знайшли величезні царські бібліотеки. Ці бібліотеки особливі, не схожі на теперішні, збереглися вони до наших часів лише тому, що книги в цих бібліотеках — кам яні. Це навіть не книги, а Цегляні дощечки, або таблички, з витиснутими чи надряпаними на них письменами. Таких книг-дощечок знайдено в ніневійських руїнах кілька тисяч. І всі їх перевезено тепер у Лондон. Там вони і зберігаються для нащадків. Учені зуміли розібрати, прочитати і перекласти на англійську мову вже багато ассірійських книг. Серед них знайшлись і книги «священні», і літописи ассірійських царів, і підручники різних старовинних мов, і книги з різних наук; знайшлися навіть приватні листи того часу. Так давнє ассірійське життя відкрилося пере; світом з усіма подробицями і розкривається з кожним днем усе ясніше і ясніше. В бібліотеці ассірійських царів були і старовинні легенди про створення світу, про гріхопадіння і всесвітній потоп. І ось що особливо цікаво: всі ці легенди надзвичайно схожі як ті, які до нас дійшли через біблію. Але ще цікавіше те, що їх записали ассірійці задовго до Мойсея. Про це свідчать цегляні таблиці, на яких викарбувано такі перекази. В бібліотеці ассірійського царя Ашшурбаніпала знайдено дуже старовинні таблиці; написи на них зроблено за тисячу дев’ятсот, а то і дві тисячі років до початку нашого літочислення, тобто майже за чотири тисячі років до нас і майже за 650 років до Мойсея.. Зрозуміло, не ассірійці запозичили ці оповідання з богоодкровенної книги євреїв, а саме євреї взяли їх у ассірійців. А це могло відбутися дуже просто. Як відомо, ассірійське царство межувало з землею Ханаанською, яку загарбали євреї. А коли євреї прийшли на цю землю, царство ассірійське існувало вже давним-давно. Ось звідки з’явився старовинний переказ про всесвітній потоп.. Так він потрапив від язичницького народу спочатку прямо в «святе письмо», в біблію, а звідти — до нас. Цікаво тепер ознайомитися з ассірійською легендою про потоп.ЩО РОЗПОВІДАЛИ ПРО ПОТОП У ТІЙ КРАЇНІ, ДЕ ЖИВ НОЙ, ЗА 650 РОКІВ ДО МОЙСЕЯ
Жив у давнину, розповідається в цій легенді, якийсь чоловік, на ім’я Сітнапістім, на прізвисько Касісадра, цар міста Шуруппака. Жити йому довелося в лихий час. Люди вже тоді були розбещеній і розгніваний бог Бєл вирішив знищити їх. І ось другий ассірійський бог — бог мудрості і моря Еа — одного разу з’явився до Сітнагіістіма і сказав йому: «Остерігайся, чоловіче із Шуруппака: споруди великий корабель для себе і своїх домочадців, тому що бог Бєл збирається знищити сім’я життя і винищити потопом увесь людський рід. Введи потім у цей твій корабель сім’я життя всіх істот, щоб зберегти їх». І ось Сітнапістім взявся за роботу. Він побудував велике і міцне «судно з будівельного дерева та очерету і обмазав його смолою з зовнішнього і внутрішнього боку. Потім склав у це судно «все, що тільки мав: срібло, золото, сім’я життя»; «зібрав усіх своїх служителів, чоловіків і жінок, усіх домашніх і диких сухопутних тварин». J коли приготування було закінчено, пролунав голос бога: «Увечері небо пошле спустошливу зливу. Зійди на ковчег і зачини за собою двері». І ось злива почалася. Тоді Сітнапістім зійшов на ковчег разом зі своєю сім’єю і друзями, замкнув двері за словом бога і вручив керманичу стерно. Цілу ніч лив страшенний дощ, а коли розвиднілось, зчинилася люта буря і охопила небосхил. Піднялася від початку небес темна хмара, бог бурі Раману гримів усередині неї, а боги Небо і Меродах ішли попереду. Буря руйнувала все в горах і на рівнинах. Бог Нергал дав волю вітрам. Бог Нініб широко розлив ріки. Духи спустошували землю, змітали все з її лиця. Води, що розлилися, піднялися до небес. Бог Анунах підніс високо свій факел — від його променистого світла вся країна засяяла. Буйство Раману досягло небес. Все, що було світлом, стало темрявою. На землі, розповідає далі ассірійський переказ, всі люди загинули. Брат не бачив брата. Люди не знали одні про одних. На небі навіть боги були злякані потопом і присіли навпочіпки, притиснувшись до кругової стіни (небозводу). Богиня Іштар плакала, сповнена гнівом. Плакалагосподиня богів солодкоголоса: «Колишнє покоління перетворилося в прах. Те, що я породила (тобто рід людський), де все це? Як рибна ікра, наповнює воно море». Шість днів і сім ночей вітер і буря носилися над землею і йшов дощ. Він перестав лише на світанку сьомого дня, і буря вщухла. Рівень моря знизився. І Сітнапістім розповідає: «Я дивився на море і голосно кричав і кликав. Але все людство розтануло, мов глина. Я відкрив очі, і світло впало на моє обличчя. Я низько схилився, сів і заплакав, носячись на хвилях, тому що всі люди загинули, і трупи плавали навколо мене, наче колоди. І рясні сльози текли по моєму обличчю». Усі сім днів корабель Сітнапістіма гойдався на хвилях і зупинився біля гори Нізір. А коли на сьомий день вода почала спадати, Сітнапістім випустив голубку, щоб узнати, чи зійшла з землі вода. Але птах політав трохи, не знайшов місця, де б відпочити, і повернувся назад. Потім Сітнапістім випустив ластівку. Проте повернулася і вона. Згодом полетів ворон. Він побачив тіла, що плавали навколо, і став пожирати їх, і не повернувся. Тоді Сітнапістім вийшов з усіма своїми із корабля, випустив тварин під чотири вітри, збудував жертовник на вершині гори і приніс жертву. «І боги вдихали пахощі, — так мовиться далі в переказі. — Боги вдихали солодкі пахощі. Боги, наче мухи, зібралися над тим, хто приносив жертву. І володарка богів опустила дугу (тобто райдугу), яку бог Ану зробив за її бажанням». Після цього почали боги сперечатися між собою. І бог мудрості Еа переконав бога Бєла, який був першим призвідником потопу, що надалі він мусить карати рід людський не таким нещадним способом, а, наприклад, за допомогою диких звірів, чуми, голоду. Такий ассірійський переказ про потоп. Як видно, він дуже схожий на біблейський. Тут іде мова і про веління бога будувати ковчег і просмолити його зовні і зсередини, і про всіх сухопутних тварин, зібраних у ковчезі, і про зливу, і про голубку, і про райдугу. І все це написано ще за кілька сот років до Мойсея. І з цього ясно видно, що євреї запозичили свій переказ про потоп в ассірійців. Цілком очевидно, що в книгу Буття цей переказ справді прийшов з Ассірії. Навіть багато слів є в біблейському переказі тих, що і в ассірійському. Ассірійську легенду хоч і створено за багато сот років раніше від книги Буття, але вона мальовничіша, красивіша і сильніша, ніж біблейська.В АССІРІЙСЬКОМУ ПЕРЕКАЗІ НЕ СКАЗАНО, ЩО ПОТОП БУВ ВСЕСВІТНІЙ
Але ось що заслуговує на особливу увагу: в ассірійському переказі зовсім не сказано, що потоп був всесвітній. Навіть навпаки. В ньому йде мова не про потоп, а про повідь, і не всесвітню, а місцеву. І сталася ця повідь тільки в одній країні, а зовсім не в усіх. І цей потоп, за словами ассірійського переказу, тривав не цілий рік, а лише сім днів; а убувала вода не місяць, а тільки одну добу. Крім того, в ассірійському переказі прямо сказано, що вода не покривала всіх вершин гір: корабель Сітнапістіма зупинився біля гори Нізір саме тоді, коли потоп був у розпалі. Гори Нізір є і досі, і заввишки вони всього триста тридцять метрів. Виходить, потоп був зовсім і не потопом, а месопотамською повіддю, і до того ж досить звичайною. Євреї дуже перебільшили ассірійський переказ про повідь. Вони зробили з нього легенду про всесвітній потоп. Вийшла, таким чином, розповідь про чудо, хоч ніякого чуда і не було насправді.ВЕЛИКИХ ПОВОДЕЙ БУЛО НЕМАЛО І В ІНШИХ МІСЦЯХ
Тепер ніхто не вважає повідь чудом. За пам’яті людей не раз траплялися такі поводі, і навіть бували далеко більші. Ось, наприклад, повідь, яка була ще страшнішою за месопотамський потоп. Вона сталася в ніч з 11 на 12 жовтня 1737 року в Індії і погубила близько трьохсот тисяч чоловік. Це страшне лихо спіткало низів’я двох великих рік — Гангу і Брамапутри, недалеко від берегів океану. А ось розповідь і про друге таке ж руйнівне явище: в 1876 році, тобто на 140 років пізніше, недалеко від того ж місця сталася друга повідь, значно більша. При цьому було залито водою величезні простори землі — понад чотири з половиною тисячі квадратних кілометрів. Вода піднялася тоді над землею вище чотирнадцяти метрів. Понад 250 тисяч чоловік загинуло у хвилях.З ЯКИХ ЖЕ ПРИЧИН ВИНИКАЮТЬ ІНОДІ ДУЖЕ СТРАШНІ ПОВОДІ?
Це з’ясовано дуже точно. Поводі виникають при такому збігу обставин, при якому вони неминучі, і було б справжнім чудом, коли б за цих обставин не сталося нещастя. Найголовніша причина поводей — циклон зі зливою і підводний землетрус. Циклон — це вихроподібна буря, надзвичайної сили ураган. Такі бурі нерідко трапляються в Індійському й інших океанах і спустошують їхні береги. Під час таких циклонів повітря крутиться з страшенною силою величезним вихором. Поперечник вихору буває іноді кілька сот верст, і при цьому вітер мчить з неймовірною швидкістю по океану, налітає інколи на береги і спустошує їх. Сила таких ураганів величезна. Вони все руйнують і спустошують на своєму шляху. Руйнують навіть великі кам’яні будівлі. Вітер ламає будинки, перевертає кам’яні стіни, навіть поїзди. Крім того, він може викликати страшенні поводі. Під натиском вітру течія рік сповільнюється, і вода в них підіймається, виходить з берегів і заливає землю. А хвилі моря навалюються на береги рік, що раптово розлилися. Був, наприклад, такий випадок 5 жовтня 1864 року в Калькутті. Під час циклону тоді загинуло од вітру і, головним чином, від поводі більше 187 тисяч чоловік. З цієї ж причини вийшла з берегів у 1876 році ріка Брамапутра, що потопила, як уже зазначалося, 250 тисяч чоловік. Але ще страшніші ці бурі, коли одночасно з ними починаються землетруси. Бували неодноразово і такі випадки. При цьому двигтіли і земля, і морське дно. Під час землетрусів, навіть у безвітряний день і в спокійному морі, здіймається висока й могутня хвиля. Спочатку море ніби відступає од берега, а дно моря на великому просторі швидко осушується від води; а потім, через кілька хвилин, ця велетенська хвиля відразу насувається на суходіл і затоплює іноді широку смугу берега. Траплялися випадки, коли одна-однісінька хвиля такого розміру чинила страшенні спустошення. Так, наприклад, 1 листопада 1755 року стався сильний землетрус у Португалії. Задвигтіли і суходіл, і морське дно. Море спочатку відступило од берегів, а потім налетіло на них величезною хвилею. Ця хвиля мала понад 27 метрів заввишки, а в деяких місцях була ще вищою. Вода залила суходіл на 16 кілометрів від берега. Виникла страшенна повідь, справжній потоп. У цей час загинуло понад 60 тисяч чоловік. Ще вищою була хвиля, коли почався землетрус у Калао (Південна Америка) в 1586 році. Іноді під час одного і того ж землетрусу такі хвилі налітали на суходіл одна за одною і лише поволі втрачали свою силу і меншали.ЧИМ І ЯК ПОЯСНЮЄТЬСЯ ТАЄМНИЦЯ МЕСОПОТАМСЬКОЇ ПОВОДІ
Таке лихо трапилося і в тій країні, де колись носився на хвилях у кораблі Сітнапістім із своєю сім’єю. Це сталося в Месопотамії, там, де течуть дві великі ріки, Тігр і Євфрат. Лихо трапилось давно, дуже давно, коли ще не було побудовано ні Вавілона, ні Ніневії. А втім, Месопотамія була тоді вже досить заселеною людьми. Народ там займався землеробством, торгував і навіть умів будувати кораблі. Ці кораблі плавали по морю, а не тільки по ріках. Для того потрібні були досвідчені керманичі. Тому про керманича і згадується в переказі про Сітнапістіма. Землетруси бувають у Месопотамії і в наш час. Також і циклони. Це саме лихо спіткало Месопотамську низовину і в часи Ноя. Саме воно і погубило все її населення, за винятком однієї чи кількох сімей. Лише ті і врятувалися на човнах. Звичайно, це лихо дуже прикрасили всілякими вигадками. Причина його була незрозумілою, а лихо всім здалося надзвичайно грізним і дивним. Через те люди і побачили в ньому не явище природи, а чудо: вони гадали, що це не звичайна повідь, а «діяння богів», втручання надприродних і таємничих сил у людські справи. Зрозуміло, таке пояснення — дуже звичайне і легке. Варто лише сказати, що ось у такому лиху винні боги — і ніби вже все зроблено, далі і пояснювати нема чого, бо кожен і так вірить, що без богів ніде не обходиться. А боги відомо як діють: за добрі справи винагороджують, а за злі — карають. «Праведних» вони винагороджують, а «грішних» нищать. Тому і переказ твердить, що Сітнапістім врятувався тому, що був «праведником», а рід людський загинув через свої «гріхи». Але чому ж боги так діяли? А тому, що так хотіли. От і всі пояснення. Проте ось що заслуговує на увагу: таке пояснення зовсім нічого не пояснює. І справді, чи можна пояснити якесь лихо втручанням «божества»? Що таке його «хотіння»? А «божество» саме — що таке? І його «хотіння», і само воно — все це незрозуміло. Отже, пояснювати народне лихо впливом «божества» — значить, пояснювати незрозумілі події таким же незрозумілим і таємничим втручанням незрозумілих істот. Хіба ж це пояснення? Так пояснювати — значить, просто до незрозумілого додавати ще більш незрозуміле. Це не пояснення, а ще більше затемнення. Про це вже неодноразово говорилося в цій книзі. Але це ще не все. Діяли боги: то бог Бєл, то аллах, то Руагату, то Брама, то Зевс, то біблейський бог. Але який же саме з них спричинив повідь? На це питання кожен народ відповідає по-своєму: «В моїй країні і взагалі на світі зробив потоп мій бог», тобто той самий бог, у якого цей народ вірив. Отже, скільки вірувань, стільки і різних пояснень. І це — пояснення одного й того самого потопу чи поводі. Як же це так? А де ж істина? Де ж її шукати так, щоб не було плутанини? Істину треба шукати не у віруваннях людей, а в обставинах справи. Адже велика повідь могла статися лише тому, що були якісь обставини, наприклад, така ось буря, такий от землетрус, низький месопотамський берег, велика ріка, вітер, що дув саме проти п течії, і різні інші обставини. Були б такі ж обставини в якійсь іншій країні — була б там і така ж повідь. Вона справді і сталася з різних, цілком природних причин і в Азії, і в Америці, і в інших частинах світу. Отже, щоб зрозуміти причини потопу, треба насамперед добре розібрати всі обставини, за яких він відбувся: розглянути їх, дослідити, зрозуміти, оцінити. Оце і є справжнє пояснення. І тільки його можна так назвати. Це видко на прикладі месопотамського потопу. За яких обставин він стався? Від циклону, і від землетрусу, і деяких інших причин. А від чого ж вони виникли? В кожного з них, звичайно, був свій і навіть нескінченний ряд причин. Наприклад: чому Месопотамія країна низинна? Тому що ґрунт її нанесено рікою і морськими хвилями. А чому виник циклон? На це теж є свої причини. А чому бувають землетруси? Тому що пересуваються шари землі. А це явище має знову ж таки свої причини, які полягають у будові товщі земної кори. Але чому ж товща земна збудована так, а не інакше? Це сталося знову ж таки не випадково, а за таких-то і таких-то обставин. І так було і є від самого утворення землі. Але сама земля як і чому з’явилася? Це теж відбулося не випадково, а за певних обставин, які поступово люди і пізнають з цілковитою достовірністю. Ось в такому пізнанні і полягає суть справи. Багато чого досі лишається невідомим для людського розуму. Але одна справа — невідоме, і зовсім інша — чудесне або надприродне. Невідоме колись може стати відомим, аби тільки розум людський навчився пізнавати це невідоме. Таким і мусить бути приспів до розповіді про всяке чудо і до його роз’яснення. У цій книзі було показано різні способи, як воно робиться.ЧИ ПРАВДА, ЩО ЛЕГЕНДИ ПРО ПОТОП Є У ВСІХ НАРОДІВ?
Але чому ж перекази про всесвітній потоп є «у всіх народів, які тільки жили і живуть на землі»? У всіх народів! Проте чи так це? Перш ніж це стверджувати, та ще з чужих слів, чи не краще перевірити чужі слова. А перевірка показує зовсім інше: є і були народи, в яких зовсім немає і не було жодного переказу про всесвітній потоп. Так, наприклад, у стародавніх єгиптян ніколи не з’являлося переказу про потоп. Багато вчених і віруючих людей шукали переказ про потоп у старовинних єгипетських рукописах, але так і не знайшли. А їм дуже хотілося б відшукати такий переказ, щоб сказати всьому світові: ось і старовинні єгипетські розповіді відповідають єврейському «святому письму». А насправді виявилося, що таких переказів у Єгипті взагалі нема. У багатьох інших народів подібні перекази справді є. Але це зовсім не перекази про всесвітній потоп. Це лише розповіді про величезні і спустошливі поводі. І більш нічого. Перечитайте, наприклад, переказ південноамериканських індійців про Бачіка і його злу дружину Чію. Про що саме там ідеться? Про повідь від річної загати, тільки і всього. Такі самі розповіді досі ходять серед багатьох інших народів. Усе це теж перекази про поводі. Та хіба ж мало на світі таких країн, де були великі поводі? У всякому разі, на такі розповіді не можна посилатись як на доказ того, що «про всесвітній потоп пам’ятають усі народи землі». Вони пам’ятають про поводі, а не про всесвітній потоп.ЧОМУ ПЕРЕКАЗИ РІЗНИХ НАРОДІВ СХОЖІ МІЖ СОБОЮ
Але чому ж в такому разі перекази деяких народів так схожі між собою? Через дуже просту і звичайну причину: адже багато переказів кочують з країни в країну; люди одного народу раз у раз переказують їх людям іншого народу під час торгових відносин. Мандрують по всьому світу не тільки перекази, а навіть казки, байки і пісні. Так і ассірійська легенда про месопотамський потоп перейшла до євреїв, а єврейська перейшла до християн і магометан. І це переселення легенд відбувається поволі, поступово, розповіді передаються із уст їв уста. І при цьому їх звичайно трохи переробляють. Наприклад, змінюють імена героїв, богів, назви місць і деякі подробиці: в одному і тому ж переказі один народ розповідає, наприклад, про Сітнашстіма, другий — про Ноя, третій — про когось іншого; в одного народу мова йде про бога Бєла, а в іншого — про Єгову і так далі. Є люди, які навмисне поширюють переказ про всесвітній потоп серед різних народів. Цим займаються християнські проповідники. Так з’явилися розповіді про потоп у багатьох племен американських індійців. Потім ті ж самі християнські проповідники записують ці розповіді, що їх самі пустили в оборот, але вже переінакшені, змінені первісними племенами; записують — і дивуються, звідки взялася така схожість цих розповідей з біблейськими? Християнські проповідники роблять ще одну справу: вони записують усякі перекази первісних племен, в тому числі і розповіді про різні великі поводі. А записуючи, змінюють їх на біблейський лад, щоб підтвердити свою віру. І виходить, кінець кінцем, таке: первісні племена переробляють на свій лад розповіді проповідників, а проповідники переробляють на свій лад розповіді первісних племен. Усе це робиться іноді не навмисне і навіть несвідомо. Але все-таки робиться вже багато сотень років. Від цього й виникла схожість багатьох легенд первісних племен з біблейськими. Ось чому в багатьох народів нібито і справді існують з давніх-давен спогади про всесвітній потоп.ЩО ПРИМУШУЄ ДУМАТИ ПРО ТЕ, ЩО І СПРАВДІ БУВ КОЛИСЬ ВСЕСВІТНІЙ ПОТОП
Але є й інші причини, через які багато племен і народів вірять у всесвітній потоп. І ось головна з цих причин. Люди не можуть не вірити своїм власним очам. От що розповідають, наприклад, жителі Самоанських островів у Тихому океані. В давні часи там, де тепер суходіл, плавала риба. Колись море вкривало всю землю. А коли вода спала, багато морських риб і інших тварин залишились на суші. Потім ці риби і інші тварини були перетворені на камені. Така розповідь самоанців на перший погляд здається справжнім безглуздям. Але це не так. У ній є велика частка правди. Вони могли бачити і на власні очі дещо на підтвердження своєї розповіді. І ось що саме. Навіть на найвищих горах, на височині сім чи вісім кілометрів, в камені і кам’яні породи, всередині яких часто можна знайти безліч різних морських залишків. Серед них і скам’янілі морські раки, і корали, і морські лілеї, безліч різних черепашок, великих і малих, відбитки морської трави, відбитки морських риб. І всіляких таких залишків дуже багато. І, зрозуміло, вони потрапили всередину каменя не випадково. Чому ж і як вони туди потрапили? Дивлячись на них, кожен скаже: де є такі залишки, там колись справді було море. Залишки ці нерідко можна бачити на великій височині — отже, колись і море було на такій височині. Значить, воно вкривало всі долини, і рівнини, і горби, до самих гірських вершин. Але що ж це означає? Хоч-не-хоч, а це наводить на думку, що колись і справді був всесвітній потоп. Ось звідки взявся у багатьох племен і народів переказ про всесвітній потоп, — із спостережень над природою. І до того ж із спостережень власних і цілком правильних.ПРАВИЛЬНІ І ТОЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ І НЕПРАВИЛЬНІ ПОЯСНЕННЯ
Але одна справа — спостереження і зовсім інша — пояснення. Можна правильно спостерігати і зовсім неправильно пояснювати. Так буває і бувало в багатьох випадках. Те саме сталося і з розповідями про всесвітній потоп. І справді, на перший погляд здається дуже ясним і зрозумілим, що вода стояла колись на великій височині і вкривала всю землю. Як же інакше потрапили морські залишки на висоту? Але чи так це? Якщо поміркувати добре, то виявиться, що справа не така вже проста і зрозуміла. Адже ці морські залишки могли потрапити так високо не одним, а кількома різними способами. Один спосіб справді такий: колись море досягло найвищих гір і занесло туди різноманітні морські залишки. Але може бути і те, що ці самі камені з залишками були колись зовсім не горами, а морським дном і лежали нижче рівня моря. В такому разі морські залишки могли осісти на морське дно з води. Але як дізнатися, що саме сталося насправді? Для цього треба насамперед довідатися точно і напевно, чи може підійматися з води морське дно — все вище і вище, і так до висоти гір? Морське дно справді підіймається з-під води в багатьох місцях землі. Наприклад, це спостерігається на берегах Балтійського моря, в Швеції, Фінляндії, Данії, СРСР (поблизу Ленінграда); також на берегах моря Каспійського, в Малій Азії і інших країнах. А про підіймання морського дна можна узнати по-різному. Для цього роблять, наприклад, позначки на прибережних скелях. Було зроблено, наприклад, такі мітки багато часу тому, за Петра І, на берегах Балтійського моря, — біля самого рівня води. З того часу минуло більше двохсот років. А тепер ці самі позначки виявилися вже над водою, так що хвилі не можуть і діставати до них. Так дізналися, що море біля цих берегів міліє. Але від чого ж воно міліє? Чи від того, що вода відходить од берегів, чи від того, що з-під води виступає морське дно? Якби висихало море, то рівень його опустився б скрізь однаково: і в Швеції, і1 біля Ленінграда, і у Фінляндії. Море не може усохнути, наприклад, у Швеції на один метр, а біля Ленінграда на один сантиметр, і це за один і той же час. Коли б так було, то воді довелося б стояти гіркою. А стояти гіркою вода не може. Отже, вся суть цього явища не у висиханні моря, а у випиранні морського дна. Так дізналися, що з часом у багатьох місцях землі морське дно немов піднімається знизу вгору. Спочатку воно стає суходолом, потім піднімається ще вище, поступово на велику височінь. Отак і попадають на вершини гір різноманітні морські залишки, які колись осіли на дно з морської води. Виходить, ось чому їх можна бачити на великій височині і в різних країнах. Це зовсім не тому, що був колись всесвітній потоп, а завдяки тому, що морське дно підіймається знизу вгору. Таке випирання здебільшого відбувається дуже повільно. Іноді на якісь два сантиметри за сто років. Ось правильне пояснення цілком правильного спостереження. Але бувають пояснення і неправильні. Так, наприклад, вчений араб Абу Зенд кілька сот років тому теж пояснював, чому на вершинах гір попадаються скам’янілі морські раки і черепашки. Він казав так: «Колись ці раки і черепашки самі виповзли з моря і скам’яніли». А чому виповзли? А як вилізли на висоту? І чому не згнили, а скам’яніли? Всього цього Абу Зенд так і не пояснив. А ось як пояснили те саме явище природи камчадали. «На високих горах, — казали вони, — живуть духи. Ночами ці духи спускаються до моря і ловлять китів. Один дух приносить додому п’ятьдесять китів, вішаючи їх на кожен палець. Духи ловлять і інших морських тварин. Ось чому і трапляються їхні залишки на вершинах гір». Один мандрівник запитав камчадалів, а звідки вони знають про цих духів і про такі їх діла. «Так нам наші діди говорили, — відповідали вони. — Та ми і самі бачили багато китових кісток і черепашок на вершинах наших гір». Таке зовсім неправильне пояснення цілком правильного спостереження.РОЗДІЛ IV ВЕЛИКІ ЧУДОТВОРЦІ ТА ЇХ ЧУДЕСА
ВЕЛИКИЙ СТАРОПЕРСИДСЬКИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ ЗАРАТУШТРА[10]
У старовинних книгах розповідається про безліч різних чудес, що їх робили і роблять різні чудотворці. Кожен народ має своїх чудотворців, а ті — свої чудеса. Кожен народ вірить своїм чудотворцям і зовсім не вірить чужим. Що ж це за чудотворці і чудеса? Про це варто розповісти докладніше. Чи не можна якось перевірити різні розповіді і про них подібно до того, як це було зроблено з розповідями про камені, що співають, та про всесвітній потоп? Ось, наприклад, староперсидські розповіді про великого персидського мудреця Заратуштру. Цей мудрець жив близько двох з половиною тисяч років тому, тобто більше як п’ятсот років до початку нашого літочислення. До нашого часу збереглися про нього різні чудесні перекази. Слава пророка була дуже великою за життя і ще більшою стала після його смерті. Заратуштра був найславетнішим мудрецем Середньої Азії. Він був великим віровчителем, людиною великого розуму, сильного і глибокого почуття і твердої волі. Він поклав початок новій, ще небувалій вірі. І ця його віра поширилась серед багатьох мільйонів людей і існувала близько двох тисяч років. А подекуди вона живе й досі. Про Заратуштру старовинні іранські книги розповідають силу-силенну найчудесніших легенд. Вони твердять, що Заратуштра не випадково з’явився на землі, а неодмінно мусив був десь з’явитися. Пришестя пророка нібито було передвіщено ще за три тисячі років до його народження. Це пророкував навіть якийсь таємничий бик, що розмовляв людською мовою подібно до ослиці біблейського пророка Валаама. Якийсь цар Іємшед теж пророкував народження Заратуштри задовго до появи його на світ. Той цар навіть попереджав дияволів, щоб вони готувалися до своєї поразки і загибелі, бо «ось прийде на землю славний муж і знищить їх усіх». І справді, такий муж, кінець кінцем, з’явився. Це і був Заратуштра. Як звичайно, він і народився на світ чудесним способом. Про всіх великих чудотворців завжди розповідається, що вони з’являються на світ не так, як інші люди. Про кожного з них ходять чудесні розповіді. В старовинних персидських книгах розповідається і про чудесне зачаття Заратуштри: «Саме небо звеліло, щоб Слава побралася з Духом-хранителем і з Тілом і щоб з їх поєднання і виникло чудесне дитя». Що ж це за Слава і Дух-хранитель? Це істоти «таємничі і надприродні». Стародавні перси вірили, що Слава, немов «Дух святий», походить від світлого бога Агумаразди (або Ормузда). Звичайно вона і перебуває в цьому богові і у вічному сяйві. Але заради народження Заратуштри ця Слава зійшла з неба на землю і проникла саме в той будинок, де мав народитися Заратуштра. Слава таємниче з’єдналася з його матір’ю. В цей самий час, твердить іранський переказ, зійшов ще на землю архангел Вохуман-Ашавахіст і приніс з собою Духа-хранителя, втіленого в стеблі таємничої рослини «хом». Два верхових серафими з’явилися до чоловіка Зарагуштрової матері і вручили йому «священну лозу», а він передав п на зберігання дружині. «1 ось, — твердить переказ, — тіло побралося з Духом-хранителем і Славою, і архангели допомогли цьому, а злі духи всіляко намагалися перешкодити». Так народився Заратуштра. Це була не звичайна людина, а втілення надприродних сил — «Слави і Духа». В знаменитій «священній» іранській книзі відмічається, що народженню Заратуштри раділа вся природа: дерева і ріки співали йому хвалебні пісні. З’явились на небі і нові зорі й інші світила небесні, а бог темряви і зла Аріман (Ангроманью) та його злі духи, приголомшені жахом, повтікали в підземні глибини. З народженням Заратуштри здійснилося багато пророцтв і молитв. Даремно різні вороги намагалися перешкодити народженню пророка і жадали його смерті. Божественне світло оточило той будинок, де народився Заратуштра. І радів увесь світ, коли життя перемогло: чудове немовля з’явилося на світ з гучним сміхом замість плачу. В іранській легенді розповідається, що біля колиски Заратуштри вже ходили вбивці, що, як і цар Ірод, намагалися погубити новонародженого. Але втручання «божественного провидіння» спинило над ним руку, що тримала кинджал, і рука відразу одсохла. Іншим разом немовля Заратуштра також було на волосок від смерті. Але з’явився з неба ангел і наказав батькам відвезти дитину в іншу землю. Коли Заратуштрі минуло 15 років, він уже провадив довгі суперечки про віру. І його супротивники йшли від нього засоромлені і боялись сперечатися з ним. У цей час Заратуштра вже виявляв на кожному кроці свою добру вдачу, і світлий розум, і благородне милосердя до всіх людей і навіть тварин. А коли йому минуло двадцять років, він «залишив мирські бажання, і ступив на путь справедливості, і попрямував у пустелю, щоб там роздумувати в тиші і на волі, перед лицем світлого бога Агумаразди». Так жив Заратуштра багато років на горі і в пустелі. А коли йому сповнилося тридцять років, він «пізнав істину», дістав одкровення і пішов по світу, щоб служити людям. Архангел Вогу-Манах (що означає «архангел доброго розуму») з’явився до Заратуштри у видінні. І душу майбутнього віровчителя сповнило священне захоплення, і архангел поніс її до Агумаразди, а потім приніс назад і знову вклав у тіло. Після цього почалася проповідь нової віри. Проповідуючи її, Заратуштра весь час бачив видіння і розмовляв з ангелами і споглядав на власні очі свого бога. Злі сили знову об’єдналися для нападу на Заратуштру і почали спокушати його в пустелі. Бог темряви і зла Аріман послав злого духа Буїті, щоб звести з доброї путі і погубити Заратуштру. Але той був дуже добре озброєний щитом праведності і духовним мечем закону. Пророк переміг спокусника і примусив його тікати. І мовив тоді Заратуштра: «О підступний Ангроманью, я знищу творіння злих духів. Я знищу Насу (духа смерті, тобто смерть), якого створили демони». Незабаром з’явилися в Заратуштри послідовники і однодумці. Насамперед сприйняв нову віру двоюрідний брат його, Майдхьой-Маонха. Потім нова віра почала дуже швидко поширюватися серед людей. Заратуштра ходив з країни в країну і проповідував її. І всюди він творив чудеса і наставляв людей на путь істини. Він зціляв хворих, рятував слабосилих, виганяв злих духів. Сліпі завдяки йому ставали зрячими, кульгаві зцілялись, глухі починали чути, німі — говорили, горбаті випрямлялися. Ось що розповідає старовинна персидська книга: «Проходячи мимо одного сліпого в Дінавері, Заратуштра звелів відшукати якусь рослину і капнути каплю соку в очі сліпого. Так і зробили. І до сліпця знову повернувся зір». Отакі староперсидські перекази про Заратуштру. Як уже зазначалося, він жив більше п’ятисот років до того часу, коли, за легендами євангелія, народився Христос. А книги, в яких іде мова про нього і про його чудеса, написано теж за кілька сот років до появи євангелія. Із цих книг видно, яким надзвичайним чудотворцем і віровчителем вважали Заратуштру його прихильники. Для них він був не звичайною людиною, а втіленням Слави і Духа-хранителя в людському тілі.ВЕЛИКИЙ СТАРОІНДУСЬКИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ БУДДА[11]
Але ще дивовижнішим є переказ про індуського чудотворця Будду. Про нього розповідається в дуже старовинних індуських книгах, написаних древньою санскритською мовою. Будда теж був віровчителем, що заснував нову віру. Цю віру тепер сповідують кілька сотень мільйонів чоловік. Буддійська віра — найпоширеніша віра на землі. Сотні мільйонів людей цієї віри впевнені, що Будда — великий чудотворець, і теж втілення божества на землі, і теж народився незвичайно. «Він був на небі, — розповідають про нього старовинні індуські книги. — Він накопичив безмірні заслуги своїм милосердям, вірністю і покаянням. І ось, щоб звільнити всі живі істоти від страждань і смерті, він вирішив втілитися знову, і зробити це за допомогою земної жінки. Окинувши весь всесвіт одним поглядом, він вибрав для втілення непорочну діву Майю. Він спустився на землю в її тіло у вигляді ясного променя з п’яти кольорів. Так здійснилося його непорочне зачаття в людському образі». Будда не мав земного батька, а мати його була «найкращою і чеснішою серед дочок, народжених від людей». Під час зачаття і народження Будди сталися великі чудеса. Один святий старик-пустельник, побачивши чудесні знамення, відразу зрозумів, що вони означають. І ось, не гаючи часу, він вирушив на поклоніння немовляті в Капілавасту — місто, де народився Будда. Побачивши чудесну дитину, старик висловив пророцтво, що саме це немовля і стане Буддою, тобто «просвітленим». І старик плакав, журячись, що йому самому не доведеться побачити Будду в повній славі його. Коли минуло чотири дні після народження Будди, на п’ятий день було влаштовано, за стародавнім звичаєм, свято обрання імені народженому. Славетні браміни (жерці) і віщуни (волхви) вклонилися дитині і провістили те, що її чекає. І один з віщунів точно передрік, що немовля неодмінно стане Буддою «і зніме з світу покривало темряви і гріха». Старовинна індуська книга «Лаліта-Вістара» розповідає, як Будду потім було принесено до храму і навіть древні боги схилилися перед ним. А коли Будда виріс і вже готувався до своєї проповіді, з’явився і до нього диявол Мара, бог кохання, гріха і смерті, і спокушав його, подібно до того, як він спокушав і Заратуштру. Трапилося це, як завжди, в пустелі, коли Будда міркував там про життя і про спасіння. Мара спокушав Будду всіма принадами: і страхіттями бур, і нападами, і війною. Але Будда не піддавався спокусі і залишився спокійним. І Мару було засоромлено і переможено, а для Будди почалося внутрішнє просвітління. Одного разу на якійсь горі з ним сталося «перетворення». Про це перетворення теж розповідають старовинні буддійські книги. Просвітлений Будда залишив, кінець кінцем, пустелю і пішов по світу проповідувати своє вчення. І, проповідуючи, він творив чудеса: зціляв хворих, рятував слабосилих, виганяв злих духів; і сліпі завдяки йому ставали зрячими, кульгаві зцілялись, глухі починали чути, німі — говорити, горбаті випрямлялись. Будда жив за півтисячі років до того часу, коли, за словами євангелій, народився Христос, а книги, які розповідають про нього і його чудеса, написано за кілька сот років до Христа. З цих книг видно, яким надзвичайним чудотворцем і віровчителем вважали та й тепер вважають Будду його прихильники. Для них він не звичайна людина, а втілення божества в людині.ВЕЛИКИЙ СТАРОКИТАЙСЬКИЙ МУДРЕЦЬ КОНФУЦІЙ[12]
Те саме розповідають і про великого китайського мудреця Кун-цзи, або Конфуція. Конфуцій теж славетний і «великий» віровчитель і мудрець. Його віровчення поширене в Китаї. У нього, як і в Будди, і досі дуже багато послідовників. І його, як і Будду і Заратуштру, віруючі китайці вважають не звичайною людиною, а втіленням «таємничих сил» і великим чудотворцем. Ось що розповідає про його народження старовинна китайська легенда. Одного разу мати Конфуція побачила страшну потвору. Це була Xi-Лін, тварина, схожа на єдинорога. Страхіття це підійшло до матері Конфуція і раптом упустило з рота коштовний камінь. Оцей камінь і дав життя Конфуцію. Китайські народні легенди розповідають, що Конфуцій теж творив всілякі чудеса так само, як Заратуштра і Будда. Конфуція теж випробовували злі духи. Без цього не обходиться жоден великий «чудотворець», жоден віровчитель. Хіба міг би він бути проповідником нової віри, якби боявся спокуси злих духів? Так міркують усі послідовники всіх великих віровчителів, і тому про мудреців розповідають, що їх, безсумнівно, спокушали з усієї сили злі духи. Конфуцію, як і іншим віровчителям, з’являлися у видіннях різні таємничі сили. Конфуцій, як і інші віроачителі, побував на небі і бачив на власні очі богів. Такі розповіді про нього досі ходять в народі, що вірить у нього.ВЕЛИКИЙ МУСУЛЬМАНСЬКИЙ ВІРОВЧИТЕЛЬ І ЧУДОТВОРЕЦЬ МАГОМЕТ[13]
А ось що розповідають мусульмани про свого «великого пророка Магомета», котрий, як відомо, був засновником мусульманської віри і жив на 600 років пізніше, ніж, за євангельськими переказами, жив Христос. Народження Магомета теж супроводжувалося чудесами і знаменнями, які провіщали появу незвичайного немовляти. Переказ твердить, ніби мати Магомета не відчула болю під час пологів. Як тільки дитина з’явилася на світ, небесний вогонь осяяв місцевість, а новонароджене немовля підвело очі до неба і вигукнуло: «Бог — великий. Нема бога, крім бога, а я пророк його!» Небо і земля захиталися під час його народження. Ріки вийшли з берегів, і всі ідоли в світі упали. А один старик показав народові немовля й оповістив, що воно — «слава його племені». Багато чудес сталося і в дитинстві Магомета. Вівці кланялися йому, коли він проходив, а під час однієї подорожі мул, який віз Магомета, раптом заговорив людською мовою і сповістив, що він несе на своїй спині найвидатнішого з пророків. Так розповідається в арабській легенді. Розповідають також, що дев’ятимісячний Магомет уже виявив таку мудрість, якій дивувалися всі, хто слухав його. До Магомета з’являлись видіння, і він творив чудеса. На четвертому році життя до Магомета спустилися два ангели, що сяяли світлом. І один з них розкрив йому груди, вийняв звідти серце, очистив його від усякої скверни та бруду, вичавив з нього чорні отруйні краплі первородного гріха, успадковані від прабатька Адама, потім наповнив його вірою, знанням і пророчеським світлом і вклав його знову в груди дитини. І все це було зроблено так, що Магомет навіть не відчув ніякого болю. З цього часу, сказано в священній книзі, його обличчя засяяло таємничим світлом, а між плечима з'явилася печать пророцтва — зовнішній знак божественного посланництва. Так говорили люди, які вірили в Магомета; а невіруючі вважали цю печать простісінькою великою родимкою завбільшки з голубине яйце. Магомету, як і іншим пророкам, з’являлися видіння багато разів. Якось уночі він лежав, обгорнувшись плащем, і раптом почув голос, що кликав його. Він підвів голову і побачив таке сліпуче сяйво, що навіть знепритомнів. А коли опам’ятався, перед ним стояв ангел в образі людини, а в руках у нього був шовковий згорток, увесь покритий письменами. «Читай!» — сказав ангел. «Я не вмію читати», — заперечив Магомет, бо він був неписьменний. «Читай, — удруге сказав ангел, — в ім’я господа, який створив усе! Читай в ім’я всевишнього, який навчив людину користуватися пером!» Після цього Магомет відчув, наче його розум осяяло небесне світло. І він прочитав те, що було написано на згортку — веління божі, які потім і були переписані в «священну» мусульманську книгу — коран. Тому всі магометани вважають коран не звичайною, а «богонатхненною» книгою. Так і буддисти вважають «богоодкровенними» свої «священні» книги, китайці — свої, індуси — свої, євреї — свої і християни — свої. Інша легенда розповідає, що Магомет часто чув якісь таємничі голоси, які зверталися до нього: «Магомете! Магомете!» Коли Магомет прогулювався поблизу міста Мекки, кожне дерево, кожен камінь вітали його такими словами: «Благо тобі, посланцю божий!» «Сили небесні» з’являлися до Магомета безліч разів. Одного разу він був на горі Хіва і почув голос, що лунав з неба. Оглянувшись, Магомет раптом побачив архангела Гавриїла, що сидів між небом і землею на троні із схрещеними ногами. І архангел сказав йому: «Магомете, ти воістину посланець божий. А я архангел Гавриїл». В інших видіннях з’являлися до Магомета і джини, тобто злі духи. Така подія сталася одного разу у відлюдному місці в долині Наклах, поблизу Мекки. Злі духи з являлися до нього і під час сну. І ці видіння і віщі сни здавалися самому Магомету і всім віруючим в нього справжніми чудесами. Та Магомет і сам творив чудеса. Цього вимагав від нього натовп, що оточував його. Люди казали йому: «Мойсей, Христос та інші пророки творили чудеса, щоб довести, що вони посланці самого бога. Якщо й ти справжній пророк, то твори чудеса і ти. У Ноя була райдуга, в Соломона — таємниче кільце, у Мойсея — чудотворний жезл, а Ісус приборкував буйних і воскрешав мертвих». Якийсь Хабаб, прозваний Мудрим, зажадав від Магомета, щоб той дізнався, що є в Хабаба в шатрі і навіщо це шатро принесли в Мекку. Після цього, розповідає переказ, Магомет нахилився до землі і почав щось креслити на піску, а потім підвів голову і відповів: «О Хабаб, ти приніс сюди з собою дочку свою Сатіху, глуху і німу, сліпу і покалічену, сподіваючись дістати допомогу їй від неба. Іди ж до свого шатра, і заговори з дочкою, і почуй її відповідь. І знай, що бог всемогутній». І старий Хабаб пішов до свого шатра, а назустріч йому легкою ходою, з розкритими обіймами вийшла дочка його, не глуха і не німа, не сліпа і не каліка. Пророк Магомет, твердить переказ, зцілив її. Потім люди зажадали від Магомета, щоб він зробив таке чудо: вкрив небо ополудні надприродною темрявою і примусив місяць спуститися на землю і зупинитися на шпилі священного храму Кааби (в Мецці). Магомет зробив і це чудо так само легко, як і перше. За його словом затьмарився ясний день, а місяць відокремився од неба і зупинився на шпилі Кааби. Потім він сім разів обійшов навколо храму і низько вклонився Магомету, а той звелів йому ввійти в правий рукав свого плаща і вийти в лівий. Місяць так і зробив, а тоді знову піднявся на небо. Так розповідається в магометанському переказі. І багато людей після цього увірували в пророка. Але ще більше було людей, які зовсім не вірили в такі чудеса. І магометани казали християнам і євреям, що не вважали Магомета пророком: «Адже зупинилося сонце за наказом пророка Ісуса Навіна. Чому ж не пересуватися місяцю за наказом пророка Магомета і не ввійти в його рукав? Для бога і те і друге однаково можливе!» Магомет зробив і багато інших чудес. Він примушував німих говорити, глухих чути, сліпих бачити. Слабосилі в нього ходили, мертві воскресали. Отже, і Магомет проробляв ті самі чудеса, що й персидський віровчитель Заратуштра, і індуський Будда, і китайський Конфуцій.ВЕЛИКИЙ СТАРОГРЕЦЬКИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ АПОЛЛОНІЙ ТІАНСЬКИЙ[14]
Були такі самі чудотворці і в усіх інших країнах. І завжди і всюди бувало й буває так: де є люди, які вірять в чудеса, там саме чудеса і трапляються. А де є віра в чудеса, там є і чудотворці. І от що особливо варто уваги: боги і чудотворці в різних країнах різні, а чудеса скрізь однакові. Траплялось багато разів, що ті самі чудеса творилися на очах у всіх людей, які поклонялися, на наш погляд, найбезглуздішим богам: Аполлону, Венері, Зевсу та всяким іншим. Ось, наприклад, про яку дивовижну пригоду розповідає одна старовинна книга, написана латинською мовою через 200 років після початку нашого літочислення. В цій книзі мова йде про славнозвісного віровчителя, пророка і чудотворця Аполлоиія, що народився в місті Тіані (в Малій Азії). Аполлоній Тіанський жив у ті самі часи, коли, за твердженням євангелій, жив Ісус Христос, і трохи пізніше. Про нього говорили, що він не звичайна людина, а втілення бога на землі. Казали, що бог Прометей з’явився до його матері й оповістив про свій намір народитися на світ, олюднитися не інакше, як через неї. Одного разу, перед самим народженням Аполлонія, мати його випадково заснула. Тоді лебеді проспівали їй чудову пісню, а тільки народилася дитина, спалахнула блискавка. Цим боги хотіли провістити славу новонародженого, його високу божественну природу і все, що він мав здійснити. Коли Аполлоній підріс, усі і справді побачили, що це — людина незвичайна. Усіх дивували і його врода, і розум, і серце. Він швидко вивчив усі науки того часу, а коли закінчив своє навчання, то оселився в храмі бога Ескулапа, відростив довге волосся, облачився в скромний одяг, скинув взуття, перестав їсти м’ясо й у всьому почав додержувати цілковиту чистоту. Незабаром про нього розлетілася чутка по всіх-усюдах, і народ юрбами посунув до нього. Аполлоній відмовився од багатої спадщини і одразу почав готуватися до служіння суспільству. А коли він став на цей шлях, то присвятив себе справі проповіді добра й істини. Він багато розмовляв з мудрецями і народом. І десятки людей почали вбачати в ньому свого вчителя. Щоб ще глибше проникнути в таємниці премудрості, Аполлоній вирушив до Індії — повчитися в тамтешніх мудреців. Він відвідав багато країн. Аполлоній побував і в жерців, і в царів. Але розкішні палаци й храми зовсім не приваблювали його, і він казав про них: «Для кого це — багатство, а для мене — та ж солома». Кілька місяців він прожив у Індії і навчився там не тільки мудрості, але й чудесам. Він зціляв хворих, виганяв злих духів, повертав зір сліпим і навіть воскрешав мертвих. Якось у Римі Аполлоній зустрів похоронну процесію. Ховали молоду дівчину, а її жених плачучи ішов за її труною. Аполлоній звелів зупинити процесію, запитав ім’я померлої, потім доторкнувся до неї рукою, сказав кілька слів, і дівчина воскресла, неначе прокинулася від сну. Іншим разом Аполлоній знищив чуму. Він же зупинив землетрус. У старовинних книгах розповідається, ніби Аполлоній постійно пророкував, причому завжди правильно. Він умів передбачати майбутнє. Пророк розумів усе, що творилося навколо нього. Був,наприклад, за словами переказу, такий випадок. У Римі вбили імператора Домініціана. В цей самий день Аполлоній перебував далеко від Рима. І, незважаючи на це, повідав своїм друзям, що відбувається в цю мить у Римі. Про Аполлонія розповідали, що він робив такі чудеса, які міг творити тільки бог. А сам пророк про себе казав, що діє з веління богів. Боги з’являлися до нього уві сні й у видіннях. Аполлоній жив, весь час підтримуючи з ними зв’язок, він навіть знав їхні думки. Але сам чудотворець не був богом, а учні й віруючі з народу називали його «богочоловіком». Це була людина великої душі і надзвичайної душевної щирості. Аполлоній найбільше дбав про те, щоб навчити людей хорошому і правильному життю. Аполлоній учив любити ближнього і робити добро. Він умовляв людей допомагати один одному. Весь час його оточували учні, і він ходив із міста в місто, проповідуючи своє вчення. Заради цього пророк навіть зазнавав утисків. Звичайно, в Аполлонія були вороги, і вони донесли на нього римському імператорові. Імператор покликав його до себе на суд. Друзі радили Аполлонію не приходити, щоб уникнути неминучої смерті. Але Аполлоній усе-таки пішов, і імператор судив його несправедливим і немилостивим судом. Але він не наважився засудити пророка до страти. І Аполлоній прямо із залу суду якимсь чудом перенісся невідомо куди за кілька десятків кілометрів від Рима і прийшов до своїх друзів. Ті були вражені цим чудом, і навіть не хотіли вірити, що це їхній учитель. Тоді Аполлоній дозволив їм доторкнутися до себе і цим переконав, що він не привид. Багато років проповідував Аполлоній і вчив справедливості і душевній чистоті, викривав беззаконня, захищав правду і зціляв моральні слабості, вчив людей вірити богам, будувати храми і молитися. Аполлоній так молився богам: «О боги, зробіть, щоб скрізь панувала правда і поважали закон». Він учив, що праведним і щирим богам потрібні і віруючі, праведні та щирі. А коли прийшов час Аполлонію вмирати, він вирушив на острів Родос. Там схопили пророка жерці, яким не подобалися його проповіді, і закували в кайдани. Але Аполлоній раптом зник і піднісся на небо. Тоді почулися таємничі голоси: «Залиш землю і йди на небо». А в цей час двері храму відчинилися самі собою. Так розповідає старовинна книга. Але і після смерті Аполлоній з’являвся ще до людей. Так, одного разу він з’явився до невіруючого юнака і переконав його, що людська душа безсмертна. Навіть християни того часу поважали Аполлонія. Римський імператор Каракалла спорудив йому окремий храм, а імператор Александр Север помістив його зображення у своїй молитовні поруч з зображенням Христа. Навіть через кілька сот років після його смерті в римлян збереглися спогади про Аполлонія Тіанського. Вони вказували на нього християнам як на взірець людини і твердили, що Аполлоній визначніший за Христа. Казали, що Аполлоній творив такі самі чудеса, як і Христос. Казали, що він така ж щира і незвичайна людина, як і Христос. Є книги, написані латинською мовою, де розповідається про життя Аполлонія з таким же благоговінням, як у євангелістів описано життя Христа. Словом, Аполлоній Тіанський був таким же чудотворцем і бого-чоловіком, як і інші великі віровчителі. Так говорять про нього старовинні книги, подібно до того як розповідають і про інших віровчителів. І словам цих книг вірили теж мільйони людей, як вірять і іншим старовинним книгам. І їхнім розповідям про чудеса, про зцн лення, про вигнання бісів, про пророцтва. Словом, і тут було те саме, що скрізь і завжди. І всюди і завжди великі чудотворці і віровчителі вважали себе рятівниками всього людства. І віруючі теж вважали їх такими ж рятівниками, які нібито самими богами помазані на цю справу. По-староєврейському помазаник «машіах», тобто месія. Такими месіями віруючі вважали Заратуштру, і Будду, і Магомета, і Христа, і навіть Аполлонія Тіанського. Але, крім них, у всіх країнах було ще безліч різних маленьких месій. Протягом двох тисяч років їх з’являлося стільки, що всіх і не перелічиш.ВЕЛИКІ І ЧУДЕСНІ ПРОРОКУВАННЯ
Але от що особливо цікаво: про всіх таких незвичайних людей завжди і скрізь казали й кажуть, що їх появу заздалегідь було передвіщено. І справді, в різних старовинних книгах, у стародавніх пророків можна знайти якісь слова, підхожі для такого випадку. Правильно і те, що ці слова справді наче завбачають появу віровчителів. Передрікають і Будду, і Магомета, і Заратуштру, і всіх інших. Що ж за чудо — ці пророцтва? І чому вони є у всіх народів і в усіх священних книгах? Над цим уже давно й немало думали мудреці та мислителі різних народів і прийшли ось до яких висновків. Дуже багато слів кожної старовинної книги можна розуміти і перетлумачувати так, що вони немов і справді здадуться пророцтвом, говорять про цього самого віровчителя, незвичайну людину. Наприклад, старовинні книги твердять: «Настане час, коли божество зійде на землю і втілиться в людині, що народиться незвичайно». Як тільки з’явився віровчитель, наприклад Аполлоній Тіанський, зараз же такі слова старовинної книги, що більш-менш підходять для цього випадку, його учні і послідовники пристосували саме до нього. Сотні віруючих і навіть чудотворець починають твердити, що саме про нього тут і йде мова. Але ось з’являється в тій же країні й інша людина, другий віровчитель, — і ці самі слова потім пристосовують і до нього, бо і до нього вони теж підходять. А після цього віровчителя те саме робиться й щодо третього і четвертого. Такі слова справді можуть підійти не тільки до одного, а до багатьох проповідників. Усякий проповідник може сказати про себе, що саме в ньому втілився бог; дехто щиро вірить цьому і теж повторює вигадану про втілення в проповідникові якогось божества. Потім звідкись з’являються чутки й розповіді і про чудесне народження цього втіленого божества. Так трапилось і з Заратуштрою, і з Буддою, і з Магометом, і з Христом, і з Аполлонієм Тіанським, і з іншими. Але ось що цікаво: завжди буває так — спочатку з’являється той, про кого пророкують старовинні книги, а потім у цих книгах підшукують пророцтва до нього. Спочатку людина народиться, а потім уже про неї починають розповідати, нібито вона народилася незвичайно. Проте як перевірити ці пророцтва і розповіді? Всі пророцтва звичайно бувають дуже неясні, і їх можна тлумачити по-різному. Однак деякі пророцтва бувають і дуже точні і справді ніби підходять для даного випадку. Так, наприклад, старовинні індійські книги твердять, що Будда повинен був народитися від діви Майї. Але коли ж було написано цю книгу про народження Будди? Відомо, що її написано через багато років після смерті Будди. Хто ж її написав? Люди, які палко вірили в Будду. Може, навмисно, може, ненавмисно, а з-за любові до Будди вони написали про його народження точнісінько те, що говорять про нього пророцтва. І виходить, таким чином, що пророцтва про Будду нібито й справді здійснилися цілком точно. У всякому разі дуже важко їх перевірити тим, хто живе після Будди через сотні і тисячі років. А коли не можна перевірити, то, отже, лишається тільки — або вірити, або не вірити. І люди буддійської віри в цей переказ вірять, а люди інших вірувань вважають його вигадкою і навіть осуджують за нього буддистів. Але в них і самих є такі вигадки, тільки про інших віровчителів їх власних. І про їхні вигадки слід сказати те саме, що і про буддійські, китайські, індуські та всякі інші. Так у різні старовинні життєписи великих віровчителів увійшло багато пророцтв, які нібито справдилися. А на ділі вони зовсім не справдилися. Проте буває і так, що деякі пророцтва здійснюються, і навіть з великою точністю. Мільйони людей це бачать і дивуються, вважають великим чудом і знаменням своїх богів. Але постає питання: а чи всі пророцтва тих же пророків справджуються? А скільки таких, які зовсім не справдились? Записано їх дуже багато в старовинних священних книгах усіх народів і вірувань, а справдилося дуже небагато. Про пророцтва, які здійснилися, віруючі люди звичайно голосно скрізь кричали і досі кричать. А про пророцтва, які не справдилися, вони мовчать. Віруючі про них або не знають, або не помічають їх, або ж просто забувають, а то і навмисно не бажають помічати і навіть приховують. Виходить те саме, що з поганим стрільцем: як відомо, навіть поганий стрілець може іноді влучити в ціль, зробивши безліч пострілів: стріляє, стріляє—якась куля випадково і влучить. Із дуже багатьох пророцтв якесь одне може теж випадково попасти в ціль. Але чудо це чи ні? Зрозуміло, в цьому ніякого чуда немає. Інакше довелося б вірити, наприклад, і християнам у те, що всі діла Будди і Магомета в свій час було провіщено…ПРОРОЦТВО ПРО НОВОГО МЕСІЮ, САББАТАЯ ЦЕВІ, І ІСТОРІЯ ЙОГО ЖИТТЯ[15]
Ось, наприклад, який випадок трапився в Туреччині 250 років тому. Серед євреїв з’явився там чоловік, на ім’я Саббатай, на прізвище Цеві. Це була людина, яка щиро вірила в те, що саме вона і є месією і що повинна врятувати весь ізраїльський народ і всіх людей. Саббатай був людиною дуже здібною, розумною і палкою. Народився він у місті Смірні в 1626 році. Батько його був багатим купцем. Але Саббатай не захотів наслідувати батька і займатися торгівлею. Він понад усе любив читати єврейські священні книги. І Саббатай багато читав їх. Читаючи ці книги, він зробив висновок, що месія ще не прийшов, а тільки має прийти і прийде, звичайно, прийде неодмінно. Дізнався Саббатай і про те, що і до нього приходили вже кілька чоловік, які вважали і видавали себе за месій; але всі вони виявились несправжніми. Вони так і не врятували людей, і нікому не дали щастя, і не звільнили душі. Саббатай вирішив, що це повинен зробити не хто інший, як він сам. І от Саббатай кинув багатство, залишив людей, почав жити самітно, подовгу і часто постив і щоденно обмивався в морі. Недоїданням і всякими злигоднями він довів себе до такого стану, що почав бачити різні видіння. З’являлися ангели, пророки, з’являвся навіть сам бог. Саббатай бачив їх і розмовляв з ними. І на власні вуха почув від них, що саме він і є справжній месія. І про ці видіння Саббатай розповів своїм товаришам, розповів щиросердо і палко, бо і сам вірив у своє покликання. Саббатаю минуло тільки 20 років, а в нього вже були учні й апостоли, і всі вони палко вірили в близьке царство месії. В ті часи євреї дуже надіялися на скоре пришестя рятівника. Християни теж сподівалися, що в 1666 році вдруге прийде Христос. Число 666 вважається у християн числом антихристовим, бо так про нього сказано в Апокаліпсисі. А 1666 рік наближався. Вже настав 1648 рік. У цьому році Саббатай оголосив усім своїм послідовникам, що в його особі вже з явився месія, тобто рятівник. Почувши про це, євреї негайно вигнали його із Смірни. Саббатай вирушив тоді в Константинополь. А там у цей час уже був пророк, якийсь Авраам Яхіні. Він давно проповідував, що от-от має з’явитися на землю справжній месія, — такий, якого ще ніколи не було. Цей Яхіні добре знав «святе письмо». Він так і сипав словами з «святого письма» на доказ того, що саме тепер і настав час пришестя месії. І справді, в «святому письмі» знайшлося безліч таких місць, де неначе говорилось про Саббатая Цеві. А тут саме і прибув Саббатай. Кількість віруючих у нього швидко збільшувалась. А в цей час у місті Газі з’явився ще пророк, на ім’я Натан. Про себе пророк казав, що він зовсім не Натан, а воскреслий пророк Ілля, який має відкрити шлях месії. Слова «святого письма» підходили немовбито і до нього. Натан пророкував, що в 1666 році неодмінно повинен з’явитись месія, який і звільнить євреїв від турецького гніву і візьме самого султана в полон. Слова Натана теж були на користь Саббатаю. Кількість його послідовників зросла ще більше. їх стало вже багато тисяч. Саббатай їздив з країни в країну і проповідував, а кількість віруючих у нього дедалі зростала. Настав, нарешті, уже 1665 рік. Усі євреї в цей час хвилювались. Стурбовані були і християни. Саббатай поїхав до Єрусалима і оголосив себе там месією. Більшість єрусалимських євреїв увірували в нього. Тоді Саббатай з великим торжеством вирушив до свого рідного міста Смірни. Гам у день єврейського нового року він проголосив себе під звуки труб сподіваним месією. Народ з радістю вітав його. Велике піднесення охопило смірнських євреїв. Вони молилися на Саббатая. В кожній його дії вони вбачали чудо. Ділові люди кидали свої багатства і заняття і готувалися до на- стання царства месії. Багато хто піддавав себе тілесним катуванням, постив і не спав ночами; інші раділи і влаштовували свята на честь месії. У всіх країнах Європи з’явилися люди, що виступали з проповідями, в яких вихваляли месію. Правда, були в Саббатая і вороги, які всілякими засобами намагалися знищити його. Але ще більше ставало прихильників. Багато міст посилали своїх послів до Смірни, щоб там вітати Саббатая. Його називали царем Ізраїля і осипали подарунками. Серед загального поклоніння Саббатай оголосив себе намісником бога на землі і навіть самим богом. Так він і підписувався: «Я, господь ваш бог, Саббатай Цеві». І робив він це дуже щиро. І сотні тисяч людей теж цілком щиро вірили в нього. Але багато чого було в Саббатая і нещирого. Наприклад, він не тільки вірив у брехню, але, траплялося, і сам брехав, вдавався до хитрощів і викрутасів, щоб вплинути на народ чудесами, пророцтвами й різними іншими засобами. Та ось настав 1666 рік. Хвилювання серед народу посилилось. Саббатай вирушив у цьому році знову до Константинополя, щоб полонити султана. Тоді турецькі власті опам’яталися. На шляху до Константинополя поліція арештувала Саббатая. Даремно пророк доводив їй, що він месія. Поліцаї-християни відповідали на це: «Якби Христос тепер прийшов, ми б і його ув’язнили й повісили». Саббатая привезли в кандалах у Константинополь, а звідти перевели в тому ж році до замка Абідос. Там Саббатай і засів надовго. Але це полонення месії анітрохи не послабило віри в нього. Адже і за «святим письмом» виходило, що месія повинен неодмінно постраждати. Те, що трапилося з Саббатаєм, провістило «письмо». І юрби віруючих посунули до Абідоса на поклоніння стражденному месії. Вони підкуповували варту, щоб побачитися з месією. А той у цей час міркував про те, як переробити єврейську віру і перебудувати державний і суспільний лад. Дійшли чутки про це і до султана. Йому дуже не сподобалось, що серед євреїв точаться розмови не тільки про месію, але і про державні порядки. Султан вважав, що ці порядки занадто вже гарні і не потребують ніяких особливих переробок. І він вирішив стратити заколотника Саббатая. Коли б це сталося, то віра в Саббатая ще більше зросла б і поширилася. Але в султана знайшлися розумні радники. Вони розтлумачили султанові, що страта Саббатая може викликати заколот серед євреїв; набагато вигідніше схилити месію змінити віру — це відразу підірве довір’я до нього. «А якщо ти його стратиш, то це тільки збільшить його славу подібно до того, як це було із стратою Христа». До Саббатая вирушив за наказом султана придворний лікар Гідон і почав його лякати тортурами та ганебною стратою. Гідон малював перед ним всякі муки, які на нього чекають. І Саббатай не витримав. Він вирішив, що для користі своєї справи треба прийняти іслам. «Це випробування послане мені богом», — казав він. Пошукали в «святому письмі» такі місця, які б виправдовували зміну віри. Виявилося, що в «святому письмі» знайшлися слова пророків, підхожі для виправдання і цього випадку. Виходить, за словами пророків, сталося саме те, що і мало статися за «письмом». Саббатая провели в палац до султана, і там він зрікся єврейства, на знак чого надів собі на голову білу турецьку чалму. Султан так був цим задоволений, що призначив Саббатая воротарем свого палацу в Андріанополі. Так і скінчилась слава Саббатая-месії. Народ перестав йому вірити. Багато тисяч його прихильників відійшли од нього. Даремно Саббатай переконував їх, що він і тепер служить колишній справі. Даремно він запевняв євреїв, що надів чалму «тільки про людське око», бажаючи навернути і мусульман в іудейську віру, і що так і належить діяти «за письмом». Пророк Натан теж проповідував про Саббатая, що «всі діла його — глибокі таємниці, які людський розум не може збагнути, і письмо всі їх провістило». Але авторитет Саббатая підупав серед віруючих назавжди. А втім, у нього лишились і прихильники. І навіть їх було немало. Багато хто з євреїв зовсім не хотів вірити у зраду Саббатая, тому що в «письмі» справді знайшлось виправдання і цьому його вчинку. А якщо вірити «письму», то як же не вірити і в Саббатая? Ще більше точилися розмови про месію, коли Саббатай умер. Про нього почали говорити, що він теж піднісся на небо і що месія знову з’явився через деякий час і звільнить багатостраждальний народ. Інші твердили, що Саббатай безперечно обранець божий і зійшов на землю для спокутування гріхів народу і що всі обставини ного життя мають глибокий і таємничий смисл. До Саббатая пристосували пророцтва Ісайї: «Нема в ньому ні вигляду, ні величі; і ми бачили його, і не було в ньому вигляду, який би приваблював нас до нього… До нього ставилися з презирством, і ми мали його за ніщо. Але він вкритий був виразками за гріхи наші і прийняв муки за беззаконня наші», (Ісайя, глава III, стихи 2–4) Кінець кінцем, якщо вірити пророцтвам, то виходить, що і все життя, і всі гріхи, і вчинки Саббатая було провіщено вже за багато тисяч років до нього. І в це вірили.РОЗДІЛ V РОЗПОВІДІ ПРО ВИДІННЯ І ПРИВИДИ
ЧУДОТВОРЦІ СПРАВДІ ТВОРЯТЬ ЧУДЕСА
На землі було багато різних чудотворців і вчителів, напівбогів і богів. І між всіма ними є велика схожість. Усі вони народжувались незвичайно. Усі вони творили безліч чудес: зціляли хворих і покалічених, виганяли злих духів тощо. Усі вони бачили різні привиди: до них з’являлись ангели, з ними розмовляли боги. Є ще одна схожість між всіма чудотворцями і напівбогами: всі ці святі вірили, що вони справді не прості люди. І вірили цілком щиро. І ця віра передавалась від них народові. З другого боку, і віра народу в чудотворців впливала на них самих — передавалась їм. Це ще більше зміцнювало їхню силу. І чудотворці ставали такими могутніми, що їм корилися мільйони людей. Вони володіли їхніми душами і справді творили чудеса. Бачити ангелів і розмовляти з богами — хіба це не чудо? Зціляти хворих і воскрешати мертвих — хіба це не чудо? А виганяти бісів і взагалі злих духів — хіба не чудо? Але, може, всі розповіді про такі чудеса тільки дурисвітство, вигадка, прикраси або хибні думки? Зрозуміло, іноді не обходиться і без цього. Було вже сказано, що віруючі завжди прикрашають те, що сприймають як чудо. Складають про це перекази, поширюють легенди. Але в кожному переказі є і частка правди. Це теж було показано в цій книжці на прикладі каміння, що співає, всесвітнього потопу та інших прикладах. Можливо, є частка правди і в розповідях про видіння та зцілення? Оце і треба дослідити. Але так дослідити, щоб не лишалось ніякого сумніву в тому, чудеса це чи не чудеса. Для цього насамперед треба вивчити, за яких саме обставин відбувалися і відбуваються різні видіння, що здаються чудесними. Не знаючи цих обставин, не можна вирішити, як, чому і коли вони відбуваються.ЯК ВИНИКАЮТЬ ВИДІННЯ
Ось, наприклад, видіння, що їх може бачити всяка людина, коли захоче. Тут на малюнку зображено чорні кола, одне в одному. Намальовані кола, зрозуміло, не крутяться, а можна зробити так, що вони ніби закрутяться. Для цього треба тільки взяти книжку в руки і покрутити, потрясти нею перед собою кілька секунд, пильно дивлячись на малюнок. Коли око втомиться, тоді здається, що всі намальовані кола дуже швидко крутяться в один і той же бік. Звичайно, вони насправді не крутяться, але здається, що крутяться. Виходить, іноді нам ввижається те, чого зовсім не буває. А ось намальовано аж шестеро кіл з зубчастим колесом усередині. Коли покрутити малюнок, здається, що всі кола теж крутяться, і зубчасте колесо також, причому крутяться так, що всі кола в один бік, а зубчасте колесо — в другий. Отже, і тут ввижається те, чого зовсім немає. Погляньте на малюнок, на якому зображено два цілком однакові чотирикутники, складені з великої кількості ліній. В одному чотирикутнику лінії ідуть уздовж, а в другому впоперек. Який же з них ширший і який вищий? Здається ширшим той, усередині якого лінії ідуть вертикально, а вищим — той, що його посмуговано впоперек. Але чи так це? Щоб дізнатися точно, досить чотирикутники виміряти; тоді вийде, що обидва вони цілком однакові. Отже, тут здається те, чого немає. А ось малюнок, на якому накреслено декілька довгих ліній, які перетинаються короткими скісними лініями. На однаковій чи не на однаковій відстані одна від одної розташовані ці довгі лінії на всьому своєму протязі? Здається, зовсім не на однаковій. Вони нібито нахилені одна до одної, сходяться і розходяться. Але чи так це? Досить взяти папірець і виміряти. Тоді виявиться, що лінії зовсім не розходяться. Отже, і тут око бачить те, чого насправді нема. А яка з двох ліній довша — АБ чи ВГ? Обидві вони цілком однакової довжини, а здається зовсім інше. А лінії аб і вс? Обидві вони — і гладенька, і покреслена — здаються однаковими, а насправді покреслена коротша. Отже, наші очі раз у раз помиляються. Помиляються вони і щодо кольорів. Часто очі бачать один колір замість іншого. Коли довго дивитися на яскраво освітлений червоний папір, а потім перевести очі на білий, то білий папір здаватиметься деякий час зеленкуватим. Після зеленого він здасться червонуватим. Після жовтого біле здається синюватим і, навпаки, після синього біле сприймається як жовте. Людське око може бачити один колір замість іншого. І це буває часто. І буває з очима цілком здоровими. Такі досліди може зробити кожен. На великому червоному аркуші паперу маленький білий кружок здається також зеленкуватим. Білий кружок на зеленому фоні здається червонуватим, на жовтому блакитнуватим, на синьому — жовтуватим. Виходить, один колір поряд з іншим здається не таким, яким він є насправді. Отже, очі раз у раз обманюють не тільки щодо розмірів, а й щодо кольорів, і людина бачить те, чого немає. А бачити те, чого немає, хіба це не означає бачити видіння? Все, про що було тут розказано, — теж видіння, тільки дуже прості. Іноді людям ввижаються речі і значно складніші[16]. Як обманює людину око, так обманює її і власне вухо. Нерідко буває, що людина чує шум, коли його зовсім немає. Наприклад, коли довго їхати залізницею, то потім кілька днів чути шум у вухах. Робітники, що працюють на заводах, прийшовши додому, чують дзвін і гуркіт машин. Отже, вухо теж може ніби чути те, чого насправді немає. Те саме буває і з дотиком. Наприклад, солдатові на війні відірвало ядром ногу. Замість ноги йому приставили дерев'янку. Алє іноді солдат немов відчуває, як ця дерев’янка свербить і болить: безногій людині здається те, чого насправді немає. З другого боку, будь-яка людина своєю власною рукою може намацати у себе самого не один, а два носи. Для цього треба лише перегнути два пальці: середній палець закинути на вказівний і доторкатися ними обома до свого носа. І людині здається, що в неї не один ніс, а два. Якщо покачати, склавши так само два пальці, невеличку кульку з хліба, то здаватиметься, що під пальцями качаються дві кульки. Це зветься «помилкою дотику». Таких прикладів можна навести безліч. З них видно, що людині раз у раз ввижається те, чого зовсім немає. Особливо обманюють людину її власні очі. Можна найпростішим, штучним способом зробити так, що кожна людина в будь-який час, коли захоче, побачить маленьке і просте видіння. Наприклад, за бажанням можна побачити чортика на стелі.ЯК ПОБАЧИТИ ЧОРТА АБО ПОКІЙНИКА НА СТЕЛІ
Ось що для цього треба зробити: вирізати чортика з білого паперу і покласти на чорний, яскраво освітити, а потім пильно дивитись на нього одну або дві хвилини, доки не втомляться очі; потім подивитися на стелю або білу стіну. Через 10–15 секунд ви побачите на стелі або на стіні такого самого чортика. Якщо вирізати червоного чортика, на стелі ви побачите зеленого, і навпаки. Таким же чином можна побачити на стелі й ангела і все що завгодно. Намалюйте чиєсь обличчя — тільки світле треба намалювати темним, а темне світлим. З таким малюнком можна проробити те саме, що і з зображенням ангела або чортика: подивитись на нього, поки не втомляться очі, а потім глянути на стелю. Гам можна побачити обличчя людини. В кого очі здорові, тому треба дивитися на малюнок довше, а у кого слабкі і стомлені, той зможе побачити видіння скоріше. Був такий випадок з одним славетним художником. Якось він, нахиливши голову, довго і дуже уважно розглядав маленький малюнок, на якому було зображено богородицю і немовля Ісуса. Підвівши голову, художник раптом побачив у кінці кімнати якусь жінку з дитиною на руках. Придивившись до жінки, він здивовано помітив, що бачить перед собою ту саму богородицю з немовлям, яку розглядав на малюнку, тільки це зображення було більше і невиразне. Видіння тривало хвилин дві. На цьому випадку варто спинитись трохи більше і докладно розглянути обставини, за яких перед художником виникло видіння. Що, власне, він бачив? Насамперед — малюнок. Художник дуже довго тримав його перед очима. Цей малюнок, звичайно, відбився в його оці подібно до того, як у фотографічному приладі відбивається та людина, з якої знімають фотографію. Відображення відбилось і закріпилось. А коли художник подивився в куток кімнати, його очі не могли вже діяти так добре, як раніше. Вони від довгого розглядання малюнка втомились. Надто сильно втомилися ті місця очей, на які саме падало відображення богородиці та Ісуса. Саме ці місця обох очей і не могли вже розглядіти стіну. Тут її неначе застилало. Отже, де було в оці відображення, там саме вийшло неясне, темне місце. Із таких місць і вийшла немовби ціла постать на стіні. Насправді вона була зовсім не на стіні, а в оці. Тільки в оці. Подібно до цього буває тільки в оці і намальований чортик, і ангел, і фотографічні картки, на які довго дивляться. Але людині здається, що вони зовсім не в оці, а саме перед нею[17].ЯК І ЧОМУ МИ БАЧИМО
Цікаво, чи правда, що саме наші очі бачать видіння? Людині здається, що видіння з’являються в неї перед очима і що їх бачить око. Проте чи так це? Бували і бувають такі випадки. Одному офіцерові на війні шаблею полоснули по очах. Очі в нього витекли. Він осліп, а у всьому іншому лишився цілком здоровою людиною. Привезли його додому, пожив він дома з тиждень і раптом почав бачити видіння. Офіцер бачив друзів і знайомих, бачив ліси і гори. І бачив ясно і виразно. Як же він міг їх бачити, коли був сліпий, без очей? Справа в тому, що людина бачить не тільки очима, а й мозком. Мозок міститься в людини всередині голови — у черепі, який захищає цю ніжну і важливу частину тіла. Від мозку іде до кожного ока по нерву. Очний, або зоровий, нерв увіходить в око ззаду і тут розпадається на тонесенькі нервові розгалуження, що вистеляють зсередини задню стінку ока. Це розгалуження зорового нерва зветься сітчатою оболонкою, або сітчаткою. На сітчатці утворюється відображення всього того, що людина бачить. Будь-яке світло впливає на сітчатку, викликає в ній зміни, збуджує і подразнює її. Це подразнення зветься збудженням сітчатки. Збудження сітчатки по волокнах зорового нерва передається до мозку аж до того місця, де починаються волокна зорового нерва. Це місце розташоване в потиличній частині мозку, праворуч і ліворуч, і зветься центром зору. Коли збудження дійде до зорового центра, в ньому теж виникають якісь зміни, і тоді людина бачить. Які саме зміни — про це досі ніхто ще точно не знає[18]. Відомо тільки: від усього, що людина бачить, у її мозку залишаються нібито якісь відбитки, сліди. А все, що відбилося, зберігається там, інакше кажучи, запам’ятовується: і кольори, і розміри, і світло, і тіні, і обриси. Те, що запам’яталось, тримається міцно. І не тільки тримається, але може й пригадатися, тобто ніби ожити. А коли все це оживає, тоді людині здається, що вона бачить його знову. Це саме і сталося з сліпим офіцером. Сліпий, безокий офіцер побачив видіння. Чим же він їх побачив? Не очима, а мозком. Отже, тут суть справи не лише в очах, а і в мозку. У сплячої людини теж очі не діють, а вона все-таки бачить спи. Бувають ще такі хвороби, під час яких очі перестають бачити, хоча вони нітрохи не зіпсовані і не хворі. Чому ж це буває? Тому, що ушкоджено тут мозок, а не око, причому ушкоджено саме в тому місці, де кінчаються зорові нерви і де зберігаються сліди від усього, що людина колись бачила. Це місце розташоване в мозку, біля потилиці. Траплялися такі випадки: на війні людину поранено саме в це місце голови; як тільки це сталося, людина втрачає зір, — око вже не може бачити, хоча й лишається цілим. Пошкоджено мозок, а не бачить око. Але людина сліпне від рани в мозку лише тоді, коли пошкоджено певне місце всередині голови, саме на потилиці. На малюнку зображено людський мозок, а на ньому показано місце, яке повинно залишатися цілим і недоторканим, щоб людина могла бачити. Це місце зветься центром зору. Досить у центрі зору пошкодити хоч трохи поверхню мозку, як уже правильність людського зору порушується. А досить це місце чимось збудити, стурбувати, подразнити, як людині починає здаватися, що вона щось бачить. Це пояснюється особливо будовою мозку.ОСОБЛИВА БУДОВА МОЗКУ
На поверхні людського мозку є речовина сірого кольору, яка оповиває весь головний мозок з усіх боків наче корою. Ця сіра речовина так і зветься — корою головного мозку. Сама ж товща мозку являє собою речовину білого кольору. Розглянувши у мікроскоп тонку пластівку, вирізану з сірої кори мозку, можна побачити, що ця кора має складну будову. На малюнку видно круглі і трикутні грудочки особливої форми, одні більші, інші менші, В мозковій корі їх дуже багато. їм дано назву клітинок. Ці клітинки мають особливі відростки, схожі на вусики. Одні з таких відростків дуже довгі, а інші короткі, як це показано на малюнку. Довгий відросток схожий на дуже тонку ниточку або волокно. З отаких нервових ниточок і утворено очний нерв. У цьому нерві безліч таких ниточок» складених уздовж одна поряд з іншою. Кожне волоконце нерва іде в око від якоїсь клітинки, що міститься в сірій речовині (корі) головного мозку, в центрі зору. По таких ниточках — волокнах і передається з ока в клітинки те, що людина бачить, а там уже ніби відбивається все бачене. З таких клітинок складається сіра кора головного мозку, а біла товща його створена головним чином з самих ниточок — нервів. У корі людського мозку є щонайменше 14–15 мільярдів нервових клітин. Зрозуміло, вони дуже маленькі, і простим оком їх не побачиш.ЯК І ЧОМУ МИ ЧУЄМО
Було вже сказано, в чому полягає суть людського зору, Подібно до цього побудовано і людський слух. Кожен знає, що людина чує вухами. Від ушей ідуть нерви до головного мозку. В головному мозку є такі місця, до яких ідуть нерви від ушей. Ці місця в мозку звуться центрами слуху і містяться в сірій корі головного мозку, біля скронь. Слухові нерви, як і очні, теж закінчуються в сірій корі головного мозку. Волоконця нервів ведуть до клітин і передають туди нервове збудження. Від того в них відбуваються якісь внутрішні зміни; ці зміни залишають сліди. Так у клітинах зберігається те, що людина чує. Щоб людина могла чути, має бути здоровий головний мозок у тому місці, до якого ідуть вушні нерви, тобто в центрах слуху. Без головного мозку вухо не може чути, подібно до того як око не може бачити. Траплялись, наприклад, такі випадки: зовсім глухі бабусі, які давним-давно оглухли, раптом починали чути голоси. їм здавалося, що хтось розмовляє з ними, співає, свистить. Лікарі детально дослідили вуха таких бабусь. Виявилось, що вуха в них хворі, зовсім зіпсовані застарілою хворобою. А бабусі все-таки чули, причому чули таємничі голоси, яких насправді не було. Чому так? Та тому ж, чому і сліпий офіцер бачив видіння. Ці голоси звучать не у вухах, а в мозку. Але чому вони можуть так звучати? Бо в клітинах мозкової кори збереглися до старості сліди і відбитки тих змін, що сталися в них завдяки збудженню мозку звуками, які чули бабусі, коли їхні вуха були ще цілком здоровими. Отже усе почуте доходить через вухо до мозку і там відбивається. Іншим разом сама людина не знає і не відчуває, що саме в неї в мозку відбилось. Ось, наприклад, які іноді бувають дивовижні випадки. В Англії років сорок тому в одній родині була служниця — неписьменна двадцятилітня дівчина. Одного разу вона захворіла на пропасницю. У неї почалась сильна гарячка, тяжкий головний біль і марення. І раптом трапилось немовби чудо: під час марення неписьменна служниця заговорила грецькою, латинською і єврейською мовами. Вона виразно вимовляла іноземні слова, та ще й проказувала їх урочистим голосом. Тут були слова з «святого письма», єврейські пророкування, грецькі вислови. Почувши все це, багато хто визнав хвору дівчину за святу, а те, що вона говорила, за «одкровення боже». Але лікарі розміркували інакше. Вони вирішили дослідити, як і чому могло відбутися таке дивовижне явище. Навели про дівчину точні довідки. Узнали всі обставини її хвороби. І ось що з’ясувалося. Колись ця дівчина виховувалась у старого священика. Вона пробула в нього багато років, аж до його смерті. Священик любив після обіду прогулюватись по кімнаті, суміжній з кухнею, і голосно читати грецькі, латинські і єврейські книги. Лікарі записали ті слова, які вигукувала хвора служниця. Потім запитали у дружини священика, які саме книги любив читати її чоловік. Відшукали ті книги. І що ж виявилось? У книгах цих знайшлись ті самі слова і промови, які говорила під час марення хвора дівчина. Отже, колись у дитинстві вона чула їх. Звуки попали до неї у вуха і викликали збудження вушного нерва. По вушному нерву це нервове збудження пішло далі, до мозку, і там збереглись його сліди на багато років. Під час хвороби прилинула кров до тих клітинок мозку, де зберігались спогади про колись почуте. Від приливу крові ці спогади ожили, і служниця заговорила мовами, яких сама не розуміла. Отже в мозку немовби відбивається само собою все, що людина чує[19].ЯК І ЧОМУ ЗА ДОПОМОГОЮ МОЗКУ ЛЮДИ ПІЗНАЮТЬ УСЕ НАВКОЛИШНЄ[20]
Подібно до цього зберігається і ніби відбивається в мозку все, що людина бачить, чує, нюхає, обмацує, пробує язиком. Уже зазначалося, що в головному мозку в його сірій корі є особливі місця, або центри. На малюнку показано центри: зоровий (4), нюховий (2); так само є в мозку і центри дотиковий, слуховий (3), руховий (5), мови (1) тощо. Коли людина щось відчуває — значить, у неї збуджений або подразнений якийсь центр у мозку. Коли людина бачить — у неї збуджений зоровий центр; коли людина чує—у неї збуджений слуховий центр; коли щось сприймає дотиком — дотиковий центр тощо. Але жоден з цих центрів не діє сам собою, тобто коли до нього не доходять ззовні якісь збудження або подразнення. Звідки ж приходять усередину мозку до різних центрів всілякі подразнення? Ззовні. Відбувається це так: до зорового нерва подразнення ідуть від очей, до слухового — від вуха, до дотикового — від шкіри, до нюхового — від носа. В оці, у вухах, в шкірі є нерви. Світло і кольори подразнюють нерви зорові; всілякі звуки подразнюють нерви вушні; від їжі і питва подразнюються нерви язика в роті; різних запахів — нерви шкіри всередині носа; від рухів тіла — нерви м’язів. Отже, завжди буває так, що спочатку подразнюються кінцівки нервів. Від таких зовнішніх подразнень нерви збуджуються. Ці збудження передаються далі, в мозок, і доходять до того чи іншого центра. Як тільки збудження дійшло до центра — людина починає відчувати. Отже, в нервових клітинах центра відбулися якісь зміни[21]. Людина відчуває світло, запах, звук, тепло, холод. Усі ці відчуття можуть зберігатися довгий час і при нагоді оживати. А коли вони оживають, людина починає бачити, чути і сприймати дотиком те, що бачила, чула і відчувала на дотик задовго перед цим. Збудження, що дійшло до центрів, залишають там якісь сліди, а ці сліди зберігаються. Через це не пропадають остаточно і відчуття, вони теж запам’ятовуються. Пам’ять — це, виходить, слід того, що дійшло до певного центра. Кожен знає, що пам’ять може зберігати з року в рік цілий ряд найрізноманітніших відчуттів, колись пізнаних людиною. Вони постійно, кожного дня оживають у нашому мозку. Всяка людина добре знає це, коли каже: «Я згадав ось те й ось те», «Це мені нагадало оте». Але чому всі ці відчуття і спогади можуть виникати разом? Чому людина може в один і той час і бачити, і чути, згадувати відразу цілі складні картини минулого, а не одне тільки якесь відчуття? Це відбувається тому, що всі наші центри — зору, слуху, нюху, дотику та інші — не лежать окремо один від одного, так само як не лежать окремо і ті клітинки, з котрих ці центри складаються. Як уже було сказано і показано на малюнку, кожна клітинка має безліч відростків, схожих на щупальця або вусики. Такими відростками клітинки з’єднуються одна з одною. По цих відростках подразнення передаються від одних клітинок до інших. Крім того, від однієї частини мозку до другої прокладено нервові ниточки — волокна. За їх допомогою один бік мозку з'єднується з протилежним, одне його місце — з іншими місцями. Так, наприклад, те місце, куди ідуть нерви від ока, з’єднується з місцями, куди ідуть нерви від ушей, язика, носа, шкіри. Отже, всі враження, які приходять у мозок ззовні, тобто через очі, вуха, шкіру, ніс, язик, не лишаються в мозку окремо одне від одного. Вони немовби зливаються, з’єднуються між собою. Завдяки такій будові людина може мати уявлення про будь-яку річ, що її вона бачить, чує, нюхає, сприймає дотиком, куштує і пізнає різними способами, різними органами чуття. Ось, наприклад, апельсин. Він круглий, має оранжевий колір, кисло-солодкий смак, приємний запах. На дотик він трохи шорсткий і круглий. Усе це різні відчуття від апельсина, і виникають вони в нас завдяки різним враженням, які стікаються в людський мозок: одні через очі, другі через язик, треті через ніс, четверті через руки, що його обмацують. Усі ці враження завдяки будові мозку з’єднуються між собою і складають одне ціле, Так і утворюється з них у мозку сприйняття того, що людина називає апельсином. Апельсин чи якась інша річ — це не що інше як відчуття, котрі надійшли в мозок у різний час і об єдналися в одне[22]. Так само складаються в людському мозку й інші відчуття. І все, що людина знає, її знання про навколишній світ утворювались і утворюються саме так і ніяк інакше. Кожну секунду різні враження, а отже, і різні відчуття течуть у людський мозок справжніми потоками. Течуть через очі, вуха і через усі інші органи чуття. Вони можуть складатися мільйонами мільйонів різних способів. Складатись і зберігатись. Велика кількість їх є в кожній людській голові. Саме з них і складається все багатство людського розуму.ЯК І ЧОМУ ЛЮДИ ВВАЖАЮТЬ ОДНЕ ЗА ІНШЕ
Але отут і трапляються і труднощі, і плутанина, і навіть великі помилки. Справа от у чому: в кожній людській голові вже є великий запас різноманітних вражень, запас усього того, що людина бачила, чула і взагалі зазнала. Ці запаси зберігаються. Та ось людина бачить, чує або взагалі відчуває щось нове. Одразу ж це нове йде в її мозок. Але ж там уже міститься те, що прийшло раніше від цього. А раніше прийшло, зрозуміло, не те саме, що приходить знову. Тому люди раз у раз вважають нове за старе, невідоме — за відоме. Ось, наприклад, про які випадки розповідають мандрівники. На одному острові тубільці вперше побачили корабель під вітрилами. Вигляд корабля вперше дійшов до їхнього мозку. Там досі не було нічого подібного. Тубільці здивувались: що ж це таке? Чи то човен, чи то птах з білими крилами? їм здавалося, що корабель більше схожий на птаха. Його вигляд нагадав їм не човен, а птаха; і їм здалося через те, що корабель справді подібний до птаха. Іншими словами, ознаки корабля злились у голові тубільців з ознаками птаха. Так вони і назвали його «плаваючим птахом». На іншому острові тубільці, побачивши вперше коня, назвали його «свинею, яка носить людину». Отже, можна змішати безліч різних речей між собою. Так воно часто і буває насправді з кожною людиною. Люди весь час вважають одне за інше. Наприклад, вдалині видніється башта. Один гадає: «То в’язниця, замок». Другий гадає: «То палац». Третій гадає: «То церква». Чому ж вони так думають? Адже з самого тільки вигляду башти ще нічого не можна визначити. Так люди думають тому, що в голові в них уже є запас інших подібних образів; адже бувають башти і в палацах, і у в’язницях, і у церквах. От на підставі вже баченого люди вирішують і про те, що вони бачать уперше. А вирішуючи так, зрозуміло, легко і помилитися. Помилки бувають, причому навіть дуже часто. Іноді за старим люди зовсім не бачать нового: вони бачать не те, що перед ними, а те, що в їхній голові. Був, наприклад, такий випадок. Якось дивились на місяць у підзорну трубу священик, військовий і дама. Труба була не дуже хороша, і крізь неї можна було розглядіти тільки якісь плями на місяці. Що ж це за плями? Придивився до них священик. Йому здалося, що він бачить якусь старовинну церкву. Глянув на ті самі плями військовий. Йому здалося, що перед ним укріплений замок, стіни і бастіони. Подивилась на ті самі плями дама. їй здалося, що вона бачить красиву альтанку, а в альтанці —двох закоханих. З цього прикладу видно: хто про що гадав, той те і побачив; у кого що було на думці, тому те саме привиділось і на місяці. Але чому ж привиділось? А тому, що плями на місяці справді були неясними, невиразними, нерозбірливими. Щоб вирішити, що вони зображують, мимоволі довелося до баченого додати дещо своє. Отож кожен і додав, доповнив по-своєму. Але чим же саме довелося доповнювати? Тим, що було вже раніше в голові. Це цілком природно. А, кінець кінцем, виявилось, що кожен побачив те, чого немає. Таке саме буває на кожному кроці з кожним із нас. Усі ми раз у раз доповнюємо все, що бачимо. Дехто доповнює більше, дехто менше, один так, другий інакше. Але без доповнення рідко коли обходиться. Іноді за доповненнями не можна розглядіти те, що було насправді. Саме це і сталося з тими, хто колись слухав статую Мемнона, що співала. З цієї статуї чути було якийсь звук. Який саме? Звук був не зовсім ясний, і в усякому разі важко було розібрати, на що він схожий. Тому кожен, хто чув цей звук, сприймав його не таким, яким він був насправді, а робив до нього свої різноманітні доповнення. Одному здавалося, що це стогін. Другому — дзвін. Третьому — ніби лускається струна. Словом, до того, що було чути, кожен робив свої власні доповнення. І робив їх зовсім не навмисно, а нерідко сам того не усвідомлюючи. Бачачи перед собою щось не зовсім ясне, людина не може не робити своїх доповнень. Ці доповнення самі собою з’являються, оживають у голові. А коли вони ожили, людина мовби бачить їх на власні очі. Ось, наприклад, такий випадок. На одному кораблі був кульгавий кок. Під час плавання кок помер. За морським звичаєм, його зашили в парусину, прив’язали до ніг гарматне ядро і кинули у воду. Минуло кілька днів. Серед матросів пішли чутки, що «душа» кока десь ходить поблизу. Як відомо, марновірні люди іноді говорять так про кожну померлу людину. Певна річ, для тих, хто вірить у ці чутки, вони страшні, а страх має великі очі. Одного разу пішла по кораблю чутка, що мертвий кок іде по хвилях позаду корабля. Матроси кинулись на щогли, щоб подивитися: невже це правда? Глянули вдалину і бачать: справді, за кораблем шкутильгає кок. Він іде прямо по воді і все шкандибає, все шкандибає. Матроси висипали на палубу. І всі бачать: іде мертвий кок по воді. І ходу його пізнали, тому що він кульгав якось особливо, бо одна його нога була коротшою за другу. Корабель іде швидко, а мертвий кок ще швидше. Ось він уже наздоганяє корабель. Матроси жахнулися, всі на нього дивляться і всі його бачать. Безперечно, це він. Його голова, його матроська одежа. Нарешті, кок підійшов досить близько до корабля. І що ж виявилось? Це був не кок і навіть зовсім не людина, а звичайнісінький плавучий уламок старого корабля, що зазнав катастрофи. Але чому ж у такому разі матросам здалося, що то кок? І чому ж так обманулася не одна якась ляклива людина, а всі матроси й офіцери, що були на кораблі? Ось у цьому саме і полягає найцікавіше. Всі так обманулися, бо бачили не тільки те, що було в них перед очима. Перед їхніми очима був уламок щогли, який гойдався на воді. До цього вони додали те, що було в них у голові. А там був образ недавно померлого кока. Він стояв у пам’яті кожного немов живий. Саме його і нагадав плавучий уламок корабля. А коли образ кока пригадався, він і доповнив собою те, що було видно. І це вийшло само собою і до того ж так, що жодна людина не могла відокремити те, що в неї перед очима, від того, що в неї в голові,— іншими словами, відокремити те, що було, від того, що вдавалось. Усім матросам на кораблі здавалося, що вони справді бачать привид. Ніхто з них не мав у цьому сумніву: адже вони його бачили, причому бачили па власні очі. І всі матроси були здоровими людьми, зовсім не божевільними. Ну а коли б хвилі понесли уламок кудись від корабля? Ну, а коли б ніхто не роздивився, що це таке? Зрозуміло, тоді в матросів так би і лишилась тверда віра в те, що вони бачили привид. І тоді б вони сказали: «Ми бачили душу померлого. Виходить, і справді душа відокремлюється од тіла і може блукати по світу». Хто б їх тоді переконав, що це помилка? Так і виникло серед усіх народів безліч розповідей про видіння і привиди. Траплялось, що люди вважали звірів за бісів, хмари за бісів, хмари за ангелів. Так само з’являлися до людей «святоугодники», «божа мати». Подібних розповідей багато ходить серед віруючих. І ось що дуже цікаво: кожен віруючий бачить неодмінно своїх власних богів і своїх власних святих, тобто тих, у яких вірить і які в нього в голові і в пам’яті. Бували і бувають такі випадки: до одного буддійського святого з’явився сам Будда. Прийшов і сів у нього в кімнаті. Сів і сидить у темному кутку. Буддійський святий розповів про це видіння англійцям, які проживали недалеко від нього. Ті пішли в житло до святого, щоб дослідити всі обставини видіння. І ось про що вони дізнались: буддійський святий бачив Будду в тому самому вигляді, в якому його зображено в сусідньому храмі. Перед тим як побачити Будду, святий постійно і довго мучив свою плоть багатоденним постом. У житлі святого, в тому самому кутку, де з’явився Будда, висіла одежа. Вона так була розвішана, що трохи нагадувала одяг Будди. Завдяки цьому у пам’яті і виникло зображення Будди. От святий і побачив Будду в своєму житлі, причому побачив на власні очі, як матроси бачили мертвого кока. І ніхто не міг переконати святого, що ніякого видіння не було і бути не могло. Так само бачили видіння «святі» різних країн і віросповідань, причому за таких чи подібних обставин. У чому ж полягає головна суть усіх таких видінь?ЯК ЛЮДИ БАЧАТЬ ТЕ, ЧОГО НЕМАЄ
Такі видіння зовсім не обман з боку тих, з ким вони трапляються. Будова мозку, відповідний настрій людини, певні навколишні обставини не можуть не викликати таких видінь. Видіння — теж явища природи, а не чудеса. їх причина полягає в будові людського мозку і в тих запасах різноманітних вражень, які є в мозку. Але бувають випадки і складніші, а тому ще дивовижніші. Ось що розповідає, наприклад, учений, академік Ніколаї: «Сталося це зі мною 24 лютого 1891 року, після того, як я з кимось дуже посперечався і розпалився. Голова моя стала гарячою, тому що кров прилинула до неї. Раптом я побачив мерця. Він був за десять кроків од мене. Я зупинився мов укопаний, а мрець стояв передо мною. Я не рухався, мрець теж був нерухомий. Так ми стояли один перед одним хвилин вісім. Потім видіння зникло. Але о 4 годині пополудні воно повторилось. Другого дня мрець знову з’явився, зник, а замість нього я побачив безліч інших видінь. Усе це були люди, то знайомі, то незнайомі. Це були чоловіки і жінки, які заклопотано кудись поспішали. Потім з’явились люди верхи на конях. У їхніх поглядах, зрості й одягу не було нічого особливого, вони тільки здавались більш тьмяними, ніж звичайно. Тижнів через чотири видінь стало більше. Вони почали розмовляти між собою, звертались до мене і виголошували маленькі привітні промови». Лікар поставив академікові п’явки; кров відхлинула од голови, і йому стало краще. Рух привидів дедалі уповільнювався. Через якийсь час вони почали тьмяніти і стали ще більш туманними. Привиди неначе змішувалися з повітрям і незабаром зовсім зникли. Чому ж Ніколаї бачив їх? Привиди — це теж відбитки, які ніби ожили! В клітинки мозку вони давним-давно ввійшли через очі, як це буває завжди. Колись Ніколаї бачив усіх цих людей. А під час приливу крові до голови ожило давно бачене[23]. Але трапляється і таке. Бачене в різний час і в різних місцях змішується між собою. Ось що розповідає один лікар: «Якось пополудні я дивився на гору Рігі-Кульм, у Швейцарії. Дивився на неї то неозброєним оком, то в підзорну трубу. Я напружував очі хвилин десять. День був ясний. Вершини гір були то фіолетові, то бурі, то темно-зелені. Мої очі втомились. Я відвернувся од гір і пішов додому. Раптом я побачив перед собою близького друга, якого в цей час зовсім не було в Швейцарії. Друг стояв передо мною, але був мертвий. Він стояв жовтий, з зеленкуватим полиском і не рухався. Я подивився на нього і відразу збагнув, що це за видіння. Напередодні вночі я бачив уві сні цього самого друга. Бачив сон і забув. Тепер його образ ожив у моєму мозку. Зрозуміло, це сталося тому, що я дуже довго дивився в підзорну трубу, мої очі і мозок втомилися від цього, а спогад про друга ожив. Але чому ж я побачив його мертвим? І тут справа проста. Від того, що я довго дивився на гори, осяяні сонцем, мої очі довго застилало жовтувато-зеленувато-сірим кольором. А це і є колір мертвого тіла. Саме так і було забарвлене обличчя мого друга, що з’явився переді мною. Вигляд друга і колір наче склались між собою». Нерідко буває, що так складається бачене в різний час і в різних місцях, а склавшись, ніби оживає. З двох зображень утворюється одне, складене з них. Бачила колись людина рибу, бачила жінку. З цього баченого в мозку може скластися напівриба-напівжінка, якої ніколи не було і не може бути. Таких складних зображень є дуже багато в кожній голові. Так, наприклад, зображення ангела склалось теж з кількох образів: волосся в нього — як у жінки, обличчя — як у дитини, крила — як у лебедя. В такому вигляді звичайно і зображають ангелів на іконах та картинах у всіх народів. Навіть у давнину їх так зображали ассірійці, і греки, і римляни. До таких зображень ангелів звикли всі люди. За багато тисяч років, певна річ, до них можна звикнути. Завдяки цій звичці люди бачать ангелів такими і у видіннях. Усі ці видіння — ті ж спогади. Пригадується зображення ангела, бачене на якійсь картині. Зрозуміло, його при цьому ще трохи переробляють, бо воно складається з іншими спогадами. Подібно до цього буддистам і магометанам з’являються їхні боги і духи. Віруючі уявляють їх такими, якими їх звичайно малюють або ліплять у рідній країні. А малюють і ліплять богів такими, якими уявляють. Так бувало і буває завжди і в усіх народів. Подібно до цього створили і зображення диявола, або злого духа. Він з’являється у видіннях звичайно таким, яким його малюють. Людина бачила цапа з рогами і бачила людей. З цього баченого складається напівцап-напівлюдина — небувала істота з ратицями і рогами. Трапляється, що цю істоту наділяють ще цупким хвостом, баченим у мавпи, кігтями, баченими в лева, блискучими очима, баченими у вовка. З такої суміші виходить щось потворне й огидне. Хто ж може бути таким бридким і відворотним? «Злий дух», «нечиста сила», «диявол». А в злого духа вірять усі релігійні люди, не виключаючи і християн. Чому вірять? Тому що кожна людина з власного досвіду знає, що на світі є не тільки добро, а й зло. Добро — це щастя, втіха, а зло — нещастя і страждання. Тут одностайні всі релігії, навіть найбільш дикі і стародавні. Зло і є для них «злий дух». Віра в нього дуже стародавня. В своїх видіннях люди різних релігій бачать іноді і злого духа. Зрозуміло, він існує насправді тільки в голові як складене зображення. Але іноді може здаватися, що таке зображення не лише в голові. Це залежить від стану здоров’я, зокрема головного мозку, від настрою людини і від зовнішніх обставин. Подібно до того як бачать мерців, люди можуть бачити і диявола. Таким же чином люди бачать і своїх богів, і святих, і багато чого іншого, залежно від того, що у кого в голові[24].ЯК І ЧОМУ ЛЮДИ ЧУЮТЬ І ВІДЧУВАЮТЬ ТЕ, ЧОГО НЕМАЄ
Буває ще так: люди не лише бачать, але й чують те, чого зовсім немає і бути не може. У харківській лікарні був один хворий, який стверджував, що бачить і чує нечистих духів. В його вухах постійно лунали їхні голоси— погрози, крики, свист. І він справді чув і навіть бачив їх. Одного тільки він не розумів: що це не перед ним, а всередині нього. А ось ще випадок, про який розповідає один німецький лікар. Якийсь хворий казав йому, що весь час чує голоси. «Я чую голоси. Я справді чую їх. Як це робиться — не знаю, але вони для мене такі ж очевидні, як і ваш голос». Чув голоси, що линули з неба, і Магомет, і інші віровчителі. Чому ж вони їх чули? Тому що їхній головний мозок був нездоровий і діяв неправильно. Ті місця його, де кінчаються нерви, що йдуть від ушей, були нездорові і чимсь дуже збуджені, подразнені; наприклад, надмірним приливом крові до цього місця. З тієї ж причини, з якої виникають видіння, буває чути і голоси, навіть серед мертвої тиші. Якась хвора запитувала лікаря: «Я чую, в обидва мої вуха хтось шепоче. Якому голосу я повинна коритися? В праве вухо мене примушують вимовляти богохульні і непристойні слова, а в лівому вусі я чую ніжний голос, що благає не піддаватися спокусам сатани». В 1867 році один монах розповідав, що до нього весь час з’являється святий Макарій і обдає його своїм запахом. Монах ясно відчував цей запах. Він був надзвичайно приємний, тонкий, хороший, трохи схожий на запах конвалій. Але інколи під запах святого Макарія підроблявся і диявол. Іноді монах відчував і справжній диявольський запах, схожий на гидкий чад. Іноді ж давав себе відчути сам спаситель. Від нього йшов дуже тонкий запах, схожий на запах трояндового масла. Був у харківській лікарні хворий, якому здавалося, що при кожному подиху вітерця на його шкіру сиплеться пісок, каміння і дрючки. Іншому здавалося, ніби ноги його і руки стали такі важкі, що він не може їх підняти. Але іноді траплялось зовсім навпаки: ноги і все тіло ставали надмірно легкими, так що не заважали навіть літати. Одному матросові здавалося, що якісь жінки сиплють на нього тютюн, і від цього він шаленів. З цих прикладів видно, що всі людські органи чуття мають свої галюцинації, і обмани різних почуттів трапляються то кожен окремо, то всі разом.ВИДІННЯ ОРЛЕАНСЬКОЇ ДІВИ
Буває і бувало дуже часто: з’являється видіння, і воно розмовляє — відповідає, сперечається, лає. І все це відбувається так явно і виразно, ніби насправді. Пророк Магомет, наприклад, розмовляв з архангелом Гавриїлом. Бачив свого бога і Заратуштра, і Саббатай Цеві, і Аполлоній Тіанський. А хто не чув розповіді про Орлеанську діву, Жанну д’Арк, яка жила понад 500 років тому і звільнила Францію від навали іноземних ворогів — англійців? Орлеанська діва, сидячи під крислатим дубом, багато разів бачила ангелів, що спускалися з неба, і чула їхні голоси. Вона бачила і богородицю з немовлям Ісусом на руках. Дівчина часто чула чийсь наказ: «Дочко господа, іди, іди, іди, — я тобі допомагатиму. Іди!» Одного разу перед нею з’явилась хмара, а з її середини Жанна почула голос: «Жаніно, ти повинна змінити своє життя і зробити чудове діяння. Небесний цар обрав тебе для спасіння Франції. Англійці вигнали короля Карла з його володінь. Допоможи і підтримай його. Ти надінеш чоловічу одежу, візьмеш зброю, станеш на чолі війська і будеш керувати всім». Жанна упала на землю, а видіння зникло. Але незабаром воно знову повернулось, тільки в іншому вигляді. Цього разу Жанна побачила архангела Михаїла, а разом з ним — святу Катерину і святу Маргариту, які з тих пір почали часто відвідувати Жанну і розмовляти з нею. Вона їх бачила, вона чула їхні голоси, ніжні й приємні. І ось що є ще надзвичайним: Жанна доторкалась до своїх власних видінь, обнімала і цілувала їх і відчувала тонкий запах, що йшов від них. Як же це Орлеанська діва могла сприймати на дотик і чути носом те, чого немає? Так само, як вона бачила і чула те, чого теж не було. Все це містилося тільки в її голові. А голова її пашіла, душа була збентежена. Жанна багато думала про врятування Франції, багато молилась, весь час ходила до церкви і цілими годинами простоювала перед іконами богоматері, святих Катерини і Маргарити. Вона постійно бачила їх перед собою. Кінець кінцем, дійшло до справжніх видінь. Жанна почала бачити, чути, нюхати, сприймати на дотик те, чого не було. І ці видіння з’являлись до неї аж до самої смерті. Навіть перед смертю Жанна казала: «Я бачила архангела Михаїла і святих, бачила на власні очі, так же ясно, як бачу вас. І коли вони пішли від мене, я плакала, і мені дуже хотілося, щоб вони взяли мене з собою». Що ж вийшло з хворобливих видінь Жанни? Немовби справжнє чудо: проста сільська дівчина звільнила цілу державу від чужоземних ворогів. Сталося це так. Все те, що було наказано під час видінь, Жанна виконала. Завдяки видінням її дух дуже піднявся. Віра зробила його міцним і могутнім. А народ і воїни, дивлячись на Жанну, теж увірували всією душею, що вона каже цілком щиро — не бреше і не обманює. Віра Жанни передалась народові і війську. Жанна очолила його, запалила воїнів, перемогла англійців, укріпила короля Карла на його троні — словом, виконала все, що їй було наказано. Але після цього в одній невдалій битві вона попала в полон до ворогів короля, а ті продали її англійцям. Жанну посадили в тюрму, потім судили і присудили скарати на смерть — спалити її живцем на вогнищі. Але і в тюрмі Жанні, як і раніше, з’являлись всілякі видіння. Одного разу з нею розмовляв там архангел Гавриїл. Чула вона знову і голоси святих Катерини та Маргарити. Вони навіть підтримували Жанну під час допитів і катувань. Інколи святі приходили до неї на її заклик, а іноді й без нього. Святі з’являлись до Жанни і тоді, коли вона спала. їхні голоси будили дівчину. Святі ж навчили її, що відповідати суддям і катам. А коли Жанна молилась і просила бога послати до неї святих, Катерина і Маргарита одразу ж з’являлись. Але іноді вони ішли від Жанни, щоб запитати в самого бога, що дівчина має казати на суді, а потім повертались до неї з відповіддю. «Сприймай усе з радістю, — радили святі Жанні.— Не втрачай надії в своїх стражданнях. Ти ввійдеш, нарешті, в царство небесне». Так про все це розповідала сама Жанна, і розповідала цілком щиро, тому що все це справді бачила і чула. Її слова записано в судових протоколах того часу. Бачила Жанна і злих духів. Але це бувало значно рідше. З цієї розповіді ясно, що видіння Орлеанської діви дуже схожі на видіння різних святих. У житіях усіх святих неодмінно розповідається про якісь видіння. Відомо, в святих вірять не лише християни, а й буддисти, і магометани, і люди інших віросповідань. Але бачать видіння не тільки «святі». Це буває навіть з найбільшими «грішниками». Та й взагалі це може статися з кожним, тому що головна суть справи тут не в «святості» і не в «таємничих силах», а в певних обставинах. Є вони — значить, будуть і видіння. А головні обставини полягають у будові і в роботі людського мозку, як про це було вже сказано.ЩО ТАКЕ ВИДІННЯ У СНІ
У старовинних книгах розповідається, що «сили небесні» і «сили пекла» часом з’являлись людям і під час сну. Так само вони нібито з’являються і тепер. Усілякі видіння виникають у сні, причому бувають вони з тих самих причин, що і наяву. І справді, що значить бачити сон? Сон — це спогад сплячої людини про щось колись бачене, почуте і пережите. Який же саме спогад? Неправильний, спотворений. Те, що людина бачить у сні, вона бачила колись і наяву, тільки не відразу, а частинами: дещо тут, дещо там. Можливо, дещо почула від інших людей, дещо вичитала з книг. Уже зазначалося, що в кожному людському мозку є наче сліди, або відбитки, всього баченого і почутого і взагалі пережитого. Ці сліди ніби зберігаються в клітинках мозку, і завдяки їм і складаються всі єни. Але як саме вони складаються? Це відбувається незалежно від людини, тобто від її волі і розуму. Наприклад, людина бачила золотий колір в одному місці, дерево в другому, жабу в третьому. І от у сні людина бачить золоте дерево, на якому ростуть замість яблук жаби. Чому приснилась така нісенітниця? Тому що так склався сон із того, що було бачено раніше частинами. У сні людина часто бачить також здійснення своїх бажань, які наяву іноді ясно і не усвідомлює. Хлопчик захотів суниць, але йому не дали, і от у сні він бачить, наче й справді їсть суниці. Часто людині сниться і те, чого вона боїться, хоча наяву вона всіляко намагається побороти цей страх або те, що повинно, за її передбаченням, трапитись, але чого ще немає. Із усього цього складаються наші сни. В них немає нічого такого, чого частинами не було б раніше в нашій свідомості наяву. Людські сни тим і відзначаються, що в більшості випадків вони складаються (безглуздо і неправильно. Тому у сні може приснитися що завгодно, залежно від запасів, які є в мозку.ЩО ТАКЕ ВІЩІ СНИ
Проте кажуть, що деякі сни мають особливий смисл, бо вони — віщі і пророчі. Ці сни, кажуть, можуть пояснювати минуле і провіщати майбутнє, тобто те, що приховано від людини наяву. Про такі віщі і пророчі сни розповідається в багатьох старовинних і священних книгах. Там сказано, що ці сни — теж одкровення богів і інших таємничих сил. Так, наприклад, колись за часів Йосифа Прекрасного єгипетський фараон бачив кілька пророчих снів. Трапляється, що і ми бачимо сни, які ніби збуваються. Так, наприклад, розповідають про одного мудреця, наче замолоду він бачив у сні, що їсть хліб, вмочуючи його в мед. Після цього він зайнявся філософією, став мудрим і цим здобув велике багатство, а коли постарів, то казав про себе, що той сон був не простим, а віщим. Мед, який він бачив, означав «насолоду пізнання», а хліб — «багатство і достаток». При такому тлумаченні виходить, що сон немовби і справді збувся. Про другу людину розповідають, що вона бачила у сні, ніби її палицю поламано. Незабаром після цього вона захворіла и окривіла. Тоді тільки вона зрозуміла, що означав її сон. Палиця — означало достаток і здоров’я; зламалась палиця — означало, що людина збідніла і захворіла. Тобто виходить так, що ця людина неначе бачила те саме, що потім відбулося. Вона дуже журилася і сумувала, її гнітило те, що вона стала калікою. І людина ця багато думала про свій сон. Але ось одного разу вона знову побачила у сні свою поламану палицю. Незабаром після цього людина одужала і вже не шкутильгала. Тоді вона пішла до відгадувача снів і запитала, що означає цей сон. «Це сон віщий, — відповів снотлумач. — Боги у сні повідомили тебе, що палиця тобі більше не знадобиться».ВІЩІ СНИ — ЗНАЧИТЬ ПЕРЕТЛУМАЧЕНІ СНИ
Із цих прикладів видно, що всякий сон можна перетлумачити так і сяк. Кожен сон можна зрозуміти алегорично, отже, вважати його за пророцтво. А він зовсім не пророцтво, а звичайнісінький сон, тільки розтлумачений як пророчий. А ось який випадок трапився з Александром, царем македонським, коли він обложив фінікійське місто Tip. Сталося це понад дві тисячі двісті років тому. Годі цар Александр, як усі греки, вірив у різних богів і напівбогів. Серед напівбогів були такі, яких звали сатирами. Це були напівлюди-напівцапи. На головах у них були ріжки, а ноги — як у цапів. Такого сатира і побачив цар Александр у сні. Сатир цей танцював на царському щиті. Випадково біля царя був якийсь відгадувач снів, на ім’я Арістандр. Цар Александр покликав його і зажадав, щоб він пояснив сон. Арістандр перелякався. Він знав, що за невдале тлумачення сну його чекає царський гнів. Відгадувач снів подумав-подумав і ось що сказав цареві: «О царе, твій сон воістину пророчий, тому що сатир — означа са-тир». Слово «са» грецькою мовою «твій». «Сатир» значить «твій Тір». «Боги тобі відкривають цим сном, що ти оволодієш містом Тіроім», — сказав тлумач. Цар Александр щиро вірив у своїх богів. Як же йому було не повірити в те, що боги можуть посилати знамення? Він повірив і в сон, а це додало цареві сили. Розповіли про чудесний сон царському війську. Воїни теж вірили в тих самих богів, у яких вірив і цар Александр. Військо зраділо, що боги на його боці. Дух воїнів піднявся. Вони навально пішли на ворогів і перемогли їх. А після того і військо, і жерці (священики), і сам цар македонський, і весь народ, і навіть його вороги фінікійці почали твердити, що боги й справді відкрили свою волю цареві Александру. Як же було після такого незвичайного випадку не вірити віщим снам, а отже, і богам? І таких випадків було немало. Недивно, що віра в пророчі сни вкоренилася в різних народів.ЧОМУ ДЕЯКІ СНИ СТАЮТЬ ПРОРОЧИМИ
Вірити пророчим снам — те саме, що вірити в пророцтво. У цій книжці вже розповідалось, як і чому тримається віра в пророцтва. Їй дуже допомагає те, що пророки пророкують завжди дуже неясно, висловлюються непевними словами. Сни теж не завжди бувають ясними. Нерідко людина забуває багато чого з того, що бачила у сні: сон немовби і пам’ятається, але різні подробиці його скоро і легко зникають з пам’яті. Коли такий сон розповідають, то з непевного роблять певне. А для цього дещо додають. І додають часто зовсім не навмисно, а самі того не помічаючи. Це ще більш полегшує тлумачення снів на пророчий лад. Ось, наприклад, трапився такий випадок з однією жінкою. Якось вона побачила у сні, що в будинку пожежа. Ніякої шкоди вогонь не заподіяв. Але у сні жінка почула чийсь голос, який попереджав, що треба побоюватися такого-то дня і через стільки-то місяців. Жінка розповіла сон своїм рідним. Серед них була дівчина, молода і дуже забобонна. Вона з жахом почала чекати призначеного дня. Потроху всі про цей сон забули, крім марновірної дівчини. Через багато років після сну сталася така подія. Куховарка рано закрила трубу. Всі, хто був дома, дуже учаділи. Могли б учадіти і на смерть. Коли чад пройшов, дівчина сказала: «От бачите, бачите — адже сон збувся. Це сам бог попереджав тоді вас у сні; про сьогоднішній день тоді і було вам сказано». Жінка теж пригадала сон. Десь вона навіть записала, в який саме день повинно скоїтися лихо. Відшукала цей запис. І що ж вийшло: голос передвіщав зовсім не цей день, а інший, який давним-давно минув. Буває і так. Людина бачить у сні, неначе хтось умирає чи захворює. Через деякий час і справді у когось з рідних або знайомих трапляється нещастя. Зрозуміло, це могло б статися і без будь-якого сну. З другого боку, і в такому сні немає нічого незвичайного. Але все-таки віруюча людина каже: от саме це і передвіщав мій сон. Але як довести точно і цілком певно, що сон віщував саме це? Як довести, що це справді був сон «віщий», а не звичайнісінький? Довести це не можна. І ось забобонні люди вірять. Так само траплялось і з пророцтвами. Наприклад, якийсь пророк передвіщає війну, або голод, або мор. Але в якому саме році і в якій країні вони можуть статися, — про це пророк звичайно мовчить або каже неясно. Минають після цього сотні і тисячі років. За такий довгий час як не бути десь війнам, неврожаям або хворобам? І ось коли вибухає якась війна або скоїться інше народне лихо, віруючі люди кажуть: «Оце і передвіщав такий-то пророк». Трапляється через деякий час друге таке саме лихо в тій чи іншій країні, — і віруючі люди знову кажуть: «Саме його і передвіщав той самий пророк». Так вони кажуть про третє і четверте нещастя і в тій, і в цій країні, самі того не помічаючи, що пророцтво нічогісінько не варте. Приблизно так тлумачать і пророчі сни. Але бувають і такі сни, які насправді збуваються. Так, наприклад, якийсь студент, готуючись до екзамену, побачив у сні, що він буде професором у тому самому університеті, де він навчався. Це насправді і здійснилось через десять років. Чому так сталося? Тому, що студент бажав стати професором і прагнув до цього; людиною він був наполегливою і, кінець кінцем, добився того, чого бажав. Отже, у сні студент бачив своє власне бажання, а бачив він його тому, що дуже багато про це думав. Усе це цілком природно і може статися без будь-якого втручання «таємничих сил». Був ще такий випадок. Людина побачила у сні заручини між двома своїми знайомими. Вони незабаром і відбулися насправді. Чому ж приснився такий сон? Тому що ця людина спостережлива. Вона давно підмітила, що йшлося до заручин. Її спостереження засіли десь у мозку, а у сні випливли. Приснився немовби віщий сон. Але і в ньому немає нічого таємничого. Нерідко сновидіння нібито передрікають смерть близьких людей, причому віщують навіть дуже точно. Але коли саме це буває? Тоді, коли йдеться про людей не зовсім здорових. Трапився, наприклад, такий випадок: один офіцер бачив у сні, що з його генералом стався удар. Генерал цей був людиною гладкою і повнокровною; шия у нього була товста і коротка, обличчя червоне. Він весь час сердився і безглуздо кричав на винного і невинного. Якось він нагримав і на офіцера. Той, дивлячись на нього, мимоволі подумав, що ось-ось з ним станеться удар. Ця думка міцно засіла в голові офіцера, хоча він зовсім не був пророком. Минуло кілька місяців — і ця думка ожила у сні. Минуло ще кілька місяців — з генералом і справді стався удар. Таким чином сон виявився пророчим, хоча в ньому нічого не було незвичайного. Такі пророчі сни — зовсім не пророчі, хоч вони і збуваються, їх помічають і про них говорять. А скільки таких самих снів зовсім не збувається? їх ніхто не лічив і не лічить подібно до того, як забувають і про невдалі пророцтва. А от якби лічити усі вдалі і всі невдалі, так тоді б і виявилось: на одне вдале припадає принаймні сто невдалих; на один сон, який збувся, припадає сто таких, що не збулися. Виходить, пророчі сни виявляються пророчими зовсім випадково. Такі самі пророчі сни записано і в старовинних «священних» книгах усіх народів і всіх віросповідань — у греків, римлян, персів, індусів, магометан, християн, буддистів, китайців. І всі говорять про них як про чудеса, хоча тут і немає нічого чудесного.ЩО ОЗНАЧАЮТЬ ЧУДЕСНІ СНИ
Але бувають сни, які на перший погляд і справді можуть здатися чудесними. Ось, наприклад, який випадок мав місце в Індії років сто тому. Як відомо, Індією тоді володіли англійці, що дуже пригнічували індійців. Унаслідок гноблення раз у раз вибухали повстання. Повставали проти гноблення то одне, то інше індійське плем’я. Якось повстало плем’я дзегіїв. Приборкати його пішов якийсь генерал Сліман. Разом з ним в похід вирушила і його дружина. Під час походу солдати зупинилися на ніч, розставили палатки. Ранком генеральша каже своєму чоловікові, що їй весь час снились мерці. Сон був такий страшний, що вона і згадати про нього не може. Палатку було поставлено біля красивого узлісся. Хтось сказав генералові Сліману, що мерці снились його дружині недаремно: там, де стояла її палатка, закопано людські трупи. Це були бідолашні індуси-дзегії, яких англійці розстріляли кілька місяців тому. Генерал Сліман наказав розкопати землю на тому місці, де стояв табір. Під палаткою генеральші солдати знайшли чотирнадцять напівзогнилих трупів. Випадок цей підтверджується багатьма свідками. Виходить наче і справді чудо: мерці немов навмисно дали знати про себе генеральші. Нібито справді вони з’явились до неї у сні. Але все було набагато простіше: мерців закопали в землю не дуже глибоко. Від гниття людських тіл з-під землі ішов сморід. На свіжому повітрі він був майже зовсім невідчутний, та і в палатці його теж не відразу можна було відчути. Але коли генеральша спала, запах, хоча й дуже слабкий, все-таки доходив до неї. Відчуття такого запаху подразнювало носові нерви і по них передавалося в мозок. Зрозуміло, воно справді неприємне. Завдяки йому в мозку ожили спогади про гниюче людське тіло. Генеральші під час її походів з чоловіком не раз доводилось бачити мертві тіла. Пам’ять про бачене ожила в мозку під час сну. Тому генеральша і побачила у сні мерців. Сталося це вночі тому, що під час сну генеральша нічого іншого так виразно не бачила, не чула і не відчувала. Вдень у її голові враження від запаху заглушались різними іншими відчуттями, а вночі не заглушалися. Ось чому її сон виявився наче віщим, хоча насправді в ньому не було нічого чудесного. Був ще такий випадок. Людина побачила у сні, що її вкусив за ногу собака. Через кілька днів на цьому самому місці ноги в неї з’явилась хвороба — рак. Виходить, ніби і цей сон віщий. Але й тут сталося те саме, що з генеральшою Сліман: сплячий відчув у сні те, чого ще не міг відчути наяву. Зачатки хвороби були в нього вже тоді, коли він про неї і не гадав. Хвороба спричинила неприємне відчуття в шкірі; від шкіри біль ішов по нервах до головного мозку. Цей біль на початку хвороби був дуже малий і зовсім невідчутний. В мозку він наче глушився різними іншими відчуттями, які в цей самий час виникали в людини. А під час сну всі відчуття людини слабшають; вони наче глухнуть. А коли вони стали слабшими, тоді можна було помітити і біль від рака. Так насправді і сталося. Цим і пояснюється віщий і чудесний сон. Виходить, ось у чому полягає таємниця віщих і пророчих снів. Сни — це ті ж видіння, тільки в сплячої людини. Виникають вони з тих же причин, що і всі інші. Щоб вони відбулися, потрібна така, а не інша будова мозку, потрібен, крім того, великий запас різних спогадів у мозку про бачене, почуте, читане і взагалі пізнане. Крім того, потрібні певні обставини, які примусили б ожити ці спогади. Все це справді трапляється, і спогади оживають — то в певній послідовності, то безладно. Інколи це трапляється так яскраво, що людина, яка бачила сон, сама не розуміє, у сні це було чи наяву.ВИДІННЯ, ВИКЛИКАНІ НАВМИСНО
Та ось що цікаво: і видіння, і сни можна викликати штучно. Про славетного німецького поета Гете розповідають, що він за бажанням міг викликати в своєму мозку різні видіння. «Коли я закриваю очі і трохи нахиляю голову, — так писав поет про себе, — перед моїми очима раптом з’являється якась квітка. Так, я примушую її з’явитись. Квітка починає змінювати свій вигляд. Я бачу, як вона розкривається і зсередини виходять нові квіти, що складаються то з різноколірних, то із зелених листків. Так і з’являються квіти за квітами, і всі різні. Вони з’являються доти, доки я сам бажаю цього. Іноді я бажаю, щоб переді мною з’явилося різноколірне кружальце, і воно справді з’являлось». Відомі й інші випадки, коли люди бачили такі ж видіння, які вони бажали. Німецький лікар, на прізвище Брозіус, міг викликати за бажанням таке видіння: він бачив самого себе. Перед ним неначе з’являвся його власний двійник. Таке видіння тривало кілька секунд, а потім зникало. Власний двійник з’являється іноді й у сні. Французький учений бачив у сні самого себе, і це страшенно лякало його. Є й такі люди, які можуть бачити у сні ту людину, яку забажають. Перед тим, як лягти спати, вони посилено думають про неї, а від цього бачать її у сні. Мали місце й такі випадки. Якийсь пустельник молиться довго й старанно своєму святому, і цей святий з’являється до нього в ту ж ніч або через деякий час у сні. Можна викликати видіння й інакше. Так, наприклад, впливає на людину вино та інша отрута. Хто п’є багато вийна, той отруюється ним. Вино входить у кров, яка розносить його по всьому тілу. Отрута доходить до головного мозку, добирається до клітинок і дуже непокоїть, подразнює їх. Від цього оживають у людини колишні враження. Оживає спогад про бачене, почуте і пережите. Оживають картини і думки. І ось п’яна людина починає бачити видіння, або, просто сказати, марити. Спочатку п’яниця бачить, наприклад, комарів і мух, які літають у нього перед очима. Потім з’являються миші, пацюки і, нарешті, чорти. Відомо, що деякі п’яниці допиваються до білої гарячки і під час марення бачать самого сатану. П’яна людина, зрозуміло, не може відрізнити те, що є, від того, що їй здається. Подібно до вина і спирту, діє на мозок інша отрута, наприклад опіум і гашиш. Опіум виготовляється з маку, а гашиш — з індійських конопель. Особливо сильно впливає гашиш. При отруєнні цією отрутою видіння виникають одне за одним. Наприклад, здається, що короткі відстані стають величезними, сходи, по яких іде людина, і немов підіймаються до самих хмар. Людині привиджується пекло і рай, ангели і демони. Вона відчуває, що сама стає ангелом, таким легким і ефірним, неначе за спиною відросли крила. Уявлення про час у неї зовсім сплутується: секунди здаються роками, хвилини — віками. Видіння минають одне за одним. Дуже впливає на мозок і опіум. Щоб бачити видіння, опіум курять, як тютюн. Тисячі людей отруюються опіумом. їм здається, що вони підносяться на небо і розмовляють з богами. Куріння опіуму дає їм величезну насолоду, хоча зовсім розладнує здоров’я. Один англійський лікар спробував якось прийняти трохи опіуму, розчиненого в спирті. Одразу ж він побачив видіння. Було це так: лікар їхав морем до своєї родички і лежав на койці в каюті. Опіум він прийняв, щоб запобігти морській хворобі. Враз лікар побачив перед собою родичку, до якої їхав, і так виразно, що навіть злякався. Вона мов жива стояла перед ним. Лікар зовсім не спав. Він цілком усвідомлював, що видіння бачить завдяки опіуму. І все ж не міг одігнати його від себе.ВИДІННЯ ВІД ХВОРОБ
Бувають видіння і від різних хвороб. Наприклад, від тифозної гарячки, від пропасниць, але найбільше від нервових хвороб і захворювання мозку. Найчастіше бачать видіння люди нервові і душевнохворі. Такими були мусульманський пророк Магомет[25], лжемесія Саббатай Цеві та багато інших. Чимало таких хворих було серед пустельників, які жили, постячи і молячись, умертвляли плоть і, кінець кінцем, доводили себе різними засобами до божевілля. Через це в житіях святих часто розповідається про різні видіння, які до них з’являлись. Бачать їх нерідко і люди зовсім не святі. Ось, наприклад, розповідь про одного французького жандарма, в якого дуже розладнались нерви, і він почав бачити через це видіння, чути таємничі голоси і, нарешті, став зовсім душевнохворим. Це було в березні 1862 року. Імператор французький Наполеон III підписав тоді смертний вирок якомусь безталанному біднякові. Підписав, тримаючи перо в білій випещеній руці, і заспокоївся, неначе він був зовсім не причетний до смерті бідняка. Те, що підписав імператор, пішло, як звичайно, на виконання до ката і жандармів. Одного жандарма призначили бути присутнім при виконанні смертного вироку. Частину ночі він вартував біля засудженого, бачив, як кат одягав того, а в момент страти стояв за кілька кроків від ешафота. В цей час жандарм відчував глибоке хвилювання в душі. Він бачив беззахисну людину, яку збираються знищити озброєні люди, одягнуті в мундири. Жандарма охопив нервовий дрож, якого він не міг пересилити. Вирок було виконано. Образ людини, убитої за всіма правилами закону, довго переслідував жандарма. Він наче бачив її перед своїми очима. Нерви жандарма розладнувались дедалі більше і більше. Незабаром у нього з’явилась думка, що начальник може і на нього донести. Ця думка ще більше стурбувала жандарма. Через кілька днів йому приснився сон, ніби його самого, без будь-якого суду, мають стратити за наказом міністра. Жандарм бачив у сні, як йому зв’язали руки і ноги і поволокли до ешафота. Такий сон, зрозуміло, приснився тому, що душа жандарма була дуже схвильована баченою смертною карою. Цей сон ще дужче занепокоїв його. Жандарм замислився над своїм сном: чи не віщий сон він бачив? Йому здавалось, що інші жандарми перешіптуються про нього. Почулося, ніби вони говорять про його страту. Одного вечора він ліг спати і раптом почув голос, що виходив з настінного годинника. Голос казав: «Ти загинеш, ти загинеш. Через два дні тебе стратять». Жандарм схопився, заглянув у годинник, але там нічого не було. Ліг знову спати, і знову почувся йому той самий голос. Жандарм знову схопився. Так минула вся ніч. Те саме було і другого дня. Жандарм був упевнений, що його скоро стратять. Він вийшов із казарми, сів на коня і поскакав, сам не знаючи куди. Жандарм хотів було вистрілити в самого себе. Раптом він побачив людину з довгою бородою. Жандарм прицілився в цю людину, але вона відразу зникла. Жандарм опустив рушницю: людина знову з’явилась. Потім з’явились якісь дівчата в кринолінах і почали танцювати над головою жандарма. Приїхали інші жандарми і почали його хапати. Але той не тямив себе: він був певен, що його поведуть зараз на страту, і почав несамовито кричати. Йому здалося, що по дорозі жандарми хочуть його зарізати. Він почав кричати ще голосніше. Його зв’язали і замкнули в якійсь кімнаті. Тоді йому знову почулися чиїсь голоси, на цей раз жіночі. Вони казали: «Бідолашний, безталанний чоловіче, через дві години тебе буде страчено». Жандарм лежав і слухав. Так минуло кілька днів. А голоси все повторювали йому про страту. Жандарм зовсім не міг засмути. Нарешті, заснув на кілька хвилин, а коли прокинувся, то відчув велике полегшення. Голова жандарма була цілком здоровою. Він ясно почав пригадувати все, що сталося. Пригадав, що одержує платню за те, що присутній при страті і підводить для цього людей. Жандарм став знову жандармом. Розлад нервів минув. Видіння зникли. Розум був цілим і здоровим. Усе-таки його відправили на лікування в лікарню для душевнохворих. Звідти він виписався зовсім здоровим і взявся за колишню справу. Всі ці видіння і голоси жандарм бачив через розлад нервів.ЧАСИ, ЗРУЧНІ ДЛЯ ВИДІНЬ ТА ІНШИХ ЧУДЕС
Людей з розладнаними, хворими нервами дуже багато в усіх країнах. Особливо багато їх там, де важко живеться трудовому народові. Під час великого народного лиха таких хворих стає все більше і більше. Коли нещастя минає, кількість нервовохворих трохи зменшується. Так, наприклад, помічено, що під час війни особливо поширені нервові захворювання. Вони розповсюджуються також тоді, коли народ усією душею жадає виходу з нестерпного становища. Люди чогось шукають, до чогось прагнуть, сподіваються втручання «таємничих сил» в їхню долю. Починають посилено молитися, в усьому вбачають чудеса і чекають якогось знамення, посланого їм богом. З’являються люди, що всіляко вбивають свою плоть, різні «духовидці», які розповідають народові про видіння і чудеса. Дехто з них, можливо, і справді бачив видіння через розладнання свого мозку; а дехто, як завжди, прибріхує і розповідає те, чого зовсім не було. Але їхні слова, мов насіння, падають на підготовлений ґрунт. їм вірять. Недивно, що за таких обставин з’являється серед народу безліч розповідей про видіння і чудеса. Так було у євреїв за часів пророків. Так було і в індусів за часів Будди. Так було в арабів за часів Магомета. Так було в усіх країнах. І багато мільйонів людей щиро вірили в різні видіння і чудеса, хоч і не розуміли, що це таке.РОЗДІЛ VI РОЗПОВІДІ ПРО ДИВОВИЖНІ ЗЦІЛЕННЯ
ДВА ЧУДОТВОРНИХ МОНАСТИРІ — ЛУРД І ЛХАССА
У Франції, недалеко від Піренейських гір, є маленьке місто, яке зветься Лурдом. В цьому місті налічується близько семи тисяч мешканців. Але щороку до нього сходиться з різних католицьких країн щонайменше півмільйона чоловік. Ідуть тут люди з усіх кінців Франції, з Італії, Іспанії, з деякихнімецьких земель. Ідуть багаті й бідні, голодні й ситі. Ідуть всі ті, хто вірує в католицьку церкву та її первосвяшеника, римського папу і в католицьких святих[26]. Що ж спонукає всіх цих людей іти до Лурда? Їх спонукає іти туди віра, і насамперед віра в чудеса. Дехто шукає порятунку, інші втіхи, а декотрі просто зцілення від різних недугів і хвороб. Недалеко від Лурда є печери у вапняковій горі. В одній з цих печер, як розповідають католики, у 1858 році сталося чудо: чотирнадцятирічна дівчина Бернадетта Субіру бачила видіння: до неї з’явилась сама богородиця. На спогад про це видіння в печері поставлено зображення святої діви. Тут же поблизу є чудодійне джерело. Недалеко від печери збудовано кілька красивих церков, каплиць і монастирів. Усе це католики поважають як великі святині. Заради оцих святинь і сходяться до Лурда богомольці. Тут справді відбуваються немовби чудесні зцілення. Бували випадки: сюди приносили слабосилих, і вони починали ходити. Ті, що втратили зір, починали бачити. Хворим на тяжкі хвороби ставало легше, а дехто і зовсім одужував. І це робилось і робиться досі перед очима у всіх. Віруючі католики показують на свої святині і кажуть: «От бачите, бачите, бувають же чудеса на землі!» А в той самий час подібне до цього діється і на іншому кінці землі — в Азії. Є там у Тібеті місто Лхасса. В цьому місті височить великий буддійський монастир Потала. До того монастиря теж сходяться сотні тисяч богомольців. Католики вважають їх язичниками й ідолопоклонниками, так само як і вони католиків. У Поталі живе далай-лама, духовний глава всіх буддистів-ламаїтів, тобто тих, хто вважає далай-ламу втіленням Будди на землі. В Лхассі є зображення буддійських богів і святих. Є й мощі буддійських угодників, їхні ікони і статуї. їм поклоняються сотні тисяч богомольців. Від цих святинь і мощей дістають порятунок, очищення і зцілення віруючі в них люди. У кожного народу є свої святині і свої угодники. І ці святині й угодники теж дають зцілення, причому зовсім не вигадані, а справжні. Чому ж вони бувають? Щоб відповісти на це питання, треба добре розглянути і дослідити, за яких же обставин такі зцілення відбуваються. Хто, власне, зціляє? Від яких хвороб зціляє? Чи на довго зціляє? Чому саме зціляє? На всі ці питання дуже цікаво дістати відповіді, і відповіді точні, цілком певні, так щоб відносно зцілень не лишалось ніяких сумнівів. Коли будуть такі відповіді, стане зрозумілим і ясним, чому різні чудотворці зціляють у всіх народів і в усі часи.ДИВОВИЖНІ ЗЦІЛЕННЯ НА МОГИЛІ КАТОЛИЦЬКОГО ДИЯКОНА
Дивовижні зцілення, без будь-яких ліків, справді бувають. Про це розповідають не тільки старовинні, а й нові книги. Наприклад, такі події відбувалися в Парижі з 1728 по 1739 рік на могилі католицького диякона Франсуа де Парі. Про цього диякона варто розповісти. Народився він у 1690 році, в дворянській сім’ї. У сім років батьки віддали його в пансіон. Уже там дитина відзначилась великою набожністю, незвичайною для її років. Але порядки були в училищі погані, учні ненавиділи свій пансіон і вирішили спалити його. В цій справі брав участь і Франсуа. Пожежа не вдалася; але з цього часу молодого Парі почала мучити совість. Він сам наклав на себе єпітимію і, незважаючи на свій дитячий вік, твердо переносив її. Нерідко він гірко ридав від каяття і при цьому вигукував різні вислови з книги Іова. Коли Франсуа минуло двадцять років, він усупереч волі батьків віддав себе служінню богу, вступив до духовної семінарії, де почав вивчати «святе письмо» і різні католицькі богословські науки. Крім того, він посилено вбивав свою плоть. Коли помер батько, Франсуа роздав бідним свою частку спадщини. Незабаром він став дияконом, а звання вище цього Франсуа і не хотів мати. Не захотів він бути і монахом, оселився в бідняцькому районі Парижа і почав допомагати бідноті. Все життя Франсуа де Парі присвятив добрим справам, а про себе не думав. їжа його складалася з кількох крутих яєць і супу, який давала йому сусідка. За це диякон носив їй щоранку воду. Він страшенно бідував. Незабаром нестатки призвели його до тяжкої хвороби. Тіло Франсуа покрилось ранами. Від виснаження він і помер у 37 років.ЯК І ЧОМУ ВІРА ЗЦІЛЯЄ
З травня 1728 року диякона поховали на маленькому цвинтарі Сен-Медар. В той самий день над його труною сталося чудо: якась мотальниця шовку, Мадлена Беньї, зцілилася. В неї вже давно відібрало ліву руку. Мадлена бачила, як принесли труну, в котру мали покласти диякона. Коли його туди поклали, Мадлена трохи нахилилась над труною, щоб потерти об нього хвору руку, перш ніж на мертвого покладуть покров. Згодом вона пішла додому. А коли Мадлена ввійшла в свою кімнату, раптом сталося чудо: хвора рука почала діяти. Мадлена відразу стала розмотувати шовк обома руками. Слабість минула зовсім і назавжди. Що це була за слабість? Від якої причини її рука не діяла? Мадлена Беньї була жінкою дуже нервовою. Вона давно хворіла на істерію[27]. При цій хворобі і мозок, і нерви дуже чутливі і легко збуджуються від зовсім не значних причин. Від таких же причин вони іноді дуже слабнуть і навіть перестають діяти. Щоб людина могла рухати рукою або ногою за своїм бажанням, треба щоб були здорові нерви (2), які йдуть від мозку (1) до руки (3) або ноги, а також і сам мозок (див. мал.). Коли людина рухає рукою, то від мозку іде до руки по нерву наче струм особливе подразнення, ніби наказ. Воно йде до м’яза, за допомогою якого рука ворушиться. М’яз — значить м’ясо. М’язи перекинуті від однієї кістки до іншої. Кінці їх прикріплені до кісток. Коли м’яз скорочується, тобто стає коротшим, але товщим, кістка підтягується до кістки, а від цього рука рухається. А стає м'яз коротшим тоді, коли до нього доходить по нерву наказ (тобто струм) від мозку. Нерви, по яких іде подразнення від мозку до м’яза, звуться руховими. Якщо цей нерв перерізати, м'яз назавжди залишиться нерухомий. Те саме буде, якщо нерв захворіє. Так само рука не рухатиметься, якщо захворіє те місце мозку, де починається руховий нерв. Оце саме нерідко і трапляється з тими, хто хворіє на істерію. Від цієї хвороби не діяла рука і в Мадлени Беньї. Ніяких пошкоджень мозку і нерва у неї не було. Вся її хвороба полягала тільки в тому, що достатньо не подразнювалася та ділянка мозку, від якої ідуть рухомі нерви до руки, оскільки в ній виник стійкий осередок гальмування. Нервові шляхи, які з’єднують цю ділянку з рештою ділянок мозку, наче забились; ця ділянка немов відділилась од решти мозку і більше не діставала від нього подразнень. Струми з неї до руки стали слабшими; м’язи, кінець кінцем, теж перестали скорочуватись, і тому рука нерухомо повисла. Але це було тільки до певного часу. Щоб рука знову почала діяти, потрібне було нове збудження мозку, здатне усунути гальмування. Тоді шляхи до того місця мозку, від якого йдуть нерви до руки, відновилися, і рука почала діяти, як і раніше, — в зв’язку з загальною діяльністю мозку. Це збудження і дала мозку віра. Віра в те, що диякон Франсуа де Парі — угодник божий і за допомогою бога може зробити все що завгодно. Від цієї палкої віри сильніше забилось серце, більше потекло крові до мозку, він почав діяти правильніше, відновився його зв’язок з тим місцем головного мозку, від здоров’я якого залежав рух руки. І слабість пройшла, рука почала діяти правильно, відновився біг крові в руці. Завдяки цьому почали правильно живитися нерви, що йдуть від мозку до руки. Вийшло, що віра Мадлени Беньї дала їй зцілення[28]. Хто ж її зцілив? Зовсім не Франсуа де Парі і його труна, а саме віра, віра самої хворої. Якби Мадлена Беньї увірувала не в диякона Франсуа, а в щось інше, наприклад в далай-ламу, або в якийсь талісман, або в джерело Лурда, або в Казанську божу матір, або в що завгодно інше — вийшло б те саме.ВІРА ТВОРИТЬ РІЗНІ ЧУДЕСА
Але всього цього зовсім не розуміли ні Мадлена Беньї, ні її знайомі. В ті,часи ще жодна людина не розуміла, чому, власне, віра зціляє. Тому таке зцілення було сприйнято як справжнє чудо. Про нього заговорили. В Парижі і його околицях, звичайно, було немало таких хворих, як Мадлена Беньї. Ця хвороба проявляється по-різному. В одних істеричних хворих не діють руки, в других — ноги. Інші не бачать, не чують, лежать нерухомі, зовсім слабосилі, у декого відбирає мову; з деким іноді трапляються жахливі припадки, судороги, корчі. Під час таких припадків бідолашні згинаються дугою, виють нелюдським голосом, вигукують, самі не знаючи що. Буває й так: раптом уся шкіра на тілі стає зовсім нечутливою — її можна колоти, палити, різати, і хворий не відчуває ніякого болю. Від цієї хвороби терплять найбільше жінки, але іноді і чоловіки. Серед них теж трапляються і слабосилі, і біснуваті, і з відібраними руками та ногами. Певна річ, потяглися до труни диякона Франсуа і такі хворі. І всі вони вірували, і всі… зцілялись.ЯК ВІРА В ДИЯКОНА ЗЦІЛИЛА СЛІПОГО
Але до могили диякона ішли не тільки такі хворі, в яких була істерія. Є багато й інших нервових хвороб, що теж зціляються вірою. А в багатьох хворобах віра, якщо й не зціляє, то дає полегшення хоч тимчасове. На могилі диякона Франсуа був такий випадок. Прийшов до неї по зцілення молодий іспанець Альфонс де Палачіос, син іспанського посла. В нього було запалення рогової оболонки обох очей, запалення очного білка. Бідолашний так хворів на очі, що майже осліп. Іспанець нічого не міг бачити. Ніякі ліки йому не допомагали, хоча лікували його найславетніші лікарі. І от Палачіос вирушив до могили диякона. Він був людиною віруючою. Крім того, він зустрів біля могили багато інших хворих, які теж жадали зцілення і мали гарячу віру в серцях. Іспанця поклали на могильну плиту й залишили на ніч. Тут же лежали й інші хворі. О третій годині іспанець прокинувся. Біль в його очах пройшов. Око, запалене напередодні ввечері, тепер було живе, блискуче. Воно витримувало, не моргаючи, найяскравіше світло сонячного проміння і куряву, що збивав натовп навколо могили. Але друге око ще боліло. З великою радістю іспанець вирушив додому. Незабаром він помітив, що й другим оком бачить незрівняно краще. Палачіос уже міг не тільки бачити, але навіть читати й писати. Побачив іспанця його лікар і здивовано вигукнув: «Що зробили ви з своїм оком? Воно, здається, стало здоровим». І справді, очі стали здоровими, причому стали здоровими завдяки вірі. Віра вплинула на стан всього мозку, а стан мозку на серце, на біг крові по кровоносних жилах. Кров завжди інтенсивно приливає до запаленого місця. Це підсилює запалення. А завдяки змінам у мозку тепер кров відлила, і запалення зменшилось. Отже, вийшло так, що стан душі вплинув на очі, уражені хворобою. Немовби і в цьому випадку сталося чудо, і зробив його той же диякон, католицький угодник і чудотворець. Але насправді і цього разу головна суть полягала не в дияконі Франсуа, а в самому хворому іспанцеві, у впливі духу, тобто стану мозку на його очі, на все тіло. Випадок з іспанцем показує, що при деякому збігу обставин людський мозок цілюще впливає на інші частини тіла: якщо є такі самі обставини — неодмінно станеться і зцілення. І в цьому немає нічого надприродного, хоча з першого погляду багато дивного і незрозумілого. Але одне діло — незрозуміле, і зовсім інше — чудесне. Незрозуміле може лишатися таким тільки до певного часу. Колись і воно стане зрозумілим, і його пояснять, розтлумачать. І розтлумачать, не кажучи ні слова про втручання «таємничих сил», які й самі незрозумілі, а значить, і не можуть зробити щось більш зрозумілим. А чудесами саме і зветься уявне втручання надприродних сил в людське життя і в життя всієї природи. Зцілення, які мали місце на могилі диякона Франсуа де Парі, теж відбувалися завдяки природі, тобто завдяки особливій будові людського мозку, нервів і взагалі тіла. І внаслідок саме такого, а не іншого збігу всіх обставин.ЯК ЗАВДЯКИ СВОЇЙ ВІРІ ДИВОВИЖНО ЗЦІЛЮЮТЬСЯ НЕРВОВОХВОРІ
У книгах того часу докладно розказано про всі ці обставини. Зцілення справді відбувались, причому в усіх перед очима. Найбільше зцілялись жінки, а іноді й чоловіки. Деякі зцілення були особливо разючі. Так, наприклад, одна дівчина, на прізвище Тібо, зцілилась ка могилі диякона Франсуа від здуття живота, зведення руки, від ран, з яких витікав гній. Усі ці недуги були дуже застарілі. З’явились вони внаслідок істерії; від розладу серцевих нервів почало погано діяти серце, а від хвороби серця набрякло тіло і сталася водянка. До цього приєднались ще гази, які надмірно роздули живіт. Руки звело судорогою також від істерії; одну руку так сильно скорчило і пальці так притиснулися до долоні, що з явились рани і нагноєння. Хвору Тібо перенесли на могилу диякона. Через чверть години її рука розігнулась, серце почало діяти краще, гази вийшли, роздутий живіт спав, пухлини поступово зникли всюди, хвора почала ходити, рухати руками й ногами. Додому вона повернулася здоровою. На тій же могилі був ще такий випадок наприкінці 1730 року. В однієї служниці, на прізвище Куроно, відняло всю ліву половину тіла. Хвора ледве ходила на милицях. При цьому вона згиналась і жахливо кривлялась. Хвороба мучила її вже шість місяців. Куроно не могла говорити, а лише белькотала. Кілька разів вона ходила на кладовище, сиділа на могилі диякона разом з іншими хворими, слухала їхні розповіді про зцілення і гаряче повірила їм. Кінець кінцем, віра вплинула на неї. Служниця зцілилась. Слабосила жінка, в якої відібрало мову, пішла без милиць і заговорила.З іншою істеричною жінкою, Маргаритою Дюшон, сталося теж дивне явище. У неї страшенно боліла голова. Жінка лежала понад рік смертельно слабка, хворіла на ядуху, щомісяця обмирала і ставала схожа на небіжчицю. Крім того, вона зовсім не могла їсти, бо щодня блювала кров’ю. До того ж у бідолашної була ще й пропасниця. Всі хвороби минули протягом п’яти днів. Так само зцілився і один чоловік, в якого був нервовий параліч, тобто нервовий удар.
Последние комментарии
6 часов 33 секунд назад
6 часов 35 минут назад
7 часов 28 минут назад
7 часов 33 минут назад
7 часов 44 минут назад
7 часов 57 минут назад