Таємниця країни суниць (збірка) [Радій Федорович Полонський] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (57) »
Таємниця країни суниць
Сонячний зайчик дає пораду
Чи ви чули коли-небудь, як розмовляє сонячний зайчик? Чи траплялося вам збирати суниці в різьблену гуцульську скриньку? Авжеж, ні. Бо інакше б ви пережили такі самі незвичайні пригоди, як Антошка і його друзі. А все почалося дуже звичайно. Після сніданку Антошка підійшов до піонервожатої Ліни Стьопівни і сказав: — А можна, ми підемо в ліс на розвідку? — Хто це — ми? — Це, звичайно, я, Денис і Лариска. — А що ви там шукатимете? — Ми? Суниці. Ми знайдемо суничні місця, а тоді покажемо всім. Ліна Стьопівна трохи повагалася, а тоді погодилась. Вона тільки попередила: — Я надіюсь на тебе, Антошо. Ти вже великий і розумний, і ти не забудеш, що до обіду ви маєте повернутися. Глядіть, не заходьте далеко! Дениско взяв із собою білу чашку. Лариска — маленьку мисочку, а Антошка забіг до піонерської кімнати і забрав звідти порожню гуцульську скриньку. Бо вирішив назбирати ягід більше за всіх. І скоро червона футболка, картата голуба сорочка та жовте платтячко маяли серед дерев і кущів, над ледве помітною лісовою стежкою. Суниць усе не було. Але Антошка вперто простував у хащу. Його кирпатий ніс і гостре задерте підборіддя були націлені вперед. І стрішка волосся над лобом теж була туди націлена. — Не журіться, — сказав він. — Ще трошки — і неодмінно знайдемо! А заблукати в цьому лісі не можна. Він зовсім маленький, а навколо стоять села. Дениско зітхнув. Сонячне проміння падало крізь віти на його рожеві вуха, і вони світилися, наче ліхтарі. — Я думаю, що треба вернутися. Може, їх у цьому лісі зовсім нема, тих суниць. А Лариска сказала: — Хлопчики, не сперечайтеся. Ми ще трошки пошукаємо, а тоді повернемось. Її тонесенькі кіски з червоними бантиками, ніби крильця, лагідно тріпнулися. — Ура! — зрадів Антошка. Діти опинилися край невеличкої галявини. Вона вся була вистелена суничним листям. Під кремезним дубом блищало крихітне джерело. Дзеркальце води відкидало дітям в очі сліпучого сонячного зайчика. Дениско і Лариска одразу впали навколішки і заходилися нишпорити попід листям. Антошка підійшов до джерела, щоб напитися, і звідси побачив, Що сонячний зайчик тепер спокійно сидить на старому ясеновому стовбурі. Хлопчик схилився і пальцем скаламутив воду, але зайчик навіть не ворухнувся. Антошка здивувався. Він підійшов до стовбура і накрив сонячну пляму долонею. Зайчик хутко вислизнув з-під його руки і перестрибнув вище. Хлопчик звівся навшпиньки і знову накрив зайчика. А той пересунувся ще вище. От так так!.. Антошка обернувся до друзів. Розгублена Лариска стояла посеред галявини і показувала крихітну ягідку. — Оце і все, — сказала вона ображено. Дениско знайшов лише дві ягідки, та й ті зелені. Він сів на траву, перекинув чашку в рот і сказав: — Я собі думаю: от коли б знайти галявину, щоб на ній було більше ягід, ніж листя! Лариска зітхнула: — Аякже, знайдеш!.. Нам треба йти у табір. Хлопчики, де наша стежечка? — До всього треба підходити по-науковому, — зауважив Дениско. — Коли ми стали на галявину, нам у вічі світив сонячний зайчик. Он бачиш, він сидить на клені. Значить, там і стежка. — Він сидить на ясені, — сказав Антошка. — Ні, на клені. Антошка озирнувся. Зайчик і справді був тепер на корі густого клена. — Хлопчики, не сперечайтеся, — промовила Лариска. — Коли ми сюди прийшли, він сидів на отій старій груші. Я бачила. — Він сидів на ясені. — На клені! — На груші! — Ой, дивіться, він перескочив на березу!.. Діти змовкли. Тільки тут вони помітили, що галявина дуже тісна. Дерева й кущі оточили їх зеленою стіною. Листя байдуже ворушилося над головами. В хащі було темно і моторошно. Антошка навмисне голосно промовив: — Нам нема чого боятися! Цей ліс маленький. Німа лісова тиша насунулася на дітей. Вони збилися докупи і побралися за руки. Вони не зводили очей з таємничого сонячного зайчика, що вже перестрибнув на стовбур молодого дубка. А може, це просто сонце пересунулося на небі.. — стиха вимовив Антошка. Дениско прошепотів: — Ні, сонце так швидко не може… — Мені страшно!.. — ледве чутно зойкнула Лариска. Сонячний зайчик стрибав із стовбура на стовбур і щораз більше наближався до них. Навіть хоробрий Антошка міцніше стискав руки друзів… І тут зайчик заговорив. Ніхто пізніше не міг пригадати його голосу, отож і я не можу оповісти, який він був. А сказав зайчик таке: — Не бійтеся мене, діти! Ви б хотіли знайти галявину, де суниць більше, ніж листя? — Хо… хотіли б… — відказав Антошка. — Є така країна, де суниці ростуть на кожнім кроці і зовсім не ховаються під листя. Я б міг вас туди провести. Діти нишком перезирнулися. Антошка для. сміливості набрав повні груди повітря і спитав: — А це далеко? — Ні, це близько, — всміхнувся зайчик. — А ви знаєте дитячі лічилки? Антошка знизав плечима: — Чи ми маленькі? — Трошки знаємо, — зважився Дениско. — Не багато, а так- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (57) »
Последние комментарии
1 день 6 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 23 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 8 часов назад