Розбиваю громи [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (55) »
Олесь Бердник Розбиваю громи
ПовістьВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА» Київ — 1967 Малюнки В. КАЛУГИ
РОЗБИВАЮ ГРОМИ
Якщо ти не дірявий човен, то допливеш—Східна мудрість
ПРОЛОГ ДЗВІН СЕРЕД ПІТЬМИ
Яріла гроза. Вона зненацька насіла — як це завжди буває в горах, — вихопилася зза верховини, заховала сонце, огорнула виднокіл. Щойно було ясно, тепло, ялиці та смереки стояли в голубому мареві, полонини пахтіли квітами, свіжо дихали травами. А за одну хвилину де все те й поділося! Молочно-білий туман поповз по груні, потемніли ліси, наїжачились грізними зубцями, зникли за чорними хмарами верхів’я гір. А потім страшно грякнуло, розпанахало фіолетово-білою зміюкою небо, покотило долинами розгонисту громову луну. Здавалося, прорвалося небо. Діти розгублено оглядалися — куди податися? Коли ж потоки зливи нагло впали з неба, за одну мить вимочивши їх до кісток, кинулись під захист столітньої ялиці. Скулилися під стовбуром, цокотіли зубами, злякано здригаючись, коли блискавиця вдаряла десь недалеко в скелю або високе дерево. Гриць засунув руки між коліна, щоб зігрітися, біляве волосся облипло йому голову, з носа дзюрчав потічок дощу. Хлопець трусився, сердито поглядав на Васю, бурчав: — А все через тебе! Підмовив! Важко було садити йому ялинки! А тепер що буде? Вася зиркнув на товариша, в його великих чорних очах спалахнуло обурення. — Я ж не тягнув тебе силою? Бач який! Тонкошкурий! Доки було добре — радів! А припекло — лаєшся! — Мовчіть краще, — тихенько попросила Ніна, з острахом дивлячись на сіру стіну зливи. — Треба щось робити. А то ми простудимось. Та ще й загубимось. — Не загубимось, — запевнив Вася. — Хоробрий який, — пробурмотів Гриць, спльовуючи набік. — А ти знаєш, куди йти? — Знайдемо. — То, може, краще йти? — з надією запитала дівчинка. Вася доглянув у її темно-сірі очі, підвівся. — Справді, краще йти. Ходімо цією долиною — кудись вийдемо. — Мудрець, — хмикнув Гриць. — «Кудись вийдемо…» — Чого ти все бурчиш? — розсердилась Ніна. — Це я бурчу? — розгнівався Гриць. — А хто іще? — Ну й іди зі своїм Васьком! — Ну й піду! Залишайся сам і скигли! Ходімо, Васю! — Ходімо! Вася вискочив з-під ялиці, дівчинка — за ним. Вони почали обережно спускатися вниз по схилу, перескакуючи через потоки води, що з шумом струмилися з гори, гнівно пінячись. — Гей, заждіть! Ніна оглянулись. Гриць вистрибом біг за ними. Дівчинка лукаво усміхнулася, обтерла долонею мокре обличчя. — Чого тобі? — Я з вами! — А ти ж хотів мокнути під ялиною! — Найшли дурня! — Гаразд, — примирливо сказав Вася. — Киньмо сварки. Треба шукати дорогу. А то ж у таборі ґвалт! Гроза не вщухала. Хмари стали ще похмурішими, а може, просто надходив вечір. Потемніло так, що не видно було за десять кроків. Тільки примарне сяйво блискавиць вихоплювало з того мороку скелі та дерева. Благенькі сандалії на ногах дітей розкисли, розповзлися. Вася зупинився біля двох скель, що зійшлися верхів’ями, радісно скрикнув: — Грицю, Нінко! Тут сухо, перечекаємо! — Чого ми тут дождемося? — плаксиво запитав Гриць. Дівчинка мовчки шаснула за Васею до схованки. Мигнула блискавиця, осяяла невелику печеру. Там було сиро і прохолодно, в кутку стрибало дві жаби. — Ой! — злякано скрикнула Ніна. — Жаби! — Вони не кусаються, — обізвався Вася. Ніна викрутила спідничку, блузку, знову наділа. Присіла в куточку, зацокотіла зубами. — Якби вогонь… Холодно! — Хай твій мудрий Вася викреше з каменя, — єхидно кинув Гриць. — Він же все вміє! Він всюди хоче бути найрозумнішим! «Нащо нам садити ялинки? Ми підемо в гори, знайдемо заповітну печеру, а там — скарби Довбуша!» А що вийшло? Намокли, як кошенята! Та ще в таборі буде скандал! Та ще напишуть у школу, та догану перед строєм! О! Будуть тобі скарби Довбуша! Вася мовчав. Не озивалася й Ніна. А темрява густішала. Ховала в своїх неосяжних обіймах весь світ, змагалася в нещадному двобої з ярими блискавицями. І зненацька в той поєдинок вплівся дивний звук. Він був настільки несподіваний, що діти спершу не звернули на нього уваги. Потім Вася насторожився, прислухався. Ніна вражено сказала: — Ніби дзвін… — Дзвін, — повторив ствердно Вася. Крізь шум потоків і гуркіт грози справді долинав гук дзвону. Спочатку він був низький і тривожний — бам, бам, бам! Згодом обізвалися ще два голоси — вищі, гучніші— дзінь-бом! дзінь-бом! дзінь-бом! І ось уже сплелися вони в грайливому, бадьорому поєднанні, ніби кидаючи виклик грозі, — бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом! — Що це? — зачудовано прошепотіла Ніна. — Як гарно! — Дзвонять, — сказав Вася. — Там люди! — Може, це нас кличуть? — з надією озвався- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (55) »
Последние комментарии
10 часов 51 минут назад
10 часов 52 минут назад
12 часов 53 минут назад
12 часов 56 минут назад
2 дней 10 часов назад
2 дней 11 часов назад